Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті (скорочено). Частина 1. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 7 трав. 2014 р., 04:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 трав. 2014 р., 11:59 ]

Свою Україну любіть.

Любіть її… во время люте

Тарас ШЕВЧЕНКО

 

ВСТУП

 

Проживши вже немало років і озираючись назад, у минуле, я дійшов висновку, що доцільно буде написати про своє життя, яке було далеко не простим. У цій розповіді спробую змалювати долю звичайного українця-галичанина, що народився, виріс, здобув освіту за часів більшовицької влади, адже подібно до мене починали свій шлях у життя мільйони українських сільських хлопчаків, котрі потім шукали своє щастя хто як міг. Це було нелегко, і часто кінець був сумний – із одинадцятьох моїх сільських однокласників до пенсії дожили тільки четверо…

 

Хочу також розповісти про свою працю на посаді міського голови Львова, яку доводилося виконувати у складних історичних умовах на першому етапі побудови Незалежної України. Описую і оцінюю події так, як вони мені запам’яталися, як сприймали їх у той час мої розум, свідомість, серце. Читач не знайде тут мовної віртуозності, майстерних літературних описів, бо книжку творила людина з технічною освітою і, відповідно, лаконічним висвітленням подій та думок.

 

Сердечно дякую за допомогу в написанні й оформленні цієї книжки своїм друзям Володимирові Яневичу, Олександрові Маслянику та сестричці Ярославі.

Автор

 

ДИТИНСТВО

Пам’ятаю себе ще ізмалечку. Перші дитячі ремінісценції у мене залишилися від уродин брата Богдана. Мені тоді було лише два роки і вісім місяців, а я як сьогодні бачу на ліжку маму з Богданчиком на грудях, біля мами стоїть повитуха Яцичка.

 

Маленький Василько

 

Інша подія, котра вже глибоко запала мені в пам’ять, сталася наступного року. Було пополудні літнього сонячного дня. Я сидів на порозі хати, коли раптом почув гамір і побачив, як на наше подвір’я в’їжджає кілька возів з людьми. Здебільшого то були мешканці нашого села. Вони кинулися поспіхом та, як мені видалося, дуже охоче розбирати нашу величезну стодолу. Мати в той час виконувала свій "святий обов’язок" на колгоспному полі. Батько був на роботі на державних ставах, а сільська голота за наказом колгоспного керівництва завзято розбирала недавно побудовану батьком споруду з наміром украсти її для колгоспу. Шпіцери в Нижній Лукавиці – мій батько, його брат Семен, сестра Розалія, двоюрідні брати Василь та Володимир – належали до заможних господарів, але "другі  москалі" розорили їх до нитки. У батька забрали поле, коня, реманент, посівне зерно і картоплю, сіно, солому, навіть матеріал для будівництва нової хати. А тепер забирали стодолу. Хтось повідомив батьків. Першою прибігла мати, почала плакати, просити, лементувати. Прийшов і батько, взяв у руки вила і тихо сказав: "Забирайтеся звідси!". Голодранці немов справжні злодії – що встигли повантажити на вози, те вкрали і квапливо покинули наш двір. Із залишків стодоли батько побудував хату, яка стоїть донині.  

 

 

Варто відзначити, що після пограбунку на користь колгоспу батько категорично відмовився йти туди працювати, а влаштувався на роботу в державне Стрийське рибне господарство, як тоді казали – "на стави". Це викликало невдоволення колгоспного начальства і в тогочасній стрийській районній газетці, яка збереглася у сім’ї, було вміщено такий собі примітивний малюнок (намальований рибалка з трьома рибками в руці) і віршик:

 

В холодочку, у тіньочку

Продрімав наш Іваньок,

Три плотички невеличкі

Він впіймав за марнодньок.

 

Бачте, селянин повинен був тоді працювати тільки за "трудодньок" (за нього раз на рік платили кілька рублів, давали трохи зерна, виділяли 10 – 12 арів конфіскованої перед тим у селянина землі на садіння картоплі, дозволяли пасти корову на колгоспному пасовиську та накосити сіна), а праця на державному підприємстві – це вже "марнодньок".

 

Коли з решток стодоли будувалася наша хата, я, як міг, допомагав дорослим. Одного разу на великий палець моєї правої руки, що була на фундаменті, упала здоровенна колода і розчавила його, потекла кров. Крики, зойки… Мама потім розповідала, що в неї усе задерев’яніло, і її дії були напівсвідомі. Одначе вона як могла склала роздроблені кісточки, туго перев’язала палець і повела-понесла мене напівпритомного за п’ять кілометрів до Моршина, щоб автобусом завезти до лікарні у Стрию. На той час ніякі автобуси до села не ходили, а коні та підводи були на колгоспних полях і ніхто не дозволив би використати їх для інших потреб.

 

Моє рідне село Нижня Лукавиця, що зручно вмостилося на західному березі річки Жижава, лежить на відстані дванадцяти кілометрів від найближчого міста Стрия. Відразу за річкою розстилалися зелені, вкриті квітковим різнобарв'ям луки (звідси, мабуть, і назва – Лукавиця), що переходили в підлісся, за яким наліво й направо застилав обрій дрімучий листяний ліс. На цих теренах випасали худобу, заготовляли на зиму сіно та дрова, збирали гриби, ягоди, горіхи, ловили рибу.

 

Решту території займали родючі поля, на яких працьовиті селяни вирощували щедрі врожаї зернових, картоплі, льону, буряків, капусти та інших припасів для столу. На південному заході синіють гори Карпати. В ясну погоду можна розгледіти окремі будиночки і дерева, а навесні аж до червня милуватися вкритими снігом вершинами. В центрі села вабить зір світла споруда старовинної мурованої церкви, обнесеної чепуристими липами. У низині між селами Нижня Лукавиця і Станків десятки ставків, де здавна процвітав рибний промисел.

 

З північної сторони посеред парку до більшовицької окупації стояв палацик поміщиків Баранських, відокремлений від села ставком та розкішним яблуневим садом. Неподалік біліли хатки для челяді, якою звичайно ставали безземельні селяни. Праці вистачало всім, бо крім польових робіт на 113 гектарах орної землі, якими володіли Баранські, вони мали ще ферму, ґуральню, млин, цегельню. Про дідичів Баранських мої батьки говорили з симпатією і згадували про них тільки добре. Панський двір забезпечував людей роботою, селяни щотижня отримували платню, а найбільш працьовитих у суботу пополудні частували й чарчиною. Хоча поміщики були поляками, але поважали українські віру і звичаї, зокрема виділяли кошти на церкву, збудовану 1810 року, яка справно слугує греко-католикам донині. Біля церкви – гарний будинок для пароха: чотири великі кімнати, просторий коридор, підвал і горище. Побудували також підсобні та господарські споруди, викопали криницю.

 

 

"Перші москалі" націоналізували маєток дідичів Баранських і дали його на розграбування селянам. Уперше за всю свою історію селянин здобув сумнівні матеріальні блага не за рахунок власної праці, а крадіжками і пограбуваннями. Так почалося народження "нової радянської людини". До того ж, знищили млин, ґуральню та цегельню. Кажуть, коли оті "перші" заїхали в село, люди почали запитувати, що вони зі собою привезли, що мають. З їхніх відповідей виглядало, що вони "імеют всьо". Тоді одна жінка запитала: "А воші маєте?", на що відразу одержала відповідь: "Канєшно, канєшно імеєм". Гірко згадувати, але родину Баранських більшовики знищили. Сорокалітнього Володимира стратили в Катині разом із польськими офіцерами, а місцевий капезеушник Оніфро розтрощив родинну гробницю і розкидав кості покійників по всьому цвинтарі.

