Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

«Руська мати нас родила»: феномен національної ідентичності (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 7 вер. 2012 р., 11:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 вер. 2012 р., 04:18 ]
У статті аналізується на основі відомого вірша М.Шашкевича етнічне значення людини як представника національної спільноти в її різних політичних станах (бездержавності в минулому і незалежності сьогодні) та роль національної ідентичності в реалізації національної ідеї.

Актуальність теми полягає в розкритті важливості національної тотожності людини на сучасному етапі української державності, коли в результаті прагнень сучасних русифікаторів узаконити другу державну мову – російську означає не лише двомовність, а фактично витіснення української мови з усіх сфер життєдіяльності суспільства. 

Метою статті є розгляд, на основі інтерпретації вірша М.Шашкевича, категорії «національна ідентичність» і її значення в державотворенні, розвитку культурно-духовного життя нації і в повному обсязі її діяльності.

Найголовніший сенс діяльності «Руської Трійці» і, зокрема, Маркіяна Шашкевича як найталановитішого серед своїх колег та однодумців – рідна мова, щоб вона стала мовою художніх, наукових творів, мовою церкви і священиків та й всього кліру. Щоб вона стала рівноправною серед інших мов світу, як рівна з рівними і повноправними мовами нашої планети. Здавалося б, мовний феномен у часи «Руської Трійці» не мусив би мати якогось особливого значення, оскільки український загал Галичини знав і розумів як польську, так і німецьку мови, що були панівними в Австро-Угорській імперії, адже офіційні документи власне писалися цими мовами. Проте, як відомо, ситуація з українською мовою в  Австро-Угорській імперії була критичною, тому не випадково діячі «Руської Трійці» поставили метою відродити рідну мову, що означало масштабне відродження українства. Звісно, головна увага будителів скерована на мову як сутнісну ознаку національної тотожності, національної культури, нації.

Сьогодні дехто, навіть серед демократично настроєних сучасників, теж майже повторюють стару думку, що мова, мовляв, не є головною серед особливо гострих соціальних і політичних проблем, що вимагають першорядного вирішення. Очевидно, не варто доводити, що ці люди грубо помиляються і що подібними думками фактично затушовують головну проблему сучасности, саме української сучасности – утвердження національної ідентичності, немислимої без повного, всебічного і остаточного утвердження української державности. А вона, в свою чергу, не може реалізуватися в повному обсязі без утвердження єдиної мови нації – української, яка безперешкодно покликана функціонувати в усіх сферах життєдіяльності нації.

Маркіян Шашкевич дуже добре розумів залежність мови від народження, місця народження і суспільства, в якому новонародженому слід жити, отримувати освіту, спілкуватися насамперед з своїм корінним середовищем, працювати і т.д. Коли ж заходить мова про суспільні відносини (суспільство), то, певна річ, включаються як історичні, так і політичні чинники, соціальне становище людини цього суспільства, національні відносини і т.д. Це цілий комплекс проблем, який, знову ж таки, немислимий без феномена національної ідентичности, оскільки немає жодної людини на нашій планеті, яка була б, образно кажучи, «безрідною» – адже її народжує мати, яка так чи інакше належить до певного роду, до своєї спільноти.

Слова, якими починається відомий вірш Маркіяна Шашкевича, акцентує на кровній споріднености носія мови з матір’ю. За цим одним рядком поезії постає автоматично образ сім’ї, в якій дитина є продовженням цього ж конкретного роду, отже, й продовженням носія материнської мови. Здавалося б, біологічний чинник настільки природний, що іноді не замислюються над цим фактом, за яким, проте, стоїть дуже важлива проблема, а саме: кровна спорідненість національної спільноти/сім’ї, яку об’єднує не лише територія проживання, але й історія, звичаї, традиції, які склалися впродовж усього існування спільноти, релігія, право, що формувалося впродовж історичного існування спільноти, культура, яка має як матеріальний, так і духовний сенс, матеріальні та духовні надбання спільноти і т.д. І, певна річ, мова як один з важливих феноменів власне національної тотожности особистости, приналежної на підставі названих «складників» до своєї спільноти. Отже, однозначно можна стверджувати, що маємо справу не з механічним об’єднанням людей, а значно глибиннішим, якіснішим, внутрішньо життєвим.

