Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 6. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 27 трав. 2014 р., 10:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 черв. 2014 р., 00:55 ]

ВИБОРИ, ВИБОРИ…

Перші відносно вільні вибори народних депутатів до Верховної Ради СРСР відбулися 26 березня 1989 року, а через два дні стали відомі їх результати. Товариство української мови ім. Т. Шевченка спільно з іншими громадськими організаціями тоді вже активно впливало на громадську думку, і успіхи не забарилися. На Львівщині вдалося зірвати вибори в чотирьох із дев’яти виборчих округів.

 

Вибори не відбулися (відповідно, кандидати "пролетіли")  у таких округах:

Дрогобицький – Яків Погребняк, перший секретар Львівського обкому компартії;

Залізничний – Білогруд, Сущенко (комсомолки);

Львівський (національно-територіальний) – директори заводів Микола Ващенюк і Олександр Маслак;

Червоноградський – два голови колгоспу.

 

У решті п’ятьох округах до ВР СРСР пройшли два представники від демократичних сил і лише троє патронованих компартією:

Львівський – Іван Вакарчук, професор Львівського державного університету;

Дрогобицький – Роман Федорів, письменник.

Золочівський –доярка;

Самбірський – міністр лісової промисловості;

Стрийський – механізатор;

 

Нагадаю, що за радянської "демократії" громадяни обирали зі списку, у якому значився… лише один кандидат. Зазвичай це була підібрана і схвалена компартійними органами особа відповідного рівня: доярка, механізатор, лікар, директор, письменник, робітник, інтеліґент і т. ін. Тобто діяв вибір без вибору.

Горбачовська перебудова дала громадянам СРСР можливість хоч і з певними обмеженнями, але таки відносно демократично обирати депутатів до органів влади усіх рівнів. Закон про вибори поміняли так, що трудовим колективам дозволялося висувати кандидатів у депутати без лімітування їх кількості. Проте (згадуване "обмеження") окружна виборча комісія мала право відсіяти з тих чи інших причин висунутих народом, але неугодних для влади кандидатів. У списку повинно було залишитися не менше двох претендентів. Саме згідно з таким законом почалося висування кандидатів у народні депутати СРСР у тих округах Львівщини, де вибори не відбулися.

 

У виборчому окрузі, де міститься наш Інститут, демократичні сили (Товариство української мови, Товариство Лева, "Меморіал") вирішили висунути кандидатом Ростислава Братуня – українського поета, громадського і державного діяча, "хрещеного батька" Товариства Лева у Львові. Керівництво Інституту дістало вказівку "пропустити" будь-кого, тільки не Ростислава Братуня. Тому претендентами в кандидати висунули декількох справді достойних працівників Інституту, у тому числі й мене. Конференція, на якій відбулося висування кандидатів у народні депутати СРСР, пройшла 10 квітня 1989 року.

 

Перед тим наш осередок провів велику роботу з делегатами конференції, переконуючи їх у необхідності голосувати за Р. Братуня. Як претендент у кандидати, я свій виступ побудував на користь Ростислава Андрійовича:

 

Шановні делегати і гості конференції!

Насамперед дозвольте подякувати керівництву нашого Інституту і працівникам окружних виборчих комісій за те, що вони надали нам змогу зібратися сьогодні в цій залі, щоб засвідчити нашу громадянську зрілість та активність. Щиро дякую також співробітникам відділення 1300 за виявлену мені високу довіру – за висунення мене претендентом у кандидати до Верховної Ради СРСР.

 

Попереднє обговорення в рамках відділень показало справді високу активність співробітників нашого Інституту, їхню обізнаність з громадським життям міста та наявність плюралізму думок. Це підтверджується і тим списком претендентів у кандидати до народних депутатів, який ми сьогодні розглядаємо.

 

Внаслідок швидкоплинности процесу обговорення у мене не було можливості ознайомитися з програмами усіх претендентів, але я детально ознайомився з програмою Ростислава Андрійовича Братуня. Його політична платформа мені сподобалася, і я залюбки взяв би її за основу своєї діяльності, додавши, правда, кілька власних пропозицій:

- слід переглянути становище занадто емансипованої радянської жінки, яка в нашій державі змушена і дітей народжувати та виховувати, і працювати нарівні з чоловіками. Адже не кожна дитина здатна відвідувати садочок з дванадцятимісячного віку, – а саме тоді у мами закінчується декретна відпустка, і вона мусить йти на працю. Маленькі діти часто хворіють, матері змушені брати лікарняні листи і пропускати роботу. Від того продуктивність їхньої праці падає, і я сумніваюся, що це економічно вигідно. Вважаю, що жінка повинна мати змогу доглядати за дитиною до 4 – 5-річного віку із збереженням за нею місця праці;

- не краще становище і в тих жінок, які мають на утриманні дітей-школярів, а часто ще й хворих батьків-пенсіонерів. Жінкам треба надати змогу працювати за їхнім бажанням від половини до повного робочого дня;

- вважаю, що треба розпустити оту сумнозвісну роту в броньованих жилетах, що творить фізичне насилля над беззахисними львів'янами, а "спецпайок", який отримують ці "герої", передати воїнам-інтернаціоналістам – справжнім героям, які проливали свою кров у горах Афганістану;

- комп'ютери дедалі ширше входять у приватне життя українців. Відомий київський учений Іваненко проаналізував процес комп'ютеризації в розвинутих країнах і дійшов висновку, що мовою цивілізованого народу незабаром стане мова комп'ютера. Тобто без україномовних комп'ютерів українська мова приречена на загибель. Дивуюся, чому один із наших претендентів – висуванець провладної компартійної верхівки, спеціаліст у галузі обчислювальної техніки, начальник обчислювального центру – не висвітлив у своїй програмі саме цю проблему.

 

Мене вразило реагування деяких колег по фаху на висунення мене претендентом у кандидати. Дехто відразу почав пускати брехливі плітки, що "Шпицер обрабатывает сотрудников, чтобы они голосовали за него". Поширеною була й така репліка:"Пусть вам теперь строят жилье Братуни, Шпицеры, Драчи". Як я можу її прокоментувати? Якщо "стукачики" мали на увазі "строіть" у буквальному розумінні, то я тут, мабуть, поза конкуренцією, бо володію кількома будівельними професіями, та й на здоров'я не скаржуся. Якщо ж малося на увазі, використовуючи мандат депутата, будувати житло співробітникам Інституту за рахунок інших підприємств, то Шпіцер тут справді не "строітель". Бо партія намітила програму забезпечити до 2000-го року житлом усіх громадян Радянського Союзу, а не вибраних, і завдання депутатів домагатися саме цього. Не сумніваюся, що на таких же позиціях стоять і згадані вже Братунь та Драч.

 

Отже, враховуючи сказане, прошу вивести мене зі списку претендентів у кандидати на виборах народних депутатів СРСР. Закликаю також усіх делегатів конференції віддати свої голоси за вірного сина українського народу Ростислава Андрійовича Братуня відомого українського поета, громадського діяча, члена правління Спілки письменників УРСР та Українського фонду культури, голову обласного відділення республіканської асоціації "Зелений світ" одного з тих, на кого покладають свої надії робітник та інженер, учитель та учений, лікар та мистець усі, хто не хоче повертатися в атмосферу застою.

 

Шановні колеги! Підтримаймо Ростислава БРАТУНЯ!

 

Висунемо його кандидатом у народні депутати СРСР від нашого трудового колективу!

 

Дякую за увагу!

 

 

Ростислав Братунь ознайомив присутніх зі своєю програмою:

 

ШАНОВНІ ТРУДІВНИКИ!

В епоху сталінізму й гіпертрофованого централізму український народ повністю втратив своє державне суверенне право встановлювати порядки у власному домі. Сьогодні, незважаючи на протести громадськости, незважаючи на оцінки експертів, Мінатоменерґо вперто намагається втілити в життя свої відомчі інтереси реалізувати проекти Кримської, Чигиринської, Південноукраїнської АЕС, тим самим ставлячи нашу республіку на грань екологічної катастрофи. Продовжують демонструвати волюнтаристський підхід при розв'язанні економічних проблем й інші відомства, зокрема пов'язані з хімічним виробництвом.

 

Вихід із такої ситуації один: УРСР, як і весь СРСР, повинна перейти на самогосподарювання, самоуправління, тільки завдяки господарському розрахунку ми, громадяни України знатимемо, скільки й чого виробляє наша республіка, область, скільки відраховує у загальносоюзний бюджет і скільки отримує з нього. Це єдиний реальний спосіб протистояти волюнтаризмові відомств, забезпечити конституційний (не паперовий) суверенітет республіки. Повинен існувати Союзний договір, в якому чітко були б зазначені економічні, політичні права республік в умовах демократичної федерації. Треба неухильно просуватись від демократизації суспільства до суспільства демократичного й правового, спроможного провести десталінізацію остаточно і тим самим забезпечити творчу активність народу, піднести економіку республік, а відтак СРСР на рівень, якого вимагає сучасна технологічна революція.

 

Тільки децентралізація виробництва та розподілу матеріальних та трудових ресурсів, як це засвідчують передові науковці-економісти, може задовольнити потреби народу: зменшити черги за дефіцитним товаром, піднести життєвий рівень, розв'язати житлову проблему, стати на перешкоді отруєння довкілля. Такі дії не самоізоляція. Це найкоротший шлях до встановлення справді прямих, дійсно рівноправних економічних зв'язків з підприємствами, союзними органами, регіонами і республіками СРСР, це дасть нам змогу продавати плоди нашої праці за дійсними, а не нав'язаними "згори" цінами. Реґіонально-республіканський госпрозрахунок дасть Україні змогу забезпечити себе хлібом, молоком та м'ясом.

 

Необхідно ввести республікансько-союзне громадянство, я проти встановлення будь-яких привілеїв для корінного населення. Всі громадяни республіки рівні в своїх правах та обов'язках. Монополія союзних відомств веде до руйнації національно-культурного обличчя народу, до нівелювання і виродження усіх націй, до знищення історико-культурної спадщини цілих народів. А народ, який втрачає свої національні корені, національну свідомість, перетворюється в юрбу позбавлених почуття справжнього інтернаціоналізму безбатченків, в яку хотіли перетворити нас Сталін зі своїми опричниками та брежнєвсько-сусловська бюрократична система.

 

Тільки повний політичний суверенітет УРСР як складової та невід'ємної частини єдиного господарського комплексу СРСР дасть змогу мудро розв'язати назрілі соціально-економічні проблеми. Людина не засіб, а мета соціалістичного виробництва.

 

Вимагаю:

1. Публічного висвітлення усіх злочинів сталінізму проти народів СРСР.

2. Ліквідації союзних міністерств, комітетів та управлінь з освіти, науки, культури та спорту, передання всієї національно-культурної спадщини у відання республіканських органів.

3. Надання національним мовам республік державного статусу, при одностайному визнанні російської мови як мови міжнаціонального спілкування.

4. Забезпечення політичних та національно-культурних прав національних меншин на території України.

5. Забезпечення прав українців, що проживають за межами УРСР, гарантування свободи культурних зв'язків із закордоном.

6. Ухвалення закону про інформацію, який визначав би межі одержання і поширення кожним громадянином найрізноманітнішої інформації, забезпечував би ефективний процес поінформованості громадян про всі сторони нашого життя, визначав би міру відповідальності як за відмову надання відповідної інформації, так і за поширення дезінформації, що може завдати шкоди державі, суспільству, окремим громадянам.

7. Забезпечити свободу слова і друку.

 

На мою думку, подальша демократизація суспільства, створення правової держави повинна передбачати:

1. Прямі вибори народом Верховної Ради та Голови Верховної Ради.

