1.3. Назва села. Проекти герба та прапора села Биків

Як уже згадувалося, згідно з люстрацією 1565 р. в с. Биків сиділо 10 тяглих кметів, тобто селян з тягловою силою, які виконували певні повинності для королівського двору. Такою тягловою силою могли бути бики (воли). Крім того, враховуючи природній ландшафт, місцеві селяни вели скотарсько-землеробський вид господарства. Адже було чимало пасовищ і природних лучних земель для заготівлі сіна, а для орних пісних земель мали органічне добриво. Худобу, зокрема і биків, відгодовували також на продаж.

 

Як згадує Андрій Гречило у своїй статті «Печатки сіл Дрогобицької округи кінця ХVIII ст.», запроваджені австрійською владою в Галичині у кінці ХVIII ст. реформи розподілу земель на домініальні (панські) та рустикальні (селянських громад) призвели о появи громадських печаток.

 

Сюжет зображеного на печатці малюнка міг мати уніфіковане значення для багатьох сіл із зміною лише назви села. Сільські громади Дрогобицької округи переважно мали індивідуальні малюнки, які могли представляти особливості флори і фауни, побутові сцени з сільського життя або характеризувати основні місцеві промисли. А подекуди застосовані символи мали ще й асоціативне значення – вони вказували на назву поселення (скажімо: ясен у Ясениці, бик у Бикові чи борона у Брониці)…

 

Опис печатки с. Биків – зображення: бик; печатка кругла, діаметром 38 м; легенда: по колу – WIES [BYKOW], dнизу  – CAMERALE DROHOBYCZ [26].

 

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальні громади мають право використовувати свою власну символіку – герби, прапори та іншу. Таку символіку міг би мати Биків.

 

Доктор історичних наук, голова геральдичного товариства Андрій Гречило люб’язно погодився розробити варіант герба та прапора села Биків і дарує його громаді села.

 

    

Як символ використано зображення бика, від чого і походить назва села, та чотирилисткової конюшини на згадку про успішну роботу молочарні Маслосоюзу».

 

1.4. Церковне життя

 

Історичний ракурс

Розглядаючи питання історичного розвитку народу в цілому чи її частини, якою є сільська громада, неможливо не приділити уваги процесу розвитку церкви. Адже церква є тим стержнем, який допомагає людині вистояти за будь-яких обставин, а для нації завжди була тою об’єднуючою силою, яка згуртовувала і надихала її на відстоювання своїх інтересів. У важкі часи бездержавності саме завдяки церкві українська нація зберегла свою ідентичність, не розчинилася в інших народах. Хоч в церковному житті країни і мого маленького Бикова не так все просто.

 

Як стверджує Шематизм за 1938-1939 р. [27] Самбірська єпархія колись була окремою і мала власних єпископів, які мали резиденцію в монастирі св. Спаса недалеко від Старого Самбора. Старий Самбір, Лаврів і Спас відігравали велику роль за княжих асів. У Лаврові було побудовано Онуфріївський монастир і церкву, в побудові монастиря брав участь князь Галицько-Волинської держави Лев, який під кінець свого життя прийняв чернецтво. Хоч місце його поховання невідоме, припускають, що князь Лев похований саме в цьому монастирі [28]. Сьогодні в каплиці-дзвіниці монастиря знаходиться домовина з неідентифікованими останками, знайденими на території монастиря. Хто знає …

 

Початки Самбірського єпископства невідомі. Першими відомими єпископами були Авраам (1254 р.), Євфиній (1271 р.), Антоній (1295 р.).

 

Злука з владичим престолом Перемиським відбулася за взаємною згодою у 1422 р.

 

 

Про Перемиське єпископство згадується в літописі Нестора в 1110 р. Російський історик Татишев подає рік 1157 як дату висвячення єпископа Косми на владичий престол в Галичині і зауважує при цьому, що до цього часу єпископський престол знаходився в Перемишлі [29]. Точної дати заснування перемиського єпископства не встановлено, але історики стверджують, що воно є найдавнішим на Галичині.

