Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Соловецький в'язень. Частина ІІ. (Автор: Кулиняк Данило)

опубліковано 29 груд. 2014 р., 03:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 січ. 2015 р., 09:05 ]

VI

Як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла в правах з російським дворянством. Для підтвердження цього можна назвати багато конкретних імен, обмежуся ж одним: Антон Андрійович Головатий – писар при кошовій адміністрації, полковий старшина, після зруйнування Січі 1775 року – капітан російської армії, брав участь у формуванні з колишніх запоріжців Війська вірних козаків, пізніш перейменованого в Чорноморське козацьке військо, де займав посади військового судді й кошового. Досить-таки типова доля для вірнопідданої козацької старшини, лояльної до цариці. Зрештою, про це йдеться і в Маніфесті Катерини II від 3 серпня 1775 року, котрий, на мою думку, варт навести повністю

 

<БОЖЕЮ МИЛОСТІЮ

МЫ ЕКАТЕРИНА ВТОРАЯ

ИМПЕРАТРИЦА И САМОДЕРЖАВИЦА

ВСЕРОССІЙСКАЯ

и прочая, и прочая,

и прочая.

Мы восхотели чрез сіє объявить во всей НАШЕЙ Имперїйи, к общему известїю НАШИМ всем верноподданным, что сечь Запорожская в конец уже разрушена, со изтребленїем на будущее время и самого названїя Запорожских козаков, не меньше как за оскорбленїе НАШЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА чрез поступки и дерзновенїе, оказанныя от сих козаков в неповиновенїи НАШИМ высочайшим повеленїям.

 

Не прежде Мы поступили на сїю милосердїю НАШЕМУ противную необходимость, как по истощенїи вотще всех способов кротости и терпенїя провождавших к ним увещенїя, дабы возчувствовали и познали творимыя погрешности, и колико тем они воздвигнули на себя праведный НАШ гнев и строгость вверенного НАМ от Всевышняго правосудія.

 

Не изчисляя жалоб и утружденій, не редко восходивших к нашему Престолу от соседних держав за наглости и за грабительства, которыя непрестанно в их границах происходят от Запорожцов, возпомнянем Мы во первых начало и произхожденїе, от которых существуют сїи козаки; и по том в нижеследующем изобразим их дерзостное ослушанїе Монаршей НАШЕЙ власти, и тяжкїя от них Запорожцов возпоследовавшїя насильства противу собственных сограждан своих подданных же НАШИХ.

 

От писателей повествующих древнїя деянїя Отечества, взаимствовать можно каждому любопытному то сведеніе, что Запорожскїе козаки не что иное были, как часть от Малороссійских козаков, напоследок в правах и в образе правленія отщетившаяся; ибо сїи обращаясь в естественном общежительстве, были до ныне, да и пребудут всегда полезными гражданами, на против чего Запорожскїе, одичав в своих ущелинах и порогах, где перьвобытно по способности мест одна только военная стража учреждена была к отраженїю Татарских набегов, составили из себя мало по малу со всем особливое странное и намеренїю самого Творца, в разноженїи рода человеческаго от него благословенном, противоборствующее политическое сонмище. Вместо того, что при начале учрежденїя на Днепровских порогах нужной и полезной стражи, козакам на оную временно и по переменно из Украйны отряжаемым вазбранено было брать туда с собою жен и детей своих, дабы оных не подвергать направсной опасности варварского плененїя, следовательно же и самых стражей содержать чрез то в большой свободе и лучшей по тогдашним обычаям военной исправности, некоторые из них столько прїобыкли к сей праздной, холостой и безпечной жизни, что зделали себе напоследок из нея неподвижный закон, а с оным забывая отчину свою, и решились остаться уже на всегда в сече на собственной своей воле. Число их не было ни велико, ни уважаемо, даже во время присоединенїя Малой России под державу Всероссїйскую, как доказывают переговоры тогда происходившїе между Государевых бояр и думных людей с посланниками Гетмана Хмельницкого, где на вопрос министров Царских, что еще запорожцы на верность к присяге не приведены? Гетманскїе посланники отвечали тако: «Запорожцы люди малые и в дело их ставить на чео»; а как таково бытїе Запорожцов по установленному у них безженству долженствовало бы скоро разрушиться, то и стали они принимать без разбора в свое худое общество людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры; и сим единым средством существовали они до настоящего уничтоженїя.

 

Не мог и не может конечно быть полезен отечеству сих качеств политическїй разнообразный и юродиный состав членов, питающихся в совершенном почти от света и естественного общежительства разлученїй, наиболее от грабежа посреди окрестных народов, невзирая на священныя с онными обязательства мира и доброй дружбы, часто приносящих от рук крови и не правды во храмах Всевышняго Жертвы, ими же гнушается Господь Вседержитель, и погруженных без того во всякое другое время, когда им способы к разбойничеству пересекаемы были, в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве.

 

Преступленїя же их, вынудившїя от НАС меры строгости, оглавляются следующим:

 

1-е. Оставляя под покровом забвенїя прежнїя свои важныя и пагубныя преступленїя и измены противу верности и подданства, начали они, лет за десять тому назад, да и в самое новейшее время гораздо простирать свою дерзость, присвояя и требуя на конец себе, как будто достоянїя их собственности, не только всех тех земель, которыя НАМИ чрез последнюю войну от Порты Оттоманской прїобретены, но даже и занятых селенїями Новороссїйской губернии, предъявляя будто им и те и другїя издревле принадлежала, когда на против всему свету известно, что первыя их сих земель никогда во владенїи Речи Посполитой Польской не находилась, следовательно же от оной никому и даны быть не могли, а последнїя хотя и составляют часть Малороссїи, но тем не меньше особенною принадлежностїю козаков Запорожских никогда не были, да и быть не могли, потому что они в самом бытїи своем не имели никакого законнаго начала, следовательно же и собственности никакой в землях, а были единственно терпимы в тех местах, где они засели, в замену прежней там военной стражи: чего ради те Новороссїйской губерній земли как пустыя, а в прочем не только к житїю человеческому, но и к ограждеїю границ от непрїятельских набегов удобныя, были заселены людьми к земскому хозяйству и к военной службе равно устроенными.

 

2-е. Вследствїе такого себе присвоенїя Новороссїйской губерній земель, дерзнули они не только препятствовать указанному от НАС обмежеванїю оных, воспрещая посыланным для онаго офицерам явною смертїю, но заводить і строить на них самовластно собственныя свои зимовники, а сверх того уводить еще из тамошних жителей и из поселенных полков гусарского и пикинернаго мужеска и женска пола людей, коих всего и уведено в Запорожье до восьми тысяч душ, включая тут и тех, кои от притесненїя козаков в собственных своих жилищах принуждены были переходить к нам и подчиняться их самовластїю.

 

3-е. Пограбили и разорили они Запорожцы у одних обывателей Новороссїйской губерніи в двадцать лет, а именно с 1755 года ценою на несколько сот тысяч рублей.

 

4-е. Не устрашились еще самовластно захватить зимовниками своими прїобретенные мирным трактатом новыя земли между реками Днепром и Бугом, присвоить и подчинить себе новопоселяемых там жителей Молдавскаго гусарского полку, так же приходя отчасу в вящее неистовство, и собираться вооруженною рукою для насильственнаго себе возвращенїя мнимых своих земель Новороссїйской губерніи, невзирая на то, что МЫ ИМПЕРАТОРСКОЮ НАШЕЮ грамотою от 22 Маїя минувшаго 1774 года, повелев им прислать ко двору НАШЕМУ нарочных депутатов для представленій о их правах, в то же время строгое им подтвержденїе учинили, воздержаться от всякого своевольства, и оставить спокойно все настоящїи селенїя и жителей. Но Запорожцы и после этого не больше послушными оказались, как они же.

 

5-е. Принимали к себе, несмотря на частыя им от правительств НАШИХ запрещенїя, не одних уж прямо в козаки вступающих беглецов, но и людей женатых и семьенистых чрез разныя обольщенїя уговорили к побегу из Малороссїи, для того только, чтоб себе подчинить и завесть у себя собственное хлебопашество; в чем довольно уже и предуспели, ибо поселян в земледелїи упражняющихся находится ныне в местах бывшаго Запорожского владенїя до пятидесяти тысяч душ.

