Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 2. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 9 трав. 2014 р., 10:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 трав. 2014 р., 10:30 ]

Стрийська СШ №10

Перефразовуючи геніального Тараса, можу сказати: "Мені тринадцятий минало, як я покинув рідний дім". Це справді недалеко від правди, позаяк від мого рідного села до Стрия, відстань між якими – дванадцять кілометрів, тоді не було хоч би якого транспорту, хіба що зрідка в село заїжджала випадкова вантажівка. До найближчої автобусної зупинки треба було йти понад чотири кілометри через густий ліс, та ще й добряче під гору. Тому я міг приїжджати зі Стрия додому восени та навесні тільки на вихідні, а взимку, коли випадало багато снігу, лише на Різдвяні свята.

 

Із сьомого класу я продовжив здобувати освіту у Стрийській середній школі №10. Мати якимсь дивом домовлялася із знайомими (або й незнайомими) людьми, у котрих я за невелику плату мешкав на квартирі. Поміняв немало місць проживання, бо багатші люди, котрі мали просторі помешкання, квартирантів не потребували, а в тісних квартирах жити було незручно, і доводилося знову шукати щось краще. Наприклад, на початках свого навчання у місті я мешкав в однокімнатній, щоправда, доволі просторій, квартирі разом із господарем, господинею, їхньою чотирнадцятирічною дочкою і ще двома хлопцями-учнями з інших сіл. Господарі спали на двоспальному ліжку, дочка на диванчику, а ми – на розкладайках. Незважаючи на нелегкі умови проживання, я почерпнув багато корисного та необхідного для подальшого життя, бо господарі зазвичай мені траплялися добрі, виховані й культурні.

 

У школі мене, нікому невідомого селючка, посадили за останню парту разом із височенним переростком, що, бувало, сидів в одному класі по два роки. Звали його Романом, але чомусь "пришили" прізвисько Ньома. Недавно цей широкоплечий, здоровенний Ньома поламав ногу, тому ходив до школи на милицях. Він був мізкуватий, але хуліганистий хлопець, якому подобалося робити на уроках різні пакості, щоб виділятися на тлі інших хлопців. Я ж завжди дуже уважно слухав учителів і міг відповісти майже на кожне поставлене мені запитання. Ньома це зауважив і на диво почав ставитися до мене з певною пошаною, а також просив підказувати, коли вчителі зверталися і до нього. З часом ми досить-таки заприятелювали, і я мав гарного захисника від нападок міських хлопців, а йому краще пішло навчання.

 

Одного дня до класу увійшла директорка й оголосила, що у школі почався прийом семикласників до комсомолу. Всі весело гайнули за нею, бо це означало, що на сьогодні уроки були вже закінчені. Я ж трохи виждав і помаленьку пішов додому. Для мене вступ до цієї організації означав щось неприємне і навіть огидливе. Я пригадав, як мого старшого брата і його однолітків у сільській школі примушували вступати до комсомолу, але вони категорично відмовлялися. Дітей піддавали справжнім тортурам, бо крім засобів морального та фізичного впливу, їх на всеньку ніч замикали до сирого, запаскудженого щурячим послідом підвалу. Батьки тоді ще не сміли виступити на захист свого дитяти. Перед очима зринув і образ першого сільського комсомольця, який назавжди став об’єктом постійних кпин та прикладом христопродавця – адже той, хто вступав тоді в комсомол, змушений був відректися від віри і плюнути на Розп’яття Христа. Мої брати – ані старший, ані молодший – ніколи не були в комсомолі.

 

Сьомий клас я закінчив майже на "відмінно". Був нагороджений похвальною грамотою, і наступного року мене посадили вже ближче до дошки, ба більше – призначили старостою класу, обрали членом шкільного комітету комсомолу, зобов’язавши відповідати у школі за ідейно-виховну роботу й вивісили мій портрет на шкільній Дошці пошани.  

 

 

Понад рік я успішно працював на обох посадах, аж якось посеред уроку до класу увірвалася директриса і сердито скомандувала: "Шпіцер, до мене в кабінет!". Трохи розгублений і стривожений, я неохоче поплентався за нею. Уже там вона дала волю своєму гніву, причиною якого став виявлений факт, що один з найкращих її учнів, якого планували нагородити грамотою міськкому комсомолу, не був членом цієї ленінської організації. Виливши на мене всю свою злість, нарешті запитала, чому я не в комсомолі. Я відповів, що мене туди ніхто особливо не звав, а самому напрошуватися було нескромно, одначе я намагався сумлінно виконувати доручені мені комсомольською організацією школи обов’язки відповідального за ідейно-виховну роботу. Згодом Віра Володимирівна трохи заспокоїлася і наказала бігти до секретаря міської комсомольської організації та пояснити йому цю справу. Схвильований після директорської прочуханки, я несміливо увійшов до величезного кабінету. Рослий  красень-секретар привітно усміхнувся, вийшов з-за столу, привітався зі мною за руку, а потім щиро розреготався і посміювався протягом усієї розповіді про мою комсомольську історію. Він походив з наших країв, мабуть, тому й так іронічно сприйняв цей випадок. Звелів написати заяву і тут же особисто прийняв мене до свого товариства.

 

Учителями в нашій школі працювали і старші за віком стрияни, які здобули освіту та вчительську практику ще до війни, і заїжджі росіяни та євреї, і молоді випускники вже радянських вишів. Дотепер у мене залишилися про них усіх щонайкращі і найтепліші спогади. Вони досконало володіли ремеслом педагога, були щирими, добрими людьми, любили свою працю і довірених їм дітей. Майже всі мої однокласники після закінчення школи продовжили навчання у вищих та спеціалізованих навчальних закладах, здобули професійну освіту. У нашому класі крім українців навчалися росіяни і євреї, та я ніколи не чув, щоби хтось когось на цій підставі ображав чи принижував. Можливо, причиною була так звана "хрущовська відлига", але в нашій школі тоді не було міжнаціональної ворожнечі. Те саме можна сказати й про вчителів, багато з яких мало російські прізвища (Алфьорова, Єгорова, Наришкін, Дорогов), але спілкувалися з нами українською і добре до нас ставилися. Учні за це їх поважали й шанували. 

 

  

Серед учителів вирізнявся Микола Іванович, який був надзвичайно суворий та вимогливий і прагнув навчити нас не тільки географії, а й культури поведінки та мови, уміння одягатися та дотримуватися ідеальної чистоти. Високий, ставний, бездоганно вдягнутий, він як географ завжди ходив з указкою, котру для виховних потреб використовував без зволікань. Якщо котрийсь хлопець тримав руки в кишенях, відразу діставав указкою по руках, якщо хтось перехилився через вікно, виставивши у приміщення туго обтягнутий штанами зад, тут же указка з тріском опускалася на власника тих штанів. Уважно прислухався до нашої мови і робив зауваження, коли ми помилялися або вживали русизми чи діалектизми: "Говорити треба не "тоже", а "теж" або "також"; не "одѝнадцять", а "одинȧдцять"; не "чотѝрнадцять", а "чотирнȧдцять".

