Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 3. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 13 трав. 2014 р., 10:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 31 трав. 2014 р., 07:17 ]

Входження у зрілість

Завершилася найпрекрасніша пора в моєму житті – студентські роки, – і наступала зрілість, головною особливістю якої буде насамперед необхідність постійно ходити на роботу, щоб забезпечити себе та своїх рідних засобами для нормального людського життя. Відпочивши якийсь час після захисту дипломної роботи, я почав готуватися до переїзду в Тамбовську область відробляти три роки згідно з інститутським скеруванням. Обійшов з прощальними візитами велику родину по батьківській і материнській лініях, попрощався з друзями-односельцями, перейшовся місцями, де минуло моє дитинство. На останню мою домашню вечерю зібралася уся сім’я, приїхав й молодший брат Богдан з Моршина, який там працював і жив. Він виріс високим, надзвичайно міцним, сильним, працьовитим хлопцем і був, як і всі рослі чоловіки, дуже добрим. Коли вже зібрався йти додому, міцно стиснув мою долоню, другою рукою пригорнув мене до своїх могутніх грудей, а потім не втримався і заплакав...

 

Наступного дня з валізочкою я покидав свій дім, свою родину і батьківщину. Мені здавалося, що навіть два височенні столітні ясени, котрі росли на нашій вулиці, прощалися зі мною, сумно похитуючи своїми розлогими кронами. Хоча просив не проводжати мене, але мама таки поїхала зі мною до Стрия, щоб посадити на поїзд Трускавець-Москва. На пероні вона жалібно дивилася на мене наповненими слізьми очима і мовчала. Я був трохи здивований, бо раніше, коли я їхав з дому до Львова, вона завжди наказувала, щоб я, не дай Боже, не оженився з ким-небудь, а брав за дружину тільки українку. Мабуть, маючи за приклад інших хлопців, що виїжджали зі села на заробітки в Росію і там одружувалися з росіянками, вона розуміла, що її слова тепер уже не матимуть ніякої сили. Підійшов потяг, і раптом мама упала мені на груди, обняла, похилила голову, аби я не бачив її сліз, а її тіло несподівано дрібно-дрібно затремтіло. Вже в купе я дав собі слово, що обов’язково повернуся щонайбільше за три роки і не завдам їй прикрощів, а приїду неодруженим.

 

У сонячні вересневі дні я приїхав на роботу в Котовськ – місто в Тамбовській області з населенням понад тридцять тисяч мешканців. Воно розкинулося на правому березі річки Цна, з півночі і сходу росте густий, переважно сосновий ліс. Назване на честь кримінального злочинця, що примкнув до більшовиків і доріс аж до члена Центрального Виконавчого Комітету СРСР Григорія Котовського. Була вже післяобідня пора в п’ятницю, коли я дістався до заводу, на якому повинен був працювати. Вахтер сказав, що робочий тиждень уже завершився, і я можу приходити тільки в понеділок. Трохи знервований, я стояв у задумі біля прохідної, коли звідти вийшов молодий симпатичний  чоловік, підійшов до мене і якось запросто запитав, які в мене проблеми. Незнайомець подав руку, відрекомендувався Юрієм Лісіциним і дуже доброзичливо порадив не хвилюватися, він, мовляв, бере мене під свою опіку. Підхопив валізу і провів до готелю (чесно кажучи, то була одноповерхова споруда барачного типу), де працювала його знайома. Там я дістав до понеділка дефіцитне на той час у всіх точках Союзу койко-місце. Вражений добротою Юрія, я сердечно подякував йому і, втомлений дорогою, відразу ліг спати.

 

З глибокого сну мене вивів новий знайомий, який прийшов з двома чарівними красунями і запросив у кіно: "Ходімо, погуляємо. Виспатися ще встигнеш…". Одна з дівчат була його дружиною, інша – її подругою. Перед  демонструванням  фільму в ті часи неодмінно показували кіножурнал. В Україні кіножурнали були здебільшого присвячені ознайомленню глядачів із "величезними здобутками у справі будівництва розвинутого соціалізму", часто темою була демагогія щодо створення нової нації – совєтського народу. Запам’ятався сюжет, коли грузин одружився з українкою і їх запитали, якою мовою розмовлятиме їхня майбутня дитина, то вони відповіли, що тільки російською. У Росії в той час були трохи інші проблеми, і журнал, який я побачив у кінотеатрі міста Котовська, мене вразив, здивував і насмішив.

 

Показали відділення психлікарні, у якому надають допомогу алкоголікам, що перебувають у стані білої гарячки. Хворі розповідали про свої галюцинації, з допомогою художників відтворювали свої видіння: то вони захищаються від нападів отруйних комах, тварин, черв’яків, то на них нападають озброєні ножами бандити. Коли одного з хворих після повного курсу лікування запитали, чи він тепер розуміє, що то були тільки видіння і ніхто з ножем на нього не кидався, він відповів, що так, розуміє, але попросив таки сказати нападникові, щоб той дав йому нарешті спокій. До того про білу гарячку я навіть не чув, хоча вже немало прожив у селі, Стрию, Львові і навіть у Брянську.

 

Саме в Котовську я пересвідчився, що на рідних землях справжні росіяни надзвичайно привітні і добрі люди. Ні тоді, ні пізніше, коли я навчався у Москві в аспірантурі я не чув від них жодного поганого слова щодо мого українського, тим паче галицького походження. Це було лише в Україні, де заїжджа комуно-енкаведистька інородна потолоч, що величала себе "визволителями", люто ненавиділа місцевий люд і обзивала нас усілякими непристойними виразами та словами, не кажучи вже про якесь сприяння чи допомогу. Увесь той короткий час, що я пробув у Котовську, ця доброзичлива трійця безкорисливо і дуже сердечно опікувалася мною. Вони настільки продемонстрували найкращі риси російського характеру, що я все життя згадую їх з великою теплотою.

 

У понеділок молодий спеціаліст зі Львова прийшов на завод, зустрівся з начальником відділу кадрів, який потішив мене звісткою, що радий побачити першого львів’янина на їхньому підприємстві. Дав мені адресу старичків, у яких я  можу поселитися, і сказав уже завтра братися до праці. У відповідь я нагадав йому: у скеруванні записано про гарантію підприємства забезпечити мене гуртожитком, тому у приватний сектор поселятися не буду. Трохи спантеличений, адже підприємство оплачувало моє проживання, він сказав почекати два-три дні. Але й на кінець тижня місця в гуртожитку не знайшли. Умови контракту (скерування) явно порушували, і тоді я щиро розповів начальникові про моє небажання працювати далеко від дому і попросив його дати мені листа про їхню згоду на мій від’їзд. Для них це було непросто, адже саме у відповідь на їхнє клопотання Львівська політехніка відправила мене сюди на роботу. Проте добра російська душа проявилася й цього разу, і я отримав бажаний папірець. Хоча кадровик запевнив мене, що через кілька днів ми побачимося знову, оскільки міністерський відділ кадрів на таке відкріплення не погодиться. Попрощавшись з моїми новими друзями, я подався до Москви.

 

Нарешті сповнилися материнські слова: "Васильку, ти підростеш і ще не раз увидиш ту Москву". Величезне, гамірне місто, у якому, проте, легко було дістатися до будь-якого пункту за допомогою метро. Останнє вразило мене надзвичайною красою та охайністю. Привертали також увагу безконечні черги на вокзалах, у магазинах, їдальнях, у тому ж метро. Відшукавши Міністерство електронної промисловості (МЕП) СРСР, я зайшов у відділ кадрів з проханням дати мені відкріплення або перенаправити мене на роботу у Львів, Чернівці чи Івано-Франківськ. На це працівник відділу іронічно зауважив, що з такими непереконливими аргументами до нього ще не зверталися і порадив не витрачати час та гроші, а повертатися назад у Котовськ. На моє запитання, хто може вирішити цю справу, відповів: "Міністр!". Наївний, я подався на пошуки способу потрапити до міністра. Як не дивно, але в коридорі на одній з інформаційних таблиць я побачив телефон міністерської приймальні і набрав вказаний там номер. Дуже ввічливий дівочий голос повідомив, що я попав до приймальні міністра і поцікавився, хто це і чого потребує. Я відповів, що хочу зустрітися з очільником МЕПу в дуже важливій кадровій справі. Після паузи дівчина сказала, що міністр у відпустці, тому вона з’єднає мене з його заступником. Те саме я повторив і чоловічому голосові. Мабуть, заступник уже занадто засидівся і вирішив саме в ту мить трохи прогулятися, тому втішив мене, що зараз спуститься униз, і ми переговоримо.

 

Появився невисокий літній чоловік і голосно запитав, хто тут Шпіцер. Я підскочив до нього, він відрекомендувався: "Жданов" – і почав розпитувати, чому я не бажаю працювати у Котовську. Я розповів про своїх батьків, які одинокі залишилися удома (хоча мій старший брат працював у Стрию, молодший – у Моршині, а сестра навчалася у Львові), і я мушу повернутися, щоб піклуватися про них (можна подумати, що в селі Нижня Лукавиця працював напівпровідниковий завод, де я зміг би застосувати свої знання). Він зацікавлено слухав, а потім запитав, чи маю я яку-небудь довідку. Відповідаю, що ні, але можу привезти будь-яку довідку, хай тільки він скаже, яку саме.

 

Однофамілець недоброї людини, від якої пішло слово "ждановщина", виявився милим і добрим чоловіком. Він весело усміхнувся і сказав: "Ну, якщо ви можете дістати всяку довідку, то я змушений дати вам відкріплення. Почекайте з годинку". За деякий час я отримав відкріплення, тобто вільний диплом, що дозволяло мені не відпрацьовувати обов’язкові три роки після закінчення інституту. Вільний, незалежний і щасливий, я повернувся на Батьківщину.

 

Однак удома на мене чекали нові випробовування, позаяк я не міг влаштуватися на роботу. Хоча тоді на всіх підприємствах бракувало працівників, мені відмовляли, бо я не мав львівської прописки. А не прописували, бо не мав роботи. Працівники відділів кадрів робили кругленькі очі і співчутливо говорили, що це справді "зачароване коло" – не приймають на роботу, бо немає прописки, а не прописують, бо не маєш постійного місця праці. Я тоді не знав, що такі "кола" розриваються за допомогою хабара. Отже, будучи власником диплома про вищу освіту і повноцінного паспорта громадянина тієї держави, я міг тільки повернутися до села, прописатися там і піти, як говорив колись Ґенів батько, "до колгоспу волам хвости крутити".

 

Проте моя наполегливість, поради та допомога добрих людей дали мені змогу влаштуватися на працю у ВО "Союзенергоавтоматика". Там була цікава робота, але з одним нюансом – працювати доводилося на електростанціях та електричних підстанціях, тобто тільки в режимі постійних відряджень. За неповні три роки я побував у Києві, Мінську, Ризі, Ладижині, Бурштині, Добротворі, Солігорську. Побачив багато нових людей, начальників, вокзалів, аеропортів, готелів, гуртожитків, магазинів і набув, вважаю, немалого життєвого досвіду. Приємно було спостерігати за поведінкою наших хлопців-львів’ян, які у всяких ситуаціях проявляли високий патріотизм і культуру поведінки. Звичайно, кожне місто було не подібне на інше, хоча від надміру вражень з часом вони почали в моїй пам’яті трохи зливатися.

 

Пригадую свій приїзд літнього спекотного дня до Мукачева, де в центральній частині мене зустрів розкішний аромат кави. На початку сімдесятих у львівських кнайпах ще закусували оселедцем, канапками з дешевою ковбасою, пиріжками, а особливим шиком було спожити флячки з дуже відмінним від кави запашком на вулиці Жовтневій. Про каву з коньяком ходили тільки розмови. А в Закарпатті вже було багато маленьких кав’ярень, у яких можна було насолоджуватися джином і запивати його запашною кавою.

 

Найдовше, майже півроку, мені довелося пробути в Могильові. На ті часи, як я раніше писав, у Брянську без черги можна було купити хіба що "кость харчєвую", у Львові вже почали ставати дефіцитом молочні продукти, м’ясо, добрі ковбаси, шинка, а в Білорусії ще панував відносний достаток. В їдальнях та ресторанах смачно куховарили, подавали великі порції за досить низькими цінами. Можна було вільно купити імпортні одяг та взуття, а в книгарнях продавали гарні книги, за якими у Львові стояли довжелезні черги. Тут я уже міг придбати деякі непогані книги історичного, філософського, психологічного спрямування. І якщо раніше я запоєм читав усе поспіль, особливо астрономію, наукову фантастику, про козаччину, то тепер мене вже потягнуло на щось солідне, гуманітарно-наукове, світоглядне.

 

З особливим захопленням проштудіював деякі праці Станіслава Сташіца. Вражало, як логічно й розумно він змальовував недоліки польської влади та аристократії. Він застерігав, що ота безглузда демократія у жорстокому світі політичної боротьби, оте "нє позвалям!" могли привести до ліквідації Польщі як держави. Стверджував, що для щастя людині потрібні мир, дах над головою та шматок хліба. Пропонував усім давати початкову освіту, і тільки здібних дітей навчати далі, щоб вони потім давали повноцінну віддачу державі. Вважав, що чим більше людина знає, тим більше вона потребує, і часто звичайний селянин, який має мир, дах і хліб, почувається набагато щасливішим, аніж вельможа з великими забаганками.

 

З насолодою і великою увагою прочитав твір О. Герцена "Былое и думы", де він блискуче показав самодержавну Росію, її бездушну, підлу верхівку та антинародну владу. Проштудіював праці Янки Купали, у яких той журився над долею рідного народу та материнської білоруської мови.

 

Водночас вражало неприкрито-аґресивне зросійщення білорусів, на них уже випробовувалася брежнєвська система створення нової – одномовної – совєтської людини. Білоруси – це дуже дисциплінований і слухняний народ, старші чоловіки навіть починали і закінчували носити шапки-вушанки разом з військовиками, для котрих міністр оборони щорічно видавав спеціальні укази про перехід на зимову чи літню форму одягу. Тому, коли держава взялася ніби-то й непомітно, але ефективно викорінювати білоруську мову, то вони стали масово переводити дітей у російські школи. На підстанції ми працювали з двома місцевими бригадами, одну з котрих очолював білорус Саша, а другу – росіянин Володя. Останній замість роботи безупинно товкмачив про нагальну потребу всім білорусам переходити на російську мову. Він пробував говорити щось подібне й львів’янам, але діставав від нас гідну відсіч, аж до погрози дати в пику. А от Саша, опустивши очка додолу, признався, що віддав свого сина в російську школу.

