Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 5. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 23 трав. 2014 р., 12:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 черв. 2014 р., 13:05 ]

Улітку наш осередок організував і провів у Конференц-залі ЛНДРТІ представницьку обласну конференцію, на котрій обговорювався проект нової Конституції УРСР. Пропоную коротенький матеріал, який я підготував з цього приводу для газети "Поклик сумління":

 

Обговорення відбулося. А що далі?

Черговий ляпас, що його завдано народові нашої багатостраждальної республіки, викликав гнів і обурення громадян УРСР. Йдеться про проекти законів "Про зміни й доповнення до Конституції УРСР" і "Про вибори народних депутатів". Негативне ставлення до цих псевдоюридичних витворів висловлюють усі: селяни і робітники, студенти і пенсіонери, народні депутати СРСР та інтеліґенція.

 

Своє ставлення до  цих проектів висловили і 550 делегатів обласної конференції Товариства української мови ім. Т. Шевченка, яка відбулася 20 серпня 1989 року в Конференц-залі Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту.

 

Члени президії Товариства Василь Шпіцер, який доповідав про зміни й доповнення до Конституції УРСР, і Михайло Павлишин, що давав оцінку законам про вибори, надзвичайно критично поставилися до запропонованих документів. "Створюється враження, – заявив на закінчення В.  Шпіцер, – що автори проектів не читають газет, бо їхньому лексиконі відсутні слова "самостійність", "суверенітет", "госпрозрахунок".

 

Михайло Косів запросив делегатів узяти участь в обговоренні доповідей. Серед інших особливе звучання мали виступи доцента Олега Гриніва та професора Львівського університету Теофіля Комаринця.  

 

 

Перший почав свій виступ так: "Хай чабан! – усі гукнули, – за отамана буде. Чабан став отаманом і почав керувати людьми так, як керував вівцями". Далі він сказав, що запропоновані законопроекти – марна справа, тому необхідно вимагати опублікування альтернативних проектів і проведення референдуму.

 

 

Професор Комаринець обґрунтував необхідність вилучення третього абзацу статті 73 пропонованої Конституції, бо інакше російська мова матиме безпідставні привілеї в Україні.

 

Схвильовано і щиро прозвучали виступи наших гостей – громадянина Швейцарії, професора Богдана Гаврилишина, громадянина Швеції Григорія Бубляка та громадянки США – юної Дарії.

 

 

Вони розповіли про деякі сторони суспільно-політичного життя своїх країн, висловили великі надії на відродження України, засвідчили свою любов до українського народу й української землі. Рослий, статечний Григорій Бубляк захоплено говорив про свою любов до рідної Батьківщини, яку доля змусила його покинути після війни, а потім розплакався і заявив, що радо повернеться в Україну, якщо вона стане незалежною.

 

Результатом чотиригодинної роботи стала ухвала конференції, в основу якої лягли такі вимоги:

- опублікувати альтернативні законопроекти і провести референдум;

- ліквідувати привілеї громадських організацій;

- запровадити прямі таємні вибори Голови ВР УРСР та голів місцевих рад;

- вилучити статтю 45, яка дає змогу партійному апаратові відсіювати небажаних кандидатів;

- не створювати спеціальних привілеїв російській мові.

 

На завершення конференції делегати заспівали гимн Товариства української мови "Реве та стогне Дніпр широкий...", а потім організованою колоною рушили до центру міста і поклали квіти на місце, де львів’яни хотіли бачити пам’ятник Тарасові Шевченку.

 

Деякі засоби масової інформації, особливо Львівське телебачення, широко коментували цю подію. Журналіст Борис Козловський запросив мене у свою програму, і я мав змогу в прямому ефірі донести власні думки до багатьох телеглядачів Львівщини.

 

Через тиждень я написав листа в журнал «Наука и жизнь»:

 

Уважаемая редакция!

На 55-й странице журнала "Наука и жизнь" помещены материалы под рубрикой "Страницы истории" (№№ 88, 89). Простите великодушно, но я считаю, что меня беспардонно обворовывают, называя Киев русским городом. Поэтому предлагаю поменять название рубрики. Например, на: "Фальсификация истории". Вот в такой рубрике уже можно со спокойной совестью утверждать, что Русская Православная Церковь отметила 1000-летие, что в XII веке существовали русские ратники и даже, что Иван Поддубный – русский борец (см. "Энциклопедический Словарь", 1981 г.).

 

Если же вы имеете в виду Киевскую Русь, то пишите, пожалуйста, русьские города, Русьская церковь и т.д. Ибо шибко смахивает на воровство...

 

С уважением – В. ІІІпицер 25. 08. 89

 

В радянські часи кожного року в передосінні дні проводилися наради вчителів, на яких вони діставали настанови на наступний навчальний рік. З початком перебудови на такі наради почали запрошувати письменників, ветеранів та інших достойних громадян. На нараду вчителів Ленінського району м. Львова в 1989 році запросили представників Товариства української мови. Президія доручила взяти участь у нараді заступникові голови Товариства і мені, членові президії. Слід відзначити, що в Ленінському, центральному районі міста Львова здебільшого проживали "визволителі", тому школи та вчителі були російськомовними. На цій нараді я вперше був освистаний і ким? радянською освітянською "елітою". Далі скорочено подаю свій виступ перед тодішніми зашореними більшовицькою ідеологією вчителями:

 

Нарада вчителів Ленінського району м. Львова,

28. 08. 1989

 

Шановні педагоги!

