Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 12. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 17 черв. 2014 р., 12:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 черв. 2014 р., 08:27 ]

Записки

Попри, здавалось би, абсолютний брак часу я все-таки зумів занотувати деякі цікаві події чи випадки з моєї діяльності на посаді міського голови, які потім трохи опрацював і оформив як невеличкі, але не позбавлені моралі нотатки. Пропоную деякі з них до уваги свого шановного Читача.

 

Три болючі справи...

Як новообраний голова міськвиконкому я успадкував три справи, до започаткування котрих  був непричетний, але про які багато писали і говорили, а саме:

- будівництво пам’ятника Т. Шевченку;

- передання в оренду американським підприємцям готелю "Верховина";

- будівництво готелю "Золотий Лев".

 

Про пам’ятник Тарасові Шевченку я вже писав, а от як у Львові постали "Ґранд-готель" та базар "Добробут", мушу розповісти. Попереднє керівництво міста й області віддало запущений будинок готелю "Верховина" в оренду на 15 років американській фірмі, президентом якої була відома представниця української діаспори з США. Все б нічого, тільки легке здивування викликало те, чому виконавчим директором був призначений колишній працівник ВО "Іскра", львів’янин, що недавно перебрався до США, пан Геннадій Ґеншафт. Президент фірми пояснила, що взяла його на роботу лише з урахуванням професійних та ділових якостей. Я сприяв цьому проекту, бо то була перша конкретна іноземна інвестиція такого масштабу. До того ж, ремонт ветхої споруди проводився дуже якісно.

 

Минав час. Готель – уже під назвою "Ґранд-готель" – гостинно відчинив двері першим клієнтам. До мене на прийом прийшов п. Г. Ґеншафт і ознайомив з документами, які свідчили, що саме він є власником американської фірми-орендаря, бо його частка становить 67 відсотків, а паню з діаспори він просто використав – так йому було вигідно. Хоча інвестиція виявилася не іноземною, я вважаю, що місто від того не програло. Адже капітально відремонтовано будинок, який став окрасою міського центру.

 

Чотиризірковий поліфункціональний готель "Золотий Лев" на 528 місць – шестиповерхова модерна споруда – мав бути збудований за Оперним театром. Узялося його будувати спільне українсько-австрійське підприємство "Галінвест", створене сімома засновниками. Найбільші частки мали міськвиконком й австрійська фірма "АВV…" – відповідно 28% і 35%.

 

Дивно мені було, чому саме це місце вибрали для будівництва, адже містові належалося знести кілька будинків і відселити звідти мешканців. І все ж усі  вітчизняні засновники свої зобов’язання виконали і вклали належні кошти. Місто надало земельну ділянку, а для відселення сімей виділило в центральній частині понад півсотні квартир. Австрійський компаньйон обіцяв забезпечити кредитування проекту. Але за його кошти та за кошти решти засновників було збудовано лише два підземні поверхи. Пізніше, мотивуючи політико-економічною ситуацією в Україні, австрійська фірма відмовилася від співпраці. Примусити австрійців виконати свої обіцянки було неможливо, бо в договорі, підписаному головами облвиконкому та міськвиконкому, стояло не "зобов’язується", а "сприяє" у забезпеченні фінансування.

 

Я дотепер не можу збагнути цього "бізнесу": здається, що всі зазнали збитків. А хто ж все-таки мав зиск? Хіба ті, що на фундаменті "Золотого Лева" з ласкавої згоди нової міської влади побудували в центрі міста базар "Добробут".

 

К.к.д. КГБ

На одній з перших сесій в 1990 році у своєму виступі я сказав:

- Як інженер я знаю, що таке коефіцієнт корисної дії (к.к.д.), тож пропоную каґебістам порахувати, скільки людей з їхньої подачі було заарештовано, засуджено, репресовано, замордовано. Тепер уже відомо, хто був шпигуном чи  ворогом народу. Кількість потерпілих поділіть на кількість виявлених "злочинців", і одержана частка покаже, у скільки разів треба скоротити штат КҐБ, щоб його к.к.д. наблизився до одиниці.

 

Наступного дня один із депутатів-кагебістів підійшов до мене:

- Васілій Івановіч, нє надо било гаваріть етіх слов. Обично ми такоє нє прощаєм.

 

Натяк був дуже прозорий, повіяло неприємним холодком. Але я спокійно відповів:

- Шановний! Якщо ви хочете сотворити ще одного національного героя, то я готовий. Я пройшов важкий, але великий для себе життєвий шлях від сина обідраного радянською владою селянина до кандидата технічних наук і голови Міської ради славного Львова. Виростив гарного сина і дожив до демократичної суверенної  України. Тепер я уже нічого не боюся!

 

38-ме поле – земля порозуміння

Особливим болем для львів’ян було знищення поховань січових стрільців на 38-му полі Янівського цвинтаря. Знаємо, наскільки цинічно діяли вандали-осквернителі могил. Сміливців, що намагалися протестувати, жорстоко карали і кидали до тюрем. За кілька сумної пам’яті десятиліть застою на стрілецьких костях виріс новий цвинтар – майже п’ять сотень свіжих поховань.