 

6-е. Наконец те же Запорожцы стали распространять своевольныя свои присвоенїя до земель, издревле принадлежащих НАШЕМУ войску Донскому, непоколебимому в должной к НАМ верности, всегда с отличностїю и мужеством в НАШЕЙ службе обращающемуся, и порядком и добрым поведенїем прїобретшему навсегда к себе отлично НАШЕ высочайшее Монаршее благоволенїе, делая и сим Донским козакам запрещенїя пользоваться оными землями, которыя уже долговременно в их обладанїи состоят. Всякій здраво разсуждающїй может тут легко проникнуть как лукавое намеренїе Запорожских казаков, так и существительный от онаго государству вред. Заводя собственное хлебопашество, разторгали они тем самое основаніе зависимости их от Престола НАШЕГО и помышляли конечно составить из себя посреди Отечества область совершенно не зависимую под собственным своим неистовым управленїем, в надежде, что склонность к развратной жизни и к грабежу будет при внутреннем изобилии безпрестанно обновлять и умножать их число. Напрасно здесь изъяснять, коль предосудительно было бы событїе сего злодейскаго приумысла как в разсужденїи безопасности смежных к Запорожью жилищ селеній, так и в разсужденїи неминуемой убыли в людях из числа НАШИХ верных подданных, но столько однако ж не можем МЬІ умолчать, что и торговля с землями Порты Оттоманской освобожденная Матерьним НАШИМ попеченїем от всей прежней тесноты, следовательно же по взаимным естественным способностям и обещающая трудящимся скорые и действительные плоды богатой жатвы, не могла бы достигнуть сам по себе того совершенства, которое ей видимым образом предлежит к позавидованїю всей Европы, естьлиб вредное скопище Запорожских козаков, обративших хищность и грабительство в первое свое ремесло, не было благовременно изъято их тех мест, чрез которія сїя торговля отчасти неминуємо проходить и действовать долженствует. Не для чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней с Портою Оттоманскою войны, многїе на Запорожских козаков умышляли, дабы страх Божїй и должную НАМ и Отечеству верность, передаться на непрїятельскую сторону, как и в самом деле ни известїя войскам НАШИМ не подали они о приближенїи к границам тогдашняго Крымского Хана, ниже ему в походе, сколько ни есть, препятствовали, будучи к тому в довольных силах.

 

Правда, МЫ с удовольствїем воздаем всю достойную похвалу в том пункте, что не малая ж часть Запорожского войска в минувшую ныне сколь славную, столь и счастливую войну с Портою Оттоманскою, сказала при арміях НАШИХ отличные опыты мужества и храбрости; по чему МЫ обыкнув признавать и награждать по достоинству заслуги каждаго из НАШИХ верных подданных, не упустим конечно и впредь из всемилостивейшего НАШЕГО вниманїя всех честных людей, служивших НАМ в сей части НАШЕГО народа, которые в ополченїях противу государственнаго непрїятеля ознаменовали верность свою к НАМ кровїю и достохвальными подвигами: хотя и тут к сожаленїю НАШЕМУ не можем скрыть, что многїе из сих последних по возвращенїи своем из похода в сечь, начали совращаться с истиннаго пути и поступать заодно с своими домашними товарищами вопреки НАШЕЙ высочайшей воле и НАШИМ Монаршим повеленїям.

 

И тако по необходимому уваженїю на все вышеизложенное, сочли МЬІ СЕБЯ ныне обязанными пред Богом, пред Империїю НАШЕЮ и пред самым вообще человечеством разрушить сечу Запорожскую и имя козаков от оной взаимствованное. В следствїе того 4 їюня НАШИМ Генерал-Порутчиком Текеллїем со вверенными от НАС ему войсками занята сечь Запорожская в совершенном порядке и полной тишине, без всякаго от козаков сопротивленїя, по тому что они не инако увидели приближенїе к ним войск, как уже повсеместно оными окружены были: ибо МЫ сему военачальнику именно предписали стараться произвесть порученное ему дело спокойнейшим образом, убегая, сколь возможно, пролитїя крови.

 

Возвещая НАШИМ верным и любезным подданным все сїи обстоятельства, можем МЫ в то же время им объявить, что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же и козаков сего имени, место жилища и угодья тамошнїя оставляем МЫ для постоянных и Отечеству наравне с другими полезных жителей, причисляя их по способности к Новороссїйской губерній, и поручая при новом заведеніи и устройстве во особливое попеченїе учрежденному там правительству НАШЕМУ.

 

В прочем следуя человеколюбїю НАШЕМУ, которое всегда и от праведной преступнику казни отвращается, сообразовались МЫ оному не меньше и в определенїи будущаго жребія, всем частным членам бывших Запорожских козаков, всемилостивейше повелев не желающих остаться на постоянном жительстве в своих местах, распустить на их родину, а желающим тут селиться дать землю для вечного им жилища; всем же старшинам, кои служили порядочно и имеют одобренїя от НАШИХ военных начальников, объявить НАШУ ИМПЕРАТОРСКУЮ милость и что они соразмерные службе и званїю их получать степени. Дан в Москве от Рождества Христова тысяща седмь сот семьдесят пятаго года Августа третьяго дня, а государствеванія НАШЕГО четвертагонадесять лета».

 

Не зайвим буде тут повторити рядки з цього Маніфесту імператриці: «...всем же старшинам, кой служили порядочно и имеют одобренїя от НАШИХ военных начальников, объявить НАШУ ИМПЕРАТОРСКУЮ милость и что они сразмерные службе и званїю их получать степени». У Петра Калнишевського були «одобрения» від самої цариці нагороди, подяки, високе військове звання.

 

Катерина II була підступна, жорстока, але хитра й достатньо розумна, вона ревно дбала про свою репутацію «гуманістки і благодійниці». Чи стала б вона переслідувати 85-літнього старця, якби він не становив для неї реальної загрози? Тим більше героя воєн, генерал-лейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного? Думається, що Петру Калнишевському було надано можливість повернутися на свій хутір-зимівник Гетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку. Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 року ставив, на думку цариці, крапку на цій «політичній потворі»: «сечь Запорожская в конец уже разрушена, со истребленїем на будущее время и самого названия Запорожских козаков, не меньше как за оскорбленїе нашего императорского величества через поступки и дерзновение, оказанныя от сих козаков в неповиновении нашим высочайшим повелениям».

 

Згадаймо розповідь діда Сененка про «Канишевського», котрий після зруйнування Січі повернувся на Роменщину в Гетьманку, але затужив дуже і подався до Петербурга до цариці, шукати правди. Це, звичайно, легенда, але легенди на порожньому місці, як правило, не виникають. Та є ж ще й деякі документи. Краєзнавець Феодосій Іванович Сахно показував мені метричну книгу Миколаївської церкви містечка Смілого, котру вів брат останнього кошового священик Семен Калнишевський, а в ній запис на полях, датований липнем 1775 року: «Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело молю Бога за нього». Свято Петра й Павла, як відомо, 12 липня, отже, Січ уже була зруйнована. В поминальнику ж цієї церкви на свято Петра і Павла за 1778 рік записано: «брат Петро». В журналі «Киевская старина» № 9 за 1887 рік надруковано інформацію «Клопотання Потьомкіна про заміну запорізькій старшині смертної кари ув'язненням у монастирі», де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкіна до цариці написане в травні 1776 року, майже через рік після зруйнування Січі. Де був Калнишевський весь цей час? У конторі Військової колегії в Москві? Є кілька версій.

 

Одна з них (чи не найцікавіша) подана в московському тижневику «Неделя» № 13 за 1965 рік. Житель Роздорської станиці Іван Васильович Прокопов, збираючи на Дону інформацію про скарб Степана Разіна, випадково натрапив на слід ще одного скарбу – запорізького. Розповів йому про це донський козак, в родині якого таємниця скарбу передавалася з діда-прадіда «від самого Калниша». Можливо, мова йшла про майно останнього кошового, котрий, за переказом, після зруйнування Січі втік на Дон, про що свідчать і рядки з народної пісні

 

«Ой полети, та полети, чорная галко,

Та на Дон рибу їсти,

Ой принеси та принеси, чорная галко,

Од Калниша вісті».

 

Дуже ймовірно, що Калнишевський міг переховуватися серед вірних йому людей в Роздорах – одному з багатих козацьких містечок. Відомо, що із втечею Калнишевського зникли й сліди запорізької казни. Чи не залишилася вона (принаймні значна частина) на Дону, і чи не її таємницю, розповідь про скарб зберігає козацька сім'я в Роздорах «від самого Калниша»? А можливо, скарб останнього кошового закопали і ближче, дорогою з Січі на Дон – на таку думку наводить розповідь ще одного скарбошукача з Таганрога Миколи Самійловича Овчарова. А було так. Його прадіда разом з родиною та іншими селянами привіз поміщик з Рязанської губернії в Приазов'я ще на початку XIX століття – для освоєння безлюдних земель Дикого поля. Під гаєм, біля злиття двох струмків, заснували село, збудували поміщицьку садибу. Якось Овчарови надумали викопати криницю у дворі, щоб не тягати воду з «копанки» біля струмка. Десь на Другому метрі глибини лопата натрапила на щось тверде. Витягли обгорілий обрубок дерева, другий, третій... Забобонні селяни, перехрестившись злякано, загорнули цю «нечисту силу» землею, а криницю викопали в іншому місці... А через багато років у двір Овчарових забрів старий і хворий, втомлений дід, який, відпочивши, розповів, що десь півсотні літ тому загін запорожців, переслідуваний погонею, закопав у цих місцях, кроків за триста від криниці, великі скарби. Не виключено, що це був загін Калнишевського, який не ризикнув їхати з казною повз відбудовану Троїцьку фортецю на Таганячому розі, повз численні сторожові пости і роз'їзди царської армії в Приазов'ї.

 

Отож вирішили прориватися на Дон без скарбів, а їх приховати до кращих часів у надійному примітному місці.

