Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 7. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 31 трав. 2014 р., 07:26 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 черв. 2014 р., 12:30 ]

У РАТУШІ

Вступне слово

Майже двадцять років я не писав про свою працю на посаді міського голови Львова, хоча маю добрий десяток папок з різними надзвичайно цікавими документами. Але чим далі ми відходимо від тих історичних часів, тим частіше свідомо чи ні появляються спотворені або й неправдиві факти. Наприклад, один дуже достойний борець за незалежну Україну, політв’язень більшовицьких тюрем якось сказав по телебаченню, що з пам’ятниками комуністичним ідолам у всіх містах треба було вчинити так, як Славко Чорновіл у Львові. Безперечно, Вячеслав Максимович зробив для України так багато, як мало хто з його соратників. Але правда є правда: до демонтажу пам’ятників у Львові голова Облради не мав ніякого стосунку, бо за тодішніми законами вони перебували на балансі Міської ради, і лише вона мала право на їхній демонтаж чи встановлення. Трапляються й інші перекручення, тому бачу свою місію і повинність на підставі документів та власних спогадів максимально правдиво описати події у Львові в буремних 90-х роках минулого століття.

 

Відразу хочу запевнити, що не тримаю у серці ані зла, ані образ на тих депутатів, які наполегливо і безперервно намагалися розправитися зі мною. Таке життя, і кожен мав і має право на свою (чи тонко нав’язану чужу) позицію. Напевно, не всім буде до вподоби написане, бо не про всіх я скажу добре слово. На жаль, дехто вже й покинув нас, але я буду дотримуватися принципу Вольтера: "До добрих треба ставитися доброзичливо, про мертвих же казати тільки правду". Я пишу тільки правду, тільки те, що добре пам’ятаю або маю документальні підтвердження цього. Сподіваюся, що Читач зможе зробити висновки, чи правдивою є теза: "Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами негідники" та розставить причетних до цих подій згідно з поданою класифікацією. Інформація про нашу працю потрібна ще й для того, щоб громада знала, чи не занадто часто в нас відбувається "пошук винуватців, покарання невинних і нагородження непричетних".

 

Праця у міській управі є надзвичайно різноманітна і багатогранна, тому в моїй оповіді не може бути строгої сюжетної лінії чи композиції. Будуть окремі більші чи менші розділи, присвячені певній темі.

 

Трохи про Львів

Вважається, що столиця Галичини була заснована королем Данилом Романовичем у 1256 році, позаяк саме цим роком датована перша писемна згадка про Львів. Історик І. Паславський пише, що, вивчаючи джерела до історії церковної політики Романовичів, натрапив на сенсаційну інформацію: виявляється, "Леополь або Львів – руське місто в Галичині… було засноване князем русинів Левом 1240 року над річкою Полтвою і Біля підніжжя гори". До речі, Лев Данилович належав до найвидатніших правителів в історії Руси-України: протягом 36 років був галицько-волинським князем, королем Руси, Великим князем Київським. Допомагав батькові воювати з татаро-монгольськими ордами. Очоливши державу, переніс столицю Руського королівства до Львова і спорудив тут Високий замок, Низький замок, Княжий палац. Приєднав до Королівства Руси частину Закарпаття з Мукачевом. Враховуючи його велич і заслуги перед Львовом, більш ніж доцільно було б встановити йому належний пам’ятник у місті, яке з його волі було столицею тодішньої Руси.

 

Проте вказані раніше дати зовсім не означають, що люди саме з часів Данила і Лева почали обживати цю територію. Археологія має докази, які свідчать про значно раніші часи заселення львівських узгір’їв. Про це свідчать археологічні розкопки, проведені влітку 1992 року під час будівництва готелю „Золотий лев“ (за Оперним театром у районі пл. Різні і вул. Старої): на глибині 5,2 м археологічна експедиція Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України відкрила найдавніше слов’янське житло у Львові. Воно мало розміри 3,7 м х 3,4 м і каркасно-стовпову конструкцію стін. У північно-західному куті житла стояла піч, викладена з лупаного каменю. У долівку споруди поруч із піччю був вкопаний на третину своєї висоти великий ліпний горщик, а дві інші посудини стояли по її центру. Спосіб виготовлення горщиків з цього житла, форма посудин, профіль їх верхньої частини дали підставу зарахувати цю пам’ятку до празької культури слов’ян V–VII ст. н. е.

 

Після відходу у вічність великих руських князів-королів Данила і Лева держава почала занепадати і через сто років після свого заснування Львів попав під польську окупацію, а потім і під австро-угорську. Місто розбудовувалося, ставало дедалі кращим, але поступово заселялося чужинецьким людом. Перед Другою світовою війною у Львові мешкали: польської людности – 157 тисяч, єврейської – 100 тисяч, українців – 50 тисяч, інших – 5 тисяч осіб (разом 312 тисяч мешканців). У цьому сенсі наша бездержавність позначилася і на інших містах Галичини. За даними книги "Шематизм греко-католицького духовенства Львівської Архієпархії на рік 1932/33" у повітових містах Львівщини проживали: Болехів – 2260 українців, 1250 поляків, 3660 жидів; Броди – відповідно 1080, 2130, 8420; Буськ – 1650, 3450, 4600; Долина – 3200, 3400, 2800; Калуш – 3510, 4020, 3990; Перемишль – 890, 1500, 3000; Радехів – 1630, 800, 1900; Сколе – 1840, 1700, 2400; Стрий – 5580, 9500, 10610.

 

Під час німецької окупації практично всі львівські євреї були винищені нацистами. Після війни свіжі червоні окупанти переселили поляків назад на рідні землі в Польщу, не пропустивши нагоди захопити їхні та єврейські помешкання у центральній частині міста, і склад населення Львова значно помінявся. Місто почало посилено розбудовуватися, виникали все нові й нові підприємства, навчальні заклади, житлові мікрорайони.

 

На 1989 рік чисельність населення Львова становила понад 811 тисяч осіб, з них: українці – 645,5 тисяч, росіяни – 127,8 тисяч, євреї – 12,8 тисяч, поляки – 10 тисяч, білоруси – 6 тисяч. З врахуванням студентів та гостей міста комунальні служби та сфера обслуговування повинні були забезпечувати хоч якісь умови для проживання щонайменше для одного мільйона осіб. Виконати це було практично неможливо, бо житлове будівництво і розвиток міської інфраструктури безнадійно відставали від росту чисельності підприємств, які потребували дедалі більше робітників. У цей період чисельність людей праці у Львові становила понад 515 тисяч осіб, а на обліку для отримання житлової площі стояло 98 090 сімей.

 

Повертаючись до питання своєї праці в Ратуші, хочу назвати імена своїх попередників. Ними були Вячеслав Секретарюк (1975 – 1980), Володимир Пєхота (1980 – 1988) та Богдан Котик (1989 – 1990). За словами працівників міськвиконкому та й багатьох львів’ян найкращим господарником був В. Секретарюк. За час його правління у Львові появилося т. зв. Комсомольське озеро, був прокладений Стрийський водогін, проведена реконструкція Оперного театру, створені музеї Міський арсенал, Русалки-Дністрової, розпочато будівництво Палацу мистецтв. За розповідями будівельників, у багажнику його персональної "Волги" завжди були гумові чоботи, які він взував на будівельних майданчиках, і часто інші чиновники та будівельні боси змушені були місити своїми мештиками багнюку, коли він у їхньому супроводі перевіряв, як іде будова.

 

Перед тим, як почати розповідь про свою роботу на посаді міського голови, подам стислий перелік тих міських проблем, що їх нова демократична Міська рада успадкувала від радянської влади, і тих здобутків, яких ми домоглися за більш як чотирирічну нашу каденцію.

 

Що перші демократи застали:

- місто було завалене сміттям, яке не вивозили тижнями;

- вода, а тим паче гаряча, подавалася рідко. Зношені водопроводи, особливо Стрийський водогін, зроблений з бетонних труб, постійно виходили з ладу, і сотні кубометрів питної води пропадали намарно;

- теплотраси, які тоді належали різним власникам, були в жалюгідному стані, що наприкінці 1980-х призводило до частих перебоїв теплопостачання;

- тотальний дефіцит продуктів харчування і промислових товарів. Більшість краму реалізовувалася за карточками;

- брак громадського транспорту – за останні три роки місто не придбало жодного автобуса, тролейбуса чи трамвая;

- розбиті, поорані ямами дороги, брудні тротуари, залиті грязюкою бордюри;

- практично не було нічного освітлення вулиць;

- сірі, облуплені, давно не фарбовані фасади будинків, значна частина яких була в аварійному стані;

- наростаючі міжконфесійні конфлікти;

- храми, які належало передати віруючим, були зайняті під склади, спортзали, бібліотеки, науково-дослідні інститути і т. ін.;

- не врегульовані відносини між містом і міськими районами;

- галопуюча інфляція і небачена девальвація рубля, а потім купона.

