Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ XIV: Московія міняє свою назву (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 17 груд. 2012 р., 12:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 груд. 2012 р., 12:19 ]

Взяті на озброєння московським престолом ідеологеми типу «Великая Русь», «Малая» Русь», «Всея Великая, Малая и Белая Руси самодержець» і тому подібне були настільки неприродні і неорганічні для самих російських царів, що вони ніяк не могли до них призвичаїтись. Проголосивши їх світові явно з пропагандистською метою як певну імперську доктрину, вони далі послуговувалися улюбленою їхньому серцю термінологією, де в різних варіаціях виступало слово «Москва». Словосполучення «Московское государство» фігурує в договорі з Данією від 12 січня 1701 року. У міжнародному договорі між царем Петром І і Річчю Посполитою Польською та Великим князівством Литовським від 28 червня 1703 року звично вживається «Монарх Московскій», «война Московская» тощо.

 

На початку 1703 р., як вже говорилось, у Москві вийшла перша газета, яка називалася «Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах», ще її називали «Ведомости московские», «Ведомость московская».

 

У 1721 р., коли Московія вже здійснилала гегемоністські плани щодо Східної Європи, Петро І прийняв пишний титул Імператор Всеросійський, про що було оповіщено такими словами: «В 20 день сего октября, по совету его величества, в показание своего должного благодарения, за высокую его милость и отечесткое попечение и старание, которое он о благополучии государства во все время своего славнейшего государствования и особливо во время шведской войны явить изволил, и всероссийское государство и такое сильное и доброе состояние, и народ свой подданой и такую славу у всего света единое токмо руковождение привел, как то всем довольно известно, именем своего народа российского, дабы изволил принять, по примеру других, от них титло: отца отечества, императора всероссийского, Петра Великого…»1. Сама постать Петра I навіть у російській історіографії має розбіжні оцінки. Одночасно з офіційними панегіриками нишком говориться і про те, що Петро I – синовбивця, голландофіл і таємний лютеранин, і взагалі є сином німецького придворного аптекаря. А помер Петро I, (і це вже не поголоски, а діагноз) унаслідок застарілого сифілісу, який викликав виразки в сечовидільному каналі2.

 

У 1725 р. «Ведомости московские» перейменовано на «Ведомости Российские». Підручний царя Петра I Меньшіков вислав до посла в Копенгаген таку директиву: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано»3. Так Московське государство змінило свою природну віковічну назву, перетворившись в Російську імперію. Назва ця проіснувала до березня 1917 р., коли слово імперія замінено республікою.

 

«Цією назвою Московія прагнула показати свою культурність перед народами заходу і полегшити дипломатичні переговори московського уряду. Петро I уводив назву Россія для того, щоб ввести в оману Європу, буцімто Московія не підкорила Україну, буцімто московський і український народи є одним і тим же народом, що нібито мають спільну історію і що боротьба Мазепи не мала національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в державі»4.

 

Зміна назви сталася «внаслідок захоплення московськими царями українських земель, які становили базу Київської Русі та Білорусії, саме це перейменування послужило історикові Михайлові Грушевському підставою заявити: «ми є народ у якого вкрали назву»5.

 

Власне за Петра І відбулася така вагома за своїми наслідками ідеологічна переміна етноніму: «…сама назва Русь, вирвана із серця Києва залізною рукою Петра…»6. «Хєр Пітер», як залюбки називав себе Петро І, носився навіть з наміром перенести столицю до Києва. Як відомо, Петро І ненавидів місто Москву і всі московські порядки, він згоден був на свій улюблений голландсько-німецький кшталт навіть змінити віру на лютеранську, завести латинський алфавіт і т. п. «Московське царство почало називатися Росією тільки при Петрі I, коли той уперше, начебто інкогніто, їздив до Європи і де його перший раз не прийняв жоден королівський двір, хоча на балах вельмож він був присутній. Просто Москву тоді ніхто не знав і вважав її азіатською країною. А до азіатів тоді було ставлення негативне. А Русь знали здавна. Ось чому, повернувшись з Європи, московський цар перейменував своє царство в Російське, а москалі вперше дізналися, що вони великороси. Допомогло Москві ще й те, що Українська Русь (а Україну знали на Заході тільки як Русь) була вже під Москвою. Великороси – це єдиний у світі народ, який до початку 18 ст. не мав своєї назви, а звався московським людом»7. Змінюючи етнонім, Петро I сподівався не тільки знищити таким чином почуття відрубності українців та білорусів стосовно московитів, але й цих останніх прихилити до європейської цивілізації. У такому плані діяли його послідовники, зокрема Катерина II2. На цю тему в 1869 р. видатний буковинський поет Осип Юрій Федькович писав у статті «Щоб не було пізно! Голос спосеред руського народу» таке: «Зведено бій під Полтавою (1709), Москалі здобули Русь, їх цар Петро присвоїв собі ім’я побідженого народу, бере титул царя Руси і укладає собі таку програму політичну: З Москви над Дніпро, з Дніпра над Вислу, з Висли під Карпати, звідси над Дунай, з Дунаю над Босфор. Чи заперечить хто, що він став невірним цій програмі загарбання всіх Славян? – Але як? З одного боку московська дика орда, з другого численне, на той час на досить високім степені культури стояче слав’янство… Тільки предприїмчивим царям про це не банно. Вже в XVIII віці накинули вони своїм ордам христіянство і церковно-славянську мову, з котрої, заабсорбувавши тодішню руську письменність, повстала теперішня московська мова, а котру задля незнання історії славян заходом та через безсоромне фальшування історії Москалями, ще й нині називають руською (russische Sprache). Я буду її називати завсіди по імени, московською так само як ім’я Русь належить тільки полудневій Росії, а назва Русин лише нинішним Русинам»9.