 

Одним із перших єпископів Перемиської єпархії у 1218 р. став Антоній (Добриня) Ядремкоич, архієпископ Новгородський, якого за благословенням київського митрополита було переведено на вільне єпископство. Єпископ Антоній Ядремкович в 1226 р. повернувся в Новгород, де в 1232 р. помер. Не відомі імена єпископів, які очолювали Перемиську єпархію після єпископа Антонія, а в 1254 р. єпископом було призначено Іларіона. На підставі письмових джерел було складено список єпископів, які очолювали Перемиську єпархію. Єпархія Перемиська охоплювала західну частину королівства Галичини у 24 адміністративних повітах, серед них у Самбірському і Дрогобицькому [30].

 

В часи боротьби за церковну єдність з Римом на Перемиському єпископському престолі протягом певного часу засідали по двоє єпископів одночасно – один католик, один православний [27]. У 1691 р. єпископ Інокентій Винницький перейшов на унію і відтоді був лише один єпископ [31].

 

А як жилося українській католицькій церкві за панування Польщі на наших землях? Польські власті і клір чекали від унії чогось зовсім іншого, ніж вона принесла. Більшість польської ієрархії бажала через унію відразу златинщити народ. А коли бачила, що це іде повільно, нищила унію, як і православ’я [32]. А методи і способи були різні – фізичні, моральні,економічні, політичні.

 

 

Із приходом Австрії в Галичину в 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі ситуація загалом у житті галичан і церкви зокрема дещо змінилася. Австрійська імперія прагнула забезпечити спокійну ситуацію в краї та отримання стабільного поповнення до державної скарбниці, тому вимагала дотримання австрійських законів, насамперед від шляхти, яка, пригноблюючи простих селян, переходила законні і людські межі. Панщину було обмежено, чим полегшено життя селян.

 

Більшість монастирів було ліквідовано, а на основі конфіскованих земель створено релігійний фонд. Наша церква почала отримувати дотації, духовенство  – матеріальне забезпечення з релігійного фонду [32].

 

Австрійський уряд старався підняти освіту нашого духовенства. Для цього в 1774 р. було надано чотирнадцять місць у Віденському університеті, при церкві св. Варвари у Відні була відкрита семінарія для священиків східного обряду, в якій мали можливість вчитися і семінаристи з Галичини.

 

1783 р. засновано греко-католицьку духовну семінарію у Львові, яка стала центром національного відродження в Галичині.

 

1784 р. відкривається Львівський університет, в якому митрополит Ангелович домігся відкриття студій для українців їх мовою з богослов’я та філософії [34 ].

 

Перемиський єпископ Михайло Левицький, який в 1816 р. став Галицьким митрополитом, відкривав школи при церквах. Для підготовки дяків, які були диригентами церковних хорів і навчали у церковних школах, було відкрито інститут у Перемишлі. Хоч поляки вимагали, щоб у церковних школах навчання велося польською мовою, митрополит встановив, що там, де більшість дітей українських, навчання повинно вестися українською церковною мовою (пізніше перейшли на народну мову). В 1818 р. вийшов урядовий декрет, який затвердив таке правило [35].

 

На жаль, освічених українців серед світських людей майже не було, тому практично всі службові посади в державних установах і надалі займали поляки. Поляки робили все можливе, щоб гальмувати освітній національний рух у Галичині. А після 1848 р. польські шовіністи особливо активно почали наступ на досягнення українського національного відродження. Оскільки греко-католицька церква була центром відродження української нації, вона і стала основною мішенню боротьби. Поляки давалися до будь-яких засобів, щоб послабити діяльність УГКЦ, зокрема використовували антиукраїнські впливи при цісарському дворі у Відні та в Римі.

 

Ще одним фронтом боротьби з національним відродженням та УГКЦ були москвофіли. У Галичині москвофільство насаджувалося під впливом ідей етнічної і мовної єдності «Галицької Руси з Великоросією». Головним ідеологом такої єдності був професор московського університету М. Погодін, який неодноразово бував у Львові 1835-1840 р., знайшов тут однодумців. Вони створили гурток прихильників об’єднання з «Великою Руссю», перейшли на позиції єдності «галицько-руської мови» з російською [36]. Наступ на українство москвофіли вели широким фронтом – піп Іван Наумович, як депутат Галицького сейму, мав можливість виголошувати свої ідеї з політичної трибуни, було залучено частину консервативного духовенства, яка поділяла ідею вилучення з греко-католицького обряду тих елементів, які відрізняють УГКЦ від візантійської церкви. Москвофільство було добре фінансовано, в його руках опинилося багато культурно-освітніх установ, видавались великим накладом газети, журнали, книжки, які безкоштовно поширювалися серед населення, надавало матеріальну допомогу гімназистам і студентам з метою агітації. На противагу до заснованої у Львові 1868 р. «Просвіти», москвофіли заснували в 1874 р. «Общество им. Качковского», яке створювало свої читальні. Ось читаємо Параграф 1 Статуту читальні ім. Качковського: «Ціллю читальні є розширити науку і підносити добробут між з’єднаними членами, розширити любов до прадідного церковного святого обряду, релігійність по правильному святому обряду …»