 

Я пробував переконати білорусів, що їхня мова прекрасна і що я з насолодою слухаю білорусомовні радіо та телепрограми. То була правда, адже ця мова така проста, ніжна, милозвучна, близька до української, що я почав залюбки читати написані білоруською книжки та вірші – і жартівливі, і дуже поважні. Наприклад, у їхньому гумористичному журналі "Вожык" був вірш про дівчину, яка відмовляє у дружбі хлопцеві. Запам’ятався такий арґумент: "Не будзем мы гуляць/ Начным бярозніком – / Ты любіш начаваць/ Па выцвярознікам" (тут і далі в моїй білоруській можливі помилки). Вразила мене поема Янки Купала "Маґіла льва", у якій описана доля спочатку надзвичайно сильного і доброго хлопця Машеки, котрий потім став "разбойнік страшны на ўвесь мір". Починалася вона так: "Над дзікім Дняпром, дзе сягоння/ Стаяць Магілёвы муры/ Драмала пушча ў сотні гоняў/ Змагала буры і віхры". Я вивчив добрий шмат цієї поеми напам’ять, і коли Зирін укотре почав свої шовіністичні розмови, запитав, чи знає він хоч трохи білоруську мову, на що почув пихату відповідь: "Нєт! ". Тоді я став декламувати "Магілу льва", від чого той аж пінився, а справжні етнічні білоруси винувато опускали голови, нібито просячи в нього пробачення за таку мою зухвалість.

 

Мабуть, таких, як Зирін, у московсько-більшовицький період було немало серед колективів неросійської національності. Вони одержували відповідні інструкції: що говорити, які плітки і чутки розповсюджувати, куди нахиляти людей, учити їх, що добре, а що погано. Це підтверджує, зокрема, і такий факт. У кінотеатрах Могильова почали демонструвати фільм "Білий птах з чорною ознакою". Група працівників підстанції вирішила піти подивитися цю кінокартину, на що Зирін сердито пробурмотів: "Нєчєго туда хадіть. В етом фільмє бандітов показалі національнимі ґероямі". На моє зауваження, що "Білий птах…" нагородили Золотою медаллю на міжнародному кінофестивалі, що відбувся недавно в Москві, Зирін відповів: "Оні хотєлі нам насоліть".

 

Пробував я знайомити білорусів і з працею Янки Купала "Ці маем мы права выракацца роднай мовы" ("Чи маємо ми право зрікатися рідної мови"), деякі думки звідти вважаю за необхідне подати (переклад власний): "Життя не створило все чисто під одну мірку, під один калібр: не зрівняло воно лісу, не зрівняло пташок і звірів, а у воді риб, не зрівняло воно й людей; дало тільки кожній живій істоті велике право по своєму розвиватися, не сходити з простого, раз призначеного шляху. Створилися народи, держави, а з ними свої звичаї, свої порядки, свої думки, і, певна річ, у кожного такого народу своя рідна мова –найважливіший і незламний закон життя. Саме завдяки мові людина стала найвищою від усякого створіння під сонцем.

 

Скаже хто-небудь: нехай була би одна мова на світі, бо й справді – навіщо їх стільки… Воно б то, може, було добре, та не зовсім. Припустимо, щоб були одного ґатунку дерева або одного ґатунку тварини чи рослини, то, напевно, легко догадатися, що на світі було б не так пригоже, як тепер маємо. Є іще народи, у котрих і зроду, бодай, чи була своя батьківщина, як, наприклад, цигани, але мову свою мали. Мають, і згине вона в них тільки тоді, як звелися б вони самі на світі.

 

Тепер зупинимося на нашій білоруській мові. Нам кажуть, і ми часто самі тому потакаємо, що білоруська мова проста. А по-моєму: ну і дякувати Богу, аби не крива. Коли Білорусь підпала під владу Литви, що сталося. "Проста" білоруська мова закасувала "криву" своїх завойовників, і литовські закони пишуться по-білоруському; слово невільника стає урядовим словом переможця. Коли з часом Литовсько-Білоруське князівство об’єдналося з Польщею і білоруську мову стала витискати польська, то це зовсім не доводить, що її визнали гіршою від польської. Тут була тільки, ні більше ні менше, сила кулака, як тепер часто роблять інші держави.

 

Сам народ може підпасти під чуже панування, але ніколи в завойованого народу не можна видерти його душі і його рідного слова. Це останнє йому мама, годуючи дитя своїми грудьми, передає як найсвятіший скарб. Як би недоречно виглядало, коли б хтось над домовиною свого рідного почав плакати, примовляючи не своєю, а чужою мовою. А от глянем іще хоч би на крилаті створіння: чи ж не смішно б нам видалося, якби соловейко почав кукурікати по-півнячому, а півень почав кукати, як зозуля (написано 1910 р.)".

 

На жаль, білоруси ігнорували заклики свого національного генія, тим паче не збиралися брати до уваги мої потуги щодо збереження їхньої мови. Я жодного разу не зустрів когось, хто висловлював би занепокоєння з приводу загибелі рідної мови. Навіть після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежної Білоруси цей народ не захотів мати своїм президентом інтелектуала, доктора фізико-математичних наук, професора, члена-кореспондента Білоруської академії наук, великого патріота своєї нації Станіслава Шушкевича, а поміняв його на людину, яка почала свою трудову діяльність секретарем комітету комсомолу в харчоторзі міста Могильова і "дослужилася" аж до секретаря парткому колгоспу імені Леніна. Бо він обіцяв білорусам забезпечити ситість і двомовність. За двадцять років президентства "бацьки", котрий до ладу не вміє розмовляти ні російською (тільки нею він постійно послуговується), ні білоруською, у мононаціональній державі, яку населяють 84% білорусів, 94% громадян цвенькають російською. Вживаю слово "цвенькають" не для образи, а тому що вони справді не можуть позбутися свого "цєкання" і "дзєкання", подібно як українці "гекання" Не знаю, чи то така воля небес, чи спрацювала білоруська народна приказка: "Бульба йосьць, рака рядом, дров нарубім – і парадак".

 

Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут

На двадцять шостому році життя я одружився зі своєю однокласницею, теж золотою медалісткою, Наталею Тимчій. Я був закоханий у неї ще у шкільні юнацькі роки, потім наші дороги трохи розійшлися, бо навчалися на різних факультетах, а після закінчення інституту почали зустрічатися уже насправді і побралися. Хочу відзначити, що в жилах моєї дружини тече кров трьох знаних українських родів. Рідним її стриєм, тобто батьковим братом, був Володимир Тимчій-Лопатинський – Крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях. Володимир закінчив Стрийську гімназію і вступив до Львівського університету. Ще в гімназії він активно працював в українських організаціях – "Просвіті", "Рідній школі", "Пласті", Юнацтві ОУН. Пізніше обіймав відповідальні посади в ОУН: організаційного референта повітового, а потім окружного проводу Стрийщини, організаційного референта Крайової екзекутиви на ЗУЗ і, нарешті, Крайового Провідника та члена Революційного проводу ОУН. За активну політичну діяльність польський режим неодноразово кидав В. Тимчія до в’язниці, зокрема й до табору в Березі Картузькій. Очоливши Крайову екзекутиву ОУН, Тимчій-Лопатинський зміцнював і розширював організацію, віддав наказ створювати у краю загони самооборони та організував військові вишколи. У вересні 1939 року ці загони захистили місцеве населення від мародерства і звірств польської армії та поліції.

 

Крайовий провідник Володимир Тимчій-Лопатинський двічі зустрічався у Римі з головою ПУНу полковником А. Мельником, але не зміг схилити останнього до проведення кадрових змін та переходу до активної боротьби з розрахунком на власні сили. У лютому 1940 року Тимчій зумів домогтися скликання у Кракові Конгресу керівних діячів ОУН, на якому було вирішено створити новий центр організації. Невдовзі після створення революційної ОУН Тимчій-Лопатинський разом із Зенею Левицькою, Микитою Опришком та Теодором Оленьчаком повертався в Україну з наміром підняти повстання проти більшовицьких загарбників. Після переходу кордону їх помітили чекісти-прикордонники і почали переслідування. В селі Устиянові (повіт Устрики Долішні) відбувся бій і, щоб не опинитися живими в руках посіпак НКВД, хоробра четвірка підірвала себе гранатою...

 

Про його боротьбу і героїчну загибель невідомий автор склав пісню-баладу "Про Лопатинського", яка починалася словами: "Як Лопатинський з-за кордону/ У рідний край, у Львів вертав/ І ніс він думи про повстання/ Тоді чекістам в руки впав", а в с. Устиянові та в рідному селі Грабовці вдячні патріоти насипали пам’ятні могили.

 

Випускники Стрийської гімназії, 1932 рік.

Стоять: ліворуч – Володимир Тимчій, праворуч – Степан Бандера.

Другий зліва сидить Лев Ребет

 

Батьком матері моєї дружини був Степан Садовський – представник древнього українського шляхетського роду, що титулувався гербом Драгомир. Матеріали про українськість і шляхетськість роду Садовських можна переглянути в Державному архіві Львівської області, де зберігається папка під назвою "Справа про визнання шляхетства Садовським-Драгомир", що вміщує комплект документів на 45 аркушах, написаних трьома мовами: латинською, німецькою і польською. Найдавніший документ датований 1776-м роком.

 

 

Опис герба ДРАГОМИР

(заснований у 1109 році):

 

На червоному полі мають бути три ноги в рицарському спорядженні з острогами,

усі між собою спаяні, на шоломі – три страусині пера.

 

Бабуся моєї дружини по материнській лінії Маґдалина походила з давнього священичого роду Білецьких. Її прадід о. Василь та прапрадід о. Лев були свого часу парохами відповідно сіл Гузієва Болехівського деканату та Шманьківців Чортківського деканату. Батько Маґдалини Степан був старшим братом о. митрата Андрія Білецького, о. Теодора і Володимира Білецьких та Розалії Білецької – бабусі Степана Бандери. Себто, Степан Бандера та моя теща Антоніна Степанівна були троюрідними братом і сестрою.

 

Особливо хочеться відзначити о. митрата Андрія Білецького, про якого Євген Олесницький у книзі "Сторінки мого життя" писав: "…о. Андрій Білецький – канцлер та – архипресвитер митрополичої канцелярії у Львові, у тих часах гордість та окраса стрийських Ланів...".  

 

 Отець митрат Андрій Білецький

 

Він двадцять п’ять років обіймав посаду генерального вікарія при Митрополиті Андрею Шептицькому і мав повну виконавчу владу над усією архідієцезією. Вражають посадові титули о. Андрія Білецького, перераховані в газеті "Діло" за 22. 05. 1926 року: "мітрат, генеральний вікарій, офіціял, архипрезвітер, предсідник гр.-кат. митрополичої капітули, пралат домовий його святости папи, совітник митрополичої консисторії і пр. і пр…". У часописі "Нива" за 1926 рік була надрукована "Посмертна згадка": "…упокоївся у Львові в свойому помешканню Високопреподобний о. Андрей Білецький, мітрат, препозит Львівської капітули, дня 19 травня с. р. Величавий похорон відбувся 22 травня при участи около 70-х священиків… Тричі правив він Львівською архидієцезією. Двічі як капітульний вікарій по смерти кардинала Сильвестра Сембратовича і митрополита Юліяна Куїловського. Третій раз, як генеральний вікарій, у бурхливих роках світової війни, коли Митрополит Андрей пробував на засланню у Росії. Мусів зводити нерівну боротьбу за нашу церкву з нахабними Москалями. Часто любив про се згадувати, як йому Москалі грозили шибеницею… Ціле своє майно в тестаменті записав сиротам, а бібліотеку "Науковому Богословському Товариству".

Вічна Йому пам’ять".

 

Звісно, після одруження я не міг залишати молоду дружину вдома і продовжувати їздити у відрядження, тому написав заяву на звільнення і почав шукати нову роботу. У Львові на той час було багато підприємств у галузі радіоелектронної техніки, на яких трудилося близько ста тисяч працівників. Одним із найпрестижніших був Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут (ЛНДРТІ, російською мовою ЛНИРТИ) – щонайменше з двох причин: висока, порівняно з іншими установами, зарплатня та непогані перспективи для наукової діяльності. Я звернувся до свого знайомого, що працював там начальником відділу, і попросив поклопотати за мене перед керівництвом Інституту. Потім той розповів про свою розмову з директором. На прохання прийняти на роботу Шпіцера Василя Івановича шеф обурився: "Так он же еврей!", на що пан Семен відповів: "Ну, во-первых – евреи тоже хорошие люди, а во-вторых – он вовсе не еврей". Цих аргументів було достатньо для директора, проте мій покровитель порадив під час розмови з начальником відділу кадрів користуватися російською мовою, бо інакше можу отримати відмову.

 

Узагалі-то єврейське питання у державі, створеній головним чином євреями, виглядало трагікомічно. На підтвердження тези про роль євреїв у творенні страшної більшовицької імперії подаю деяку інформацію із книги Георгія Климова "Протоколы советских мудрецов". У радянському уряді в 1917 – 1922 роках працювали: Совнарком – 22 члени (з них євреїв – 17), Воєнком – 43 (33), Наркоминдел – 16 (13), Наркомфин – 30 (24), Наркомюст – 21 (20), Наркомпрос – 53 (42), Наркомсоцобес – 6 (6), Наркомтруд – 8 (7), Комісари провінцій – 23 (21), Журналісти – 41 (41). Далі йде список совєтських вождів-євреїв:

Ленін (справжнє прізвище Ульянов – русский від єврейської матері), Троцький (Бронштейн), Стєклов (Нахамкес), Мартов (Цедербаум), Гусєв (Драбкин), Каменєв (Розенфельд), Слуханов (Гіммер), Лагецький (Крахман), Богданов (Зільберштейн), Горєв (Гольдман), Урицький (Радомисльський), Володарський (Коган), Свердлов, Камков (Катц), Ганецький (Фюрстенберґ), Дан (Гуревич), Мішковський (Гольдберґ), Розанов (Гольденбах), Мартинов (Зімбар), Чорноморський (Чорномордич), П’ятницький (Лєвін), Абрамович (Рейн), Звйоздич (Фронштейн), Радек (Собельсон), Литвинов (Фінкельштейн), Маклаковський (Розенблюм), Лапинський (Левінсон), Бобров (Натансон), Глазунов (Шульце), Лебедєва (Лімсо), Йоффе, Камінський (Гофман).

 

Потім це жахливе єврейське творіння стало пожирати власних засновників –  цілковито за Робесп’єром: "Революція поїдає своїх дітей". Жертвами більшовицької влади стали Троцький, Каменєв, Зінов’єв, Радек, Ягода (вроджений Єнох Гершенович Ієгода) і багато менш відомих євреїв. Почали діяти списки посад, на які не рекомендувалося призначати євреїв, було розпочато "Дело врачей-вредителей".

