Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 8. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 4 черв. 2014 р., 11:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2014 р., 12:01 ]

Перші труднощі

Заступники голови МВК

Вже згадувалося про безліч проблем, які ми успадкували після діяльності хвалебних наших попередників. Тому новій владі необхідно було трудитися й трудитися. Але не все відразу вдавалося через низку причин. Насамперед, голова МВК, який повинен був вирішувати складні комунально-господарські завдання, постійно працював у Верховній Раді в Києві і до Львова навідувався тільки на вихідні. Заступники, починаючи від першого, з роботою не давали собі ради – і через брак досвіду, і, як я вважаю, через невміння і небажання працювати з повною віддачею. Не став перший заступник правою рукою голови виконавчої служби. Йому бракувало знань для роботи на такій високій посаді, не вистачало витримки, організованості, упертості, сміливості брати на себе відповідальність.

 

Бувало, любив пожартувати: якось сказав відвідувачеві, що «за так і тато з мамою не спить». Той відразу прибіг до мене скаржитися, буцімто від нього вимагають мзду. Гарантую надзвичайно високу чесність і порядність Степана Івановича, але невдалий жарт дав підстави говорити про хабарництво в Міській раді. Це був дуже слабкий перший заступник.

 

Інший заступник, активний рухівець, депутат Обласної ради, якийсь час взагалі не приступав до роботи, бо його, бачте, посадили за стіл президії у сесійній залі на вулиці Винниченка. Там було краще: не треба було вирішувати надскладних гуманітарних питань у місті, а тут тебе ще й постійно показували по телебаченню. Коли ж під тиском Богдана Дмитровича й моїм він узявся до роботи, то вирішував питання украй бездарно.

 

Для прикладу, Міська рада прийняла рішення відтворити Музей лікаря Маркіяна Панчишина. Це треба було зробити так, щоб не принизити пам'яті і гідності великого художника Антона Манастирського і його сина Вітольда. Проте заступник зумів так "вирішити питання", що виник глибокий конфлікт між львівськими лікарями і художниками, а навіть і між покійниками, оскільки їхні спадкоємці з однієї сторони були ображені, а з другої – почувалися незручно, бо ображеною залишилася видатна українська родина.

 

Ще приклад. Депутати ухвалили рішення передати вірменській громаді Львова Вірменський собор, а колекцію дерев'яної ікони перенести в колишній музей Леніна. За всі роки роботи на посаді заступника він не забезпечив переносу жодної картини з Вірменського собору до Національного музею, і горопашні вірмени за його правління змушені були відправляти богослужіння на подвір'ї собору.

 

Заступник голови МВК з питань комунального господарства, також рухівський висуванець, відповідав за дуже прості, але важливі й необхідні кожному мешканцеві міста речі: вода, каналізація, сміття, транспорт, освітлення, теплопостачання, дороги, ремонт квартир. Спочатку він вхопився до роботи і вирішив найперше відремонтувати вулицю Дорошенка – від головної пошти         до вул. Степана Бандери. Відновив біля пошти зо тридцять метрів дороги і на цьому чорна й дуже потрібна львів'янам робота на благо комунального господарства міста, на котру він підрядився яко заступник голови МВК, завершилася. Якось так дуже швиденько, скік-скік – то стенокардія, то ноги, то інші болячки – і він раптом став заступником, який взявся керувати дуже цікавими управліннями, а саме: управлінням обліку і розподілу житла (тоді ще будувалося і розподілялося багато безоплатного житла для черговиків), управлінням торгівлі (нагадую, що то був період суцільного дефіциту) і відділом побутового обслуговування. Але якщо два вищеозначені заступники не залишили після себе нічого помітного, то останній зумів спорудити собі "пам'ятник" на вулиці Дорошенка – це досить крутий трамплін між відремонтованою і неремонтованою частинами дороги, на якому водії ще багато років, сподіваюсь, лагідно і без нецензурних виразів, згадували міську владу. 

 

  

Хоча я був головою ради, а не МВК, мені часто доводилося втручатися в роботу виконавчих служб. Адже Богдан Дмитрович приїжджав до Львова нечасто, а люди вже знали, що є такий Шпіцер, до якого можна звертатися зі своїми турботами. Писали листи, клопотання, приходили на прийоми. Дуже скоро я зрозумів, що з наявними заступниками важко розв'язати якусь важливу чи навіть дрібну справу. Тому почав звертатися до старих працівників нижчого рівня, і вони спокійно та професійно вирішували усі питання. Хочу з вдячністю назвати таких фахівців як Галина Легкун, Микола Мелешко, Іван Посипанко, Михайло Сірків, Микола Росіцький, Марія Олійник, Ростислав Брусак, Ігор Карпінський, Любов Максимович, Ігор Угрин, Степан Гаврилюк, Валерій Рижак, Олег Чамара, Володимир Сколоздра, Віктор Задирака, Ольга Смолова, Ярослав Мончук, Василь Кравців, Василь Жовква, Іван Онисковець.

 

Трохи пізніше, коли я став головою ради і виконкому, піддавшись наполяганням фракції УРП у Міській раді, я призначив на вакантну посаду заступника голови міськвиконкому з питань комунального господарства її висуванця. На черговий об'їзд об'єктів, що будуються, запросив свого нового заступника і заступника з питань будівництва. Оглянули один об'єкт, другий, а "новенький" сидить собі в машині й покурює. Питаю, чому не виходить з машини оглянути будівництво споруд, які незабаром підпорядковані йому служби будуть експлуатувати? У відповідь: "А навіщо? Я й так знаю, що в усьому винні комуністи і будівельники". Заступник з питань будівництва, досвідчений фахівець і колишній член партії, спалахнув образою, але змовчав. Я ж зрозумів, що мій новопризначений заступник – не та людина, на яку можна покластися у роботі. Своїми подальшими діями він це підтвердив, але звільнити його як депутата Обласної ради я вже не міг.

 

Єдиний позитивний виняток серед заступників становив Олексій Луців. Вроджений висококласний будівельник, добрий господар, трудар і знавець міста та його проблем, він ніколи не відмовлявся допомогти, якщо навіть виконував не свою роботу. Йому подобалося працювати, і він діставав задоволення від виконаної роботи.  

 

 

Вже через день після обрання мене головою ради застрайкували водії тролейбусного маршруту № 11, бо на крутому підйомі по вулиці Зеленій, біля кінотеатру "Зірка", дорога була така зруйнована, що, як вони говорили, тролейбуси зачіпали її дном і виходили з ладу. Цікаво, чому вони раніше не страйкували? Що, боялися комуністів, а тепер дістали від них дозвіл або й вказівку створювати труднощі демократичній владі? Заступник голови МВК з питань комунального господарства, у віданні котрого були дороги, розводив руками, посилаючись на відсутність коштів і матеріалів. А пан Олексій знайшов і працівників, і матеріали. Зарплату ми видавали телевізорами, холодильниками, цукром, лампочками, бо грошей справді не було і під його керівництвом за шість тижнів дорога була ідеально відремонтована. Таких важливих робіт О. Луців виконав немало, і я йому за це неабияк вдячний.

 

Після роботи в Ратуші він очолив фірму "Галбуд" – єдину львівську будівельну організацію, яка зберегла та розвиває традицію спорудження будівель із цегли. Включився і в політичне життя, став головою міської організації партії "Наша Україна" і був обраний депутатом Львівської міської ради.  Пізніше,  коли  багато "друзів" В. Ющенка, отримавши завдяки його імені депутатські мандати та інші блага, зрадили істинно українського Президента, Олексій Луців став очільником обласної організації партії "Наша Україна".

 

Трохи пізніше заступником міського голови з комунальних питань почав працювати Анатолій Риборак, на якого теж можна було покладатися.  

 

 

Восени 1990 року змінилося законодавство щодо місцевих органів влади. Якщо раніше був голова Міської ради (Василь Шпіцер) та затверджений за його поданням сесією голова міськвиконкому (Богдан Котик), то тепер ці посади об’єднувалися. Треба було проводити нові вибори. Реальних претендентів було два: пан Богдан і я. Відчувалося, що у мене сильніші позиції, що більшість депутатів Міської ради схильна підтримати мене. Причини були різні: я вийшов із середовища таких самих депутатів-демократів, постійно працював у Львові, багато спілкувався з депутатами, і вони бачили результати моєї праці, тоді як Богдан Дмитрович більше часу перебував у Києві. Проте несподівано почався великий опір з боку обласного керівництва – голів ради і виконкому та їхніх заступників. На засідання президії Міської ради, коли розглядалося питання про об’єднання посад, завітали два високопосадовці від обласного керівництва. Один з них у характерній йому кучеряво-відзіґорній манері почав розповідати про "реалії", "глибинні процеси", "компетентність" і зробив висновок, що не можна навіть ставити питання про те, щоб хтось інший, крім Котика, обіймав цю посаду. Нагадую, ішов лише перший рік нашої роботи, і ми могли собі дозволити говорити досить відверто і щиро один до одного. Отож я й кажу: "Шановний друже, прошу відповісти мені на таке питання: ти з 1947 року народження і я з 1947 року, ти – кандидат наук і я кандидат наук, у тебе багато наукових праць і в мене багато наукових праць, ти з "Просвіти" і я з "Просвіти", в тебе дружина з рідного села, а в мене дружина – однокласниця. Яка ж між нами різниця? Чому ти вважаєш себе компетентним бути головою облвиконкому, а мене вважаєш некомпетентним?". Присутні, звичайно, весело посміялися і на тому дискусії припинилися.