Скільки себе пам'ятаю, я з крайньою побожністю ставився до вчителя. Я завжди вважав, що вчитель знає усе, і зараз з певним острахом вийшов перед цю поважну, шановану аудиторію, бо не відаю, чи зможу сказати вам щось нове, чи зможу вас зацікавити. Наш час, який ми іменуємо перебудовою, настав не просто так. Перебудова почалася не від доброго життя, а тому, що назріла класична революційна ситуація: "низи" не хочуть, а "верхи" не можуть жити по-старому. Характерними ознаками цієї ситуації є крайній занепад економіки і, що особливо турбує, повсюдна деградація духовности, моральних устоїв, поведінки людей. Ми гордилися, що наша країна найосвіченіша, найбільш читаюча. А виявляється, що нас не вчили правди і вже у зрілому віці доводиться вивчати свою правдиву історію і заборонену літературу з газет та журналів. Страшна мовна ситуація: у життя увійшов потворний суржик на кшталт: "на любий смак", "сало по-венгерськи", "індпошив", "ремонт мебелі", "хек жарений" і т. ін.

 

Чому ж так сталося? Ленін не встиг побудувати правової держави і до влади прорвалися неуки, які винищили освічених комуністів, інтелігенцію і почали будувати казарменний соціалізм. Сталін мав незакінчену середню освіту, тобто, початкову, Каганович швець без освіти, Ворошилов, Молотов по 3 - 4 класи.

Після цих слів у залі почулися голосний тупіт, шум, образливі вигуки. Витримавши паузу, я сказав: "Перед вами стоїть кращий продукт вашого виховання. Я закінчив радянську школу із Золотою медаллю, московську аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію і говорю це не з метою вас образити, а тому, що я так думаю і так є насправді. Можете не сумніватися, що я не один такий. Тому, будь ласка, уважно вислухайте мене, зробіть висновки і надалі вчіть дітей правди". Зала трохи принишкла, а я продовжив:

 

"Вони ліквідували НЕП, селян-господарів, запровадили колгоспи, усі сили кинули на важку промисловість, встановили пільги донощикам. Ослаблена легка промисловість призвела до подальшого падіння моралі: суцільний дефіцит товарів, черги, спекуляція, крадіжки, хамство, блат, мафія, корупція. Почалося нищення неросійських народів (після революції у Російській імперії проживало півтори сотні народів, а сьогодні – лише 39). Принижувалася роль козацтва, замовчувалася державність України за часів Хмельницького, приховувалися подвиги Сагайдачного, спотворена роль гетьмана Мазепи. Що ми знаємо про УСС, УГА, ЧУГА, ЗУНР, Центральну Раду, УНР? Навіть тисячоліття хрещення Руси святкували в Москві, яку почали будувати лише через двісті років після цієї історичної для українського народу події, яка відбулася у Києві.

 

Щоб відбити любов до української мови, відібрати бажання вивчати рідну мову, в шкільну програму включали далеко не найкращі твори навіть тих небагатьох письменників, що вижили після репресій 1937 року. Нам нав’язували комплекс неповноцінності – східняків називали "малоросами", а нас "бандерівцями". Проте не згадують свого Власова, який командував величезною армією (набагато більшою, аніж УПА) і воював на боці фашистів проти рідного народу. Щоб ліквідувати історичну пам’ять нашого народу, нам забороняли і забороняють користуватися національною символікою.

 

Очевидно, що треба виправляти становище. Школа повинна зайняти активну позицію, щоб виховувати достойних громадян нашої землі: з високими моральними принципами і з почуттям патріотизму, гордості та відповідальності за свій народ.

Щиро дякую вам за таку "активну" увагу"!

 

Слід відзначити, що шум і тупотіння тривали впродовж усього мого виступу. Не могли зазомбовані совєтські вчителі сприймати неприємну для них правду. З характерною для представників примітивних племен тупістю вони вчергове показали, що мають унікальну хворобу – сліпо-глухість. Такий не хоче нічого чути ані бачити, лише тупо твердить вкладену йому в мізки і вигідну шовіністам-більшовикам неправду. Після мене слово надали заступникові голови ТУМ, і на моє превелике здивування він навіть не обмовився про мій виступ і про поведінку вчителів. Лише гарно розповів, скільки віршів за останній рік переклав з чеської мови українською і скільки його книжечок видала добра радянська держава. Я був просто шокований – замість того, щоб продовжити дискусію і хоч трохи підтримати мене, він запопадливо плів те, що мало сподобатися учителям-русофілам. Згадався лист Валентини Шевченко і додані до нього віршики того поета. Натомість вразив представник райкому партії Ігор Бегей, який сказав, що кожен має право говорити те, що його болить, тим паче, коли сказане таки правда.

 

Слідом за створенням Товариства української мови у Львові почали появлятися Товариства й інших національностей – вірменське, єврейське, німецьке, польське, російське, угорське, навіть корейське. Особливо нам було приємно, коли створили товариство чи, точніше, рух "Російськомовних друзів української культури і мови", головою котрого обрали Миколу Сергєєва. У вересні 1989-го у приміщенні кінотеатру ім. Довженка відбувалася конференція руху "Друзів", на якій я виступив від імені Товариства української мови:

 

Дорогі друзі!

Дозвольте висловити щиру вдячність російськомовному товариству за глибоко патріотичну, істинно інтернаціональну і розумну роботу. Вважаю, ми значною мірою завдячуємо російським "Друзям" тим, що в нашому багатонаціональному місті відсутня міжнаціональна ворожнеча.

 

Складності міжнаціональних стосунків у нашій країні існують. Це ясно з подій у Казахстані, Закавказзі, Прибалтиці, Молдавії. Очевидно, що процеси національного відродження не були б такими болючими, якби люди керувалися не емоціями, а реальною дійсністю, яку сьогодні широко висвітлюють і центральна преса, і деякі українські видання: газети "Літературна Україна", "Молодь України", "Ленінська молодь", чимало передових журналістів.

 

Одним із болючих питань є питання про громадянство. Можливо, у Прибалтиці і передали куті меду, забороняючи певній частині населення брати участь у виборах, але це не означає, що поняття "громадянин" треба відкидати взагалі, як того, наприклад, вимагали декотрі члени парткому нашого Інституту на своїй нараді. Тим паче, що і програма КПРС "Національна політика партії у сучасних умовах" визнає необхідність того, і готується нова редакція Закону про громадянство СРСР, республіканське законодавство про громадянство.

