Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ V: «Старший брат» (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 14 лист. 2012 р., 12:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 лист. 2012 р., 12:51 ]

Шановним читачам пропонується робота Євгена Наконечного, котра висвітлює походження назв «Русь», «Україна», «Московія» і похідних від них назв. Автор вказує, яке важливе значення мають ці назви у геополітичній ситуації світу. Він розглядає події у східній частині Європи очима українців.  

 

Вислів «старший брат» донедавна в історіографії та публіцистиці треба було сприймати як псевдонім або синонім слова «росіянин». Як засіб ідеологічної шовіністичної пропаганди вислів «старший брат» став у СРСР широко розповсюджуватися з 1936 р., а з 1938 р. розповсюдили вислів «великий русский народ»1. У праці російського історика Б. Воліна «Великий русский народ» стверджується: «Народи СРСР пишаються своїм старшим братом, першим серед рівних у братерській сім’ї народів»2. Москва доклала чимало зусиль, щоб міцно з’єднати словосполучення «старший брат» з російським етнонімом. «Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери – найбільший тиран XX ст. називався «батьком народу», російський народ був для всіх інших «старшим братом», комуністична партія іменувала себе «рідною»3. Цікаво, що першим, хто вжив метафору «родные братья» стосовно українців та росіян, був жандармський полковник барон Корф4. Проголошувалася рівність трьох «єдинокровних» східнослов’янських «народів-братів», але цензура суворо стежила, щоб перелік цих народів йшов не за абеткою: російський «старший брат» завжди мав бути на першому місці5. Як відзначив Р. Кісь, «братні слов’яни («родные поколенья») бачаться Москвою не в одній площині з нею, а ієрархічно «по вертикалі», на безумовно нижчому щаблі»6. Стосовно українців ідеологам «старшобратства» потрібно було зробити такі три кроки: «Спочатку росіян виділити з числа інших етнічних меншостей, зробити поряд з українцями титульною нацією. Потім надати російському народу роль «старшого брата», «першого серед рівних». І лише на третьому етапі зробити російську мову та культуру панівною в Україні»7. Через те, що поняття «старший брат» тісно поєднане з перебігом формування російської етнічної спільноти та з відповідними процесами в білорусів і українців, то не можна уникнути розгляду деяких малознаних широкій публіці, але принципових для розуміння історії питань етногенезу східних слов’ян. В етногенному аспекті термін «старший брат» реально означав, що українці та білоруси, в званні «молодших братів», є похідними від росіян. Іншими словами, етногенез українців та білорусів начебто відбувався пізніше від російського.

 

Насправді історична хронологія свідчить якраз про протилежне.

 

«Дослідження походження окремих східнослов’янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, воно формувалося і вирішувалося переважно політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов’ян етнос був проголошений «старшим братом»8.

 

Питання формування трьох східнослов’янських народів є винятково актуальним і сьогодні. «Актуалізація цієї проблематики посилюється також позицією певних кіл, які виступають за реінтеграцію України в рамках пострадянського співтовариства. Ряд московських авторів намагається довести існування «первинної держави», первинної Русі, із якої нібито виокремились згодом три східнослов’янські держави, і дати, таким чином, якесь історичне обгрунтування ідеї реанімації СРСР, політичної інтеграції трьох східнослов’янських народів. З цією метою обгрунтовується міфічне старшинство російського народу – «старшого брата»9. Українські історики доцінювали політичну вагу питання етногенезу східних слов’ян. «Це питання має такі далекосяглі практичні наслідки політичного характеру, що ця суто наукова історична проблема була впродовж довгих літ живим доказом на те, як історична правда може бути жертвою політичного натиску з боку заінтересованого режиму»10.

 

Самі російські історики скаржаться, що питання про походження російського народу не має достатнього розв’язання. «Здавалося б, що зовсім необхідно утворення російської держави зв’язати з утворенням російського (великоруського) народу не лише в монографічній літературі, а й в загальних оглядах та навчальних підручниках. Звичайно справа обмежується тим, що в підручниках вказується на виникнення не великоросійського народу, а українського та білоруського. Читачеві, очевидно, пропонується зробити висновок, що якщо вже утворилися український та білоруський народи, то повинен виникнути і великоросійський. Але як, за яких умов і коли відбувся цей дуже важливий факт, про це не говориться»11.

