Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Спогади про Биків. Частина 3. (Автор: Гриник Олеся)

опубліковано 3 трав. 2015 р., 11:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 трав. 2015 р., 11:56 ]

1.5. Шкільництво

У 1817 р. митрополит Михайло Левицький, єпископ Іван Снігурський та Іван Могильницький у Перемишлі заснували «Заведеніє Півчесько-учительскоє». Під впливом діяльності цього гуртка австрійський уряд дозволив навчання руських дітей у школах руською мовою. Крім того, було дозволено закладати школи при парафіях. Гурток у Перемишлі почав видавати шкільні підручники руською мовою.

 

Перші школи в Самбірському повіті було засновано в 1817 р. у с. Бабино, Пруси, Дорожів. В українських селах переважали одно- або двокласні школи. Було лише декілька чотирикласних шкіл.

 

Спочатку селяни не дуже активно підтримували закладання шкіл, бо розуміли, що це додатковий фінансовий тягар для громади. Був установлений спеціальний податок для утримання шкіл та вчителів. Частину цих видатків брала на себе держава. Місцеві урядовці теж не сприяли поширенню освіти серед селян, бо розуміли, що освіченими людьми управляти важче.

 

Після революції 1848 р. австрійський уряд запровадив нову адміністративну реформу, за якою до Галичини як адміністративної одиниці Австро-Угорської імперії (Королівство Галіції і Лодомерії) входили етнічно українські землі Східної Галичини із центром у Львові та польські землі Західної Галичини з центром у Кракові.

 

Після призначення у 1849 р. губернатором Галичини графа Голуховського становище українців суттєво погіршилося. А після 1867 р. польська шляхта повністю контролювала Галицький сейм. Цього ж року у Львові було створено Крайову Шкільну Раду у складі чотирьох поляків і одного українця, яка намагалася полонізувати всю шкільну освіту [43].

 

 Якийсь час у Бикові функціонувала однокласна школа. В 1894 р. однокласну школу, до якої були закріплені діти сіл Бикова і Глинного, було реорганізовано в двокласну на підставі наказу Ради Шкільної Крайової від 28.11.1894 р. про реорганізацію школи. В 1911 р. наказом Ради Шкільної Крайової було затверджено штат школи у складі вчителя-директора і одного вчителя сталого [44].

 

В 1924 р. польський міністр О. С. Грабовський зініціював закон про утраквізм (подвійність) про переведення українських шкіл на українсько-польські, а це означало домінування в школах польської мови, на що не погоджувалися українські громади.

 

Так, в Бикові Гілярій Тарнавський неодноразово (в 1927, 1928, 1932 рр.) організовував збір підписів мешканців села під «Зверненням до пана шкільного інспектора в м. Самборі з домаганням української викладової мови в школі», мотивуючи тим, що дітей українських в селі є більшість. Для прикладу, в 1928 р. дітей шкільного віку в Бикові було: поляків 68, українців 572, жидів 3 [45].

 

Приміщення школи в Бикові було побудоване за Австрії навпроти церкви, поряд з попівщиною. Сьогодні від неї і сліду не залишилось. Будівля була покрита ґонтом, складалася з однієї класної кімнати, з кімнати, в якій жив директор та господарського приміщення. Ще одна класна кімната знаходилася в будиночку біля Могили, потім там функціонував магазин, сьогодні цього будинку теж не існує.

 

С. Глухівський: «Як я пішов в перший клас у 1931 р., директором школи був Маречек. Пан директор жив у шкільному будинку, а його сім'я проживала в Самборі. В іншому класі вчителювала Михайлина Горняткович (з Літинських), а після її смерті посаду вчительки зайняла Ольга Літинська (Ольга після смерті чоловіка Григорія Кізина вийшла заміж за Франца Літинського і переїхала в Биків з Грушева, де вона вчителювала).