 

З подій в інших республіках (зрештою, згадаймо і провокаційні листівки у Львові) можна зробити висновок, що хтось спеціально роздмухує вогонь міжнаціональної ворожнечі, постійно нагадуючи про колишні взаємні кривди або залякуючи майбутнім націоналізмом чи й шовінізмом, що планує запровадити корінне населення республік. Впору запитати: кому це вигідно?

 

Відповідь на це запитання можна знайти у статті Сергія Андрєєва "Структура власти и задачи общества", надрукованій в журналі "Нева", № 1,1989 р. С. Андрєєв пише: "...производственно-управленческий аппарат, по численности превосходящий колхозное крестьянство, окончательно сформировался в качестве нового общественно-политического класса". І справді – саме цьому класові фактично належать і засоби виробництва, і функція розподілу суспільного багатства. А позаяк ні робітникам, ні селянам, ні інтелігенції у нашій країні не належать засоби виробництва і право розподілу суспільного продукту, то всі ми становимо другий об'єднаний клас – народ, а не два класи і один прошарок, як нам це твердять наші суспільствознавці.

 

Тому, пам'ятаючи ленінські слова, що клас є категорія інтернаціональна, ми повинні остерігатися не один одного, а якраз цього новосформованого класу, який безперечно зацікавлений у затуманенні нашого розуму. Цей клас не зупиниться ні перед чим. За інформацією програми "120 хв." від 21 вересня відомо, що в Костромській області почався майже голод, бо немає пального, щоб завезти продукти, якими забиті склади на залізничних станціях. Хіба це справа націоналістів чи екстремістів?

 

Спробували навіть дискредитувати бульварною похабщиною істинно народного депутата Бориса Єльцина. Хто читав цей пасквіль у "Правді", напевно відразу помітив явний абсурд: Єльцин багато п'є алкоголю і водночас протягом тижня напружено працює і спить по дві години на добу.

 

Повертаючись до міжнаціональних взаємин, хочу сказати, що українці глибоко шанують російських письменників Сокурова і Євтушенка, але зневажають декотрих писак-українців з відомої львівської газети. Ми шануємо партійного діяча Волкова, але зневажаємо комуніста-українця, який потрясав Львовом під час виборів. Отже, не в національностях річ. Ніхто не завадить нам дружити, жити в мирі, бути громадянами України і спільно працювати на перебудову.

 

Хай панує мир і злагода між представниками всіх народів міста Львова!

 

Пусть процветают мир и согласие на львовской земле!

Дякую за увагу!

 

Тогочасна майже революційна ситуація вимагала часто зустрічатися з людьми, ділитися нововідкритими відомостями про злочини більшовизму, про здобутки Товариства, про безперервно мінливе громадсько-суспільне життя, писати статті та готувати виступи. На жаль, чи може, так і повинно бути, але я чомусь не міг читати одну й ту саму доповідь перед різними слухачами. Тому на кожну нову зустріч доводилося готувати нову промову. Пропоную текст одного з моїх виступів у жовтні 1989 року:

 

Розбрат недопустимий!

Цьогорічна осінь – тепла і погідна, з сонячними, ласкавими днями – принесла багато радісних і щасливих подій. Щедрий урожай дають зерна, посіяні головою Товариства Р. Іваничуком на звітно-виборчій конференції, де він закликав до створення первинних осередків на селі. Дедалі могутнішим стає поступ Руху, активно діє "Меморіал", відкриваються нові й нові пам'ятники патронові Товариства, йде широка підготовка до відзначення 71-ї річниці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Насправді історичними подіями для мешканців сіл і міст Західної України стають богослужіння, присвячені пам'яті наших славетних земляків, січових стрільців та жертв сталінсько-енкаведистських репресій.

 

Водночас не покидає почуття невдоволеності і тривоги за майбутнє, тому що маємо деякі негативні факти і події.

 

Українському народові завдано одвертої образи тим, що святкування 1000-ліття хрещення Руси проводилося в Москві – у місті, яке виникло через півтора століття після тієї знаменної події, а не в Києві, де відбулося прийняття християнства. Видать, ідея "третього Рима" так міцно оволоділа керівниками Російської Православної Церкви (РПЦ), що вони дозволили собі "забути" деякі історичні факти, а заразом показати своє ставлення до "молодших братів" по вірі.

 

Гнітять нашу свідомість спомини про варварське осквернення і плюндрування стрілецьких могил у хрущовсько-брежнєвську епоху, і не знайдеш заспокоєння, допоки вони не будуть відновлені, а хрести з могил не займуть ті місця на львівських цвинтарях, які їм визначили вдячні львів'яни.

 

До сьогоднішнього дня не сказано правди чому, задля яких ідеалів і цілей гинула наша молодь в 40-х – 50-х роках. Нам по-сталінськи вперто товкмачать, що то були зрадники. Кого ж вони зрадили? Сталіна?.. Шляхетську Польщу?.. Ні! Бо вони не присягали їм на вірність. Що ж стосується зрадників узагалі, то не було необхідності шукати їх в Західній Україні, бо своїх вистачало. За даними "Учительської  газети" (19. 09. 89) понад мільйон радянських громадян, зі зброєю в руках, у німецькій формі воювали проти власного народу. А відомі генерали й отамани Власов, Шкуро, брати Краснови, фон Паннвіц сміливо можуть претендувати на звання обер-зрадників. Що ж до злочинів проти власного народу, то й тут рекордсменів породила не Західна Україна, а більшовицько-сталінська комуністична влада Радянського Союзу.

 

Ще одне питання, яке сьогодні хвилює український народ – про Церкву. Значна частина галичан різко заявила про свою належність або до Греко-Католицької Церкви, або до Православної. Вже були і неприємні конфлікти, які, безперечно, на руку ворогам перебудови і українського народу. Спробую дати своє розуміння, свою оцінку тій ситуації.

 

Перша заповідь гласить: "Не будеш мати іншого Бога, крім мене одного". У всіх християн один Бог, один Христос. А поділ Церкви на Католицьку, Православну, Англіканську, Протестантську та інші – це справи земні, справи політичні.