 

Наша школа побудована на території, де колись пролягала межа між Стриєм і Стрийськими Ланами, які вже злилися в одне місто. Більшість учнів проживала на колишніх Ланах, і коли вони занадто невиховано поводилися, він іронічно казав: "Видно, що ви з Ланів. Бо Лани – то є щось таке, що від села відірвалося, а до міста не прилипло". На стрийських-ланських пустунів це діяло безвідмовно. Водночас йому не було рівних в організовуванні туристичних походів із ночівлями у наметах, у тому числі й на Парашку та Говерлу, за що ми йому прощали його суворість і сприймали її як належне.

 

Певні проблеми мали викладачі суспільних наук, бо культ Сталіна вже було засуджено, а культ Хрущова його охвістя ще не встигло сформувати. Тому на уроках історії нас напихали рішеннями та програмами, ухваленими на останніх з’їздах КПРС. Також треба було тупо запам’ятовувати всі дати, пов’язані з діяльністю Леніна й з Жовтневим переворотом. Історію ж Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, національно-визвольної боротьби ОУН-УПА совєтська історіографія замовчувала або ж висвітлювала неправдиво та спотворено. Це стосувалося і всесвітньої історії, яку подавали дуже дозовано й однобоко, щоб підкреслити важливість класової боротьби та велич Росії. Нас учили, наприклад, що радіо, телефон, паровоз винайшли росіяни, вони ж першими піднялися у повітря. Потім, бувало, через це я потрапляв у незручні ситуації.

 

Уже студентом я приїхав додому і став свідком суперечки між хлопцями, які з’ясовували, скільки було всіх генералісимусів. Хтось стверджував, що тільки Сталін, хтось говорив про двох, трьох і навіть чотирьох генералісимусів. Але був там такий собі Іван, хлопець без вищої освіти, який завжди казав на одного більше. Тоді я самовпевнено заявив, що генералісимусів було тільки три і назвав їх так, як учив мене шкільний учитель історії Микола Степанович: Сталін, Чан Кайші та Фрάнко. Іван спокійно відповів, що їх було чотири. Я наполягав на своєму, і врешті ми з ним побилися об заклад на пляшку коньяку (він був набагато старший від мене) та домовилися поставити крапку в цьому питанні наступного дня. Назавтра ми поїхали до Стрия, і я зайшов до свого колишнього вчителя історії, з яким у мене збереглися добрі стосунки, щоб він довів Іванові його помилку. У Миколи Степановича був гість, але він сказав, що рацію маю я і що він піднімає ставку до ящика коньяку та попросив мене зайти з Іваном через півгодини. Вислухавши це, Іван посміхнувся і повів мене до міської бібліотеки. Там замовив енциклопедію, розгорнув її на потрібній сторінці, і я прочитав: "Генералісимус – найвище військове звання. Надавалося полководцям, що командували в ході війни декількома, найчастіше союзними арміями. Вперше це звання було надане в 1569 році у Франції герцогові Анжуйському". Далі йшов перелік генералісимусів Франції, Австрії, Священної Римської імперії. Довідався, що в Російській імперії першим генералісимусом став воєвода Шеїн, далі злодійкуватий князь Меншиков, принц Брауншвейзький, Суворов, Сталін. Загалом у світі цей титул мало близько 50 осіб. Отже, Микола Степанович, якого ми вважали всезнаючим істориком, несамохіть помилився. Він був східняк, освіту здобув у радянському виші і його там навчили, що генералісимусів було три. Комуністичних істориків можна зрозуміти: ну, не міг Сталін бути у списку після Меншикова та Суворова… Добре, що Іван був моїм родичем і милостиво обмежився пляшкою, а не вимагав ящик коньяку.

 

Дуже часто наші вчителі, учасники війни Федір Дарійчук, Микола Івченко, Михайло Дорогов, оповідали нам про фронтове життя. Ніхто з них ніколи не говорив про героїзм та сталінський патріотизм, як це стало модно висвітлювати за Брежнєва, а навпаки – про недоїдання, недосипання, вічне очікування смерті. Викладач української мови й літератури Федір Григорович на фронті був зв’язківцем і розповідав нам, яка це небезпечна справа під шквальним вогнем та вибухами знаходити місця обриву телефонних проводів. Свою розповідь завжди закінчував, що єдиною його мрією на фронті було виспатися.

 

Наш класний керівник Микола Степанович утратив на війні праву руку, але скільки ми не просили його розповісти саме про цю подію, завжди відмовлявся.

 

Фізика Михайла Дорогова забрали на війну молодесеньким юнаком, і він перебував трохи позаду, забезпечуючи фронтовиків боєприпасами та пальним. Як фізик і людина з вродженим почуттям гумору, навчаючи нас, що при випаровуванні рідина охолоджується, він розповів про такий випадок на фронті. Молодий боєць доправляв до передової бочку з бензином, на яку й примостився. Бочка була ледь відкрита, через випаровування бензин охолодився і хлопак відморозив своє чоловіче достоїнство. Дотепер не можу збагнути, правда це чи жарт. Але те, що при випаровуванні рідина охолоджується, про всяк випадок запам’ятав назавжди.

 

Хрущов довершив процес десталінізації на ХХІІ з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. Тоді було ухвалено рішення викинути тіло Сталіна з мавзолею, демонтувати всі поставлені на його честь пам’ятники, перейменувати вулиці й населені пункти та спалити всі його твори і присвячені йому книги (на жаль, нинішні нащадки сталіністів – прихвосні із КПУ – діють наперекір рішенням цього з’їзду). Наш класний керівник, ревний прихильник "світлого комуністичного майбутнього", хоч-не-хоч довів до нашого відома про ці історичні здобутки рідної партії і попросив принести до школи на спалення приурочені Сталіну книги, газети та журнали, якщо в когось із нас вони збереглися. Класом пробіг легкий смішок, а один з учнів неголосно, але так, щоб усі почули, сказав, що папір зі Сталіним давно вже використаний за призначенням. Раптом підняв руку мій сусід за партою Андрій і попросив відпустити його додому за повним зібранням творів Сталіна, яким колись нагородили його батька за "значні трудові досягнення". Нас двох відправили принести цей "дарунок" колишньої сталінської влади.

 

Батько Андрія походив із давньої галицької інтелігенції, мав добру освіту і займав високу посаду головного інженера на великому підприємстві. Тому й помешкання у нього було відповідне: три величезні, вишукано умебльовані кімнати, у найбільшій з котрих привертав увагу розкішний рояль, а також прикрашена високими вазонами веранда та простора кухня. Певна річ, що таку обстановку українська родина не могла поганити сіренькими томиками Сталіна, і їх викинули на горище. Повне видання книг колишнього "батька всіх народів", яке ледве помістилося у  величезному кошику, ми з високо піднятими головами принесли до школи та скинули на загальну купу, де вже були зібрані його витвори зі шкільної бібліотеки і з домашніх бібліотек учителів-"визволителів".

 

Моєму поколінню пощастило не вивчати творів Сталіна, культ якого під тиском Хрущова засудила КПРС, ні самого Хрущова, якого очорнило брежнєвське охвістя, ані лавреата Ленінської премії з літератури Брежнєва, якому в часи мого навчання ще не встигли написати книгу "Малая Земля".

 

Один за одним збігали роки навчання, і врешті мені виповнилося шістнадцять. Для радянської дитини це була важлива дата, бо їй видавали паспорт, і вона ставала майже повноцінним обивателем тієї напіврабовласницької держави: діставала прописку, могла влаштуватися на роботу, поїхати в інше місто, завести ощадну книжку. Я також пішов до міліцейського паспортного відділу із заявою видати мені, як учневі міської школи, паспорт громадянина СРСР.