 

Міська рада першого демократичного скликання затвердила ухвалу про відновлення стрілецького меморіалу в первісному вигляді. Найскладнішою морально-етичною проблемою було перенесення праху з отих нових поховань. Адже ми не могли чинити так зухвало й по-варварськи, як це робили руйнівники могил – безбожні комуністичні посіпаки. Не можу спокійно спостерігати, як вони сьогодні наділи ангельські маски і слізно-фальшиво "вболівають" за народ. Якби цим негідникам було відоме почуття гідності, то від самої згадки про цю наругу вони мали б повторити останню дію Юди – повіситися…

 

Але підтвердилася істина, що добрих людей більшість. Родичі померлих і похованих на 38-му полі сприйняли рішення влади з розумінням і практично всі дали згоду на перепоховання. Спасибі вам, добрі люди!

 

До травня 1994 року поле було звільнене (належить особливо відзначити сумлінну роботу пана Івана Онисковця) і розпочато відновлення меморіалу.

 

Наш "науковий потенціал"

Улітку 1990 року я знайомився з роботою і перспективами підприємств, що займалися розробкою і виготовленням радіоелектронної апаратури. Сам кандидат наук у цій галузі, я знав, що наші технології безнадійно відстають від зарубіжних. Отож і продукція не може бути конкурентоспроможна. Тривожило також, що на цих підприємствах трудилося понад сто тисяч працівників, яким маячила перспектива безробіття, якщо не перепрофілювати виробництво і не налагодити випуск дешевої і потрібної продукції. Та найбільше гнітила убогість пропозицій, які вдалося "витягнути" з керівників: дозиметри, сателітарні антени, електронні запалювання... Переповім одну розмову, що відбулася на заводі факсимільно-телеграфної апаратури з досить високим начальником, "знавцем" конверсії:

- Які нові розробки можете запропонувати? – питаю.

- Утюг с електронным терморегулятором.

- Електронний регулятор на дискретних елементах чи на мікросхемах?

- На дискретных элементах. Он дешевле.

- А який прилад буде використано в силовому колі?

- Симистор, – похнюпившись, відповів співрозмовник.

- А ви знаєте, скільки він коштує?

 

Звичайно, представник заводської науки знав відповідь і на це запитання (понад три карбованці), але мовчав. Бо ціла праска з біметалевим терморегулятором тоді коштувала лишень 5 карбованців 40 копійок.

 

Гимн співали і так…

Після проголошення суверенітету України до Львова приїжджало багато українських бізнесменів з діаспори, нібито зацікавлених інвестувати в українську економіку. Час показав, що здебільшого вони приглядалися, де можна було б добре заробити.

 

Якось я запитав чергового ділка, чому все закінчується розмовами і кавою за мій рахунок, на що одержав відповідь з явною претензією на дотеп: "У нас, в діаспорі, часом співають: "Душу й тіло ми положим, але ні доляра"... 

 

Дармовий мішок буряків

Мій вуйко Іван Андріїшин сімнадцятилітнім хлопцем пішов в УПА, став розвідником, потрапив у полон, відбув каторгу. Після повернення він багато чого мене навчив, особливо що стосувалося виховання національної свідомості і гідності. Наприкінці 1980-х, коли бурхливо йшли процеси демократизації і національного відродження, ми часто розмовляли про незалежність України та її майбутнє. Якось він сказав:

- То буде дуже непросто. Дивись, селянин нині звик піти вночі до колгоспу і вкрасти мішок буряків. Якщо не стане колгоспів, люди ще довго будуть мати нуд, пам’ятаючи про той дармовий мішок буряків.

 

Гумор на поміч…

На сесію Міської ради було винесено ухвалу про штрафи за користування брудними автомобілями. Її всіляко відхиляли депутати – власники автомобілів, вигадуючи різні причини.

 

За третім заходом, коли, здавалося, я вже переконав усіх, що в королівському місті Львові автомобілі повинні їздити помитими, один депутат-художник, оброслий густою чорною бородою, узявся переконувати депутатів, що така ухвала передчасна, бо в місті не вистачає автомобільних мийниць. На той час усе було дефіцитом, а на основні товари видавали талони. Тому я прокоментував його виступ:

- Шановний, у магазинах не завжди знайдеш мило, помазок чи лезо для гоління, але всі чоловіки, крім тебе, приходять на сесію чисто виголеними.

Зчинився сміх, ухвалу було затверджено.

 

 

Алло! Це Америка?..

На початку 90-х років телефонний зв’язок був дуже поганий, зокрема із зарубіжжям, на що не раз нарікали наші гості з діаспори. Якось один з них почав скаржитися, як важко зателефонувати з Америки в Україну. Я запитав американця номер його домашнього телефону, натиснув відповідну кнопку, зробив замовлення – і через двадцять секунд мій співрозмовник уже вітався з дружиною, яка мешкала у штаті Огайо. Спантеличеному американцеві я пояснив, що це з Америки в Україну важко телефонувати, а навпаки – нема проблем.

 

Насправді в той час лише радянські високопоставлені чиновники мали такі ось персональні кнопки, машини, магазини, сауни, дачі, угіддя для полювання та риболовлі і жили не гірше від американців.

 

Вічний двигун

Після обрання мене головою Міської ради я проводив свій перший прийом виборців. Заходить статечний літній пан і каже:

- Пане Шпіцер! Я дуже радий, що головою обрали вас, ученого винахідника. Я працюю водієм і кілька років тому отримав свідоцтво на винахід. Та колишні чиновники не давали коштів на виготовлення діючого зразка.

 

Я перечитав опис винаходу і зрозумів, що відомий Всесоюзний інститут патентної державної експертизи видав цьому добродієві свідоцтво на винахід ... вічного двигуна.

- Куди ви зверталися з проханням про виготовлення зразка? – питаю.

- У всі інстанції, які хоч щось вирішують.

