Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Соловецький в'язень. Частина І. (Автор: Кулиняк Данило)

опубліковано 27 груд. 2014 р., 12:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 січ. 2015 р., 05:37 ]

Історичний нарис

Київ

«Радянський письменник»

1991

ББК 63.3(2Ук)46

К90

 

У липні 1991 року минуло 300 літ від дня народження останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Тривалий час ця героїчна постать української історії або замовчувалася, або ж висвітлювалася скупо і тенденційно. Хто він: царський слуга, який впав у немилість, чи національний герой України, борець за кращу долю нашого народу? Відповіді на ці болючі питання, розповідь про 112-річний життєвий шлях Петра Калниша, про складну епоху, на яку припала його діяльність, – у цій книзі.

 

В июле 1991 года исполнилось 300 лет со дня рождения последнего кошевого Запорожской Сечи Петра Калнишевского. Долгое время эта героическая фигура украинской истории или замалчивалась, или же освещалась скупо и тенденциозно. Кто он: царский слуга, который попал в немилость, или национальный герой Украины, борющийся за лучшую судьбу родного народа? Ответы на эти жгучие вопросы о 112-летнем жизненном пути Петра Калныша, о сложной эпохе, на которую приходится его деятельность, – в этой книге.

Редактор В. П. Сидоренко

К 4702640201-142, М223(04)-91 Інформ. лист

ІSВN 5-333-01097-8                                                                                                    © Кулиняк Д. І.

 

Якось довелося мені розмовляти з колишнім політв'язнем ГУЛАГу, фронтовиком Паньком Василевським з Дрогобича про його поневіряння. Багато розповів мені цей страдник, двічі засуджений (вже після повернення з війни пораненим) до 25 років ув'язнення (отже, в сумі на півстоліття неволі) і реабілітований 1956 року. Зайшла мова про (Соловецькі табори особливого призначення, згодом перетворені у тюрму особливого призначення – так СЛОН став СТОНом. І Пантелеймон Казимирович повідав мені про їх ліквідацію наприкінці тридцятих років. Усіх в'язнів цих островів завантажили на баржі, відбуксирували у відкрите море і розстріляли гарматним вогнем з військових кораблів. Хто ж не загинув під снарядами, той потонув разом з баржами в крижаному морі. «Коли я був на Соловках, – згадував мій співрозмовник, – то бачив велику кам'яну плиту з могили останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Читаючи епітафію, думав: ось де ти, бідако, скінчив свої дні. В яких же краях ти народився, батьку козацький, де та земля, в якому куточку України?..»

 

* * *

- Ось тут, – Михайло Дмитрович Сененко зупинився і показав рукою на зарослий лісом пагорб. – Ось тут стояв колись хутір Гетьманка. Ще до війни тут були розвалини льохів, якісь ями – ми дітьми частенько на цьому місці гралися. А коли я вже підпарубком став, то взяв якось заступа й почав шукати скарби. Золота не знайшов, але кілька сокир, козацьку шаблю й чашу «Побратими» таки викопав. Сокири та чашу я в Роменський музей оддав. Шабля ж залишилася десь у селі. Добра була «домаха» – залізне пруття, як солому, пересікала, а на лезі ні щербинки. І написано щось по-китайськи.

- По-арабськи, – поправляю я діда.

- Може, й так, – погоджується він. – Закарлючками писано... А Гетьманкою хутір називався тому, що жив тут, старі люди казали, гетьман Конашевський. Отой, що пісню про нього співають. – І Михайло Дмитрович затяг:

 

- «Попереду Сагайдачний...» Він родом з недалечкої звідси Пустовійтівки, он, за Сулою, вона видніється.

 

Плутає дід, зауважую про себе, але не перебиваю, бо ж цікаво.

- А він, отой Канишевський, коли Січ москалі розорили, затужив дуже і поїхав у Петербург до цариці Катерини правди шукати. Там і згинув десь, – скрушно зітхнув Михайло Дмитрович.

- Це, діду, був Калнишевський, останній кошовий отаман Запорізької Січі, – нарешті уточнюю я.

- Еге ж, ото і я кажу – Калнишевський, – киває головою дід. – А наше село Басівка поряд, за цим горбом, так моєму прадіду його дід розказував, що ще хлопчаком отого гетьмана бачив. Коли ж гетьман щез, хутір довго пусткою стояв, допоки потроху люди його розтягли. Он, кажуть, у діда Шокоти, що на хуторі Гусарів Яр живе, і досі ікона з Гетьманки зберігається, справжня козацька ікона, в срібному окладі.

 

Од тої розмови минуло років зо двадцять. Немає вже Михайла Сененка, земля йому пухом, не знайти вже й сліду Гетьманки – розорали. Але стоїть перед очима той літній день, коли ми з Михайлом Дмитровичем таки вибралися нарешті в загадкове урочище, що поміж скіфськими курганами та посульськими ярами притулилося. Побували ми тоді й у діда Шокоти, помилувалися іконою козацькою, спробував я тоді виторгувати її для музею, але на те мені сказано так: «Ікони такі, сину, не продаються. Але ти прийди сюди до мене на першу порошу, встрелимо зайця чи просто налякаємо, а роззнайомимося ближче, то я тобі її «за так» віддам. Зажився я на цьому світі, отож буде тобі згадка про мене».

 

На першу порошу я не зміг прийти, а під весну дід Шокота помер, ікона ж ця неповторна дісталася його далеким родичам, які знехтували його заповітом, залишили її собі. Мабуть, і досі вона в них, якщо не продали зальотним комерсантам, ласим до старовини.

 

Разом з моїми колегами з Роменського краєзнавчого музею поетом Павлом Ключиною та Феодосієм Сахном (земля їм пухом!) натрапили ми згодом і на слід легендарної «шаблі кошового» – удома в начальника Буринського райвідділу міліції. А в цього чина ні в який спосіб ми не змогли її вирвати – ні через Міністерство культури, ні через МВС.

 

Козацька чаша «Побратими» зберігається в Роменському краєзнавчому музеї на Сумщині. В травні 1972 року про цю чашу я розповів на сторінках журналу «Україна». Виготовлена вона з червоної міді десь на межі XVII – XVIII століть, заввишки двадцять сантиметрів, має дві ручки, діаметром п'ятнадцять сантиметрів. Ця реліквія – єдина в Україні. Про неї свого часу писав Дмитро Яворницький. Гадаю, слід хоч кількома словами сказати про побратимство, про дуже древній звичай, започаткований ще в первіснообщинному суспільстві й особливо поширений серед запорожців. Двоє чи більше козаків, вступаючи у вічний союз, присягалися допомагати один одному і цю присягу скріплювали своєрідним ритуалом: тримаючи чашу обіруч, пили з неї по черзі горілку чи вино, пили на взаємну вірність і відданість до скону. Чаша, як найкоштовніший скарб, зберігалася в канцелярії кошового отамана.

 

У Роменському краєзнавчому музеї є ще одна цінна реліквія: Євангеліє Петра Калнишевського, що він його подарував церкві рідного села Пустовійтівка. Колись я відшукав його серед звалища церковних фондів і виставив у експозиції відділу історії дореволюційного минулого, яким завідував з 1967 року. Про цей подарунок останнього кошового отамана Запорізької Січі знають у цілому світі. Гортаючи альбом «Дерев'яні храми України (шедеври архітектури)», виданий 1987 року Українським музеєм у Нью-Йорку, я був приємно вражений, побачивши на одній з його сторінок фотокартку цього шедевра українського золотарства. Наче давнього друга випадково зустрів.

 

Свого часу цей витвір коштував 600 карбованців золотом. Для порівняння: за коня тоді давали не більше п'яти. Пуд срібла пішло на оправу, довжина якої понад півметра, ширина – 32 сантиметри, товщина – 10. Виготовив його київський майстер Іван Равич. Ось як описує цей шедевр у книзі «Українське золотарство» М. З. Петренко: «Споріднену з народним мистецтвом орнаментику має срібна оправа Євангелія з дарчим написом останнього кошового... отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, яке зберігається в Роменському краєзнавчому музеї (інвентарний номер 8803). Тут ми знаходимо орнаментальні мотиви (розетки, пагінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Сорочинці, а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжники чільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі овальних вінчиків, характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментований оригінальними стеблами стилізованої трави й аканта. Дуже цікаві прикраси спідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майолікових розеток, типових для будов України XVIII століття. Між дрібненьким стилізованим листям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткою з густого плетива лози».

 

Дарчий напис вигравіювано в нижній частині передньої обкладинки: «Сія книга Євангелія іздєлана коштом Войска Запорожского низового судді військового Петра Івановича Калнишевського».

 

1760 року, коли виготовлено пам'ятку, Калнишевський ще був суддею – вперше кошовим отаманом він став у 1762 році. А ще до свого «судіївства» він тривалий час був осавулом.

 

У Пустовійтівці, вже кошовим, він збудував церкву Святої Трійці. Збереглися документи: «В духовну протопопію Роменську управу доповідь. Війська Запорізького низового пан кошовий отаман Петро Іванович Калниш, в селі відомства протопопії Роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев'яну в ім'я Пресв'ятої Трійці церкву на місці вольному збудували...»

 

«...В духовну Роменську управу доповідь. Відомства протопопії Роменської, в приході Троїцькім Пустовійтівськім закладена в минулому 1773 році дерев'яна церква, на місці напівзруйнованої, знову будувалася всім коштом до єдиної останньої потреби цього села Пустовійтівки уродженця, Січі кошового отамана Петра Калниша і збудована вже до самих верхів».

 

Після Великої Вітчизняної війни духовну споруду перебудували на клуб. Нині залишки цієї церкви у занедбаному стані, вона конче потребує відбудови і реставрації.

