Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ IX: Поява Московії (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 1 груд. 2012 р., 13:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 груд. 2012 р., 12:02 ]

Назва «Москва» за своїм походженням (етимологією) є назвою не слов’янською, а угро-фінською1. Мовознавець А. Преображенський висловив припущення, що це радше «мерянське слово, бо Владимирська, Ярославська і вся Московська губернії складали колись область Мері2». Існують три чудськомовні версії тлумачення цієї назви. За однією з них, назва походить від мерянського москá авá – медведиця (моска – медвідь і ава – мати, жінка). За другою – із фінського musta – чорний, брудний і va – вода, тобто «брудна вода». За третьою – моска – корова і ва – вода, тобто «коров’яча калюжа3». М. Фесмер твердить, що останнє тлумачення набрало широкої популярності завдяки авторитетові В. Ключевського, який вважав його найбільш достовірним4. Відомі інакші етимологічні варіанти цієї назви. Наприклад, назва річки, яка дала ім’я Москві, перекладається з бурят-монгольської мови як «закручене русло».

 

Від угро-фінської назви столиці Москва, що вперше як невелике село згадується лише в середині XII ст. (1147 р.), пішла назва всієї держави. «Як колись від Візантії майже вся Греція називалася Візантією, від Риму – вся Римська імперія – Римом, і навіть весь світ, так від Москви… всю велику Росію йменували Московією5».

 

Поминаючи дещо надмірну пишноту порівняння, зазначимо, однак, що цитований автор правильно вказує на причини виникнення назви новопосталої держави. Стосовно ж населення, «то з політичним об’єднанням його з Москвою, в ньому запанувало спеціальне ім’я москвичів, московських людей, московської держави (Московії)»6. Правитель цієї держави називає себе князем (згодом великим князем, а пізніше – царем) московським, а своїх підданих – московськими людьми. Так, наприклад, Василь Васильович у «посланії» до Константинопольського патріарха називає себе «великим князем московським»7. У грамоті Земського собору на вибір 1613 р. першого царя із роду Романових Михайла Федоровича читаємо: «И все православные крестьяне всего Московского государства от мала до велика и до сущих младенцев, яко едиными устами, вопіяху и вызываху глаголяще: что быти на Володимірском, и на Московском, и на Новгородском государствах, и на царствах Казанском, и на Астраханском, и на Сибирском»8. Коли скинули з трону Василя Шуйського, то до претендента на трон духівництво поставило таку вимогу, щоби: «был из Московских родов, а Литовского и Немецкого Короля и Королевичев на Владимирское и на Московское Государство не избирать»9. Ця епоха (XV–XVIII ст.) в усіх російських історіях має назву «Московської». «Словосполучення «Московське царство» міцно ввійшло у вжиток сучасників, а потім публіцистів і вчених пізнішого часу. Вислів «в епоху Московського царства» зустрічаємо нерідко у Леніна»10. Не вдаючись з цього питання у зайві деталі, відзначимо, що аж до 1721 р. назви «Москва», «Московське государство», а не «Русь» і «Россія», були офіційними урядовими назвами держави.

 

Ось, наприклад, витяг із договору з Туреччиною, підписаного 3 липня 1700 р.: «А понеже государство московское самовластное и свободное государство есть, дача которая по се время погодно давана была крымским ханам и крымским татарам, или прошлая или ныне впредь да не будет должна от его священного царского величества московского даватись…»11. Далі в статті 12 цього договору вказується: «Московского народа мирянам и инокам иметь вольное употребление ходить во святой град Иерусалим…»12.

 

Наведемо ще уривок з першої московської газети «Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах», де в першому номері за січень 1703 р. повідомляється: «Из Казани пишут. На реке Сожу нашли много нефти и медной руды, из той руды медь выплавили изрядну, отчего чают немалую быть прибыль Московскому государству»13.

 

Для всієї Європи, від Литовсько-Руської держави, Польщі аж до Англії, для країн Сходу, турків і арабів, існувала тільки одна офіційна назва: Московське князівство (царство), Московія або просто Москва. Цитована вже нами історична енциклопедія змушена визнати: «Сусіди називали країну Московією»14. Її жителів називали московитами, московитянами або москалями, і, як побачимо далі, ця назва – Московщина, Московія (з відповідно похідними термінами) – була єдино виправданою традиційною науковою назвою.