- Пропоную такий варіант: ви дасте мені креслення деталей і десять тисяч карбованців. Я знайду підприємство, яке за ці гроші виконає ваше замовлення. Якщо пристрій запрацює, я поверну вам сто (!) тисяч карбованців, якщо ж ні, то ваші гроші пропали.

- Пане Шпіцер! Якби воно могло працювати, я б за нього одержав десять мільйонів. І не карбованців, а долярів, з хитрою посмішкою відповів винахідник і пішов собі, весело посвистуючи.

 

Вони були всюди

Згадка про винахідника-жартівника завжди викликає в мене веселу посмішку. Але були відвідувачі, які назавжди залишили про себе прикрі спомини. Старенька повнотіла пані з паличкою прийшла просити квартиру, яку їй "мали надати" ще до демократичних виборів. Розглянувши справу, я дійшов висновку, що нове помешкання їй не належиться. Відвідувачка наполегливо домагалася свого. Врешті-решт начальник відділу кадрів міськвиконкому показав мені листа за підписом начальника обласного Управління КДБ, адресованого моєму попередникові, в якому було прохання надати житло І. К., оскільки в 40 – 50-х роках вона, працюючи вчителькою в одному із сіл Львівщини, активно сприяла "сотрудникам НКВД выявлять и обезвреживать бандеровцев".

 

Під час чергової візити І. К. я поцікавився, що ж вона робить тепер.

- Співаю у церковному хорі...

 

Тост за "панів"

Восени 1991 року делегація Львівської міської ради поїхала на святкування Дня міста Луганська. Гостей зібралося багато: з Донецька, Харкова, Ростова-на-Дону, Білгорода.

 

На прес-конференції, яку проводив голова Луганської міськради Пантюхін, майже в кожному виступі представників цих міст трохи іронічно вживалося слово "пан", яким ми – львів’яни – зверталися один до одного. Наприкінці прес-конференції я проголосив привітання і на завершення заявив:

- Допоки на крайньому заході України буде пан Шпіцер, а на крайньому сході – пан Тюхін, Україна буде соборна й незалежна! Пропоную за це випити.

 

Гра слів присутнім сподобалася, і ця фраза пізніше з’явилася у багатьох  засобах масової інформації Луганської області

 

 

За армію без "арабів"

У 1993 році з нагоди Дня перемоги командування ПрикВО організувало скромне прийняття. Тости виголошували українською мовою, але поміж собою деякі генерали досить голосно розмовляли російською. Коли надали слово мені, я сказав:

- Панове генерали! Відомо, що в Ізраїлі обов’язкова військова повинність і для юнаків, і для дівчат. Але в ізраїльську армію не беруть арабів. Бажаю вам, пане командувачу, щоб у вашій армії теж не було "арабів"!

 

Після того за столом було чути лише українську мову.

 

Після виборів

На роботу переважно ходжу пішки – вулицею Зеленою і далі через центр. Багато зустрічних чемно вітається, дехто пропонує підвезти, часто зупиняють, щоб коротко поговорити. Співрозмовники, як звичайно, кажуть, що на виборах голосували за мене, радять брати участь у майбутніх виборах мера. Це приємно.

 

Однак трапляється й інакше. Йду вранці вузенькою стежкою поміж горами неприбраного снігу. Назустріч двоє чоловіків середнього віку. Задній щось шепоче колезі, той грубо, навмисно голосно відповідає: "Він тепер ніхто" і рішуче прямує на мене, займаючи всю ширину стежки. Я поступаюся, зійшовши у глибокий сніг.

 

Якось я стояв у черзі в продуктовому магазині, на що один літній чоловічок задоволено зауважив: "От і Шпіцер тепер стоїть у черзі. А колись продукти йому привозили додому".

 

Після цього випадку на запитання, чим зараз займаюся, жартома відповідаю: "Роблю приємність львів’янам – ходжу містом пішки з пісним виразом на обличчі".

 

Хабарі, які мені несли

З почутого:

- Ви знаєте, що Шпіцер і Гель

купили собі в Німеччині газету?

- А яку вона має назву?

- «Шпіґель»

 

Про хабарі, які мені несли, й про те, як я наживаюся на посаді голови Міської ради, ходило багато пліток: від "без хабара до нього на прийом не потрапиш" до твердження, що пан Шпіцер будує триповерховий будинок чи не в кожному з навколишніх сіл. У мене склалося враження, що багато-хто сприймає ці нісенітниці за мірками власної захланности.

 

Не ображався, коли старенька брюховицька пліткарка оповідала всім зустрічним, що Шпіцер будує величезний особняк біля її будинку, а при зустрічі зі мною і з моєю дружиною у присутності кореспондента газети "Ратуша" відхрещувалася від своїх слів і казала, що бачить мене вперше. Але як порадите реагувати на дружину одного академіка, яка, вирвавши не зовсім законним чином квартиру-"люкс" для себе, ходила потім і переказувала львівському бомонду, що Шпіцер хабарник? На запитання, чи від неї особисто Шпіцер узяв хабар, відповідала, що ні, але "ви не уявляєте, які суми йому дають".

 

Хочу нагадати слова Христа з Нагірної проповіді: "А я кажу вам не клястися зовсім: ні небом… ні землею... та й головою твоєю теж не клянися... Хай буде ваше слово: так, так: ні, ні – а що більше цього, те від лихого". Як людина віруюча, кажу моє слово: хабарів не брав; житлових будинків ні я, ні мої близькі родичі (дружина, син, батьки, брати, сестра) не будували; магазинів та інших приміщень для себе не приватизовував; ніяких фірм, які працювали б на мене, не створював і не маю. Хоча хабарі або їхні замінники пропонували. Ось деякі приклади.

