Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 4. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 17 трав. 2014 р., 12:35 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 черв. 2014 р., 11:02 ]

Товариство української мови

 

Кождий нарід, хоть би дикий,

Любить свій родинний край,

Любить отцівські язики,

Свою мову і звичай.

Антін МОГИЛЬНИЦЬКИЙ

 

Першою акцією нашого осередку Товариства рідної мови була допомога Вірменії, яка у грудні 1988 року зазнала страшного лиха – стався Спітакський землетрус, унаслідок якого загинуло щонайменше 25 тисяч осіб. Ми зібрали й відіслали потерпілим 878 крб. Активні члени і прихильники Товариства Олег Шестакович, Роман Іванців, Василь Шпіцер висловили бажання їхати відбудовувати Спітак – за власний кошт і в рахунок своєї відпустки. Крім того, зібрали кошти і передали:

- на розвиток Львівської кіностудії "Галфільм" – 1500 крб.;

- на пам’ятник Сагайдачному в Кульчицях – 800 крб.;

- на пам’ятник Т. Шевченкові в Ленінграді – 400 крб.;

- потерпілим від повені на Львівщині – 500 крб.

 

До наступаючого Нового 1989 року Товариство підготувало й оформило загальноінститутську святкову стінгазету, де чільне місце займала моя стаття:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється-ожива,

Як їх почує…

Т. ШЕВЧЕНКО

 

"Українська мова за своїми виражальними можливостями, лексичними арсеналами, музичними прикметностями, історичними надбаннями в пісенній і літературній галузі належить до найрозвиненіших мов світу. Але за сферами практичного вживання на своїй же споконвічній території вона зведена до упослідженого жаргону. З господині у своєму власному домі вона обернута в служницю, яку пани кличуть до столу лише для  того, щоб перед гостями продемонструвати свою демократичність і культуру" (Д. Павличко. – ЛУ. – 1988. – № 50). Чому ж так сталося? Щоб відповісти на це запитання, слід згадати історію.

 

Наша мовна традиція сягає докняжих часів. Розквіт мови припадає на ХVІІ століття. Сирійський історик Павло Алеппський відзначав, що "не лише всі козаки, а й більшість їхніх дружин і дочок уміє читати". По всій Україні було вже 24 друкарні. Але з XVIII століття українську мову царат почав переслідувати.

 

Царський маніфест 1905 року пообіцяв свободу друку. Але що то була за "свобода"? В Україні з’явилося лише 7 видань рідною мовою (тоді як у маленькій Галичині, яка теж терпіла австрійський гніт, було 28 видань!).

 

Великий Жовтень дозволив почати відродження мови та історії нашого народу. Але незабаром московські більшовики оголосили "тридцятилітню" війну українському народові, у якій україножери здобули блискучу перемогу: якщо 1930 року в Україні рідною мовою було видано 6394 назви книг, то 1939 року – 1895 назв; сталінським режимом закатовано 500 українських письменників, замучено голодною смертю мільйони українців.

 

Чималий внесок у розвиток національного ніґілізму в Україні зробив період застою. Сотнями закривали українські школи, зросійщували дошкільні дитячі заклади та промисловість, зросійщені середні і вищі навчальні заклади, технічна література, кіно. Здавалося, усе – мова помирає…

 

Але партія зуміла позбутися сталінсько-сусловських бездуховних догматичних кайданів і круто повернути на ленінський шлях розвитку національних меншин у складі СРСР. На ХІХ партконференції голова Державного комітету СРСР з питань народної освіти Г. А. Ягодин заявив: "Соціалістичний інтернаціоналізм не безнаціональний. Він будується на національній гордості, на прогресивних, історичних традиціях, на повазі до рідної мови". М. С. Горбачов відзначив на ХІІ сесії Верховної Ради СРСР, що "…треба не шкодувати зусиль, щоб у нашому спільному домі всі нації і народи почувалися добре, мали можливість вільно розвивати свої радянські національні традиції, мову, культуру…".

 

Уряд Української РСР нині розглядає питання про надання українській мові статусу державної з внесенням відповідних змін до Конституції УРСР. Щоб допомогти партії та уряду у справі відродження української мови, було створено громадську організацію, яка має назву Товариство рідної мови ім. Т. Шевченка. Основними завданнями Товариства є:

- популяризація й розширення сфери функціонування рідної мови;

- сприяння повнішому та глибокому засвоєнню рідної мови;

- виховання постійної потреби в культурному збагаченні, моральному вдосконаленні;

- організація фольклорних фестивалів, концертів, свят рідної мови тощо;

- розвиток міжнаціональних культурних зв’язків і національної самосвідомості, зміцнення дружби народів, охорона пам’яток історії та культури.

 

Перший секретар обкому партії Я. П. Погребняк неодноразово давав схвальні оцінки діям Товариства. І на ХХІІ конференції Львівської обласної партійної організації він відзначив: "Такі об’єднання, як Товариство рідної мови імені Т. Шевченка, Товариство Лева, Зелений Світ, порушують проблеми розширення сфери використання української мови, екології, національної культури. В тому вони знаходили і будуть знаходити наше схвалення".

 

Створення первинного осередку Товариства в нашому Інституті (в області вже діє понад 40 осередків) слід вважати позитивним явищем. Першими діями нашого осередку є переведення 878 крб. на допомогу потерпілим жителям Спітаку, проведення вечора-концерту за участі М. Косіва і С. Максимчука, створення разом із профспілковою організацією хору української пісні.

Василь Шпіцер, 28. 12. 1988

 

Щодо перших дій нашого осередку, то вони були доволі впевнені і вдалі. З початку січня 1989 року в ЛНДРТІ з ініціативи нашого осередку почав діяти хор "Посвіт". Керівництво Інституту ввело посаду керівника хору у штатний розклад. З хором працював диригент Володимир Головко. Дуже розмашисто й урочисто колектив Інституту відсвяткував Різдво. У чудовій Актовій залі були влаштовані виставки шевченківської літератури, творчих досягнень наших співробітників, проводилися вечори з колядками та домашніми різдвяними стравами наших працівниць. 

 

  

Взяли також участь у діяльності інститутського творчого колективу "Вертеп", який виступав на вулицях Артема і Науковій. У ньому з чотирнадцяти осіб було п’ять членів нашого осередку. Львів’яни схвильовано, захоплено сприймали його виступи, дехто на радощах плакав. Не було п’яних – небачене явище упродовж багатьох останніх років.  

 

  

Та якийсь Сидоров нібито написав до Управління КҐБ листа, що учасники "Вертепу" вигукували гасла "Слава Україні!" та "Бий москалів!". "Бдітєльні" чекісти повідомили про це керівництво ЛНДРТІ з вимогою "разобраться і прінять мєри". Ми наполягали, щоб партком Інституту звернувся до Управління КҐБ з проханням показати донос і брехача-донощика Сидорова. Відповіді від керівників Управління КҐБ не одержали. Мабуть, ця справа чекістами була сфабрикована, щоб залякати керівництво Інституту і змусити його посилити репресії проти Товариства.

 

Одразу після Водохрещі член президії осередку Товариства, начальник відділу Левко Смертига організував для співробітників Інституту концерт Ніни Матвієнко з хором "Дударик" у міській Орґанній залі. Наш Інститут мав свою чудову Конференц-залу на п’ять сотень місць, але нам не дозволили її використати, мотивуючи тим, що… у Львові панує грип.

 

На початку лютого в Актовій залі ЛНДРТІ був проведений конкурс україномовних декламаторів, у якому, крім наших співробітників, узяли участь заслужений артист України Святослав Максимчук та заслужений діяч мистецтв України Михайло Косів. Я виголосив вступне слово:

 

Шановне товариство!

Оцей 1989 рік – особливий для українського народу з кількох причин. По-перше, цього року ми відзначаємо 175-ті роковини з дня народження світоча української культури, геніального сина нашого народу Тараса Шевченка; по-друге, в цьому році ми  святкуємо 50-ту річницю возз’єднання українських земель в єдину державу; по-третє, цього року святкування буде справді всенародне, неформальне, не обмежене застійною безгласністю.

 

Товариство рідної мови ім. Т. Шевченка спільно з профспілковою організацією нашого Інституту стало ініціатором підготовки до свят уже тепер і проведення конкурсу декламаторів. Бажаю успіхів учасникам конкурсу, а глядачів прошу бути прихильними до виконавців і доброзичливими. Нехай сьогоднішній вечір стане для нас усіх невеличким святом. Як казали наші предки, благословляючи в дорогу, – з Богом!

 

Члени Товариства активно брали участь у заходах, спрямованих на захист української мови не тільки в нашому Інституті, а й в інших установах та загальноміських і обласних акціях. Висловлювали свою підтримку і схвалення прийнятих з цього приводу рішень. Нам доводилося часто реагувати на події та писати листи, відгуки, статті в різні газети чи окремим діячам. Я тоді почав вести щоденник своєї громадської і політичної діяльності, а також зберігав копії написаних Товариством і мною особисто листів та виступів. Частину з них поміщаю у цю книгу, оскільки вважаю, що сьогодні вони можуть бути цікавими та повчальними для читача. Наприклад, ось цей лист:

 

Комісії з питань патріотичного та інтернаціонального виховання і

міжнаціональних відносин, з освіти і культури Верховної Ради УРСР

Осередок Товариства рідної мови імені Т. Шевченка Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту в кількості 337 членів обговорив і схвалив резолюцію Львівської конференції Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка, Львівського відділення Українського фонду культури за участю широких кіл громадськості міста та області, представників радянських і партійних органів від 18 грудня 1988 року, в тому числі:

 

1. Українська мова повинна функціонувати як офіційна в усіх сферах суспільного життя: у діяльності державних і партійних органів, на виробництві, у шкільництві, усіх галузях науки і культури тощо.

 

Кожна службова особа мусить знати українську мову при виконанні службових обов’язків на території Української РСР.

 

Технічна документація промислових товарів, які вивозяться за межі республіки, ведеться українською і російською мовами, при потребі іноземними мовами.

 

2. Представники Української РСР використовують українську мову як державну в міжнародних зв’язках, а також, за домовленістю з братніми союзними республіками СРСР, у прямих міжреспубліканських зв’язках.

 

3. Українською мовою ведеться навчання і виховання дітей в українських дошкільних закладах та школах, які відкриваються на території республіки пропорційно до кількості українського населення. Національним меншинам забезпечується право на дошкільне виховання та освіту рідною мовою. Українська мова є мовою викладання в усіх середніх спеціальних та вищих навчальних закладах.

 

У всіх, без винятку, навчальних закладах республіки запровадити вивчення української мови, української літератури, мистецтва, історії українського народу. Звільнення від вивчення української мови на території республіки вважати недопустимим.

 

4. Українською мовою видається вся наукова література і наукові журнали, де допускається друкування й іншими мовами. Дисертаційні роботи з усіх галузей знань пишуться  переважно українською мовою. Їх остаточна оцінка повинна даватись спеціалізованими радами вишів та наукових закладів системи АН Української РСР.

 

5. Усім національним меншинам на території Української РСР ґарантується право на вільне вживання рідних мов, розвиток національних культур. Водночас відповідні державні органи Української РСР зобов’язані дбати про те, щоб українці, які постійно проживають на території інших союзних республік, мали такі ж ґарантовані права.

 

6. При розробці Закону про громадянство Української РСР знання української мови вважається однією з умов для його отримання.

 

7. У законодавстві Української РСР передбачити правову відповідальність за порушення державного статусу Української мови, а також відповідальність за порушення прав національних меншин на задоволення своїх національно-культурних інтересів.

 

Вважаємо за необхідне підкреслити, що введення на території Української РСР двох державних мов (української та російської) чи будь-які інші варіанти офіційної двомовності недопустимі, оскільки це є завуальованою спробою узаконити ще більше звуження сфери функціонування української мови.

 

Конституційне установлення державного статусу української мови, відновлення суверенних прав республіки, які були знівельовані в часи культу особи Сталіна та роки застою, має надзвичайно важливе значення напередодні 50-річчя возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі.

