Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Рікою пам'яті. Частина 10. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 11 черв. 2014 р., 10:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 бер. 2016 р., 10:46 ]

Національно-культурні взаємини

Не менш складною була ситуація і на терені міжнаціональних взаємин. Адже після війни корінних львів'ян залишилося у місті не більше п'ятнадцяти відсотків: усіх євреїв знищили німці, поляків більшовики знищили, вивезли в Сибір або повернули на рідні землі в Польщу, частину українців знищили енкаведисти та німці, частина була вивезена у Німеччину та мобілізована до Червоної Армії, а багатьох, передусім власників більш-менш пристойних помешкань, у які захотіли поселитися московські "визволителі", також погнали до Сибіру. Місто почали заселяти росіяни, євреї, російськомовні інородці та зросійщені східняки-українці, причому то була наскрізь промосковська, антиукраїнськи налаштована публіка, яка займала керівні посади у всіх сферах життєдіяльності міста. Серед них лише невеличку частку становила наукова інтеліґенція, що приїхала працювати у львівських вишах (про неї жартома казали, що раніше один галицький інтеліґент знав сім мов, а тепер сім приїжджих інтеліґентів знають лише одну мову), решта ж були військовики, політпрацівники та енкаведисти. Цей континґент став ідеальним знаряддям зросійщення Львова.

 

Від обіцянок 1939-го року про сприяння українській мові та культурі не залишилося й сліду. Навіть повоєнне зобов’язання більшовицької влади встановити у Львові пам’ятник Тарасові Шевченку вилилось лише у скромне погруддя на вулиці Леніна. За Брежнєва почалося уже відверте зросійщення: діловодство на підприємствах переводили на "мову партії", те саме було й у вищих навчальних закладах, зросійщувалася наочна агітація, оголошення, перестало бути україномовним кіно. Російськомовні представники інших національностей мали змогу вільно спілкувалися звичною для них мовою, а українці змушені були так чи інакше пристосовуватися до них. Прагнення розмовляти рідною мовою трактувалося як націоналізм. Виходило, що людина, яка знає одну російську мову – інтернаціоналіст, а хто знає більше мов – націоналіст!..

 

Така мовна політика призводила до явних чи скритих конфліктів між львів’янином-українцем і російськомовним львів’янином. Наше покоління було принижене, і з посиленням зросійщення пружина протидії стискалася до критичної межі. Коли ж тоталітарна система впала, оці стиснуті пружини могли вистрелити й призвести до міжнаціональних конфліктів і незворотніх катастрофічних процесів, як це сталося в Азербайджані та декотрих інших постсовєтських республіках. У Львові вистачало розумних людей, щоб це усвідомити, тому вслід за Товариством української мови було створене російське Товариство шанувальників української мови, Товариство ім. Сахарова, вірменське Товариство "Ахпюр", єврейське Товариство ім. Шолом-Алейхема, польське, угорське, німецьке, корейське та інші національні Товариства. Очолювали їх вельми достойні люди, які постійно спілкувалися між собою, проводили спільні акції, сприяли діяльності нової демократичної влади. Хочу насамперед назвати тут російського письменника Сергія Сокурова, всюдисущого Миколу Сергєєва, надзвичайно вродливу і розумну патріотку Вірменії, Львова та України Віру Вартанову, інтелігента з великої літери єврейського письменника Олександра Лізена, композитора Лешека Мазепу, художника Маріона Ілку.

 

Здавалось би, найбільшого спротиву змінам слід було очікувати саме від росіян, але їхній лідер Сергій Сокуров мав значний вплив на російськомовну громаду і завжди міг пояснити та навіть виправдати дії нової демократичної влади. Мої з ним стосунки і до виборів, і після були настільки добрими і взаєморозважливими, ми так шанували один одного, що я був певен – він ніколи не дозволить собі підбурювати росіян на антиукраїнські акції. Коли дехто з батьків дітей, що навчалися в російських школах, почав висловлювати невдоволення, що кількість російських шкіл у Львові зменшується, Сокуров на засіданні Товариства ім. Пушкіна запитав їх, чи вважають вони правильною існуючу несправедливість: у російських класах навчалося по 20 – 25 учнів, а в українських по 43 – 47. І питання було вичерпане. А голова Товариства ім. Сахарова Микола Сергєєв, заявляючи, що росіяни повинні мати у Львові всі умови для нормального життя, водночас вважав, що Україна мала би бути незалежною. Міська рада гідно оцінила позицію російських Товариств і віддала їм у користування кінотеатр ім. Короленка, що поряд із російськомовною православною церквою Московського патріархату. Там вони створили російський Культурний центр, який у ті часи провадив значну просвітницьку діяльність.

 

Щодо єврейського Товариства, то воно мало такі самі проблеми, що й українці, ба більше, львівські євреї практично не знали своєї мови – ні ідишу,  ні івриту. Вони чудово розуміли наші біди, були нашими соратниками, теж домагалися незалежності України. Нова демократична українська влада намагалася максимально задовільнити потреби єврейської громади. Їм були повернуті дві великі синагоги, одна з яких за совєтських безбожницьких часів була пристосована під склад, а в другій влаштували спортзалу для студентів одного з вишів. Міська влада посприяла у створенні єврейської школи, на відкритті якої був і міський голова.

 

Більшовицькі ідеологи полюбляли говорити про злочини нацизму, проте, понаставлявши тисячі монументів Леніну й Сталіну, не спромоглися встановити жодного пам’ятника жертвам Голокосту. Окупаційна німецька влада 8 листопада 1941 року наказала створити Львівське гетто, де розмістили і поступово знищили євреїв, які перед війною проживали в місті Львові. Коли 27 липня 1944 року німці покинули Львів, то в ньому залишилося лишень 300 євреїв, які переховувалися у добрих людей та в підземних каналізаційних спорудах. Тому Львів, мабуть перший у колишньому Радянському Союзі, поставив такий сумний, але величний пам’ятник жертвам єврейського гетто. Ініціатором побудови пам’ятника загиблим євреям у Львові стало Товариство єврейської культури ім. Шолом-Алейхема ще в 1988 році. Хоча євреї просили встановити монумент на місці колишнього гетто, тодішній міськвиконком виділив землю для меморіалу на околиці міста, у кінці вулиці Єрошенка – за єврейським цвинтарем.

 

А от демократична міська влада дослухалася до побажань Товариства ім. Шолом-Алейхема і надала площадку в районі трагічно відомої "брами смерті" на вулиці 700-річчя Львова – саме там, де відбулася трагедія. Авторами пам’ятника стали колишня львів’янка, мешканка Єрусалиму скульпторка Луїза Штеренштейн і архітектор Василь Пліхівський.

 

 

Урочисте відкриття пам’ятника, у якому взяли участь представник Президента у Львівській області Степан Давимука, голова Обласної ради Микола Горинь, міський голова Василь Шпіцер, головний рабин Львова, консул Республіки Польща, гості з Ізраїлю та сотні львівських євреїв, відбулося 23 серпня 1992 року.

До присутніх із вступним словом звернувся міський голова:

 

                            Шановні львів'яни!

                                 Шановні гості нашого міста!

Сьогодні, у переддень Першої річниці Незалежності України, у нашому древньому Львові, вікова історія якого переповнена численними війнами, лихоліттями, розрухами, нашестями, відкриваємо пам'ятник жертвам єврейського гетто часу Другої світової війни. 

