Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Спогади про Биків. Частина 11. (Автор: Гриник Олеся)

опубліковано 16 трав. 2015 р., 12:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 трав. 2015 р., 04:27 ]

3. СПОГАДИ.

                         Степан Глухівський(м. Дрогобич)

У 1941-1943 роках я, Зеня Кахновець і Катерина (Унька) Тарнавська вчилися в Дрогобицькій гімназії. В 1943 році в гімназії ліквідували паралельні класи і скоротили чисельність учнів, відрахували і нас. Зеня і Катерина пішли вчитися до Учительської семінарії у Самборі, а мене отець Давидович записав до Малої духовної семінарії у Перемишлі, де я провчився два роки (1943-1945). Мала духовна семінарія при Перемишській духовній семінарії фактично представляла собою 6-7 класи класичної гімназії. В семінарії викладали тільки священики з навколишніх сіл. Семінаристів було дуже мало 1943 році на всіх курсах навчалося всього 9 чи 10 осіб). Учнів до війська не брали, вважаючи їх учнями семінарії.

 

В Перемишській семінарії вчився і Юліан Прокопів, який у квітні 1945 року висвятився на священика і у селі Коровники мав першу Службу Божу. Отець Юліан вступив до монастиря кого орденуне пам’ятаю), головний осідок якого знаходився у Франції, куди і виїхав о. Юліан. Казали, що один раз відвідав Україну – приїжджав до Ролева автом.

 

У лютому 45-го поляки почали виявляти агресію до українців. Учні гімназії і духовної семінарії жили у триповерховому будинку, якось увечері поляки почали атакувати цей будинок. Багато хлопців повтікало, але 10 чи 12 осіб не встигли втекти, їх зловили, допитували. Та що хлопці могли знати, якщо цей навчальний заклад був закритого типу? З будинку усіх виселили. Цю акцію проводив Уряд Безпеки Польщі (типу КДБ).

 

Час був дуже непевний. Я прийняв рішення знайти наших хлопців і включитися в боротьбу. В травні-червні 1945 року пройшов військово-пропагандистські курси. Та для цієї місцевості я був чужим і до справи залучали мене неохоче. Як пропагандист декілька разів навідувався до села Коровники.

 

У вересні 1945 року після закінчення війни з Японією почали переселяти українців у СРСР. Поляки оточували села, давали три години на збір і вивозили до Перемишля, а далі – в СРСР. У кожному селі були групи самооборони. Я спочатку оформив виїзд через військового коменданта, але, коли довідався, що таких осіб відправляють на відбудову Донбасу, повернувся назад до Перемишля. Оформитись як переселенець не вдавалося, та вже через два дні можна було виїхати додому.

 

1 жовтня 1945 року я прибув до Львова, а далі – до Бикова. Відразу почав вчитися у Дорожівській середній школі на підставі гімназійних документів.

 

В лютому 1946 року перед виборами до Верховної Ради кількох хлопців, в тому числі і мене, арештували, щоб часом не вели пропагандистської роботи. Протримали в районному центрі Дубляни приблизно місяць. Допитували про зв’язки з бандерівцями. Я не признався, що був зв’язковим з 1942 до 1943 року. Як і всі, мав псевдо, обрав собі «Чавун».

 

У 1946 році після закінчення 10-го класу мені видали не атестат, а посвідку-папірець, з якою я і вступив до вчительського інституту в Дрогобичі. Після закінчення інституту мене скерували на роботу в с. Розлуч на Старосамбірщині, та я відмовився і став працювати у школі села Літиня Дрогобицького району, спочатку вчителем історії, а з 1950 по 1967 рік – директором школи. На той час в селі стояв гарнізон з дев’яти солдатів, було організовано колгосп, а от партійної організації станом на 1952 рік ще не було. Перед райкомом партії стояло завдання створити парторганізацію, а в партію вступати ніхто не хотів. Звичайно, найпершою кандидатурою на вступ до партії був директор школи, тобто я. Опиратися було не так просто, бо я не знав, чи КГБ відома моя участь в підпільній організації ОУН.

 

У Літині облаштувалися як селяни: завели корову, садили всяку городину. Ми любили, коли нас відвідувала родина. Десь в 1954 чи в 1955 році нас відвідав отець Володимир Прокопів, який якраз повернувся зі Сибіру. В 1956 році охрестив нашу старшу доньку Віру.

 

В 1967 році я відмовився від посади директора, бо найбільше допікала організаційна робота. Доїжджав до с. Грушів, де влаштувався завучем у середній школі. В Літині я з родиною жив у хаті господарів, яких вивезли у Сибір. Після їх повернення і реабілітації проживати в їхній хаті було некоректно. Ми отримали квартиру у Дрогобичі, і з 1 січня 1997 р я проживаю там із роди- ною.

 

Лев Глухівський (м. Київ)

Мого батька Глухівського Йосипа Степановича давно уже немає серед живих: він помер у 1962 році, це майже 50 років тому. За такий немалий відтинок часу від його смерті багато деталей стерлося із моєї пам’яті, і зараз дуже шкодую, що не було кому мені порадити, ще як був у шкільному і студентському віці, робити записи, пов’язані з історією свого роду, зокрема з батьками. Адже тоді багато що можна було у них розпитати, а зараз уже немає у кого…

 

Добре хоч свого часу мені удалося переконати мою маму, Глухівську (Тарнавську) Каролю, написати спогади. Це було у самому кінці минулого століття, у 1998 році. Мамі тоді виповнилося 83 роки, але була ще при доброму здоров’ї (як на такий вік) і добрій пам’яті. Йшлося про те, щоб написати спогади про її батька, а мого діда Тарнавського Гілярія, який хоча був простим селянином, але людиною непересічною. Адже в останні роки польської окупації Галичини він обирався послом (тепер кажуть депутатом) до польського Сейму від галицьких селян (Самбірський, Турківський і Старосамбірський повіти Львівського воєводства).

 

У 1998 році добігала кінця перша каденція мого депутатства до Верховної Ради України, і це було символічно, адже дід як депутат представляв українцівгалицьких селян у вищому законодавчому органі чужої держави, до котрої входила тоді Галичина, а я теж представляв галицьких виборців олочівський виборчий округ, Львівська область), теж в основному селян, але уже у парламенті незалежної Української держави. І тому мені була важливою інформація про діда і його депутатську діяльність. Мама визнала таке доручення доречним і засіла за спогади про свого батька і про всю сім’ю.

