Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 11. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 15 черв. 2014 р., 07:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2014 р., 11:02 ]

Як ми будували Україну

Розбудова відновленої України потребувала важкої і наполегливої праці в багатьох напрямах: дипломатія, армія, держбезпека, наука, освіта, економіка, сільське господарство і т.д., і т. ін. Але всяка держава починається з ідеології, одним із факторів якої є монументальне увічнення славних діячів та сторінок історії народу. Як мені не прикро, але вважаю, що мушу і маю на це моральне право показати, що саме в цій царині нашими націонал-патріотами було зроблено явно недостатньо. Для підтвердження подам кілька характерних прикладів.

 

Ще 6 липня 1990 року виконавчий комітет Обласної ради ухвалив рішення № 209 про спорудження пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому. З того дня минуло вже понад 23 роки, а пам’ятника немає… І це попри те, що перша каденція обласного керівництва складалася з найпалкіших патріотів і націоналістів, які були заступниками голови Обласної ради, головою облвиконкому і його заступниками, пізніше один став головою Обласної ради, а інший – представником Президента у Львівській області. Дехто з тодішніх обласних можновладців навіть відбув тюремне покарання за намагання відродити УГКЦ. Тож у чому річ? Небажання і невміння братися за конкретну роботу чи вплив когось, хто дотепер не дозволяє визнати А. Шептицького Праведником світу?

 

Пригадую, як декотрі з тодішніх керівників області гостро й безкомпромісно виступали проти мого наміру поборотися у чесних виборах за об’єднану посаду голови ради й міськвиконкому. Після моєї перемоги один із заступників голови облвиконкому (потім до глибокопенсійного віку – депутат Верховної Ради України), який і підготував рішення про пам’ятник Митрополиту, кричав у сесійній залі Міської ради: "Ганьба! Ганьба! Провокатор!". Як бачите, "провокатор" доклався до спорудження аж п’ятьох чудових пам’ятників у м. Львові, а оцей нібито й "непровокатор" не спромігся виконати навіть свого власного рішення про спорудження пам’ятника А. Шептицькому.

 

У скверику на перехресті вулиць Князя Романа й Івана Франка  "ріжуть око" громадські вбиральні. Колись на тому місці стояла церква і була могила з похованими запорожцями, які загинули в битві за Львів у часи Хмельниччини. Польсько-російські окупанти Львова знищили слід по козаках, натомість поставили виходки. Сьогодні крім убиралень там стоять пивна будка і величний камінь з прапорами, на якому написано: "Тут буде споруджено пам’ятник козакам, що полягли при визволенні Львова у 1648 р. під проводом гетьмана Б. Хмельницького". У лівому верхньому куті читаємо: "Я так її, я так люблю/ мою Україну убогу,/ що прокляну святого Бога, / за нею душу погублю", у правому куті – "Україна понад усе!" Армія УПА. І внизу: "Камінь поставили козаки Зеник, Богдан, Тарас, Юрко".

 

Любі козачки, – від Зеника до Юрка – не треба нікого аж так любити, проклинати, губити душу. Треба тільки домогтися ліквідації нужників, перенесення зі скверу пивнушки та зробити те, що ви намірялися – спорудити пам’ятник козакам.

 

Довелося мені прочитати в газеті "Слово Просвіти" від 20 березня 2013 року витяги з прес-конференції міністра культури Леоніда Новохатька, присвяченої відзначенню 200-річчя від народження Тараса Шевченка: "Ще понад 10 років тому Указом Президента започатковано Повне академічне зібрання творів Тараса Шевченка… Але із запланованих 12-ти томів світ побачило поки що лише 7, причому останній із них ще 2005 року". Тобто за Кучми видали сім томів, а за п’ять років правління Ющенка – жодного… Як можна це прокоментувати? Ну, добре, у Президента до таких "дрібниць" руки не доходили, але ж у нього були міністри культури. І знаєте що? Серед них немало часу обіймали цю посаду львів’яни: Оксана Білозір (травень 2005 – жовтень 2005), Василь Вовкун (грудень 2007 – березень 2010), Михайло Кулиняк (березень 2010 – грудень 2012).

 

Далі Новохатько каже: "І все ж, цього року вийдуть у світ 8 і 9 томи, а наступного ювілейного року – останні три томи". Виходить, що Кучма і Янукович шанують великого Тараса, а наші – ні…

 

Щось подібне твориться і з пам’ятником Олені Телізі, який мали встановити в Бабиному Яру ще в 2006 – 2008 роках на відзначення 100-річчя від її народження. Уже був проведений конкурс, затверджений проект, навіть у бюджеті Київської міської адміністрації на 2008 рік було передбачено 900 тисяч гривень, але скульптурну групу так і не встановили.

 

А що сказати про надмогильні пам’ятники єпископам і митрополитам УГКЦ на Личаківському цвинтарі? Давно вже відновлені монументи на могилах усіх священослужителів римо-католицької, вірменської та російської Церков, лише при центральній алеї залишається напіврозваленою гробниця останнього греко-католицького єпископа Холмського Михайла Куземського. Польськомовний напис дає туристам з Польщі добру нагоду покепкувати над нашим ставленням до заслужених діячів Української Церкви.

 

Розвалюється і гробниця Львівської митрополичої капітули – прекрасна архітектурна споруда, у якій спочивають три митрополити та два десятки єпикопів, митратів і крилошан. А поряд аж сяє чистотою могила відступника Гавриїла Костельника, на якій постійно горить свічка і лежать живі квіти.

Мабуть, забули протоієреї УГКЦ слова великого Ніцше, що "воскресають лише там, де є могили".

 

"Карпати"

Спорт відіграє важливу роль не лише в житті окремої людини, а й має загальнодержавне значення. Можна згадувати й згадувати, як ще за радянських часів ми раділи, коли перемагали українські богатирі Жаботинський та Писаренко, незрівнянний Сергій Бубка, київське "Динамо" й львівські "Карпати". А що вже казати про перший олімпійський тріумф представниці незалежної України Оксани Баюл! Ми пишаємося  братами Кличками, які прославляють Україну.

 

Львів – відоме спортивне місто. Тут були прекрасні школи важкої атлетики, боротьби, боксу, гімнастики, стрільби з лука, баскетболу, волейболу, футболу, водяних та багатьох інших видів спорту. Я добре усвідомлював важливість і необхідність зберегти спортивне життя у місті, тому як міг допомагав нашим львівським спортсменам. Якось завітав до мене прославлений гросмейстер Василь Іванчук і поскаржився, що в нього дуже маленьке помешкання, де він мешкає з дружиною – також шахісткою Галямовою – та сином, і вони не мають змоги повноцінно готуватися до змагань. Якщо ми їм не допоможемо, то вони змушені будуть перебратися на батьківщину Аліси в Казань. Міськвиконком вжив певних заходів, і сім’я залишилася у Львові, а маестро Іванчук дотепер приносить славу нашому місту.

 

Часто до мене по допомогу зверталося керівництво гандбольного жіночого клубу "Галичанка". Літній уже тренер-кавказець завжди несподівано ввалювався до кабінету міського голови разом зі своїми рослими вродливими дівчатами-"галичанками", і я був безсилий відмовити в їхніх проханнях. Тоді вже наші спортсмени і тренери масово покидали Україну, шукаючи кращий шматок хліба за кордоном і от ми, підшукуючи меценатів, допомагаючи фінансово та вирішуючи складні житлові питання, таки утримали основних гравців у Львові, і "Галичанка" успішно грала у Вищій лізі до кінця нашої каденції.

 

Та найбільше, що я зробив для львівського спорту – це доклався до відродження і становлення футбольної команди "Карпати", яка почала свої виступи в 1963 році, і єдина за всю історію радянського футболу виграла Кубок СРСР, виступаючи не у Вищій лізі. Один грузин, з яким я, навчаючись в аспірантурі, познайомився у Москві, сказав, що в Радянському футболі є тільки три національні команди: "Динамо" (Тбілісі), "Арарат" (Єреван) та "Карпати" (Львів). Справді, це була самобутня українська команда, за яку грали місцеві вихованці та хлопці із Закарпаття. Мабуть, це стало однією з причин, чому в 1982 році профспілкову команду "Карпати" ліквідували, а її місце зайняла армійська команда СКА "Карпати", яку зліпили із гравців СКА та "Карпат", а  тренером уже призначили росіянина Самарина. Про це об’єднання навіть В. Лобановський заявив: "Ліквідація команди "Карпати" – це катастрофа футболу у всьому західному регіоні республіки. Мине не одне десятиліття, перш ніж зрозуміють увесь трагізм такого об’єднання". Новий клуб утратив популярність, колишні вболівальники майже перестали ходити на футбол, команда опускалася усе нижче й нижче і в 1989 посіла останнє, 22-ге місце в Першій лізі.

 

Але перебудова набирала силу і під тиском громадськості та шанувальників футболу Львівщини того самого року клуб "Карпати" відродився і розпочав виступи із Другої ліги. Останній футбольний чемпіонат Радянського Союзу розпочався 13 квітня 1991 року. У Львові вступне слово-привітання виголосив новообраний голова Міської ради:

 

Шановні львів’яни і гості нашого міста!

Шановні прихильники наймасовішої і найпопулярнішої гри!

День, якого з нетерпінням чекали сотні тисяч уболівальників "Карпат", настав – до Львова прийшов великий футбол! Віднині й аж до пізньої осені ми із завмиранням серця будемо стежити за поєдинками улюбленої команди, якій всі бажаємо результативної, цікавої та безкомпромісної гри і, безперечно, першого місця у чемпіонаті.

