Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ VII: Осоружний етнонім (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 26 лист. 2012 р., 13:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 груд. 2012 р., 12:57 ]

Попередньо вже говорилося, що політонім «Русь» не вимагав якогось додаткового уточнення. Русь була одна, і всі знали, що під цією назвою розуміти. Жодного разу в руських літописах не виступає, так поширене зараз, історично некоректне словосполучення Київська Русь. «Назва «Київська Русь» є штучною, вигаданою російськими істориками, як антитеза «Московській Русі»1.

 

Не менш зумисне заплутаним є етнічне ім’я титульного народу Русі. Коли вірити підручникам, а саме з них отримує інформацію про минуле більшість людей і, взагалі, націю формують підручники з історії, то титульне населення Київської держави називало себе інколи «рус», а інколи «русси».

 

Саме цей широко вживаний з XIX ст. царськими істориками термін «руссы» наполегливо пропагується в сучасних шкільних підручниках, буцімто він є стародавнім узвичаєним терміном ще з часів Київської держави. Ось як, наприклад, це робиться:

 

«Перші історичні відомості про Русь, про народ «рус» або «рос» належать до XI ст. н. е. – у Середньому Придніпров’ї, де в Дніпро впадає річка Рось, і розміщувалось слов’янське плем’я русь.

 

Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви «о» та «у» («рос», річка Рось і «рус», Русь) – так змінювалися ці букви і в середні віки («Русская земля», «Правда Роськая»), і в наш час ми теж говоримо двояко: «русский язик», «Российская республіка». Про русів VI ст. пишуть, що це «мужі величезного зросту». Пізніше, у IX–X ст.ст., описували русів так: «Руси мужні й хоробрі… Плем’я русів очолювало союз придніпровських слов’янських племен. До IX ст. під владою русів опинився цілий ряд слов’янських племінних союзів»2.

 

Автори підручника закликають не «непокоїтися, що в назві цього народу змінювалися букви», бо яка тут нібито дрібна різниця. Насправді різниця принципова. Терміни «русси» або «руси» є за походженням східними (арабськими, перськими). У фонетичному оформленні східних мов назва головного народу Русі звучить перекручено. Неточною є і візантійська за походженням назва «роси»3.

 

«Візантійські греки замінили в імені Русь звук «у» звуком «о» і називали руських народом Росс або Россами, а їх країну – Россією. Цьому знаходять два пояснення: або греки, по вченому домислу, ототожнювали Русь зі згадкою пророка Езекіля про народ Рош, або вони перейняли вимову від якогось тюрко-татарського племені, наприклад, від хозар, бо «у» тюрко-татари вимовляють часами як «о»4.

 

На Русі в княжу епоху і пізніше таких назв не вживали. «Інколи в літературі зустрічаємо термін «руссы», вигаданий вченою історіографією: в джерелах невідомий»5. Отже, етнонімічні відомості, що їх подає російський шкільний підручник, є неправдиві. А на такому баламутстві виховуються покоління школярів. Усі ці жонглювання назвами чиняться для того, щоб не назвати дійсний етнонім титульного народу Русі. Цим етнонімом, про що підручник навіть не згадує, було слово «русин».

 

Різноплемінне населення Русі, – найбільшої на той час в Європі держави, – етнічно ділилося на дві частини: на «русинів» і на решту народностей. Вважається, що сама назва (етнонім) «русин» походить від назви країни «Русь», хоча можлива зворотна послідовність. Коли під державне поняття «Русь» входила вся територія, що підлягала княжій владі, з головним осередком у Києві, то під етнічне поняття «русин» – тільки населення Подніпров’я (земля полян), а згодом воно поширилось на населення прилеглих земель. «Усередині ж Русі «русь-русини» є етнонімом лише жителів Київської землі6». На населення Залісся цей термін ніколи не поширювався. Через те етнонім «русин» для російської історіографії є осоружним. «Перекладаючи на російську мову старокиївські літописи, наявний в оригінальному тексті етнонім «русин» перекладався як «русский»! У той же час вживання стосовно доби Київської Русі понять «українці», «український» вважалося виявом «буржуазного націоналізму» і суворо переслідувалося»7.