На цьому місці, де тепер свічкою пам'яти впинається у вись фігура гинучого чоловіка як символ великої скорботи, невтішного жалю, незахищеності простої людини перед віроломством, але водночас неминучості розплати і торжества правди – на цьому місці розкривала свою ненаситну пащеку нацистська "брама смерти". 

Протягом 1941 – 1943 років у Львові під різними приводами було проведено десять акцій масового винищення євреїв. Через цю "браму смерти" пройшли 136 тисяч 800 осіб, для яких за нею розпочиналося щось неймовірно жахливіше, аніж кола дантівського пекла, а далі – як позбавлення від нелюдських мук – розстріл. Такі факти піввікової давности, така історія кривавого XX століття. 

Сьогодні ми прийшли на це місце, де, здається, і нині у дзвінкій тиші чути стогін і зойки, крики розпачу й останнє зітхання приречених, щоб вшанувати пам'ять невинно убієнних єврейських громадян, для яких українська земля стала останнім притулком.

 

Пропоную вшанувати їхню світлу пам'ять хвилиною мовчання...

Дякую.

                                    Шановна громадо!

Історія древнього єврейського народу, який майже 2000 років зазнавав поневірянь і переслідувань, тісно переплелася з історією українського народу, що також не був обласканий долею і сусідами. Значною мірою це зумовлено відсутністю на різних історичних проміжках державності у наших націй, хоч ця велика і світла ідея була в них одвічна, то жевріючи іноді Божою іскрою таланту своїх пророків і просвітителів, то спалахуючи полум'ям масових піднесень і рухів.

 

Тисячоліття спільного проживання українців і євреїв також не завжди і в усьому було безхмарне, але найчастіше було так, що на терені України ми були впряжені в одне невільницьке ярмо.

 

Можливо, нелегко осмислити цей перебіг епох історикам, непросто у всі часи і політикам, але найяскравіші й незабутні приклади стосунків між народами можна простежити на звичайному побутовому рівні, на рівні взаємин простих людей.

 

Тож, коли воєнна заграва окровавила наше синє небо і золоті лани, коли навіть вівчарки, здавалось, були пройняті геббельсівською ідеологією, коли євреїв примушували з'являтися на вулицях із зіркою Давида чи пов'язкою, коли для їхнього прожиття відводили подібні львівському гетто, серед наших земляків були тисячі таких, хто під загрозою смерти своєї і рідних давав прихисток тим нещасним людям, стаючи муром на уготованій їм дорозі до "брами смерти". Напевно, це красномовний факт, що із сотні Праведників світу майже кожен п'ятий – уродженець Західної України.

 

А тому ми відкидаємо десятиліттями поширювані – а надто серед єврейської людності – перебільшені або й зовсім неправдиві звинувачення українців у колаборантстві й антисемітизмі.

Запас українофобської паранойї великий і нині. Зауважу принагідно, що ворога погромів – Симона Петлюру – попри всі вияснення істориків, серед яких не лише українці, таки зроблено символом погромництва! Один із міфів прищеплює громадській думці тезу, що Галичина є "країною традиційних погромів", тоді як на цій землі їх фактично не зареєстровано. 

Під час війни Митрополит Андрей Шептицький врятував життя не одній сотні євреїв (про це є численні свідчення); це він, чи не єдиний, закликав Гітлера дотримуватися заповіді "Не убий!", з цим же звертався і до своєї пастви. Член Товариства українсько-єврейських зв'язків пан Меламуд пише: "Якби Шептицький був поляком, французом, чи голландцем, його давно б вже визнали Праведником світу".

 

А тому необхідно сказати, що серед громадян вільного світу поширюються україноненависницькі легенди, які мають за мету дискредитацію усього українського народу, і насамперед українського національного руху.

 

                                  ПАНІ І ПАНОВЕ!

Рівно рік тому назад, у дні серпневого заколоту, коли вулицями далекої Москви брязкали гусеницями великоімперські танки, разом з двома іншими обірвалося життя молодого і талановитого єврейського юнака Іллі Кричевського. Без перебільшення – там, у Москві, він приніс своє життя у жертву на вівтар нашої Незалежності. Пам'ятаймо нині і надалі про це також. 

Мені приємно, що наше місто, порвавши пута комуністичного режиму і заявивши про себе як про П'ємонт українського національного відродження, належно вшановує пам'ять тих, хто торував людству шлях до цивілізованого життя, загальнолюдських вартостей, демократії, вільного життя у світовій сім'ї народів. У цьому великому переліку – імена представників єврейського народу, його древньої і самобутньої культури. На честь їх названі вулиці Львова. 

А цей пам'ятник хай стане нашою даниною тим 136 тисячам, серед яких багато залишилося безіменними і понині. Тож нехай цей монумент буде виявом нашої скорботи, гарантом історичної пам'яті, засторогою від посягань на дане Богом кожній людині право жити на Землі. 

Від імени громадян міста, від імени Львівської Міської ради народних депутатів, її виконавчого комітету хочу подякувати творчому колективу авторам пам'ятника жертвам єврейського ґетто пані Луїзі Штеренштейн і пану Василеві Пліхівському, меценатам його спорудження, львівській громаді в Ізраїлі, будівельним організаціям міста. Слова щирої вдячності всім тим, хто пройнявся ідеєю будівництва пам'ятника, хто відчував у цьому свій громадянський і моральний обов'язок. 

Світла пам'ять тим, хто перейшов рубікон "брами смерті", залишившись у вічності! 

Світове єврейство високо оцінило мистецьку вартість цього монумента, і його зменшену копію встановлено на подвір'ї національного меморіалу Голокосту Яд Вашем в Єрусалимі.  

 

Допомагали ми й вірменському Товариству, якому віддали собор, а потім, коли Вірменія вела тяжку війну і була зусюди заблоквана, місто допомогло зібрати й відправити до Єревану гуманітарну допомогу, оплативши вартість авіарейсу. Пізніше президент Вірменії Левон Тер-Петросян, прямуючи з візитою за кордон, приземлився у Львівському аеропорту і подякував львів'янам за допомогу. 

 

 

Давні і непрості українсько-польські стосунки потребували особливої співпраці з польським Товариством, головою якого був композитор, викладач консерваторії професор Лешек Мазепа. Гуманітарій з великої літери, тонкий знавець історії і проблем, що існували між нашими народами, пан Лешек прийшов з візитою ввічливості після обрання мене головою Міської ради. Ми обмінялися міркуваннями про ситуацію в державі, Львові і дійшли спільного висновку, що треба дивитися вперед, а не оглядатися назад. На завершення зустрічі він запевнив мене, що сам особисто й очолюване ним Товариство докладатимуть зусиль для перемоги демократії і відродження України. Міська рада віддала польському Товариству гарне приміщення у дуже навіть достойному місці – на площі Ринок. Ніхто тепер не міг сказати, що у Львові обмежують права нацменшин. Ми сприяли полякам у відновленні зруйнованих за совєтських часів могил польських вояків, що загинули в українсько-польській війні 1918 – 1919 років. Перейменовуючи вулиці, враховували і видатних поляків, які проживали колись у місті.