 

Безперечно, Богдан Дмитрович був сильною фіґурою. За ним була праця на керівних посадах у комсомольських та партійних органах, працював директором двох заводів, майже два роки був головою Львівського міськвиконкому. Однак було очевидно, що не можна працювати на двох посадах і у Верховній Раді, і головою міста. Бо у місті щодня випливало сотні, тисячі великих і малих проблем, які необхідно було вирішувати. За тиждень до виборів я запропонував Богданові Дмитровичу здати мандат депутата Верховної Ради і працювати тільки у Львові. У такому разі я зніму свою кандидатуру і питання, очевидно, буде вирішено на його користь. Він відповів, що обміркує пропозицію і зробить вибір. Однак того не сталося і Богдан Дмитрович вирішив змагатися за крісло міського голови. Результати таємного голосування, яке відбулося 26 грудня 1990 року: В. Шпіцер набрав 78 голосів, Б. Котик – 47. Якби в нього були добрі, працьовиті, відповідальні заступники, то і справи в місті йшли б краще і тоді, напевно, проголосували б за Богдана Котика. Але ці заступники працювали так, що депутати оцінили їхню роботу дуже низько, через що потерпів саме Богдан Дмитрович.

 

Очоливши міську владу, я вирішив сформувати нову команду. Я вже вивчив, хто чого вартий і мав кандидатів на відповідальні посади. Проте нічого не вийшло, бо депутата звільнити було неможливо, про що я оповім далі. Колись мій московський науковий консультант Олександр Юрченко сказав, що не штука керувати добрими працівниками – талант керівника полягає у тому, щоб із поганих працівників створити працездатний колектив. Тому я взявся їхати "чужими кіньми" і, вважаю, домігся непоганих результатів.

 

Трудова дисципліна, депутатська недоторканність

Радянське трудове законодавство, як і Конституція, були надзвичайно демократичні. В Основному державному законі чорним по білому було записано про можливість добровільного виходу республік зі складу СРСР. Проте коли Левко Лук’яненко заговорив про таку можливість для України, його відразу засудили до кари смерті. Отак діяли і закони про працю: права нібито великі, але насправді трудова дисципліна була дуже жорстка. Особливо це стосувалося керівного складу, до якого, як правило входили члени компартії.

 

Партійна дисципліна була абсолютна, бо отримати партійну догану, а тим паче бути виключеним з партії, означало кінець кар’єри. Коли ж наші хлопці позбулися партійних квитків, то залишилося лише надліберальне трудове законодавство, доведене до абсурду депутатською недоторканністю. Депутата будь-якого рівня можна було звільнити з роботи лише з дозволу відповідної (Районної, Міської чи Обласної) ради. Навіть догану йому можна було винести лише за погодженням з його колегами-депутатами. Це було жахливо, так і хочеться простогнати: "О, депутатська недоторканність! Скільки шкоди ти заподіяла!". Подам декілька наочних прикладів для висвітлення цього явища. 

 

 

Міський голова Тернополя запросив львів’ян на святкування 450-х роковин свого міста. Я дав доручення начальникові міського Управління культури укомплектувати львівську делегацію і підготувати творчі колективи для участі у святі. Я не контролював виконання мого доручення і через брак вільного часу, а ще й тому, що тим начальником був один із співзасновників львівського руху, депутат Обласної ради, поважна, авторитетна особа. Напередодні поїздки керівник міської культури пообіцяв зустріти мене у самому Тернополі і зранку я спокійно подався до сусідів справляти ювілей. У центрі Тернополя мене дійсно із заклопотаним виглядом зустрів мій підлеглий депутат-рухівець і на запитання, хто буде із львівських митців, ошелешив мене відповіддю: "Нікого, бо я вважаю, що це пір во врємя чуми". Що це було: невміння виконати поставлене завдання, неспроможність домовитися з львівськими артистами, звичайні лінощі і безвідповідальність чи свідомий саботаж на виконання чиєїсь вказівки? Та не міг засновник Руху насправді вважати "піром во врємя чуми" прекрасне свято, якого, безперечно, прагнули прості тернополяни, втомлені примусовими помпезними радянськими парадами.

 

Такі несподівані невиконання доручень у найневідповіднішу хвилину траплялися доволі часто, здебільшого якраз з боку показушних активістів-патріотів, далеко не примітивних чи розумово відсталих. Схиляюся більше до думки, що це був саботаж на виконання вказівок відповідних служб. Бо коли в час ГКЧП до мене зайшов майор з вулиці Дзержинського і показав список сексотів КҐБ з числа депутатів та працівників міськвиконкому, то мені стало погано. Я не міг повірити, бо у списку були люди з такими світлими і невинними поглядами, що декому з них я довіряв більше, аніж самому собі. Недаром ходили чутки, що коли Володимир Горбулін на виконання доручення Президента ознайомився з особовими справами депутатів Верховної Ради України, то там тільки 25 народних обранців не були аґентами спецслужб.

 

Вдруге після згадуваної наради вчителів мене освистали 1 листопада 1992 року, вже в незалежній Україні, коли біля Народного дому відбувалося віче, присвячене Листопадовому зриву. Відірвавшись від безконечної роботи, я примчав до людей, щоб від імені Міської ради привітати їх зі знаменною подією. Почав виступ, мене уважно слухали і враз немов за командою почалися свист, крик, гам. Питаю ведучого – заступника міського голови з гуманітарних питань, – що трапилось. Той з легкою самовдоволеною посмішкою пояснює обурення людей відсутністю на мітингу синьо-жовтих прапорів. Наступного тижня я підписав розпорядження "Про незадовільну підготовку і проведення народного віча на ознаменування 74-ї річниці ЗУНР":

"На ознаменування 74-ї річниці ЗУНР 1 листопада 1992 року у місті Львові на підставі розпорядження виконкому Міської ради № 712 від 27. 10. 92 р  відбулося народне  віче. Однак з вини його організаторів, а саме відділу культури виконкому, запланований урочистий захід відбувся на надзвичайно низькому рівні. Зокрема, через погано розроблений сценарій і безконтрольну його реалізацію до участі у вічі не були залучені керівники міста і області, інтелігенція, культурно-мистецькі працівники тощо. Не було відповідно обладнане місце проведення віча, державні прапори України не були вивішені як на Народному домі, так і загалом по місту.

Враховуючи наведене:

1. Підготовку та проведення народного віча 1 листопада 1992 року визнати незадовільними.

2. Вказати заступнику голови виконкому п. В. Парубію на недостатній контроль за підготовкою масових громадсько-політичних заходів підпорядкованими йому службами.

3. У зв’язку з непрофесіональною підготовкою і реалізацією організаційних заходів на відзначення 74-ї річниці ЗУНР завідуючому відділом культури виконкому п. В. Іськіву оголосити догану.

4. За упущення в роботі, виражене в послабленні контролю за діяльністю житлово-експлуатаційних служб, що призвело до невиконання ними рішення міськвиконкому № 314 від 29. 08. 91 про вивішування державного прапора України на фасадах будинків 1 листопада, начальнику Управління житлового господарства п. П. Кравцю оголосити догану.

 

Зобов’язати п. П. Кравця до 10.11.92 р. розглянути питання про доцільність перебування на займаній посаді начальників ЖЕО районів.

5. За незадовільне виконання обов’язків, покладених на нього на час відпустки заступника голови виконкому з гуманітарних питань, невиконання рішення міськвиконкому, виражене у відсутності державного прапора України на фасаді будинку Міської ради 1 листопада ц. р., керуючому справами виконкому п. Є. Пограничному оголосити догану.

6. У зв’язку з відсутністю державного прапора України на фасаді Будинку офіцерів – приміщення, де було проголошено ЗУНР, звернутися до командувача ПрикВО п. В. Собкова з проханням притягнути до дисциплінарної відповідальності начальника окружного Будинку офіцерів.

7. Заступнику голови виконкому п. А. Рибораку до 15. 11. 92 р. провести з начальниками житлово-експлуатаційних служб міста нараду на предмет застосування державної символіки.

8. Запровадити з 05. 11. 92 р. порядок погодження сценарію урочистих заходів з головою міськвиконкому не пізніш як за 5 днів до запланованого заходу.

 

До списку покараних доганами потрапив і керуючий справами міськвиконкому. Він також видавав себе за великого патріота-націоналіста, хоча був безнадійною нездарою; неправильно, а часом з корисливим умислом помилково готував документи, не вмів працювати з людьми, влаштовував чвари, на нього надходили постійні скарги. Щоб позбутися його з цієї надзвичайно важливої посади (добровільно йти на іншу посаду він не погоджувався, а без дозволу депутатів Районної ради перевести його було неможливо), я запропонував йому очолити Відділ реєстрації господарських формувань і громадських організацій. На це він радо погодився (це ж скільки прохачів до нього "повалить"), а як працював на новому місці – свідчить подання прокуратури від 29. 04. 1993 р.:

 

Про усунення порушень законів про

державну реєстрацію підприємницької діяльності

Прокуратура м. Львова перевірила у відділі реєстрації господарських формувань і громадських організацій міської адміністрації стан дотримання вимог законів про державну реєстрацію підприємницької діяльності.

 

Встановлено, що в багатьох випадках державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться з порушенням вимог ст. 8 закону Української  РСР "Про підприємництво". Незважаючи на чіткість і однозначність вимог Закону, з одного боку, і одноманітність роботи по реєстрації, яку проводить відділ – з другого боку, помічені факти невиправданої тяганини при розгляді поданих документів, яка в багатьох випадках викликана безпідставними вимогами до оформлення документів.