 

Навчання здійснювалося українською і польською мовами, зокрема ми мали уроки польської мови та історії Польщі. Маречек, хоч і був поляком, із селянами спілкувався українською мовою. Крім службових обов'язків, Маречек ще мав свою господарку, яка складалася з п'яти корів та п'яти котів. Для облаштування домашнього побуту пан директор мав покоївку Настку, а доїти корів приходила жінка із села. Молоко забирала жидівка Рахля, переробляла його на масло, сир і цю продукцію збувала в Дрогобичі. В Бикові Рахля жила з неповносправним сином Бирком, а інші її діти проживали в Дрогобичі і організовували збут молочної продукції.

 

В Бикові до приходу німців жило коло дванадцяти осіб у трьох жидівських родинах – Гершка, Рахлі і Матіса. Восени 1943 р. німці на фірах вивезли усіх жидів до Дублян на станцію. Подальша їх доля невідома. Прощаючись з односельчанами, Рахля казала: «Бувайте здорові. Везуть нас, а скоро повезуть і вас».

 

Хату Рахлі переобладнали для потреб школи, бо шкільні приміщення біля церкви вже були непридатними для використання.

 

Ще за Польщі в Бикові було чотирикласне навчання, яке здійснювали два вчителі. Хто хотів глибших знань, міг залишитись на рік чи два, це ніби 5, 6 клас. Школа не давала високих знань: сім класів школи за Польщі можна прирівняти до чотирьох класів радянської школи. Таких предметів, як історія, географія взагалі не було, а математика семикласної школи – це арифметика, азів алгебри, геометрії в школі не навчали».

 

Чотирикласна школа в Бикові проіснувала до 1958 р. Для продовження навчання діти спочатку ходили до сусіднього села Дорожів, а потім до Прус, коли там відкрили семирічку. Якщо хтось хотів здобути середню освіту, ходив пішки до Дорожева за п'ять кілометрів від Бикова або доїжджав до Дрогобича чи Самбора.

З 1958 р. у відремонтованому будинку, де проживали священики, функціонує неповна середня школа.

 

1.6. Які ми, биківчани

Роль громади

Кожен мешканець села є членом громади. Протягом віків роль громади змінювалася залежно від суспільного ладу та державного устрою від звичаєвого права, яке встановилося на тих чи інших теренах, та від багатьох інших чинників.

 

Нині ми маємо Конституцію України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», які визначають громаду села як первинний суб'єкт місцевого самоврядування. Громаду села на рівні адміністративному можна відчути лише при вирішенні державних справ – виборів, референдуму тощо.

 

Як колись жили громади, можна довідатися з книги Юрія Гошка «Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття».

 

На громаду села лягала відповідальність за порушення тогочасного законодавства членом громади. Тому значення громади у суспільно-політичному житті було велике. Села мали свою адміністрацію, яку обирали на загальних зборах, а також громадських сторожів, які пильнували за порядком у селі, попереджали громаду про небезпеку – пожежу чи військовий напад, запобігали крадіжкам. Іноді обов'язки сторожів виконувало почергово доросле населення села. Вибір представників громади оформлявся протоколом, а вибрані представники перед громадою мали скласти присягу [46].

 

В давнину кожний громадянин знав докладно закони свого права, бо вже змалку міг придивитися, як судили людей. Це було звичаєве право і судили найстарші люди громади, оскільки вони найкраще знали закони своїх предків. І кожен ті закони знав і поважав, тому що їх порушення осуджувала загальногромадська думка.

 

Найнижчим щаблем судового устрою були звичайні війтівські суди, які розглядали справи про захист права власності, заподіяння шкоди здоров'ю, вдавання до чаклунства, сімейні справи, польові шкоди. Зрештою, цей суд, який складався з війта і присяжних, міг виносити вироки і з усіх громадських і карних справ, до яких не потрібно викликати ката [48].

 

Громади мали власні землі, ліси, чагарники. Самовільне захоплення громадської землі каралося. Громади мали і свої витрати, які поповнювалися з двох джерел: з власного майна і з грошової суми, яку складали селяни. Війт і присяжні мали ключі від громадських кас і щороку змушені були складати звіт перед громадою [49].

 

Після 1867 р. Австрійська держава на законодавчому рівні зобов'язувала всі громади створювати громадські каси.