 

Під впливом ідей москвофільства русифікувалася частина інтелігенції, яка не змогла отримати достойних посад від австрійської влади, що суттєво підривало основи українського національно-свідомого процесу розвитку.

 

Внаслідок цієї боротьби наприкінці ХIX ст. діяльність греко-католицької церкви сильно занепала. І в такі крутні часи Господь посилає нам видатну постать Андрея Шептицького. Митрополит Андрей Шептицький не тільки вивів церкву з цього занепаду, але й так вибудував її організаційно і духовно, що вона стала центром національного відродження і фундаментом для національної консолідації і державотворення. Структури церкви зміцніли і надійно працювали навіть за відсутності митрополита Андрея в зв’язку з його засланням 1914 до 1917 року і в час воєнних лихоліть Першої світової війни, коли російський уряд намагався ліквідувати українську католицьку церкву в Західній Україні.

 

У 1928 р. митрополит Андрей Шептицький заснував у Львові Богословську академію – перший вищий богословський заклад. Незважаючи на спротив польської влади, яка знову була господарем на наших землях до 1939 р., та важку недугу, митрополит Андрей продовжує свою титанічну працю на благо розвитку української нації.

 

А з вересня 1939 р. знову почався наступ на УГКЦ. Сталінський режим почав його відразу ж після першої окупації Західної України, яка здійснювалася відповідно до радянсько-німецького пакту Молотова-Ріббентропа і тривала до червня 1941 р. За цей період було конфісковано усі маєтності, націоналізовано школи і лікарні, що належали УГКЦ, заборонено церковні видання і релігійні організації, закрито духовні навчальні заклади і друкарні, обмежено діяльність чернечих згромаджень, розпочато брутальну атеїстичну пропаганду та масовий терор і депортації мирного населення [37].

 

Ці страхіття припинить напад гітлерівської Німеччини на СРСР. Німеччина теж поводилася як справжній окупант, але церкви не рухала. Коли Червона армія влітку 1944 р. окупувала Західну Україну вдруге, ще йшла війна і політика сталінського режиму відносно УГКЦ була стриманою. Але після того, як війна з нацистською Німеччиною закінчилася, а духовний батько церкви і народу Слуга Божий Андрей 1 листопада 1944 р. відійшов у вічність, радянські спецслужби почали здійснювати план відриву приходів Греко-Католицької Церкви в СРСР від Ватикану і наступного їх приєднання до Російської Православної Церкви (РПЦ). Виконуючи безпосереднє доручення Сталіна 11 квітня 1945 р., без пред'явлення звинувачення було заарештовано митрополита Йосипа Сліпого, єпископа Григорія Хомишина, Микиту Будку, Миколая Чарнецького, Івана Лятишевського. Після них до в'язниць потрапили перемиські владики Йосафат Коциловський і Григорій Лакота, близько 500 священиків з усієї Західної України, професори Богословської академії та духовних семінарій.

 

Спільними зусиллями партійних і державних структур, каральних органів та православної церкви було проголошено ліквідацію унії у 1946 р. в Галичині на так званому «Львівському соборі», а в 1949 р. – на Закарпатті [38].

 

Понад 2000 священиків, монахів і монахинь було кинуто до в'язниць і вивезено в Сибір. Частина священиків емігрувала. Священики, яких обминула каральна машина, працювали на підприємствах, а для вірних УГКЦ, які у важкі часи підпілля не зреклися своєї віри, таємно проводили свою душпастирську працю. Деякі вірні і надалі ходили до своєї церкви, де вже служили батюшки російської православної церкви, бо боялися, щоб церкви не знищили, перетворивши її на склад. А ще інші молилися в польських костелах і там приймали Святі Тайни.