 

"Другі москалі" націоналізували парохіяльний будинок і віддали його під семирічну совєтську школу, а господарські споруди священичої садиби передали колгоспним вівцям. Церкву ж закрили, і священик, певна річ, виїхав із села. Місцевий директор школи в 1960-ті роки знищив історичну будівлю, яка довгі літа належала сільській парохії, побудувавши на її місці школу.

 

Настала п’ята весна мого дитинства. Яскраве сонечко щедро пригрівало відпочилу під снігом землю. Почали проростати підсніжники (у нас їх називають растонькою), кропива, хрін та інші квіти й трава, на деревах появилися листочки. З вирію прилетіли бузьки, ластівки, шпаки, солов’ї, жайворонки, скоро мала закувати зозуля. У нас було повір’я, що коли кує зозуля, то треба взяти в кулак якусь копійчину і на кожне зозулине "ку-ку!" відповідати: "Маю гроші!". Тоді в тебе завжди будуть водитися гроші, незважаючи навіть на поголовні колгоспні злидні. Я грався на подвір’ї, коли раптом на величезній сусідській груші голосно закувала ця весняна птаха. Мене кинуло в жар від того, що не маю ані копійки, а бігти до хати вже не мало сенсу, бо таке не зараховувалося – треба було мати при собі гроші на момент першого "ку-ку!". Раптом сусідка – вже немолода господиня Марія – почала невпевнено відповідати: "Маю гроші!.. Маю гроші!..". Так тривало кілька хвилин, а потім зозуля іронічно заявила: "Г…вно маєш!". І поки Марія приходила до тями, батяркуватий підліток Богдан зіскочив з дерева і хутко пострибав через тини-перелази. Для мене це був хоча смішний, але й дуже повчальний урок – не можна беззастережно вірити в те, що чуєш.

 

Тієї ж весни в нас виникла ще одна проблема: хто буде пасти корову? Раніше батько винаймав пастуха. Тепер це стало неможливим, бо за соціалізму наймана праця була заборонена. Та й чим було платити, коли все "вигребли" до колгоспного двору? Заклопотані батьки навіть не могли подумати про мене як про пастуха, адже мені не виповнилося ще навіть п’яти років. Але я уже в такому, майже немовлячому віці, усвідомлював необхідність допомагати сім’ї і твердо сказав, що сам пожену корову на пашу. Пасовисько було за річкою Жижавою та сіножатями, під самим лісом, майже за кілометр від нашого дому. Мама допомогла мені вигнати корову, пояснила мої обов’язки й відразу побігла на колгоспне поле.

 

Може виникнути запитання, а чому мати так сумлінно працювала на колгоспних нивах? Відповідь дуже проста: хто не працював у колгоспі і не виконував призначені непосильні для однієї людини норми виробітку (хоч-не-хоч, а матері повинні були допомагати діти, бабуся, дідусь, чоловік), тому не дозволяли пасти корову – у той час основну годувальницю сім’ї – на колгоспному пасовиську та не виділяли навесні кілька соток поля для картоплі, яка в часи мого дитинства була єдиним спасінням від голодної смерті.

 

Отож я залишився без мами (інших пастухів майже не знав, бо вони були значно старшими від мене) і ходив крок у крок за коровою. Пригрівало сонце, нападали комарі, мухи та інша комашня. Я спотів, зголоднів та ще й захотів пісяти. Якщо піт можна витерти, голод витерпіти, а від комах відмахуватися, то остання проблема була значно складнішою. Довелося мені гнати ненапашену корову назад додому, щоб піти до виходку. Прибігла стривожена мама:

– Васильку, що сталося?

– Я прийшов попісяти.

– А щоб ти був здоров! Невже ти не міг зробити це у лісі чи за корчем?

 

Тоді не міг, бо вихований був так, що для цих справ існує виходок.

 

Сільські пастушки жили своїм дитячим життям: іноді легким та веселим, а бувало й навпаки. У кожного з них залишилося у пам’яті безліч спогадів про їхні ігри, забави, стосунки та проблеми. Нас, менших пастушків, старші хлопці примушували пильнувати за їхньою худобою, бо вони завжди мали щось до роботи: гралися у війну, ходили збирати ягоди, гриби, на риболовлю чи по чужих садах. Нам це не подобалося, але змушені були виконувати забаганки старших, бо інакше "отримували на горіхи", а поскаржитися батькам не дозволяла наша чоловіча гідність. Я був наймолодший, решта змушених працювати на старших була на три-чотири роки старша. Якось я зібрав їх і запропонував гуртом напасти на котрогось із старших, коли він зостанеться сам, і гарненько йому всипати, а саме: накόпати, накόпати… Переконував, що після того інші вже будуть боятися послуговуватися нами. Не минуло й години, як старші схопили мене, поклали долілиць і добряче дали різок, щоб я не баламутив послушних менших (значно старших від мене) пастушків. Виявляється, "змовники" тут же донесли "наверх" про мою затію. Після того я ніколи в житті не готував ніяких змов. Усе, навіть небезпечні для мене речі я робив відкрито, знаючи, що таким чином застрахований від підлої зради і не даю нікому нагоди-спокуси стати стукачем.

 

Якось на Івана Купала найстарший з нас, що звався Іваном, запропонував відзначити цей празник, а заразом і його іменини святковим обідом. Хлопці принесли з дому хто що міг, а могли в ті часи небагато: шматок намащеного смальцем або з салом хліба, круто зварене яйце, кілька молодих цибулин, дрібку солі та пляшечку газованої води. На ніжно-зеленій траві влаштували загальний стіл, на котрий кожен виклав своє "добро". Коли все було підготовлене до трапези – яйця й цибуля почищені, хліб розкладений, а пляшки розкорковані, Іван наказав побігти й завернути корів ближче до нашого стола, щоб вони не розійшлися далеко поміж корчі. Він і кинувся першим виконувати це розпорядження, за ним – решта. Коли через якийсь час ми повернулися до святкового столу, то побачили, що все найсмачніше було з’їдене чи понадкушуване та розкидане довкола, а найкраща вода випита. Появився з-за куща й Іван, якого ми здивовано запитали, що сталося? Іван трохи подумав, далі категорично промовив, що все те з’їла… Параційова коза! Ми накинулися на бідолашного Парація і почали його лупцювати. Той опирався, відбивався, та врешті крізь сльози заверещав: "А хіба коза їсть цибулю!?". Ми збентежено глянули один на одного, потім втупилися поглядами в Івана. Той довго не думав, а дременув межи кущами так, що аж трава хилилася. Я отримав ще один цінний житейський урок.