 

Комуністи пророкували, що нова влада не протримається і ста днів.

 

Що було зроблено:

 

Суспільно-політична сфера

- 3 квітня 1990 року над Ратушею піднято національний синьо-жовтий прапор;

- за короткий термін місто було очищене від комуно-більшовицької символіки, російськомовних вивісок та афіш;

- відновлено історичні назви вулиць і перейменовано ті, що були названі іменами людей, непричетних до Львова, або й ворогів українського народу;

- демонтовано пам'ятники ідолам злочинного режиму (Леніну, Галану, Кузнецову та ін.) і встановлено пам'ятники Т. Шевченкові, М. Грушевському, "Просвіті", жертвам Львівського єврейського гетто. У червні 1992 року започатковано будівництво пам’ятника жертвам комуністичних злочинів;

- повернуто храми віруючим і мирно залагоджено міжконфесійні конфлікти;

- запрошено в Україну і надано почесне громадянство Мирославу Іванові кардиналу Любачівському;

- запрошено в Україну і надано помешкання та почесне громадянство Провідникові ОУН Славі Стецько;

- очищено сотні могил січових стрільців на 38-му полі Янівського цвинтаря від поховань періоду комуністичного вандалізму і розпочато відновлення Стрілецького меморіалу;

- у липні 1990 року території Личаківського цвинтаря надано статус історико-культурного заповідника, який потім став Державним історико-культурним музеєм-заповідником "Личаківський цвинтар";

- надано приміщення усім наявним у Львові товариствам та організаціям національних меншин;

- надано приміщення українським патріотичним організаціям та партіям.

 

Комунальна сфера

- протягом кількох місяців місто очищено від сміття, Грибовицьке сміттєзвалище впорядковано, загоряння ліквідовано;

- дороги, бордюри, тротуари очищено від грязюки, проведено повний ямковий, а потім і капітальний ремонт частини вулиць;

- капітально відремонтовано десятки залізничних переїздів, які прекрасно служать дотепер – понад двадцять років;

- замінено зношені водогони, а на Стрийському водогоні залізобетонні труби поміняно на металеві;

- впроваджено Ряснянський водозабір потужністю 15 тис. куб. м  технічної води на добу;

- введено в експлуатацію північну ТЕЦ-2 у с. Мурованому, завершено будівництво Гамаліївського водосховища площею 85 гектарів і потужністю 4 тис. куб. м води на добу, а також прокладено між ними 11 км трубопроводу для подання технічної води;

- при будівництві житла неодмінною умовою стало встановлення водяних лічильників;

- каналізаційні стоки, які від вул. Промислової аж до очисних споруд текли відкритим руслом річки Полтви, було спрямовано в новозбудований закритий колектор, унаслідок чого значно поліпшився екологічний стан цієї частини Львова;

- проведено малу реконструкцію Львівських очисних споруд, завдяки чому значно скоротилися викиди неочищених каналізаційних вод у річку Західний Буг;

- відремонтовано, узято на облік і обслуговування всі котельні і теплотраси, які забезпечують теплом житлові будинки – тим самим гарантовано безвідмовне теплопостачання;

- започатковано передання в оренду з умовою проведення капітального ремонту ветхих нежитлових будівель (гот. "Верховина", маг. "Барвінок" та ін.);

- почали запроваджуватися нові технології для відновлення фасадів (у 1993 році була пофарбована одна сторона площі Ринок. На жаль, три інші сторони залишалися нереставрованими понад десять років);

- забезпечено нормальне освітлення вулиць.

 

Транспорт

- налагоджено виготовлення на сімнадцятьох львівських підприємствах запасних частин для ремонту наявних тролейбусів і трамваїв чеського виробництва;

- значно поповнено автобусний парк;

- налагоджено випуск тролейбусів на львівському автобусному заводі;

- почала курсувати електричка за маршрутом Головний вокзал – Сихів;

- започатковано перевезення пасажирів на приватних маршрутах;

- виконано розмітку вулиць згідно з вимогами "Правил дорожнього руху" (після того розмітка не поновлювалася понад десять років).

 

Будівництво

- удалося втримати на високому рівні житлове будівництво – у середньому 240 тис. кв. м житла щороку;

- збудовано і здано в експлуатацію чотири великі загальноосвітні середні школи – орієнтовно на 1300 учнів кожна. П’ята школа була зведена в мікрорайоні Рясне-2;

- побудовано і здано в експлуатацію дитячу лікарню на вул. Пилипа Орлика, а також майже завершено будівництво поліклініки на Сихові;

- з участю проектного інституту "Діпроміст" розроблено та затверджено Львівською міською радою у 1993 році Генеральний план розвитку міста;

- розпочато будівництво чотиризіркового поліфункціонального шестиповерхового готелю "Золотий Лев" на 528 місць. Наші наступники на його фундаменті збудували базар "Добробут".

 

Що було не зроблено

- за понад чотири роки нашої каденції не було продано або передано в чиюсь власність жодного квадратного метра нежитлової площі, тим паче цілісної споруди з тих, що належали місту. Все здавалося в оренду з вимогою провести капітальний ремонт і на термін не більше п’ятнадцяти років, як, наприклад, готель "Верховина" (теперішній "Гранд Готель") та дитячий магазин "Барвінок" (пізніші назви "Роксолана" й "Антошка");

- не було продано або передано в чиюсь власність жодного клаптика землі під будівництво пивних будок (як на проспекті Т. Шевченка) та потворних будинків, ринків-базарів чи бензозаправок у центральній частині міста;

- не встигли очистити сквер між вулицями Князя Романа і Герцена від туалетів, встановлених на місці знищеного неукраїнськими владами козацького цвинтаря і церкви;

- тодішні депутати не отримували позачергово квартир, ніхто не збудував пишної чи навіть скромної «хатинки». Я як приїхав у Ратушу на "Москвичі" з двокімнатної квартири у дев’ятиповерховому будинку на вул. Червоноградській, так і після закінчення своїх повноважень повернувся до тієї ж квартири на тій же автомашині.

 

Як бачимо, зроблено було дуже багато. Ніхто з депутатів тоді не дбав про власну користь, усі щиро взялися будувати Незалежну Україну. Діяв принцип: "Де общеє добро в упадку, / Забудь отця, забудь і матку, / Лети повинность ісправлять". А нападки на мене міської фракції Руху, що тривали від моєї перемоги на виборах з об’єднання посад голови Міської ради і голови міського виконавчого комітету (грудень 1990 року) до кінця терміну мого головування (липень 1994 року), були або добре зорганізованою помстою переможених попередників-комуністів, або справою тайняків-каґебістів, які підбурювали простодушно-довірливих депутатів-рухівців, або й сплавом першого з другим.

 

Формування виконавчого комітету

Надзвичайно важливим завданням нової Міської ради (МР) було формування міського виконавчого комітету (МВК), який за поданням голови МВК мали затвердити депутати. Проте особливе значення полягало у виборі заступників голови. У старій команді Богдана Дмитровича були працівники, які мали великий професійний, але заразом й компартійний стаж. І не всі вони сприймали суспільно-політичні зміни, тому просто змушені були відійти, бо демократична МР не могла їх залишити на попередніх відповідальних посадах.

 

Наскільки мені відомо, першим заступником голови МВК повинен був стати директор великого заводу, досвідчений організатор, який вмів працювати з людьми. Такий вибір був би правильний, адже Богдана Дмитровича обрали депутатом Верховної Ради УРСР, і він змушений був більшу частину свого часу працювати в Києві, а у Львові мав залишатися фахівець найвищого ґатунку. Але напередодні перед депутатами виступив начальник економічного відділу Степан Кисіль  і проголосив таку палко-патріотичну, чудово підготовлену промову, що всі були просто захоплені і довго плескали в долоні. Почався тиск на Богдана Дмитровича, щоб на посаду першого заступника він запропонував пана Степана. Хоча діючі працівники МВК були здивовані, бо Кисіль ніколи не відзначався особливою ініціативністю чи вмінням і бажанням узяти на себе відповідальність, але першим заступником став саме він.

 

Залишалося ще декілька патріотів, яких депутати прагнули поставити заступниками голови МВК, і Богдан Дмитрович змушений був на це піддатися.  Наприклад, Остап Іванович Семків – рухівець, син старшини УПА, що загинув на каторзі, учасник багатьох акцій, спрямованих проти системи. Всі депутати його знали  й шанували, і він був обраний заступником голови МВК з питань комунального господарства.