 

Тамтешній начальник доступно пояснив, що радянська держава ділить людей на дві категорії – гегемон-пролетаріат (зрозуміло, що пролетаріат ніколи не був гегемоном, бо цю функцію успішно і не без користі для себе виконували окремі його представники, що вибилися до партійної верхівки) та селян. Однак городянам усе-таки видавали паспорти, і вони мали певну свободу у працевлаштуванні, проживанні, пересуванні. Зате селяни були справжніми рабами, бо паспортів їм не видавали, а без цього документа або без рішення відповідних органів вони ніколи не могли покинути "рідний" колгосп, не могли влаштуватися у місті навіть на найчорнішу роботу. На запитання, що я маю робити далі, адже навчаюся у міській школі і без паспорта обійтися не можу, він видав мені тимчасовий, дійсний на два роки паспорт, і додав: "Якщо вступиш до інституту й успішно його закінчиш, тобі видадуть справжній паспорт, коли ж ні – доведеться повертатися у село і працювати в колгоспі".

 

Сільська молодь усякими способами намагалася отримати паспорт, щоб вирватися з колгоспу і не працювати за трудодні, а влаштуватися на якесь підприємство та заробляти хоч невеликі, але все-таки гроші. Реально того можна було досягнути, поїхавши за комсомольською путівкою на шахти, лісоповали чи цілину, тобто треба було покидати Галичину й вирушати в Росію, Казахстан, на Донбас. Там вони одружувалися і народжували дітей, які ставали російськомовними. Бувало, дехто приїжджав з дітьми погостювати до батьків. Їхні нащадки розмовляли тільки на "общєпонятном язикє", а коли батько в розмові зі своїми рідними вживав українську мову, вони обурювалися і вимагали переходити на російську. Це й не дивно, бо навіть Ленін писав, що "…обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения…" і далі продовжив, що вони перетворюються в "…истинно русского человека, великоросса-шовиниста, в сущности, подлеца и насильника…". У "безпаспортні" для селян часи десятки уродженців нашого села виїхали з України на заробітки і залишилися там назавжди. Якщо сьогодні ви зустрінете російськомовного Яцика, Байталу, Палюка, Мельника, Петрика, Микитина, Гошовського, Собка, Коваля, то, може статися, що вони є нащадками отих наших хлопців, які вимушено покинули рідне село.

 

Новозбудована Стрийська СШ №10 мала світлі, просторі актову і спортивну зали, тому в нас активно діяли не тільки фізичний, хімічний та інші гуртки, а й драмгурток, хор, а особливо багато було спортивних секцій. Від раннього дитинства великий прихильник спорту – спочатку подавав м'ячі старшим хлопцям, а пізніше кожну вільну хвилину старався поганяти у футбол – у Стрию я записався до кількох секцій: баскетбольної, волейбольної, гімнастичної. Крім того, був капітаном непоганої сільської футбольної команди, яка успішно грала проти наших суперників із навколишніх сіл.

 

Усе ж найбільше я захопився боксом. Для того було щонайменше два мотиви: по-перше, наш учитель фізкультури був призером першості СРСР з боксу у важкій вазі, і кожен стрийський підліток хотів бути подібним на нього; по-друге, повоєнні діти були шаленими забіяками і треба було вміти постояти за себе. Як тренер Віктор Олександрович виховав немало класних боксерів, одним з яких був відомий стриянин Мирон Муха. Я хотів також стати добрим боксером, тому старанно тренувався і з часом почав працювати у спарингах, а потім і проводити справжні бої. Найбільше мені запам'ятався бій із хуліганистим центровим хлопцем на прізвисько "Плюшкін". Річ у тому, що на Ланах, про які я згадував раніше і котрі тепер хоч-не-хоч представляв, мешкали давні патріотичні родини (Бандери, Білецькі), а на площі Перемоги проживали російські окупанти Стрия, які захопили помешкання, що раніше належали полякам, жидам та українцям. Перших вони виселили до Польщі, третіх – до Сибіру, а других знищили німецькі окупанти. Певна річ, що між ланниками та центровиками не могло бути великої любові, радше навпаки. Тому цей бій був не тільки моєю особистою справою – я стояв за українські Лани. Десь у другому раунді мені вдалася блискуча комбінація – прямий удар правою, лівою рукою аперкот по печінці, що змусило суперника опустити праву руку і відразу потужний боковий удар лівою у щелепу. "Плюшкін" опинився на настилі рингу і самостійно звестися уже не міг. Його перенесли до відчиненого вікна, дали понюхати нашатирного спирту, почали робити штучне дихання. Нарешті він розплющив очі, оглянув затуманеним поглядом залу й несподівано розплакався. Відтоді мій вуличний авторитет значно виріс.  

 

  

Навчався я добре, на уроках був дуже уважний і все легко запам’ятовував. Відвідував фізичний та хімічний гуртки, любив розв’язувати складні математичні задачі, читав багато науково-популярної та художньої літератури. Завдяки старанням шанованого вчителя Остапа Миколайовича Гаркота навчився добре креслити. Про це знали мої хлопці-односельці, які навчалися у Стрийському технікумі механізації сільського господарства, і мені часто доводилося робити креслення для їхніх курсових та дипломних робіт. Деколи просили розв’язати якусь задачку з математики чи фізики. Чимало завдавав мені праці на сім років старший Василь Одинак, який після служби в армії вступив на заочне навчання – не пам’ятаю до якого вишу. Якось попросив вирішити кілька задач, серед котрих була знайти площу трикутника за трьома відомими сторонами. Майже цілу ніч я мучився над нею, але таки подолав. Наступного дня на уроці математики Анна Андріївна показала нам, як такі задачі можна вирішувати. Мені було дуже приємно, тому що, виявляється, минулої ночі я самотужки вивів формулу Герона.

 

Мушу вкотре згадати про Микиту Сергійовича, бо він не тільки намагався "наздогнати і  перегнати Америку", а й пообіцяв побудувати комунізм. Лідер совєтських комуністів вирішив, що того можна буде домогтися використанням у промисловості розмаїтих хімічних речовин, а в сільському господарстві – виготовлених з використанням хімічних процесів мінеральних добрив. Доповнивши Леніна, він так і заявив: "Комунізм – ето єсть совєтская власть плюс електрифікация всєй страни плюс хімізация народного хозяйства". По всій країні почали масово затруювати різними хімікаліями (наприклад, сумнозвісним "дустом") поля, ліси, річки, водоймища. Повсюдно велася пропаганда, що майбутнє людства за хімією. Підігрівала любов до хімії і молода симпатична вчителька Любов Григорівна. Треба визнати, я на це впіймався і, закінчивши школу із золотою медаллю, вирішив вступати на хімічний факультет Львівського політехнічного інституту.

