Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 9. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 6 черв. 2014 р., 13:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 черв. 2014 р., 08:05 ]

Перші здобутки

Спадщина «світлого» минулого

Багато десятиліть комуністи змушували нас будувати "світле майбутнє". Обіцяли влаштувати нам краще життя, постійно піднімали на боротьбу то за високу культуру, то за рекордний урожай, то за освоєння нових земель і надр, вимагали підвищувати якість продукції, продуктивність праці, валовий збір і т. д., і т. ін. Але добра не наступало: порожні прилавки, повсюдний дефіцит, розбиті дороги, забиті людьми автобуси, тролейбуси, трамваї, нікчемна якість вітчизняних товарів – одягу, взуття, побутових товарів, автомобілів, тракторів, комбайнів. Більш-менш пристойну імпортну річ можна було придбати лише в Москві, вистоявши там у багатогодинній черзі. Пригадаймо, як на початку 1960-х років Хрущов, "озброївши" мене, тринадцятилітнього хлопчика, "Моральним кодексом будівника комунізму" замість Десяти заповідей Божих, заповзявся за двадцять років побудувати комунізм. Цього терміну якраз вистачило для цілковитого розпаду комуно-більшовицької імперії. Замість очікуваного комунізму наступив економічний і політичний колапс. Народ відкинув комуністів на марґінеси історії, хоча, на жаль, дав їм та їхнім поплічникам змогу розікрасти державне майно.

 

Не оминули ці біди і місто Львів, він теж отримав посткомуністичну спадщину, яку я жартома називаю "світле минуле". За післявоєнні роки населення міста збільшилося у чотири рази і разом зі студентами його чисельність перевалила за мільйон осіб. Можна було б говорити, що Львову пощастило, бо під час війни місто майже не потерпіло від бомбардувань, але водночас це було і його бідою, адже держава майже не виділяла коштів на поточні ремонти помешкань, доріг, комунальної інфраструктури, оскільки "наверху" небезпідставно вважали, що "сначала надо отстроить города, потерпевшие от боевых действий, а Львов подождет". Враховуючи ще й культуру новоприбульців зі східних теренів СРСР та й, чого гріха таїти, і наших новоспечених львів’ян-селян, місто занепадало. Будинки ніхто не ремонтував, навпаки: мешканці завалювали горища й підвали усіляким мотлохом; під’їзди, сходи, поруччя ставали брудними, обпльованими, поламаними, а іноді й використовувалися пияками як убиральні. Навіть центральні, покриті бруківкою вулиці, через брак коштів на ремонт та "лою" в головах чиновників були залиті смердючим асфальтом (мабуть, це входило у програму будівництва "світлого майбутнього"), який взимку відщерблювався від бруківки, і щовесни вулиці потребували недешевого "ямкового" ремонту.

 

Будівництво нових підприємств, гуртожитків, житлових будинків, різке зростання чисельності населення призводило до безнадійного відставання сфери комунального господарства. Погіршувалося водопостачання, не проводилися належний ремонт і будівництво доріг, зношувалися каналізаційні системи, освітлення, тепломережі. До того ж, у роки перебудови, коли горбачовський лібералізм трохи знизив вимогливість до партійних і виконавчих структур, вони махнули рукою на господарство, а вдарилися в політику, бізнес, задоволення власних потреб. Один ветеран міськвиконкому, водій "Волги", який возив не одного міського начальника, говорив на початку 1991 року: "Вам буде дуже важко, Василю Івановичу, бо останні чотири роки містом ніхто не займався. Попередник Вашого попередника понад рік просив, щоб його перевели на іншу роботу, вирішував свої питання і йому було не до того. Ваш попередник спочатку займався виборами до Верховної Ради Радянського Союзу, далі до Верховної Ради України, а потім працював у Верховній Раді. Тому роботи і проблем буде дуже багато".

 

Сміття

Найпекучішим питанням у Львові часів перебудови було прибирання міста від сміття та грязюки. Вулиці замітали рідко, побутові відходи не вивозили, і місто було завалене сміттям. У кожному мікрорайоні виникали стихійні сміттєзвалища, проміжки тротуар-дорога запливли пластами болота, котре як належить не прибирали вже багато років. Набралося тисячі тонн непотребу, який необхідно було вивезти за місто. Розвелося багато щурів, ставало тепліше, появилися рої мух, була реальна загроза виникнення епідемій. Це пояснювалося багатьма причинами, насамперед браком транспорту та двірників – тоді ще загрози безробіття не існувало, тому на таку малопрестижну роботу йти не поспішали. Проявлялося й те, про що говорив водій міськвиконкомівської "Волги".

 

Тому не дивно, що коли новообрані депутати вперше прийшли до Ратуші, то голова міськвиконкому Богдан Котик запросив нас в автобус і повіз у Великі Грибовичі на зустріч з селянами. Саме там влаштоване Грибовицьке сміттєзвалище, куди почали звозити відходи з 1953 року. Від того часу воно постійно горіло і це, звичайно, дошкуляло мешканцям довколишніх сіл, проте всі чомусь мовчали. Коли ж комуністи програли вибори, селяни воднораз "прозріли", дружно перекрили дорогу і вже кілька днів не пропускали автомашини з сміттям. Не допомагали прохання ані Богдана Дмитровича, який обіцяв найближчим часом навести лад, ані депутатів-демократів. Я також звернувся до них із проханням пропустити сміттєвози, наголошуючи на можливості виникнення у Львові епідемії, і завершив словами: "Місто гине!". Дотепер пам’ятаю якусь нелюдську радість селян, коли вони дружно закричали: "Най гине! Най гине!".

 

На підтвердження сказаного про санітарний стан міста подаю такий епізод. На початку 1991 року проходив Заньківчанський вечір з академіком Ігорем Юхновським. Від зали йому надійшло запитання, як він розцінює перемогу Шпіцера над Котиком на виборах, де мало пройти об’єднання посад голови ради і голови виконкому. Ігор Рафаїлович так спокійно, лагідно відповів: "Якщо Шпіцер позамітає місто, то він буде добрий мер". Я активно взявся до роботи і за рік у тій царині було зроблено дуже багато: Грибовицьке сміттєзвалище окультурене, загоряння погашені, висаджено тисячі дерев, у село проведено водогін. Селяни втихомирилися, і місто було очищене від тієї маси відходів та "диких" смітиськ. Напередодні Нового року працівник служби комунального господарства Василь Жовква на нараді МВК доповів: "Місто готове празнувати Різдвяні свята. Воно очищене, освітлене, сяє вогнями, як Токіо".

 

Дивно було, коли на виборах міського голови Львова у 1994 році академік не підтримав мене, свого колегу-ученого – кандидата наук, який, за його словами, "позамітав місто і став добрим мером", а підтримав такого собі "файного хлопця", що завідував обліком і розподілом житла. До мене часто звертався той чи інший депутат ВРУ з проханням приєднати до його квартири площу, яка звільнилася поряд, розміняти одну не надто велику квартиру на дві немаленькі, або поміняти двокімнатну квартиру на особняк. Я пояснював, що це суперечить чинному законодавству і відмовляв. Однак вони скоро знайшли спільну мову із завідувачем відділу міського житла, і він, коли я був у відпустці або тривалому відрядженні, разом з першим заступником, який у цей період мав право підпису замість міського голови, задовольняв їхні бажання. Міг, наприклад, розміняти одну квартиру площею 87 кв. м. на дві загальною площею 150 кв. м. Не дивно, що на виборах мера його підтримали не тільки академік, а й моя рідна "Просвіта".

 

Вода

Чергова пекуча проблема, успадкована нами від "світлого минулого", – це вода. Місто невпинно розросталося, а нові водогони прокладалися з великим відставанням від наростаючих потреб. Новозбудований мікрорайон Сихів (згодом він став повноцінним міським районом) будувався з тим, що вода до нього подаватиметься з Верхньобузького водозабору, до якого вже закінчували прокладати водогін. Наразі вода на Сихів подавалася зі Стрийського водогону, хоча цю воду планувалося подавати в центр міста. З легкої руки якогось високопоставленого раціоналізатора вирішили  зробити Стрийський водогін із залізобетонної труби. Говорили, буцімто він буде служити вічно, бо залізобетон не ржавіє. Будувався він, як і всі соціалістичні "стройкі вєка", в авральному режимі, тому якість робіт була не надто висока. Враховуючи, що через особливий рельєф у трубі були великі перепади тиску, а земля хоч-не-хоч – від морозів, набухань, пересихань – рухалася, унаслідок чого на стиках виникали тріщини, то досить часто тут бували чималі аварії. Якось на вулиці Стрийській прорвало трубу, і потужний струмінь води так ударив через вікно у квартиру, що мешканцеві квартири поламало ногу, а крім того, він зазнав значних матеріальних збитків. Отже, найпершою нашою роботою з питань водопостачання була заміна бетонної труби Стрийського водогону на металеву.

 

Прикро, але недалеко від мешканців села Великих Грибовичів "утекли" і селяни на Золочівщині. Вони категорично не дозволяли під’єднати Верхньобузький водогін до прокладеного на їхній землі водозабору, щоб подати воду для Львова. Взагалі-то їх можна було зрозуміти, бо в попередні роки після будівництва водогонів та водозаборів на Золочівщині не проводилася належна рекультивація земель, у селян пропадала вода у криницях, виникали інші незручності. Найбільше, що тодішня влада дозволяла собі зробити для них – це провести трубу з водою до якогось одного пункту села та до колгоспної ферми. І хоча ми провели багато рекультиваційних робіт, вирішували питання водопостачання та благоустрою, селяни все-таки затялися і води для Львова вже дати не захотіли. А де ж вони були за комуністичних часів, чому по-рабськи покірно мовчали? Зате з якою насолодою вставляли палицю в колеса новій, рідній, уже насправді українській демократичній владі!  

 

 

Крім заміни труби на Стрийському водогоні, що забезпечувало безаварійну роботу і, відповідно, більшу кількість води для міста, було доведено до пуття Золочівський водогін – це дало змогу збільшити подачу води на 17 тисяч кубометрів щодоби. Завершили будівництво технічного водозабору в Рясному, і чотири величезні підприємства, що там розміщені, стали використовувати цю воду і щодоби економилося до семи тисяч кубометрів питної води. Побудували першу чергу Гамаліївського водосховища, площа якого складає майже 100 гектарів (до будівництва подальших черг подальші влади не приступали). У Львові, якому бракує озер та водоймищ, появилася чудова зона відпочинку, а крім того, гамаліївська вода через спеціально прокладений трубопровід надходить для потреб ТЕЦ-2, унаслідок чого щодоби економиться чотири тисячі кубометрів питної води.

 

Сюди ж можна віднести ще одне гостре питання – це очисні споруди. Існуючий на той час гідровузол, через який повинні були проходити каналізаційні витоки Львова, був малопотужний, тому майже третина тієї нечисті йшла повз очисні споруди і через Полтву та Західний Буг потрапляла за кордон. Якщо за радянських часів наші сусіди змушені були терпеливо приймати цей "подарунок від старшого брата", то незабаром вони могли почати пред’являти нам претензії і вимагати платити їм відшкодування. Ми зуміли в короткий термін збудувати новий гідровузол, і тепер усі відходи потекли через очисні споруди. Якщо я вже згадав про Полтву, то нагадаю, що в 1990 році вона вільно й розлого котила свої води десь так від вулиці Промислової аж до очисних споруд. Певна річ, що в повітрі навколо стояв невимовний сморід, адже в тих водах текло те, що потрапляло сюди з убиралень усього Львова. Ми замурували цю "річку" в закритий колектор, а сьогоднішня молодь, мабуть, і не здогадується про "світле минуле", яким дихали мешканці вулиці Б. Хмельницького на перетині з вулицею В. Липинського.