 

1725 р. в Петербурзі було засновано Академію наук під назвою «Академія наук і курйозних художеств». Жартуючи, пізніше казали, що ця дивна назва пояснюється тим, що від російських учених-природознавців вимагається наука, в той час як від учених-гуманітаріїв і передусім істориків – «курйозні художества». Як вже говорилося, за браком власних кваліфікованих наукових кадрів до Академії широко запрошуються іноземці – головним чином німці. На зміну українському культурному впливу XVII ст. приходить хвиля німецького культуртрегерства. Справа доходить до того, що перший російський історичний журнал, який стала видавати Академія з 1732 р., видається німецькою мовою («Sammlung Rußischen Geschichte»). Німецькі історики Міллер, Шлоцер і Стріттер чомусь відразу засумнівалися у слов’янському походженні росіян. Проти такої позиції гостро виступила цариця Катерина II, яка сама в цій справі взялася за перо. По відповідних державних установах було розіслано таємний циркуляр, в якому урядово запевнювалося, що росіяни, як: весь, меря, мурома, є слов’янами і походять від стародавніх Роксолянів, тобто народів розсіяних, від чого, мовляв, і виникли назви Россія, росіяни. Далі в цьому указі-циркулярі цариця писала: «Спокусливим (соблазнительным) видасться усій Росії, а ще приймете тлумачення пана Стріттера про походження російського народу від фінів»12. Після такого монаршого окрику наукове дослідження російського походження надовго загальмувалося.

 

Аж в XIX ст. з науковою об'єктивністю став розглядати етногенез росіян професор Петербурзького університету Костянтин Кавелін. Свого часу його «єретичні» твердження викликали хвилювання серед російської громадськості. І неспроста. Кавелін писав: «Розкриймо перший наш літопис, який писаний в усякому разі не пізніше XI сторіччя. Укладач його знає малоросіян і перечисляє різні відділи цієї галузі руського племені; називає північно-західні галузі того ж племені: кривичів (білорусів) і слов'ян, згадує ще радимичів і в'ятичів, які походять від ляхів; але навдивовиж великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, живуть, за літописом, фінські племена, частково існуючі і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси? Про них в переліку племен, які живуть в сучасній Росії, не згадується ні словом... З іншого боку, ми знаємо, колонізація фінського сходу почалася з XII сторіччя. Таким чином, ми маємо всі підстави припускати, що великоруси склалися в окрему галузь не раніше XI сторіччя»13. Концепцію К. Кавеліна про виникнення росіян у XI сторіччі підтверджують новітні дані археології, антропології та етнології. Згідно з цими даними, слов'янські племена, що заселяли територію сучасної України (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, сіверяни), нікуди не переміщувалися і стали предками українського народу. Племена, що займали територію сучасної Білорусії (дреговичі, кривичі, радимичі), стали предками білоруського народу. «Верхнє Подніпров'я та області сучасної Білорусії, як виразно свідчать матеріали гідроніміки та археології, до приходу слов'ян були заселені балтомовними племенами. Ці племена не покинули місць свого проживання і поступово були асимільовані слов'янами»14. Ільменські словени утворили окремий псково-новгородський етнос, який у ХVVІ ст. був частково знищений, а частково насильно асимільований Москвою. А в Заліссі на основі змішування слов'янських колоністів з фінами утворився з часом наймолодший східно-слов'янський етнос – росіяни.

 

В інкубаційному періоді етногенезу росіян на Заліссі виникла низка князівств, серед них найвідоміше – Владимиро-Суздальське. Земля Владимиро-Суздальського князівства була заселена великим фінно-угорським племінним об'єднанням меря. «Колонізація цього краю, яка почалася наприкінці X ст., привела до обрусіння мері та формування тут згодом великоруської народності».15 Обрусіння мері полягало в прийнятті християнської віри і мовної асиміляції. Це підтверджують археологічні та зокрема антропологічні джерела. На території Межиріччя Волги і Оки, тобто «на колишніх мерянських землях невідомий ні один слов'янський пам'ятник старший X ст.»16. «Справа Волго-Окського басейну вирішується порівняно просто. Слов'янський елемент у добу середньовіччя у фізичних рисах населення дуже невеликий В сучасну епоху співвідношення фінно-угорського і слов'янського населення змінюється на користь слов'янського. Однак різкої зміни населення тут не було»17. Відомий російський вчений і громадський діяч П. Мілюков ствердив: «Всі ми на око готові визнати фінські риси в типі великоруса»18.

 

Деякі автори полюбляють говорити, що від мері залишився тільки прикметник «мерзький» як синонім чогось плюгавого, обридливого, а сам «народець» в якийсь чудесний спосіб раптом щез. Таким способом намагаються обійти «сором'язливе» питання про роль мері та інших чудських племен (мордва, весь, мурома) у формуванні росіян. «Літописець, який спочатку згадує про мерю, згодом ніби про неї забуває. Якби меряни виселилися в іншу область або були б знищені на місці, літопис знав би про це, та зникнення цього племені для руських людей здійснилося зовсім непомітно. «Складений мирним шляхом слов'янорусько-фіно-угорський (мерянський) симбіоз призвів до зрощення складових частин в єдину етномовну єдність з перевагою слов'ян, що явилося передумовою подальшої поступової славізації місцевого мерянського населення».19

 

Проте змішування руських поселенців з фінськими тубільцями не пройшло безслідно для росіян»20.