 

Львівська політехніка

Протягом літа я готувався складати на вступному іспиті до Львівської політехніки хімію, бо тоді медалістові достатньо було отримати з профілюючого предмета оцінку "відмінно" і він ставав студентом. Я не сумнівався, що саме так знаю хімію, тому підготовкою до складання інших дисциплін – математики, фізики, української мови – знехтував. Приїхав до Львова (до того був тут тільки один раз на одноденній екскурсії), знайшов Політехнічний інститут і біля входу зустрів минулорічного випускника нашої школи Володьку Окопнюка, який запитав, куди я хочу вступати. Почувши про хімію, він сказав, що навчається саме на цьому факультеті і виголосив довгу промову, у якій про цю спеціальність говорив тільки негативно. Завершив думкою, що хлопцеві треба вступати на престижні факультети – автоматики, електрофізичний або радіотехнічний. На моє запитання, котрий з них найпрестижніший, він назвав електрофізичний. Отак Володька визначив мою подальшу професію, і я став абітурієнтом факультету електрофізики (ФЕФ). Я не знав, що на ті справді престижні факультети в той час вступало багато львів’ян, які позакінчували спецшколи і мали добрі знання, тому мені доведеться нелегко. Тепер крім хімії мене чекали ще інші екзамени – математика письмова й усна, фізика, твір з української мови, – предмети, до яких я не готувався, тому розумів, що сподіватися на "п’ятірку" з письмової математики не можу.

 

Вступати приїхали й мої однокласники – Петро Бандера та Роман Іванус. Здали ми приймальним комісіям необхідні документи і нам видали скерування на поселення у студентський гуртожиток, який був тоді вільний з причини літніх канікул. Три молоді абітурієнти-стрияни поселилися у кімнаті гуртожитку на вулиці Чистій, четвертим у кімнаті був звільнений із армії солдат у військовому однострої. Познайомилися, перекусили і взялися до навчання. Працювали допізна, а потім полягали спати.

 

Незважаючи на неймовірну втому і здоровий молодий організм, сон у мене був неспокійний: щось не давало спати, постійно перекидався з боку на бік, снилися колючі тернові хащі, кусючі комарі, злі мухи, набридливі ґедзі. Врешті-решт довелося розплющити очі, і що я побачив? Ромцьо, скулившись калачиком, спав на столі. Петро в позі замріяного мислителя дрімав, сидячи на стільці. А моє тіло було вкрите пухирями і нестерпно свербіло. Стареньке пожовкле простирало почервоніло від плямок крові, перемішаної з тільцями розчавлених гидких комах.

– Боже, що то таке? – вигукнув я. Петро розплющив одне око і спокійно відповів:

– Блощиці. Звикай до життя совєтського студента. То лише початок.

– А солдат?

– Солдат спить. Вони його знають. – Такою була моя перша ніч у Львові.

 

Екзамени пройшли непросто, та я таки вступив і став студентом-електрофізиком. Нам урочисто вручили студентські квитки й наказали запастися робочим одягом, бо через три дні нас повезуть на місяць у колгосп Житомирської області на збирання  картоплі. Щасливий, я гайнув додому, де утішив батьків своїм студентським квитком, а мати підготувала мені на дорогу необхідні одяг та харч.

 

Завезли нас у (не пригадую, як звалося) село Коростишівського району, розселили по селянських домівках, і наші звиклі до міських вигод львів’янки нарешті побачили, як живуть українські колгоспниці: вода у криниці, умивальник на вулиці, нужник за стодолою, лазня у Коростишеві. Ми з одногрупником Зеником потрапили в молоду сім’ю Луценків, які дуже опікувалися нами, а господиня завжди намагалася добре нагодувати. Особливо споживали багато помідорів, які  там добре зародили (у наших краях тоді це була рідкість). Я уперше мешкав у зазбручанській українській родині, і ті люди мені дуже сподобалися своєю щирістю, добротою, нелукавістю. Коли ми від’їжджали, вони влаштували прощальну вечерю, на котрій нам із Зеником довелося попробувати бурячанку. Господар щедро підливав, а ми, недосвідчені, ще не вміли дуже опиратися, тому зранку мене так боліла голова, як більше ніколи в житті. Коли ми забралися на борт вантажівки, що мала везти нас до Житомира, наша добросерда Луценчиха навіть розплакалася. Наступні два роки восени нас також відправляли на місяць до колгоспів, щоправда, уже у Львівській області.

 

  

Певна річ, що я приїхав до Львова з наміром учитися тільки на "відмінно", як і в школі. Таким було моє кредо – не пасти задніх, а крім того, відмінники отримували підвищену стипендію, що для мене було немаловажно. Перший семестр закінчив успішно, склав усі заліки й екзамени, але на останньому – з історії КПРС – отримав "задовільно". Треба сказати, що на семінарських заняттях з історії партії я часто вступав у дискусії з викладачами. Говорив, що не так все добре у нашій країні, як мовиться про це на лекціях з історії, не такий уже й рай ми побудували. Запитав, наприклад, чому моя мати минулого місяця заробила в колгоспі "так багато", що аж заборгувала йому три карбованці (вона попросила свого ж колишнього коня, щоб привезти дров з лісу) і це навчителю було явно не до вподоби. У наступному семестрі історія з "історією" повторилася. Питаю викладача, чому він ставить мені трійку, адже я відповів на всі питання. Той відрізав: "Да, ви знаєтє, но нє панімаєтє". Очевидно, так оцінили історики мої дискусії і спроби показати світ таким, яким я його бачив, тобто – говорити правду. Після другої "трійки" за історію КПРС я заявив екзаменатору: "Владзімір Кіріловіч (це був літній білорус і саме так з білоруським акцентом він представлявся студентам), "трійки" я одержуватиму і так, але моєї ноги більше не буде на ваших лекціях". Тоді ще було відносно вільне відвідування, і я справді протягом двох семестрів зовсім не відвідував лекцій, ходив тільки на семінарські заняття та складати іспити. Щоправда, потім усвідомив свою хибну поведінку і зрозумів, що треба вчитися і вчитися, а не звертати уваги на образи за несправедливі оцінки. Далі я уже намагався не пропускати лекцій.

 

Якщо Хрущов бачив комунізм у тому, щоб громадяни СРСР мали змогу їсти більше, аніж американці, і всі поголовно були невіруючими, то брежнєвська кліка заповзялася зблизити в СРСР нації і створити нову спільноту – совєтський народ. Для того треба було знищити національні мови, тому вони задіяли механізм зросійщення. Ходили чутки, що було заплановано найперше зросійщити білорусів, потім вірменів, третіми мали стати російськомовними українці. У Львівській політехніці зросійщення проводили дуже просто: на кожному потоці було кілька чужинців – німців, угорців, в’єтнамців чи кубинців – і лекції уже читали російською, бо вони буцімто не розуміють української. Хоча на першому курсі вони й російську знали не набагато краще, аніж українську. А позаяк поселяли їх у гуртожитку в одній кімнаті разом з українцями (російськомовних у гуртожитку практично не було, бо зазвичай вони були львів’янами), то й розмовляти по-нашому чужинці навчилися б скоріше.

 

Якось захворів російськомовний викладач вищої математики і на заміну йому прийшов молодий лектор, який заговорив українською. Декотрі студенти підняли ґвалт, вимагаючи читати лекцію російською. Викладач спокійно сказав: "Хто не розуміє української, тому дозволяю вийти". Аудиторію покинули всі росіяни, євреї та мадяри (правду писав про них Ярослав Гашек). Залишилися українці та німці. Останні сказали, що математику можна слухати й розуміти будь-якою мовою. Однак подальші лекції вже були російськомовними.