 

Говорили, що в сімдесяті роки минулого століття була вказівка не приймати євреїв на підприємства, які працювали на військово-промисловий комплекс, і це підтверджується фразою директора ЛНДРТІ "Так он же еврей!". Але як ця настанова виконувалася? Ось тут уже починається справжня комедія… Директором Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту, у якому створювалися найсекретніші радіолокаційні комплекси для Радянської Армії, був єврей Явич Арон Абрамович, і, послуговуючись цією антиєврейською вказівкою, він повинен був не приймати на роботу своїх одноплемінників. Проте в закритих підприємствах оборонної промисловості на території держави працювало немало фахівців цієї національності. Це і не дивно, бо євреї здобули в радянських вишах відповідну освіту і були дуже навіть непоганими знавцями в галузі радіоелектроніки. Багатотисячний колектив нашого Інституту також був насичений євреями – явними і прихованими. Перші, як і наш директор, мали єврейські прізвища, імена та по-батькові і, правду кажучи, були шановані серед співробітників. Зате другі, подібно до вищеназваних працівників совєтського уряду, міняли свої "дівочі" прізвища і записувалися в документах українцями, білорусами, вірменами, греками, німцями і т. ін. Смішно виглядало, коли високопоставлений провідний фахівець мав російські прізвище та ім’я, в паспорті був записаний українцем, а по-батькові – Ісакович… Достоту, як у відомому анекдоті: "Как глубоко зарыт талант!".

 

Хочу віддати належне нашому директорові. Насамперед, відзначу його дуже коректну, інтеліґентну поведінку щодо підлеглих. Певна річ, він не міг знати всіх працівників свого закладу, але з кожним зустрічним неодмінно вітався першим. Завдяки його рішучості й організаторському таланту невелике, створене при Львівському заводі імені В. Леніна Спеціальне конструкторське бюро для розробки радіовимірювальної і спеціальної апаратури розрослося до багатотисячного науково-дослідного інституту, який виконував найскладніші державні замовлення. Було побудовано нові виробничі корпуси, допоміжні споруди, чудову їдальню, навіть спорткомплекс. В Інституті працювали десятки співробітників з науковими ступенями, діяла Науково-технічна рада, за підготовку нових науковців відповідав учений секретар. Особливо ЛНДРТІ відзначався бездоганним плануванням, контролем за вчасним виконанням доручених робіт і високою трудовою дисципліною. До начальників підрозділів Арон Абрамович ставився надзвичайно вимогливо і за найменшу провину давав догану або позбавляв премії. За два десятки років Явич зумів побудувати два дев’ятиповерхові гуртожитки для одиноких, кілька малосімейних гуртожитків та житлових будинків. Після розпаду СРСР він із сім’єю відразу виїхав до Німеччини.

 

Раніше я згадував, що у стрийській школі, незважаючи на неоднорідний національний склад учнів та вчителів, ніяких чвар на цьому ґрунті не було. В Інституті я уперше відчув, що існує доволі строгий поділ за національною ознакою – українці водились з українцями, росіяни з росіянами, а євреї з євреями та росіянами Хоча  відвертих суперечок чи конфліктів не виникало. В ЛНДРТІ зросійщення розцвіло вже пишним цвітом. Не тільки технічну документацію писали російською мовою (на жаль, так мусило бути, бо її використовували на теренах цілого Союзу), а й внутрішнє листування стало лише російськомовним. Переважала російська мова і в "курилках". Хоча, чесно кажучи, я ніколи не чув офіційної заборони на вживання української мови в листуванні, на нарадах, політінформаціях, зборах. Тут лише активно працювали окремі українофоби (подібно до могильовського Володі), перешкоджаючи вільно використовувати українську в зазначених ділянках. Особливою нелюбов’ю до всього українського відзначалися метиси – нащадки від шлюбів між представниками різних національностей.

 

Мене призначили працювати інженером у секторі вторинних джерел живлення, де начальником був Річард Костирко – щира, інтеліґентна людина, яка дбала не тільки про виконання планових робіт, а й опікувалася своїми підлеглими, насамперед стимулювала їх до наукової діяльності. Робота була хоча й непроста, але цікава. Під керівництвом начальника я почав працювати над кількома новими проектами, що дало нам змогу підготувати до друку наукові статті та отримати авторські свідоцтва на винаходи. Незабаром моя праця була помічена керівництвом, і я отримав звання старшого інженера, був обраний головою місцевого комітету відділення та вшанований портретом на Дошці пошани.

 

  

З плином часу я дедалі глибше втягувався у наукову працю, склав екзамени кандидатського мінімуму з англійської мови та філософії, друкував усе нові наукові статті та подавав заявки на авторські свідоцтва на винаходи. Доводилося немало часу приділяти і громадській роботі, бо тоді неодмінними атрибутами виробничої діяльності були соцзмагання, наочна аґітація, регулярні профспілкові збори. Моїм заступником як голови місцевого комітету був призначений, як тоді практикувалося, комуніст – непоганий, але дуже лінивий хлопець, який не виконав жодного мого доручення.  

 

 

Одного разу мене викликали на засідання партійного комітету відділення для звіту щодо діяльності місцевкому. Доповівши про наші досягнення (наочна аґітація у нас була на високому рівні, соцзобов’язання ухвалені й вивішені на Дошці оголошень, соцзмагання між відділами і секторами проводилися згідно з вимогами того часу), я поскаржився на свого заступника, що він хоча й комуніст, але зовсім мені не допомагає. Що тут почалося! Мене зрівняли з підлогою: як це я, безпартійний, дозволив собі критикувати комуніста!? Навіть мої нібито й друзі, з якими я співпрацював, ходив на чарку та грав у преферанс, обурювалися моїми зауваженнями щодо комуніста. Здивований і розгублений, наступного дня я розповів про це Річардові Євстахійовичу. У відповідь він пояснив, що така поведінка комуністів є обов’язкова, виходячи з партійної солідарності. Потім мій начальник просто і дохідливо пояснив необхідність вступу до компартії, бо інакше в цій державі неможливо зробити хоч якусь кар’єру та захистити дисертацію. Порадив написати заяву на зарахування мене в партійний резерв.

 

Ще з студентських літ, коли мені було важкувато, я їхав до батьків за порадою. Мати цього разу мовчала, а батько якось сумовито розмірковував, що й там можна робити добрі справи та допомагати людям. Дякувати Богу, це питання закрилося для мене само собою після похорону одного з моїх друзів. Покійний Роман був начальником відділу, тому ховати його в Олесько поїхало багато інститутського начальства. Похоронна процесія від будинку батьків рушила до церкви, де відбулася панахида. Більшість нашого начальства залишилося під церквою, хоча начальник відділу кадрів – комуніст і далеко не православний – зайшов до середини й уважно спостерігав за діями співробітників ЛНДРТІ. Я, як і всі віруючі, молився, хрестився, вклякав. Після того мені дали зрозуміти, що мої шанси на вступ до лав КПРС "исчезающе малы". Це, правду кажучи, мене дуже втішило.

 

Повертаючись до мовного питання, хочу відзначити, що і профспілкові збори я провадив українською, і наочна аґітація у відділенні також була україномовна. Ніхто ніколи не робив мені з цього приводу ніяких зауважень. Невдоволення висловлював тільки секретар парткому з "метисів": "Опять етот украінскій язик!", на що я звично відповідав: "Якщо тобі не до вподоби українська, пиши російською сам". На тому тема вичерпувалася. Проте мій добрий знайомий, що був головою місцевкому іншого відділення, чомусь завжди провадив збори на "русском языке". Я часто критикував його за це, і якось під час "водіння кози" він пообіцяв, що завтра буде вести збори рідною мовою. Наступного дня я прийшов на зібрання, сів у першому ряду і втупився поглядом у Зеника. Той глянув на мене, після чого опустив голову і… заспівав на "общєпонятном". Отакі ми буваємо…

 

Добре в нашому Інституті була поставлена й спортивна робота. На чистій, добре доглянутій території милували око декоративні кущі, молоді дерева й спортивні споруди: невелике футбольне поле з біговою доріжкою, ями для стрибків, сектор для штовхання ядра, волейбольний майданчик та спортзал для занять гімнастикою, культуризмом, гирьовим спортом. Боря Колушкин, відповідальний за цей напрям (ми жартома говорили, що його прізвище Колушкин, бо, роблячи розмітку стадіону, він гарно забиває кілки-"колишки"), організовував осінні, зимові й весняні спартакіади з легкої атлетики, шахів, штанги, волейболу, гирьового спорту. Працівники масово брали участь у цих змаганнях, бо від кількости учасників і зайнятих місць залежав розмір квартальної премії. Я найбільше уваги приділяв волейболу і гирьовому спорту. У нашому відділі була потужна команда гирьовиків, і ми здебільшого в цьому виді змагань посідали перші місця.

 

  

Значною спонукою для розвитку гирьового спорту було ухвалення 1985 року "Єдиних всесоюзних правил змагань". Майже в сорокарічному віці я брав участь у першому чемпіонаті Львівської області серед гирьовиків і показав третій результат у ривку серед сорока учасників у ваговій категорії до 93 кг, а наступного року виграв першість обласної ради спортивного товариства "Динамо".

 

Кількість моїх наукових праць постійно збільшувалася (на 1990 рік їх було понад п’ятдесят, з них двадцять п’ять авторських свідоцтв на винаходи) і керівництво дедалі наполегливіше почало вимагати, щоб я вступав до аспірантури і брався за написання кандидатської дисертації. Працюючи з науково-технічною літературою, я знав, що одним із найбільших наукових авторитетів у моїй ділянці роботи на той час був завідувач кафедри Московського авіаційного інституту (МАІ), член Всесоюзної атестаційної комісії (ВАК) професор Юрій Іванович Конєв. Вдалося отримати перепустку на вхід до цього закритого вишу й зустрітися з ним. Розповів про свої наукові доробки, подальші плани, відповів на всі запитання, і Юрій Іванович погодився стати моїм науковим керівником, якщо я успішно складу вступний іспит до аспірантури МАІ. Правда, була одна жорстка умова – на момент закінчення аспірантури я повинен був покласти йому на стіл готову дисертацію. Якщо ж не встигну, то він відмовиться від мене. Вчитися в аспірантурі і писати дисертацію було нелегко, адже я мав надзвичайно багато основної роботи і працювати доводилося на межі людських можливостей.

 

Тепер треба було доволі часто їздити до Москви і відвідувати різні закриті підприємства, де оформлялися перепустки. Бувало, чув запитання від одних: "Вот вы – Василий Иванович, но почему ваша фамилия Шпицер?", від інших: "Вот вы – Шпицер, но почему вас зовут Василий Иванович?". Доводилося пристосовуватися, тому коли я телефонував до Іванова, то представлявся Василем Івановичем, а коли до Найвельта – Шпіцером. Багато і на різні теми ми розмовляли в аспірантурі, де працювали надзвичайно розумні, милі люди, що намагалися допомогти в моїй роботі. Особливо вдячний Олександрові Юрченку, який навчив мене багатьох премудростей у роботі над дисертацією. Одного разу я зауважив, що в нього українське прізвище, на що він миттєво відреагував: "Я настоящий русак!". Проте через якийсь час проговорився, що його дідусь з бабусею жили на Вінниччині… Якось мені почали співчувати, що Львів, мовляв, далеко від Москви, і поїздки забирають багато часу та енерґії. Я погодився і додав, що для мене було б краще, якби у Вітчизняній війні 1812 року переміг Наполеон. Тоді мені треба було б їздити не до Москви, а до Парижа, відстань до якого від Львова не набагато більша. Але ж то Париж!.. Мій жарт був сприйнятий з розумінням і без образ.

 

Скоро пролетіли чотири роки навчання в аспірантурі і восени 1984 року, у точно встановлений професором термін, дисертація була готова. Однак захищати її мене викликали аж через півтора року. Ця непроста і надзвичайно важлива для кожного науковця процедура пройшла успішно, і мені вручили диплом, де було записано: "Решением Совета в Московском авиационном институте им. С. Орджоникидзе от 14 апреля 1986г. (протокол №3) Шпицеру Василию Ивановичу присуждена ученая степень КАНДИДАТА ТЕХНИЧЕСКИХ НАУК". За деякий час рішенням Вищої атестаційної комісії при Раді Міністрів СРСР мені присвоїли вчене звання СТАРШОГО НАУКОВОГО СПІВРОБІТНИКА. Так завершилася моя нелегка епопея здобуття наукових звань.

 

Після скромного обіду, присвяченого моєму успішному захисту кандидатської дисертації (тоді в СРСР діяв "сухий закон"), я запитав Юрія Івановича, чому мене так довго не допускали до нього. Відомий учений, ветеран війни скривився і тихо відповів: "Выясняли, почему Вы не коммунист и почему Вы – Шпицер" (цікаво: ким тоді треба було бути українцеві, щоб захистити докторську дисертацію чи стати академіком або директором підприємства?). Отже, графа "єврей" у цій державі таки діяла, глибоко засівши у мізках не тільки працівників совєтських спецслужб, а й простих людей. Я це відчув, навіть перебуваючи на найвищій посаді у Львові, коли невідомі "патріоти з клумби" ходили з плакатом: "Пане Василю, Ви – Шпіцер чи Шпіцерман?", натякаючи на моє можливе єврейське походження. Щодо мене, то я поважаю євреїв, бо немало спілкувався з ними і переконався, що це переважно порядні, освічені люди, з якими приємно мати справу.

 

Уже в Незалежній Україні, коли я працював міським головою, мені пропонували стати і доктором наук, і академіком, але я відмовлявся, бо вважав і стою на тому дотепер, що ці звання треба заслужити, як і належить. Проте багато українських можновладців повелося на пропоновану їм "халяву" і сьогодні маємо незліченну кількість кандидатів та докторів наук, академіків, "проффесорів" і навіть "геніального" "доктора Пі".

 

Після захисту дисертації я зосередився на нових розробках, вирішив кілька складних технічних задач у галузі силової електроніки. Водночас ми з Річардом Євстахієвичем докладали зусиль до розвитку цього наукового напряму в нашому відділі. Ми підібрали в Політехнічному інституті розумних випускників, завантажили їх новими науковими завданнями, троє вступили в аспірантури Московських авіаційного та енерґетичного інститутів. Один із них пізніше захистив дисертацію і став кандидатом технічних наук. Справи йшли добре, я обіймав посаду начальника сектора, непогано заробляв і здавалося, що моє майбутнє визначилося.