 

Виходячи з цих засад, які повинні стати основою Закону про державний статус української мови, національний розвиток і національні відносини в Українській РСР, пропонуємо таку редакцію статті Конституції Української РСР:

 

"Державною мовою Української РСР є українська мова. Її державний статус регулюється законом про державний статус української мови, національний розвиток і національні відносини в Українській РСР і забезпечується діяльністю всіх державних органів, установ, закладів та громадських організацій і об’єднань на території Української РСР і в міжнародних зв’язках. Національним  меншинам створюються всі умови для функціонування та розвитку їхніх мов і культур згідно з  чинним законодавством".

Від імені осередку:

Голова осередку                                                              В. Шпіцер

Заступник голови осередку                                            В. Яневич

Голови секцій: З. Літинський, Р. Ходинь, В. Врублевський, Л. Смертига, Р. Смук

 

Ще один лист був адресований редакції Українського телебачення (УТ-1):

 

Шановна редакціє!

Не буду нагадувати про те, в якому жалюгідному стані перебуває рідна мова на території України. Тепер уже очевидно, що ні Валуєвський циркуляр, ні Емський указ не накоїли стільки лиха, скільки сталінсько-суслівська "інтернаціональна" політика.

 

Нарешті настало прозріння: ні, не цього хотів В. І. Ленін, не до цього закликав у своїй роботі, написаній в день створення СРСР. Партія відверто признала, що треба виправляти становище в національному питанні, а особливо важливим є питання рідної мови. Були прийняті відповідні постанови і в нашій республіці, яка, мабуть, зазнала найбільших утрат.

 

Республіканська преса, радіо і телебачення активно включилися в благородну справу врятування рідної мови: мови, яку нам дала наша історія, наша доля. І ніхто не дав нам права втратити цю мову.

 

Не задля компліментів, а задля об'єктивності хочу сказати вам велике спасибі за більшість ваших передач, які показують наше сьогодення. Думаю, що вони не залишають байдужими нікого з наших земляків. І все-таки я вимушений зробити кілька критичних зауважень, бо телебачення сьогодні – найпоширеніший і найпотужніший спосіб впливу на свідомість абсолютної більшості населення країни, а тому вимоги до нього повинні бути особливі.

 

Дивився я кілька "Вечірніх вісників". Просто ріже вуха вимова Наталії Міщерської: "чьас", "жіночье", "щье", "щьо", "нічьні зміни", "ажь", "щястя" і т. д., і т. п.. Люди добрі! Невже не можна знайти диктора з правильною дикцією? Адже наша мова на краю прірви. Тому рятувати її треба особливо обережно і абсолютно правильно. Щоб вона подобалася всім, навіть тим, для кого вона не є рідною. А Міщерська хизується своєю вимовою, своїм акцентом. Ніби ласку робить: ну добре, розмовлятиму вашою простацькою мовою, але знайте, що я з "горожан". Гадаю, що взагалі-то симпатична Міщерська може без труднощів освоїти українську вимову. Бо якщо ще можна терпіти "щьокання" спортивних коментаторів, які відважно демонструють свої знання тієї непрестжної мови, то поважний "Вечірній вісник" мусить дотримуватися правил мови.

 

Тепер про передачу студії "Гарт" від 5.01.89 року. Не беруся оцінювати художню вартість "металевих ансамблів", які то проводять зйомки в підвалах чи котельнях, то настирливо, аж до викривлення обличчя, лізуть в об'єктив, то теліпаються в страшному темпі. Але, як на мене, трохи забагато все-таки російських пісень для цієї передачі. Якщо ми інтернаціоналісти, то чому не показуємо ансамблів з інших республік нашої країни? Вважаю, що "Гарт" повинен показувати і пропагувати насамперед українське молодіжне мистецтво, а для показу іншомовних (російських, польських, єврейських та ін.) ансамблів необхідно заснувати нову передачу. І останнє. Дуже негарно виглядає, коли інтерв'юер Українського телебачення (це стосується і Львівської телестудії) запопадливо перескакує на російську мову, почувши у відповідь хоч одне російське слово. Вчитися культури ведення розмови раджу в завідувача ідеологічним відділом ЦК Компартії України Л. М. Кравчука і поводитися так, як Леонід Макарович, коли вів розмову за круглим столом, присвячену екологічним проблемам.

 

Вітаю вас з Новорічними святами! Бажаю здоров'я членам редакції та їхнім сім'ям, творчих успіхів у справі виховання нашого народу. А на закінчення хочу нагадати слова з вірша Оксани Пахльовської: "Раби – це нація, котра не має Слова, тому й не може захистить себе" ("Жовтень". – 1988. – № 11).

Василь Шпіцер – член Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка, 11. 01.1989 р.

 

Безперечно, ідея створення Товариства рідних мов, про яку говорив мені перед створенням нашого осередку заступник секретаря парткому ЛНДРТІ з питань ідеології, була тонко продумана "нагорі" маючи на меті послабити або й розчинити в них україномовний фактор. Мабуть, на це "попався" й Д. Павличко, тому я написав йому листа із зауваженнями до "Статуту Товариства рідної мови":

 

Шановний Дмитре Васильовичу!

Знаю, що Ви входите в організаційний комітет для створення "Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка", тому звертаюся до Вас зі своїми сумнівами щодо одного пункту "Статуту", в якому сказано:

1. "Товариство об'єднує створені в республіці осередки... української та інших братніх національних мов...

 

...В організаційному плані Товариство являє собою асоціацію діючих у республіці осередків рідних мов".

 

Вважаю це неправильним з двох міркувань:

1. В Україні внаслідок цього і надалі не буде Товариства української мови (буде асоціація з різномовних осередків).

2. В раді Товариства більшість матимуть неукраїномовні члени, бо до неї мають входити "голови обласних рад або правлінь", яких у нашій багатонаціональній республіці буде дуже багато. Процес національного самоусвідомлення тільки починається і Товариства рідних мов національних меншин будуть рости, мов гриби після теплого дощу.

 

Звичайно, фраза "... визнання всіма їхніми членами пріоритетного значення української мови... і її державного статусу..." звучить привабливо, але вона може трактуватися і формально, про людське око.

 

Тому пропоную замінити назву на "Товариство української мови імені Тараса Шевченка".

 

Щодо асоціації Товариств і осередків рідних мов, то її можна створити окремо, якщо є така необхідність.

З глибокою повагою – Василь Шпіцер, голова осередку Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка ЛНДРТІ, 29. 01. 89

 

На початку лютого 1989 року вперше у Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті вийшов наказ українською мовою. Його підготував активний член Товариства рідної мови Любомир Головінський. Тоді ж я написав

лист-відгук на статтю секретаря міськкому партії А. Мартинюка "Поміркуємо спільно":

 

Шановний Адаме Івановичу!

Минулої осені ви виступали в ЛНДРТІ, де дали своє пояснення подіям, які відбувалися у нашому місті влітку. Ваш виступ був змістовний, кожна думка арґументована, а якщо до цього додати ще й бездоганну поведінку на трибуні під час відповідей на запитання, досконале знання української мови, то не дивно, що ви дуже сподобалися нашим співробітникам і мені особисто. Тому я зрадів, коли побачив ваш підпис під статтею "Поміркуємо спільно" – сподівався на глибокий всебічний аналіз проблем, яких у час Перебудови не бракує.

 

Особливе зацікавлення викликало те, що ваша праця присвячена Товариству рідної мови імені Т. Шевченка. Адже про діяльність Товариства були схвальні відгуки і в доповіді Я. П. Погребняка, і в постанові ЦК КПУ, чим я як член Товариства дуже горджуся.

 

Та ба! Прочитавши статтю, я зрозумів, що Ви не належите до прихильників Товариства. Замість того, щоб підтримати його діяльність (адже мовне питання турбує всіх і вас теж повинно б турбувати), дати корисні поради і вказати найкоротший шлях до мети, Ви за допомогою не зовсім коректних прийомів намагаєтесь надати Товариству якогось негативного відтінку.

 

Отже:

1. Ви запрошуєте "читачів спільно подумати над однією із злободенних проблем сьогодення – мовою". І робите при тому "невеличкий екскурс в історію питання". Цей "екскурс" займає майже третину Вашої праці, де мусоляться проблеми Української Гельсінської Спілки, формуючи в читача думку, що УГС і (Товариство – одне й те саме. Але ж ви чудово знаєте, що Ростислав Братунь на Установчих зборах в НВО ім. В. І. Леніна назвав І. Макара дурнем, і слова І. Мельника: "горлодери на зразок Чорновола, Гориня і Макара", "перед нами були не звичайні крикуни, а досвідчені, навчені роками антирадянської боротьби провокатори", які Ви цитуєте у статті, однозначно і категорично засвідчують позицію Товариства щодо УГС. Тож навіщо наводити "тєнь на плєтєнь"?

 

2. Вважаю, що 13 червня Ви, або хтось з відповідальних працівників, повинні були пояснити людям причину перенесення зібрання, бо обурена забороною публіка – чудовий матеріал для обробки Чорноволом.

 

3. Обговорення в статті конференції треба було проводити після опублікування виступу Миколи Драка і резолюції. Бо вийшов "осуждам".

 

4. Наївно звучить Ваше запитання: "Хто, коли і кого силоміць змушував розмовляти лише російською мовою"?

 

Хіба знищення українського кіно було добровільним актом?

 

Хіба зросійщення вузів шляхом запрошення іноземних студентів сталася мимоволі?

 

Хіба не було ухвалено закону про обов'язкове написання дисертацій російською мовою, що призвело до омертвіння української наукової мови?

 

Хіба українці просили писати російською мовою вивіски, афіші, написи на дитячих іграшках, етикетках товарів, які не виходять за межі Бродівського району?

 

Закон "битіє опредєляєт сознаніє" діяв.

 

5. Ви з іронією коментуєте твердження М. Драка: "Коли діти вчать дві мови, то відстають, надривають здоров'я, зазнають морального каліцтва".

 

А в журналі "Дружба народів" (№12,1988, ст. 222) читаємо: "А. Халим ...пишет о насильственном, волюнтаристском насаждении русского языка в татарских и башкирских школах и, самое главное, изучает последствия. Подобное насилие над природой человека привело к тому, что, как убедительно показывает А. Халим, мыслительные способности, особенно в начальных классах, снижаются. Вместо ожидаемого повышения грамотности (имеются в виду уроки русского языка в татарских и башкирских школах) знания учащихся ухудшаются. Сократился объем знаний и по другим предметам, меньше выпускников сельских школ поступает в вузы".

 

То кому накажете вірити: Вам, Драку, Халіму?

 

7. Думаю, що трохи невчасно Ви згадали вірш Р. Братуня. Не сумніваюся, що відомий поет писав ці рядки ще тоді, коли на полях України росли огірки, не було Чорнобиля, а "інакомисліє" переслідувалося. Чи не так?

 

8. На початку листа я відзначив Вас як блискучого промовця. Не розумію, чому Ви не використали свій хист на конференції, чому не дали оцінки доповідям та резолюції?

 

Закінчуючи листа, хочу сказати, що я абсолютно погоджуюся з останніми словами Вашої статті та побажати, щоб усі партійні керівники області підтримали Товариство, яке, до речі, очолює комуніст.

 

З повагою Шпіцер Василь Іванович.

(Листа надруковано в Альманасі ТУМ "Рідне Слово", №2)

 

Активно почав працювати у Товаристві і мій син Юрій, вкладаючи свої ще зовсім юні сили у справу українського відродження. У совєтські часи на всіх підприємствах, в інститутах, школах обов'язково щотижня проводилися політінформації. І якщо в попередні роки вони були "правильними" прославляли партію, генсеків, Радянський Союз і увесь соцтабір, то за горбачовської гласності сміливці почали говорити правду. Ось яку політінформацію прочитав семикласник Львівської СШ № 49 Юрій Шпіцер ще в листопаді 1988 року:

 

Кілька останніх років багато пишуть про "білі плями" в історії радянської держави. Це тому, що багато фактів з нашої історії замовчувалося. Так, донедавна більшість народу не знала про сталінські репресії. Безневинно були вислані на північ, у Сибір і загинули десятки мільйонів наших співвітчизників.