 

До нашої кімнати крім мене та Омеляна Кожана з Рави-Руської поселили німців Конрада Ґаєра та Германа Штарке. Перший походив з якогось давнього шляхетного німецького роду і поводився абсолютно бездоганно, зате інколи проявлялося його зверхнє ставлення не тільки до нас з Омеляном, а й до своїх земляків. Більшість німців з нами також не дуже спілкувалася. А от Герман Штарке, батько якого працював поштарем і виховав сина в дусі марксистських ідеалів Німецької Демократичної Республіки, був справжнім демократом – дуже товариською, доброю людиною, і ми з ним щиро заприятелювали. Щороку ми їздили до батьків на Різдвяні свята. Мій німецький товариш був захоплений нашою колядою та українською гостинністю. Народжений у Саксонії, він мимоволі говорив з легким акцентом. Жартома любив наголошувати: "Німеччина – то є Саксонія плюс колонії". Якось до нас зайшов мій дідусь Василь Гошовський, і вони довго розмовляли німецькою мовою, після чого Герман сказав, що дідусь знає німецьку мову краще від нього, бо говорить без акценту.

 

Мене дивувала, як я спочатку вважав, німецька скнарість. Коли хтось з них просив у товариша сигарету (пачка сигарет тоді коштувала 30 копійок), то відразу віддавав йому дві копійки і той без найменшого спротиву їх забирав. Одного разу ми з великою групою німців поверталися з футболу, хтось з них заплатив кондуктору за всіх (по 4 копійки за особу). Решта тут же почали нишпорити по кишенях і повертати йому ті сміхотворні чотири копієчки. Я тоді не стримався і запитав Германа, чому вони так чинять (адже в наших звичаях поставити комусь каву з коньяком і не взяти з нього ані копійки вважалося ледь не доблесним вчинком), на що той відповів: "Я не хочу бути комусь зобов’язаний за чотири копійки". Надалі я у своєму житті також намагався не бути зобов’язаним "за чотири копійки".

 

  

Після закінчення інституту ми з Германом ще деякий час листувалися, а зустрілися  аж через двадцять років. Уже на посаді Львівського міського голови я поїхав з офіційною візитою у Німеччину до нашого міста побратима Фрайбурґа, договір про побратимство з яким було укладено кілька років тому ще моїм попередником. Богатирської статури обер-бурґомістр Бьоме влаштував львівській делегації щонайсердечніше прийняття, ми обмінялися сувенірами, підписали документи на продовження договору про побратимство. Потім оглянули старовинну, вишуканої архітектури, ратушу. На площі перед міською управою пан Бьоме звернув мою увагу на герби міст-побратимів, викладені кольоровою бруківкою перед входом до ратуші. Трохи сконфужений, я зауважив, що українською мовою повинно бути "LVIV", не "LVOV", як там було написано. Уявіть собі моє здивування, коли наступного ранку Бьоме ніби ненароком прогулявся зі мною побіля гербів, а там уже красувалося слово "LVIV"!

 

Перед завершенням відвідин до рук мені потрапила моя старенька записна книжечка з телефонами, яку я без жодного умислу розгорнув на сторінці, де був записаний телефон Германа Штарке. Не сподіваючись додзвонитися, адже минуло вже двадцять років, та й держава НДР перестала існувати, я набрав номер і несподівано почув його голос! Домовилися, що на зворотній дорозі я заїду до нього. Мені довелося проїхати автомобілем понад половину Німеччини і, безперечно, вразили їхні дороги – широкі, рівнесенькі, без жодної ямки, та узбіччя – чистесенькі, із старанно підстриженими кущами й деревами, доглянутими газонами.

 

Раптом, немов за помахом чарівної палички, картина змінилася: дорога стала брудною та вибоїстою, узбіччя давно не кошені, зарослі бур’янами та кущами. Особливо вразила дерев’яна, обшита очеретом корчма при дорозі. На подвір’ї цього закладу було кілька заставлених пляшками, склянками, кухлями з пивом столів, за котрими сиділи веселі молодики, димів мангал, на якому смажилися шашлики. Довершував картину парубчак, який за кілька кроків від шинку під деревом зосереджено відливав те, у що перетворилося випите пиво. Шоковий контраст між Західною Німеччиною та її східною сестрою, яка майже півстоліття була під совєтською окупацією!

 

Мабуть, якась вища сила обрала два надзвичайно працьовиті, дисципліновані, розумні народи, розділила їх надвоє і, для науки іншим, дала шанс одній половині жити нормальним життям, а іншій – "будувати соціалізм". Маю на увазі німців та корейців. На жаль, попри очевидні трагічні наслідки, яких досягли східні німці порівняно із західними та північні корейці порівняно з південними, сюди ж можна додати й Радянський Союз у порівнянні з цивілізованим світом, сьогодні майже кожен десятий громадянин України має намір голосувати за комуністів!

 

Приїхали ми в місто Геру, де жив і працював мій Герман, пізно вночі. Воно в той час виглядало так, як більшість міст Радянського Союзу: погане освітлення, облуплені фасади будинків, розбиті дороги, вітер розносить газети, поліетиленові пакети, папери, інше сміття. Назустріч, похитуючись, йшов середнього віку чоловік. Я підійшов до нього і дуже недосконалою німецькою почав розпитувати, як потрапити на площу, де мешкає мій товариш. Він втупився в мене поглядом, досить довго мовчав, а потім прохрипів: "Ґаварі на русском!".

 

Зустріч з сім’єю Германа була надзвичайно тепла. Його дружина з дочкою приготували смачну вечерю, і ми з великим задоволенням посиділи за столом після виснажливої дороги. Потім жінки пішли спати, а ми до ранку ділилися своїми спогадами та розповідали один одному про своє постстудентське життя.

 

Відомо, що після об’єднання Німеччини у колишній НДР була проведена люстрація, яка показала, що майже чотириста тисяч громадян цієї держави були аґентами сумнозвісної "Штазі" – аналога совєтського КҐБ. Виявлених у співпраці зі "Штазі" людей звільняли з державної служби і не дозволяли їм працювати вчителями та вихователями дітей. Але ані дружину й дочку Германа, які працювали вчителями, ані його самого, що майже двадцять років працював секретарем партійної (Соціалістичної єдиної партії Німеччини) організації на великому державному підприємстві, не позбавили місця праці. Мені було надзвичайно приємно пересвідчитися у порядності цих людей. Мій колишній однокурсник, неабияк розповнілий і посивілий, вибачився, що перестав листуватися зі мною, бо так йому наказали певні служби на підприємстві (до речі, мені також заборонили це робити, коли я влаштувався на роботу в науково-дослідний інститут). Сказав, що після об’єднання із Західною Німеччиною їхні заощадження не пропали, і вони придбали собі нові меблі, сучасну побутову техніку, два автомобілі – для себе та для дочки. Я порадів за них і почав нахвалювати Горбачова за те, що він з розумінням поставився до злиття Німеччини в одну державу. Несподівано Герман назвав цю подію переворотом і пояснив, що йому важко тепер усвідомити, задля чого він прожив життя. Будинок, у якому він отримав від попередньої держави квартиру, скоро повернуть колишній його власниці. Хімічний завод, який раніше виробляв щось для Азербайджану і де він працює, скоро закриють, а знайти працю у новій Німеччині в його віці практично неможливо. Його долає незборима депресія, і він не знає, як жити далі. Коли я від’їжджав, мій друг був дуже засмучений, а через якийсь час до мене дійшла звістка, що він помер від серцевого нападу.