 

Тут треба згадати про пропагандивно галасливе святкування теперішньою Російською православною церквою 1000-ліття запровадження християнства на Русі в Москві, яка 988 р. навіть за назвою ще не існувала, змусило українських церковних ієрархів виступити із заявою, де, зокрема, говориться про вживання етноніма «Русь» у часи Московії.

 

«Московське князівство (пізніше імперія) виступає на арену Східньої Європи щойно в XVI сторіччі. Ця молода держава була знана як Московія, а її мешканці московіти-москалі, це дійсно предки сьогоднішньої Росії, й вони створили дійсну базу пізнішої російської держави. Расово з переважливими угро-фінським і зокрема монгольським кровозмішанням і впливом Москва розвинулась у могутній фактор і піднесла претензії на гегемонію у Східній Європі, виступивши як спадкоємець давньої Українсько-Київської держави.

 

Держава засвоїла собі у зміненій формі дотеперішню народню назву Українців: Русь, та не лише на підставі тої зміни назви, або радше грабунку, Москві вдалося історично обгрунтувати своє могутнє становище. Багато сприяла цьому ще розпропагована неіснуюча «близькість» всіх «руських»: Великорусів, Малорусів і Білорусів. У дійсності, однак, ідеться тут про різні народи: український, білоруський і московський»15.

 

Наприкінці XV ст. після розгрому Тамерланом Золотої Орди на історичну арену виходить нове державне утворення – московське. Ці події російська історіографія подає в зумисне перекрученому вигляді. «Інколи езопівська мова стає настільки темною, що її справжні думки неможливо зрозуміти. Так, більшість консерваторів постійно писала про Куликовську битву (1380 р.), як про поворотний пункт російської історії. На Куликовому полі московський князь Дмитро Донський розбив татарське військо; однак ті, хто вивчав російську історію, знають, що битва зовсім не була вирішальною. Татари повернулися, сплюндрували Москву й утримували руські князівства під своєю владою ще понад сто років»16. Після битви на Куликовому полі Москва через два роки була вщент розгромлена і спалена ординським ханом Тохтамишем. Роздувати міф про вирішальну Куликовську битву потрібно для того, щоб затьмарити значення іншої вирішальної битви з татарами, яка відбулася на 18 років раніше Куликовської, а саме битви під проводом литовського князя Ольгерда на Синіх Водах 1362 р., яка звільнила територію сучасної України від татар.

 

Майже трьохсотлітнє татарське «іго» наклало, очевидно, значний відбиток на новопосталу Московію. «І в очах росіян, і в очах татар цар Московський був законним спадкоємцем Золотої Орди, главою колишнього Північно-східного улусу, причому із розпадом імперії Чингісхана він один міг претендувати і на його спадщину»17. Російський дослідник князь Трубєцкой категорично наголошує: «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. «Свержение татарского ига» звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя складали представники татарської знаті. Російська державність… походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення»18.

 

Цікава з цього приводу думка пролетарського класика – самого Карла Маркса: «В кривавому болоті монгольського рабства доводиться шукати колиску Московії. А сучасна Росія лише метаморфоза колишньої Московії»19.

 

В іншому місці К. Маркс писав: «Отже, Москва виросла і розвинулась в огидній і паскудній школі монгольського рабства. Своєї могутності вона досягла тільки тому, що, будучи сама рабинею, стала віртуозом в мистецтві поневолення. Навіть після свого звільнення Москва продовжувала ще грати свою традиційну роль раба в якості пана. Лише Петро Великий зумів нарешті поєднати політичну спритність монгольського холопа з гордим стремлінням монгольського пана, якому Чингісхан в своїй останній волі заповів завоювання світу»20.

 

Думку К. Маркса частково підтверджують сучасні дослідники: «Московські князі першої половини XIV ст. родичалися з ханами і в повній згоді з ними піддавали спустошенню землі своїх суперників на Русі»21.