 

Я свідомо не брав у лапки слово «патріот», бо ці люди справді були патріотами, але, на жаль, ні "патріот", ні "файний хлопець" не є професією. А коли він –  відома людина – не дає собі ради з роботою, то починає звинувачувати всіх, тільки не себе. Це було чи не найбільшим лихом Львівської міської ради (та й Обласної теж) у період 1990 – 94 років.

 

Особливо це стосувалося відповідального за гуманітарний сектор. Тут уже Богдан Дмитрович хотів наполягти на своїй кандидатурі, розуміючи, що ця галузь потребує справжнього віртуоза, адже на нього покладалася відповідальність за всі культурні заклади, школи, дошкільні дитячі установи, за медицину. Це колосальна організаторська робота, з якою не кожен народний чи заслужений артист справиться (це потім підтвердили кілька знаменитих міністрів культури, з яких, попри їхні високі звання, не було ніякої користі). Мав бути просто сумлінний працівник з великим досвідом роботи і жертовний роботяга. Богдан Дмитрович тричі пропонував на цю посаду Ігора Бегея, я просив депутатів підтримати цю пропозицію, але не вдалося. Зала не могла йому простити попередню працю на посаді секретаря райкому партії. Хоча, як я уже згадував, саме Бегей, а не письменник-просвітянин, підтримав мене під час мого виступу перед вчителями Ленінського району. Обрали активного на той час рухівця Володимира Парубія. До речі, він теж був комуністом зі стажем одинадцять років, дисертацію писав про робітничий рух у Польщі (не про "Солідарність", а про здобутки на шляху до соціалізму).

 

Єдиний заступник, що був обраний за поданням голови – Олексій Павлович Луців, відповідальний за будівництво.

 

Врешті-решт виконком був сформований, але далеко не такий, як того хотів Богдан Дмитрович: Б. Котик – голова, С. Кисіль – перший заступник, О. Семків, Д. Голенко, О. Луців, В. Парубій – заступники, М. Мелешко – керуючий справами, Ю. Грабовенський – завідувач фінансового відділу, Я. Мончук – начальник житлово-комунального господарства, М. Сірків – завідувач юридичного відділу, О. Чамара – начальник Управління архітектури, а також Я. Підвальний – генеральний директор ВО "Автовантажник".

 

Перші кроки

 

Собор Святого Юра

Через день після обрання мене головою Львівської міської ради було ухвалено рішення про собор Святого Юра:

 

РІШЕННЯ

про собор Святого Юра від 6 квітня 1990 р. м. Львів.

Заслухавши та обговоривши доповідь тимчасової депутатської комісії про становище віруючих Української Греко-Католицької Церкви у Львові, Львівська міська рада народних депутатів відзначає:

 

У 1946 році за прямою вказівкою Сталіна та за участю НКВД було зорганізовано так званий Львівський "Собор", який насильно скасував Берестейську унію 1596 року і проголосив усупереч волі народу механічне входження усіх віруючих українців греко-католиків до РПЦ. Тоді ж українські греко-католицькі храми були віддані РПЦ, частину було закрито і навіть знищено. Рішення Львівського "Собору" не були визнані дійсними ієрархією Вселенської Церкви, Української Греко-Католицької Церкви та її вірними. Духовенство і вірні УГКЦ протягом більш як сорока років переслідувались державою, піддавались обструкції та дискримінації.

 

У листопаді 1989 року Радою у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР було оголошено заяву про надання можливості греко-католикам в Україні користуватися усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань. Фактично визнання УГКЦ без розв’язання центральної проблеми – повернення храмів – не зняло напруженості між віруючими греко-католиками та прихильниками РПЦ.

 

У цій складній ситуації вельми важливого значення набуло питання повернення Українській Греко-Католицькій Церкві кафедрального собору Святого Юра. Собор та митрополичі палати збудовані українськими греко-католиками в ХVІІ – ХІХ століттях. У соборі Святого Юра є усипальниця греко-католицьких ієрархів, а також зберігаються духовні реліквії усіх греко-католиків.

 

Виходячи з вищенаведеного, сесія Львівської міської ради народних депутатів вирішила:

 

1. Повернути кафедральний собор Святого Юра у Львові та митрополичі палати Українській Греко-Католицькій Церкві.

2. Звернутися до керівництва Львівсько-Дрогобицької єпархії Української Православної Церкви, що підлягає Московському патріархату, з проханням добровільно звільнити кафедральний собор Святого Юра до 13 квітня 1990 року.

3. Доручити виконкому Львівської міської ради народних депутатів разом з керівництвом Львівсько-Дрогобицької єпархії вирішити питання про переведення канцелярії Львівсько-Дрогобицької єпархії в інше приміщення.

4. У разі відмови добровільно звільнити кафедральний собор Святого Юра та митрополичі палати виконкому Львівської міської ради народних депутатів забезпечити виконання даного рішення.

5. Сесія Львівської міської ради народних депутатів як орган державної влади в м. Львові просить вибачення у віруючих Української Греко-Католицької Церкви за всі кривди та утиски, яких вони зазнали впродовж десятиліть.

 

Закликаємо громадськість м. Львова та населення усієї України з розумінням поставитися до цього рішення як акту відновлення історичної справедливості і прав Української Греко-Католицької Церкви.

 

Львівська міська рада народних депутатів ґарантує забезпечення рівних прав для віруючих усіх існуючих у м. Львові конфесій.

 

Звертаємось до депутатів Львівської обласної ради народних депутатів і Верховної Ради Української РСР з проханням вирішити питання леґалізації і повної реабілітації Української Греко-Католицької Церкви як жертви репресій та повернення їй всього майна і споруд.

 

Голова Львівської міської ради народних депутатів                                                   В. І. Шпіцер

 

Після леґалізації Української Греко-Католицької Церкви керівники Львівської єпархії Російської Православної Церкви, мабуть, зі страху перед неминучими конфліктами, послідовно полишили свої пости. Спочатку Митрополит Никодим Руснак (1989 р.), а потім і архієпископ Іриней Середній. До останнього ми з Богданом Котиком намагалися потрапити, щоб вручити йому рішення Міської ради стосовно собору Святого Юра, проте він відмовився нас прийняти. Тому, коли на сесії Обласної ради розглядалася справа передання цього храму греко-католикам, я, як депутат Обласної ради, попросив слова і сказав:

 

Вважаю за необхідне змінити формулювання "Добровільно віддати церкву Юра…", оскільки таке ж прохання, тільки з конкретною датою – 13 квітня 1990 року, – було в рішенні Міської ради і не було виконане. Мало того, поведінка львівського керівництва РПЦ не дає підстав сподіватися на "добровільне" вирішення цього питання, бо воно уникає будь-яких контактів чи переговорів. Чиняться перепони щодо виконань рішень Міської і Обласної рад про проведення інвентаризації церкви Юра.

 

Тому я, проглянувши юридичну літературу, дійшов висновку, що культові споруди є державною власністю і "правомочності держави як власника нічим не обмежені". Державна влада у Львівській області належить депутатам, тобто нам з вами. На цій підставі ми маємо право здавати державне майно обласного рівня в оренду (в даному разі – церкву Юра), або розривати договір оренди, якщо є порушення (у нашому випадку – відмова від проведення інвентаризації). Пропоную скористатися правом наймодавця і записати в резолюцію:

 

1. Вважати поновлення договору з РПЦ у січні 19В0 року неправомірним, позаяк орендатором були допущені порушення вимог законодавства щодо використання пам'яток архітектури.

2. Наймачу (Львівська єпархія РПЦ) звільнити церкву Юра і митрополичі палати до 18 травня 1990 року.

 

Коли ж Львівську єпархію покинув й Іриней, то його місце зайняв рукоположений 18 квітня 1990 року Філаретом на єпископа Львівського і Дрогобицького Андрій Горак. Одразу після цього призначення ми зі Степаном Кисілем  навідалися у собор Святого Юра з наміром переконати новопоставленого єпископа виконати рішення Міської ради і передати греко-католикам Святий Юр. Сподівалися на позитивне рішення, оскільки о. Андрій (Горак)  на відміну від своїх попередників походив із наших країв (с. Поляна Миколаївського району), а його батька в 1949 році репресували, засудили на 25 років і невдовзі замордували на засланні в Іркутській області московські вірнопіддані чекісти-комуністи.