 

Передвісники відродження

Серед працівників нашого Інституту було багато українців, і вони по-різному оцінювали факт абсолютного зросійщення закладу. Одні вважали, що так і має бути, бо українська мова неперспективна і повинна з часом відійти у вічність. Іншим, як казав той шахтар, було "всьо равно, ліш би колбаса била по два двадцать". Але було й багато справжніх патріотів, для яких це було болючим питанням, і вони, як могли, проявляли свою українськість. Багато хто мав довоєнну історичну та філософську літературу, ділився нею з товаришами і найактивніші з нас пізнавали нашу справжню історію України, викидаючи з голови те, чим нас напхала радянська школа. Аж ось почалася перебудова і, найголовніше, запанувала ГЛАСНІСТЬ, що стала головним засобом демократизації. У журналах, газетах стали появлятися шокуюче страшні матеріали про діяльність комуністів, каґебістів, сталінських опричників. Стало відомо про Голодомор 1932 – 33 років, Пакт Молотова-Ріббентропа, сибірські концентраційні табори та багато інших жахливих речей, що відбувалися у жорстокій більшовицькій імперії. Нахабно-поросячі до того лиця комуністів і працівників спецслужб трохи зніяковіли, а ми вже відкрито почали гнути свою лінію про недопустимість аж такого зросійщення.

 

Ось тут нам придався Ленін, бо він свого часу писав щось доброго і про Україну, і про національне питання. На той час і Сталін, і Хрущов, і Брежнєв уже навіть комуністами сприймалися як обмежені люди і примітивні тирани, лише Ленін залишався недоторканним і абсолютним авторитетом для єдиної керівної партії комуністів. Отож ми стали використовувати праці Леніна, щоб показати, наскільки вони відійшли від його розуміння національного питання. Бо що вони могли відповісти на такі слова свого вождя:

 

"Обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения… Я, кажется, сильно виноват перед рабочими России за то, что не вмешался достаточно энергично и достаточно резко в пресловутый вопрос об автономизации, официально называемый, кажется, вопросом о союзе советских социалистических республик…

 

Видимо, вся эта затея "автономизации" в корне была неверна и несвоевременна. При таких условиях очень естественно, что "свобода выхода из союза", которой мы оправдываем себя, окажется пустою бумажкой, неспособной защитить российских инородцев от нашествия того истинно русского человека, великоросса-шовиниста, в сущности, подлеца и насильника, каким является типичный русский бюрократ. Нет сомнения, что ничтожный процент советских и советизированных рабочих будет тонуть в этом море шовинистической великорусской швали, как муха в молоке…

 

Я думаю, что тут сыграли роковую роль торопливость и администраторское увлечение Сталина, а также его озлобление против пресловутого «социал-национализма»…

 

Я боюсь также, что тов. Дзержинский, который ездил на Кавказ расследовать дело о «преступлениях» этих «социал-националов», отличился тут тоже только своим истинно русским настроением (известно, что обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения)…

 

Необходимо отличать национализм нации угнетающей и национализм нации угнетённой, национализм большой нации и национализм нации маленькой. По отношению ко второму национализму почти всегда в исторической практике мы, националы большой нации, оказываемся виноватыми в бесконечном количестве насилия и даже больше того – незаметно для себя совершаем бесконечное количество насилий и оскорблений, – стоит только припомнить мои волжские воспоминания о том, как у нас третируют инородцев, как поляка не называют иначе, как "полячишкой", как татарина не высмеивают иначе, как "князь", украинца не иначе, как "хохол", грузина и других кавказских инородцев, – как "капказский человек"? 

 

Зросійщені інородці та великороси могли хіба що визнати факт відходу від ленінських настанов і мовчки погодитися, що вони стали "шовинистической великорусской швалью". Я навіть написав статтю під назвою "Не забуваймо Леніна", яка 09.11.1989 року була надрукована в газеті "Просвіта" (наведені тут і далі написані раніше матеріали та документи зберігають правопис оригіналу, тому можливі незначні граматичні помилки):

 

Уважне ознайомлення з проектом платформи КПРС "Національна політика партії в сучасних умовах" дозволяє зробити певні висновки, які тезово викладені в цій статті.

 

Насамперед, у запропонованому для обговорення проекті глибоко і всебічно висвітлені міжнаціональні проблеми СРСР та названі як можливості, що давала Велика Жовтнева соціалістична революція, так і причини і види деформацій, що призвели до відходу від ленінської національної політики, серед яких:

- централізація, яку нав'язала командно-адміністративна система;

- програми національного розвитку від розміщення продуктивних сил до проблем мови;

- обмеження самостійності республік;

- масові репресії і злочини проти цілих народів;

- звинувачення в націоналізмі і винищення партійних діячів;

- загроза існуванню націй внаслідок міґрації населення;

- невизнання права народів на самобутність, культуру, мову;

- шкідливі теоретичні установки на форсоване злиття націй.

 

Дехто зараз полюбляє заявляти: "А хто вам забороняв користуватись українською мовою?". Оця теорія про злиття націй та переродження їх в єдиний совєтський народ, шановні! А ще сусловсько-брежневські наймити, які запопадливо втілювали її в життя.

 

Імпонує і те, що партія вже не бере на себе роль всезнаючого і всевладного повелителя, а тільки визначає концепцію перебудови в національному питанні реалізацією ж її повинні займатися радянські та урядові органи.

 

Заслуговують схвалення такі по-ленінськи демократичні засади, які покладені в основу платформи:

- повна добровільність об'єднання радянських республік;

- збереження самостійності кожної республіки;

- право республік на володіння і розпорядження землею, її надрами, лісовими, водними та іншими ресурсами;

- самостійно здійснюваний республіками вибір економічних методів і форм господарювання.

 

До речі, в платформі так часто зустрічається слово "самостійність", що можна мовити про його реабілітацію. Бо на це слово, як і на низку інших українських слів та звуків, дотепер фактично було накладено табу.

 

Але є й суттєві зауваження. На жаль, забуті важливі ленінські заповіти щодо мови ("...надо ввести строжайшие правила относительно употребления национального языка в инонациональных республиках..." і "...потребуется детальный кодекс, который могут составить сколько-нибудь успешно только националы, проживающие в данной республике..."). Вирішення мовних проблем і реалізація права республіки на вихід зі складу СРСР нав'язується "згори". Як тут не згадати, що основним поясненням генерала Родіонова на з'їзді народних депутатів СРСР щодо причин злочинних вбивств у Тбілісі було посилання на вимоги грузинів вийти з Союзу? І ніхто з народних депутатів не пояснив бравому вояці, що такі вимоги не суперечать ні сталінській, ні брежнєвській Конституціям.

 

Сумнівною видається теза: "...без сильного Союзу немає сильних республік". Повинно б залишитися навпаки: "...без сильних республік немає сильного Союзу".

 

Невиразно сказано про громадянство. Адже без цензу осідлості Львівська область при бажанні може обрати уряд Естонії, а росіяни – уряд будь-якої республіки Союзу.

 

Не слід обмежувати поняття "інтернаціоналізм" і "громадянські права" рамками СРСР, бо міжнародні зв'язки розширюються і треба учитися дружити з усіма народами планети. Бажано також з позицій нового мислення дати трактування таких понять як "патріотизм", "націоналізм", "інтернаціоналізм" та "шовінізм".

 

Цьогорічна осінь багата на законопроекти, але проект "Платформи КПРС" безперечно стоїть в шерензі найважливіших, тим паче, що незабаром черговий пленум ЦК КПРС про національну політику. Тому треба надсилати в газети оцінки і зауваження щодо цього документа, бо від нашої з вами активності значною мірою залежатиме остаточна редакція "Національної політики партії в сучасних умовах.

 

Почав також активно писати й у газети та журнали, коментуючи подані там матеріали та даючи пропозиції щодо тематики нових публікацій. Ось звернення до редакції газети "Ленінська молодь", спричинене надрукованою там статтею Р. Іваничука:

 

Шановна редакціє!

Ленінське визначення нації включає в себе такі категорії, як народ, територія, культура і мова. Що сьогодні являє собою українська нація?

Народ – великий, сорокамільйонний.

Територія – найбільша у Європі.

Культура – багатюща, всесвітньовідома.

 

Мова – наша співуча мова, на жаль, відмирає, що може призвести до зникнення великої нації в центрі Європи. Сумний аналог в історії ми маємо: навіки-вічні пропала культура майя. Ніхто від того не одержав користі, залишилися лише докори сумління всього людства.

 

В застійні роки ми обурювались і проливали гіркі сльози, що здійснюється асиміляція аборигенів Австралії, американських індійців та інших народів. Найвищий час звернути увагу й на долю української нації, викорінення мови котрої почалося за цариці Катерини і розквітло за часів радянської влади – в періоди сталінізму і брежнєвізму. Шкода, що львівська преса приділяє мало уваги висвітленню більшовицьких методів "вирішення" національного питання в Україні. Незрозуміло, чому вона воліє вишукувати й описувати все негативне, що є у нашого народу (а який народ не має зрадників, злочинців та інших негідників), навіть переступає межі об'єктивності, називаючи М. Костомарова націоналістом? Чому не б'є на сполох для врятування мови, на якій пишуть її кореспонденти?

 

Дуже правильно, в дусі перебудови, пише львівська газета "Ленінська молодь", почавши висвітлювати на своїх сторінках важливі питання розвитку мови і суспільства. Значними подіями вважаю виступи в газеті Л. Сотника і Р. Іваничука, які цілковито схвалюю. Треба, щоб газета також порушила питання про державність української мови та вільний розвиток мов національних меншин на території УРСР.

 

На завершення звертаюся до тих партійних діячів, які працювали на застій, заганяючи в глухий кут національне питання, і які зараз залишилися ще на своїх посадах. Шановні! Історія дає вам великий шанс виправити те, що ви поруйнували протягом своєї діяльності. Скористайтеся цим шансом, бо Перебудову не зупинити. Що не зробите ви, все одно зроблять інші, які прийдуть після вас.

З повагою – Василь Шпіцер

 

Якось мій добрий товариш Богдан Осідач розповів, що у Львові є підпільна незалежна преса і їй треба допомогти грішми, бо інакше вона не виживе. Я знав порядність цієї людини, тому не з'ясовував, кому і куди підуть гроші, а щомісяця віддавав йому значну на ті часи суму із зарплатні.

 

З часом Богдан почав оповідати мені більше: у Львові появилися поважні політичні діячі, які борються за незалежність України, за українську мову, за українські традиції, за відродження УГКЦ. Запам'яталося, як одного разу Богдан з великою прикрістю і сумом сказав: "Знаєш, Василю, їм випала така важка доля, разом пройшли випробування каґебістською машиною і таборами. Але часом бувають такі взаємоненависні, так гризуться поміж собою". Це підтвердилося трохи пізніше, коли у складний період народження Незалежної України вони не об’єдналися, а натворили купу партій та організацій і боролися вже не з ворогами молодої Держави, а один з одним. Було й таке, що один мій знайомий чех, який любить Україну і котрому небайдужа наша доля, запитав: "Василю, чи є у тій нещасній державі дві людини, які не конфліктують між собою?".

 

 

Прикро, але незгода між провідниками нашого народу, взаємопоборювання стали причиною занепаду і Київської Руси, і подальшої неспроможності відновити державність України протягом сотень літ. Мудрий Іван Мазепа у своїй "Думі" писав:

 

През незгоду всі пропали

Самі себе звоювали.

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам панувати,

Не всім дано всеє знати

І річами керувати.

 

Славний українець – гетьман Мазепа – мав грізного суперника-українця – кошового отамана  Костя Гордієнка, який командував на Запоріжжі 40-тисячним військом. Коли мала відбутися вирішальна битва під Полтавою, Кость привів своє військо до Мазепи і визнав його гетьманство. Та було вже пізно, бо психологічно козаки Гордієнка не були готові воювати за Мазепу. Частина козаків просто покинула поле бою, а багато хто воював навіть на боці Кривавого Петра. Гетьман Іван Виговський теж не зміг скористатися плодами Конотопської битви, бо прославлюваний совєтськими істориками Іван Сірко замість того, щоб воювати проти московитів, напав на беззахисний Крим. Багатотисячна орда кримських татарів, що допомагала Виговському громити московську орду, покинула поле бою і повернулася на захист рідних осель. Ослаблена армія Виговського змушена була припинити похід на Москву.

 

Та найбільшим лихом на шляху до відновлення Української держави – спадкоємиці Київської Руси та Галицько-Волинського князівства – була козацька демократія, якою сьогодні дехто пишається, вважаючи українців найпершими і найбільшими демократами у світі. Нема, на жаль, чим хизуватися! Боляче читати у книжці Адріана Кащенка про "віковічний звичай військовий – обрання щороку вільними голосами кошового отамана". Ось як виглядав цей "звичай" після катастрофічної для України Полтавської битви:

 

Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за 1710 – 1765 роки

Роки:

1710 Йосип Кириленко, Лаврін Степаненко, Кость Гордієнко-Головко

1711 – 1713 Кость Гордієнко-Головко

1714 Іван Малашевич, Василь Осипів

1715 Василь Осипів

1716 – 1718 Іван Малашевич

1720 Іван Пилипів

1722 Василь Титаревський

1727 Павло Хведорів

1728 Павло Сидоренко, Кость Гордієнко-Головко, Іван Гусак

1731 Іван Малашевич

1733 Іван Малашевич, Іван Білецький

1734 Іван Білецький, Іван Малашевич

1734 – 1735 Іван Малашевич

1736 Іван Малашевич, Іван Білецький

1737 Іван Малашевич

1738 Іван Білецький

1739 Кость Покотило, Яків Тукало

1740 Яків Тукало

1741 Степан Гладкий

1742 Семен Єремієвич

1743 Іван Малашевич

1744 Яким Ігнатович

1745 – 1746 Василь Сич

1747 Павло Козелецький

1748 Данило Гладкий

1749 Яким Ігнатович

1750 Василь Сич

1751 – 1752 Яким Ігнатович

1753 Данило Гладкий

1754 Яким Ігнатович

1755 – 1756 Грицько Федорів, Лантух

1757 Данило Гладкий

1758 Грицько Федорів, Лантух

1759 – 1760 Олекса Білецький

1761 Грицько Федорів, Лантух

1762 Петро Калнишевський

1763 Грицько Федорів, Лантух

1764 Пилип Федорів

1765 Петро Калнишевський.