 

З цього приводу Б. Греков висловився так: «Слов'янська культура виявилася стійкішою і перебувала на значно вищому рівні, ніж мерянська. Цим пояснюється факт щезнення мері та злиття її з руським населенням Ростово-Суздальської землі»21.

 

К. Кавелін висунув знамениту тезу, що якраз «обрусіння фінів складає інтимну, внутрішню історію російського народу, яка досі залишається якось у тіні, майже забута; а проте, саме в ній і лежим ключ до всього ходу російської історії»22. У подібний спосіб; висловився В. Ключевський: «Питання про взаємодію русі і чуді, про те, як обидва племені, зустрівшись, вплинули один на одного, що одне плем'я запозичило в іншого і що передало іншому, належить до числа цікавих і важких питань нашої історії»23.

 

Участь мері в етногенезі росіян російськими істориками, як правило, не заперечується. «Особливі властивості говору теперішнього Великоросійського населення губерній Ярославської, Костромської і Владимирської, племінний характер цього населення, його побут, звичаї, простонародні свята, обряди і повір'я, в яких багато рис, що відрізняють населення цієї місцевості від інших місцевостей Росії, дають право припускати, що колись чудський народець Меря, який проживав у межах цих губерній, пропав не безслідно: дають право припускати, що рештки цього народця живуть у сучаснім населенні краю»24.

 

Засвідчує роль мері в етногенезі росіян і Є. Горюнова: «Сучасне великоросійське населення Владимирської, Івановської і особливо Ярославської і Костромської областей зберегло у вигляді етнографічних пережитків багато рис культури давнього місцевого населення Мері»25. Відзначається ще участь у формуванні росіян угро-фінської мордви. «Тамбовська і Пензенська губернії – обрусіла мордва: переконує зовнішний вигляд тамтешніх селян і географічні назви»26.

 

Корифеї російської історії М. Соловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про сформований російський етнос можна лише з другої половини XII ст., тобто з часу Андрія Боголюбського. «В особі Андрія великорос вперше виступив на історичну арену», – писав В. Ключевський. Бо саме тоді «переселенці з різних областей старої Київської Русі, поглинувши тубільців-фінів, утворили тут компактну масу, однорідну й діловиту, із складним господарським побутом і дедалі складнішим соціальним складом, – ту масу, яка стала зерном великоруського племені»27. З таким твердженням погоджується більшість дослідників. «Населення Північно-Східної Русі, яке утворилося через змішування, взаємну асиміляцію слов'ян лісової смуги і фінів, перетворюється в особливу народність «великоруссов»28. За словами О. Ткаченка, «таким чином, місцеве фінно-угорське населення, меря, протягом довгого періоду мирно зросталася із словяноруським, що поселилось серед нього. Цей тривалий процес призвів до утворення єдиного слов'янського великоруського народу»29.

 

Отже, в ХІ-ХІІ ст. молоді східнослов'янські етноси (псково-новгородці, білоруси і росіяни), відгалузилися від провідного русько-українського етносу Київської імперії. Нові молоді етноси постали в процесі слов'янізації, а точніше – русинізації лісових і обширів Східної Європи, споконвіку заселених балтами та фінами. Зі сказаного випливає, що росіяни аж ніяк не мають підстав називатися «старшим братом». Якщо йти за логікою історії, «то саме «старший брат» повинен був оволодіти родовою, основною спадщиною – Києвом, а молодші брати шукати свою долю десь в інших місцях. Власне український народ став беззаперечним спадкоємцем Київської держави»30. Таким чином, росіяни вважають за колиску своєї народності не свої автохтонні землі, а територію колишньої метрополії, звідки прийшли колонізатори. «Оскільки російський етнос з'явився на історичній арені не раніше XII ст., то претензії офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з'явилася раніше самих росіян»31. Народ, який вже з IX ст. називався «Руссю», не мав «нічого спільного з московським народом, оскільки виникнення московського народу відноситься найраніше до XII ст.: чотири сторіччя розділяють ті два народи вже на початку історії»32.

 

Наявність в епоху розквіту Київської держави на території Залісся автохтонного чудського населення ставить великодержавних істориків у клопітливу ситуацію. З одного боку, зробити з цього належний висновок їм не можна, бо розхитуються основи офіційної історичної доктрини, а з іншого – факти, як відомо, річ уперта, і говорять самі за себе. Влучно охарактеризував це двоїсте становище академік М. Покровський: «Отож, те, що фіни складали корінне, осіле і більшою чи меншою мірою культурне населення майбутної Московії... щодо цього, по суті, не було розбіжностей у буржуазних істориків. Але російські історики, – продовжує М. Покровський, – подавши цілком переконливий матеріал, просили потім свого читача не робити з цього матеріалу висновків, які вони внутрішньо, без жодного сумніву, робили, – цей комічний прийом не може, звичайно, нікого обдурити, як не обдурював він, зрозуміло, і читачів-сучасників. Можливо, що саме це й наштовхнуло найновіших авторів на іншу тактику: або повного замовчування самого сюжету, або безсоромного підсовування читачеві (і за дурня його вважають!) висновків, прямо протилежних фактам»33.