 

Так  засновники Товариства з обмеженою відповідальністю "АЗ" одним із напрямків діяльності передбачили надання медичних послуг і ще наприкінці 1992 року звернулися із заявою про державну реєстрацію. Однак їм у тому було неофіційно безпідставно відмовлено на тій підставі, що в статуті не було вказано: надання медичних послуг можливе тільки після отримання відповідної ліцензії, і документи відправлені на так зване "доопрацювання". Фірма зареєстрована лише 17 березня ц. р.

 

Упродовж трьох місяців декілька разів відсилали на "доопрацювання" документи на реєстрацію малого підприємства "Альтаїр", При тому працівники відділу вимагали виправлення граматичних помилок, внесення у статут вказівок на конкретні нормативні документи.

 

Не дотримується встановлений законом 15-денннй термін реєстрації і при прийнятті документів без зауважень. Так, документи на реєстрацію приватного підприємства "Леогеймс" були здані 20 лютого ц. р., а підприємство зареєстровано лише 26 березня. Орендне підприємство "Львівспецкомунбуд" зареєстровано 31 березня ц. р., за два з половиною місяці після здачі необхідних документів. З грудня 1992 р. по лютий 1993 р. вирішувалось питання про реєстрацію підприємств споживчої кооперації. З кінця лютого лежать у відділі документи на реєстрацію підприємства "Формула" і на момент перевірки рішення по них ухвалено не було. Подібний перелік можна продовжити.

 

Основною причиною таких порушень є неналежна організація роботи, свідоме порушення чинного законодавства, відсутність дієвого контролю за роботою працівників відділу і нереагування на порушення закону. Не ведеться журнал обліку надходження заяв на реєстрацію, внаслідок чого працівники відділу, не відчуваючи відповідальності за терміни реєстрації, допускають у багатьох випадках невиправдану тяганину.

 

Відділ реєстрації нехтує вимоги закону щодо подання відомостей про державну реєстрацію підприємств органам державної статистики та податкової інспекції. Незважаючи на те, що закон зобов’язує робити це одночасно з видачею посвідчення про реєстрацію, працівники відділу дані про державну реєстрацію в органи статистики взагалі не надсилають. У податкові інспекції один раз на місяць подають перелік усіх зареєстрованих у відповідному місяці господарських формувань та громадських організацій. Але й помісячні повідомлення робляться не завжди регулярно. Так, за липень, серпень, вересень 1992 р. такі повідомлення узагалі не надійшли.

 

У зв’язку з неналежною роботою відділу державної реєстрації податкові інспекції позбавлені можливості своєчасно брати на облік новостворені суб’єкти підприємництва і здійснювати контроль за їх діяльністю. Для фактичного усунення виявлених порушень закону на підставі ст. 23 Закону України "Про прокуратуру"

Пропоную:

1. Розглянути дане подання і вжити заходів для недопущення надалі порушень законодавства при реєстрації господарських формувань та громадських організацій.

2. Видати розпорядження, яким, зокрема, передбачити обов’язкове ведення журналу обліку заяв, що надходять про реєстрацію, забезпечивши своєчасне їх вирішення.

3. Забезпечити своєчасне подання відомостей про реєстрацію у податкові інспекції та органи фінансової статистики.

4. За вказані порушення законодавства притягнути до дисциплінарної відповідальності винних у тому службових осіб.

 

Подання підлягає невідкладному розгляду, про результати якого та вжиті заходи повинно бути повідомлено в прокуратуру м. Львова не пізніше, як у місячний термін.

Прокурор м. Львова державний радник юстиції 3 класу В. М. Маринович

 

Добре знаючи характер цієї людини, я створив комісію для вивчення ситуації і вжиття необхідних заходів. Незабаром отримав від комісії акт:

 

"Про відмову від подання письмового пояснення завідуючим відділом реєстрації господарських формувань і організацій Пограничним Є. П. на подання прокуратури м. Львова і акт вибіркової перевірки.

 

Комісія у складі: Черевко В. М. – заступник глави міської адміністрації, Росіцький М. А. – зав. юридичним відділом, Юрків Є. М. – зав. відділом кадрів, Собенко І. С. – помічник заступника глави міської адміністрації склала даний акт про те, що завідувач відділу реєстрації господарських формувань і громадських організацій відмовився подати письмове пояснення по фактах порушень законів про державну реєстрацію підприємницької діяльності у відділі, який він очолює, зазначених у поданні прокуратури м. Львова № 65 від 20. 04. 93 та акті вибіркової перевірки від 14. 05. 93 р.

Підписи членів комісії

 

Це виглядає неймовірним, та за тодішніми законами керівник, якого прокуратура звинуватила в порушенні законів, не тільки не міг бути звільненим з посади, а й міг дозволити собі відмовитися від написання на вимогу начальника пояснювальної записки, бо він був депутатом райради. Мало того, наш герой пішов у контрнаступ, і згодом я одержав такого "строгого" листа (подаю у первісному вигляді):

 

ВИТЯГ

з рішення Львівського міського страйкового

комітету захисту прав громадян (страйком)

від 28. 09. 1993 р.

Розглянувши заяву завідуючого відділом реєстрацій господарських формувань і громадських організацій від 27. 09. 93. п. Євгена Пограничного, страйком констатує наступне (прошу звернути увагу, що на скликання і засідання страйкового комітету, розгляд заяви і підготовку поважного документа, адресованого міському голові, їм  вистачило одного дня):

 

І. Розпорядження № 736 п. В. Шпіцера "Про незадовільну підготовку і проведення народного віча на ознаменування 74-ї річниці ЗУНР" є неправомірним з таких причин:

1. Ніким не завізовано згідно прийнятого у міській адміністрації порядку.

2. Факти, наведені в цьому розпорядженні, від початку до кінця не відповідають дійсності.

 

ІІ. Розпорядження № 423 "Про розгляд подання прокуратури м. Львова", підписане Шпіцером в частині п. 4 п. 5 – суперечить Кодексу законів про працю України.

 

ІІІ. Розпорядження "Про факти порушень чинного законодавства при проведенні державної реєстрації відділом реєстрацій господарських формувань і громадських організацій міської адміністрації" є грубим попиранням прав трудових колективів і дискредитація чесного імені п. Євгена Пограничного.

 

До ухвали суду п. В. Шпіцер не вправі робити висновки (а тим більше оргвисновки).

 

Аналізуючи усі три розпорядження підписані п. В. Шпіцером прослідковується грубе, спрямоване цькування свідомих українців, репресованих більшовицьким режимом і тому позиція п. В. Шпіцера співпадає у цьому питанні із залишками каґебістсько більшовицьких катів нашого народу.

 

Нам відомо також, що останнє розпорядження завізовано трьома особами із більшовицьким минулим (двоє із них у часи тоталітаризму працювали у відділі кадрів, третій у секретній протокольній частині), четвертий тепер примкнув до них п. В. Шпіцер. Є народна мудрість: "Розкажи, хто твої друзі, а ми скажемо, хто ти!". Тому ми не дивуємося Вашій позиції.

 

IV. Вимагаємо:

1. Припинити цькування національно свідомих українців в особі п. Євгена Пограничного.

2. Скасувати вказані вище розпорядження.

 

Про вжиті заходи інформувати нас у десятиденний термін.

Голова Львівського комітету захисту прав громадян                                    Я. Ухач

 

Отже, у розумінні цих примітивних "патріотів" висновки про законність чи незаконність вчинків держслужбовців мають право робити вони, а не міський голова чи прокуратура. Мені залишалося або працювати на благо міста, або витрачати увесь свій час на боротьбу з такими нікчемними працівниками-скандалістами. Звичайно, я обрав перший варіант, а ті працівнички тепер уже всю свою класову ненависть до начальника, який пробував змусити їх нормально працювати, виливали у вигляді саботажів, оббріхувань, нашіптувань, дезінформації. Начальник відділу реєстрації господарських формувань дозволив собі повісити на балконі своєї служби, який виходить на центральну вулицю, плакати з образливими написами і малюнками про міського голову.

 

Повторюю, мені залишалося або витрачати увесь свій час на суди, переговори з різними партіями, громадськими організаціями та розмаїтими "авторитетами" на кшталт Ухача, або працювати. Я, певна річ, вибрав останнє, хоча як вразлива людина сприймав і переносив ці образи нелегко.

 

Для повного розуміння ситуації з трудовою дисципліною народних обранців змушений ще раз повернутися до висвітлення (причім документального) роботи заступника міського голови з гуманітарних питань. Після провальних результатів його роботи стосовно відтворення Музею лікаря Маркіяна Панчишина, перенесення колекції дерев'яних ікон до колишнього музею Леніна та багатьох інших до мене почали надходити скарги, що я не даю відповіді на деякі важливі листи якраз у гуманітарній сфері. Згідно з існуючим порядком листи, що надходили на ім'я голови МР, я скеровував відповідним заступникам з резолюцією "Прошу розглянути і дати пропозиції" чи "Прошу розглянути і підготувати відповідь" або щось подібне. Отож я попросив завідувачку канцелярії підготувати довідку про розгляд звернень, які я передав на виконання заступникові-гуманітарію. Наступного дня отримав документ, який зберігаю дотепер (бо якби комусь повідав таке, то вважали б, що я зводжу наклеп):

 

"ПЕРЕЛІК документів, які не були повернуті в канцелярію для подальшого передання у відділи заступником голови Львівської Міської ради п. Парубієм В. І. у 1991 – 1992 рр." Там було вказано, що в 1991 році з 161 документа, поданого на розгляд цього заступника, не повернулося, а просто кажучи, було викинуто в кошик для сміття 35 листів та звернень. За п'ять місяців 1992 року в його кабінеті пропало ще 16 листів. Серед них:

 