 

Студенти-українці змушені були не тільки слухати лекції чужою мовою, а й користуватися російськомовною літературою і підручниками, бо українські вже не випускали. Передусім нам важко було вчитися і складати російською екзамени з технічних дисциплін, бо здебільшого й розмовну російську ми знали ще недосконало. Одного разу мені довелося складати іспит російськомовному викладачеві. Почав говорити російською, але моя вимова йому не сподобалася, і він запропонував перейти на українську. Виходило ще гірше, бо я не зміг у процесі відповіді відразу перекладати українською технічні терміни, яких мене навчили по-російському. Тоді шанувальник чистої мови зневажливо кинув: "Ну, ладно. Ґаварітє на свойом язике…". Понині я вдячний цій людині, бо після того випадку обзавівся російсько-українським словником і надалі вже міг відповідати чистою рідною мовою.

 

Ще одним непередбачуваним утрудненням була "воєнка" – вивчення військової справи, на яке відводився один з п’ятьох навчальних днів на тиждень. Можна було лише позаздрити нашим колегам-дівчатам, які мали зайвий день для виконання домашніх завдань, позаяк вони "воєнку" не відвідували. Хлопці ж нашого факультету освоювали хитросплетені електричні схеми та принципи роботи радіолокаційних станцій (РЛС), що займало в нас добру половину часу, який ми витрачали на навчання. Викладачі-офіцери вважали протиповітряну оборону, де використовувалися РЛС, за найважливішу справу у світі і вимагали від нас досконалих знань. Ми змушені були відповідати взаємністю, бо в разі провалу іспиту на військовій кафедрі невдаху відраховували з інституту. Далі його забирали до армії, через рік надавали звання молодшого лейтенанта і змушували служити у війську ще два роки. Певна річ, що після такої перерви про навчання в інституті вже можна було тільки мріяти, і багато-хто повік залишався "захисником Вітчизни". На цій кафедрі не могло навіть бути мови про якісь технічні, а тим паче політичні дискусії чи суперечки – таке негайно каралося.

 

Прикладом того була історія, що сталася з трохи старшим від нас студентом, якого всі заслужено шанобливо називали Василем Михайловичем. Він був вродливий, ставний юнак і відзначався унікальними талантами. Досконало знав історію, захоплювався йогою, геніально грав у преферанс. Якось він заявив, що виграє у чемпіона СРСР гросмейстера Леоніда Штейна в шахи. Понад рік вивчав шахматну теорію, вистежив коли Штейн давав сеанс одночасної гри, одягнувся у все чорне – костюм, краватка, широкополий капелюх та окуляри і таки виграв! Та мав необережність у розмові з викладачем військової кафедри сказати, що взагалі-то він вступив до інституту вчитися на інженера, а не на офіцера.

 

Приймати в нього екзамен прийшла ціла офіцерська комісія і, хоча він відповів на всі запитання, поставили йому "незадовільно". Якщо на інших кафедрах іспити можна було складати по три рази, то на військовій – лише два. Через тиждень на екзамені йому знову вліпили негативну оцінку, а на запитання: "Чому? Адже я знайшов несправність РЛС і відповів на всі питання!" – йому пояснили, що несправність він відшукав, бо має добру інтуїцію, а правильно відповів, бо має добру пам'ять. Але він нічого не розуміє, тому його чекає служба в лавах Радянської Армії. Як і треба було сподіватися, його відрахували з інституту. Та до армії Василь не потрапив, бо швиденько начитався книг з психіатрії, удав божевільного, полежав на Кульпарківській і був визнаний непридатним до військової служби. Поновився в інституті й успішно його закінчив. Дуже йому подобалося приходити на військову кафедру і глузливо-чемно кланятися своїм кривдникам. Потім Василь Михайлович захистив дисертацію, став викладачем, професором, ученим.

 

Щось подібне могло бути й зі мною, бо також невдало висловився про кафедру чи то про армію, і майор пригрозив, що на заліку мене чекає незадовільна оцінка. Чим ближче ставало до іспиту, тим більше охоплював мене страх, і я вже уявляв, як то мені буде в армії. Напередодні заліку до мене в гуртожиток зайшов мій сільський друг Влодко (я у дитинстві за дозвіл подивитися книжку дав йому вуйкове яйце, за що добряче дістав по задку) і запропонував піти кудись відсвяткувати його демобілізацію. Тоді найшикарнішою забігайлівкою була "Пельменна" навпроти головної пошти, тому там завжди було повно людей і велика черга. Відстоявши близько години в густому цигарковому диму і не дуже приємних кухонних випарах, ми не тільки взяли по дві порції пельменів та пляшку "Московської" (на розлив там не подавали), а й примостилися за маленьким столиком біля вікна. До нашого стола відразу зайняли чергу. Я кинув погляд донизу і побачив військові чоботи, коли ж підняв очі догори, то ледь не зомлів: над нами нависли постаті чотирьох викладачів нашої військової кафедри, серед них і згаданий уже майор. Переляканий, цілковито розгублений, я розлив горілку з пляшки у два гранчаки і шепнув Володькові, що треба випити й швиденько зникнути. Кількома енергійними ковтками кожен з нас спорожнив двістіп'ятдесятиграмові склянки пекучої "Московської" і, не закусивши, ми вискочили надвір. Наступного дня я приречено прийшов на кафедру, за командою став у стрій і майор голосно скомандував: "Курсанти Калінєц, Родіонов, Рудешко, Шпіцер – два шага вперйод! Ви получаєтє зачот автоматічєскі. Остальниє – в аудіторію!". Не знаю, чи то викладачі-офіцери так високо оцінили мій вчинок, чи, може, доля на той раз покарала Влодка за вуйкове яйце і не дала йому з’їсти пельмені, а мене помилувала…

 

  

Вчитися на факультеті електрофізики було непросто, бо там крім "воєнки" доводилося вивчати складні теоретичні науки та найновіші досягнення у галузі напівпровідникових технологій, тому далеко не всі мої одногрупники потрафили здобути диплом інженера електронної техніки. Дехто переводився на інші факультети, а хтось взагалі покидав інститут. Приїжджі студенти, які звичайно проживали в гуртожитках, харчувалися у студентських недорогих їдальнях, дещо привозили з дому та смажили на кухнях, що були на кожному поверсі, картоплю чи варили якісь супи. З кухні завжди долинали приємні запахи, крім випадків, коли до приготування їжі бралися в’єтнамці.

 

Невідомо, чи то була їхня національна страва, чи вони це робили через брак коштів, бо отримували мізерну стипендію, з котрої їм ще доводилося робити внески на В’єтнамську війну, але вони смажили оселедці. Неприємний запах риб’ячого жиру розповсюджувався по всіх поверхах і тримався кілька днів, але ми з інтернаціоналістських мотивів не сміли забороняти їм знущатися над оселедцями і над нами.

 

Натомість студенти з інших держав жили і харчувалися набагато розкішніше. Особливо німці, які були найбільш організованими. Вони хутко зібрали з-поміж себе музикантів та створили ансамбль "Берлін Бубіс", який став дуже популярним. На платних вечорах танців у студентському клубі за участю "Берлін Бубіс" завжди був аншлаг, і вони мали непоганий привісок до своїх немалих стипендій. "Бубіси" давали концерти, брали участь у молодіжних вечорах, святах, фестивалях. А найбільшого успіху вони досягли на Московському фестивалі студентів-чужинців. За виконання пісні "Ґусі-ґусі" їм вручили головний приз та ще й додаткову спеціальну нагороду – величезну, добре вгодовану гуску, що тоді було неабияким дефіцитом.