 

Десь після смерті Сталіна нас радіофікували. Посеред села на високому стовпі закріпили величезний потужний гучномовець, який від шостої години ранку до дванадцятої ночі голосно транслював новини, промови партійних вождів, класичну музику, сміховинки Штепселя і Тарапуньки, лаяв Америку та обіцяв наздогнати і перегнати її щодо виробництва молока, м’яса і масла на душу населення. Голова колгоспу радо використовував це чудо техніки і після гимну СРСР о шостій ранку з гучномовця лунало: "Увага! Увага! Говорить радіовузол колгоспу "Зоря комунізму" (сільські жартівники називали його "Шлях від комунізму"). Послухайте рознарядки на сьогоднішній день!". Відтак протягом години давав вказівки, що має робити кожна бригада, ланка, фірман, завфермою у кожному із семи сіл, що входили до складу "Зорі комунізму".

 

Найбільше мені запам’ятався і зненавидівся цей гучномовець через пісню "На зарядку, на зарядку становісь!". Бо коли маленьким невиспаним хлопчиком йшов босоніж по холодній вранішній росі, виганяючи на пасовисько корову, то чув, як із гучномовця, що ревів на ціле село, лунало: "Ґаваріт Масква! Масковскоє врємя  сємь часов пятнадцать мінут! Начінаєм утрєннюю ґімнастіку!", після чого звучало оте "На зарядку…". А я страшенно хотів спати, і це не дивно: адже часова  різниця між Саранськом (саме Саранськ, а не Москва лежить на сорок п’ятому градусі східної довготи і слушно було б казати не "масковскоє", а "саранскоє врємя") і Львовом становить аж 81 хвилину, тобто мене змушували прокидатися майже на півтори години раніше, аніж це закладено для нашого краю матінкою-природою. Якщо ж урахувати, що я ще й до того був і залишився невиліковною "совою", то вранішнє розбудження було для мене справжньою мукою. Яка тут зарядка?..

 

В часи мого раннього дитинства в селі ретельно дотримувалися християнських традицій, неодмінно відзначали всі релігійні свята і відповідно виховували дітей. Найсвітлішими тогочасними спогадами для мене є святкування Великодня, Зелених свят, Миколая, Різдва Христового, Василя, Храмового празника. До свят всі старанно готувалися, прибирали оселі, подвір’я, купували дітям новий одяг та подарунки. Назавжди запам’яталися запах великодньої паски, урочиста церковна відправа, післяобідні молодіжні забави та співи біля церкви.

 

Наш Новий рік відзначали чотирнадцятого січня – у день святого Василія Великого, а першосічневий називали "русским" (так у селі вимовляли слово "російським") або совєтським Новим роком. У це свято опівночі з тринадцятого на чотирнадцяте січня парубки починали віншувати всіх Василів, що мешкали тоді в селі. Позаяк Василь був майже в кожній хаті і пригощав нічних гостей, то це чудове дійство тривало майже до полудня. Маленьким хлопчиком я, певна річ, не міг діждатися приходу віншувальників і засинав. Зате яка радість була, коли посеред ночі мене будили, а знадвору у вікні було видно світлі обличчя молодих гарних хлопців, які під музику урочисто співали:

 

Половина садів цвіте, половина в’яне.

Най тя Господь благословить – скоро день настане.

 

Ялинки у світлицях ставили не до совєтського Нового року, а до Різдвяних свят, і стояли вони аж до Йордану.

 

На Зелені свята батьки давали пастушкам смачні наїдки та напої, а ті на пасовиську влаштовували загальний святковий обід, на якому кожен повинен був скуштувати щось у кожного із присутніх за столом. Потім хлопці збирали квіти, а дівчата плели віночки, якими прикрашали голови корів.

 

У Храмовий празник із навколишніх сіл та міст на Службу Божу приїжджали близькі та далекі родичі, котрих ґазди потім запрошували до себе за святковий стіл, а діти отримували від них гостинці.

 

Малеча щиро вірила, що справедливий Миколай покладе під подушку заслужені дари. Коли ж часом знаходили там і різку, то розуміли, що повинні поліпшити свою поведінку, бо наступного року не отримають нічого, окрім прута.

 

Вельми радісним було Різдво – три дні колядування, вертепу, забав, жартів. Кожну хату провідували спочатку маленькі колядники зі своїми щирими дитячими колядками, потім вертеп – дійство, до якого юнаки готувалися кілька місяців, далі молодь – хлопці і дівчата під музику втішали господарів колядою після тривалого посту і, нарешті, господарі – поважне, статечне чоловіче братство урочистим співом завершувало святкування. Усіх колядників господарі запрошували до хати, частували їх чим Бог послав та давали пожертви на церковні потреби.

 

Якось ми вирішили встановити на Різдво ялинку для моєї чотирирічної сестрички Славочки (мені тоді йшов тринадцятий рік). Я пішов до лісу по деревце. Падав густий сніг, здіймалася завірюха. Коли я знайшов і зрубав гарну ялинку, з-за кущів зі зброєю у руках вискочив лісник, мешканець сусіднього села. Він наказав узяти ялинку і під дулом повів мене через ліс по глибокому снігу не додому, а в протилежний бік до Моршина. Вже починало смеркати, як він допровадив мене до Моршинського відділку міліції і здав як грізного злочинця, а сам пішов до сім’ї справляти Святвечір. Молоді міліціонери не знали, що мають зі мною робити, потримали у відділку майже до півночі, а потім віддали ялинку й відпустили. Снігу навалило вище колін, і він продовжував падати. Додому треба було йти добрих сім кілометрів через старий густий ліс, у якому навіть водилися вовки. Вони недавно зажерли кобилу, а кілька років перед тим скажений вовк під самим селом напав на дванадцятилітнього хлопчика і так покусав його, що дитина померла. Не буду оповідати про свою неймовірно тяжку подорож. Знеможений, до краю зголоднілий, я з останніх сил добрів з ялинкою до рідної хати о третій годині ночі. Можете собі уявити радість моїх батьків, котрі марно шукали мене багато годин у лісі, на річці, у полях, і, втративши надію, повернулися додому. Ось такі ми буваємо лихі й безсердечні, як лісник із сусіднього села, що, зрештою, добре знав моїх батьків, але волів за краще вислужитися перед новою владою, або й добрі та безвідповідальні, як молоді міліціонери.

 

Узагалі-то я цей ліс знав непогано, бо ще з семи років доводилося щотижня ходити до Моршина по хліб. Вистоявши кілька разів у довжелезній черзі (в одні руки давали не більше трьох буханців) і купивши шість, а коли пощастить, то й дев’ять хлібин, через той таки ліс у заплічному мішечку ніс їх додому, аби сім’я мала що їсти. Тоді в сільській крамниці можна було купити хіба що гас для лямпи, цукерки – "подушечки" та горілку в необмеженій кількості. Власного хліба не було з чого пекти, бо всю муку, зерно і землю, на якій воно вирощувалося, забрали до колгоспу, а тих декілька десятків кілограмів пшениці, що видавали раз на рік за трудодні, надовго не вистачало.