 

У всі часи нелегального становища, незважаючи на репресії та придушення релігійного життя, УГКЦ завдяки проводирям церкви, політичним діячам і свідомим мирянам не тільки вистояла, а й змогла вийти з підпілля ще в умовах існування СРСР

 

Перший відкритий збір десяти тисяч вірних відбувся в суботу 30 квітня 1989 р. біля Порохової вежі у Львові. Тоді було відправлено Великодню Утреню і освячено паски.

 

А далі вже на всіх мітингах відкрито ставилась вимога легалізації УГКЦ. У Москві на Старому Арбаті від травня і майже до кінця 1989 р. було організовано ланцюгове голодування з вимогою легалізації УГКЦ. Спинити цей рух влада вже не могла, проте робила все можливе, щоб його послабити. Для цього вона сприяла створенню Української Автокефальної Православної Церкви в Західній Україні, якої тут ніколи не було, а на Східній Україні, де така церква недовго існувала, робила все можливе, щоб УАПЦ не зайняла жодної церкви.

 

Биківська церква

Загальні відомості про парохію до 1950р.

Сучасна дерев'яна церква Успіння Пресвятої Богородиці була побудована в 1926 р. Розташована вона на пагорбі, з якого відкривається широка панорама навколишнього світу. Відійшовши на невелику відстань в бік залізничної станції Дорожів, не побачимо вже села – воно заховається за пагорбами, лише бані церкви сповіщають, що там живе християнська громада.

 

За церквою на старому цвинтарі спочивають у Бозі давні наші односельчани. Деякі могили гарно доглянуті. Ось гробовець родини Літинських, могила о. Зеновія Флюнти. В кінці цвинтаря колись стояла капличка, призначена для відпровадження в останню дорогу безіменних усопших, знайдених в тому чи іншому місці в суворі часи минулого.

 

 

 

 

 

Перед церквою праворуч стоїть фігура на честь Філіпа і Анни Блоховських, поставлена його сином Михайлом з дружиною Марією.

 

На подвір'ї церкви біля дзвіниці знайшла місце символічна могила Іларіона (Гілярія) Тарнавського, яку освятили в 1998 р. Перед церквою ліворуч поховані о. Костянтин Хотинецький та о. Семен (Симсон) Ганкевич. Трохи вище від неї бачимо чудову фігуру Ісуса Христа на могилі Миколи Кахнівця, фундатором якої був його син Петро Кахновець. А поряд – могила самого Петра і Пелагеї Кахнівців.

 

Новий цвинтар освятили у 1958 році, а вічний спочинок на ньому знайшло вже багато биківчан, серед яких і найближча родина Кахнівців-Глухівських. Чисельна громада сходиться на цвинтар третього дня Великодніх свят, коли парох отець Іван Яговка, відправивши Службу Божу в Глинному, ходить по гробах – молиться за упокій наших рідних та окроплює могили освяченою водою.

 

Вже нічого не нагадує про цвинтар на горбку зліва при дорозі, яка веде в село Ортиничі. На ньому хоронили людей, які вмирали від холери. Колись місце цвинтаря було огороджене, посередині стояв кам'яний хрест.

 

 

  

 

До побудови теперішньої церкви биківчани ходили молитися до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, побудованої у 1859 р. Це теж була дерев'яна церква, покрита ґонтом чи дранкою. Така покрівля довго не служила, від сирої погоди вона нищилась і вже не могла захищати будівлю церкви від негоди. З тієї чи іншої причини збудували нову церкву, покрили її бляхою. Це дерев'яна тризрубна церква, увінчана на високому восьмерику нави приплюсненою банею з перехватом [39]. За іншими джерелами, стара церква була побудована в 1858 році за рішенням парафіян села в 1857 р. замість каплички, зведеної в 1828 році [40].

 

Церкви в ті часи будувались як за рахунок парафіян, так і за кошти пана, який проживав у цьому чи сусідньому селі. Пан допомагав матеріально і за те отримував титул патрона церкви. Такий титул надавав патронові церкви право погоджувати кандидатуру священика для церкви, якою він опікувався. Відомими патронами були пани Рихлицькі: в Бикові – Леонард Рихлицький, а потім його спадкоємці, а для церков в Дорожеві, Брониці, Луці, Лужок, Прусах, Татарах, Волі Якубовій – Франц Рихлицький. В Шематизмі за 1930 р. зазначено, що патроном церкви в Бикові була Зофія Стшелецька з Новошич.