 

Вже через деякий час я мав від неї густо списаний учнівський зошит і зайнявся тим зошитом як редактор. Набрав на комп’ютері текст, уважно в нього вчитався, відредагував окремі місця і видрукував. Тепер уже мама могла прочитати свій твір надрукованим, і у неї, природно, виникло бажання десь доповнити його новими фрагментами, десь розширити, десь переписати. І вже через декілька місяців ці спогади були оформлені у вигляді брошури на 20 сторінок із текстом через один інтервал. Порадившись із мамою, ми назвали цей твір «Батьківське світло».

 

На святкування ювілею маминого 85-річчя у березні 2000 року до неї приїхали її молодші сестри мої тітки) Глухівська Ганна, Палій Олександра і Кузишин Люба. Прочитали усі разом цей мамин твір і вирішили, що його треба доповнити. Ось тоді мамині сестри узялися за роботу. І невдовзі я отримав від кожної з них теж по учнівському зошиту зі спогадами, тільки зошити були уже товстішими.

 

Із тими зошитами я проробив ту ж роботу, що і з маминим зошитом: комп’ютер, редагування, врахування додаткової інформації від тіток. На початку 2001 року вже був готовий рукопис об’єднаних спогадів на 220 сторінок тексту. І у мене закралася думка: а чи не спробувати його видати у котромусь із видавництв. Адже ішлося про відомості, котрі могли бути важливими не тільки для нащадків авторок ітей, онуків, правнуків), але й для ширшого кола людностіусіх, хто цікавиться подіями на західноукраїнських землях між Першою і Другою світовими війнами.

 

Оцінити текст я попросив Леся Танюка, народного депутата, мого колегу по фракції Народного Руху України у Верховній Раді України, голову Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса, голову Всеукраїнської спілки театральних діячів. Він уважно прочитав рукопис і виніс вердикт, що книжку необхідно видати. Він написав до книжки своє переднє слово, у якому визнав, що цей твір, як спогади дочок про свого батька у вигляді низки нарисів, належить до жанру родинних спогадів і читається цікаво, бо у ньому виразно проглядаються різні темпераменти авторок, різні кути зору, різні призми сприйняття, і виникає стереоскопія групового портрету цього непростого часу. Авторки повертають читача у драматичну для українців епоху і подають якнайширше тло людських взаємин; це уроки мужності й боротьби за Україну. Інтонація збірки чиста і прозора, настанови її ненав’язливо мудрі, як і ті жінки, які їх написали. Бо за споминами про батька постають і їхні долі, так само повчальні й важкі... Так написав у передньому слові Лесь Танюк.

 

За порадою щодо видання книжки звернувся я до Миколи Плав’юка, голови Проводу ОУН і голови правління Фундації ім. О. Ольжича. У минулому він багато років прожив у Канаді ід 1944 року) і був широковідомою особою в емігрантських колах: керівником «Пласту», головою Президії ОУН, генеральним секретарем Конгресу українців Канади, президентом Світового конгресу вільних українців, Президентом УНР в екзилі. Коли Україна здобула незалежність, він отримав українське громадянство і оселився в Україні. Мешкав на той час недалеко від Верховної Ради на вул. Грушевського, 34/1. Між нами були також певні, майже родинні зв’язки: двоюрідна сестра моєї мами Дагмара Бойко, сьогодні громадянка Канади, була замужем за братом дружини Миколи Плав’юка. Отже, я пішов на зустріч із ним. Він мене привітно прийняв. А що при Фундації  ім. О. Ольжича є видавництво (йменується воно «Видавництво ім. Олени Теліги»), то він люб’язно запропонував свої послуги і прийняв рукопис книжки для видання.

 

У цьому видавництві книжка вийшла накладом 500 примірників. Її бібліографія є такою:

 

К. Глухівська, Г. Глухівська, О. Палій, Л. Кузишин. Батьківське світло (сімейні спогади). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2002. – 224 с.

 

Отже, ця книжка це спогади про Гілярія Тарнавського і про те, що сталося із ним і його сім’єю після його арешту органами НКВД у 1940 році, коли в Галичині перед Другою світовою війною, внаслідок відомого пакту Ріббентропа-Молотова, одного окупанта польського замінив інший совєтський. У книжці описуються випробування і злигодні, пережиті сім’єю Тарнавських під час вивезення більшовицькою владою до Казахстану. А оскільки до цієї сім’ї у цей час належав і мій батько, бо взяв дружиною старшу дочку Гілярія Тарнавського, то є у цій книжці також спогади про нього. Тому, снуючи свої спогади про батька, буду опиратися й на спогади моєї мами і моїх тіток, опубліковані у згаданій книжці.

 

Народився мій батько Глухівський Йосип родині його ім’я було Осип) 20 лютого 1906 року у селі Биків Дрогобицького району Львівської області (на той час це був Самбірський повіт Львівського воєводства Жечі Посполитої, тобто Польщі) у селянській родині Глухівських. Його батько (а мій дід) називався Степаном і мама (моя бабця) – Анною. Родина була середніх статків.

 

Мої батьки Йосип (Осип) і Каролина вже перед одруженням були у певному родинному зв’язку: з погляду мого діда Степана (по батькові) його син Осип одружився на дочці Каролі його племінника Гілярія Тарнавського.

 


«Свідоцтво зрілости» - документ про середню освіту Глухівського Осипа

  

«Свідоцтво зрілости» - документ про середню освіту Глухівського Осипа

 

За спогадами мами, у родині її майбутніх свекра і свекрухи Глухівських серед їхніх дітей Марії, Каролі, Томка, Наталі, Стефанії і Сташки Осип вирізнявся тягою до науки, тож батьки вирішили не скеровувати його долю на селянську колію. Його послали у 1920 році вчитися до державної гімназії у м. Перемишлі, де він закінчив другий клас, і у 1921 році до приватної гімназії у місті Дрогобичі, яку закінчив 1927 року, склавши гімназійний розширений іспит зрілости.

 

 

 «Свідоцтво зрілости» - документ про середню освіту Глухівського Осипа

 

 

 «Свідоцтво зрілости» - документ про середню освіту Глухівського Осипа

 

Врахувавши гарні іспитові оцінки з гуманітарних дисциплін, і це можна бачити із показаного вище на світлині «Свідоцтва зрілости», батьки вирішили дати йому вищу освіту і у цьому ж таки 1927 році, продавши шмат ґрунту, що мав би йому дістатися  за спадком, послали його на ті гроші продовжити навчання до Львова, до університету, який тоді називався Університетом Яна Казімєжа.