 

Відомо, наскільки антихристиянською була комуністична влада, але на наших землях, що зовсім недавно потрапили до комуно-російської імперії, Церква мала ще велику вагу і пошану віруючих. Однак до влади прийшов Хрущов, який проголосив, що через 20 років у СРСР буде побудовано комунізм. Він узявся не тільки "наздоганяти й переганяти Америку", для чого наказав усі поля засіяти кукурудзою, а й пообіцяв у 1980 році показати радянському народові… останнього попа. Тобто дощенту знищити в цій державі релігію. Його посіпаки почали масово замикати церкви, залишаючи один храм на кілька сіл. Уночі місцеві негідники валили, викрадали й топили в річці придорожні хрести. Звалили навіть той, на якому був напис: "На пам’ятку скасування панщини 3-го мая 1848 г.". Учителів зобов’язали пильнувати щоб діти не ходили до церкви, не колядували, не брали участі у вертепі, у великодніх забавах, не відзначали інші традиційні свята. В селі поступово, мов лихі потвори, зростали бездуховність, пияцтво, злодійство, аморальність. Замість заповіді "Не кради!" запанувало "Не вкрадеш – не проживеш!", замість "Не свідчи ложно" – доноси і стукацтво, замість "Шануй батька свого й матір свою" – ставили за приклад вчинок Павлика Морозова.

 

Великою наукою для мене були розповіді сусідів, що збиралися у нас вечорами і вели неквапливу розмову про минувшину села, оповідали цікаві випадки, що траплялися з селянами, серед них і містичні, неодмінно згадували й про минулі смішні події. Чоловіки багато говорили про свою участь у Першій і Другій світових війнах. Вражали розповіді фронтовиків про останню війну – як їх гнали в атаку, а позаду йшли москалі з автоматами і вбивали кожного, хто пробував відступити під шквальним вогнем противника. Цікаво було слухати, як у Червоній армії виховувалися дисципліна й патріотизм. Про один такий випадок згадував мій вуйко Михайло. Новобранців після надзвичайно скромного обіду командир вишикував та й питає:

– Покушалі?

– Покушалі! – пролунали поодинокі відповіді.

– Єсть голодниє?

– Я голодний, – відповів вуйко.

– Хорошо. Два шага вперьод! Відіш вон ту деревню? Туда і обратно – бєгом марш!

 

Пробігся вуйцьо туди й назад, витрусив із себе рештки спожитої скупої "трапези", прибіг захеканий, виструнчився і голосно доповів: "Я вже ситий!".

 

Найчастіше обговорювали боротьбу наших партизанів проти енкаведистів і запроданців. Що цікаво – ніхто тоді не називав їх "бандерівцями", тільки партизанами (уже навчаючись у Львівській політехніці, я з подивом довідався, що в наших лісах, виявляється, діяли ще й радянські партизани). Про них говорили з великою теплотою і любов’ю, захоплено змальовували їхні бойові подвиги. Моя мама також була зв’язковою УПА. Вона врятувала життя заступникові районного провідника ОУН Стрийщини Дмитрові Цмоцю (псевдо "Улас"), якого тяжко поранили в бою під нашим селом.

 

Після смерті Сталіна і розвінчання культу його особи почали повертатися додому упівці: хтось попав під амністію, у когось завершився термін енкаведистського покарання, комусь скоротили строк. Повернувся і чоловік маминої сестри Іван Андріїшин, широкоплечий чолов’яга кремезної статури, неабиякого інтелекту та внутрішньої інтелігентності. Він був розвідником УПА, попав у полон, відбув каторгу. Саме його розповіді про запеклі бої, самопожертву і героїзм наших партизанів, про тортури, яких йому довелося зазнати від енкаведистів, про його стражденне життя каторжанина в сибірських таборах чи не найбільше сформували мій світогляд, навчили любити свій народ і ненавидіти ворогів. Від нього я дізнався багато такого, про що в ті комуно-більшовицькі часи говорити і знати було заборонено. Наприклад, про славну Олену Степанівну – першу у світі жінку, офіційно зараховану на військову службу у званні офіцера, чотаря Української Галицької Армії, – і почув пісню про неї:

 

Мати наша добра, бо нас виховала,

А ще краща Степанівна, бо край захищала.

За горою стрільці б’ються, а мати не чує,

Стрільці б’ються, стрільці б’ються, а в’на бандажує.

 

Познайомив мене з "Декалогом" і порадив ніколи не забувати вимогу "Говори не з ким можна, а з ким треба". З його уст я уперше почув про страшний Голодомор, влаштований Сталіним у Східній Україні, самого Сталіна він називав найстрашнішим ворогом українського народу. Розповів, як 30 червня 1941 була проголошена Самостійна Україна і пояснив, що хоча німці дуже скоро її ліквідували, сам факт проголошення Незалежності повік-віків залишиться в історії нашого народу, і завжди знайдуться українці, які намагатимуться повторити цей чин. Дуже вразило мене його вміння знаходити в книжках найістотніше, чого навчав і мене. Якось дав мені почитати книжку "Під чужими прапорами" авторства В. Бєляєва і М. Рудницького. Після прочитання я повернув книжку й невдоволено зауважив, що краще я не читав би її, бо там обливають брудом борців за Самостійну Україну. Він усміхнувся і відповів, що треба вміти читати поміж рядками: "Сьогодні тільки в цій книжці відкрито написано, що Степан Бандера сидів у німецькій тюрмі, а УПА налічувала сотню тисяч вояків і була таки армією, а не бандою, як про це брешуть совєтські історики".

 

Вуйко Іван, як і мій батько, також пішов працювати "на стави". Начальником там був колишній каґебіст-росіянин, що після війни оселився у Стрию. Решта робітників – українці з навколишніх сіл, і шеф, що частенько бував напідпитку, іноді заводив розмови про те, який він був бравий вояка та яка прекрасна Росія. На його оповідки наші люди, особливо колишній розвідник УПА Іван Адріїшин, завжди знаходили дотепні відповіді. Працював там і один старший за віком дядько, котрому довелося якийсь час жити у Франції. Там він з необережності став комуністом і, затуманений совєтською пропагандою, після війни приїхав назад в Україну. Повертався через Одесу, де в нього вкрали дві валізи із заробленим добром. Звідти для приохочення його повезли на екскурсію у Москву, потім відпустили додому, де всі селяни вже працювали в колгоспі "Зоря комунізму". Дуже скоро він зрозумів, що вчинив фатальну помилку і не пропускав жодної нагоди вколоти існуючу владу. Якось, після немалої дози "Московської" екс-каґебіст зібрав робітників і почав розповідати, яка прекрасна Москва. Ті йому заперечували, висловлювали недовіру і врешті розпашілий бос звернувся до екс-француза: "Вот ти бил і в Париже, і в Москвє. Скажі, какой город лучше?". Той не без задоволення звернувся до нього:

– Бачиш оту вілію? – і показав рукою на новозбудовану скраю села хату.

– Віжу, – відповів шанувальник Москви.

– А бачиш отой виходок? – і спрямував свій вказівний палець на почорнілу, похилену будку без дверей, що стояла неподалік і слугувала місцем, де  працівники ставів могли справляти нужду.

– Віжу, – відповів той, не здогадуючись, що попався на гачок, наче молоденький карасик.

– Якщо порівнювати, то ота вілія – Париж, а отой виходок – Москва.

– Но-но, Чєрнюк, думай, што ти гаварішь! – під хихоньки оточення сердито крикнув колишній каґебіст.