 

Внаслідок політичних дій була створена в 1596 році й Уніатська, вона ж – Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ). Не беруся давати оцінку її діяльності, але, по-перше – вона україномовна і багато зробила для збереження української мови та народних звичаїв у Галичині, а по-друге – була ліквідована в 1946 році незаконно, про що свідчать журнал "Огонек" і газета "Московские новости". Враховуючи це, а також конституційне право на свободу совісти, можемо заявити, що УГКЦ має бути леґалізована.

 

Що стосується РПЦ, то вона утворилася на українській землі, зруйнувавши Українську Православну Церкву після возз’єднання України з Росією. В 1686 році Українська Православна Церква, всупереч підписаним угодам, була насильно приєднана до РПЦ, уже 1720 року Петро І видав указ, який дотепер ніхто не скасував, про вилучення з церков україномовних книг. У 1769 році розпорядженням Синоду – найвищого органу управління Російською Православною Церквою – вилучено українські букварі. Отже, РПЦ стала (й досі залишається) знаряддям зросійщення нашого народу. Якщо ж сьогодні ви чуєте з уст православних духовних отців українську мову, то цей виняток зроблено лише для Західної України, бо офіційною мовою РПЦ є російська.

 

Правда, була спроба відродити Українську Православну Церкву. В 1919 році, коли на території колишньої Російської імперії почалося післяреволюційне відродження націй, була заснована Українська  Автокефальна (самостійна) Православна Церква (УАПЦ), офіційною мовою якої була українська. Але в 1929 році вона була жорстоко знищена чекістами, які тоді діяли під назвою "Объединенное государственное политическое управление" (ОГПУ). Не підлягає сумніву, що УАПЦ також має право на відродження та існування, бо вона утверджуватиме споконвічну українську мову в усій Україні.

 

На завершення слід нагадати, що Церква завжди служила цілям єднання нашого народу. І не можна допустити, щоб сьогодні, у важливий історичний момент, вона стала знаряддям розбрату. Забудьмо всі кривди і образи, обнімімся братніми обіймами і всією громадою працюймо для блага України!

 

Про перебудову, міжнаціональні стосунки, мовні питання тоді багато писалося у різних газетах та журналах – як загальносоюзних, так і республіканських. За найменшої можливості я писав і відправляв авторам свої зауваження та міркування. Іноді отримував відповіді, як це було з газетою "Известия":

 

Уважаемая редакция "Известий"!

Я внимательно ознакомился с проектом платформы "Национальная политика КПСС в современных условиях", напечатанным в вашей газете. Впервые в жизни я прочитал документ, в котором так глубоко, правдиво, всесторонне освещены проблемы межнациональных отношений в СССР. Не сомневаюсь, что правда и здравый смысл, заложенные в "Платформе", вызовут ответную реакцию – доверие народа к партии, к перестройке.

 

Ведь мы смогли увидеть как возможности, которые представила Октябрьская революция, так и причины и виды деформаций, которые привели к отходу от ленинской национальной политики. Затронуты проблемы малых народов, которые реально не имеют своих депутатов в правительстве (предлагаю в республиках, а в дальнейшем и в Союзе, представительство от общественных организаций заменить представительством от малых народов).

 

Важно и то, что партия берется только определить концепцию перестройки в национальном вопросе, а реализацией ее должны заняться Совет Национальностей и другие правительственные комиссии (это в духе решений XIX партконференции).

 

Вызывают глубокое одобрение такие положения:

- полная добровольность объединения республик в Союз;

- каждая республика сохраняет самостоятельность, распоряжается землей и недрами, выбирает формы хозяйствования.

 

Спасибо "Платформе" и за то, что она реабилитировала слово "самостоятельность", на которое было наложено табу на Украине.

Но имеются и замечания:

 

1. Не учтены важные ленинские положения:

а) не сказано о праве выхода республики из Союза;

б) забыты и слова Ленина о том, что "надо ввести строжайшие правила относительно употребления национального языка в инонациональных республиках" и что "потребуется детальный кодекс, который могут составить сколько-нибудь успешно только националы, проживающие в данной республике" (т. 45).

 

2. Сомнительным кажется утверждение "без сильного Союза нет сильных республик". Должно остаться: "без сильных республик нет сильного Союза".

 

3. Неопределенно сказано о гражданстве (если не будет ценза оседлости, то заезжие туристы вполне смогут избрать Верховный Совет Эстонии).

 

4. Не следует ограничивать понятия "интернационализм" и "гражданские права" рамками Союза. Ведь международные связи расширяются и надо учиться дружить с народами других стран.

 

С уважением – Василь Шпицер, инженер, беспартийный, 10. 11. 89

 

А ось і відповідь:

 

ИЗВЕСТИЯ                   4-ДЕК 1989

Уважаемый тов. Шпицер!

В течение последних месяцев редакция полупила огромное количество писем, затрагивающих проблемы межнациональных отношений. Все они внимательно рассмотрены и проанализированы. Часть (малая) из них опубликована на страницах газеты, часть использована в редакционных обзорах "Читая почту". На основании читательских писем отделом составляются обширные выборки для ЦК КПСС и Верховного Совета СССР. Некоторые из соображений, предложений читателей нашли отражение в платформе ЦК КПСС о национальной политике в современных условиях.

 

Благодарим Вас за участив в обсуждении проблемы, остающейся одной из самых актуальных и острых на сегодняшний день.

 

Отдел писем

Зак. 1643-50 000

 

З дня заснування осередку Товариства української мови ім. Т. Шевченка у ЛНДРТІ минув рівно рік, і ось також 30 листопада вже 1989 року в нас відбулися Звітно-виборчі збори, де я прочитав звітну доповідь:

 

Дорогі друзі!

Наше Товариство діє вже цілий рік. Можна оглянутися, оцінити свою діяльність і відповісти на запитання, що зроблено за рік, чи потрібне воно було взагалі і чи виправдало Товариство своє існування?