 

До материнської церкви в с. Биків належать дочірні:

- в с. Ортиничі (за 2 км, від Бикова) – церква Введення Пресвятої Богородиці, збудована в 1925 р. за проектом львівського архітектора Євгена Нагірного. Церква представляє собою дерев'яну тризрубну одноверху будівлю, завершену над навою низьким восьмериком, вкритим шоломовою банею з ліхтарем і маківкою. Попередниця сучасної церкви була збудована на початку XIX ст. З 1957 до 1989 року церква була зачиненою, її переробили на колгоспний склад [39].

 

Цікавим є той факт, що уроджений в с. Ортиничі владика Сотер Степан Ортинський в далекій Америці став першим єпископом для всіх греко-католиків США, розбудовував релігійне, культурне і економічне життя американських українців, заснував сиротинець у Філадельфії, вечірні школи і допомогову організацію «Провидіння». Сюжет про владику Ортинського було розміщено в одній із телепередач «Вікно в Америку» за 2011 рік. На фасаді церкви встановлено пам'ятну дошку на честь цього видатного церковного і громадського діяча.

 

 

 

 

 

- в с. Глинне (і для парафіян с. Тожів) – каплиця Непорочного Зачаття Пресвятої діви Марії, збудована в 1876 р. коштами Даниїла і Анастасії Гринькових, селян з Глинного [40]. Це дерев'яна двозрубна будівля без верха, на дещо вищому двосхилому даху нави - ліхтар. Церква була зачиненою в 1953-1989 рр. [39].

 

Церква в Бикові в XIX ст. належала до Мокрянського деканату, в Шематизмі за 1934, 1938, 1939 рр. зазначено про її належність до Лучанського деканату.

 

Парохи церкви

Одними із перших парохів в с. Бикові, мені відомих, були: о. Антін Бережницький (1835 – 1835), о. Антін Новаківський (1838 – 1841), о. Симсон (Семен) Ганкевич (1841 – 1855), о. Михайло Ясеницький (1856 – 1858) [40]. А далі – Лев Гриневецький (р. 1822, рук. 1847; 1858 – 1894). Після нього якийсь час парохом був о. Микола Білинський (його підпис стоїть у метричній книзі за 1894 р.). О. Константан Хотинецький (р. 1862, рук. 1889; 1895 – 1929). О. Хотинецький був тривалий час парохом Бикова до своєї смерті восени 1929 р. Якийсь час до Бикова доїжджав священик з Прус, а потім на один рік до Бикова було скеровано о. Олексія Давидовича (1930 – 1931). О. Зеновій Флюнт (р. 1877, рук. 1908 р.) прослужив парохом з 1931 до 1933 р., в цьому році важко занедужав після смерті малолітнього сина і відійшов у вічність. О. Микола Микита після о. Флюнти прослужив до 1936 року, тоді його замінив о. Іван Бугера. В 1939 р. о. Бугера виїхав до Америки, а оскільки без дозволу єпископа покинув парафію, його було позбавлено священичого сану. Після закінчення студій у Римі на парохію у 1939 р. прибув о. Володимир Прокопів. 1942 р. о. Прокопова перевели на парафію в с. Коровники (6 км від Перемишля), також він викладав у духовній семінарії в Перемишлі. В 1942 р. на парафію знову прибув о. Олексій Давидович. У листопаді 1950 р. отця заарештували за доносом після похорону патріотів, що загинули від рук представників нової влади. Після відбуття покарання о. Давидович до Бикова не повернувся, душпастирську працю здійснював у Східниці на Дрогобиччині.

 

 

 

 

Роль священика в селі – це більше, ніш душпастирська праця. І в різні часи в залежності від суспільної і політичної ситуації, від внутрішнього світу самого священика цю відповідальну місію здійснювали по-різному. Мої односельці пригадують свою участь у «Марійській дружині» – в цій школі духовного, національного і морального розвитку, у церковному хорі, у спільних святкуваннях Великодніх і Різдвяних свят, в інших акціях, організованих церквою (о. Прокопів, о. Давидович).

 

Отець Зеновій Флюнта приїхав до Бикова з найбільшим скарбом – книгами, але мав слабе здоров'я і за короткий час перебування на парафії не мав змоги себе виявити.