 

Громада стежила за тим, щоб сусіди жили дружно, не сварилися; все робилося для того, щоб у громаді був спокій і добросусідські стосунки. Одною із мір покарання було перепросити іншу сторону.

 

Оскільки громада відповідала за кожного, узаконений був порядок доносу громаді про аморальну поведінку того чи іншого її члена. Аморальна поведінка була під особливою увагою громади. Співжиття без одруження каралося штрафом, яке називалося «биковим», прирівнювали такі стосунки до тваринних. Існувало покарання «карточне» – гра в карти вважалося аморальним вчинком. Штрафували і тих селян, які протягом трьох неділь без поважних причин не ходили до церкви [49].

 

Усі конфліктні питання вирішувалися простим селянським розумом, зберігалась загальнолюдська справедливість. Особливі правила існували при купівлі-продажу землі. Дійсність таких договорів засвідчувалася свідками, рукостисканням та випиттям могоричу. Після цих процедур робився запис у відповідних книгах. Недотримання цих приписів тягло за собою недійсність договорів. У теперішньому Бикові стільки випито-перепито, ніби щодня тут укладаються земельні договори. До речі, при купівлі-продажу землі чи господарства користувались так званим сусідським правом. Це означало, що, крім родичів, і сусіди, землі яких межували із землею, яка продавалася, мали пріоритетне право на купівлю.

 

Звичаєве право регулювало і сімейні стосунки. Громада несла відповідальність за моральність подружнього життя і стежила, щоб родина жила дружно, щоб чоловік та жінка одне одного не зраджували. Винних у порушенні цих моральних норм карали (тюрмою, грішми або биттям).

 

Скільки нас

За всеукраїнським переписом населення 2001 р. [50] у Бикові проживала 261 особа, з них чоловіки –123, жінки – 138, при цьому у віці:

 

до 1 року – 5

30 -34 роки – 14

65 - 69 років – 9

1-4 роки – 15

35 - 39 років – 12

70 -74 роки – 22

5-9 років – 17

40 - 44 роки – 23

75 -79 років – 11

10 -14 років – 21

45 - 49 років – 18

80 -84 роки – 2

15 - 19 років – 23

50 - 54 роки – 15

85 - 89 років – 1

20 - 24 роки – 15

55 -59 років – 11

 

 

25 -29 років – 20

60 -64 роки – 12

 

 

 

За дослідженням Володимира Кубійовича, на 1.1. 1939 року в Бикові всього населення було 710, з них: українців – 670, латинників –10, жидів – 30 [51].

 

Кубійович пояснює, що латинники – це штучна, не вживана серед народу назва на означення римо-католиків, що їх розмовною мовою є українська мова і вони взагалі своїм побутом майже не відрізняються від українців. Їхнє походження може бути двояке: колишні поляки, що зайшли з заходу і серед українців зазнали мовної та етнографічної українізації, але зберегли свою віру, а також колишні українські селяни, які під тиском польських поміщиків перейшли на «польську віру». За Польщі, особливо в 1930-х роках, латинники ставали щораз свідомішими поляками.

 

В Шематизмі за 1906 рік зазначено кількість вірних: в Бикові – 625, в Ортиничах – 450, в Глинному і Тожеві – 172, що разом складає 1245 вірних, з них латинників – 3, жидів – 125 [52]

 

Ще дещо цікавого

 

Коли одружувалися.

Оглядаючи метричну книгу про одруження мешканців с. Биків за 1784-1862 рр. [53], можна зробити висновок, що середнім віком для вступу в шлюб в цей період був вік 20-30 років Хоч були випадки надто раннього шлюбу – для дівчини 12-17 років і для хлопців 13-20 років, або пізніх шлюбів у 60-79 років. Різниця між віком молодого і молодої переважно не була великою.

 

                          Від чого помирали.

Ми іноді думаємо, що в давнину люди жили довго і були здоровими, бо працювали на свіжому повітрі, їли екологічно чисту їжу. Насправді, через брак належного медичного обслуговування дуже мало осіб доживало до глибокої старості, а у графі «причина смерті» метричної книги смерті проти особи, яка дожила до 60 років і причини її смерті не виявлені, писали – «від старості». Дуже багато дітей помирало у віці до 1 року, багато помирало при пологах (як діти, так і матері).