 

Подібно висловився модний нині російський історик Л. Гумільов: «Москва не продовжувала традиції Києва… замінивши її іншими нормами поведінки, запозиченими найбільше в монголів»22. Цікавою є точка зору Президента Республіки Татарстан Мінтімера Шаймієва: «Завдяки Золотій Орді руські князівства, що займалися міжусобною боротьбою, об’єдналися навколо Москви. Не будь хана з його жорсткими законами, системою комунікацій і поголовним обліком населення – не було б і Великої Росії… Імперії виникають і розпадаються. Така ж доля судилася Золотій Орді, на базі якої виникли Казанське, Астраханське, Сибірське, Кримське, Касимовське ханства і Московія, яка об’єднала навколо себе руські князівства»23.

 

Узагалі про роль монголо-татар у процесі утворення Московії серед російських істориків панують розбіжні оцінки. Частина з них (Болтін, Соловйов та ін.) не надає цій ролі великого значення. Інші (Ключевський, Платонов, Покровський і особливо т. зв. «євразійці»), навпаки, підкреслюють вирішальну роль монголо-татар у формуванні Московської держави. Карамзін вважав, що Москва своїм піднесенням завдячує ханам. Костомаров посилення Москви пояснював татарською допомогою: запозиченням у них ідей самодержавства.

 

Про величезний вплив «татарського іга» на росіян Бердяєв пише так: «у великоруського племені є метафізична істеричність і нахил до хворобливої одержимості. Це відчувалося постійно у великоруських сектах, у самомпалюваників, у хлистів, це геніально відбилося у творчості Достоєвського, це знаходимо у нездатності признати відносність, у винятковому нахилі до крайності і межі. Малороси значно розважливіші, в них сильніший інстинкт самозбереження. В Малоросії не було цієї духовної напруги, що було викликане татарським ігом, і там завжди сильніші були західні впливи»24.

 

Бестужев-Рюмін вважає, що спілкування московських князів з ханами виробило в них особливу спритність і такт. У всякому разі роль ця була доволі значною. «При сприянні ханів, тобто при оперті на їх силу і завдяки використанню для політичних цілей релігійної влади митрополита «всея Руси», який мав свій «стіл» у Москві, утворилося сильне ядро із Московського князівства»25.

 

Великий князь московський (титул з 1462 р.) Іван Васильович, за намовою Папи Римського, який прагнув таким чином досягти поєднання церков, одружується з осиротілою племінницею останнього візантійського імператора емігранткою Софією Палеолог. На той час Візантійська держава під ударами турків припинила своє існування. «Ця царівна, відома тоді у Європі своєю рідкісною повнотою, привезла у Москву дуже тонкий розум і здобула тут вельми поважне становище. Бояри XV ст. приписували їй всі неприємні їм нововведення, які з того часу появлялися при московському дворі»26.

 

Про видатну роль «Грекулі» Софії Палеолог у московській історії загальновідомо: завдяки їй запрошені італійські майстри М. Руффо і П. Соларі, замість примітивних земляних валів, зводять з цегли кремлівські мури і вежі та Грановиту палату для прийомів. Тоді ж Арістотель Фіораванті споруджує Успенський собор, а Бон Фрязін – дзвінницю27. Завдяки Софії Палеолог візантійський двоголовий орел стає московським державним гербом, і саме під її впливом Іван III приймає титул великого князя «всея Русі» після смерті митрополита «Київського і всея Русі» Іони. «Поява візантійської царівни на російському престолі склала цілу епоху в історії Москви. З цією подією пов’язують багато фактів пізніших часів – і звільнення російської землі від татарського ярма, і територіальний ріст держави Івана III, і внутрішню боротьбу політичних сил, і, зрештою, художній прогрес Москви. Разом із Софією Палеолог прибули греки та італійці. Вони принесли з собою нові ідеї»28. Італійці (їх називали «фрязами»), звичні до блискучої архітектури своєї батьківщини, до пишноти папського Риму, взялися перебудовувати хаотичну збиранину вбогих осель, якою була досі резиденція московського князя. До речі, згодом, знову ж переважно італійські архітектори, побудували нову царську резиденцію в Петербурзі. Однак вплив греків з кортежу Софії Палеолог на долю Росії був значно глибшим, ніж італійців. Греки прищепили Москві історичну ненависть до Заходу, зокрема до Папи Римського і католицької церкви, ненависть, яка живе в Росії і досі. Відомий російський мислитель Н. Бердяєв стверджує: «… існує поганський ухил в російському православ’ї. Національна релігійна замкнутість і винятковість, відчуженість від західного християнства і різко негативне до нього відношення, особливо до світу католицького, усе це знаходиться в явному протиріччі з вселенським духом християнства»29.