 

Досі ніхто не згадував про штучний голод в Україні 1933 року, внаслідок якого дійшло до канібалізму, тобто людоїдства, коли мати з'їдала дитину. За різними даними голодною смертю загинуло від 4 до 8 мільйонів українців.

 

Лише недавно в газеті "Молодь України" було повідомлено, що на початку війни всі в'язні західноукраїнських тюрем були по-звірячому замордовані.

 

Не менш трагічно виглядає вирішення національного питання в нашій республіці. Після революції Ленін вимагав, щоб усі народи могли вільно розмовляти рідною мовою. На Україні так і було. Всі ділові папери писалися по-українському, кожен урядовець мусив знати мову, навіть в армії командири зобов'язані були знати українську мову. Після смерті Леніна ситуація змінилася. Сталін, який чомусь ненавидів наш народ, активно, з допомогою Кагановича, узявся за фізичне знищення діячів культури нашого народу, а також за викорінення нашої мови. За даними "Книжного обозрения" із 1000 репресованих письменників 500 були українцями. В тому числі такі світочі, як Хвильовий, Куліш, самбірчанин Лесь Курбас, Зеров та ін. Були знищені партійні керівники – соратники Леніна: Скрипник, Затонський, Шумський, Коцюбинський.

 

Знищені і заховані від народу історичні праці Грушевського, Костомарова, Винниченка. Заляканий народ почав відрікатися від своїх історії, мови, культури, традицій.

 

Політика знищення української мови активно проводилася і за часів Брежнєва. Внаслідок цієї політики практично пропали українські школи у великих містах України: Харкові – першій столиці радянської України, Черкасах – батьківщині геніального Шевченка та славного гетьмана Хмельницького, Запоріжжі – столиці Запорізької Січі, Дніпропетровську, Ворошиловграді, Донецьку, Сумах, Одесі, Херсоні, Миколаєві та ін. У столиці Києві – лише 15 % українських шкіл.

 

Перебудова поставила завдання повернутися до ленінської національної політики. За відродження нашої мови, культури, історії активну виховну роботу ведуть такі журнали, як "Жовтень" (Львів), "Київ" (Київ), "Вітчизна" (Київ) та газети "Ленінська молодь" (Львів) і "Молодь України" (Київ). Раджу вам передплатити ці видання, щоб вони не були закриті через низькі тиражі. Особливо цікавою є газета "Молодь України" – орган Центрального комітету комсомолу України. В ній ви знайдете і славну історію нашого народу ("Січ за порогами") і про тих, хто приклав руку до сталінсько-брежнєвської політики денаціоналізації народів ("Перший маршал" – про Ворошилова), і про мову, і цікаві новини (рубрика "Коловорот"), а особливо – про спорт, насамперед, про київське "Динамо".

 

У грудні 1989 року в клубі ім. Гагаріна мала відбутися обласна конференція учителів. На засіданні президії Товариства української мови було вирішено надати слово учневі старших класів. Я запропонував свого сина-восьмикласника. Ось його виступ (надрукований у газеті "Просвіта", № 6, січень 1990 р.):

 

Шановні делегати!

Я – Юрій Шпіцер, учень 8-го класу СШ № 49, у березні мені минуло 14 років. Аналізуючи своє навчання у Львівській школі, можу вам з усією відповідальністю заявити, що ніякої національної школи в нас на сьогоднішній день не існує. Правда, у початкових класах наша учителька – Стефанія Павлівна – привчала нас щотижня вивчати один вірш з "Кобзаря". Але вже у 3-му класі ця традиція була перервана. Неважко здогадатися, що їй було "поставлено на вид" і надалі нас "годували" тільки продукцією соцреалізму.

 

 

Навесні цього року ми запропонували вчительці української мови створити в школі осередок Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Але вона відразу почала відмовлятися: "Та де з вами можна щось зробити? Ви – аби з уроків втекти". І говорила вона це тоді, коли учні 9-го класу самі підготували до Шевченківських свят виставу "Назар Стодоля". Осередок ТУМ у нас не створено і досі. Кажуть, що надійшла заборона відповідних органів народної освіти. Можливо, така заборона існує, але чому вчителі не ведуть боротьбу за те, щоб випускати зі школи свідомих громадян, які знають свою мову, історію, географію, культуру, а не набитих сталінсько-брежнєвськими ідеологічними догмами, безкультурних, аморальних напівдегенератів?

 

Про яке національне виховання може іти мова, коли торік учителі агітували нас передплачувати  "Комсомольскую  правду" та "Правду", а не "Літературну Україну", "Молодь України", "Ленінську молодь"?

 

У мене багато запитань, відповіді на які я не почув у школі, тому звертаюсь з ними до учасників конференції:

- чому щороку 1-го вересня на урочистій лінійці представник органів районної влади виступає російською мовою;

- чому в школі вчителі не пояснюють нам, звідки походить і що означає національна символіка, зате забороняють носити значки з синьо-жовтими прапорцями і тризубами;

- чому я виховувався лише на російськомовних і польськомовних мультфільмах та примітивах на кшталт "Следствие ведут знатоки", а україномовний фільм уперше зміг побачити лише місяць тому – це фільм "Гори димлять";

- чому в школі немає уроків про визначних українців, наприклад, про ректора Болонського університету, який жив ще у XV столітті, Юрія Дрогобича; про Юрія Кондратюка, розрахунками якого користувалися американці під час польоту на Місяць; про Миколу Кибальчича, який в російській в’язниці розробив проект першого у світі реактивного двигуна; про геніального математика, члена "Кирило-Мефодіївського товариства" Миколу Гулака; про академіка Михайла Грушевського;

- чому замовчувалося українське походження таких велетів, як академік Вернадський, мандрівник Міклухо-Маклай, конструктор Корольов, навіть борець Іван Піддубний в енциклопедичному словнику 1981 року вже став "русским борцом";

- чому я нічого не чув у школі: про голод 1933-го року; про загибель українських комуністів Скрипника, Шумського, Примакова, Коцюбинського; про знищення КПЗУ; про те, що за Сталіна було знищено 500 українських письменників? Адже перебудова триває уже 5 років, пора школі також стати на рейки правди;

- чому  підручник 9-го класу, випущений у 1988 році видавництвом "Радянська школа", часи сталінського лихоліття називає "Українська РСР у період боротьби за втілення в життя ленінського плану побудови соціалізму"? Навіщо паплюжити Леніна? Адже це були роки репресій, Голодомору 1933-го року, пакту Молотова-Ріббентропа. А роки застою пишномовно названі "Українська РСР на етапі розвинутого соціалізму";

- чому я нічого не знаю, з яких причин після Возз’єдання 1654 року Україна стала колонією, губернією Росії;

- чому після революції, яку ми називаємо великою, Східна Україна стала практично зросійщеною;

- чому уроки фізкультури і патріотично-військової підготовки ведуться у нашій школі російською мовою;

- чому, нарешті, з такими почестями провели на пенсію Щербицького? Адже саме він реалізовував брежнєвсько-сусловський план зросійщення України?

 

Ще одне. Якось я запитав дідуся, чи він вживає нецензурні слова. Дідусь відповів, що ні, бо то гріх. Чули б ви, як "бояться" гріха мої знайомі хлопці! Їм слів бракує, щоб зв’язати докупи матюки. Я був відлучений від церкви, бо так хотіли атеїсти-комуністи. Але хочу вас запитати, шановні мужі, чи правильно ви вчинили в даному разі?

 

Великий Кобзар писав: "…і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…". Але він не просив нас научатись чужого до такої міри, щоб аж переходити на чужу мову.

 

Володимир Яворівський у своїй доповіді на установчому з’їзді НРУ навів приклад людини, яка дуже старанно научалась чужого. Ось що цей «учень» пише:

 

«Последний нам тебе совет

От имени рабочих

Ты Рухом не мути нам свет

И не ищи охочих.

Надо историю учить

Писак неудавшийся

Всегда вас били, будем бить

Оуновцев зарвавшихся»

 

І далі: "Я хохол и работяга. Если призовут таких, как вы, вешать, то я всегда готов, как пионер... Запомни сам и прочти своим желтопузым бандеровцам-петлюровцам.

Киев, 17 июля 1989 г. Бовко".

 

Це пише людина, яка живе в самому центрі України. Я вважаю, що таку людину могла виховати тільки українська радянська школа. Тому школу в питанні національного виховання треба починати будувати "з нуля" і то негайно.

 

Я скоро закінчу школу, і далі моя освіта буде присвячена набуттю якоїсь професії. А ще через якийсь час, згідно з природними законами, стану батьком. Тож останнє до вас запитання:

- Чи ви певні, що я зумію виховати свою дитину справжнім громадянином, патріотом, високоморальною людиною?

 

Дякую за увагу!

 

Зала принишкла після виступу юнака. Потім дехто відвертався від нас (з переляку чи з ненависти?), а були й такі, що підходили, дякували за добрий виступ. Хтось навіть сказав, що питання, які поставив Юрасик, можуть бути темою дисертації.

 

Після цієї конференції я мав розмову з Ольгою Іванівною (класною керівничкою сина) про створення Товариства у СІП № 49. Відповіла, що це непросто. Керівництво школи, напевно, буде проти. Фізкультура й праця уже зросійщені. Вчителі часто розмовляють між собою російською мовою. Усе ж моїми, Ольги Іванівни та мого сина Юрія стараннями 3 лютого 1990 року були проведені Установчі збори і створено у школі осередок Товариства української мови. Свій виступ я почав словами:

 

Дорогі діти! Шановні вчителі і батьки!

Славетний гетьман України Іван Мазепа 300 років тому писав:

Ой біда, біда

Чайці-небозі,

Що вивела діток

При битій дорозі.

 

Він мав на увазі нашу Батьківщину, яку на той час уже понад 400 років топтали то монголи, то поляки, то литовці, то татари, то росіяни. Це тривало до наших днів, але особливої наруги наш народ зазнав за радянського періоду…

 

Прийшов на збори і дуже гарно виступив поет Микола Петренко.

 

Успішна й результативна діяльність Товариства рідної мови на Львівщині стимулювала і спонукала столичну українську інтеліґенцію до створення подібної всеукраїнської організації. Було вирішено 11 – 12 лютого 1989 року провести в Києві Установчу конференцію Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Від Львівщини запросили 91 делегата, з Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту – двох: Василя Шпіцера і Богдана Осідача. Без запрошення, своїм коштом поїхав також Зенон Літинський. Очолювали львівську делегацію Роман Іваничук, Роман Лубківський, Микола Петренко, Михайло Косів, Володимир Піх, Василь Репетило, Юрій Зима, Всеволод Іськів, Марія Базелюк, Сергій Сокуров, Михайло і Богдан Горині, Ігор Калинець.

 

Установча конференція

Товариства української мови ім. Тараса Шевченка

Конференція тривала два дні: від 11-ї до 20-ї години першого дня, і від 9-ї до полудня наступного дня. Частина запрошених розмістилася у готелі "Москва", інші – в готелі "Голосіївський". Зала Будинку кіно, де відбувалася конференція, вміщує 600 осіб (сидячі місця), але впродовж конференції ще 200 – 300 осіб стояли. Мандати з правом голосу мали 405 осіб, в тому числі і ми з Богданом. Богдан Осідач записав конференцію на магнітофон, а я законспектував. Сподіваюся, що читачеві буде цікаво познайомитися з моїми, хоч і неповними, та все ж на сьогоднішній день унікальними записами (подаю те, що встиг записати):

 

Олесь Гончар:

- Після революції почався український ренесанс 20-х ленінських років. Потім українську мову почали заганяти в тундру й тайгу. Почалися сталінські кошмари. Зло змінює свою личину, залишаючись злом. Далі наступила брежнєвсько-сусловська камарилья з ідеями про "злиття націй".

 

Душогуби стояли близько. Зросійщували школу, вузи, дитсадки, промисловість, фальсифікували історію, наступив мовний Чорнобиль. То був тяжкий злочин проти національних культур. Практикувалася широка міґрація населення для перемішування народів в єдиному соціалістичному казані.

