Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ XI: Московитяни (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 8 груд. 2012 р., 12:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 груд. 2012 р., 11:46 ]

Назвою «Русь» у Литовській державі означали лише білорусів та українців. Колишнє Залісся литовці (а також українці та білоруси) називали тільки Московщиною. Як пише дослідник тієї епохи А. Савич, тодішні «наші джерела усеньку «руську» людність Польсько-литовської держави як білоруську, так і вкраїнську, зв'язану між собою політичною та культурною єдністю, об'єднують спільним терміном «Русь» і «руський», протиставляючи його термінові «Москва», «московитянин»1. Наприклад, у Густинському літописі під 1406 р. знаходимо:

 

«Свидригайло... побеже... ко князю Московському, а паки начать много зла з Москвою творити литовськой земле и Руси», або під 1415 р.: «Витольд, бачучи, що митрополитове пришедши зь Москвьі... дани оть священниковь (на литовсько-руській території)… собравши в Московскую землю, сожалех о томь, еще же розмысли и се да не умаляется богатство земель Рускоъ». Видатний російський мовознавець кн. Трубєцкой підтвердив, що термін «Русь» означував лише жителів півдня, і далі каже: «Что же касается северян, то с политическим объединением их Москвой у них возобладало специальное имя москвичей, московских людей, московского государства (Московии)»2.

 

Численні тогочасні джерела переконливо доводять, що населення України та Білорусії чітко усвідомлювало свою етнічну відокремленість від московитян. «Русини-Українці майже в цілій своїй історії являються народом чужим супроти московських своїх сусідів.

 

І ті-то дві народності через кілька віків визначуються окремою назвою від того часу, відколи вони в історії суть звісні... Іменної колишні слов'янські племена в нинішній полуднево-західній Росії від віку IX, а жителі нинішньої Волині і Галичини від віку ХІ звалися Руссю або русинами, між тим коли племена землі Ростовської і Суздальської... від віку XV назвою «Москва» визначувалися»3.

 

Захарія Копистенський наводить у своєму трактаті «Палінодія» слова князя Костянтина Острозького про те, що справа церковної унії між православ'ям та католицизмом повинна стати справою не тільки русинів (українців, білорусів), а й усіх народів православного віросповідання: «Не до двохь и не до трохъ особь тую быти разуметь речь, але народовъ килку: Грековъ, Москвы и Волоховъ, и при них Болгаровъ, Сербовъ и Македонянъ»4. У полемічному творі «Obrona Verificaciey» з 1621 р. дається перелік народів, які послушні Константинопольському патріархові: болгарський, сербський, словацький, руський, московський та інші5.

 

У листуванні між єпископом Іпатієм Потієм і князем Острозьким так описується доля християнських полонених у Криму: «Яко Русь, Москва, Грекове, Поляцы, Влоши, Нъмцы всъ невольницы: байрам татарський одностайне съ татарами обходити по неволи мусять...»6.

 

Етноніми «Русь» і «Москва» постійно протиставляються як два різнорідні поняття. У творі «Оборона унії» Льва Кревзи 1617 р. говориться: «Москва вибирала митрополита собі, якого хотіла, а наша Русь, утримуючи єдність з Римом, прийняла від папи Пія за свого пастиря Григорія»7.

 

Захарія Копистенський у згадуваному вище творі «Палінодія» доводить, що православна церква теж має численних учених та письменників. Перераховуючи спочатку різних греків, він далі стверджує: «Было тежь и въ Росіи (тобто на Русі) нашей дидискаловъ много, а которые писма зоставили, не вспоминаючи старыхъ, новыхь пятую пару якую... Въ Москвъ тежь суть люде мудріи и богослове православныи...»8.

 

У одній із руських хронік середини XVI ст. так розповідається про події 1500 р.: «Великий князь московський воевалъ рускую землю и князь великий литовский Александро послаль войско своє литовское, и зехалося войско литовское з московским на Ведрошы и учинили межи собою бои сечу великую...»9.