 

Щоправда, і тут не обійшлося без "ложки дьогтю" від мешканців з берегів Полтви. Над самою річкою стояв невеличкий, на кшталт циганського, будиночок, де якимсь дивом, з порушенням усіх норм житлового законодавства, було прописано аж сім родин. І ось тепер, коли для закриття цих "вод" у каналізаційний колектор їх треба було відселити, вони вимагали від міста сім повноцінних квартир! Місто, очевидно, такої змоги не мало. Ми пропонували їм дві повноцінні квартири, а решту – в комуналках і гуртожитках. Робота зупинилася. У тяжких роздумах виконавці робіт зібралися у моєму кабінеті, щоб вирішити наші подальші дії. Виходу не бачив ніхто, бо, як колись говорили мої порадники-юристи, радянські закони треба беззастережно виконувати. Тобто не повернути мешканцям вартість майна, надати земельну ділянку під забудову та ще якусь допомогу, а таки при відселенні всім прописаним (не важить, законно чи незаконно прописаним) треба надати повноцінні квартири. Один з керівників Управління комунального господарства раптом заявив, що за два дні будиночок буде звільнено. І справді – сталося чудо й роботу можна було продовжувати! Я не раз просив п. Василя признатися, як йому вдалося цього досягти, але у відповідь він тільки загадково посміхався.

 

Дороги, транспорт

Згадаймо, які дороги ми застали. Наприклад, вулиця Стуса на спуску від Нового Львова подекуди нагадувала розбурханий хвилястий океан, або – карпатські гори-доли. Водії тролейбусів й автобусів категорично відмовлялися їздити цим маршрутом, бо машини безперервно зазнавали пошкоджень. Туди були кинуті значні людські й матеріальні ресурси, і за два тижні дорога була приведена до більш-менш робочого стану. Така ж ситуація була й на вулиці Зеленій, але вона вже була відремонтована дуже якісно. Не у кращому стані були вулиці Личаківська (колишня Леніна), Підвальна та десятки інших. Практично на всіх колись покритих асфальтом вулицях зяяли глибокі провалля. До речі, після ремонту вулиці Личаківської львів’яни жартували: "Комуністи любили Леніна, а вулицю його імені відремонтував Шпіцер". Не буду стверджувати, як Азаров навесні 2013 року, що буцімто за пару тижнів його уряд відремонтував 98% доріг, проте зроблено було й робилося дуже багато.

 

Водночас у надзвичайно тяжкому стані був громадський транспорт. У попередні роки трамваї, тролейбуси, автобуси надходили в місто за державний рахунок. Але в останні 1988 – 90 роки держава покинула Львів напризволяще і більше транспортом не забезпечувала. Кількість рухомих одиниць все зменшувалась і зменшувалась. На лінію виходили 75 – 80 тролейбусів і 80 – 90 трамваїв при потребі по 140 – 170 відповідно. Не краще становище було й з автобусами.

 

Відомо, що у Львові використовувалися тролейбуси й трамваї чехословацького виробництва. Їхня вартість становила тоді 100 й 200 тисяч доларів США. У міста не те, що таких грошей не було, у той час місто не мало права навіть мати власний валютний рахунок. За браком валюти ми не могли закупити в Чехословаччині запасні частини й поремонтувати незначно пошкоджені машини. Мені вдалося залучити сімнадцять підприємств Львова, які взялися виготовляти ці запчастини, і згодом на маршрути вже почало виходити до 110 тролейбусів і 120 трамваїв.

 

Отут хочу повернутися до теми "червоні директори", яку неодноразово порушували деякі наші політики й високопосадовці, звинувачуючи керівників підприємств ледь не в антиукраїнській діяльності. Сімнадцять із вісімнадцяти запрошених мною на нараду директорів погодилися допомагати місту й виготовляти на взаємовигідних умовах запчастини. Лише один відмовився. Було й таке, що я запросив до себе директора заводу "Львівсільмаш" Миколу Горбачова, бо один із депутатів Міської ради дуже "наїжджав" на нього (потім стало очевидним бажання того депутата самому очолити це підприємство). Микола Миколайович прийшов у точно призначений термін, розмова тривала понад годину, а прощаючись, він запитав: "А ви знаєте, що саме на цю годину я був запрошений Секретарюком на нараду в обком партії?". Я зумисне призначив йому саме цю годину, і він таки віддав перевагу візиті до голови Міської ради, а не до першого секретаря обкому партії. А ви кажете – "червоні директори"

 

 

Правда, був один запеклий служака комуністичному режимові – директор автобусного заводу, який за півтора року демократичної влади не продав містові жодного автобуса. Вже пізніше, після ГКЧП, коли завод очолив Степан Давидяк, ми відразу закупили 60 автобусів. Також був створений фірмовий автобусний маршрут № 9, за який відповідав автобусний завод, і автобусне сполучення значно поліпшилося. Надалі львівські автобуси дуже допомагали мені вирішувати розмаїті економічні питання з іншими містами. Ми з паном Степаном пішли далі: місто профінансувало, а завод розробив і почав випускати "львівський тролейбус", який був значно дешевший від чехословацького, не потребував валюти для його закупівлі, а найголовніше, давав людям роботу, і в бюджет надходили "живі" гроші. На жаль, мої рухівські наступники, очевидно, не захотіли підтримували вітчизняного виробника, а дозволили використовувати для міських перевезень турецькі "пежопки" та інший закордонний непотріб. Автобусний завод захирів, збанкрутував і був за копійки проданий зарубіжному власникові. Вважаю факт знищення цього могутнього монополіста одним із найбільших злочинів міської та обласної влад проти львів’ян.  

 

 

Хочу також згадати добрим словом керівників Львівської залізниці Марата Грабського і Георгія Кірпу. Вони ніколи не відмовлялися допомогти містові, і великим їхнім вкладом у поліпшення стану доріг Львова став ремонт залізничних переїздів, який вони на моє прохання зробили за кошти залізниці, причому надзвичайно якісно. До того на перетинах автомобільних доріг і залізничних колій траплялися великі напливи асфальту, ями, горби. Через них поволеньки, з високоамплітудними "гопками" і різкими струсами ледве переїжджав пасажирський транспорт. Потім коштом Львівської залізниці було електрифіковане залізничне сполучення від головного вокзалу до Сихівського мікрорайону, побудовані платформи, і за цим маршрутом почала курсувати електричка, яку вдячні пасажири назвали "шпіцерівкою".

 

Їхній наступник Богдан Піх побудував для Львова надзвичайно потрібний і зовсім не дешевий міст між Сиховом та Новим Львовом, що дало змогу значно поліпшити рух міського автомобільного транспорту.

 

Для кращої співпраці між містом і керівниками підприємств при Міській раді було створено Клуб директорів. Газета "Молода Галичина" про цю подію писала:

 

ДИРЕКТОРИ ОБ’ЄДНАЛИСЯ

під орудою Василя Шпіцера. Акт об’єднання відбувся "на пиві"

Два тижні тому Василь Шпіцер зібрав у себе більшу частину директорів львівських підприємств-гігантів, відомих на всій території СНД (назвемо так цю аморфну територію). Директори або заступники "Концерну-Електрон", ВО "Маяк", "Світоч", "Колос", "Світанок", "Автонавантажувач", "Кінескоп" та інших крупних  підприємств зібралися у міськраді, здається, навіть слабо уявляючи, чого від них хоче влада. А влада хотіла – не мало і не багато – створити Раду директорів. Василь Шпіцер так пояснив суть задуму: "До нас звертається велика кількість закордонних фірм з конкретними проектами співпраці. Але ми, не маючи у структурі виконкому відділу, який займався б цим, фізично не встигаємо дати хід проектам, зв’язатися з підприємствами. У результаті – втрачаєте ви, втрачає й місто. Тому при Міськраді добре було б створити консультаційний орган (чи сектор зовнішньоекономічної діяльності), який займався б нашими й вашими справами і діяльність якого ви  фінансували б. Крім того, добре було б створити Раду директорів, щоб з’явився контакт між вами (ви ж працюєте здебільшого на натуральному обміні, і узгодженість у діях дала б велику користь). І між вами й містом (знову ж обопільна користь, бо в нас у руках соціальний сектор, а у вас – гроші і продукція)".

 

Директори – люди, переважно, зовсім не азартні, але за пропозицію голови міськради вхопилися одразу. Вони чудово зрозуміли свою вигоду: підприємствам потрібні квартири, якими керує Міськрада, товари ширвжитку, якими керує Міськрада, продукти, якими керує міськрада. Звісно, Василь Шпіцер вимагатиме якоїсь віддачі у вигляді інвестицій у роботу транспорту, у будівництво доріг і т. ін., а також спробує використати для потреб міста господарські контакти львівських підприємств. Але, загалом, такий союз із владою буде директорам дуже вигідний. Адже вони, попри все інше, зможуть впливати на економічну політику міськвиконкому у своїх інтересах. А це неминуче в якомусь плані "перекриє повітря" недержавним економічним структурам, які ще не дожилися до того, аби їх запрошували в Раду директорів. Зрештою, присутні на зборах і не приховували своїх планів: "У рамках роботи Ради ми будемо використовувати елементи корупції, будемо діяти на особистих зв’язках. І не треба боятися це говорити. Бо ми не можемо сьогодні, в умовах повного розвалу, діяти чисто економічними методами – ми повинні перейти через етап жорсткого, але необхідного адміністративного впливу на економіку". Думка досить суперечлива, але такий погляд на стан справ є, і нічого його сторонитися.

 

Можна по-різному називати новонароджену Раду директорів (потім було вирішено перейменувати її у Клуб): державно-монопольним, олігархічним утворенням – назва у даному разі не грає ролі. Ясно одне: створено структуру, з якою віднині доведеться рахуватися і Шпіцерові, й Чорноволу. Її створення може дати як негативні (на зразок блокування проникнення до Львова конкурентів владними методами), так і позитивні наслідки (скоординовані дії, спрямовані на підвищення рівня добробуту мешканців міста). Як би там не було, а ситуацію на Львівщині Клуб змінить.

 

Що ж до консультативного органу при Міськраді, який зайнявся б  зовнішньо-економічною діяльністю, то вирішено було його створити, і директори пообіцяли не шкодувати грошей на добру справу.

 

Організаційне  оформлення  Клубу завершилося за тиждень на Львівському пивзаводі. Там, у "Колосі", як і годиться солідним людям, зійшлися директори за гальбою пива й остаточно вирішили створити Клуб. Я там не був, але чув, що пиво давали не розведене водою, а тому смачне. Зустріч пройшла в діловій і явно дружній атмосфері.

Вадим ФРУНЗЕ.

 

Опалення, теплотраси

Старші люди пам’ятають, як із настанням морозів у під’їздах будинків замерзала вода в батареях водяного опалення, і якісь мовчазні, а часом й навпаки – крикливо-матюкливі – люди в чорному чи то брудному одязі відігрівали їх паяльними лампами. Траплялося, що тепло до помешкань, шкіл, лікарень не надходило тижнями. Причин було немало, і однією з них можна назвати надмірну централізацію, характерну для всього радянського. Ще в дитинстві в одній гуморесці я прочитав, що "за соціалізму всі спатимуть під одним рядном". Отак і нині: одна теплоелектроцентраль ТЕЦ-1 забезпечує тепловою енерґією 60 відсотків житлового фонду Львова. Не кажу вже про незліченні тогочасні втрати тепла в трубопроводах з поганенькою і добряче зношеною термоізоляцією, але досить було виникнути аварії на центральній теплотрасі, як половина міста залишалася без тепла.

 

Таке сталося на початку опалювального сезону 1991року. Але вийшла з ладу навіть не труба, а сама ТЕЦ-1: виявляється, згорів силовий дросель. Довелося негайно їхати на місце аварії, де я побачив величезний, людського зросту обгорілий пристрій, з намотаною на ньому кількома витками товстелезного проводу котушкою. Як електротехнік я розумів, що такий могутній дросель сам по собі згоріти не міг, бо на це треба було затратити неймовірну кількість електроенерґії і за таких умов мала спрацювати не одна система захисту. Дуже виглядало на свідому диверсію, що мала за мету зірвати роботу теплоелектроцентралі і показати нездатність нової влади забезпечити мешканців міста теплом. До речі, факти саботажу тоді проявлялися не тільки в протестах селян проти вивезення сміття чи забору води, а й в регулярних зривах роботи міського транспорту, нищенні сидінь в автобусах, тролейбусах, електричках і навіть у нібито незрозумілих пожежах, що виникали то на заводі "Іскра", то на автобусному заводі, то деінде. Ось і тут, у найвідповідальнішу хвилю, коли насувалися морози, сталася "пожежа" на ТЕЦ-1. Питаю директора (оце, мабуть, якраз і був "червоний директор"), скільки часу потрібно на заміну дроселя. Відповідає, що дросель ще треба знайти, вишукати кошти на його купівлю і лише тоді можна буде говорити про заміну. "Скільки часу вам потрібно, щоб знайти його?" –продовжую розмову. А він: "Може, кілька тижнів, а може, й місяць". Звичайно, таке не могло нікого влаштовувати, бо це означало можливість провести зиму без тепла. Тому налягаю далі: "А коли я знайду дросель раніше, ви підете у відставку?". "З якої рації? Не ви мене призначали директором, не вам мене й знімати". Ми звернулися з проханням до сусідів-франківчан, і незабаром новий дросель запрацював, а до міста пішла гаряча вода.