 

За словами сучасного автора, «спроби нав’язати західноєвропейське розуміння нового світового порядку не мають під собою будь-якого грунту, не відповідають релігійно-етичній системі цінностей російського народу»30. Саме тоді утвердилося московське відгалуження візантійської цивілізації – протиставне і вороже західному світові. Тому до XVII ст. Московщина жила майже відокремлено від Європи, завівши деспотичний лад на зразок загиблої Візантії. Традиційна російська свідомість за своєю сутністю орієнтувалася на стійке несприйняття культури Заходу як чужої, ворожої і надзвичайно небезпечної, що йде від диявола. Такою вона залишилась досі. «Це була східна культура, культура христіанізованого татарського царства», – писав про Московію М. Бердяєв31.

 

«Здивована Європа, яка на початку царювання Івана III ледве підозрювала про існування Московії, затиснутої між Литвою і татарами, – була ошелешена раптовою появою величезної імперії на її східних кордонах»32. 1523 р. до папського престолу прибув московський посол Герасімов. В оточенні Папи Климента VII перебував знаний лікар і письменник Паоло Йовій. Зі слів московського посла, він написав книжку «Libellus de legatione Basilii magni Principis Moschoviae ad Clementeni VII...», успіх якої був надзвичайний. Протягом XVI ст. вийшло понад двадцять її видань і багато перекладів. Ось так у Західній Європі відбулося географічне відкриття досі не знаної Московії33. Державний лад цієї новопосталої держави принципово відрізнявся від Київської держави. «Київська держава відзначалася наступною знаменною прикметою: вона поєднувала переважно східню, греко-візантійську релігійну й культурну традицію з переважно західньою суспільною й політичною структурою. Багатозначний факт, що політичний візантизм залишився цілком чужий Київській Русі. Візантійська теократія згодом прищепилася в Московському царстві, в часи його піднесення, де вона сполучилася з державною організацією, сформованою на зразок орієнтального деспотизму Золотої Орди. У домонгольській Русі, як на середньовічному Заході та на відміну від Візантії й Москви, державна й церковна влади були не злиті, а розділені, причому кожна з них була автономною у своїй власній сфері. Державність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. На це склалися наступні чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазіфедеративний кшталт. І цей свободолюбивий, європейський по своїй суті, дух притаманний і українським державним організаціям пізніших епох»34. З 1458 р. Руська православна церква остаточно поділилася на дві митрополії: київську та московську. Київські митрополити титулуються як «митрополит Київський, Галицький і всієї Руси». Глава новозаснованого Московського патріархату, щоб не виглядати нижчим перед митрополитом Київським, теж починає вживати у своєму титулі формулу «всея Русі».

 

У свою чергу, Іван III, щоб не виглядати нижче патріарха, починає титулувати себе «великим князем Московським і всея Русі». Цей титул зберігся і в його наступників, але до назви країни він не був причетний. «Проте вони, – пише про наступників знаний дослідник історії російського права В. Сергеєвич, – не обмежуються титулом «государя всея Русі», а додають до нього старий титул «великого князя Володимирського, Московського, Новгородського і проч.35». Це зрозуміло. Для московських митрополитів титул «всея Русі» зовсім не відповідав дійсності.

 

«Уперше «государем и самодержцем всея Руси» Іван III був названий в «Извещении о пасхалии» митрополита Зосими (1492 р.). А 1497 р. на великокнязівській печатці вперше з’являється двоголовий орел – візантійський і імперський державний герб»36.