 

1929 року доктор мистецтвознавства професор Стефан Таранущенко дослідив Троїцьку церкву в Пустовійтівці – змалював її, зробив креслення, зафотографував (на сьогодні збереглося 5 фотокарток). Фахівці вважають цей храм, споруджений 1773 року, одним із шедеврів української архітектури. Після однієї з моїх публікацій, де йшлося і про цю церкву, восени 1989 року нею зацікавився Хортицький історико-культурний заповідник. Було вирішено перевезти рештки церкви на Хортицю, де реконструювати її за тими п'ятьма фотокартками та іншими даними, що збереглися. Виконком Роменської районної Ради народних депутатів вважає, що відновити і зберегти Троїцьку церкву в Пустовійтівці неможливо, і, розглянувши на своєму засіданні клопотання заповідника, «вирішив дозволити Пустовійтівській сільраді передати залишки Троїцької церкви Державному історико-культурному заповіднику на Хортицю. Виконкому Пустовійтівської сільської Ради, відділу культури райвиконкому запропоновано розробити заходи по увічненню пам'яті земляка П. Калнишевського і представити їх на затвердження райвиконкому».

 

Коштом Петра Калнишевського збудовано й грандіозну дерев'яну Покровську церкву в Ромні – освячена 1770 року. Як встановив краєзнавець Феодосій Іванович Сахно, її споруджували майстри теслярського цеху містечка Смілого Іван Босик, Михайло Руденко, Семен Дзюба, Терешко Тертишник, Трохим Лихола з помічниками. Цих зодчих нарадив Петру Калнишевському його брат Семен, священик Миколаївської церкви в Смілому, котру вони перед цим спорудили. Покровську церкву будували шість років, отож датування її 1764 роком викликає сумнів, бо на той час Петро Калнишевський кошовим не був, а став ним знову наступного року. Як вважає головний архітектор Філадельфійського університету (США), куратор виставки «Дерев'яні храми України. Шедеври архітектури» (Нью-Йорк, 1987) і автор її каталогу Тит Геврик, «найвизначнішою спорудою Полтавщини була церква Св. Покрови, 30 метрів заввишки, в Ромні (1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського і Давида Чорного (над головними дверима церкви було вирізано напис: «...сооружен храм сей во имя Покрова Богоматері коштом и стараниемъ воискь запорожских кошевого благородного гидина Петра Калнишевского и Давида Черного, в лето...»).

 

Через загрозу зруйнування її російською царською адміністрацією 1908 року стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла 1941 року під час Другої світової війни.

 

На характер будови церкви Св. Покрови мала вплив архітектура тодішніх київських мурованих церков. План її було спрощено до мінімуму: сполучено чотири рамена зрубової конструкції, внаслідок чого утворився рівнобічний хрест. Над ним здіймалися суворі й вишукано чисті об'єми дерев'яних зрубів майже сучасного характеру. Основний наголос було зроблено на контрасті між високими аскетичними стінами і детально розробленими банями над ними. Традиційна симетрична композиція будівлі створювала однакові з усіх боків види, а похилені до середини стіни підсилювали враження височини, як зсередини, так і ззовні...

 

Пишний іконостас простягався через всю широчінь центрального зрубу й бічних рамен». І далі Тит Геврик так оцінює цей шедевр: «Одним з найкращих зразків іконостасів був у церкві Св. Покрови в Ромні... Він був виконаний винятково розкішно в стилі рококо, типовому для українського сницарства (різьблення з дерева) середини вісімнадцятого століття. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що деталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією отця небесного серед хмар і путтів, ледве можна було розгледіти з землі. В третьому ряді цього іконостасу були дерев'яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді було чотири статуї з липового дерева, розміром на три чверті повного зросту; там були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покрова Пресвятої Богородиці. На половинках царських воріт була вирізьблена сцена Благовіщеня, а над нею – голуб, символ Святого Духа. Цю композицію завершувало зображення міста з лівобережною дерев'яною церквою та Розп'яття, увінчане короною. Над бічними дверима іконостасу також були вміщені корони».

 

Про унікальність цього витвору можна судити хоча б по тому, що видатний майстер С. Шалматов працював над ним аж п'ять років, тоді коли в середньому робота над великим бароковим іконостасом забирала від двох до трьох літ. Чому ж російська царська адміністрація і церковні власті мали намір знищити Покровську церкву в Ромні? Либонь, тому, що була вона надто вже українська, козацька – такий собі символ славного минулого краю. Під керівництвом урядовців єпархії Російської Православної церкви навіть до 1917 року було знищено або перероблено багато старих храмів. Ще 1803 року Синод РПЦ заборонив будівництво рублених церков українського типу. Російська церковна влада також заборонила прикрашати іконостас скульптурами, коронованою Дівою Марією (це стосувалося й придорожніх каплиць) – ці особливості української церкви були, на думку царських і церковних властей, неправославними, схизматичними, отже небажаними.

 

Тож не випадково художник, архітектор і археолог Микола Макаренко писав 1908 року в журналі «Зодчий»: «Представники церкви – священнослужителі і вища ієрархічна влада енергійно ведуть війну з небагатьма уцілілими пам'ятками мистецтва і з успіхом досягають бажаних результатів: храми перебудовуються, їхні старі форми знищуються, деталі змінюються на сучасні, живопис перемальовується наново, старий посуд продається і. замінюється на новий, ризи і гаптування продаються на випалення золота й срібла, а ті, що мають меншу матеріальну цінність, з благословення вищого начальства, спалюють, з чого задоволені і настоятелі, і влада».

 

II

У липні 1991 року виповнилося триста років

від дня народження останнього кошового

Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишевського, бездоказово твердить, що походить він з козацької старшини, з української шляхти тощо. Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином, – безперечно, але про соціальне становище його пращурів даних не збереглося. Воно й не дивно, якщо урахувати що масове заселення Посулля на Роменщині почалося лише після мирної постанови 1618 року між Московщиною і Польщею.

 

1624 року на березі Сули осіло 100 дворів переселенців з Правобережної України, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. В той же час неподалік, в іншому місці на березі Сули, осіли 50 дворів і заснували слободу Війтівка. На тоді в Роменському острожку було 300 дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди під проводом карачаївця Івана Буцнєва, послані путивльським воєводою князем Московської держави Семеном Прозоровським, а жителі їхні були вигнані з цих земель. Але згодом вони знову повернулися й поселилися на старому місці, про що доносив у Москву путивльський гонець Онисим Циплаков в червні 1628 року.

 

23 червня 1628 року князь Семен Прозоровський та Андрій Толбузін писали у листі: «2 червня посилали вони для зсилки литовців карачаївця Івана Буцнєва, а з ним... дітей боярських і отаманів і козаків по государевому указу 1000 чоловік. І червня в 12-й день Іван Буцнєв і голови, що повернулися до Путивля, сказали, що вони на річці Сулі з 4-х слобод – Волкової, Охмилової, Пустовійтівки і Війтівки людей побили, а двори і ввесь завод спалили. А у Волковій було 40 дворів, у Пустовійтівці – 100, у Війтівці – 50, а в Охмиловій – 10, а всього 200 дворів». (Волкова – сучасне село Вовківці, Охмилова – село Хмелів, – Д. К.). Це було прикордоння, на ці землі претендувала і Москва, і Варшава. Лише після польсько-московської війни 1632 – 1634 років, у якій Московщина зазнала поразки, по тривалих переговорах про лінію кордону була встановлена 1638 року так звана «Путивльська межа» – Пустовійтівка та інші поближні слободи й поселення остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої.

 

Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 року майбутній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Феодосій Іванович Сахно, 1771 року священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Калнишевського – Семен Іванович. 1771 року в усіх церквах Смілого (це містечко кілометрів за п'ятнадцять північніше Пустовійтівки) були заведені нові метричні книги, в яких неодмінно зазначали народження, смерті, шлюби та інші помітні події парафій. Частина цих книг збереглася, серед них і з Миколаївської церкви, в якій правив Семен Калнишевський. Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику Василю Громеці, товаришу Петра Калнишевського. Його син Іван Громека служив у Війську Запорізькому, про що свідчить атестат виданий йому на Січі і підписаний кошовим. За переписом 1767 року в Смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом з сотником, що свідчить про його неабиякий авторитет у містечку.

 

Як Петро Калнишевський потрапив на Січ? Про це розповідає легенда, записана вже 1970 року в селі Пустовійтівка. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. За легендою, до одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».

- А куди ж ви йдете? – той до них.

- На Січ, хлопче!

- Так візьміть же й мене з собою!

- Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду, – дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив. – Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою.

 

Петрика двічі просити не довелося – він відразу вихопився на коня.

- А батько ж що скаже? – спитав сотник, А нема в мене батька, – похнюпився Петрусь. – Загинув.

- Ну, то будеш мені й за сина.

 

І подалися вони туди, де «луг – батько, а Січ – мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуша.

 

Цю легенду вдало використав Роман Іваничук у романі «Журавлиний крик», але припустився деяких географічних неточностей. Так, він пише: «Йдуть з Ромна козаки через Пустовітівку...

« - Куди ви їдете?

- Де Луг  батько, і Січ – мати».

Так от, з Ромна на Січ через Пустовійтівку не втрапити ніяк, бо вона північніше міста – вгору за течією на лівому березі Сули. Ймовірніш, козаки їхали з Смілого або Глухова. Та й не через Пустовітівку, а все ж таки Пустовійтівку. Можливо, й не варт було б звертати увагу на такі дрібниці, якби ж вони не вадили загалом талановитому роману визнаного майстра. А їх, таких прикрих неточностей, в «Журавлиному криці», на жаль, чимало. Ось деякі з них.

 

На ст. 36 читаємо: «Дванадцять років гетьманування... Стоїть у Батурині нова гетьманська резиденція...» (себто Калнишевський нібито згадує це 1762 року під час коронування Катерини II. – Д. К.).