 

Ще Ломоносов колись писав, що чудь з давніх часів «в єдиний народ з нами совокупленна»34. Ми вже згадували сучасника Ломоносова, імператорського історіографа Міллера і його пронорманський твір «Оrіgіnеs gеntіs еt nоmіnіs Russоrum» («Походження племені та імені російського»). У цій праці Міллер доводив, що корінним населенням Московії є фінські племена, і за те його твір був заборонений, а надруковані примірники майже всі знищені.35 І корифеї російської історії, і всі об'єктивні дослідники, так чи інакше, визнають вплив чуді на російський етногенний процес (К. Кавелін, Д. Корсаков, М. Любавський, М. Покровський, І. Третьяков, Є. Горюнова, Л. Гумільов та ін.).36 Характерним є таке висловлювання: «Великоросійська народність утворилась із змішання різних слов'янських племен, що розселилися у Східній Європі, між собою та з інородцями, переважно фінського кореня»37. Один із найвидатніших російських істориків С. Соловйов пише, що росіяни сформувалися як народ із двох, за його словами, племен: «слов'янського і фінського»38. Аналогічно висловлювався і М. Костомаров: «Слов'янські пришельці змішалися з тубільцями східно-фінського племені, і з такої суміші утворився великоруський народ»39. М. Покровський, розглядаючи способи завоювання чудського Залісся руською дружиною, зробив знаменний висновок: «Російську імперію називали «тюрмою народів». Ми знаємо тепер, що цієї назви заслуговувала не лише держава Романових, а й її попередниця, вотчина потомків Калити. Вже Московське велике князівство, не лише Московське царство, було «тюрмою народів». Великоросія побудована на костях «інородців», і ледве останні багато втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їх крові»40. Приголомшливе твердження Покровського про 80% чудської крові руйнує основні засади великодержавної історіографії, зокрема, робить міфічною ідею панславізму і «старшебратства». «На території Суздальського, Владимирського, Московського князівств основним населенням були фінські племена – меря, весь, мурома та інші. Вони були поглинуті пришельцями з півдня, християнізовані, втратили свою мову і стали говорити мовою колонізаторів. М. Н. Покровський, ортодоксальний марксист, що не надавав значення національний проблемам, вважав, що великоруси є етнічною сумішшю, в якій фінам належать 4/5, а слов'янам – 1/5»41.

 

Спробу нейтралізувати твердження М. Покровського зробив; етнограф Д. Зеленін. Він категорично заперечував будь-яку помітну роль угро-фінів в етногенезі росіян42. 1927 р. в Берліні він видав німецькою мовою етнографічну працю «Russische (ostslavische) Volkskunde», вякій обґрунтував свою позицію. Цікаво, що в російському перекладі, який появився аж 1991 р., слово Russische зникло. Залишилася назва «Восточнославянская этнография» начебто існує якийсь єдиний східнослов'янський народ. Етнографію народів Східної Європи Зеленін розглядає цілісно, змішуючи все докупи. «Автор перемішав багато термінів без усякого розмежування, не зазначаючи, який термін кому належить, незазначаючи, чи є між ними і український термін, чи ні, очевидно, з цілком ясною ціллю: затерти в очах європейського читача всякі ріжниці між східнослов'янськими націями»43. Зеленін використовує простий метод: усе, що створено слов'янськими народами колишньої Російської імперії, він оголошує російським «незалежно від того, яка насправді етнічна група створила це»44. Зарубіжних дослідників Зеленін повчає, що з думкою про те, «ніби російський народ появився в результаті змішування слов'ян і фіно-угорських племен... ні в якому разі не можна погодитися»45. Погляди Зеленіна свого часу піддавалися в самій Росії нищівній критиці. На початку 30-х рр XX ст. більшовики ще допускали критику велико-державних ідеологів. Наприклад, С. Толстов писав, що твердження Зеленіна «є антинауковою спробою тенденційно інтерпретувати факти» в намаганні створити «наукову» базу для розвитку російського шовінізму46. Проте незабаром Зеленін отримав можливість публічно обізвати своїх критиків «бухаринцями» і «ворогами народу». Саме тоді з допомогою органів НКВД розпочався тотальний розгром «школи М. Покровського»: російська історіографія у СРСР повернулася на старі великодержавні позиції. Покровський був завзятим викривачем російського імперіалізму, російського колоніалізму, російського самодержавства. Для Покровського «московський імперіалізм» існує вже в XVI ст. коли «був захоплений південний кінець великого річкового шляху із Європи в Азію, від Казані до Астрахані і почалася спроба захопити північний кінець, вихід на Балтійське море. Покровський викриває пороки російських царів: сифілітика Петра І, недолюдка Івана Грозного»47. Майже одночасно з публікацією Зеленіна з'явилася робота мовознавця та етнографа, емігранта князя Трубєцкого «К проблеме русского самопознания». У цій роботі наголошується, що російська народна (етнографічна) культура «є особлива зона», в яку, крім самих росіян, входять ще угро-фінські «інородці», разом з тюрками волзького басейну»48.