2. Безперешкодне функціонування різноманітних самодіяльних та неформальних об'єднань, обов'язковість їх реєстрації органами влади, якщо їх діяльність не суперечить конституціям СРСР та УРСР.

3. Ухвалення демократичного закону про релігію та релігійні об'єднання, котрий надасть можливість усім без винятку релігійним громадам вільно проводити свою діяльність, якщо вона не шкодить життю і здоров'ю громадян, переглянути законодавство щодо діяльності духовенства та віруючих у благодійно-милосердницькій діяльності.

4. Боротися за повну незалежність судочинства та відбування покарання на території республіки.

5. Домагатися удосконалення системи медичного обслуговування населення, поліпшення фінансування та матеріально-технічного забезпечення лікувальних закладів.

 

Вимагаю:

1 Скасувати всі відомчі інструкції, що закривають доступ до екологічної інформації, регулярно повідомляти дані щодо екологічної ситуації у регіоні.

2. Домогтися обов'язкової екологічної експертизи усіх проектів із ймовірним негативним впливом на довкілля, домагатися закриття або винесення з населених пунктів небезпечних та особливо шкідливих виробництв.

3. Запровадити плату за природні ресурси для їх максимальної економії.

4. Заборонити будівництво АЕС на території України та накласти мораторій на нарощування потужностей усіх існуючих до 2000 року, розвивати екологічно чисту енергетичну та ресурсозберігальну технологію.

5. Зробити обов'язковим якісний аналіз продуктових товарів, що надходять у продаж.

6. Покласти край надмірній хімізації сільського господарства.

7. Налагодити виготовлення біологічно чистих продуктів.

8. Максимально оздоровити екологічну ситуацію на робочих місцях.

 

Виступаю за створення Народного руху України на підтримку перебудови, опертого на плюралістичній інтернаціональній основі й у тісній співдії з КПРС.

 

Борюся за демократію, перебудову, гласність! За реальне втілення в життя резолюцій XIX партійної конференції.

 

Результати конференції показали, що Товариство української мови ім. Т. Шевченка стало потужною організаційною і громадсько-політичною силою на підприємстві. Ростислав Братунь набрав найбільшу кількість голосів і став кандидатом у народні депутати СРСР від нашого Інституту. Незабаром Ростислав Братунь був обраний народним депутатом СРСР і став одним із перших демократичних депутатів від західного регіону України. Під час праці в Москві Ростислав Андрійович яскраво проявив свій талант публіциста та політика найвищого рівня. Він твердо обстоював українську національну символіку, категоричною була і його позиція щодо незалежності України. На всіх рівнях він твердив: "Україна буде вільна!".

 

Якось перед виборами я поїхав провідати батьків і в Стрию зайшов у Будинок учителя до шанованого мною Віктора Романюка. Ця людина багато доклалася до підтримки культурного й національного життя у місті. Відомий поет, він з 1964 року очолював літературно-мистецьке об’єднання "Хвилі Стрия", з 1969 року – директор Стрийського будинку працівників освіти, з 1974 року – член Національної спілки письменників України. В часи перебудови поринув у боротьбу за національно-культурне відродження України. Став керівником Суспільно-політичного клубу "Аргумент", головою Стрийського міськрайонного Товариства української мови ім. Т. Шевченка, головою Стрийської крайової організації НРУ. Був ініціатором і організатором підняття над Стрийською ратушею першого в Україні національного синьо-жовтого прапора та демонтажу пам’ятника Леніну. Народний депутат України першого демократичного скликання.

 

Ми сиділи, пили каву і розмовляли на різні злободенні теми, насамперед про Товариство української мови. Враз до кабінету зайшов такий собі невисокий, жвавий, літній чоловік з великим потертим шкіряним портфелем. Віктор Олександрович познайомив нас. Гість якийсь час слухав нашу бесіду, а коли мова зайшла про скорі вибори і я згадав Р. Братуня, то він вибухнув досить таки гнівною промовою супроти нашого висуванця: "Я також поет, сидів по тюрмах за свою любов до України, а Братунь жив на волі, прославляв у своїх віршах проклятих комуністів і проклинав борців за волю України, тож яке він має право бути кандидатом у депутати до Верховної Ради Союзу?".

 

Питання справді було складне, бо не тільки Р. Братунь, а й багато інших комуністів-письменників, комсомольсько-партійних діячів, директорів великих підприємств, які не могли б ними стати без згоди КҐБ, почали прихилятися до національно-визвольних процесів і багато хто з них потім був обраний народним депутатом.

 

Відповідь у мене зринула якось одразу у формі трьох аргументів, які я насмілився б назвати додатковими заповідями. Питаю: "Шановний, чи ви віруюча людина, християнин?" – "Певна річ, аякже". – "Чи знаєте, що сказано в Євангелії: усе потайне стане явним?" – "Знаю". Далі я продовжив, що коли Братунь робив щось погане, воно колись виявиться і його нащадки знатимуть про його недобрі вчинки. Але сьогодні він єдиний пройшов оте сито окружних зборів, єдиний з тих, які пройшли, проголошує надзвичайно сміливі проукраїнські промови і гасла. Він вимагає повернути нашу символіку, бореться за суверенітет України. Братуня добре знають і молоді, і старші і, якщо він проявив відвагу і рішучість, то всі ми повинні підтримати його, підняти високо-високо і зробити з нього символ боротьби за Україну.

 

Наступним моїм аргументом стали слова Христа, які він сказав розлюченому натовпу, коли той привів на розправу блудницю: "Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь!". Тоді жоден юдей не зробив того, розуміючи, що він не безгрішний. Чому ж через дві тисячі років ми з насолодою полюбляємо звинувачувати іншого? Що, маємо себе за праведників чи навпаки: наша мораль за ці тисячоліття добряче "просіла?".

 

І останнє: кожен з нас може заблудитися. І як блудний син має право повернутися до свого батька, своєї матері, своєї Батьківщини та чесною працею спокутувати свої гріхи. Мої аргументи були сприйняті з розумінням, і ця поважна, нелегкої долі людина погодилася, що напевно так воно й має бути.

 

Потім доволі часто, коли я був головою Міської ради, мені доводилося розмовляти з людьми, які наговорювали на того чи іншого з наших співробітників: "А знаєте, Василю Івановичу, він колись… і т. д., і т. ін.". Я повторював оті три аргументи і завершував словами, що лише Бог є нашим найвищим суддею. Для мене ж важливо не звідки хтось прийшов, а те, куди він іде. Головне, щоб він добре виконував свою роботу.

 

Коли я вже торкнувся питань християнської моралі, то повинен сказати, що в найтяжчі хвилини свого життя брав до рук Біблію і читав книгу "Вихід". Напевно, це треба прочитати кожному українцеві, кожному, хто бажає добра нашій Державі. Адже недаремно пророк Мойсей водив юдеїв пустелею сорок років – для того, щоб за цей час вимерло два покоління рабів і до землі обітованої повинні були увійти вільні люди. Бо хоча Бог постійно опікувався тим народом, – потопив війська фараона, дав їм манну небесну і перепелиць, воду зі скелі, – раби скаржилися Мойсеєві, що хочуть назад, там було краще, у рабстві не треба було думати і не було ніякої відповідальності. Дуже непроста річ – вийти з рабства…

 

Уже двадцять років – половину Мойсеєвого терміну – ми з ласки Божої блукаємо пустелею, живемо в Незалежній Україні. Та, як і раніше, кожен десятий український раб віддає голос за колишнього рабовласника-комуніста, а кожен третій – прихильник кількасотлітнього рабовласника Росії. Шкода, але Бог не дав нам українського Мойсея, натомість маємо ватагу отаманчуків, здатних хіба що до взаємопогризання. Не діють в очільників нашого народу і подані тут раніше три мої "заповіді": якщо чиєсь сексотство і стало явним, то він або відбріхується, або зухвало-дурнувато посміхається; кожен з них з насолодою кидає камінь в іншого; блудять-блудять, блудять-блудять, але до батька і Батьківщини не повертаються.

 

Отож нічого дивного, що й у нашого народу є елементи зневіри, страх перед майбутнім. Але ми повинні вчитися на уроках історії і кожен повинен прагнути стати кращим. Ми не маємо права думати лише про жирний шматок ковбаси, а мусимо працювати на майбутнє, мусимо витерпіти, прожити хоч і в бідній, але Незалежній Україні. Терпіти і терпіти, бо, як часто повторювала моя бабуся Юлія, "хто терпен, той спасен". Безмежна віра в ідею Незалежної Соборної України допоможе нам здобути бажане і знайти себе як народ. А коли мине біблійний сорокарічний термін, наші діти і внуки почнуть будувати найкращу у світі державу на ім’я Україна.

 

Значною сторінкою суспільно-політичного життя України на початку 1989 року були дискусії на телеекранах між поетом Іваном Драчем і завідувачем ідеологічного відділу, секретарем ЦК КПУ Леонідом Кравчуком. Іван Федорович переконував, що Рух – це необхідність, без нього історія нашої країни не матиме перспективи. Говорив він дуже гарно і розумно, був вельми симпатичний і милий. Опонент Леонід Макарович твердив зворотнє: Рух непотрібний, усі реформи здатна провести Комуністична партія України. Очевидно, що мої симпатії, як і більшості львів’ян, були на боці І. Драча, хоча супротивник теж поводився бездоганно, незважаючи на очевидну слабкість його позиції як представника осоружних комуністів. Гадаю, зросійщувач Щербицький дав дозвіл на це телешоу, бо мав надію на беззастережну перемогу Кравчука в цих дебатах. Але, на жаль для нього, його сподівання не справдилися!.. Іван Драч не тільки показав свої достоїнства і став відомим на цілу Україну борцем за свободу людини, а й дуже успішно показав усю ницість і нікчемність українських комуністів, які на догоду Москві здійснювали процес "злиття націй". Тому й не дивно, що Іван Драч, як і Ростислав Братунь, був висунутий багатьма трудовими колективами Львівщини кандидатом до ВР СРСР. Проте львівські, як їх тепер стали називати, "комуняки" (улюбленим гаслом мітинґувальників тоді було: "Комуняку на гілляку!") скористалися записаним у законі правом провести окружні збори, аби відсіяти неугодних для них кандидатів.

 

Зібрання відбулося 19 квітня 1989 року у величезній залі Львівського політехнічного інституту, що ледь вміщала делегатів окружних зборів, більшість із яких мала вказівку усунути небажаних львівській компартійній владі кандидатів у народні депутати СРСР по Львівському національно-територіальному окрузі № 50. Представників демократичних сил розмістили переважно на балконі, а делегати від партократії, яких було втричі більше, сиділи в партері, ближче до президії, де головував сумнозвісний комуняка Адам Мартинюк. Претендентами, наскільки я пригадую, були Федір Стригун, Богдан Котик, Степан Павлів, Юрій Сорочик, Вячеслав Секретарюк, Іван Драч – понад десять осіб.

 

З усього було видно, що Мартинюк дістав наказ відсіяти ініціатора створення Руху Івана Драча і залишити тільки відданих партії людей. Після проголошення своїх програм декотрі претенденти знялися з виборчих перегонів. Першим це зробив Федір Стригун, який подякував за довіру і попросив вивести його зі списку кандидатів. Ми з балкону вимагали, щоб решту претендентів залишити у списку, оскільки чинний закон не забороняв мати більше, ніж двох кандидатів. Та збори під орудою Мартинюка продовжили виконувати функцію решета і відсіювати тих, хто не подобався комуністам. Кілька разів із зали надходили записки до тодішнього голови міськвиконкому Богдана Котика, щоб він виступив з ініціативою припинити ці збори і залишити у списку всіх. Проте він відповів, що збори мають ухвалити рішення, що він не має права командувати зборами і формально мав рацію. Але можна собі уявити, якого удару він завдав би комуністам в особі Мартинюка, якби виступив з такою пропозицією.