 

Залишки ж від вогнищ та інші сліди привалу закопали в землю, замаскувавши все, щоб не привертати до цього місця уваги.

 

На мою думку, після зруйнування Запорізької Січі Петро Калнишевський підпільно проводив роботу по встановленню контактів з тією козацькою старшиною, яка залишалася йому вірною, аби самовільно відновити Січ у іншому місці, за межами Російської імперії, за що й був засуджений до смертної кари з заміною її довічним ув'язненням у Соловецькому монастирі. На такі роздуми наводить і ця публікація та інші факти. Звичайно, це гіпотеза, не більше, але – не позбавлена логіки. Ось той лист Потьомкіна до цариці:

 

«Всемилостивейшая государыня!

Вашему императорскому величеству известны все дерзновенные поступки бывшего Сечи Запорожской кошевого Петра Кальнишевского и его сообщников судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, коих вероломное буйство столь велико, что не дерзаю уже я, всемилостивейшая государыня, исчислением оного трогать нежное и человеколюбивое ваше сердце, а при том и не нахожу ни малой надобности приступать к каковым-либо исследованиям, имея явственным доводом оригинальные к старшинам ордера, изъявляющие великость преступления их перед освященным вашего императорского величества престолом, которою, по всем гражданским и политическим законам заслужили, по всей справедливости, смертную казнь. Но как всегдашняя блистательность души вашей спутница добродетель побеждает суровость злобы кротким и матерним исправлением, то и осмеливаюсь я всеподданнейше представить: не соизволите ли высочайшим указом помянутым преданным праведному суду вашему узникам, почуствовавшим тягость своего преступления, объявить милосердное избавление их от заслуживаемого ими наказания, а вместо того, по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам, повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, их коих кошевого – в Соловецкий, а прочих – в состоящие в Сибири монастыри, с произвождением из вступившего в секвестр бывшего запорожского имения: кошевому по рублю, а прочим по полуполтине на день. Остающееся, же затем обратить, по всей справедливости, на удовлетворение разоренных ими верноподданных ваших рабов, кои, повинуясь божественному вашему предписанию, сносили буйство бывших запорожцев без наималейшего сопротивления, ожидая избавления своего от десницы вашей и претерпев убытков более нежели на 200 000 рублей, коим и не оставлю я соразмерное делать удовлетворение, всемилостивейшая государыня.

 

Вашего императорского величества верно всеподданнейший раб

князь Потемкин.

 

На подлинном подписано собственной е. и. в. рукою тако: «Быть по сему»

 

14 мая 1776 года

 

Царское Село».

 

Промовистий документ варт звернути увагу на підкреслені автором слова мотивації рішення, які переконливо свідчать про причину заслання в далекі краї і про те що суд таки був. Треба зауважити, що на утримання кошового Петра Калнишевського була виділена астрономічна на той час сума, якщо врахувати, що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всього дев'ять карбованців на рік (менше трьох копійок в день, а точніш дві з половиною). Це свідчить про те, що основною, головною умовою ув'язнення Калнишевського (і його соратників) була, перш за все, надійна, абсолютна, я б сказав, герметична ізоляція їх від України. Розташований на островах північного Білого моря, відрізаний від материка Соловецький монастир якнайкраще відповідав цій меті.

 

VII

8 червня 1776 року урядовий сенат повідомив Синод про рішення цариці й наказав негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу в Туруханський, Головатого в Тобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця до другого військових команд».

 

Між іншим, усі троє кошовий, Глоба, Головатий фігурували в доносі Павла Савицького в січні 1767 року. Випадковий збіг? Не думаю. На пропозицію Потьомкіна, Синод указав монастирським властям, щоб «содержаны были узники сии безвыпускно из монастырей и удалены бы были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения».

 

10 червня 1776 року Синод надіслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею і тобольському архіпастирю Варлааму відповідні укази. Стосовно ж Петра Калнишевського – додатково розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати під неослабною вартою солдат, які перебувають у тому монастирі». Дуже, видать, боявся царизм 85-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрійну охорону море, монастирська тюрма на острові, та ще й постійна варта біля дверей камери.

 

25 червня 1776 року конвой з семи чоловік: секунд-майор А. Пузиревський, унтер-офіцер і п'ятеро солдатів повіз Калнишевського з Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 червня 1776 року і, найнявши за двадцять карбованців судно в купця Вороніхіна, переправилися на Соловки разом з додатковою охороною: сержантом і трьома рядовими, котрих виділив архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнями. Отже, Петра Калнишевського охороняло в морському плаванні, крім екіпажу, десять військовослужбовців царської армії.

 

30 липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що напередодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Так у нелюдських умовах судилося останньому кошовому проіснувати 27 років.

 

Не думаю, що Калнишевський, повернувшись до Гетьманки після того, як було зруйновано Січ, подався згодом до цариці, як твердить легенда. Стосовно Катерини II в нього не могло бути ілюзій, надто добре знав він ціну «монаршої ласки». Зрештою, вже арештований, він міг би звернутися до неї з проханням про помилування, з каяттям, дуже ймовірно, що цариця не втратила б нагоди зайвий раз продемонструвати своє «людинолюбне серце», «простила» б 86-літнього дідугана. Як бачимо, Калнишевський не зробив цього ані під час арешту, ані під час 27-річного ув'язнення. Ймовірніше всього, що він був заарештований десь восени 1775 року за спробу відродити Січ десь в іншому місці – тому й написав Потьомкін «з відомої вже небезпеки від ближнього перебування їх до колишніх запорізьких місць».

 

Ні, не покірною жертвою царської сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим борцем за кращу долю України, і це, на мою думку, вивищує його героїчну постать у наших очах. Про нього можна сказати словами Тараса Шевченка: «Караюсь, мучуся... але не каюсь!»

 

Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацької верхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про що свідчать кілька повстань і заворушень на Січі під час його правління і навіть замах на його життя козаками Щербинівського куреня 1770 року. Важко догодити всім та й керувати такою свавільною волелюбною громадою, яку являв собою Кіш Запорізький.

 

Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тисячами голів худоби, при арешті в його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14 045 овець, 2175 пудів збіжжя. Окрім Гетьманки, у нього були зимівники і на Запоріжжі – зокрема, як повідомляє український письменник з Канади, відомий поет і вчений Яр Славутич, ще до колективізації в північній Херсонщині біля їх родового хутора Жученки був хутір з назвою Калнишевський. Вони були знищені лише 60 років тому комсомольськими активістами під час голодомору 1933-го.

 

За своє життя він фінансував будівництво п'яти церков на Роменщині, в Межигірському монастирі біля Києва, на Запоріжжі (зокрема, в селі Петриківка), робив їм та монастирям багаті дарунки. Мав що втрачати, однак усе одно не примирився з царською сваволею і підступністю, тому тим більше заслуговує на пошану та вдячність.

 

За всієї несхожості доль і біографій, історичних обставин у житті й діяльності Петра Калнишевського є щось спільне з гетьманом Іваном Мазепою та поетом Данилом Братковським. Всі троє були високоосвічені, заможні, із становищем люди, і всі троє на старості знайшли в собі мужність покласти своє життя на вівтар визволення України.

 

Українського шляхтича, колишнього депутата польського сейму, одного з ідеологів повстання Семена Палія Данила Братковського польська шляхта стратила лютою смертю 26 листопада 1702 року в Луцьку, Петра Калнишевського російський царизм довічно замурував у кам'яний мішок Соловецького монастиря. Обидва ж каяттям могли купити собі життя й волю. А цього каяття від Петра Калнишевського таки чекали – не випадково ж Г. Потьомкін аж до своєї смерті 1791 року періодично запитував Синод, чи живий ще останній кошовий.

 

А в Україні тим часом окупанти ділили здобич загарбані землі Коша Запорізького. По 100 тисяч десятин пожалувала цариця Потьомкіну і князю Прозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один з авторів антикозацького маніфесту, одержав 200 тисяч десятин землі, на якій колись знаходилася і сама Запорізька Січ, перейменована в Покровську фортецю. Згодом ці землі стали власністю німецького барона Штігліца. Решту земель поділили між хижаками дрібнішими – дворянами новоспеченими й «столбовими», офіцерами царської армії, поміщиками та іноземними переселенцями-колоністами.

 

А як же січове товариство? Розбрелися козаки хто куди, та переважна більшість – понад 5 тисяч подалася шукати кращої долі і козацької волі в тодішні турецькі володіння і через Бессарабію на Дунай і за Дунай. Перед тим спробували осісти у володіннях Австрії цісар поселив їх при впадінні річки Тиси в Дунай, біля Баната. Та не прижилися козаки в австрійських володіннях і подалися під турка, де й заснували Задунайську Січ. Ті ж, що залишились на поневоленій царизмом Україні, згодом опинилися на Кубані.

 

На крутому березі моря, в станиці Тамань Краснодарського краю, височить незвичайний пам'ятник. На гранітному постаменті, спиною до моря бронзова скульптура запоріжця із стягом у руці, кривою шаблею при боці. Наче цей козак щойно вийшов з «чайки» і, зупинившись на кручі, пильно вдивляється з-під збитої набакир кудлатої шапки в безмежний степ, у широкий прикубанський простір, який йому з побратимами, нащадками їхніми судилося обживати. Пам'ятник збудовано наприкінці XIX століття коштом Кубанського козачого війська з нагоди 100-річчя переселення колишніх запоріжців на Кубань.