 

Трубєцкой стверджує, що народний костюм росіян є не слов'янським, а радше угро-фінським. «В русском-финском костюме есть несколько характерних общих черт (лапти, косоворотки, женский головной убор), неизвестных романогерманцам и славянам»49. Окрім неслов'янського лаптя, князь Трубєцкой вказує ще на неслов'янську п'ятитонову гаму народних російських пісень і певні інші неслов'янські ознаки фольклору, що належать до обрядовості (відсутність русального циклу, колядок, культу Перуна, наявність фінського культу берези замість індоєвропейського дуба і т. д.).

 

Знані постаті російських народних казок (Кащей-безсмертний, Василіса-прекрасна, Щука та ін.) є запозиченнями з фінно-угорського фольклору. Російський казковий зачин «жил-был (жили-были)» теж не є слов'янським. «Походження зачину «жил-был» російських народних казок повинен мати паралелі в казках інших слов'янських народів. Проте розгляд казок інших слов'янських народів не знаходить нічого подібного»50. У всіх індоєвропейських народів характерний казковий зачин з дієсловом «бути». Наприклад, в українських казках – «Був (собі) дід і баба». Казковий зачин «жил-был» є «зовсім невідомий ні одній із західно- і південнослов'янських мов, а в білоруській і українській мовах дістав розповсюдження, втім незначне, очевидно, лише під впливом російської мови»51. Ґрунтовний лінгвістичний аналіз показує, що «вираз «жил-был» був запозичений східнослов'янською (російською) мовою на території Центральної Росії з мерянської мови»52.

 

Відзначивши, що праросіяни формувалися далеко від Середньої Наддніпрянщини, дослідник Г. Півторак стверджує: «росіяни запозичили з фінської традиційної культури популярні й донині пельмені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку-косоворотку, жіночий кокошник, російську «баню», казки про ведмедя (священну тварину фінів) – «косолапого мишку»... Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, таких як наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, неждано-негадано, есть-пить та ін., мовний зворот у меня есть (замість більш характерного для слов'янських мов звороту я маю), фразеологічні вирази жил-был, житье-бытье, жить-поживать, как можется?, как живете-можете?, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Москва та ін.53»

 

До цього можна додати характер пам'яток архітектури, які свідчать, що основним архітектурним типом були шатрові будівлі й храми та зрубні і багатозрубні будови з «подклетями и крыльцами» – будівлі, які трапляються лише на чудській етнографічній території. Зовсім незнані в Росії ні коляда, ні веснянки, ні Русалчин Великдень, ні Купало і т. д. Варто зазначити, що після приєднання Західної України цей же Зеленін змушений був написати, що такий тип одягу, як «сарафан» і «лапті», чужий для українців. «Назва «сарафан» – нова, перська. Сарафан першопочатково був чоловічим, а не жіночим одягом; він мав рукави, які потім втратив. Російським національним костюмом сарафан зробився вже в якості дворянського московського костюма, а не раніше. Не дивина, що цей тип одягу чужий українцям... На Україні не було лаптів, плетених з деревної кори... їх розповсюдження серед росіян пояснювалось винятково недостатністю шкіри і взагалі надзвичайною бідністю населення»54. Проблема участі угро-фінів у російському етногенезі ніколи в Росії не була суто науковою: надто домішувалися тут політичні інтереси. У другій половині ХІХ ст. польський публіцист, етнограф і історик Ф. Духінський виступив зі своєю скандальною теорією, яку, між іншим, доброзичливо сприйняв Карл Маркс. Ф. Духінський намагався доказати, що «москалі» не належать не тільки до слов'ян, а й до індоєвропейців взагалі. У «москалів», – на погляд Духінського, – панує неєвропейська за типом, деспотична форма правління, побутує азіатська колективістська община, існує нахил до кочівництва. Як плем'я «туранське» вони незаконно привласнили собі назву «Русь», яка по праву належить тільки українцям. Мова росіян, за твердженням Духінського, – це зіпсована церковно-слов'янщина, а тому ця мова позбавлена чітко виражених діалектних рис, на відміну від усіх решта слов'янських мов55. Схожих поглядів дотримується англо-польський історик Г. Пашкєвич. Росіян він має за майже чистих угро-фінів, які після християнізації прийняли слов'янську мову, але не ввели до свого складу якогось істотного компонента праслов'янського населення56.