 

Не менш значущою причиною зривів теплопостачання була й практика закріплювати теплотраси за підприємствами, лікарнями та іншими господарськими об’єктами, які не завжди мали відповідні служби для їхньої експлуатації. Тому нами було чітко визначено, які теплотраси закріплені за ТЕЦ-1, ТЕЦ-2 та іншими великими котельнями, а решта була взята на обслуговування міськими службами. Менш, ніж за два роки міські служби і підприємства – власники котелень – провели їхній капітальний ремонт, також було введено в експлуатацію північну ТЕЦ-2 у с. Мурованому, і вже з 1992 року проблем з теплопостачанням не виникало.

 

Громадсько-політична діяльність

Після перемоги демократичних сил на Львівщині забуяло громадське і політичне життя, і мені доводилося не тільки займатися невідкладними господарськими справами, а й брати участь у багатьох загальноміських імпрезах, на яких я мав виступи, що стосувалися теми обговорення. Подаю тут деякі з них, бо сьогодні буде корисно й цікаво згадати, яка тоді була ситуація у Львові й країні, про що говорилося, які були надії та сподівання. Ось як звучав мій виступ на мітинґу, присвяченому жертвам сталінських репресій і створенню багатопартійності, який відбувся 24. 06. 90 р. біля пам’ятника Іванові Франку:

 

Шановна громадо!

Дорогі львів’яни!

Сьогодні в нас особливий день: ми вшановуємо пам’ять жертв енкаведистських  репресій в Західній Україні. Але якщо взяти до уваги, що НКВД завжди був підпорядкований ЦК компартії, то можемо сказати, що то були жертви комуністичної партії. Уперше за багато років радянської влади ми зібралися, щоб обговорити, як наше суспільство має жити в умовах багатопартійності.

 

Я зупинюся трохи на останньому. Ми чудово знаємо, до чого довела нас уніпартійна тоталітарна система. Відбулося не тільки фізичне і духовне нищення власного народу, а й нищення природних багатств та крайній занепад економіки. Опинившись у безвихідному становищі, "рушійна і керівна" сила змушена була почати перебудову. Але не так сталося, як гадалося, бо в суспільстві існує низка верств і груп, яка проти перебудови:

- це 18 мільйонів представників адміністративно-командного апарату, який повинен пропасти, якщо в нас запанують нормальні суспільно-економічні відносини;

- це КҐБ, чисельність якого тільки в Москві перевершує чисельність ЦРУ і ФБР, разом  узятих, і працівники якого звикли бути вершителями людських доль, а не працювати з серпом на полі чи молотом у гарячому цеху;

- це армія, яка висмоктує останні соки з нашого народу, яка беззастережно виконує волю ЦК компартії, про що показали події в Угорщині, Чехословаччині, Афґаністані, а також у рідній країні – вбивства і побоїща у Тбілісі, Баку та Вільнюсі. Хоча можна зрозуміти і генералів, які не збираються утрачати свої колосальні зарплатні, дачі та інші привілеї;

- це компартія, яку нині покидають інтелігентні, демократично налаштовані люди, але залишаються такі, котрим і далі хочеться жити, покеровуючи іншими, а на старості користуватися усіма благами у спецмагазинах, пред’являючи  посвідчення  "Ветеран партії";

- це спекулянти, яким до вподоби отой повсюдний дефіцит у країні, де й справді існує співвідношення "один с сошкой – семеро с ложкой";

- це і ми з вами – працівники підприємств союзного підпорядкування, – які увесь свій талант, свою працю віддають на виготовлення невідомо кому потрібної продукції, з якої в нашій області не залишається нічого і одержують за це немалі "дерев’яні" рублі;

- це й великодержавні шовіністи-сталіністи, які ненавидять демократію і національне відродження, які готові ходити з голим задом, але добре озброєні, відчуваючи свою зверхність.

 

Тому я з великою надією і оптимізмом сприймаю факт створення нових партій. Бо тільки вони – представники тієї чи іншої групи населення – зможуть запропонувати реальні програми і рекомендації, з допомогою яких демократично обрані ради зможуть вивести з кризи і Львівщину, і Україну. Покладаю великі надії на нові партії, які, діючи для блага народу, прискорять побудову не новодекларованого "гуманного, демократичного соціалізму", а нормального людського суспільства, для якого найбільшою цінністю буде людина, а не породжена в чиїйсь химерній уяві утопічна ідея того чи іншого суспільного ладу.

 

Я радо вітаю новостворену Українську Республіканську Партію і сподіваюся на створення нових партій (незабаром мої сподівання не те, що збулися, а гіперболізувалися у більш як двохсотпартійне чудисько). Я бажаю УРП і майбутнім новим партіям великих успіхів у справі побудови Української суверенної, правової держави.

 

Слава Україні!

 

Класний керівник мого сина Ольга Іванівна запросила мене взяти участь у відкритті нового навчального 1990 року у Львівській середній школі № 49, де я виголосив коротеньку промову:

 

Дорогі діти!

Шановні вчителі і батьки!

Сьогодні я вдесяте прийшов із сином на це свято – початок нового навчального року в СШ № 49. Минулі дев'ять років були дуже складними в житті нашої країни. Пам'ятаю, як 1-го вересня 1981 року, коли я вперше привів свого сина до української школи, на такій самій урочистій лінійці виступав такий собі начальничок якогось будівельного управління. Виголосив усе, що належиться до такої нагоди, та чомусь російською мовою. Це був розквіт застою, коли під гарними гаслами гинули духовність і культура, нищилися мови і природа, зникали народи і моря, розпродувалися і пропивалися природні багатства. Радянські танки брязкали гусеницями на афґанській землі.

 

Ці блюстителі фальшиво-утопічних ідеалів протрималися до 1985 року, а потім почалася перебудова. Спочатку повільно, несміливо, стримувана указами та побоїщами, але вона – перебудова – стала вже невідворотною. Назад шляху вже не було. За п'ять років і світ, і Радянський Союз докорінно змінилися:

- сподіваюся, що назавжди відійшла в минуле "холодна війна";

- припинилася совєтська аґресія в Афґаністані;

- ознакою сьогодення стала широка гласність;

- нечуваного і небаченого для Російської імперії розмаху набрало духовне і національне відродження;

- справедливу і заслужену оцінку дістають злочини, які сталися у нашому суспільстві.

 

А для того, щоб наша економіка, культура піднялися на високий рівень, нам потрібні грамотні фахівці. Тому, дорогі учні, я прошу вас сумлінно вчитися, використовуючи кожну хвилину для збільшення знань. Особливо це стосується учнів випускних класів. Бо як у жнива кажуть, що "днина рік годує", так і для вас цей рік дасть інтелектуальну поживу на все життя.

 

З початком нового навчального року, дорогі вчителі й учні!

Успіхів вам у навчанні і насолоди від праці!

Дякую за увагу!

 

* * *

Напередодні дня Покрови Пресвятої Богородиці я запросив до сесійної зали Міської ради ветеранів визвольної боротьби та привітав їх із прийдешнім святом:

 

13 жовтня 1990 року

Дорогі друзі!

Воістину щасливий час національного відродження дав нам ще одну прекрасну змогу доторкнутися до живої історії нашого народу. Історії, майже півстоліття замовчуваної та плюндрованої, історії, інтерес до якої впродовж піввіку розцінювався як найтяжчий злочин, а синівська любов до її творців вела просто за ґрати.

 

Але навіть у ту лихолітню добу, коли кожна чесна людина бралася на підозру, а продажні ідеологи та борзописці, не жаліючи найчорніших фарб, розпинали, топтали, обпльовували та перекручували національно-визвольну боротьбу українського народу, ми вірили в цей день. День, коли на повен голос скажемо про ваш зразок служіння Матері-Україні, про те, що в найтяжчих умовах польського, а згодом і сталінського режимів ви не йшли на компроміс із силами неправди і зла, не продавали своїх переконань, були до кінця чесними патріотами-борцями.

 

Однак, віддаючи сьогодні належну шану національно-визвольному рухові українського народу західних областей України, ми не повинні збитися на шлях галасливого возвеличення цього процесу та його учасників. Наша головна мета – дати їм справедливу, об'єктивну оцінку, поставити цей період на його заслужене місце в історичному плані. Правда повинна бути з'ясована цілковито, помилки і старі образи, які донині тяжіють над цим відрізком нашої історії, мають бути раз і назавжди виправлені.

 

Гласність зробила всезагальним надбанням те, що вересневе 1939 року приєднання західноукраїнських земель до СРСР було результатом пакту Молотова-Ріббентропа. Режим Пілсудського, який існував у нас до того, був стосовно корінного українського населення дискримінаційним і однаково не сприймався як місцевою компартією, так і Організацією Українських Націоналістів. Мабуть, тому народ Галичини покладав на акт возз’єднання великі надії.

 

Але захоплення минуло відразу ж… Комуно-більшовики почали масові репресії, які охопили до 20 відсотків населення приєднаних до СРСР областей. Були знищені навіть керівники Народних Зборів Західної України. Насильницька колективізація і недовір’я нової влади до української інтеліґенції додавали напруження. Вірні своїм людожерським соцзобов’язанням поставити українську інтеліґенцію на коліна, а кого не вдасться – розстріляти, сталінські поплічники домоглися відповідного ставлення до совєтського режиму з боку галичан.

 

З помилок 1939 – 1941 років у післявоєнний час не було зроблено висновків. Вони не визнавалися, повторювалися, до них додавалися нові. Одразу ж після визволення Західної України у 1944 році відновилась насильницька колективізація. Великого удару по національних традиціях, які складалися століттями, було завдано ліквідацією Греко-Католицької Церкви. Оце далеко не повний перелік причин того, що національно-визвольна боротьба продовжувалася на території Західної України ще понад сім років після закінчення Другої світової війни.

 

Офіційні радянські історики ще й сьогодні стосовно ОУН і УПА оперують старими заяложеними термінами на кшталт "посібники окупантів", "бандити, які втратили людську подобу", "буржуазні націоналісти" тощо.

 

Але ж дозвольте запитати: з яких таких експлуататорських класів складалися формування УПА? Чому впродовж багатьох років не спростовується вигадка про те, що бандерівський рух – це суцільний бандитизм? Чому, нарешті, не визнається, що це був рух Опору, який спирався на найширші верстви трудового населення? А як, скажіть, по-іншому могли ставитися до своїх "визволителів" ті, хто скуштував сталінської "ласки", хто бачив постріли в потилицю у катівнях НКВД? Жорстокість породжувала жорстокість, взаємну ненависть, на терор відповідалося терором. Як би того не хотіли більшовицькі історики, але очевидно, що бандерівський рух ніяк не вкладається у поняття бандитизм.

 

Особливо слід сказати про версію "співробітництва" УПА з фашистами, рівно ж, як про тезу офіційної пропаганди, нібито УПА була створена німецькими окупантами для боротьби проти радянської влади. Живі свідки і учасники тих подій нині підтверджують, що створення УПА в жовтні 1942 року було спричинене якраз тим горем, яке гітлерівці принесли українському народові. Найсильнішою спонукою до її виникнення були масові арешти і розстріли української інтеліґенції навесні 1942 року, а також вивезення української молоді на працю до Німеччини. Під прапорами повстанців з німецькими загарбниками  воювали люди різних національностей – росіяни, узбеки, вірмени, євреї. Окремі з них були навіть командирами підрозділів. А факти знищення фашистами видатних культурних діячів, зв’язаних з націоналістичним рухом, смерть у концтаборі брата Бандери цілком підтверджують думку, що між бандерівцями і гітлерівцями існувала не видимість ворожнечі, як стверджувалося багатьма виданнями, а справжня війна.