 

Сьогоднішня першість буде проходити по слідах відчайдушної боротьби мільйонної вболівальницької авдиторії республіки й Галичини за наш, український футбольний чемпіонат із майбутнім входженням у Європейську футбольну асоціацію. Ця боротьба розпочалася разом з останнім фінальним свистком минулої футбольної першости і тривала аж до того часу, коли стало відомо, що нинішній розіграш буде проходити за старою схемою. Хоч перемогу відсвяткували заскорузлі футбольні відомства, намагання прихильників національного чемпіонату не пропали даремно. Ми згуртувалися, підняли національний дух не тільки на західних, а й східних теренах республіки.

 

Віриться, що національна першість України, незважаючи на опір центру, все-таки проводитися буде. І я певен, що футбольна команда Львова з її славними традиціями буде гідно представляти наше місто –  духовну столицю України, відродить високу спортивну репутацію Галицького краю. Зі свого боку, від імені міської влади хочу запевнити і вболівальників, і футболістів, що у стінах старовинної Ратуші футбольна дружина завжди знайде пораду й підтримку.

 

Шановні вболівальники!

Всі ви з нетерпінням чекаєте першого удару по м’ячу на чудовому газоні Львівського стадіону. Хочеться, щоб дні матчів у Львові були завжди хвилюючим святом, щоб наші рідні "Карпати" ставили м’яч на центр лише для того, щоб розпочати тайм. Хай тріпоче сітка за спиною воротарів наших суперників від вправних дій наших форвардів! Хай множиться вантаж очок улюбленої команди!

Хай слава львівського футболу гримить по всіх усюдах!

 

Бажаю команді успішного старту в рідних стінах, якомога менше травм, золотого осіннього фінішу!

 

У добру путь, "Карпати"!

 

Хоча після відродження "Карпат" відвідуваність футбольних матчів різко зросла, але загальний занепад і розвал економіки у країні не давали змоги як належить утримувати команду, і результати її виступів були доволі скромні. Та й стадіон "Дружба", побудований ледь що не методом народної будови (нас, студентів також посилали його будувати) і відкритий у 1963 році, був переданий на баланс львівському заводу "Електрон", що також ускладнювало діяльність клубу "Карпати". Я запросив на зустріч директора заводу Віктора Рибинка і зумів переконати його, щоб він передав стадіон на баланс міста. Користуючись нагодою, хочу подякувати Вікторові Олександровичу за його поступливість і вклад у розвиток львівського футболу.

 

Міська рада назвала стадіон "Україна" і передала його в безоплатну оренду клубові "Карпати". У цей період зростало безробіття, і багато людей зайнялися торгівлею. А позаяк раніше це називалося спекуляцією і суворо каралося, то місць для торгівлі, звичайно, не було. Тому свіжоспечені бізнесмени окупували продуктові ринки, витіснивши звідти продавців городини та інших їстівних товарів, і продавали там своє завезене з-за кордону "барахло". Виникало багато нарікань, бо ніде вже було купити молоко, яйця, цибулю, петрушку. Місто ухвалило рішення тимчасово влаштувати "барахолку" на стадіоні й доручило клубові "Карпати" збирати гроші за вхід і використовувати їх на потреби клубу. Таким чином були задовільнені потреби торговців "ширпотребом" і вирішені всі фінансові питання клубу, який тепер міг ставити перед собою високі цілі.

 

Команда не підвела своїх уболівальників – вона стала переможницею першости з футболу 1991 року серед команд 2-ї ліги західної зони. З цієї нагоди в Ратуші була проведена зустріч керівництва міста з тренерами і гравцями клубу "Карпати". Я тепло привітав присутніх з таким успіхом, подякував гравцям і голові футбольного клубу "Карпати" Карлові Мікльошу за вдалий виступ, Мирославові Герцику, Богданові Кобрину, Олексі Луціву, Іванові Салу, Володимирові Мельнику – за вклад у відродження "Карпат". Гравці були нагороджені сувенірами, вітальними дипломами та пам’ятним кубком. На завершення зустрічі я сказав: "Ще раз дякую вам, хлопці, вам, шановні наставники, за ваші спортивні старання. Здобувайте першість скрізь і завжди та виходьте на рівень Європи. А з боку міської влади я обіцяю вам всебічну підтримку".

 

Сезон 1992 року був перехідним, адже Україна стала незалежною і вирішила проводити власний чемпіонат. Для того було вибрано 20 команд, розділено їх на дві групи, щоб за півроку визначити першого чемпіона незалежної України, а також відібрати чотирнадцять команд для сезону 1992 – 93. Тут "Карпатам" довелося нелегко, бо непросто змагатися з командами, які ще торік грали у Вищій та Першій лігах СРСР. Все-таки з великими труднощами і не без допомоги міської влади вони посіли у своїй підгрупі шосте місце й увійшли до Вищої ліги українського чемпіонату.

 

Переможці двох груп (а це "Таврія" (Сімферополь) і "Динамо" (Київ)) повинні були в очному поєдинку на нейтральному полі визначити першого чемпіона України з футболу. Президент Федерації футболу України Віктор Банников звернувся до мене з проханням провести цей матч у Львові, оскільки наш стадіон був у відмінному стані, та й львівська публіка, безперечно, додасть ваги цій події. Перед початком поєдинку я звернувся до присутніх із привітанням:

 

Шановні учасники фінального матчу!

Дорогі прихильники футболу!

Сердечно вітаю вас з великою історичною подією – завершенням першого чемпіонату України з футболу. Старовинний Львів готовий до проведення фінального матчу – прекрасна погода, заповнений стадіон, святковий настрій, а учасників дійства чекають нагороди і призи.

 

Бажаю футболістам доброї гри, суддям – безпомилкових рішень, а вболівальникам насолоди від того, що відбуватиметься на полі.

 

А щодо результату, то нехай переможе сильніший!

 

Президент футбольного клубу "Карпати" Богдан Кобрин,

перший президент Федерації футболу України Віктор Банников та

міський голова Львова Василь Шпіцер

готуються вручити кубок першому чемпіонові України з футболу

 

Гра на до краю заповненому стадіоні, як і слід було очікувати, пройшла на найвищому рівні і завершилася перемогою "Таврії" – переможний м’яч на 75-й хвилині забив Сергій Шевченко.

 

Для посилення рідної команди ми запросили на посаду головного тренера Мирона Маркевича, який до того працював у Луцьку, виділили на клуб кілька квартир, серед них і службових, що дало змогу запросити нових талановитих футболістів. І команда почала домагатися успіхів: уже в сезоні 1992 – 93 "Карпати" дійшли до фіналу Кубка України, виборовши право грати в європейському турнірі на Кубок володарів кубків, а в Чемпіонаті України посіли високе 6-те місце (у наступному сезоні – 5-те). Вдячні футболісти на виборах 1994 року звернулися до своїх прихильників із такою заявою:

 

Шановні вболівальники львівських "Карпат"!

Шановні виборці!

Створення у Львові команди, яка в найближчому майбутньому змогла б репрезентувати наше місто на європейській арені і стала б своєрідною візиткою столиці Галичини у світі, вимагає постійної і неослабної турботи. В той час, коли київське "Динамо", одеський "Чорноморець", донецький "Шахтар" чи дніпропетровський "Дніпро" мають солідних спонсорів уже протягом багатьох років, львівські "Карпати" змушені виступати у вищій лізі вітчизняного футболу без серйозного фінансового тилу.

 

В складних умовах, незважаючи на величезну кількість проблем, які постійно стоять перед клубом, львів’яни з кожним роком додають у грі і класі. Свідченням поступу команди є вихід до півфіналу цьогорічного розіграшу Кубка України, у якому "Карпати" в безкомпромісній боротьбі лише на останніх секундах поступилися одеситам. У чемпіонаті "Карпати" посіли 5-те місце, слідом за елітними клубами країни. Та й львівський вболівальник, який є своєрідним барометром для команди, почав повертатися на трибуни стадіону "Україна".

 

Своїм успіхам чи не в найбільшій мірі "Карпати" зобов’язані увазі та постійному сприянню з боку міської адміністрації і особливо її голови пана Василя Шпіцера. І навіть не дуже популярне серед багатьох львів’ян її розпорядження – передати футбольному клубові стадіон "Україна", де в окремі дні функціонує товарно-речовий ринок, – пройняте турботою про долю клубу і спрямоване насамперед на поліпшення його фінансового і матеріально-технічного стану. Сьогодні, напевно, варто нагадати і те, що саме керівництво міської адміністрації було ініціатором відновлення назви команди, повернувши її на радість усім нам з казарменного полону союзного Міністерства оборони. 

 

 

Мер Львова є палким шанувальником популярної гри. І тому завжди його можна побачити на трибуні стадіону під час домашніх матчів "Карпат". Чим міг, тим допомагав пан Шпіцер команді під час своєї каденції. І коли в середині першого кола чемпіонату гра команди викликала масу нарікань, а всі, хто на словах декларував свою любов і відданість команді, відвернулися в одну мить від неї і не хотіли надати фінансову допомогу, пан Шпіцер скликав у мерії нараду, на якій у діловій атмосфері були накреслені шляхи виходу із кризи. І, як відомо, команда врешті почала показувати ефектну гру, за якою вже встиг скучити вболівальник. І надалі пан Шпіцер не залишав поза увагою життя львівського клубу, чітко розуміючи, що громадяни навіть у наш складний час потребують окрім хліба ще й видовищ. А футбол у Львові є саме таким видовищем, яке збирає наймасовішу авдиторію мешканців міста ось уже протягом століття.