 

Вірили також в християнську мораль і повернення до справедливості. В багатогодинній розмові я переконував єпископа Львівського і Дрогобицького в необхідності відмовитися від сталінсько-більшовицької наруги над УГКЦ і повернути брутально загарбані Російською Православною Церквою греко-католицькі храми. Принцип реституції повинен діяти насамперед між християнами. Але владика твердо стояв на своєму і категорично відмовляв нам у праві греко-католиків. Твердив, наприклад, що на місці собору Святого Юра до Унії вже стояла православна церква. На зауваження про неналежність тієї церкви до РПЦ відповідав, що вона все-таки була православна, а не греко-католицька. У нашій бесіді я часто посилався на біблійні істини і канони, на десять заповідей, навіть пропонував коштом міста побудувати для РПЦ резиденцію, якщо владика виконає рішення Міської ради. До речі, тоді це було абсолютно реальною справою. Проте на владику не діяли ніякі арґументи: ні мої, як міського голови, ні біблійно-християнські. Коли ми покидали митрополичі палати, він зауважив: "Пане Шпіцер, мабуть, було б справедливіше, якби ми з вами помінялися місцями". Ще деякий час владика Андрій рішуче захищав захоплене Сталіним на користь РПЦ майно, але 19 серпня 1990 року у соборі Святого Юра було проведено вже греко-католицьке богослужіння.

 

Два інтерв’ю

Наступного дня після ухвали рішення про собор Святого Юра в газеті "Молода Галичина" було надруковане перше моє інтерв’ю на посаді голови Міської ради та ще й з фотопортретом:

 

Молода Галичина, 7 квітня 1990 року

Василь ШПІЦЕР:

 

"ТЕПЕР ПОБАЖАЙТЕ НАМ СИЛИ"

У ці дні в будинку, де на ратуші розвівається національний синьо-жовтий стяг, йде напружена робота. Тут народжується нова народна влада. Своїм лідером – головою міської ради – депутати вже обрали Василя Івановича Шпіцера.

Кореспондент "Молодої Галичини" поспішив узяти в нього інтерв’ю.

 

- На сесії депутати звертаються один до одного словом "пане". Чи дозволите мені так називати Вас?

- Мені буде приємно. Приємно усвідомлювати, що відновлюється традиційне історичне звертання, характерне для нашого краю. Воно не асоціюється з тим, що людина, котру називають паном, неодмінно є власником маєтків, багатств. Так у нас спілкувалися культурні, виховані люди. На сесії ми нікого не обмежуємо: можна користуватися у звертаннях і "пане", і "товаришу" чи просто "шановний депутате".

 

- Отже, пане Василю, прошу розповісти нашим читачам трохи про себе.

- Перше знайомство у нас уже відбулося напередодні виборів. Ближче не зашкодить. Мені 43 роки. Я виходець із села Нижня Лукавиця Стрийського району. Батьки – колгоспники. Раніше вони вважалися заможними, точніше середняками. Нас не вивезли в Сибір, проте геть чисто обібрали. Пам’ятаю, малим сидів на порозі і спостерігав, як розбирали нашу стодолу, як голосила мати. Бачите, новій владі здавалося, що ми куркулі, бо маємо стодолу...

 

Шість класів навчався у селі, десятирічку закінчив у Стрию, у школі № 10. До речі, нині її троє випускників – депутати Львівської міської ради.

 

Школу закінчив з відзнакою. Вступив на електрофізичний факультет Львівського політехнічного інституту. Мав намір учитися на "відмінно". Однак... Іспит з історії КПРС мені вдавалося складати лише на "трійку". Викладач Володимир Кирилович пояснював мені це так: "Ви знаєтє, но нє понімаєтє". Це була реакція на мої заяви на кшталт: "Ви сказали, що колгосп добре, а ось моя мама заробила цього місяця мінус три карбованці, бо брала в колгоспі коней привезти дров". І це ті коні, котрі раніше забрали від нас у колгосп безплатно.

 

На старших курсах я "змудрів" і взявся до науки. Після закінчення інституту мене скерували на роботу в Тамбовську область. Так тоді робили: російськомовні випускники залишалися у Львові, а мене, який просив залишитися біля самотніх батьків, відправили в Росію. Там я довго "воював", відкріплювався і, втративши права молодого спеціаліста, повернувся у Львів. З пропискою було сутужно, відповідно і з працевлаштуванням. 1973 року одружився, тоді прийняли на роботу у Науково-дослідний радіотехнічний інститут. Заочно закінчив аспірантуру Московського авіаційного інституту. У 1986 році захистив дисертацію кандидата технічних наук, зовсім недавно отримав звання старшого наукового співробітника. Маю 50 наукових праць, 25 авторських свідоцтв на винаходи.

 

Розпочалися перебудовні процеси, і те, що в моїй душі сиділо, розбудилося. Я зацікавився діяльністю Товариства української мови. Ми створили осередок в нашому Інституті, мене обрали його головою. Потім я став членом президії обласного товариства, допомагав створювати осередки в Моршині, у Кам’янці-Бузькій...

 

 

- Ця робота, зустрічі з людьми, знайомства з ними сприяло тому, що Вас висунули кандидатом у депутати Міської ради?

- Так, я багато зустрічався з людьми, виступав перед ними, намагався аналізувати політичні події. Ось, скажімо, тоді була оголошена програма "Національна політика партії в сучасних умовах". Її я проаналізував у світлі ленінського вчення. Виходило, що в деяких моментах ця програма була навіть антиленінська. Наприклад, концепція "общегосударственного языка". Вона анульовувала недавно ухвалений Закон про мови в Українській РСР.

 

Аналізував я передвиборчі програми міського комітету комсомолу, ЦК ЛКСМУ, міськкому, обкому партії. Для того я склав тест з 12 пунктів, які перегукувалися з платформою демократичного блоку. Цікаво те, що чим вище на ієрархічній драбині стояв партійний орган, тим його позиція була менш демократична. Скажімо, ЦК КПУ набрало за моїм тестом лише три пункти. На цю тему я написав статтю "Вибори і демократичний централізм", опублікував її у газеті "Просвіта".

 

- Як Ви ставитеся до лозунгу "Вся влада - Радам!"? і чи можна говорити, що його первинний зміст повернувся?

- Подібне запитання мені поставили виборці на одній із зустрічей. Мовляв, що це буде, коли Ради узурпують усю владу? По-перше, не узурпують, а її довіряє депутатам народ. У нього в руках всі механізми відкликання, і він може собі дати раду з депутатом-диктатором чи кар'єристом і ледарем.

 

Перехід влади до Рад – це процес. Він іде сьогодні, іде нелегко, у боротьбі, і тому, чи повернувся первинний зміст лозунгу, запитайте десь через рік. Бо в нас тепер є 95 відсотків підприємств союзного підпорядкування. На них впливу ми не маємо, шляхи його треба шукати неодмінно. Бо ці підприємства "закопані" в нашу землю, псують наше повітря, п'ють нашу воду, черпають наші ресурси...

 

Безперечно, ми зробимо все для того, аби люди відчули, що в них є своя народна влада, за яку вони недаремно голосували і котра підпорядкована не комусь іншому, а саме їм.

 

- За яку проблему Ви візьметеся насамперед?

- Найперше наше завдання – це не помилитися у формуванні міськвиконкому. Тут повинні працювати знаючі люди. Не обійти б нам і тих, хто трудився і зараз трудиться сумлінно, не прогледіти б корумпованих, слабких...

 

Проблем багато! Щоб освоїти їх – потрібен час. Ось візьміть наше місто. Яке воно занехаєне, брудне. Тому вже сьогодні я прошу – надрукуйте в "Молодій Галичині" ці слова жирним шрифтом: «Наближається Великдень, і ми готуємо свою оселю до свята. Не забудьмо також цього тижня після роботи вийти біля своїх будинків, щоб позбирати сміття, скопати клумбу, обкопати дерева». У нас сьогодні проблеми з двірниками. Бракує, на жаль, і культури поведінки. Погодьтеся, інколи ми бездумно кидаємо собі під ноги непотрібний папір. Коли ми хочемо вважати себе цивілізованою європейською нацією, то пам'ятаймо: чисто не там, де замітають, а там, де не смітять.

 

Складна проблема з церквою Юра. Я розумію позицію попереднього виконкому і його голови, який у виступі по телебаченню сказав, що ніяких силових дій не застосовуватиме. Днями проблему, яку ставлять релігійні громади, обговорять депутати й ухвалять остаточне рішення.

 

Звичайно, хотілося б мати економічну самостійність в області. У нас багата земля, роботящі люди, які хочуть сповна отримувати винагороду за свою працю, а не залежати від милостині центру.

 

- Моє наступне запитання може виглядати дещо неделікатним. Не ображайтеся, пане Василю – я виконую побажання групи читачів, які цікавляться етимологією Вашого прізвища.

- Я цікавився цим також. "Таємницю" розкрив мені брат мого батька, який тримав у руках документи, з яких випливало, що наш рід походить від шведів, які оселилися тут, мабуть, ще після Полтавської битви. Інших слідів мого походження не збереглося знаю, що мій дід був Прокопом, прадід – Степаном, прапрадід – знову Прокопом До шведського коріння я не "докопався", тому вважаю себе українцем, і тільки українцем.