 

У середньовічних часах етноси звичайно, повсякдень називали себе розмаїто: «людьми», «тутешніми», «мужиками», а як збірним іменем – «громадянами» або «підданими» – приналежними до конкретного державного зв’язку. Міжнародні угоди вимагали іншого – точної етнічної назви. Тому вперше, і це не випадково, етнонім «роусинъ» у літописах зустрічається у статтях міжнародних договорів Русі з Візантією 911–945 рр. Наприклад: «аще кто оубисть кртыя на русинь» (тут русин – представник Русі, не християнин; християнин – грек), «или християнин русина» (стаття четверта договору 912 р. за Іпатіївським літописним списком). Або: «аще ли ключится оукрасти русину от грек что, или гречину от русина» (з договору 945 р.)8. «И еще оубьєть крестянин русина или русин крестыяна» (стаття тринадцята договору 945 р. за Іпатіївським літописним списком). Або, вже за Лаврентійським літописним списком: «аще оударить мечем или копьем или кацем любо оружьем русин гречина или грьчинь русина»9.

 

Отже, у міжнародному договорі Олега з греками 911 р. термін «русин» згаданий сім разів, у міжнародному договорі Ігоря 944 р. – шість разів.

 

Християнство прийшло на Русь з Візантії, і протягом довгого періоду вища руська церковна ієрархія складалася з присланих греків. Коли з’явився нарешті перший автохтонний Київський митрополит, то про нього літописець з гордістю сказав: «Митрополитъ Иларионъ Русинъ». З головного духовного центру Русі – Києво-Печерського монастиря – вийшли перші кадри автохтонного єпископату. Завдяки діяльності Києво-Печерського монастиря у Руській церкві «до середини XI ст. більшість архієреїв складали «русини»10. У Густинському літописі під 1225 р. записано: «В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный». Під 1355 р.: «Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріарха».

 

Як походження хороніма «Русь», так і походження етноніма «русин» має переважно двояке тлумачення: існує норманська теорія і розмаїті версії, що цю норманську теорію заперечують. Що ж до практики вживання етноніма «русин» в епоху Київської держави, серед дослідників розбіжностей немає. Всі сходяться на тому, що русин – це південець (южанин) із полян11. «Русь – се земля полян, Русини – се поляне»12. Або що русин – взагалі корінний житель південної Київської Русі. «Русин» – киянин, наприклад, митрополит Іларіон, «в розумінні, звичайно, не варяго-русса, а уродженця Києва або Подніпров’я»14. «Русин» – житель Київщини, «згадка про русина в «Новгородській Правді» природна при тому спілкуванні, яке існувало між Новгородом та Києвом в X–XII сторіччях»15. Словник староукраїнської мови, наводячи відповідні приклади, стверджує: «Русин – назва українця феодальної доби»16.

 

У наших найближчих історичних сусідів – поляків – щодо вживання етноніма «русин» теж немає невизначеності. У польській науковій літературі, як і в побутовому мовленні, етнонім «русин» протягом століть вживався і вживається у значенні сучасного терміна українець. І, як відзначає польський дослідник, «належить до тих виняткових етнічних назв, які не вміщують у собі нічого насмішкуватого або образливого»17. Для українців поляк був «ляхом», іноді «ляшком», часами «ляшурою». Для поляків українець завжди був тільки «русин»18. Перші польські літописці – Мартин Галь, а за ним Кадлубек – називають країну на схід від кордонів Польщі – Ruthenorum regnum (королівство русинів). Єпископ краківський Матвій писав 1150 р. Бернардові з Клєрво: “Gens ruthena multitudine innumerabili ceu sideribus adequata” (плем’я русинів своєю безчисленною кількістю адекватне зорям). Отже, в епоху Русі етнонім «русин» вживали як самі жителі теперішньої України, так і суміжні народи.

 

У Західній Європі вже в другій половині XI ст. в латиномовних джерелах з’явився переклад назви «русин» у формі Rutheni. З латини Ruthenia перейшла на означення русинів до німців, французів, англійців – Ruthenen, Ruthenes, Ruthenians. Вислів Ruthenus є латинською формою грецького Routhenos, що передає слово «русин». У новогрецькій вимові th (theta) відповідала звукові s, а e (eta) – звукові i. Русин – грецьке Routhenos. У латинській транскрипції th (theta) передавалось через th, а e (eta) – через e, – звідси Ruthenus.

