Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ XVI: Присвійний прикметник (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 25 груд. 2012 р., 12:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 січ. 2013 р., 13:31 ]

Самоназви всіх слов’янських народів є субстантивами, тобто відповідають на запитання «хто?» (наприклад, поляк, чех, хорват, словак і т. д.). Росіяни ж, дотримуючись цього правила щодо інших народів, себе називають атрибутивно. На запитання про національну приналежність відповідають: русскій, русская, тобто дають відповідь на питання присвійного прикметника – «чий?» Не кажуть русин, як це було прийнято в епоху Київської держави, а кажуть русскій. «Возьмем слово «русский». Я думаю, если вглядеться в слово до самой глубины, можно многое понять. Слово значит гораздо больше, чем мы думаем, оно никогда не лжет. Об этом когда-то хорошо сказал Лев Толстой: «Мы можем обманываться, а язык не обманывает».

 

Так вот, все народы мы называем именем существительным – немец, поляк, англичанин, чуваш, узбек… Даже народ, состоявший из несколько сот человек – удэгэ, саами. И только «русский» идет как прилагательное. В этом, на мой взгляд, величайший смысл»1. Цей «величайший смысл» постійно привертає увагу дослідників.

 

«Назва «руський» (не «русин») у московських землях – це твір штучний, накинений дуже пізно династією, хоч у відношенні до українського народу там постійно панувало почуття чужости»2. Дослідники відзначають, що «протягом століть поняття «русский» служило ознакою швидше політичної, ніж етнічної приналежності і тому в ХХ ст. легко вступило місце позанаціональному поняттю «советский» (советский человек, советский народ)»3. Варто наголосити, що московці ні в минулому, ні тепер не вживали етноніма русин. Взявши чуже ім’я, росіяни однак мусіли його дещо перекрутити, точніше відновити свою стару перекручену форму. Справа в тому, що їх сучасна самоназва «рускіє» є своєрідним реліктом колоніальної клички слов’янізованої чуді. «Кільканадцять урало-алтайських номадних племен без культури й держави підбили київські, а пізніш новгородські культуртрегери в Х–ХІІ ст. і християнізували, нав’язавши їм богослужбову мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси («русскіє»)»4.

 

«На території Росії загальноросійський етнонім, похідний від «Русь», що витісняє тамтешні земельні етноніми («ростовці», «суздальці», «рязанці», «новгородці», «псковичі)», утверджується дещо пізніше … але вже у формі «русское». Етнонім же «Русь»-«русини» так ніколи не мав великого поширення і не був самоназвою, вживляючись раніше лише обмежено в канцелярській мові під впливом Київської писемної школи»5.

 

Отак замість терміну «русин» росіяни почали вживати термін «русскій», чим стверджують, на погляд деяких дослідників, що йдеться про того, хто належить русинам. «Будучи «руськими людьми» в колоніяльно-імперському значенні того часу, ставши «руської віри» після прийняття християнства і перейшовши до вживання «руської» мови своїх культурно далеко вищих панів Русинів, стали вони самі називати себе в прикметниковій формі «Русьскіє», а згодом «Русскіє», однина – «Русскій» і їх прикметник – «русскій»6.

 

Уявімо собі, що у відповідь на запитання про національну приналежність поляк відповів би: польський, а словак – словацький, чех – чеський, а, додаймо, українець сказав би, що він український. «Русин» – це йменник, це слово, що визначає особу, що діє, що існує; «русский» – це прикметник, слово, що означає приналежність до чогось, якусь якість того чи іншого йменника; слово «руский» означає те, що належить (чи колись належало) Русі, чи русинові, бо й дійсно, ті люди, що колись жили на московських землях, ніколи не були «русинами», вони були тільки «русскими», приналежними до Русі. Тим часом, як русини – то люди, що володіли не тільки своєю землею, яку ми тепер звемо українською, але й тими північними землями, що називаються «русскими»7.

 

Часто історики середньовіччя слово «русский» пов’язують з православною церквою. «Означення «русский» треба тут розуміти як означення релігійне, а не етнічне. Русскіє – означає перш за все – православні»8.