 

Дорослі помирали від сухот, запалення легень, дихавиці, дизентерії, віспи. Діти – від глистів, коклюшу, скарлатини, віспи, діареї. Багатьох биківчан смерть косила під час епідемій холери та тифу в 1855, 1874, 1875, 1878 рр.

 

За період 1862-1894 рр. новонароджених померло 24, а дітей до одного року – 185.

 

За цей період до віку 70-80 рр. дожило 19 осіб. Найдовше прожила Марія Ортинська, досягнувши 79-річного віку, померла в 1888 році [54].

 

Як називали своїх дітей.

Цікава палітра імен, якими називали своїх дітей мешканці Бикова. Деякі з тих імен зовсім забуті. У метричних книгах за XVIII – XIX століття зафіксовано такі жіночі імена: Анджела, Андріана, Анна, Аполонія, Анфіса, Гонората, Емілія, Єва, Євдокія, Євфросинія, Катерина, Климентина, Ксенія, Маріанна, Марія, Меланія, Марфа, Михайлина, Наталія, Ольга, Павліна, Параскевія, Пелагея, Петрунелія. І чоловічі – Андрій, Антон, Борис, Варфоломій, Василь, Володимир, Габріель, Григорій, Данило, Діонісій, Іван, Ізидор, Ілля, Захар, Константин, Лаврентій, Лавро, Леонтій, Лонгин, Максим, Мартин, Микита, Микола, Павло, Петро, Пилип, Себастіан, Семен, Яким, Якоб.

 

2. Родинні зв’язки Кахнівців - Глухівських

 

Відомості про родину

 

 
    

Тимофій Глухівський (2Г-1) та Марія Дуб одружилися в 1848 році. Батьками Марії Дуб були Гринь Дуб (1802-1864) та Анна Кіс. Тимофій Глухівський помер в 55 років від запалення легень.

 

Михайло Глухівський (2Г-2) та Марія Кіс одружились в 1848 році. Михайло помер на 61-му році життя від сухот.

 

Василь Глухівський (2Г-3) помер на 55-му році життя від водяної пухлини. Батьками дружини Василя Марії Кіт були Федь Кіт і Юстина Грималяк. У Василя і Марії народилося шестеро дітей: Ілля (1870-1871), Текля (1872-1874), Марія (1875-?), Катерина (1877-?), Іван (1887-1887), Григорій (1882-1883).

 

Прізвище Глухівський подано так, як пишуть у сучасних документах, хоч в давніх докумен­тах прізвище писали як Глуховский, а в усній мові часто трансформувалося у Блоховский. Свід­ченням цього є написи на фігурах, зокрема на могилах Томка і Марії Блоховских.

 

Л3. Гілка Тимофія Глухівського

 

 

Катерина Глухівська (ЗГ-1) вийшла заміж за Олексу Тарнавського, батьками якого були Юрко Тарнавський та Февронія Бейба, господарі в Бикові. У подружжя народилося десятеро дітей, шестеро із яких померло малолітніми. В повнолітнє життя ввійшли: Анна (4Г-1-2), Семен (4Г-1-7), Гілярій (Іларіон, 4Г-1-8) та Осип (4Г-1-9).

 

Анна вийшла заміж за Андрія Тершівського з Озимини (недалеко від Бикова). їхні діти: Василь, Іван, Андрій, Микола, Юлія і Єфросинія.

 

Семен дослужився до капрала в австрійському війську. Жив у Львові. Мав дітей: Олексу, Зиновія, Ярослава, Іванку і Дарію. Після Другої світової війни родина опинилася в еміграції в США.

 

Осип навчався у Стрийській гімназії. Вступив до лав Січових стрільців. Брав участь у битві на Маківці. Після поразки був інтернований до Чехії. Там здобув вищу освіту економіста. Оженився з чешкою. В 1924 р. повернувся до Львова. Мав двох дочок: Оксану і Дагмару. Перед приходом других совітів виїхав на Захід.