 

 

«Диплом магістра філософії» - документ про вищу освіту Глухівського Осипа

 

А ось ще одна світлина, на якій показано «Диплом магістра філософії», який свідчить про те, що Глухівський Осип навчався у Львові в Університеті Яна Казімєжа на відділі (тепер кажуть – факультеті) історичному і закінчив його у 1932 році, склавши необхідні екзамени і захистивши магістерську працю «Життя Філопоймена  і діяльність Пелопонезу за його часів» – дослідження із історії древнього Пелопонезу.

 

Як бачимо, дві сторінки документа  про середню освіту заповнені польською мовою, а дві сторінки – українською. А документ про вищу освіту заповнений тільки польською мовою, отже навчання в університеті теж велося тільки польською мовою.

 

 

Осип Глухівський, студентські роки

 

 

   Осип Глухівський, студентські роки

 

Збереглися дві світлини зі студентських часів Глухівського Осипа: перша десь приблизно середини навчання і друга – ближче до випуску. На його голові (друга світлина) кашкет, який тоді носили студенти. Світлина зроблена, думаю, у хаті його  майбутньої дружини Каролі, у Тарнавських – упізнаю крісло, на якому і я колись сидів у дитячі роки.

 

Польська окупаційна влада здійснювала жорстоке національне гноблення корінного населення, проводилася політика тотальної полонізації. Тому, закінчивши університет, батько від влади роботи не отримав. Її отримати можна було лише за умови визнання себе поляком – потрібно було перенести свою метрику із греко-католицької церкви до костьолу. Тих, що так поступали, називали перекинчиками, їх зневажало національно свідоме громадянство. Батько належав до національно свідомих. І тому був, повернувшись після завершення студій до свого села Биків, деякий час безробітним.

 

Працевлаштуванням національної інтелігенції тоді опікувалися українські організації, однією із яких був кооператив «Маслосоюз», який створював по селах молочарні, приймав від селян молоко, виконував його переробку на сметану, масло, сир і забезпечував збут цих товарів. Основним гаслом кооперативу було «Свій до свого по своє», і український селянин-виробник мав куди здавати молоко зі свого господарства і гарантовано одержувати за це оплату. І ось биківське сільське відділення «Маслосоюзу», яке складалося із молочарні і крамниці, історикові-магістру Осипові Глухівському запропонувало посаду бухгалтера. Хоч у нього освіта була гуманітарна, бухгалтерський фах він освоїв і, очевидно, на цій посаді добре справувався, бо кооперативні молочарня і крамниця у селі в той час процвітали.

 

Проте в історію був і далі замилуваний.

 

 Осип Глухівський під час відвідин одного із старовинних замків у Галичині.

 

Був він і активним просвітянським організатором, у цій сфері громадської діяльності активно співпрацював зі своїм майбутнім тестем – Гілярієм Тарнавським, у домі якого базувалася читальня «Просвіти». Утворив у селі аматорський театральний гурток: у нього виявився ще й режисерський талант. Ставив п’єси, які показували на національні і релігійні свята односельчанам і в сусідніх селах. А що як самоук освоїв гру на скрипці і гітарі, то забезпечував і музикальний супровід вистав. Про театральний рівень цих постановок каже той факт, згадувала мама, що з однією п’єсою керований ним аматорський гурток побував навіть на сцені львівського театру. Ще згадувала мама, що була навіть у пресі йому і всім  биківським артистам-аматорам похвала за цю показану у театрі постановку.

 

Національна активність у громадському житті не раз приводила його до конфліктів із владою і закінчилося все тим, що поляки незадовго до нападу Німеччини на Польщу, з чого, власне, і розпочалася Друга світова війна, ув’язнили його за просвітянську і політичну діяльність до концтабору Берези Картузької. Це сталося майже напередодні вже призначеного дня його одруження із Каролею Тарнавською.

 

Згадаю історію цього табору, бо молодь сьогодні про нього, думаю, мало що й знає, тому зроблю відступ.

 

Все почалося з того, що Україна у своїх визвольних змаганнях на початку 20-го століття знову зазнала поразки. Соборна українська держава, проголошена у Києві 22 січня 1919 року Актом злуки УНР і ЗУНР, проіснувала недовго. 20 листопада 1919 року Антанта передала Галичину на 25 років до складу Польщі. Галицькі українці з цим, звісно, не могли погодитись. Спротив польській окупаційній владі мав спочатку мирний характер: це був бойкот перепису населення у 1921 році, бойкот виборів до Сейму у 1922 році, відмова купувати алкоголь і тютюн, що були державною монополією тощо. На це польська влада відповіла посиленням політики асиміляції українців, а ОУН на це відповіло збройним спротивом, у т.ч. терористичними актами. Польська влада провела у 1930 році «пацифікацію» – масові побиття й арешти свідомих українців, закриття українських шкіл, погроми українських громадських організацій («Просвіта», «Пласт» тощо). Відповіддю ОУН був атентат 15 червня 1934 року керівника «пацифікації» міністра внутрішніх справ Перацького. І вже 17 червня 1934 року видано розпорядження президента Польщі про утворення концтабору, який і був створений 5 липня 1934 року у місті Береза Картузька на Берестейщині. Уже через п’ять років у цьому таборі утримувалося більше п’яти тисяч українців, ув’язнених як неблагонадійні на підставі позасудових рішень.

 

На час свого арешту Осип Глухівський був у сім’ї Тарнавських уже своїм. По мимо того, що вважався нареченим Каролі, він був другом і соратником її тата у просвітницькій роботі на селі, в організації всіляких національних акцій. Різниця у віці на вісімнадцять років не зробила між ними жодного бар’єру. Його у сім’ї любили і поважали. Був талановитою і високоосвіченою людиною, випускником Львівського університету, мав вчений ступінь магістра філософії. Його висока ерудиція, широкий світогляд захоплювали не тільки членів сім’ї Тарнавських, але й багатьох односельчан. Талант його був багатогранним: крім свого фаху – історії – він захоплювався музикою (грав на скрипці і гітарі), театральним мистецтвом (був, як уже згадувалось вище, режисером і провідним актором аматорського сільського театру), спортом, художньою фотографією. Знав стародавні мовигреку і латину. Добре володів німецькою мовою. Розумівся і на економіці, як уже було вище згаданобезробіття примусило його працювати бухгалтером у сільському відділку кооперативу «Маслосоюз». Якби не дискримінаційна політика польського уряду до українських інтелігентів, він досяг би неабияких висот.

 

Його арешт був важким ударом для Каролі. Тим більше, що ходили чутки, ніби заарештованих українських патріотів польська охранка розстрілювала у Снятинському лісі. Ця чутка її доконала, вона впала в глибоку депресію, з якої її вивела лише звістка, що Осип живий і знаходиться в концтаборі Березі Картузькій.