 

Щасливі переможці міжнародного конкурсу повернулися у рідний львівський гуртожиток і вирішили влаштувати собі свято з щедрим столом, на якому найпочесніше місце належало посісти згаданій гусці. Найкращий їхній кухар, якого за тонюсінький голосок називали "євнухом", узявся засмажити гуску за всіма правилами саксонської кухні. Три найкращі музиканти допомагали "євнухові" чаклувати над гусятницею. Німецьке земляцтво у Львові принесло всі свої національні приправи до гуски, а також ковбаси, шинки, сосиски, рибу і справжній делікатес – німецьке пиво. З кухні першого поверху студентського гуртожитку потужно били у ніздрі неперевершено звабливі пахощі. Гуртожиток завмер, тільки німчики заклопотано метушилися довкола накритого столу, на якому вже чекала розкішна закуска. Нарешті до кімнати увійшли "євнух" з трьома помічниками, і головний кухар урочисто оголосив, що "ґус ждьот". Усі кинулися на кухню, але гуска разом із гусятницею десь пропала…

 

Зчинився неймовірний ґвалт, музиканти лементували, "євнух" голосно верещав на високих тонах. Різку, картаву німецьку мову трошки пом’якшували вишукані слова з лексикону російськомовних студентів, яких надуживали розлючені герої Московського фестивалю. Врешті кинулися до голови студради, який вирішив провести тотальний обшук гуртожитку і знайти та покарати зловмисників. Залучили всіх членів студради, активістів, коменданта гуртожитку, навіть зателефонували в міліцію – як-не-як, а подія тягнула на міжнародний скандал. Надію на успішне завершення пошукової кампанії вселяв непереборний аромат гуски, що повинен був виказати місце, де її сховали. Заглянули в кожну кімнату на першому поверсі, другому, третьому, четвертому. Пахощі засмаженої по-саксонськи гуски дедалі посилювалися. Нарешті дісталися останнього, п’ятого поверху. Вже з коридору круто пахнуло ароматом злощасної гуски. Детективи кинулися по кімнатах, а "євнух" з відомих тільки йому причин відразу рвонув на кухню. За хвилю звідти пролунав вигук-зойк: "Нашол!". Втішені пошуковці майнули до студентської кухнини, але… На столі аж вилискувала добре вичищена, витерта хлібним м’якушем і, здавалося, вилизана гусятниця, а в ній – сумлінно обглодані кісточки.

 

Хто що не говорив би про брежнєвське правління, але головною його "заслугою" слід назвати започаткування огульного пияцтва. В мої студентські роки не вважалося чимсь поганим кожну подію неодмінно відзначати гучною випивкою, за кожну послугу виставляти пляшку, для кожного застілля запасати щонайменше по пляшці горілки на особу. У магазинах було повно недорогих вин – від нашого "біоміцину" до чудових болгарських, румунських та угорських – і дешевої горілки. Вважалося, що у стані глибокого сп’яніння вчинити якийсь проступок не підлягає осуду. Більш ніж вистарчало оправдання "Да я ж по-п’янє…". Коли М. Горбачов запровадив "сухий закон", один мій знайомий – полковник, ветеран війни, колишній політпрацівник – сказав: "Наступает пиз…ец! Ведь на доходах от продажи водки держится бюджет, да и народ спился и не согласится вести трезвый образ жизни". Як у воду глядів…

 

Зізнаюся, що грішили на цю болячку і мої електрофізики. Поміж інших трапився і такий випадок. Ішов останній курс навчання у Політехніці. П’ятикурсники вже почувалися господарями долі – поважними людьми, великими вченими, що сидять біля пульта синхрофазотрону і напиндючено пояснюють посполитим землянам, як виник Всесвіт та звідки взялося життя на Землі. Трималися достоту так, як сьогодні поводяться "діди-дембеля" після піврічної служби у Збройних силах України. Випускників тепер поселяли в гуртожитках на першому поверсі, щоб не втомлювали ніг підніманням по сходах. А що найважливіше – якщо п’ятикурсник прийде від дівчини пізно вночі, то не треба просити чергового відчинити замкнені на ніч вхідні двері гуртожитку, а можна влізти до своєї кімнати через вікно.

 

Любили і вміли старшокурсники розважатися. Сюди входили не тільки багатогодинні партії гри у преферанс, походи в кіно, на танці, а й часто влаштовувані студентські гулянки. Якось в одній кімнаті, де мешкали українець, білорус, естонець та росіянин, надумали провести російський вечір під назвою "Чай с бублікамі". Стіл удекорували вишукано: величезним – десь на тридцять літрів – самоваром, а навпроти кожного з щільно розставлених навколо столу крісел стояла пляшка горілки "Столічная", на шийку якої, мов намисто, було одягнуто бублик. Біля пляшки – славнозвісна склянка-гранчак. Забава вдалася. Самовар працював без перебоїв, бубликів вистачало, горілку приносили все нові й нові гості. Компанія після кожного тосту знаходила свіжі теми для розмов, регулярно виникало бажання заспівати, дехто голосно з’ясовував стосунки, все частіше поверталися до питання про взаємоповагу. За таким столом час линув непомітно, але згодом дехто уже захотів спати, та й господарі втомилися. Коли проспівали перші півні, у кімнаті залишилися тільки чотири постійні мешканці, які тут же заснули.

 

Щойно зійшло сонце, як заскочив сусід і крикнув, що до гуртожитку йде делегація на чолі з деканом. Усі миттю протверезіли, кинулися прибирати приміщення. Але куди ж подіти десятки пляшок з-під "Столичної", якщо декан уже в коридорі і прямує саме до їхньої кімнати? Рішення прийшло блискавично: поскладали пляшки на ліжко і застелили коцом, а самі посідали за стіл, ніби вчаться. Мабуть, сусіди, що мучилися від гульок всеньку ніч, "накапали", а може, й стукачі, яких не бракувало тоді серед студентів, але декан був дуже здивований – очікуваного безладу чи наслідків "всеношної" не було. Заглянув до шаф, під ліжка, у шухляди – нічого. Трохи розгублений декан поставив кілька запитань і вже пішов до виходу, але раптом звернув увагу на плакат, що висів на стіні над ліжком. Старенький підійшов ближче, одягнув окуляри і почав уважно його розглядати. На плакаті був намальований (спеціально до минулого вечора) стіл з великим самоваром, за яким сиділа парочка, а під столом лежала п’яна жінка. Завершувався плакат написом: "У самовара я и моя Маша, жена законная валялась под столом".

– Ану, дайте мені цей плакат, я повішу його в деканаті, – жартівливо мовив Іван Васильович. Білорус, втішений що все так легко обійшлося, стрибнув на ліжко і… так-так – з ліжка на підлогу супроводжувані гиденьким дзенькотом, посипалися порожні пляшки з етикетками "Столичная". Декан посміявся, і на тому справа завершилася.

 

Хочу підкреслити, що і мої однокласники зі стрийської школи, і мої одногрупники з політехнічного інституту завжди радо спілкувалися між собою і щонайменше раз на десять років організовували зустрічі. На світлині – мої колеги-електрофізики під час зустрічі 1980 року.