 

Ось так! Програли все, що можна було програти, але продовжували обирати. Яке нормальне військо обирало щороку командира? Жодне! А запорожці обирали! За п’ятдесят п’ять років на Запоріжжі п’ятдесят два рази відбулися вибори кошових отаманів. І це після Полтави, Батурина, коли треба було зібрати всі сили в один кулак і захищати від страшних московитів Україну. За цей час кошовими побували аж 24 козаки, хоча, виглядає, видатних було небагато, позаяк дехто обіймав цю високу посаду по декілька разів: Кость Гордієнко-Головко був обраний тричі (до того він був кошовим дев’ять разів), Іван Малашевич – дев’ять разів, Іван Білецький та Яким Ігнатович по чотири рази, а Грицькові Федоріву, якого обирали кошовим отаманом п’ять разів, чотири рази не дав відбути повний термін якийсь Лантух. На радість ворогам українського народу – ВСІ НА ВИБОРИ!!! Хочу нагадати теперішнім демократам, що тодішня держава Польща, яка існувала вже сотні літ, мала свого короля, дипломатію, військо, але була відносно демократичною (існувало право "нє позвалям!"), не витримала тогочасних випробовувань і після кількох поділів утратила державність майже на півтора століття. З ким із Запорізького війська могли вести перемовини сусідні держави, коли чи не щопівроку там мінявся отаман, який гнув уже свою лінію? Подібне маємо нині, коли одні підписують листа з проханням прийняти Україну в НАТО, а інші кажуть, що Україна в НАТО не хоче! Одні прагнуть у Євросоюз, інші воліють прибитися до Митного союзу. Хтось вибирає Європу, а хтось – "Євразію".

 

Адріан Кащенко у книжці "Оповідання про славне Військо Запорозьке низове" так описує одну з причин поразки "Останнього руху українського люду до волі" – Коліївщини: "Поки Залізняк був під Уманню, інші гайдамацькі ватажки громили польську шляхту по інших місцях. Семен Неживий з-під Мошен хазяйнував по Черкащині, Іван Бондаренко – на Поліссі, а Яків Швачка розправлявся з панами та з євреями в околицях Білої Церкви, Василькова та Фастова.

 

…У ті ж часи стався випадок, що дуже нашкодив і справі народного в Україні повстання, і навіть Війську Запорозькому. Червня 18 гайдамацький загін – козаків із 300 – напав на містечко Палієво Озеро біля турецького кордону і почав бити там поляків та євреїв. Коли ж ті почали тікати в сусіднє турецьке місто Балту, гайдамаки обложили те місто й почали вимагати, щоб турки видали їм утікачів. Турецький каймакан на те не погодився і вимагав зі свого боку, щоб гайдамаки йшли геть до кордону. Тоді гайдамаки вдерлися у Балту силою і побили не тільки поляків та євреїв, а й турків. Той випадок обурив турецького султана, котрий тільки й чекав причини, щоб розпочати війну з Росією; російський же уряд обвинуватив у цій події запорожців, посилаючись на те, що запорожці брали участь у гайдамацтві, та й на саме українське повстання глянув уже неприхильним оком".

 

За схожих обставин утратила незалежність Українська Народна Республіка. Якщо в Мазепи був Гордієнко, у Виговського – Сірко, у гайдамаків – 300 "славних" запорожців, то в часи УНР на Грушевського знайшовся Скоропадський, на  Скоропадського – Петлюра, на них усіх – Махно, а замість Кречетникова – в Україну прийшов Муравйов.

 

Поступово я почав ближче пізнавати тих борців не тільки з розмов Богдана, а й з тодішніх радянських газет, радіо, телепередач. Особливо, коли КҐБ зняло скритими камерами фільм про Михайла Гориня і Вячеслава Чорновола, які нібито мали незаконні стосунки з представниками закордону і були представлені ледь не шпигунами на користь американських розвідок. Потім з багатьма з них я познайомився особисто і дедалі глибше втягувався у боротьбу за українську мову та людські права і свободи.

 

Дуже відважний як на ті часи вчинок здійснив Богдан Осідач: на відкритій звітно-виборчій партійній конференції, в якій могли без права голосу брати участь також безпартійні і на котру були запрошені районні та обласні партійні бонзи, він попросив дозволу виступити і українською мовою виголосив усе, що думає про цю державу. Напевне, таким Богдан став, спілкуючись з дисидентами та членами Гельсінської спілки. Якби мене сьогодні запитали, кого з моїх колишніх інститутських співробітників я рекомендував би на найвищу державну нагороду, то, без сумніву, я назвав би дорогого мені Богдана. Він діждався Незалежності, навіть деякий час працював у обласних структурах, але якось несподівано і за нез’ясованих донині обставин загинув.

 

Надзвичайно сильні враження на мене справила поїздка автобусом по шевченківських місцях у травні 1989 року, яку організував немолодий уже пан Дарій. У групі були різні за віком і фахом люди, серед них декілька працівників нашого Інституту. Ми відвідали шевченківські місця, побували і в Умані, Чигирині, Черкасах на могилі Василя Симоненка, Кирилівці, Яготині, Холодному Яру і, звичайно, на Чернечій горі під час святкування 175-ліття від народження нашого Пророка.

 

Пан Дорцьо, як ми його приязно звали, чудово знав історію і, не замовкаючи ані на хвилину, розповідав нам правду про дивізійників, Гонту й Залізняка, Василя Стуса, але найбільше про Тараса Шевченка. У своїх розповідях підкреслював, що наші хлопці пішли в дивізію "Галичина", щоб отримати зброю й захищати рідний народ від більшовиків, які були для українців набагато жахливішими ворогами, аніж навіть німці. Про гайдамаччину говорив, що це Росія підбила Залізняка на повстання, а коли воно розрослося і виникла можливість створення Української держави на окупованих Польщею теренах, то за наказом цариці Катерини генерал Кречетников жорстоко розправився з повстанцями.

 

 

У цій поїздці я уперше зустрівся з дією непереборного людського страху, не смію називати таку поведінку підлістю. На Чернечій горі, де були тисячі людей, ми з товаришем Романом Чапликом на голубі сорочки почепили жовті стрічки. Незабаром до нас підійшли два кремезні ґевали і запросили на розмову в кабінет до Меморіального музею. Спочатку ми не зорієнтувалися, про що йдеться, у нас був святковий настрій, навіяний урочистостями, але коли вже підходили до дверей, то засумнівалися, чи не тайняки це із КҐБ і відмовилися заходити. Тоді один з них прошипів: "Снімітє еті лєнти!", та ми відмовилися і заявили, що в разі застосування сили будемо кричати. Нас відпустили. Однак після завершення святкувань, коли наша група – понад тридцять чоловік – почала спускатися сходами з гори вниз, ми зауважили, що між нами дибають чотири чи п’ять могутніх, як дуби молодих, тепер уже сумніву не було, каґебістів.

 

Спочатку ніхто не здогадувався, що то за люди уважно прислухаються до наших розмов, але вже внизу все зрозуміли і раптом усі, як сполохана зграйка горобців, перебігли на другий бік дороги, залишивши нас з Романом у товаристві тих здорованів. Між іншим, серед утікачів були і старші, в тому числі репресовані, і зовсім юні львів’яни, і навіть трійко наших інститутських друзів-колег. Не сумніваюся, що всі вони були нелукавими і палкими патріотами, але ними, мабуть, у цю мить володів жахкий всепроникний страх. Ми швиденько знову пірнули в нашу групу, розуміючи, що каґебісти все-таки не наважаться зачіпати таку велику громаду. Та наші землячки виглядали дуже невдоволеними, переляканими, відводять очі, мовчать. Врешті-решт хтось відверто буркнув: "Відчепіться від нас" – і просто розбіглися в усебіч.

 

Тож ми з Романом від Чернечої гори до автобусної зупинки в Каневі, напевно добрих п’ять кілометрів, ідемо в оточенні цих могутніх "шевченколюбів". Навколо було багато людей, і вони не сміли нас зачіпати, але водночас оцей мовчазний, тупий супровід, стеження за кожним твоїм кроком створювали вкрай негативне враження, змішане таки зі страхом. Я пригадав, що на Чернечій горі бачив кількох львівських "патріотів" з синьо-жовтими значками на грудях, яких чомусь ніхто не чіпав. Уже потім, коли почалися оті "рухи" в Русі, розвал Руху, коли Рух часто вів людей манівцями, я зрозумів, що то були не прості рухівці, а ті, кого відрядили до Руху спецслужби. Вони могли дозволити собі носити національну символіку, голосно і гнівно протестувати проти існуючої системи, бо в тому і полягала їх робота – завоювати довіру мас, щоб потім легко маніпулювати народом, це були професіональні провокатори. Отож дійшли ми до автобуса і поїхали в невеличкий готель за Каневом на нічліг. Коли автобус під’їхав до готелю, там уже крутилося кілька підозрілих типів. І ось один "патріот" з нашої групи – мій співробітник на ім’я Іван, підтоптаний парубок, який не займав високої посади і взагалі-то не мав що втрачати – підійшов до нас з Романом й тремтячими губами перелякано видушив: "Зніміть то, зніміть то! Всі вирішили, щоб ви то зняли". Чесно кажучи, я проявив слабкість і зняв свою стрічку, але Роман розреготався йому в обличчя та відповів: "Я вас усіх в дупі маю!"

 

Після цієї подорожі я підготував і відіслав у столицю такого листа:

 

Редакції журналу "Пам'ятки України"

Копія: Видавництву Товариства "Знання" УРСР

 

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть бога

Т. Шевченко

 

У травні 1989 року я з групою товаришів мав змогу здійснити мандрівку Шевченківськими стежками. У мене залишилися незабутні враження від знайомства зі святими місцями, адже ми діткнулися до історії України: Гонтівка, Умань, Суботів, Чигирин, Мліїв, Медведівка, Моринці, Кирилівка, Будища, Канів, Яготин, Черкаси, Київ, Холодний Яр. 

 

 

Прикро вразило те, що ні Щербицький, ні однофамільниця Великого Кобзаря не взяли участі в урочистостях на Чернечій горі. А я пам'ятаю часи, коли й Перший секретар ЦК КПРС не гребував можливістю поклонитися пам'яті поета. Але найбільше приголомшили мене відвідини Холодного Яру. Бо якщо на інших шевченківських місцях хоча б намагалися якось відзначити 175-ті роковини від народження поета, то Холодний Яр зустрів нас брудом, запустінням і буденно-злиденною сірістю. Виглядало, що цією територією правлять не українці, а ковбасники, поведінка яких порівняльна з поведінкою свиней: паскудити навколо себе, або й в корито, з якого їдять. Хоча, здається, цим порівнянням я образив незлобиву й корисну тварину.

 

Під час цієї подорожі я придбав книжечку журналіста І. Ушпети "Стежками Холодного Яру", видану в Києві 1988 року Товариством "Знання" УРСР (Серія І, "Теорія і політика КПРС. Історія", № 6). І ця книжка зуміла перевершити всі негативні ефекти, про які я оповідав раніше. Бо якщо для утримування території Холодного Яру потрібні добра воля, спеціалісти, кошти, фонди, колосальна творча та фізична праця, то для написання науково-популярної брошури достатньо знати дещо на тему і бути об'єктивним. Книга ж Ушпети, як на мене, навпаки:

а) рясніє історичними похибками;

б) має тенденційно-проросійське спрямування.

 

На підтвердження своїх слів подаю декілька таких прикладів.

1. До розділу "Чорний шлях" (стор. 13) Ушпета взяв за епіграф слова Т. Шевченка:

 

Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?

- Почорніло я од крові

За вольную волю.

 

Який стосунок до Чорного Шляху має поле під Берестечком, що почорніло від козацької крові, пролитої в бою з поляками? Сам Ушпета пише: "Чорним Шляхом назвав народ русичів ту дорогу, що протягом сотень літ гнала в монгольську, татарську і турецьку неволю тисячі бранців".

 

2. На тій же сторінці читаємо: "Перша друкована згадка про Холодний Яр належить історикам, що описали битви литовських та російських воїнів з ординцями в 1363 – 1367 роках "на Синій воді" в степу (річка Синюха)".

 

Товаришу Ушпето! Ви справді там прочитали слово "російських"? Дивно, бо в Совєтському Енциклопедичному Словнику (М.: изд. Советская энциклопедия, 1981) читаємо: "Россия – назв, возникло в кон. 15 в. и до нач. 18 в. употреблялось наряду с назв... Моск. гос-во", а щодо "російських воїнів", то там же читаємо: "русские – ...сложились в народность в 14 - 15 вв., в нацию – ко 2-й пол. 19 в".

 

Тому я вважаю історично правдивішою таку версію: "І ось у 1362 році об'єднані сили українців і литвинів на Синіх Водах (річка Синюха) розгромили трьох братів-ханів: Качибея, Кутлубуку і ще одного...[1], бо слово "Україна" (на відміну від слова "Росія") тоді вже існувало. В [2] читаємо: "Україна це дуже слов'янське слово. Знаходимо його вперше у Київському літописі під 1187 роком... В Іпатіївському літописі під роком 1169 "Україна", в Єрмалаївському списку "Країна", під 1213 "Україна", під 1268 "україняни", під 1280 "Вкраїна", під 1282 "Вкраїниця"... Росії ще не було. Московське та Суздальське князівства скоріше можна в той час вважати окраїною Київської держави".

 

3. Стор. 18: "Тому й не дивно, що неодноразово ватажки українських козаків зверталися до російського уряду з проханням про перехід на службу до Російської держави". Та годі ж бо!.. Скільки можна роздмухувати міф про те, що українець ще в утробі матері думає, як би йому "вскочити" на службу до Російської держави? Правильно було б сказати, що український народ завжди був волелюбним і нікому без примусу не служив, а заразом перерахувати ті "блага", що випали на долю українців від Російської держави після смерти Б. Хмельницького (тепер появилася інформація, що його отруїли) і до наших днів.

 

4. На стор. 27 Ушпета стверджує, що в 1768 році гайдамаки співали:

 

А ми тую червону калину,

Гей, гей, та піднімемо;

А ми ж свою славну Україну,

Гей, гей, та розвеселимо!

 

Дивно, як це Степан Миколайович Чарнецький, який народився у 1881 році, мыг написати пісню для гайдамаків. Пісня "Ой, у лузі червона калина" це спадщина по січових стрільцях. Мабуть, Ушпеті буде прикро, але далі йдуть такі слова:

 

Машерують наші добровольці у кривавий тан,

Визволяти наших Українців з московських кайдан.

Приспів

 

Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан,

Розпочали Стрільці Українські з москалями тан!

Приспів

 

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,

То прославить по всій Україні Січових Стрільців.

Приспів.

 

А гайдамаки мали свої чудові пісні, які автор міг би використати для книги.

 

5. Завершення повстання 1768 року автор описує скупо (стор. 28): "Після взяття Умані 9 10 червня М. Залізняк та І. Гонта були по-зрадницькому схоплені (26 червня)... А М. Залізняка, як козака Запорізької Січі, направили в Київ, а потім заслали до Сибіру".