 

На стор. 37: «І ще на всякий випадок придбав у маршала Франції Левендаля французький паспорт. Це останнє багатство зберігав у Батуринському замку в шкатулці».

 

На стор. 42: «Гетьманський палац зирив на пришельців десятками вікон, високий, пишний, ошатний – добре осів Розумовський у своїй столиці, ніби навічно».

 

Так от: не було 1762 року в Батурині ніякого палацу – як відомо, це місто вщент зруйнували російські війська восени 1708 року, не випадково ж після 1750 року гетьманською резиденцією був Глухів, де, згідно з грамотою від 21 липня 1763-го, Кирило Розумовський вручав кошовому отаману Григорію Лантуху нові клейноди, привезені з Москви.

 

Той розкішний палац, залишки якого достояли до наших днів, збудовано значно пізніше, вже після ліквідації Гетьманщини, наприкінці XVIII століття. Батурин же кілька десятиріч після 3 листопада 1708 року являв собою пустку і лише при гетьманстві Розумовського почав відроджуватися. Напівзруйнований будинок Кочубея (нині в ньому музей) був, либонь, чи не єдиною більш-менш монументальною спорудою, яка залишилась після карателів Меншикова. Про те, як російські війська сплюндрували Батурин, з болем розповів Тарас Шевченко у поемі «Великий Льох»:

 

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила,

Я між трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних... Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Що вже я просила

Московського копитана,

Щоб і мене вбили.

Ні, не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Насилу я сховалася

На тім пожарищі.

Одна тілько й осталася

В Батурині хата!

І в тій хаті поставили

Царя ночувати,

Як вертавсь із-під Полтави.

 

А князь Меншиков хвальковито доповідав Петру І в своєму рапорті: «Город здобутий, люди всі мечу віддані, як у фортеці, так і в передмісті, без останку, з дітьми, а скарби в здобич узято. Будинки повержені й вогню віддані, а фортеця знищена»..

 

Захисники Батурина мужньо оборонялися, але серед них знайшовся зрадник Іван Ніс, котрий показав царським військам таємний хід до фортеці – ним карателі на світанні й вдерлися в місто. Тим, хто загинув у бою, можна сказати, пощастило, бо захоплених оборонців страчували люто: розтинали на п'ять частин, вішали й пускали плоти з шибеницями по Сейму до Десни й Дніпра на пострах Україні – деякі з них допливли аж до дніпровських порогів. Ось як записано в Чернігівському літописі про Батурин: «Крові людської в місті та на пригородку було повно, калюжками, а село Гончарівка, де раніш жив Мазепа, стало чорним полем».

 

«Пирожник, що став князем, по-варварськи нищив людей. Все місто, церкви й арсенали були запалені з усіх боків. Трупи забитих залишено на вулиці на поживу звірам і птахам. Меншиков загарбав усю скарбницю українського народу, забрав для російського війська 315 гармат, а все у фортеці перетворив на пустелю».

 

Не можу погодитися і з оцінкою останнього гетьмана України Кирила Розумовського, яку дав Роман Іваничук: «Батуринський палац стане ганьбою ледачому гетьману» (стор. 75). Звичайно, посада ця була значною мірою оперетковою, можливо, останній гетьман зробив далеко не все, що міг би, будучи «у фаворі» царського двору. Але ж не забуваймо, що саме він, цей «ледачий гетьман», відродив Батурин, відмінив низку податей, дбав про ремесла і культуру, а в Батурині почав створювати університет – найдемократичніший у країні. Не Кирила Розумовського вина, що не встиг він реалізувати свій задум, що залишився цей університет лише на папері, в проекті. Та навіть проект цей гідний того, щоб приділити йому увагу.

 

Створив його сам Кирило Розумовський 1760 року. Пункти п'ятнадцятий і шістнадцятий проекту свідчили про те, що вступити до цього навчального закладу могли навіть кріпаки, не кажучи вже про козаків та міщан. Передбачалося відкриття при університеті гімназії для підготовки обдарованих абітурієнтів. «Студенту, хотя бы он не был шляхетский сын, для одобрения носить шпагу или саблю». Викладання мало вестися латинською мовою, навчальна програма – аналогічна програмі Московського університету, заснованого 1755 року. Для «незаможних дітей шляхетських та всякого стану людей, здібних до науки», передбачалося 40 стипендій за рахунок гетьмана, тоді як до Московського університету приймали тільки дворян. Однак Батуринський університет не був відкритий – перешкодила колонізаторська політика цариці Катерини II.

 

1764 року цариця остаточно ліквідувала гетьманство на Україні, скасувала посаду гетьмана, і Лівобережною Україною почала керувати Друга Малоросійська колегія, яку очолював фельдмаршал П. О. Румянцев. Запорізькій Січі ж судилося існувати ще одинадцять років – трагічне це було десятиріччя, чи не найтрагічніше в історії козацтва.

 

Історично склалося так, що між гетьманом і Запорізькою Січчю постійно виникали тертя – січовики ревниво ставилися до своїх прав та вольностей, підкреслюючи свою самостійність (попри економічну залежність) від гетьманського уряду. Їх державою була Запорізька Січ, і вони визнавали лише її закони та владу. Це викликало роздратування, а подеколи і гнів гетьманів України. Як вважає історик Олександра Єфименко, «Хмельниччина і її наслідки поклали певну межу між Запоріжжям і рештою України. В міру того, як Україна все визначеніше розділялася на дві половини і кожна з половин втягувалась в орбіту сусідньої держави, Запоріжжя все рішучіше виступало в якості особливого соціально-політичного організму. Яскравим виразником політичної самостійності Запоріжжя стає Січ – вперше виникле на низовій території справжнє місто, опорний пункт сталої осідлості... ...Ті «люди малые и то из войска переменные, которых в дело почитать нечего», якими зображує запорожців Богдан Хмельницький Москві з приводу присяги за Переяславською угодою, забезпечивши свою територію містами, виявляють діяльне прагнення її відмежувати від сусідніх територій і взагалі надати їй політичної самостійності...

 

«...Живучи на Украине, не смеют и рта раскрыть, а как только заберутся в Сечь, откуда у них плодятся речи и рассказы, возбуждающие к бунтам! Иной мелет спьяна, а иной хотя не пьян, дьявольский сын, да без пьянства горечью дышит, собака, и не токмо что на гетьмана и на панов, но и на самих монархов с желчью слова говорят; те бездушники – запорожцы никогда и нигде не могут быть постоянными, понеже ни Бога, ни государя, ни власти гетьманской не боятся»,пише про них Мазепа. Свобода слова, тобто висловлення політичних думок, на Запоріжжі була така: «Свобода слова відповідала і свободі дій...» (А. Я. Ефименко, «История украинского народа», К., 1990, с. 290, 291, 293). Між не надто шанобливим зневажливо-роздратованим відгуком про запорожців Богдана Хмельницького і обурено-розлюченою суплікою Івана Мазепи півстоліття, та, як бачимо, обидва «великі гетьмани» України, попри різницю історичних обставин, не можуть примиритися з незалежністю Січі та її волелюбним духом. .

 

19 жовтня 1750 року царським указом Військо Запорізьке разом з Січчю і прилеглими землями було передане під командування українського гетьмана графа Кирила Розумовського. І хоч Запорізька Січ і слухати не хотіла про це, визнаючи владу лише своєї старшини, та ще хіба що царську, після ліквідації гетьманства, коли зникла ця проміжкова, скажемо так, пом'якшуюча (все ж таки своя!) ланка в стосунках з Петербургом, запорожцям доводилося на власній шкурі відчувати вовчі зуби царату, жорстоку й послідовну деспотичну політику Катерини II, гідної спадкоємниці Петра І. «Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину», – писав Тарас Шевченко.

 

Як свідчить дарчий напис на Євангелії, 1760 року сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суддею Війська Запорізького низового». Це була за своєю владою і авторитетом друга особа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. Так, коли 1769 року Калнишевський, на той час вже кошовий отаман, був з військом у поході в складі російської армії, воюючи з турками, Січчю керував військовий суддя Микола Тимофіїв. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калниш набув неабиякого військового й політичного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий час від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької».

 

«Петро Калнишевський, отаман кошовий Війська Запорожського з отаманньою із всім старшим і меншим товариством» – таким титулом підписував він документи, листи і укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 року оголосила подяку Війську Запорізькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами (за деякими дореволюційними джерелами, найвищою відзнакою імперії – орденом Андрія Первозванного). 1773 року йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант».

 

Саме з цією великою медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі січової Покровської церкви – вона після того, як Січ було зруйновано, разом з іншим награбованим майном потрапила до Потьомкіна. А тому можна заперечити датування її П. О. Білецьким, який у третьому томі «Історії українського мистецтва в шести томах» пише: «...В іншій «Покрові» (початок 60-х років XVIII століття, копія в Одеському історико-краєзнавчому музеї) на першому плані бачимо лише двох донаторів на повен зріст, молодого й старого. Старий – це останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський» («Мистецтво другої половини XVII – XVIII століття», 1968, Київ, с. 249).

 

Ця ікона, на мою думку, намальована не раніше 1770 року, тобто вже після того, як Калнишевського було нагороджено золотою медаллю з діамантами – вона дає можливість більш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве зображення Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів. На цій «Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка з козацьким чубом – «оселедцем»; на зріст середнього. В червоних шароварах і кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до Діви Марії, він молиться, про що свідчить напис, звернений до Божої Матері. Всі зображення козаків на цій іконі дуже індивідуальні, я б сказав, портретні (а на цій «Покрові» шестеро козарлюг зображено).