 

За кожного з претендентів міг виступити тільки один делегат. За дорученням ТУМ я підготував виступ на підтримку Івана Драча. Прихильники Івана Драча з багатьох громадсько-політичних організацій порадилися і вирішили доручити цю почесну місію Василеві Гориню.

 

Подаю витяги зі свого невиголошеного виступу:

 

                             Шановні делегати!

На нас сьогодні покладена велика і відповідальна місія: від імени львів'ян і частини виборців Львівщини вибрати найкращих з кращих для внесення у список кандидатів у народні депутати по національно-територіальному окрузі № 50. Наша відповідальність особлива ще й тому, що ми, присутні в цій залі, становимо лише невеличку частку виборців меншу, ніж 0,1 відсотка від загальної кількості. Тому вважаю, що ми сьогодні маємо право лише обговорити програми кандидатів та уточнити їхні позиції, а право вибору ми повинні залишити за народом.

 

Тепер щодо претендентів у кандидати. Хочу зупинитися лише на тих, кого було висунуто значною кількістю трудових колективів і організацій.

 

Голова Львівського міськвиконкому Богдан Дмитрович Котик. Його передвиборча програма і інтерв'ю, яке було опубліковане в газеті "Ленінська молодь" від 11. 04.1989, безперечно, вимагають, щоб він залишився у списку кандидатів. Але справедливість потребує сказати, що деякі попередні дії тов. Котика не зовсім відповідають цьому інтерв'ю.

 

По-перше: незрозуміло, чому він як мер міста не втрутився у хід подій на площі Ринок 12 березня. Адже там принижували людську гідність, застосовували фізичну силу проти жінок, доводили до жаху дітей, арештовували безневинних радянських громадян. Він так і не назвав ініціаторів цього насильства.

 

По-друге: дивно, що колективи підприємств "Біофізприлад" та "Іскра", які його добре знають, оскільки він працював там на посадах директора, не висунули його кандидатом.

 

По-третє: справді, він одним з перших став членом Товариства української мови, чим викликав загальну повагу трудового колективу "Іскри", але й надалі відмовлявся візувати накази, написані українською мовою.

 

По-четверте: під час роботи атестаційної комісії ВО "Іскра" наприкінці минулого року він як голова комісії вживав лише російську мову.

 

Директор науково-дослідного інституту побутової радіоелектронної апаратури Вячеслав Васильович Секретарюк. Я слухав його виступ на Установчих зборах ТУМ, які відбулися 30 березня в цьому Інституті. Треба відзначити, що його ставлення до проблем сьогодення питання мови, гласності, екології, його заклик до демократії без оскаженілих вівчарок і кийків не може не викликати повагу. І в разі, якщо на попередніх своїх посадах тов. Секретарюк не працював на "застій", боровся проти зросійщення обласного телебачення, вивісок, афіш, дитячих садків і фізкультурного життя, то його прізвище також повинно залишитися у списку кандидатів.

 

Відомо, що товариш Павлів Степан Васильович тривалий час був першим секретарем Стрийського райкому партії. Не знаю причин, які спонукали його перейти на аналогічну роботу в інший район, але я не стверджував би, що він залишив Стрийщину у стані, гідному перебудови. Так, з його мовчазної згоди (або й за сприяння) Стрийська середня школа № 4 з російською мовою навчання єдина на території УРСР (за винятком шкіл м. Севастополя), в якій батьки-"інтернаціоналісти" одержали дозвіл взагалі не вивчати українську мову. Вигнали мову народу, серед якого живуть, за поріг школи! Ще одне: вже повівало перебудовою, коли у величезному селі Братківцях на Стрийщині, котрою тоді керував тов. Павлів, грубо, по-насильницьки зруйнували церкву, яка є пам'яткою архітектури, і переобладнали її у примітивний музей. І, нарешті, вже багато років у магазинах Стрия практично неможливо купити масло, м'ясо, ковбасу.

 

Зупинюся коротенько на кандидатурі Івана Федоровича Драча поета, якого висунули майже 40 підприємств і організацій, що сумарно нараховують 70 тисяч працівників. Були закиди, що за Драчем не стоїть робітничий клас. Це неправда, адже за нього клопочуть такі львівські гіганти, як ВО ім. Леніна, ВО 50-річчя Жовтня, ВО "Мікроприлад", ВО "Сільмаш", ВО "Іскра", завод фрезерних верстатів, Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут, завод "Хвиля" і багато-багато інших. Більшість працівників там саме робітники. Ми знаємо, що Іван Федорович має велику популярність у народі, насамперед завдячуючи своїй громадянській мужності, яку проявив у боротьбі за створення Народного руху України за перебудову. Газети "Правда Украины", "Рабочая газета", "Радянська Україна" разом з Леонідом Макаровичем Кравчуком люто накинулися і на саму ідею Народного руху, і особисто на Івана Драча. Але ж чому? Що поганого в тому, якщо народ сам з'ясує причини наших бід: чому пропали магнітофонні касети; куди поділися продукти з магазинів; доки нас труїтимуть нітратами, пестицидами, кислотними дощами та порціями "мирної" радіації; куди, нарешті, щезли пральний порошок, мило, леза для гоління та отой виріб, що захищає від СНІДу?

 

Інколи можна почути й таке: "у нас буде не уряд, а будинок літераторів". Це не так, бо серед обраних до Ради Союзу СРСР лише сім письменників, зате майже 50 директорів! Ми ж повинні підтримувати письменників з почуття елементарної людської справедливості і вдячності. Адже в часи сталінщини було репресовано 85% українських письменників, 500 із них було фізично знищено. Трагічною була доля наших письменників і в дореволюційні часи згадаймо хоча б Тараса Григоровича Шевченка. Тому наш обов'язок підтримати поета Івана Драча, а не тих комуністів-урядників, які довели країну до крайнього зубожіння і національного колапсу.

 

Завершуючи свій виступ, звертаюся до головуючого: ніхто в цій залі не бажає, щоб наші збори стали апаратом для відстрілювання кандидатів у народні депутати на дальніх дистанціях. Тому пропоную поставити на голосування пропозицію, щоб зареєструвати кандидатами в народні депутати по Львівському національно-територіальному окрузі № 50 усіх претендентів, які не зняли свої кандидатури, адже їх залишилося лише 10 осіб.

Дякую за увагу!

 

Збори відсіяли всіх, крім Богдана Котика і Юрія Сорочика. Позаяк тоді діяв закон, що у виборах повинні були брати участь щонайменше два кандидати, зала почала вимагати від члена ТУМ Богдана Котика, щоб він зняв і свою кандидатуру (тоді мало б відбутися повторне висування, у якому знову міг би взяти участь Іван Драч), але той відмовився.

 

Нагадаю, що було далі. Після тих сумнопам’ятних зборів почалися мітинги за мітингами, а 26 квітня 1989 року на площі Ринок над головами львів’ян уперше за часів комуністичного правління замайоріли синьо-жовті прапори – як вияв любові львів’ян до України, як народна вдяка Драчеві, як помста ненависним комуністам, що правили тоді Львовом.

 

Потім значна частина Товариства української мови, обурена тим, що відсіяли Івана Драча – борця за створення Руху, фігуру на той час в Україні надзвичайно сильну, фактично політичного лідера демократичних сил – звернулася до виборців із проханням бойкотувати вибори. Якби проголосувало менше половини виборців, то вони знову не відбулися б і належало б заново проводити висування кандидатів. Крім того, Львівська обласна рада Товариства української мови ім. Тараса Шевченка намагалася вплинути на хід цих виборів, призначивши своїх представників на всі виборчі дільниці. Я отримав таке посвідчення:

 

У відповідності зі статтею 7 Закону Союзу РСР про вибори народних депутатів СРСР та рішенням обласної ради Товариства (протокол № 8 від 5 травня 1989 року) доручаємо тов. Шпіцеру В. І. під час проведення повторних виборів 14 травня 1989 року бути представником на виборчій дільниці № 92 при голосуванні, підрахунку голосів та визначенні результатів голосування.

 

Голова обласної ради ТУМ (підпис, печатка) Р Іваничук

 

Однак мені не вдалося виконати доручення Товариства, про що я склав відповідний документ:

 

Акт від 14. 05. 1989,

складений представниками громадської організації

на виборчій дільниці № 92 м. Львова

 

Голова дільниці тов. Пашко І. М. не допустив нас спостерігачами на вибори від Товариства української мови. За його словами, на посвідченнях крім печатки ТУМ повинна бути ще одна печатка та підпис секретаря окружної комісії № 50 Адама Мартинюка.

 

Шпіцер В. І., Печонка З. В., Стойчук В. М. (Пашко від підпису відмовився).

 

Голова окружної комісії Мартинюк "мав у носі" статтю 7 Закону СРСР про вибори і зробив усе для того, щоб проголосувало понад 50 відсотків виборців. Учасникам виборів видавали по кілька бюлетенів в одні руки і навіть просили проголосувати за членів сім'ї. Про один із таких випадків також було складено відповідний акт:

 

Акт від 14. 05. 89,

складений виборцями Н. М. Тимчій та В. І. Шпіцером

в присутності свідка Т. М. Кравченко

 

14.05.89 о 21 год. 40 хв. Тимчій Н. М. прийшла на виборчу дільницю № 92 (голова Пашко Іван Миколайович), щоб отримати бюлетень для голосування. Член комісії, яка видавала бюлетені, запропонувала проголосувати і за членів сім'ї і видала бюлетень для Шпіцера В. І., що є прямим порушенням "Закону про вибори"(ст. 52 і ст. 13).

 

З цим фактом відразу був ознайомлений голова дільниці Пашко І. М., а нами був складений даний акт.

 

Тимчій Н. М., Шпіцер В. І., Кравченко Т. М. (підписи та адреса).

 

Компартійний прислужник свого домігся проголосувало нібито понад половину виборців, але... народ вирішив за краще з-поміж двох кандидатів обрати депутатом Верховної Ради СРСР не міського голову, на якого робили ставку власть імущі, а молодого" афґанця" Юрія Сорочика.

 

Про ці вибори і про самого Мартинюка я написав листа в газету "Комсомольская правда":

 

Уважаемая редакция!

Если бы ответственный партийный работник союзного масштаба, отвечающий за идеологическую работу, в присутствии нескольких сотен граждан из разных регионов страны заявил, что он отказывается давать интервью вашему корреспонденту, потому что не доверяет газете "Комсомольская правда" и если бы этот факт вас обидел и возмутил, то прошу дочитать это письмо до конца.

 

Именно так поступил заведующий идеологическим отделом Львовского обкома партии т. Мартынюк Адам Иванович, заявив 14. 05. 89 в стенах горисполкома корреспонденту газеты "Ленінська молодь" Сергею Герману, что он не доверяет этой газете. При этом присутствовало несколько десятков человек из разных концов города.

 

Постараюсь кратко изложить, почему в горисполкоме собрался народ. По итогам выборов 26 марта 1989 года в 4-х из 9 округов Львовской области депутаты не были избраны. Это, на мой взгляд, являлось реакцией на "сито" предвыборных окружных собраний, на наличие только одного кандидата в каждом из округов, а также на разбойный разгон предвыборного митинга 12 марта 1989 года. Вот тут-то необходимо вспомнить о газете "Ленінська молодь". Если газеты "Вільна Україна" и "Львовская правда" восхищались этим актом насилия, то "Ленінська молодь" осмелилась напечатать гневные письма-протесты нескольких жителей Львова, которые на собственных ребрах испытали "гостеприимство" спецроты и милиции.