 

Процес визначення терміна «русин», наповнення його етнічним, релігійним, політичним та культурним змістом постійно стимулювався нашими західними сусідами, які виходили з практичних міркувань – треба було розрізняти чужий народ. «Це почуття спільноти проявлялось дуже скоро у загальновживаній спільній назві «русин». Цю назву прикладало до себе все наше етнічне населення у зносинах назовні, хоч у внутрішних взаєминах задержано ще довго місцеві або племінні назви. Ця назва «русин» прийнялась була твердо серед етнічно наших племен і областей, а особливо сильно на пограниччях, щоб зазначити й підкреслити противенство до державно, культурно й етнічно чужих елементів»19.

 

Російські історики, неспроможні заперечити термін «русин», що утворений цілком закономірно за правилами слов’янського словотвору: роус + инъ (литвин, мордвин тощо) і який зберігає наголошений у західноукраїнських діалектах початковий склад слова русин (один з двох стародавніх наголосів), заперечують його множинну форму – «русини». На початку множиною до слова «русин» була Русь. «Збірне ім’я народу – Русь, як Чудь, Сербь, а одиничне – Русин, як Чудин, Болгарин, Сербин, або Серблянин»20. Але згодом від однини «русин» утворюється, за законами української мови, множина «русини». Подібно утворюється множина, наприклад, в словах: син-сини, сестра-сестри, він-вони, пан-пани, млин-млини тощо.

 

«Є беззастережним фактом, що Суздаль і Новгород виразно відмежувалися від назви «Русь» у XII–XIII століттях і пізніше, а також є беззаперечним фактом, що росіяни ніколи не присвоїли собі етноніма «русин», який існував безперервно на українських територіях від IX по XX століття»21. Щоб нейтралізувати осоружний етнонім у старих текстах, російські дослідники фальшують, переробляючи термін «русин» на притаманну їхній мові прикметникову форму «русскій». Таким зразком «може служити переклад «Ларионъ русинъ» з літопису 1051 р. як «Иларионъ русский родом» («Повесть временных лет» под ред. В. И. Андрияновой-Перетц, М.-Л., 1950). Тут поняття гранично точне замінено половинчастим, бо «русинъ» – визначає члена комплексу, що обіймає рід, плюс територію, плюс свідомість зв’язку з ним. Тим часом «русский родом» може народитись і в Китаї»22.

 

Як видаються чи, точніше, видавалися у Радянському Союзі історичні тексти, написав акад. Я. Ісаєвич: «На Україні розцінювалося як «націоналістичний», тим самим і найважчий, злочин користуватися словами «український» і «українці» для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали «русский» як синонім терміна «давньоруський», а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприклад, у найбільш поширеному перекладі «Повісті временних літ» слова «положити ряд межю Русью й Грекы» (тобто між Руссю і Грецією) перекладено «установить договор между греками й русскими». Далі в тексті слово «русин» також послідовно перекладається як «русский». Такий переклад став вважатися обов'язковим; пильнували цього дуже суворо. Одного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивилася, що автор однієї зі статей вжив слово «русин» стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкладена карточка – Errata: «Надруковано «русины». Має бути «русские». Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять «давня Русь» і «Росія» можна було б навести безліч»23.

 

Одним зі способів затемнити факт існування у Київській державі етноніма «русин» є його заміщення книжною назвою «русич». У нашу суспільну історико-культурну свідомість, завдяки передусім школі, міцно ввійшла псевдоетнонімічна назва «русич». Термін «русич» відомий із «Слова о полку Ігоревім»24. Про цю поему доречно буде сказати, що «класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення «Слова о полку Ігоревім» найдавнішим твором «давньоруської літератури», незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Поза всяким сумнівом, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору. Абсурдність твердження стає ще яснішою, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати «Слово» продуктом творчості росіян немає жодних підстав»25.

 

Здибуваний у «Слові о полку Ігоревім» термін «русич» зустрічається лише там. «Це, – пояснюють, – авторське слово, своєрідна формула високого стилю староруського поета»26. Якщо не брати до уваги поетичних та публіцистичних опусів, то цей термін в якості етноніма ніколи практично не вживався. Цікаво, що слово «русич» не має жіночого роду, на відміну від етноніма «русин» – «русинка». Відомий французький дослідник Анрі Мазон і російський вчений Зимін, які виступають проти давньоруськості «Слова», вважаючи його стилізацією, написаною в XVIII ст. вихованцем Київської духовної академії Іваном Биковським, посилаються якраз на термін «русичі» як на аргумент неоригінальності твору. Вони посилаються на той факт, що термін «русич» не засвідчений у жодних інших староруських текстах27. «Чудернацька назва «Русичі» із «Слова о полку Ігоревім», на нашу думку, походить не від Русь, а від легендарного князя Руса, що його вигадали польські літописці. Якраз оці «Русичі» є одним з доказів неавтентичності «Слова», бо легенда про князя Руса з’явилася лише в XV–XVI ст.»28.