 

III

Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 року і був на цій посаді менше року. У вересні 1762 року Калниш разом з військовим писарем січовим Іваном Глобою зустрічалися в Москві з царицею Катериною II. Тоді ще, 9 вересня, при коронуванні цариці, Іван Глоба виголосив блискучу промову, яка дуже сподобалася Катерині II.

 

Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже заімпонував цариці, бо з посади кошового отамана його усунули. Якщо врахувати, що у 1753-му і 1756 роках царський уряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходах старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козацької громади й був Петро Калнишевський, котрий в січні 1765 року, всупереч царській волі, знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорізької Січі Калнишевського», почата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 року – більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори й свавілля» запорожців. Та, з огляду на майбутню війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обранням Петра Калнишевського кошовим і змінила (на якийсь час!) гнів на милість, визнала його на цій посаді, враховуючи безоглядний авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно – аж до зруйнування Січі, тобто – на десять років підряд, «чого зроду-віку не бувало». На кінець свого існування Запоріжжя опинилося у вкрай важкому становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали іноземним колоністам, що спричинялося до майже безперервних прикордонних суперечок і сутичок. Непевність, тривожність свого становища розуміла й військова маса, козацтво – це й було однією з причин незвичайного для Запоріжжя багаторічного отаманства Калнишевського. Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він переймався не тільки визначенням та захистом кордонів запорізької території, а й всіляко стимулював якнайшвидше заселення її великих безлюдних просторів, сприяв переселенню селян центральної і західної України на вольні землі. Не можна сказати, що його попередники не дбали про те ж саме.

 

Так, ще в першій половині XVIII століття жив на зимівнику старшина Рудь, який ходив звідси зі своїми «хлопцями-малюками» на Старокримський шлях, нападав там на турків, татар, ногайців, котрі поверталися з України з ясиром, відбивав полонених і приводив на свій хутір, де давав їм притулок та їжу до кращої пори. З невеликим загоном Рудь ходив аж на Муравський шлях і завжди звільняв полонених. У вересні 1739 року на його хуторі-зимівнику перебувало звільнених з ясиру 426 осіб. Згодом вони утворили слободу Миколаївку, в якій вже 1752 року проживало 315 чоловіків і 196 жінок, а 1754 року збудовано церкву.

 

Запорізькі володіння, або «вольності», займали величезну територію, яка в 1770-х роках складалася з самої Січі, восьми паланок, де було 45 сіл і 160 хуторів-зимівників. Надто ж опікувався заселенням цих просторів Петро Калнишевський, створюючи таким чином «економічну базу козацької республіки». Не випадково ж саме тоді народилася приказка: «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш». Завдяки його турботам, у дикому степу виростали нові села. Так, зокрема, виникла й знаменита Петриківка (на теперішній Дніпропетровщині), названа на честь кошового. Він, як міг, намагався вести самостійну політику, в міру сил уникаючи конфронтації з царизмом.

 

Отож не можна погодитися з твердженням ряду дослідників, що Калнишевський «вірою і правдою служив цариці та російському уряду»: стосунки між обома сторонами були далеко не безхмарними та однозначними. Так, у січні 1767 року полковий старшина Павло Савицький подав цариці в Петербург донос на Петра Калнишевського, що нібито він разом з військовим писарем Іваном Глобою і військовим осавулом Павлом Головатим вирішили: якщо найближчим часом прикордонні суперечки між Кошем і Росією не розв'яжуться на користь Січі, то вони «виберуть у війську з двадцять чоловік добрих і пошлють їх до турецького імператора з проханням прийняти їх під турецьку протекцію».

 

Автор книжки «В'язні Соловецького монастиря» (Архангельськ, 1968) доктор історичних наук Г. Г. Фруменков вважає, що, «наскільки дозволяють судити матеріали», уряд не дав ходу цьому документу. Він вважав його наклепницьким і не сумнівався у відданості кошового. «Ми ніколи найменшого сумніву мати не могли про вашу з усім військом до нас вірність», – писала Катерина Петру Калнишевському 19 грудня 1768 року. Тому доносу Савицького ходу не було дано. Кошовому ніколи не інкримінувалася підготовка державної зради. Він так і помер, не знаючи про донос Савицького: цей папір здали до архіву як несправедливий, вклавши до течки, де підшили розпорядження 1801 року про «надання Калнишевському свободи». Далі я спробую довести хибність цієї версії.

 

Поки що ж поставлю питання так: а чи справді донос Савицького не мав підстав? У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорізької Січі, серед переліку багатьох царських «звинувачень», прямо сказано: «Не для чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней с Портою Оттоманскою войны многие из запорожских козаков умышляли, забыв страх Божий и должную нам и Отечеству верность, передаться на неприятельскую сторону, как и в самом деле ни известия войскам нашим не подали они о приближении к границам тогдашняго крымского хана...» Отже, як бачимо, підозра таки була, і вона згодом через кілька років переросла в пряме звинувачення.

 

В цьому ж царському указі запорожцям ставлять на карб, що, «заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем самим основание зависимости их от Престола Нашего......

 

Кримський хан Крим-Гірей теж запобігав козацької ласки, і є свідчення про постійні таємні зв'язки його з Кошем. Так, у жовтні 1768 року Крим-Гірей надсилає кошовому Калнишевському грамоту з пропозицією повернути Запоріжжю купців, козаків, чумаків, яких захопили в ясир татари. Крим-Гірей виявився людиною слова – незабаром він і справді звільнив полонених, без будь-яких попередніх умов у порядку «жесту доброї волі», й лише після того, як вони повернулися з Криму на Україну, Кіш Запорізький інформував про це Катерину II і царського намісника – київського генерал-губернатора Ф. Воєйкова. Мабуть, це й стало причиною написання цитованого листа Катерини до Калниша. Отже, маємо доказ прямих дипломатичних таємних зв'язків між Січчю і Кримом – васалом Туреччини, з якими тоді царська Росія перебувала в стані війни. Це не заважало Запорізькому Війську на чолі з Калнишевським доблесно воювати на боці Росії. Звичайно, царицю з її колонізаторською політикою обурювала незалежність Коша Запорізького, але доводилось миритися й дивитися на це крізь пальці, щоб не ризикувати втратою надто вирішального союзника. Петро Калнишевський, як справжній патріот України, не міг не розуміти, яка доля чекає його народ, прикутий до колісниці царської Росії. Знищення українського народу як нації було метою Катерини II.

 

«Приєднані країни непристойно називати чужоземними, і поводитися з ними на такій підставі є більше, ніж помилка, ці провінції належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовк до лісу», – писала Катерина II в настанові генерал-губернатору князю Вяземському.

 

«...Тут ми маємо справу з неприкритим насильницьким завоюванням чужої території, з простим грабунком», – так охарактеризував цю політику російського царату Фрідріх Енгельс (К. Маркс, Ф. Енгельс. Тв., т. 22, с. 31).

 

Якщо зробити екскурс в історію, то переконаємося, що Катерина II одверто, послідовно (і успішно – на наше горе) проводила політику колонізації і русифікації України, розпочату відразу після 1654 року. Особливо ж «відзначився» в цьому цар Петро І.

 

Ще не встигли висохнути підписи під Переяславськими угодами 1654 року про Союз України з Росією, як того ж року Павло Тетеря пише прямо царю Олексію холуйського листа, в якому циганить у нього грамоту на містечко «Сміле з околицями з підданими в ньому будучими і зі всіма землями... і зі всіма належними полями, лісами, уходами та озерами... І щоб бути вільним над своїми підданими...» Цар дав йому таку грамоту, але сміляни, довідавшись про це, ледь не вбили самого Тетерю і вигнали його разом з російським посольством з містечка. Російські війська вже тоді зробили спробу окупувати Україну. Та 28 червня 1659 року вони були розгромлені під Конотопом українськими козаками. Коли звістка про їхній розгром дійшла до Москви, цар з переляку велів готувати столицю до оборони, наказав усьому люду виходили на фортифікаційні роботи, брав у них особисту участь – і готувався до від'їзду в Ярославль, остерігаючись, що Москву штурмуватимуть українські козацькі війська. Та згодом, оговтавшись, цар і його «апарат» вміло використали особисті та міжусобні чвари української старшини й оволоділи ситуацією, нацьковуючи їх поміж собою. Звідтоді й почалася гризня за гетьманську булаву, царську милість. І за все те розплачувався наш народ. Уже в жовтні 1665 року колишній джура Богдана Хмельницького гетьман Іван Брюховецький передав Україну у володіння російського монарха, погодився на постій в українських містах гарнізонів царських військ з воєводами на чолі. За цю зраду рідного народу цар «нагородив» його дружиною – дочкою московського боярина Дарією, своєю далекою родичкою.

 

За порадою придворних Брюховецький, як новоспечений родич царя, пише «чолобитну» з проханням надати йому якесь відповідне звання. І невдовзі стає «московським боярином». А також одним з перших, але не останнім лакузою.

 

Згодом, вже у XVIII столітті, російська імператриця Анна Іоаннівна видала незвичайний секретний указ «Про шлюби малоросів». Ось що, зокрема, записано в тому указі: «Щоби цей малоросійський народ охоту мав своячитися і до свойства вступати з нашим, великоруським народом... того повеліваємо вам, щоби ви секретно трудились і українців від свойства з іншими закордонними жителями відводили, а заохочували їх спритним чином і приводили в свойства з росіянами, щоби вони своїлись і до шлюбів вступали з нашими росіянами, а це тримати надто секретно» (Моск. арх. Мін. юстиції № 79 – 1806 р.).

 

А був адресований цей указ керівнику «Малоросії» – князю Олексію Шаховському 1734 року. Відразу після приєднання України до Московщини царизм наступав на суверенні права українського народу і на залишки його державності (Переяславські статті 1659 р., Московські статті 1665 р., Андрусівське перемир'я 1667 р., Глухівські статті 1669 р. зводили нанівець угоду в Переяславі 1654 року). В хід ішли всі методи – від терору, інтриг до секретних указів на кшталт «Про шлюби малоросів», за яким генерали виступали в ролі свашок.