 

Не слід думати, що самі росіяни не розуміють усієї двозначності прикметникового характеру своєї сучасної самоназви. «Я обращаю внимание на тот факт, – пише філософ, лінгвіст та історик В. Кожинов, – что русские, кажется, один из немногих народов в мире, самоназвание которого является прилагательным, а не существительным. Кстати, в самом русском языке представители других народов (кроме русского) названы именем существительным: англичанин, грузин, туркмен, чуваш. И я думаю, что само слово русские (если вдуматься, вслушаться в его смысл) способно помочь нам понять, с одной стороны, неукорененность в древнем и прочном бытии, а с другой – тот факт, что русские – только обьединяющее начало для многих народов, живущих испокон веков на территории России»9. Інші російські автори пишуть так: «Русские – это некое притяжательное название, в котором главным является то, что люди принадлежат земле, русские принадлежащие России. А русины – это название самодостаточное. Такое же, как поляки, англичане, шведы или, скажем, каталонцы»10.

 

У XVIII–XIX ст. робилися спроби, правда невдалі, виправити термін «русскій», запровадити його вживання у субстантивній формі.

 

Особливо відзначалися в цьому поети, вигадуючи всяких россів, россіянів і т. п., але новотвори так і не прийнялися. Наприклад, Пушкін вживав у вірші «Воспоминания о Царском Селе» оці терміни:

 

Не се ль Минервы росский храм?

Воззрев вокруг себя, со вздохом росс вещает…

Бессмертны вы вовек, о росски исполины…

О, громкий век военних споров,

Свидетель славы россиян!

 

Царський трубадур Гаврило Державін писав:

 

Но что тебе союз, о Росс,

Шагни и вся твоя вселенна.

 

Проте вираз «росс», «росский», породжені високим «штилем», сприймалися як архаїчній та не прийнялися11. Штучним і надуманим є також термін «руссы». «Інколи в літературі зустрічаємо термін «руссы», вигаданий вченою історіографією і в джерелах невідомий»12. З цього приводу Г. Померанц говорить: «В самом этнониме «русские» слышится плененность, принадлежность, а не самостоятельное бытие. Китаец, турок, немец, жид – все они обозначены именем существительным, все суть сами по себе. Только русский – имя прилагательное. Были попытки ввести другие имена: русичи, россы, но они не привились. Народ сознавал себя русским (барским, царским, казенным, русским). Русские не владеют Россией; они принадлежат Руси»13.

 

Останнім часом в устах кремлівських правителів набрала популярності назва «россияне». Вигадав цю назву в петровські часи українець Феофан Прокопович. «Цей неологізм стане дуже модним в кінці XX ст. після розпаду радянської імперії»14. Однак означає він не етнонім, не ім’я народу, а скоріше державну приналежність, у цьому випадку – громадян Російської Федерації.

 

Літературні джерела:

1. Кожинов В. Русская идея // Диалог. – 1991. – №7. – С. 24.

2. Стахів М. Вплив Хмельниччини на формацію української нації // ЗНТШ. – 1948. Т. 156. – С. 75.

3. Трепалов В. В. (рецензія). Отечественная истрия. – 2002. – №2. – с. 173.

4. Липа Ю. Призначення України. – Нью-Йорк: Говерля, 1953. – С. 153.

5. Балушок В. Несподіванки української етнонімії // Київська старовина. 2002. – №5. – с. 29.

6. Косаренко-Косаревич В. Московський сфінкс. – Нью-Йорк, 1957. – С. 92.

7. Онацький Є. Наше національне імя. Наш національний герб. – [Б. м.]: Українське вид-во «Перемога», 1949. – С. 25.

8. Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т. – М.: МИК, 1997. – Т. 1. – С. 117.

9. Молодая гвардия. – 1994. – №2. – С. 204.

10. Бушков А. А., Буровский А. М. Россия, которой не было-2. Русская Атлантида: Историческое расследование. – Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-Пресс, 2000. – С. 82.

11. Агеева Р. А. Страны и народы: Происхождение названий. – М.: Наука, 1990. – С. 152.

12. Назаренко А. В. Об имени «Русь» в немецких источниках IX-XI вв. // Вопросы языкознания. – 1980. – №5. – С. 54.

13. Бушков А.А., Буровский А. М. Россия, которой не было-2. Русская Атлантида: Историческое расследование. – Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-Пресс, 2000. – С. 82.

13. 8. Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т. – М.: МИК, 1997. – Т. 2. – С. 93.