 

В той же час спроба українських повстанців співпрацювати з радянськими партизанами часто-густо закінчувалася для упівців трагічно. Згадаймо хоча б статтю "Незакінчена поема про Руднєва" у травневому номері "Літературної України", де наведені факти віроломного порушення угоди про ненапад ковпаківцями, або розстріл батальйону українців, які пристали до партизанського загону Резута. Те, що чинилося совєтськими партизанами, не було продиктовано вимогами війни. Це робилося з інших міркувань. Сталін хотів, щоб і Західна Україна, яка не зазнала страшного Голодомору 1933 року, не знала "єжовщини", "боротьби з націоналізмом", унаслідок якої комуністи винищували українську інтеліґенцію і на законодавчому рівні принижували національну гідність народу, – умивалася кров’ю ще й після війни. Чим більше лилося української крові в Україні, чим більше її розбризкувалося по всьому Союзу, тим глибше задоволення отримував найбільший людожер віку, який український народ люто ненавидів.

 

Сьогодні, коли нарешті покладено край цій антигуманній політиці, ми поспішаємо заповнити всі білі плями нашої історії, показати всі процеси так, як вони насправді відбувалися. Відомо, наприклад, і це підтверджує "Учительская газета" за 19 вересня минулого року, що проти свого народу на боці гітлерівців воювали мільйони росіян. Особливими звірствами виділялися підрозділи генералів Власова і Шкуро, отамана Краснова. Бригада Камінського разом з Туркестанським леґіоном брала участь у придушенні Варшавського повстання. Шість полків донського, кубанського, терського і сибірського козацтва воювали в Югославії проти армії Тіто. Цей перелік можна було б продовжити…

 

Хай у нікого не створюється враження, що, наводячи ці факти, я ставлю собі за мету принизити чи спаплюжити росіян. Ні! Це лише один незначний штрих, що підтверджує, як тенденційно писалася наша історія і як потребуємо ми нині справжньої історичної правди. Правди про те, чому замість сумнозвісних криниць, нібито вщерть наповнених тілами безневинних жертв бандерівщини, сьогодні розкривається правда, що то була справа рук енкаведистів, правди про багатотисячні катівні НКВД, правди про трагедію села Нивиць Радехівського району, організаторами якої були не німці і їхні посіпаки, як описували у своїх спогадах "відважні" партизани-медведєвці, а вони самі. А скільки ще таких сіл на багатостраждальній Галичині!

 

Наші історики повинні набратися сміливості й визнати національно-визвольний рух українського народу. Визнати, як це зробила недавно комуністична газета "Львовская правда" стосовно сіонізму. Вона називає сіонізм рухом за створення національної держави через повернення єврейського народу на свою древню Батьківщину після двотисячолітньої гіркої діаспори. А пригадайте цю заяложену чорно-білу схему, за якою визначався сіонізм ще декілька років тому!

 

От і ми щиро віримо, що невблаганна хода історії відкине зі свого шляху сталінські та брежнєвсько-сусловські фальшивки і  збезчещена та поглумлена історія України народиться удруге. Бо це наша святість, якої не можна знищити!

 

Слава Україні !

 

Перший секретар Львівського обкому партії Вячеслав Секретарюк у квітні 1990 року заявляв, що демократична влада у Львові протримається не більше 100 днів. Але дні йшли за днями, а ми працювали, і ситуація у місті, хоча дуже повільно, але поліпшувалася. Прогнозованого прем’єр-комуністом колапсу влади не відбувалося. Через 240 днів нашого перебування при владі, коли вже чогось поганого чекати було годі, голову облвиконкому Степана Давимуку та мене запросили на зустріч з офіцерами штабу Прикарпатського військового округу. Присутній був і командувач ПрикВО генерал Віктор Скоков, ведучий – його заступник генерал Чечеватов. Я побудував свій виступ у вигляді запитань:

 

30. 11. 1990

Чи знаєте ви:

1. Що історія Другої світової війни була сфальшована? Адже розпочали її згідно з пактом Молотова-Ріббентропа фашистська Німеччина спільно з Радянським Союзом.

2. Скільки людей загинуло від рук вояків ОУН-УПА, а скільки – від рук ЧК-НКВД від Жовтневого перевороту до смерті Сталіна?

3. Скільки тисяч українців було закатовано в енкаведистських тюрмах Галичини перед початком Другої світової війни?

4. Що УПА була створена в 1942 році й два роки воювала проти німецьких окупантів України?

5. Що чисельність УПА була понад 100 тисяч вояків і без підтримки населення вона не могла б так довго вести боротьбу?

6. Чому УПА припинила боротьбу лише після 1953 року?

7. Що Бандера з 1941 по 1944 рік знемагав у німецькому концтаборі, а два його рідні брати замордовані в німецьких концтаборах?

8.  Що кубанське козацтво воювало в Югославії проти армії Тіто?

9. Що створена у брянських лісах 29-та гренадерська дивізія СС під командуванням генерала Камінського брала участь у придушенні Варшавського повстання і за кілька днів знищила 15 тисяч поляків?

10. Що в німецьких одностроях проти власного народу воювало понад мільйон російських громадян? У Гітлера служили генерали Власов, Краснов, Шкуро, Доманов, Камінський.

11. Що в безглуздій війні, розв’язаній кремлівськими старцями в Афґаністані, загинуло понад один мільйон афґанців – кожен шістнадцятий?

12. Що коли нацисти воювали проти інших народів, то очолювані КПРС силові органи СРСР знищили мільйони власного цивільного населення у страшних ГУЛАГах та на "стройках века"?

 

Щоб цей список не множити, армія повинна підтримувати рідний народ, а не одну партію чи одного тирана.

 

Присутні в переповненій залі слухали мої запитання мовчки, хоча в більшості з них на обличчі появилася така лють, що, якби не генерал В. Скоков, то вони б мене, мабуть, розірвали на шматки. Потім почали надходити записки, найхарактерніші з яких я подаю без коментарів:

 

Скажите, пожалуйста, об изменениях в порядке обмена жилой площади на территории УССР, а также между городами с другими республиками: Белоруссией, Россией?

 

На каком основании сняты памятники Карлу Марксу и Владимиру Ильичу Ленину в Парке им. Богдана Хмельницкого? Когда будет положен конец подобным актам произвола, вандализма и мракобесия?

Игнатович.

 

Скажите, пожалуйста, что дало жителям г. Львова принятие таких решений, как:

1. Переименование улиц.

2. Демонтаж памятника В.И. Ленину.

3. Перевод времени на 1 час назад.

Якименко

 

Господа! Как понимать слова Шпицера о том, что в хорошем хозяйстве больной скотине режут голову? (Имеется в виду коммунистам)? А если эта скотина в ответ на угрозу поднимет на рога своего палача?

 

Объясните, пожалуйста, как с точки зрения демократии и защиты прав человека понять недавно принятое решение о невыделении жилья и запрещении прописки в г. Львове находящихся на службе и уволенных в запас военнослужащих и членов их семей?

Полковник запаса Я. Брачка

 

А ось як звучало моє привітання, висловлене працівникам міськвиконкому перед Великодніми святами:

 

05.04.91

Шановні колеги!

Сьогодні, в переддень великого свята Воскресіння Христового, ми зібралися у цій залі, щоб за прадавнім українським звичаєм привітати один одного з наближенням Великого Дня.

 

Ступаючи нині на нову сходину суверенного життя, український народ прокидається, починає осмислювати роки свого духовного поневолення, повертатися до своїх духовних джерел. Під знегодами сьогодення ми намагаємося віднайти те притаманне глибинне ядро, що визначає наш національний характер, повернути втрачені у роки псевдоцивілізації духовні скарби нашого народу, зберегти ті культурні вартості, які ще уціліли. Як гусінь, що пройшовши темний і притлумлений період життя, стає крилатою істотою, так і наш український народ, проминувши криваві періоди своєї історії, народжується заново, упевнено ступає на шлях забутої батьківської прадавности.

Людина – прекрасна істота. Поганою її роблять рабство і правічне духовне приниження, а ненависть, розбрат і протистояння неминуче ведуть до духовної прірви.

 

Нині, напередодні великих свят Благовіщення і Воскресіння Христового, ми можемо впевнено заявити й про духовне воскресіння українського народу, яке, безперечно, веде до руйнування деспотичних мурів, узвичаєних штампів і стереотипів думки. Вірю, що краща доля України, викувана нашими руками, не за горами.

 

Сьогодні я вітаю колективи відділів та управлінь виконкому з Великодніми святами, бажаю доброго здоров'я, духовної єдности і наснаги, праці на благо побудови вільної, суверенної України.

 

Слава Ісусу Христу!

Слава Україні!

 

*     *      *

Відразу після Великодніх свят з Кабінету Міністрів УРСР надійшла вказівка міському і районним головам їхати на двотижневі курси підвищення кваліфікації у Київський інститут політології і соціального управління. Раніше це був якийсь партійний навчальний заклад, де здобували свіжі знання комуністи. Певна річ, що там залишилися старі викладачі і їм було дуже нелегко тепер говорити протилежне тому, що вони твердили все своє життя – про багатопартійність, приватну власність на засоби виробництва, національне життя, релігію. Проте лекції і практичні заняття були досить цікаві і, вважаю, корисні. Особливо для львів’ян, котрі практично не мали досвіду управлінської роботи, бо більшість із нас мала технічну освіту і працювала переважно інженерами, дрібними начальниками і тому подібне. Крім того, там навчалися керівники міст і районів з усієї України, тому можна було завести корисні знайомства. Проте два районові очільники вже через три дні заявили, що повертаються додому, бо тут нема чого вчитися. Незважаючи на мої прохання і вимоги, вони покинули навчання. Навіть указ Кабінету Міністрів для них був не указ, бо вони, бачте, мають депутатську недоторканність.

 

На завершення курсів кожен повинен був написати невеличку працю про своє місто, район чи щось з управлінських питань, а декому, зокрема й мені, треба було ще й виступити перед слухачами. Отож подаю свій виступ на тему "Господарсько-політичні проблеми міста Львова. Можливі шляхи їх розв'язання" (скорочено):

 

Шановні колеги!

Розумію, що мій виступ може бути сприйнятий неоднозначно, бо весь післявоєнний період про Західну Україну в наших братів з Великої України формувалася своєрідна негативна думка. Свідомо чи ні, але діяв принцип "розділяй і владарюй". Особливо ця тема стала актуальною в перебудовний період, коли на Галичині в чесній боротьбі перемогу на виборах здобули не представники правлячої комуністичної партії, а представники безпартійної більшості, яка об’єдналася у "демократичний блок". І в цій залі інколи відчувалися нерозуміння і настороженість у стосунках між нами.

 

Я прошу вас вислухати мене протягом якихось 15 – 20 хвилин, бо, вважаю, кожен має право висловити свою думку. Нас, галичан, сім мільйонів, ми трохи інші, аніж ви, бо майже 600 літ були відірвані від вас. Ні ви, ні ми практично не мали своєї державності, і все це, безперечно, наклало печать на наші світогляди і наше виховання. Проте ми розмовляємо однією мовою, гордимося нашими славними синами – і Тарасом Шевченком, мати якого походила з Галичини, і Богданом Хмельницьким, який навчався у Львові, і Петром Сагайдачним – гетьманом козацького війська, який походив із села Кульчиць, що на Львівщині, і богатирем Іваном Піддубним. Але навіть після шістсотлітнього роз’єднання ми прагнемо жити з вами в одній Україні.  Тому хочемо бути почутими, хочемо сказати своє, усвідомити і сприйняти ваше і жити та працювати разом на благо нашої багатої від природи, але чомусь бідної України. Я зі свого боку постараюся уникати ідеологічних оцінок і висвітлення багатьох аспектів нашої дійсності, бо, на жаль, не всім це подобається.

 

Отже, про Львів. Місто було засноване королем Данилом Галицьким 1256 року, сьогодні налічує 830 тисяч постійних мешканців, плюс до того 150 тисяч учнів професійно-технічних училищ (31), середніх спеціальних навчальних закладів (26) та вишів (10). Львів поділений на п’ять районів, одну міську (місто Винники) та дві селищні ради. Діє шість театрів, десять музеїв, 38 церков, три молитовні доми, два костели, одна синагога. І море проблем.