Таким чином, образ «руська мати нас родила» визначає життєву «програму» особистості, котра себе зачисляє до своєї, саме до своєї спільноти як рідної.

Акцент на спорідненості (мати – дитина) у рядках вірша М.Шашкевича, певна річ, невипадковий, коли йдеться про національне відродження, що його, на думку Івана Франка, «чисто формально-національними формулами [...] годі розв’язати». Отож акцент зумовлений конкретною історичною ситуацією, що про неї чимало написано. І.Франко підкреслює важливу обставину – українське населення, попри польське чи німецьке засилля Галичини в Австро-Угорській імперії, усвідомлювало свою окремішність (навіть уживаючи в розмовах і письмі польської мови, «не переставали, проте, почувати своєї національної відрубності від поляків»).

Національна ідентичність, звичайно, у тодішніх умовах вимагала доказовості насамперед у мові, відтак – у традиції, яка охоплювала історичну пам'ять, національні звичаї, національне право, викристалізуване впродовж існування нації, народний побут тощо. Однак ця обставина ніколи не втрачала своєї актуальності, оскільки багатовікова окупація України, розчленування її між різними державами, що супроводжувалася політикою русифікації, полонізації, германізації, а в угорській частині – мадяризації, в румунській – румунізації, завжди несла загрозу фізичного і духовного знищення народу.

Немає сумніву, Маркіян Шашкевич відчував цю загрозу, і його знаменитий вірш без перебільшення можна назвати програмою збереження нації: говори українською – і ти відкриваєш історичну перспективу для всієї національної спільноти. «Чом другую полюбляєм», відмовляючись від своєї, означає аж ніяк не протиставлення двох мов, а застереження перед загрозою, яку поет гостро усвідомлює, бо в своєму середовищі бачить, до чого приводить відмова від рідної мови. Однак І.Франко в діяльності Руської Трійці бачить протест, визначаючи чітку її діяльність, що увінчалася «Русалкою: «Се був протест «Русалки» проти політичного авторитету». І тут є повна рація українського генія, коли наголошує в творчості діячів «Руської Трійці» і, зокрема, Маркіяна Шашкевича на увагу до української людини – представника народу, «котрий між освіченими панами вважається худобою, а не чоловіком», і далі продовжує: «Аж надто виразно пробивається той протест в тім, що автори любуються іменно в описанні людей, вигнаних із суспільності, опришків та розбійників, котрі цілим своїм життям закладають протест проти існуючого ладу».

Певна річ, ми свідомо зупинилися на цих особливих спостереженнях І.Франка, маючи на увазі сьогоднішню ситуацію, яка охоплює як економічні, так і духовні та політичні простори сучасності, відмінної від часів «Руської Трійці» чи не найважливішим – статусом нації, яка проголосила незалежність (відновлення ? – державності), і в цій державності проіснувала двадцять років, на жаль, з великими втратами можливого, але не реалізованого (та про це пізніше).

Отож основа нищення нації тоді лежала в одібранні прав народу (і насамперед мови). Тому таким же протестом логічно можна назвати й вірш М.Шашкевича «Руська мати нас родила…». Збереження ідентичності народу в украй несприятливих умовах було гарантом реалізації національної ідеї, яка «прочитувалась» в діяльності провідників «духового і літературного відродження руського народу в Галичині». Це був могутній поштовх до діяльності інтелектуальних сил України, спрямованих на реалізацію, кажучи словами І.Франка, можливого в умовах неможливого. Заснування основ цього процесу в послідовній діяльності «будителів» поєдналось з національним відродженням на Наддніпрянській Україні і, насамперед, сконцентрованим у «Кирило-Мефодіївськім братстві», участь у ньому Т.Шевченка з виразною політичною метою, попри всі наступні перипетії і людей, і самої ж  ідеї державности України, вже не змогли зупинити чи знищити ніякі сили.