від Обласної комісії в справах неповнолітніх – про посилення боротьби з правопорушеннями та злочинними проявами;

 

Студентське братство – про проведення першотравневої демонстрації в рамках фестивалю "Вивих-91";

 

Народний рух – про відзначення урочистих дат;

 

Інфекційна клінічна лікарня – про передання військового будинку інфекц. лікарні взамін трьох будинків по вул. Ломоносова, 22;

 

Всеукраїнське братство св. апостола Андрія Первозванного – дати дозвіл на проведення панахиди по Івану Підкові;

 

Верховна Рада Російської Федеративної соц. республіки, Комітет з питань науки і народної освіти – пропонують співробітництво;

 

Укр. Греко-католицька церква, Львівська єпархія, Собор Святого Юра – про приміщення на вул. Вічевій, 2;

 

Товариство "Горлиця" – про створення художнього салону-галереї "Горлиця";

 

Спілка політичних в'язнів України – про встановлення пам'ятників на Янівському і Личаківському цвинтарях;

 

Облвиконком – про створення Народних домів "Просвіта";

 

Облвиконком – про ефективність роботи з питань запобігання правопорушенням і злочинам серед неповнолітніх;

 

Обл. комісія по боротьбі з венеричними захворюваннями – про посилення боротьби з вензахворюваннями;

 

Облвиконком – про 1-шу Львівську гімназію;

 

Облвиконком – про створення туристичного консорціуму "Плай";

 

Депутати Лемик, Василів, Гавриленко та інші – про приміщення по вул. Пушкіна, 101, 103. Резолюція п. Шпіцера "Терміново вияснити можливості виконання рішення. Проект узгодити з п. Лемиком". Відповіді немає.

 

Безперечно, усі, хто писав звернення і не одержав відповіді, щонайменше вважали Шпіцера поганим і безвідповідальним працівником. Тому я прошу у них вибачення, але насправді нехтував вашими зверненнями не я, а названий вище "будівничий" Незалежної України. Додам ще й витяг із листа Музею "Личаківський цвинтар", адресованого главі Львівської міської адміністрації Шпіцеру В. І.:

 

Посольство Республіки Польщі в Україні звернулося 07. 05. 93 р. в Міністерство закордонних справ України з проханням прискорити погодження проекту реконструкції цвинтаря "польських орлят" у Львові, який було вручено польською стороною заступнику голови міськвиконкому п. Парубію В. І. для розгляду ще 16 вересня 1991 року.

 

Як виявилося, цей проект пролежав у п. Парубія В. І. до сьогоднішнього дня і тому не розглядався компетентними спеціалістами Управління архітектури та будівництва міської адміністрації, постійною депутатською комісією з цих питань, а також Вченою радою Історико-культурного музею "Личаківський цвинтар".

 

Професійна і політична діяльність цієї особи врешті-решт вплинула і на позицію депутатської фракції "Рух", яка внесла до порядку денного сесії Міської ради розгляд цього питання:

                                ЗАЯВА

депутатської фракції "Рух" Львівської міської Ради народних депутатів про довіру заступнику голови міськвиконкому п. Парубію В. І.

 

У зв'язку з останніми подіями у Львівській крайовій організації НРУ та роллю у них колишніх членів Руху заступника голови міськвиконкому п. Парубія В . І. та зав. відділом культури міськвиконкому п. Іськіва В. П., дії яких дискредитують Львівську Міську раду народних депутатів, депутатська фракція "Рух" заявляє:

 

1. Депутати Львівської міської ради народних депутатів, які входять до фракції "Рух" і голосували за обрання на посаду заступника голови міськвиконкому п. Парубія В. І. і на посаду зав. відділом культури міськвиконкому п. Іськіва В. П., відкликають свої голоси і закликають решту депутатів підтримати фракцію "Рух".

 

2. Депутатська фракція "Рух" рішуче протестує проти прилюдних висловлювань п. Парубія В. І., які принижують і дискредитують гідність депутатів Міської ради. Вважаємо недопустимою ситуацію, коли заступник голови і член міськвиконкому, не виконуючи своїх обов'язків як належить, у виступах і заявах звинувачують міську владу в бездіяльності і скорумпованості.

 

Тому фракція "Рух" пропонує сесії Міської ради народних депутатів включити до порядку денного питання про довіру заступнику голови міськвиконкому п. Парубію В. І.

 

Заява обговорена і схвалена на зборах фракції "Рух"

                                                        29.10. 1992 р.

 

На сесії я пояснив депутатам про неможливість звільнити цього заступника, позаяк він є депутатом Обласної ради, без дозволу якої звільнити його неможливо, і це питання не розглядалося. Пізніше Закон про місцеве самоврядування поміняли: міські виконавчі комітети ліквідували, натомість їх замінили міською адміністрацією. На виконання змін до закону Львівська міська рада затвердила відповідну ухвалу:

                                   УХВАЛА

                                   від 11. 12. 1992 року м. Львів

 

Про виконавчий і розпорядчий орган Львівської міської ради народних депутатів.

 

Керуючись ст. ст. 19, 23 і 31 Закону України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", Львівська міська рада народних депутатів ухвалила:

 

1. Ліквідувати виконавчий комітет Львівської міської ради народних депутатів, його апарат, відділи, управління та інші служби.

2. Виконання виконавчо-розпорядчих функцій покласти на голову ради.

3. Створити міську адміністрацію Львівської міської ради народних депутатів як виконавчий орган ради.

4. Голові ради внести на затвердження Міської ради положення про міську адміністрацію, пропозиції щодо структури, загальної чисельності апарату управління та витрат на його утримання, умов оплати праці працівників апарату,

5. Ухвалу Львівської міської ради народних депутатів від 26. 03. 91 року "Про обрання виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів" та п. 2, З ухвали від 22. 05. 92 року "Про внесення змін в ухвалу Львівської міської ради народних депутатів "Про обрання виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 28. 03. 91 року" вважати такими, що втратили чинність.

6. Контроль за виконанням цієї ухвали покласти на постійні комісії ради.

 

Як глава міської адміністрації я зобов'язаний був провести реорганізацію міського управління згідно з новим законодавством. Враховуючи досвід попередньої роботи і для скорочення штату перерозподілив обов'язки між заступниками глави адміністрації. Оскільки п. Парубій В. І. у 1990 році обирався членом міськвиконкому, який перестав існувати, і заступником голови МВК з гуманітарних питань, а ця посада теж була ліквідована внаслідок реорганізації, то його було звільнено. Проте не на того напали... Через кілька місяців мені вручили судове рішення:

 

ІМ'ЯМ УКРАЇНИ

2 червня 1993 року Франківський районний суд м. Львова

в складі: судді Горецького А. С.

при секретарі Гудзь В. І.

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові справу за позовом ПАРУБІЯ ВОЛОДИМИРА ІВАНОВИЧА до Львівської міської адміністрації про поновлення на роботі і стягнення заробітної платні за вимушений прогул.

 

ВСТАНОВИВ:

У зв'язку із складністю справи та чисельністю письмових доказів по ній суд вважає можливим винести й оголосити в цьому судовому засіданні резолютативну частину рішення, відклавши виготовлення мотивованого рішення на 3 дні, оголосивши його 7 червня 1993 р. о 15 годині.

 

Виходячи з наведеного та керуючись ст.ст 15, 30, 62, 209 ЦПК України та ст. 40 п.1 Кодексу законів про працю України, суд

 

                                   ВИРІШИВ :

Позов задоволити. Поновити ПАРУБІЯ ВОЛОДИМИРА ІВАНОВИЧА на посаді заступника глави Львівської міської державної адміністрації з гуманітарних питань з 17 лютого 1993 р.

 

Рішення може бути оскаржено до Львівського обласного суду протягом 10 днів.

 

Знову дилема: або судитися, або працювати. І хоча рішення суду було, як то кажуть, "притягнуте за вуха" і міські юристи переконували мене подавати скаргу до обласного суду, я вирішив, що дешевше і раціональніше для міста буде виконати це рішення, аніж шукати правди в радянських судах, тому видав розпорядження про поновлення п. Парубія на роботі та забезпечення йому належних умов праці. Проте оскільки після реорганізації усі обов'язки були вже розподілені та й знаючи його фахові можливості, я доручив йому виконувати такі обов'язки, де він не зможе заподіяти шкоди:

- забезпечення виконання на території міста Закону "Про мови в Українській РСР", відповідних рішень Міської ради та її виконавчо-розпорядчого органу, інших актів органів державно-виконавчої влади з цього питання;

- організація виконання рішень органів державно-виконавчої влади, Міської ради щодо символів епохи тоталітаризму;

- питання міжконфесійних стосунків, діяльності релігійних об'єднань, громадських організацій та політичних партій;

- виконання доручень голови ради, глави міської адміністрації.

 

Але хлопака увійшов в раж: він не захотів сидіти за призначеним йому столом і захопив кабінет одного із заступників глави міської адміністрації. Звичайно, цей заступник не міг повноцінно виконувати свої обов'язки і тривалий час маса людей замість працювати займалася звільненням кабінету. Ось один з актів: "Складений завідуючим відділом кадрів п. Є. Юрків, помічником заступника глави міської адміністрації п. Я. Кашуба та заступником завідуючої загальним відділом п. В. Якимович про те, що п. В. Парубій відмовився дати письмове пояснення причини невиконання розпорядження № 115 від 03.06.93 р. глави міської адміністрації".

 

Як бачимо цей теж чхати хотів на вказівки міського голови та вимоги створеної згідно з чинним законодавством комісії. Крім того, звуження його функціональних обов'язків призвело до відсутності в нього відвідувачів, прохачів, заявників, він уже не почувався таким поважним і поскаржився на мене у прокуратуру, від якої отримав відповідь:

 

Прокуратурою м. Львова розглянутий Ваш лист про порушення кримінальної справи по факту невиконання судового рішення.