 

Таке надзвичайно позитивне ставлення до очищення України від московських пут було не тільки у львівського польського Товариства, а й у керівників Польщі. Це я відчув і спілкуючись з Президентом Войцехом Ярузельським, і з іншими високопосадовцями цієї держави. Тоді в них панувала думка, що історично конфлікти між поляками й українцями були на руку третій стороні, і час найвищий зрозуміти це та жити в мирі і дружбі. Тому не стало дивиною, коли Польща першою визнала Незалежність Української держави. Під час візити до Львова Президента Польщі Леха Валенсу запросили у приміщення польського Товариства, де він поспілкувався з львівською польською громадою. Коли якась немолода вже бабуля раптом почала нарікати, що у Львові бракує "польскосьці", він різко відповів: "Пані мешкає на українській землі. Якщо пані тут не подобається, то нехай повертається до Польщі". Тоді він говорив багато доброго про Україну: що це велика, багата, потужна держава.

 

Якщо на державному рівні з боку Польщі відчувалася велика підтримка Україні, то на рівні деяких дрібненьких політичних сил і партій траплялися досить різкі антиукраїнські виступи, заяви, публікації. Вони створили клуб "мілоснікув Львова", де неперервно вели брудну кампанію проти теперішньої львівської влади, дезінформуючи польську громадськість, що тут притискають поляків, проводять насильну українізацію і постійно підкреслювали польськість столиці Західної України. Я домовився з президентом Перемишля Мечиславом Напольським – дуже конкретним діловим чоловіком, колишнім боксером – про зустріч з тими "мілосніками". З нашого боку запросив професора Лешека Мазепу, Яна Кокодинського, ще декількох представників інших національних Товариств та перемиських українців. Вислухали претензії "мілоснікув", а потім пан Мазепа досконалою польською мовою пояснив їм, що вони оперують недостовірною, точніше, зовсім хибною інформацією і докладно змалював ситуацію у Львові. Ніякої антипольськости чи навіть антиросійськости в місті не існує, а труднощі, звичайно, бувають – так вони ж однакові для усіх національностей. "Мілоснікі" більше не мали що сказати і, сконфужені, сиділи мовчки з винуватим виглядом.

 

Тоді я попросив до слова представника від українців Перемишля. Той сказав, що репрезентує майже п’ятитисячну українську громаду та розповів про їхні проблеми: і про забраний в українців Народний дім, і про відібрану церкву, і про Музей Уляни Кравченко, а також наголосив, що українські діти не мають змоги навчатися в українській школі, яку польська влада закрила ще в 1945 році. Президент міста пан Напольський був вражений, він навіть не знав, що в Перемишлі мешкає стільки українців. Я присоромив "мілоснікув" і порадив замість поширювати неправду про Львів допомогти приниженим колишньою польською владою землякам-українцям. Слід відзначити, що за справу відкриття української школи активно взявся сам голова міста. Він повернув під школу той самий будинок, у якому вона була раніше, лише попросив мене допомогти з ремонтом, бо економічна ситуація у Польщі тоді була набагато гірша за українську. Ми відправили до Перемишля вантажну автомашину з будівельними матеріалами, і з вересня 1991 року школа імені Маркіяна Шашкевича була відкрита.  

 

 

Вважаю за свій великий здобуток тогочасну працю у царині міжнаціональних стосунків, адже ми зуміли в цей неспокійний, революційний час прожити в мирі і злагоді, не допустили пролиття на цьому ґрунті жодної краплі крови.

 

Пам’ятники

Демонтаж комуністичних ідолів

Очолюваний більшовиками російський пролетаріат не вигадував нічого нового, а чинив так, як примітивні народи: знищив і зруйнував усе зроблене та існуюче до його перемоги (Церкву, царську родину, аристократію, історію, культуру, майно, приватну власність і т. ін.), натомість впроваджував щось нібито своє – з Леніна і Сталіна творив нових богів, з марксизму-комунізму – нову релігію, перейменовував міста, вулиці, географічні назви, і, найголовніше, усюди понаставляв незліченну кількість бовванів своїх нових божків. Відразу після першої окупації Львова, уже в червні 1941 року, розпочалася підготовка до встановлення пам’ятника В. Леніну. Його мали завершити за рік, але завадила війна, і відкриття відбулося у 1952 році. Встановлений перед Оперним театром, він мозолив очі справжнім шанувальникам прекрасного, відволікаючи погляд від архітектурної перлини європейського рівня. Цей ідол завжди дратував львів’ян, бо для них Ленін був уособленням найгіршого, що може собі уявити галичанин – комунізму, за яким стоять безбожність, геноцид, голодомори, репресії, убивства, виселення до Сибіру, війни, зросійщення.

 

З перемогою на виборах демократичних сил громадськість міста почала настійно вимагати знести цю споруду. Пам’ятник почали обливати червоною фарбою, яка символізувала кров, що була пролита в державі, заснованій Леніним. На той час вдалося уже прибрати Леніна у Стрию та ще деяких невеликих містечках. Однак у Рівному така спроба не мала успіху – місцеві комуністи захистили свого вождя. У Львові напруженість наростала, бо народ вимагав негайного демонтажу монумента, а з іншого боку, в нас була інформація, що Москва дала вказівку командувачеві Прикарпатського військового округу не допустити цього, навіть застосувавши військову силу. На підтвердження своїх намірів над величезним скупченням львів’ян, які стояли навколо пам’ятника, за наказом генерала авіації на бриючому польоті пролетіли винищувачі так низько, що, здавалося, позносять людям голови. Я розумів, що провал цієї акції у Львові означав би визнати неспроможність і безсилість нової Міської ради, головою якої я був обраний. Не уявляв собі, як можна було б мені жити далі і як пояснювати львів’янам, своїм рідним, внукам причину незняття з постаменту цієї комуністичної потвори.

 

Поради мені давали тільки дві: справа – негайний демонтаж, зліва – не рухати! Я запросив на зустріч секретарів обкому та міськкому партії В. Секретарюка і В. Волкова, пояснив, що далі так тривати не може. Якщо вони хоч трохи шанують свого вождя, то повинні допомогти перенести його в інше місце, щоб над його статуєю не чинили таких принижень. Вони з розумінням поставилися до ситуації, але попередили, що крім військовиків на захист Леніна стануть щонайменше 120 тисяч львів’ян, особливо росіяни та частина інородців. Тому запропонували провести загальноміський референдум і вчинити згідно з волею львів’ян.

 

Це вже був вихід: з одного боку, я не сумнівався у вислідах референдуму, а з другого – це давало можливість львівським комуністам та військовикам гідно відступити. На засіданні президії Міської ради було розглянуте питання про цей злощасний монумент і вирішено провести сесію, де обговорити питання про референдум. Такі дії влади заспокоїли більшовиків, ветеранів та молодь в мундирах курсантів політучилища. Трохи спокійнішими стали й бунтарі біля пам’ятника, які залишили там цілодобовий пікет голодуючих молодих людей, серед котрих виділявся Андрій Салюк.

 

Напередодні сесії Міської ради, на якій мало бути розглянуте питання про подальшу долю пам’ятника Леніну у Львові, захисники комуністичного ідола організували мітинг. Але на площі перед Оперою і "стометрівці" зібралися десятки тисяч львів’ян, які вимагали демонтувати пам’ятник катові українського народу. Незважаючи на прохання народних депутатів Ярослава Кендзьора, Михайла Батога, Олександра Ємця, багатолітнього політв’язня Юрія Шухевича та моє, щоб було надано можливість вислухати аргументи ленінців (у дусі плюралізму), юрба галасувала, і мітинг було зірвано. Наступного дня два московські кореспонденти з газети "Правда", які спеціально приїхали до Львова на сесію Міської ради, брали в мене інтерв’ю й особливо "тиснули" на те, що вчора натовп був некерований. Я відповів: "Якщо львів’яни не зважили навіть на прохання шанованого ними пана Шухевича, це означає лише одне – їхня ненависть до Леніна є безмежна".