 

Полюбляють казати: така ваша нація. І ніхто не скаже, що ніколи не було проголошено офіційного слова на захист мови і престижу українського народу. Хіба потерпів хтось за перекручення ленінської національної політики? За нищення пам’яток культури? Хто відповів по закону за здирання вивісок, зросійщення шкіл і вузів, дитсадків і підприємств? Необхідно ухвалити закон про державний статус української мови.

 

Ми повинні бути повороткіші у плані розширення сфери функціонування української мови, бо якщо будемо відкривати по одному україномовному садочку на рік, то це триватиме ціле третє тисячоліття.

 

На Україні була національна дискримінація, яка призвела до ніґілізму. Необхідно відродити генетичну пам’ять нашого народу. А вороги не вщухають. Зараз он топчуться біля Тарасової Могили. Нас тут зібрало почуття виняткової відповідальності перед народом. Треба праці і праці! Ми віримо: зранений народ стане на ноги, бо дух у нього міцний і друзів багато. Треба довести людям, що материнської мови нічого соромитися.

 

Історія дає нам шанс, і гріх було б не скористатися ним сповна.

 

Мово, будь!

Мово, живи і живи!

 

Конференцію оголошую відкритою!

 

  цей виступ, і подальші неодноразово переривалися оплесками, делегати і гості конференції вставали з місць, висловлюючи своє захоплення і підтримку. Взагалі конференція пройшла в атмосфері надзвичайного піднесення, єдності, щирого бажання допомогти мові. Вразили пристрасні, жагучі виступи делегатів з Південної та Східної України. Розмовляв з дніпропетровцями:  місто зросійщене. Членів Товариства лише 300 чоловік. Їх найбільше турбує, як розбудити зросійщеного міщанина. Мої записи уривчасті, бо часом так заслуховувався у доповідь, що забував записувати).

Марія Орлик – заступниця Голови Ради Міністрів УРСР:

- Вітаю вас із конференцією для створення Товариства рідної мови... (голоси із зали: "української мови"). Хай буде...

 

Пропозицію щодо створення Товариства активно підтримували ЦК КПУ, Верховна Рада, Рада Міністрів УРСР. Робота, спрямована на розширення сфери функціонування української мови, ведеться вже два роки. Політбюро відзначило корисність цього руху.

 

27 січня Президія Верховної Ради внесла пропозицію про надання українській мові статусу державної. Закон буде обов’язково. Вже створено робочу групу для розробки проекту закону. Бажано, щоб у цій роботі допомогло Товариство.

 

Академік Віталій Русанівський:

- Шановні друзі! Русифікація України, фактична денаціоналізація малих народів, знищення колишнього Аральського моря – все це події взаємозв’язані.

 

Денаціоналізація малих народів проводилася і на території УРСР. В 1931 році на Україні було 25 національних районів, а сьогодні їх уже немає.

 

Ленін передбачав можливість відходу від правильної національної політики, тому й написав працю "К вопросу о национальностях или "об автономизации". (Далі академік розглянув основні положення цієї  статті).

 

Позбавити людину рідної мови, чи то всупереч її бажання, чи за згодою – аморально. Багато українців бажає навчати дітей російською мовою. Це тому, що українську мову витіснили з вишів, установ, підприємств та інших сфер. Кажуть, що ми готуємо спеціалістів для інших республік і країн. А чому тоді в Словаччині іноземців навчають не чеською, а словацькою? Треба спочатку готувати спеціалістів собі, а потім допомагати братам з СРСР та інших країн.

 

У  Києві  лише 4,4% працівників торгівлі послуговуються українською мовою і лише 7,7% – в промисловості.

 

Керівникам треба б знати українську мову. "Слуги народу", або просто кажучи – чиновники, повинні вчити українську мову з-під палки – це вимога Леніна.

 

Повинна бути державна українська мова і має розвиватися соціальна база існування мови.

 

Дмитро Павличко:

- Багато мов, померлих за царизму, відродила революція, але багато-багато мов похоронив сталінізм. Після революції в СРСР налічувалось 193 мови, в 1937 році – 90, а в 1988 – лише 39 мов. За останні 51 рік пропала 51 мова.

 

В 1946 році в УРСР для вишів було 106 назв підручників: 90 –  україномовних, 16 – російськомовних. У 1980 році – 470 назв: 38 укр., 432 – рос.

 

Мовою партії назвали російську мову, і всі партійні заходи почали проводитися російською мовою. Розвинулася маніакальна шовіністична ідея про "злиття націй". В міжнаціональних стосунках панувала браконьєрська етика шовінізму. В Україні вже були створені резервації української мови.

 

Нам треба вміти слухати наш народ. Якщо майбутній закон про мову має узаконити теперішню ситуацію, – такий закон не потрібний. Закон про мову взагалі – це лише декларація. Він стане ділом, коли за ним буде партія. Доки українська мова не буде годувати й одягати нас, а буде лише піснею, то ніяка хартія не допоможе.

 

Відсоток українських шкіл повинен відповідати відсотку українського населення в даному місті. І українські діти повинні вчитися в українських школах, навіть якщо їхні батьки-ніґілісти того не бажають. А якщо вже хтось з українців категорично хоче віддавати дітей до російських шкіл, то треба створити платні школи, щоб не проводити зросійщення коштом держави. Нині на Україні продукуються перевертні, а матері залишено право турботливої самиці.

Російська мова повинна давати, а не відбирати свободу.

 

Анатолій Погрібний:

- До наших днів збереглися благоденствуючі Володьки Лободи. Біда нашої мови змусила нас створити Товариство. Треба провести Форум народів України, нехай вони скажуть, чи бажають утрачати свої мови на догоду винаходу Суслова про "злиття націй".

 

В Україні твердо тримається ніґілістично-шовіністична позиція. Необхідно запровадити обов’язкове навчання українців в українських школах. Бо зараз Україна значною мірою заселена безпам’ятними Іванами, яким без їхньої вини вибито з голови національні клепки.

 

Герасимчук – голова колгоспу з Волині:

- Ми сюди їхали, мов на Великдень української мови. В 16 років я пішов на фронт, щоб захищати українську мову. Ми віримо, що українська мова буде державною мовою. Любімо українську мову і народ!

 

Світлана Лі – кореянка, поетеса (надзвичайно вродлива, риси обличчя типово азіатські, 30 - 35 років. Говорила українською мовою з легким акцентом. Виступ був дуже глибокий і емоційний. Багато хто не міг стримати сліз):

- Я заявляю, що не хочу бути причиною загибелі української мови. І нехай "доброзичливці" не нищать українську мову нібито в інтересах малих народів, що проживають на Україні.

 

Вважаю, що принцип добровільного вибору мови навчання українцями –  замасковане зло. Добровільна відмова від материнської мови свідчить про ерозію, катастрофу людської душі. Хай ідеологи "злиття націй" нарешті скажуть, звідки, з якої галактики вони принесли ці аморальні ідеї.

 

Чому в нас нікого не судили за великодержавний шовінізм? Адже це корінь, а інші вирази націоналізму – паростки. Не можна спокійно спостерігати, як плюють у душу народу.

 

Роман Іваничук:

- Товариство створюється не від доброго життя. Пустили в світ шовіністичне гасло про непрестижність української мови. Мартинюка, бачте, болить серце, що українська мова матиме привілеї в Україні. А чому він не думає про українців за межами України, де немає жодної української школи?

 

Іван Ющук – професор Київського університету:

- Якби в Росії сьогодні загрожувало зникнення російської мови, ми вважали б це бідою. А чому росіяни так спокійно спостерігають, як гине українська мова? Проти нашої мови ощирилося все: від примітивних "Брошюрь против курения" до комп’ютерів.

 

Нас віками пробували то отуречити, то ополячити, то онімечити. Чому ж нам тепер вбивають у голову, що бути зросійщеними престижніше?

 

Згадаймо 20-ті роки. Який вибух талантів був у ці ленінські роки! Але протягом століть нас гнобили і нищили нашу мову. Перший "благодійник" України – цар Микола Олексійович – почав україножерську політику, заборонивши друкувати книжки українською мовою під страхом смерті.

 

Треба скласти літопис поневірянь української мови. Треба подолати нав’язаний нам комплекс національної неповноцінності. Треба всюди розмовляти тільки українською мовою!

 

У закон про мову записати:

1. Переходити на російську мову в Україні лише коли співрозмовник не житель республіки і явно не розуміє української мови.

2. На підприємствах розмовляти лише українською мовою і вимагати того від керівників.

3. Виші в примусовому порядку перевести на українську мову, бо зараз вони продукують десятки тисяч манкуртів.

 

Ласло Балла – угорський письменник із Закарпаття:

- Шановні брати-українці! Українська мова серед слов’янських виділяється так само, як італійська серед романських. Ми завжди переживали за долю української мови з людської порядності.

 

Процеси боротьби за українську мову і національне відродження відбуваються уже давно. Цю проблему треба раз і назавжди розв’язати. Не може бути сумніву щодо державного статусу української мови. В Україні мовою міжнаціонального спілкування повинна бути українська мова! Підло, коли в угорських школах не вивчають української мови, а лише російську мову. Це витвір Сталіна, щоб українець і угорець (єврей, поляк і т.д.) не могли порозумітися в Україні. Ми не тільки радянські люди, а й європейці!

 

Терещенко – робітник з Вишгороду:

- Я – представник колишнього зросійщеного народу. Чому є дві демократії в мовному питанні? Одна в Росії, де нікого не питаючи зросійщують усіх і вся, а друга в Україні? Вимагаю референдуму про державність української мови!

(Репліка Ю. Мушкетика: «Референдум – це національна ганьба»).

 

Анатолій Мокренко – співак:

- Чому наш розумний світ не переходить на ЕСПЕРАНТО? Бо ніхто не хоче продавати душу дияволу прагматизму. Зла воля багатьох-багатьох хазяїв звела нас у цю залу. Такого прецеденту не було ніде, лише в Радянському Союзі. Страх ще живий, він і сьогодні використовується. Бідні українські матері, яким так часто їхні сини відмовляють у їхній мові…

 

У нас є синдром рабської готовности до саморуйнування. Мусимо вірити, що національне самовідродження можливе. Адже Польща відродилася. Сьогодні йдеться про виживання 50-мільйонного європейського народу. До перебудови привела нас не соціалістична система, а катастрофічне становище. Я не можу купити український "Буквар".

 

Юрій Огульчанський:

- У нас є гості з Білорусії, Москви, Прибалтики, українці з Польщі, Канади, євреї, поляки, вірмени, росіяни.

 

Наша мова в небезпеці. Її віками трактували як діалект, навіть не помічали. Маланчуківське україножерство. За статтю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" багато хто був ув’язнений. Коли Шелест випустив слабеньку книжку "Україна наша радянська" (УНР-?), Щербицький його розгромив. Чи не час повернутися від флюгерної ідеології до ленінської? Дехто хоче ідею державности загубити в паперах. Нам не потрібне найменування "старшого брата" щодо українців.

 

Церква повинна допомогти стражденним і упослідженим. А хіба наша мова не підпадає під ці визначення? Душпастирі повинні дозволити звертатися до Бога рідною мовою.

 

Борімося, поборемо!

 

Олександр Бураковський – письменник, голова єврейського Товариства:

- У 30-ті роки було понад 500 шкіл з єврейською мовою викладання, зараз ніхто не займається єврейською культурою. Хто в цьому винен? Тільки не український народ – наші брати і друзі.

 

Єврейське Товариство зробить все можливе, щоб процвітала українська мова, бо тільки у цьому випадку можна розраховувати на відродження єврейської мови і культури.

 

Іван Дзюба:

- Приємно, що в нас тепла міжнаціональна атмосфера. Але потрібна самокритика. Ми не зобов’язані консолідуватися з тими, хто компрометує нашу мову. Ми повинні активно змінювати обставини.

 

Не треба дуже викорінювати діалекти, а бути наразі терпимими навіть до суржика. Є спроби протиставляти робітничий клас творчій інтеліґенції. Повторюється хрущовський похід проти творчої інтеліґенції. Потрібен Народний рух України. Тепер у пресі почалося тотальне гоніння НРУ, яке нагадує сталінізм. НРУ – це політична щирість.