 

Після поразки шведсько-українських військ під Полтавою і зруйнування Запорізької Січі 1709 року почався в імперії шалений наступ на залишки козацьких прав і свобод.

 

IV

Перш ніж вдаватися до хронології знищення всього українського, варто хоч коротко розказати про подвижництво Павла Полуботка, його побратимів і про так званий скарб наказного гетьмана. Свого часу, ще в сімдесятих роках, я писав про цю легенду в журналі «Наука і суспільство». Тоді ця публікація була визнана націоналістичною... Та часи міняються. І ось вже на однім з пленарних засідань сесії Верховної Ради УРСР депутат письменник Роман Іваничук порушив питання про скарби Павла Полуботка, які начебто зберігаються в одному з англійських банків.

 

Це повідомлення блискавично стало сенсаційним не лише на Україні. Звичайно, кожному з нас приємно хоч на якусь мить відчути себе багатшим, адже ця астрономічна сума має бути повернута українському народу, коли Україна стане самостійною державою.

 

Та мушу уточнити дещо у виступі Романа Іваничука: чернігівський полковник Павло Полуботок не був останнім гетьманом України. Як відомо, гетьманство на Україні вперше було скасовано 1734 року, через десять літ після смерті Павла Полуботка, 1750 року відновлено, і останнім гетьманjм був Кирило Розумовський, аж до указу Катерини II в листопаді 1764-го про остаточне скасування гетьманства. Ми були б дуже вдячні Роману Іваничуку, якби він навів якісь документальні підтвердження наявності цих скарбів у лондонському банку. Якщо ж їх немає ще одна романтична легенда прикрасить наше суворе буття і позбавить спокою скарбошукачів. А легенда й справді захоплююча.

 

Влітку 1720 року до берегів Англії припливла торгова шхуна з Архангельська, на борту якої було чотири українських козаки. Двоє прибулих, узявши шкіпера за перекладача, подалися до Ост-Індійської компанії, де один з них назвався Яковом Полуботком, сином Павла Полуботка. За дорученням батька, він має покласти в банк 200 тисяч карбованців золотом на невизначений строк, доки їх не зажадає сам Полуботок або його спадкоємець. Було обумовлено, що положення «Про конфіскацію за давниною» на вклад не поширюється, і він може бути повернутий Україні, коли вона стане самостійною державою. Великобританія тоді активно колонізувала Індію, це потребувало багато грошей, тож гостям з далекої землі охоче пішли назустріч. Зробивши це важливе діло, козаки відпливли до Архангельська, щоб звідти добиратися на Україну. З шкіпером шхуни щедро розплатилися, але попередили, що йому не варт розводитися про бачене, і порадили тримати язик за зубами, якщо він хоче спокійно прожити зароблені гроші і померти своєю смертю.

 

Відтоді минуло чимало часу. Капітал, відданий у зростання з розрахунку чотири відсотки річного прибутку, мав збільшитися в... 1062 рази. Отже, спадок наказного гетьмана Павла Полуботка зріс до 213 мільйонів карбованців за тогочасним курсом, еквівалентних 240 тоннам золота – при перерахунку на нинішні курси валют і ціни на золото утворюється взагалі якась астрономічна сума.

 

1907 року відомий музикознавець, композитор і фольклорист професор О. І. Рубець з власної ініціативи організував в Одесі конференцію, на яку запросив усіх, хто міг називатися спадкоємцем Павла Полуботка. На цей з'їзд зібралося 350 осіб з метою уточнити генеалогію нащадків та виробити організаційні заходи щодо одержання «полуботківського спадку» у Великобританії. Конференція проходила з великим розмахом, її діяльність була в центрі уваги тогочасної преси. Але і в Англії, вжили заходів, щоб гроші не вийшли за її межі, – в банках створили режим особливої секретності. Тим часом Перша світова війна відсунула на задній план усі інші проблеми: чим закінчилася спроба активу конференції спадкоємців Полуботка відрядити своїх представників до Англії – невідомо. Вже 1958 року Інюрколегія спробувала розшукати активи Павла Полуботка в Англійському банку і Казначействі Великобританії, але – без успіху. Доки не знайдуть якихось переконливих документів, що цей вклад справді було зроблено, ця справа лишатиметься нерозкритою. Та не виключено, що такі документи все ж таки існують...

 

Чому ж виникла легенда про скарби Павла Полуботка і чи має вона реальне підґрунтя? Коли Павло Полуботок очолив українську опозицію царю Петру І і став на шлях конфронтації з ним, він, звичайно, розумів непевність свого становища і не мав ілюзій щодо свого майбутнього. Отож цілком логічно було подбати про надійний сховок гетьманської казни і переправити її подалі від Російської імперії, хоча б в один з банків Англії.

 

Минулого літа виповнилося 330 років від дня народження Павла Полуботка. Після ґрунтовної публікації Юрія Мушкетика в «Літературній Україні» за 17 травня 1990 року про цього видатного діяча української історії, закатованого російським царем Петром, я можу дозволити собі хіба що схематичний опис його життя.

 

З 1706-го до 1722 року Павло Полуботок був чернігівським полковником, а після смерті гетьмана Скоропадського призначений до виборів нового гетьмана наказним. І відразу почав боротьбу за потоптані права та вольності України, за її кращу долю. Цар Петро І цинічно перетворював нашу землю у колонію Російської імперії, ігноруючи всі попередні угоди. В серпні 1723 року наказний гетьман Павло Полуботок, генеральний суддя Іван Черниш, генеральний писар Семен Савич прибули за викликом Петра І до Петербурга і Полуботок подає царю ще одну «чолобитну» (до цього він подавав їх не раз) з проханням скасувати Малоросійську колегію, замінити її Генеральним судом з семи осіб, вернути одібрані «права і вольності козацькі, грамотою царя Олексія Михайловича за гетьмана Богдана Хмельницького стверджені від самого його імператорської величності при поставленні на гетьманство Скоропадського конфірмовані». Через деякий час Петру І вручили ще одну скаргу, відому під назвою «коломацької чолобитної», написану українськими старшинами на річці Коломак – в ній також йшлося про виборність гетьмана і збереження самоврядування на Україні. Вона й стала приводом для арешту Павла Полуботка, Івана Черниша, Семена Савича, а також осавула Василя Жураковського, бунчужного Якова Лизогуба, миргородського полковника Данила Апостола, писаря Івана Янушкевича... Їх всіх звинуватили в «бунті» і зраді. Почалися допити з жахливими тортурами, в яких брав участь сам Петро І, котрий особисто катував ув'язнених.

 

Отоді незламний Павло Полуботок і сказав вінценосному кату царю Петру свої знамениті слова, наведені в «Історії Русів»:

 

«Бачу, царю, і розумію, з якої криниці почерпнув ти злість тую, яка має бути чужою серцю твоєму, вона негідна помазаника Божого. Справедливість і лагідність, суд і милість суть єдині набутки всіх монархів світу цього, й закони, які керують усім людством та оберігають його од лих, є дзеркалом царям та володарям на їх посадах і в їхній поведінці, владарі мусять бути найпершими їхніми шанувальниками і охоронцями. Звідки ж воно взялося, що ти, царю, поставивши себе понад законом, мучиш нас своїм єдиновластієм і завдаєш нас у вічне ув'язнення, привласнивши в казну власні маєтності наші. Провина, яку на нас складають, полягає у виконанні наших священних обов'язків, які в усіх народів поважані щонайвище, вона рішуче не злочинна й не осудна. Ми просили і просимо від імені народу свого пощади вітчизні нашій, неправедно гнаній і безжально руйнованій, просимо поновлення прав наших і привілеїв, урочистими договорами підтверджених, які й ти, царю, декілька разів підтверджував. Народ наш, будуча одноплемінним і єдиновірним з твоїм народом, змогутнив його і возвеличив царство твоє добровільним єднанням у такий час, коли в ньому ще все младенчествувало й виходило з хаосу смутних часів, з мізерності. Вже одне те мало б не дозволити понищити набутки наші, що ми з народом своїм не припиняли, понад усе потужно допомагали вам у всіх військових труднощах і здобутках, не кажучи вже про Смоленщину та Польщу, сама шведська війна доводить безприкладне старання наше в допомогу тобі й Росії, адже всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в житлах наших, не піддавшись при тому ні на які лестощі та спокуси, а надали тобі можливість пересилити дивовижну мужність і відчайдушність шведів і ще за все це були спаплюжені й, замість дяки, кинуті в неключиме рабство, платимо ганебну непомірну данину, приневолені рити лінії та канали й осушувати непрохідні болота, угноюючи землі тілами тих, хто впав від непомірного тягаря, голоду й кліматів. Всі онії біди й скорботи наші усугублені нав'язаним нині нам управлінням. Чиновники, які володарюють над нами, не знають прав і звичаїв наших і майже безграмотні, знають лише те, що вони владні робити з нами все, що хочуть, і не владні хіба що над душами нашими, і падають на нас з усіх боків кривди та напасті, й до кого маємо заволати, до кого звернутися, як не до тебе, августійшого монарха? Адже ти наш покровитель і споручитель за благополуччя наше. Одначе злоба й мстивість твого улюбленця, нашого непримиренного ворога (Меншикова) збили тебе з шляху істинного і мерзять царствування твоє. Запроваджувати народи в рабство й володіти рабами та невільниками – сутність азіатичних тиранів, а не християнського монарха, котрий має вславлятися і бути насправді верховним батьком народів.

 

Я знаю, що нас чекають кайдани і похмурі темниці, де нас заморять голодом і замучать за звичаями московськими, але доки живий, кажу тобі істину, о царю! Складеш ти обов'язково звіт цареві всіх царів, всемогутньому Богові за погибель нашу і всього народу».