 

Не буду того коментувати сам, а звертаюся до літератури [3]. Не сумніваюся, що процитовані рядки трохи по-іншому підсвітять ваше фальшиве твердження щодо прагнення українського народу служити Російській державі. Отже, цитати:

 

"... першими, хто побачив у повсталих коліях-гайдамаках "недоброжелателей не только для Польши, но и для российской империи", був російський генерал Кречетников... Сам Кречетников вороже ставився до українських повстанців і вживав усіх заходів для знищення коліїв: він послав проти Залізняка і Ґонти в Умань загони донських козаків та піхоти з полковником Гур'євим. Підійшовши до Уманського замку, де перебувало все керівництво повсталих, Гур'єв хитрощами й обманом (говорив Залізняку, що "ми ж свої, православні") розпочав "дружні" розмови, запросив "у гості" до себе в намет керівників повстання, а потім по-зрадницьки схопив їх і пов'язав... Так російські війська разом із польськими карателями розпочали нищення українських повстанців у краї... Ще до передання Ґонти полякам цей Гур'єв жорстоко знущався над Гонтою: три рази щодня бив киями Ґонту як звичайний садист. Знущалися і над сім'єю Ґонти: його жінку і двох дочок... били кілька разів різками за те, "что не донесли об измене отца и мужа"... Крім усіх цих знущань, генерал Кречетников пограбував майно сім'ї Ґонти і разом з іншим, цілим обозом відправив до себе в Росію... Залізняка та інших запорожців, як російських підданих, відіслали до Києва для "генерального суду", а потім замінили вирок смерти биттям батогами, вириванням ніздрів, тавруванням і відправили в кайданах до Сибіру".

 

Читаємо там і таке: "Коли зібралися люди, він наказав полоненим вийти з ями нагору і ставати над краєм, а солдатам наказав розстрілювати їх... Убиті й поранені люди падали в яму. А коли над ямою не залишилося вже жодного гайдамаки, Баратов наказав засипати яму, зрівняти її з землею, хоч з ями долинати стогони поранених людей (як бачимо, енкаведисти мали в кого вчитися. В. Ш.)". Ось так поводилися з українськими селянами-повстанцями (на території Польської держави, а навіть не в Росії) російські колонізатори. Отакою, як бачимо, була "царська допомога". І далі: "Чи могло мати успіх повстання коліїв? Аналіз історичних матеріалів, успіхи у визволенні загонами коліїв міст і сіл, активна участь народу в повстанні, підтримка його православним духовенством усе це дає підстави дати позитивну відповідь. Проте тільки за однієї важливої умови: щоб російські війська якщо вже не допомагали, то щоб так жорстоко не придушували православних своїх "братів по вірі".

 

Скрізь на славній Україні

Вже трактори загули,

Бодай наші комісари

Та здорові були!

Українська народна дума.

 

Який цинізм! Скрізь на Україні "трактори загули" вже після страшного Голодомору 1932 33 років, і не міг український народ складати таку "високохудожню" думу про комісарів, як тоді називали катів-енкаведистів.

 

6. Стор. 42: "Бандити пограбували багато цінностей української культури що зберігалися в Мотрониному монастирі ще з часів Сірка, Сагайдачного, Хмельницького Безслідно зникла і чудова монастирська бібліотека". Продовжуйте ж, Ушпето! Скажіть хто сплюндрував цей храм за радянських часів? Чи відомий той Володька Лобода що наказав перетворити святиню в руїну? Чому на фотографії (стор. 15) Троїцька церква знята здалеку і мовби в тумані? Посоромилися показати як "піклувалися" совєтські вандали про нашу пам'ятку історії і архітектури?..

 

Багато ще можна писати. І про "Десятки підвід під кумачем. Грім оркестру. Хліб державі" (чи не у 1932 році?), і про стан " Гайдамацького ставка", і т. ін..

 

Не буду засуджувати Ушпету. Він міг чогось не знати, отримати відповідне виховання, настанови... Але як поважне Товариство, що іменує себе високим словом Знання", у такій солідній рубриці ("Теорія і політика КПРС. Історія") могло допустити вихід у світ цієї "наукової праці"?

 

Звертаюся до редакції журналу "Пам'ятки України": правдива історія Холодного Яру потрібна українському народові, і я сподіваюся, що Ви її подасте на сторінках свого часопису. Тим паче, що Ви вже зачепили цю тему в №4 за 1989 рік (стор.11: фотографія і підпис "Чи стане багатшою східнослов'янська дружба від фальшування?").

 

Література:

1. Пушик Степан. Дорога через вересень. Харків: Прапор, 1969, №9. С 148.

2. Редько Юліан. Як виникла назва «Україна». Ленінська молодь. Львів. 30.11.1989 р.

3. Голубенко Іван. Сини мої, гайдамаки. Львів: Жовтень, 1989, № 10-11.

 

Як не дивно, але І. Ушпета відповів мені. Проте відповідь була настільки нікчемна, що я, на жаль, спересердя викинув його листа разом із книжечкою про Холодний Яр.

 

Цікаве листування зав'язалося у мене з Валерієм Лебедєвим російським філософом, автором багатьох публіцистичних і наукових праць на теми російської історії, соціології, економіки і політики. Він друкувався у "Независимой газете", "Московских новостях'', "Дружбе народов", "Вопросах философии" та інших поважних газетах і журналах. У 1984 році був виключений із КПРС. В 1992 році емігрував до США, де видає російськомовний альманах "Лебедь".

 

Восени 1989 року я відіслав у Москву листа:

 

Уважаемая редакция "Молодого коммуниста"!

И в не столь отдаленные застойные времена ваш журнал отличался определенной смелостью, широтой интересов, глубиной анализа, пользуясь широкой популярностью. Поэтому я, – беспартийный, кандидат технических наук, 42-х лет отроду, – с удовольствием не только выписываю и читаю его, но и никогда не упускаю случая порекомендовать подписаться на него знакомым и случайным собеседникам Вот и сентябрьский выпуск я прочитал от корочки до корочки – право, он стоит этого.

 

Особенно поразила меня статья В. Лебедева "Под прессом власти". О многих фактах истории России я узнал впервые, на многие события взглянул по-новому ...усваивая родной язык, пропитываешься национальной историей, ибо язык – ее аккумулятор",

"...мат – подарок татаро-монгольского ига",

"...при каждой очередной замене он (Сталин) всегда имел за собой большинство", "...как и у Ивана Грозного, у Сталина была патологическая мания преследования", конница Батыя составляла "...очевидно, не более 30 тысяч человек", "...мессианская идея "третьего Рима",

"...в централизованной системе управления, всякие реформы могут идти только сверху",

"...я не собираюсь доказывать, что эта победа (над Наполеоном) доказывает преимущество феодальной России над всякими иными формациями" (а ведь именно так трактуется победа в ВОВ, несмотря на цифры: немцы, воюя со всем миром, потеряли 5 млн. солдат, а мы – около 30 млн.),

"... чего не должно быть в правовом обществе: контроля государства над перемещением и местожительством человека – следовательно, системы прописки, запретов на свободный выезд и въезд в страну; смертной казни; воинской повинности; ведения дознания на любой стадии без адвоката; запрета на распространение информации". Там же он приводит определение "социальный коллапс" и устанавливает три его основные свойства. Огромная ему за это благодарность!

 

Вызывает восхищение и аналогия с эскалатором, но автор предлагает только один выход: "...чтобы кто-нибудь авторитетный... сверху скомандовал". Это вроде бы и выход, да только прошедшие годы перестройки показали, что команды безусловно авторитетного человека пока не заставили людей двигаться. Потому что на эскалаторе всегда найдутся ленивые, но крепко стоящие на ногах люди, не желающие идти вперед, а потому и общее движение невозможно. Как человек от техники предлагаю иной способ заставить людей двигаться – остановить эскалатор(!). А когда люди волей-неволей пойдут, можно будет его потихоньку

 

включать. Крайняя форма остановки эскалатора заключается в объявлении особого экономического положения, увольнении всех с работы и новый набор штата сотрудников советами трудовых коллективов. Таким образом можно избавиться от балласта, который всю свою энергию использует для того, чтобы удержаться "на плаву", получить льготы в виде дачных участков, автомобилей, дефицита, а не на работу. Чтобы эта акция не стала очередной жестокостью в нашем государстве, оставшимся без работы следует выплачивать пособие, размер которого не ниже прожиточного минимума. И срочно закрыть убыточные предприятия, колхозы и прочие такие заведения. Тогда и только тогда люди задвигаются и начнут производить нужную продукцию.

 

Еще раз спасибо вашему журналу, который дает богатую и разнообразную пищу уму.

С уважением – В. Шпицер.

02. 11. 1989 р.

 

Незабаром я отримав відповідь від самого автора статті:

 

УВАЖАЕМЫЙ тов. ШПИЦЕР!

Вынужден обратиться так официально, поскольку в Вашем письме, любезно переданным мне в редакции "Мол. комм." нет имени и отчества, только инициалы В. И.

 

Я весьма признателен Вам за внимание к моей статье и обширный анализ некоторых ее положений. Вполне могу согласиться с Вашими суждениями по поводу "остановки эскалатора". Но, фактически, для этого придется ввести военизированное управление производством и вообще, нечто похожее на чрезвычайное положение. Кстати, на эту тему в журн. "Век XX и мир", в 10 номере за 89 год появилась довольно большая статья "Сценарий Икс" некоего экономиста, который предпочитает не называть своего имени поскольку, как он это сам объяснил в конце статьи, "это вообще удобней для всякого, кто разбирается в происходящем". Так вот этот Икс даже обосновывает необходимость введения на производстве военной диктатуры с отделением от нее представительной власти, которая будет заниматься социальными гарантиями.

 

Я пишу пока что под своим именем и потому столь радикальные идеи не излагаю. Впрочем, в моей статье из общих соображений высказано предположение о том, что нынешние реформы потребуют выхода за пределы аппарата, т.е. создания авторитарной власти. Позже на эту тему стали писать, как говорится, дошли своим умом – Мигранян и Клямкин (моя статья пролежала в редакции год и месяц). Сейчас Вы можете этот процесс наблюдать: создание советского президента. Но в отличие, скажем, от американского, над которым Верховный суд, независимая пресса, процедура импичмента и пр. – наш будет иметь колоссальные полномочия без этих ограничений. Будем надеяться на добрый нрав М. С. Г. Во всяком случае, следующим шагом с его стороны мне видится полное отстранение партийного аппарата от власти (вместо попыток его "улучшения") с весьма вероятным роспуском и самой партии. Посмотрим...

 

В 5-й номер "Мол. комм." принята моя статья о судьбе русской интеллигенции. Если все будет хорошо и журналы еще будут выходить, с удовольствием прочту Ваши впечатления.

 

(Домашня адреса, телефон) С уважением, (підпис) /Валерий Петрович Лебедев/

 

Згодом у цьому журналі я прочитав чергову неординарну статтю шановного філософа В. Лебедєва, на яку вважав за потрібне відгукнутися:

 

Многоуважаемый Валерий Петрович!

В "Молодом Коммунисте" № 50 за 1990 год я с удовольствием прочитал Вашу статью "Цвет нации или... вредоносный слой?". Снова сильный материал, богатый фактами, размышлениями, аналитическими и философскими выводами. Но сначала объясню, почему я долго не писал. Жизнь моя круто изменилась – в начале апреля я был избран председателем Львовского городского совета. Поэтому времени катастрофически не хватает. Надеюсь, Вы немного знаете, что такое Львов сегодня и сколько усилий надо прикладывать к тому, чтобы все поняли, что здесь проживают нормальные люди, а не "оголтелые националисты". Меня возмущает брехня в "Правде", которая с достойной лучшего применения регулярностью дезинформирует общественность страны о событиях во Львове. Неужели русские правители (не отношу это к Ельцину, Попову, Собчаку) как начали при Петре І врать и искажать правду, так и будут это продолжать всегда (это вопрос философу, интересующемуся русской историей)? Печатая тухлый материал некоего львовского Дрозда, "Правда" могла бы взять интервью и у другой стороны. Но Бог с ней, говорят: "на брехне можно весь мир проехать, но назад не вернешься".

 

А теперь о статье. Читал, сравнивая судьбу русского и украинского народов, и огорчался за своих соплеменников. Вы пишете: "Русское офицерство... было инспирировано духом единой и неделимой России... и более половины всего старого офицерского состава старой армии и 140 царских генералов перешли, причем добровольно, на службу к большевикам". Да и русский народ, как мне кажется, ничего не пожалеет, когда Россия-матушка в опасности. Я называю это – государственная нация, которая может пережить войну, репрессии, голод, нищету во имя государства и чувствовать себя гражданами великой державы (лідер Руху, програвши президентські вибори 1991 року, на пропозицію очолити уряд відповів, що він не буде козачком у Кравчука. Натомість 140 царських генералів, утративши свої маєтки, а часто й рідних, закатованих більшовиками, во ім'я «вєлікой і нєдєлімой» пішли «служити козачками» до Леніна й Троцького).

 

К сожалению, украинцы не такие, наверное, мы – не государственная нация. В своей предыдущей статье Вы писали, что Киевскую Русь (по существу Украину, ибо это название известно уже с X-XI в.в.) завоевала 30-тысячная конница отнюдь не гераклов-татар. Причина – в княжеских междоусобицах. На этом (стравливании украинцев на украинцев) играли и татары, и Петр І, нынешние радетели "великой и неделимой". А мы за века так привыкли драться между собой (авось хозяин оценит старания и погладит по головке), что не смогли создать своего государства, несмотря на то, что мы работящие, талантливые, крепкие да и по численности являемся третьим народом Европы.

 

Стыдно писать, но и сегодня, когда все народы империи стоят на пути национального возрождения, когда история дает шанс исправить ошибки прошлого, у нас на Западной Украине вдруг возникли непримиримые, агрессивные межконфессиональные конфликты между УГКЦ, УАПЦ и УПЦ. Если эти противостояния и были кем-то инспирированы, то они нашли настолько сдобренную рабской гнилью почву, что прямо оторопь берет. Народ, запуганный сталинизмом, покорно молчал многие десятилетия. А сейчас готов, кажется, на все, чтобы защитить неизвестно чьи интересы (действительно – чьи?). И никаких компромиссов!..

 

Откуда это? Ответьте, Валерий Петрович, ведь Вы философ. Очень интересен был бы философский анализ истории Украины и украинской души со стороны. Но я понимаю Вашу занятость и не надеюсь, что Вы найдете на это время.

 

Спасибо Вам, дорогой Валерий Петрович, за Ваши труды, которые я читаю с огромным удовольствием и пользой. Мне интересно было бы узнать о Ваших дальнейших творческих планах. Желаю Вам крепкого здоровья, удачи в жизни.