 

У такому становищі перебували великі князі московські. «Вони нічим не володіли на Русі Придніпровській і аж ніяк не були князями всіх руських людей»37. Доречно буде тут відзначити, що ще 1246 р. титул «всія Русі» отримав разом з королівською короною з рук легата Папи Римського Інокентія IV Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю у стародавньому етнографічному розумінні цього терміна.

 

Саме на тому факті, що Іван III Васильович прийняв тодішній суто церковний титул «всея Русі», який, повторюємо, до сьогодні зберігається у вжитку в київській і московській православних церквах, побудовані всі спекуляції російських істориків про перейменування Залісся у Русь. Насправді ні держава Івана III, ні держава його наступників, аж до 1721 р., ніколи офіційно не іменувалася Руссю. Зрештою, якщо говорити точно, назва «Русь» як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи ніде не поновлювалася, якщо не враховувати строф царського гімну. 1833 р. Микола І розпорядився написати російський гімн. До того з 1816 р. в Росії офіційно використовувався англійський гімн. Новий гімн, де перша строфа «Боже, царя храни» є точним перекладом англійського гімну, має такі слова:

 

Перводержавную Русь православную,

Боже, царя, царя храни!

 

З’явилася «Русь», що виглядало зовсім архаїчно, і в тексті сталінського гімну: «Союзом незламним республіки вільні навік об’єднала Великая Русь».

 

Старі князівські традиції збереглися тільки на землях Русі-України. У відновленій українській державі відновлено староруський геральдичний знак св. Володимира – тризуб. Синьо-жовті кольори так само свідчать про старі традиції князівських часів. Між іншим, для довідки, голландські національні барви: червоно-біло-синя – стали з часів Петра І російським державним прапором.

 

«Коли на престол вступив Іван III, Велике князівство Московське було порівняно невеликою державою. Її територія не перевищувала 430 тис. кв. км»38. Після загарбання просторих земель Великого Новгорода, які доходили аж до Білого моря та Уралу, територія Московії зросла до понад 2 млн. кв. км, тобто збільшилася відразу в шість разів! Це стратегічно зміцнило Московську державу, розпалило її агресивні апетити до інших слов’янських земель. Якраз тоді, при Іванові III, почалося оформлення повного титулу князя «всія Русі». «Титул «государь всея Руси» не можна було, – пише англійський історик, – обгрунтувати ні історією, ні політичною реальністю. Він належить до тієї самої категорії, що й претензії англійських королів на Францію. В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе «володарем усіх франків». Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули «русини» Литви, відрізняючись від «росіян» Москви. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття»39. Титул «всія Русі» став незабаром для правителів Московії підставою для виношування анексіоністських планів. Загарбницьку політику середньовічної Московії у російській історіографії часто маскують поняттям «собирания русских земель».

 

«У політичній історії Московської Русі назбиралася сила-силенна нічим не підтверджених «загальних місць», фальшивих знань і уявлень, навіть слідів прямих фальсифікацій, що здавна ввійшли в шкільні підручники і широко популяризуються в літературі та мистецтві»40. Серед них – міф про так зване «собирание русских земель». Мовляв, Русь розсипалася і московські князі почали збирати її знов. «Але ми вже знаємо, що говорити про єдину «руську державу» в київську епоху можна лише через явне непорозуміння. Вислів «руська земля» знаний з літопису і з поетичних творів того часу: ним означували київську область, поскільки Києву належала гегемонія у всій південній Русі. Із Новгорода або Владимира їздили «в Русь», однак ні Новгород, ні Владимир Руссю не були. Розсипатися було нічому – отже, нічого було і «збирати»41.

 

Від свого виникнення і протягом сторіч Московія залишалася для своїх сусідів грізною агресивною силою, постійно націленою на загарбання щораз нових і нових земель. «Москва була воєнною монархією»42. Корені агресивності тягнуться, – як відзначає відомий білоруський правозахисник Зенон Пазьняк, – «ще із часів Золотої Орди і монгольського ярма, з ідеології та вчення цезаропапізму (підпорядкованість церковної влади державі), перейнятих у Візантії разом із східним християнством, котрі якнайкраще відповідали деспотичному способові мислення. Наприкінці XV ст. Росія перейняла не лише візантійські символи, а й основні принципи візантійської імперської політики (на відміну від римської її робили «чужими руками» – розколювали суспільства сусідів, нацьковували одного сусіда на іншого). В історичному розвитку з’єднання цих принципів із жорстокістю монголо-ординських традицій дало жахливі результати: спричинені петровщина, аракчєєвщина, муравйовщина, сталінщина, ленінізм. Утворився особливий тип жорстокого імперського суспільства з необмеженою сервільною свідомістю, де особистість не захищена нічим, ні перед ким і ні перед чим. Особистість – ніщо перед державою. Приниження людської особистости стало способом самоутвердження у цій державі»43.