 

Больше никаких "грехов" за газетой "Ленінська молодь" я не знаю, хотя выписываю ее и полностью прочитываю. Кстати, очень интересная газета. Считаю, что она наиболее близко подошла к перестроечным формам работы на Украине.

 

Но вернемся к выборам. Судя по всему, львовские чиновники не учли результатов выборов 26 марта, потому что в трех избирательных округах провели окружные собрания, на которых по наезженному сценарию отсеяли неугодных кандидатов. Особенное неудовольствие львовян вызвала работа комиссии по национально-территориальному избирательному округу № 50, которым фактически руководил А. Мартынюк, поскольку председатель комиссии, как правило, оказывался в отъезде.

 

Последним действием комиссии был фактический запрет присутствовать на избирательных участках наблюдателям от трудовых коллективов и общественных организаций. Из 1080 человек, имеющих удостоверения наблюдателей, на избирательные участки было допущено только 24 человека. Возмущенные граждане собрались в горисполкоме и требовали у А. И. Мартынюка объяснений. Вразумительных ответов мы не услышали, зато получили оценку нашей молодежной газеты.

 

Я пишу к вам в надежде, что вы заступитесь за комсомольскую прессу г. Львова, ибо опасаюсь, что такое заявление ответственного партийного работника может означать начало травли единственной во Львовской области более-менее демократической газеты.

С уважением – В. Шпицер, 19. 05.1989 г.

 

Щодо Мартинюка, то він незабаром також зазнав подібного до його окружних зборів приниження, коли вже в часи демократичної влади йому вдалося перемогти в одному з округів на виборах до Міської ради, але депутати не проголосували за підтвердження його повноважень.

 

Згодом був ухвалений новий Закон про вибори до Верховної Ради Української РСР. Він був значно демократичніший, окружні збори уже скасували. Втім, знаючи підступність "керівної сили", ми остерігалися, що комуністи знову щось придумають і не всіх наших лідерів допустять до виборів. Адже кандидуватимуть такі особистості, як брати Горині, Іван Драч, Ірина Калинець, Іван Макар, Степан Хмара, Вячеслав Чорновіл. Тому для початку було вирішено висувати максимальну кількість достойних кандидатів із демократичного середовища. За результатами опиту на 24 округи було виявлено 92 претендентів. Товариство української мови і Рух запропонували мені реєструватися в Артемівському виборчому окрузі № 259. Інститутський осередок ТУМ організував конференцію для висунення кандидатів до Верховної Ради УРСР, яка відбулася 25 грудня 1989 року у нашій Конференц-залі. Знову виявилося багато претендентів, кожен виголошував свої програми, виступив перед делегатами і я:

 

                           Шановні співробітники!

Як сталося, що я фігурую як претендент у кандидати до народних депутатів? Всі знають, як відбувалися вибори народних депутатів до ВР СРСР: була боротьба не між кандидатами та їхніми програмами, а між народом і партбюрократією. У наслідку депутатами стало багато таких, які відразу поповнили ряди "послушно-агрессивного большинства", або, що значно гірше, які компрометують Україну. Це лікар Касіян, який гидкенько просив "два мільйончики" на свою сумнівну медичну практику, це афганець Червонописький, який причину свого каліцтва і нашого з вами становища бачить не в тих, хто розпочав агресію проти волелюбного афганського народу, а в академіку Сахарові, та багато інших наймитів нинішньої влади. З такою Верховною Радою перебудова в межах Союзу забуксувала, тому треба її зрушити з місця хоча б у межах нашої республіки. Це стане можливим при обранні нормальної ВР України. Створений у Львові демократичний блок пропонує боротися за депутатські мандати своїм гідним кандидатам, у тому числі й мені.

 

Високоповажні делегати конференції!

Уперше за останні 280 років маємо змогу відносно демократично обрати найвищий орган державної влади в Україні – Верховну Раду УРСР. Історичне значення нинішньої виборчої кампанії розуміють усі громадяни Львівщини. Головним аспектом, який характеризує надзвичайну важливість теперішніх виборів, є те, що перебудова в СРСР явно пішла на спад. Про це свідчать і порожні прилавки в магазинах, і небажання ІІ З’їзду народних депутатів СРСР розглядати першочергові питання (про власність, про землю, про ст. 6 Конституції), і різка критика, якій була піддана урядова програма економічного розвитку країни.

 

До виборів ретельно готуються й українські комуністи. Я уважно перечитав передвиборчі платформи організацій КПУ різних рівнів: міської, обласної, ЦК КПУ. Це добре написані документи, які ґрунтуються на загальнолюдських моральних засадах. Але маю деякі застереження. Зачитаю кілька цитат з попередніх програм комуністів: "…уже протягом перших десяти років усі верстви радянських людей зможуть користуватись  достатком, будуть матеріально забезпечені…",  "…вперше в історії людства повністю і остаточно ліквідується малозабезпеченість сімей…", "…всі верстви населення зможуть користуватися хорошим, високоякісним харчуванням…", "…протягом найближчого десятиріччя ми повинні покінчити з недостачею жител. В підсумку другого десятиріччя кожна сім’я буде забезпечена окремою впорядкованою квартирою…", "…партія і далі забезпечуватиме вільний розвиток мов народів СРСР, не допускаючи ніяких обмежень, привілеїв і примусу у вживанні тієї чи іншої мови… У нас немає ніяких гальм у розвитку національних мов…". Прекрасні слова! Не сумніваюся, що Микита Сергійович говорив їх з характерною для нього щирістю 28 років тому. А що ми маємо сьогодні? Від коментарів утримаюсь.

 

Ми пам’ятаємо, з яким пафосом ухвалювали "Продовольчу програму", яка мала нагодувати народ. Скажіть, чи хтось у залі згоден заявити, що може в достатній кількості й асортименті купити необхідні продукти харчування? Далі. Керівна роль партії – об’єктивна реальність, юридично закріплена в Конституції. А хто керує партією в Україні і що вони проповідують? Валентина Шевченко свято переконана у справедливості сталінського твердження, що синьо-жовті знамена і тризуб – націоналістична символіка, про що без вагань заявила на ІІ З’їзді народних депутатів СРСР. В. Масол: "Мы поддерживаем экономические меры по повышению поставок сельхозпродукции в союзный фонд", а Івашко В. А. вважає, що тільки колгоспно-радгоспне село нагодує державу. І не треба сподіватися, що ці лідери перебудуються. Це неможливо, бо вони виросли і виховані під знаменами сталінського деспотизму, хрущовського волюнтаризму, брежнєвського вождизму в рамках демократичного централізму. В народі кажуть, що дитину треба виховувати, поки вона лежить упоперек лави, а якщо вздовж – то вже пізно…

 

Тому я певен, що депутати від партійного апарату УРСР, особливо високопоставлені, не зможуть реалізувати свої обіцянки. Вони провалили всі попередні програми і виконуватимуть не свої "платформи", а вказівки з Москви, бо того вимагає партійна дисципліна.

 

Як член Народного руху України я свою передвиборчу програму побудував на базі "Платформи Народного руху України" з урахуванням статуту Товариства української мови ім. Т. Шевченка і тих зауважень, які були на зборах трудових колективів у підрозділах. У разі обрання мене народним депутатом УРСР я буду домагатися:

 

1. Ухвалити Закон про суверенітет України як втілення природного права народу на самовизначення.

2. Разом з іншими суверенними державами розробити новий Союзний договір, який повинен відповідати новій Конституції України.

3. Запровадити інститут громадянства УРСР як суверенної держави й ухвалити відповідний закон, який регулював би міграцію населення і гарантував право на вільну еміграцію із збереженням громадянства.

4. Перетворити Збройні Сили СРСР, прикордонні, внутрішні та залізничні війська у військові формування суверенних держав.

5. Ухвалити закон про національну символіку українського народу і порядок використання національної символіки інших народів, які проживають на території України.

6. Забезпечити демократичне і справедливе розв’язання проблем, що стосуються буття і розвою українського народу, його рівноправності з іншими народами. Вдовольняти національні потреби білорусів, болгар, вірмен, гагаузів, греків, євреїв, кримських татар, молдаван, німців, поляків, росіян, словаків, угорців, циганів та інших національностей, які проживають в Україні.

7. Запровадити національні валютні знаки і відкрити Державний банк України.

8. Взяти під державний захист культурні надбання українського народу та інших народів, що проживають на території України.

9. Домагатися зміни статей 28 і 30 Закону "Про мови в УРСР" з тим, щоб в Україні:

а) громадяни з інших союзних республік та іноземні громадяни у вищих навчальних закладах навчалися українською мовою;

б) результати науково-дослідних робіт оформлялися українською мовою (у разі необхідності й іншими мовами).

10. Не визнавати в Українській РСР російську мову як "общегосударственный язык", бо це суперечить заповітам В. І. Леніна.

11. Боротися за вилучення з Конституції УРСР статті 6 – про керівну роль комуністичної партії.

12. Створити Національний олімпійський комітет Української РСР.

13. Привести Конституцію УРСР і чинне законодавство у відповідність до міжнародних правових норм, насамперед із загальною Декларацією прав людини.

14. Визнати в законодавчому порядку злочини сталінщини як злочини проти людства, що не підлягають термінові давності.

15. Створити умови для легальної діяльності всіх громадських організацій і самодіяльних об’єднань згідно з міжнародними правовими нормами.

16. До створення військових формувань республіки як суверенної держави забезпечити проходження військової служби громадянами України лише на її території.

17. Гарантувати свободу зборів, мітингів і демонстрацій, засновану на принципі повідомлення, а не дозволу.

18. Ухвалити Закон про гарантії політичного плюралізму аж до створення політичних партій.

19. Перетворити загальносоюзну державну власність у республіканську, рівноправну з іншими формами власності: власністю місцевих рад народних депутатів; власністю кооперативів, громадських організацій; індивідуальною власністю.

20. Ухвалити Закон про землю, передбачивши в ньому передання землі селянам у довічне користування з правом успадкування.

21. Установити економічно вмотивований прожитковий мінімум для громадян республіки та обов’язок держави доплачувати тим громадянам, які опинилися нижче встановленої межі за своїм життєвим рівнем.

22. Ухвалити Закон про інфляцію і допомогу безробітним.

23. Законодавчо заборонити працю жінок на тяжких фізичних і шкідливих роботах, у нічні зміни, широко розвивати надомництво.

24. Розробити державну програму захисту природи в районах атомних електростанцій, хімічної, нафтохімічної та інших екологічно небезпечних галузей промисловості.

25. Порушити питання про відповідальність тодішнього партійно-державного керівництва республіки за аварію на Чорнобильській АЕС та її наслідки.

26. Домагатися ухвалення Закону про свободу совісти, реабілітації Української Греко-Католицької та Української Автокефальної Православної Церков, повернення храмів релігійним громадам.

 

Шановні делегати!

У моїй програмі лише концептуально викладені основні ідеї перебудови в Україні, за втілення яких я буду боротися. Бажаю вам сьогодні не помилитися в своєму виборі і хочу нагадати відому істину:

 

"Кожен народ має таку владу, на яку він заслуговує".

Дякую за увагу!

Більшість делегатів проголосувала за мене, і я був зареєстрований кандидатом у народні депутати УРСР. В офіційному агітаційному листочку були поміщені моя фотографія, коротка біографічна довідка та основні тези передвиборної платформи, яку я оголосив на конференції.