 

Тому львівський футбольний клуб "Карпати" активно підтримуватиме в другому турі виборів на посаду мера міста Львова саме пана Василя Шпіцера і закликає всіх прихильників спорту віддати свої голоси за його кандидатуру.

 

Президент футбольного клубу "Карпати"                                                                                                                      Богдан Кобрин.

 

ГКЧП

Перебудова не дала позитивних результатів у сенсі пожвавлення економіки чи хоч якогось зміцнення і врятування більшовицької імперії. Комуністична потвора на очах втрачала силу і розсипалася. Наростала міжнаціональна напруженість в азійських і кавказьких республіках, яка подекуди виливалася у криваві міжетнічні сутички. На світанку 9 квітня 1989 року в Тбілісі десантні війська жорстоко розігнали мітинг прихильників незалежності Грузії. Вони рубали людей саперними лопатками, унаслідок чого за офіційними даними загинули 18 осіб, хоча багато хто у Грузії впевнений, що жертв було набагато більше. Це не допомогло тримати людей у покорі, навіть навпаки: прибалтійські республіки та Азербайджан у 1989 році проголосили суверенітети. А вже в 1990 році пішов справжній "парад суверенітетів": 26 травня суверенітет проголосила Грузія, 12 червня – Росія, 20 червня – Узбекистан, 23 червня – Молдавія, 16 липня – Україна, 27 липня – Білорусія і до 15 грудня усі п’ятнадцять республік стали суверенними. Основною метою цих проголошень був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного московського центру до республік.

 

 

Щоб не втратити владу цілковито, керівництво СРСР та ЦК КПРС почало поспішно готувати новий Союзний договір. Проте декотрі республіки, особливо прибалтійські, Грузія та Західна Україна, явно прагнули повної незалежності від Москви. Литва вже 11 березня 1990 року проголосила незалежність від СРСР. Центр, своєю чергою, не приховував, що готовий до рішучих дій, аби вберегти створену Леніним-Сталіним державу. Відчувалося, що комуністи не зупиняться перед здійсненням нового, подібного тбіліському, побоїща. Особливо напруженість зросла на початку січня 1991 року. Я тоді був у відрядженні в США, зустрічався з мерами, політиками, діаспорою, членами ОУН, ветеранами УПА, конґресменами.

 

Дуже прагнула зустрітися зі мною і єврейська громада, щоб дізнатися про події у Львові і перспективи подальшої українсько-єврейської співпраці в нашому місті. Американські українці, яким я розповів про національно-духовне відродження, про прихильне ставлення нової влади до нацменшин, що викликало адекватне зустрічне ставлення, підтримали ідею такої зустрічі. Організатори замовили велику залу в Нью-Йорку і визначили дату проведення імпрези – 13 січня 1991 року. Та вже від Різдвяних свят у США стала ходити  тривожна інформація про підготовку розправи над ініціаторами відокремлення від Радянського Союзу. Найімовірнішими об’єктами нападу називали Вільнюс і Львів. З кожним днем відчуття небезпеки наростало, і на черговій зустрічі з очільниками ОУН я заявив, що не можу залишатися поза межами Львова до дня зустрічі з українсько-єврейською громадою, тому прошу поміняти мені квиток, щоб я негайно летів додому. Це було сприйнято з розумінням, і вже 11 січня я вилетів до Москви, щоб якнайскоріше дістатися Львова.  

 

Саме в цей час – у ніч на 13 січня – десантні підрозділи Совєтської Армії зайняли у Вільнюсі приміщення радіо і телебачення, що спонукало десятки тисяч мешканців литовської столиці вийти на захист своєї незалежної держави. Московські "герої" застосували проти беззбройних людей танки та бойові машини піхоти, забравши життя 14 осіб, а ще 150 отримали поранення. Але мужні литовці вистояли, їх підтримали США, скандинавські та західноєвропейські держави, і російські окупанти змушені були відступити. Повіримо лавреату Нобелівської премії миру, Президентові СРСР Михайлові Горбачову, що цей напад відбувся без його відома, а, як він пояснював, через "перегини на місцях". Реагуванням на цей акт державного тероризму стало проголошення незалежності Грузії у квітні того самого року.

 

Ортодоксальні марксисти, які не сприймали горбачовської демократизації і перебудови, вирішили заганяти народ, який уже відчув свободу, назад у комуно-сталінське стійло. Для збереження СРСР увечері 18 серпня 1991 року вони створили "Государственный комитет по чрезвычайному положению – ГКЧП",  ізолювавши Горбачова на дачі у Форосі. До складу ГКЧП увійшли старці-силовики: міністр оборони Д. Язов та голова КҐБ В. Крючков, міліцейський міністр Б. Пуго, прем’єр-міністр В. Павлов, який керував економікою держави і за останні два роки довів її до цілковитого краху, а очолив цю, як висловився один із російських демократів, "політичну шпану" віце-президент Г. Янаєв (а хто ж іще міг зрадити Михайла Сергійовича, як не його заступник?). Зранку наступного дня усі теле- і радіоканали оголосили про введення надзвичайного стану і призначення Янаєва главою держави.

 

З 19 серпня я пішов у відпустку, і ми поїхали з сім’єю до Стрия, на батьківщину дружини, де нас чекали затишний будиночок, чудовий, вирощений тестем-біологом садочок, невеличкий городець, знайомі, друзі, однокласники. Та найперше моє бажання було добре виспатися. У понеділок десь близько десятої ранку мене розбудив телефонний дзвінок, і я почув голос свого заступника Анатолія Риборака: "Василю Івановичу, ви дивитеся телевізор?". Увімкнув "Електрон" і бачу на всіх програмах (а їх тоді всіх було аж три!) балет "Лебедине озеро". Це мені нагадало совєтські часи, які в народі назвали "пятилеткой пышных похорон", коли один за одним помирали перестарілі генсеки Брежнєв, Андропов, Черненко, і в ці дні нас "давили" класикою. Та раптом балет перервали і в черговий раз передали звернення, у якому, крім інших заходів, було оголошено недійсними закони та рішення органів влади союзних республік і призупинялась діяльність політичних партій, громадських організацій та масових організацій. Я попросив Риборака на 11-ту годину зібрати в Ратуші депутатів, членів міськвиконкому, а також представників усіх силових структур – міліції, КҐБ, прокуратури, міського військового комісара, начальника цивільної оборони, пожежників та ін. і молодіжних національно-патріотичних організацій, які постійно давали Москві нагоду говорити про них як про щось надзвичайно націоналістичне, радикальне, небезпечне для існування Совєтської держави та потужне у військовому сенсі.

 

На той час лідери прибалтійських республік та керівник Росії Борис Єльцин уже назвали ГКЧП реакційним, антиконституційним заколотом. На засіданні виконкому я також засудив дії гекачепістів, а потім звернувся до кожного представника силовиків із єдиним запитанням: чиї вказівки на місцевому рівні вони будуть виконувати – мої як голови Львівської міської ради чи ті, що надходитимуть з Москви. Всі, крім одного, відповідали обтічно, не признавалися, на чиєму вони боці. Зате начальник міської міліції полковник Станіслав Вербицький став струнко і твердо відповів: "Ваші, Василю Івановичу, тому що ви є влада, обрана народом". Мужність полковника вразила і зворушила мене та додала певности щодо можливостей чинення спротиву ГКЧП. На цій нараді Львівський міськвиконком у повному складі та присутні депутати ухвалили таку заяву:

 

Уночі з 18 на 19 серпня 1991 року в Москві стався державний переворот. Так званий комітет з надзвичайного стану, порушуючи всі норми існуючого законодавства, антиконституційним чином узурпував владу в СРСР і тим самим створив смертельну небезпеку для демократії, для відновлення Україною незалежності. Вже перші дії цього комітету наочно засвідчують, які сили за ним стоять і яку мету вони ставлять. Реакційні сили, усунувши від влади законно обраного Президента М. Горбачова, не зупиняються ні перед чим задля збереження панування КПРС і єдиної неподільної імперії.

 

Львівська міська рада народних депутатів засуджує державний переворот у Москві, усі рішення самозваного комітету вважає незаконними і такими, що не підлягають виконанню.

 

Свою діяльність Львівська міськрада, її виконавчий комітет надалі спрямовуватимуть на незаперечне виконання Декларації про державний суверенітет, законів України та постанов її Верховної Ради.

 

У ситуації, що склалася, Львівська міська рада народних депутатів:

- вимагає від Верховної Ради України дати політичну оцінку державного перевороту в Москві і не виконувати рішень так званого "комітету" на території України;

- висловлює підтримку конституційним органам влади суверенної Росії у їх боротьбі із заколотниками;

- закликає службовців Міністерства внутрішніх справ, Комітету державної безпеки та армії і надалі підтримувати законно обрані народом органи державної влади, не стати знаряддям у руках політичних авантюристів.

 

ЛЬВІВ’ЯНИ! Незалежно від національної, партійної і конфесійної приналежності будьмо готові до захисту демократії і суверенітету України!

 

Львівська міська рада народних депутатів.