 

Розташоване на головному водному шляху «із варяг у греки», торговельне місто Новгород одвічно підтримувало тісні зв’язки з Києвом. Хто княжив у Києві, той володів Новгородом. Із середини XII ст., після смерті Володимира Мономаха, в період княжих міжусобиць, Новгород з прилягаючими землями («пятинами») відокремився у незалежну республіку – «Господин Великий Новгород». Однак тісні зв’язки з Києвом не переривалися, можливо, тому, що «новгородці були південного походження»44. Російський етнограф Д. Зеленін, услід за видатним російським лінгвістом О. Шахматовим, вважав населення Новгорода приналежним до окремого, четвертого (попри росіян, українців, білорусів) слов’янського народу на Сході Європи. З етнографічної та з мовно-діалектної точки зору, на погляд цих авторитетних дослідників, «северорусский народ» був різко відмінний від народу Суздальщини45. Подальший розвиток «северорусского народа» трагічно обірвала брутальна агресія Москви. Загарбавши 1478 р. Новгородську республіку, Іван III обклав населення грабіжницькою контрибуцією, провів масові екзекуції і депортував 72 тис. душ у Московію. Масові екзекуції та депортації, викликані антимосковськими настроями новгородців, відбувалися і пізніше. Жителі Новгорода ще довго проявляли свою відмінність від московців. «Коли вперше, – писав Костомаров, – я почув новгородський говір, я сприйняв мовника за малоросіянина, що наче силкується говорити по-великоросійському»46. За спостереженням Костомарова, населення Новгородщини навіть у XIX ст. вживало чимало слів, яких не знала російська мова, як, наприклад, «коваль», «парубок», «шукать», «жона», «дівиця», «травиця», «що» замість «что» і т. ін. Основним типом сільського поселення на Заліссі була «деревня», а в Новгороді основний тип сільського поселення називався «селом»47.

Історія республік Великий Новгород і Псков, які стали об’єктом московської агресії, завершилася трагічно. Новгородсько-псковська нація була Москвою ліквідована й асимільована дощенту48. К. Маркс, до речі, розглядав московське загарбання Новгорода як реакційний акт49. «Іван III не задовільнився зняттям дзвону і знищенням віча та звання посадника – Іван знищив Новгород до кореня, переселив його жителів у різні краї, підпорядковані Московській державі та замінив первісне населення новим, чужим до місцевих спогадів. Спустошення Новгородської землі здійснилося в надзвичайній мірі та було значнішим, ніж звичайно припускають»50.

 

1570 р. за Івана Грозного було знову проведено масові екзекуції, великі конфіскації майна та депортації. Останній новгородський літописець описав ці московські звірства. Подаємо уривок: «И повелел государь приводити из Великого Новаграда владычных боляр, и иных многих служивых детей боярских, и гостей, и всяких градских и приказных людей, и изрядных и именитых торговых людей, и жен их и детей, пред себя. И повелел государь их пред собою горце и люте и безчеловечне различными муками мучити, и по многих неисповедимых горких различных муках повеле государь телеса их некоею составною мудростию огненною поджигати, иже именуется поджар; и своим государевым детем боярским повелевает государ тех мученых и поджареных людей за руки и за ноги и за главы онако вязати, различно, тонкими ужищи, и привязывати их повеле по человеку к санем, и повели их быстро за санми влещи на великий Волховский мост и метати с мосту в реку Волхов. А жены их и дети, мужеский пол и женский, повеле государь привозити их на великий Волховский мост и возводити на высоту, иже ту устроено место, и вязаху за руци и за ноги онако назад, а младенцев к матерем своим вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду в реку Волхов. И иные в ту пору государевы люди, дети боярские и воинские люди, в малых судех ездаху по реке Волхову со оружием, с рогатыни и с копьи и с багры и с топоры: и которые люди, мужи и жены и всяк возраст, из глубины речной вверх на воду спловет, и они, прихватывая багры, тех людей копьи и рогатынями прободаху, и топоры секуще во глубину речную без милости сурово погружаху, предающе их лютой и горцей смерти»51.