 

*     *     *

Одразу після обрання мене головою Міської ради попросився на зустріч відомий тоді діяч кооператорського руху й запропонував допомогу: умовно зарахувати когось із моїх рідних або знайомих на роботу і виплачувати йому платню. Мені, мовляв, потрібні гроші на прийняття та інші представницькі видатки. Для себе не просив наразі нічого. Я подякував йому і відповів, що житиму за ті кошти, які встановили держава і Міська рада. Ось коли вже не буду при владі і він запропонує допомогу, то в разі потреби нею скористаюся. Після виборів я півроку був без роботи, але пропозицій від "доброзичливця" уже не надходило.

 

*     *     *

Відвідав мене один літній односелець, якого я востаннє бачив ще в дитинстві. Після нетривалої розмови про різні справи попросив посприяти його доньці, що збиралася вступати до Університету. Заскочений зненацька, я не пообіцяв сприяння, але й не відмовив категорично. Відбувся загальними фразами. Через кілька тижнів цей добродій знову був у моєму кабінеті. Обличчя сяяло щастям, і він повідомив, що доця – золота медалістка – вступила на омріяний факультет. Я привітав його, почастував кавою і щиро втішився успіхом розумної дівчини.

... Пізно ввечері, розібравши стоси паперів, почав збиратися додому. Раптом біля стола на підлозі помітив поліетиленовий пакет. Розгортаю – там шампанське, цукерки і... пачка грошей. Із заціпеніння вивело рішення терміново знайти "друга". Того самого вечора я повернув цей "вияв вдячності", чесно зізнавшись, що до нікого не звертався по допомогу для вступу дівчини, а просто дитина має настільки добрі знання, що самотужки успішно склала іспити. Він був сконфужений. Я ж звертаюся до тих, хто давав хабара за вступ до вишу: чи не сталося чогось подібного і з вашими дітьми?

 

*     *     *

Інколи доводилося чути, що неможливо зареєструвати нове приватне підприємство без хабара. Протягом 1991 року, коли відділом реєстрацій керував пан Анатолій Пилипчук, я тричі просив своїх знайомих реєструвати підприємство, щоб з’ясувати, чи справді беруть. Результат був однаковий: працівники відділу вказували на помилки, які треба виправити, часом трохи затягували процес, але ніколи не натякали, що треба "підмастити" і, врешті-решт, видавали свідоцтво про реєстрацію. Я переконався, що у Львові можна зареєструвати підприємство без хабара, треба тільки правильно оформити документи.

 

*     *     *

Нещодавно один бізнесмен оповів мені, що на початку 1990-х років звертався до мого заступника з проханням надати приміщення під офіс у центральній частині міста. Той погодився допомогти, але за сприяння попросив немалу винагороду, а попросту – вимагав хабара. На зауваження бізнесмена, що названа сума надто висока, чиновник відповів: "Я не винен, що Шпіцер так багато бере". Цей заступник був хорошим працівником, але, як бачите… А все падало на мене.

 

*     *     *

Мій колишній співробітник з ЛНДРТІ попросив допомогти одержати закордонний паспорт, бо в нього, мовляв, вимагають у ВВІРі дві тисячі карбованців хабара – на той час великі гроші. Саме тоді в приймальні чекав на розмову полковник КҐБ, який відповідав за боротьбу з організованою злочинністю. Я відразу запросив його до кабінету й запитав, як діяти. Той порекомендував написати заяву, спецслужба видасть позначені гроші, і хабарника буде впіймано та віддано під суд. Мій колега відповів, що подумає й повідомить про своє рішення завтра. Зателефонувавши наступного дня, він сказав: "Я не хочу зв’язуватися з КҐБ і міліцією. Але допоможи отримати паспорт, бо маю терміново їхати в Польщу".

 

*     *     *

Не буду ставити запитання, хто і навіщо продукував плітки й наклепи про хабарі, що мені несли. Запитую: чому в нас така активно-позитивна реакція на всілякі погані поголоси? Скидається на те, що наші сучасники мають значно нижчий рівень моралі, самооцінки, поваги до інших порівняно з тим, що було тисячі років тому. З Євангелія відомо: ніхто не кинув каменем у грішницю, визнаючи тим самим, що й сам не без гріха (чи є тепер така стовідсоткова самокритичність?). Знаємо й те, що в Давньому Римі існувала "презумпція невинуватості" – особа вважалася невинною, доки її вина не була доведена судом. Варто замислитися над цим, уважно оглянутися й керуватися тими давніми, але високоморальними засадами.

 

Що ж до хабарів, то я навіть не знаю, хто має більший гріх: той, хто дає, чи той, хто бере. Схиляюся до думки, що перший, бо саме він провокує відповідальну особу на негідний вчинок, він є ініціатором злочинної змови задля власної користі. Якщо ніхто не буде давати "в лапу", то не буде й хабарництва. А до вишів усе одно прийматимуть розумних дітей, в магазинах торгуватимуть, транспорт возитиме пасажирів і вантажі.

 

Прошу зрозуміти мене правильно. Я не захищаю чиновника-хабарника. Але перемогти його зможемо тільки разом. І дуже простим способом: НЕ ДАВАТИ ХАБАРІВ! Допоки даватимемо, доти у чиновницько-владні крісла прориватимуться нечесні люди, а нашу державу й надалі вважатимуть корумпованим суспільством.