 

Гілярій (Іларіон) див. пояснення до Л.10.

 

Юстина Волощак (3-2), сестра Анни Весоловської (3-1), з Миколою Пінчаком мали шестеро дітей:

-Стефан, загинув у німецькому концтаборі;

-Теодор, загинув на війні;

-Стах;

-Онуфрій;

-Емілія, померла від туберкульозу;

-Іван помер малолітнім.

 

Дмитро (3-3) та Ілля (3-5) Волощини не створили сім'ї: не повернулися з австрійського фронту.

 

Михайло Волощак (3-4) мав п'ятеро дітей: Марію, Магдалину, Осипа, Емілію і Стефанію. Відомо, що Осип ще зовсім молодим хлопцем включився в боротьбу за незалежність України, загинув під час сутичок з енкаведистами.

 

Тетяна (ЗГ-5) і Анна (ЗГ-6) Глухівські вийшли заміж в село Дорожів, за 5 км від Бикова. Тетяна – за Федора Грицика, Анна – за Петра Слонського.

 

Андрій Грицик (4Г-5-1) – син Тетяни, не повернувся з австрійської війни.

 

В Анни і Петра Слонських народилося двоє дітей: дочка Павліна і син Гілярій.

 

Павліна Слонська (4Г-6-2) вийшла заміж за Криворуку і жила в селі Дорожів.

 

Гілярій Слонський (4Г-6-1) з дружиною Євою Турик (1892-1965) мали трьох дітей: Ярослава (1922 р. н.), Тетяну (1924 р. н.) та Петрунелю.

- Ярослав та Петрунеля померли малолітніми.

-Тетяна з чоловіком Михайлом Напорою довго не нажилася – під час бою між енкаведистами і вояками УПА він загинув у червні 1945 року. Вже після його смерті народилася донька Богдана. Богдана вийшла заміж за Дмитра Кисіва, з яким мають двох дітей: Володимира та Ігоря. Тетяна вийшла заміж вдруге за Миколу Колодія (1927-1970). У них народився син Юрій (1960 р. н.). В Юрія та його дружини Оксани є двоє дітей: Андрій (1985 р. н.) і Тарас (1990 р. н.). Зараз Тетяна живе в Дрогобичі з онуком Андрієм та його дружиною Іриною.

 

Після смерті Гілярія його дружина Єва вийшла заміж за вдівця Михайла Бейбу, але дітей з ним не мала.

 

 

Родина Стефана і Анни Глухівських

 

 

Стефан Глухівський (ЗГ-З) одружився з Вікторією Мелько, родом із села Велика Білина. Її батьками були Варфоломій Мелько та Анна Мелькович-Білинська. Після смерті дружини Стефан через деякий час одружився вдруге, адже в домі потрібна була господиня, та й дітей потрібно було піднімати на ноги. Хтось порадив йому взяти за жінку молоду вдову із Луки Анну Весоловську, яка не мала дітей і, ймовірно, не могла мати. Такий варіант Стефана влаштовував, бо вже мав своїх чотирьох дітей. Вінчання відбулося в Луці в листопаді 1896 року. З другою дружиною Стефан мав ще восьмеро дітей. З двома дружинами Стефан мав двадцять дітей, з яких зовсім маленькими померло дев'ятеро: Марія, Симеон, Григорій, Іларіон, Броніслава, Каролина, Михайлина, Петрунеля – від дружини Вікторії і Петрунеля – від дружини Анни. Другу дружину Стефан пережив на вісім років. Анна померла на тиф. Через деякий час після її смерті син Михайло наполіг, щоб батько перейшов до нього жити. На новому місці Стефанові було не зовсім комфортно, але повертатися назад не випадало, бо перехід супроводжувався певними майновими перетрубаціями. Так і прожив із сім'єю сина до кінця своїх днів. Стефан і Анна похоронені на старому цвинтарі в Бикові. Поряд з ними похоронений і син Степана від першої дружини Михайло. Правда, на хресті, встановленому на могилі, значиться тільки ім'я Стефана Глухівського і Михайла Глухівського.