 

З цією унікальною, єдиною в своєму роді пам'яткою пов'язана дуже цікава і драматична сторінка вітчизняної історії.

 

Після захоплення Запорізької Січі 1775 року царськими військами українське козацтво розбрелося хто по домівках, а хто аж за Дунай. Та згодом у царського уряду виникла потреба у військовій силі на південних рубежах, отоді-то й згадали про колишніх запоріжців. І вже 1787 року з них були створені перші козацькі загони Чорноморського війська. Спочатку вони населяли степи півдня України, та указом від 19 квітня 1790 року їм відводиться Таманський півострів для захисту рубежів Російської імперії в Передкавказзі.

 

Отож, 21 травня 1792 року генерал-аншеф Каховський повідомляє віце-адмірала Мордвинова, головнокомандуючого Чорноморським флотом та портами, про царський наказ: негайно відправити Чорноморську козацьку флотилію на Тамань. Кіш і канцелярія Чорноморського війська перебували в Слободзеї, на Дністрі. 21 липня 1792 року козацька флотилія, що складалася з 51 судна, на яких були артилерія, реманент і понад 3 тисячі козаків, рушили в похід. 25 серпня перші козаки висадилися на безлюдний берег Таманського півострова. Через сто років саме на цьому місці постане пам'ятник.

 

Так почалося заселення Кубані нашими земляками-українцями. Очолив його полковник Чорноморського козацького війська Сава Білий. У жовтні того ж року на Єйську косу прибула друга частина війська на чолі з кошовим Захарієм Чепігою. 1793 року кілька тисяч козаків привів на Кубань військовий суддя Антон Головатий. Слідом за козаками почали прибувати їхні сім'ї та односельці, що переселенням на вільні землі рятувалися від кріпацтва. Згодом, після 1828 року, коли частина колишніх запоріжців Задунайської Січі на чолі з отаманом Йосипом Гладким перейшла на бік Росії, і їм також було відведено землі для поселення в пониззі річки Кубані. А після реформи 1861 року в пошуках кращої долі сюди рушила ще одна «хвиля» переселенців з України, які утворили нову верству населення так званих «іногородніх».

 

Отак майже двісті років тому з Таманського півострова почалося освоєння тієї території, яка нині увійшла до складу Краснодарського краю РРФСР. Населення цього краю й донині зберегло мову, традиції, звичаї, вдачу й фольклор своїх предків. Щоб пересвідчитися в цьому, варто приїхати на кубанські береги, побувати в станицях і на хуторах, послухати пісні, славу яких по всьому світу несе славнозвісний Кубанський козачий хор.

 

VIII

Як уже згадувалося, Петро Калнишевський особливо прихильно ставився до Межигірського Спасо-Преображенського монастиря під Києвом, своїм коштом спорудив кам'яну церкву, бував тут, робив багаті подарунки, дуже переймався його долею. За одною з версій, він хотів після зруйнування Січі дожити тут свого віку. Та не так сталося, як гадалося. Ця обитель, волею Катерини II, також була приречена і лише з тактичних міркувань її знищили не відразу, а через кілька років. Історія Межигірського монастиря невід'ємна від історії Січі, принаймні останнього століття її існування, це яскрава і самобутня сторінка історії України. Тривалий час ця тема була заборонена для радянських видань, про Межигір'я, надто про його сьогодення, старалися ніде не згадувати, і лише 1989 року автору цих рядків вдалося порушити знову мовчання довкола цієї обителі. А вона варта того, щоб розповісти про неї докладніше.

 

І от після багатьох публікацій в радянській та зарубіжній пресі (у журналах «Соціалістична культура», «Сучасність», газетах «Молодь України», «Литературная газета», «Известия», «Правда Украины»» перелік можна продовжити) Рада Міністрів УРСР у лютому 1990 року створила урядову комісію для вивчення версії про місцезнаходження бібліотеки Ярослава Мудрого на території урочища Межигір'я. Починаючи з 1933 року, коли цю місцину перетворили на заміську резиденцію керівництва УРСР і набудували тут розкішних дач, частково пристосувавши для того вцілілі монастирські споруди або ж використавши руїни, ця територія охоронялася як важливий урядовий об'єкт стратегічного значення. І хоч та охорона й досі тримає тут кругову оборону, урядову комісію таки ж створено, можливо, її членів скоро пустять на історичну територію. Кати України Постишев, Балицький, Косіор та «іже з ними» мали непоганий смак, їх вибір схвалили наступники. Зокрема, дуже вподобав цю «резиденцію» В. В. Щербицький фактично він і жив там, аж поки сталася Чорнобильська катастрофа.

 

Правда, заступник голови урядової комісії, член-кореспондент УН УРСР, директор Інституту археології П. Толочко настроєний скептично. В інтерв'ю кореспонденту «Известий» він заявив: «Особисто в мене немає великої впевненості, що «межигірська» версія підтвердиться. Перш за все, за часів Київської Русі тут ще не було монастиря, і сам Ярослав передати сюди книги ніяк не міг».

 

Важко з такими наперед заданими «поразковими» настроями починати боротьбу за дослідження Межигір'я... Мимохіть закрадається думка: а чи не створена вся ця урядова комісія радше для заспокоєння громадської думки, для того, щоб, провівши для годиться такі-сякі дослідження, заявити: «нічого там немає, не було й бути не могло»? Бо якось незручно мені вказувати відомому історику П. Толочку на прикру неточність у датуванні виникнення монастиря. Адже ж, як свідчить видатний краєзнавець Похилевич у своєму «Сказании о населенных пунктах Киевской губернии», виданому ще 1864 року, «місцезнаходження Межигір'я вирізняється мальовничим краєвидом і знамените розташованим тут монастирем, заснованим ще в X столітті монахами, котрі прибули з Греції з святим Михайлом, першим митрополитом Київським». Це ж саме твердить і Є. Волковитінов в «Описі Києво-Печерської лаври».

 

Та й чи варт штучно звужувати проблему лише до пошуків бібліотеки великого князя Ярослава Мудрого? Адже ж Межигір'я потребує ґрунтовного історико-археологічного дослідження незалежно від того, була тут ця загадково зникла бібліотека чи ні. Та й будь-які висновки в археології можна робити лише після проведення розкопок і вивчення знайдених при тому пам'яток матеріальної культури, не раніше. А кваліфіковані археологічні дослідження з розкопками культурного шару аж до материка тут не проводилися ніколи.

 

Стосовно ж ймовірності знаходження в Межигір'ї бібліотеки Ярослава Мудрого, то я особисто повністю поділяю, версію Миколи Петровича Візира, колишнього завідуючого відділом рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР імені В. Вернадського, опубліковану в журналі «Соціалістична культура» за січень –лютий 1990 року. Микола Петрович кілька десятиліть вивчає цю проблему, і його версія обґрунтована науково. Так він цілком слушно вважає, що «учений світ майже нічого не знає про долю бібліотеки Межигірського монастиря, одного з найдревніших, котрий свого часу мав якнайтісніші зв'язки з Запорізькою Січчю, де, за наявними даними, остаточно осіла одна з найбільших особистих бібліотек ХVIXVII століть Інокентія Гізеля. Не виключено також, що в монастирі могла знаходитись і якась частина бібліотеки Ярослава Мудрого. Деякі джерела повідомляють, що князь під кінець свого життя важко хворів і тому тривалий час жив у літній резиденції – Вишгороді й перевіз туди частину своєї бібліотеки».

 

Ця книгозбірня, яку 1037 року заснував князь Ярослав Мудрий, була першою бібліотекою на Русі, однією з найбагатших у світі – з часом у ній налічувалося 950 томів. Князь Ярослав ще за життя віддав її собору Софії Київської. Книги для неї не лише скуповували за кордоном, а й творили на Русі, перекладали з інших мов – князь Ярослав утримував 300 переписувачів і перекладачів. Сліди цієї унікальної книгозбірні зникли під час татаро-монгольської навали, коли Київ 1240 року було захоплено військами хана Батия.

 

Оскільки М. П. Візир докладно висвітлив у пресі свою переконливу версію про бібліотеку Ярослава Мудрого, то варто докладніше розповісти про сам Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Заснований він водночас із Хрещенням Русі того ж 988 року. І його історія нерозривно пов'язана з прийняттям та зміцненням християнства на Русі, з минулим України. Ця «терра інкогніта» зовсім близько від Києва. У лісі біля Вишгорода ще збереглися залишки древніх монастирських будівель, зокрема, як свідчить УРЕ, Братський корпус 1766 року та дзвіниця 1772 – 1774 років, збудована за проектом архітектора І. Григоровича-Барського. Дерев'яний же собор, споруджений року 1611-го, за свідченням УРЕ, не зберігся. Доводиться посилатися лише на УРЕ, бо – нагадуємо – поки що пересвідчитися в правдивості запевнень цього авторитетного видання сторонній людині неможливо: за високим парканом усе ще розташована державна дача. Чи не це було основною причиною глухого мовчання про цей монастир підчас святкування тисячоліття Хрещення Русі?