 

У «Літописі Самовидця» читаємо «с тими колмиками и москвою и козаками гетман Брюховецкий ходил под Бълую Церкву». Або в іншому місці: «москалей чотири человъка». Взагалі в «Літописі Самовидця» Московська держава згадується 12 разів, московське військо – 29 разів, москва як народність згадується 26 разів10. У літописі так описуються події часів бунту Михайла Глинського 1508 р.: «И много в тот час замков руских подалися великому князю московскому»11. І далі: «Князь великий московский Василеи, забывши перемиря и присяге своее, до панства руского войско своє выслал и шкоды неприятельским обычаем чинил и сам з войськом своим московским под Смоленьск приходил»12.

 

Упродовж п'ятдесяти років (1561- 1611 рр.) перебував на службі у польських королів і великих князів литовських італієць Олександр Гваньїні. Майже двадцять років Гваньїні був комендантом Вітебської фортеці. Використовуючи розмаїті старі джерела, а також на підставі власних спостережень він написав латиною цінну хроніку «Опис Європейської Сарматії». Територію України, а також Білорусії Гваньїні називає «Руссю». Теперішню Росію називає лише Московією13.

 

Подібно в старих джерелах іменувалися особи московського походження. На противагу до «русинів» їх називають «москвинами», «москвитянами». Л. Кревза у своїй «Обороні унії» і С. Косів у «Патериконі» називають Єлену, дружину великого князя литовського Олександра, московкою. «Митрополит Макарій... був першим надворним владикою у королеви Гелени Московки»14. «Іона... який був спершу архімандритом мінським... став митрополитом за інтенцією польської королеви Гелени Московки»15. Про митрополита Макарія говорить З. Копистенський в «Палінодії»: «А былъ, знать, родомъ Москвитинъ»16. Митрополит і громадський діяч Петро Могили писав у своєму трактаті «О чудесныхь и замъчательныхъ явленіяхъ...», що біля архимандрита Єл. Плетенецького перебував «Нъкто старець именемъ Феодосій, родомъ Москвитянинъ», в іншому місці цієї ж праці він пише про юнака Стефана: «Нъкто юноша именемъ Стефанъ... родомъ Русинъ отъ Каменца Подольского...», а про одного лікаря – «Нъкто Александеръ Музеля, врачъ, Грекь родомъ...»17.

 

Як бачимо, тут ясно і чітко розмежовують три етноніми: «родомъ Москвитянинъ», «родомъ Русинъ», «родомъ Грекъ». Це ж спостерігаємо у творі «Багата вина» (1621 р.), де митрополити Іларіон і Клементій названі русинами на противагу до ченця Пімена – москвитина18. Далі в цьому ж творі розповідається, як Єрусалимський патріарх докоряв козакам за їх недавні походи в Московщину, бо «москвини» є християнами»19.

 

В одному антиуніатському полемічному творі (1597 р.) говориться: «Нехай укажуть, коли который папежъ росказовалъ церковю греческою, московскою, рускою, індейскимъ, перскимъ костеломъ, египетскимъ, и котрые суть въ Европе»20. У творі «Літос», який вийшов у Києві 1644 р., повідомляється, що «Москва не тільки поляків, але і русинів перехрещує»21. Тут ідеться про відмінності між руською православною і московською церквами. На цю тему маємо в тогочасних джерелах багато повідомлень. Скрізь московську церкву називають московською, а українську – руською.

 

У ході полеміки між Л. Кревзою і антиуніатським автором «Багатої вини» за аргументи було вжито літописи як руські, так і московські. Автор «Багатої вини» підкреслює, що у потрібному йому питанні вони співпадають, а тому рація на його боці. Робить він це за допомогою слів: «...чого всі ми готові довести не лише руськими хроніками, але і московськими; звідки швидко викажеться правда, бо письменники двох різних націй, із собою незгідних і здавна перебуваючи в неприязні, погоджуються на одно»22. Український поет XVI ст. Себастіан Кленович у поемі «Роксоланія» (1584) писав, що «славна Русь простягається... до темних московських лісів»23.