 

Позитивна відповідь на перше запитання, власне, давалась на багатьох зборах і конференціях як у первинних осередках, так і в межах області та республіки. Я хочу відповісти на одне окреме запитання, яке часто ставлять "відповідальні" працівники та безвідповідальні наші земляки: "А хіба вам забороняли розмовляти українською мовою? Хіба примушували віддавати своїх дітей до російських шкіл?" Відповідаю: "Так! Забороняли і примушували!" Ось докази:

 

Доказ 1-ий – У Платформі КПРС "Національна політика партії в сучасних умовах" читаємо: "Зростання національної самосвідомості пробуджувало інтерес до історії свого народу, його культурних цінностей і традицій. Однак задоволенню цих потреб заважали теоретичні настанови на форсоване зближення націй, твердження про нібито повну й остаточну розв'язаність національного питання, що на ділі вело до применшення національної різноманітності, особливостей духовного життя". Отже, якщо були теоретичні настанови, то були і люди, які займалися їх практичною реалізацією. Особливо успішно це робилося в Україні після розправи над "націоналістом" Шелестом. Успіхи разючі – у багатьох українських містах відсутні навіть українські школи.

 

Доказ 2-й – В журналі "Київ", № 10 за 1989 рік надруковане інтерв'ю з колишнім Першим секретарем ЦК КПУ П. Ю. Шелестом. Цитую: "Леонід Ілліч вирішив змінити трохи тему, пожартувати: "Ось у нас за Скрипника українізацію проводили. Так це була Скрипниківщина! За Скрипника, ви знаєте, я працював на заводі, коли українізацію проводили, – що це було, це був абсурд, сміх. Та й узагалі українська мова – це ж суржик російської мови... От пригадую, коли ми проводили українізацію, так дехто не знав – йому підказували відповіді. Питають, як називається українською мовою місяць "декабрь"? А він не знає, йому шепочуть, потім показують на груди – грудень. А він: "Місяць – цицкень!" Ха-ха-ха..."

 

Ось так! Країною розвинутого соціалізму керував новоявлений Валуєв. Бо той писав у минулому столітті: "Никакого такого особенного украинского языка не было, нет и быть не может", а Брежнєв йому підспівував: "це ж... це суржик російської мови".

 

А примітивний дотеп про "цицкень" показує, яка сірість нами керувала. Очевидно, що Шелест, як порядна людина, не вважав українську мову за "суржик", тому його поміняли на такого, що запекло боровся проти цього "суржику" – воював за чистоту, а головне – за єдиність російської мови. До речі, ніяк не можу зрозуміти, чому людину, яка знищила українську мову, культуру, історію, природу, потопила корабель, підірвала Чорнобиль, після чого провела радіоактивну першотравневу демонстрацію з такими почестями провели на пенсію. Навіть останній для нього пленум ЦК КПУ провели на догоду йому російською мовою. Хоча, живуть і тішаться персональними пенсіями Каганович, Кунаєв, Алієв, то чим гірший від них Щербицький?

 

До речі, про Шелеста. Хто дивився по телевізору інтерв'ю з ним для Українського телебачення, міг звернути увагу, що воно було проведене російською мовою. Тобто Шелест не був і не є ніяким націоналістом.

 

Доказ 3-й – Львів історично був культурним центром України, а висока культура населення гарантує і високу національну свідомість. Це не могло подобатися ні Леонідові Іллічу, ні Володимирові Васильовичу, і на початку сімдесятих років Львівську обласну партійну організацію очолив направлений "зверху" Віктор Федорович Добрик. Після того запанували кінотеатри з російськомовними назвами: "орленки", "октябри", "молодежніе", російськомовні афіші та гасла. Українські ковбасники на злам голови полетіли віддавати своїх дітей до російських шкіл, відхрещувалися від рідної мови, змушували своїх стареньких батьків-селян або мовчати, або розмовляти з шмаркатими внучатами російською мовою. Шовіністичні ж елементи звільняли своїх – і так ледачих – чад від марної праці, за яку вважалося вивчення української мови.

 

На підприємствах, у науково-дослідних інститутах, навчальних і виховних закладах в гору пішло все російськомовне, тобто і діловодство, і наукові праці, і мова приватного спілкування – все швидкими темпами зросійщувалося.

 

Дехто може зауважити, що я надто критично даю оцінку постаті Добрика. Пропоную вам уривок із статті Сергія Тримбача "Зазираючи в безодню", надрукованої в журналі "Прапор", № 11,1988:

 

"Показова доля наступних двох стрічок Іллєнка. "Вечір на Івана Купала" за повістю Гоголя було зустрінуто вкрай насторожено. Тому й не дивно, що скористалися першою ж оказією, аби тут же практично заборонити фільм. "Білий птах з чорною ознакою" – тут уже гра набула нових барв: у ролі фіскала (чиновника, що сигналізував про будь-яку шкоду для державних інтересів, або просто – донощика) виступив тодішній керівник Львівської обласної партійної організації Добрик. На XXIV з'їзді КПУ він звинуватив картину в потуранні націоналістичним настроям... Не допоміг і Золотий приз Московського міжнародного фестивалю. Темні присмерки дедалі густіше облягали кіностудію ім. О. Довженка. Новий її директор Альберт Путінцев одразу розкрив карти: я прийшов закрити поетичне (фактично – україномовне) кіно".

 

Ще один доказ. На загальноінститутський наказ № 442 про розширення сфери функціонування української мови В. Кулішем уже випущено доповнення, що вимагає усе діловодство відділу нормалізації і стандартизації і представника замовника вести російською мовою, тобто фактично наказ № 442 анульовано.

 

І останній доказ того, що нашу мову прагнули знищити. У дуже об'єктивній і глибокій праці доктора філологічних наук В. Г. Гака "Языки и границы" (м. Москва), надрукованій в журналі "Коммунист Украины" № 7, 1989, є такі слова: "Отсутствие конституционных положений и законов в области языковой политики есть тоже своего рода политика, и обычно она ведет к вытеснению "малых" языков "большими". Двуязычие вообще представляет собой состояние неустойчивого равновесия: наиболее часто оно имеет тенденцию к превращению в одноязычие".