1. Вода. Львів розкинувся на водорозділі, тому великих річок немає, беремо лише  підземну воду зі свердловин. В останні роки місто бурхливо розвинулося, а інфраструктура у своєму розвитку відстала. Вчені підрахували, що нині у Львові може нормально проживати до 500 тисяч осіб, а маємо разом із приїжджими далеко за мільйон.

2. Житло. Парадокси соціалістичної дійсності: у Львові налічується 195,5 тисяч сімей і 195,4 тисячі квартир. Тобто не вистачає лише 100 квартир, але на черзі стоять 97,5 тисяч сімей і самотніх. З іншого боку, на одного мешканця припадає 14 кв.м. загальної площі за нормативу 18 кв.м. Знову дивина: забезпеченість площею 78%, а на черзі стоїть понад половина сімей! Звідки це? Насамперед – нерівномірний розподіл, коли на одного львів’янина припадає навіть 100 кв.м площі. Що це за категорія громадян? Партапарат, колишні працівники НКВД, які після війни виселяли людей в Сибір та Польщу, а самі займали їхні просторі помешкання, та генерали. Могла б поліпшити ситуацію диференційована плата за житло, методику якої ми розробили й ухвалили на сесії, але прокуратура пише протести. Закон про місцеве самоврядування повинен дати такі права місцевим органам влади. Адже не може однаково коштувати вода у Львові, яку добуваємо з глибини кількасот метрів, і в Києві, де воду беруть із Дніпра, або житло в центрі міста, на новобудовах чи на витоку річки Полтва, яка нині стала смердючим відкритим каналізаційним колектором. Ми заборонили продаж квартир з двох причин: за існуючими цінами українська діаспора, що має трохи доларів, може запросто скупити цілий Львів, з іншого боку, можливі найвишуканіші спекуляції.

3. Дороги й пам’ятки архітектури. Перебувають у вкрай запущеному стані. Вина того –  в необдуманому, якщо не сказати – у тупому соціалістичному плануванні. Хіба це нормально, коли ремонт одного квадратного метра брукованої дороги (у дорадянські часи багато львівських доріг було саме таких) коштував стільки ж, що й ремонт асфальтованої дороги такої самої площі? Такі розцінки призвели до того, що прекрасна бруківка сьогодні покрита асфальтом. А чи знаєте ви, що ремонт однакової площі фасаду пам’ятки архітектури, (а у Львові – половина архітектурних пам’яток з усіх, що є в Україні) коштує стільки ж, що й ремонт "хрущовки". Цими мізерними коштами не можна було зберегти древній Львів. Рятуємо їх як можемо. Наприклад, готель "Верховина" на 15 років віддали в оренду американській фірмі, яка його капітально відремонтує і буде відраховувати в міську скарбницю 20 відсотків прибутків, але не менше 50 тисяч доларів США щороку. Потім він знову стане власністю міста.

4. Суцільний дефіцит і дороговизна. Я бачу тут принаймні дві головні причини. По-перше, нічим не обґрунтована політика ціноутворення. Нелогічно виглядає, коли пляшка горілки коштує стільки ж, як 1000 коробок сірників чи 150 пачок солі або 50 буханців хліба. Дикість ситуації полягає ще й в тому, що за кордоном заробітки незрівнянно вищі, тому поляки та румуни мають змогу вимітати з наших магазинів геть усі дешеві для них товари, вивозити їх у Європу та вигідно там продавати. Долучаються до них й наші землячки-спекулянти, які по-блату за безцінь купують у державних магазинах товари, а потім втридорога продають їх на місцевих базарах. І ніяких розумних дій з боку держави!

 

Інша причина – підприємства військово-промислового комплексу, які зовсім не виробляють товарів широкого вжитку, зате платять своїм працівникам високу зарплатню. Грошова маса в населення валоподібно наростає, а товарів – катма… Тому я не підтримую гасла "Надо лучше работать!" взагалі. Необхідно з’ясувати, чи й є потреба половині працездатного, найосвіченішого населення займатися розробкою та випуском знарядь винищення собі подібних істот: вогнепальної зброї, танків, ракет, літаків, кораблів і т. ін. Хай би цей "інтелектуальний потенціал" працював для народу, а не для захисту існуючої влади.

5. Міжнаціональні стосунки вдалося спрямувати у спокійне русло через створення національно-культурних товариств та сприяння їхній діяльності. Сьогодні у Львові є 101 школа: 66 – з українською мовою навчання, 25 – російською, 8 – змішаною, 2 – польською, 1 – недільна вірменська і 1 – недільна єврейська.

6. Міжконфесійні стосунки дуже складні. Лихо почалося у 1946 році, коли за наказом Сталіна була ліквідована Українська Греко-Католицька Церква, а більшість храмів була закрита та використовувалася за іншими призначеннями. Тепер УГКЦ відроджується, і в місті маємо 21 греко-католицький храм, 14 – УАПЦ, 3 – РПЦ, 2 – римо-католицькі костели, одну – вірменську церкву та одну синагогу. Багато з цих храмів ще недавно було складами, спортзалами, бібліотеками, архівами, танцювальними клубами, науково-дослідними інститутами.

 

На закінчення хочу повернутися до звертання "пане", яке висміяв професор Орлов. Це дуже давнє українське звертання, яким у своїх творах послуговувалися Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, не кажу вже про Івана Франка. Якщо пан професор вбачає в цьому класовий підхід, то я стверджую (і ви мусите погодитися!), що колгоспний пастух і перший секретар обкому партії реально теж далеко не "товариші".

 

Дякую за увагу!

 

Професор Орлов і тут не втерпів та звернув увагу, як він сказав, на  мою помилку у вживанні слова "гордитися". Мовляв, це слово польського походження, а по-українському правильно говорити "пишатися". На це я порадив йому пишатися своїм совєтським минулим, а я гордитимуся тим, що я галичанин.

 

*     *     *

Наближалася гірка для багатьох мешканців Львова дата – 50-ті роковини початку німецько-совєтської війни. Мене запросили виступити перед ветеранами на військовому меморіалі "Погулянка". Захід був непростий, адже в попередні роки, зазвичай, лунали здравиці присутнім військовикам (якось не прийнято було згадувати мільйони загиблих і не завжди по-людськи похованих воїнів), говорилося про великі перемоги та героїзм і нічого про невдачі та страшні жертви. Тому я вирішив трохи змінити наголоси і виголосив таке слово:

 

Шановні друзі!

Сумний ювілей відзначає сьогодні народ багатостраждальної України. Адже саме на її мирні оселі червневого ранку 1941 року посипалися перші бомби загарбників, розпочавши для нашого народу новий етап тяжких випробувань. А випадало їх на нашу долю чимало. Закидали нам на шию свої аркани ординці, мечем і вогнем вирубували і випалювали наш корінь польські пани, четвертуючи на площах і насаджуючи на палі найславніших лицарів, катували наймужніших синів і дочок, мордували "височайшими указами" і сибірськими каторгами російські царі, кидали в тюрми австро-угорські монархи, замучували на Соловках та душили в павутинні ГУЛАГів сталінські сатрапи.

 

Роки трохи пом'якшують гостроту сприйняття цих трагічних подій, у тому числі й тих, які ще зовсім свіжі в пам'яті людей, присутніх сьогодні на мітинґу. Усі ми жертви нашої парадоксальної епохи. Дивні парадокси переслідують і мордують не лише нашу бідну державу, а й її сто разів убиту історію. Мабуть, і через це дотепер не дано відповідей на чимало питань стосовно подій, що передували цій найкоротшій літній ночі, та котрі відбувалися протягом чотирьох чорних років боротьби з фашизмом. Зокрема, хто винен у розв'язанні війни і якою мірою, на чийому сумлінні численні жертви в ході відступу радянських військ і такі інші. Величезна наша біда і в тому, що жоден з епізодів цієї великої війни не було висвітлено істориками так, як він відбувався насправді. Історія творилася на догоду офіційній ідеології.

 

Віддаючи, наприклад, належну шану мужності захисників Бреста чи прикордонників-лопатинців, ми все ж визнаємо нині, що їхній героїзм та самопожертва абсолютно не вплинули на хід воєнних дій. Ці та багато схожих фактів справно несли свою службу лише на аґітаційно-пропагандистському фронті. Десятиліття по війні ми твердимо завчену фразу, що невдачі і поразки на початку війни зумовлювалися окремими промахами в керівництві армією, державою тощо. Тепер уже чітко видно, що не тільки промахи в політичній чи воєнній тактиці призвели до таких тяжких наслідків. Це однозначно стало можливим завдяки існуючій тоді атмосфері страху, скованости, браку самостійности, постійному контролю каральних органів як у військових так і в цивільних справах. Додаймо сюди ще й плазування перед владою, перед "вождем усіх народів". Нема потреби описувати масштаби його культу, наведу лишень невеликий штрих.

 

"Політичний словник" видавництва політичної літератури при Раднаркомі України 1940 року присвячує Сталіну статтю обсягом шість сторінок, тоді як стаття "Радянська Україна" сягає ледве однієї. Невдачам сприяв також насаджений перед війною дух шапкозакидання, зверхности над тими, хто не з нами. Цей же "Політичний словник" пише, що Радянський Союз має наймогутніший Військово-Повітряний Флот, необхідний для того, щоб розгромити всякого ворога, що Радянський Союз створив найкращий у світі Військово-Морський Флот, що Червона кавалерія є нищівною збройною силою і буде вирішувати великі завдання на всіх бойових фронтах і далі в тому ж дусі. (Тут почався свист і мені довелося зупинитися, а далі продовжувати під шум і гам. Не хотіли ці «ветерани» слухати правду).

 

Обманюючи в такий спосіб як самих себе, так і свій народ, наші політики притуплювали його пильність, створювали образ ворога там, де насправді його не існувало, а на свого ймовірного противника з усієї сили намагалися нап'ясти маску друга. Згаданий двічі мною "Політичний словник" з усією пролетарською ненавистю таврує англо-французьких паліїв війни, які всіма способами стараються викликати війну між Радянським Союзом і Німеччиною. Там же говориться, що лише завдяки тов. Сталіну підписано ряд угод, які знаменували собою кінець ворожнечі, штучно викликаної англо- французькими імперіалістами. Наших майбутніх союзників звинувачували в тому, що розв'язали війну з Німеччиною, яка начебто ненароком загарбала собі Польщу.

 

Згодом ми побачили ціну цим казкам, переконалися, якої біди може натворити ніким не контрольована і нікому не підзвітна людина.

 

Шановні ветерани!

Жоден із методів знищення людей цивілізованим вважатися не може. Саме тому немає виправдання фашистам за знищення більш як 20 мільйонів наших співвітчизників, яку б форму їх смерть не мала – чи від кулі у фронтовому окопі, чи від голоду в тилу, чи у крематорії концтабору. Водночас нема і не може бути прощення за смерть тих людей, які були знищені за підозру у зраді чи боягузтві, які були підступно вбиті пострілом у потилицю в катівнях НКВД.

 

Останнім часом у багатьох містах області ведуться розкопки поховань жертв репресій. Віднайдено таке захоронення і у Львові на вул. Замарстинівській. Кров холоне в жилах, коли бачиш, як земля віддає останки своїх дітей, молодих за всіма ознаками людей. Чому вони знищені? Чому це зробили їхні співвітчизники? Чому це здійснено фашистськими методами, які всі ми засуджуємо?

 

Відповіді на ці запитання історія дасть неодмінно. Наш з вами громадянський обов'язок – допомогти з'ясувати всі складні питання нашого недавнього минулого в ім'я нашого майбутнього, в ім'я побудови суспільства, вільного від насильства і терору.

 

Вічна пам'ять загиблим у роки Другої світової війни!

 

*     *     *

Червень 1941 року відомий не лише початком німецько-совєтської війни, а й проголошенням Акту відновлення Української Держави. 30 червня на площі Ринок відбувся мітинґ з нагоди відзначення 50-х роковин цієї події, а також була відкрита меморіальна таблиця. Я мав за честь виступити перед тисячами львів'ян, які прийшли долучитися до цього свята:

 

Шановна громадо!