 

 

Писати дипломну роботу мене скерували на Брянський завод напівпровідникових приладів (БЗПП). Був грудень, і в Брянську стояли незвичні для наших країв морози – до 33 градусів. На вулиці повіки й вуса миттєво вкривалися інеєм, ніс та щоки червоніли і треба було часто заходити у приміщення, щоб хоч трішки зігрітися. Нас розселили на приватних квартирах – невеличких будинках-особняках, де були чималі кухонні плити з печами, які через холодну погоду опалювалися цілодобово. Тому в повітрі завжди стояв запах горілого вугілля, а сніг навкруги досить скоро ставав чорним. Несподіванкою для нас були і порожні прилавки у продуктових магазинах, до яких м’ясні та молочні продукти завозили в недостатніх кількостях і їх миттєво розкуповували. Постійно там були тільки консервні банки з морською капустою та "кость харчєвая" – величезні костомахи з коров’ячих (а може, й конячих ?) ніг, старанно обчищені від залишків м’яса. Типовими домашніми стравами у простих сім’ях були "картошка вареная", "картошка жареная" і "картошка в мундирах". Ми обідали в заводській їдальні, а вечеряли в ресторані. Грошей нам вистачало, бо заводське начальство влаштувало нас регулювальниками апаратури та на інші непогано оплачувані роботи.

 

Вражаючою була поява чотирьох симпатичних львівських хлопців у складальному цеху площею з футбольне поле. За робочими столами там сиділа понад сотня молодесеньких чарівних дівчат у білосніжних капронових халатах та шапочках і не було видно жодного хлопця. Технологія вимагала вакуумної гігієни, а транзистори повинні були збирати саме такі працівниці, бо руки старших жінок могли виділяти піт, а це негативно впливало на якість продукції. Коли ми зайшли в цех, усі красуні під легесенький приємний шумок, який видавали капронові халати, повернулися у наш бік. Ми буквально завмерли під їхніми проникливими, задерикуватими поглядами. Багато наших попередників, що виконували тут дипломні роботи, підпадало під їхні чари, одружувалося і залишалося у Брянську назавше. Вільно чи невільно, але вони таким чином були залучені до створення нової "совєтської людини" – моноязичної, російськомовної. Один із нашої четвірки також знайшов на БЗПП свою долю і живе та працює там донині. Між іншим, коли через багато років я приїхав на цей завод у відрядження, він запросив мене в гості. Сиділи собі за столом, частувалися, згадували студентські роки й подальше наше життя, нараз його чотирнадцятилітній син запитав: "Папа, а почему ты не говоришь по-русски?". Той знітився, щось відповів, а я згадав подібну поведінку дітей своїх односельців, які виїхали з села й одружилися з росіянками. Чому ж наша дитина не зробить зауваження батькові чи товаришеві, коли той перескакує на російську, як тільки хтось звернеться до нього цією мовою? Гени, виховання чи вікове рабство тому причиною?  

 

 

Найвище керівництво заводу – директор, головний інженер, начальники цехів – складали місцеві партійні кадри із колишніх партизанів. А головними спеціалістами, на яких лежала відповідальність за технічний бік робіт, працювали випускники нашої рідної Політехніки. Треба віддати їм належне, що здебільшого самі вони залишалися справжніми українцями – послуговувалися між собою українською мовою, зверталися один до одного "пане", святкували наші свята, на забавах після офіційних імпрез неодмінно співали українських пісень. Коли я уже повертався до Львова захищати написаний тут диплом, вони попросили мене залишити їм на згадку свою вишиванку.

 

За тодішньою технологією для багаторазового промивання кристалів використовували етиловий спирт найвищої якости. Навіть робочі місця кілька разів за зміну треба було ним промивати. Брянські хлопці-регулювальники одержували той трунок графинами і також потроху "промивали" свої шлунки у службових приміщеннях та виносили його додому. Підхмелені, часом зав’язували тривалі балачки на різні теми, у тому числі й про брянських партизанів. Якось, коли мова вчергове зайшла про місцеву партизанку, підпилі молодики тихенько заспівали:

 

Шумел сурово брянский лес

Спускались синие туманы

И сосны слышали окрест

Как шли на битву партизаны.

И грозной ночью на врагов,

На штаб фашистский налетели

 

Раптом літній регулювальник, який був абстинентом щодо алкоголю й тютюну, перебив: "Та що ви знаєте про брянських партизанів?" і сердито почав пояснювати, що то були партійні функціонери, які заховалися у лісі та примушували селян забезпечувати їх харчами. А найбільшою їхньою операцією було вбивство німецького офіцера, якого солдати катали на човні по Десні і мали необережність запливти трохи в ліс. Як на лихо під кущем, зігрітий гарячим літнім сонечком, задрімав такий партизан. Прокинувшись від шуму, він з переляку пальнув із карабіна і підстрелив високопоставленого німецького офіцера. Німці відімстили, спаливши над річкою частину Брянська. Я був дуже здивований почутим, бо нас також учили пісню про "брянскій лєс", у якому "враґам спасєнья нєт", бо "лєтят совєтскиє ґранати".

 

Але в часи перебудови і гласності мені стало відомо про Локотську республіку на Брянщині та її керівника Броніслава Камінського. Він створив Російську Визвольну Народну Армію (РОНА), до якої входили 20 тисяч вояків – етнічних росіян, які й очистили брянські ліси від радянських партизанів. Детально про Локотську республіку написано у статті Михайла Льовина під назвою "Броніслав Камінський і його армія", де можна прочитати: "Що ж до антипартизанської боротьби, то вона не припинялася ні вдень, ні вночі. Усю весну і літо 1943 року армія Камінського провела в боротьбі з партизанами. Найбільшою і найуспішнішою операцією була "Циганський барон", у ході якої загинуло понад 1500 партизанів і стільки ж було узято в полон. Окрім того, було знищено 200 партизанських баз". Далі автор пише, що з наближенням Радянської Армії РОНА евакуювалася у Вітебську область і за розпорядженням Гіммлера була введена до складу військ СС як 29 гренадерська дивізія військ СС (російська № 1), а "ті, кому не вдалося покинути Локотський округ, організували партизанські загони і подібно до УПА протистояли більшовикам до кінця 40-х років". Самому комбригові Б. Камінському німецьке командування надало чин бригаденфюрера СС і генерал-майора військ СС.

 

Темою моєї дипломної роботи було дослідження можливості виготовляти напівпровідникові прилади з використанням перекису водню замість етилового спирту. Працював під керівництвом колишнього випускника Львівської політехніки Славка Полонського, ми отримали позитивні результати. Я без проблем захистився та одержав диплом про закінчення повного курсу Львівського ордена Леніна політехнічного інституту за спеціальністю "Напівпровідники та діелектрики". А далі найголовніше – розподіл випускників на роботу. Тут процес створення "совєтської людини" спрацював без будь-якого попуску: усі російськомовні залишилися у Львові й в Україні, а українців скерували в інші республіки, переважно до Росії. Мене покарали найбільше – відправили щонайменше на три роки в далеку Тамбовську область до містечка Котовська. Мабуть, не забули моїх виступів на заняттях з історії КПРС, наукового комунізму, марксистсько-ленінської філософії.