 

Токмань – учителька з Бердянська:

- Хочу запропонувати нашому міністру: поміняймося на кілька тижнів кріслами. Хай відчує, яке нині ставлення учнів до уроків української мови. Треба сприяти НРУ. Хто дав право Леонідові Кравчуку стояти між письменниками і народом?

 

Пропоную гимном Товариства вважати "Реве та стогне Дніпр широкий".

 

Христина Фрілянд – молоденька канадська українка, студентка Гарвардського

університету:

- У Канаді були довгі роки англійського шовінізму. Мій батько не українець, але мати вдома змусила нас розмовляти тільки українською мовою. У Канаді є інститути українських студій. Говоримо також про державність української мови. Еміґрація вважає, що вона повинна допомогти українцям України.

 

Дякую за довгі роки, котрі ви витерпіли. Ситуація у вас жахлива. Нема з ким у Києві розмовляти українською мовою – передусім у крамницях.

 

Хоч особи вмирали, а нарід живе!

 

Андрій Бурячок – фахівець із правопису:

- Нині йде третє упорядкування правопису. Є проект нового видання правопису. За Сталіна відбулася розправа над "скрипниківським" правописом.

 

Раїса Іванченко:

- В українській гімназії 1917 року вивчали сім мов!

 

Гельченко:

- Літера "ґ" вживалася у нас з ХІV століття. Поверніть її!

 

Кононенко – Ленінград:

- Ми шануємо російський народ і російську землю, на якій живемо. І це природно. Ми відновили Товариство Шевченка, яке було створене Дмитром Менделєєвим і очолювалось батьком М. Реріха.

 

Кому вигідно нищити мову українського народу? Не українцям і не росіянам. Це вигідно бюрократії, яка зацікавлена в розколі народу.

 

Гнатишин – Тернопіль:

- Ми зібрали 10 тисяч підписів за НРУ.

 

Учень 10-го класу – Кадіївка:

- Шановні добродії! Коли буде Українське телебачення?

Потрібна не могутня спілка республік, а спілка могутніх республік.

 

Омельченко:

- Україна – це сплюндрований і занедбаний край. Україні потрібен президент, бо Голова Верховної Ради (тоді була Валентина Шевченко) – це як голова колгоспу.

 

Смирнов – Москва:

- В течение десятилетий попирались культура и человеческое достоинство. Для чиновника в порядке вещей забыть родной язык матери, а говорить на языке, который спущен "сверху".

 

Следует пересмотреть наше отношение к религии.

 

Станіслав Тельнюк:

- Боженко (герой Громадянської війни) заборонив ставити спектакль на "контрреволюционном языке" резолюцією. У нас 99 мов належить до контрреволюційних.

 

Позаяк арабського письма російські революціонери не здужали, то перевели азіатські республіки на латинську абетку (планувалося, що після завершення "міровой рєволюції" буде єдина – латинська абетка, у т.ч. і в Росії). У 1938 році їм ввели російську абетку, відрізавши дітей від інтелектуальної спадщини подвійною завісою.

 

Постишев і Косіор також провадили гоніння української мови.

 

Отець Богдан – Єлгава:

- Відсутність релігійних отців підкреслює ставлення РПЦ до нашої мови. РПЦ воює з УГКЦ і УАПЦ замість любити ближнього.

 

Наші державні керівники духовно померли. Наші керівники пішли шляхом блудного сина, але нехай ідуть далі його шляхом – повернуться до свого народу.

 

Ще не вмерла Україна!

 

Носенко – Орджонікідзе:

- Від затоплених Каховським болотом могил наших славних предків, від понівеченої козацької землі – низький уклін вам, панове-громадо! (На колінах передав святу землю з могили Сірка Дмитрові Павличку).

 

Кондратенко – Харків:

- Росіяни перебувають у привілейованому стані щодо мови. Відбувається культурний геноцид. За останні два роки зросійщення шкіл продовжується. До війни в Харкові більшість шкіл була українськими. Нині в Харкові вже переслідують за український акцент.

 

Вибір школи для українців – акт самогубства. Вищі навчальні заклади перетворені на осередки зросійщення.

 

Тисячі українців розстріляно за націоналізм і нікого – за шовінізм. А націоналізм – похідна від шовінізму. Мовний геноцид у нас називають інтернаціоналізмом.

 

Підтримую ідею створення НРУ.

 

Вікторія – студентка з Дніпропетровська:

- Я не вивчала українську мову. Але діти не винні за помилки своїх батьків. Наше місто зросійщене. Молодь Дніпропетровська підтримує ідею створення НРУ. У нас є власна національна символіка, чому ми не говоримо про це?

 

Треба об’єднуватися під егідою національної гідності.

 

Іван Заєць:

- Наш народ закритий ширмою російської мови від усього світу. Нас подолає ледачість. Нас приспали. Ми в летаргічному сні.

 

Білецький – Донецьк:

- На Сході і Півдні України неможлива швидка реанімація української мови. Треба формувати нову україномовну молоду генерацію. В Донецьку немає жодної української школи. Я за створення НРУ!

 

Кульчицький – від робітничої Полтави:

- Шановна і дорога громадо! Щербицький – винуватець зросійщення (овації, вигуки: „Щербицького на пенсію!” Усі встають).

 

Є український народ, а не міфічний радянський. Він не піддався забрудненню душі. Згадаймо Симоненка, Костенко, Стуса – наш голос ніколи не замовкав! Ці люди своїм трагічним життям стверджували право на мову.

 

Юрій Єльченко  секретар ЦК КПУ:

(У залі підняли плакат з написом: «Віддайте мову!». Єльченко: «Віддамо!»).

- Я спробую витримати ваш настрій, але мені нелегко. Поздоровляю і вас, і керівництво республіки з тим, що маємо  Товариство. Як член партії належу до оптимістів. Моє сприйняття цієї події святкове. Демонструється новий підхід – принцип соціалістичного плюралізму думок. Це розширює діапазон думок.

 

Товариство, на погляд ЦК, корисне й тому, що воно має конкретну ділову програму свого життя. Ми знаємо наміри Дмитра Павличка – зайнятися корисними справами для відродження рідної української мови. Заявляю, що в останній період ЦК КПУ не раз повертався до цих питань. Але не всі стоїмо на єдиній позиції в питанні: помилялися роками, а хочемо змінити за одну мить. Олесь Гончар теж говорив про складність і довготривалість нашої роботи. ЦК зробить усе, що треба.

 

Стосовно гострого і політичного питання про НРУ. Ініціатива належить письменникам і працівникам Інституту літератури. Підготовлено проект статуту НРУ і відозву. Кажуть, що є кампанія проти Руху. Заявляю: якби ми відкрили всі портфелі листів – це тисячі і тисячі  думок, які виступають проти Руху. Настав час довести до громадськості зміст цієї програми. Ми думали, яким повинен бути Рух. Товариство – також Рух, але добре організований. НРУ ж не має конкретної програми. Правляча партія має право поставити запитання, чи потрібна ще одна партія, а НРУ явно тягне нас до такої структури.

 

Ігор Калинець:

- Достойне зібрання! Один факт: Закон про державність української мови вже ухвалювали в січні 1919 року. Маємо надію, що він буде прийнятий вдруге і востаннє.

 

У Львові шевченківські урочистості почнуться панахидою.

 

Борис Олійник:

- Аплодуєте авансом. День створення Товариства настав. Але емоції не підшиєш до справи. Товариству потрібні будуть кошти. Перший внесок буде від фундаторів Товариства – Фонду культури. Ми прийшли створювати Товариство, то давайте його створимо, а не лише вигукуватимемо "ганьба".

 

УФК дасть Ленінградові на пам’ятник Т. Шевченку 50 тис. крб.

 

Дмитро Павличко:

- Дорогі друзі! Дякую вам за довір’я і за честь! У запорожців був звичай посипати кошовому голову попелом. Я сповідую цей демократичний закон. Признаюся, я дуже хотів, щоб у нас виступили різні народи. Від вашого імені хочу вклонитися корейською, угорською, польською, єврейською, молдавською, російською мовами, уклонитися українцям з Канади. Коли бачиш патріота і своєї, і твоєї землі – це зворушує.

 

Виступили Орлик від уряду і Єльченко від партії. Це добре. Хрущов багато завинив перед нашою історією, але він поїхав спочатку на могилу Шевченка, а вже потім на зустріч з президентом.

 

Страшний радіоактивний попіл національного ніґілізму ми мусимо заорати, щоб наша земля дихала чистотою і здоров’ям.

 

Про Народний рух України. Програма НРУ має бути надрукована. А обговорення на телебаченні того, що ніхто не читав – безтактність.

 

Я проти поділу Церкви. Треба дивитися вперед. Не ділитися. Щоб в обкомах зрозуміли, що ми стоїмо за одне: національну справедливість. Без української мови ми не мислимо всесоюзної родини.

Хай живе наша українська мова, братерство, Товариство!

 

Іван Драч:

- Хочу повідомити Єльченку, що було на зібранні при створенні НРУ:

1. Всі письменники одноголосно схвалили ці документи.

2. Ініціативна група повинна була це організувати.

3. Протягом лютого треба було організувати надрукування.

 

Виступ на телебаченні Кравчука дезінформував і ЦК, і народ. Є пропозиція притягнути його до відповідальності за фальсифікацію. Неприйнятне у Єльченка – покласти ніж між Товариством і НРУ. НРУ – форма єднання компартії і народу.

 

Анатолій Мокренко зачитує резолюцію щодо створення НРУ, яку зала одностайно схвалює.

 

Василь Набока:

- Вношу доповнення до пункту 8 резолюції: "Товариство підтримує НРУ і вступає до нього колективним членом".

 

Дмитро Павличко, якого обрали першим головою Товариства української мови ім. Т. Шевченка, на закінчення пропонує запровадити державне, занесене в календар, Свято рідної мови. Конференція завершує свою роботу, хор і зала співають "Реве та стогне Дніпр широкий".

 

До 175-ї річниці від народження Тараса Шевченка 10 березня 1989 року в Конференцзалі ЛНДРТІ відбулися урочисті збори, в яких узяли участь запрошені поети Ростислав Братунь і Микола Петренко, від міського Товариства Василь Репетило й Ігор Мельник, від райкому партії Ігор Кіщук. Відкриваючи збори, я звернувся до присутніх:

 

Шановне товариство!

Цивілізовані народи свято оберігають пам’ять про своїх найкращих синів і дочок. Тому 1989 рік оголошений ЮНЕСКО роком Тараса Шевченка – геніального поета, талановитого художника, академіка. Український уряд також прийняв окрему Постанову про святкування шевченківських днів в Україні. І це чудово, в дусі Перебудови. Бо в роки застою, коли зшовінізовані ідеологи, керовані генсеком-псевдомаршалом Брежнєвим, планували строки зникнення тієї чи іншої мови, вже навіть ім’я Великого Кобзаря намагалися не згадувати. Замість шевченківських свят почали відзначати вигадку Клари Цеткін – Міжнародний жіночий день!

 

Наш Інститут планує провести декілька святкових вечорів з участю народної хорової капели "Лемковина", самодіяльної народної капели бандуристів "Карпати", художньої самодіяльності Фізико-механічного інституту та вечір майстра художнього слова Святослава Максимчука.

 

Щодо сьогоднішньої програми. Після завершення урочистих зборів буде 45-хвилинна перерва. Ви зможете оглянути виставку творів декоративно-ужиткового мистецтва, послухати гру троїстих музик, поласувати смачними українськими стравами. Після перерви – концерт славної "Лемковини".

 

Отже, урочисті збори, присвячені 175-м роковинам Тараса Шевченка, оголошую відкритими!

 

З вітальними словами виступили Ростислав Братунь, Микола Петренко, Євген Гринів, Роман Лубківський, Ігор Мельник. Під час відкриття свята Левко Смертига з козаками і дівчатами у національному вбранні внесли до зали святу землю з могили Тараса Шевченка, козаки з барилець наливали компот з вином, дівчата частували відвідувачів пампушками, варениками, українським борщем. Усі подальші вечори пройшли урочисто, у переповненій залі. До Шевченківських днів ми також відкрили виставку, на якій були представлені:

- книги на шевченківську тематику;

- куточок "Мамина світлиця";

- різьба в дереві працівника Інституту Ігора Дмитріва;

- картини інститутського художника-любителя Володимира Банаса;

- мистецькі твори матері Дзвінки Ватаманюк;

- виставка-продаж естампів;

- художні твори аванґардистів.