 

Отець Іван Бугера за складом характеру був господарною людиною, на парафію приїхав із економом і в скорому часі оживив занедбану господарку на плебанії та в церкві, але в громадське життя села не втручався.

 

Отець Костянтин Хотинецький не дбав про національне зростання свідомості парафіян, бо був москвофілом. Мав велику господарку, на якій наймитували селяни. Занадто піклувався про зростання свого добробуту, чим опосередковано підривав авторитет церкви в очах простих селян.

 

На тему ставлення деяких священиків до простих селян в ті давні часи Михайло Кахновець, використовуючи свій тонкий гумор, написав вірш «Милосердні отці».

 

 

Було давно, ще за Польщі,            Залишили його в рові,                   Як розсівся піп на возі.

Вогонь вкрив стодоли,                   Скоро віддалились,                        Почав нас жаліти:

Від вогню зачервонілись               Чи буде жити, чи вмре,                 «Все згоріло, будеш бідний

Долини і гори.                                 Вони не журились.                          Ти і твої діти».

 

За одну ніч цілорічна                     Лишили без милосердя                   «Та я тоє і сам знаю,

Вся праця згоріла –                         Вже на власну долю.                        Буду бідувати.

Вся надія, щоб прожити,                Надійшов якраз левіт,                      А найгірше, що корові

У вогні дотліла.                               Глянув мимоволі.                             Раз нема що дати.

 

Потерпілим всі знайомі                 Не поміг він нещасному,                  І прошу вас, пане отче,

Взялись помагати,                          Хоч був священійший,                     Вже на милість Бога,

Не словами, а на ділі –                   Закон любові голосив,                      Дайте хоч в'язанку сіна

Скільки міг хто дати.                     В жидів був славнійший.                  З вашого вборога.» –

 

По щирості всі давали                   Не спинився, пішов далі                  «Я не маю, лиш для себе, -

Для ближнього свого,                    Любові навчати.                                 Мені піп воркує,-

Бо єгомость все навчали                А чи ми таких левітів                        А, по-друге, то слуга мій

Про левіта злого.                            Не маємо, брате?                               Худобу годує.

 

Як ішов жид в Єрихон,                  Їду якось до Новошич,                      Коли б я сам годував,

Злочинці напали,                            Попа доганяю.                                    Дієту тримав би, й,

Немилосердно побили,                 «Сідайте, отче Грабовські                  То, може, би навесні

Ще й гроші забрали.                       Місце для вас маю».                          Малу в'язку дав би».

 

Журюся і гризуся,                          Опинився, як Даниїл,                      «А прийшли ви якраз впору,

Що ж маю робити.                         В ямі межи львами.                            Бо я сіно маю,

І надумав ще одного                      Хоч Данило й леви жили,                По п ять злотих за центнер.

Попа попросити,                            Як брати від мами.                             Так людям продаю».

 

Підляшецького старшого.             А тут сцена інша була,                    «Дайте хоч в'язку на пробу,

Він має, що дати                            Я зі страху гину,                                 Чи з'їсть худобина».

І на проповіді говорить:                Пси вчепились, рвуть на мені           «З'їсть, за це вам я ручаю,

«Я люблю вас, брати».                  Чужу кожушину,                                 Не будьте дитина».

 

А Дорожів дуже довгий                Що позичив я в сусіда                      «Щоб купити нема грошей,

І ґрунтів чимало.                           До попа у гості,                                  Порадьте, як жити».

Підляшецький там осівся –           Я ґвалтую аж настрашив                  «Раджу продати корову

То ж велика слава.                        Самі єгомосці.                                   І не волочитись».

 

Постукав я легко в двері,               Аж тут прийшли єгомосць              «Подякував» в душі попові

За клямку тримаю,                         Собак розганяти.                             Та й пішов спроквола.

Цілувати буду руку                        «Чого хочеш, волокито?» -               Така мені, погорільцю,

Та шапку знімаю.                            Мене запитали.                               Була друга школа.

 

Лише двері я відкрив,                   «У мене все погоріло,                       Не дав мені піп нічого,

О Боже мій милий,                         Прошу милостиню -                         Пси кожух порвали.

Великі пси, наче львиці,                 Прошу хоча б в'язку сіна                 Ось такі-то фарисеї

Мене обступили.                             Моїй коровині».                               Живуть поміж нами.

 

Життя церкви в період 1950-1990рр.