 

Змалку мене тягнуло до книжок, і вже в п’ятирічному віці я добре читав та став постійним відвідувачем сільської бібліотеки. Мабуть, у тому велика заслуга мого дідуся Василя Гошовського, предки якого були дяками, тобто знали грамоту з давніх часів. Дід Василь досконало розмовляв німецькою та польською мовами, також трохи розумів італійську, котру вивчив, перебуваючи в полоні як воїн австрійської армії. Він був дотепний і товариський, дуже багато читав, до чого привчив і мене. Дуже подобалося мені в дідуся читати Катехизм, де описувалася історія світу і людини, було багато чудових малюнків. Ще в дошкільному віці дідусь з бабусею допомогли  мені вивчити напам’ять багато щоденних молитов: "Отче наш", "Богородице Діво", "Вірую", "Помилуй м’я, Боже", "Десять заповідей Божих", "Шість правд віри", "Сім святих тайн". Часто увечері на прохання бабусі  дід читав Євангелію або "Кобзар". Особливо бабуся вмивалася слізьми над долею Катерини і повторювала за Тарасом, що москалі лихі люди. В мене теж починало текти з носа, але я з усіх сил стримував сльози, тільки зростала ненависть до отих "лихих москалів".

 

Моя любов до книжок не пройшла безкарно. Якось побачив у товариша, котрий був на три роки старший і вже пішов до першого класу, книжечку з чудовими малюнками і попросив дозволу переглянути її. Влодко відповів, що за це я повинен дати йому куряче яйце. Швиденько побіг додому, обшукав усі кошички, гнізда, але яєчка не знайшов. Повернувся і прошу показати книжку, а яйце обіцяю віддати пізніше. У відповідь той порадив піти в курник до мого вуйка Михайла, мовляв, там кури добре несуться. Невинна чотирирічна дитина помчала в чужий курник і щаслива побігла з яйцем до Влодка. Коли прийшов додому, мати дала мені в руку яйце і звеліла йти за нею. Привела мене до вуйка Михайла і наказала повернути йому яйце. А потім схопила ремінь і щедро всипала на задок, пояснюючи, що так чинити не можна. Тоді я зрозумів, що брати чуже – дуже поганий вчинок і не роблю того протягом цілого свого життя.

 

Читання було моєю улюбленою справою, і навіть на пасовиську, коли інші віддавалися іграм, дитячим забавам, я постійно читав якусь книжку. Увечері, коли мама забирала гасову лампу до стайні, щоб видоїти корову (електрики тоді в селі ще не було), я відкривав дверцята кухонної печі і читав при світлі, яке давали палаючі дрова. Тому з глибоким жалем я слухав розповідь батька про те, як наш сусід – учитель, колишній січовий стрілець Тимофій Палюк – палив книги, журнали та підшивки газет, які були випущені до 1939 року, бо за таку літературу його з сім’єю могли вивезти до Сибіру. Цілу ніч горіла коштовна література в нього вдома та в печах мого батька і сусіда Йосипа Палюка. Лише одну книжку тато заховав у сіні, а коли я уже підріс, і він був упевнений, що я нікому про це не скажу, дав мені її прочитати. Звідти я дізнався про "Гадяцькі постулати", побачив портрети і вивчив життєпис наших гетьманів. Як дуже дорогоцінну річ я бережу цю книжку і по сьогоднішній день. Отаке дитинство сформувало мою душу, у якій була гордість за тих, що боролися за Самостійну Україну, любов до ласкавих робочих рук наших селян, до їхніх щирих, відвертих, чесних сердець.

 

Навчання у школі давалося мені надзвичайно легко. Я любив допомагати дітям, які з тих чи інших причин училися кепсько. Наприклад, у третьому класі настиг на три роки старшого Ґеня. У кожному класі він сидів по два роки, хоча був далеко не дурним хлопчиськом. Якось Ґеньо не прийшов до школи, і вчителька послала мене до нього з’ясувати причину його відсутності. Увійшовши до старенької під стріхою хати, побачив його пузатенького батька-неробу, що розлігся на бамбетлі, і самого Ґеня, який сидів на низенькому стільчику і трісочкою шпортався у глиняній підлозі. Питаю, чому він не у школі, на що батько сердито відповів: "А що йому там робити? Все одно піде до колгоспу волам хвости крутити". Я, як міг, переконав їх, що вчитися таки треба, і після того Ґеньо завжди приходив до мене готувати домашні завдання. Він добре закінчив сім класів, потім ремісниче училище у Стрию і гідно пройшов свій життєвий шлях. На жаль, у той час було багато таких батьків, переважно з колишньої бідноти, що не вважали освіту за щось корисне та необхідне.

 

Хоча вчився я на "відмінно" і після закінчення кожного класу діставав похвальну грамоту, все-таки тричі за час навчання у сільській школі був битий. У першому класі нас учила немолода вже Степанія Павлівна (селяни називали її Павлихою, а ще "пані вчителька" або просто "пані"), яка свого часу закінчила Стрийську вчительську дівочу гімназію та вийшла заміж за нашого сільського хлопця з багатої родини Одинаків. Одного разу до школи приїхав зі Стрия інспектор, щоб оцінити, як майбутні сільські "будівники комунізму" засвоюють навчання. Пані вчителька викликала мене до дошки і наказала читати щось із букваря. Я голосно прочитав одну сторінку, другу. Районне начальство залишилося вдоволеним, було тільки зауваження, що в першому класі треба читати по складах, а не вимовляти слова відразу. Наостанку інспектор запитав мене, ким хочу бути, коли виросту, на що я твердо відповів: "Паном". Павлиха спаленіла, а інспектор весело розсміявся. Після відходу інспектора вона добряче надавала мені лінійкою по пальцях за того "пана". Кажучи "паном", я мав на увазі, що хочу стати вчителем, до якого тоді в селі зверталися "пане вчителю". Маленький галичанин ще не знав ленінсько-більшовицького трактування слова "пан".

 

Удруге був покараний на уроці малювання, коли Степанія Павлівна дала нам завдання намалювати щось на вільну тему. На моєму малюнку зовсім незумисне зійшлися два кольори: синій і жовтий. Павлиха тоді щедро познущалася над моїми вухами, примовляючи: "Я тобі покажу, як малювати синьо-жовті прапори!..". Вже вдома батько пояснив, що український синьо-жовтий прапор був заборонений російською більшовицькою владою, тому й наша добра, але налякана комуністами вчителька так суворо відреагувала на моє малювання.

 

Російську мову в нас викладала Сластіна (між собою ми називали її "засцяна") Свєтлана Міхайловна – мініатюрна, люта, як маленька собачка, затята російськомовна шовіністка. Чоловіка не мала, мешкала з сином-підлітком, який теж не розмовляв українською і не спілкувався з сільськими дітьми. Мій старший брат розповідав, що вона дуже плакала-ридала перед усім класом, коли почула звістку про смерть Сталіна. Учні-п’ятикласники були здивовані аж таким виявом розпуки, бо чудово знали, що саме Сталін розорив їхніх батьків і загнав до колгоспу: "Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні".

 

Раз до якогось там державного свята школа готувала дитячий концерт. Я тоді навчався у третьому класі, і мені доручили читати зі сцени сільської читальні (тепер її починали називати клубом) аж три вірші. Викликала мене також і Сластіна та запропонувала вивчити і прочитати ще один вірш російською мовою. Я відмовився, мотивуючи незнанням російської мови (тоді мову московитів ми починали вивчати лише з п’ятого класу). І одразу дістав від неї хльосткого, пекучого удару долонею по щоці. Шокований, принижений і ображений, я побіг додому і розповів усе матері. Майже одразу прийшла Сластіна з поясненнями (за побиття учня тоді ще можна було позбутися посади). Але мама вигнала її з хати, порадивши більше не піднімати руку на чужу дитину: "Маєш свого байстрюка!"