 

Прискіпливий аналіз терміну «русичі» навів дослідників на думку про можливу тут помилку в написанні. Відомо, що у «Слові» багато темних місць. Виникло припущення, «що в «Слові о полку Ігоревім» замість міфічного «русичі» більш коректно читати «русьци»29. Отже, улюблений поетами і публіцистами «русич» втрачає свою непевну роль замінника етноніма «русин». Термін «русин», як побачимо далі, віками вживався на українській етнічній території.

 

Літературні джерела:

1. Висоцький С. О. Київська писемна школа Х-ХІІ ст. – Л.-К.-Н.-Йорк, 1998. – С. 52.

2. Історія СРСР. Підручник для 8 кл. серед. шкіл / за ред. Б. О. Рибакова. – К.: Рад. шк., 1990. – С. 39-40.

3. Мавродин В. Происхождение названий «Русь», «русский», «Россия». – Л., 1958. – С. 23.

4. Стороженко А. В. Малая Россия или Украина? – К., 1918. – Вып. I. – С. 9.

5. Назаренко А. В. Об имени «Русь» в немецких источниках ІХ-ХІ вв. // Вопросы языкознания. – 1980. – №5. – С. 54.

6. Балушок В. Несподіванки … – с. 28.

7. Ісаєвич Я. Михайло Брайчевський і його концепція історії України // Український історик. – 1994. – №1/4. – С. 195.

8. Правда Русская. / Под ред. Б. Д. Грекова. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1940. – Т. I. – С. 38.

9. Обнорский С. П., Бархударов С. Г. Хрестоматия по истории русского языка. – М.: Учпедгиз, 1952. – С. 109.

10. Цыпин В. От крещения Руси до нашествия Батыя // Вопросы истории. – 1991. – №4/5. – С. 40.

11. Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1947. – С. 145.

12. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т. – Львів, 1904. – Т. I. – С. 168.

13. Киевская Русь: Сб. / Под ред. В. Н. Сторожева. – М., 1910. – С. 547.

14. Правда Русская. / Под. ред. Б. Д. Грекова. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1940. – Т. IІ: Комментарии. – С. 37.

15. Там само – С. 39.

16. Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. К.: Наук. думка, 1978. – Т. 2. – С. 308.

17. Ficher A. Rusini. – Lwów; Warszawa; Kraków, 1928. – S. 1.

18. Мациевич Л. Поляки и русины // Киевская старина. – 1882. – Т. 1. – С. 301.

19. Стахів М. Вплив Хмельниччини на формацію української нації // ЗНТШ. – 1948. – Т. 156. – С. 75.

20. Максимович М. Собр. соч. – К.: Тип. Фрица, 1876. – Т. 1. – С. 48.

21. Книш Ю. Мілленіюм християнізації України і проблеми історичної термінології // Український історик. – 1988. – №1/4. – С. 228.

22. Гординський С. Назви «Русичі» й «Русовичі». – Вінніпег, 1963. – С. 8.

23. Ісаєвич Я. Проблема походження  … – С. 7.

24. Слово о полку Игореве // Хрестоматия по древней русской литературе XI-XVII веков / Сост. Н. Гудзий. – М.: Учпедгиз, 1947. – С. 110.

25. Залізняк Л. Давньоруська народність … – С. 13.

26. Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинации и словообразование. – Воронеж, 1991. – С. 46.

27. Словарь-справочник «Слово о полку Игореве». – Л.: Наука, 1978. – Вып. 5. – С. 62.

28. Борщак І. Рецензія // Україна. Українознавство і французьке культурне життя. – Париж, 1950. – Зб. 4. – С. 300.

29. Милов Л. В. Ruzzi «Баварского географа» и так называемые «русичи» // Отечественная история. – 2000. – №1. – С. 96.