 

Встановлено, що розпорядженням глави Львівської міської адміністрації від 3. 06. 1993 р. № 115 на виконання рішення Франківського райнарсуду м. Львова від 2. 06.1993 р. про поновлення Вас на посаді заст. глави Львівської міської адміністрації Вам виділено для роботи робоче місце і покладені обов'язки по забезпеченню виконання Закону "Про мови в УРСР", рішень органів державно-виконавчої влади щодо символів епохи тоталітаризму, нормативних документів з питань міжконфесійних стосунків та виконання доручень голови ради, глави адміністрації.

 

Отже у прокуратури м. Львова немає у даний час підстав для вирішення питання про порушення кримінальної справи за ст. 1764 Кримінального кодексу.

 

Звернувся я і до голови Львівської обласної ради п. Миколи Гориня:

 

2 червня 1993 р. Франківський районний суд ухвалив рішення про поновлення на роботі Парубія В. І.

 

На виконання цього рішення мною підписано розпорядження № 115 від 03.06.93 р., відповідно до якого Парубія В. І. поновлено на роботі в міській адміністрації, виділено для нього окремий кабінет. На Парубія В. І. покладено ряд функціональних обов'язків, якими він колись займався, працюючи заступником голови виконкому.

 

Однак п. Парубій В. І. виконувати це розпорядження відмовився, самочинно захопив кабінет заступника глави міської адміністрації п. Копця А. І., чим паралізував його роботу. Покладені на нього функціональні обов'язки не виконує, натомість організовує пікети під міською адміністрацією на свою підтримку, чим дестабілізує роботу в міській адміністрації. На всі попередження та прохання з боку відповідальних працівників міської адміністрації про недопустимість подібних фактів не реагує.

 

Враховуючи вищенаведене, а також той факт, що п. Парубій В. І. є депутатом Львівської обласної ради, прошу Вас розглянути поведінку депутата Парубія В. І. та вжити відповідних заходів впливу до нього і дати змогу міській адміністрації нормально працювати.

 

Реакція була нульова, бо гору взяла депутатська солідарність. Понад рік оцей "патріот"-рухівець майже нічого не робив для міста, приходив лише отримувати зарплату. Навіть якщо б я не мав рації, хоча до прийняття рішення про його звільнення юристи переконували мене, що порушень закону немає, порядна людина повинна була вчинити як Кучма: пішов з посади прем'єра і сказав, що буде боротися за пост Президента, а не сидів у Кравчука за пазухою. На завершення цієї теми подаю ще два документи:

 

Рішення

виконкому Львівської міської ради народних депутатів

від 22. 11. 90 р. № 548 м. Львів

Про закріплення квартир у будинках

житлово-будівельних кооперативів

Розглянувши заяви громадян, рішення Загальних зборів членів житлово-будівельних кооперативів (зборів уповноважених) і пропозиції житлової комісії, виконком Львівської міської ради народних депутатів вирішив:

1. Затвердити рішення Загальних зборів членів житлово-будівельних кооперативів (зборів уповноважених) і зобов'язати житлово-кооперативний відділ управління обліку та розподілу житлової площі виконкому оформити та видати ордери:

 

2.7. ЖБК-212 від 10. 11. 90 р. про прийом у члени кооперативу заступника голови Львівського міськвиконкому Парубія Володимира Івановича, сім'я якого 4 особи (він, дружина, син, донька) на 3 кімнатну квартиру № 17 житлоплощею 41,58 кв. м. на вул.Антонича, 24.

 

Прописаний і проживає по вул. Чекістів, 14 в 2-кімнатній квартирі № 7 житлоплощею 35,1 кв. м., де всього прописано і проживає 5 осіб (він, дружина, два сини, донька). Перебуває на кооперативному обліку з 1982 р. В контрольному списку міськвиконкому за № 1. В рахунок ліміту міськвиконкому.

 

Голова виконкому           Б. Д. Котик

Керуючий справами   М. І. Мелешко

Ось як прокоментував це рішення голова профкому МВК:

 

Парубій В. І. у 1990 році в контрольному списку працівників міськвиконкому, які потребують поліпшення житлових умов, взагалі не перебував.

 

Жодного рішення про закріплення за сім'єю п. Парубія В. І. кооперативної квартири профспілковий комітет апарату управління міськвиконкому не приймав.

 

Оригінали затверджених контрольних списків черговиків міськвиконкому за 1990 рік та протоколи засідань профкому зберігаються у голови профспілкової організації Святоцької В. Г.

 

Отже, пропрацювавши 7 місяців заступником голови міськвиконкому, п. Парубій із порушенням норм Житлового законодавства, поза чергою отримав на свою сім'ю 3-кімнатну кооперативну квартиру, житловою площею 41,58 кв. м. на чотирьох чоловік, залишивши одного сина в 2-кімнатній квартирі площею 35,1 кв. м. на вул. Чекістів, 14/7.

 

Мабуть, коли б я чинив так само, тобто з порушенням законів і елементарної моралі роздавав би потрібним людям квартири та посади, надавав би їм пільги, витрачав час на пустопорожні розмови про високу політику, то мав би від них підтримку. Але моя вимогливість щодо виконавчої дисципліни підлеглих, бажання зробити щонайбільше добрих справ для міста породжували все нових і нових ворогів.

 

На виконання рішень Кабінету Міністрів України щодо малої приватизації у міській адміністрації був створений відділ роздержавлення і приватизації. На посаду його начальника прийшов проситися активний рухівець, котрий свого часу багато зробив для перемоги демократичних сил Львівщини на виборах 1990 року. Такі люди мені імпонували, про нього в мене склалася позитивна думка, тому особливих заперечень щодо його призначення не було. Однак я поставив умову, щоб він написав заяву на звільнення, яка лежатиме непорушно в моєму столі увесь час, поки він добре працюватиме. Розповів йому про труднощі, які мав з деякими працівниками-депутатами, а оскільки він теж депутат Обласної ради, то я хотів би мати хоч мінімальну гарантію і можливості впливу на його поведінку. Він ображено насупився, нагадав про нашу спільну діяльність на виборах і представив себе глибоко порядною людиною, заявивши, що звільниться за моєї першої ж вимоги. Добре це чи зле, але довірливість є моїм найслабшим місцем. Проживши вже немало літ, ніяк не можу не вірити тому, що каже людина. Для мене слово є святе поняття, слово створило світ, творить держави і сім’ї, тому моє єство зажди сприймало і сприймає його як непохитний абсолют. Повіривши на слово, я призначив його начальником відділу роздержавлення і приватизації.

 

Міжнародні структури, які взялися допомогти провести приватизацію в колишніх країнах СРСР, визначили містами-піонерами у цій справі Львів в Україні і Нижній Новгород у Росії. Були розроблені програма, методика й інші необхідні матеріали. Міська рада дала схвальну оцінку і затвердила конкретний план дій у Львові. Після Нижнього Новгороду приватизаційний аукціон відбувся і у Львові. Приїхало багато начальства з Києва, депутати Верховної Ради України, професори і доктори економічних наук, навіть мер Нижнього Новгорода Борис Нємцов. Аукціон пройшов на високому рівні, були виручені немалі кошти за об’єкти, які не використовувалися й потихеньку руйнувалися. Тепер справу мав продовжити новостворений відділ роздержавлення і приватизації. Та ба, і відділ, і відповідна депутатська комісія, яку очолював син славного священика, цю роботу загальмувала. До претендентів на купівлю державного майна ставилися такі вимоги, що вони не могли їх виконати. А хабарі в той час ще не вміли давати, та й не було такої змоги.

 

Міською радою також була розроблена програма передачі державних магазинів, об’єктів побутового обслуговування та інших малих державних підприємств у власність колективам. Мали надію, що з часом появиться ефективний власник, який це викупить і налагодить успішну роботу. Цей напрям так само був провалений. Відповідальні за приватизацію придумали таке собі соцзмагання для виявлення кращих. Але умови знову ж таки були настільки нереальними, що нічого не робилося. Мої розмови з депутатами-приватизаторами нічого не давали. Отой, що дав мені слово беззаперечно виконувати мої доручення, як міг викручувався, а син священика, який хоч-не-хоч був усе ж вихований в дусі християнської моралі, лише посапував і, мабуть, від сорому, обливався рясним потом.

 

Якось зайшов до мене представник спільного українсько-австрійського підприємства "Галінвест" Валерій Холодило і заявив: "Пане Шпіцер, я ніколи нікому не давав і не буду давати хабарів. Я доб’юся правди через суд!". Питаю, у чому річ. Виявляється, що Міською радою уже давно було ухвалене рішення про передання ділянки землі під будівництво готелю "Золотий Лев" підприємству "Галінвест", у якому частка міськради становила 28%, але відділ приватизації з невідомої причини не оформляє відповідні документи. Викликаю свого "протеже" й питаю, чому затримується виконання рішення МР. У відповідь мовчанка. Питаю далі: "Ти до завтра зможеш оформити документи і передати "Галінвесту?". Відповідає, що так. І справді, на другий день питання було закрите.