Отже, здавалося б, всього на всього «констатуюча» думка в рядках «руська мати нас родила» фактично відобразила загальнонаціональний незворотній процес від національного відродження до розвитку і реалізації ідеї державності України.

Можна «пунктирно» і, певна річ, публіцистично-узагальнено ствердити, що і національний зрив 1918-1921, і діяльність ОУН та УПА, і проголошення державності завдячують цьому історичному минулому. Безперервність ідеї, утвердженої у вірші М.Шашкевича, вже модифікована в одночасному самостійному і проникливому баченні Т.Шевченка періоду Кирило-Мефодіївського братства і в наступних творах, зокрема «Посланії…» з велемовним і «простим» визначенням державности:

В своїй хаті своя правда

І сила і воля…

І аж до ствердження «коли діждемось Вашингтона з новим і праведним законом» з питанням і ствердною відповіддю. Все це одна лінія думки-ідеї, яка тримається якраз на ідентичності народної маси, в якій суб’єктивована особистість (особистості) чітко декларує (декларують) безумовну умову реалізації можливого, знову нагадуємо слова І.Франка, в умовах неможливого.

У питанні ж М.Шашкевича «Чом чужую полюбляєм», цураючись рідної мови, є не просто поетичною риторикою, бо в ньому відчувається осуд, адресований як сучасникам будителів, так і наступникам, які відмовляються від рідної мови. Осуд вказує на осторогу і стосується насамперед свідомості українців.

Таким чином вірш М.Шашкевича скеровує увагу на процес самоусвідомлення українського загалу в умовах екстремальних для цілого покоління як діячів української культури, літератури, мистецтва, священництва (церкви), так і всього народу. Загнаний народ до рівня виживання, залежности від «сильних світу цього», які не сприймають його як рівного собі, – цей стан, як правило, викликає, з одного боку, почуття меншовартості, а з іншого – зміну у свідомості поневоленого орієнтації на ціннісні параметри буття, що характеризується матеріальними і духовними координатами.

По-перше, відчуття меншовартості вселяє зневіру в творчі сили народу, породжує ситуацію, яку пояснюють приповідкою «моя хата скраю» або «нічого не дасть» будь-який крок на захист прав і свобод особи і народу (одиниці і колективу). І цей психологічно-моральний стан характерний для багатьох минулих десятиріч і присутній сьогодні. Діячі «Руської Трійці» гостро відчували цей стан, та й аналізований вірш М.Шашкевича своїм підтекстом дає відчути «основу» згаданого стану: якщо відмовляємось від рідної мови, «чужую полюбляєм», бо ми, мовляв, відчуваємо «дискомфорт», коли говоримо рідною в чужомовному середовищі, але, підкреслюю, на власній землі, у себе дома, бо іншомовне – «панське» середовище начебто вище від мого, рідного, національного…І ще одна обставина: той інший, чужомовний, ніяк не відчуває дискомфорту, коли говорить своєю мовою у чужому для нього ж середовищі. Парадокс у тому, що споконвічне національне раптом в умовах бездержавності «прогинається» перед ним, втрачає свою повноцінність і в очах національних одноплемінників набуває «меншовартості» в порівнянні з чужим, зайшлим. Адже всі чужинці на українській землі були і є зайшлі, навіть ті, які появилися на ній давно і, на їхнє щастя, не втратили своєї ідентичності, хоча не уникнули своєї мовної модифікації.

Проблема «свій» – «чужий» виникає лише за тієї умови, коли той «інший» (чужий) нав’язує свої правила в чужому для нього середовищі. «Чужим» є окупант в силу того, що утримує мою етнічну територію силою зброї і вводить свої порядки. Він чужий і мовою, і своєю культурою, і своїми традиціями, відмінними від моїх, і т. д., знищує мою духовну культуру, забороняє мою мову, і тому я не може його прийняти.