 

На завершення наради я дав команду заготувати бетонні блоки для перекриття доріг у разі спроби ввести в місто війська, а також звернувся до начальника міліції, до створеної на той час муніципальної міліції і до представників молодіжних організацій з проханням виставити вночі на головних дорогах спостерігачів, щоб вони фіксували все, що творитиметься незаконного. До речі, о третій годині ночі я проїхався містом і бачив багато міліціонерів та муніципалів, проте не натрапив на жодного з отих молодіжних "вартових", "оборонців", чи "спадкоємців". Видать, не для того вони створювалися, щоб прислужитися містові, мабуть, у них була якась інша місія. Хочу також підкреслити позицію голови Львівського обласного державного телебачення, який до того завжди запопадливо надавав мені можливість звернутися до львів’ян, а в цей день категорично відмовив. Щоправда, відразу після ГКЧП його відправили на пенсію.

 

Однозначно негативною щодо ГКЧП була й позиція районних рад. Ось яку ухвалу видала Залізнична рада 22 серпня:

 

Розглянувши та обговоривши політичну ситуацію, пов'язану із антиконституційним державним переворотом, здійсненим партійно-військовою хунтою, а також політичну та економічну ситуацію у Залізничному районі, усвідомлюючи необхідність посилення виконавчої влади, сесія Залізничної районної ради народних депутатів

УХВАЛИЛА:

1. Засудити партійно-військовий переворот, здійснений за активною участю керівництва КПРС, військово-промислового комплексу, реакційних правих сил, що згуртувалися, при прямій співучасті всіх організаційних структур КПРС, включаючи Залізничний РК КПУ.

2. Звернутися з телеграмою до Голови Верховної Ради РФСР Б. М. Єльцина з цілковитим схваленням чітких та мужніх дій Верховної Ради, його особистої героїчної поведінки.

3. Звернутися у Верховну Раду УРСР з вимогою про необхідність реорганізації існуючої структури рад, створення власних Збройних Сил, МВС, КДБ та прокуратури, засудити позицію Л. Кравчука за невизначеність та бездіяльність у критичній ситуації! Вимагати звільнення від займаних посад керівників радянських органів, які підтримали хунту.

Доручити голові Ради п. В. Терендію винести ці питання на обговорення у Львівській обласній раді народних депутатів.

4. Звернутися до трудових колективів з проханням висловити своє ставлення до подій у країні на адресу Львівської обласної ради та Верховної Ради України.

5. Визнати недостатнім і недопустимо низьким рівень виконавчої влади в районі і для недопущення можливих антирадянських дій вважати необхідним:

а) створити депутатську комісію із залученням громадських організацій для розслідування антирадянської діяльності райкому КПРС (КПУ) м. Львова у кризовий період;

б) на виконання політичної Декларації, схваленої 1-ю сесією Залізничної Ради "Про передачу влади радам" та ухвали 3-ї сесії Ради "Про деполітизацію державних установ району провести повну департизацію установ, правоохоронних органів, підприємств і організацій, що розміщені на території району, незалежно від їх підпорядкованости. Вважати недопустимим перебування на керівних посадах членів КПРС (КПУ).

6. На підставі посвідчення МБТІ № 11 від 05. 05. 91 р. на право власності по вул. Виговського, 34 та за відсутністю договору оренди, зобов'язати Залізничний РК КПУ та інші організації, що незаконно займають приміщення в даній будівлі з дозволу райкому партії, до 23 08. 91 р. звільнити приміщення.

6.1 Начальнику ЖКУ п. В. Д. Цяпці, начальнику РВВС п. П. С. Пасічнику забезпечити виконання п. 6 даної ухвали.

6.2 Доручити виконкому вирішити питання подальшого використання цих приміщень для служб району, представництва громадських організацій та партій, що офіційно зареєстровані.

7. Звернутися до Обласної ради з пропозицією негайно провести націоналізацію видання газет "Вільна Україна", "Львівська правда" та приміщення обкому партії.

8. Керівникам підприємств, організацій та установ:

а) забезпечити виконання планів виробництва та договорів, нарощувати випуск товарів для населення, підтримувати належну дисципліну, забезпечити відповідну охорону об'єктів виробництва та майна;

б) неухильно виконувати законні вимоги обласного, міського та районного виконкомів.

9. Виконкому в разі невиконання рішень радянських органів керівниками підприємств ставити питання про їх перебування на посаді.

10. Ухвалу сесії довести до відома керівників та голів Рад трудових колективів усіх установ, організацій та підприємств, розмішених на території району.

11. Ухвала стає чинною з моменту затвердження сесією.

 

Голова Залізничної районної ради народних депутатів                                                                                                  В. ТЕРЕНДІЙ

 

Злочинна шайка, очолювана людиною, у якої чи то від страху, чи від перепою завжди на телеекрані нестримно тремтіли руки, не змогла вже зупинити процес розпаду імперії, і 22 серпня усе закінчилося: Янаєва, Крючкова і Язова заарештували, Горбачова повернули в Москву, а Пуго (мабуть, з переляку) не тільки сам застрелився, а й пристрелив дружину. До кінця місяця більшість республік проголосила повну незалежність від СРСР, хіба що туркмени та казахи тягнули ще кілька місяців.

 

  

Прикро згадувати, але така героїчно-патріотична позиція очільника міської міліції у дні московського путчу не вплинула на обласне керівництво. Наступного року найвища регіональна влада Львівщини вирішила відзначити День Перемоги урочисто, в Оперному театрі. На цей час національно-патріотичні організації, партії дійшли висновку, що перемога більшовиків над колишніми соратниками-нацистами — це не така вже й велика радість, а для Львівщини це була просто трагедія, бо після неї усіх добре вишколених енкаведистів, смершівців і навіть військовиків кинули на боротьбу проти УПА, і ті творили на нашій землі небачені злочинства: вбивства, грабежі, знущання над мирним населенням, масове вивезення до Сибіру. Тому на площі перед театром зібралася значна кількість людей, які заблокували вхід і не дозволяли пройти ані владі, ані учасникам урочистого вечора. Підходять до мене начальник обласної міліції генерал Г. Шабаєв та полковник С. Вербицький і кажуть, що надійшов наказ дати команду ОМОНу розігнати людей, щоб провести вечір так, як було заплановано. Очевидно, що ОМОН змушений буде застосувати кийки, як це робилося за комуністичного правління, і ця тонесенька ниточка взаємодовіри, яка вже виникла між львів'янами та міліцією, обірветься. Я попросив їх не робити того, а на їхнє зауваження про можливе звільнення з роботи пообіцяв стати на їхній захист. Вечір перенесли в Будинок офіцерів. Пройшов він, до речі, дуже гарно, духова оркестра ПрикВО виконала багато українських мелодій і маршів, що викликало масу щирих оплесків. На жаль, і Г. Шабаєва, і С. Вербицького незабаром таки звільнили. Мої аргументи про їхню фаховість, позитивні результати їхньої роботи, а особливо про їхню поведінку під час ГКЧП на вище місцеве начальство не вплинули. Схиляю перед вами, мужні офіцери незалежної України, у пошані голову і прошу пробачення, що не зміг вас захистити.

 

Проситься на папір ще один епізод. Я згадував, як вирішив терміново повертатися з Нью-Йорка додому, хоча довелося відмовитися від надзвичайно важливої українсько-єврейської зустрічі, їхав у можливе, створене совєтськими вояками пекло, де як міський голова Львова міг стати однією з перших жертв, та й зустріч, від якої я відмовився, була далеко небезоплатна.

 

А от відомий поет Віталій Коротич, перебуваючи вже в нью-йоркському аеропорту імені Джона Кеннеді, щоб летіти на Москву, коли почув про ГКЧП, здав свій квиток і заявив, що буде боротися проти гекачепістів звідти, з-за океану... Кажуть, що зумів скористатися ситуацією і навіть отримати американське громадянство. Так боягузливо вчинив чоловік, який до того грав роль великого борця проти комуністичного режиму та поливав брудом відомих українських письменників – борців за незалежність України, "шиючи" їм стукацтво. І нічого, через сім років, коли страх трохи вивітрився, він таки повернувся, і "добрі люди" прилаштували його в київську російськомовну бульварну газету, яка оспівує російський, новоспечений із пролетарів та бандитів бомонд, а трапляється, що й напише щось ущипливо-іронічне або вульгарно-сатиричне про українське суспільно-культурне життя. Як очільник редакційної ради він там уже числиться незаперечним моральним авторитетом і роздає наліво-направо оцінки іншим та стверджує, що "Украина приращена к России совершенно неотрывно".

 

Верховна Рада 24 серпня не тільки проголосила незалежність, а й, за пропозицією депутата І. Юхновського, ухвалила рішення провести 1 грудня референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності. Особисто мене це трохи сконфузило, бо не дуже вірилося у позитивний результат референдуму. Не я один був такої думки. Ось що, наприклад, говорив Вячеслав Чорновіл: "Як не прикро, дозволю собі дещо не погодитися з шанованим мною Ігорем Рафаїловичем Юхновським. Мені здається, ми зробили помилку, ухваливши рішення про проведення такого референдуму вже після того, як законно обраним парламентом проголосили Акт про незалежність. Цим референдумом ми лише завдамо собі зайвих клопотів і, до того ж, відтягуємо процес визнання України іншими державами світу". Справді, замість того, щоб займатися розбудовою держави, усі сили були кинуті на підготовку до референдуму.

 

Тим з більшою активністю під’єдналися до цієї роботи львівські партії, громадські організації, рухи і, ясна річ, Львівська міська рада. У місті створювалися дільниці, формувалися їхні штати, і, найголовніше, велася неперервна агітаційна робота серед львів’ян, трудових колективів, національних товариств. Особливу турботу викликав населений переважно росіянами, військовиками й російськомовними Крим. Рух розпочав там напружену просвітницьку діяльність, якою керував Микола Поровський. На його прохання Львівська міська рада відправила до Криму чотирьох депутатів з мікроавтобусом.