 

Наступного дня викликаю цього начальника, пам’ятаючи дане ним слово про можливе звільнення, і прошу написати відповідну заяву, оскільки він не тільки провалив приватизацію, а й з невідомих причин (думаю ті, хто мав з ним справу, чудово знають ці причини) недопустимо затягує оформлення документів з вирішених питань. Цитую Фрідріха Ніцше: "Непослух – це доблесть раба. Вашою доблестю хай буде послух!". У відповідь були спочатку сльози, а потім безкомпромісна боротьба за посаду, що виходила за межі елементарної моралі. Отак і він увійшов у табір трьох попередньо згаданих "патріотів"-рухівців, і вони спільно кинули всі свої сили й можливості на боротьбу зі мною. Мета дуже проста і практична: усунути мене з посади міського голови негайно або, у крайньому разі, на наступних виборах і обрати собі менш вимогливого керівника.

 

Хочу ще раз повернутися до теми депутатського мандата, депутатських пільг, депутатської недоторканності. Жодна львівська районна ані Міська рада не дали дозволу на винесення догани їхньому депутатові, не кажучи вже про звільнення з посади. Єдиний випадок, коли рада дала дозвіл на зняття депутатської недоторканності, стався лише зі Степаном Хмарою. Депутати-комуняки залюбки віддали його на поталу потебеньківській прокуратурі.

 

Я був беззахисний перед такими "недоторканцями", тому що займався поточною працею, якої була сила-силенна, а вони – ті, що слабенькі в роботі і яких я примушував працювати – були сильними в інтригах, оббріхуваннях, нашіптуваннях.

 

Натерпілися від депутатського "беспредєлу" й директори підприємств. Одному народному обранцеві заманулося стати директором заводу, і він організовував усілякі акції, використовуючи багаж рухівця чи тумівця.

 

Інший захотів поїхати за кордон, і один директор, заради святого спокою, відправив його (а він не мав навіть вищої освіти) на три місяці в Англію на курси менеджменту. Можна собі уявити, як він представляв перед бриттами Україну…

 

Це було справжнє стихійне лихо для керівників підприємств. На той час Львівська міська рада мала 150 депутатів, районні ради – 500, а ще обласні обранці та від Верховної Ради й набігало до тисячі осіб. Певна річ, переважно депутати були надзвичайно порядними, розумними, працьовитими, але, як відомо, й між людьми є щось таке, що плаває зверху. Оця частина депутатського корпусу – це було горе для керівників підприємств.

 

Депутатська недоторканність обернулася трагедією і для України, бо до Верховної Ради поперла і пре, особливо за партійними списками, здебільшого всяка наволоч – від олігархів до бандитів. Їх не цікавить доля держави, вони вміють тільки красти, а парламентський імунітет оберігає їх від відповідальності перед законом.

 

Райрадівська вольниця

Не менш важливий аспект нашої праці – це стосунки між містом і його районами. Закон, який діяв до травня 1992 року, фактично надавав однакові повноваження радам усіх рівнів – обласній, міській та районним. Крім того, до міста ще входили населені пункти Винники, Брюховичі та Рудно зі своїми радами. Всі ці ради на своїй території мали, можна сказати, необмежені повноваження, але часто інтереси рад різних рівнів перетиналися і невідомо було, хто старший, хто має вагоміший голос. Раніше ці проблеми врегульовувала компартійна дисципліна. Тепер же настала безконтрольна влада районних депутатів та їхніх обранців, що виливалося у безвідповідальність, бездіяльність, безгосподарність.

 

Кожен голова райради, як звичайно, обирав собі якийсь напрям роботи, робив такі дії та акції, щоб показати, який він патріот, який розумний, незалежний, тоді як на їхніх плечах насамперед лежали обов’язки забезпечити чистоту міста, ремонт доріг в районі, ремонт шкіл та житла – усе господарство району. Один будував цегельню, другий відкривав банки, третій реорганізовував ЖЕКи, четвертий їздив відстоювати Крим, п’ятий підвищував зарплатню своїм двірникам (у чотирьох інших районах двірники, зрозуміла річ, оголошували страйк).

 

Якось телефонує до мене такий голова-банкотворець і повідомляє про витікання води із пошкодженого водогону. Просить приїхати подивитися на залиту дорогу. Приїжджаю, бачу біля величезної калюжі керівника району і зо п’ять його працівників. Звертається до мене: "Василю, треба міняти трубу". Питаю, чому він цього не робить. І чую відповідь, що це справа міста. "А для чого ж райони, вам на ці роботи виділені кошти, маєте відповідні служби і, врешті-решт, за що ти отримуєш зарплату?".

 

"Ну що ж, – каже, – я повідомлю мешканцям, що ти відмовився ліквідувати аварію".

 

Це був сильний хід з його боку, бо тоді львів’яни знали Шпіцера, а не голів райрад, тому всі добрі, а також і погані справи списували тільки на мене.

 

Іншого разу звернувся до мене директор професійно-технічного училища з проханням відремонтувати дорогу біля самого входу до приміщення, бо вона провалилася, заповнилася водою і там не те, що проїхати – пройти неможливо. Телефоную до голови Франківського району, прошу засипати яму. Увечері на Львівському телеканалі бачу цю яму, над нею стоїть районовий очільник і гнівно показує, до чого комуняки довели Львів. Задоволений, у гарному настрої лягаю спати, упевнений, що завтра демократична влада покаже попередникам, як треба було господарювати. Через два чи три тижні знову телефонує до мене директор ПТУ і сумно повідомляє, що ніхто нічого не зробив. Тоді я дав команду міським службам, і наступного дня Василь Жовква доповів, що все зроблено. Того голову господарювання цікавило мало. Він планував зробити на розі вулиць Стрийської і Наукової озеро й обіцяв, що скоро там будуть ходити на яхтах пластуни. Тож хіба можна ставити поряд питання про ремонт дороги і про озеро для пластунів? Цей мрійник чесно відбув усю каденцію, отримував немалу зарплатню, але озера немає дотепер, зате й доріг не ремонтував.

 

Щоб не було зловживань з квартирами, Міська рада ухвалила не приватизовувати їх доти, доки не буде відповідного закону. Проте голова тодішнього Червоноармійського району всупереч цьому рішенню зумів приватизувати кількасот квартир. Робив це, поки не втрутилася прокуратура. Був випадок, коли продали цілий особняк за 15 тисяч карбованців (у той час вартість двокімнатної кооперативної квартири становила близько десяти тисяч крб., а тут – окремий будинок!), витративши перед тим на його ремонт 9 тисяч карбованців з міського бюджету.

 

Дуже подобалося керівникам районів на догоду виборцям проводити конкурси і затверджувати плани будівництва церков, хоча це були повноваження міста, перейменовувати без погодження з містом вулиці та з порушенням законодавства роздавати квартири високопоставленим чиновникам з області, представникам духовенства, довголітнім політв’язням. Безперечно, вони заслуговували на це, але то була функція Міської ради. Добре, що комуністи не повернули собі владу, бо всі ці люди залишилися б без наданого їм в обхід закону помешкання.

 

Через два тижні після нашого приходу до влади наступали Великодні свята. Я запропонував керівникам районів провести толоки, щоб хоч трохи очистити місто від бруду, бо воно в той час було у вкрай занедбаному стані. Чотири райони провели толоки і на їхній очищеній території запанував святковий настрій. Керівництво ж Галицького району заявило, що не буде йти комуністичним шляхом, що толоки – це пережиток комуністичної історії, аналог ленінських суботників. Цей район так і зустрів Великдень брудним, засипаним сміттям. Показовою була вулиця Батальна: зі сторони Личаківського району дорога, тротуари, бордюри очищені від болота і сміття – аж приємно було глянути, а зі сторони Галицького навпаки – болото, бруд, сміття.

 

Далі так працювати було неможливо, тому я запросив усіх голів районних рад до себе і запропонував: оскільки тепер немає партійного впливу на дисципліну праці, немає якогось незалежного й об’єктивного судді, кожного з нас підтримує своя рада і все це не приводить до належної виконавчої дисципліни, то я пропоную, щоб ми із присутніх тут шести осіб обрали неформального голову міськвиконкому. Про це ніхто не мусить знати, але слово цього обранця має бути вирішальним. Хлопці пожартували, посміялися й сказали, що їх цілковито влаштовує Шпіцер. Тобто відмовилися, вольниця їм подобалася більше.

 

Навіть коли я запрошував голів на щотижневі наради, не всі вони приходили. Одного разу голова Шевченківського району сказав, що більше не прийде на нараду, йому нема що тут робити, він сам розумний і знає, як діяти. Хоча замінити пошкоджену трубу у водогоні не потрафив. Якось не прийшов на нараду голова Франківського району. Питаю, у чому річ. Його колеги відповідають, що він бере участь у знятті танка на вулиці Личаківській. "Але ж, – кажу, – то не Франківський, а Личаківський район". "Зате, – посміхаються хлопці, – там буде телебачення". Так продовжувалося аж до травня 1992 року, коли поміняли Закон про місцеве самоврядування, за яким міста були наділені керівними повноваженнями щодо районів (хоча депутатська недоторканність залишилася).

 

Я розпочав виснажливу, тривалу боротьбу за розпуск районних рад і першим кроком була ухвала Львівської міської ради від 11. 06. 92 р. "Про повноваження, делеговані виконавчим комітетом Львівської міської  ради народних депутатів виконавчим комітетам районних у місті рад", згідно з якою основну роботу міська влада перебрала на себе, а районам залишила символічні повноваження, такі як: створення виборчих дільниць та виборчих комісій, сприяння комісіям у здійсненні ними своїх повноважень відповідно до законодавства; організація виконання рішень ради; подання пропозицій до планів та програм економічного та соціального розвитку районів, місцевих екологічних програм; внесення пропозицій на заміну платежів підприємств, організацій і установ у бюджет місцевого самоврядування; сприяння розвитку народної творчості й художньої самодіяльності, національно-культурних традицій населення; сприяння органам суду, прокуратури, юстиції, внутрішніх справ та безпеки, адвокатури в їх роботі…

 

До того ж, 13. 08. 92 р. була затверджена нова структура органів виконавчої влади, яка передбачала наявність представника голови міськвиконкому в районах – його призначав міський голова і він фактично заміняв обраного депутатами райради в 1990 році голову. Це дало змогу створити строгу вертикаль влади і тепер Шпіцер справді відповідав за все, що діялося у місті. Однак, як я уже висловився раніше, – не на тих напали...