 

Мужні, сповнені гідності слова. Ця промова – либонь чи не найбільший скарб, який поки що ми реально маємо в спадок від Павла Полуботка.

 

29 грудня 1723 року Павло Полуботок загинув у катівнях Петропавловської фортеці. Отак цар Петро «віддячив» колишньому чернігівському полковнику за вірність восени 1708 року, коли Павло Полуботок з військом не пристав до гетьмана Івана Мазепи, не перейшов з ним на бік шведів, а залишився у складі російської армії і хтозна, чим закінчилась би Полтавська битва 1709 року якби полк Полуботка був разом з військами Івана Мазепи і Карла XII. За запізніле прозріння Павло Полуботок зрештою заплатив життям. Його ж кат цар Петро пережив його лише на рік.

 

...На Лук'янівському цвинтарі в місті Києві зберігся кам’яний надгробок з написом: «Козак полку імені Павла Полуботка Микола Забіяка загинув 6 липня 1917 року від куль юнкерів у боротьбі за українську справу...» –за ту справу, за яку поклав своє життя і сам Павло Полуботок.

 

Та, на жаль...

«Так доля наздоганяє людину» – ці слова Бетховена несподівано набули нового значення і актуальності в наш час. Так доля наздоганяє націю, так трагічно-злочинне минуле країни вражає майбутнє народу, палить мости не лише позаду, але й попереду на тернистому шляху його поступу. Ціла серія публікацій в українській і світовій пресі про гіпотетичні скарби наказного гетьмана Павла Полуботка позбавила спокою десятки мільйонів людей, котрі, на мить забувши слова з пролетарського гімну «Інтернаціонал» «не ждіть рятунку ні від кого», принаймні в уяві вже почали ділити казкові багатства. Замість того, щоб творити свій добробут повсякденною працею Утворилися спішно різні комісії; люди, котрі вперше почули це ім'я після виступу Романа Іваничука на сесії Верховної Ради УРСР, почали самостійне розслідування і пошуки скарбів Павла Полуботка, про що послужливо повідомили деякі з видань. Лунають заклики мельдуватися до нащадків Полуботка (хоч ще на початку нашого століття їх було зафіксовано понад п'ятсот осіб) шукати гетьманські укази та інші манускрипти (начебто це гриби в лісі), які б засвідчили наявність такого омріяно-жаданого скарбу. Ентузіастів спокушають можливістю прославитися в майбутньому фільмі. За повідомленням агентства Франс Пресс, постійний представник України в ООН Геннадій Удовенко заявив, що «мова йде не про легенду, а про реальний факт, бо ще начебто в 60-ті роки українські офіційні особи виявили кілька документів про вклад в Англійський банк за наказом Павла Полуботка» – правда, щось не поспішають ці «офіційні особи» з легалізацією цих «документів», тож чи є вони взагалі, а чи просто видається бажане за дійсне? А тим часом в приміських електричках та в інших місцях масового скупчення людей то там, то тут чуєш уривки розмов: «Це ж по скільки золота на кожного з нас припаде? – Ти думаєш, Англія так просто його й віддасть? – Змусимо! – Ну, не треба ж відразу воювати, їх можна зрозуміти, нехай поступово віддають...» і т. д. і т. п. Якась молодіжна неформальна група взагалі збирається морський похід на «чайках» в Лондон організувати, вбравши його учасників у козацькі строї, озброївши списами, мушкетами та фальконетами, козацьке золото, заповідане Павлом Полуботком, здобувати із скарбниць Англійського банку.

 

Так що начувайтесь, банкіри туманного Альбіону – будуть брати вашу твердиню на абордаж браві хлопці з України, яким, що б не робити, аби нічого не робити. «Все це було б смішно, якби не було так сумно».

 

Бо щось не чув я, щоб німецький чи японський народи шукали якісь гіпотетичні скарби за морями-океанами, сподівалися на допомогу багатого дядечка чи на його спадщину – вони зуміли повсякденною працею, власними силами підняти з руїн свої зруйновані країни, переможені в останній війні, і стати найрозвиненішими квітучими державами планети. Так переможені стали переможцями. Якщо ж ми починаємо всерйоз розраховувати на несподівані багатства, як-от спадок Павла Полуботка, – це вже тривожний симптом деградації і занепаду. Не лише економіки, а й духу, моралі. Бо можна відцвісти не розквітнувши. Що, зрештою, згубило Стародавній Рим? Залежність від зовнішніх факторів, передусім економічних. Вирощуючи троянди, забували плекати хліб, точніше зернові культури. Звідки ж вона у нас, психологія римських плебеїв часів занепаду – «хліба і видовиськ»?

 

Якщо ж повернутися до фантастичних скарбів Павла Полуботка, то тут доля таки вже наздогнала нас – і можливі документи, які могли б внести ясність у цю проблему, а може й довести реальність вкладу, найвірогідніше були знищені на початку тридцятих років нашого століття «войовничими атеїстами». Бо дуже ймовірно, що ці документи зберігалися в Успенському соборі міста Лебедина або в Михайлівській церкві Лебединського району на Сумщині, одним з фундаторів якої був Полуботок. Коли 1929 року Лазар Каганович підписав директиву, в якій вказувалося, що «єдиним легальним оплотом контрреволюції в країні є релігійні організації», придурки від ідеології на місцях почали негайно «втілювати її в життя». Тоді було висаджено в повітря Успенський собор у Лебедині. Вибух сплюндрував собор, унікальну бібліотеку і безцінний архів. Як свідчить дослідник Борис Ткаченко (в журналі «Україна» № 42-43 за 1989 р.), «знищено розписи, ікони староруського письма, які привезли із собою ще перші переселенці – засновники Лебедина із Задніпрянської України. Спочатку перед собором виставили котли, в яких із іконних риз та левкасу рам виварювали золото. Нагрівали котли теж іконами... Грабарі та фурмани потайки витягали з-під щебеню вцілілі старовинні книги, гетьманські універсали, купчі грамоти, а спеціально приставлена сторожа відбирала їх, обливала гасом і тут-таки спалювала». От тоді могли спалити векселі-розписки про вклад Полуботка в Англійський банк.

 

У тридцятих роках влаштували погром церкви і в селі Михайлівка, спорудженої у 1680 – 1686 роках, на кіоті якої був напис про те, що «Ікони св. Василія Печерського і Великомуч. Єкатерини споруджені бончуковим товаришем Василем Андрійовичем Полуботком і дружиною Єкатериною, уродженою Ізмайловою, коїх герби зображені біля підніжжя цих святих».

 

Ці землі належали роду Полуботків – ще донедавна в селі Василівка стояв пам'ятник у вигляді високого чотиригранного цегляного стовпа з позолоченою кулею вгорі, з чотирма літерами «П» під нею – цей монумент спорудив Петро Полуботок в пам'ять закатованого царем батька Павла Полуботка, отож чотири «П» означали «Петро Полуботок Павлу Полуботку». Кілька років тому цей пам'ятник зник.

 

Після зловісної директиви Лазаря Кагановича з Михайлівської церкви спалили, знищили сотні ікон, стародруків, документів та виробів ювелірного мистецтва, зокрема кілька срібних келихів Павла Полуботка, Євангеліє з написом: «Справлено до Храму Вознесіння Господня в місті Чернігові будучо коштом його пана Павла Полуботка полковника чернігівського». Сама ж церква чудом вціліла, і її добили вже в наші дні – у вісімдесятих роках з ініціативи директора радгоспу Ільченка та інших керівників її висадили в повітря. Тоді на Сумщині була проведена серія «богоборчих вибухів», коли з ініціативи керівників області знищили десятки древніх храмів не лише на Лебединщині, але й у Конотопському, Недригайлівському та інших районах. І цей узаконений злочин чинився вже після 1985 року! Хтозна, чи не було серед спалених паперів з Михайлівської церкви векселя, розписки чи якогось іншого документа, який би нині став законним ключем до сейфів Англійського чи якогось іншого банку і дав підстави вимагати повернення фантастично зрослого вкладу Павла Полуботка? А може, ці безцінні документи зберігалися в одному з тайників церкви, зруйнованої кілька років тому, і вони знищені навіки, перетворилися на щебінь для підсипки доріг – так використали залишки храму після руйнації.

 

«Т'ак доля наздоганяє людину» – так за минулі злочини попередників покарані сучасники, за трагічно-злочинне вчора наш народ розплачується сьогодні і завтра. За минуле платимо майбутнім.

 

А щодо скарбів Павла Полуботка... А чи були вони, власне кажучи, ті незліченні багатства в наказного гетьмана? А якщо були, то чи справді вони безслідно зникли? Адже ж тільки опис його майна після арешту і смерті займає майже сотню сторінок. Якщо ж до цього додати ще майно його дружини і родичів, яке також було описане, то можна зробити висновок, що, можливо, нічого Павло Полуботок за кордон не вивозив, оскільки після його смерті залишалося велике багатство і на Україні в його володіннях. Царя Петра, мабуть, збила з пантелику та обставина, що при описі і конфіскації майна Полуботка були виявлені лише мідні гроші і майже не було золотих, тому він, осліплений жадібністю, і наполягав на пошуках, вважаючи вилучену мідь «просто крихтами» від багатого пирога. Правда, «крихт» цих назбиралося більше ста мішків – мідні монети з них становили теж астрономічну, як на той час, суму. В описі майна Полуботка вказано: «Денег изъято всего только два сундука звонкой монеты, мелких денег 84 мешка, в каждом мешке по 200 рублей, ефимков 24 мешка, в каждом мешке по 200 ефимков, в оных же сундуках червонных 1700» загалом назбиралося майже 300 тисяч карбованців.