 

Коли з Варшави приїхав посол Гілярій Тарнавський, бо сейм внаслідок початку німецько-польської війни фактично перестав функціонувати, його дочка Кароля умовляла тата докласти всіх можливих і неможливих зусиль, використати свій статус посла і вирвати її нареченого Осипа із Берези Картузької, про яку ходили страхітливі перекази. Але що міг батько зробити? Польська держава де-факто перестала існувати, і його посольський імунітет уже не діяв. А тут ще майже всі станції розбиті, поїзди не ходять, кругом безлад, безвладдя і свавілля. Кароля це розуміла, але тривога надовго оселилася у її серці.

 

Хоч просидів Осип у концтаборі недовго (як почалася війна, в’язнів у таборі не було уже кому утримувати й усі ув’язнені втекли), ув’язнення привело до значного погіршення його здоров’я. Він схуд майже наполовину і ледь добрався додому, бо добиратися довелося пішки. Дорогою ледь добрів до села Гордині (село на березі Дністра, неподалік від м. Самбора), там тоді мешкали його родичі – сім’я тітки Парані Бандирської, що була сестрою його батька Степана. Сьогодні згадує представник цієї родини Йосип Бандирський, син Парані (мені він доводиться троюрідним братом, мешкає зараз у Львові, і вік його уже наближається до 80 років), що свого вуйка Осипа ледь упізнав – це був один скелет, обірваний і зарослий. До Бикова із Гордині його привезли уже підводою (тоді казали – фірою).

 

Можна тільки уявити собі, яку радість від зустрічі і страх від його вигляду пережила його наречена Кароля. Вона ж і поставила його на ноги, годувала як малу дитину із ложки. І виходила. А невдовзі було весілля: вони одружилися.

 

Але життя випробовувало і далі. Нова окупаційна влада (фактично – окупаційна, хоч офіційно її поява прикривалася лозунгом «возз’єднання українських земель») розпочала превентивні арешти всіх тих, хто міг, на її думку, противитися її утвердженню. У селі серед таких першим був Гілярій Тарнавський, відомий політик, член УНДО, керівник місцевого відділку «Просвіти», депутат польського сейму. Органи НКВД 21 листопада 1939 року його арештували і запроторили спочатку до Самбірської тюрми і потім – до Дрогобицької тюрми Бригідки. Його зятя, Осипа Глухівського, поки що не взяли. Може тому, що або польською владою за умов початку війни були знищені документи про в’язнів Берези Картузької, або їх ще не вивчили добре органи НКВД нової радянської влади. А сім’я Гілярія Тарнавського  дружина  Марія і дочки Катерина, Нуся, Леся і Люба юба тоді була ще зовсім дитиноюмала заледве вісім років) – підлягала вивезенню. 13 квітня 1940 року до їх будинку в селі Биків прийшли представники НКВД і сім’ю вивезли. Усіх забрали у тому, що можна було на себе одягнути, і відібрали все майно – будівлі, поле, худобу. Зі собою дозволили узяти тільки те, що у руках.

 

У списку на вивезення моїх батьків – тата Осипа і мами Каролі – не було. У них було інше прізвище Глухівські, окрема сім’я. Але хіба могла дочка Кароля залишитися у селі, коли невідомо, у яку даль вивозили її хвору маму і її сестер, що були одна від другої меншими? Отож вирішила їхати у вивезення і вона, ну, а з нею і її чоловік Осип. Хіба міг він відпустити у таку підневільну мандрівку дружину, тим більше, що вона вже була вагітною. Отже, і Кароля, і Осип поступили так, як їм диктували любов до рідних і совість.

 

Згадуючи ці часи, мама часто говорила, що, на її думку, нової сім’ї Глухівських у списках на вивезення на той час не було поки що. Мабуть, нова влада ще не пронюхала, куди і за що ув’язнила польська влада Осипа Глухівського перед війною. Мама не сумнівалася, що якби він не поїхав разом зі сім’єю Тарнавських у вивезення, то потім неодмінно попав би у наступні списки для вивезення. А як ні, то згодом, поза всяким сумнівом, пішов би у формування бандерівців – відразу чи у часи німецької окупації, чи при «других совітах», іншої дороги для нього із його характером і переконаннями просто не було. А всі, хто ступав на цю дорогу, гинули у боротьбі або ж отримували довгі роки ув’язнення у тюрмах і сибірських таборах. То ж і він, не сумнівалася мама, був би розділив долю тих борців. Так що немає, як у нас кажуть, такого злого, щоб не вийшло на добре – прийшли тяжкі злигодні і випробування  виселенням, але мої майбутні мама і тато залишилися живими. І завдяки цьому на світ появився я.

 

Те, що Осип Глухівський поїхав у вивезення разом із сім’єю Тарнавських, сім’ї не раз було помічним, бо він був «вільний», енкаведисти його трактували не так, як сім’ю Тарнавських, адже вони були  «врагі  народа», а він такого «тавра» на той час не мав.

 

Багато днів транспортували усіх на схід у товарних вагонах. Мерзли і голодували, їхали невідомо куди кінцевого пункту нікому не повідомляли. Як згадувала тітка Леся, Осип відразу взяв на озброєння свій бухгалтерський досвід роботи у «Маслосоюзі» і порахував, на скільки часу вистачить тих невеликих харчових запасів, які удалося взяти зі собою. Встановив, врахувавши швидкість руху поїзда, що запасів має вистачити до Уралу, якщо поїзд їхатиме без великих затримок, а вони будуть їсти економно і не більше двох разів на день.

 

Завезли їх до Казахстану, в Актюбинську область. Викинули у голому степу, поблизу селища Новоросійське. Там я і народився 28 жовтня 1942 року.

 

Я був у сім’ї Глухівських не першою дитиною. Першим був син Богдан, який народився взимку, на початку  1941 року. Зима була лютою, а хлопчик народився слабеньким. У жахливих умовах безперервного крижаного холоду у нужденній хаті на околиці селища Новоросійське, у якій їх поселили, зберегти дитину не вдалося. Не було можливості ні скупати немовля, ні висушити пелюшки, ні взяти на руки, щоб змінити положення слабенького тільця. Він постійно плакав хрипким простудженим голосочком, як згадувала тітка Леся, плакав все тихіше і тихіше і потім зовсім замовк.