 

Етнографи та діалектологи донині відрізняють жителів колишніх Новгородської, В’ятської, Вологодської та інших північних губерній від жителів Рязанської, Тамбовської, Тульської та інших центральних губерній Росії. Тобто досі існує різниця між нащадками новгородців та населенням колишньої Московії. Костомаров уважав, що в новгородській землі «було своє наріччя, близьке південно-руському. Близькість ця дотепер ще вражаюча для уродженця південної Русі»52.

 

Як уже відзначалося, титул «Государя всея Руси» Іван III прийняв 1493 р. після завоювання Новгородської землі. З давнім населенням цієї землі пов’язані епічні пісні княжої доби, що їх в XIX ст. назвали «билини» (народна назва – «старини»). Билини поділяються на цикли. Найзначнішим є героїко-патріотичні «богатирські», київського циклу, образи й сюжети яких пов’язані з Києвом, а також з Галицько-Волинською та Чернігівською землями. На думку українських дослідників, билини зникли з української народної пам’яті в XVII ст., коли нові бурхливі історичні події спричинилися до створення героїчного епосу козацьких дум. Відсутність билин в Україні дала привід для спекуляцій щодо причетністі Москви до київської спадщини. «Стосовно фольклору, то ми відзначимо лише один чудовий яскравий факт: билини Київського циклу, де фігурують історичні київські князі серед степової природи українського півдня, були потім забуті на своїй батьківщині, але добре збереглися у братерського народу – великоруссів… Факт надзвичайно рідкісний в історії народів!»53.

 

Дослідження географічного розповсюдження билин показало, що билини «зосереджені в основному на Європейській Півночі, в Архангельській та Олонецькій губерніях… Нічого подібного немає в інших губерніях Росії»54. А потрапили билини на Північ у зв’язку з новгородською колонізацією. «Усе це дозволяє припустити, що билини, які дійшли до нас, в минулому – це надбання виключно Новгородської землі, звідки пізніше розповсюдилися з колонізаційним потоком»55. На території Залісся, як встановили дослідники, в XIV–XV ст. і пізніше билини не побутували. Отже, билини збереглися тільки серед залишків знищеного Москвою новгородського етносу. «Великорусси» до них абсолютно не причетні.

 

Літературні джерела:

1. Ключевский В. О. Сочинения  в 8 т. – М.: Гомполитиздат, 1956. – т. 1. – С. 294.

2. Преображенский А. Г. Етимолог. словарь рус. язика. – М., 1958. – С. 559.

3. Там же.

4. Фэсмер М. Етимолог. словар рус. язика. – М., 1967. – Т. 2. – С. 660.

5. Снегирев И. М. Москва, подробное историческое и археологическое описание города. – М., 1873. – Т. 2. – С. 1.

6. Михальчук К. П. К ответу кн. Е.И. Трубецкого на анкету «Украинской Жизни» // Украинская Жизнь. – 1914.– №11/12. – С. 29.

7. Русская историческая библилтека. – СПб., 1880. – Т. 6: Памятники древнерусского канонического права. Ч. 1. – С. 525.

8. Сергеевич В. Древности русского права. – СПб., 1909. – Т. 1. – С. 100.

9. Лакиер А. История титула Государей России // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1847. – Ноябрь. – С. 143.

10. Щмидт С. О. Становление рос. самодержавства. – М.: Мысль, 1973. – С. 13.

11. Лебедев В. И. Реформы Петра I: Сб. док. – М.: АН СССР, 1937. – С. 246.

12. Там само. – С. 247.

13. Там само. – С. 331-332.

14. Сов. Ист. энциклопедия: В 17 т. – М. 1969. – Т. 12. – С. 333.