 

Може, Павло Полуботок чи його родичі приховали десь свій золотий запас, але це, за традицією тих часів, цілком можна було зробити і в межах України. Якщо вірити виданим ще минулого століття «Відомостям про скарби й старожитності» за списком Ліщинського, наша земля, можна сказати, нашпигована коштовностями. Я можу розповісти багато легенд (деякі з них справдилися) про скарби Семена Гаркуші, Кирила Розумовського, Петра Калнишевського... Так, 1950 року в містечку Смілому, що на Сумщині, був знайдений один із «скарбів Гаркуші» – горщик із золотими монетами. Їх розкопали місцеві жителі, але тодішній начальник райвідділу МДБ наказав усіх присутніх при тому, як були знайдені скарби, заарештувати, горщик склеїти і лише після того, як він знову наповниться тими золотими грішми, ув'язнених звільнити. Добре, що в ГУЛАГ не відправили.

 

У Батурині мені розповідали, що на початку тридцятих років працівники ДПУ проникли в гробницю останнього гетьмана Кирила Розумовського, яка знаходиться і в нині діючій церкві, забрали з неї всі коштовності (а їх там було чимало), зокрема і золоту шкатулку, прикрашену діамантами та іншим коштовним камінням, в якій знаходилося забальзамоване серце покійного, і вивезли всі ці скарби в невідомому напрямі. Де вони зберігаються нині?

 

Та, безумовно, «золота лихоманка», спричинена повідомленням про спадщину Полуботка, принесла велику користь хоча б тому, що дала можливість розповісти про славну постать української історії, видатного діяча України Павла Полуботка і про його трагічну епоху, а отже, сприяла вихованню національної самосвідомості серед українців і популяризації України (нехай хоч так) у світі. Перед смертю Павло Полуботок начебто сказав царю Петру: «За невинну кару і смерте мою та товаришів моїх будемо судитись на тому світі. Вже скоро нас Павла і Петра розсудить Бог».

 

Завдяки сотням публікацій про Павла Полуботка, мабуть, немає вже на Україні людини, яка б не знала цього імені, і, окрім Суду Божого, кат українського народу цар Петро Перший став перед нашим судом – судом нащадків.

 

1720 року Петро І видав указ про вилучення з церков україномовних книг, про заборону книгодрукування на Україні рідною мовою. А перед цим цар здійснив ще один злочин проти України. Ось як розповідає про це відомий краєзнавець Панько Василевський:

 

«На звершення цього спогаду витягну з пам'яті пару фактів, які в ній закарбувалися на ціле життя. Я вже згадував прізвище Петра Лебединцева (Лебединця). Це саме отой священик і історик, знайомий з Тарасом Шевченком ще з дитячих років. Цей же Лебединцев був одним-єдиним священиком, який не побоявся відправити панахиду за упокій душі Тараса Шевченка, коли його було привезено ховати до Києва у травні 1861 року. Але зараз не про це мова. Я, читаючи його листи до Прокопа Короленка, надибав там разючу відомість з нашої історії.

 

Лебединцев описував на підставі свого родинного архіву, як цар Петро Перший підступно і навмисно запровадив до Києво-Печерської лаври з Росії своїх довірених агентів під видом монахів і вони наприкінці квітня 1718 року запалили всю Лавру, постаравшись дотла спалити її «древлехранилище», тобто – архів, де зберігалися наші літописи, акти тощо ще з доби Княжої епохи.

 

Згоріло все геть-геть, уся наша історія – її джерела.

 

У лютому 1950 року недоля зводила мене з колишнім членом уряду УРСР (20-ті – початок 30-х років) Олексієм Михайловичем Кисельовим, який розповідав мені те саме дещо докладніше. Як він оповідав, коли напровесні 1930 року йшов підлий суд над вигаданою чекістами СВУ, то його товариш Микола Скрипник зумів якось запопасти частину архіву Лебединцева з кігтів ДПУ, і вони читали про той злочин царя Петра. Доп'яті ними папери вони передали Михайлові Грушевському.

 

Де вони тепер?! Невідомо?!»

 

1753 року заборонено викладання в Києво-Могилянській академії українською мовою.

 

1759 року розпорядженням Синоду вилучено українські букварі.

 

1764 року скасовано гетьманство.

 

1775 року остаточно знищено Запорізьку Січ, після чого закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях і ліквідовано всі залишки автономії України і навіть натяки на неї.

 

Отож, можна зрозуміти, виправдати й схвалити наміри Петра Калнишевського, його пошуки прийнятніших і менш небезпечних союзників в одчайдушній спробі порятунку України.

 

V

Заслуговує на увагу ставлення Петра Калнишевського до гайдамацького руху. На останній печатці Січі був напис: «Печать войска Ее Императорского Величества Запорожского низового».

 

Отож Петро Калнишевський був змушений хоча б про людське око виконувати накази «Ее Императорского Величества», зокрема і щодо боротьби з гайдамацтвом, про що промовисто засвідчує «Указ Императрицы Екатерины II о том, что она никому не давала полномочия возбуждать возстания в Королевстве Польском» від 9 липня 1768 року.

 

Як відомо, гайдамацький рух починався ще на початку XVIII століття – вперше в історичних документах гайдамаки згадуються 1717 року. Цей рух міцнів і не раз переростав у народні повстання, зокрема років 1734-го, 1750-го. Апогеєм же став рік 1768-й.

 

Між цими вибухами народного гніву бойові дії гайдамаків нагадували безперервну партизанську війну. Для боротьби з гайдамаками царизм залучав і Військо Запорізьке низове. І саме вимушеною участю частини запорожців у каральних акціях проти рідного народу було викликане повстання козаків на-Січі 26 грудня 1768 року. Тоді Петрові Калнишевському разом з іншою старшиною довелося рятуватися від гніву розлюченої козацької «сіроми», «голоти» втечею в одязі ченця. Повсталі ж, перш за все, звільнили з в'язниці захоплених перед цим гайдамаків і озброїли їх. Чи не ці визволені стали основою загону капітана чорного гусарського полку російської армії, Станкевича, котрий в грудні 1768-го перейшов на бік повсталих? Станкевич організував тисячний загін – і повстання спалахнуло з новою силою. Він був розбитий царськими військами під командуванням поручика Вепрейського і разом з 200 гайдамаків потрапив у полон. Але вже на початку 1769 року велика ватага повстанців (понад тисячу) напала біля містечка Смілого на загін поручника Вепрейського і відбила полонених.

 

Співчував гайдамакам і хотів до них приєднатися і гусарський офіцер російської армії Мар'янович (про що свідчив його лист, знайдений у вбитого гайдамацького отамана на Роменщині).

 

Війна перекинулася і на Лівобережжя Дніпра, охопила всю Україну. Тож не випадково один з командирів російської армії князь Прозоровський боявся, щоб гайдамаки не відрізали його від Києва.

 

Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання польської шляхти на Правобережжі, але й утиски та визиски російських колонізаторів. Створена царизмом для експлуатації та гноблення Лівобережної України так звана Малоросійська колегія довела народ до відчаю, про яку писав Георгій Кониський: «Канцелярія ця так упилася кров'ю, що, якщо перстом вседержателя ткнути на тому місці, де вона була, з землі б фонтаном бризнула людська кров».

 

Як відомо, значна частина гайдамаків була запорожцями, зокрема й керівник Коліївщини «гетьман і князь смілянський» Максим Залізняк. Повстанці знаходили на Січі притулок і захист при поразках, переховувалися тут від неправого суду польської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 грудня 1755 року гетьман Кирило Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Січі Григорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не дуже зважали. Коли ж 1768 року з новою, небувалою досі силою спалахнуло повстання гайдамаків, відоме під назвою Коліївщина, жорстоко придушене наступного року спільними зусиллями польської шляхти, російських військ і загонів кримського хана, козаки були, либонь, чи не основною ударною і організуючою силою цього народного руху. Так, запорізький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього приєдналися ще 500 запорожців: «Ляхів мені бити вже нічого, вони вже розбиті, а буду різатися з москалями». 6 квітня 1769 року отаман Губа з невеликим загоном, відбившись від своїх основних сил, загинув у жорстокій нерівній сутичці з російськими військами.

 

Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотронинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II із закликом до гайдамацького повстання і на підтримку Коліївщини, засумнівався в його автентичності (маніфест цей був фальшивий, виготовлений Мельхіседеком) і дав його писарю Івану Глобі. Той відразу впевнився в підробці і переконав кошового не втручатися в цю справу явно. Ігумену ж Мельхіседеку була дана відповідь: «Коли б велика монархиня вимагала насправді служби козаків у Залізняка і Ґонти, то вона б послала свій указ не через ігумена, а через особливого посланця, як це завжди було в Запоріжжі».

 

Однак ця обставина не завадила Калнишевському, між іншим, таємно послати на підмогу гайдамакам загін на чолі зі своїм добрим знайомим Семеном Гаркушею. Гаркуша згодом подружився з Іваном Гонтою, став його бойовим побратимом, а після віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М. Залізняка повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 років, у походах на Очаків і Хаджибей під командуванням Петра Калнишевського. Під Хаджибеєм Семен Гаркуша був поранений, повернувся на Роменщину і протягом 1772 – 1784 років очолював повстанські загони, котрі діяли на Полтавщині, Катеринославщині, Чернігівщині, доходили до Канева.

 

Семена Гаркушу кілька разів заарештовували, він тричі тікав з тюрем і продовжував боротьбу за свободу. 17 лютого 1784 року в Ромнах на базарі його спіймали востаннє, підновили тавра, засудили до 280 ударів канчуками і до вічної каторги, відбувати яку заслали в Херсон.