 

- Репортаж із сесії я дивився у товаристві людей різного віку. Копи оголосили, що Вас обрано головою Міської ради, то з гурту почувся вигук: "А Котик?".

- Пан Богдан залишився головою міськвиконкому. Це виконавчий орган. Я голова Міської ради, так би мовити, законодавчого органу, який буде приймати рішення, постанови

 

- І не лише...

- Раніше було так, що голови виконкомів самі ставили собі завдання і самі контролювали їхнє виконання. Тепер функції ці розділені, і Міська рада, в яку входить 150 депутатів, буде й контролюючим органом. Система тут аналогічна: як Верховна Рала СРСР і Рада Міністрів СРСР

 

- Які свої риси характеру Ви вважаєте сильними?

- Нескромно говорити, але вважаю себе працьовитим. Бо без того нічого не досягнув би, "блатів" у мене немає.

 

Умію контактувати з людьми. Таких, які мене не люблять, – мало. Я упертий тому, коли "вгризаюся" у проблему, то глибоко, і йду до кінця. Люблю читати намагаюся підтримувати добру фізичну форму. Нещодавно була першість області з гирьового спорту. У ній я брав участь.

 

- Тепер про слабкі сторони.

- Можу зірватися на крик, коли бачу несправедливість...

 

- Мабуть, досить, бо я відкриваю ваші слабкі місця на потіху ворогам Вони ж ними і скористаються.

- Я сказав — у мене їх немає.

 

- Своїм запитанням я відкрив Вашу ще одну хорошу рису – відвертість.

- Так, Ви запитали, я відразу відповідаю.

 

- Ми завершуємо розмову, розійдемося. Чим Ви займатиметеся далі?

- Роботи вдосталь. Учора прийшов додому десь після 12 години ночі. Під час сесії один із депутатів перевтомився, і довелося викликати "невідкладну" допомогу і так депутати працюють коректно, організовано. Вдячний їм за це. Завтра знову сесія робота комісій... Так що побажайте нам сили.

 

- Бажаю здоров'я і сили для плідної праці!

Інтерв'ю узяв Василь СЕМЕН.

 

Певна річ, потім про нашу роботу багато писали у львівських і не тільки газетах, але мені хочеться подати інтерв'ю, надруковане трохи пізніше в газеті Ленінградської організації Спілки журналістів СРСР "ЧАС ПИК":

 

Во Львове ремонт капитальный идет

Песенка эта, еще довоенная, с простейшим припевом "Ждем вас во Львове", выплеснулась из окошка, забранного ажурными жалюзи, на тихой улочке, что звалась, прежде (вечность назад) Учительской. Ах, Львов, красавец Львов! Вновь я иду по твоим булыжным мостовым, по которым осенью с тихим, ласковым стуком прыгают рыжие отполированные каштаны. Тут я любил и был любим. Тут живут мои отец и мать. Здесь, в жёлтом песке загородного кладбища, вечным сном спит младшая сестра. Твои дожди, Львов, разноязыкую речь, зеленые холмы я бросил ради прямых проспектов холодной северной столицы. Но сердце, сердце осталось с тобой.

 

И сколько раз за эти годы разлуки мне, едва услышав, что родом из Львова, бросали фразу: "А, так ты бандеровец". Привычка пришлёпывать политические ярлыки осталась в крови с тех пор, когда предшествовала "шлепке" "контра", "троцкист", "бухаринец", "бандеровец".

 

Этой весной слухи о Львове были один тревожнее другого. Доносилось, что жовто-блакитники захватили власть, все ходят с Трезубцами, русским приходится несладко; И, наконец, громыхнула "Правда", да в таких фразах, что недалече и до лязганья танковых гусениц на узких улочках мятежного городка. То ЦК Компартии Украины, Президиум Верховного Совета и Совет Министров УССР выступили с заявлением "...под лозунгами возрождения национального самосознания ведется разнузданная националистическая пропаганда. ...В противоправную националистическую деятельность активно втягивается молодежь. ...Уже первые решения, практические шаги органов власти, в частности во Львове... свидетельствуют об их деструктивности и сепаратистской сущности".

 

Огромный желто-голубой флаг реял на флагштоке на самом Высоком Замке. Бог ты мой, я же помню, как за значок, даже не на лацкане, молодые, способные ребята мгновенно вылетали из института и Университета, а потом и тихо исчезали из города. За этот значок навешивался срок.

 

Но вот флаг над городом, а в городе – тишина и спокойствие, и нет той агрессивности, что так ранит в очередях и транспортной толчее Ленинграда и Москвы. И еще бросилось в глаза – нет набившей зрительной оскомины серой фигуры с дубинкой- "маруськой". Ну напрочь. Даже у "клумбы" – львовском Гайд-парке нет ни одного милиционера. Люди читают лозунги, газеты, поют песни, спорят, но не до ожесточения. Тут будет установлен памятник Т. Г. Шевченко. Сюда приезжают поклониться, положить цветы невесты с женихами. Не было милиционера и у входа в Ратушу, напрасно я приготовил новенькое редакционное удостоверение. Я спешил на встречу с председателем городского Совета Василием Ивановичем Шпицером.

 

Шпицер покоряет нечастым сочетанием: лицо думающего, интеллигентного человека, вся очень крепко сбитая фигура говорит о большой физической силе.

 

Василий  Иванович расспрашивает, откуда знаю украинский, чувствуется, что ему импонирует – русский, давно живет в России, а язык, впитанный с детства, не забыл. Спрашивает о родителях, и когда слышит, что и мама, и папа отзываются: украинцы стали намного мягче относиться к русским, откидывается к спинке стула, и очень довольный, улыбается.

- Национальное согласие – оно ж нам, как воздух, нужно. Так удручает брехня, распространяемая киевскими газетами и "Правдой". В стране из-за национальных конфликтов такая кровь, такое горе, а они... У нас сейчас стали создаваться национально-культурные центры: польский, русский, венгерский, армянский, еврейский. Мы отдали верующим храмы, церкви, костелы, синагоги. Без возрождения  веры не возродить душу, а с ней и культуру. У русского общества очень умный, толковый председатель – Сергей Анатольевич Сокуров. Поначалу записалось человек 500. А тут пустил кто-то слух по городу – будут закрывать русские школы. Заведующая облоно, бывшая диссидентка Ирина Онуфриевна Калинец вместе с Сокуровым тут же собрала директоров русских школ. Когда Калинец рассказала о программе развития русских школ, в русское общество записалось 10 тысяч человек. Поверьте, национальных конфликтов во Львове не будет.

 

- А религиозных?

-  Кому-то нужны очаги напряженности в оазисе свободы. Мы отдали собор Святого Юра Украинской Католической Церкви. Это их святыня, на их деньги построенная, в 1946-м насильно отторгнутая. И тут же в программе "Время" выступил Филарет и исказил правду, мол, негде православным молиться. Во Львове 8 православных храмов. Чтобы избежать конфликта, львовяне соберут деньги и построят православный собор.

 

Мы говорили с Василием Ивановичем о религии (он глубоко верующий человек) и экономике (Шпицер – электронщик, у него 20 свидетельств на изобретения, 50 научных  трудов). Свою экономическую программу он закончил энергичным: "Граждане Львова, обогащайтесь!"

 

Провожая меня, он сказал:

- Мы не собираемся отделиться от Восточной Украины. Никогда! Только вместе. В этот трудный час мы должны быть все вместе.

 

Я поверил этому человеку искреннему, религиозному, думающему. На фоне страны Львов предстает феноменом. В городском Совете 95 % – демократический блок, в областном – 73. В ситуации, когда лозунг "Отделимся!" самый модный, во Львове самое мощное: "Мы вместе!". Полки и прилавки в магазинах не очень полны, а ожесточения прежнего нет. Что так смирило, как масло, вылитое в штормовые волны?

 

Ведь еще неистовствует в обкоме партии Секретарюк, колотит по трибуне палкой. Но совершенно ясно – тут это, партия вчерашнего дня. Громыхание бессильной злобы. Я уезжал из Львова, так и не разгадав этой загадки. Но уезжал я без тревоги в душе. На Высоком Замке желто-голубой флаг, а в городе тихо, забастовок нет, идет капитальный ремонт.

Виктор ТЕРЕШКИН

Візита Ярузельського

Неординарною подією для Львова була візита до нашого міста президента Республіки Польща Войцеха Ярузельського, який надалі мав їхати на зустріч із Михайлом Горбачовим для розмови про Катинь. Це сталося 11 квітня 1990 року, коли з львівськими комуністами вже ніхто не хотів зустрічатися, а демократична Обласна Рада ще не приступила до роботи. Тому в аеропорту його зустріли заступник Голови Президії ВРУ Ю. Бахтін, старий ще голова Львівського облвиконкому М. Кирей, голова Львівської міської ради В. Шпіцер та голова МВК Б. Котик.