 

Ваш читатель-почитатель – В. Шпицер

 

За роки Незалежної України я написав немало листів, звернень, відгуків чи зауважень Президентам України, головам ВР та іншим чиновникам аж до пані Ганусі включно, але відповідей не отримував. На відміну від радянських часів, коли культура листування була на високому рівні і практично жоден із листів не залишався без відповіди. На мої звернення я отримав відповідь від голови ВР УРСР Валентини Шевченко, газети "Известия" і навіть від розкритикованого мною І. Ушпети. Тож не дивно, що відповів мені й відомий російський учений:

 

ГЛУБОКОУВАЖАЕМЬІЙ ВАСИЛИЙ ИВАНОВИЧ!

Мне было приятно получить Ваше письмо, и я с удовольствием узнал о Вашем избрании председателем Львовского городского Совета. Примите мои самые искренние поздравления.

 

Это известие тем более для меня интересно, что как раз в июне этого года я был во Львове – и тоже председателем, но – всего лишь председателем жюри конкурса любительских фильмов по экологии. Правда, конкурс был почти с международным оттенком – к вам приехали любители из Польши, Болгарии, Югославии, и, кажется, из Чехословакии. Кстати, "Гран При" мы дали (вместе с фильмом Щукина "Куда летит корабль") вашему фильму "Чому верба зажурилась" об открытых карьерах где-то под Львовом, разрушающих природу. Доступ на карьеры закрыт, так как они ковыряют что-то по Министерству обороны, и потому автор пробирался туда тайно, снимал прямо с велосипеда.

 

Кстати, о работе нашего фестиваля шли раза три передачи по Львовскому телевидению, в том числе и интервью со мной. Я, правда, сам их не видел; мы тогда уже уехали, жаль, что я в то время не знал о Ваших событиях, обязательно бы встретились. (О передачах я узнал от организатора от Львова Володи Бордюка).

 

А вообще о львовских делах наслышаны, читал о Черноволе и его команде – однако без деталей, не знаю, например, о взаимоотношениях Областного и Городского Советов.

 

Теперь по поводу Ваших мыслей об истории и национальном характере украинцев. Вы вспоминаете мои слова из статьи о том, что половина старого русского офицерства пошла служить добровольно к большевикам. Но редакция опустила слово "почти" и упоминание о том, что большевики брали семьи этих офицеров заложниками – на всякий случай. Так что сие нельзя считать доказательством особой "государственной психологии" русских в отличие от украинцев.

 

Вообще-то в целом у русского народа такая психология есть, она и означает как раз примат государства над личностью, когда русским только и остается гордиться тем, что Россия – великая держава (в первую очередь – в военном отношении). Именно поэтому сейчас и русские, и украинцы не знают, что делать с той, пока что минимальной свободой, которую получили за последние два года, и используют ее только для разных амбиций. Свобода и демократия – это особое состояние духа, для его формирования нужны сотни лет, сотни лет для понимания того, что твоя свобода кончается там, где начинается свобода другого, для гармонии свободы с ответственностью. У нас же, при снятии тяжкого бремени государства или даже его ослаблений, наверх психики выплескивается не свобода, а анархия славянского бунта и "личного гусарства" – "однова живем"! Вот и Моссовет ныне не может сладить с районными советами, они уже не подчиняются городским властям. Смотрите, какая цепочка: Россия не хочет быть под союзным правительством, Моссовет – под РСФСР, районы – под Моссоветом... То же относится и к Молдавии, Армении, Украине. Да, даже к Армении, ибо и она – часть Российско-Советской империи и имеет ту же психологию.

 

Отсюда понятно, что, тем более, Украина мало чем отличается от России. Ваша ссылка на легкое занятие войсками Субудая, полководца Батухана, Киевской Руси – не точна. В то время Киевской Руси уже не было, а была Владимирско-Суздальская Русь, и раздоры царили среди всех русских княжеств. Более того, тогда еще не было отдельно русских и украинцев, это разделение началось именно только с возникновением Московской Руси, то есть с середины XIV века.

 

Отождествление Киевской Руси с Украиной – распространенная ошибка, проистекающая исключительно из названия "Киевская". "Государственная психология" и русских, и украинцев была следствием именно тяжелого пресса Московского государства, а затем России. Это не относится к казачеству, в том числе Запорожскому, ибо как раз казаки – это те, кто не хотел тащить лямку государственного тягла и бежал на окраины (Украины) Российского государства. Именно поэтому наш самый видный историк-государственник С. М. Соловьев так отрицательно относился к казачеству. Не исключаю, однако, что большое количество казаков на "Украине" России и придало ей большее свободолюбие по сравнению с российской глубинкой. Но свободолюбие это ... как бы это тактичнее сказать... не совсем цивилизованных форм, что ли, не обработано "европейской демократией". Одним словом, немножко "Гуляй-поле", помните незабвенного Нестара Махно?

 

Сейчас грядет взрыв "русской свободы", т.е. традиционного русского бунта. Думаю, что страну уже спасти нельзя, можно спасать только отдельных людей. Помните, чем кончается "Белая гвардия" Булгакова? Там капитан освобождает свой батальон от присяги и говорит: "теперь я вам желаю только одного – попытаться каждому из вас спастись". И последние слова романа: "как ни страшен был 18-й год в Киеве, но идущий 19-й был еще страшнее".

 

Не хочется об этом писать в личном письме. А вот обсудить перспективы нашей истории на семинаре или каком-нибудь круглом столе – дело стоящее. Кстати, если у Вас возникнет такая идея и возможность, я бы охотно поучаствовал и мог бы сделать "затравочное" сообщение на эту тему. Ибо именно непонимание наших истоков и того, что происходит, и приводит как раз к самым печальным результатам. Ведь общий распад тоже может происходить в разных формах и платиться может за него разная цена.

 

У меня в 4-м № 90 журн. "Дружба народов" вышла небольшая статья как раз по национальному вопросу "За теории не платят, за теории расплачиваются", она могла бы Вас заинтересовать. Жаль, что редакция ее весьма сильно сократила... Но зато сейчас, в 9-м номере журн. "Литературное обозрение" выходит более полный вариант моей статьи о судьбе русской интеллигенции. А вот, что дальше будет с "Молодим коммунистом" – неизвестно. Главный редактор Апресян ушел на пенсию (частично – его ушли), а новый, его зам. Кузин – человек осторожный, тип "комсомольского работника".

 

Желаю Вам всех благ. Валерий Лебедев.

 

8 сентября 1990 г.

 

Безперечно, це лист дуже розумного російського вченого-філософа. Вже тоді він добре усвідомлював, що неросійські народи бажають незалежності від імперії і передбачав, що "страну уже спасти нельзя". Водночас його судження про Україну як окраїну Російської держави і приниження запорожців до рівня нецивілізованих махновців підтверджують справедливість думки, що російський інтеліґент закінчується там, де починається розмова про Україну.

 

Громадське, політичне, а особливо національно-культурне життя у Львові пожвавлювалося. Запрацювало Товариство Лева, яке взялося відроджувати народні традиції та фольклорні свята, народні ремесла, серед котрих тоді найбільшого розголосу набула гаварецька кераміка. Витала в повітрі ідея створення Товариства для захисту української мови, у Львівській організації Спілки письменників, де обговорювалися наболілі теми, збиралися цікаві люди. Там я мав приємність побачити зблизька і познайомитися з такими визначними людьми, як Роман Іваничук, Роман Лубківський, Михайло і Богдан Горині, Ігор Калинець, Юрко Винничук та багато інших. Потім було створене Товариство рідної мови, головою якого обрали відомого письменника, лавреата Державної премії ім. Т. Шевченка Романа Іваничука.

 

У нашому Інституті на ці події реагували по-різному. Абсолютна більшість українців сприймала національне відродження з великою радістю, чистокровні інородці – з розумінням, а от метиси наче показилися. Пригадую, як Віталій Коротич у книзі "Кубатура яйця" описує, що у США чисто білі, жовті чи чорні не потерпають від расових або національних комплексів. А от метис… Завжди намагається показати, що він є біліший від іншого представника змішаних рас. Отак і наші міжнаціональні гібриди силкувалися продемонструвати свою вищість, розмовляючи мовою панівної російської нації і відкидаючи все українське. Ніяк до них не доходило, що навіть остання двірничка-росіянка ніколи не вважатиме їх за свою рівню, а буде мати за зросійщених бульбашів, хохлів, чурків чи маланців. Один такий начальник відділу де тільки міг, особливо перед росіянами, висміював Товариство української мови. Якось зайшов до нашого сектора і каже до Іри Паніної: "Ира, вот мой отец украинец, мать полька, а поляки называли меня быдлом", на що молоденька тендітна Ірочка миттєво відреагувала: "А вы кем себя считаете?". Під регіт присутніх той блискавкою вискочив з кімнати. Був ще один такий "активіст", який постійно допитувався (певна річ, російською мовою), за кого він повинен себе мати, якщо його батько українець, а мама росіянка. Врешті-решт попав під гарячу руку одного з небоязких хлопців, котрий доступно пояснив йому: "Історично завжди були різні народи й нації: єгиптяни, юдеї, перси, греки, німці, поляки, українці, недавно безплідна цариця Катерина породила націю русскіх. То нормально, так і повинно бути. Це як у собак – є певні породи. Проте коли появляється потомство від різних порід, то вони вже стають напівкровками, тобто дворнягами" (до речі, такі питання "за Польщі" та "за Австрії" вирішувалися дуже просто: дочку записували за національністю матері, а сина – за національністю батька).

 

Велике значення мали мітинґи, які тоді часто відбувалися у Львові. Збиралися десятки тисяч учасників і мали змогу послухати різних промовців, часом людей-легенд, про яких більшовицька пропаганда говорила тільки негативне, людей, які пройшли каґебістські катівні, страшні більшовицькі тюрми, засновані Сталіним концтабори. А виявляється, що вони ніякі не вороги народу, а справжні високоморальні патріоти, які борються за незалежну Україну. Там можна було послухати розумні промови братів Горинів, полум’яні виступи Ірини Калинець, блискучі оцінки тодішньої влади від Вячеслава Чорновола.

 

Один із мітинґів організувала влада, влаштувавши зустріч із делегатами ХІХ партконференції. Найбільше тоді львів’яни "всипали" першому секретареві міськкому партії Вікторові Волкову. Був там і делегат партконференції академік Ігор Юхновський, якому я написав записку із запитанням, як він оцінює той факт, що на недавно відкритому магазині біля автобусного заводу почепили російськомовну вивіску "Товары умельцам". Його відповідь сподобалася усім: "Я вчений, і коли вирішую якусь задачу, то рішення до мене найперше приходить українською – рідною материнською мовою. А далі це рішення вже може бути перекладене будь-якою іншою мовою. Щодо вивісок, то в Україні вони всюди повинні бути україномовними". Слід сказати, що через кілька днів вивіску таки поміняли, і вона стала україномовною. Мабуть, це був мій перший успіх на шляху українізації.

 

Виступив на мітинґу й Іван Макар, який першим прилюдно, ще в більшовицькій імперії, заявив про необхідність встановити у Львові пам’ятник Степанові Бандері і запропонував створити для того відповідний фонд. Деякі, навіть радикально налаштовані львів’яни, перелякано принишкли, вважаючи, що ставити це питання передчасно і що Макар вчинив помилку. В розмові зі своїми інститутськими друзями я підтримав Івана Івановича: мусить бути криголам, який зробить тріщину в кризі! Можливо, він сам того не витримає і піде на дно, але тріщина буде розширюватися, лід почне дробитися, з’явиться чиста вода, відкриється дорога до майбутнього.

 

Страшним був мітинґ, який рішенням міськвиконкому (саме міськвиконкому, а не Ленінського райвиконкому, як це було до того) заборонили, та ще й доручили ОМОНу (отряду милиции особого назначения) вжити силових заходів у разі спроби його проведення. Так і сталося: львів’яни  йшли вулицею Коперника, коли на них напали омонівці і вчинили жахливе побоїще. Били всіх, незважаючи на вік чи на стать. Наступного дня у багатьох трудових колективах відбулися зібрання, на яких свідки оповідали про цю подію. У нас виступала побита, з синяками на обличчі молода вродлива чорнява жінка. Плачучи, вона розповіла про тих звірів у чорних мундирах та касках з важкими палицями в руках. Ми засудили дії влади, а найактивніші вирішили, що і в нашому ЛНДРТІ треба створити осередок Товариства української мови. Проте бажаючих очолити Товариство серед старших працівників все не знаходилося (хоч-не-хоч, ще панував страх), і активісти попросили мене – молодого начальника сектора – бути головою оргкомітету, позаяк я обіймав досить високу посаду, мав учений ступінь і певну повагу в керівництва Інституту. 

 

Завдання переді мною постало нелегке, бо в мене і так було багато основної та наукової роботи, а ще, наскільки мені було відомо, "зверху" діяла вказівка не допускати створення товариств у закритих підприємствах. Якось я зайшов з цього питання до нового директора Ростислава Обуханича, який саме в той час розмовляв з куратором обкому партії по селектору і почув таку фразу: "Я не позволю, чтобы единственный нормальный институт стал питомником для украинских буржуазных националистов". Все-таки я активно почав готувати Установчі збори. По допомогу звернувся до заступника секретаря парткому Інституту з питань ідеології – стриянина, що закінчив СШ № 10 на три роки раніше від мене. Не сумнівався, що земляк кинеться нам допомагати. Та розуміння не знайшов. Навпаки, він став переконувати мене в неправильності таких дій і радив створити Товариство рідних мов, до якого могли б увійти осередки української та інших братніх мов. Відповідаю, нехай братні народи створюють собі свої товариства, але нас цікавить українська мова. На жаль, цей солідний чоловік, що походить із порядної стрийської української родини, проявив незрозумілу нехіть допомогти, а в день Установчих зборів несподівано відбув у відрядження.

 

Кілька разів викликав мене на розмову з приводу Товариства заступник директора з питань режиму, як про нього казали, майор КҐБ, російськомовний, але нібито з українським прізвищем. Радив мені облишити цю справу, бо то вплине на мою подальшу кар’єру, все одно ми нічого не доб’ємося, тільки зворохобимо суспільство і все в такому руслі. Якось дав прочитати статтю Вячеслава Чорновола, про яку я відгукнувся схвально. Його це обурило, мовляв, там сама "антісовєтщіна". Питаю: а що тут неправда і неправильно? Він не зміг якось змістовно довести кандидатові технічних наук, що у статті є неправдиві чи нелогічні твердження. Бездумно говорив тільки загальні фрази, яких його навчили у спецшколах, на кшталт: "Народ і партія єдіни". Правда, уже пізніше, після ГКЧП, інший майор з вулиці Дзержинського по секрету повідомив, що той фацет "по режиму" після кожної розмови зі мною писав у КҐБ доповідні записки, що він буцімто займається "вербовкой Шпицера".