 

Справжнє прізвище Семена Івановича Гаркуші – Миколаєнко, народився він 1739 року в сім'ї кріпака на Поліссі; як і Калнишевський, «дістав освіту» на Січі, куди потрапив дев'ятирічним хлопчиком – його усиновив козак Яків Легкоступ. Гаркушею його прозвали за вимову, бо він гаркавив. Спочатку був джурою Петра Калнишевського, згодом став повноправним козаком-запорожцем. І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав і далі. Вже 1773 року вельможні магнати польської шля­ти (граф Федір Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та інші) зверталися до Калнишевського з проханням захистити їх від гайдамацтва запорожців. Але намарне. Бо, як співалося в народній пісні:

 

Та ви мені не пани, а я вам не хлопець!

Догадайтесь, сини вражі, що я запорожець.

Чи є в тебе, сіромахо, отець рідний, мати?

Ой, Великий Луг –  мій батько, а Січ – моя мати.

 

Звичайно, російський царизм не міг миритися з демократичними волелюбними звичаями Запорізької Січі. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів взагалі ніколи й нікому. Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запоріжжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального опису Лівобережжя (1765 – 1769 роки) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах» («городами» запоріжці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків, що утворювали Гетьманщину). Як співалося в тогочасній народній пісні:

Ой горе нам на Гетьманщині,

Надокучила вража панщина.

 

Запоріжці брали активну участь у визвольній війні 1773 – 1775 року під проводом Омеляна Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 року. До того ж є дані про те, що він сам якийсь час був запоріжцем.

 

У фондах ЦДІА УРСР є кілька томів «Справи про українців, учасників повстання селян під керівництвом Пугачова», датованої 1775 роком. Згадаймо лиш одного українця – керівника Коліївщини Максима Залізняка, засудженого царським судом на довічне заслання в Нерчинськ, який утік з Сибіру і приєднався до пугачовців. Сам же Омелько Пугач після поразки мав намір «пробратися морем до Запорізьких козаків». Не зміг, бідака, – його полонив царський сатрап Суворов. Стратили ж у Москві 21 січня 1775 року, якраз за півроку до зруйнування Запорізької Січі. І це, до речі, не випадковий збіг. Селянська війна під проводом Пугачова схитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, тісні зв'язки повсталих з Запорізькою Січчю, звичайно, прискорили знищення цього, з погляду цариці, розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії.

 

Ворон ворону ока не виклює, – справедливість цього прислів'я підтвердило жорстоке придушення Коліївщини російськими, польськими і кримськими військами, правителі яких відразу знайшли спільну мову в боротьбі з повсталим українським народом. Запорізька Січ була потрібна російському царизму доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала свої південні володіння, пробиваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було важко – вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші удари, і в походи на турків та їх союзників разом з російськими військами ходили (у XVIII столітті козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з Туреччиною), і розвідку вели. Так 9 лютого 1755 року київський віце-губернатор Г. М. Костюрін писав кошовому отаману Григорію Федоровичу. «Особливо старатися через посильних, під пристойним приводом надійних і бувалих людей в Крим і Очаків розвідувати про тамтешні звернення і про те частіше доносити, бо цього височайший його імператорської величності інтерес вимагає».

 

14 січня 1755 року гетьман Розумовський теж наказував Кошу розвідати через свою агентуру внутрішнє становище в Туреччині в зв'язку з загрозливою обстановкою. Одним з таких запорізьких агентів був, між іншим, і Семен Гаркуша, котрий побував в Очакові і в Криму.

 

Особливо відзначилися запоріжці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768 – 1774 років, коли всьому війську козацькому низовому за доблесть оголосили подяку цариці Катерини II, а кошового Калнишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 року нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діамантів).

 

Запорізьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули записатися в реєстри Війська Запорізького, уславленого батальними перемогами.

 

Запорізьким козаком став майбутній видатний полководець Вітчизняної війни 1812 року М. І. Кутузов. Відомий вчений Леонгард Ейлер 4 серпня 1770 року записався до Кущевського куреня, туди ж 1772 року записався і фаворит цариці новоросійський генерал-губернатор Григорій Потьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечеса – через великі буклі його перуки. І хоч нині панегіристи цього колонізатора, як-от полковник Радянської Армії Микола Шахмагонов, автор «Исторического очерка-исследования «Чудний вождь Потемкин», опублікованого в газеті Одеського військового округу «Защитник Родины» за серпеньвересень (в 10 номерах) 1990 року, стараються переконати нас у його благородності, факти свідчать про інше. Сумно, що наші діти, які служать зараз в армії, виховуються на таких зухвало-шовіністичних творах, з такими монархічно-віропідданськими висновками:

 

«Какие чувства признательности должны питать к Государине, которая во все продолжение своего царствования так неутомимо трудилась над пробуждением у своих подданных чувств чести и достоинства! Именно пробуждение этих чувств у русского народа, во всех его слоях в период царствования Екатерины II превратили Россию в могущественную державу, сумевшую возвратить отнятые у нее в минувшие века земли и выходы к Черному морю, освоить новые края, обратить к мирному труду жестоких соседей, живших прежде грабежами и разбоем».

 

Оспівуючи колонізаторську політику царизму, войовничий шовініст-монархіст М. Шахмагонов пише: «Я лесть и фальшь презираю всегда," – говорил Потемкин».

 

Наскільки ці фарисейські декларації суперечили його реальним діям, видно з ставлення Потьомкіна до Запорізької Січі, її старшини і, зокрема, до Петра Калнишевського. Слова і діла Потьомкіна промовляють самі за себе. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. На лестощі не скупився. «Запевняю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбачатиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану», писав новоросійський генерал-губернатор Калнишевському, котрого величав «нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком», 21 червня 1774 року.

 

Та не мине й року, як Запорізька Січ буде знищена саме стараннями Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 року виступить на засіданні царського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї каральної операції, цариця Катерина II в своїх листах на Січ «з материнською ніжністю і щедрістю» обіцяла запоріжцям золоті гори, присипляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив, так би мовити, «теоретичне забезпечення» цієї ганебної акції, «науково обґрунтував» її необхідність і законність, похапцем створивши доповідні записки – «Коротку виписку про малоросійський народ і запоріжців» та «Міркування про запоріжців». Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорізьке козацтво як гніздо крамоли, доводив, що Січ «не має права на існування» при її «несамовитому управлінні», «злодійських умислах», є «політичною потворою».

 

Насправді ж усе було простіше й страшніше – після перемоги над Туреччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 року), потреба в Запорізькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця свободи» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії. На початку червня 1775 року величезне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелія рушило на Запорізьку Січ. Виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер Петро Аврамович Текелій був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію. Понад 100 тисяч чоловік налічувалося в підпорядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року царські війська оточили Запорізьку Січ – невелике укріплене містечко, з одною церквою, 38 будівлями, так званими «куренями», 500 козацькими, майстровими і торговими будинками.

 

Момент нападу вибрали вдало – на той час у Січі перебувало лиш кількасот душ, решта козаків розбрелася по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни.

 

Це не означає, що козаки не могли оборонятися (однак сили були надто вже нерівні). Так у травні 1709 року, коли три полки російської армії під командуванням полковника Яковлєва за наказом царя Петра І знищили Запорізьку Січ, вони дорого заплатили за це. При її штурмі тоді загинуло 350 чоловік, понад 150 було поранено. Оборонці Січі втратили лише п'ять козаків загиблими (російські війська ж, розлючені героїчним опором залоги, стратили 156 козаків, тобто кожного третього оборонця). Чи не тому, пам'ятаючи події 1709 року, цього разу царизм послав такі великі сили на Січ?

 

Про що думав 84-річний кошовий Петро Калнишевський, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував травень 1709 року і наступні поневіряння запоріжців під опікою Туреччини в Олешківській Січі? Чи грудневу розправу 1708-го в Ромнах, коли російські війська Сулу загатила тілами страчених козаків та міщан?

 

Безперечно одне: він розумів приреченість будь-якого опору навалі царських військ за такої ситуації. Надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запоріжця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором – і годі чекати пощади. Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоч якісь шанси на компроміс. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідає про це історична пісня:

 

- Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати,

Нам старшому генералу

З пліч голівку зняти...

Та не позволиш з тесаками –

Позволь з кулаками...

Ой крикнув же та Калниш кошовий

- На Покровській дзвіниці:

Ой кидайте ж ви, славні запорожці,

І пістолі, й рушниці.

Та й не позволю, славні козаченьки,

Вам на башти стати.

Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати.

...Ой у суботу уполудні

Москва наступила;

А в неділю до схід сонця

Лагері розбила...

Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали.

Ой облягли їх москалі

Та всіма сторонами.

Ой кругом церкви, церкви січової,

Ой караули стали,

Ой священику отцю Володимиру

Та служити не дали.

Ой летить бомба з московського боку,

Та й посеред Січі впала...

 

Цю пісню понад двадцять років тому я часто чув у виконанні роменського кобзаря Євгена Адамцевича.

 

Петро Калнишевський і січова старшина, аби уникнути даремних жертв, здали російським військам Січ без бою. Завойовники пограбували військову скарбницю, вивезли із сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорізького (на слід якого випадково натрапили десь через 60 років – ці матеріали досі не опубліковані). Понад п'ять тисяч запоріжців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ.

 

А що сталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно твердять, що він, разом з козацькою старшиною, військовим писарем Іваном Глобою, військовим суддею Павлом Головатим, військовим старшиною Андрієм Порохнею, полковниками Чорним, Степаном Гелехом, Іваном Куликом, Іваном Гараджею, курінними отаманами Осипом Параличем, Мусієм Головком та іншими були заарештовані, а їхнє майно описане й конфісковане.

 

Заарештувати заарештували, але чи відразу після захоплення Січі? Це, як на мене, принципове питання. Принаймні стосовно Петра Калнишевського, є підстави сумніватися в його негайному арешті в червні 1775 року.