Великий сьогодні день. З ласки Божої маємо змогу на повен голос заявити цілому світові про історичну подію, яка відбулася на цій площі 50 років тому – відновлення Української Держави. Велич цієї дати полягає в її безпрецедентності. Якщо раніше держави творилися унаслідок розпаду імперій, то в 1941 році між двома хижаками, які готові були зжерти увесь світ, несподівано виникла Українська Держава, котра проголосила незалежність, свободу і дала права своїм громадянам. Держава, яка не зазіхала на чуже і понад десятиліття мужньо вела боротьбу за своє існування.

 

  

Не можуть бути прийняті елементарною логікою звинувачення комуністичних ідеологів у бажанні співпраці провідників Української Держави з нацистами. Бо те, що показав більшовицький кат зі Сходу – Голодомор 1933 року, винищення галицької інтеліґенції та членства ОУН у 1939 – 41 роках, те, що ми й нині розкопуємо на подвір'ї Замарстинівської тюрми – не могло вже бути перевершене ніким. І у відчаї можна було сподіватися, що Німеччина – європейська, нібито цивілізована держава – полегшить наші муки. Проте диктатури всі однакові, і кат-нацист із Заходу не був кращий за диких московитів. Невдовзі після проголошення державности німецькі окупанти заарештували провідників відновленої держави і одних знищили, а інших кинули в концтабори. Очевидно, справа проголошення Самостійної України на той час була майже безнадійна, але ця подія має виняткове історичне значення. Бо світ побачив мужній український народ, який не боїться ні сталінських катівень, ані гітлерівського расизму. До того ж цей акт сміливости, відваги, державного розуму завжди слугував і слугує нам сьогодні дороговказом до волі й незалежності.

 

Дорогі львів'яни!

Вшановуючи оцю знаменну дату, не можу не зупинитися на одній із причин, яка не давала нам змоги вибороти Незалежність упродовж сотень і сотень літ. Це – розбрат. Згадаймо нашу історію:

- невелике за чисельністю військо Чингізхана завоювало могутню Київську Русь, бо брати-князі ворогували між собою;

- гетьман Іван Виговський не зміг перемогти Московщину, бо козацька сірома не бажала коритися старшині, а прославлюваний радянськими істориками Сірко напав на беззахисний Крим, і татарське військо, яке допомогло Виговському розгромити величезну царську армію під Конотопом, змушене було відмовитися від спільного з козаками походу на Москву, а повернулося захищати рідні оселі;

- сьогодні ми славимо як великого державного мужа гетьмана Івана Мазепу. Але в той час Україна мала ще одного славного лицаря – кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка. Два великі сини України, на жаль, не могли знайти спільної мови, і коли наступила відповідальна історична мить, цей розбрат спрацював на користь ворога України;

- а хіба не воювали наші брати-українці разом із російськими окупантами проти Української Народної Республіки? Згадаймо хоча б Юрія Коцюбинського чи Нестора Махна;

- з прикрістю мушу також констатувати, що не всі, здавалось би, національно свідомі українці однозначно сприйняли акт, 50-ту річницю якого ми відзначаємо в цей день.

 

Нині як ніколи маємо шанс виграти боротьбу за незалежність. Потрібні тільки розум, єдність, копітка праця! Проте єдності й сьогодні немає. У парламенті – протистояння демократів і комуністів. Буду нещирим, переконуючи вас, що у Верховій Раді панує єдність хоча б поміж демократів. Прикро говорити про негативну, несподівано розкольницьку місію, яку виконують нині Церкви. Народ, який так щиро шанує Церкву і Бога, стає об'єктом міжконфесійних чвар. Чи буде від того користь Україні та й самим церквам?

 

Тому нам треба не з'ясовувати, хто більший, а хто менший радикал, не будувати по дві церкви та ще й дім молитви на кожному хуторі, а треба упокорити свою гординю і спільно працювати на благо України.

 

Відкриваючи сьогодні пам'ятну таблицю на честь 50-річчя ухвалення Акту відновлення Української Держави, хочу звернутися до Господа: Боже, дай нам розум, дай нам державницьке мислення, а по тім прийде і єдність.

 

Слава Україні!

 

Особливо радісною і важливою подією перед відзначенням славної річниці стало повернення в Україну Голови Проводу Організації Українських Націоналістів Слави Стецько. Бо в суверенній Україні, а насамперед у Львові, почали, як гриби після дощу, виникати все нові і нові партії, громадські рухи, організації, спілки, що декларували націоналістичні ідеали. Знаючи вправність совєтських спецслужб, неважко було здогадатися, що в багатьох випадках це могли бути їхні проекти, спрямовані на розкол націоналістичного руху. Депутати Львівської міської ради, більшість з яких була щирими патріотами та націоналістами, розуміли необхідність повернення в Україну всесвітньовідомої політичної діячки. Її авторитет, розум, досвід повинні були відсіяти зерно від полови і спрямувати національно-визвольний рух у правильному напрямі. Тому було ухвалене рішення запросити Славу Стецько в Україну і надати їй помешкання та почесне громадянство. Крім того, я звернувся до начальника міліції м. Львова Володимира Плукара з проханням видати пані Славі паспорт громадянина УРСР, на що той дав згоду.

 

 

Приїзд Голови Проводу ОУН був запланований якраз до святкування 50-річчя проголошення Акту відновлення Української Держави. В цей період більшовицька імперія доживала свої останні дні і чинила спроби врятувати себе будь-якою ціною (зрештою, через три тижні верхівка КПРС оголосила про запровадження в країні надзвичайного стану – ГКЧП). Особливо старалося Центральне московське телебачення, – яке вело неприкриту інформаційну війну. Програма "ВЗГЛЯД" щовечора подавала інформацію про те, що в Галичині створюються озброєні загони бойовиків, які в лісах активно проводять вишколи і готуються вчинити збройний антиконституційний переворот.

 

Репортажі зі Львова готував московський кореспондент на прізвище Голубєв, якого мені вдалося розшукати. На мої зауваження, що він подає брехливу інформацію, Голубєв запропонував мені висловитися з цього приводу і дав ґарантію, що "ВЗГЛЯД" покаже мій виступ, але не довше трьох хвилин. Він дотримав слова і мені вдалося на увесь Союз звернутися до глядачів і спростувати вигадки Москви про підготовку до перевороту. Та й справді: що могли ті хлопчаки в одностроях заподіяти більшовицькій імперії? Але скористатися їхньою діяльністю як мотивом для проголошення надзвичайного стану гекачепісти могли.

 

Відразу після приїзду до Львова Слава Стецько виступила в сесійній залі Львівської міської ради. Там же, під бурхливі оплески присутніх Володимир Плукар вручив славній українці паспорт громадянки УРСР, а Міська рада виділила їй квартиру та надала звання "Почесного громадянина міста Львова". Наступного дня у переповненій залі Оперного театру відбулася урочиста зустріч Голови Проводу ОУН Слави Стецько з львів’янами. Свій виступ вона почала словами: "Достойна святочна громадо! Дорогі львів’яни! Боже провидіння дозволило мені в 50-річчя відновлення української державности Актом 30 червня приїхати на Батьківщину, щоб разом з вами, дорогі львів’яни, вшанувати цю велику дату в нашій історії і її творців".

 

Через пильні справи, яких не бракує в міському господарстві, мені довелося покинути залу до закінчення зустрічі. На своє здивування перед Оперним театром я помітив уже згадуваного московського журналіста Голубєва. Підійшов і питаю: "Що ви тут робите? Адже в театрі виступає найлютіший, найзапекліший ворог Радянського Союзу, найголовніша бандерівка – Слава Стецько". Голубєв загадково посміхнувся і відповів: "Погодите, Василий Иванович, сейчас Вы увидите нечто интересное". І справді: з бокової вулички на площу, де ми стояли, вийшла колона молодиків в одностроях і міцних кованих солдатських черевиках, із запаленими факелами (вже вечоріло) і з величезним хрестом попереду. Хрест поставили вертикально і підпалили. Яскраве полум’я шугонуло у вечірнє небо, здивовані люди кинулися геть від вогню, лише московський телеоператор сумлінно знімав це видовище. А за кілька годин Центральне телебачення показало цю акцію з коментарями від "націоналісти" до "ку-клус-кланівці" на весь Союз! Про Славу Стецько –  ані слова…

 

Можна тільки здогадуватися, хто стояв за різними групами хлопців в одностроях, які діяли під прикриттям гучних націоналістичних ідей. Адже в тодішній більшовицькій імперії контролювалося абсолютно все – мисливські рушниці, друкарські машинки до кожної літери включно, не кажучи вже про бойові припаси та набої. То ж звідки, як усі ці "варти" та "оборонці" здобували зброю? До того ж, у магазинах не було нічого, навіть лезо для гоління чи сірники придбати було проблемою. Де вони купували матеріал і шили свої однострої та шкіряні солдатські черевики? Мабуть, комусь з великими можливостями вони були потрібні для виконання таких провокацій, які йшли на шкоду українській справі.

 

Коли в ювілейний день 30 червня 1991 року на площі Ринок ведучий запросив до слова Славу Стецько, багатотисячна громада тривалий час захоплено скандувала: "Слава!..", "Слава!..", "Слава!..". Здавалося, що той могутній клич об’єднував у собі гасла і "Слава Україні!", і "Слава ОУН!", і "Слава Славі Стецько!".

 

Піднявшись на трибуну, пані Слава почала свою промову: "Всечесні отці! Дорога молоде! Патріоти України! 30 червня – це не лише історія наша, це – сучасність і майбуття. Не всі співтворці й оборонці оновленої державности погинули в завзятих боях, що їх зводила ОУН – УПА проти двох тоталітарних держав".

 

Радісні, щасливі львів’яни уважно вислухали виступ лідера ОУН і висловили славній дочці українського народу свою вдячність та любов довгими, палкими оплесками. За якийсь час мені довелося побувати в Мюнхені, де зустрічався з п. Славою. Побував і у штаб-квартирі ОУН на вулиці Цепелінштрассе. Що впало у вічі – це надзвичайна, м’яко кажучи, скромність побуту. Досить сказати, що Слава Стецько, якій тоді пішов восьмий десяток, власноруч керувала автомобілем, коли треба було кудись їхати. До сліз зворушливо було спостерігати, як вона виконувала складні маневри, намагаючись запаркувати свій автомобіль у перенасиченому автотранспортом місті.

 

Для мене Слава Стецько завжди була і залишається прикладом справжнього українця: щирого патріота, витонченого інтеліґента, розумного політика, беззаперечного лідера.

 

Муки духовного відродження

Хтось може сказати, що слово "муки" в поєднанні зі словами "духовне відродження" звучить занадто драматично. Проте саме в цій царині на Міську раду впав чи не найбільший тягар. Аґресивно-атеїстичний люмпен, що допався до влади в Росії, закрив і зруйнував практично всі церкви не тільки на землях більшовицької імперії, а за наказом Сталіна заповзявся після війни ліквідовувати й Українську Греко-Католицьку церкву (УГКЦ) – єдину, котра на теренах України дбала про власний народ, рідну мову, опікувалася освітою, охороняла славні традиції та українську культуру. Після другої окупації Львова в 1944 році більшовицька влада почала силувати керівництво УГКЦ до саморозпуску і подальшого приєднання до Російської Православної Церкви (РПЦ). Проте ані митрополит Йосип Сліпий, ані жоден з єпископів не піддавалися, і більшовицькі бузувіри застосували терор: уже 11 квітня 1945 року заарештували Митрополита, львівських єпископів Никиту Будку та Миколая Чарнецького, станиславівських Григорія Хомишина та Івана Лятишевського, а також о. канцлера Миколу Ґалянта, о. Омеляна Горчинського, пароха церкви Святого Юра, та ще 20 священиків. Зранку 14 квітня полковник Алексєєв, скликавши всіх настоятелів Духовної й Малої семінарій, оголосив: "С етой мінути ваша семінарія і акадємія нє сущєствуют". Заарештували ректора Духовної семінарії о. Івана Чорняка, префектів о. Степана Сампару та о. Йосипа Труша.