 

Межигірський монастир заснували 988 року грецькі ченці, які прибули з князем Володимиром з Херсонеса-Корсуня, де він хрестився. Очолював їх Михайло, пізніш оголошений святим, канонізований він і став першим митрополитом Київським. Церква Преображення Господнього, або Спаса, яку збудували ченці, стояла поблизу Вишгорода, на горі Спащина (ця назва збереглася до наших днів). 1160 року князь Андрій Юрійович Боголюбський подарував монастирю камінний храм, названий Білим Спасом – його зруйнувало військо хана Батия. Під час нашестя завойовників 1240 року монастир був розорений, а ченці розбрелися по навколишніх селах, де тривалий час переховувалися, аж поки відбудували своє пристанище. У лісовій ущелині мальовничої долини, оточеної з усіх боків невисокими горами, вони спорудили невелику дерев'яну церкву в ім'я святого Миколая. Лише з одного боку долина розкривається до Дніпра у вигляді широких воріт, через які в ріку впадають потужні струмки. У цій усамітненій місцині й відродився Межигірський монастир.

 

Польський король Сигізмунд Перший привілеєм 12 березня 1529 року, так би мовити, узаконив його, закріпивши за монастирем навколишні землі та ряд прав. Під проводом Мисаїла Щербини, першого ігумена офіційно відновленої обителі, в 1520-х роках після королівського привілею, монастир почав швидко розбудовуватися і незабаром стає значним осередком культурного й духовного життя. 1609 року Межигірський Спасо-Преображенський монастир дістав церковну автономію – право ставропігії – й стає одним з центрів боротьби проти церковної унії, за православ'я. 1654 року гетьман Богдан Хмельницький прийняв Межигірський монастир під особисте покровительство – звідтоді гетьмани й кошові отамани Запорізької Січі стали ктиторами монастиря, який вважався військовим; звідси брали на Січ ієромонахів для січової церкви, для здійснення християнських треб; всі запоріжці вважалися парафіянами монастиря, вони нерідко заповідали йому своє майно в спадщину, а з січової скарбниці постійно відраховувалася частка на утримання цієї обителі.

 

Особливо зросла роль Межигірського монастиря після знищення польсько-шляхетськими військами під час придушення селянсько-козацьких повстань 1664 – 1665 років Трахтемирівського (Зарубського) монастиря, який був шпиталем українського реєстрового козацького війська з 1570-х до 1650-х років. Після цього функції козацького монастиря і, якщо сказати сучасною мовою, будинку козаків-інвалідів та ветеранів, перебрав на себе Межигірський монастир – чимало самотніх січовиків доживало тут віку, багато з них завершило свій земний шлях під чорною рясою.

 

Наприкінці XVII століття Межигірський монастир поступався багатствами тільки перед Києво-Печерською лаврою – йому належали земельні маєтності на Київщині, Чернігівщині, Харківщині, на півдні України, в Білорусії та й «десятина» (десята частина всіх прибутків) Запорізької Січі на його користь теж дещо важила. А 1775 року до Межигірського монастиря приєднано з усіма маєтностями Самарський Пустинно-Миколаївський військовий монастир Запорізької Січі, який стояв біля слободи Самарчук (тепер місто Новомосковськ Дніпропетровської області).

 

Та... того ж року 1775-го царські війська захопили і зруйнували саму Січ, отже, й дні козацького монастиря вже були полічені. 1786 року указом Катерини II монастир закрили, майно конфіскували, а 1787 року, вночі, напередодні виїзду цариці з Києва, тут сталася велика пожежа. Тарас Шевченко в поемі «Невольник» писав: «Як цариця по Києву з Нечосом ходила... І Межигорського Спаса Вночі запалила. І по Дніпру у золотій Галері гуляла. На пожар той поглядала Нишком усміхалась».

 

Народні перекази про те, що монастир спалено з наказу цариці, Тарас Шевченко, мабуть чув під час відвідання в червні 1843 року Межигір'я. 1847 року, вже в засланні, в Орській фортеці, Кобзар в поезії «Чернець» знову не раз згадує Межигірський монастир, де похований видатний діяч України полковник Семен Палій (Гурко). Та, як записано в примітках Шевченка, «Дзвонкова криниця прозивається недалеко од монастиря» – досі пульсує там з надр землі.

 

Ще в 30-х роках XX століття в монастирі було дві кам'яні церкви (одна з них святих апостолів Петра і Павла), збудовані коштом останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Івановича Калнишевського, котрий особливо підтримував цю обитель. Та понад півстоліття тому ці храми було знищено під час страхітливої вакханалії боротьби з «опіумом народу».

 

Історія Межигірського монастиря справді практично не досліджена. Відомо, що 1072 року його ігуменом був Герман, 1117-го – Сава, 1499-го – Антоній. Влітку 1651 року тут побував голландський художник Абрахам ван Вестерфельд – його малюнок монастиря чи не єдине зображення обителі, яке дійшло до наших днів.

 

Значне місце в українській історіографії XVII століття посідає «Межигірський літопис», автором якого вважається Ілля Кощаківський – настоятель Межигірської Спасо-Преображенської монастирської церкви. Надрукований 1888 року в «Сборнике летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси», він більше не перевидавався. Шкода: це глибоко патріотичний твір. Літопис має два варіанти: перший список змальовує історичні події на Київщині й Волині, що відбулися з 1393-го до 1620 року. Другий стосується періоду з 1608-го до 1700 року, в ньому йдеться про селянсько-козацькі повстання, про боротьбу проти польсько-шляхетських і турецько-татарських загарбників. Час перевидати цю пам'ятку.

 

У Межигір'ї багато печер, і в одній з них 1700 року було випадково відкрито древню церкву. А скільки пам'яток старовини чекають на своїх відкривачів? Хтозна, може, й досі там на горі височить тисячолітній Володимирський дуб, названий так на честь київського князя Володимира. Ось що написано про це дерево у «Відомостях про скарби і старожитності» за списком Ліщинського: «У Межигір'ї, на горі, навпроти церкви поблизу Володимирового дуба, в древньому саду чернецькому, був глибокий колодязь, а на дно його опущено різні дорогоцінні речі церковні й домашні, і колодязь закиданий землею доверху».

 

Хтозна, може, там, у древніх монастирських підземеллях чи печерах, знаходиться досі не знайдена бібліотека Ярослава Мудрого? Принаймні розповіді про підвали, забиті старовинними книгами, мені доводилося чути не раз від найстаріших жителів навколишніх сіл, які начебто бачили їх на початку тридцятих років, коли вхід до сплюндрованого Межигірського монастиря був відкритий для всіх.

 

Дослідження М. П. Візира забезпечують наукове, документальне підґрунтя цих свідчень очевидців. Зокрема, в своїй публікації він наводить адресований йому лист киянки Надії Олексіївни Дамиловської, де сказано: «Мій покійний чоловік, Микола Олександрович Дамиловський, працюючи в 1933 році завідуючим кафедрою архітектурних конструкцій Київського художнього інституту, водночас консультував величезну кількість будов міста. У цей час його запросили очолити комісію по розгляду питання про можливість перебудови чи переобладнання приміщень на території колишнього Межигірського монастиря, котрі призначалися для членів уряду УРСР, які переїжджали з Харкова до Києва. Обстежуючи фундамент одного з будинків (наскільки пригадую, він призначався для П. П. Постишева), комісія знайшла підвальне приміщення, заповнене книгами. Коли деякі з них вийняли, мій чоловік звернув увагу на те, що вони переплетені, рукописні. Він відразу ж запропонував повідомити про знахідку Академію наук. Однак один з представників будівельної організації в категоричній формі сказав, що будівництво термінове, й настійно просив Миколу Олександровича залишити це в таємниці. Книги поклали на місце, приміщення замурували. Тільки мені чоловік розповів про знахідку, але і я донині про неї нікому не говорила». Цей лист написаний 5 вересня 1972 року. І М. П. Візир почав пошук.

 

Згодом цю розповідь Н. О. Дамиловської підтвердили архітектор Н. Д. Манучарова, котра 1933 року проектувала переобладнання приміщення для родини Постишева, та її тодішній начальник Я. А. Штейнберг.

 

Вже 1980 року М. П. Візиру повідомили, що в Межигір'ї в літньому павільйоні у вітринах з'явилися (невідомо звідки) дві рукописні книги на пергаменті. Де вони тепер? Звідки з'явилися й куди зникли? Невідомо. А в грудні 1987 року в Музеї літератури УРСР відбувся вечір, присвячений бібліотеці Ярослава Мудрого. Як пише М. П. Візир, «після закінчення один з присутніх підійшов до мене й розповів таке. Приблизно 2 – 2,5 місяці тому в Межигір'ї прокладали газову трасу і під фундаментом однієї з будов наштовхнулися на підвальне приміщення, в котрому побачили підгнилі скособочені стелажі, а на них – грубі книги в шкіряних палітурках. Частина їх лежала на підлозі. Тут же він додав: «Не питайте мого прізвища. Нас одразу ж попередили, що ми нічого не знаходили».

