Найсвіжіше

Погода

Карта відвідувань

Лічильник сайту

Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ VIII: «Крестьяне» (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 28 лист. 2012 12:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 груд. 2012 12:57 ]

Великий київський князь Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Русь, як ділять власне майно, між своїми п’ятьма синами і шостим онуком. З цього часу процес роздріблення Київської держави прискорився, і вона незабаром розпалася на 15 земель. В аналогічний спосіб, поділена між трьома онуками, розпалася на окремі землі інша середньовічна імперія в Європі держава Карла Великого. Занепад Київської держави, зрозуміло, був зумовлений сукупністю розмаїтих причин. Проте насамперед розпадом етнічної системи, що відобразилося у тривалому антикиївському союзі володимиро-суздальських князів із половцями. На Заліській землі формувався новий етнос зі своїм окремим політичним та суспільним ладом, зі своїми сепаратистськими антикиївськими устремліннями. Яскравим представником нового етносу був син половчанки Андрій Боголюбський (прізвище від місцевості Боголюбово) – «справжній північний князь, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями, за своїм політичним вихованням»1.

 

1169 р. Андрій Боголюбський зібрав велику армію і рушив походом на Київ. «Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середину другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помиловання анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали… – пише літописець. – І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші»2.

 

Ніхто до того так жорстоко не плюндрував столицю Русі. Київський погром свідчив про втрату серед населення Залісся почуття етнічної та державної єдності з Руссю. «1169 р., захопивши Київ, Андрій віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним способом тільки з чужоземними містами. На руські міста ні при яких міжусобицях подібна практика ніколи не розповсюджувалася. Наказ Андрія Боголюбського показує, що для нього і його дружини 1169 р. Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок»3. Нещодавно архієрейський синод Російської православної церкви проголосив Андрія Боголюбського святим.

 

Вищенаведену фразу літописця, що суздальські грабіжники «взяли майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг», тлумачать у той спосіб, нібито тоді з Києва до Залісся забрано князівські літописні хроніки. Або часто твердять, що ці літописи потрапили на Залісся після татарської навали. «Як у науці, так і в популярній літературі, чужій і нашій, поширена концепція про те, що татарська інвазія спричинила втечу культурно-активних елементів з України на північ, до Суздальсько-Московської землі. При тому ті діячі забирали звичайно із собою свої культурні цінності. В такий спосіб дійшло до того, що Москва перейняла Київську культурну спадщину, доказом чого є заховані на Московщині рукописи літописів та інших культурних цінностей, які в Україні не збереглися. На прикладі долі рукописів найважливішого твору княжої доби «Іпатського Збірника (Літопису)» можна тепер довести, що дана теза не має ніякого обґрунтування»4.

 

Насправді, як дослідив О. Пріцак, Іпатіївський список потрапив у Московщину не раніше XVII ст., а інші списки «Руського літопису» потрапили з України до Москви і Петербурга на початку XIX ст.

 

Ослаблена міжусобною боротьбою із Заліссям Руська держава зробилася піддатливою на зовнішні агресії. У першій половині XIII ст. вона зазнала катастрофічної монголо-татарської навали. На курултаї (з’їзді монгольських старшин-нойонів) у Каракорумі 1235 р. вирішено було здійснити завойовницький похід на захід. Для улусу (володіння) старшому синові Чингізхана Джучі було призначено землі «найбільш віддалені на захід від власне Монголії»5. На Русі монголи (їх тут називали татарами) з’явилися 1223 р. й, розгромивши русько-половецьке військо над річкою Калкою, повернулися у далекі монгольські степи. Вдруге татаро-монголи прийшли 1237 р. під проводом Батия і завоювали Залісся. Через два роки, 1240 р., «орди Батия пішли вже на Русь, зруйнували Київ і пішли далі на Захід. Згуртоване, добре організоване і численне татарське військо завдавало свої смертельні удари розрізненим руським дружинам»6. Протягом чотирьох століть (з початку IX до середини XII) Руська держава зі столицею у Києві була серцевиною історичного розвитку Східної Європи. Тепер настав її занепад. Татари, спустошивши Польщу, Угорщину й північні Балкани, повернулися над нижню Волгу, де утворили державу Золота Орда (Улус Джучі). Завойовані татарами руські землі не ввійшли безпосередньо до складу Улусу Джучі – татарські хани розглядали ці землі як васально залежні. Хани стали видавати руським князям «ярлики» – грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів у Сарай, до своєї ставки, і, залежно від довір’я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків та хабарів, видавали «ярлик», не рахуючись ані з його традиційними правами на престол, ані з волею підданих. Усі завойовані татарами народи зобов’язані були платити їм данину. Згідно із законами (яси) Чингізхана, від оплати данини звільнялось тільки духівництво, яке мало право на імунітет. Монгольські хани цінували православну церкву як вагому політичну силу, використовуючи її впливи в своїх інтересах. У церквах відправлялися молитви за благополуччя ханів, і це мало сприяти примиренню населення з татарською владою. Щоб надійніше контролювати візантійсько-руську церкву, 1261 р. в Сараї організовано спеціальну руську єпископію. Руські митрополити мусили отримувати від хана «ярлик» на право виконувати свої функції.