Це період глибокої кризи під дією політичних подій та акцій, спрямованих на знищення будь-якого прояву греко-католицької віри та й церкви взагалі, адже СРСР був державою атеїстичною.

 

Після арешту о. Давидовича парохом у Биків було призначено о. Степана Юзвяка, який прослужив до 1953 р., в цьому році церкву закрили. Для здійснення священичих місій для потреб селян доїжджали священики з навколишніх сіл – Кульчиць (о. Фіор), Луки, Прус (Бистриці), а також о. Бендик з церкви Св. Трійці (м. Дрогобич). Биківчани ще згадують о. Юзича (1969р.), о. Кушніра (1971 р.), о. Діонізія (1985 р.), о. Григорія з Лужка (1990 р.).

 

Будинок, де мешкали священики, переобладнали для потреб школи. В 1958 році тут уже функціонувала школа, спочатку семирічка, а згодом, згідно з новою програмою для неповної середньої школи учні школи закінчували восьмий клас, як зараз дев'ятий.

 

У період з 1953 до 1989 років церква офіційно була закрита і вірні греко-католицької церкви молилися в ній таємно з дяком Степаном Савчином. Час від часу до села приїжджав о. Володимир Прокопів, у хатах родини відправляв Службу Божу, сповідав, причащав. На той час він проживав у Вільнюсі (Литва).

 

 

 

 

 

На щастя, биківську церкву обминула акція «освоєння культових споруд». Як розповіла мені Зеновія Супик (Бейба), на той час депутат Дорожівської сільської ради, до якої належало і село Биків, в час її чергування пролунав телефонний дзвінок і голос з району сповістив про необхідність «освоєння биківської церкви». А це означало, що викинуть усі церковні речі і з церкви зроблять склад. Зеновія негайно повідомила надійних людей, які сховали Найсвятіші Речі. Петро Грицай і Андрій Лаврик виготовили дерев'яну скриньку, в яку вклали обгорнуті в біле полотно ложку для Причастя і Чашу. Все обережно винесли на стрих хати Петра Грицая. Вже в час відновлення парафії УГКЦ, коли уляглись всі непорозуміння між мирянами села, донька Петра Грицая Марія повернула заховані церковні речі до церкви. Скульптурні зображення Пречистої Діви Марії, хоругви, фелони переховувала в своїй хаті Євстахія Лаврик.

  

Віра в кращі часи для нашої церкви ніколи не покидала моїх односельчан. І робили все можливе, щоб зреалізувати своє прагнення до відновлення церкви. Представники биківської церковної громади Марія Сабат, Євстахія Кіс і Андрій Лаврик взяли участь у голодуванні на Старому Арбаті в Москві з вимогою легалізації греко-католицької церкви.

 

Церква і релігійна громада з 1990року

26 лютого 1990 р., коли хоронили Наталію Кахновець, яка померла у Львові, серед громади Бикова ще були певні міжконфесійні непорозуміння. Отцю Богданові Смуку, священику церкви Преображення Господнього у м. Львові, а зараз пароха церкви св. Софії у Львові, довелося похоронну службу відправляти на подвір'ї церкви. Отець Богдан полум'яно промовляв до чисельної громади слова істини про церкву, про історію, про відповідальність. А вже 17 травня цього ж року громаду греко-католицької церкви села Биків було зареєстровано. Довідку про реєстрацію за дорученням Тараса Касперського я отримала від уповноваженого Ради в справах релігій по Львівській області в квітні 1991 р.

 

 

 

 

 

За цей двадцятирічний відтинок часу церква в селі виявилася практично єдиним центром громади. Активістами церкви було приведено до порядку старий цвинтар – вирізано старі дерева, які нищили могили і були прихистком для зловіщих ворон, огороджено цвинтар і церковне подвір'я. З дороги до церкви тепер піднімаємося зручними сходами, є гарна брама, посаджено туї, квіти.

 

 

 

Відреставрували церкву всередині. Світлі бежеві тони надають величі, простору і урочистості. Замінили світильники. Образи прикрашають вишиті рушники з чудовим орнаментом виноградної лози роботи Богдани Сабат, які на час Великого посту змінюються на убранство бордових барв. Ліву стіну церкви прикрашає образ св. Миколая, фундатором якого був Стефан Глухівський, відповідний напис після ремонту церкви, здається, не зберігся. Не у кожній церкві, як тут, побачиш стільки лав, сидячи на яких не думаєш про втому, а щиро віддаєшся молитві.