 

Відзначимо, що подібних поглядів дотримувався Іван Франко, У поемі «Великі роковини» він так описував підневільне становище України під російською займанщиною:
 

Десь Калмики та Кіргизи

Топчуть степ, де ми лягли;

Чудь, Мордва, Чухна та Фіни

Наші села заняли.

 

Духінський, Пашкєвич та їх однодумці спиралися на відомий засновок, що етногенез (походження народу) і глоттогенез (походження мови) рідко збігаються. Це – різні процеси. Поширений погляд, що етнос і мова є тотожними, як показують історичні приклади, не відповідає дійсності. «Якщо це було б справді так, поняття етносу взагалі не потрібне – досить було б поняття мови»57. Зрештою, це підтверджується багатьма доказами. Наприклад, унаслідок іспанізації аборигенів Центральної і Південної Америки зародилися численні іспаномовні етноси: мексиканці, аргентинці, чилійці, кубинці, венесуельці, колумбійці та ін. Захоплення Португалією величезної частини Південної Америки привело до утворення там португаломовного бразилійського народу. Заморська експансія англійців привела до утворення ряду англомовних народів: американського, канадського, австралійського, новозеландського та ін. У результаті арабського завоювання багато народів Північної Африки і Передньої Азії перейшли на арабську мову. В арабського полководця Амра ібналь-Аса, який завоював у VII ст. багатомільйонний Єгипет, було всього три з половиною тисячі вершників. Через сто п'ятдесят років увесь Єгипет заговорив арабською мовою. Аналогічні процеси відбувалися під час утворення тюркської сім'ї мов, монгольської сім'ї мов тощо. Припускають, що за таким взірцем, шляхом князівсько-військової та монастирської колонізації, було асимільоване тубільне чудське населення Залісся.

 

Можна відзначити, що існує група російських мовознавців (Б. Серебренніков, В. Литкін, П. Кузнєцов, А. Челіщев та ін.), які пояснюють деякі специфічні особливості російського фольклору та мови саме чудськими впливами. Мовознавець Е. Леві висунув теорію фінно-угорського субстрата (мовної підоснови) російської мови.

 

Фінно-угорськими впливами пояснюють таке, наприклад, явище російської мови, як акання, нерозрізнення «а» і «о» в ненаголошеному положенні: «вода-вада», «Москва-Масква». Паралель знаходять у мордовській мові. Фінно-угорськими впливами пояснюють цокання, нерозрізнення «ц» і «ч». «Російська мова, на відміну від інших індоєвропейських і слов'янських мов, – пише В. Журавльов, –не лише не скоротила число відмінків, а навпаки, в нас спостерігається тенденція збільшення їх числа: з'являються ніби два родові відмінки (вкус чая и стакан чаю) і два прийменникові (живу в лесу и пою о лесе). А з усіх мов світу саме фінно-угорські характеризуються великим числом відмінків: угорський –21-22, пермський – 17-18, фінський –15-17. Це дає певну підставу бачити тут фінно-угорський вплив.

 

На відміну від інших слов'янських мов, російська мова послідовніше ліквідувала розрізнення роду у формах множини, а в деяких говірках «розчиняється» категорія середнього роду. І в цьому бачать фінно-угорський вплив на російську мову, бо фінно-угри не знають категорії роду»58. До фінно-угорського мовного впливу лінгвісти зараховують поширені в розмовній мові вирази з частками -«то», -«ка». Наприклад, «а рыба-то жареная», «взгляни-ка!». Конструкції «я маю» в інших індоєвропейських і слов'янських мовах відповідає російська конструкція «у меня єсть». «Цей зворот властивий фінно-угорським мовам і його розповсюдження в російській мові пояснюють їх впливом»59. Є ряд інших мовних явищ у фонетиці та синтаксисі, які пояснюються фінно-угорськими впливами. Як би там не було, такі впливи простежуються виразно, так що не можна не погодитися, що тут існують взаємовпливи. З розряду взаємовпливів наведемо такий приклад: 1960 р. на зустрічі з французькою делегацією М. Хрущов пообіцяв показати Заходові «русскую кузькину мать». Навколо цього скандального висловлювання розгорнулася бурхлива дискусія на тему, що цей фразеологізм означає. А походить «кузькина мать» із чудської мови, де слово «кузьо» означає лісового чорта (лешего)60. Сукупність вищевикладених даних дала підставу Я. Пастернакові зробити такий висновок: «Археологічні, антропологічні, історичні та етнографічні матеріали доказують, що окремішність українського народу від московського існувала по всі часи. Вона виявляється в окремому стилі життя, в духовній та матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній національній індивідуальності... Зовсім іншим шляхом, з іншого кореня, під впливом інших кліматичних умовин та географічного положення йшов розвиток московського народу. Його найдавнішою етнічною базою були праугорські бродячі племена звіроловів та збирачів»61. Навіть російські націоналісти визнають, що «фінська по натурі та крові складова частина російського населення характеризується короткоголовістю, широким лицем, випнутими вилицями, малими очицями, середнім зростом, короткими ногами, світлим волоссям і світлими очима»62.