 

Напередодні першого грудня я звернувся до своїх виборців:

 

Шановні львів'яни, дорогі мої земляки!

Ось і настає день, який з ласки Божої має стати для нас доленосним. Ми, народ, який багато-багато століть не мав державності, нарешті можемо стати вільними. Мойсей сорок років витратив, щоб вивести свій народ з рабства. Нам Бог дає змогу звершити це за один день. Ми вже відчули смак свободи. Ніхто не примушує читати одне й те ж чтиво, розмовляти одною, нерідною мовою, поклонятися одному більшовицькому ідолові і жити під однією комуністичною ідеологією.

 

В незалежній же Україні ми станемо вільним і багатим народом. Бо не може багатюща українська земля робити нас заможними в умовах СРСР, позаяк українське добро буде і далі оцінюватися заниженими мірками центру, а грошовий верстат, який сьогодні в руках Москви, й далі нарощуватиме інфляцію і викликатиме хаос в економіці. Бо нам і далі будуватимуть АЕС то під Києвом, то під Рівним, а захочуть то й у Львові.

 

Дорогі львів'яни!

Якщо ми хочемо навіки-віків увійти в світову історію як покоління, що позбулося рабства і забезпечило свободу своїм нащадкам, то ми всі:

- українці, білоруси і росіяни, поляки і євреї, вірмени і угорці, словаки і цигани, грузини й азербайджанці;

- греко-католики і православні, юдеї і мусульмани, протестанти й атеїсти;

- робітники й інженерно-технічні працівники, інтелігенція і вчені;

- цивільні і військовики;

- партійні і безпартійні — всі-всі повинні сказати "ТАК" Незалежній Україні.

 

Навіть якщо 1-го грудня у вас будуть незручності в побуті, транспорті, розлади в сім'ї, прошу вас усе-таки прийти на дільницю і сказати "ТАК". У вільній державі ми поступово здолаємо наші труднощі і всі разом заживемо щасливо.

 

Отже, голосуйте за нашу, за свою, за своїх дітей Незалежність!

Слава Україні!

 

Результати референдуму стали приголомшливо позитивними, і наступного дня відбувся велелюдний мітинг, на якому я привітав львів'ян з перемогою:

 

Дорогі мої львів'яни!

Сердечно вітаю вас з Незалежністю!

Шість з половиною століть наш народ стогнав у ярмі, і протягом усього того часу не припинялася кривава боротьба за визволення. Найкращі дочки й сини нашого волелюбного народу воліли загинути в бою, аніж жити в неволі. Ведучи боротьбу проти загарбників, героїчно склали свої голови тисячі й тисячі наших славних предків.

 

Згадаймо ж сьогодні у цей величний і радісний день про них і вшануймо їхню пам'ять хвилиною мовчання...

 

Шановні земляки!

Коли Мойсей виводив свій народ з дому неволі, море розступилося, пропустивши Ізраїль, а потім поглинуло переслідувачів. Отак і ми вчора за один день стали вільними. Але пам'ятаймо, що ще сорок років народ, який прагнув свободи, перебував у пустелі, терплячи спрагу і голод, спеку й холод і тільки після цього увійшов до землі обітованої.

 

Очевидно, що й ми матимемо труднощі, пов'язані і з нав'язаною нам чужою психологією, і з аморальним комуністичним вихованням, і знищеними природою та економікою. Тому треба мужньо долати нестатки і дбати про нашу державу, яка вчора народилася кволим дитятком, але з кожним днем буде міцніти, спинатися на ноги і врешті-решт стане здоровим, міцним організмом.

 

Віднині ми повинні розуміти, що наша праця є тільки для себе, для України. Ніхто вже не буде забирати наше добро, воно залишається в Україні. Тому кожен повинен сумлінно працювати, розуміючи, що своєю працею він зміцнює і славить свій народ. І незабаром Україна стане для всіх нас землею обітованою, а ми з вами – вільним і багатим народом.

 

Слава тобі, український народе!

Слава Україні!

 

В останній день того знаменитого року мене запросили на Львівське телебачення виголосити новорічне привітання. О 23-й годині я звернувся до телеглядачів:

 

Дорогі львів'яни!

Ось і минув 1991 рік. Можливо, дехто скаже, що то був важкий рік, оскільки він був насичений постійною боротьбою за волю, за незалежність нашої України. Безглузда економічна і фінансова політика московського уряду породила шалений дефіцит, спекуляцію, нестабільність. Але насправді це був для усіх нас щасливий рік. Бо саме ми з вами, дорогі львів'яни, наше покоління увійшли в історію як ті, що відновили Незалежність. З Божої ласки багатонаціональний народ України здобув волю без єдиної краплі крові, без ворожнечі. Збулося те, за що віддавали свої життя мільйони наших попередників.

 

Отже, прощаючись зі старим роком, ми повинні подякувати йому, Всевишньому, один одному за те, що він був для нас доленосний і успішний. Заглядаючи в Новий рік, можна сказати, що політичне життя переміститься на верхні щаблі влади. Тож побажаймо нашій Верховній Раді, Уряду, Президентові закріпити нашу державність, захистити наш ринок і вивести Україну на дорогу миру та добробуту.

 

Я вірю, що наступного року ми вийдемо з кризи. А нам треба тільки багато й сумлінно працювати, щоб наше місто стало гарним, чистим, заможним. Певна річ, проблем назбиралося чимало, але всі вони помаленьку розв'язуються, і я не бачу підстав для відчаю чи паніки. Не треба прислухатися до всіляких чуток, нашіптувань, пліток. Це один із засобів, що їх використовують наші недруги, щоб породити нестабільність, але будьмо вище цього, адже ми львів'яни, а не гендлярі і не ковбасники.

 

Дорогі львів'яни!

Вітаючи вас з Новим роком і Різдвом Христовим, я звертаюся також до наших братів тернополян, івано-франківчан, до мешканців усіх міст і містечок Галичини, до наших добрих, працьовитих селян.

 

Хай щастить вам у Новому році в незалежній Україні!

 

Бажаю вам здоров'я, оптимізму, терплячості, успіхів у вашій роботі, творчості й бізнесі!

 

З Новим роком!

 

Христос Рождається!                                                                                                                            Славімо Його!

 

Отак пройшов і закінчився цей напружений, славний історичний 1991 рік – рік розвалу останньої на планеті Земля імперії, рік краху всіх марксистсько-ленінських "вчень" та ілюзій, рік відновлення Незалежності України.

 

Взаємини з львівським Рухом

У розділі "Національно-культурні взаємини" я писав, що керівники львівських нацменшин намагалися допомагати міському голові налагоджувати роботу муніципалітету в нових, непростих посткомуністичних умовах. Певна річ, я розраховував і на допомогу своїх учорашніх соратників: просвітян, рухівців, республіканців, націоналістів та інших українських демократичних сил. Проте того, на жаль, не сталося. Більшість із них байдуже спостерігала за подіями та не пропускала можливості вколоти міську владу за кожної щонайменшої нагоди. А львівський Рух, здавалося, усі свої сили кинув на те, щоб після перемоги над комуністами негайно ліквідувати і першу демократичну міську владу. Відразу після обрання мене головою Міської ради я запросив до себе голову Львівської обласної організації Народного руху України за перебудову і кажу: "Пане голово, Рух нас обрав, будь ласка, користуйтеся нами. Працюймо спільно! У вас є програма, нумо її реалізовувати".

 

Він здивовано-зачудовано глянув на мене й мовчки покинув кабінет. Ненависть до влади, яка сотні літ була чужинецькою, узяла гору і свідомо чи ні запрацювало правило: "Бий своїх, щоб чужі боялися". Було забуто все добре, що я зробив у попередні роки. Натомість депутати затвердили ухвалу про безпартійність міського голови і, хоча Рух тоді ще не був партією, мене більше не залучали до його діяльності. До антишпіцерівської веремії з неприхованим задоволенням долучилися комуністи, декотрі депутати Верховної Ради України, які дістали відмову в намаганнях незаконно отримати додаткове житло, молодіжні, пов’язані з Рухом та ще деякі, здавалось би, невідомо ким створені, організації. Звичайно, велика роль у цьому тиску на голову належала отим моїм заступникам-рухівцям, яких я намагався примусити працювати, районним депутатам та деяким совєтським державним службам, для яких обрання мене головою Міської ради стало повною несподіванкою, тобто професійним провалом.

 

Однією з перших (на мій погляд, огидною) акцій стало спалення опудала в мантії на площі Ринок. Уже на початку діяльності нової демократичної Ради було ухвалено рішення про відновлення у Ратуші давніх традицій пори самоврядування, а саме: міський голова повинен присягати на Святому Письмі, а під час урочистих церемоній одягати освячену мантію і ритуальний ланець з гербом міста. Через якийсь час атрибути мера міста Лева були готові. Розкішну мантію виготовив народний художник України пан Мирон Кипріян. На зборах депутатів Міської ради отець Ярослав Чухній прочитав молитву й освятив мантію.

 

 Отець Ярослав Чухній одягає на міського голову

Василя Шпіцера освячену мантію

 

Потім звернувся до зали: "Ви обрали собі голову, і нехай цей достойний громадянин міста вдягне мантію". Так є в усіх, як часом полюбляємо казати, цивілізованих державах, де живуть розумні, добрі, незаздрісні люди. У Львові ж процедура освячення мантії не обійшлася без "ложки дьогтю".  Перед Ратушею зібралася зграйка юних "державотворців", які чомусь вважали, що Львів недостойний мати мера в мантії. Вони стояли на площі з опудалом у клоунській мантії і з плакатом "Сьогодні мантія, коли корона?". Після того, як у залі освятили мантію, над опудалом на площі здійнялося полум’я. Справжнісінькі дикуни!