 

Ані московська держава, ані московське суспільство не користувалися серед українського населення симпатією. Ось як писав 3 червня 1598 р. єпископ Іпатій Потій до князя Костянтина Острозького: «Хтожъ не ведаеть, яко великое грубиянство, упоръ и забобоны суть въ народе Московскомь»24.

 

І у ХVІІ-ХVІІІ ст. своїх північно-східних сусідів українці називають «москалями», а їх країну – «Москвою», «Московщиною», «Московією». Наведемо деякі уривки з листування адміністрації прикордонних областей. 1649 р. Юрій, роменський городовий отаман, у зв'язку з якоюсь крадіжкою коней пише до Дмитра Івановича Кирієва, недригайлівського воєводи, так: «...через ваших Москалей Иванька и Степанька из Устрелца, которые в нас были в городе нашем на ярмарку...». І далі: «А сие Москале скоро приехали...»25. 1650 р. Мартин Пушкар, полтавський полковник, до князя Івана Петровича Пронського, білгородського воєводи, писав: «...прислал ты ко мнъ, Воєвода, в Полтаву станічнова голову, Епіфана с товарищи для сыску Москаля Мишка, што збежал з Бългорода, воровство здълавши...»36. Тут треба додати, що в Московській державі, зокрема в XVII ст., українських козаків і взагалі українців офіційно називали «черкаси» (одинична назва – «черкашенин»)27, про що докладніше згодом.

 

У часи гетьмана Івана Брюховецького (1666 р.) полтавські козаки скаржаться на московського воєводу Якова Хітрово: «Велить москалям коней потомлених брати в підводи по домах; сам стоїть в домі у вдови; начальних своїх людей ставить по домах знатного товариства; полковника, якого ми шануємо, мов батька, лає скверними словами; який товариш прийде до нього – очі палицею вибиває, плює, або деньщикам велить випхати в шию»28.

 

У найвидатнішій українській історіографічній пам'ятці козацької доби (друга половина XVII ст.) т. зв. «Літописі Самовидця», як вже попередньо говорилося, багаторазово і постійно вживаються терміни «русь», «русин», «рускій» у значенні «українці», «українець», «український»; «москва», «московскій» – в теперішньому значенні «росіяни», «російський»29.

 

У щоденнику генерального підскарбія Якова Маркевича під датою травень 1733 р. зустрічаємо згадку про «нъкоторого москвитина» на означення росіянина30.

 

Наприкінці XVII ст., 1674 р., у Києві вийшов друком «Синопсис», перший друкований твір з історії руського або, як пояснював автор, «слов'яно-російського» народу. «Синопсис» був складений на основі хроніки колишнього викладача Київської академії Феодосія Сафоновича, доведеної до XIII ст. У наступних виданнях ректор Київської академії Інокентій Гізель взявся перередагувати цей твір у потрібному московському царизмові дусі. Гізель зробив «Синопсис» схоластичним трактатом, присвяченим легітимним потребам романівської династії у її відносинах з Польщею. Зокрема, він звернув пильну увагу на терміни «Москва», «москаль». Гізель вигадує байку про існування першопредка, внука Ноя, шостого сина Яфета, біблійного Мосоха (Мешеха)31 «для більш зручного пояснення Москви, москалів і, очевидно, для більшої їх слави»32.

 