 

Осип збив із дощечок крихітну домовину, забрав із рук дружини свого мертвого первістка, поцілував і поклав у труну, що стала його першою колисочкою. Хоронили Богданчика, як написала тітка Леся у книжці «Батьківське світло», в морозний, але на диво тихий день. Осип ніс свій скарб сам, а всі йшли за ним на кладовище. Земля виявилась настільки промерзлою, що грабар ледве розрив її кайлом на глибину крихітної домовини. Не було й священика, який би відслужив службу над могилкою. Його роль виконав товариш Осипа пан Кульчицький (його сім’ю вивезли тим же поїздом), який і прочитав над могилкою молитву.

 

Моя мама, як і колись, коли забрали її нареченого Осипа у Березу Картузьку, впала у депресію. Сиділа день і ніч із заплющеними  очима в глибокій печалі і невимовній скорботі. Осип і її сестра Нуся не відходили від неї ні на мить.

 

Поступово повернули її до реальності почуття обов’язку і відповідальність за всіх членів сім’ї. Турбота про маму і напівголодних, розгублених і переляканих молодших сестер примусила її заховати свій біль в глибину душі. А ще Кароля мала ким піклуватися: на її руках був хворий чоловік, він поїхав із усіма на заслання фактично важкохворим після концтабору. Ув’язнення в цьому концтаборі привело до нервового виснаження і сильної хвороби шлункагастриту. Був дуже худий і немічний. Потрібне було лікування, добрий догляд і належне харчування. Кароля страждала від того, що її чоловік був цього позбавлений.

 

У перші тижні заслання Осип не працював. Намагався знайти собі роботу, але на фізичну селянську працю в полі у нього не було сил. Знайти ж якусь іншу роботу у селищі було неможливо. Та й дружина вмовляла його не думати про роботу, а про здоров’я. Як згадувала тітка Леся, її шваґер Осип навесні 1941 року почав потрохи очунювати і набиратися життєвої сили. Майже щодня ходив у центр селища і запізнався із раніше депортованими Галичини і Польщі. Дехто з депортованих уже мав роботу, і вони пообіцяли Осипові допомогти працевлаштуватися.

 

Його класична гуманітарна освіта тут була не потрібною, зате у пригоді стали інші минулі захоплення, як нині кажуть, – хобі. Він привіз зі собою свій старий фотоапарат. Відшукав його, почистив від іржі і плісняви. Мав також невеликі запаси фотографічних пластинок і хімікатів. І почав шукати можливих клієнтів. Першим його клієнтом став хлопчина, що був сином якогось місцевого начальника. Перша виготовлена ним світлина була саме цього хлопця. Хоч забезпечити дотримання необхідної технології проявлення фотопластинок і виготовлення світлин було нелегко: необхідне для цього червоне світло Осип одержував від кишенькового ліхтарика, загорнутого у червону тканину. Вдячний клієнт приніс як плату буханку хліба і кілограм маргарину. Це вже було щось.

 

Перша світлина зробила рекламу, і охочих сфотографуватися ставало все більше. Дехто хотів фотографію відправити поштою рідним, а комусь вона була потрібна для документа. То в Осипа вже були замовники. Його нові знайомі допомогли переконати завідувача місцевого побуткомбінату відкрити фотомайстерню. Тут Осип і влаштувався на роботу фотографом.

 

Тепер уже придбання необхідного фотографічного обладнання і хімікатів стало справою завідувача фотомайстерні. Однак держава відразу встановила свої правила: ціна, план, квитанції, облік, суворий контроль, щоб жодна копійка не обминула каси. Але зате в Осипа була постійна робота і кожного місяця, хай і невелика, та все ж зарплата, адже грошей на новому місці родина не бачила до цього часу взагалі. А тепер можна було купити хоч найнеобхідніше: сіль, мило, оцет, сірники, гасову лампу і гас до неї, елементарні ліки тощо. В продуктових крамницях із їжі були лише пшоно і кукурудзяна мука, сумнівного походження олія. За хлібом завжди стояли черги і продавали його за картками. Але усі раділи, бо тепер уже був не один рятівник (Кароля працювала на тваринницькій фермі обліковцем), а два рятівники. Це додало всім у сім’ї надії і віри в те, що все-таки виживуть і повернуться колись на рідну землю.

 

Ще  переповім  одну  кумедну історію, пов’язану із татом Осипом і перебуванням у Казахстані. А що пов’язана вона із трагедією депортацією, то це історія десь скоріше трагікумедна. Про неї мої рідні часто згадували вже після повернення із висилки, особливо коли родина з’їжджалася на якісь празники.

 

Жилося депортованим у місці висилки дуже важко, часто дошкуляв голод. Особливо навесні, коли зимові продовольчі запаси вичерпувалися, а до нового урожаю було ще далеко. І тут багатьох виручав маленький звірок – ховрах (російська назва – суслик), їх розплоджувалося дуже багато в казахстанських степах. Це гризуни із довжиною тіла біля 30 сантиметрів. Живуть у глибоких нірках на полях, лугах, пасовищах. Кожен із них риє нірку глибиною близько метра, причому тільки  на своїй ділянці. Щоб побачити, як він виглядає, сьогодні вже не треба бігати полем, а достатньо перемкнути телевізор на природничий канал чи з персонального комп’ютера заглянути через Інтернет в енциклопедію (Вікіпедія).

 

Ховрашки на сторожі

 

Наведена тут світлина скопійована із Вікіпедії. Так виглядають ці звірятка, коли стривожені і розглядають, звідки чигає небезпека. Коли небезпека реальна, вони  моментально ховаються у нірках.

 

Ось як пише у «Батьківському світлі» про полювання на цих звірків тітка Нуся: «Цього року ледве дотягли до весни. Дочекалися, що сніг почав танути і появились острівці землі, навколо яких текла тала вода. На тих острівцях у нірках жили невеликі звірята. Це були  гризуни, їх називали сусликами. Коли вони виповзали із нірок на світ Божий, то сідали на задніх лапках над ніркою і пронизливо свистіли. Цілком природно прийшла ідея зайнятися полюванням на тих сусликів. Способом полювання було виливання водою їх із нірок. Потрібно було тільки лити у нірку воду і спритно зловити їх у момент, коли вони із нірок втікали. Кожен із нас навчився цього. Треба було тільки не пропустити момент, коли голівка суслика висувалася із нори. М’ясо суслика видалося нам дуже смачним, а витоплений жир навіть не застигав. Певно, що за інших умов ми би бридилися споживати цих гризунів у їжу, але, як кажуть, голод не тітка. Майстрами виловлювання сусликів у нас були наша мама, Каролин чоловік Осип і наймолодша Люба. Завдяки їхній праці і старанням ми врятувалися тоді від страшного голоду. Правда, з усіх нас тільки швагер Осип довго не міг відважитися їсти м’ясо суслика і здався останнім» .