 

А що, якби й корона? Хіба погано мати гетьмана з короною і булавою (маю на увазі не себе, а найвищих державних посадників)? Щоб він уособлював державу, як мер у мантії мав би уособлювати місто. Чому ми не можемо мати своєї аристократії? Чому маємо бути неосвіченими, тупими і, вибачте на слові, "ходити за стодолу"? Того від нас домагалися ще татари у XIII столітті. Вони почали нищити Київську Русь з того, що вирізали українську аристократію, а залишили бідний, пихатий плебс з його покірністю, скупістю, заздрістю до сусіда, з християнською мораллю лише в церкві і на свято. Тих геніїв, що народжувалися, рідний народ зазвичай не шанував, а вороги або використовували задля своїх інтересів, або просто нищили. Те саме з нами робили й наступні окупанти, і їм таки вдалося виплекати породу лінивих, запопадливих перед сильнішим наймитів.

 

Посіяне сотні літ тому плодоносить донині. Наш добрий український народ, як жоден у світі, обирає до найвищого державного органу представників партії, яка в 1930-х роках морила його голодом. У Верховній Раді з волі українських виборців засідають депутати, які не вживають державної української мови, не хочуть Незалежності України, не визнають вояків УПА, насміхаються над нашою історією. Нам не соромно, що не відаємо, де могили славних гетьманів України Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Івана Мазепи, зате пильно стежимо, щоб не занадто пошанувати Президента України, особливо якщо в нього домінує український дух, голову обласної, міської чи сільської рад.

 

Прикро було бачити наочне підтвердження слів Кобзаря про нащадків "славних прадідів великих" у Львові. Наймолодша генерація львівського плебсу, влаштувавши акцію спалення опудала, не усвідомлювала, що насміхається не над Шпіцером. Так, вони зробили Шпіцеру боляче, осквернивши обряд і зневаживши священика, але насамперед вони висміяли львів’ян, свій народ, насміялися над своїм майбутнім. Бо саме після таких дурнів, не приведи Господи, також можуть прийти "правнуки погані".

 

На засіданнях фракції Руху в Міській раді, як звичайно, фіґурувало питання про можливі варіанти зняття Шпіцера з посади. Там обговорювалися різні плітки про мене, які потім оголошувалися на сесіях або нашіптувалися у кулуарах. Пішов поговір, що я влаштував свого сина в Медичний інститут, використовуючи своє службове становище. На одному із засідань звертаюся до депутатів: "Рідний дядько мого сина і його двоюрідна сестра – відомі львівські лікарі. Я закінчив школу із золотою медаллю, моя дружина закінчила школу із Золотою медаллю, мій син закінчив школу з медаллю. Чому ви вважаєте, що він не міг вступити до Медичного інституту без допомоги батька?"

 

Питання було зняте, зате через деякий час одна активістка Руху на всю залу обізвала мене "обманщиком", бо я, за її словами, ніяким медалістом не був. Наступне засідання я розпочав із демонстрування свого атестата, в якому були тільки "п’ятірки". Закінчив свою інформацію словами, що я подав на цю депутатку в суд. Бідачка розридалася і почала благати мене не судитися, бо вона не має грошей сплатити ані судові витрати, а тим паче призначені їй відшкодування за образу моїх честі і гідності.

 

Були спроби пустити поголос, що Шпіцер – пияк. Правда, один із членів фракції, який і сам був не проти пропустити чарку-другу в перерві між сесійними засіданнями, здивувався: та ж він захистив кандидатську дисертацію, має наукові праці й авторські свідоцтва на винаходи, ще донедавна виступав на змаганнях у гирьовому спорті, добре працював у "Просвіті" й Русі, виграв вибори міського голови, ніхто його не бачив на роботі напідпитку – честь і хвала такому "пиякові".

 

Тоді фракція доручила одному з найактивніших своїх діячів знайти компромат на Шпіцера. Декого з депутатів це настільки обурило, що вони вийшли з фракції. Призначений для цієї "відповідальної" місії агент подався у гаражний кооператив, де я тримав свій автомобіль, і почав випитувати охорону та присутніх там людей, чи в мене імпортна машина і якої марки. Над ним посміялися, мовляв, у всіх там  авта імпортні: у більшості російські "Жигулі", у декого вже появилися "Пежо", "Фольксваґени", тільки у Шпіцера "найімпортніша" – він єдиний їздить "Москвичем", у якого періодично щось виходить з ладу, і вони часто допомагають мені його ремонтувати. Провалилися й ці затії.

 

Потім пішла в хід "важка артилерія". Кілька депутатів ВР звернулося до депутатів Міської ради з вимогою проголосувати за моє звільнення. Для того треба було набрати 101 голос, але таку пропозицію рухівців підтримували щонайбільше 47 осіб. Принагідно додам, що чи не кожен із цих народних депутатів звертався до мене з проханням поліпшити йому житлові умови, на що була одна відповідь: "Усе буде зроблено згідно з чинним законодавством". Оскільки чинне законодавство не давало їм ніяких пільг, то вони вирішили замінити Шпіцера на поступливішого голову.

 

Одним з "важковаговиків" був Михайло Швайка, який звертався до мене із заявою про приєднання квартири, що звільнилася поряд з помешканням його доньки. Підстав для того не було ніяких. Але він настільки наполегливо оббивав пороги кабінетів членів виконкому, що це питання таки винесли на засідання МВК. Тоді я чи не єдиний раз за весь період своєї роботи головою наважився піти на порушення закону, на великий гріх перед львів’янами і проголосував за приєднання. Треба віддати належне іншим членам виконкому, які всі до одного проголосували "проти". Очевидно, відмова у клопотанні викликала в нього немалу лють, і він заявив: "Ну, я тому Шпіцерові так дам шпіца, що він полетить з Ратуші". Отож він надіслав у Генеральну прокуратуру цілий том, списаний звинуваченнями на мою адресу, який назвав так: "Книга злочинів Василя Шпіцера". Кількамісячна перевірка не виявила ніяких порушень, крім виділення квартири останньому політв’язню Климчаку. Але й це було зроблено гласно, згідно з рішенням депутатської комісії. Після завершення перевірки я подав позов на Швайку в Личаківський районний суд, який визнав його винним і зобов’язав виплатити мені 200 мінімальних зарплат за образу моїх честі та гідності. Потім за його касаційними скаргами відбулося кілька обласних судів, розглядав цю справу й Верховний Суд, але рішення Личаківського суду залишилося у силі. Отак працював і за це отримував немалу зарплатню наш обранець до ВР: відривав від роботи, а потім оббрехав міського голову; завантажив абсурдною роботою Генеральну прокуратуру; завдав клопотів усім ступеням судової гілки влади, а ми дивуємося – чому так тяжко йде побудова незалежної України?

 

Дуже бурхливу діяльність проти мене Рух розгорнув у 1993 році. Були заяви, проводили пікетування, розклеювали антишпіцерівські оголошення, афіші, гасла, плакати, звернення, як, наприклад, таке:

 

ЗВЕРНЕННЯ

до депутатів львівської міської ради, трудових колективів,

усіх мешканців Львова!

3 лютого ц.р. збори голів осередків Руху м. Львова, проаналізувавши ситуацію, яка склалася у Львівській міській раді і в місті, прийняли відповідну ухвалу, спрямовану на поліпшення стану справ у Львові. В ухвалі ми підтримали депутатів Міської ради, котрі визнали на сесії роботу п. Шпіцера незадовільною, а також схвалили заяву депутатської фракції "Рух" у Міській раді від 15. 01. 1993 р., "що п. Шпіцер давно забув зміст даної ним перед усіма депутатами і перед виборцями клятви на Біблії і, мабуть, тому й не звертає уваги на те, що він її порушував неодноразово.

 

...Голова Міської ради п. Шпіцер повинен критично оцінити свою спроможність керувати Львівською міською радою народних депутатів та міською адміністрацією і подати прохання про відставку".

 

Виходячи з цього, збори констатували, що методи і форми діяльності голови Міської ради несумісні з мораллю істинного патріота і є шкідливими для нашої державності.

 

Нашу вимогу негайної відставки п. Шпіцера підтримало понад 20 політичних і громадських  організацій  Львова. Думка переважної більшості львів’ян щодо свого мера вкрай негативна.

 

Та він і далі нехтує не тільки їх волею, але й законом, про що добре написано в газеті "За вільну Україну" за 2 березня ц.р. Тут у статті "Яку державу будуємо?" зазначено: те, що діється у Міській раді, є прикладом реанімації старої системи безправ’я, де панують пиха і зарозумілість чиновника, волюнтаристське прагнення до необмеженої влади.

 

Від часу прийняття нашої попередньої ухвали п. Шпіцер не тільки не прислухався до наших вимог, а навпаки – вчинив ще декілька протиправних дій: зокрема, звільнив безпідставно з роботи депутатів-рухівців пп. Парубія, Віблого, Саляка, заст. голови виконкому п. Кисіля.

 

Доки терпіти зневагу до себе і до закону? Невже будемо покірливо чекати, поки на хвилях народного невдоволення, викликаного свавіллям пристосуванців, повернеться антилюдська тоталітарна система? Невже даремною була наша боротьба за справді вільну Україну, за правову державу?