 

Нарешті після закінчення робочого дня 30 листопада 1988 року у Конференц-залі Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту відбулися Установчі збори, на яких було створено первинний осередок Товариства рідної мови. У залі зібралося близько 500 чоловік. Я виголосив основну доповідь, текст якої подаю далі:

 

Шановне товариство!

Наше століття є чи не найбурхливішим віком людства. Нестримний розвиток науки,  техніки,  промисловості  супроводжувався  активними суспільно-політичними подіями, серед яких слід відзначити розпад колоніальної системи, розвиток і розквіт відсталих та малих держав і народів, виникнення соціалістичного табору.

 

Значні  події відбувалися і в нашій країні, зокрема в Україні. На жаль, великі піднесення і досягнення нашого народу чергувалися з роками терору та застою. Це стосується і розвитку української культури та її складової частини – мови. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції і встановлення Радянської влади в Україні почалося відродження мови нашого народу. Появилася  українська періодика, українські театри, українське діловодство, багато письменників і поетів писали свої твори українською мовою. Торжествувала ленінська національна політика, основою якої був вільний і всесторонній розвиток всіх націй і народів у складі Радянського Союзу.

 

За тим настали чорні тридцяті-сорокові роки: голод 33-го року, а далі – репресії. Ось, що пише у зв’язку з цим жахливим періодом журналіст Едуард Бєлтов у "Книжном обозрении" № 25 за 17. 06. 88: "То, что сделали с украинской литературой, плохо поддается описанию. Это объясняется тем, что борьба с "буржуазным национализмом" началась с Украины и Белоруссии. В 20 – 30-е годы на Украине была обнаружена некая "контрреволюционная организация", причем, что интересно, она состояла исключительно из интеллигентов: ученые, писатели, художники... Уже к 1930 году было арестовано несколько десятков украинских писателей.

 

Потом второй удар – 1933-й год. Компартия Западной Украины разоблачена как шпионская, расстрелян почти весь ЦК, все руководство и заодно группа писателей "Західна Україна" – тоже почти все без исключения. 1934-й год, убийство Кирова. Целая группа талантливых украинских писателей почему-то оказалась по этому поводу террористами и была расстреляна ровно через две недели: Дмитрий Фальковский, Олесь Досвитный, Алексей Влызько.

 

В 35-м аресты продолжаются… И вдруг 37-й – это уже шквал. Очень мало кто приговорен к лагерю. Как правило, все идут под расстрел. Список расстрелянных писателей читать без слез невозможно…

 

49-й год – еврейские писатели, живущие на Украине. А с ними и украинцы – "недобитые украинские националисты". Все опять идут под расстрел. Есть сведения о том, что всего репрессировано 500 украинских литераторов…" І це із 1000 знищених сталінською машиною письменників усього Радянського Союзу.

Після смерті тирана та усунення від влади його поплічників в Україні почалося, можна сказати, друге відродження. Рідна мова широко входить в усі сфери життя. А Перший секретар ЦК КПУ Петро Юхимович Шелест пише книгу "Україна наша радянська". На жаль, це тривало недовго, бо наступала ера застою. Біля Кремлівської стіни знову з’явився бюст  "Великого вождя", а Петра Юхимовича  тихенько  кудись відправили, та так, що його не можна знайти навіть в Українському Радянському Енциклопедичному Словнику, виданому в 1987 році.

 

На мою думку, застій завдав українській мові найжорстокішого удару, бо цей удар свідомо чи ні, але був спрямований в саме серце народу – він влучив по сільському населенню. Виникла парадоксальна ситуація: була надана широка можливість здобувати освіту, в тому числі вищу, – але якою ціною? – ціною відречення від рідної мови. Усе краще, що було в селі, рвалося до міста, де життя було легше. В місті діставали освіту і часто випускників скеровували на роботу в інші республіки, де знання української мови було необов’язкове. Натомість в Україну переселялися молоді спеціалістиз інших республік, які не знали української мови, і хоч-не-хоч підприємства переходили на російську мову.

 

Ще один шлях викорінення української мови з вишів – запрошення на навчання іноземних студентів. Досить, щоб у групі були 2 – 3 іноземці – і весь потік уже слухав лекції російською.

 

Видавництва потихеньку припинили випуск технічної літератури і підручників українською мовою. Рідна мова залишилася лише в селі, і дехто з новоявлених міських "інтеліґентів" уже соромився розмовляти батьківською мовою, щоб не виглядати селюком.

 

Не слід забувати, що і до сталінсько-сусловського періоду українська мова зазнавала гонінь і переслідувань. Ось як описує цю проблему письменник Борис Харчук у статті "Слово і народ", яка надрукована в журналі "Прапор" № 10 за 1988 рік: "Українському слову з часів його виникнення й на всіх історичних шляхах доводилося нелегко. Здобувши в муках і боротьбі громадянство в писемності, воно стражданням, мужністю і радісною відвагою фольклору, літописців, "Слова о полку Ігоревім" б’є дзвонами в пам’ять і гримить громами в сумління живих і ненароджених, пориваючи до своєї слави і безсмертя.

 

Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів. Горіли хронічки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню як заповіт. Воно наче б чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації – XVI – XVII ст. Слово стало демократичним і неповторним, як республіка Запорізька Січ".

 

У другій половині ХVІІ ст. на всій Україні було вже 24 друкарні. Але в 1720 році з’являється імперський указ Петра І, який стосується України, де узаконюється: "вновь книг никаких, кроме церковных изданий, не печатать". Так розпочинається перелік гонінь і переслідувань української мови. Україна ж на довгі століття перетворюється в країну безпросвітньої неграмотності. I тоді, коли ерудовані ідеологи обидвох монархій (Австрійської і Російської) уже й не збиралися справляти панахиду над українським словом, бо гробокопачі добре потрудилися, раптом залунав живий сміх Енея, світ потрясло "Реве та стогне Дніпр широкий…" I з-під каламутних хвиль випливла, щоб уже ніколи не потонути, чарівна "Русалка Дністровая".

 

Українське слово довело, що воно непідвладне ні зросійщенню, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадяризації. На гордо піднесену голову українства посипалися процеси, циркуляри, укази:

 

1847 рік. Судовий процес "украино-славянистов" (Шевченко, Костомаров, Куліш опинилися на засланні).

 

1863 рік, 18 липня – циркуляр Валуєва: "...никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может".

 

1876 рік, Емський указ. Забороняє завозити в Росію книги українською мовою, а також закриває україномовні театри, гуртки і т. д. Скасували навіть слова: Україна, козак, Запорізька Січ.

 

Але повернімося до наших днів. В якому стані була українська мова і культура у квітні 1985 року та й напередодні XIX партійної конференції, ви знаєте: мова відмирала. На XIX партійній конференції цьому питанню було приділено багато уваги. Так, голова Державного комітету СРСР з питань народної освіти Г. А. Ягодин заявив:

 

"Социалистический интернационализм не безнационален. Он строится на национальной гордости, на прогрессивных, исторических традициях, на уважении к родному языку". Представник українських комуністів Борис Олійник так охарактеризував ситуацію: "Одно из тяжких наследий культа – извращение ленинской национальной политики. Не стоит искать виноватых по регионам. Ведь беда универсальная. В этом плане одинаково печальны и следствие, и причина. Следствие, в частности, на Украине таково: национальный язык очутился почти на околице духовной и материально-производственной деятельности народа. Он постепенно как-то уходит из делопроизводства, из государственного и партийного обихода. Более того, во многих городах уже не существует школ на украинском языке. Почти во всех высших учебных заведениях студенты лишены возможности учиться на языке своих матерей, не говоря уже о детских садах. В этом вопросе не должно быть разночтений. Надо на державном уровне создать режим наивысшего благоприятствования функционированию родного языка во всех сферах и на всех этапах общества, подкрепив теорию правовыми законами, вплоть до привлечения к ответственности лиц, которые препятствуют развитию национальной культуры".

 

Делегати конференції оплесками схвалили цю частину доповіді Б. Олійника. Після XIX партконференції питанням мови почало приділятися багато уваги. Ось і цього місяця, 2 листопада на сторінках газети "Правда" було проведено дискусію за круглим столом під назвою: "СССР – наш общий дом", де завідувач відділу міжнаціональних відносин ЦК КПРС В. Михайлов сказав: "Знание двух-трех языков должно стать нормой. Один писатель из Прибалтики по этому поводу говорил: я знаю три языка, и меня называют националистом. А другой живет в республике двадцать лет, знает один русский язык – он интернационалист. После победы Октябрьской революции, когда партийные работники ехали в национальные республики, они, как правило, в течение самого короткого времени изучали национальный язык. А в последние десять-пятнадцать лет отсутствие этой культуры межнационального общения и правильной языковой политики привело к неприятным конфликтам". До чого головний редактор "Правды" В. Афанасьев додав: "И сейчас вот Геннадий Васильевич Колбин так поступает. Работал в Грузии, овладел грузинским, приехал в Казахстан и тоже начал изучать казахский, недавно встретился с казахской молодежью и говорил на ее родном языке. Это надо всемерно поощрять".

 

А ось що сказав на зустрічі делегатів XIX партконференції з громадськістю області Яків Петрович Погребняк, який одним з перших серед обласних керівників почав і продовжує вживати українську мову під час офіційних заходів: "Сьогодні зростає національна самосвідомість, тому ми повинні краще вирішувати, більш уважно ставитися до питань, пов’язаних з культурою, літературою і мистецтвом, історичними пам’ятками, охороною природи, дальшого розвитку рідної мови й утвердження національно-російської двомовності, максимального врахування інтересів кожної радянської нації і народності. Нам треба офіційні засідання в партійних, радянських установах, господарських і інших організаціях частіше проводити українською мовою, а оратори можуть користуватися тією мовою, яку вони добре знають".

 

Здається, що все ясно: визначено правильний, я б сказав, ленінський шлях. Та, на жаль, сталінщина дала глибокі корені, внесла важко виліковну заразу в духовний розвиток народу та його лідерів. За прикладами далеко ходити не треба. Навіть у жовтні 1988 року в селі, віддаленому на 10 км від найближчої асфальтової дороги, установлено чотири монументальні таблиці площею по 3 квадратні метри кожна з російськими написами. Партійні збори і партійно-господарські активи продовжують звичайно вестися російською мовою. З 76-ти видань, передплачених на 1989 рік нашою профспілковою організацією, лише 7 україномовних (а в Інституті працює 70 відсотків українців). І не треба тут кивати лише в бік адміністрації, партійної чи профспілкової організацій. Бо біда, як зазначив Б. Олійник, універсальна.

 

У нашому відділі, в якому дві третини українців (з них половина розмовляє українською мовою), з 98 газет, передплачених на 1989 рік, лише 13 україномовних видань (13,2 %), а з 89 журналів – лише 6 українських (6,7 %). Наведена статистика показує, що треба проводити велику просвітянську роботу серед працівників, чому, без сумніву, сприятиме первинний осередок Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка.

 

Маємо надію, що нам допоможуть комуністи нашого Інституту, особливо члени парткому, а також районний комітет Комуністичної партії. Позаяк партія виступила ініціатором перебудови, то закликаю комуністів узяти активну участь у нашій роботі. Що конкретно плануємо робити? За основу діяльності ми беремо "Положення про Товариство", надруковане в № 29 "Літературної України" за 1988 рік і "Статут Товариства рідної мови". В тому числі плануємо займатися пропагандою української культури (організовуванням вечорів, концертів, лекцій тощо); сприяти вивченню української мови і культури серед співробітників Інституту; вивчати праці, присвячені національним питанням, вести виховну роботу; сприяти вживанню української мови в усіх сферах діяльності нашого Інституту. Надіємося мати стенд, де "Товариство" вміщуватиме поточну інформацію.

 

Президія Установчих зборів.

Виступає Зенон Літинський – працівник Інституту (позаду аж «побілів» від обурення гіпсовий Ленін), сидять Іван Сварник – письменник, Люба Шахно – працівниця Інституту – секретар зборів, Ігор Кіщук – заввідділом райкому Комуністичної партії, Орест Зятик – секретар парткому Інституту, Володимир Яневич – працівник інституту – голова зборів, Марія Базелюк – голова «сільмашівського» осередку Товариства, Михайло Косів – перший заступник голови Львівської обласної організації Товариства, Василь Репетило – заступник голови Львівської обласної організації Товариства, Василь Шпіцер.

За І.Кіщуком – голова руху «Російськомовних друзів української культури і мови» Микола Сергєєв. Понад усіма – Тарас Григорович Шевченко.

 

Виходячи із завдань, які стоять перед осередком, структура Ради матиме 3 секції:

- секцію громадських ініціатив;

- мовознавчу секцію;

- етнографічну секцію.

 

Крім того, потрібні організаційний сектор та редколегія.

 

Зауважимо, що членство в "Товаристві" потребує високої культури і дисципліни.

Ми повинні бути в перших рядах борців за перебудову: як на просвітянській ниві, так і на робочому місці.

 

Дорогі друзі!

Закликаю вас вступати в Товариство рідної мови ім. Т. Шевченка і взяти активну

участь у його роботі!

 

Чудові промови виголосили Михайло Косів, Марія Базелюк, Василь Репетило, Зенон Літинський та ін. Особливо відзначився Іван Іванович Сварник. В характерній для нього манері він так висміював досягнення комуністів, що зала раз по раз вибухала гомеричним реготом. Шкода, що ніхто не записав цього виступу на диктофон. А можливо, десь-таки та записано?.. У перерві і після завершення Установчих зборів відбувся концерт – без обов’язкової на той час частини з російськомовних пісень.

 

Мене обрали головою осередку, заступником – Володимира Яневича, і ми відразу взялися до справи. Сформували діяльну президію, склали план роботи, почали випускати інститутську україномовну стінгазету, почали вводити україномовне діловодство для внутрішнього вжитку. Тісно співпрацювали з обласною президією Товариства рідної мови, з іншими осередками і приступили до виконання конкретних робіт.

 

Після завершення Установчих зборів представник райкому компартії Ігор Кіщук попросив текст мого виступу. Я не міг йому відмовити, але таке прохання мене трохи насторожило, адже доповідь була досить гостра, тим паче виголошена в закритому, курованому спецслужбами і військовиками підприємстві. Чесно кажучи, очікував щонайменше "виховної бесіди". Бо ще в період підготовки Установчих зборів мене декілька разів викликали в ці служби і настійно рекомендували займатися науковою роботою, а не шкідливою, на їхній погляд, громадською діяльністю. Але, на моє превелике здивування, через тиждень пан Ігор зателефонував мені й сказав: "Я використав фраґменти вашої доповіді на кількох установчих конференціях. Сприймають добре." Мені відлягло від серця, та й приємно було, що в партійних органах були мислячі люди, які вже тоді зрозуміли необхідність іти вперед, а не тупцювати в замкнутому просторі комуно-есересерівської ідеології.