 

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Ось і вилив я на папір усе, що залягло на серці, облегшив душу від спогадів. Писав тільки правду, все можу підтвердити документами та збереженими рукописами, яким уже виповнюється чверть віку. Писав так, як бачив і розумів події тоді і як оцінюю їх сьогодні. Буду радий, якщо хтось почерпне звідси щось цікаве, корисне, приємне. Прошу вибачення у тих, кому щось не сподобається, але, повторюю, усе написане – правда, за яку я відповідаю. Певна річ, що кожен львів'янин, який хоч трохи пам'ятає період моєї праці в Ратуші, має про мене свою думку. Я хочу тільки додати оцінку фахівців із "Меdіа Star Топ-100":

 

2011 рік виявився складним для країни, регіону і кожної людини зокрема. Світова економічна криза, масштабні техногенні і природні катастрофи, тотальна нестабільність не змогли не позначитися на нашому житті. Але, незважаючи на це, кожен продовжував працювати і шукати власний вихід і власну стабільність. Комусь це вдавалося гірше, комусь краще, та попри все ми всі вийшли із ситуації переможцями і не здалися. "Меdіа Star Топ-100" пропонує Вашій увазі рейтинг людей Львівської області, які продемонстрували найкращі результати у цьому марафоні. У цей складний період вони не просто втрималися на плаву політичних, бізнесових чи культурних штормів, а й зуміли підтримати ближнього і дати йому шанс на успіх у своїй команді. Усі ми повинні пишатися тим, що маємо таких активних громадських діячів, оберегів культурної спадщини, меценатів, роботодавців і проcто служителів правди, а їхні досягнення, з якими "Меdіа Star Топ-100" пропонує вам ознайомитися, мають надихати й нас на нові звершення.

 

Ми усвідомлюємо, що на сторінках цього видання достойний бути кожен із вас, але, водночас, мусили разом із експертами виокремити "сотню", котра, як виявилося, стала більшою! І хоча було це зробити доволі складно, бо Ваші успіхи і перемоги часто стояли на рівні з перемогами та успіхами інших осіб, тож вирішили цього разу деяких учасників рейтингу номінувати однаковими місцями, бо їх вагомість мала однакову силу.

З повагою, керівник проекту Зоряна ПАВЛИШИН (ІЛЕНКО)

 

Рейтинг мерів Львова

За часів Незалежності на чолі Львова стояло четверо мерів, якщо не брати до уваги виконувача обов'язків Зіновія Сірика, який обіймав посаду впродовж семи місяців після відставки Любомира Буняка. Четверо абсолютно різних людей. Хоча, троє із них за освітою інженери, один математик.

 

Важко адекватно оцінити діяльність кожного із чотирьох міських голів, а тим паче, порівнювати результати їхньої праці, адже кожен із них обіймав посаду в різних економічних суспільно-політичних умовах. На каденцію одних припадали потрясіння у державі, інші виконували свої обов'язки у більш-менш стабільний період.

 

Кожен із цих людей вніс свою частинку в історію рідного міста. Василь Шпіцер запам'ятається як перший із міських голів за часів незалежної України, якому дістався у спадок радянський Львів, але, не маючи можливости опертися на досвід попередників, йому довелося перетворювати його в європейське місто...

 

Враховуючи той непростий час, упродовж якого довелося головувати Василеві Шпіцерові, перше місце в рейтингу мерів Львова можна все-таки віддати йому. Він отримав у спадок радянську модель управління містом та численні проблеми, пов'язані з інфраструктурою, також варто пам'ятній, що його каденцію супроводжувало важке економічне становище у державі загалом, тож здобутки першого львівського мера за часів незалежності України варто оцінювати саме через призму наявних на той час можливостей. 

 

 

До здобутків Василя Шпіцера можна віднести побудову чотирьох шкіл, дитячої лікарні, утримання на високому рівні житлового будівництва, проведення ремонту фасадів будинків. Також за його головування частково вдалося вирішити проблеми із водою, зокрема, оновивши частину водогонів, які на той час перебували в аварійному стані, та побудувавши Гамаліївське водосховище і Ряснянський водозабір. Крім того, Василеві Шпіцеру вдалося поліпшити ситуацію із теплопостачанням, адже спочатку теплотраси перебували у руках різних власників, але йому вдалося передати їх у власність міста та провести відповідні роботи для оптимізації теплопостачання мешканцям Львова. Варто занести першому львівському мерові в актив і те, що вперше за кілька років місто оновило парк громадського транспорту, в тому числі і завдяки Львівському автобусному заводові, який виготовив для Львова 14 тролейбусів, крім того, саме в період керування Василя Шпіцера містом почали курсувати приватні маршрутні мікроавтобуси, а також міська електричка із Головного вокзалу до Сихова.

 

В актив переможця нашого рейтингу віднесемо і проведення реформи у сфері управління містом – саме він скасував – вперше серед українських міст – районні ради, які залишалися рудиментом радянської системи управління і, відповідно, не вписувалися у сучасні умови. І, звичайно, окрім всього іншого, на плечі Василя Шпіцера було покладено місію щодо усунення радянських символів, перейменування вулиць, встановлення пам'ятників Т. Шевченкові, М. Грушевському тощо. Попри ті обставини, які супроводжували буремний початок 1990-х, міській владі вдалося уникнути певних міжнаціональних та міжконфесійних заворушень, мирним чином передати храми громадам віруючих.