 

Далі звертатися до совісті і честі п. Шпіцера, як бачимо, справа безнадійна. Тому закликаємо:

1. Проводити пікетування Ратуші під час засідань сесії Міської ради з вимогою: Шпіцера у відставку!

2. Поставити на сесії Міської ради питання про підтвердження повноважень п. Шпіцера. При цьому голосування має бути поіменне.

3. Провести весною ц. р. вибори мера міста прямим таємним голосуванням усім населенням Львова.

 

У разі невиконання наших вимог залишаємо за собою право вдатися до більш радикальних заходів.

 

Прийнято на розширених зборах голів

осередків Руху і страйкомів м. Львова

3 березня 1993 р.

 

Усе тут написане не має щонайменшого стосунку до правди й до логіки. Адже народжена зборами осередків Руху "ухвала, спрямована на поліпшення стану справ у Львові", не містить жодного конкретного й конструктивного пункту. Та й що за "генії" входили до тих осередків Руху, які взялися повчати професіоналів з міської влади? Про визнання "роботи п. Шпіцера незадовільною" просто неправда, бо такої оцінки не було жодного разу. Бувало, що звіт брали до уваги без позитивної чи негативної оцінки. Хто дав їм право і на підставі чого вони пишуть, "що методи і форми діяльності голови Міської ради несумісні з мораллю істинного патріота і є шкідливими для нашої державності"? Смішно звучить і вираз "волюнтаристське прагнення до необмеженої влади" – так недруги трактують мої намагання примусити працювати районних очільників та представників Руху в міськвиконкомі.

 

"Звільнив безпідставно з роботи депутатів-рухівців пп. Парубія, Віблого, Саляка, заст. голови виконкому п. Кисіля" – підстав було більше, ніж достатньо, про що я писав у попередніх розділах. "Поставити на сесії Міської ради питання про підтвердження повноважень п. Шпіцера" – жодного разу рухівці не ставили цього питання на голосування, бо відали, що більшість таки підтримує Шпіцера. "Вибори мера міста прямим таємним голосуванням усім населенням Львова" – взагалі абсурдна вимога, бо того на той час не було передбачено чинним законодавством.

 

Наступного дня місто було обклеєне такими оголошеннями:

 

 

Через місяць появилася вже інша заява:

 

Заява депутатської групи "Рух’89"

Шановні  депутати! Депутатська група "Рух’89", зважаючи на кризу, в якій перебуває вже тривалий час львівська міська влада, вважає за необхідне заявити: Голова Львівської міської ради і глава міської адміністрації п. Шпіцер В. І. в даний час ігнорує ті політичні сили, які на хвилі демократичного відродження привели його до влади.

 

Перманентні і здебільшого неефективні переформування міської адміністрації не дають можливості для організації її продуктивної праці та негативно впливають на життєдіяльність усього міста.

 

Під час останньої реорганізації, що проводилась під керівництвом п.Шпіцера, чітко визначилась нездорова тенденція підбору керівних кадрів, з якою не може погодитись велика частина депутатів і про що неодноразово говорилось.

 

Зосередження в одній особі керівництва Міської ради та міської адміністрації згубно впливає на роботу цих органів влади, стає ґрунтом для маніпуляцій з волевиявленням та діями депутатів і працівників адміністрації, як це було у випадку прийняття Львівською міською радою Ухвали від 11. ХІІ. 92 р., згідно якої зліквідовано міськвиконком.

 

Таким чином, принцип розподілу влад не витримується.

 

У відповідності до ч. 2 ст. 23 Закону України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" місцева адміністрація може утворюватися тільки головою ради, обраним населенням відповідної території прямим таємним голосуванням.

 

Статтею 2. Постанови Верховної Ради України від 27 березня 1992 р. № 2238-ХІІ "Про внесення змін до Закону УРСР "Про місцеві ради народних депутатів УРСР та місцеве самоврядування" продовжено діяльність виконавчих комітетів місцевих рад до проведення виборів голів місцевих рад народних депутатів прямим голосуванням усім населенням відповідної території.

 

Враховуючи вищесказане, депутатська група "Рух’89" вважає за потрібне для виходу з існуючої кризи влади в м. Львові Львівській міській раді народних депутатів звернутись з проханням до Верховної Ради України про якнайскоріше прийняття Закону про вибори голів місцевих рад населенням відповідної території, який, на наше переконання, розпочав би вихід із глибокої кризи влади, властивої сьогодні для всієї нашої держави.

 

Тому, зважаючи на ці та інші подібні чинники, депутатська група "Рух’89" змушена заявити про свій перехід у стан опозиції до діяльності голови Львівської міської ради та глави Львівської міської адміністрації п. Шпіцера В. І.

 

За дорученням депутатської групи "Рух’892"

її голова В. Максимів.

 

Підписи частини депутатів-рухівців під "Заявою"

 

Знову-таки – жодної конкретної, логічної, розумної пропозиції. Геть Шпіцера! – і ніяких розмов! А що буде далі, ніхто з них не утруднював себе над цим подумати. Не сумніваюся, що в місті тоді існували сили, для яких ситуація "чим гірше, тим краще" була наймиліша, а рухівські простакуваті хлопці свідомо чи ні якраз обрали собі за місію реалізувати цей план. У заяві сказано, що "глава міської адміністрації п. Шпіцер В. І. в даний час ігнорує ті політичні сили, які на хвилі демократичного відродження привели його до влади". Та ж звертався я до керівників Руху з пропозицією про співпрацю, але з їхнього боку не було зроблено в цьому напрямі жодного кроку!

 

Були від Руху й конкретні пропозиції, але вони стосувалися лише кадрових питань. Якось фракція Руху подала мені список із 21 чоловіка, що фактично мало привести до зміни тодішнього керівництва міськвиконкому. Серед тих людей було кілька непоганих працівників, але й були просто одіозні фігури, які вже показали свою бездарність й некомпетентність. Натомість була вимога не призначати на керівну посаду Наталію Мельничук – кандидата економічних наук, викладача Університету, розумну жінку, яка внесла немало пропозицій для поліпшення економічної ситуації у місті. Пропонували також звільнити заступників Олексія Луціва й Анатолія Риборака, а також начальників управлінь Олега Чамару та Віктора Задираку. Вони відповідали за будівництво та комунальне господарство і все добре, що було зроблено в цих галузях, то є якраз їхньою заслугою.

 

Далі Рух кинув сили на збирання підписів за відкликання депутата Василя Шпіцера по 51-му виборчому округу. Зібрали 244 підписи виборців і кинули мені на стіл з вимогою здати депутатський мандат, що означало звільнити посаду міського голови. Отак вони "будували Україну" – замість допомагати міському голові відривали мене та ще багатьох людей від роботи. Бували ситуації, коли в мене виникало бажання начхати на все і покинути крісло міського голови. Та після тривалих роздумів я зрозумів, що не маю права так чинити, бо поклявся на Святому Письмі вірно служити львів'янам та Україні, а люди, які силкуються мене змістити, не варті того, щоб на них звертати увагу. Та й не мав я права підвести своїх виборців, бо, як виявилося, оті рухівські списки проти Шпіцера не зовсім правдиво відображали волю підписантів, що засвідчує такий документ:

 

Львівській міській раді народних депутатів

ЗАЯВА

Ми, довірені особи депутата Міської ради Шпіцера Василя Івановича Вушко Ярослав Петрович і Баса Маркіян Лаврентійович 31 січня 93 р. провели вибіркову перевірку достовірности підписів за відкликання депутата Шпіцера В. І. по 51 виборчому округу.

 

Було перевірено 20 квартир за такими адресами:

вул. Володимира Великого:

- будинок 26, кв. 5, 16, 90, 140;

- будинок 61, кв. 22, 65, 178, 199, 202, 269;

- будинок 63, кв. 8, 21,73, 131,201;

будинок 85, кв. 14, 69.

вул. Симоненка:

будинок №1 , кв. 16;

- будинок № 3, кв. 56, 89.

 

В результаті перевірки виявлено такі порушення:

1). За всіх членів сім'ї розписувалася одна особа (в усіх перевірених квартирах, за винятком Симоненка, 1/16, Симоненка, 3/56).

2). В. Великого, 85/14 (три особи), Симоненка, 3/56 (дві особи) – були введені в оману і від своїх підписів письмово відмовились.

З). В. Великого, 63/21 – сім’я з двох осіб була введена в оману і від своїх підписів письмово відмовилась. Крім того, в списки цієї квартири включена мати, котра тут не прописана.

4). В. Великого, 61/22 – в списки включено дві особи (Покліковський Я. Ю. і Покліковський Я. Г.), які тут не проживають. Проживають за цією адресою Гачкевич М. Т. і Гачкевич В. В., котрі проти відкликання депутата.

5). В. Великого, 61/65 – підписи за себе і свою дочку здійснила старенька бабуся, котра у Львові не прописана.

6). В. Великого, 61/179 – чоловік письмово відмовився від підпису дружини, що за нього розписалася.

7). В. Великого, 26/90 – дружина письмово відмовилася від підпису чоловіка, що за неї розписався.

8). В. Великого, 61/202 – за трьох осіб розписалася неповнолітня дочка, без їхньої згоди.

9). В. Великого, 26/140 – за двох осіб підписалися неповнолітня дочка. Батьки проти відкликання депутата.

10). В. Великого, 26/16 – в списки включена неповнолітня дочка 1976 року народження (Романович Руслана).