«Синопсис» потрапив у царську бібліотеку і став найбільш популярним підручником з історії в «Московському государстві». Видавався він майже тридцять разів, останнє видання вийшло 1836 р. До цього видання митрополит Євгеній написав у передмові: «Книга сія, по бывшему недостатку других российских историй книг печатных, была в свое время единственной оной учебною книгой». Скрізь повторюється байка про Мосоха, яка сприймалася із розумінням необхідності пояснити походження етноніма «москаль». За «Синопсисом» байку про Мосоха повторювали усі московські історики XVIII і початку XIX ст. 1728 р. відомий український козацький літописець Самійло Величко на підставі якоїсь давнішої рукописної книги склав збірник «Космографія», де, зокрема, є розділ про «Преславне царство Московское». Це дуже цікавий розділ з огляду на ті відомості, що їх мали в своїм письменстві українці про державу, народ, до яких стала належати частина України (Лівобережжя) із середини XVII ст. «Пущи лъсніе великіе, страшніе, а въ нихь звърей всякихь розныхь несказаемое множество. Звъринихь ловцовъ нъгде смишленъйшихь и мудръйшыхь нъть, якь московские люде»33. «Въ Московскомъ государствъ училищь книжныхь философскихь рознихь не бывало... Женское тамъ житіє вельми нужное, всъ взапертю въ домахь сидять, а которая нескрытымъ обычаемъ живетъ, то за добрую и честную жену не имъютъ». І далі: «Питіе ихь: пиво, медь, вино горячее, пьють слишкомь...»34.

 

Знаменитий представник барокового стилю в українській літературі XVIII ст. Климентій Зіновіїв присвятив один із своїх віршів «іновірності» між «мужем і женою». Письменник застерігає, що у подружньому житті, де чоловік і жінка сповідують різну віру, не буде злагоди.

То ест наприклад кгды бывает часом

Муж ляхь а жена благочестивая (православна).

 

Може трапитися, що обоє благочестиві (православні) та не «єдиных людей породы», і тоді теж життя не буде:

А хоча й обоє благочестивыє да не єдиных людей:

Сыр ъчь муж буде москаль або литвин...

 

Або навпаки: «...а он правдивый руснак, козак украинєць породы малороссийской». Бо тоді:
                        Бо єст гды не єдиных людей породы:
                        Не мьють и такіи меж собою згоды35.

 

Найбільш промовисте свідчення того, як вживалися етноніми «Русь» та «Москва» вже в післякозацьку добу, дає нам автор «Історії Русів». Цей твір, який назвали «Поемою вільного народу», був написаний десь не раніше другої половини XVIII ст. і не пізніше першої чверті XIX ст.36 Автор цього твору (щодо його особи в істориків існують розбіжності) відповідно до віковічної в народному уявленні традиції, яка збереглася до кінця XVIII ст., вважає українців та білорусів одним народом, що звуться «русинами», на противагу до народу «московського». Під «Україною» автор «Історії Русів», наслідуючи Київський літопис XII ст., розуміє територію середньої течії Дніпра і не розповсюджує цього терміна на всю «Русь».

 

З цього великого за обсягом твору ми наведемо уривки, що яскраво підтверджують існуючу протилежність між народами Русі та Московщини. Ось, наприклад, промова вінницького полковника Івана Богуна, яку він виголосив після суперечки з Богданом Хмельницьким на нараді в Чигирині:

 

«У народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі, у них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може, і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб у ньому не мати нічого, а тільки рабствувати. Самі вельможі та бояри московські титулуються звичайно рабами царськими і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б'ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими у світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з'єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум'я»37.

 

У іншому місці «Історії Русів» зустрічаємо: «Війни же з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з-під влади татарської, єдино через міжусобиці татарські, яким і нині є данниця, незважаючи, що в ній усі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ – подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів; незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню сварку і війни зі шведами та поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть цілі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто двоголового орла, що за спадком начебто князеві їхньому Володимиру, що був зятем царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді князем Руським Київським, а не Московським... А доведено вже, що, де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками»38.

 

Ще один приклад – слова з виступу черкаського протопопа Федора Гурського перед Богданом Хмельницьким: «А Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений до такої вбогості, що вбереться в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують усіх оракулів у світі»39.

 

Гетьману Іванові Виговському завадили знову прилучитися до Польщі «забобонні старики, які воліють ліпше Московщину, як Поляків і Турків, єдино через одновірство, дарма, що в ній стільки вір, скільки у нас повітів, і одна одну переслідує й ненавидить»40. Автор «Історії Русів» говорить про крадіж етноніма: «Відомо ж бо, що колись були ми те що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь до них перейшли»41.