 

Спочатку, в епоху Петра І і його перших наступників, коли перед київською вченістю були якнайширше відкриті двері для культурного впливу (досить сказати, що за Петра уся вища церковна ієрархія складалася виключно з українців та білорусів), руським книжникам здавалось, що їм мало не вдасться «русинізувати», на тодішній європейський погляд, «московських варварів». У цьому мав їм допомогти, як вони гадали, спільний етнонім. Не пройшло й півстоліття, як наступило гірке розчарування. Ідеали козацької республіки «не могли співіснувати з автократією, засади римського права – з азійською деспотією»10. Розвиток імперії пішов невблаганно не за думкою наївних книжників, а згідно з політикою і законами панівного народу.

 

«Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі, спрямованих на реформування московської держави і наближення її до дійсних культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи – до українських традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку. Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними силами іншого народу. Стиль і організація російської держави були глибоко закорінені в психології і духовності московського народу. І тому було утопією ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма адміністративними і поліційними засобами держави»11.

 

Провідна козацька верства, колись горда, самовпевнена, тепер догоряла в тихих хуторах, осторонь великих доріг історії. Найбільшою журою тієї верстви стало: «А що ми покушали б, матушка?» Так розкладалася та провідна верства в житті старосвітських поміщиків. Нещадна і геніальна карикатура Гоголя в його «малоросійських» повістях. Інша частина тієї козацької провідної верстви не могла заспокоїтися таким животінням. Вона виходила на биті шляхи історії, а що на них не було вже українських возів, вони присідали до російських імперських тарантасів.

 

Наступив культурний занепад українських земель і відчуження їх від західного світу. Дм. Донцов причини занепаду Гетьманщини бачив у моральних категоріях. «Кара посилається як кара за гріх оспалости, за те, що на грішній землі замість «прадідів великих» розпаношилися «правнуки погані», що «дали себе в пута взяти». За те, що «не схаменувся люд грішний», «праведно Господь великий кайдани повелів кувать» на рід маловірів і недовірків, на рід «лукавий» і грішний, праведно «потрібив уроду» його чудової країни. Бо нащо вони «чужим богам пожерли жертви, омерзились»? Нащо звернули з шляху батьків, нащо стали «байдужі» до їх чеснот, нащо стали відступниками, нащо «всякому служили годили», як раби і «льокаї»? Чому «не соромились в ярмі конати»? Чому перестали твердими бути, лиш «хилилися мов ті лози, куди вітер віє»? Нащо стали вівцями, людьми з «овечою натурою», готовими найдорожче своє продати «за шмат гнилої ковбаси», готові зрадити все, чому покланялися батьки, ставши «дядьками отечества чужого», ллючи кров «не за Україну, а за її ката»?12

 

Зі зміною етноніму Москва виграла усе; українці та білоруси ж усе втратили. «Саме зміна етноніма дала московитам можливість присвоїти і усі ті розмахом і багатством подиву гідні культурні та політичні надбання, що створили в давніх часах мечем і словом сини Русі. Цар перейняв грецький термін Россія, щоб таким чином ідеологічно об’єднати Московщину з Україною. Слова «Русь» до сеї цілі він тому не вживав, бо в Московщині слово «Русь» серед простого народу не вживалося, а натомість на Руси-Україні (а так само в сусідніх краях і в цілій Європі) слово «Русь» означало тоді лише нашу, властиву Русь-Україну. В цілій Європі знали, що «Русь» – це край над Сяном, Бугом, Дністром, Дніпром, а зате Московщину називали тоді в Європі не інакше як «Московщиною» (на латині: Moscovita, по-німецьки: Moskowitien і т. д.).