 

Заступник голови Львівського обласного товариства української мови Василь Репетило потім сказав, що все Товариство Львівської області не потрафило б організувати таке величне свято.

 

 

За активну роботу мене обрали членом президії Львівської обласної організації Товариства. Тепер доводилося допомагати в заснуванні осередків на інших підприємствах, у школах та населених пунктах області.  Як представник президії Товариства я мав виступи під час Установчих зборів в Інституті побутової радіоелектронної апаратури, Інституті автобусобудування, на танкоремонтному заводі, на заводі "Полярон", у Кам’янці-Бузькій, Моршині, школі № 49 та інших місцях. Подаю в цій книзі декілька своїх виступів (скорочено), адже в них відображені пекучі питання та гострі проблеми, які тоді стояли на порядку денному:

Установчі збори в НДІ автобусного заводу,

20. 04. 1989

Шановне товариство!

Приємно, що львівська організація ТУМ постійно розширюється і дедалі більше впливає на відродження і розвиток української мови. Зараз на Львівщині вже діє понад 130 осередків Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Ви знаєте, що в лютому відбулася установча конференція у Києві, і Товариство вже  зареєстроване на республіканському рівні. Хочу відзначити, що несподівано сильною і активною виявилася позиція борців за відродження української мови по всій Україні. Студент із Донецька на конференції вимагав, щоб українські радіо і телебачення вели передачі лише українською мовою. Студентка з Дніпропетровська заявила, що її батьки – зросійщені українці. Але вона самотужки вивчила рідну мову і закликала об’єднуватися під егідою національної гідності. 

 

Представник Орджонікідзе почав свій виступ так: "Від затоплених каховським болотом могил наших славних предків, від понівеченої козацької землі низький уклін вам, панове громадо!". Підтримують нас і представники інших національностей. Москвич Смирнов: "Для чиновников в порядке вещей забыть родной язык матери, а говорить на языке, который спущен сверху". Бураковський – голова єврейського Товариства: "Єврейське Товариство зробить все можливе, щоб процвітала українська мова". Угорець Ласло Балла: "Підло, коли в угорських школах Закарпаття не вивчають української мови. Це витвір Сталіна". Кореянка Світлана Лі: "Я заявляю, що не хочу бути причиною загибелі української мови".

 

Для чого я це оповідаю? А щоб ви знали, що ми не одинокі. Вся Україна прокидається від летаргічного ніґілістичного сну і починає виправляти збочення, які сталися на нашій землі. Ми не самотні ще й тому, що нас підтримує партія. Ось що заявив на ХХІІ конференції Львівської обласної партійної організації Я. П. Погребняк: "Такі об’єднання, як Товариство рідної мови ім. Т. Шевченка, Товариство Лева, "Зелений світ" порушують проблеми розширення сфери використання української мови, екології, національної культури. В цьому вони знаходили і будуть знаходити наше схвалення".

 

Отже, дорогі друзі, маємо широкі можливості для реалізації своїх намірів. Але нам треба усвідомити, що за нас ніхто й пальцем не поворухне, щоб практично реалізувати відповідні постанови уряду України про розширення сфери функціонування української мови. А враховуючи те, що протягом багатьох десятиліть на наші мову і культуру страшним пресом тиснула потужна державна машина та прилиплі до неї користолюбці, швидкість руху до межі знищення нашого народу як нації постійно наростала. За інерцією цей рух продовжується й сьогодні. Це підтверджується фактом, що жодна школа у Львові (гадаю,що й по всій Україні) не створила осередку Товариства української мови. Тож чи можемо ми бути певними за своїх дітей? Тому нам усім без винятку треба дружно підставити свої плечі та груди і зупинити цей небезпечний процес нищення української мови.

 

Не можна забувати, що діяльність осередків ТУМ може бути успішною лише за умови, коли члени Товариства будуть вести перед і у виробничій сфері. Адже чиєсь погане ставлення до основної роботи буде кидати тінь на все Товариство. Щодо стосунків з адміністрацією підприємства, парткомом і профкомом, то всі ми робимо спільну справу перебудови і не може бути ніяких відмежовувань. Тільки спільними зусиллями можна домогтися успіху, чого вам і бажаю!

Дякую за увагу!

 

Установчі збори на заводі ВО "Полярон",

12. 06. 1989

 

Шановне товариство!

Поет Олександр Олесь присвятив українській мові вірш:

 

Рідна мова! рідна мова!

Що в єдине нас злива, –

Перші матері слова,

Перша пісня колискова,

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій,

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп'ясти,

Наша мово, наша мати!

 

То що ж сталося з українським народом, який масово переходить на російську мову і не вважає за краще "німим стати", народом, про який наш сучасник, поет Володимир Верховень вимушений написати:

 

Чи є такий іще народ,

який би витримав наругу

і, витерши розбитий рот,

пішов у бій, пішов за плугом?

Все перетерпів у собі,

за краще вибравши – мовчати,

Невже ми нація рабів,

не здатна іншої зачати?

Як низько, ницо впали ми!

Аж до межі, після якої

вже й називатися людьми

не годні будемо ніколи.

 

Так, ми дійшли до межі, коли й справді не маємо права називати себе людьми, бо не знаємо своєї історії, культури, забуваємо мову, цураємося предків. Наше духовне єство загнане в темний кут, а вчинки часто мотивуються примітивними інстинктами матеріального благополуччя. Безперечно, велика вина нашого народу, котрий за багато віків рабства дозволив довести себе до такого стану, дозволив запрягти себе і мовчки тягне підневільне ярмо. Але незрівнянно більшою є вина царських сатрапів, які примушували українців забути свої мову та історію і заохочували до національної зради. В десятки разів більший гріх падає на сталінсько-кагановичівських псів, які фізично винищили мільйони найкращих представників нашого народу. І в стократ завинили перед національними меншинами московської імперії брежнєвсько-сусловські наймити, які вдарили найжорстокіше, бо цинічно нищили наш духовний світ. Найвищу ціну в суспільстві мала зрада, бо як інакше можна назвати свідоме заперечення материнської мови? Перекинчики, що переходили на російську мову, отримували високі посади і були краще забезпечені матеріально. Найстрашніше, що в це перебігання включилося і село – осередок українських традицій, мови, культури.

 

Сільським дітям втовкмачували в голови, що в місті розмовляти українською мовою означає демонструвати свої селюцтво й відсталість. Та й на сяку-таку роботу україномовному вихідцеві з села влаштуватися було практично неможливо – торгівля, побут, сфера обслуговування стали повністю зросійщеними.

 

Тож на початку вісімдесятих років нашого століття ми мали багатомільйонну армію ніґілістів, з якою збиралися когось "наздогнати і перегнати", щось побудувати, виконувати продовольчі програми, щоб хоч трохи забезпечити громадян харчами, йти до "світлого" майбутнього. Але оскільки ніґілізм дорослого (цитую психологічний словник) "виявляється у безідейності, прагненні з усього мати зиск, надмірному практицизмі, егоїзмі і прагненні до примітивних насолод", то чи могла ця породжена більшовицьким шовінізмом "армія" щось творити і будувати? Ні, навпаки, – розтягували, що тільки могли. Нехтування загальноприйнятними ідеалами привело нашу країну до небезпеки економічної загибелі. Тому виникла необхідність розпочати перебудову.

 

Квітневий 1985 року пленум керівної комуністичної партії, критично оцінивши ситуацію, скерував наш народ на шлях духовного воскресіння, яке включає в себе виховання патріотизму, що для нас означає і відродження української мови. Для того було створено Всеукраїнське товариство української мови ім. Т. Шевченка, тому й ми зібралися у цій залі. Я сердечно вітаю вас із створенням осередку Товариства на ВО "Полярон". Бажаю вам великих успіхів у святій справі піднесення української мови до належного рівня!

Дякую за увагу!

 

Окремо хочу сказати про Моршин. Там мешкає відомий і вельми цікавий чоловік Мирослав Мелень. Член Юнацтва ОУН, він сімнадцятилітнім пішов зі зброєю у руках боротися за Самостійну Україну, попав у полон і був засуджений на 25 років каторги. Учасник Норильського повстання. Після смерті Сталіна його, як арештованого неповнолітнім, відпустили на волю. Разом із Зіновієм Красівським, Іваном Губкою та іншими заснував підпільну організацію "Український національний фронт", яка видавала журнал "Воля і Батьківщина". За це в 1967 році повторно був засуджений на шість років тюрми суворого режиму та п'ять років заслання. Про своє бачення перебудови М. Мелень говорить в одному із своїх інтерв'ю: "Питаюся Терелі: "Йосифе, як ти до того ставишся? – а він їздив тоді до Москви. – Ану запитайся, як там ставляться до нашого національного відродження, до національної справи?". То не знаю, хто там відповів – чи Сахаров, чи Григоренко, чи хто, але Йосиф прийшов і каже: "Сказано так, що тепер національне питання не на часі, а найперше – права людини". То я відразу кажу: "Зенку, (до Красівського. – В. Ш.) третій раз будемо сидіти за жидів". Я, може, тоді трошки спасував".

 

Для мене, вихідця із села, що неподалік Моршина, як і для усіх хлопців навколишніх сіл, Мелень був героєм, яким ми захоплювалися і хотіли бути подібними на нього. Тому я вирішив залучити його до роботи в Товаристві рідної мови. Приїхав до пана Мирослава в неділю, у погідний сонячний день. Знайшов котельню, де він тоді працював, і запропонував створити та очолити осередок у Моршині. Ми всілися на порозі, перед нами лагідно поблискувала вода в озері, на березі якого стояло це приміщення. Він спочатку відмовився. Пояснював, що народ ще не готовий йти на кулемети, як це було в Індії. Довго тривала наша дискусія. Я переконував, що, маючи офіційно дозволену організацію, можна буде впливати на процеси. Можна буде піднімати народ не тільки на боротьбу за мову, а й проти комуністичного режиму, перемагати на виборах. Врешті пан Мирослав погодився, і ми визначили дату проведення установчої конференції.

 

У намічений день зі Львова до Моршина приїхали Марія Байко, Людмила Посікіра, Святослав Максимчук, Петро Шеремета. Зала була переповнена людьми, які уважно слухали виступи львів’ян і своїх земляків. Як представник президії обласної ради Товариства виголосив промову (подаю скорочено):

 

Моршин, 02. 09. 1989

Вельмишановне товариство!

Наш народ завжди вмів коротко і дотепно відобразити наявну ситуацію. Вершину застою, коли була конституційно затверджена і доведена до абсолюту "керівна роль" комуністичної партії, а ідея "злиття націй" дала щедрий урожай, було охарактеризовано таким віршиком:

 

Прошла зима, настало лето,

Спасибо партии за это

И лично Леониду Ильичу.

Нині у країні йде перебудова, ініціатором котрої, як пишуть усі газети, виступила партія. То що, спасибі партії? Так, спасибі, бо партія нарешті вирішила провести реформи, дати людям і націям більше свободи, дозволити гласність. Через це ми маємо змогу сьогодні зібратися у цій залі і поділитися наболілим та ухвалити якісь важливі рішення. Але задумаймося над таким питанням: якщо почалася перебудова і нею керує партія, то чи потрібне наше Товариство? Для відповіді проведемо коротенький історичний аналіз.