 

У попередньому розділі я вже згадував про журналіста Бориса Козловського, який неодноразово запрошував мене брати участь у його телепрограмах. І тоді, і пізніше донині наші стосунки відзначалися щонайщирішою взаємоповагою. Захоплювали його правдолюбство, чесність, порядність, категоричне неприйняття ницости, підлости, несправедливости. Він також був зареєстрований кандидатом у народні депутати УРСР по Радянському виборчому округу № 262 і подарував мені свою агітаційну листівку з дарчим написом: "Василеві Шпіцеру – наймудрішому, найсоліднішому з усіх неформалів. З повагою, тележурналіст Борис Козловський, 28 лютого 1990 р." У скороченому вигляді його програма звучала так:

 

Основні тези передвиборної платформи

Моя платформа від першої до останньої літери – це Програма Народного руху України. Тому хотів би звернутися до Вас із коротким коментарем до цієї програми.

 

Якщо говорити про українське національне відродження, про створення суверенної Української держави, то вважаю своїм обов'язком спокійно і терпеливо роз'яснювати представникам усіх інших національностей, що цей незворотній процес не є загрозою для тих, хто розуміє і визнає азбучну істину: українці повновладні господарі своєї землі. Мусимо шанувати їхню національну гідність, поважати їхні мову, історію, звичаї і традиції.

 

Розумію, що перешкодою до обрання депутатом може бути приналежність до комуністичної партії. Болісне питання. У партію я вступив пізно, в 40 років. Не заради кар'єри. У той час у посаді вже спустився на одну сходинку за власним бажанням. Особливо болісно шукати істину про життєздатність марксистсько-ленінської теорії і комуністичної ідеології.

 

Комуніст – це той, хто прагне знати, розуміти і захищати інтереси народу, тобто більшості людей. Власні інтереси повинні бути підпорядковані інтересам народу. Вважаю за необхідне ще до XXVIII з'їзду КПРС провести загальнонародний референдум. Поставимо перед народом одне запитання: "Чи вірите ви в ідеали комуністичної партії?"

 

Моє подальше перебування в лавах КПРС залежатиме від того, якою буде відповідь населення Львівщини, бо саме тут хотів би доживати свій вік.

 

У Радах кожен має робити те, що йому під силу. Я обіцяю бути активним у справах гармонізації міжнаціональних відносин. А ще – буду наполегливо боротися за те, щоб засоби масової інформації стали по-справжньому народними. Поведу боротьбу за докорінну перебудову Українського телебачення, за окремий Львівський телевізійний канал.

 

...У разі обрання депутатом обіцяю прислухатися лише до двох голосів: більшості виборців і голосу власної совісти. Дай, Боже, щоб зливалися ці голоси воєдино!

Окружна виборча комісія № 262

 

Однак він не чекав референдуму, а заявив про вихід із компартії на одному з велелюдних мітингів біля пам'ятника Іванові Франку вже через кілька тижнів після реєстрації. Борис Леонідович звернувся також до тих львівських журналістів, які писали неправду про події у нашому місті для центральних московських газет, з вимогою перестати очорнювати свій народ і з пропозицією також покинути лави комуністів. У рухівському списку Б. Козловський був першим до обласної Ради, став депутатом і зробив багато корисних справ на благо області та України.

 

Оскільки всі, у тому числі й Борис Леонідович та я, висуванці НРУ взяли за основу рухівську програму, доцільно буде подати її тут повністю:

 

ПЛАТФОРМА

ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ ЗА ПЕРЕБУДОВУ ДО ВИБОРІВ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Усвідомлюючи особливу важливість нинішнього етапу перебудови і роль у цьому процесі Верховної Ради Української РСР як народного парламенту, Львівська крайова організація НРУ пропонує виборцям области свою передвиборну платформу. Її девіз: "Реальний суверенітет України, Гарантовані права людини, радикальне оновлення суспільства".

 

У разі обрання до Верховної Ради Української РСР депутати від Руху будуть домагатися виконання таких завдань:

 

І. Реальний суверенітет України

1. Ухвалити Закон про суверенітет України як втілення природного права народу на самовизначення.

2. Винести на всенародне обговорення нову Конституцію України як суверенної держави.

3. Разом з іншими суверенними державами СРСР розробити новий Союзний договір, який повинен відповідати новій Конституції України.

4. До вступу в дію нового союзного Договору вважати чинними на території України лише ті союзні закони, які затвердить новий склад Верховної Ради Української РСР.

5.Запровадити інститут громадянства Української РСР як суверенної держави й ухвалити з цією метою відповідний закон, який регулював би міграцію населення і гарантував права на вільну еміграцію із збереженням громадянства.

6. Перетворити Збройні Сили СРСР, прикордонні, внутрішні та залізничні війська у військові формування суверенних держав СРСР згідно з новим Союзним договором.

7. Ухвалити Закон про національну символіку українського народу і порядок використання національної символіки інших народів, які проживають на території України.

8. Ґарантувати Україні як суверенній державі право встановлювати безпосередні дипломатичні стосунки з іншими державами.

9. Застерегти в новому Союзному Договорі, що союзні відомства можуть видавати акти лише рекомендаційного характеру.

10. Забезпечити перехід України на господарський розрахунок і перебудувати економічні взаємини України з іншими суверенними державами СРСР на договірних засадах.

11. Ухвалити Закон про митні правила України як суверенної, економічно самостійної держави.

12. Запровадити республіканські валютні знаки і відкрити Державний банк України.

13. Взяти під державний захист культурні надбання українського народу та інших народів, які проживають на території України.

14. Домогтися створення Національного олімпійського комітету України.

 

II. Гарантовані права людини

15. Привести Конституцію Української РСР і чинне законодавство у відповідність з міжнародно-правовими нормами і скасувати всі підзаконні акти, що обмежують конституційні права і свободи громадян.

16. Визнати в законодавчому порядку злочини сталінщини злочинами проти людства, які не підлягають термінові давності.

17. Ухвалити Закон про реабілітацію усіх громадян, які потерпіли за свої переконання у період брежнєвсько-сусловської сваволі, і Закон про реабілітацію усіх репресованих жителів західних областей України, починаючи з 1939 року, і про пенсійне забезпечення їх та їхніх родичів.

18. Створити умови для легальної діяльності всіх громадських організацій і самодіяльних об'єднань згідно з міжнародно-правовими нормами.

19. Обстоювати повну правову рівність усіх громадян перед Законом і забезпечити правові гарантії проти переслідування з політичних, соціальних, релігійних та інших мотивів як практику "негласного" протиставлення "західних" українців "східним".

20. До створення військових формувань республіки як суверенної держави забезпечити проходження військової служби громадян України лише на її території.

21. Гарантувати свободу зборів, мітингів і демонстрацій, засновану на принципі повідомлення, а не дозволу.

22. До ухвалення нової конституції України як суверенної держави осудити в законодавчому порядку практику відбування покарання громадянами республіки за її межами.

 

III. Радикальне оновлення суспільства

23. Вимагати повного демонтажу політичної системи "сталінської моделі соціалізму" і перетворення республіки в демократичну правову державу, побудовану з урахуванням національно-історичних особливостей України.

24. Ухвалити Закон про ґарантії політичного плюралізму аж до створення політичних партій.

25. Перетворити загальносоюзну державну власність у власність республіканську як рівноправну з іншими формами власности: власністю місцевих рад народних депутатів; колективною власністю кооперативів, громадських організацій, трудових колективів окремих підприємств чи організацій; індивідуальною (особистою і приватною) власністю.

26. Ухвалити Закон про землю, передбачивши в ньому передання землі селянам у довічне користування з правом успадкування.

27. Перевести всі підрозділи народного господарства й адміністративно-територіальні одиниці на повний господарський розрахунок.

28. Орієнтувати розвиток економіки на децентралізацію і деконцентрацію з урахуванням конкретних умов.

29. Створити умови для організації фермерських господарств у сільському господарстві та орендних і акціонерних підприємств у промисловості.

30. Для забезпечення міського населення сільськогосподарською продукцією організовувати посередницькі збутово-транспортні кооперативи і фірми.

31. Визначити законодавством України порядок створення на її території вільних економічних зон, підприємств з участю інших суверенних держав СРСР, зарубіжних держав, як і їхніх юридичних осіб і окремих громадян, міжнародних організацій, а також змішаних підприємств з приватною власністю юридичних осіб і окремих іноземних громадян.

32. Домагатися перетворення Львівщини у вільну економічну зону.

33. Установити економічно вмотивований прожитковий мінімум громадян республіки та обов'язок держави доплачувати тим громадянам, які опинилися нижче встановленої межі за своїм життєвим рівнем.

34. Ухвалити Закон про інфляцію і допомогу для безробітних.

35. Визнати державою економічну неефективність колгоспно-радгоспної системи і гарантувати права загальних зборів колгоспників розпускати колгоспи.

36. Домогтися повної гласности в соціальних питаннях (розподіл товарів народного споживання, норми споживання різних категорій населення, соціально-майнової структури населення, розподіл житла та випускників вищої і середньої спеціальної шкіл тощо) і заборонити в законодавчому порядку привілеї працівників апарату.

37. Для насичення внутрішнього ринку товарами і поліпшення постачання населення закуповувати за кордоном необхідну кількість товарів народного споживання.

38. Законодавчо заборонити працю жінок на тяжких фізичних і шкідливих роботах, у нічні зміни, широко розвивати надомництво.

39. Боротися за створення екологічно чистих умов праці на підприємствах.

40. Розробити державну програму захисту природи в районах атомних станцій, хімічної, нафтохімічної та інших екологічно небезпечних галузей промисловості.

41. Домагатися наукового аналізу екологічної ситуації в усіх районах України, відвернення екологічного геноциду.

42. Порушити питання про відповідальність тодішнього партійно-державного керівництва республіки за аварію на Чорнобильській АЕС та наслідки.

43. Домогтися ухвалення Закону про свободу совісти, реабілітацію Української Греко-Католицької та Української Автокефальної Церков, повернення храмів релігійним громадам.

44. Ухвалити демократичний Закон про свободу совісті та друку.

45. Створити національну систему освіти, науки і культури, визнати несумісними з державними інтересами України загальносоюзні відомства в цих галузях, існування АН СРСР і Вищої атестаційної комісії при Раді Міністрів СРСР

 

Львівська крайова організація Народного руху України за перебудову

 

Для загальної перемоги на виборах у Львівських округах було створено демократичний блок "Рух", до якого увійшли репрезентанти всіх національно-демократичних сил Львівщини. Найбільше до діяльності блоку докладалися представники від Народного руху України за перебудову, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Української Гельсінської спілки, "Меморіалу", Товариства Лева. Обласна Рада ТУМ доручила мені представляти у блоці Товариство української мови. Від Руху відповідальним був Тарас Пахолюк. Робоча група блоку склала списки, за якими всіх найсильніших кандидатів розсіяли по різних округах, щоб вони не конкурували між собою. Визначили також других і подальших претендентів, котрі мали перемогти, якщо програє перший номер.

 

Для затвердження підготовлених списків у Пороховій вежі була проведена розширена нарада виборчого блоку. Я зачитав наші пропозиції, які майже без застережень були схвалені. Здивував, правда, виступ представника Української Гельсінської спілки Вячеслава Чорновола, який заявив, що такі списки – це порушення демократичних принципів: "Чому ви нав'язуєте мені суперників? Можливо, я захочу поборотися з академіком Юхновським?". Я різко виступив на підтримку запропонованої схеми виборчої кампанії: "Товариство української мови сьогодні має найбільший людський, організаційний та політичний потенціал. Якщо УГС бажає демократично програти вибори, то ми її представників просто виключимо зі списків". На тому інцидент був вичерпаний, лише хтось із зали прокоментував: "Чорновола не цікавить результат. Йому – аби футбол був красивий". Потім Вячеслав Максимович отримав бажані демократичні принципи на президентських виборах, коли вже І. Юхновський поборовся з ним, і вони обидва разом "успішно" програли Леонідові Кравчуку. На наступних виборах оця демократична анархо-махновщина зацвіла пишним цвітом: колишній політичний в'язень Степан Хмара вирішив боротися проти свого соратника Михайла Гориня, Олег Вітович – проти Миколи Гориня, Тарас Стецьків – проти Ірини Калинець, Рух – проти Василя Шпіцера.