 

І ось історія про те, як Осип відважився. Хоч і він брав участь у відловлюванні ховрашків, та їжу для нього готували окремо, і у цю риночку вкидати м’ясо ховраха було заборонено. Але якось повернувся Осип із своєї фотомайстерні додому і йому налили тарілку супу. Почав він його їсти, а Люба все бігає навколо столу і попікує: «Пі, пі, пі …». Здивувало це Осипа, але їсти продовжував. Суп видався йому смачним і запитав він, звідки такий незвичний смак і запах. І тут Люба йому розказала, що вона тихцем перекинула шматок м’яса суслика із великої каструлі, у якій варився суп для усіх, до маленької ринки з його супом. Ну і дісталось їй від шваґра Осипа! Але уже після цього суп для Осипа у маленькій риночці окремо не варили.

 

Згадувала тета Леся, що її шваґер Осип намагався підтримувати у всіх депортованих присутність духу, і для цього йому у пригоді не раз ставав режисерський талант. Влітку, у теплі вечори, а особливо у святкові дні, виводив усіх на подвір’я і організовував хор, виконував функції диригента. При світлі великих яскравих зір і місяця (повітря тут було дуже чисте) співали для себе і для сусідів.

 

Це були справжні концерти. Всі сестри Тарнавські співали непогано. Шваґер Осип теж мав непоганий баритон, а ще у нього була гітара, і він акомпанував. Спочатку на спомин про батька Гілярія співали його улюблені пісні: «Ой горе тій чайці», «Скажи мені правду», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ой та й зажурились», «Як ви умирали, вам дзвони не грали», «Чуєш, брате мій» та багато інших. Завжди приходило багато сусідів. Вони слухали, затаївши подих. Пісні ці давали усім величезну насолоду і розраду, оживляли дорогі спогади, а у слухачів пробуджували в душах щось святе, вічне... Серед слухачів були не тільки недавно депортовані, але й такі, що були потомками переселенців з України ще за царської влади. І вони згадували, що за походженням теж є українцями, і це святе й вічне ще теплилося у їхніх душах.

 

Ще б згадати про ту важливу роль, яку Осип зіграв у врятуванні Нусі, сестри своєї дружини. Нусю змобілізували до трудового фронту і послали разом із іншими мобілізованими  прокладати залізну дорогу в Казахстані на трасі Кандагар – Гур’єв. Умови роботи були жахливими: холод, голод, важка ручна праця. І вона разом зі своєю подругою вирішили утекти із цього трудового фронту. Додому, тобто до «свого» селища Новоросійське, йшли пішки і тільки ночами. Та лише вони добралися додому, як їх відразу й арештували. Потім був суд. Їй «пришили» 59 статтю – зрада Батьківщини, а це тягнуло на смертну кару. Суд «зглянувся» на її молодість – їй ішов тільки 21 рік – і їй присудили 7 років каторжних робіт. Було очевидно, що каторги вона б не перенесла і там би загинула. І за справу її визволення взявся Осип. Він відшукав у Казахстані Польський комітет (у Казахстані тоді було багато депортованих поляків, а радянська влада шукала союзників у війні із німцями і плекала надії про поширення комунізму на захід), і через цей комітет звернувся до Англії, в Лондон, де в той час перебував польський уряд в екзилі. Він просив допомоги у звільненні із тюрми Тарнавської Анни на підставі того, що до 1939 року вона була громадянкою Польщі, а ще дочкою посла Сейму і тому не підлягала мобілізації ні на воєнний, ні на трудовий фронти. Сім’я Тарнавських була українською сім’єю, але для звільнення треба було шукати всі можливі шляхи і не гріх було десь і прибрехати. І сталося чудо! Через декілька місяців відсидки Нусі у тюрмі їй прийшло звільнення, за три дні до відправки на Урал на каторжні роботи у шахтах. Заслуга у цьому її шваґра Осипа була неоціненною.

 

Є його заслуга і у тім, що депортована сім’я Тарнавських серед них і я) була звільнена і повернулася на рідні місця раніше, ніж інші депортовані. Це сталося завдяки тому, що Осип знайшов спільну мову з поляками, які теж були вивезені у 1940 році більшовиками до Казахстану. А у червні 1944 року була оголошена амністія полякам, депортованим до СРСР. Сім’я Тарнавських була українською сім’єю і не могла потрапити до списку амністованих. Але Осип був у добрих стосунках з урядовцями районного і обласного комітетів депортованих поляків, і він їх переконав, що тут знаходиться родина колишнього посла польського Сейму, і вона не може бути не вписана до списків амністованих. І коли поляків відпускали додому (уже війна йшла на території Німеччини, Польща була звільнена), Тарнавські на два роки скоріше, ніж інші депортовані із Галичини, були відпущені з вивезення, їх відпустили разом з поляками. Та до Галичини вони повернулися не відразу. Ще рік протримали їх (можу казати нас, бо й я серед них там був), аж до закінчення війни, до травня 1945 року, у Миколаївській області і тільки тоді відпустили додому, до рідного села Бикова.

 

Всі вище наведені спогади фактично не є моїми, у тому числі і щодо подій, які сталися уже після мого народженнявсе це мій переказ спогадів мами і моїх тіток. А ось з того часу, коли сім’я повернулася із заслання до Бикова, я вже трохи пам’ятаю: мені було чотири роки.

 

Сім’я Тарнавських і молода сім’я Глухівських поселилися у Бикові у батьківській хаті Тарнавських. Це була селянська хата, розділена сіньми (коридором) на дві половини: кухня і одна кімната зліва та одна кімната і ванькир (маленька кімнатка) справа. Глухівські (тато, мама і я) зайняли праву половину хати.

 

Знову перед Осипом постало завдання пошуку роботи, свою сім’ю треба було прогодувати і допомагати тещі з дітьми. Пішов працювати учителем до сусіднього села Дорожів (у Бикові була тільки початкова школа). Пропонували йому там у середній школі роботу за спеціальністю учителем історії, та пропозиції він не прийняв. Це ж треба було викладати учням історію СРСР, що була дзеркальним відбитком Короткого курсу історії ВКП(б), а значить кривити душею і викладати історію не так, як він її знав і бачив. Зрозуміло, що саме так він директорові не казав, а говорив, що від часу закінчення університету минуло більше, ніж 13 років і тому він усе забув із історії і втратив кваліфікацію історичного мислення. Тому взяв години учителя іноземної мови: добре знав німецьку мову.