 

Згадка автора «Історії Русів» про релігійні чвари в Росії мала на увазі таке незрозуміле для українців явище, як «старообрядство». Сутність російського старообрядства пояснив релігійний філософ В. Соловйов: «Як відомо, старообрядство поширювалось винятково в північній та східній Росії, тобто в межах розселення великоруського племені. Старообрядці, які втекли від переслідування і заснували колонії в Україні (Стародуб'є, Вітка і т. д.), ніколи не змогли зробити свої поселення центром розкольницької пропаганди. Малоруси (а також і білоруси) виявилися категорично недоступними для старообрядства, яке взагалі розповсюджувалося лише там, де до російського населення примішувався фінський елемент; і чим густіша була ця домішка в даній місцевості, тим глибше вкорінювалося в ній старообрядство (Біломорський і Олонецький край, область середньої Волги та нижньої Оки і т. д.). Цей факт, у зв'язку з основною властивістю старовірництва – буквалізмом, наводить на ту парадоксальну думку, що єдиний оригінальний в нас релігійний рух виріс не на російському, а на фінському етнографічному ґрунті. Справді, це безумовне значення, яке старовіри надають зовнішньому чину священнодійства і букві священних книг, незалежно від усякого сенсу, якнайбільше відповідає заклинальному магічному характерові релігії, яка ні в жодного іншого племені не знаходиться в такому сильному вияві, як саме у фінів»42.

 

У 1605-1612 рр. у Московщині настав період т. зв. «смути». Польсько-козацьке військо гетьмана С. Жолкевського зайняло Москву, а земський собор вибрав царем польського королевича Володислава. Козаки брали активну участь у подальших московсько-польських війнах, що тривали в першій половині XVII ст., на боці Польщі. Тодішнє відчуження між населенням Московії і населенням Подніпров'я засвідчують факти етноніміки. «У ХVІ-ХVІІ ст. до українців Запорожжя й Наддніпрянщини, які називали себе «руським», «козацьким народом», «українцями», в Росії вживався здебільшого термін «черкаси». Цей екзоетнонім як офіційна назва українців широко відбився в «Актах Московської держави» (див., напр.:Т. І, СПб., 1890; Т. II, 1896; Т. III, 1901) та в інших тодішніх письмових джерелах»43.

 

Існують розмаїті етимологічні теорії щодо походження цього екзотичного етноніма. Згідно з однією з них, найбільш ранньою, назву цю передала козакам жменька «черкесів», вихідців з Північного Кавказу. М. Максимович, рішуче відстоюючи думку про місцеве, українське походження запорізького козацтва, пов'язував походження етноніма «черкаси» з назвою м. Черкаси. Карамзін назву «черкаси» пов'язував з торками й чорними клобуками. Існує погляд, буцімто етнонім «черкаси» походить під осетинського слова «черкас», що означає орли. Інші твердять, що слово це грецького походження. У підсумку можна сказати, що «вживаний стосовно українців Подніпров'я етнонім черкаси залишився непоясненим»44.

 

Той факт, що в актах Московської держави, починаючи з XVI і аж до першої половини XVIII ст., українців офіційно йменували «черкасами», говорить про те, що етнічна уява московців аж ніяк не сприймала українців за кровних родичів.

 

Літературні джерела:

1. Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Вкраїні та Білорусії в XVI-XVIII вв. – К.: Вид-во АН УРСР, 1929. – С. 5.

2. Михальчук К. П. К ответу кн. Е. И. Трубецкого на анкету «Украинской Жизни» // Украинская Жизнь. – 1914. – №11/12. – С. 29.

3. Огоновський О. Історія літератури руської. – Львів: НТШ, 1891. – Т. 1. – С. 9.

4. Палинодия, Зах. Копистенского // Рус. Ист. Библ. – Пб., 1898. – Т. 4. – С. 1142.

5. Obrona Verificaciey // АЮЗР. – К., 1887.– Ч. 1. – Т. 7. – С. 412.

6. Русская Историчечская Библиотека. – Пб., 1903. – Т. 19. – С. 408.

7. Русская Историчечская Библиотека. – Пб., 1898. – Т. 4. – С. 235.