 

Позачергова сесія Львівської міської ради відбулася 14 вересня 1990 року. Я попросив працівників комунальних служб заздалегідь підготувати два крани на випадок, коли буде ухвалене  рішення знімати Леніна негайно. Один кран тихесенько, без особливого розголосу був підведений якнайближче до Оперного театру. На сесію, як я уже зазначив, приїхали з Москви два кореспонденти газети "Правда", з Києва – депутати Верховної Ради, серед яких Олександр Ємець та сумнозвісний Коцюба, були запрошені обидва комсекретарі (не було з невідомої причини обласного керівництва). Я надав слово усім охочим.

 

Після виступу В. Секретарюка слова попросив О. Ємець і розповів, що він також був комуністом, що його дурили, нібито "в цій кімнаті щось є", але коли відчинилися двері і почалася гласність, виявилося, що кімната порожня, тому з комуністичною ідеологією і мораллю треба прощатися. За ним підійшов до мене Коцюба й теж попросив слова, завіряючи мене про свою підтримку ідеї зняття пам’ятника. Я знав наскільки це підла людина, але хотів показати цього відступника львів’янам, тому дозволив йому піднятися на трибуну. І справді, під свист і вигуки "Ганьба!" він почав твердити, що пам’ятник рухати не можна, що це наш вождь, що образиться Москва… Я теж підготував виступ:  

Ленін – великоросійський політик-комуніст

чи нав'язуваний комуністами ідол?

"Это Ленин на патрете // в рамке зелени густой, // все его любили дети – // он был добрый и простой", цей шедевр радянської поезії був першим віршем, якого навчили мого сина, що не вмів ще навіть добре вимовляти слова, у дитячих яслах. Був кінець сімдесятих років, і дітям вбивали в голову, що Ленін був добрим, ну і, звісно, ленінець № 1 – Брежнєв – також був чогось вартий. 

Отож чи добрим і простим був засновник Радянської держави і КП(б)? У хрущовсько-брежнєвський період, коли моє покоління здобувало освіту, в тому заборонялося сумніватись, а твори Леніна вивчалися лише ті, що підтверджували дане положення. Та ось настала перебудова. І всі шовіністи, підпільні сталіністи, "інтернаціоналісти" та прочі захисники 70-річних здобутків комуністичної партії, прикриваючись Леніним, як могли гальмували процес національного відродження в Україні. Я вирішив теж звернутися до ленінських праць і побачив, що там є багато такого, що захищає наше право на мову, національний суверенітет. Справді, хто з нас заперечуватиме такі думки: 

"Теперь нашему великорусскому национализму... нет, кажется, равных в Европе, и не только в Европе, но даже в Азии". 

"Но помимо средневековых преследований евреев в варварской и дикой стране преследование родного языка всех наций составляет как бы особую задачу правительства".

 

"Украинцу достаточно объявить чтение лекций на украинском языке – эта лекция будет запрещена". 

"Где это может быть в XX веке? Это происходит... в России". (из работы "О национальном вопросе"). 

"Суждено ли, например, Украине, составить самостоятельное государство, это зависит от 1000 факторов, неизвестных заранее. ...Мы твердо стоим на том, что несомненно: право Украины на такое государство. Мы уважаем это право, мы не поддерживаем привилегий великоросса над украинцами". ("Практицизм" в национальном вопросе".

 

"Травя украинцев и др. за "сепаратизм", за стремления к отделению, великорусские националисты тем самым отстаивают привилегию... на "свое государство" ("Еще о "национализме").

 

"Но всякий русский социалист, который не признает свободы Финляндии и Украины, скатится к шовинизму". ("Речь по национальному вопросу").

 

"Ни один демократ не может отрицать права Украины на свободное отделение от России".

 

"Проклятый царизм превращал великороссов в палачей украинского народа, всячески вскармливал в нем ненависть в нем, кто запрещал даже украинским детям говорить и учиться на родном языке ("Украина").

 

"Уступите украинцам – это говорит разум, ибо иначе будет хуже, силой украинцев не удержать, а только обозлишь. Уступите украинцам – вы откроете тогда дорогу к доверию между обеими нациями" ("Украина и поражение правящих партий России").

 

Все це Ленін писав до революції, але воно залишається актуальним й сьогодні. А оскільки ніхто з прихильників Системи не смів критикувати Леніна, то це була досконала ілюстрація, наскільки його послідовники відійшли від Леніна в напрямі до великоросійського імперіалізму. Тому я в останні роки часто використовував дореволюційні праці Леніна під час дискусій з противниками відродження української мови та самостійности України. Мало того, надрукував у газеті "Просвіта" статтю "Не забуваймо Леніна".

 

Але Ленін у своїх працях був одним до революції, – коли в боротьбі за владу використовував будь-яку нагоду для критики російського уряду і обіцяв трудящим задовільнити всі їхні бажання – і після революції, – коли влада вже була в руках більшовиків, ідейні та класові противники знищені і тепер треба було дбати про збереження "єдіной нєдєлімой".

 

Ось що можемо прочитати в ленінських післяреволюційних працях:

Приклад перший:

4 грудня 1917 року ним був схвалений "Манифест к украинскому народу с ультимативними требованиями к Украинской Раде", в. якому були поставлені Раді такі питання:

"1. Обязуется ли Рада отказаться от попыток дезорганизации общего фронта?

2. Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких воинских частей на Дон или в другие места?

3. Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам?

4. Обязуется ли Рада прекратить все свои попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине?

 

В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение 48 часов Совнарком будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине".

 

Не треба бути генієм людства, як величають Леніна, щоб зробити висновки:

а) якщо Рада дасть позитивну відповідь, то Україна очевидно не є самостійною державою;

б) якщо Рада дасть негативну відповідь, то Україну чекає доля ягняти з відомої байки "Вовк та ягня".

 

Отже, усі попередні твердження Леніна про його підтримку ідеї незалежності України були фальшиві.

Приклад другий:

У січні 1918 року в телеграмі Антонову-Овсеєнко, який тоді лютував у Харкові, Ленін пише:

"Вполне одобряю неуступчивость к местным соглашателям, сбившим, кажется, с толку часть большевиков. Особенно одобряю и приветствую арест миллионеров-саботажников. Советую отправить их на полгода на принудительные работы в рудники".

 

Ось так! Сталін хоч про людське око влаштовував суди, вироки виносили сумновідомі "тройки", а тут без суду і слідства на рудники. І так діяв юрист, який знав, що таке право, права людини і котрий мав нібито намір будувати справедливу державу з гаслом "Все для людини, все для її блага".

 

Не заперечив Ленін і Троцькому, який проповідував, що без України немає й Росії. Правда, у грудні 1922 року вже тяжко хворий Ленін, здається, зрозумів, що побудовано щось не те і після створення СРСР він пише:

 

"...очень естественно, что "свобода выхода из союза", которой мы оправдываем себя, окажется пустою бумажкой, неспособной защитить российских инородцев от нашествия того истинно русского человека, великороса-шовиниста, в сущности подлеца и насильника, каким является типичный русский бюрократ".

 

І треба віддати Леніну належне то були пророчі слова! Але було вже пізно: запущена Леніним машина терору, виплекані ним і його вченням кати запрацювали на повну потужність, убиваючи, грабуючи, знищуючи фізично і духовно Україну.