 

Хочу знову зробити відступ і сказати добре слово про якість викладання іноземних мов в університетах початку минулого століття. Батько закінчив історичний факультет Львівського університету, а знання німецької мови були такі ґрунтовні, що зміг викладати німецьку мову в середній школі навіть через 13 років після закінчення університету. Я ж після закінчення Львівської політехніки у 1964 році, хоч і там, вважалося, іноземних мов навчали непогано, не відважився б викладати у середній школі англійську мову.

 

Село Дорожів віддалене від села Биків на кілометрів зо п’ять з гаком, і йому доводилося кожного дня пішки проходити цю відстань зранку і ввечері: жодного транспорту, тим більше громадського, який би курсував між селами, тоді не було. І у дощ, і у сніг, і в холод, і в жару. І у такому щоденному ритмі він пропрацював 6 років, аж до 1952 року.

 

У цей період у сім’ї народилася (1946 р.) третя дитина дівчинка, батьки назвали Тамарою. Однак вона також, як і Богданчик, померла немовлям. Згодом, у 1948 році народилася дівчинка, яку назвали Софія, і у 1951 році також дівчинка, яку назвали Галею. Отже, на той час 1952 рік у мене були дві молодші сестрички.

 

У 1949 році я пішов до першого класу Биківської початкової школи. І з 1953-го року, щоб продовжити навчання, мені, малому, довелося б ходити щодня разом із татом пішки до школи у Дорожів. Тому батьки вирішили перебратися до Дорожева, винайняли там хату. І ми всі тато, мама, я і дві сестри – стали дорожівчанами.

 

Скільки пам’ятаю свого батька у період мого шкільного життя, він часто хворів. Знову і знову загострювалася шлункова хвороба, і часто бували різні нервові зриви. Так давали знати про себе і Береза Картузька, і Казахстан. І не один раз, коли треба було йти на урок, а він не міг устати з ліжка, замість нього викладати німецьку мову йшла мама, зрозуміло, за дозволом директора школи. Вона мала середню педагогічну освіту (закінчила ще до війни, у 1934 році, Семінарію Сестер Василіанок у Дрогобичі це щось на зразок педагогічного училища). І хоч минуло вже від закінчення семінарії більше, ніж 20 років, отриманих у ній знань німецької мови було досить, щоб викладати у школі. Так що у ті часи не тільки університети давали добрі знання з іноземних мов, але й спеціальні середні заклади.

 

Враховуючи стан здоров’я мого батька, до Дорожівської середньої школи прийняли на роботу ще одного вчителя іноземної мови, але це був учитель англійської мови. І він почав викладати у 5 класі, де я учився. Так що я у школі вивчав англійську мову, хоч тато мій викладав німецьку.

 

Особливих матеріальних гараздів у сім’ї не було, адже жили на одну батькову зарплату. Учительська зарплата тоді була досить скромною. До речі, як і сьогодні. Мама вела домашню господарку. Мали свою корову, підгодовували свинку. Пасти корову і готувати для неї траву – це були обов’язки мої і сестер. А ще було у полі 25 сотих, на яких вирощували картоплю. Знайти, хто б зорав поле і привіз додому викопану картоплю, купити для корови сіно на зиму це були турботи мами.

 

А коли татові хвороба попускала, то він постійно пропадав у школі, і не тільки на уроках чи позаурочних гуртках із німецької мови. Він знову згадав про свої театральні захоплення і зорганізував у школі драматичний гурток. І в цей гурток учнів тягнути силою не доводилось, охочих завжди було більше, ніж потрібно.

 

Щороку, як правило, була готовою до показу нова п’єса. Постановка декілька разів на рік йшла в сільському клубі, і зала сільської читальні завжди була заповненою. А іноді гурток йшов показувати свою постановку до сусідніх сіл. Йшли пішки, бо не було транспорту, і в руках несли весь необхідний реманент і декорації. Як зараз, пам’ятаю, натовп дітей, а попереду мій батько, і всі йдуть пішки до Бикова показувати виставу. А що вистава на військову тематику, то несуть із собою два навчальні автомати, які випросили у вчителя військової справи. Один із тих автоматів, звичайно, ніс я, хоч він, пам’ятаю, був важкеньким.

 

Пам’ятаю, батька у школі любили і учні, і колеги-учителі. Хоч до учнів був строгим, але людяним. Із колегами підтримував хороші стосунки. Особливо теплі стосунки були у нього із учителем математики Осипом Літинським. Вони часто прогулювалися селом у надвечірні години, диміли цигарками і обмінювалися думками.

 

Підтримував стосунки і з родиною. Ось на світлині він зі своїм племінником Левком Стронським. Світлина зроблена у 1959 році, коли батько гостював у селі Ясениця, що поблизу Борислава, у своєї сестри  Каролі  (за чоловіком – Стронської). Як згадує мій двоюрідний брат Левко Стронський, тоді вони з вуйком багато дискутували на філософські теми, а що його вуйко був дипломованим магістром філософії, то це були дискусії дуже фахові. Але про це Левко Стронський пише детальніше у своїй частині спогадів.

 

О. Глухівський і Л. Стронський

 

У тому ж 1959 році я закінчував 10-ий клас, а що я «тягнув» на медаль, то постало запитання, куди мене послати для продовження навчання. Сам я якось не міг визначитися. Хоч мені легко давалися математика і фізика, мав, може, десь більше гуманітарні нахили, писав вірші, деякі із них навіть були надруковані у районній газеті. Одного разу мені навіть прислали гонорар – пригадую, карбованців біля десяти. Так я відразу націлився на журналістику. Але батьки відрадили. Тепер розумію, чому: документи усіх вступників на журналістику, як і на юриспруденцію, у той час перевіряли в КГБ. І тоді б спливли, можливо, відомості і про Березу Картузьку, і про Казахстан. То міг би студентом і не стати. То ж порадили йди у Львівську політехніку.

 

Вступні екзамени я успішно склав і з 1 вересня 1959 року був уже студентом енергетичного факультету Львівського політехнічного інституту.

 

Тепер уже в селі я бував рідко, здебільшого на канікулах зимових і літніх. Зі Львова до Дорожева було далекувато, треба було їхати двома поїздами із пересадкою у Самборі. А мій бюджет був дуже скромним – одна «гола» стипендія. Батьки могли мені щось додати тільки зрідка – батько в основному одержував гроші за лікарняними листками і чи не найбільше часу проводив у сільській лікарні, яка у Дорожеві знаходилася недалеко від школи. Щоправда, на роботу до школи прийняли і маму – учителем початкових класів, зарахували їй документ про освіту у вчительській семінарії за Польщі. То сімейний бюджет трошки виріс. Але ж були ще молодші сестри, яких треба було утримувати. Тому тепер і з батьком, і з мамою бачився уже рідше. А батько хворів все більше і більше. До його попередніх хвороб додався ще й сильно виражений атеросклероз.