 

Позаяк ніхто з єпископів, незважаючи на тюремні тортури, так і не погодився стати учасником акту ліквідації рідної Церкви, то для досягнення своєї мети московські окупанти використали пароха Преображенської церкви Гавриїла Костельника. Його запросили в Москву, обдарували всілякими благами та обіцянками, і після арешту митрополита Сліпого о. Костельник очолив "ініціативну групу для возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою". Він організував та провів 8 – 10 березня 1946 року у катедральнім соборі Святого Юра у Львові так званий "Собор повороту до віри батьків". На цьому соборі було 216 делегатів-священиків та 19 світських учасників. Собор ухвалив: "Відкинути постанови Берестейського Собору з 1596 року, ліквідувати Унію, відірватися від Риму і повернутися до нашої батьківської святої Православної Руської Церкви". Українська Греко-Католицька Церква офіційно перестала існувати, проте продовжувала діяти в підпіллі та за кордоном.

 

Відразу після Собору, у березні 1946 року відбувся суд над українськими ієрархами. Єпископів звинуватили у "ворожій діяльності проти радянської влади та у співпраці з німецькими фашистами". Митрополит Йосип Сліпий, єпископи Будка та Лятишевський отримали по 8 років тюремного ув’язнення, єпископ Хомишин – 10 років, єпископ Чарнецький – 5 років. Окрім митрополита, який відбув 18-річну каторгу, та єпископа Чарнецького, решта померла в тюрмах Росії.

 

У своєму виступі на сумнозвісному "Соборі" Г. Костельник заявив: "Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір’ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою усієї Руси, і всіх слов’ян". Дивне хотіння, бо Рим хоча не зробив нам нічого доброго (хіба що коронував князя Данила на короля), але й не заподіяв нічого лихого. Натомість комуністична Москва тільки з 1939 по 1941 роки депортувала до Сибіру майже мільйон галичан; поарештувала всіх національно свідомих українців, серед них багато греко-католицьких священиків і їхніх дітей; замордувала сім’ю брата Андрея Шептицького і батька Степана Бандери о. Андрія; утікаючи на початку війни на Схід, не "забула" по-варварськи закатувати без суду і слідства десятки тисяч в’язнів та познущатися над їхніми бездиханними тілами. А люба серцю Костельника Російська Православна Церква навіть не муркнула на захист безневинних жертв-християн. Як міг інтеліґентний парох Преображенської церкви поміняти цивілізований Рим на дику московську орду, яка за неповні тридцять років знищила у власній державі тисячі церков, серед яких було багато пам’яток архітектури світового значення, виморила голодом мільйони власних громадян-християн, мордувала священство та інтеліґенцію, розорила й перетворила на рабів селян, заселила Сибір в’язнями концтаборів?..

 

Більшовицька ідеологія ґрунтувалася на беззастережному безбожництві і вважала релігію "опіумом для народу", тому нові окупанти Західної України позакривали у Львові абсолютну більшість храмів. А щоб "добро не пропадало", то храми почали використовувати під складські приміщення, майстерні, музеї, бібліотеки, спортивні й танцювальні зали, науково-дослідні установи, навчальні заклади. Для українців у Львові до послуг залишилася тільки Російська Православна Церква.

 

Коли ж почалася перебудова, греко-католики стали домагатися відновлення своєї Церкви, і 20 жовтня 1989 року у Львові відбувся Собор, на якому було проголошено про відродження УГКЦ. Паралельно розпочалося відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), до якої переходили охочі залишатися православними, але відірватися від РПЦ. На це досить оперативно відреагував Архієрейський собор РПЦ і, скасувавши існуючий Український екзархат, натомість заснував самоврядну і з правами певної автономії Українську Православну Церкву (УПЦ), яка залишалася складовою частиною РПЦ. Тому її стали називати УПЦ Московського патріархату (УПЦ МП). Ця нібито українська церква мала затримати прихожан-українців у зоні впливу РПЦ, проте у Львові їхня хитрість не вдалася і уже наприкінці 1990 року міська влада зареєструвала значну кількість християнських церков, що вийшли з-під субординації РПЦ: УГКЦ – 21 громада, УАПЦ – 15, римо-католицькі костели – 2, УПЦ МП – 2 (під орудою єпископа Андрія Горака). Крім того, діяли ще й інші громади та конфесії: євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської, адвентисти сьомого дня, юдейська релігійна громада, громада віруючих християн-баптистів церкви "Віфанія", сестри милосердя святого Вікентія, комітет монастиря святого мученика Йосафата, сестри василіянки, вірменські релігійні громади – григоріанська і вірмено-католицька, монахи Святого Ізбавителя, німецька протестантська громада, свідки Єгови, кришнаїти. І всі вони вимагали віддати їм або існуючі, але використовувані для інших потреб храми, або надати приміщення для задоволення культових потреб.

 

За короткий період нам удалося передати громаді УПЦ МП храм на вулиці Грушевського, щоб вони звільнили собор Святого Юра, євреям – синагогу на тодішній вулиці Московській, в якій був склад склотари, вірменам – Вірменський собор та повернути вірянам ще десятки храмів. Цей процес потребував неймовірно тяжкої праці, бо непросто було знайти приміщення для переселення розміщених там організацій чи звільнення від складених там товарів. Приміщень катастрофічно не вистачало, однак робота не припинялася ані на мить. Правлячий архиєрей Галицької митрополії Володимир Стернюк високо оцінив діяльність міської влади в царині відродження УГКЦ і нагородив мене як міського голову почесною медаллю "За вклад у справу відродження":

 

Нагородження відбулося 26 березня 1991 року в Актовій залі Львівського медичного інституту. Владика обрав цю залу, мабуть, із вдячності до ректора Медінституту професора Михайла Павловського, який одним із перших серед львівських ректорів залучив своїх студентів до боротьби проти комуністичного режиму. Студенти-медики завжди були в перших рядах поміж маніфестантами та протестувальниками.

 

Дякуючи за високу нагороду, я сказав:

 

Ваше Високопреосвященство!

Шановні учасники сьогоднішньої урочистости!

З ласки Божої останній рік у місті Львові був багатий подіями, що стосуються духовного та національного відродження. Це і встановлення прапора над Ратушею, і висвітлення правдивої історії УНР, УСС, УПА, і відродження традицій, святкувань та культурних надбань українського народу. Але чи не найвизначнішою подією у цьому ряду стало відродження Української Греко-Католицької Церкви, яке відбулося значною мірою завдяки діяльності владики Володимира і його духовних соратників – вельмишановного пана Івана Геля та інших лідерів Церкви і народу.

 

  

Це відродження було непросте. Згадаймо, як нам забороняли проводити богослужіння, з якими труднощами була виконана ухвала Міської ради про повернення храму Святого Юра. Але ми подолали всі труднощі і як винагороду за чесно виконану працю очікуємо повернення патріарха УГКЦ кардинала Любачівського до резиденції у Львові.

 

Сьогоднішні нагороди отримали люди, які їх заслужили. Щодо мене, то як голова Львівської міської ради я сприймаю цю медаль як визнання значних заслуг нашого древнього демократичного міста у справі національного і духовного відродження.

 

Отож від імені львів'ян дякую сердечно за високу нагороду. Бажаю щастя і цілковитої свободи нашому народові, Українській Греко-Католицькій Церкві.

Слава Ісусу Христу!

Слава Україні!

 

 

Повертаючись до назви цього розділу, хочу відзначити, що то були "муки" не лише організаційні, матеріальні, пов'язані з коштами, приміщеннями, відводами ділянок землі під будівництво церков у місцях, не завжди зручних для міста. Муки були й іншого характеру, бо духовне відродження висвітлило як прекрасні сторони людської душі, так і показало людські ницість, тупість, користолюбство і злобу.

 

Змалку батьки вчили мене ставитися до священика і до вчителя з щонайглибшою пошаною. Я вважав їх майже ідеальними, ледь не святими людьми. Життя ж показало, що і серед священиків трапляються особи, які недалеко відірвалися від звичайних земних людей, а часом траплялися й гірші. Особливо це проявилося у роки відродження. На жаль, Обласна рада не втілила в життя принцип реституції, за яким католицькі храми повинні були бути повернені католикам, а православним належало б повернути храми, побудовані після Собору 1946 року. Під тиском певних чинників, які я не буду називати, і за мінімального спротиву депутатів-греко-католиків було ухвалено рішення передавати храми за більшістю голосів віруючих. Отой буцімто демократичний принцип став для релігійних громад і їх духовних провідників як постріл стартового пістолета в боротьбі за храми, культові споруди, за приміщення. У цю боротьбу, особливо по селах, активно включилися колишні комуністи та колгоспні активісти, які за часів совєтського панування нищили Церкву і релігію: учителі, бригадири, завфермами й дрібніші приліпутенти. Протистояння часом бували настільки гострими, що могли перерости у кровопролиття.

 

Пам'ятаю, як у суботу 30 червня 1990 року я прийшов у Ратушу раненько з наміром спокійно попрацювати, оскільки у вихідний день не сподівався нашестя відвідувачів. Як би ж то... Біля дверей кабінету мене вже чекали до краю знервовані представники двох церковних конфесій, очолювані своїми душпастирями, і запекло сперечалися за якийсь храм. Довелося пропустити їх досередини і вислуховувати їхні претензії, минуло кілька годин, а згода не наступала. Хоча якби вони лише мізинцем лівої ноги стояли на засадах християнської моралі, то цю суперечку можна було б вирішити за п'ять хвилин. Та ні! Я бачив перед собою не братолюбів-християн, а гладіаторів – дякувати Богу, без мечів. Наближалася дванадцята година і незабаром повинен був розпочатися мітинґ, присвячений Акту проголошення незалежності України в 1941 році. Я запросив священиків до вікна й кажу: "Подивіться на людей, що прийшли на мітинґ. Вони прийшли сюди будувати Україну, ви ж її руйнуєте. Ви зворогували між собою віруючих людей, боретеся за паству, а попросту за кусок хліба для себе. Невже вам не соромно, адже у нас один Бог, один Ісус Христос, одна Матір Божа, одна віра, одна Україна? Звідки така ненависть?". Їм не було соромно, вони й далі запекло боролися кожен за своє і навіть не відпустили мене виступити на цьому мітинґу. Це був для мене перший серйозний психологічний, моральний удар, що похитнув мою віру в цих "святих" людей. Поширене в Галичині гасло "Бог і Україна" для мене означало, що коли Бог один, то й Україна має бути єдиною. Досі не можу зрозуміти, чому ж "слуги Божі" її роз’єднували і роз’єднують. Демократична влада дала вірним та їхнім отцям повну свободу, а вони вмент забули і теперішнє добро, і колишнє зло. Забули, як їхніх дітей ще недавно не пускали до церкви, забули, як мучилися в підпіллі, як часом навіть плазували перед власть імущими.

 

Не можу викинути з пам’яті й випадок, як сестри-василіянки увірвалися в мою приймальню, вигнали звідти секретарку, повісили образи, поставили свічки і два тижні бешкетували, заважаючи працювати. Оголосили голодівку і вимагали не більше й не менше як віддати їм приміщення Лісотехнічного інституту, тобто закрити виш, у якому навчалися тисячі студентів. Запустили в бій і "клумбу", завсідники якої, що з невідомих мені причин стали вважати себе господарями міста, тепер перемістилися до входу в Ратушу і взялися ображати мене й моїх співробітників різними нехорошими словами. Були серед них і жіночки, котрі на Чернечій горі втікали від мене, від моєї жовтої кокарди на голубенькій сорочці. Тоді вони сахалися українських національних кольорів, а тут готові були розірвати мене на шматки.

 

Щодо голодування сестриць, то якось я прийшов дуже раненько і, заглянувши до приймальні, побачив, як вони весело і зі смаком споживали наїдки, які в ті часи безпросвітнього дефіциту подавали хіба що на банкетах найвищого рівня. Витерпіти це було надзвичайно тяжко, особливо після усього доброго, що Міська рада зробила для УГКЦ. Одна річ боротися проти комуністів, адже це твої ідейні супротивники чи навіть вороги. Але терпіти від своїх, здавалось би, ідейних однодумців, які просто знущаються над тобою, це справді боляче. Через два тижні я звернувся до кардинала Любачівського з проханням про негайну зустріч. Передав, що я як міський голова не зобов’язаний вирішувати важливі церковні питання з юними монашками, а хочу розмовляти з главою УГКЦ. Наступного дня до мене навідався канцлер отець Іван Дацко і, ніяково усміхаючись, намагався пояснити поведінку василіянок. На мою тверду вимогу звільнити приміщення відповів згодою, і вже надвечір прибиральниця узялася вимітати сміття з приймальні та мити підлогу.