8. Палинодия, Зах. Копистенского // Рус. Ист. Библ. – Пб., 1898. – Т. 4. – С. 913-914.

9. ПСРЛ. – Пб., 1907. – Т. 17. – Мписок Гр. Речинского. – С. 342.

10. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам… – К.: Изд. Врем. Комис. для разбора древн. актов, 1878. – С. 64, 88, 172 и др.

11. Там само. – С. 345.

12. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам… – К.: Изд. Врем. Комис. для разбора древн. актов, 1878. – С. 346.

13. Спорные вопросы отечественной истории ХI-XVIII векав. – М.: Ин-т истории СССР, 1990. – С. 78.

14. Оборона уніи // Русская Историческая Библиотека. – 1878. – Т. 4. – С. 237.

15. Paterikon // АЮЗР. – К., 1914. – Ч. 1. – Т. 8. – С. 469.

16. Палинодия, Зах. Копистенского // Рус. Ист. Библ. – Пб., 1898. – Т. 4. – С. 1042.

17. Сказанія Петра Могилы о чудесныхъ и замъчательныхъ явленіяхъ… // АЮЗР. – К., 1887. – Ч. 1. – Т. 7. – С. 76, 84, 85, 119.

18. Sowita wina // АЮЗР. – К., 1887. – Ч. 1. – Т. 7. – С. 449-450.

19. Там само. – С. 485.

20. АЮЗР. – К., 1914. – Ч. 1. – Т. 8. – С. 519.

21. Літос // АЮЗР. – К., 1893. – Ч. 1. – Т. 9. – С. 26.

22. Sowita wina // АЮЗР. – К., 1887. – Ч. 1. – Т. 7. – С. 451.

23. Ющук Ю. Якою мовою розмовляла Київська Русь // Золоті ворота. – 1993. – Т. 6. – С. 122.

24. Русская Историческая Библиотека. – 1903. – Т. 19. – С. 1017.

25. Крипякевич І. З пограничної українсько-московської переписки 1649-1651 р. – // ЗНТШ. – 1929. – Т. 150. – С. 86.

26. Там само. – С. 87.

27. Воссоединение Украины с Россией: В 3 т. – М.: Изд-во АН СССР, 1953. – Т. 1. С. 511.

28. Соловьев С. История России с древнейших времен. – М., 1961. – Кн. 6. – Т. 2. – С. 511.

29. Літопис Самовидця. – К.: Наук. думка, 1971. – С. 184, 186 та ін..

30. Киевская старина. – 1882-1884. – Т. 1-3. – С. 288.

31. Кн. Буття, 10,2.

32. Коялович М. О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям. – Изд. 3-е. – СПб., 1901. – С. 85.

33. Орленко Л. Книжні відомості українців про Московське царство наприкінці XVIII ст. // Україна. – 1914. – Кн. 3. – С. 69.

34. Там само. – С. 72.

35. Климентій Зіновіїв. О иновЪрной едной персонЪ между мужем і женою. Вірші. Приповісті посполиті. – К.: Наук. думка, 1971. – С. 116-117.

36. Кравченко В. В. «Поема вільного народу» (Історія Русів) та її місце в українській історіографії. – Х., 1996. – С. 117.

37. Конискій Г. Исторія Русовъ или Малой Россіи. – М., 1846. – С. 98. – Цит. за вид.: Історія Русів. – К.: Рад. Письменник, 1991. – С. 142-143.

38. Історія Русів… – С. 182-183.

39. Там само. – С. 143.

40. Історія Русів… – С. 192.

41. Там само. – С. 259.

42. Соловьев В. С. Собрание сочинений. – СПб. – Т. 5. – С. 158.

43. Котелевець І. О. До проблеми назви українців «черкасами» // Етнографічні дослідження Південної України. – Запоріжжя, 1992. – С. 4.

44. Горленко В. Ф. Об этнониме черкасы в отечественной науке конца XVIII – первой половины XIX в. // Сов. этн. – 1982. – №2. – С. 104.