 

Татарське панування, або «іго», як його називали на Русі, призвело до повного відчуження Заліської землі від етнічної Русі. Політична історія цих двох територій пішла відтоді остаточно відмінними шляхоми, а щодо етнічної історії, то вона, як ми бачили, з самого початку була відмінною.

 

Після сепарації Залісся від Руської держави, в часи, коли воно стало Західним улусом Джучі, назва «Русь» на цій території була лише напівзабутим відгуком на колишні зв’язки, відгуком, що побутував головним чином серед церковних книжників, для яких назва «руська церква» служила синонімом до православної церкви. Цим відгуком живився претензійний гонор панівної верхівки, що складалася на початку переважно зі слов’янських колоністів. При татарському сприянні на Заліссі продовжувалося політичне роздріблення території на невеликі князівства, які постійно ворогували між собою. Найбільш відомими заліськими князівствами були Ростовське, Тверське, Костромське, Ярославське, Білоозерське, Можайське, Дмитровське, Коломенське. Московське князівство належало до найменших, і це сподобалося ханам. Монголи дотримувалися принципу «розділяй і пануй», і тому підтримували найбільш слабкі князівства. У цьому причина успіху Івана Калити. Великим величав себе тільки той князь, якому татари дозволили той титул вживати.

 

Колоністи Залісся намагалися хоч якоюсь мірою бути причетними до блискучої спадщини київської культури. Цьому сприяла і політика монголо-татарських завойовників. Жорстокий і підступний, вірнопідданий монгольський васал і ретельний слуга, князьок маленького тоді Московського князівства на Заліссі Іван Калита за виняткові заслуги отримує від хана Узбека в 1328 р. титул великого князя «всія Русі». В авторитетному російському виданні подана така характеристика Івана Калити: «Иван Калита был раболепным слугой ордынских ханов, воевавший по их приказанию против Твери, Пскова, Смоленска»8. Характеризуючи Івана Калиту, який проводив політику включення себе і своєї держави в систему татарської держави, а не політику протиставлення їм, Карл Маркс пише: «Варто було тверській лінії проявити хоча б найменше домагання національної незалежності, як він поспішав до Орди з доносом»9. На погляд видатного англійського історика, московські князі, «тішачись ласкою хана Золотої Орди, дістали ярлик, що давав їм право бути головним збирачем данини для монголів, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван I (правив 1325–1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая. Карл Маркс писав, що він поєднував «риси татарського ката, блюдолиза і головного раба»10.

 

З особою Івана Калити пов’язаний міф про так звану шапку Мономаха. Згідно із твором «Сказание о князьях владимирских», ця шапка (субститут корони) була подарунком візантійського імператора Костянтина Мономаха (1042–1055), що мало символізувати передачу влади візантійських імператорів великому київському князю Володимиру Мономаху і його спадкоємцям. Насправді Івану Калиті її подарували в татарській Орді. Відомо, що «шапка Мономаха була виконана середньоазіатськими майстрами, і з XIV ст. зберігається в московській казні»11.