 

Видно, не хотіли вони втрачати вплив у таких ділянках міського життя, як житлові і нежитлові приміщення, виділення коштів на ремонтні і будівельні роботи, управління ЖЕКами, освітою, медициною, торгівлею і т. ін. Першим кинувся рятувати свої впливи і можливості голова Галицького району і звернувся прямо до суду:

 

                                                      Арбітражний суд Львівської області

                                                       Позивач: Галицький райвиконком м. Львова

                                                       Відповідач: Львівський міськвиконком

 

ПОЗОВНА ЗАЯВА

про визнання рішення міськвиконкому № 667 від 3.12.92 р.

незаконним

 

Виконавчим комітетом Львівської міської ради народних депутатів 3. 12. 92 року ухвалено рішення № 667, яким делеговано райвиконкомам, зокрема і нашому, певні повноваження. Вважаємо дане рішення неправомірним і просимо визнати його незаконним з таких причин:

 

1. Ст. 50 ч.ч. 4 і 6 Закону України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" зобов'язує міський виконком делегувати районним у місті виконкомам повноваження в обсязі, необхідному для забезпечення колективних потреб громадян району. Вищеназваним рішенням нам делеговано управління органами соціального забезпечення. Інші повноваження, перераховані в додатку до рішення, нам надає закон і дублювати їх не було потреби.

2. Рішення міськвиконкому № 667 блокує роботу комісій, створених при райвиконкомі, а саме: спостережної, у справах неповнолітніх, адміністративної, з питань поновлення прав реабілітованих, з питань соціального захисту осіб, які потерпіли від аварії на ЧАЕС, опікунської ради. У Положеннях про вищеназвані комісії, котрі затверджуються вищими органами державної влади і управління, передбачено, що такі створюються при райвиконкомах. До багатьох з них ще не внесено змін (наприклад, ст. 1 Положення про спостережні комісії при виконкомах не передбачає створення таких комісій при міських виконкомах (міст з районним поділом)).

3. Ст. 15 Житлового кодексу України визначає компетенцію районної у місті ради народних депутатів. На даний час вона не скасована, а здійснювати ці повноваження райвиконком не має змоги, бо при ухваленні будь-якого рішення воно не відповідатиме рішенню міськвиконкому.

4. У ст. 60 ч. 2 Закону, який регулює діяльність Рад народних депутатів, вказано, що рішення Рад та їх органів з важливих питань місцевого життя приймаються після попереднього обговорення проектів цих рішень серед населення.

 

Рішення № 667 від 3. 12. 92 р. кардинально змінило систему організації та вирішення усіх питань місцевого господарства, діяльності органів, котрі мають прямий стосунок до плину міського життя.

 

Керуючись ст.ст. 57, 58 Закону України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", арбітражним процесуальним кодексом України просимо визнати рішення міськвиконкому № 667 від 3.12. 92 р. незаконним.

 

Додаток: 1. Квитанція про сплату держмита.

2. Квитанція про відправку копії позовної заяви відповідачу.

3. Копія рішення міськвиконкому №667 від 3. 12. 92 р. з додатком.

 

Разом на 5 аркушах.

Голова ради, виконкому    З. Урсул

 

Через тиждень, 9 грудня 1992 року, 39 районних депутатів – голів постійних депутатських комісій та голів районних рад – провели спільне засідання з таким порядком денним:

 

1. Роль та місце районних рад у системі місцевого самоврядування в м. Львові.

 

Слухали: п. Олійника (Залізнична районна рада), який поінформував про підготовку сесії Районної ради, що має відбутися 10. 12. 92 р. На сесії повинно розглядатися питання про обмеження делегованих повноважень районним радам. Теперішнє рішення міськвиконкому про обмеження функцій райвиконкомів ставить райони міста в безвихідне становище стосовно повноважень. Районам залишають відділи соціального забезпечення, комісії з поновлення прав реабілітованих, стосовно фінвідділу питання ще не визначене. Відповідно до Закону України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве самоврядування" районна в місті рада та виконком здійснюють повноваження, делеговані Міською радою. У кожному районі були проведені сесії районних рад, де на порядку денному стояло питання про делеговані повноваження Міською радою районним радам (ухвала XII сесії від 10. 06. 92 р. та рішення міськвиконкому № 247), так от, це була помилка голів районних рад та районних депутатів про прийняття тих повноважень. Можливо, слід було розділити виконавчу та законодавчу владу в районі. На даний момент представник міськвиконкому в районі насправді є виконавчою владою у районі. Інституту представника міськвиконкому в районі не передбачено законом. Тому слід нам розглянути юридичну сторону ухваленого рішення міськвиконкомом та обмінятися думками щодо ситуації, яка склалася у місті.

 

В обговоренні питання взяли участь представники всіх районних рад м. Львова: Левицький (голова Личаківської ради), Бучковський (заступник голови Франківської ради), Козак (голова Шевченківської ради), Урсул (голова Галицької ради), Чабан (Залізнична районна рада)...

 

Звернулися вони зі скаргою-проханням і до Верховної Ради України, звідки я отримав такого листа:

 

Голові Львівської міської Ради народних депутатів

ШПІЦЕРУ В. І.

Шановний Василю Івановичу!

Львівська міська рада народних депутатів та її виконавчий комітет, керуючись статтею 50 Закону України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і реґіональне самоврядування", відповідними рішеннями делегували «районним у місті радам та їх виконавчим комітетам окремі повноваження.

 

Разом з тим аналіз переданих повноважень свідчить, що їх обсяг і характер не дає можливості районним радам та їх органам повною мірою забезпечувати колективні потреби громадян, що проживають на відповідних територіях.

 

Зокрема, районні ради нині фактично усунуто від вирішення питань житлово-комунального, побутового, торговельного обслуговування населення. До їх компетенції не входять питання народної освіти, культури, охорони здоров'я та ряд інших. Практика ж показує, що саме ці проблеми є життєво важливими для населення і потребують повсякденної уваги органів самоврядування, оперативного розв'язання безпосередньо на місцях.

 

Зважаючи на вищевикладене, рекомендуємо переглянути рішення щодо делегування повноважень районним у місті органам самоврядування, вирішивши дане питання у відповідності з чинним законодавством. Це дасть змогу Міській раді найбільш повно використати можливості районних у місті рад та їх органів, депутатів – у розв'язанні соціально-економічних проблем міста.

 

Голова Комісії Верховної Ради України з питань діяльності рад народних депутатів, розвитку місцевого самоврядування

М. ГРИШКО

Завідуючий відділом у питаннях діяльності рад та органів місцевого самоврядування Секретаріату Верховної Ради України                                                                                                                                                                                                      В.ВОЛОНЕЦЬ

21 грудня 1992 року

 

Цей лист до нічого не зобов'язував Львівську міську раду, а їхню арґументацію, що "...аналіз переданих повноважень свідчить, що їх обсяг і характер не дає можливості районним радам та їх органам повною мірою забезпечувати колективні потреби громадян" можна було спростувати тим, що якраз необхідність "забезпечувати колективні потреби громадян" вимусила міську владу взяти на себе цю нелегку відповідальність.

 

Боротьба тривала ще довго. Наприклад, 24 грудня 1992 року в Актовій залі Львівського політехнічного інституту відбулося спільне засідання районних рад народних депутатів м. Львова з порядком денним: "Роль і місце районних рад м. Львова в системі міського самоврядування", на якому була затверджена ухвала з такими основними пунктами:

 

Вищевказані рішення (міськвиконкому) спрямовані на ліквідацію законно створених сесіями районних рад народних депутатів виконавчих структур і призвели до усунення чисельного депутатського корпусу від можливостей виконання депутатських повноважень і обов'язків, реального впливу на виконавчі органи.

 

Виходячи з наведеного, сесія Галицької, Залізничної, Личаківської, Франківської і Шевченківської районних рад народних депутатів на спільному засіданні

 

УХВАЛИЛА:

1. Вважати, що районні в місті ради народних депутатів є найбільш чисельними представницькими органами місцевого самоврядування, які спільно з депутатами інших рівнів мають змогу безпосередньо і в повному обсязі відображати інтереси громадян.

2. Визнати створення непередбаченого законодавством інституту представників голови виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів у районах м. Львова і тенденцію надання їм повноважень, якими раніше були наділені виконавчі комітети районних у м. Львові рад народних депутатів, як ситуацію, що ускладнює роботу законно обраних районних рад та їх виконавчо-розпорядчих органів в управлінні підвідомчою територією.

3. Районним виконавчо-розпорядчим органам звернутися з позовною заявою в арбітражний суд Львівської області про визнання рішення міськвиконкому № 667 від 03. 12. 1992 р. незаконним.

4. До ухвалення рішення арбітражним судом зупинити дію рішення Львівського міськвиконкому № 667 від 03. 12. 1992 р. на території п'ятьох районів м. Львова.

5. Звернутися до голови Львівської обласної ради народних депутатів та представника Президента у Львівській області з проханням створити й очолити узгоджувальну комісію для розмежування повноважень між Львівською міською радою народних депутатів та її виконавчим комітетом і районними в м. Львові радами народних депутатів та їх виконавчими комітетами.