 

  

Пригадую ще один урок тієї заїжджої україноненависниці, який вона дала нам у п’ятому класі, коли ми почали вивчати російську мову. Однокласник Мирон читав якийсь текст російською. Сластіна наказує:

– Пєрєвєді!

– По-нашому буде… – далі Мирон не встиг продовжити, бо мініатюрна долонька російської "інтернаціоналістки" опинилася на його щоці, залишивши червону пляму.

– Я тібє пакажу "па-нашєму"!

 

Якщо старенька Степанія Павлівна змушена була карати дітей, маючи на меті навчити нас пристосуватися  до життя у тій потворній, аморальній, жорстокій державі, то Сластіна своїх учнів-галичан просто била – люто, з шаленою ненавистю до цього ще незросійщеного народу.

 

Після успішного закінчення четвертого класу районний відділ освіти преміював мене пільговою путівкою – тижневою поїздкою до Москви вартістю 100 карбованців (це було до реформи грошей 1961 року, штани на мене, між іншим, у той час коштували 120 крб.). Мама обдумувала, що треба купити на дорогу і підраховувала, скільки це обійдеться для сімейного бюджету. Виходило немало, особливо якщо взяти до уваги зарплатню мого батька (300 рублів на місяць). Мама, як уже говорилося раніше, заробляла в колгоспі не гроші, а трудодні, за котрі діставали винагороду восени з тих прибутків, що їх колгосп мав за рік. Але які могли бути прибутки в колгоспу, коли вирощені селянами продукти комуністи забирали за безцінь, щоб продавати їх гегемону-пролетаріату у вигляді хліба по чотирнадцять копійок, картоплі – по дев’ять копійок і ковбаси – по два-двадцять? Мама ж отримувала за каторжну працю протягом цілого року 900 – 1200 карбованців. Та й сім’я у нас була немаленька: батьки, четверо дітей та бабуся (пенсій бабусям-селянкам тоді ще не виплачували). І все ж мати взялася споряджати мене в дорогу. Я замислився і зрозумів, що через мою поїздку рідні змушені будуть обмежити витрати на молодшого брата й маленьку сестричку, тому категорично відмовився їхати. Мама розплакалася, міцно пригорнула мене до грудей і прошепотіла: "Васильку, ти підростеш і ще не раз увидиш ту Москву".

 

Якщо взимку діти ходили до школи, допомагали батькові нарізати січки, нарубати дров, насмикати з копиці сіна для корови, то влітку ми змушені були тяжко працювати, допомагаючи матері обробляти закріплені за нею ділянки буряків, льону, капусти, картоплі, кукурудзи. Тоді ще не було хімічних засобів боротьби з бур’янами і доводилося "з раннього ранку до пізньої ніченьки", здебільшого під палючим сонцем, подеколи під рясним дощем сапати й полоти колгоспні ниви. Виділяли землю і для школи, тому учні змушені були за графіком порати ще й шкільні парцелі. Особливо тяжко давався обробіток льону, на виробництві якого спеціалізувався колгосп "Зоря комунізму", та кукурудзи, яку треба було неодмінно сіяти квадратно-гніздовим способом.

 

За "раннього" Хрущова з центру прийшла вказівка розводити і відгодовувати кроликів, адже вони добре розмножуються і скоро ростуть. Очевидно, партія мала намір таким чином "наздогнати і перегнати Америку" щодо виробництва м’яса на душу населення. Під керівництвом шкільного сторожа ми наробили кліток, принесли частину кролів з дому, а решту за гроші директора школи закупили в сусідніх селах і заснували кролеферму. У визначений день кожен школярик мав прийти до школи вдосвіта, разом зі сторожем накосити, нарвати та принести тваринкам трави. Кролі відзначалися несамовитим апетитом і з ростом їх чисельності трави стало бракувати. Та недарма кажуть, що не було б щастя, та нещастя допомогло. Одного дня усі кролики поздихали, бо, як пояснив колгоспний ветеринар, захворіли на чумку. Шкільна кролеферма трагічно припинила своє існування, зате нам дали спокій із заготівлею трави.

 

Керівництво компартії вигадувало все нові способи "наздогнати…". До класики будівництва комунізму в ті часи належать загальнообов’язкове вирощування кукурудзи та підняття цілини. Але робилися й інші безглузді дії. Після фіаско з кролями директорові школи наказали взятися за відгодівлю качок. Позаяк наша школа зведена біля невеличкої річки Жижави, то вважалося, що качки матимуть змогу поплавати та впіймати якусь рибку, жабку чи пуголовка. Розпочали все відповідно до затвердженого районом плану: накупили качок, виганяли їх на річку, трішечки підгодовували намоченою бульбою з ґрисом. Качки виявилися не тільки шаленими ненажерами, а й розвели на шкільному подвір’ї жахливу антисанітарію. Дуже скоро наша річечка біля школи перестала подавати ознаки життя: усе, що до качок там рухалося і росло, було з’їдене. Учнів зобов’язали бігати на стави і там ловити пуголовків та приносити до школи. Але й це тривало недовго, бо личинки стали справжніми жабами, які не піддавалися масовому вилову для годування качок. А бульба з ґрисом також потроху закінчувалася. Не відаю, що там сталося, але качки десь тихесенько пропали, хоча відраза до них та до пуголовків у мене залишилася на ціле життя.

 

Коли я навчався у шостому класі, молодий директор нашої восьмирічки Дмитро Васильович сказав моїй матері: "Маєте добру, розумну дитину. Та в селі він не зможе здобути належну освіту. Постарайтеся віддати його до міської школи". Обговорюючи пораду директора школи, батьки згадали про брата мого дідуся Прокопа отця Семена. Він був першим українцем із нашого села, що пішов учитися до Стрийської гімназії у 1892 році. Потім вступив до Львівської руської католицької духовної семінарії, де з ним в одній групі навчався Андрій Бандера – батько Степана Бандери. Їхні діти товаришували і також спільно здобували освіту у Стрийській гімназії. У 1933 – 36 роках о. Семен і о. Андрій служили парохами сусідніх сіл: о. Семен – Долинський декан – у селі Солукові, а о. Андрій – у селах Воля Задеревецька і Тростянець.

 

Польовий священик  майор Семен Шпіцер

 

У семінарії Семен Шпіцер скоро здобув загальну повагу й довіру і з жовтня 1902 до липня 1904 року йому доручили розпоряджатися коштами, які надходили до читальні українських богословів. У 1904 році накладом Товариства "Власна поміч" вийшов перший випуск нового річника “Католицький Всхід” – друкованого органу руської (себто української) богословської молоді. В цій книжці можна прочитати віршовану молитву, укладену майбутнім священиком Семеном Шпіцером:

О Маріє Пресьвятая,

О Пречиста Мати,

Ти всіх грішних огортаєш

В свої білі шати.

В Тобі знайде охорону

І богач, і бідний,

А до Твого має трону

Приступ і негідний.

І той, що сплямивсь гріхами,

У трону клякає,

Та із стоном, із слезами

Спасеня благає.

Ми тя молим, Божа Мати,

Зглянь ся милим зором,

Зішли росу благодати,

Вкрий нас омофором! 

Львів, 26. V. 1903.