 

Вже перед самими виборами блок випустив і розповсюдив листівки, які чітко вказували, за кого треба голосувати на всіх рівнях – від Верховної до районної рад. Ось як виглядала така листівка:

 

ШАНОВНІ ВИБОРЦІ!

РУХ

ПРОПОНУЄ КАНДИДАТАМИ У НАРОДНІ ДЕПУТАТИ

ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР

По___Артемівському виборчому округу____№  259____Драча Івана Федоровича

ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ

По______________виборчому  округу____№  23_____Шпіцера  Василя Івановича

ДО ЛЬВІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

По______________виборчому  округу____№  51_____Шпіцера  Василя Івановича

 

В достовірності поданої інформації Ви можете впевнитись у Штабі РУХу, Львів, пл. Ринок, 8, тел. 722600, 720690, в Обласній раді Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Львів, вул. Друкарська, 6, тел. 722606, 722571, на стендах РУХу, Львів, вул. Театральна, Вічева площа та в газеті "ВІЧЕ" (за лютий).

 

ГОЛОСУЙТЕ ЗА КАНДИДАТІВ РУХУ!

 

Вони відстоюють реальний суверенітет України, ґарантовані права людини, радикальне оновлення суспільства.

 

Розроблена система гарантувала перемогу новим політичним силам, і комуністи вже не могли нічого вдіяти. Не дивно, що у всіх виборчих округах перемогли "перші номери", лише в Мостиському окрузі № 275 якимсь робом юний кандидат комсомольського віку переміг жертовного борця за незалежність України та за відродження Української Греко-Католицької Церкви Івана Геля.

 

За дорученням президії Обласної ради я підготував проект передвиборної платформи Товариства української мови, яка була затверджена в такій редакції:

 

ПЕРЕДВИБОРНА ПЛАТФОРМА

Товариства української мови ім. Тараса Шевченка

(м. Львів)

Громадяни Львівщини!

Вперше за роки радянської влади маємо змогу демократично обрати найвищий орган державної влади в Україні – Верховну Раду УРСР. Для того, щоб народними депутатами Української РСР та депутатами місцевих рад стали справжні поборники перебудови, необхідні висока громадянська свідомість, активність і дисциплінованість виборців. А вибирати на цей раз буде з кого, оскільки крім трудових колективів, колективів професійно-технічних, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, зборів виборців за місцем проживання мають право висувати своїх кандидатів і громадські організації.

 

Товариство української мови ім. Тараса Шевченка як одна із найчисельніших громадських організацій, що виникла вже в епоху перебудови, вважає своїм обов'язком взяти участь у формуванні корпусу кандидатів у депутати і подальшій виборчій кампанії. Керуючись законами про вибори, на основі "Статуту ТУМ ім. Т. Шевченка" і "Програми НРУ за перебудову", Львівським обласним Товариством розроблена для своїх кандидатів

 

ПЕРЕДВИБОРНА ПЛАТФОРМА:

1. Боротися за утвердження влади рад в Україні і Союзі РСР.

2. Добиватися створення правової держави як на рівні Української РСР, так і на рівні Союзу РСР.

3. Домагатися політичної і економічної самостійности України у складі СРСР

4. Пильнувати і добиватися послідовного впровадження в життя закону "Про мови в Українській РСР".

5. Домагатися зміни статей 28 і 30 закону "Про мови в УРСР" з тим, щоб в Україні:

а) громадяни з інших союзних республік та іноземні громадяни у вищих навчальних закладах навчалися українською мовою;

б) результати науково-дослідних робіт оформлялися українською мовою (у разі необхідності й російською мовою).

6. Визнавати "Програму НРУ за перебудову" і керуватися нею у своїй роботі.

7. Вважати одним із найголовніших завдань українського уряду вихід з економічної кризи.

8. Добиватися передання землі селянам для відродження понівеченого сільського господарства.

9. Не визнавати в Українській РСР російську мову як "общегосудаственный язык".

10. Дотримуючись курсу на демократизацію суспільства, боротися за вилучення з Конституції УРСР статті 6 про керівну роль КПРС.

 

ШАНОВНІ ВИБОРЦІ!

Якщо вас задовольняє платформа наших кандидатів, віддайте за них свої голоси (список наших кандидатів буде надрукований в одному з січневих номерів газети "Просвіта").

Голова Товариства                Роман Іваничук

Відповідальний секретар              Юрій Зима

Член виборчого комітету        Василь Шпіцер

 

За списками виборчого блоку "Рух" я був другим номером в окрузі, де балотувався Іван Драч, і відразу після реєстрації почав активну кампанію, зустрічаючись з виборцями та пропагуючи цінності демократичних сил. Завершував виступи згадкою про те, як Мартинюк на попередніх виборах відсіяв Івана Федоровича Драча і висловлював думку, що буде справедливо обрати його до Верховної Ради цього разу. Наскільки пригадую, в тому ж окрузі кандидували також професор Степан Вовканич, начальник районної міліції Іван Мотринець, керівник Держтелерадіо Зеновій Кулик. Мені випала нагода зустрітися з паном Куликом, і я запропонував йому спільно зняти свої кандидатури на користь Івана Федоровича. Я переконував його, що як киянин він не має у Львові ніяких шансів, але той чомусь вважав навпаки і, як і пан Мотринець, боровся до кінця. Я ж був певен, що боротися проти І. Драча і забрати в нього бодай один голос – просто аморально. Насамперед після тих телевізійних двобоїв з Кравчуком та поневірянь, через які він пройшов під час виборів до ВР СРСР.

 

У лютому 1990 року в Театрі ім. Марії Заньковецької відбулася зустріч львів’ян з Іваном Драчем. Переповнена зала, блискуча промова голови Народного руху України за перебудову, розумні відповіді на запитання із зали. Перед завершенням чудового вечора попросив слова і я:

 

Шановне товариство!

Я зареєстрований кандидатом у народні депутати у 259-му Артемівському окрузі. Звати мене Шпіцер Василь Іванович, працюю у Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті, член президії обласної ради Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, член Руху.

 

В цьому ж окрузі балотується і наш шановний гість Іван Федорович Драч. Громадянин, поет, який одним із перших пішов у битву за відродження нашого народу. Згадаймо хоча б його телевізійні баталії з професійним демагогом – партійним ідеологом, підсиленим професорами радянського суспільствознавства. Думаю, що за два найважливіші досягнення останніх літ – Закон про мову і НРУ – ми повинні подякувати й Іванові Федоровичу.

 

Я був свідком того ганебного минулорічного фарсу, коли окружні збори не зареєстрували його кандидатом у народні депутати СРСР. Вважаю, що Львів має великий борг перед великою людиною. Тому я припиняю подальшу боротьбу за депутатський мандат до ВР УРСР і прошу вас проголосувати 4 березня за голову НРУ – за Івана Драча.

 

Успіхів Вам, Іване Федоровичу!

 

А наказ мій Вам як народному депутату буде такий: чим займається у Києві отой наш землячок, що керував минулорічними злочинними окружними зборами.

 

Зала зустріла моє рішення бурхливими оплесками. Цим я хоч трохи віддячив І. Драчеві за вклад у справу національного відродження та заснування Руху і показав, що у Львові живуть не лише маріонетки-мартинюки. Іван Федорович подякував мені, а через кілька днів подарував на згадку свою статтю "Суверенність держави і людини" з таким підписом: "Василеві Івановичу Шпіцеру, який зробив мені велику честь! Від серця – Іван Драч, 27. 02. 90". Зняв свою кандидатуру і професор С. Вовканич, який також вважав, що Драчеві треба дати "зелену дорогу". Наступного дня я написав заяву:

 

Заява

Повідомляю Вас, що я не братиму участі в подальшій виборчій кампанії і прошу не включати мою кандидатуру в бюлетень для таємного голосування.

Підпис, 27. 02. 90

 

Після мого зняття інститутський осередок Товариства української мови запросив Івана Федоровича на зустріч з колективом ЛДНРТІ. Як завжди, переповнена Конференц-зала, а в президії – Іван Драч зі своєю командою.

 

 

Головуючий на зустрічі Богдан Якимович ознайомив присутніх із життєписом Івана Федоровича:

 

Драч Іван Федорович, 1936 року народження, українець. Трудову діяльність почав у школі – викладав російську мову й літературу. Вчився у Київському університеті, закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Працював у райкомі комсомолу, редакціях газети "Літературна Україна" і журналу "Вітчизна", у сценарному відділі Київської студії ім. О. Довженка.

 

Поет. Автор багатьох книжок віршів, збірника кіноповістей. Виступав також у жанрі поетичного перекладу й літературної критики. За збірник віршів "Корінь і крона" присуджена Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка (1976 р.) Секретар правління Спілки письменників України і перший секретар правління Київської організації СПУ. Член КПРС. Одружений, дружина математик, лірик і цензор одночасно, як то водиться в сім'ї поета. Син Максим закінчив Медінститут, працює в Інституті геронтології, брав безпосередню участь у ліквідації залишків аварії на ЧАЕС, донька – Мар'яна – на 1 курсі КДУ.

 

1,5 року він працює першим секретарем Київської організації СПУ. Разом з Ю. Іллєнком І. Ф. Драч має намір знімати серію фільмів про Т. Шевченка. За сумісним сценарієм і за п'єсою Миколи Куліша тільки що знятий Н. Мащенком фільм "Зона". В Театрі ім. І. Франка здав перший варіант п'єси "Гора".

 

Тепер І. Ф. Драч працює над книжкою віршів "З роси і води".

 

Передвиборна програма ґрунтується на Платформі Народного руху України за перебудову.

 

Потім слово взяв сам Іван Федорович. Кандидат у народні депутати виклав свою передвиборну програму і відповів на запитання із зали:

ТЕЗИ ПЕРЕДВИБОРНОЇ ПРОГРАМИ ІВАНА ДРАЧА

Реформа політичної системи радянського суспільства – справа кожного громадянина. Сама собою ця система не зміниться – її повинні змінити ми, рядові громадяни. Народний рух України спрямований на викорінення з нашого життя сталінізму та брежнєвщини. Перебудова, розпочата "згори", повинна дістати найактивнішу підтримку "знизу". Якщо всім нам не пощастить здолати антинародну сталінську систему управління, ми знову матимемо ГУЛАГ від Карпат до Курилів. А це кінець соціалізму, кінець свободі.

 

В багатьох ретроградів шалений опір викликає сама ідея заснування Народного руху України за перебудову. Насправді ж НРУ – це реалізація прагнень найширших верств усіх народів, що проживають в Україні: українців, росіян, євреїв та інших.

 

Нам не вистачає продуктів, нам не вистачає лікарень і ліків, дитячих садків, санаторіїв та пансіонатів, на полицях наших магазинів – порожньо, усюди в нас осоружні черги, загрозливих розмірів набувають пияцтво, наркоманія, проституція. Відомча сваволя, некомпетентність тих, кого командно-адміністративна система призначила керувати народом. Безвідповідальність рішень, коли навіть за найбільші помилки – злочини – не відповідає ніхто. Все це, на жаль, стало в нас нормою. І всьому цьому треба покласти край!

 

Отож – у сфері суспільно-політичній

БОРОТИМУСЯ за демократизацію і реформу політичної системи радянського суспільства, розпочату КПРС. Сама собою командно-адміністративна система управління не зміниться – її повинні змінити ми – громадяни нашої країни, об'єднані в партію, спілки, асоціації, рухи за перебудову та інші громадські організації, впливом на ухвалення політичних рішень через народних представників у радах.