 

Очевидно, що за таких умов і відсутності закону про мови ми повинні були шукати порятунку у створенні в Україні організації, яка захищала б рідну мову.

 

Тепер коротенько, що зроблено нашим осередком. Не буду займати вашу увагу детальним звітом, бо про це розкажуть керівники секцій. Скажу лишень, що зроблено за чотири місяці, які минули після останніх наших зборів:

1. Найважливішим і найвагомішим нашим здобутком вважаю те, що ТУМ разом з Радою Трудового колективу підготувало й випустило "Постанову" і "Наказ" про розширення сфери функціонування української мови в Інституті і на заводі.

2. Створені і діють курси вивчення української мови для всіх охочих російськомовних співробітників.

3. Створено групу вивчення кобзарського мистецтва для дітей наших працівників.

4. Організували і провели обласну конференцію ТУМ для обговорення проектів нової Конституції УРСР і законів про вибори.

5. Сприяли створенню і становленню осередків "Меморіал" та НРУ в Інституті.

6. Взяли активну участь в обговоренні Проекту закону "Про мови в УРСР".

7. Допомогли організувати проведення Товариством свята міста Львова (крім вечірньої програми, яку влаштували львівські правоохоронці).

8. Брали участь у будівництві Співочого поля.

9. Підготували і відправили в газету "Правда" лист-протест на пасквіль, написаний журналістом Дроздом.

10. Морально і фінансово підтримали Маркова, над яким знущається Херсонський партапарат після його участі в роботі з'їзду НРУ.

11. Активно працюємо в обласному Товаристві (Василь Шпіцер член президії обласної ради ТУМ, відповідальний за вибори, Павло Квасниця відповідальний за охоронну дружину ТУМ, постійно беруть участь у роботі Товариства Лев Смертига, Володимир Яневич, Зенон Літинський, Роман Ходинь, Володимир Врублевський та інші члени осередку).

 

Тепер трохи про стосунки між ТУМ та керівництвом Інституту й іншими громадськими організаціями.

 

Не таємниця, що рік тому на ТУМ дехто з обласних і міських діячів дивився як на націоналістичну і непотрібну організацію. Можна здогадуватися, що керівництво Інституту відчувало певний тиск "згори", але ані директор Ростислав Васильович, ані голова РТК Мирон Миколайович не перешкоджали створенню і діяльності осередку. А за сприяння щодо наказу про розширення сфери вжитку української мови дозвольте від імені членів нашого Товариства оголосити їм сердечну подяку!

 

Добрих слів і щирої вдячності варті й заступники директора Інституту, які завжди з тактом, глибоким розумінням і терпимістю вміли розв'язати спірні питання чи конфлікти. Це стосується насамперед Голубєва, Алєксєєнка, Сдвижкова.

 

Щодо партійної організації, то всі ми пам'ятаємо, що і секретар парткому Орест Зятик, і представник райкому партії Ігор Кіщук рік тому сиділи в президії наших зборів, чим висловили своє ставлення до Товариства. Шкода тільки, що партком загалом не йшов з нами на контакт, хоча після створення осередку я пропонував співпрацю. Не знаю, чи партком вирішив нас не визнавати, чи його не цікавить діяльність нашого Товариства? На жаль, засідання парткому мають зазвичай секретний характер і після звільнення комуніста Ходиня, який був у нас за неофіційного зв'язківця, контакт, як-то кажуть, пропав. Для відома: ні один член парткому не є членом ТУМ...

 

Те саме можна сказати і про профком. Прихильність і зацікавленість до нашої роботи виявляв лише голова профкому Любомир Заболотний. Мабуть, не всі це знають, але ідею створення в Інституті хору подав саме Л. Заболотний ще в день створення нашого осередку.

 

З іншими громадськими організаціями (Рада ветеранів, Рада жінок, "Зелений світ", "Меморіал") співпрацювали в межах Ради громадських організацій. Загалом співпрацю з названими службами й організаціями я оцінюю високо-позитивно.

 

Тепер про недоліки в нашій роботі. На жаль, ми так і не навчилися чітко планувати свою роботу. Можна сказати не керуємо своїми вчинками, а реагуємо на ситуацію.

 

Значна частина членів нашої ради практично не працювала.

 

Могла бути активнішою позиція і рядових членів Товариства.

 

Декілька слів про завод. Прикро було почути на профспілковій інститутській конференції, що представники заводу скаржилися директорові заводу на незадовільну роботу заводського ТУМу: "Прокукурікали на шевченківські свята, та й замовкли". Шановні заводчани! У нас добровільна неформальна організація, і ніхто не буде ходити на завод та розважати вас. Все побудовано на ініціативі. Якщо ви уважно слухали мій виступ та послухаєте виступи інших членів ради, то побачите, що зроблено немало. Інша річ, що це виконувалося на ентузіазмі небагатьох, а не всім загалом.

 

Деякі конкретні зауваження до заводчан:

1. Ваші представники часто пропускають засідання Ради осередку.

2. Ви так і не змогли виготовити інформаційну таблицю, щоб забирати матеріали з корпусу "Б" і вивішувати їх у вашому корпусі.

3. Мені досі невідомо, чим закінчилася справа з постановою Ради осередку про те, щоб працівники заводу ухвалили рішення про доцільність заміни назви вашого заводу "Волна" на україномовну назву.

 

Як я бачу наші майбутні плани:

1. Працювати над реалізацією закону "Про мови в УРСР" і наказу "Про розширення сфери функціонування української мови". Тут я зобов'язаний висловити чергову порцію подяк А. Курбан, І. Адащик, А. Костирці, О. Адаменко за їхню добросовісну працю на виконання наказу.