 

Отже, у 9 з 20 перевірених квартир підписи 20 з 47 осіб є недійсні. Наведені факти ставлять під великий сумнів достовірність зібраних підписів за відкликання депутата Шпіцера В. І.

 

ДОДАТОК: письмові заяви мешканців на 2 листках.

Підписи

 

Згодом до мене почали надходити десятки листів від виборців на мою підтримку:

 

"Я, Вовк Оксана Володимирівна, проживаюча за адресою Володимира Великого, 26/90, не згідна з підписом, який поставив за мене чоловік";

 

"Я, Стасів Ганна Іванівна, проживаю по вул. Симоненка, 3, кв. 56, була введена в оману і підписалася за себе і чоловіка за відкликання депутата Шпіцера";

 

"Я, Сухоцька М. Г., проживаю по вул. В. Великого, 61, кв. 65, підпис поставила помилково у зв’язку з тим, що у Львові не прописана. Дочка сварилася зі мною за мій підпис і що я за неї розписалася"…

 

Через деякий час мені принесли списки виборців 51 виборчого округу м. Львова, де вони пишуть:

 

"Вважаємо, що обраний нами депутат Шпіцер Василь Іванович належно виконує обов’язки депутата Міської ради і мера міста Львова. Відхиляємо безпідставні звинувачення на його адресу і висловлюємо йому повну довіру". Чи міг я піддатися рухівській навалі, коли тільки в одному з півтори сотні виборчих округів на мою підтримку стало 637 осіб?

 

Важко зрозуміти, чому Рух так безупинно атакував мене, бо інші партії та громадські організації давали не найгіршу оцінку моїй діяльності на посаді міського голови, про що свідчить такий документ:

 

Звернення

блоку політичних, громадсько-політичних та громадських організацій

Львівщини до Президента України

Вельмишановний пане Президенте!

Ми, представники політичних партій, громадських і громадсько-політичних організацій, підтримуємо Ваш намір сформувати інститут представників Президента на підставі консультацій з різними політичними і громадськими структурами. Вважаємо за доцільне звернутися до Вас з таким:

 

На  підставі аналізу роботи виконавчого комітету та керівництва Львівської обласної ради народних депутатів ми дійшли до висновку, що призначення кандидатури із складу обласного керівництва на посаду представника Президента не сприятиме підвищенню авторитету президентської влади, стабілізації соціально-економічної ситуації в області і консолідації громадсько-політичних сил в справі розбудови незалежної демократичної України та проведення радикальних економічних реформ.

 

Натомість просимо Вас розглянути кандидатури, запропоновані різними політичними силами Львівщини.

 

1. Шпіцер Василь Іванович, голова Львівської міської ради народних депутатів, голова виконкому.

2. Підвальний Ярослав Миколайович, генеральний директор ВО "Автонавантажувач".

 

З повагою – повноважні представники:

 

Львівської обласної організації Української Республіканської Партії                                                             І. Кулик

Львівської обласної організації Соціал-демократичної Партії України                                                           А. Петровський

Львівського обласного об’єднання "Третя Республіка"                                                                               Ю. Антоняк

Львівської обласної організації Спілки Політв’язнів України                                                                         М. Павлишин

Львівської філії Союзу Українського Студентства "Студентське Братство"                                                   М. Канафоцький

Львівської крайової організації Спілки Української Молоді                                                                           М. Солдат

Товариства Лева                                                                                                                                         М. Тихан

12 березня 1992 р.

 

Завершуючи цей розділ, пов’язаний із Рухом, хочу підкреслити, що Рух після мене вісім років керував містом. Що за цей період було зроблено, можна дізнатися з перших уст зі статті "Уся мерська рать", надрукованій 9 вересня 2010 року в газеті "Львівська Пошта". Ось що про себе говорили львівські мери:

 

Квітень 1990 – липень 1994 – Василь Шпіцер

З перших уст:

– Це була надзвичайно важка каденція, але низку міських проблем удалося вирішити. Були погані дороги, зруйновані теплотраси, бракувало громадського транспорту. У той час були жорсткі міжконфесійні конфлікти, проблеми з  приміщеннями для церков. Мав бути добрим дипломатом та економістом. Місцеве самоврядування мало обмежені повноваження – усім керував Кабмін. До того, ж наші фінансові можливості були обмежені, також додалася інфляція. Зрештою, транспортну проблему зрушили з місця – у 1994 р. ЛАЗ випустив 14 тролейбусів для Львова. Теплотраси взяли в міську власність, розв'язали проблему теплопостачання. Зуміли мирно віддати віруючим храми. Пишаюся, що, незважаючи на провокаторів, не було ніяких міжнаціональних конфліктів. Був діалог із нацменшинами, вони отримали приміщення для своєї діяльності. Успіхом вважаю і ліквідацію у квітні 1994 р. райрад у Львові, що дало змогу залишити наступникам упорядковану вертикаль влади. Серед невдач кадрова політика, бо було багато людей, які під патріотичними гаслами нічого не робили або ж погано працювали…

 

Червень 1994 – квітень 2002 – Василь Куйбіда

З перших уст:

– Найбільш вагома подія – у 1998 р. Львів прийняли до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. 1999-го важливою подією для міста був і саміт президентів країн Центральної та Східної Європи. Так, президент Польщі сам зібрав усі підписи присутніх керманичів країн на своїй промові, а потім віддав мені, сказавши: "Коли буде вкрай погано, продайте це на аукціоні "Сотбіс"… У 2001 р. гідно зустріли Папу Римського. Цей візит готували чотири роки поспіль. Тішуся, що Львів став "Містом року – 1997". На мою думку, за час каденції вдалося змінити психологію львів’ян – від боротьби "усіх проти всіх" до  порозуміння, толерантності та співпраці. Наша команда домоглася змін на краще. Львів першим в Україні зробив замкнуту систему теплопостачання, об’єднавши всі теплові джерела; домовився зі Світовим банком про фінансування робіт на програму поліпшення водопостачання; проклав безшумну трамвайну колію за європейськими технологіями; почав створення ОСББ. За моєї каденції усі райради завершили свою ліквідацію. Шкода, що не вдалося до кінця модернізувати систему теплопостачання та реалізувати програму енергозбереження.

 

Квітень 2002 – 27 вересня 2005 – Любомир Буняк

З перших уст:

– Каденція найбільше запам’яталася характерною позицією львівських депутатів, а також байдужістю та неактивністю львівської громади, зокрема інтелігенції, до справ у місті. Загалом нашій команді вдалося успішно розв’язати багато проблем, які не вирішували роками. У комунальній господарці міста була руїна. Ми ж поліпшили водопостачання та теплопостачання, займалися збереженням пам’яток історичного середовища. Зокрема, саме я порушив питання поліпшення водопостачання у Львові. Досі чомусь вважали, що цю проблему неможливо вирішити. Ми ж її кваліфіковано почали розв’язувати та вирішили на 80%. Водночас шкодую, що за моєї каденції не вдалося розпочати розбудову княжої фортеці Високий замок. Були зроблені археологічні дослідження, виконана проектно-кошторисна документація, виділені Кабміном кошти на будівництво, але депутатський корпус Львівської міської ради, на жаль, не дав розпочати заплановані роботи. Я хотів зробити гідний подарунок городянам до 750-річчя Львова.

 

Із березня 2006 – Андрій Садовий

З перших уст:

– Каденція запам’яталася дуже великою кількістю зустрічей із людьми – городянами і делегаціями. Добрі люди – це джерело енергії та спонука до праці. Каденція – це великий досвід і неоціненна школа життя, де треба швидко ухвалювати важливі рішення. Під час інавгурації 2006 року дружина сказала: "Є відчуття, що проводжаю чоловіка на війну". Дійсно – в армії було набагато легше. Поза тим, Львів за ці чотири роки змінився на краще. Тішуся, що громада Львова стала більш єдиною і відкритою. Ми перемогли в боротьбі за Євро-2012 й активно готуємося до чемпіонату. З Божої ласки нашій команді вдалося вирішити нагальні інфраструктурні питання – водопостачання, освітлення, системну реконструкцію доріг. Великий акцент робимо на промоції міста і розвитку туризму. Приємно, що у 2009 р. Львів визнали найбільш комфортним містом для проживання в Україні, а також номінували на культурну столицю. За час каденції працюю вже з п’ятим прем’єром та третім губернатором. На жаль, економічна криза далася взнаки. Так, через брак фінансування у 2009 р. не змогли придбати нових тролейбусів. Загалом хотілося б, аби процеси відбувалися швидше і була стабільність.

 

Дозволю собі трохи прокоментувати ці восьмирічні досягнення Руху. Те, що Львів прийняли до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, зовсім не належить до заслуг Руху – таким нам Львів дістався від наших предків. До саміту президентів, як і до візити Папи Римського, очолювана Рухом львівська влада мала мікроскопічний стосунок, бо і запрошення, і організація, і фінансування, і охорона здійснювалися на найвищому державному рівні. Щодо теплопостачання, то основні роботи були зроблені в попередні чотири роки, а про райради і говорити якось несерйозно, бо їх просто не існувало – вони припинили своє існування ще за моєї каденції і ні в 1994 році, ані пізніше райради вже не обирали.

 

Зате в ті роки сталися деякі інші малоприємні і малозрозумілі львів’янам події, серед них будівництво в центрі міста базару "Добробут" на фундаменті запланованого чотиризіркового готелю "Золотий Лев", доведення до банкрутства і продаж росіянам автобусного заводу, будівництво в місті бензозаправок та передача спритній жіночці під корчму, у якій вбили Ігора Білозіра, ділянки землі в центрі міста.