 

Сприятиму подальшій демократизації виборчої системи, щоб наші ради стали справжніми органами народовладдя. Домагатимуся ухвалення законів, які ґарантуватимуть економічну незалежність як органів, так і безпосередньо носіїв влади рад. Забезпечення прямих виборів на всіх рівнях – найпевніший шлях прискорення перебудови. Буду стояти за справжній, а не декоративний контроль Верховної Ради Союзу за діяльністю КДБ, МВС і Міністерства оборони.

 

ДОМАГАТИМУСЯ утвердження принципів правової держави, у якій народ є джерелом права і право стоїть над державними інституціями, громадянськими організаціями й окремими громадянами. Розмежування і забезпечення незалежности законодавчої, виконавчої влади і суду.

 

У сфері економіки

Загалом економіка республіки повинна функціонувати на засадах республіканського госпрозрахунку як основи суверенітету республіки. Назріла необхідність перебудови структури народного господарства: від економіки, в якій непомірно велику частину становлять видобувні та енерґомісткі галузі й підприємства, треба перейти до економіки, в якій домінують сучасні наукомісткі виробництва.

 

Де брати кошти? 1 – Тимчасове зменшення витрат на космічні програми, 2 – Зменшення військових витрат згідно з принципом достатньої оборони, 3 – Зменшення капіталовкладень у Мінатоменерґо, Мінводгосп та капітальне будівництво, 4 – Закриття нерентабельних підприємств.

 

Державний бюджет мусить формуватися гласно! Актуальним завданням вважаю відродження економічно міцного українського села через створення умов життя, які за комфортністю наближалися б до міського. Вже сьогодні реальна можливість розпочати масову газифікацію в Україні, через яку пролягає 95% газопроводів, що йдуть у Європу, а газифіковано сіл лише 5%. Відродженню села сприятиме також розміщення в сільській місцевості невеликих підприємств харчової і легкої промисловости, організованих на акціонерних чи кооперативних засадах. Доцільним є гнучке поєднання економічно не­залежних господарств і селянських ферм.

 

Екологія

Екологічні проблеми найболючіші для України. Слід докорінно переглянути програму розвитку атомної енергетики в Україні, припинити будівництво Чигиринської та Кримської АЕС і експлуатацію Чорнобильської. Альтернативні джерела енергії – не фантазії дилетантів, а цілком перспективний напрям сучасної енергетики. Відродження малих річок і включення місцевих гідро- та аероресурсів у систему енергозабезпечення колгоспів та підприємств місцевої промисловости зробить уже сьогодні вагомий внесок в енергобаланс республіки.

 

Народ вимагає повної і всебічної інформації про наявність нітратів у продуктах харчування, про радіоактивну і хімічну забрудненість води і повітря, насиченість ґрунту мінеральними добривами, які містять у собі шкідливі речовини та ін. Гостро відчувається дефіцит кадрів. Питання про відкриття кафедри з проблем екології в Київському чи Львівському університетах треба вирішити вже в цьому році.

 

Будівництво промислових об'єктів навіть з найменшим потенційним ризиком для екологічної ситуації може здійснюватися лише після найретельнішої експертизи і відповідного реферату.

 

Ніхто не повинен давати підписок про нерозголошення радіологічних таємниць, а мати вільну можливість придбати індивідуальні дозиметри в магазинах. Екологічна інформація має бути розсекречена.

 

Вважаю, що екологічні проблеми тісно пов'язані з питанням про всенародну гласність на землю, воду, повітря, корисні копалини тощо.

 

Національна політика, міжнаціональні стосунки

Стою за відродження ленінських принципів національної політики, зокрема принципу самовизначення націй в рамках суверенних радянських соціалістичних республік, які об'єднані в Союз. Всі ми, українці, росіяни, білоруси, євреї, татари, усі нації під небом України повинні почуватися господарями в нашому спільному домі. Україна має стати суверенною державою в радянській федерації рівноправних республік зі своїм республіканським госпрозрахунком, з визначеним внеском у союзний фонд, з всенародним правом на землю, воду, надра і повітря, зі своїми міжнародними зв'язками і державною мовою.

 

Держава має стати гарантом розвитку національних культур усіх народів, що населяють країну.

 

В Україні маємо 10,5 млн. пенсіонерів, чиї пенсії більше підходять для животіння, ніж для нормального життя. Та і взагалі – Україна старіє скоріше від усіх в СРСР. У Києві маємо до півмільйона пенсіонерів. З них кожен п'ятий – самотній, а серед самотніх – кожен п'ятий потребує сторонньої допомоги. Напевно до цих живих людей, до наших ветеранів повинні пролягати патріотичні стежки наших дітей, а не до різноманітних парадних заходів.

 

Молодь на старті життя повинна отримати соціально-економічний захист, тим паче що вкладене в неї сьогодні вона сторицею повертає у майбутньому і йдеться не тільки про матеріальне, а й про духовне.

 

Турбота про визволення жінки із сучасного духовного і матеріального закріпачення – це турбота про майбутнє народу. Без жіночої ініціативи неможливо розв'язати жодну з проблем, поставлених раніше.

 

Коли б мене обрали депутатом, я все зробив би, щоб винести на всенародне обговорення діяльність Мінводгоспу, Мінатоменерґо і зробити справді підзвітною Верховній Раді Союзу діяльність КДБ, МВС і МО.

 

На підтримку лідера Народного руху України виступили також Євген Сверстюк, Тарас Салига, Василь Шпіцер, Олег Гринів та кілька працівників 

 

 

У березні 1990 року Іван Драч був обраний депутатом Верховної Ради Української РСР від Артемівського (№ 259) виборчого округу. За нього проголосувало 66, 38% виборців.

 

Я ж виграв вибори до Обласної ради, набравши рекордну кількість голосів серед двохсот депутатів, а також став депутатом Міської ради. На засіданні президії обласного Товариства української мови мене рекомендували на голову Обласної ради, відбулося навіть голосування. Проте депутати Міської ради почали свою роботу трохи раніше від обласних обранців. Коли ми вперше зібралися у сесійній залі Ратуші, я був здивований, що мало кого знаю. Так сталося, що найактивніші й відомі мені діячі ТУМ і Руху були обрані до Верховної та Обласної рад, а до Міської прийшли хоча енергійні, але маловідомі мені 150 депутатів. Я уважно прислухався, про що говорять депутати, придивлявся, що діється навколо, і не все мені подобалося. Виглядало, що у міськвиконкомі має залишитися майже незмінний попередній табір, тож виникало логічне питання: чого домоглися демократи, для чого ми прийшли в цю залу?

 

Слід відзначити значні якісні зміни Львівської міської ради першого демократичного скликання порівняно з попередніми. Насамперед, вона відзначалася високим освітнім цензом – понад 130 депутатів мали вищу або незакінчену вищу освіту. П’ять докторів, 12 кандидатів наук. Представники найрізноманітніших спеціальностей – від ученого-медика до звичайного робітника. До того ж, усі обрані на альтернативній основі. Отже, їм до снаги було тягнути нелегкого воза, вщерть навантаженого соціальними, економічними, національними, міжконфесійними та іншими проблемами.

 

Для підготовки першої сесії першого демократичного скликання була створена робоча група, до якої ввели і мене. Доводилося багато працювати, бо більшість депутатів була недосвідчена в таких справах. Оскільки і на роботі, і працюючи над дисертацією я багато займався оформленням усіляких документів і набув у цій царині певних знань, то в робочій групі я давав досить порад і рекомендацій, допомагав правити порядок денний і перші ухвали, тобто був серед найактивніших. Одним з найголовніших питань було обговорення кандидатур на посаду голови Міської ради.

 

На другий чи третій день нашої роботи під Ратушею зібралися обурені львів’яни, бо вночі хтось зірвав національний синьо-жовтий прапор, що був піднятий на "клумбі". Тодішнього міського голови Богдана Котика не було, він як депутат Верховної Ради УРСР уже працював у Києві. Ми дещо розгубилися, але я зателефонував до новообраного депутата Міської ради, працівника КҐБ з вимогою, щоб його відомство знайшло злочинця. Він пообіцяв неодмінно відшукати негідника і вжити до нього відповідних заходів. Ми вийшли до людей, я спокійно повідомив про обіцянку представника спецслужб знайти винуватця, побалакав зі схвильованою громадою, пообіцяв на першому ж засіданні демократичної Міської ради затвердити ухвалу про підняття національного прапора  над Ратушею. Поступово напруженість спала, і всі розійшлися.

 

Вже пізніше один чільний міліцейський чиновник признався мені, що то він зірвав прапор на вимогу тодішнього міністра внутрішніх справ УРСР. Спочатку він зателефонував до Києва і сказав, що прапор знято, хоча насправді не рухав його. Але вже через кілька хвилин міністр В.В. накрив його жахливими матюками, вимагаючи негайно зірвати прапор. Виходить, що крім міліції у цій акції брали участь ще якісь служби, котрі "стукали". Що цікаво, цей міністр потім рядився у шати великого борця за Незалежну Україну і займав високі державні пости за кількох президентів.

 

За нашою роботою тоді пильно стежили представники засобів масової інформації, а тележурналістка Алла Моргуленко була присутня практично на всіх засіданнях робочої групи. Отож після цього інциденту пані Алла звернулася  до  присутніх  депутатів:  "Та що ви шукаєте голову? Ось, він перед вами!" – і вказала на мене. Вона першою мовила про моє можливе головування у Міській раді. З часом деякі члени нашого активу також почали пропонувати, щоб я кандидував на посаду голови Міської ради. Через кілька днів до нас влетів збуджений депутат-комуніст, який, до речі, був і донині залишається великим патріотом, і розповів, що в кабінеті діючого міського голови відбулася нарада комуністів, на якій вирішено обрати голову ради чисто символічно, на громадських засадах. Фактичним господарем міста мав стати голова виконавчого комітету. Кандидатом комуністи назначили вельми достойного лікаря з науковими званнями, хоча той і не збирався покидати свою роботу та переходити в Міську раду на постійно. Це трохи вплинуло на мою позицію щодо наміру боротися за посаду міського голови, бо й справді: "для чого ми прийшли в цю залу"?

 

Теплого, сонячного весняного дня 3 квітня 1990 року почалася перша сесія Львівської міської ради першого демократичного скликання. За чинним тоді законодавством її відкривав і вів до обрання нового голови ради попередній міський голова – Богдан Дмитрович Котик. Правда, перед відкриттям сесії стався дещо курйозний випадок. Ще вчора в коридорі перед сесійною залою у двох нішах на постаментах бовваніли погруддя Маркса й Енгельса (можливо, й Леніна, достеменно не пам’ятаю). Сьогодні ж на їхні голови були натягнуті чорні мішки, і виглядало це дуже смішно. Згодом я довідався, що це робота депутата Ярослава Путька, який спочатку вимагав прибрати їх, але працівники міськвиконкому відмовлялися, тоді попробував винести сам, але вони були дуже важкі й добре закріплені. І ось перед самою сесією він вчинив над ними "наругу" з мішками, а наступного дня вони вже зникли і на їхньому місці появилися вазони з квітами.

 

Згідно з рішенням робочої групи першочергово були винесені на розгляд два питання: про підняття над Ратушею національного синьо-жовтого прапора і про обрання голови Міської ради. За дорученням робочої групи я зачитав проект ухвали: «Про застосування Українського національного прапора в місті Львові».