 

Недоліки своєї роботи та не реалізовані плани визнає і сам Василь Шпіцер. Він зізнається, що йому не вдалося усунути всі проблеми у сфері водопостачання, здійснити ремонт доріг у тому обсязі, якого потребувало місто, не вдалося здійснити план щодо з'єднання Сихова з рештою міста трамвайною колією. Своєю невдачею Василь Шпіцер також називає кадрову політику, стверджуючи, що в його оточенні були люди, які виголошували патріотичні гасла, але працювали погано.

 

*    *     *

Завершити цю книгу хочу статею, яку я написав перед виборами до Верховної Ради України 2012 року і в котрій подаю своє бачення історії будівництва Незалежної України:

 

Хто «її, окраденую», збудить?

Нині, напередодні виборів до Верховної Ради України, по телебаченню часто виступають народні обранці не одного скликання, що відносять себе до опозиції й проливають рясні сльози над долею нашого народу, нашої держави, нашого майбутнього. Оповідають які вони патріоти, як палко люблять неньку-Україну і скаржаться, що державу розікрали, середній клас знищили, ще й ухвалили злочинний закон про мови. Ані на йоту не піддаю сумніву справедливість цих тверджень, лише хочу трохи поміркувати над причинами таких негативних наслідків після двох десятків років неперервної і, як вони стверджують, жертовної праці наших обранців та поставити їм деякі запитання.

 

Коли на "Заньківчанському вечорі" першого Президента України запитали, чому більшість українців зубожіла, а його друг Суркіс став таким багатим, той відповів, що Григорій Михайлович чинних законів не порушував, а діяв лише в межах законодавства, утвердженого Верховною Радою України. Звичайно, і Леонідові Макаровичу, і депутатам ВР треба віддати належне за проголошення Самостійної України, за утвердження державними символами Гимну "Ще не вмерла України...", Тризуба, синьожовтого Прапора та за інші рішучі й відповідальні політичні дії. Але що стосується державного майна, то саме депутати ВР, які насамперед повинні були за нього дбати й відповідати, відзначилися абсолютною некомпетентністю та байдужістю, можна навіть сказати – злочинною бездіяльністю (чи навпаки – діяльністю?). Досить згадати про втрату, а насправді крадіж Українського торгового флоту, який мав двомільярдний (у доларах США) річний фінансовий оборот. Про цю справу Віктор Пилипенко, тодішній народний депутат, написав тривожне звернення: "Вважаю своїм обов'язком доповісти Верховній Раді, що Україна сьогодні перебуває на межі втрати свого торгового флоту. Мафіозні підприємства і ділки руйнують галузь, крадуть валюту, продають інтереси  України". Де ж були наші демократи, чому не допомогли припинити цей злочин?

 

Після відновлення Незалежності в Україні почалася гіперінфляція. Раніше таке прикре явище було і в деяких інших країнах, але наш, як вони полюбляють про себе говорити, "високий інтелектуальний потенціал" ні у Верховній Раді, ні в Кабінеті Міністрів не зумів скористатися зарубіжним досвідом. У такій ситуації для крадіжок державного і громадянського майна наступила "золота ера". Хто мав доступ до кредитів, той брав їх у непомірних обсягах. Закуповував валюту, матеріальні цінності, нерухомість, навіть цілі державні підприємства, а через кілька місяців повертав суму, що на той час уже становила одну-дві місячні зарплати. Отже, розкрадання, неправедне наживання капіталів та грабунок українського народу тривали майже три роки. Чому ж наші депутати, серед яких були не тільки письменники, але й економісти, не "прив'язали" карбованець до долара? Тоді подібні злодіяння були б неможливі.

 

Подальшим чином у сфері обкрадання українців стала ваучерна приватизація – приватизація державного майна за широкої участі населення, яке було наділене ваучерами. Почалася вона в 1992 році, коли ще діяла Верховна Рада України першого скликання. Нам видали приватизаційні цінні папери, які ми мали право вкладати у підприємства і ставати акціонерами. Я вклав свій ваучер у Львівський ламповий завод "Іскра". Цей завод завжди був прибутковий, і я надіявся, що за деякий час мій пай буде становити значну суму. Але недавно з'ясував, що вартість моїх акцій складає аж … 9 гривень і 25 копійок. Гаразд, заокруглимо цю суму десяти гривень, помножимо її на 52 мільйони (кількість громадин України у 1992 році) і отримаємо 520 мільйонів гривень – саме в таку суму оцінили майно держави Незалежна Україна народні депутати, серед яких, повторюю, були не тільки наші патріоти-письменники, а й патріоти-економісти, навіть патріоти-академіки. Я запитую їх: звідки ж пізніше взялися мільярди гривень у Пінчука, Ахметова, Фірташа, Коломойського та інших українських (ой чи?) олігархів? Невже впали з неба, чи вони встигли за двадцять років заробити такі статки власною непосильною працею за кордоном, чи, можливо, їм дісталося те, що народні депутати втаїли від свого народу і не пустили на ваучерну приватизацію? Запитую також, чому за двадцять років я як акціонер заводу "Іскра" не одержав жодної копійки

 

Щотижня на місцевому телебаченні у програмі "Хто тут живе?" вибірково показують багатих держслужбовців і запитують їх: "Для кого ви працюєте – для народу, чи для власного добробуту?". Наївне і смішне запитання, бо відповідь на нього дала Католицька Церква ще півтора тисячі років тому, запровадивши для тих, хто хоче працювати для народу, целібат. Фактом на сьогоднішній день є те, що певні люди державу розікрали і придбали нерухомість. Чому ви не встановили податок на нерухомість і на предмети розкоші, як це зроблено у розвинутих демократичних країнах? Тоді ведучий програми показував би палаци, автомобілі, квартири, коштовності не тільки держслужбовців, а й олігархів і повідомляв, що оцей добродій, котрий невідомо яким чином аж так доробився, платить таку-то суму податків, і ці кошти йдуть на виконання соціальних програм. Громадяни були б вдячні і вам, і українським багатіям.