2. Взяти активну участь у виборчій кампанії. Закони про вибори дають нам можливість відносно демократичним чином обрати і верховну, і місцеву влади. Наскільки мені відомо, радянські і партійні органи міста Львова прагнуть на цей раз провести вибори демократично, за повної гласності. Отже, справа за нами.

3. Вважаю, що вже на цих зборах ми повинні висловити своє ставлення до ідеї про затвердження російської мови "общегосударственным языком" і доручити новій Раді осередку підготувати й передати через народного депутата на II з'їзд відповідний документ.

 

Щодо мене, то я вважаю цю ідею антиленінською, чорносотенною, а хто має іншу думку, хай прочитає працю Леніна "Критические замечания по национальному вопросу", т. 24, написану в грудні 1913 року.

 

Аналізуючи тогочасну російську пресу (газета "Северная Правда"), Ленін зауважує, що "...враждебное отношение к русскому языку "происходит исключительно" вследствие насильственного насаждения русского языка", а також: "О судьбе русского языка беспокоиться нечего. Он сам завоюет себе признание во всей России".

 

Далі, цитуючи тодішню ліберальну газету, яка пише, що "в таком огромном государстве, как Россия, должен быть один общегосударственный язык и что таким языком... может быть только русский", Ленін пише: "Логика навыворот! Маленькая Швейцария не теряет, а выигрывает от того, что в ней нет одного общегосударственного языка, а их целых три: немецкий, французский и итальянский".

 

Сьогоднішні ж зросійщувачі іґнорують Леніна. Навіть назву залишили з великоімперського лексикону: "общегосударственный язык"! Могли трохи поступитися і назвати мовою міжреспубліканського спілкування в федеративній державі.

 

На закінчення хочу визнати, що це був найцікавіший рік у моєму житті, бо прожив його в активній громадській роботі, завдяки гласності мав змогу висловити свої думки, погляди, зробити щось для українського народу і для перебудови.

 

І останнє. Ми починали свою діяльність у 1988 році з фасаду: домагалися встановити на вході україномовну таблицю. Пропоную продовжити традицію і звернутися до керівництва з проханням замінити гасло на нашому Інституті з "Да здравствует СССР" на, скажімо, "Живи, Україно, прекрасна і сильна!", або "Живи, Україно, радянська державо!".

 

Сердечно дякую вам усім за вашу працю, за вашу підтримку нашої спільної спра­ви! Отже:

Живи, Україно, прекрасна і сильна!

 

Велику допомогу і підтримку в моїй діяльності надавала мені дружина Наталія. Вихована в патріотичній українській сім'ї, вона розуміла необхідність національного відродження і, незважаючи на можливі репресії на роботі (вона працювала начальником відділу), неприємності для сім'ї, хоробро робила свій внесок у спільну справу. Пропоную Читачеві її виступ на зборах Ради трудового колективу ВО "Іскра", що відбулися 1 лютого 1990 року:

 

Згідно зі службовими обов'язками я повинна пильнувати за дотриманням стандартів, інструкцій, наказів та інших документів у технічній документації, що розробляється на нашому об'єднанні. І мушу констатувати, що за 14 років роботи начальником стандартизації ні один документ не впроваджувався з таким опором з боку керівників підрозділів і розробників, як минулорічний наказ № 554 про впровадження української мови та й уже цьогорічний закон "Про мови в Українській РСР".

 

Виникало й виникає безліч конфліктних ситуацій і в мене склалося враження, що наші шановні керівники не тільки не збиралися випускати документацію українською мовою, а й навіть не ознайомили своїх підлеглих з існуванням наказу по об'єднанню, Закону про мови та Платформи КПРС "Національна політика партії". Тому я вважаю своїм обов'язком виступити на Раді трудового колективу, тим паче, що питання впровадження української мови розглядається на цьому засіданні.

 

Відомо, що проблеми міжнаціональних відносин сьогодні гостро стоять на по­рядку денному. На жаль, ці проблеми народилися і розквітли під впливом політики кремлівських доперебудовних керівників, а в ролі знаряддя було використане російське населення, що його направляли в інші республіки. Незважаючи на перебудову, що йде вже п'ятий рік, ці росіяни, здебільшого запрограмовані ще з сталінсько-застійних часів на зросійщення усього іншомовного, не бажають перебудовуватися і визнавати право інших народів вільно користуватися материнською мовою на рідній землі. Ми це бачимо на прикладах інтерфронтів у Прибалтиці, лютого несприйняття законних вимог молдаван, це ж відчувається і в Україні, у тому числі в нас на "Іскрі". Хочу запевнити вас, брати-росіяни, що це не робить вам честі і ви, на жаль, постаєте не як чудові люди, описані Львом Толстим, Іваном Тургенєвим, а більше формуєте образ росіянина як уособлення сталініста-енкаведиста, який від фізичного винищення всього інакомислячого перейшов до нищення духовного.

 

Об’єктивно-природний розвиток суспільства не може йти так далі: коли зусилля однієї нації спрямовані на згубу іншої (адже білорусів фактично не існує, за що можемо "подякувати" радянській владі і вам – росіянам), тому партія змушена була відкинути догматичні твердження про злиття націй, а натомість нам запропоновано кілька важливих документів:

 

1. Платформа КПРС "Національна політика партії в сучасних умовах", де є окремий розділ "Про національні культури і мови". Цитую: "Доцільність визнання державною мови національності, яка дала назву союзній чи автономній республіці – компетенція самих республік (в УРСР такий закон уже існує). Статус державної мови… означає розширення її суспільних і культурних функцій, розв’язання необхідних для того матеріально-технічних, кадрових, педагогічних або інших питань, заохочення і допомогу у вивченні місцевої мови представниками інших національностей".

 

Товариші комуністи, особливо росіяни! Ставайте, нарешті, на платформу партії, членами якої ви маєте честь бути. Чи ви сподіваєтесь і надалі в газетах декларувати одне, а насправді чинити інше? Не пора так чинити, бо партія таким чином не відновить свій авторитет, а залишиться з репутацією організації, у якої подвійна мораль.