15. Мирослав Іван Кардинал Любачівський. Чи справді було хрещення Росії 988 року? – Рим; Мюнхен, 1986. – С. 15.

16. Лакер Уолтер. Черная сотня: Истоки русского фашизма. – Вашингтон, 1994. – С. 147.

17. Власов Ф., Вальденберг. История России. – Харбин, 1936. – С. 272.

18. Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания. – [Б. м.], 1927. – С. 49.

19. Marx K. Sekret diplomatic histоry XVIII century. – London, 1878. – P. 77.

20. Цвибак М. М. Марксизм-ленинизм о возникновении восточноевропейских многонациональных государств // Проблемы истории докапиталистических обществ. – 1934. – № 1. – С. 69.

21. Новосельцев А. П. Християнство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. – 1989. – №9. – С. 31.

22. Гумилев Л. Н. От Руси к России: Очерки этнической истории. – М.: Экопрос, 1992. – С. 296.

23. Шаймиев М. В истории народа – его настоящее и будущее! // Родина. – 1997. – № 3/4 – С. 6.

24. Бердяев Н. Собрание сочинений. – т. 4. – Imca-Press, – Paris, 1990. – c. 163.

25. Выкадоров Ис. Ф. История казачества. – Прага, 1930. – Кн. 1. – С. 81.

26. Ключевский В. Курс русской истории. – М.: Соцэкгиз, 1937. – Ч. 2. – С. 127.

27. Хорошкевич А. Л. Русское государство в системе международных отношений. – М.: Наука, 1980. – С. 243-245.

28. Перлинг О. Россия и папский престол. – М.: Современные проблемы, 1912. – С. 30.

29. Н. Бердяев о русской философии. – ч. 1. – Чвердловск, 1991. – с. 122.

30. Концеция национальной безопасности России в 1995 году. – М.: Обозреватель, 1995. – С. 85.

31. Н. Бердяев. – «Истоки и смысл русского коммунизма» М.: Наука, 1990. – с. 7.

32. Архиа Маркса и Энгелса. – М., 1946. – Т. VIII – С. 159.

33. Brűckner A. Geschichte Russlands bis zum Ende dеs 18. Jahrhunderts. – Gotha, 1896. – B. I. – S. 11-12.

34. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К.: Основи, 1997. – Т. І. – С. 8.

35. Сергеевич В. Древности русского права. – СПб., 1909. – Т. І. – С. 97.

36. Зимин А. А. Россия на рубеже ХVVI ст. – М., 1982. – С. 149.

37. Сергеевич В. Древности русского права. – СПб., 1909. – Т. І. – С. 97-98.

38. Зимин А. А. Россия на рубеже ХVVI ст. – М., 1982. – С. 30.

39. Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 480.

40. Лурье Я. С. Две истории Руси ХV века. Ранние и поздние, независимые и официальные летописи об образовании Московского государства. – СПб., 1994. – С. 8.

41. Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. – М.: Издание Т-ва «Мир». – Т. 1. – С. 208-209.

42. Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т. – М.: МИК, 1997. – Т. 1. – С. 189.

43. Пазьняк З. Про російський імперіалізм і його небезпеку // Шлях перемоги. – 1994. – Ч. 6.

44. Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 203.

45. Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. – М.: Наука, 1991. – С. 29.

46. Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 207.

47. Зимин А. А. Россия на рубеже ХVVI ст. – М., 1982. – С. 31.

48. Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна. Наука і культура. – К., 1966. – Вип. 26/27. – С. 51.

49. Цвибак М. М. Марксизм-ленинизм о возникновении восточноевропейских многонациональных государств // Проблемы истории докапиталистических обществ. – 1934. – № 1. – С. 66.

50. Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 209.

51. Новгородский погром 1570 года // Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. – М.: Издание Т-ва «Мир». – Т. 2. Приложение. – С. 7-8.

52. Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 202.

53. Зеленин Д. К. Об исторической общности культуры русского и украинского народов // Сов. этн. – 1940. – Вып. 3. – С. 32.

54. Дмитриева С. И. Географическое распространение русских былин // Сов. этн. – 1969. – №4. – С. 31.

55. Там само. – С. 38.