 

Минуле нашої країни показує, що керівництво, здійснюване комуністичною партією, побудованою на засадах демократичного централізму, фактично зводиться до волевиявлення однієї особи – Генерального секретаря. А до чого таке управління приводить, ми знаємо:

 

Сталін – фізичне винищення найкращих представників народу, особливо жорстоке на Україні, де тільки голод 1933 року забрав до 8 мільйонів селян. Побудова рабовласницького суспільства, де невільниками стали мільйони каторжан та безпаспортні кріпаки-колгоспники, які за свою тяжку працю отримували лише шматок глевкого хліба. Створення колосального бюрократичного апарату, в якому особливе місце займав НКВД. Нищення Церкви, культури, мови, традицій, історичної пам'яті неросійських народів. Нарешті, аґресивно-бездарна зовнішня політика, яка призвела до Другої світової війни, у якій лише з нашого боку полягло до 40 мільйонів людей;

 

Хрущов – заслужено помстився покійному диктаторові, у тому числі, мабуть, й за те, що той примушував його на кремлівських забавах танцювати "гопака". Водночас дав команду "догнати і перегнати" США, повсюдно розводити ненажерливих кролів та качок і засадити усі поля кукурудзою. Пробував побудувати комунізм за допомогою "хімізації всєй страни". Заповзявся виховати за допомогою "Морального кодексу будівника комунізму" нову людину й остаточно знищити Церкву та тисячолітні "Десять заповідей Божих". Можна було б сказати, що з того вийшов повний пшик, якби не отруєні дустом та іншими хімікаліями поля, ліси, ріки, озера, закриті і знищені церкви, повалені пам'ятні хрести, спиті і залякані люди;

 

Брежнєв – підбурюваний Сусловим, пройнявся маніакальною ідеєю про "злиття націй". Вигнав з України Шелеста, бо той інколи згадував про козаків, запровадив тотальну пиятику, розв'язав афганську війну, посилив бюрократичний апарат. За його правління катастрофічно занепали економіка, культура, мораль. Послідовники Андропов і Черненко робили конвульсійні, але безрезультатні спроби відродити економіку, а всі троє дали жартівникам нагоду охрестити початок 1980-х років як "пятилетка пышных похорон".

 

Таке керівництво катастрофічно наближало нас до колапсу, держава от-от могла перетворитися в суспільно-економічну безнаціональну "чорну діру". На щастя, Генеральним секретарем став М. С. Горбачов, і тут формула, що партія діє так, як накаже генсек, почала працювати "во благо". Розпочалася перебудова, що торкнулася і національних питань, і мовних проблем. Але чи існують ґарантії необоротності перебудови? Радше ні:

- бо на з'їзді народних депутатів СРСР "агрессивное большинство" торпедує усяку прогресивну ідею;

- бо генерал Родіонов і сьогодні вважає, що він має право вбивати цивільних неозброєних громадян Грузії лише за те, що вони хотіли використати своє конституційне право і заявили про відокремлення Грузії від СРСР;

- бо в Україні Кравчук до останнього патрона воює проти створення Народного руху України за перебудову;

- бо у Львові комуніст Мартинюк веде запеклу війну і проти Товариства української мови, і проти Товариства Лева, а що він витворяв під час виборів – треба було бачити;

- бо Щербицький каже виборцям неправду, заявляючи, що "душове споживання" м'яса в Україні становить 68 кілограмів, а насправді – лише 25 кг;

- бо коли прочитати проект закону про зміни до Конституції, то ви не знайдете там ідеї республіканського суверенітету та госпрозрахунку, зате записана абсолютна залежність республік від Союзу;

- бо і сьогодні перейменовують на російські назви вулиць, вивіски, закривають українські школи, продовжують випускати лише російськомовні фільми.

 

Водночас є і здорові сили, які прагнуть успішно завершити перебудову. Насамперед, це генеральний секретар партії Михайло Горбачов, прогресивні депутати Верховної Ради СРСР, творча інтеліґенція, особливо письменники, деякі партійні діячі Львівщини і, нарешті, – це ми з вами. Тому нам треба об'єднуватися, ставати членами Товариства української мови, інших громадських та політичних організацій і допомагати перебудові.

 

Бажаю вам щастя і великих успіхів у святій справі відродження рідної мови.

Дякую за увагу!

 

Установчі збори завершилися одноголосним ухваленням постанови про створення осередку Товариства української мови в селищі Моршині. Головою осередку обрали Мирослава Меленя, були сформовані також президія та інші органи. По завершенні конференції славнозвісні львівські артисти порадували публіку (тепер уже членів Товариства) знаменитим концертом, а моршинські активісти натомість влаштували для гостей зі Львова надзвичайно тепле прийняття. Потім пан Мирослав став депутатом обласної ради, і на сесіях ми завжди сиділи поруч.

 

У той же період Верховна Рада УРСР, очолювана Валентиною Шевченко, готувала до ухвалення "Закон про мови в Українській РСР". На обговорення надійшли Проект Закону УРСР "Про доповнення Конституції УРСР статтею 75" і "Проект постанови Верховної Ради УРСР "Про вживання української мови і інших мов". Стаття 75 була сформульована так: "Державною мовою Української РСР є українська мова. Українська РСР забезпечує вживання української мови в діяльності державних і громадських організацій, у сфері народної освіти, культури, науки, виробництва і інших закладах. Держава піклується про всебічний розвиток і вивчення української мови, створює умови для розвитку і інших використовуваних в УРСР мов, для оволодіння російською мовою з метою її використання у ролі мови міжнаціонального спілкування народів СРСР".

 

У "Проекті постанови" були й інші, дуже непогані статті: перевести діловодство, нормативні акти, листування на державну мову; встановити, що працівники державних органів влади, судів, охорони здоров’я, сфери побутового обслуговування, транспорту, зв’язку повинні знати українську мову; організовані в республіці заходи (з’їзди, сесії, збори, наради, і т.п.) проводяться українською мовою. Особи, які її не знають, мають право користуватися російською мовою. У таких випадках організатори заходів забезпечують переклад. Проте ми вважали цей закон антиукраїнським, бо він надавав преференції російській мові. Тому написали Валентині Шевченко листа із зауваженнями нашого осередку і з вимогами ухвалити Закон, який насамперед захищатиме українську мову. Уявіть собі, що Валентина Семенівна нам відповіла. Коротко і лаконічно: мовляв, вона вивчала історію України значною мірою на творах наших відомих галицьких поетів, і ці твори були спрямовані проти українських буржуазних націоналістів та проти ідеї самостійності України. До відповіді додала по кілька уривків з віршів трьох знаних поетів, які, щоправда, тоді вже твердо стояли на проукраїнських позиціях, а декотрі навіть признавалися, що були в УПА. Ось такий уривок вірша, наприклад:

 

Гіркий для мене ваш батьківський докір,

Пече у грудях мамина сльоза...

Та доки пута ми носили б, доки,

Якби їх Вересень не розв’язав?

А ви хіба стояли на розпутті,

Коли погибель надійшла панам,

Коли шляхи, в сімнадцятім здобуті,

Відкрилися в тридцять дев’ятім нам

 

Одночасно із заснуванням Товариства української мови ім. Т. Шевченка в Україні ширилися наміри створити політичну організацію під назвою Народний рух України за перебудову. Хоча назва і політичні засади майбутньої організації повністю відповідали декларованим Михайлом Горбачовим задумам, але українські комуністи чинили запеклий опір створенню Руху, насамперед на сторінках своїх газет-прислужниць. Ми обговорили один такий надрукований опус про Рух, і я написав листа в "Робітничу газету", а копію надіслав у "Літературну Україну":

 

Шановна редакціє!

12 і 21 лютого 1989 року в "Робітничій газеті" були надруковані листи стосовно зборів письменників Києва, які виступили ініціаторами створення Народного руху України за перебудову. Серед листів є один позитивний відгук щодо створення НРУ, але більшість листів схиляє до думки, що "РГ" організувала широку кампанію – такий собі неохрущовський похід проти творчої інтеліґенції у межах України.

 

Пенсіонерка М. Андрущенко заявляє, що "...наш народ, хоч коли і як йому було тяжко, ніколи не виступав ні проти конституції, ні проти партії та уряду". Думка хороша. Але в нашій історії є факти, коли конституція, партія та уряд ставали купкою лихих людей. Тоді наше мовчання та інертність призводили до сумних наслідків, як-от:

- занепад сільського господарства (колективізація, народні академіки, кукурудза,

- неперспективні села і багато подібного ідіотизму);

- страшний голод на Україні 1933-го року;

- небачені за розмахом і жорстокістю репресії;

- знищення військових кадрів;

- масове зросійщення українських шкіл, дитячих закладів, вишів, установ, громадсько-політичного життя;

- абсолютне зросійщення українського кіно;

- нищення та продаж за кордон історичних, культурних пам’яток народів СРСР;

- жахливий занепад економіки, корупція;

- екологія: Чорнобиль, Дністер, огірки і т.д., і т.ін.

 

ХІХ партконференція закликала народ не мовчати, а активно включатися у перебудову, вказала на потребу створення "народних асоціацій" в умовах однопартійності, які поведуть боротьбу проти чиновників і бюрократів, що панічно бояться перебудови на місцях та у відомствах. Такі асоціації уже діють в інших республіках. Лише в Україні – зась! Це підтвердив виступ у вашій газеті від 22. 02.89 бригадира з Донецька, який на всю країну вимагав (нібито від імені простого народу), що пора навести порядок з ученими, пресою, творчою інтеліґенцією, тобто закрити роти мислячій частині нашого народу. Як тільки він не попросив "сильную руку" або "великого вождя"?

 

Я – представник технічної інтеліґенції, кандидат технічних наук, виходець із сім’ї колгоспників – багато спілкуюся з різними верствами населення і заявляю, що більшість моїх знайомих обурена антиперебудовними виступами у пресі й ефірі. Підтримую ідею створення Народного руху України за перебудову і його "Програму", опубліковану в газеті "Літературна Україна".

З повагою – В. Шпіцер,  01.03.89

 

Наш осередок ТУМ активно включився у процес створення Руху. Ми зібрали 476 підписів співробітників ЛНДРТІ на підтримку ідеї створення НРУ і відправили список у Президію ВР УРСР, а копії – до Спілки письменників України і в газету "Літературна Україна". Прохолодного дощового ранку 7 травня 1989 року у переповненій залі Будинку архітектора (Порохова вежа) відбулися Установчі збори Львівської обласної організації Народного руху України за перебудову. Від нашого осередку ТУМ були присутні Зенон Літинський та автор цих рядків.  

 

 

На зборах мені вдалося дещо занотувати. Певна річ, у скороченому вигляді. Тому не завжди воно милозвучне і часто уривчасте. Одначе, вважаю за доцільне подати записане до цієї книжки:

 

У президії сидять: Р. Братунь, І. Гринів (голова Товариства Лева), В. Іськів, М. Сергєєв. Промовці:

 

Р. Братунь прочитав "Вічний революціонер" і далі:

- Цей день – історична подія у житті нашого міста, нашого краю. Тут однодумці, які відчувають, що доля нашого народу в наших руках. Ми в рядах перших і це покладає на нас відповідальність. Щоб не було відступництва і ренегатства. Рух – ланка, яка зв’яже низи і верхи.

 

М. Голубець присвятив свій виступ екології:

- Екологічні проблеми не можна розв’язувати, не створивши соціально-політичну базу. Мусить бути психологічна перебудова. Бездушність, екологічна криза, злиденність місцевих рад, безмежне засилля всесоюзних міністерств, централізоване управління, секретність, яка позбавляє людину активности, захисту, компетентности. Треба протистояти диким чуткам на кшталт: не пускайте російських дітей на вулицю, бо їх там будуть бити! Потрібні консолідація демократичних сил і інтернаціональна солідарність, активізація мас. Потрібні гласність в екології і експертний контроль підприємств. Виховання наших керівників і наших ідеологів.

 

М. Швайка зупинився на економічних питаннях:

- Спроби побудувати табірний соціалізм провалилися. Треба вибиратися з того стану. Чиновники, які привласнили собі монопольне право виступати від народу, бояться Народного руху. Республіканський госпрозрахунок може виправити економічний стан. Лише 5% підприємств на Україні – республіканського підпорядкування. Лише 3,5% прибутків іде в бюджет республіки. Вартість вивезеної продукції набагато нижча від собівартості, тому республіка терпить великі збитки. Масло – ціна 3,40 крб., а собівартість на Україні – 8 крб. Україна втрачає з 1 кг вивезеного масла 4,60 крб. Те ж і вугілля. Потрібні національні гроші. Республіка не може бути суверенною, доки її гаманець буде в чужих руках. Доки народ не буде розпоряджатися результатами своєї праці, буде зле. Економічні ідеї можна реалізувати не через чиновників, а через Рух. Хай живе Рух!