 

2. Конституція УРСР, стаття 73: "Державною мовою УРСР є українська мова. УРСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя".

 

3. Закон "Про мови в Українській РСР".

Розділ ІІ. Мова державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій.

Стаття 11. Мова роботи, діловодства і документації:

"В УРСР мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова".

Стаття 13. Мова технічної і проектної документації:

"Технічна і проектна документація в УРСР виготовляється українською або російською мовами".

 

Товариші, російської мови ретельні захисники! Ви вимагаєте правової держави, а в правовій державі закон один для всіх – у даному разі це "Закон про мови". ВО "Іскра" розміщене в Україні, більшість працівників об’єднання – українці, то ж прошу дотримуватися Закону, який набрав чинності місяць тому. Сталінсько-енкаведистські злочини мали місце не тому, що Конституція була погана, а тому, що "властьімущі" її іґнорували. Я не прошу – я вимагаю виконувати Закон "Про мови в УРСР". Бо в статті 22 навіть мова прокурорського нагляду є українською, хоча прокуратура є союзним органом. Але в межах республіки прокурор зобов’язаний користуватися українською мовою.

 

4. Постановою № 302 від 7. 12. 89 Рада Міністрів УРСР накреслила першочергові заходи на виконання Закону УРСР "Про мови в УРСР". Згідно з цим документом міністерства, відомства, виконкоми Рад народних депутатів мають розгорнути роботу, спрямовану на впровадження з 1 січня 1990 року Закону про мови. Поставлено завдання забезпечити всебічне й арґументоване роз’яснення та глибоке вивчення цього Закону в трудових колективах.

 

Чому не проводилось таке вивчення у нас? Я пропоную, щоб Рада трудового колективу організувала таке навчання керівників і російськомовних працівників та підготувала план заходів для незаперечного виконання Закону. Тоді не буде в нас сексотських  нашіптувань як з боку запопадливих керівників-українців, так і з боку "нєпєрєстроївшіхся нєпущальніков".

Надалі Товариство української мови ім. Т. Шевченка крім просвітянської роботи дедалі активніше і щільніше поринало в політичну боротьбу, насамперед це стосувалося виборів до Верховної Ради СРСР та УРСР.

 

Свій останній виступ у межах просвітянської діяльности я мав у вересні 1990 року на обласній звітно-виборчій конференції ТУМ ім. Т. Шевченка в Народному домі, уже на посаді голови Львівської міської ради:

 

Шановні делегати! Пані і панове!

За минулий рік у житті нашого Товариства сталися великі зміни на краще. Я вважаю найважливішими подіями дві: ухвалення "Закону про мови" і обрання багатьох активістів нашого Товариства депутатами різних рангів. І хоча "Закон про мови" ухвалювала ще стара Верховна Рада і він є дуже недосконалий, але він дав змогу тим, хто бажає утвердити рідну мову як державну, на законній підставі вести боротьбу за збереження і розвиток материнської мови. Щодо виборів, то ми як громадяни України радіємо з перемоги демократичного блоку, а як члени Товариства повинні зрозуміти, що багато найактивніших діячів, обраних народними депутатами України та призначених на високі відповідальні посади, уже не зможуть так багато й активно працювати в Товаристві. Тому, шановне зібрання, на їхнє місце повинні прийти нові активісти, щоб Товариство виконувало взяту на себе місію.

 

А роботи немало. Насамперед треба налагоджувати тісні зв'язки з організаціями ТУМ у Східній Україні, бо там українізація відбувається занадто повільно. Ось і в газеті "Вільна Україна" за 26 серпня 1990 року лікар з Радехова п. А. Халавко, який побував у Луганську на курсах підвищення кваліфікації, наводить багато прикрих фактів того, яким жахливим суржиком розмовляє середньостатистичний луганчанин. Одна тамтешня дівчина пояснила йому: "Більшість не розмовляє українською, бо на них звертають увагу, висміюють. Таких вважають особами нижчого ґатунку".

 

Немало справ і на Львівщині. На багатьох підприємствах досі бачимо безглузді гасла про "нашу цель", "кто с кем един", "счастье в труде" і т. ін., при тому російською мовою. Багато російськомовних написів на придорожніх знаках. Твердим оплотом російського шовінізму є військові представники на підприємствах. Навіть на такому суто цивільному підприємстві, як ВО "Іскра", що випускає звичайні лампочки для освітлення приміщень, військовий представник – офіцер Радянської Армії на прізвище Аверков – не узгоджує виготовлену українською мовою технологічну документацію, якою крім робітника з Сихівського мікрорайону чи мешканця села Давидова ніхто і ніколи не користуватиметься. Хоча директор п. М. Приставський і Рада трудового колективу заводу пояснювали таваріщу Аверкову, що так чинити не можна, великоросійські амбіції останнього беруть гору.

 

Нині партійна преса багато критичного пописує про національно свідоме місто Стрий та його голову п. Р. Шрамов'ята. Але чомусь ті писаки мовчать, що в Стрию порушують "Закон про мови". На Стрийському вокзалі недавно вивісили нові чудово оформлені графіки руху приміських поїздів з написами російською мовою. Читаємо: Лавочное, Ходоров, Львов, Николаев, Трускавец.

 

Ще одна біда: часто-густо написи україномовні, але мають у собі досить помилок – мабуть, далася взнаки посилена увага до вивчення у школі російської мови, заощаджуючи час на українській.

 

Шановні делегати, дозволю собі скористатися думкою Митрополита А. Шептицького і закликати вас не тільки до готовности пролити кров за ідею, але й щоб ви муравлиною працею здобували більшого і більшого у справі національного відродження.

 

У резолюцію конференції пропоную внести пункт, щоб міська організація Товариства української мови ім. Т. Шевченка підготувала проект ухвали Львівської міської ради щодо впровадження "Закону про мови" в місті Львові протягом 1991 року. Можете бути певні, що депутати за таку ухвалу проголосують.

 

Дякую за увагу!

 

Слава Україні!