 

Та «всія Русь» Івана Калити – то вся Русь татарська, тобто та частина Монгольської імперії, де існувала руська (православна) церква, на відміну від непідвладної монголам території Русько-Литовської держави, до якої входила сучасна Білорусь та українські землі. Таким чином, з ласки Сараю з’явився на Заліссі термін «всія Русі» в значенні «головний татарський васал», головний татарський збирач податків на Заліссі. Так цей термін розуміли сучасники, і ніхто тоді й не надавав йому того значення, якого він набув пізніше. З часом цей термін забувся і знову почав вживатися при Іванові III. Тоді титул з’явився у внутрішньополітичних взаєминах із Новгородом12.

 

Едвард Ківін у розділі «Російські міфи про київську спадщину» пише: «почнімо з проблеми примарного самоусвідомлення Москви як безпосередньої спадкоємниці ролі та місця давнього Києва. Хіба московське оточення Івана ІІІ (1462-1505) – справжнього засновника Московської держави, його сина Василія ІІІ та онука Івана IV, перетворюючи своє незграбне князівство на помпезну імперію, справді вірило в те, що відновлює чи імітує славу Киева? Гадаю, відповідь очевидна: не вірило, а якщо й вірило, то тримало цю віру при собі.

 

Взагалі дивно, що сучасні дослідники можуть навіть припустити, ніби московіти з воїнської панівної касти часів Івана ІІІ чи то Івана Грозного уявляли себе спадкоємцями мантії Києва, скажімо, Ярослава Мудрого. На це просто немає доказів.13»

 

Князі Галицько-Волинської держави продовжували іменуватися, за традицією королів Романа та Данила, князями і господарями «Руської землі» або «усієї Руської землі»: duces totis terrae Russiae в 1316 р., dominus terrae Russiae в 1320 р., dux et dominus Russiae в 1334 р., а на печатках продовжував фігурувати титул короля Руссії (Reх Russiae) — грамоти 1316, 1325, 1334, 1335 рр.14 Галицького князя Романа Мстиславовича літописець називає «самодержавцем усеї Руси»15. За те, що він зібрав усі етнічні землі русинів.

 

На вимогу монгольського хана 1299 р. у Залісся, в його улус, перебирається Київський митрополит Максим, за походженням грек. Цей митрополит, вибраний і рукоположений у Константинополі 1283 р., відразу після прибуття на Русь подався в Орду за «ярликом» для свого затвердження ханом. Митрополити-греки спиралися на «два засадничі принципи візантійського християнства — цезаропапізм і антилатинізм, які зумовлювали психологічну мотивацію переходу київських митрополитів під покровительство ханських васалів – володимиро-суздальських та московських князів»16. Церква ввійшла в союз з Москвою, бо дружба з Москвою означала дружбу з Ордою17.

 

Руська православна церква підлягала ієрархічній владі Константинопольського патріарха – глави всіх православних християн. На чолі її з 1051 р. стояв митрополит, якого, згідно з церковним (канонічним) правом, особисто висвячував на цю посаду сам Константинопольський патріарх. Столицею митрополії став «матір городів руських» Київ, а митрополит мав титул «Київський і всієї Русі». Сама церква означувалася як «руська», бо були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви.

 

Треба сказати, що аж до XV ст. майже всі митрополити і переважна більшість єпископів були грецького походження. Засилля греків у Руській церкві дратувало сучасників, їм докоряли, що нерідко сильніше дбають про збір коштів для Константинопольського патріарха, ніж про справи Руської церкви. Митрополитам-грекам, звичайно, був чужий руський патріотизм, і це неодноразово проявлялося. Відірвані від своєї батьківщини Візантії, яка вважалася на той час однією з найбільш цивілізованих країн світу, живучи у варварській, за їх уявленнями, Руській державі, вони ставали своєрідними космополітами, піклуючись не про Русь, а лише про інтереси православної церкви. Коли, на їхню думку, ці інтереси не співпадали з інтересами Русі, то тим гірше було для Русі. «Митрополит грек у Києві уважав себе практично царгородським амбасадором, який у першу чергу підлягав політичним інтересам Царгородського імператора, а на другім місці церковним директивам Патріарха, який також був вповні залежний від імператора»18. Для розуміння історії з перенесенням митрополії та ряду інших тогочасних церковних подій ці обставини треба мати на увазі.