Росіянин у цьому розумінні є чужим, бо з ним зв’язана окупація України впродовж століть і все лихо, яке він ніс в Україну. Однак слід усвідомлювати, що конкретна людина російської національності, яка є громадянином України, не є відповідальною за згадане зло, тим більше, коли ця людина (і це буває нерідко!) не поділяє настроїв і, тим більше, політики російських шовіністів, імперіалістів, які сьогодні прагнули б перетворити Україну в свою колонію. Коли йдеться про «чужого» в національному середовищі, то слід пам’ятати, що конфлікт між «своїм» і «чужим» виникає лише при нав’язуванні «чужого» на чужій для нього території своїх правил  гри (як, наприклад, заборона національної мови чи – навіть! – відколоти частину етнічної території і створити «Сєвєро-Донєцкую республіку»). Що давало підстави до такої, нині призабутої і без покарання учасників та ініціаторів горезвісної  ініціативи? Звісно ж, ініціатива «чужого», який «забув», що він знаходиться на чужій для нього етнічній території, де споконвіку живе корінне населення, що дало назву державі.

Дуже добре можна проілюструвати цю ситуацію одним епізодом, що про нього говорить І.Франко. В приміщенні ратуші Львівської адміністрації відбулося передвиборче зібрання для обрання посла до державної ради. Виступали два кандидати і у вельми емоційному піднесенні заговорили про… історичну Польщу «od morza do morza».   І.Франко відзначає, що навіть прихильні українцям польські газети, як «Dziennik Poznański»,  не побачили «нічого  аномального в тім яркім вибуху польських стародержавних аспірацій у Львові, т.є., будь що будь на руській землі». І далі І.Франко, відзначивши поблажливі критичні зауваги газети з приводу згаданої акції, підкреслив: «Значить, коли б інша пора, відповідна констеляція політична, то виступати з такими аспіраціями у Львові чи Києві – і овшім можна би». Нарешті І.Франко робить слушний висновок: «Розваживши добре всю слаботу аргументів, на яких опирається та ідея, а заразом всю безліч колізій, які вона за собою тягне, ми будемо мусити  прийти до сього переконання, що оголошення ідеї історичної Польщі в наших часах, а особливо на непольських землях, є ділом політично безрозумним, з етнографічних взглядів безпідставним, ба навіть для самої польської народності дуже шкідливим, отже ж, і непатріотичним». На жаль, ніхто з польських політиків не прислухався до тверезого голосу Українця в часи Другої світової війни, коли аківські бойовики прагнули закріпитись на теренах Волині чи мали свої боївки у Львові та в різних місцевостях Західної України. Знову ж таки, чужинці на українській землі запрагнули заволодіти нею, спираючись передовсім  на  своє розуміння Польщі в її експансії на Схід, на наші землі, нехтуючи будь-якими правами корінних жителів цих земель, відокремивши себе від того «іншого», який тут споконвік проживає і який постійно виступає проти чужинців (визвольна війна В.Хмельницького, гайдамаки і т.д.). Клич «за нашу і вашу свободу» в остаточному наслідку не міг реалізуватися в силу якраз національної пам’яті українців.

А ініціатори «Сєвєро-Донєцкой…», пробуджені «вєлікорусскім єдінством», начебто призабули національну окремішність України і соборність її земель. Власне, нібито забули основу основ українського етносу – мову, а відтак історію, культурно-духовну традицію, походження, що його втілив поет у геніальному образі: «руська мати нас родила». Нарешті, вони себе виокремили в українській національній спільноті, будучи громадянами України, але аж ніяк не представляючи цієї спільноти, і всупереч їй своїми діями заявили, що вони справді інші, протиставивши себе українцям.

Отже, українське громадянство для них не стало перешкодою, тобто не становило і, очевидно, й сьогодні не становить тієї цінності, яка є для етнічних українців, бо, насамперед, воно закорінене в свідомості як вимріяна і виборювана впродовж століть національна державність. Для неетнічних громадян України, в цьому випадку ініціаторів територіального розколу соборної держави, громадянство як ознака державності не мала і, очевидно, й нині не має жодного значення. Бо мислять вони Україну як невіддільну «часточку» російської імперії, «єдіной і нєдєлімой».