 

 

                        У цьому Храмі дзвони дзвонять                  Бо все, що є, минає з часом.

                        І свічі радісно горять.                                    І марно думати, що нам

                       Одразу видно: не хоронять,                          Господь без нас життя прикрасить

                      А торжествують благодать.                           І хоч би день додасть рокам.

 

 

                    Дай Боже довше в нім побути                      У цьому храмі стільки світла,

                    Далеку пам'ять сколихнуть,                          Що світ вогнем мерехкотить.

                    Себе в собі на мить відчути,                         Дійти до нього треба вміти -

                    Збагнувши Слова вічну суть.                        Не просто вижити,

                 А жить.                [41]

 

Отець Іван Яговка, парох села Биків з 1991 року, має під опікою і дочірні церкви – в с. Ортиничі і в с. Глинне. Крім того, є ще парохом церкви Преображення Господнього у с. Дорожів. Проповіді отця Івана глибоко філософські, переплетені повчальними фактами історії чи сучасного життя, але зрозумілі для простих людей.

 

В церковній громаді, як і в будь-якій іншій, є ентузіасти – генератори ідей, які самі ці ідеї і реалізовують, є й пасивні люди, яким все байдуже, а є ще ті, які все вміють, які все знають, але нічого не роблять. Шкідлива філософія – «то ся зробить», бо ніхто нам Україну не збудує, крім нас самих.

 

 

За останні роки активністю церковна громада не могла похвалитися. Не було навіть церковного комітету – єдиного громадського органу, який би згуртовував громаду села на вирішення актуальних проблем, насамперед, церковних.

 

Кожен сам по собі розумний, працьовитий, переймається церковними справами, але найважливіше – вміти працювати в команді для спільного блага.

 

Переломним моментом було зібрання громади села після Служби Божої в листопаді 2010 року, яке зініціював новообраний голова сільської ради Ярослав Комар, мешканець с. Бистриця.

 

 

З другої спроби таки вдалося обрати церковний комітет. Головою обрали Тамару Вовк, енергійну, ініціативну людину, яка здобула авторитет односельчан, працюючи фельдшером в місцевому медпункті. Її заступником обрали Мирона Лаврика, не меншого авторитета завдяки самовідданій праці на благо церковної громади Бикова та дяківській службі в церкві.

 

Новообраний комітет поставив перед собою першочергове завдання – провести капітальні зовнішні ремонтні роботи церкви, а саме: перекрити куполи, дах, встановити нові хрести, облицювати церкву дерев'яною вагонкою. Здавалося – це нереально для малочисельної биківської громади. Та почуття відповідальності за збереження храму спонукало і мешканців села, і вихідців зі села (голова церковного комітету зуміла налагодити з ними контакти) долучитися до цієї благородної справи. За зиму заготовили деревину для облицювальної вагонки та придбали інші необхідні матеріали, а як потепліло, приступили до роботи.

 

У 2011 році більшість цих робіт вдалося виконати. На 2012 рік планують завершити ремонт церкви, а також відремонтувати дзвіницю.

 

Я від імені тих, які приїжджають до церкви раз чи декілька разів на рік, схиляю голову перед односельцями за можливість молитися в доглянутій церкві та безперешкодно приступити до могили батьків.

 

Щиро вдячна дякам Мирону Лаврику та Ігорю Мисишину, паламареві Петру Мисишину, голові церковного комітету Тамарі Вовк, а також Іванові Болехівському, Іванові і Андрію Гіщакам, Миколі Грицаю, Анні Франківні Касперській, Анні Юліанівні Касперській, Богданові Кульчицькому, Миколі та Степану Куріцам, Євстахії Лаврик, Михайлові Матоличу, Ігорю Новосільському, Надії та Юліанові Павлович, Богдані Сабат, Богданові Стефанишину, Михайлові Чистогорському.

 

А тим, хто відійшов у вічність, щирі молитви – Тарасові Касперському, Володимирові Болехівському, Іванові Матоличу, Євгенові Чистогорському, Володимирові Чистогорському, Михайлові Бандрівському.

 

Дякую також тим, хто робить добрі справи, а себе на цій сторінці не знайшов через брак інформації.