Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Учительський семинар. (Автор: Базилевич-Світій Марія)

опубліковано 22 бер. 2014 р., 11:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 квіт. 2014 р., 11:51 ]

Книга «Жовківщина»: історико-мемуарний збірник. Том 2. – 1995.

 

В 1922-23 роках заходами польських сестер феліціянок засновано в Жовкві на правах прилюдности дівочий, учительський семинар. Кандидаток до семинара приймали по закінченню 7-клясової народної школи і вступного іспиту. Оплата за науку 40 золотих в місяць та при добрих оцінках в науці і представленю спеціяльно тяжких матеріальних обставин було можна дістати знижку оплати наполовину.

 

В програмі навчання, крім стисло педагогічних предметів, німецької і української мови обов'язкове опанування нот і гри на скрипці, години гігієни, руханки і рисунків з підходом до вимог навчання шкільних дітей. До того проводилися, так звані, «практичні лекції» в класах народної школи сестер феліціянок і хлоп'ячої по вулиці Львівській.

 

На четвертім і п'ятім році навчання ми відвідували кількакратно у Львові школи для недорозвинених і глухонімих дітей, щоби обізнатися з підходом і методикою їх навчання.

 

Після п'ятьох літ навчання письмовий і усний «іспит зрілости» (так звана матура) і диплом уповажнювали абсольвентку старатись через кураторію про працю на ниві шкільництва.

 

В школі обов'язковим був «мундурок», це темно-гранатова, плісована спідничка і блузка з довгими рукавами та маринарським ковміром, обшитим білим жутажом. На голові беретка з металевою буквою «S» і черевики на низькім обцасі (постійна морока доростаючих Дівчат).

 

Із Жовкви доволі мало учениць, більшість була позамістові. За моїх часів у першій клясі нараховувалося 40 учениць (в тому числі чотири українки, одна руска – греко-католицького обряду і шість жидівочок). До матури дійшли далеко не всі.

 

Директор школи професор Хорват, що заступив першого директора професора Войцеховського, був людиною дуже строгою і вимогливою.

 

Професори, котрі працювали в гімназії, в більшости навчали в семинарі. Тільки професор від «języka ruskiego» Іван Зарівний вчив лише в семинарі. Професори-українці – Іван Сокіл викладав математику, Юліян Юхнович – німецьку мову, Д. Маєрівна – природу На годину релігії ми ходили до гімназийного будинку. Викладав шкільний капелян о. Омелян Погорецький. Він був не лише нашим вчителем, але так сказати опікуном українських учеників як в гімназії, так і в семинарі. Як зайшла справа, в скрутній для ученика потребі, старався допомогти. Під його патронатом і опікою деяких українських пань, семинаристки і гімназисти могли відбувати прогулянки, в зимі ходили на лижби та забавлялись на студентських вечірках.

 

Щосуботи, по полудні в гімназийнім будинку відбувались проби церковного хору під орудою о. Андрія Труха ЧСВВ. В неділю ми співали на студентській Службі Божій, так званій, дев’ятці. Коли в 1929 році о. А. Трух був змушений виїхати до Італії, хор розлетівся. Пізніше його відновили лише в складі гімназистів під дирегентурою старшого студента.

 

Коли до Жовкви приїхав д-р Іван Крип'якевич, українська студентська молодь охоче брала участь у його історичних доповідях і радо слухала про цікаві події нашої Жовкви ще від колиски. Кільком студентам пощастило брати участь в його пошуках, от хоч би печери на горі Гарай. Вхід до неї від сторони міста був замаскований буйною зеленню. Розповідали, що через Гарай тягнеться тунель, з виходом далеко, далеко поза Жовкву. Це в разі тривожних нападів татар і турків було сховищем жовків'ян. Літом 1936 року з невідомих причин семинар було закрито і скликано з'їзд абсольвенток. Прибуло близько 60 колишніх учениць. З'їзд започатковано Службами Божими в церкві оо. Василіян і фарнім костьолі. Прикро вразило нас те, що одна українка, колись дуже активна в гуртках, не пішла з нами до церкви, а до костьола (можливо, дістала вчительську посаду і тремтіла за неї).

 

Після відправ всі зібрались в конференційній залі на полуденок і півгодинну дружню розмову. Але для нас, українок, атмосфера була доволі напружена як з боку вчителів, так і товаришок.

 

Започатковуючи ділову програму з'їзду, директор школи професор Хорват коротко, деколи дотепно, розповів історію нашого училища. У своєму слові директор високо оцінив працю польських учениць і висловив надію, що на шкільній ниві вони, «польки», не забудуть, хто вони, і що понесуть слово, польську культуру в широкі маси народу. Ми, українки, задеревіли, а найстарша випуском (1927 рік) і віком, тепер кільколітня учителька на Волині, Ірена Галапац, звернулась до президії, а потім до згромадження з запитом: «Як то польки? Чи тільки польки були ученицями, а де інші, в меншости правда, українки, жидівки, німки?» Вона нагадала і інші також, як нас притісняли в школі. «Ми вдержались лише тому, що важко працювали і професори були змушені давати нам добрі оцінки. Наша поведінка була бездоганна. Сьогодні ви всі ігноруєте нас. Чому?»

 

На це директор Хорват сказав, що ми ніколи не підтримували інтересів Польщі, ніколи не були бажані в училищі, а ще більше на учительських посадах.

 

У відповідь Ірена Галапац звернулася до нас, українок (ми сиділи гуртом): «Подруги! Як ми тут не були і не є бажані – залишаємо з'їзд». І ми вийшли із залі з гірким почуттям образи і несправедливости. Інтервенція нашого о. Капеляна не злагіднила і не наладнала ситуації. Ось так, на жаль, закінчилася моя кар'єра учительки і треба було повернути на інший шлях. Після курсів та іспитів в ревізійному Союзі кооператив, в 1935 році, я перейшла працювати книговодом в районову молочарню в Жовкві під проводом інженера Мельниковича.