 

Отже, що доброго зробив Ленін для народів Радянського Союзу?

По-перше: Запровадив однопартійну систему керування державою (не створивши механізму контролю за партією), що призвело до страшних злочинів перед своїм народом, вчинених створеною Леніним партією;

По-друге: Спричинив виникнення Громадянської війни і винищення інтелігенції. За даними журналу "МК" №5,1990 р. відомо:

 

"Гражданская война принесла убыль около 15 миллионов человек, из них только один или два миллиона погибли на фронтах и в репрессиях, а остальные – от голода и болезней. Но три миллиона из этого числа – люди, просто вынужденные бежать из охваченной братоубийственной войной страны. Из этих трех миллионов около одного миллиона составляла интеллигенция. Произошло как бы срезание коры с общественного головного мозга, и общество, мягко говоря, отупело. Последним аккордом этого траурного исхода была высылка в 1922 году (ще за життя Леніна. – В.Ш.) большой группы (более 160 человек) ведущих русских философов, экономистов, социологов, богословов и писателей";

По-третє: Започаткував табори для політв'язнів на Соловках, які потім переросли в ГУЛАГ і стали місцем катувань мільйонів громадян совєтської більшовицької держави;

По-четверте: Започаткував репресії і вбивства без суду і слідства згадаймо хоча б убивство царської родини;

По-п'яте: За його вказівкою була знищена Українська Народна Республіка, а Галичина віддана Польщі. І йому повинні "дякувати" громадяни України за ті "блага", які одержали від більшовицької влади, згадаймо хоча б Голодомор 1932 33 років;

 
По-шосте: Започаткував нищення церков і священнослужителів, що дало змогу його послідовникові і спадкоємцю Сталіну фізично знищити УАПЦ і ліквідувати УГКЦ. І якщо в нас у місті сьогодні така складна міжконфесійна ситуація, то й тут ми повинні визнати винуватцем Леніна.

 

Для повнішої характеристики "найвидатнішого генія людства, вождя, учителя і друга трудящих усього світу" (з Політичного словника) наведу ще кілька висловлювань Леніна зі статті М. Горького "В. И. Ленин":

 

"А сегодня гладить по головке никого нельзя – руку откусят, и надобно бить по головкам, бить безжалостно"...

 

"Вынужденная условиями жестокость нашей жизни будет понята и оправдана. Все будет понято, все (мабуть, так думали і Сталін, і Берія, і Каганович, адже Ленін своїми вчинками благословив їх на жорстокість задля комуністичної ідеї. В. Ш.)".

 

"Кто не с нами, тот против нас. Люди, независимые от истории – фантазия". 

"Возможна ли гуманность в такой небывало-свирепой драке? Где тут место мягкосердечию и великодушию?" 

"История – мамаша сердитая и в деле возмездия ничем не стесняется". 

"Умных жалею (а чому нищив інтеліґенцію? – В.Ш.). Умников мало у нас. Мы – народ, по преимуществу талантливый, но ленивого ума. Русский умник почти всегда еврей или человек с примесью еврейской крови". 

Думаю, що небагато знайдеться сьогодні людей, якщо вони "не ленивого ума" або якщо не мають матеріальної користі від того, які б надалі стверджували, що Ленін зробив для народу стільки добра, що заслуговує на канонізацію, і тому відповідь на поставлене в заголовку питання повинна звучати: "Ленін був російським політиком-комуністом, жорстоким і безкомпромісним, реалізація ідей якого призвела до незлічених людських жертв, небачених в історії людства принижень людської гідності і фізичних та моральних тортур, до зубожіння суспільства".

 

Справді, за даними "МК" № 5, 1990 р. сьогодні лише 2,3 відсотка радянських людей можна назвати багатими, при цьому тільки в 0,7% багатство зароблено чесно. Середньо-забезпечені сім'ї становлять 11,2 відсотка, з них половина – сім'ї працівників торгівлі. Решта 86,5 відсотка сімей – просто бідні.

 

Тож чи зобов'язані ми й надалі звеличувати постать Леніна? Вважаю, що ні, і пам'ятникові вождеві більшовиків не місце в центральній частині Львова. Але я пропоную депутатам не поспішати, а чинити так: створити комісію з участю депутатів, представників комуністичної партії і громадських організацій, яка протягом тижня підготує умови проведення референдуму з цього питання. Ще через тиждень провести референдум чи голосування, а далі виконати волю львів'ян.

І тоді ніяка "залетная певчая птица" типу дрозда не посміє оббріхувати наше прекрасне демократичне місто на сторінках комуністичної преси! 

Дякую за увагу!

 

Проте виступити мені не довелося, бо із зали надійшла пропозиція припинити дебати і перейти до голосування, на яке було винесено два питання: проводити референдум, чи знімати пам'ятник негайно. Пройшла друга пропозиція – "за" проголосували 116 депутатів, "проти" – 8, "утримався" – 1. Отже, була затверджена така ухвала:

 

Констатуючи повний крах теорії ленінізму, застосування якої у практиці державного будівництва привело до знищення мільйонів невинних людей, зокрема і в Західній Україні, ураховуючи невідповідність стильового виконання та розміщення пам'ятника Леніну архітектурному ансамблеві площі перед Театром опери та балету імени Івана Франка і, опираючись на волю переважної частини виборців, які вимагають усунення пам'ятника Леніну з центральної частини міста в особистих зверненнях і листах, колективних вимогах і ухвалах трудових колективів, Львівська міська рада народних депутатів ухвалила:

1. Демонтувати пам'ятник Леніну на площі перед Театром опери та балету імені Івана Франка.

2. Виконавчому комітету Львівської міської ради народних депутатів провести демонтаж пам'ятника і забезпечити його зберігання.

3. Доручити виконавчому комітету Львівської міської ради народних депутатів дати пропозиції про перенесення пам’ятника та узгодити місце його встановлення з Радою Міністрів УРСР.

4. Рішення набирає чинности з моменту його ухвалення.

 

Голова Львівської міської ради                                                                                                                              В. Шпіцер

 

О 18.15 цей пам’ятник був демонтований у присутності понад 50 тисяч львів’ян.

 

 Слідом за Леніним упала і російська  більшовицька імперія

 

А потім відбулося віче, на якому я привітав львів’ян з цією визначною подією, виступили також усі охочі. Правда, після мого виступу, під бурхливі оплески присутніх один із довголітніх політв’язнів з неприхованим осудом строго запитав мене: "Ну що, пане Шпіцер, бачите цих людей? А ви хотіли референдум!".

 

Цікаво, коли б у Львові повторилася рівенська історія, де не змогли знести Леніна, та ще й помножена на кровопролиття, чи сказав би цей пан: "Молодець пан Шпіцер, послухав мене і пішов напролом". Усе було зроблено настільки виважено і правильно, що з цієї нагоди про Львівську міську раду не було написано ніяких пасквілів ані в газеті "Правда", ані в місцевій комуністичній пресі. А бронзову фігуру Леніна пізніше було розплавлено і використано для спорудження пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів.

 

Пізніше ми демонтували й пам’ятник совєтському письменникові Ярославові Галану, який у воєнні та повоєнні роки засуджував ідеї української державности, називав українську революцію "жовтоблакитним маріонетковим балаганом типу 1918 року", засуджував ОУН і УПА, Греко-Католицьку Церкву, навіть дозволив собі написати статейку під назвою "Плюю на Папу". За такі "заслуги" комуністи встановили йому здоровенний монумент на тодішній площі його імені (тепер пл. Петрушевича). Очевидно, що пам’ятник такій людині не міг залишатися у центрі міста.