 

Войцеху Ярузельському влаштували екскурсію по Львову. На Личаківському цвинтарі він поклав квіти до меморіалу "Львівські орлята". У той же час на Янівському кладовищі пам’ять українських січових стрільців шанували інші члени польської делегації: державний секретар Ю. Чирек, заступник міністра оборони Я. Онишкевич, консул В. Восковський. 

 

 

Делегація на чолі з Президентом відвідала також Наукову бібліотеку ім. В. Стефаника і провела зустріч з активістами Товариства польської культури. За обідом я виголосив коротку промову:

 

Вельмишановний пане Президенте!

Пані і панове!

Я радий вітати Вас на українській землі. Львів’яни пильно стежать за подіями, що відбуваються у Польщі – країні, котра першою почала, як ми кажемо, перебудову. Ми раді, що ваш великий, культурний, духовно багатий народ, який має давні традиції демократичного управління державою, поклав край тоталітарній системі і запровадив багатопартійність, приватну власність та вільний ринок.

 

Відомо, що Ви, пане Президенте, маєте велику повагу і підтримку свого народу, як, зрештою, і всього світу. Ви відвідуєте Україну в час, коли в нас також проходить демократизація і на порядку денному стоїть питання економічного та політичного суверенітету. Гадаю, що ми значною мірою підемо вашим шляхом, тому бажаю Вам якнайскоріших і якнайбільших досягнень.

 

Бажаю Вам, пане Президенте, доброго здоров’я, взаєморозуміння зі своїм народом, успіхів у міжнародних стосунках.

 

Хай розквітають наші держави, хай міцніє польсько-українська дружба!

 

Після завершення офіційної частини я підійшов до Войцеха Ярузельського і звернувся до нього українською мовою, на що його перекладач (не знаю – з їхньої чи з нашої сторони) негайно заявив, що він не знає української. Ярузельський гостро глянув на нього і м’яко промовив до мене: "Нєх пан муві поволі, я вшистко розумєм по-українску". Я сказав: "Пане Президенте, хочу попросити Вашого сприяння у справі засудження сеймом Республіки Польща операції "Вісла". Він пообіцяв звернути на це увагу. А того перекладача-примітива, що приїхав до Львова, не знаючи української, я біля Президента більше не бачив.

 

Перше – 1 Травня і друге –  9 Травня

Наступало колишнє велике компартійне свято, але воно було нібито й святом трударів усіх країн. Щоб нас не звинуватили в нелюбові до робітничого класу, його треба було відсвяткувати. Але як його відзначати? Чи з тією помпою – трибунами, президіями, портретами вождів, –  що була торік, чи якось по-іншому? Обласна рада вирішила влаштувати піший хід з центру міста на стадіон "Україна" і там поспілкуватися з львів’янами. 

 

 

Початок пішого ходу на стадіон "Україна" 1 травня 1990 року.

Зліва: Атена Пашко, Р. Братунь, І. Гель, В. Чорновіл, Б. Котик, В. Шпіцер, С. Давимука, Д. Футорський, Р. Лубківський, Р. Іваничук, О. Влох

 

Ось як описує початок цього дійства Олександр Бусол у газеті "Молода Галичина" за 2 травня 1990 року: "Зовсім незвично бачити, як біля Оперного театру міліцейські чини узгоджують свої дії з представниками НРУ. Поглядом шукаю трибуну. "Нарешті забрали коритний п’єдестал", – неначе вгадує мої думки літній чоловік…

 

Моїм здивуванням сьогодні, мабуть, не буде краю. Серед гурту людей частіше зустрічаю усіма знаних народних депутатів: С. Давимуку, В. Шпіцера, І. Геля, Р. Іваничука, Р. Лубківського, М. Косіва… Вони за крок від нас – підходь і розмовляй. А ось і Вячеслав Чорновіл. Підходжу, вітаю зі святом. У відповідь чую: "Справді, є над чим замислитись, треба переосмислювати подібні заходи, порадимось із народом. Усе змінюється, хоч ми і перебуваємо під шаленим партійно-бюрократичним тиском, але сьогоднішня демонстрація не буде ганебним повторенням минулорічних фарсів".

 

На стадіоні, де зібралося багато тисяч львів’ян, я відкрив урочистий мітинґ такими словами:

Шановна громадо!

Дорогі львів’яни і гості нашого міста!

Вітаю вас у цей весняний сонячний день на стадіоні "Україна"! Ми зібралися тут, щоб відзначити Першотравень – День міжнародної солідарності трудящих. Але наш сьогоднішній Першотравень особливий, він дуже відзначається від попередніх.

 

Згадаймо, як два роки тому ми йшли організованими колонами, списки яких складали відповідні функціонери, а порядковий номер колони залежав від того, яке місце зайняв колектив у так званому соціалістичному змаганні. Минулого року декому з нас удалося прорватися через автомобільно-міліцейські кордони і гордо пройти мимо заповненої компартійними керівниками трибуни з синьо-жовтими знаменами.

 

Сьогодні ж ми прийшли сюди добровільно, без насильства, без помпезних трибун і без фальшиво-бадьорих закликів сталінсько-застійної доби. Особливість нинішнього Першотравня полягає ще й в тому, що на Львівщині на виборах переміг демократичний блок, що недавно ми відзначили сумну дату – четверту річницю Чорнобильської трагедії, що комуно-консерватори не можуть змиритися з процесами демократизації, усіляко компрометуючи наших народних депутатів.

 

Так, ЦК компартії України, під чуйним керівництвом якої стався Чорнобильський вибух, рівний 75 Гіросімам, а також Президія ВР УРСР, керована Валентиною Шевченко, яка довела до нульової позначки суверенність України, замість того, щоб на колінах спокутувати свою вину перед народом, пускають в світ заяву, у якій ваших обранців називають авантюристами, політичними невігласами та такими, що не мають підтримки народу. Як відомо, оливи в огонь підливає і обком компартії.

 

Тому ми на сьогоднішньому зібранні спокійно та розумно поговоримо і про свято 1-го Травня, і про те, що нас хвилює. Прошу вас, дорогі земляки, своєю коректною поведінкою підтвердити властиве галичанам відчуття такту і вихованості.

 

Отже, перший Першотравневий демократичний мітинґ оголошую відкритим!

 

Потім було багато виступів, оплесків, на стадіоні панувала надзвичайно лагідна, святкова атмосфера. Особливе піднесення викликало повідомлення Богдана Гориня про створення Української республіканської партії.

 

Чергове неоднозначне святкування – День Перемоги. Демократи розуміли цю перемогу як визволення від нацистів, але і окупацію України більшовиками. Однак ще існував Радянський Союз, сильною була компартія та й не могли ми за місяць щось кардинально змінити. Тому парада відбулася, і ось як це описали кореспонденти органу Львівського обкому компартії України газети "Вільна Україна": "Ось і сьогодні жителі і гості Львова прийшли на центральний проспект міста на парад військ гарнізону, присвячений 45-річчю Перемоги. На трибуні – заступник голови Обласної ради народних депутатів М. Горинь, голова облвиконкому С. Давимука, Голова Львівської міської ради В. Шпіцер, голова міськвиконкому Б. Котик, перший секретар міськкому партії В. Волков… Десята година ранку. Зведена оркестра виконує "Зустрічний марш". Командувач Червонопрапорного Прикарпатського військового округу генерал-полковник В. В. Скоков приймає рапорт від командуючого парадом В. С. Чечеватова… Командувач військ округу піднімається на трибуну і виголошує промову… Фанфари сповіщають про початок параду" 

 

 

Все-таки наступного року такий парад у центрі міста не відбувся, бо львів’яни були категорично проти його проведення. Адже деякі розсекречені матеріали показали факти співпраці більшовицького й нацистського режимів. Саме ці дві антилюдяні імперії на виконання пакту Молотова-Ріббентропа розпочали Другу світову війну. Вражало й співвідношення жертв у цій війні – німці на Східному фронті втратили три мільйони солдатів, загальні з радянської сторони за різними даними становили від двадцяти до сорока мільйонів людей. Тобто це була піррова перемога, тому правильно було б не святкувати, а оплакувати загиблих. Нам було відомо про наміри багатьох політичних сил та громадських організацій зірвати цей захід. З іншого боку, Москва ухвалила рішення провести в містах паради. Керівництво Львова зібралося на засідання і радилося про подальші дії. Нарада тривала довго, було багато різних пропозицій, одна з котрих – провести парад біля Монументу Слави. Всі дійшли згоди, що так буде найкраще. Раптом до кабінету увійшов В. Скоков і з доброю усмішкою сказав: "Ребята, вы, наверное, обсуждаете, как провести парад 9 мая. У меня есть предложение – провести его возле Монумента Славы". Спочатку ми дуже втішилися, але скоро зрозуміли: не могли так просто збігтися думки львівської влади і командувача округу. Мабуть, нас прослуховували. Під час одного радіоінтерв’ю ми змушені були вийти з мого кабінету, бо диктофон несамовито свистів, і журналіст пояснив це наявністю підслуховувальних апаратів, т. зв. "жучків". Трохи пізніше Степан Давимука таки виявив вмонтовані в його робочому кабінеті "жучки". Думаю, що проникнення "злодіїв" у мою квартиру (вони майже нічого не вкрали) невдовзі після обрання мене головою ради було пов’язане із встановленням "жучків". До речі, після завершення головування мене знову "обікрали" – мабуть, забирали "жучки", щоб ненароком не попалися мені на очі.