 

І ось восени 1962 року, я був тоді на третьому курсі, отримав від мами телеграму, що батькові дуже зле. Наступного дня був уже у Дорожеві, відразу із поїзда – до лікарні. Батько був ще живий, але свідомість була затьмарена, не впевнений, що він мене упізнав. Ми з мамою чергували біля нього цілодобово. Через кілька днів у лікарні він помер.

 

Мама вирішила, що похоронити його треба на цвинтарі села Биків, де є могили батьків Осипа і всіх із родини, хто раніше помер. Тіло батька перевезли до Бикова, встановили у хаті його сестри Наталії Кахновець. Там відспівав панахиду священик і відбулося поховання на цвинтарі.

 

Через рік мама замовила надгробок із високим залізним хрестом і залізним парканчиком навколо могили. На хресті є латунна табличка із написом:

 

Осип Глухівський

* 20.02.1906

+ 24.10.1962

 

 

На світлині – батькова могила. Щороку влітку я приїжджаю до Бикова і цілий день проводжу на цвинтарі. Підправляю, підфарбовую надгробок, хрест і металеву огорожу. І згадую свого батька.

 

Вже не раз мені спадало на думку поставити замість того надгробка і огорожі сучасний мармуровий пам’ятник, та все мене стримує те, що так його поставила мама, а за її життя про таку заміну якось ми не говорили. Та все ж, думаю, я це таки зроблю, бо час пливе, і я стаю все старшим (уже 68-ий), а всі ми смертні, тож колись чи буде кому щороку приїжджати до Бикова на цвинтар і підправляти, підфарбовувати…

 

Дарія Крупа (м. Львів)

Моя мама, Каролина Степанівна Глухівська, народилася 9 квітня 1899 року в селі Бикові тепер Дрогобицького району в багатодітній селянській родині. До сільського господарства замилування не мала. Про це свідчить навіть такий анекдотичний епізод. Коли мою маму спитали (вправді не знаю, скільки їй було тоді років), що робить тато, вона відповіла: здається, молотить вівсяне жито. Хотіла бути вчителькою, тому, закінчивши сільську школу в родинному селі, вступила на навчання у Самбірське педучилище. В час навчання в Самборі мама подружилася з мамою Атени Пашко, з якою до кінця життя підтримувала зв’язок і теплі стосунки. Після закінчення педучилища була скерована на посаду вчительки молодших класів у глибину Польщі в с. Млодзави Мале Пінчівського повіту Кєлецького воєводства. Українцям поляки надавали роботу на польських землях з метою асиміляції.

 

У 1926 році мама вийшла заміж за мого майбутнього тата Миколу Стронського, щирим українцем, колишнім усусусом, який теж працював на учительській роботі в м. Пінчові. Після одруження тато переїхав на роботу в село, де працювала мама.

 

Мешканці села були виключно поляки, але пам’ятаю (я народилася в 1927 р. з любові моїх батьків), що поляки ставились до батьків з великою повагою. Вони обоє вміли там жити у великій злагоді з місцевими мешканцями, зберігаючи при тому свою «українськість». У нашій скромній сільській однокімнатній квартирі постійно висіли портрети Т. Шевченка та І. Франка. Святий Миколай до нас з братом (1930 р. н.) приходив не 6 грудня, а 19 грудня, і ми свято вірили, що Святий Миколай приходить до нас із України, долаючи таку довгу і важку дорогу. Мама і тато читали нам «Дзвіночок» та інші українські книжечки. Домашніх працівниць теж привозили з України. Імена нам з братом дали українські: Даруся і Левко. Одним словом, все було зроблено для усвідомлення того, що ми українці. Але не все було так просто. Поляки, як і всі інші люди, були різні. У 1940 році, коли через політичну ситуацію треба було вирішити (що було непросто) залишатися в Польщі чи виїжджати в Радянський Союз в рідне татове село (що теж було дуже ризиковано), допоміг вирішити цю проблему один мешканець села, який прийшов вночі до нас і прошепотів: «Ja bym radzil panu wyjehac». Він врятував нам життя, бо учителя-українця, одруженого з полькою, батька шести дітей, таки там закатували. Але вертаюся до спогадів про свою незабутню маму. Коли її згадую, то відразу в уяві постає гарне обличчя з привітними очима. Від багатьох людей я чула, що моя мама в молодості була дуже вродлива. Вона була комунікабельною, привітною, щирою і, що мушу підкреслити, дуже доброю, турботливою мамою для нас, дітей, і бабунею для внуків.

 

Переїхавши в Радянський Союз, вона далі працювала учителькою молодших класів. Мама любила свою роботу, своїх учнів, і вони її любили. Працювала в рідному татовому селі Ясениці Дрогобицького району. Тато в тій же школі був директором і вів активну просвітницьку роботу в селі. Був ініціатором побудови пам’ятника Т. Шевченку в Ясениці.

 

Але майже у всіх в житті бувають чорні смуги. Були такі і у моїх тата і мами. В 1942 році народилась в них третя дитина – неповносправний синок Орест, і наша бідна мама повністю присвятила себе йому. В 1949 році мама перенесла важку операцію з приводу раку шлунка з проростанням у кишківник. Після операції вона дуже хворіла, але Бог нашу маму милував, і вона жила, бо була потрібна хворій дитині.

 

У 1983 році моїх дорогих батьків не стало. В один рік народились і в один рік відійшли у вічність: тато26 червня, а мама9 серпня. Коли в небуття відходять найрідніші, стає дуже сумно від того, що відходять і нас покидають найкращі. Біль від їх втрати назавжди залишається в серцях рідних.

 

Вічна їм пам’ять, мир душам їхнім! Пам’ять про світлу душу моєї мами назавжди з нами.

 

Мирослава Панчак: «Я хочу ще додати, що перебування в Ясениці у дідуня і бабуні на канікулах – це найкращі моменти мого дитинства. Там завжди було цікаво, весело, особливо взимку, коли вечори були довгими, ніхто не був обтяжений роботою і велись довгі цікаві розмови або ми бавились в різні ігри.

 

Бабуня завжди говорила, що не любить варити, але її кухню я з приємністю згадую дотепер. Вона не була вишуканою, але навіть тоді, коли зовсім не хотілося їсти, у бабуні знаходилось щось таке, від чого неможливо відмовитись.