 

Якщо згадати, що патріарх всія Русі, колишній послушник Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Іоакім регулярно надсилав до Межигірського монастиря щедрі дари, зокрема й книги, супроводжуючи їх фразою «В приращение к наследию Ярослава», то можна зробити висновок, що тут все-таки був якийсь загадковий спадок великого князя.

 

Напередодні того, як Катерина II відвідала монастир, тут сталася велика пожежа. За однією з версій, монастир спалили начебто самі монахи, попередньо сховавши все цінне, зокрема й бібліотеку, – у такий спосіб вони протестували проти ліквідації Запорізької Січі та її обителі. Принаймні начебто так розцінила цю пожежу сама імператриця, вже з Петербурга наказавши привезти до столиці настоятеля монастиря і дванадцятьох соборних старців-ченців (усі вони загадково зникли в дорозі).

 

Після пожежі 1787 року монастир як такий перестав існувати. Частина братії була переведена в Таврійську губернію. Декотрі з них згодом стали першими ченцями новоствореного Володимирського монастиря в Херсонесі – тому самому Корсуні, з якого вісімсот років перед тим разом з князем Володимиром до Києва прибули засновники їхнього Межигірського. Так замкнулося коло, так завершився перший найцікавіший і найбагатший подіями період існування Межигірського Спаса.

 

Зруйнувавши Запорізьку Січ, царизм не міг стерпіти існування живої пам'яті про неї – Межигірського монастиря.

 

1798 року на його території у відбудованих монастирських приміщеннях була заснована Межигірська фаянсова фабрика, яка діяла до 1874 року. Її вироби користувалися великим попитом не тільки в царській Росії, а й за кордоном. Фабрика виготовляла посуд, вази, скульптури, декоративні писанки й тарілки з рельєфним українським орнаментуванням, гідно представляючи традиції народного мистецтва.

 

1826 року при фабриці відкрито художню школу. Межигірська фаянсова виконувала замовлення для петербурзького й ревельського царських палаців, музею Севрського фарфорового заваду у Франції.

 

1886 року Межигірський Спасо-Преображенський монастир відродився знову – царська Росія готувалася святкувати 900-ліття Хрещення Русі, а тому було вирішено відновити діяльність першої християнської обителі в державі.

 

1894 року монастир був перетворений на жіночий і залишався таким аж до того, як був остаточно закритий після революції.

 

Вже в радянський час, 1923 року, тут відкрито Межигірський мистецько-керамічний технікум, де готували художників-керамістів.

 

1929 року технікум реорганізовано на художньо-керамічний інститут, який 1931 року переведено до Києва й перейменовано на Український інститут силікатів (1954 року його приєднано до Київського політехнічного інституту).

 

Після перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва тодішні керівники республіки відкрили в Межигір'ї заміську резиденцію.

 

За тисячолітню історію монастиря в культурному шарі цієї місцини, без сумніву, назбиралося чимало цікавого. Тут може бути багата археологічна експозиція, історії Православ'я тощо.

 

Сама тільки колекція виробів Межигірської фаянсової фабрики та мистецько-керамічного технікуму чого варта! Адже в різний час працювали такі митці, як Д. Степанов, І. Маркелов, М. Філіппов, О. Мизін, Л. Крамаренко, О. Павленко...

 

Тут бував великий Тарас Шевченко та інші видатні діячі нашої культури.

 

Тут поховані славні лицарі України, як вже сказано, Семен Палій, предок Миколи Гоголя гетьман Остап Гоголь, який помер тут 5 січня 1679 року, полковник Самусь. Бували тут П. Куліш, О. Пушкін, А. Міцкевич, переховувався О. Пугачов після придушення повстання гайдамаків 1768 – 1769 років.

 

А головне – необхідно відкрити в цю чарівну місцину вільний доступ всім бажаючим. Адже ж за всіх часів це було улюблене місце відпочинку киян, які приїздили сюди подихати свіжим повітрям, помилуватися неповторними краєвидами, доторкнутися душею до старовини, до своєї історії і... попити цілющої води з джерел, які й досі місцеві жителі називають «дзвінками».

 

Перші дніпровські пароплави ще в XIX столітті регулярно здійснювали сюди рейси, й кожен киянин мав тоді за необхідне навідатися до Межигір'я хоч раз на рік. Треба відродити цю традицію. Як писав наш Кобзар: «Іде чернець дзвонковую у яр воду пити...» Тією водою причащалося багато наших пращурів... Бо джерела пам'яті народу не повинні замулюватися, й пунктир тисячолітньої історії Межигір'я обірватися не повинен.

 

«Бачив у сні Межигірського Спаса, Дзвонкову криницю...» – записав Тарас Шевченко в «Журнал» 18 червня 1857 року. Через 14 літ на засланні, в далекому Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак, він снив цією незабутньою місциною над Дніпром, де побував ще в червні 1843 року. Тоді, 12 – 13 червня, він ночував тут на плоту разом з плотогонами і від них записав п'ять народних пісень про гайдамаків і Семена Палія, зробив замальовки залишків монастиря та місцевих краєвидів. Тоді Межигірською фаянсовою фабрикою керував Іван Нечипоренко. Через кільканадцять років його син Андрій Іванович Нечипоренко, революціонер, член «Землі і волі», за дорученням Герцена і його соратників, зустрінеться з Тарасом Шевченком знов, але вже в Петербурзі, після повернення поета із заслання. Він ненадовго переживе Кобзаря – через кілька років Андрій Нечипоренко загине в казематі Петропавловської фортеці, куди був ув'язнений за зв'язок із «лондонськими пропагандистами».

 

Межигір'я – одне з незаслужено призабутих шевченківських місць. Та минуло і 177-ліття з дня народження Тараса Шевченка, а про цей монастир, про його теперішній стан і статус ніхто й словом не прохопився. Либонь, з тієї ж причини. Й лише тепер вдалося нарешті порушити змову мовчання навколо святині українського народу. Ця місцина є не тільки пам'яткою історії та культури світового значення, важко перебільшити і її екологічну цінність. Якщо зберігся Володимирів дуб, то це буде чи не найстаріше дерево в республіці, вік якого сягає за тисячу років. Отже, унікальна пам'ятка природи. У довколишніх лісах могли зберегтися рослини не лише з Червоної, а й з Чорної книги, тобто ті, які маємо за втрачені назавжди. Десятки струмків-«дзвінок» з цілющою мінералізованою водою, якою протягом століть лікувалися наші пращури...

 

І от створено урядову комісію. Громадськість республіки повинна зробити все, щоб ця «терра інкогніта» за десяток кілометрів від Києва перестала бути «землею невідомою» для світу, а перетворилася в землю свету, в місце паломництва українського народу. Це потрібно не лише нам – нащадкам. Тут витоки духовності нашої.

IX

Доля ж Калнишевського стала таємницею для всіх, за винятком царського двору, причетного до його арешту і ув'язнення. Колишні запоріжці склали легенду про те, що їхній останній кошовий втік до Туреччини, там одружився і навіть мав сина. Інша ж легенда твердила, що Калнишевський оселився на Дону, про це ж свідчить і тогочасна пісня:

 

Ой полети ж ти, та чорная галко,

Та й на Дон рибу їсти.

Ой принеси нам, та чорная галко,

Од Калниша вісті.

Та вже ж мені не летіти

Та й на Дон рибу їсти.

Та вже ж мені не носити

Од Калниша вам вісті.

 

А Калниш тим часом карався в одному з найстрашніших казематів Головленкової вежі Соловецького монастиря. Історик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в'язня: «Перед нами маленькі, аршина в два (один аршин – 71 см) двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в'язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву – ложе для в'язня... На другому боці –залишки розламаної печі. Стінки... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув'язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з'являється якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя? Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?»

 

Окрім того, в камері протікала стеля, про що свідчить письмова доповідь від 12 жовтня 1779 року намісника, знайдена в монастирському архіві: «По многократной меня просьбе П. И. Калнышевского для надобности ему к исправлению и перекрытою кельи, в которой он живет, что от дождя великая теча происходит, от чего и платье у него гниет, и просит ваше высокопреподобие приказать особливо, всех монастырских нанятых в плотничью работу работных, на его счет нанять четырех человек и весной с прочими монастырскими работными прислать с показанием на его имя, кто и какими ценами». Так за власні гроші Калнишевський відремонтував свою камеру.

 

Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. У «Відомості по колодників, що утримуються в Соловецькому монастирі» написано: «Петро Калнишевский с 1776 года, июля 29. По приказу Потемкина, по высочайшему повелению для содержания безвыходно из монастыря и удаления не только переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения за неослабным караулом обретающихся в том монастыре солдат» такими словами архімандрит супроводжував відомості, які він регулярно посилав до Синоду.

 

За переказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преображення і Різдво. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього.

 

Влітку Калнишевського позмінно охороняли чотири солдати. При інших же в'язнях таких охоронців було по двоє. Взимку біля каземату № 15 чатувало троє, біля всіх інших – по одному.