 

Перед висвяченням він одружився з Ольгою Ксьонжек, дочкою отця-крилошанина Дмитра Ксьонжека. Призначали його парохом у села Буцики Гримайлівського деканату, Гумниська Буського деканату, Манаїв Зборівського повіту, Солуків Долинського деканату, Долинським деканом. На початку травня 1916 року його мобілізували на фронт, де він у чині майора понад рік виконував обов'язки духівника українських вояків у 55 дивізії, в якій служили січові стрільці. За мужню і сумлінну службу капелана Семена Шпіцера нагородили державними відзнаками:

1) Лицарським хрестом ордена Франца-Йосифа з військовою декорою і мечами – за доблесні вчинки

2) Срібним духовним хрестом заслуги ІІ кл.

3) Karl-Truppen Kreuz-ом – за перебування в окопах понад три місяці

4) Почесним хрестом ІІ кл. Червоного Хреста

5) Медаллю ранених

6) Ювілейним хрестом з 1908 року.

 

Лицарський хрест ордена Франца-Йосифа з військовою декорою і мечами належав до високих нагород Австро-Угорської імперії. Першим українцем, кавалером лицарського хреста Франца-Йосифа став Ярослав Окуневський – адмірал, головний лікар, начальник Головної медичної служби імператорського й королівського військово-морського флоту Австро-Угорської імперії. Удостоївся цієї високої нагороди й Іван Павлович Пулюй – український фізик і електротехнік, винахідник, організатор науки, громадський діяч, перекладач. Кавалером лицарського хреста Франца-Йосифа став і Володимир Залозецький –  перший головний хірург Буковини, учасник російсько-турецької війни 1776 – 1778 років.

 

Як бачимо, з цією нагородою о. Семен Шпіцер належить до плеяди дуже навіть визначних українців. Слід відзначити, що в Шематизмах греко-католицького духовенства Львівської архієпархії у післявоєнний період вказували нагороди тільки о. Семена Шпіцера, решта духовенства таких високих заслуг не мала.

 

Після розпаду Австро-Угорської імперії о. Семена призначили парохом села Солукова, що біля Долини. Невдовзі він одержав крилошанські відзнаки, став містодеканом Долини, а згодом – Долинським деканом. Йому доводилося багато працювати не тільки на духовній, а й на громадській ниві, про що згадує місцевий історик Микола Крайник: "Села Солуків, Якубів, Яворів, де став парохом о. Семен Шпіцер, не стояли високо по лінії українського патріотизму, хоч вони дали для України і січових стрільців, і вояків УПА. Річ у тому, що хитрим промосковським аґітаторам удалося частину населення цих сіл перетягнути в москвофільську читальню імені Качковського. Такі села дісталися пароху о. Семенові Шпіцеру, де він провадив українську патріотичну просвітницьку діяльність. У часі його праці в наших селах організувалися українська "Просвіта" і підпільна ОУН. Свого будинку Товариство "Просвіта" не мало, у селі були лише три єврейські корчми. З ініціативи і під керівництвом о. Семена на кошти проданого церковного поля у 1928 році була побудована резиденція для громадських потреб українців. Він був шкільним комендантом Долинського повіту, делегатом до Шкільної ради повітової. У роки штучного Голодомору на великій родючій хлібодайній Східній Україні отець-декан Семен Шпіцер відігравав важливу роль в обороні української нації. У Долинському деканаті проводились церковні акції, правилися Служби Божі за голодуючих і вмираючих наших братів-українців, виголошувались промови з інформацією про голод, збиралися пожертви для допомоги голодуючим". 

 

Підтвердження про громадську активність Семена Шпіцера вже з молодих літ знаходимо в книжці Ярослава Гнатіва-Николовича "БІЛЯ ПАПЛІ", де сказано, що на заклик Володимира Старосольського подати списки молодих активних товаришів у липні 1902 року "зі Стрия до Львова летить лист від Альфа Говиковича":

В. Поважаний Товаришу!

Відповідно до Вашого оголошення подаю Вам доповнений список  Товаришів зі

Стрийщини:

Іван Ерденберґер                    студент прав           Стрий

Іван Бандера                          абітурієнт                Стрий

Стефан …рівський                теолог                      Стрий

Альфред Говикович               правник                      Стрий

Ромуальд Сельський             правник                      Стрий

Михайло Баб’як                      абітурієнт                 Дуліби

Василь Павула                      теолог                       Грабівці

Володимир Яцишин               теолог                       Олексичі

Семен Шпіцер                     абітурієнт                Лукавиця Нижня

Іван Нижанковський                                                 Дідушичі Вел.

Іван Комаринський                                                   Бережниця

Олекса Шараневич             теолог                          Жулин

 

Діти о. Семена, яких у нього було дев’ятеро, училися у Стрийській гімназії разом з такими визначними діячами ОУН, як Степан Бандера, Лев Ребет, Володимир Тимчій, Олекса Гасин, Осип Грицак. Син Орест став одним із засновників 2-го окремого куреня УУСП (Улад Українських Старших Пластунів) у Стрию. Згадку про нього також знаходимо у книзі Ярослава Гнатіва-Николовича: "У реєстрі членів пластунських організацій на с. 4 записано, що у Стрию до ІІ куреня належали Орест Шпіцер (1 гурт) і Степан Бандера (2 гурт)". Наймолодший син Юрій Шпіцер став членом підпільної Організації Українських Націоналістів, а восени 1943 року попрощався з мамою, братами, сестрами і пішов в УПА. Про подальшу його долю відомо небагато. Мешканець с. Солуків п. Михайло, його одноліток і друг дитинства, оповідав, що Юрчик появився у селі на початку 50-х років. Він діяв у складі партизанського загону з п'ятьох боївкарів і мав псевдо Ромко. 14 січня 1953 року під Болеховом відбувся бій, в якому загинули чотири побратими  Ромка, а Юрій Шпіцер пропав безвісти…                                                          

 

 

Досліджуючи життєпис о. Семена, я заодно пробував з’ясувати етимологію прізвища Шпіцер. В офіційних документах Австрійської імперії писали SPITZER. У Великому німецько-українському словнику це слово означає стругач, ніж для загострення олівців. Походить воно від слова spitz, що означає гострий, гостроверхий, колючий, ущипливий. У німецькій мові є вирази spitzer Turm (гостроверха вежа) чи spitzer Winkel (гострий кут). Інтернет показує, що людей з таким прізвищем є доволі багато, причому в різних країнах і різної національності. І в архівах, і в літературних творах минулих століть також згадуються люди з прізвищем  ШПІЦЕР. У Львівському державному архіві, наприклад, зберігаються такі документи:

07.11.1812

                                                                            Доповідний лист Галицького губернатора Поліцейському

                                                                            придворному управлінню у Відні про клопотання контрольоза

                                                                            (значення цього слова мені невідоме. – В. Ш.) Жовківської

                                                                            окружної каси Шпіцера й з пропозицією занести його в

                                                                            почесну книгу видатних і заслужених осіб за його відданість

                                                                            державним інтересам як у 1809 році, так і в теперішній час

                                                                            та за особливі заслуги.

 

Вересень 1833р., м. Жешів

                                                                                   Про характеристику службовця Карного суду в Жешові

                                                                                   Шпіцера Хоми.

                                                                                   Донесення окружного староства в Жешові Галицькому 

                                                                                   губернаторству від 4 жовтня 1833р.