 

Оновлення нашого суспільства, відродження у ньому демократичних засад та загальнолюдських  вартостей, устремління народів до національного і прагнення реалізувати право на самовизначення та суверенітет – найважливіші здобутки перебудови. Результатом цих процесів є прагнення українського народу відродити свою національну символіку, зокрема національний прапор.

 

Українська синьо-жовта колірна сполука має давню історію, особливо на наших землях. Уже в XIII ст. вона виступає на гербі Галицько-Волинської держави і була самобутнім символом західноукраїнських земель. Це колірне сполучення мало певні традиції й у Наддніпрянщині, зокрема було на прапорах, які супроводжували українських козаків під час визвольних воєн.

 

На початку нашого століття синьо-жовтий прапор поширюється по всій Україні й здобуває визнання загальнонаціонального українського прапора як державного символу самостійної Української держави.

 

Під час Першої світової війни та у перші роки Радянської влади національні барви використовувалися різними українськими угрупуваннями, у тому числі й радянськими. Підняття синьо-жовтого прапора на ратушній вежі м. Львова 1 листопада 1918 р. засвідчило відновлення української державності в Західній Україні після століть неволі. Синьо-жовті прапори символізували єднання українського народу в січні 1919 р.

 

Найвищим проявом вірності народу своєму прапорові стало святкування річниці Акту Злуки 21 січня 1990 р. Того дня у єдиному живому ланцюзі, що простягнувся від Києва до Львова, під українськими національними прапорами стали представники всіх народів, які проживають в Україні.

 

Виходячи з вищенаведеного, сесія Міської ради відзначає, що відродження та утвердження Українського національного прапора є виявом волі та віковічних прагнень українського народу.

 

Враховуючи, що синьо-жовтий прапор не замінює Державного прапора УРСР, Львівська міська рада народних депутатів вирішила:

 

1. Визнати правомірним використання Українського національного прапора під час проведення державних і громадсько-політичних заходів у місті Львові нарівні з існуючими державними прапорами.

2. Ухвалити Положення про застосування Українського національного прапора у м. Львові (додано).

3. Підняти на вежі будинку Львівської ратуші синьо-жовтий прапор.

4. Звернутися до Верховної Ради УРСР з пропозицією розглянути питання про статус і порядок використання української національної символіки та встановлення відповідальності за глумління над нею.

 

Положення

про застосування Українського національного прапора в місті Львові

1. Український національний прапор є історично сформований символ державности українського народу, що супроводжував його на всіх етапах історичного розвитку.

2. Український національний прапор має форму прямокутного полотнища, яке складається з двох рівних горизонтальних смуг: верхньої – синьої барви та нижньої – жовтої. Співвідношення ширини прапора до його довжини 1:2.

3. Український Національний прапор піднімається:

3.1. на вежі будинку Львівської ратуші та верхівці Високого Замку – постійно;

3.2. на будинках підприємств, установ, організацій, а також житлових будинках – у дні національних свят.

 

Український національний прапор дозволяється піднімати на зазначених у цьому пункті будинках в інші святкові й пам’ятні дні нарівні з Державним прапором СРСР та Державним прапором УРСР.

 

Український національний прапор може бути піднято також при церемоніях та інших урочистих і масових заходах, які проводяться державними і громадськими органами, підприємствами, установами і організаціями.

4. При піднятті одночасно Державного прапора СРСР, Державного прапора УРСР та Українського національного прапора полотнища прапорів мають бути однакового розміру.

5. Український національний прапор і його зображення, незалежно від їх розмірів, завжди повинні точно відповідати колірному і схематичному зображеним, які додано до цього Положення.

6. До Українського національного прапора належить ставитися з шаною. Зловмисне знищення, псування і зневажливе ставлення до нього карається законом, як за аналогічні акти щодо Державного прапора СРСР та Державного прапора УРСР.

7. Правила застосування цього Положення видає Львівський міськвиконком.

 

За ухвалу проголосувала абсолютна більшість депутатів. Не голосували тільки зо два десятки комуністів, кілька військовиків та працівників спецслужб і, на моє превелике здивування, навіть декотрі показово-активні мітинґувальники. Дуже урочисто, за участі тисяч і тисяч львів’ян, які запрудили площу Ринок, депутати Стефанія Шабатура, Євген Шморгун та Зиновій Саляк підняли на височенну вежу Ратуші великий синьо-жовтий прапор, який весело, під радісні вигуки присутніх, затріпотів на легенькому вранішньому вітерці. На завершення торжества хор під орудою Марії Процев’ят, підтримуваний щасливими учасниками дійства, урочисто виконав заборонений у той час гимн "Ще не вмерла Україна".

 

Депутати повернулися до сесійної зали і почали розгляд другого питання – вибори голови Міської ради. На цю посаду претендували п’ять депутатів, у тому числі й відомий нам висуванець комуністів (вони гадали, що ми не знаємо про їхній задум). Кожен кандидат ознайомив депутатів зі своїм життєписом та відповів на поставлені запитання. Зробив це і я:

 

Панове депутати!

Сердечно дякую за довіру. Це справді висока честь – разом з такими поважними громадянами міста Лева претендувати на пост голови Львівської міської ради. Оскільки у всіх нас одна мета – встановлення справді народної влади у місті і праця для народу, то очевидно, що й наші програми схожі, і ми вже достатньо їх висвітлили під час виборчої кампанії. Тому я тільки коротенько розповім про себе, а надалі відповім на ваші запитання...

 

Після короткого викладу своєї біографії один із представників медицини запитав мене, чому я не відзначив у своїй біографії, що був комуністом. Моя відповідь була проста, бо я ніколи не був у цій партії. Згодом цей добрий чоловік признався, що таку інформацію (насправді–— дезінформацію) подав йому якраз отой лікар-вчений від комуністів. Після першого туру голосування я набрав найбільше голосів. Але нас залишилося троє, бо два наступні набрали однакову кількість голосів. Був уже пізній вечір і на тому була оголошена перерва до наступного дня. Увечері я радився з дружиною і сином. Для них такий поворот моєї депутатської діяльності став великою несподіванкою. Наталя була розгублена, говорила про труднощі, які на мене чекають і взагалі була налаштована на те, щоб я зняв свою кандидатуру. Закінчила словами: "Василю, подумай, як ти будеш падати з такої висоти".

 

Десь у глибині душі я з нею погоджувався і з таким настроєм наступного дня прийшов на сесію, поговорив з деким із своїх товаришів. Але вони були категорично проти мого бажання відступити: "Хтось із нових людей мусить там бути. Ми тобі віримо, ми тобі довіряємо. Ми тобі допоможемо. Залишилася проста формальність – проголосувати". Після першого ж переголосування я переміг, набравши 78 голосів (вистачало 76). Надалі оті 78 депутатів протягом чотирьох з лишком років підтримували мене, не давали на поталу противникам, ворогам, дурням та негідникам, які були і в депутатському корпусі, і серед простих та не дуже львів'ян.

 

Після завершення процедури голосування і оголошення результатів я склав присягу:

 

Я, Шпіцер Василь Іванович, обраний головою ради міста Львова, на Святому Письмі, Конституції України, синьо-жовтому знамені присягаю Львівській міській раді та усій громаді славного міста Лева, що, виконуючи Вашу волю, буду вірно сповняти закон і Ваші ухвали, захищатиму права і громадянські свободи всіх мешканців нашого міста, незалежно від їх національного походження, соціального стану, політичних переконань та віровизнання, аби вони не зазнавали жодної кривди й утисків ні від кого.

 

Присягаю, скільки лиш стане моїх сил і хисту, працювати для утвердження Добра і Справедливості в нашому місті, дбаючи лише про Щастя, Добробут, Злагоду між людьми. Обіцяю ні за яких обставин не відступити від цієї присяги.

 

Поможи мені в тому, Боже, Ви, шановні депутати, уся чесна львівська громадо! 

 

   

Слід нагадати, що сесія за допомогою динаміків озвучувалася на вулиці, а площа перед сесійною залою була заповнена людьми, які бурхливо реагували на всі події. Тому в першому своєму слові на посаді голови Міської ради я звернувся саме до львів’ян:

 

Дорога львівська громадо!

Насамперед сердечно дякую Вам і Вашим обранцям-депутатам за високу честь і довіру – за обрання мене першим головою справді народної Міської ради. Низько схиляю перед Вами голову на знак синівської пошани, на підтвердження того, що коритимуся Вашим наказам  і працюватиму для Вашого блага. Обіцяю, що Міська рада зробить усе залежне від неї, щоб виконати ті наміри, які записані в наших програмах.

 

Ми забезпечимо національно-духовне відродження усіх націй нашого міста. У нас не буде шовіністичної "Пам’яті", подібної до тої, що діє у Росії. Очистимо місто від сміття і домагатимемося високої культури поведінки від мешканців та гостей нашого міста. Сприятимемо справедливому розв’язанню релігійних проблем, бо вороги тепер саме на цьому грають – хочуть нас розділити і підмінити боротьбу за незалежну Україну релігійними баталіями. Зробимо все для поліпшення украй тяжкої економічної ситуації. Сьогодні маємо суцільний дефіцит, прилавки абсолютно порожні, тому ми негайно налагодимо контроль розподілу товарів та вживемо необхідних заходів для повноцінного постачання львів’ян хлібом. Проблем дуже багато, але спільними зусиллями ми їх подолаємо.

 

Пропоную увесь наступний тиждень після роботи кожному попрацювати хоча б одну годину біля свого будинку та на прилеглих вулицях, щоб Великдень вступив у чисте, охайне місто Львів.

 

Хай Господь допоможе нам подолати всі біди і зажити в добрі, здоров’ї, щасті і злагоді!

Дякую за увагу!

 

Подальшим питанням було обрання голови Львівського міського виконавчого комітету. Згідно з чинним тоді законодавством його обирали більшістю депутатів за поданням голови Міської ради. Я запропонував Богдана Дмитровича Котика, і більшість міських обранців з його кандидатурою погодилася. Потім дехто із журналістів та й депутатів почав називати його першим демократично обраним мером міста Львова. Це помилкове твердження. По-перше, такої офіційної посади як "мер" в Україні взагалі немає, а по-друге – "Новий тлумачний словник української мови" (Київ, "Аконіт", 2006) говорить, що мер – то є голова муніципалітету, а "муніципалітет" цей же словник тлумачить як виборний орган місцевого самоврядування. Такі ж роз’яснення до слів "мер" та "муніципалітет" подають і Український Радянський Енциклопедичний Словник, виданий у 1967 році, і "Советский Энциклопедический Словарь" за 1981 рік, і сучасний Інтернет. У Львові  таким органом як "муніципалітет" є Міська рада, до якої входять обрані мешканцями міста депутати. І саме я був обраний першим головою Львівської міської ради першого демократичного скликання, тобто став першим демократично обраним мером (якщо хтось бажає так називати міського голову). До речі, якщо хтось сумнівається, то нагадаю, що мером Києва на початку 2010-х років називали хоч і бездіяльного, але голову Київської міської ради Л. Черновецького, а не керівника виконавчої влади О. Попова.

 

Богдан Дмитрович працював головою Львівського міського виконавчого комітету – органу, що не обирається прямо мешканцями міста, а призначається Міською радою – неповних два роки: з січня 1989 року до березня 1990 року в часи комуністичного правління, а з квітня по грудень 1990 року переобраний на цю посаду депутатами Львівської міської ради першого демократичного скликання. 

 

Отже, 4 квітня 1990 року почалася моя кар’єра голови Львівської міської ради першого демократичного скликання. Прийшовши додому, я попросив дружину і сина стати перед образом Матері Божої і сказав своїм найріднішим, що ніколи не скористаюся цією посадою з вигодою для себе і своєї сім’ї чи родини. Буду працювати тільки на Львів і на Україну.