Таким чином, сенс українського громадянства лише тоді набуває реальної сили, коли носій цього громадянства спирається на усвідомлення своєї національної тотожності (свого етносу), немислимої без української мови, національної історії, культурно-духовної традиції і т.д., тобто тих цінностей, які й становлять сутність людини національної спільноти (народу, нації). Відчуття людиною (індивідуумом) себе як органічною в національній спільноті, певна річ формується від самого народження в сім’ї, школі, в середовищі і т. д., якщо вони по-справжньому сприяють цьому формотворчому процесові. Загальновідомо, що манкурти і яничари не народжуються, а формуються в силу відповідних умов. Саме відчуття такої єдності дало можливість І.Франкові проголосити:

пам’ятай, що на тобі

міліонів стан стоїть…

Тут ще один аспект національної єдності особи і колективу – проблема відповідальності за все, що чиниш у своїй спільноті. До речі, актуальна від часів І.Франка до сьогодні, коли в сучасного українського політика розходиться слово з чином, не підкріпленим відчуттям відповідальності.

Сучасні «обрусителі» як в Україні, так і поза її межами мусили б запам’ятати, коли замахуються на українську мову і прагнучи ввести на рівні закону другу державну – російську, що мова – «це головне джерело внутрішнього, особистого і суспільного життя. Вона, з одного боку, мусить бути людиною все наново переживаною і відтворювана. З другого боку, мова – це архів переживань і думок народу, слідом його змагань і долі. Тому мова діє на нові покоління через сторіччя». Ці думки належать Л.Ребету, який далі розвиває думку про архиважливе  значення мови, єдиної  в національній спільноті: «Мова бо це суспільна форма пізнання. Суть її не сказане слово і не зміст, який із цим словом асоціюється в свідомості людини. Мова за своєю природою є не тільки засобом порозуміння, але взагалі передумовою думання…». Вона є «передумова і наслідок формування нації» і є критерієм національної приналежності. Автор підкреслює, що неможливо, щоб нація мала якісь дві мови і як приклад говорить про Швайцарію і Бельгію, де саме мова вирішує, що ці країни «не творять нації в повному значенні цього слова, а націю в чисто політичному розумінні». Задекларована «політична нація» в сучасній Українській державі фактично означає грубу, антиконституційну і анти правову ліквідацію поняття нації і національної мови як ознаки національної приналежності. Повернути фактичну сутність нації в її правовому існуванні – першочергове і невідкладне завдання для політиків і правової системи держави. Коли цього не буде зроблено, «безнаціональна» держава в очах світової громадськості принаймні може стати посміховиськом, коли спеціалісти-правознавці заглибляться в цю одіозно сфабриковану проблему.

До речі, ряд дослідників акцентують на значенні етнічності, отже й мови у формуванні нації, а «саме завдяки використанню етнічного чинника сучасні європейські нації володіють ознаками культурної самобутності».

Проте нація без держави, що її заміняють вигадані словосполучення, як «союз слов’ян», «європейський схід», «ліґа народів» або під одним поняттям «провансалізму», що з усіх глузує Д.Донцов, слушно вважаючи, що нація, яка прагне свободи і відігравати свою роль у світі, «мусить раз назавжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, волевий світ сильних народів-володарів…».

Парадокс у тому, що нині –  в умовах державності, нехай і не остаточної і в повному обсязі осягнутої, – виникає потреба нагадувати засадничі основи визволення і національного самоствердження, звертатися до розуму і серця мільйонів українців усвідомити небезпеку втрати мови, а відтак і самобутності як нація, коли вже здійснено перший фатальний крок на рівні державного документу, яким є паспорт, а саме: не визначення національності. Абсурд у тому, що паспорт фіксує громадянство особи в нібито державі «безнаціональній», тобто з політичною нацією – з однією державною мовою – українською, чого, по суті, в природі не буває.. А прагнення сучасних обрусителів ввести ще одну державну – російську – означає ніщо інше, як витіснення української мови із життя держави і переконлива демонстрація того, що «вони», як зайшлі люди, чужинці, не приймають корінних жителів повноправними господарями на своїй землі. Бо й справді вони не є такими: достатньо глянути, які відсотки капіталу знаходяться у володінні «аборигенів»… (Згадка ж про капітал не випадкова, бо загальновідомо, що капітал править світом: наповнює світові арсенали, веде війни, здійснює «підкилимну» політику  і багато чого іншого).