 

Якби Петро Великий був прийняв назву «Русь» яко назву своєї московської держави, то через се настало б було баламутство, непожадне для його політичних замірів, бо люди могли б собі думати, що Московщина – се часть нашої, властивої Руси. Тим часом цар Петро І бажав собі з’єднати Русь-Україну з Московщиною в одне тіло, але так, щоби ясно було, неначе Московщина є осередком, а наша Русь-Україна лише наче прищіпкою до сего головного московського пня. Ось-тому вхопився він того слова «Россія», уживаного в тих часах деякими нашими церковними писателями (а невживаного ні серед народу нашого, ні серед народу московського) та назвав тим словом цілу свою Московську державу, в якої склад входила вже і Україна з лівого боку Дніпра. План його був ясний – аби під новою назвою злучити хитро в одне тіло Московщину і властиву Русь-Україну»13.

 

Після наполеонських воєн (з 1813 р.) назва «Росія» поширюється в Європі і у світі. З бігом часу новий термін «Росія» спричинився до повного термінологічного хаосу в західноєвропейській науковій літературі. Лише в польській мові (що не випадково, враховуючи сусідство) збереглося чітке розмежування: слово ruski є синонімом до слова український, а rosyjski – до московський. В англійській, німецькій і французькій мовах такого розмежування зараз немає, вони вживають терміни «Russia», «Rusland», «Russia» як на означення Московії, так і на означення древньої Русі (України). Оперуючи такими термінам, західноєвропейські історики, іноді всупереч своїй волі, заплутуються самі і заплутують, дезорієнтують читачів, для яких київсько-руська держава і держава московітів зливаються в одне ціле під спільною грецькою назвою Росія.14

 

Термін Русь у сучасній історичній англомовній літературі перекладають майже виключно терміном Russia, тобто Росія. Наприклад, Ю. Вернадський видав книжку під заголовком Kievan Russia, хоча Київської Россії ніколи не було, а була Київська Русь. При перекладі книжки А. Преснякова «Образование великоруського государства» назву Русь «для ясности» переклали як «Old Russia» (Стара Росія). «Тут легко поставити питання, чию саме «ясність» перекладач має на увазі? Це ж явне перекручення значення основного терміну в праці Преснякова. За винятком може, лише покійного проф. Кроса, який в англомовному перекладі «Повісті временних літ» показав, що він свідомий цієї проблеми, і тому вживав термін Rus (для країни) та Russes (для її мешканців) і лише через брак відповідного прикметника мусів користуватися сучасним терміном Russian, спискові авторів, що вживають Russia та Russians, мабуть немає кінця».15

 

Таким чином зміна назви Московської держави кинула виклик ідентичності українського народу.

 

Літературні джерела:

1. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1831. – Т. 7. – С. 444.

2. Сборник статей в честь Д. А. Корсакова. – Казань, 1913. – С. 352.

3. Соловьев С. М. История Россиии с древнейших времен: В 20 т. – СПб., 1896. – Т. XVII. – С. 638.

4. Р. К. Украина. – Шанхай, 1937. – С.17.

5. Панчук Г. Поняття «Росія» в західній картографії // Український самостійник. – 1975. – №210. – С. 70.

6. Драч И. Нет, не малороссы // Литературная газета. – 1990. – 11 апр.

7. Московченко В., Поправко А. Карма України, – К.: Просвіта, 1997. – С. 105.

8. Цегельський Л. Звідки взялася і що значить назва «Русь» і «Україна»? – Львів, 1907. – С. 51.

9. Цит. за Андрусяк М. Терміни «Руський», «Роський», «Російський» і «Білоруський» в публікаціях XVI-XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974. – С. 12.

10. Рябчук М. Від Малоросії до України… – С. 54.

11. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – Нью-Йорк; Париж; Торонто; Українське слово, 1987. – С. 288.

12. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич: Відродженння, 1991. – С. 21.

13. Цегельський Л. Звідки взялася і що значить назва «Русь» і «Україна»? – Львів, 1907. – С. 57.

14. Doroŝenko D. Was ist osteuropeische Geschichte // Zeitschrift fűr ostevropeische Geschichte. – 1934. – B IX. – Heft 1. –c. 33.

15. Перфецький Ю. Термін «Русь» – приклад оманної схожости. // Сучасність. – 1977. ч. 4. – с. 47.