 

Дивно, але постамент з-під пам’ятника Галанові не прибрали дотепер. Виглядає, що мої наступники надіялися на повернення великого комунофіла на старе місце. Правда, перед потужним фундаментом хтось поставив пам’ятний камінь з написом: "На цій площі буде споруджено пам’ятник Західно-Українській Народній Республіці та Українській Галицькій Армії". Якщо його планують поставити на галанівському п’єдесталі, то буде, як у відомому анекдоті: "Після розвінчання культу особи Сталіна Хрущов наказав знести усі його пам’ятники, які тоді стояли чи не в кожному містечку. Щоб добро не пропадало, на осиротілі постаменти почали ставити гармати, танки, піонерів, жінок з веслом і тому подібний непотріб. В одному містечку замість Сталіна увічнили якогось українського совєтського письменника, здається, чи не того ж навіть Галана. На відкритті новоскомпонованого монумента слово взяв місцевий поет і сумно продекламував:

 

Люди, люди!

Що ви наробили?

На грузинську дупу

Хохла посадили!".

 

Також було знесено пам’ятник Миколі Кузнецову. Так, він, напевне, був непоганим радянським диверсантом-розвідником, але ні для Львова, ні для України добра не зробив ніякого, радше навпаки: убиваючи німців, залишав неподалік фальшиві документи, в яких йшлося, що такі накази нібито давали керівники ОУН. Німці за це жорстоко розправлялися з українцями, розстрілюючи їх десятками та кидаючи в концентраційні табори, де вони гинули. І все-таки ми не просто викинули його погруддя, а написали на батьківщину Кузнецова, чи не бажають вони забрати цей пам’ятник. До Львова зі Свердловська приїхала делегація і за її участі пам’ятник було демонтовано, добре запаковано й відправлено на рідні землі.

 

Наша слава, наш біль

Відомо, що вперше гроші на пам’ятник Кобзареві львів’яни починали збирати ще за "бабці Австрії", а він усе не приходив до нашого міста. Бо ані польсько-австрійська влада до 1918 року, ані польська міжвоєнна влада, ані радянська післявоєнна влада не бажали вшановувати пам’ятником Пророка українського народу. Коли ж почалася перебудова, то під тиском львів’ян у 1987 році Рада Міністрів УРСР дала дозвіл на встановлення пам’ятника "у зв’язку з відзначенням у 1989 році 175-річчя від народження геніального українського поета, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка".

 

Це дало змогу виконкому Львівської обласної ради ухвалити рішення про спорудження пам’ятника у Львові, у котрому затвердили склад Оргкомітету, до якого серед інших увійшли відомі й такі шановані люди, як Володимир Пєхота – голова Львівського міськвиконкому, він же голова Оргкомітету, Марія Байко, Роман Іваничук, Роман Лубківський, Еммануїл Мисько. Замовником спорудження пам’ятника призначили Львівський міськвиконком, якому доручили разом із представниками Львівських організацій Спілки архітекторів (п. Рудницький), Спілки художників (п. Садовський), Спілки письменників (п. Лубківський) до 1 серпня 1987 року визначити місце спорудження пам’ятника, а також провести конкурс і до 1 листопада того ж року визначити переможця.

 

Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці (п. Скрипченко) доручили виготовити пам’ятник і встановити його до 1 березня 1989 року. Здавалось би, усе складається якнайкраще! Однак уже через місяць строк підбиття підсумків конкурсу був перенесений на 15 грудня 1987 року. А далі все пішло за Черномирдіним: "Хотіли як краще, а вийшло як завжди". Ні перший, ні подальші конкурси переможця не виявили – львівські митці не змогли запропонувати чогось вартісного.

 

Тому в листопаді, але вже 1988 року Міністерство культури УРСР, Держбуд УРСР, Спілка художників та Спілка архітекторів України оголошують відкритий Республіканський конкурс на найкращий проект пам’ятника Т. Шевченку у Львові. Основне завдання конкурсу – "розробка ескізного проекту пам’ятника, створення засобами монументальної скульптури образу великого українського поета, художника, мислителя". Місце встановлення пам’ятника – центральна частина Львова, у межах вулиць Радянської, І. Франка, Щербакова, В. Стефаника, Університетської, Першого травня, площі Д. Галицького. Учасникам конкурсу надається право у зазначених межах визначити конкретне місце для пам’ятника. Конкурсні проекти приймаються до 30 червня 1989 року. Як бачимо, оголошено конкурс тільки на проект пам’ятника, а з переможцями конкурсу вже буде укладено договір на дальше його проектування. Тобто закладені можливості затягувати цю роботу: то образ не такий, то місце встановлення пам’ятника не всім буде до вподоби, то ще якісь причини.

 

Засідання журі відкритого Республіканського конкурсу відбулося 8 серпня 1989 року, де було вирішено першу премію не давати, зате присудити аж дві другі – скульпторам В. Сухорському і А. Сухорському та М. Посікірі і Л. Яремчуку. Водночас рекомендовано продовжувати проектування пам’ятника як замовного конкурсу між творчими групами, що відзначені другими та третьою преміями. Визначилися нарешті й з місцем встановлення пам’ятника – між вулицями Горького і Жовтневою. Через півтора місяця міськвиконком ухвалив рішення про відведення цього місця під пам’ятник Т. Шевченку, а також дав доручення відповідним управлінням розробити завдання на проектування і визначити приблизну потребу гранітної та мармурової продукції для захисту в Держплані Української РСР на її поставку в 1990 році. Проте час ішов, але не було видно ніякої роботи. Однією з причин була та, що більшість достойників, відповідальних за встановлення пам’ятника, подалася на вибори до рад різних рівнів, а після переможних березневих виборів 1990 року переїхала до Києва, і їм уже було не до таких"дрібниць", як бажання львів’ян вшанувати пам’ять великого поета.

 

Прагнення мати в рідному місті постать нашого Генія було таке велике, що протягом 1989 – 90 років львів’яни зібрали й передали на рахунок Товариства охорони пам’яток історії та культури понад 560 тисяч карбованців, що становило майже чверть його вартості. У грудні 1990 року, коли мене обрали головою Львівської міської ради і міськвиконкому, попередній голова виконкому Богдан Котик, який був відповідальний за побудову пам’ятника, звільнився, тому одним із перших моїх клопотів стала необхідність активізувати роботу Оргкомітету. Вже в березні наступного року міськвиконком затвердив новий компактний, але дійовий склад Оргкомітету для спорудження пам’ятника Т. Шевченку в м. Львові, до якого увійшли: В. Шпіцер, В. Парубій, В. Іськів, А. Шокур, Й. Бандирський, О. Діхтяр, Л. Максимович, І. Могитич, Я. Мончук, А. Риборак, Ю. Скрипченко, Р. Сухорський, О. Чамара. На першому засіданні Оргкомітету я пояснив, що ситуація залишається непевною – ще існує Радянський Союз, ще не зовсім вдалося відсторонити від реальної влади ортодоксальних комуністів і, у разі їх повернення, роботи над встановленням пам’ятника можуть припинитися або ж може бути ухвалене рішення звести якусь недолугу споруду десь на околиці міста (адже ходили вже пропозиції виділити місце під пам’ятник на вулиці Шевченка чи біля Порохової вежі). Тому попросив Оргкомітет до 20 квітня таки вибрати один із призових проектів і дати згоду на встановлення монумента там, де того бажали львів’яни – на знаменитій львівській клумбі.