 

Калнишевського стерегли ті ж самі найнадійніші охоронці: Василь Соханов, Антон Михайлов, Іван Матвєєв, Василь Нестюков.

 

Указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 року Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.

 

110-літній в'язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний.

 

Указу від 2 квітня передувала перевірка списків ув'язнених всієї імперії. Такий список направив і архангельський генерал-губернатор Мезенцев на розгляд уряду – той звільнив з Соловецької тюрми лише двох: одним з них і був Петро Калнишевський. Вже у відомості арештантів за березень 1801 року, направленій Соловецьким монастирем до столиці, навпроти прізвища Калнишевського зазначено: «Прощений».

 

Указом від 2 квітня 1801 року ліберальніший цар Олександр II скасував Таємну експедицію і звільнив багатьох в'язнів. Починалося XIX століття.

 

Старожили монастиря розповідали Дмитру Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що «після нього залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в'язниці такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розповзся на шматки і спадав з плечей».

 

Від нього тхнуло землею. Але він не стратив розуму. 7 червня 1801 року Петро Калнишевський в листі архангельському губернатору Мезенцеву не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою».

 

Мовляв, коли вся країна стала тюрмою, то чи варт шукати волю за межами Соловків. Та й куди йому їхати: на покріпачену Україну – ятрити душу, спостерігаючи, як, за словами Тараса Шевченка, на руїнах «Січі мудрий німець картопельку садить»?

 

Єдине прохання висловив він у цьому листі до Мезенцева: щоб дожити «залишок днів безбідно», хай йому залишить те ж арештантське утримання – по одному карбованцю на день. Що цар і вволив. _

 

Восени 1803 року Калнишевського не стало. Перед Преображенським собором Соловецького кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков отамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю».

 

Точне ж місце, де знаходиться могила, нам невідоме, в двадцятих тридцятих роках нашого століття на монастирському цвинтарі були табірні городи. До наших днів дійшла лиш надмогильна плита з цим написом, викарбуваним 1856 року розстриженим в монахи білоцерківським протодияконом, котрий заховався під криптонімом А. А. або Л. Л. (теж, мабуть, українець).

 

Все це ми знаємо тепер. А після арешту Петра Калнишевського майже сотню років про його долю нікому нічого не було відомо. Царизм умів берегти свої таємниці. Для ув'язнення осіб, найнебезпечніших для монархії, призначалася тюрма в Соловецькому монастирі сюди потрапляли, як правило, за особистою вказівкою царів. Часто в'язнів тримали тут анонімно, без імені, з вирваним язиком навіть тюремники не знали, кого вони охороняють. Втеча практично унеможливлювалася. Був прецедент, коли одному нещасному вдалося вирватися з-за тюремних ґрат (а краще від ґрат в'язнів стерегло холодне море), і тоді, 1781 року, Воєнна колегія засудила двох його вартових до смертної кари, а їхнього командира до позбавлення чинів і вічного ув'язнення в казематі.

 

Петро Калнишевський був найбільш помітним, але не єдиним в'язнем Соловецького монастиря з України. Так улітку 1801 року сюди привезли українців Орського, Зайця, Окулова. В пояснювальному записі серпневої арештантської відомості навпроти їхніх прізвищ зазначено: «11 июля сего 1801 года при отношении от санкт-петербургского гражданского губернатора по высочайшему е. и. в. повелению бывшие перед сим в Шлиссельбургской крепости».

 

Стодесятирічний Петро Калнишевський в ті дні вже був «на свободе» в монастирі, отож міг довідатися від земляків про сумну долю України після його арешту. На той час в тюрмі Соловецького монастиря було 9 в'язнів, з них троє – українці, які вже перед тим мордувалися в Шліссельбурзькій катівні. Хто вони, звідки і за що потрапили сюди – невідомо. Як вказує Г. Г. Фруменков у книзі «Узники Соловецкого монастиря», перші в'язні з України з'явилися тут на початку XVIII століття – це були люди з оточення Кочубея та Іскри – (священик Іван Святайло та його син чернець Никанор, заґратовані тут з 1708 року. 1721 року сюди потрапив «гетьманський генеральний писар» Захар Петрович Патока (який, правда, заперечував цю свою посаду, заявивши на допиті, що він тільки простий Писар з Лубен). Напроти його прізвища у зведеній відомості соловецьких в'язнів зазначено:

 

«1721 года, августа в пятый день. По грамоте царского величества из государственной Коллегии иностранных дел за подписанием государственного подканцлера и тайного советника П. П. Шафирова прислан малороссиянин Захар Патока. Велено его держать в Корожанской тюрьме вечно за крепким присмотром и чернил и бумаги ему давать не велено. И какие станет за собой слова или дело сказывать, верить не велено. Ныне он сидит в Корожанской тюрьме. А при той же грамоте об нем же, Патоке, и правительствующего Синода указ прислан же».

 

Ось уривок з нього: «Великого государя-царя и великого князя Петра Алексеевича, всея Великия, и Малыя, и Белыя России самодержца, указ из святейшего правительствующего Синода Соловецкого монастыря архимандриту Варсонофию.

 

Сего мая 19 дня в святейший правительствующий Синод из государственной Коллегии иностранных дел в доношении написано: по его-де великого государя указу, по доношению из оной Коллегии, приговором правительствующего сената решено малороссиянину Захару Патоке за неправые его о великих делах доношения вместо смертной казни учинить – вырезать язык и сослать в Соловецкий монастырь в Корожанскую тюрьму вечно. И та казнь ему, Патоке, учинена...»

 

Цей вирок датований 20 травня 1721 року. З книжки Г. І. Фруменкова випливає, що Захар Патока був живим десь до 1725 року, бо ще влітку 1724-го за його заявами проводилося додаткове розслідування. Г. Г. Фруменков вважає, що Захар Патока належав до «канцелярського воїнства» гетьмана Івана Мазепи і володів інформацією проти кількох царських вельмож. Я ж не виключаю того, що він міг бути причетним до справи Павла Полуботка. В будь-якому разі ця цікава історична постать, «писар з Лубен» (чи «гетьманський генеральний писар»?) Захар Патока заслуговує на увагу дослідників і потребує додаткового вивчення.

 

Ув'язнювали і дітей. Так 1829 року десятирічний «козацький син» Іван Панасенко ненароком, з необережності, убив восьмимісячну «селянську дочку» – за це його засудили до 15 років ув'язнення в (Половецькій тюрмі, «под крепким караулом с употреблением во всякие монастырские работы». Після 6 років ув'язнення 16-річного Івана Панасенка здали в солдати. З одної неволі в іншу, трохи легшу.

 

З 19 травня 1850 року до 5 грудня 1854 року в'язнем Соловецького монастиря був член Кирило-Мефодіївського товариства Георгій (Юрій) Володимирович Андрузький, який належав до революційно-демократичного крила, очолюваного Тарасом Шевченком. 1847 року Г. Андрузького заарештували і заслали у Казань, а потім у Петрозаводськ. Та він не припиняв революційної діяльності і за написання «Конституції республіки» 1850 року ув'язнений і відправлений на Соловки.

 

Георгій Андрузький народився 26 травня 1827 року в селі Вечірки Пирятинського повіту Полтавської губернії. У зубожілого поміщика, відставного майора – у його батька було десять дітей і сотня кріпаків.

 

Навчаючись у Київському університеті, юний Юрій вступив до Кирило-Мефодіївського товариства. Коли в квітні 1847 року його заарештували, то при обшуку вилучили «тетрадь из разных стихотворений и сверх того два проекта о преобразовании России, писанные собственноручно Андрузским и, по уверению его, им же сочиненные, в чем никто другой не принимал участия».

 

Г. Андрузького разом з його творами перевезли до Петербурга в III відділення. Вірші його написані українською мовою і сповнені любові до України – це глибоко патріотичні твори. Засланий для продовження навчання в Казанський університет під нагляд поліції, без права поїздок на Україну. Але й тут він не припинив своєї діяльності, і його, виключивши з університету, направили під нагляд поліції в Петрозаводськ канцеляристом Олонецького губернського управління. Тут Андрузький зустрівся з кирило-мефодіївцем Білозерським.

 

19 березня 1850 року у засланця Андрузького раптово провели обшук, під час якого вилучили 14 списаних великих зошитів. Їх зміст переконливо свідчив, що погляди Андрузького не змінилися в бік лояльності до царизму, а стали ще революційнішими і радикальнішими. В тих зошитах – «Конституція республіки», вірші Тараса Шевченка, власні, сповнені національної гідності і болю за долю України твори. Розплата не забарилася. 5 квітня 1850 р. шеф жандармів граф Орлов представив царю свою доповідь про Андрузького – цар Микола вирішив відправити його в Соловецький монастир до повного виправлення.

 

23 травня 1850 року Георгій Андрузький вже був на Соловках і своє 23-річчя зустрів у одному з кам'яних «мішків» монастиря. Хто зна, чи вийшов би він взагалі коли-небудь на свободу, якби не Кримська війна.