 

Ми нарікаємо, що владу в Україні захопили кримінальні авторитети, українофоби та проросійськи налаштовані політики. А чи немає тут і наших "доробків"? Є, та ще й які! Бо якщо комуністи й регіонали міцно тримаються вкупі і мають залізну партійну дисципліну, що багатьом виборцям навіть подобається, то наші демократи зробили все для того, щоб дезорієнтувати виборців і розсіяти їхні голоси. Вперше це сталося на президентських виборах 1991 року, на яких націонал-демократичний табір не зміг об'єднатися, і окрім Вячеслава Чорновола (набрав 23,3 % голосів) балотувалися Левко Лук'яненко (4,5 %) та Ігор Юхновський (1,7 %). Не дивно, що виграв Леонід Кравчук, бо багато виборців вважало: якщо демократи не змогли знайти спільну мову поміж собою, то тим паче не зможуть вони керувати великою державою.

 

Згадаймо, що наші обранці творили в партійному будівництві. Першого травня 1990 року відбувався урочистий мітинґ на стадіоні "Україна". Слово попросив депутат Верховної Ради Богдан Горинь, який оголосив, що вчора в Києві на базі Української Гельсінської Спілки була створена Українська Республіканська партія. Головою партії обрали Левка Лук'яненка, котрий, нагадую, у 1961 році був засуджений до розстрілу за те, що "з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР." Богдан Горинь став головою обласної організації УРП. 

 

 

Десятки тисяч львів'ян захоплено вітали це повідомлення, бо розуміли, що нарешті настав кінець однопартійному керівництву державою. Як голова Львівської міської ради, я сердечно привітав Богдана Миколайовича і пообіцяв виділити для партії приміщення. Тоді я сподівався, що в нас запанує двопартійна система – як в Сполучених Штатах, тому вважав за необхідне забезпечити новостворену партію матеріальною базою. Депутати Міської ради підтримали цей намір, і ми виділили УРП будинок культури на вулиці В. Стефаника, 16.

 

За якийсь час до мене прийшов відомий політв'язень, засуджений у 1961 році на п'ятнадцять років таборів суворого режиму, в тій же справі, що й Левко Лук'яненко. Відрекомендувався як голова партії Державна Самостійність України і попросив також забезпечити його партію приміщенням. Безмірно здивований почав з ним розмову:

- Ви знаєте пана Левка Лук'яненка? – запитую я.

- Так, ми відсиділи за антирадянську пропаганду.

- А чи знаєте, що він — один із засновників УРП?

- Знаю.

- Що ж вам не сподобалося у статуті цієї партії?

- О, там усе гаразд!

- То чому б вам спільно, у лавах однієї партії, не працювати на благо Укрїни?

- Е, ні!

- Чому?

- Бо ні...

 

А далі пішло-поїхало... В листопаді 1990 року була створена УНА – УНСО, у грудні того самого року заснована Демократична партія України, з 1991 року почала діяти Соціал-національна партія України (сьогоднішня "Свобода"). Треба відзначити, що очолювали ці партії і входили до них не тільки достойні народні депутати, а й насправді великі українці, які жертвували власним добробутом і свободою, не сумніваюся, що готові були віддати життя за незалежну Україну. Чому ж вони не захотіли об'єднатися навколо одного лідера, як це пізніше зробили "регіонали"? Невже їх нічого не навчили багатосотлітні поразки нашого народу саме через невміння і небажання визнати когось із своїх єдинокровних братів очільником? Адже не стоять за плечима кожного з них російські чи інші спецслужби і не примушують їх чинити дурнуватий розбрат! Подальшими кроками в допомозі антиукраїнським силам стали розколи: у травні 1992 року від УРП відпала Українська консервативна республіканська партія, а в грудні того самого року Рух фактично перетворився на партію і теж зазнав розколу. Про вагу кожної з названих партій у наш час, на жаль, соромно навіть говорити. Через таку вашу, народні обранці, діяльність сьогодні маємо не дво-, а 202-партійну систему в Україні – для демократичного табору, зате антиукраїнські сили створили у Верховній Раді реальну двопартійність: ПР і КПУ.

 

Треба відзначити і небажання наших депутатів брати на себе конкретну відповідальність за розвиток відновленої держави. Перемігши на виборах, Леонід Кравчук, який уже остаточно "побив горшки" з комуністами через його вклад у розпад Радянського Союзу, звернувся до провідників Руху з пропозицією створити уряд на базі цієї партії. Йому відповіли, що Рух переходить у конструктивну опозицію. Недавно Борис Козловський написав у газеті "Високий Замок", що чув, як після цієї пропозиції Вячеслав Максимович сказав: "Не буду у Кравчука козачком".

 

Шановні рухівці, а хто, по-вашому, повинен був практично "з нуля" будувати Незалежну Україну: проводити економічні реформи, створювати Державну службу безпеки, формувати національну армію, розвивати дипломатичний корпус і т. д., і т. ін.? Чи ви вважали, що зайнявши позиції контролерів-критиків у кріслах Верховної Ради, зможете примусити "колишніх" робити цю роботу за вас?