 

Оргкомітет остаточно зупинився на проекті молодих скульпторів братів Сухорських, і я видав розпорядження про початок робіт та призначив відповідальним за це заступника з гуманітарних питань Володимира Парубія. Але день минав за днем, тиждень за тижнем, а робота не розпочиналася. Не знаю, чи це пояснювалося безпорадністю пана Володимира в таких непростих питаннях, чи він був на боці тих, хто під будь-яким приводом торпедував цю роботу, але справа зупинилася. Тоді я доручив цю роботу згадуваному вже мною добрим словом заступникові з питань будівництва Олексію Луціву і він – велике йому за це спасибі! – завершив її за п’ятнадцять місяців.

 

Хоча за цю мою рішучість деякі титуловані писаки та заздрісники братів Сухорських "гризли" мене безпощадно. Ось, наприклад, що писав у газеті "Молода Галичина" від 26 вересня 1991 року Павло Романюк:

 

"…Трепетно зберігаю часопис "За вільну Україну" від 16 травня 1991 року. Під заголовком "Кобзар у Львові" повідомляють, що вчора розпочалося спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку". Бажаючи, очевидно, догодити зацікавленому читачеві, газета подає першим планом світлину добродія В. Шпіцера, а не ілюстрацію макета пам’ятника Кобзареві, остаточної моделі якого так ніхто й не бачив. Оригінальний підхід, хоча і мер міста має козацькі вуса.

 

…У тексті повідомлення є вікопомна фраза, з якої, гадаю, прозирає потаємний сенс міської урочистості. "Завдяки клопотанням нашого земляка, відомого громадського діяча в діаспорі Василя Іваницького (приємно, що тезка мера. – П. Р.) відлиття скульптури Шевченка буде безплатно здійснено в Аргентині". Чудово, що закордонний капітал, поцінувавши нашу матеріальну нужденність і духовну велич, почав клопотатися й працювати на нас безплатно. Хоча, знову таки, не ясно, яку ж саме скульптуру відливатимуть. І яку відкриватимуть.

 

…Між тим, у своїх публікаціях я вказував і на незаконність виплати авторського гонорару за ескізні проекти, і на ігнорування Міськрадою позиції творчих спілок та Міністерства культури, і на недопустимий тиск з боку міськради на громадські організації, якими є Товариство охорони пам’яток та Львівський фонд культури. Дійшло до того, що правління Товариства буквально тероризують перевірками та контролями, вдаючись до того з ще більшою затятістю, ніж у недоброї пам’яті партократичні часи".

 

Хотів би повісти володареві "золотого пера", що навіть людина з найпримітивнішою уявою легко могла відтворити образ майбутньої споруди, не кажучи вже про фахових архітекторів і скульпторів з Оргкомітету. А спорудження "в повний зріст" макета потребувало немалих коштів і зайняло б багато часу. Інформую також, що рішення ухвалювали спеціалісти з Оргкомітету, а Шпіцер мав там лише один голос із тринадцяти.

 

Чому статую відливали в Аргентині? Не можу відповісти на це делікатне запитання. Така домовленість була досягнута між попереднім головою міськвиконкому Богданом Котиком та паном Василем Іваницьким, і я вважав, що не маю морального права її порушувати. Нам залишається тільки щиро подякувати панові Василю Іваницькому за якісну і вчасно виконану роботу.

 

Авторський гонорар за ескізні проекти був виплачений у 1989 році, ще за радянських часів і "мер з козацькими вусами" до того не мав ніякого стосунку.

 

А от Товариство охорони пам’яток історії і культури, на яке, виглядає, великий вплив мав "великий" журналіст Павло Романюк, що не захотіло вчасно передати зібрані людські гроші виконавцеві робіт, довело до того, що наявна сума через інфляцію знецінилися у 14 разів! Через таких, як Павло Романюк та голова Товариства охорони пам’яток історії та культури, пропало понад 520 тисяч карбованців, за які можна було закупити і граніт, і мармур, і бронзу. Подумайте тільки: за втрачені гроші ще кілька місяців тому можна було купити сорок кооперативних квартир або п’ятдесят найкращих совєтських легкових автомобілів! Через вас, панове, пропали людські гроші, а пам`ятник фактично було збудовано за кошти міського бюджету.

 

Відкриття пам’ятника відбулося у першу річницю Незалежності України 24 серпня 1992 року. Площа, проспект, усі навколишні вулиці і вулички були запруджені людьми. Мабуть, такої маси народу Львів не бачив за всю свою історію. З’їхалися шанувальники великого Тараса з усієї України та зі всього світу. Я виголосив вступне слово:

 

Шановні львів’яни і гості нашого міста!

Через декілька хвилин спаде полотнище, і в наше прекрасне місто навіки увійде постать Пророка, гуманіста, нашого невмирущого Кобзаря. Глибоко символічно, що ця справді історична подія буде занесена до життєпису Львова разом із першою річницею Незалежності України – епохи, коли із забуття архівних склепінь виходить наша справжня історія, як мріялось Кобзареві, коли розпрямляє крила національна самосвідомість. І лише тепер найгостріше усвідомлюється сучасність ідей Шевченка, його геніальна передбачливість, яку, можливо, здатні будуть осягнути лише прийдешні покоління.

 

Довгим і стражденним був шлях поета до Львова. Ще сто років тому громада міста зробила першу спробу спорудити пам’ятник Шевченкові. Але ні в ті далекі, ні у значно ближчі часи через низку різних причин Тарасові не судилося постати перед містом у бронзі чи камені. Днем зародження нинішнього пам’ятника можна вважати 22 червня 1987 р., коли уряд республіки ухвалив рішення про його спорудження у Львові. Тоді ж було оголошено обласний конкурс, в якому взяла участь 41 група авторів, серед проектів котрих не було вибрано жодного. У наступному році започатковано Республіканський конкурс, перший тур якого завершився у червні 1989 року, знову таки не виявивши переможця. І лише другий тур вибрав серед 18 авторських колективів групу, яка й спорудила цю фігуру – скульпторів В. і А. Сухорських, архітекторів Ю. Дибу і Ю. Хромея. Тоді  за рекомендацією журі місцем спорудження пам’ятника міськвиконкомом було затверджено майдан, на якому ми з вами нині стоїмо. З того часу роботу над будівництвом пам’ятника продовжила спеціально створена архітектурно-мистецька рада під керівництвом п. І. Могитича. Щаслива доля звела міську владу з п. Іваницьким, завдячуючи якому, при сприянні української громади американського континенту, було відлито оцю бронзову скульптуру.

 

Довгожданим днем для львів’ян стало 15 травня 1991 року. Ми стали свідками освячення місця будівництва пам’ятника. Згодом з об’єднанням "Укрреставрація" було укладено договори на монтаж гранітної частини, а з представниками кар’єрів Житомирської області досягнуто домовленості на поставки граніту. Користаючись нагодою, хочу від вашого імені подякувати керівникам і робітникам будівельного управління №  584 тресту "Укрбурвод", Київської реставраційної майстерні, Львівського міжобласного спеціалізованого науково-реставраційного проектно-виробничого управління, будівельного управління № 54 фірми "Галбуд", ШРБУ-1, Львівського каменеобробного заводу, будівельного управління № 850 тресту "Київшляхбуд", наукововиробничої фірми "Арніка" та інших.