Отож  «Руська мати нас родила» – означає важливий початок формування особистості за сприятливих умов цього процесу. Часи Маркіяна Шашкевича, власне, не були сприятливими, але національне пробудження від діяльності «Руської Трійці» стало потужним джерелом незворотного процесу національного самоусвідомлення, відродження в умовах засилля чужинців (австрійців, німців, поляків і т.д.) національної мови, культури і духовних традицій, захопивши в своє русло цілі покоління людей, обдарованих і відданих українству.  

Нарешті, зміна ціннісних координат у національному бутті, в умовах бездержавності, є, без будь-яких застережень, небезпечним для історичної перспективи нації. Одним з таких явищ є спроби применшити або й зовсім знецінити етнічне походження громадянина держави чи країни, краю (в умовах бездержавності). І як переконливий аргумент, наводяться приклади з національно-культурного чи політичного життя: Мілена Рудницька і весь, зрештою, рід Рудницьких, Ю.Шевельов, євреї в УПА і т. ін.  Прикладів чимало з багатьох сфер українського життя. А втім, може, приклад підтверджує правило, як і виняток  підкреслює тенденцію, яка неухильно проявляється  незалежно від волі історика чи інтерпретатора історичних (політичних) подій. Прийняття терміну «політична нація» і введення його в життя (позбавлення п’ятої графи) підмінило національну визначеність громадянина держави державною приналежністю (громадянством), причому знищило (на папері) національну ідентичність, бо вже не має значення, хто ти від народження, місце народження, яка твоя рідна мова і т.д., замінивши ціннісні категорії громадянством і перетворивши українську людину («руська мати нас родила») в «людину світову»: де захочеш жити, там твоє громадянство. Це, по суті, втрата Батьківщини, як матері, яку не обирають, як і Батьківщину (пригадаймо знамениту поезію В.Симоненка). Відбулося знецінення особливо  ціннісної, сказати б, корінної сутності людини, як не парадоксально, за активної державної підтримки (узаконена ліквідація національної ідентичності!). Це й не випадково, адже цей некоректний акт щодо національності відкрив навстіж двері для т.зв. «інтернаціоналізації» українського парламенту, в якому переважаючу більшість становлять інонаціонали, чого, до речі, не знає жоден парламент світу, або, іншими словами, жодна національна спільнота в світі не допустила в своїх парламентах переважаючої більшості чужинців. Умовно можна таке явище в українському парламенті назвати спадщиною радянщини як окупаційного режиму…

Розрахунок простий: українця, за багатостолітньою традицією, слід тримати у відповідних обмеженнях навіть в умовах державності: адже, згідно Конституції України, в парламент має право обиратися будь-який громадянин України. Але цей документ не розкриває реальних умов цього права, тобто не вказує на неможливість середньо статистичного громадянина України стати депутатом через відсутність фінансових можливостей, по-перше, бо далеко не кожний громадянин здатний внести відповідну, згідно закону про вибори, грошову суму, на кажучи вже про т.зв. «просування» у партійних списках на вибори до парламенту, а по-друге, узаконюється неприродна нерівність між корінним українцем і представником національної меншини, коли в гру входить фінансовий еквівалент, а не реальна чисельність національної меншини, згідно останнього державного перепису населення. Тут уже не грає жодної ролі національна приналежність, а втім, грає, бо, як правило, багатії є чужинці. Таким чином офіціальна ліквідація національної тотожності відкрила двері для «законної» спекуляції правами народу, який дав назву державі. Звідси – ряд труднощів у вирішенні багатьох питань державного значення і, зокрема, мови, культури, освіти як ключових у національному вихованні, формуванні національної свідомості, формуванні уряду, що в переважній більшості сьогодні складається з інонаціоналів… Підкреслимо: такого не буває в жодному уряді світу, бо електорат чітко усвідомлює, кого він обирає.