 

6 – 7 липня 1854 року під час нападу англо-французької ескадри на Соловецький монастир Андрузький зумів відзначитися в бою. За це він одержав найвищу його становищі нагороду – волю, правда, з правом проживання лише в Архангельській губернії під суворим наглядом поліції. З грудня 1854 року Георгій Андрузький став канцеляристом Архангельського губернського управління, а 30 квітня 1857 р. його нагородили першим класним чином – він став колезьким реєстратором, що відповідало початковому офіцерському званню. Нарешті 1858 року йому дозволили повернутися на Полтавщину – поклопоталася сестра. Та лише 1864 року начальник Полтавської губернії запропонував звільнити Андрузького від нагляду поліції – половина життя цього українського патріота пройшла під пильним, недремним оком карателів.

 

Це лише кілька імен українців – в'язнів тюрми Соловецького монастиря. Якщо врахувати секретний режим цієї в'язниці, можна не сумніватися, що десятки нещасних наших земляків загинули тут безіменними. Названі імена – лише надводна, менша, видима частина цього Соловецького айсберга, – треба мати на увазі, що тут була в'язниця для «обраних» і кількість в'язнів була незначною, в межах кількох десятків тут утримувалося відразу, не більше. Врешті-решт, восени 1903 року секретна політична тюрма Соловецького монастиря перестала існувати взагалі. Щоб відродитися всього через двадцять років уже радянськими «Соловецькими таборами особливого призначення»...

 

X

Як же було розкрито «таємницю останнього кошового»? Влітку 1862 року про нього почув від селян поморського села Ворзогори історик П. С. Єфіменко, засланий до Архангельської губернії за революційну діяльність. Найстаріші з місцевих жителів ніби ще бачили Калниша живим – так пощастило натрапити на його слід. 1863 року П. С. Єфіменко знайшов у архіві Архангельської канцелярії «Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года».

 

Опрацювавши всі ці матеріали, вчений написав статтю «Калнишевський, останній кошовий Запорізької Січі», яка була надрукована в журналі «Русская старина» за листопад 1875 року. Так було повернуто із забуття ім'я могутнього сина українського народу, який все своє життя обстоював інтереси Запорізької Січі, розуміючи, що доки буде на Вкраїні Січ, то доти буде жити Україна.

 

Однак звідтоді про Петра Калнишевського написано порівняно небагато. З десяток-другий публікацій у «Киевской старине», де побіжно йдеться про останнього кошового, роботи видатного козакознавця Дмитра Яворницького, деякі окремі публікації в. інших періодичних виданнях країни, зокрема кандидата історичних наук Г. Джеджули та інших авторів, розділ «Останній кошовий Січі Запорізької» в книзі Г. Г. Фруменкова «Узники Соловецкого монастиря». Оце, либонь, і вся література, доступна масовому читачеві. Негусто. Тож не дивно, що відомий белетрист Валентин Пікуль в одному із своїх романів називає Петра Калнишевського Степаном. «Невігластва трагічний фатум».

 

Тривалий час ім'я Петра Калнишевського або замовчувалося, або ж висвітлювалося з тенденційних позицій вульгарного соціологізму мовляв, багатій, виразник і захисник інтересів заможної козацької верхівки, крупний землевласник, царський слуга, який вірою і правдою служив трону (незрозуміло тільки, за віщо ж тоді з ним так жорстоко розправилися?).

 

Буду радий, якщо мені вдалося переконати в несправедливості подібних оцінок. Адже саме через такі-от оцінки, дані «карателями від історії», на двадцять років була затримана зустріч масового читача з романом Романа Іваничука «Журавлиний крик» – першим твором художньої прози про останнього кошового, в якому чи не найповніше використано та осмислено весь наявний про нього науковий матеріал.

 

Закони художньої прози допускають дещо вільне поводження з історичними особами й фактами, але сумніваюся, наскільки виправдане використання Романом Іваничуком у заключній частині «Журавлиного крику» легенди, яку записав М, Колчин, про діалог Петра Калнишевського з царем, наступне його звільнення й будівництво нової, «комфортабельної тюрми». Більше того, за Романом Іваничуком, Олександр І відвідав Соловецькі острови і, вражений побаченим і почутим, розпорядився випустити на волю всіх в'язнів. Мушу уточнити: Олександр І не бував на Соловецьких островах. Подібні неточності, які трапляються в романі, на мою думку, применшують ефект присутності й вірогідності, вводять в оману нашого голодного на історичну правду читача й не на користь загалом талановитому й дуже потрібному твору.

 

Цього року трьохсотлітній ювілей видатного українського політичного й військового діяча Петра Калнишевського.

 

Український народ оплакав зруйнування Запорізької Січі, величав своїх героїв у піснях і думах. І досі ще можна почути такі ось пісні:

 

*     *     *

Ой з-за Низу, з-за Лиману вітер повіває,

а вже москаль Запорожжя кругом облягає.

Ой обступили прокляті драгуни

усі степи й усі плавні,

ой облягли кругом Січі, викопали шанці.

Заплакали запорожці в неділеньку вранці.

 

*     *     *

Ой крикнув наш Калниш кошовий,

а стоячи на скарбниці:

«Гей, збирайте, славні запорожці,

ратища й рушниці!»

Ой крикнув наш Калниш кошовий,

а стоячи серед церкви:

«Гей, збирайте, славні запорожці,

а як би к тій смерті!..»

...Ой зашуміли луги й зеленії верби,

а на калині віти,

гей, заплакали славні запорожці,

як по матері діти...

 

*     *     *

Пішла Москва куренями – запаси забрала,

а московські генерали церкви обдирали.

Та взяли срібло, взяли злото,.

ще й воскові свічі.

Остається пан кошовий з писарем у Січі.

Васюринський козарлюга не п'є, не гуляє,

а він пана кошового вірненько благає:

«Дозволь, батьку, пан кошовий,

нам на башті стати –

найстаршому генералу з пліч

голову зняти».

«Не дозволю, милі братці, вам на башті

стати,

бо єдина кров християнська –

гріх нам проливати».

«Не дозволиш з палашами –

дозволь з кулаками,

а щоб слава не пропала

поміж козаками!»

 

Старі ченці розповідали Дмитру Яворницькому, коли видатний вчений був на Соловках, що начебто цариця Катерина II пропонувала останньому кошовому після зруйнування Січі: «Одержуй волю і маєток, тільки зречися козаччини». Та на цю її вимогу Петро Калнишевський гордо відповів: «Ні, або воля козацька, або тюрма». І не зрадив присяги, даної свого часу січовому товариству, котре обирало його

«козацьким батьком» – кошовим отаманом.

 

*     *     *

Петро Калнишевський не просто видатний син українського народу. Це символ нездоланності людини, котра об'єднала три століття нашої історії – народився в XVII, жив у XVIII, помер у XIX столітті. Що то була за епоха – чи не найліпше сказав геніальний син України Володимир Вернадський в опублікованій 1915 року статті «Українське питання і російська громадськість»: «У XVII та XVIII століттях російсько-українські відносини зводилися до поступового поглинання й перетравлювання Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідування навіть етнографічні відмінності».

 

На одному із Соловецьких островів є гора Голгофа. Зловісно-пророча назва... Починаючи з 1550-х років, у Соловецькому монастирі пожирала свої жертви найдревніша і найсуворіша тюрма, котра вже в двадцятих роках нашого століття, за Радянської влади, виросла до ракової пухлини СЛОНу – Соловецьких таборів особливого призначення, швидко давши метастази по всій країні. Вже не одна гора, а всі Соловецькі острови стали Голгофою, Соловецький архіпелаг розрісся до зловісного «Архіпелагу ГУЛАГ».

 

Та якщо за весь час існування монастирської тюрми при царизмі в ній було ув'язнено трохи більше 300 чоловік, то на початку тридцятих років двадцятого століття, вже за Радянської влади, тут побувало понад 300 тисяч в'язнів, в 1933 – 1934 роках – понад 662 тисячі, а згодом кількість їх сягнула мільйона. Мільйон нещасних пройшло крізь соловецьку Голгофу! Тисячі з них були тут розстріляні: просто так, для залякування (так в один з днів 1929 року з цією метою було розстріляно 300 чоловік), «для розрідження», для «профілактики», «для оздоровлення обстановки», «з нагоди 20-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції» (так 7 листопада 1937 року стратили групу в'язнів, переважно з України, засуджених 1934 року до десятилітнього ув'язнення, серед них і Леся Курбаса, і табірну лікарку Володимиру Крушельницьку...). Та ще більше загинуло тут від голоду, хвороб, непосильної праці, туги за рідною землею...

 

Першими ж в'язнями СЛОНу стали в червні 1920 року сотні колишніх українських січових стрільців, вояків української галицької армії, переведених з підмосковного табору Кожухов; серед них був і колишній начальник II штабу УГА Сень Горук. Наступну ж групу – 217 стрільців УГА по дорозі на Соловецькі острови потоплено у Білому морі. Трагічний символ – від останніх козаків Запорізької Січі до українських січових стрільців! Від Калнишевського до Курбаса!

 

На горі Голгофі в Палестині майже дві тисячі літ тому розіп'яли Ісуса Христа. На соловецькій Голгофі в Росії протягом кількох десятиріч розпинали українського мученика

Петра Калнишевського.