 

Ви відмовлялися від таких високих і відповідальних посад, як перший віце-прем’єр-міністр України, і там зручно вмощувалися далекі від ідеї побудови держави України товариші, як генеральний директор Національної телекомпанії України, і там сьогодні працюють Євген Бенкендорф і навіть похресник Нестора Шуфрича, російськомовний ліванець Валід Арфуш! Ви віддали українофобам виконавчу владу, і вони тільки плідно скористалися нею для власного збагачення, а й швиденько позбулися Леоніда Кравчука. А вже за президентства його наступника процес уривання від держави ласих шматків майна пішов повним ходом.

 

 

Можу з глибокою пошаною назвати лише двох представників Львівщини, які не побоялися покинути депутатство та високу посаду, перейшли працювати в Кабінет Міністрів України і зробили значний позитивний внесок у розвиток нашої держави – Віктор Пинзеника за його працю на посадах міністра економіки, віце-прем'єр-міністра, міністра фінансів та Івана Вакарчука як міністра освіти та науки України.

 

Щодо злочинного закону Ківалова-Колесніченка про основи державної мовної політики, то тут наші обранці мають особливі "заслуги". Адже поки круті хлопаки розкрадали державне майно, вам віддали гуманітарну сферу. За п'ятнадцять років ви угробити все, що стосується української мови, культури, кінематографу, книговидавництва, радіо, телебачення. Ви не змогли навіть увести в дію та примусити українофобів виконувати хоч і недолугий, але закон – "Про мови в Українській РСР", ухвалений Верховною Радою і підписаний Головою Президії ВР Валентиною Шевченко ще в радянський період. Ви ставите собі в заслугу, що записали в Конституцію статтю про державність української мови. Але ж це вже було записано у статті 2 цього Закону: "Відповідно до Конституції Української РСР (888-09, 254к/96-ВР) державною мовою Українськоїської Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова". Чому ви не вимагали (у тому числі через суд і прокуратуру) виконувати статтю 15 закону: "Мовою з’їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова"? Чому ви дозволяли українофобській потолочі виступати з трибуни ВРУ російською мовою? Адже вони подавали приклад решті україножерів.

 

Що завадило вам виконати статтю 32: "З метою широкого ознайомлення громадян республіки з досягненнями культури інших народів СРСР, а також світової культури Українська РСР забезпечує переклади українською мовою... і видання художньої, політичної, наукової і іншої літератури, а також перклади українською мовою і публічну демонстрацію фільмів та інших аудіовізуальних творів. Українська РСР забезпечує розвиток україномовного кіно і театрального мистецтва" та статтю 33: "В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації с українська мова"? Саме ваша бездіяльність, безпорадність, безвідповідальність надихнули цих мерзотників запровадити новий закон, який значно гірший, аніж той, що діяв, коли ми були московською колонією,

 

Сумно і гірко сьогодні слухати ваші пустопорожні балачки про те, що ви зробите, коли переможете нинішню злочинну владу.

 

Коли ж говорити про знищення середнього класу, то він таки залишився. До нього належать якраз народні обранці, що встановили собі величезні, порівняно із звичайними громадянами України, зарплати, пенсії, матеріальні допомоги, представницькі витрати та інші найвишуканіші пільги. Отримали в столиці дорогі помешкання і стали довічними українськими політичними столичними рантьє. І жодного разу я не чув, щоб хтось із наших депутатів голосував проти призначення для себе таких благ.

 

Незважаючи на все сказане раніше, я залишаюся оптимістом, бо ми маємо найголовніше – Незалежну Україну. Вона є і буде завжди, бо так хоче український народ! А нашій верхівці – і депутатам, і олігархам – ця держава просто вкрай необхідне, позаяк мають від неї усе, що їм заманеться. Але через двадцять років, коли мине біблійний сорокарічний термін, наші діти і внуки почнуть будувати найкращу в світі державу на ім'я Україна.

 

Р.S.

Коли ця книжка була вже готова до друку, сталися події, які змусили мене додати до неї ще кілька нових вражень і думок. Мій оптимізм щодо наших дітей і онуків виявився занадто песимістичним, бо вони взялися будувати нову Україну європейського зразка не, як я передбачав, через двадцять років, а вже і негайно. Сотні тисяч молодих дівчат і хлопців – студентів, учнів шкіл, працюючих і безробітних – вийшли на майдани, щоб продемонструвати світові своє бажання жити в Європі. Вони вимагають від чинного керівництва держави виправити скоєну помилку і підписати угоду про євроінтеграцію.

 

Кажуть, що свободу можна здобути лише ціною пролитої крові. На відміну від першого, Помаранчевого, нинішній Майдан був таки залитий кров’ю. Однак пролита кров тільки додала нашому доброму народові ненависті та люті проти цієї неслівної камарилії, і на київський Майдан вийшла сила-силенна обурених українців. У боротьбу проти нинішніх можновладців, крім молоді та чисельної української людности, активно долучилися парламентська опозиція, політичні позапарламентські партії та громадські організації. Однозначно негативну оцінку діям президента України дали також світова громадськість, іноземні політики та керівники найрозвинутіших держав світу.

 

  

Більшість маніфестантів заявляють, що готові покласти власне життя, аби добитися відставки уряду і президента та почати нове життя в європейському співтоваристві. На наших очах відбувається формування української нації і можна не сумніватися, що молодь досягне поставленої мети, а Україна стане свобідною, демократичною, європейською державою.