 

Герб Львова

Після встановлення над Ратушею національного синьо-жовтого прапора було ухвалено рішення про герб міста Львова. Ось як це описує депутат Андрій Гречило: "На підставі детального вивчення історичних матеріалів, а особливо найдавніших відомих печаток міста, було реконструйовано малюнок міського герба. Великий герб Львова становив собою щит з міським знаком, вписаний у декоративний картуш та увінчаний срібною міською короною; щит підтримують лев у золотій короні та княжий ратник; доповнює композицію синьо-жовта стрічка та золотий Тризуб". Пропозиція пана Андрія була поставлена на голосування, і Міська рада ухвалила:  

 

РІШЕННЯ

Про герб міста Львова від 05. 07. 1990 р. м. Львів

У 1967 році Львівською міською радою народних депутатів ухвалене рішення "Про герб м. Львова". Однак при тому було допущено кілька хиб при зображенні геральдичних фігур та в колористиці герба.

 

Львівська міська рада народних депутатів вирішила:

1. Скасувати рішення Львівської міської ради депутатів трудящих (одинадцятого скликання) від 15.06.1967 року "Про герб міста Львова".

2. Затвердити Герб і Великий Герб Львова та ескіз хоругви Львівської міської ради народних депутатів, представлені на розгляд постійною комісією Міської ради національного і духовного відродження (додані).

3. Затвердити описи Герба та Великого Герба Львова і хоругви Львівської міської ради народних депутатів (додані).

4. Герб і Великий Герб Львова, хоругва Міської ради є творами, на які авторське право має Львівська міська рада народних депутатів. Використання зображень гербів та хоругви міста без дозволу Міської ради заборонено.

5. Президії Міської ради, виконавчому комітету Міської ради народних депутатів розробити і виготовити бланки документації ради і її виконкому, президії ради у єдиному фірмовому стилі.

6. Виконавчому комітету Міської ради народних депутатів до 01.11.1990 року забезпечити встановлення Великого Герба Львова у приміщеннях сесійної зали Міської ради, на фасадах будинків Міської ради, головпоштамті, вокзалах залізничному й автобусному, аеропорту.

7. Контроль за виконанням даного рішення покласти на постійну комісію Міської ради національного і духовного відродження.

Голова ради        В. І. Шпіцер

 

Перед входом до Ратуші зручно вмостилися два леви авторства Євгена Дзиндри, які тримають щити з гербами міста. В той час це були герби, затверджені рішенням Міської ради від 1967 року, на яких леви зіп’ялися на задні лапки, та ще й зверху на гербах притулилися серпики з молотами. Тому ми звернулися до Петра Дзиндри – родича померлого скульптора – і через кілька днів на щитах уже вабили зір чудові нові герби з левами і, певна річ, без совєтської свастики у вигляді серпа і молота. До розпаду більшовицької імперії залишалося ще понад рік часу, але ми все робили згідно з чинним законодавством, і комуняки змушені були мовчки сприймати наші рішення.

 

 

Були, щоправда, й інші пропозиції щодо герба, що сприймалися не більше як жарти. Один поважний відвідувач-гуморист порадив надати гербові такого вигляду: "Лан жовтої пшениці, над ним – синє небо, на якому хмара. Нижче літають три Горині-орли, внизу стоїть Чорний віл, на ньому сидить міський голова Львова і шпіца, шпіца…".

 

Перейменування вулиць

Ще одним надзвичайно важливим питанням було перейменування вулиць. За часів попередньої влади, а до того й польської та австрійської, львівські вулиці найменовували, перейменовували без урахування історичних та українських факторів. Багато вулиць було названо іменами людей, які не мали до Львова жодного стосунку. Ба більше, немало вулиць мало імена людей, що відзначилися своїм антиукраїнством. Тому Міська рада також розглянула це питання одним із перших і створила спеціальну комісію:

 

РІШЕННЯ

Про впорядкування назв вулиць і площ міста Львова

від 10. 07. 1990 р. м. Львів

Львівська Міська рада народних депутатів вирішила:

1. Створити при виконавчому комітеті Львівської міської ради народних депутатів постійну комісію перейменування та найменування вулиць, площ та інших об’єктів міста Львова у складі:

Парубій Володимир Іванович – заступник голови виконкому, голова комісії.

Іськів Всеволод Петрович – зав. відділом культури міськвиконкому, заступник голови комісії.

Романів Олег Миколайович – голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заступник голови комісії.

Коломієць Любов Гаврилівна – інспектор відділу культури, секретар комісії.

Члени комісії:

Брусак Ростислав Любомирович – заступник зав. відділу комплексного економічного і соціального розвитку міськвиконкому;

Вуйцик Володимир Степанович – науковий співробітник Львівської філії інституту "Укрпроектреставрація";

Дорош Андрій Юліанович – завідувач наукового відділу Львівського державного історико-архітектурного заповідника;

Купчинський Олег Антонович – ст. н. с. Інституту суспільних наук АН УРСР;

Крип’якевич Роман Іванович – член обласної ради Товариства української мови ім. Т. Шевченка;

Малиновський Михайло Іванович – керівник групи інженерної підготовки управління капітального будівництва міськвиконкому;

Мацюк Орест Ярославович – заступник директора Львівського центрального історичного архіву;

Сварник Іван Іванович – завідувач відділу давніх актів Львівського центрального історичного архіву;

Чамара Олег Костянтинович – начальник Головного управління архітектури і містобудування;

Якимович Богдан Іванович – науковий співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР;

Сватко Ярослав Іванович – ст. н. с. ЛПІ, голова постійної комісії національного і духовного відродження Міської ради народних депутатів;

Горбовий Богдан Станіславович – асистент Зооветеринарного інституту, депутат Міської ради.

2. Для недопущення волюнтаризму в перейменуванні вулиць встановити, що пропозиції комісії про перейменування та найменування вулиць виносяться на розгляд сесії Міської ради тільки в разі їх схвалення постійною комісією національного і духовного відродження Міської ради.

3. Вважати основними завданнями комісії – повернення історичних назв вулиць, площ, проспектів, реґіонів Львова, увічнення історичного минулого українського та інших народів, що його населяли протягом віків.

4. Не допускати перекладу назв вулиць, площ, проспектів іншими мовами, надання однієї і тієї ж назви вулиці, площі, проспекту. Транскрибування здійснювати з мови ориґіналу –української.

Голова Міської ради        Шпіцер В. І.

 

Уже в січні 1991 року комісія подала перші пропозиції, за якими було ухвалено рішення міськвиконкому "Про перейменування вулиць і площ в м. Львові":

1. Щоквартально протягом 1991 року вносити на розгляд виконкому пропозиції комісії щодо найменування та перейменування вулиць м. Львова.

2. Перейменувати вулиці і площі м. Львова відповідно до додатку № 1 (Додаток № 2 – Історична довідка назв вулиць і площ).

3. Виконкомам районних рад до 01. 05. 91 р. забезпечити демонтаж табличок з колишніми назвами вулиць і встановити таблички з новими назвами.

4. Підприємствам, організаціям і установам міста відповідно до даного рішення внести зміни в свої поштові і телеграфні реквізити.

5. Опублікувати нові назви вулиць у місцевій пресі.

 

Відповідно до цього рішення було перейменовано 95 вулиць, серед них: Артема перейменовано на Володимира Великого, Атеїстів – на О. Духновича, Боженка – на княгині Ольги, Галана – на Б. Лепкого, Горького – на В. Гнатюка, Колгоспну – на Акад. Ів. Крип’якевича, Крупської – на Ів. Рутковича, проспект Леніна – на проспект Свободи, пл. Р. Люксембург – на Катедральну, Орджонікідзе – на Ів. Пулюя, Радянської Конституції – на В. Симоненка, 17 вересня – на Січових Стрільців, Клари Цеткін – на Уляни Кравченко, Фурманова – на Шолом-Алейхема, Фрунзе – на Староєврейську.