 

За канонічним правом київські митрополити мусили повністю підпорядковуватися візантійському патріарху. «Показується, однак, що вони стояли немов під душевним примусом – не залишатися у Києві, не залишатися навіть на Русі, а мандрувати по чужих неруських північних землях, шукати там пристановища в Заліськім Переяславі, суздальськім Володимирі, Твері чи вкінці, з конечности, в малозначущій тоді закутині, в Москві. Москва була тоді, напевно, меншим городом, ніж навіть поруйнований Київ. Митрополити Кирило і Петро робили це під моральною пресою патріярха. Головною причиною, чому візантійські патріярхи вибрали на осідок київських митрополитів північ, зокрема суздальсько-московські території, було їх переконання, що там візантійське православ’я має найсильнішу опору та що київські митрополити полишаться там вірними Візантії. Така постава Візантії була останнім, смертельним ударом по Києві за його часту опозицію до Візантії, за його самостійну християнську індивідуальність та його християнську вселенність. Ці прикмети Руси-України хотіли візантійські патріярхи знищити і зробити з Руси своїх політичних та релігійних підданих»19. Ось, для прикладу, як Теодосій-грек повчав наших князів: «Не прилучайтесь до латинської віри, не держіть їх обичаїв, втікайте від їх причастя і всякого їх учення, бридьтеся їх звичаїв, а доньок своїх бережіть і не давайте за них, ані не беріть їх; не братайтеся з ними, не кланяйтеся, не поздоровляйте; не їджте з одної з ними посудини, ні не пийте, ані страв від них не приймайте»20. Це означало ізолювати Русь від усього культурного світу та заганяти її в повну залежність тільки від Візантії.

 

Боротьба Візантії проти «латинян» і «латинства» перетворилася для московських церковників у боротьбу не стільки проти католицизму, скільки взагалі проти всієї європейської культури, що переживала добу блискучого піднесення і відродження. «Живі взаємини Київської Русі з іншими християнськими націями мали, попри культурні впливи, і ту користь, що змушували наш народ усвідомлювати себе частиною європейського людства, підтримували в нього деяке, хоч на перших порах дуже слабеньке, почуття всесвітньої солідарності. Для московської держави замість тих благотворних впливів стали важкі та принизливі відносини з хижацькою монгольською ордою»22.

 

Переселившись на Залісся, київські митрополити і там продовжують називатися руськими. Одні з них іменують себе митрополитами всея Русі, інші – Київськими і всея Русі. Характерно, що в утворенні окремої митрополичої кафедри в Заліссі (Суздальщині) спільно брали участь як Константинопольський патріарх, так і хан Золотої Орди. «Одним з яскравих прикладів використання Ордою руської церковної ієрархії з метою зміцнення своєї влади на Русі є комплекс подій, пов’язаних з боротьбою руських князівств початку XIV ст. за того чи іншого кандидата на посаду митрополита всія Русі, боротьбою, в якій найбільш діяльну участь брали не лише ординська дипломатія, а й константинопольський патріархат»23. Не без поради лукавих візантійців, які затято ненавиділи римський католицизм, татари відхилили пропозицію військового та церковного союзу, що її передав 1253 р. посол Людовика IX, монах Рубрук. Зате серед татар набирав поширення іслам. На початку XIV ст. монгольський хан Узбек приймає мусульманство. Між іншим, від імені Тайдули – дружини цього видатного хана – походить назва відомого російського обласного міста Тула.

 

Підкорене немусульманське населення вимагало якогось спеціального означення. Його мусульманські правителі стали називати «райат» (християни, піддані), в значенні «людської отари». Немусульманське населення Залісся отримало з XIV ст. від монголо-татар іншу назву – «крестьяне»24. Походження цього слова прозоре – «крестьянин», християнин, означає охрещену людину. До появи татар це слово іншого значення не мало. «Магометанин-татарин вважав себе вищою расою у порівнянні з християнином. Християнин зробився символом приналежності до чорної кості. Так з’явився і потім втримався у Північно-Східній Русі цей термін»25. Термін «крестьянин» зберігся у російській мові до наших днів і означає тепер хлібороба, селянина. Віросповідальний сенс слова, отже, перейшов у соціальний. Наприкінці XIV ст. термін «крестьянин» означав увесь російський народ, на противагу до монгольських загарбників26. «Коли ж разом з татарською владою на Русі над масою російського християнського населення нависла верства переможців, терміном «крестьянин» стала означуватися основна маса російського населення… Але і самі російські люди міцно трималися за цей термін, підкреслюючи ним свою відмінність від татар»27.