 

Згідно з українською історичною традицією (М. Грушевський, В. Щербаківський, М. Чубатий), зараз істориком Я. Дашкевичем розроблена врівноважена, логічна і переконлива концепція етногенезу східних слов'ян. В основі її лежить ідея неодночасного та незалежного розвитку окремих народів та теорія субстрату (підоснови). Я. Дашкевич, щоб уникнути «спротиву в етнонімії», уводить символічні позначення, які визначають окремі нації. «Альфа» – символізує українську націю, «бета» – новгород-псковську, «гамма»– російську, «дельта» – білоруську. Всі нації мають домішки іноетнічних субстратів: «альфа» включає іранський субстрат та норманський суперстрат, «бета» – балтський субстрат і норманський суперстрат, «гамма» – угро-фінський субстрат, «дельта» – балтський субстрат63. Формування українського етносу («альфа») відбулося раніше, ніж інших східнослов'янських народів («бета», «дельта» і «гамма»). Такої ж думки дотримуються деякі молоді вітчизняні історики. «Про українців, як етно-культурно консолідовану цілість, можна говорити з утворенням першої української держави Київська Русь, тобто з X ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнєзно Х-ХІІІ ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями»64. Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають власну національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х ст. Після X ст. етнічний склад середньовічної Європи більше істотно не змінювався внаслідок чужоземних вторгнень. Предки поляків, угорців, чехів, німців розселилися в тих самих регіонах, які й нині належать їхнім нащадкам.

 

«У кінці XII – на початку XIII ст., зі вступом етногенетичного процесу в Україні у завершальну стадію, етнонім «русь»/«русин» поширюється на все слов'янське населення Південної Русі (територія Чернігівської, Галицької, Волинської земель-князівств, Закарпаття), витісняючи тутешні земельні етноніми. Розповсюджувався етнонім «русь»/«русин» місцевою етнічною протоінтелігенцією (верства книжників), і був внесений нею у середовище широких мас народу й сприйнятий ними як самоназва. Свідченням останнього стало повсюдне вживання його серед зовсім різних соціальних верств на всіх політично роз'єднаних територіях України після втрати Південною Руссю власної державності й включення їх до складу різних держав (Литви, Польщі, Угорщини). Поширення етноніма «русь»/ «русин» як самоназви на всі українські землі в кінці XII – на початку XIII ст. є свідченням завершення українського етногенезу і вказує на час, коли цей процес в основному закінчується»65.

 

У підсумку можна сказати: як не існують у природі «єдинокровні» народи, так росіяни аж ніяк не є для українців «старшим братом».

 

Літературні джерела:

1. Солженицын А. Россия в обвале. – М.: Русский путь, 1998. – С. 135.

2. Волин Б. Великий руский народ. – М., 1938. – С. 3.

3. Масенко Л. Т. Мова і політика. – К.: Соняшник, 1999. – С. 38.

4. Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – С. 128.

5. Ісаєвич Я. Михайло Брайчевський і його концепція історії України // Український історик. – 1994. – №1-4. – С. 195.

6. Кісь Р. Фінал третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть). – Львів, 1998. – С. 52.

7. Єфіменко Г. Г. Зміна в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932-1938) // Український історичний журнал. – 2000. – №4. – С. 45.

8. Залізняк Л. Чи справді був старшим «старший брат»? або Етнічні процеси в Київській Русі щодо походження українців, білорусів та росіян // Берегиня. – 1997. – Ч. 3-4. – С. 42.

9. Завьялов А. С. К вопросу о новейших технологиях в исследовании проблем украинского праэтноса // Гуманітарний журнал. – 1999. – №2. – С. 9.

10. Чубатий М. Княжа Русь-Україна… // ЗНТШ. – 1964. – Т. 178. – С. 11.

11. Юшков С. К вопросу об образовании русского государства в XIV-XVI веках // Вопросы истории. – 1946. – №4. – С. 67.

12. Сочинения императрицы Екатерины ІІ: В 12 т. – СПб., 1906. – Т. 11. – С. IV.

13. Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений. – СПб., 1897. – Т. 1. – С. 597.

14. Седов В. В. Еще раз о происхождении белорусов // Сов. этн. – 1969. №1. – С. 105.

15. Советская историческая энциклопедия: В 16 т. – М., 1963. – Т. 3. – С. 528.

16. Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. – К.: Наукова думка, 1979. – с. 52.

17. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии // Сов. этн. – 1971. – №2. – С. 57.

18. Милюков П. Очерки по истории русской культуры. – СПб., 1909. – С. 51.

19. Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. – К.: Наукова думка, 1979. – с. 238.

20. Платонов С. Ф. Учебник русской истории. – Прага, 1924. – Ч. 1. – С. 72.

21. Греков Б. Д. Крестьяне не Руси с древнейших времен до XVII века. – М., 1952. – Кн. 1. – С. 495.

22. Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений. – СПб., 1897. – Т. 1. – С. 599.

23. Ключевский В. О. Курс русской истории: В 8 т. – М., 1956. – Т. 1. – С. 296.

24. Корсаков Д. Меря и Ростовское княжество: Очерки по истории Ростово-Суздальской земли. – Казань, 1872. – С. 13.

25. Горюнова Е. Этническая история Волго-Окского междуречья. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – С. 248.

26. Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений. – СПб., 1897. – Т. 1. – С. 602.

27. Ключевский В. О. Сочинения… Т. 1. – С. 65.

28. Выкадоров Ис. Ф. История казачества. – Прага, 1930. – Кн. 1. – С. 85.

29. Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 239.

30. Завьялов А. С. К вопросу о новейших технологиях в исследованиях проблем украинского праэтноса // Гуманітарний журнал. – 1999. – №2. – С. 9.

31. Залізняк Л Проблеми давньоруської народності // Історичний календар ’98. – К., 1997. – С. 122.

32. Чигирин А. Украинский вопрос. – Париж, 1937. – С. 16.

33. Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и «Великорусская народность» // Историк-марксист. – 1930. – Т. 18-19. – С. 18.

34. Ломоносов М. Полн. собр. соч. – М.; Л., 1952. – Т. 6. – С. 200.

35. Коялович О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям. – СПб., 1901. – С. 102.

36. Гумилев Л. Н. От Руси к России: очерки этнической истории. – М.: Экопрос, 1992. – С. 294.

37. Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности. – Л.: Изд-во АН СССР, 1929. – С. 4.

38. Соловьев С. М. История России с древнейших времен. – М., 1959. – Кн. 1. – С. 76.

39. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1863. – Т. 1. – С. 615.

40. Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и «Великорусская народность» // Историк-марксист. – 1930. – Т. 18-19. – С. 28.

41. Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т. – М.: МИК, 1997. – Т. 1. – С. 172.

42. Зеленин Д. К. Принимали ли финны участие в образовании великорусской народности? // Труды Ленингр. Общ. по изуч. культуры финно-угорских народностей. – 1929. Т. 1. – С. 18.

43. Щербаківський В. Рецензія // Слово. – Львів, 1937/1938. Кн. ІІ. – С. 77.

44. Курінний П. Совєтські концепції походження великоруської народності та «руської» нації // Наукові записки УВУ. – 1963. – Ч. 7. – С. 180.

45. Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография / Пер. с нем. – М.: Наука, 1991. – С. 33.

46. Толстов С. К проблеме аккультурации // Этнография. – 1930. – №1/2. С. 87.

47. Геллер М. Я., Некрич А. М. Утопия у власти. – М.: МИК, 2000. – С. 289.

48. Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания: Собр. Соч. – [Б. м.], 1927. – С. 28.

49. Там само. – С. 31.

50. Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 26.

51. Там само. – С. 42.

52. Там само. – С. 245.

53. Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів словянських зі «спільної колиски». – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – С. 53-54.

54. Зеленин Д. К. Об исторической общности культуры русского и украинского народов // Сов. этн. – 1940. – Вып. 3. – С. 29-30.

55. Duchiński F. Pisma. – Ruppersswyl, 1901/ – T. 1. – S. 170.

56. Paszkiewicz H. The Origins of Russia. – New York, 1954. – P. 255-278.

57. Брайчевський М. Ю. Теоретичні основи досліджень етногенезу // Укр. Іст. жур. – 1965. – №2. – С. 46.

58. Журавлев В. К. Влияние было взаимным // Русская речь. – 1972. – №3. – С. 126.

59. Там само. – С. 127.

60. Кто такая «кузькина мать»? // Родина. – 2000. – №4. – С. 32.

61. Пастернак Я. Важливіші проблеми етногенезу українського народу // Український історик. – 1970. – №4. – С. 26.

62. Сикорский И. А. Русские и украинцы. – К., 1913. – С. 11.

63. Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України. // Україна. Наука і культура. – К., 1993. – Вип. 26/27. – С. 49.

64. Залізняк Л. Чи справді був старшим «страший брат»? або Етнічні процеси в Київській Русі щодо походження українців, білорусів та росіян // Берегиня. – 1997. – Ч. 3/4. – С. 46.

65. Балушок В. Несподіванки української етнонімії. // Київська старовина. – 2002. – №5. – С. 28.