                                                                                   (ориґінал)

                                                                                   Повідомлення Галицького губернаторства Президії

                                                                                   Апеляційного суду у Львові від 9 жовтня 1833р.

                                                                                   (чернетка)

 

Український письменник Богдан Лепкий у своїх спогадах «Мої вчителі» у розділі «Професор» пише: «Згадую бережанських професорів і тих, що вчили мене, і тих, що я їх тільки у місті стрічав або в гімназії. Між ними було чимало з нашими й німецькими прізвищами. За моїх часів були: Нойбурґ, Гохгекер, Флях, Штайнер і Шпіцер. Два перші – римо-католицькі катехити, Штайнер учив польської мови, Флях – німецької, а Шпіцер – історії та географії.

 

На ні одного з них нарікати не можу, а Шпіцера згадую вдячним серцем, бо я від нього дуже багато навчився. Географію треба було знати, як якусь поему про землю і про її становище у вселенній. Шпіцер не признавав шкільного підручника, викладав, товариші записували виклади і літографували, а потім виучували «на бляшку», як у Бережанах казалося.

 

Шпіцер, як я вже згадував, був гострий і невблаганний, але злої ноти задурно не дав. Доброї також… Був це кам’яний професор. Учив знаменито, вимагав багато, не всміхнувся ніколи, хіба іронічно.»

 

У статті Валентина Стецюка «Німецька колонізація і діяльність у Придністров’ї» читаємо: «У 1772 році Галичина увійшла до складу Австро-Угорщини. Австрія намагалася проводити германізацію краю, сприяла переселенню німецьких колоністів, для чого спеціальними цісарськими указами створювала для них різні пільги. Крім безкоштовного наділу землі, переселенці на певний час звільнялися від податків і військової служби… Оскільки серед українців Наддністрянщини тепер часом можна зустріти німецькі прізвища – Шпіцер, Райтер, Фішер, Гут, Глязер і т. д., то можна припускати, що між українцями і німцями мішані шлюби були, а діти в таких родинах уже ставали українцями.

 

Захер Мазох писав про взаємини німців та слов’ян Галичини так: "Спільним для усіх німців є німецька серйозність, німецький хід думок, поміркованість і працьовитість. Вони подобаються місцевим слов’янам, та їхній характер, яким би добрим він не був, не дуже делікатний, а їхні манери нерідко вражають грубістю… І далі: онімеченою Галичина не буде ніколи. Польський елемент надто сильний і освічений, а русинський довів свою незламну впертість відтоді, як йому було надано рівні права, і розвивається він швидко і потужно"…

 

Як бачимо, слово "Spitzer" є німецького походження і, відповідно, про людей з таким найменням кажуть, що вони мають німецьке прізвище. Але я хочу запропонувати свою версію. Безсумнівно, що були українцями й три Шпіцери, які появилися у Нижній Лукавиці за переписом 1788 року після приєднання Галичини до Австрії (у попередніх переписах села такого прізвища не було). Адже їхні імена були чисто українські: Василь, Яць і Андрій. Всі вони одружилися з українками і були греко-католиками. Варто відзначити, що вони не були ані братами, ані родичами. Про те говорив мій батько, який знав це з переказів своїх дідів-прадідів. Про це свідчить і день сьогоднішній – у невеличкому селі мешкають аж три роди Шпіцерів, які не є родичами: "прокопові", "козякові" та "вильові", і котрі є відповідно нащадками згадуваних Василя, Яця і Андрія. Паче того, один з них (не Василь) мав прізвище Онисько, але записався таки Шпіцером. То ж чому? Що об’єднувало цих трьох небідних парубків адже вони змогли відразу після заїзду до Нижньої Лукавиці стати власниками господарств: Андрій – буд. 2, Василь – буд. 13, Яць – буд. 23. За сімейними переказами, наш предок Василь заїхав у село на хорошому коні з почепленими обабіч сідла бочками, наповненими всіляким добром. Мав немало грошей – навіть поміщик часом звертався до нього з проханням позичити якусь суму. Донедавна наш рід називали прізвиськом "Шведи". А зараз згадаймо трохи історії.

 

З книги "Wiedza o Polsce" тom Ia: "Варшавський сейм 1578 року ухвалив... заснування вибранецької або ланової піхоти з королівських сіл: кожні 20 ланів (30 – 45 га. – В. Ш.) повинні виставити одного пішого добровольця, придатного до бою чоловіка, спорядженого рушницею, шаблею і сокирою; незабаром набралося 2000 таких піхотинців у вибранецьких ротах. Не довіряючи народному ополченню, яке кількаразово розчаровувало, король (Стефан Баторій – В. Ш.) провів масове вербування чужинецьких рот: німецьких аркебузерів і рейтарів, польських і угорських гусарів, татарської легкої кінноти, угорської піхоти, озброєної бердишами (короткими алебардами) і рушницями, а також німецької піхоти, що складалася зі списників (списоносців) і стрільців з аркебузами".

 

Крім основної інформації у цій цитаті маємо вирази "стрільці з аркебузами" і "аркебузери". Себто той, хто озброєний аркебузом, зветься аркебузером. Логічно, оскільки це характерно для німецької мови: від "box" (бокс) отримуємо "boxer" (боксер), від "fisch" (риба) отримуємо "fischer" (рибалка). Якщо ж узяти слово "spieβ" (спис), то отримаємо "spieβer" – списник, списоносець. Подібні словоутворення є і в українській мові: гармата – гармаш, пушка – пушкар, меч – мечник, стріла – стрілець, спис – списник.

 

У німецькій мові існує слово "spieβer", синонімом якому слугує "spieβburger", що означає "озброєний міщанин". Отже, можемо казати, що німецька піхота, навербована Стефаном Баторієм, складалася з "шпісерів" і "аркебузерів". А українських хлопців-списоносців, що входили до цього війська, чужинецьким воїнам та командирам простіше було звати "шпісерами", аніж називати непростими для їхньої вимови українськими прізвищами. Українцям легше було вимовляти "шпіцер", тоді їх – за їхньою вимовою – строгою німецькою мовою записували "Spitzer".

 

Після поділу Польщі в 1772 році Австрія розформувала польські війська на захоплених територіях, а військовиків розселили згідно з тодішніми можливостями. Тоді то й заїхали до Нижньої Лукавиці демобілізовані "списоносці" – Василь, Яць та Андрій Шпіцери. Щодо прізвиська "Швед", то це слово могло асоціюватися з поняттям "воїн", "вояк", "військовик". Позаяк Швеція у XVI – XVII ст. вела безконечні війни, то українці всіх найманців шведської армії могли називати "шведами", і це слово могло стати узагальненим для військовиків. Подібно як слово "москаль" означало для українця не тільки "московит", а й воїн російської армії. Тому й колишнього вояка Василя Шпіцера селяни могли "нагородити" прізвиськом "Швед".

 

Отож родичі вирішили наслідувати приклад родака Семена Шпіцера і мене також відправили здобувати освіту до Стрия. Директор сільської школи написав рекомендацію, мати отримала довідку з сільради та дозвіл голови колгоспу на моє навчання і їй вдалося влаштувати сина до новозбудованої Стрийської середньої школи №10. Зазвичай я згадую своє дитинство як щось чисте, світле, прекрасне. І вдячний за це своїм батькам, рідним, друзям, односельцям.