 

Із XV ст. термін «крестьянин» зробився на території Залісся загальновживаним. Російська мова, вважає дослідник, мабуть, єдина мова, «в якій віросповідальне означення «християнин» («крестьянин») стало правдивим синонімом селянина, землероба, хлібороба»28.

 

З часом назву «крестьянин» намагалися замінити новотвором «колхозник». У побутовому мовленні, на щодень, зробилося народним дещо нечітке поняття «мужик». Проте назва «крестьянин», на татарське означення хлібороба, в російській мові залишилася навічно.

 

Літературні джерела:

1. Ключевский В. О. Сочинения в 8 т. – М.: Госполитиздат, 1956. – т. 1. – С. 317.

2. Літопис руський / Пер. Л. Є. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – С. 295.

3. Гумилев Л. Н. От Руси к России: очерки этнической истории. – М.: Экопрос, 1922. – С. 87.

4. Пріцак О. Іпатський літопис та його роль у реставрації української історичної памяті // Хроніка 2000. – Вип. 35/36. – С. 95.

5. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1950. – С. 57.

6. Там само. – С. 215.

7. Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. – М.: Издание Т-ва «Мир». – Т. І. – С. 220-221.

8. Энциклопедический словар Брокгауза и Ефрона. – Т. 20. – С. 8.

9. Цвибак М. М. Марксизм-ленинизм о возникновении восточноевропейских многонациональных государств // Проблемы истории докапиталистических обществ. – 1934. – №1. – С. 66.

10. Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 406.

11. Зимин А. А. Россия на рубеже XV-XVI столетий (Очерки социально-политической истории). – М., 1982. – С. 148.

12. Каштанов С. М. Социально-политическая история России конца XV – первой половины XVI ст. – М.: Наука, 1967. – С. 123.

13. Кінан Е. Російські історичні міфи. – К.: «Критика», 2001. – с. 19.

14. Болеслав-Юрій ІІ, князь всей малой Руси: Сборник. – СПб., 1907. – С. 149, 153, 154.

15. ПСРЛ. – Пб., 1908. – Т. 2. – С. 715.

16. Паславський І. Церква і культура на Україні в середині віки // Київська церква. – 2000. – №1. – С. 64.

17. Против антимарксистской концепции М. Н. Покровского: Сб. статей. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1940. – Ч. 2. – С. 67.

18. Стахів М. Христова церква на Україні 988-1596. – Стенфорд, 1985. – С. 92.

19. Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. – Рим; Ню-Йорк: Видання Укр. Катол. Ун-ту, 1965. – Т. 1. – С. 676.

20. Великий А. Г. ЧСВВ. Світла і тіні української історії. – Рим, 1969. – С. 11.

21. Сахаров А. М. Церковь и образование Русского централизованного государства // Вопросы историии. – 1966– №1. – С. 62. 

22. Соловьев В. С. Собрание сочинений. – СПб. – Т. 5. – С. 146.

23. Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XV-XVI вв. – М.: Мысль, 1963. – С. 34.

24. Ларин Б. А. Парижский словарь московитов 1586 г. – Рига, 1948. – С. 96.

25. Греков Б. Опыт периодизации истории крестьян в России // Вопросы истории. – 1946. – №8/9. – С. 16.

26. Советская Историческая энциклопедия: В 17 т. – М., 1965. – Т. 8. – С. 137.

27. Греков Б. Д. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века. – М.: Изд-во АН СССР, 1952. – Кн. 1. – С. 19.

28. Струве П. Б. Наблюдения и исследования из области хозяйсвенной жизни и права Древней Руси // Сб. Рус. Инст. в Праге. – Прага, 1929. – Т. 1. – С. 464.