 

Після ліквідації УГКЦ в Україні зарубіжна частина церковного проводу продовжила свою діяльність у Римі, а відбувши вісімнадцятилітнє заслання у таборах Сибіру та Мордовії, туди прибув і митрополит Йосип Сліпий, який очолив Українську Греко-Католицьку Церкву, обіймаючи, крім того, статус Верховного Архиєпископа Львівського. Керівництво Ватикану сприяло діяльності скривдженої московською комуністичною владою Української Церкви, і незабаром папа Павло VI іменував Йосипа Сліпого кардиналом. Пізніше предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви став Верховний Архиєпископ Мирослав Іван кардинал Любачівський. І хоча Галицькою митрополією успішно правив архиєрей Володимир Стернюк, віруючі для повного тріумфу справедливості прагнули повернення на Святоюрську гору Любачівського – правонаступника митрополитів Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого. Тому Міська рада в жовтні 1990 року ухвалила запросити главу УГКЦ на постійне проживання до Львова й надати йому звання Почесного громадянина міста Лева.

 

Майже півроку тривала підготовка до здійснення цього акту, і ось 30 березня 1991 року о 15.00 на Львівське летовище, заповнене тисячами греко-католиків, приземлився літак з Верховним Архиєпископом Мирославом Іваном кардиналом Любачівським. Біля трапу дорогого гостя зустрічали владика Володимир Стернюк, голова Обласної ради Вячеслав Чорновіл, заступник голови ОР Іван Гель, голова Міської ради і виконкому Василь Шпіцер. Зійшовши по трапу вниз, Мирослав Любачівський вклякнув і довго цілував рідну землю. Потім підвівся, оглянув наповненими слізьми очима тих, що його зустрічали, і виголосив коротеньку вдячну промову. Привітали його і названі вже очільники львівських церковної і цивільної влад, а потім кортеж автомобілів, помаленьку пробираючись через заповнені вірянами площі та вулиці, поїхав до собору Святого Юра.

 

Наступного дня почет Патріарха (12 автомобілів і два автобуси) прибув на "клумбу", де кардинал Любачівський разом із владикою Володимиром Стернюком та канцлером о. Іваном Дацком благословили й освятили місце під пам’ятник Тарасові Шевченку, після чого всі рушили урочистою ходою до Оперного театру.

 

 

Біля Оперного театру вже стояла висока простора трибуна, на яку під бурхливі оплески і гучні здравиці десятків тисяч вірних Української Греко-Католицької Церкви вийшов Патріарх Мирослав. Схвильовано і з великою любов’ю він звернувся до присутніх, які до краю заповнили площу перед Оперним театром – аж до самої "клумби". З привітальним словом виступив і міський голова:

 

Ваше Блаженство!

Шановна львівська громадо!

Не помилюся, коли скажу, що сьогоднішня подія – одна з небагатьох, котра щиро й невимушено зібрала сюди славну львівську громаду. Увінчалася успіхом праця міської влади, яка ще в жовтні минулого року вирішила запросити главу Української Греко-Католицької Церкви до своєї законної резиденції у Львові. Настала та вистраждана, давно очікувана хвилина, коли по довгій розлуці на рідну землю, у місто, де більш як півстоліття тому з рук Митрополита Андрея Шептицького отримав священицькі освячення, ступив Верховний Львівський Архиєпископ, Блаженніший Мирослав Іван кардинал Любачівський.

 

Прибув до нас, щоб засвідчити всьому світові незаперечний факт – Українська Греко-Католицька Церква знову вільна, прийшла довгождана година відкрито працювати на її зміцнення і молитися, щоб Господь благословив успіхом цей важливий чин у нашій історії.

 

Важким, тернистим і кривавим був шлях у сьогодення. Він позначений життями десятків тисяч найкращих представників галицької інтеліґенції, ієрархів, священиків, ченців, сестер УГКЦ, її вірних, полеглих у борні за Божу правду, справедливість, за Богом дане право возвеличувати істину на благо Церкви і нашого народу. Але ніде – ні в сталінських концтаборах, ні в брежнєвських психіатричках вірних нашої Церкви ні на мить не полишала надія на її неминуче воскресіння. Зберегти цю віру, пронести її крізь нелюдські страждання допомагали нам такі всеукраїнські, всеобіймаючі люди, якими були Митрополит Андрей Шептицький і кардинал Йосип Сліпий, яким є нині Блаженніший Мирослав Іван кардинал Любачівський.

 

У тому, що духовність нашого народу не змогло знівечити комуністичне безбожництво, у тому, що змагання української людности за вільну Українську Греко-Католицьку Церкву не закінчилося добровільною капітуляцією, а прагнення її вірних до свободи непохитно залишилося в їхніх серцях, у тому, що наш люд не зламався морально, а вів безкомпромісну боротьбу за свою Церкву, і, нарешті, у тому, що в цій боротьбі він одну за одною долав вершини національної зрілости та висоти духовної і моральної міці, величезна заслуга нашого нинішнього гостя, а віднині повноправного львів'янина, єпископа української нації Блаженнішого Мирослава Івана кардинала Любачівського.

 

Ваше Блаженство!

 

У переддень Вашого повернення на рідну землю, 28 березня цього року влада міста Львова, зважаючи на Ваш внесок у справу легалізації очолюваної Вами Церкви, піднесення її авторитету у світі, винесла ухвалу про надання Вам звання Почесного громадянина міста Львова. Вручаючи диплом, котрий засвідчує цю історичну подію, я передусім дякую Богові, що дав Вам можливість повернутися в Україну, продовжити діяльність на ниві морального оздоровлення всього українського люду, повернення тих вартостей, які призабуто чи притуплено, і цим ще раз довести невмирущість Церкви, яка, витримавши великі гоніння, вийшла з цього змагу переможницею.

 

Будіть дух нашого народу – бо без нього Україна не воскресне! Кличте до вічної Правди тих, хто вирікся віри у Творця, у чиє серце влилося щось темне і студене, зовіть їх у царину великої віри й любови. Учіть нас того, що хто хоче, аби його народ не обернувся у череду – мусить перед усім і над усім любити Бога. Хто хоче зробити з нації сім'ю вольну, нову – мусить мати стільки духовної сили, щоб порвати десятиліттями ковані кайдани.

 

Слава Ісусу Христу!

Слава Україні!

 

Наступного року у Львові відбувся Синод УГКЦ, і ми запросили єпископів на зустріч із міською владою. На завершення я звернувся до учасників Синоду:

 

 

Ваше Блаженство!

Шановні владики!

Ми, представники Міської ради, щиро вітаємо Вас на рідній землі, у княжому місті Львові. З ласки Божої у нас сталися великі зміни на краще:      

- обрані демократично депутати, які повели цілеспрямовану роботу на демократизацію суспільства, проти комуністичної ідеології, за національне і духовне відродження;

- відновлена УГКЦ, і Міська рада повернула греко-католикам собор Святого Юра та десятки інших храмів;

- на запрошення Міської ради повернувся до своєї законної резиденції Патріарх Мирослав Любачівський і йому було надано звання "Почесного громадянина міста Львова";

- Міська рада сприяла створенню Духовної семінарії у селищі Рудному;

- провалився путч, що дало Україні фактичну незалежність.

 

Водночас маємо великі труднощі, бо церковні приміщення були зайняті під інші потреби, не затихають міжконфесійні чвари, занепадає економіка. На жаль, сьогодні наші можливості практично вичерпані. У зверненні Блаженнішого Мирослава Івана до представників влади є такі слова: "Та не дуріть себе, що Церква є "островом благополуччя", бо воно справді не так". Не хочу дурити й вас, що в сьогоднішній ситуації місто зможе особливо допомогти УГКЦ. Почалася небачена інфляція: дефіцит бюджету в першому кварталі наблизився до 200 мільйонів карбованців, а у другому – майже 600. Важко сподіватися на швидке поліпшення ситуації. Тому мусимо разом братися до праці і спільно вирішувати складні питання. Шукати допомоги в пастви, можливо, у діаспори. І надіятися на Бога, який був дотепер такий ласкавий до нашого народу. Дякую за увагу! Слава Ісусу Христу!

 

Незабаром відбулася ще одна значима для відродження УГКЦ подія – перевезення на Батьківщину тіла Митрополита Йосипа Сліпого, який помер і був похований у Римі в соборі Святої Софії ще 1984 року. Перед смертю Патріарх Йосип заповідав перепоховати його в Україні, коли та стане незалежною. Як бачимо, вірив славний син нашого народу в Божу Справедливість. У серпні 1992 року його тіло було доставлене до Львова і поміщене для прощання у скляній труні на кілька днів у соборі Святого Юра. Хочеться відзначити, що й через вісім років після смерти він зовсім не змінився, створювалося враження, що митрополит просто спить. У траурній урочистій процесії перепоховання Йосипа Сліпого до крипти собору Святого Юра взяли участь незліченна кількість вірних УГКЦ, керівництво області та міста, керівники сусідніх – Тернопільської та Івано-Франківської – областей і навіть Президент України Леонід Кравчук та голова Київської міської державної адміністрації Іван Салій. Серед інших достойних промовців слово мав і автор цих рядків:

 

Блаженніший Патріарше!

Високопреосвященніший владико Володимире!

Всесвітлі, всечесні, високопреподобні отці!

Високоповажана, засмучена родино покійного Патріарха!

Достойна громадо!

Сьогодні ми зібралися гідно пошанувати того, хто – як колись Мойсей – довів свій народ до обітованої землі, щоб самому не ввійти вже до неї. Боже Провидіння, що оберігало Його Блаженство під час тяжкої каторги, дало Йому волю і через вісім літ після закінчення Його земної мандрівки повертає тлінні останки світлої пам'яти Патріарха Йосипа до Львова. Збуваються пророчі слова Його Блаженства – постали на волі Свята Церква і наш український народ.

 

Рідна звільнена земля приймає свого великого сина. Перший рік відновлення нашої державности є одночасно і роком 100-літніх роковин великого українця – ісповідника віри, Патріарха, кардинала Йосипа Сліпого. Його дух витає у вільній незалежній Україні і благає нас обнятися у братній любові: "Друг друга обнімім! – Закликав Патріарх. – Ідіть слідами Божого Слуги Андрея... ставайте всі в оборону прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям. Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, бо всі вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнання та всі терплять за свою віру в єдиного Бога".

 

Ми горді тим, що зі Львовом пов'язані яскраві сторінки життя Патріарха – навчання у Духовній семінарії, після студій у римських університетах 30-літній доктор теології знову повертається до Львова і стає професором Львівської духовної семінарії, а згодом – її ректором. Водночас докладає багато зусиль до організування Богословського Наукового Товариства. У цьому Товаристві отець Сліпий укомплектував одну з найбільших книгозбірень Львова. Отець Йосип стає першим ректором Львівської богословської академії і залишається ним аж до ув'язнення. Як один із головних кураторів Національного музею у Львові Сліпий всіляко сприяв його директору Іларіонові Свенцицькому у справі комплектування, реставрації і наукового опису великої збірки ікон, яка нині є національним скарбом України.

 

Я перерахував не всі добрі справи, які світлої пам'яти Патріарх Сліпий зробив для Львова, для українського народу. Саме Боже Провидіння послало нам його, щоб у критичні часи він служив нам – розсіяним і розгубленим – як духовний дороговказ до досягнення наших національно-релігійних ідеалів. Що ж можемо дати йому взамін у дорогу вічности? Тільки щиру молитву, в якій благатимемо Господа, щоб прославив свого вірного слугу прославою святих.

 

Збережемо навіки світлу пам'ять про Патріарха Йосипа Сліпого!

 

Релігійне життя у Львові розцвітало, стираючи з пам'яті чорні часи комуно-атеїстичного режиму. Миряни докладали великих зусиль, щоб ремонтувати храми, утримувати парохії, залучати до віри молодь та колишніх безбожників. Коли ж нарешті виникла правдива Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП), то більшість православних львів'ян перейшла під її омофор.