 

М. Косів:

- Програма Народного руху України має інтернаціоналістський характер. Інтереси всесоюзних відомств не збігаються з інтересами народу. Основа Руху – домагатися справжнього народовладдя. Пускаються чутки про націоналізм. Чиновників лякає інтернаціональна солідарність. Наприклад, Шабаєв наводить текст листівки: "Громадо! Друзі! Озброюйтесь арматурою, ланцюгами проти міліціянтів. Бийте москалів!" Яка брехня!!! Треба домагатися справжнього суверенітету республіки.

 

І. Гринів дав бачення моделі органів НРУ:

Президія – основний орган – до 10 осіб.

Рада Руху – вирішує робочі питання.

Комісії – редакційна, організаційна, інформаційна, зовнішніх зв’язків, науково-теоретична, міжнаціональних стосунків, екологічна, соціально-правова.

 

Голова мандатної комісії повідомив, що зареєструвалися 188 делегатів – 20 жінок і 168 чоловіків, з них: 21 робітник, 66 представників технічної інтеліґенції, 91 представник творчої інтеліґенції, 3 селян.

 

М. Сергєєв:

- Мы, русские, как национальное меньшинство, поддерживаем вас, украинцев. Мы считаем, что сегодняшний акт учредительской конференции – исторический. Главное сейчас – вернуться к Ленину. Движение – это первостепенный вопрос, который может решить все остальные. Вопрос отделения Украины – жупел, которым всех мещан пугают.

 

І. Юхновський – академік, делегат ХІХ партконференції:

- Наш час надзвичайно відповідальний. В кожній ізольованій системі, якою є наша країна, з погляду фізики зростає безлад. Україна має бути конкурентоспроможною, многоплановою. Тільки вільні люди можуть бути дисципліновані. Воля і добровільне обмеження – наш ідеал. Мусять бути всі погляди, треба терпеливо слухати. Не можна стояти лобом, стіна в стіну з адміністрацією. Треба шукати розумних, намагатися встановити контакти з адміністрацією. Ми повинні створити адміністрацію, якої будемо слухатися.

 

В. Фурманов – робітник з фірми "Карпати":

- Наконец мы собрались вместе. У рабочих сложилось предвзятое отношение к интеллигенции. Надо подавать настоящую информацию. Необходима реабилитация символики: трезубца и желто-блакитного знамени. Даже Николай Кровавый имел Думу. Почему партия в лице Кравчука боится оппозиции? Надо реабилитировать УГС. Газеты "Львовская правда", "Правда", "Труд" дезинформируют народ. Надо возрождать украинский дух на Украине. Ведь Махно был ошельмован. Надо писать правду и о Центральной Раде, и о ОУН. Я хочу знать правду!

 

М. Горинь:

-  Ми зібралися, щоб створити могутню організацію, яка буде впливати на політичну ситуацію. Горбачов у Києві сказав про людей, які говорять про відокремлення України: «Они играют с огнем». Хто грає з вогнем? Люди, які хочуть використати статтю 69 Конституції УРСР, чи президент, який і забув про неї? Мітинґи – потужна школа виховання громадян. Селюнін говорив: "Об’єднати народи танками не можна, а лише торгівлею". До якого часу ми будемо виховувати лакеїв і прохачів, які в Москві просять: "Дайте нам гроші"? Мусить бути госпрозрахунок.

 

Я. Грицак:

- Сили суспільства розділилися на два ворожі класи. Стратегічна мета – щоб слуги народу служили народу, а не собі. Вся влада радам! НРУ – ополчення, рух громадян для повернення народовладдя. Не треба мати ілюзій, що народ готовий взяти владу. Треба працювати на всіх полях. Українське національне відродження явище демократичне, тому працює на перебудову. Союз – не комунальна квартира, де сусід плює тобі в борщ, а ти повинен його їсти. У Русі необхідні такі структури:  народна дружина, народний архів, пропагандистський відділ. Мусить бути своє приміщення. Нам повинні віддати Народний дім.

 

В. Кузьменко:

- За сорок лет я не видел ни одного случая нетерпимости украинца к русским. Суверенитет возможен, если все надра и пр. будут принадлежать республике. Поддерживаю национальную символику. Почему мы нищие в самой богатой в мире стране? Причина в собственности. Государственная собственность превратилась в антисоциальную собственность. Надо создать комиссию по крестьянству. Вернуть землю крестьянам, да и средства обработки передать кооперативам.

 

П. Кагуй:

- Ще в червні минулого року склався ініціативний комітет для створення Народного, Демократичного фронту у Львові. Вийшло сім номерів інформаційного бюлетеня "Єдність". Першим практичним кроком у роботі з народними масами стали екологічні питання. Учасників комітету утискали всілякими способами. Двоє людей поплатилися звільненням з роботи. Було декілька арештів, оштрафувань. На даний час під арештом перебувають троє членів координаційної ради: Ігор Деркач, Тарас Максим’як і Михайло Дубецький.

 

Р. Іваничук:

- Є. Зам’ятін сказав: "В некоторых странах уважают писателей, у нас же их бъют по морде". Мене теж багато били по морді, особливо під час виборів з відсіюванням. Нам весь час підсувають якийсь псевдогегемон, перед яким ми мали б звітувати, як форналі дідичу. Шахтар-ковбасник говорить, що йому все одно якою мовою спілкуватися, аби лише ковбаса була по два двадцять. Те саме каже Волков (перший секретар міськкому партії. – В.Ш.) на "Побутприладі", який оштрафував робітника за україномовний документ. Горині й Калинці завжди мали добре ім’я, їм треба повернути громадянський статус. Товариство української мови повинно вийти на села. Ми будемо активно працювати з Народним рухом України.

 

В. Стецюк:

- Народний рух існує, це кажуть навіть противники. Чи мала партія свою програму перебудови, коли вона її починала? Було: боротьба з пияцтвом, прискорення, розрахунок на рівні підприємства. Перебудова йде в муках. Кажуть, що партія є ініціатором перебудови. Запитуємо: а хто ще, крім партії, міг у цей час виступити з ініціативою? Народний рух України повинен вести парламентську боротьбу. Треба створити кооперативи, щоб забезпечувати рух фінансами. Потрібен контроль, щоб рух не забюрократизувався.

 

Л. Крушельницька у своєму виступі висловила підтримку від "Меморіалу".

 

Ірина Калинець:

- У нас доля жінки подібна до долі народу. Ніби емансипована, а насправді… Двадцять перше століття або буде століттям гуманізму, або його не буде ніколи. Наші надії – це наша совість. Інших немає. Наша символіка є свята: символіка Неба й Сонця.

 

М. Драк:

- Минув рік після створення Національних фронтів у Прибалтиці. 7 травня 1989 року – це світлий день в історії України. Необхідно повернути суверенітет народу. І у ФРН, і у Франції є багато національностей, але вони не вважають, що вони є багатонаціональними, як це намагаються подати щодо України і, зокрема, Львова. В СРСР панує гніт свободи совісти, держава втручається у питання Церкви.

 

І. Гель:

- Кожен народ має певну історичну місію. Ситуація складна. Ми по-лакейськи вимушені просити права розмовляти рідною мовою. Рой Медведєв показав, що Сталін проводив імперську політику. Пора починати говорити правду і самим собі. Треба визнати, що не весь український народ хоче належати до нації, яка розмовляє українською мовою. Лише лакеї й раби просять дозволу взяти те, що справедливо належить їм.

 

Пропало слово "нація", вживають "народ України", "галицький люд". Досить демагогії, що Україна – багатонаціональна держава. Україна не має чужих територій, це на її території проживають національні меншини.

 

Л. Сеник:

- Львівська регіональна організація Народного руху України – це добровільна, масова структура, яка діє в ім’я прогресу, гуманізму миру. Рух має бути незалежним від адміністративного втручання. Рух не підміняє й не бере на себе функцій державних органів. Необхідно в УРСР передати владу Радам, запровадити громадянство, скасувати всі форми цензури. СССР повинен перетворитися у Союз суверенних держав.

 

На цьому виступи завершилися, і делегати приступили до ухвалення резолюції та виборів президії (9 осіб) й Ради (58 осіб) Львівської організації НРУ.

 

Резолюція № 1:

1. Створити Львівську організацію Народного руху України.

2. Вищими керівними органами вважати: конференцію, Раду, президію.

3. Тимчасово користуватися Проектом програми НРУ.

4. Для здійснення діяльності створити комісії.

5. Доручити Раді і президії вийти з клопотанням про приміщення.

 

Президія: Р. Братунь, І. Вакарчук, О. Влох, М. Голубець, М. Горинь, П. Кагуй, І. Калинець, В. Патик, Л. Сеник.

 

Отож, як один із 188 делегатів Установчих зборів Львівської обласної організації Народного руху України за перебудову, я став дійсним членом руху, котрий, правда, через кілька років, коли я став міським головою, перманентно "віддячував" мені за цей, на той час безперечно мужній і патріотичний вчинок.

 

Всеукраїнський Установчий з’їзд Руху відбувся 8 – 10 вересня 1989 року в Києві. Серед промовців був і активіст Руху із Херсону Борис Марков. Його земляки-комуністи різко засудили виступ свого однопартійця, на що ми негайно відреагували:

 

Маркову Борисові Івановичу

Копії: Редакції газети "Радянська Україна"

1-му секретареві Кушнеренко Михайлові Михайловичу

Правлінню Львівської регіональної організації "Рух"

 

Шановний Борисе Івановичу!

Ми співробітники Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту, вважаємо, що кожна людина, а комуніст насамперед – має право висловити свою особисту думку. Тим паче, коли ти не перший секретар. Адже перераховані далі думки які Ви висловили на з'їзді НРУ і котрі ми підтримуємо, у тій чи іншій формі вже висвітлювалися в центральній пресі, на з'їздах, пленумах, сесіях, врешті-решт – у приватних розмовах громадян СРСР, а саме:

- про недемократичність у партії;

- про скасування статті 6 Конституції СРСР;

- про доцільність багатопартійности;

- про те, що в багатопартійних країнах рівень життя вищий.

 

Не суперечить принципам плюралізму і звернення до Л. Кравчука з проханням, щоб той допоміг Рухові з пресою.

 

Водночас нас здивувало, що Ваші товариші по партії оцінили це як "...порушення внутріпартійної дисципліни, політичну безпринципність, нещирість і антипартійний виступ" ("Радянська Україна", 6. 10. 89). Аякже! Херсонських членів КПУ поки що влаштовує брежнєвсько-сусловський варіант. Бо тільки за цим варіантам ще й сьогодні можна обурюватися тим, що "...комуніст Марков з власної ініціативи потрапив на з’їзд Руху..." та що "...про намір Маркова побувати на з'їзді і виступити з промовою ні наша партійна організація, ні керівництво відділу не знали".

 

Викликає недовіру і заява, що "ніхто б його за руку не тримав". Хіба в Херсоні не ухвалювалося рішення, що комуніст не може бути членом Руху?

 

Дозвольте не погодитися і з тим твердженням газети, де сказано: "Не секрет, не все в партії гаразд, не все відповідає вимогам часу... Про це комуністи мають право говорити і говорять між собою на зборах". Та ні, шановні комуністи! Не тільки між собою ви про це маєте право говорити, бо вирішуєте не тільки свої долі, а долю усього народу. І пора перестати бути засекреченою партією, а йти разом з народом: якщо в потрібному напрямі, то ніхто не заперечує, щоб "на чолі".

 

Шановний Борисе Івановичу! Оскільки товариші по партії "...вирішили, що йому надалі не можна виконувати обов'язки консультанта відділу...", можна зрозуміти, що Ви залишилися без засобів до існування. Прийміть від нас 143 крб. на утримання сім'ї. Дуже просимо писати в разі потреби за адресою: 290035, м. Львів, вул. Червоноградська 23 кв. 54, Шпіцеру Василю Івановичу.

 

Кріпіться з надією, що перебудова прийде й в Україну, в тому числі і в Херсон.