 

З останнім перейменуванням виникли певні проблеми, бо в дорадянський період ця вулиця мала назву "Жидівська". Оскільки російська культура ще з царських часів опаплюжувала слово "жид", то поступово воно набуло в Росії вкрай негативного значення. Через це після Жовтневого перевороту, до якого дуже активно долучилися жиди, більшовицька влада вирішила звати їх не жидами, а євреями. І хоча в більшості країн Європи цей народ називають жидами, повернення вулиці назви "Жидівська" у Львові могло викликати оскаженілу критику з боку московських комуно-більшовицьких ідеологів та одурманених совків і навіть частини російсько-єврейської інтелігенції. Тому, незважаючи на тиск більшої частини депутатського корпусу, я відклав розгляд цього питання до наступного дня і запросив сказати свою думку на сесії Міської ради голову Львівського товариства єврейської культури ім. Шолом-Алейхема відомого єврейського письменника Олександра Лізена. Немолодий уже, інтелігентний чоловік вийшов на трибуну і сказав: "До війни у Львові жили жиди. Німці усіх їх знищили. Після війни у Львів зі сходу приїхали євреї. Прошу дати вулиці назву "Староєврейська". Депутати одноголосно задовільнили прохання голови Єврейського товариства.

 

Перейменування вулиць викликало великий ажіотаж. Що тут почалося! Делегації за делегаціями, десятки листів із вимогами припинити подальше перейменування вулиць. Головний аргумент – у країні криза, немає товарів, бракує грошей, а ви так нерозважливо витрачаєте кошти. На це я мав відповідь: "А де ви були, коли в голодні післяреволюційні 1920 – 30-ті роки комуністична влада кинулася відразу перейменовувати не тільки вулиці, а й міста? Це було дуже недешево, бо треба було міняти карти, глобуси, підручники не тільки в СРСР, а й у всьому світі. Чому ви мовчали, коли в голодні післявоєнні роки у Львові тут же перейменували всі вулиці? А ми не просто перейменовуємо, ми повертаємо вулицям історичні назви та називаємо їх іменами видатних людей, що були пов’язані з нашим містом або зробили вагомий внесок в українську історію".

 

Подальшим рішенням міської влади було перейменовано ще 115 вулиць, у тому числі: україноненависника Віссаріона Бєлінського – на С. Смаль-Стоцького, Ватутіна – на Кн. Романа, Енгельса – на Є. Коновальця, Котовського – на Д. Донцова, Маркса – на Акад. Єфремова, Радянську – на В. Винниченка, Суворова – на Акад. А. Сахарова.

 

Після наведеного останнім перейменування до львівської мерії прибула чисельна делегація Московської Думи з претензіями, чому ми перейменували вулицю Суворова на вулицю академіка Сахарова (воліли генералісимуса-завойовника, аніж академіка-гуманіста). Я відповів:

- Але ж ви перейменували вулицю Хмельницького, який ступив перший крок до прірви і фактично віддав український народ у понад трьохсотлітню російську неволю, на Маросєйку – зневажливу назву від зневажливого слова Малоросейка. Пропоную бартер: ви залишаєте назву вулиці Хмельницького, а ми повертаємо назву Суворова.

- Мы подумаем и дадим ответ.

Думають дотепер…

 

Хочу відзначити, що за час нашої каденції нові назви отримали сотні вулиць. Тому мені зовсім незрозуміло, з яких міркувань наші послідовники ухвалили рішення перейменовувати у Львові не більше однієї вулиці на рік. Мабуть, не розуміють, що в разі, якби, не доведи Господи, до влади знову дорвалися комуністи, то вони повертали б комуно-російські назви не по одній вулиці за рік, а зробили б це миттєво! Подібно, як президент-демократ В. Ющенко мовчки віддав владу прем’єр-міністру, а В. Янукович за два тижні підім’яв під себе і Кабінет Міністрів України, і прокуратуру, і суди, і навіть Конституційний Суд. Дуже дивно виглядало, коли на звернення патріотичних сил Львівщини назвати одну з вулиць іменем Тимчія-Лопатинського – до сторіччя від народження Крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях – нам відмовили, мотивуючи тим, що вже ухвалене рішення назвати вулицю іменем отця Омеляна Ковча. Напевне заслуговує такої честі український душпастир, який врятував життя сотням євреїв, за що був заарештований гестапівцями і спалений в концтаборі Майданек. Але чи не заслуговує на увічнення пам’яті людина, яка все своє коротке життя віддала справі боротьби за Самостійну Україну, яка була ініціатором створення революційної ОУН і загинула в бою з енкаведистами? Є багато й інших історичних постатей (наприклад, убитий аґентом КҐБ один із лідерів ОУН Лев-Роман Ребет чи Голова Проводу ОУН, депутат Верховної Ради України Слава Стецько), пов’язаних з нашим містом, чиїми іменами слід було б назвати вулиці.

 

Далі було ухвалене ще одне сміливе рішення:

 

РІШЕННЯ

Про музейний будинок на проспекті Леніна, 20

від 12. 07. 1990 р. м. Львів

Музейний будинок на просп. Леніна, 20, збудований маґістратом м. Львова для міського художньо-промислового музею. Споруда використовувалася з цією метою до початку 50-х років, коли у вказаному приміщенні було розміщено філіал Центрального музею В. І. Леніна.

 

У ході інвентаризації пам’яток історії та культури споруда була взята на облік як пам’ятка архітектури категорії "В" місцевого значення (рішення облвиконкому № 381 від 05. 07. 85 р.), їй присвоєно охоронний № 149. У зв’язку з тим, що статус споруди змінювався, питання її балансової належності та дальшого використання не було вирішене відповідно до чинного законодавства.

 

У 1990 р. в зв’язку з рішенням ЦК КПРС і ЦК Компартії України про перепрофілювання та реекспозицію філіалів Центрального музею В. І. Леніна, у споруді було відкрито суспільно-політичний і культурний центр ім. В. І. Леніна, підпорядкований ЦК КПУ.

 

Отже, на сьогоднішній день споруда використовується не відповідно до її характеру та призначення, користувач порушує чинне законодавство в частині використання, обліку та пристосування пам’яток історії та культури, унаслідок чого підпадає під дію статті 25 Закону Української РСР "Про охорону і використання пам’яток історії та культури",  прийнятого Постановою Верховної Ради УРСР від 13. 07. 1978 р. про вилучення пам’яток у підприємств, організацій, установ.

 

Оскільки характер і призначення пам’ятки є музейні, Перша сесія першого демократичного скликання Львівської Обласної ради народних депутатів рекомендувала використати приміщення на проспекті Леніна, 20 для розміщення колекції давньоукраїнського мистецтва Національного музею. Ця збірка кількістю понад 10 000 експонатів ХІІІ – ХVІІІ ст. унікальної вартості на сьогоднішній день зберігається у Вірменському соборі на площі 562 кв. метри в умовах, котрі загрожують її існуванню.

 

Колекція була перенесена в собор 1953 року волюнтаристським рішенням радянських та партійних органів. Споруду Вірменського григоріанського собору, згідно з Програмою національного та духовного відродження, необхідно передати 3000-й вірменогригоріанській громаді для використання за безпосереднім первісним призначенням.

 

У зв’язку із специфікою збереження та складним перенесенням вказаної збірки будинок на проспекті Леніна, 20 є практично єдиним, який відповідає усім вимогам розміщення в ньому експозиції та фондів давньоукраїнського мистецтва.

 

Враховуючи вищевказане, Львівська міська рада народних депутатів вирішила:

1. Виконкому Львівської міської ради народних депутатів вирішити питання:

До 01.10.1990 року про передання пам’ятки архітектури (охоронний № 149, просп. Леніна, 20) на баланс Львівського державного історико-архітектурного заповідника;

 

Про сплату заборгованої орендної плати за використання приміщення на просп. Леніна, 20.

 

Отримані кошти перевести на рахунок Львівського державного історико-архітектурного заповідника.

 

2. Львівському державному історико-архітектурному заповіднику вирішити у встановленому Законом порядку питання про подальше використання пам’ятки архітектури – музейного будинку (охоронний № 149, проспект Леніна, 20).

 

Для розміщення експозицій та фондів давньоукраїнського мистецтва ХІІІ – ХVІІІ ст. та використання пам’ятки архітектури – Вірменського григоріанського собору (охоронний № 318, вул. Вірменська, 7) вірменською релігійною громадою за первісним призначенням.

 

3. Контроль за виконанням даного рішення покласти на постійну комісію Міської ради національного і духовного відродження.

  Голова ради  В. І. Шпіцер