6. Звернутися до сесії Львівської міської ради народних депутатів з пропозицією розглянути такі питання:

7.1. Про перегляд рішень Львівського міськвиконкому № 274 від 11. 06. 1992 р., № 343 від 02. 07. 1992 р„ № 667 від 03. 12. 1992 р. з урахуванням рекомендацій узгоджувальної комісії.

7.4. Про підтвердження повноважень голови Львівської міської ради народних депутатів п. В. І. Шпіцера на посаді глави місцевої адміністрації.

8. Звернутися до Верховної Ради України з проханням про внесення змін у ст.50 Закону України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" з метою конкретизації повноважень, делегування яких районним у містах радам народних депутатів та їх виконавчо-розпорядчим органам є обов'язковим.

 

Аж тепер, коли в них забрали повноваження, райони заговорили, що "можливо, слід було розділити виконавчу та законодавчу владу в районі" і виконавчі органи району підпорядкувати не тільки собі, а й місту, про бажання проводити спільні засідання з Міською радою (на спільне засідання райрад 24 грудня 1992 року міські депутати не були запрошені). Вперше вони тут заговорили й про "підтвердження повноважень голови Львівської міської ради народних депутатів п. В. І. Шпіцера на посаді глави місцевої адміністрації", тобто до "запеклих друзів" Василя Шіцера – моїх ненайкращих підлеглих-рухівців – долучилися ще й депутати районних рад. Та інтереси міста були вищими від моїх власних і я продовжував "гнути свою" лінію, ставлячи на належний рівень дисципліну праці та укріплюючи вертикаль влади в місті. Ті реформи пішли на користь місту та його мешканцям, і мої наступники вже й не помишляли про відновлення повноважень районних рад. Одначе, незважаючи на реальну відсутність повноважень, жоден депутат районної ради не здав мандата, а голови районних рад ретельно отримували незаслужену (бо ж не мали ніяких обов'язків) зарплатню аж до кінця їхніх каденцій.

 

Перед самими виборами 1994 року Львів побачив два "історичні" документи:

 

ЗВЕРНЕННЯ

XVI сесії Залізничної районної ради народних депутатів м. Львова до виборців району

 

Волею жителів Залізничного району ми були обрані в березні 1990 року в час національно-демократичного відродження України, високої політичної активності виборців та протистояння двох політичних сил – РУХу та КПУ.

 

Робота Залізничної ради проводилася на засадах демократії. Беручи на себе всю повноту державної влади ми вважали за недопустиме втручання будь-яких партій, громадських організацій в діяльності ради, закликали до співпраці усі демократичні партії, рухи, об'єднання.

 

Діючи у встановлених законами рамках радянської системи, ми прийняли ряд радикальних політичних рішень, спрямованих на департизацію органів управління підприємствами, організаціями, науковими установами і навчальними закладами, що дозволило сформувати нові структури виконавчої влади людьми, які не належали до партноменклатури.

 

Ми прагнули активно впливати на процеси виробництва, організації побутового і транспортного обслуговування, на зростання добробуту населення і його соціальний захист, на поліпшення екологічного стану і забезпечення ефективної роботи правоохоронних органів. Однак скоро зрозуміли недієздатність як районної ланки, так і системи радянської влади загалом в умовах становлення нової незалежної держави.

 

 

Правова невизначеність у розподілі функцій, обов'язків та прав між владними структурами області, міста і районів викликала суперечності в роботі рад, призвела до дискредитації влади як державного чинника, що регулює суспільні відносини. Існуючі в м. Львові районні ради з суб’єктивних чи об’єктивних причин можуть стати ареною боротьби за владу ще не зміцнілих політичних сил.

 

Вважаємо, що ліквідація однієї проміжної ланки колишньої радянської влади в районах міста, що штучно створювалися у відповідності до структури компартійних органів, дасть змогу підвищити ефективність і дієвість управління містом.

 

Враховуючи специфіку м. Львова, зокрема велику щільність населення, нерозривність міських мереж і комунікацій, районні в місті ради неспроможні автономно забезпечити необхідні колективні потреби громадян району. Для  забезпечення  ефективного управління містом необхідно створити тверду, чітко організовану виконавчу владу з підпорядкуванням нижчих ланок керування вищим.

 

Водночас для забезпечення колективних потреб громадян району вважаємо за необхідне збереження на перехідний період районної виконавчої структури – з наданням необхідних повноважень рівня райвиконкому, а також створення з числа депутатів Міської ради обраних по виборчих округах Залізничного району територіальної депутатської групи для представлення інтересів виборців і сприяння роботі районної виконавчої структури.

 

Сподіваємося, що за прикладом Сигнівки, де діє рада самоврядування, не з примусу, а за бажанням громадян, будуть створені та наділені певними повноваженнями органи самоврядування мікрорайонів Рясне, Левандівки, Білогорщі, Скнилівка та інших мікрорайонів міста.

 

З часу обрання Міської ради народних депутатів м. Львова, керуючись загальнодержавними міркуваннями та виходячи з інтересів міста, Залізнична районна рада вважає свої функції вичерпаними, а подальше обрання депутатів Районної у місті ради недоцільним.

 

30 червня 1994 р., в  день 53-річниці проголошення Акту про відновлення Української держави, ХVI сесія Залізничної районної ради народних депутатів м. Львова першого демократичного скликання ухвалила рішення про припинення своїх повноважень.

 

* * *

Верховній Раді України

Про формування органів

самоврядування в м. Львові

Згідно із Законом України "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад", питання про вибори районних у місті Львові рад народних депутатів були розглянуті на сесіях районних рад.

 

Керуючись ст. 50 Закону України "Про місцеві ради, місцеве і реґіональне самоврядування", згідно з якою районні в місті ради є складовими частинами системи міського самоврядування, здійснюють повноваження, делеговані їм Міською радою і відповідальні перед нею за виконання делегованих їм повноважень та оцінюючи специфіку м. Львова, а  зокрема: велика кількість населення на незначній території, нерозривність міських комунікацій тощо, що унеможливлює функціонування районних у місті рад, як автономних структур, що забезпечують необхідні колективні потреби громадян районів, пропонуємо:

 

1. Вважати недоцільними вибори в районні ради в м. Львові наступного скликання.

2. Передати новообраній Львівській міській раді повноваження районних у місті рад, залишивши районні виконавчі структури.

3. Для забезпечення колективних потреб громадян району новообраному голові Львівської міської ради призначати голів виконавчих структур у районах.

 

Дані пропозиції підтримані сесіями районних рад м. Львова та погоджені на нараді голів постійних комісій Міської ради, сесія якої відбудеться 28. 04. 94 р.

 

Водночас вважаємо недоцільним проведення виборів до місцевих рад 26 червня

1994 року.

Голова Львівської міської ради                                                           В .Шпіцер

Голова Галицької районної ради                                                         З. Урсул

Голова Франківської районної ради                                                    В. Дзера

Голова Шевченківської районної ради                                                Я. Козак

Голова Залізничної районної ради                                                      В. Олійник

Голова Личаківської районної ради                                                     І. Левицький

 

Отже, як показали ці два документи, я мав рацію щодо доцільності існування районних рад у м. Львові від самого початку. Але певна злість і образа на мене районних депутатів, мабуть, залишалася, і це позначилося на результатах  виборів міського голови Львова в 1994 році, коли РУХ з їхньою допомогою провів свого представника.

 

Юридична «допомога»

До всіх бід долучилася ще й така, як масовий обмін квартир. Багато сімей, що приїхали до Львова після війни й отримали тут чудові багатокімнатні помешкання, які московська влада звільнила, запроторивши їхніх власників до Сибіру, або, у кращому випадку, відіславши назад до Польщі, тепер почали міняти ці апартаменти на малогабаритні однокімнатні або комунальні квартирки. Очевидно, що за це вони отримували немалі гроші, з якими відразу виїжджали на постійне проживання за кордон. А в чудові державні помешкання поселялися люди, які в радянські часи вміли "збити копійку", хоча законним способом тоді такі гроші заробити було неможливо. Людей обурювала ця несправедливість, але нічого не можна було вдіяти. Бо коли міськвиконком забороняв такі обміни, вони подавали в суд і за допомогою львівських адвокатів вигравали справи. Один такий "мудрий" адвокат-"патріот", заробивши на цих судах непогану копійку, потім вихвалявся, скільки судів він виграв у Шпіцера. До цього додавалися неврегульовані юридичні проблеми з трудовою дисципліною, депутатською недоторканністю, стосунками між міською і районними радами та низка інших.

 

Враховуючи все перелічене, було від чого завити, як голодному вовкові у морозну місячну ніч. Тому я вирішив звернутися по допомогу до львівської професури з юридичного факультету. Завітало до мого кабінету близько десятка поважних викладачів, і я змалював їм наявну ситуацію. Просив порекомендувати можливі юридичні новації, які можна було б провести через Верховну Раду і навести бодай якийсь лад. Домовилися зустрітися через два тижні. Під час другого візиту представники юридичної еліти спокійно і ґрунтовно розповіли мені про чинне законодавство, підкреслили, що мій обов’язок неухильно його дотримуватися і… не подали жодних пропозицій. З їхніх слів виходило, що без компартійної дисципліни жити неможливо. Не було навіть натяку на співчуття чи бажання допомогти. Помовчавши якусь мить, я тихо мовив: "Доведеться мені своїм негідним працівничкам та придуманим радянськими юристами законам сказати так, як Юзеф Пілсудський сказав сілезьким повстанцям: "Mam w dupie ten cały Śląsk!" і робити свою справу". Обличчя у присутніх витягнулися, усі повільно встали і мовчки вийшли.