 

На знак шани за сумлінну працю кожен з учасників спорудження пам’ятника отримав від міської влади лист вдячності. В цей святковий і радісний день не можемо не згадати фундаторів і організаторів Фонду спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в місті Львові.

 

Ще 1981 року з легкої руки нині, на жаль, покійного слюсаря Михайла Нікельського, який вніс на спорудження пам’ятника всі свої заощадження – понад чотири тисячі карбованців, при обласній організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури був відкритий рахунок Фонду спорудження пам’ятника Кобзареві в місті Львові. Жителі міста й області з величезним ентузіазмом зустріли заклик вносити свої заощадження на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку. До 1988 року на рахунку Фонду вже було 420 тисяч карбованців. Разом до Фонду за ці роки надійшло понад 568 тисяч карбованців.

 

Тисячі громадян міст і сіл області, учні і студенти, пенсіонери, художні колективи творчі спілки, вірні всіх конфесій взяли активну участь у створенні Фонду спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку. Зокрема, священики Святоюрського кафедрального собору внесли в цей фонд 2500 крб.; понад 1000 крб. внесли церковні громади Старосамбірського, Буського районів; 2000 крб. – трускавецькі лікарі; 1500 крб. – заслужений художній колектив "Дударик"; 1600 крб. – заслужена капела "Боян"; 1800 крб. – Рада ветеранів; більше 3500 крб. – учасники львівських студентських загонів; 1000 крб. – видавництво "Каменяр"; 1200 крб. – заслужений ансамбль "Юність"; 1200 крб. – Стенятинська церковна громада Сокальського району; близько 1000 крб. – Львівська організація Спілки художників України; 2500 крб. – учасники доброчинних концертів Львівської філармонії; 1000 крб. – учні та вчителі Ямпільської середньої школи Пустомитівського району; 300 крб. – учні Глинянської середньої школи Золочівського району; 500 крб. – Дрогобицька середня школа №14; 500 крб. колектив санаторію "Кристал"; 800 крб. – наші заньківчани.

 

Ми щиро вдячні таким учасникам Фонду, як: Струсівська школа-інтернат Тернопільської області, що внесла 700 крб.; добродій Іван Адамович Савицький з міста Києва – 700 крб.; робітники Ново-Троїцького комбінату з Херсонщини – 500 крб.; добродії Верстюк і Ковтун з Івано-Франківщини надіслали по 100 крб.; добродій Лаба з Хмельницької області – 100 крб.; добродійки Голентюк і Шаварова з міста Луцька – по 300 крб. і багато-багато інших.

 

Сьогодні на титанічну постать Кобзаря ми дивимось оновленим поглядом, чітко вбачаючи нерозривність ідей поета-пророка з сьогоднішніми наболілими проблемами незалежної України. Саме у цьому контексті бачив Тараса наш львівський поет Богдан Стельмах, який у непрості часи боротьби за пам'ятник, за його місце у Львові посіяв у наших душах зерна надії, що геній українського письменства буде у Львові і буде саме тут. Закликаю пана Богдана в цю урочисту мить нагадати нам цього вірша (після прочитання вірша Богданом Стельмахом я продовжив).

 

Шановні львів'яни і гості нашого міста!

 

Дозвольте мені за дорученням виконкому Львівської міської ради, Організаційного комітету для спорудження пам'ятника Тарасові Шевченку відкрити скульптурну фігуру великого Пророка і Кобзаря України!

 

 

Після того, як покривало спало і відкрилася велична статуя Тараса Григоровича, Ірина Калинець сказала: "Сьогодні Шпіцер утвердив себе як мер", а згодом котрась львівська газета жартома написала: "Шпіцеру треба поставити пам'ятник за те, що поставив пам'ятник Шевченкові".

 

Вважаю рішення Оргкомітету і міськвиконкому встановити цей монумент правильним. А хто іншої думки, нехай прийде у свято чи в будень на проспект Свободи, де височить постать Пророка ...

 

За час нашої каденції було встановлено ще два величні монументи для прослави історії українського народу – пам'ятник на честь 125-річчя Товариства "Просвіта" і пам'ятник голові Центральної Ради України Михайлові Грушевському. Міська рада виділила місця для встановлення цих пам'ятників та допомагала матеріально, насамперед облаштуванням прилеглої території та виділенням будівельних матеріалів і дуже недешевої на той час бронзи. Я не зміг узяти участі у відкритті монумента "Просвіти", бо був у відрядженні, тому прислав привітання:  

Шановне товариство, шановна просвітянська громадо!!!

Сьогодні ми є свідками важливої події у житті українського народу і, зокрема, мешканців міста Львова, – відкриття чудового пам'ятного знака, спорудженого на честь 125-літнього ювілею Товариства "Просвіта".

 

Історія "Просвіти" започаткована 8 грудня 1868 року в залі польської міщанської Стрільниці у Львові на вулиці Курковій (тепер Лисенка), де відбувся перший загальний збір Товариства "Просвіта".

 

Виникла ця громадська організація на хвилі піднесення визвольної боротьби нашого народу. Вона стала матір'ю багатьох українських товариств, давши життя "Союзові Українок", "Пласту", "Рідній школі", "Сільському господареві". "Просвіта" стояла біля джерел створення УСС, ОУН та УПА, радикально впливала на формування світогляду українського народу, виховувала та утверджувала у свідомості широких верств населення національну ідею, загальну культуру, популяризувала національні традиції.

 

Головним своїм завданням "просвітяни" вважали і донині вважають відродження української нації та утвердження національної держави. Саме у "Просвіті" згуртовувався інтелектуальний цвіт нашого народу, сили, які виборювали ідею відродження державності через тяжкі випробування. Так, восени 1939 року більшовицький режим ліквідував Товариство "Просвіту", знищив практично всі тодішні українські культурні, наукові та господарські організації. Багато українських діячів культури, учених було репресовано, кинуто до в'язниць ГУЛАГу, вивезено в Сибір та в казахстанські степи.

 

 

Поклонитися Кобзареві приходять і львів’яни, і гості нашого міста, і молоді пари, і керівники держави. У першому ряді зліва: професор Богдан Гаврилишин, генерал Андрій Василишин, голова Львівської обласної Ради Микола Горинь, Представник Президента Степан Давимука, Президент України Леонід Кравчук, Василь Шпіцер, Іван Гель, Іван Драч

 

І ось п'ять років тому на майдан перед Львівським державним університетом імені Івана Франка прийшли представники першої демократичної громадської організації на теренах Львівщини – Товариства рідної мови імені Тараса Шевченка і провели біля пам'ятника Великому Каменяреві фактично перший у Львові, та й в Україні взагалі, опозиційний до існуючої влади мітинг, проголосивши таким чином початок національного відродження. 

Відродження "Просвіти" тісно переплелося зі становленням незалежної Української держави, початком державотворчих процесів. Свою активну діяльність Товариство розпочало створенням первинних осередків як у Львові – у Фізико-механічному інституті та на ВО "Львівхімсільгоспмаші", так і поза межами міста – у Стрию, Самборі, Червонограді, Трускавці та багатьох інших. 

На етапі становлення Товариство активно прилучалося до всіх культурних та громадсько-політичних заходів на Львівщині, спрямованих на поширення демократизації суспільства, часто виступало організатором і натхненником подібних акцій. Приміром, 1 листопада 1988 року при підтримці прогресивної громадськости міста "просвітяни" на Янівському цвинтарі у Львові провели перший мітинг-реквієм на честь загиблих вояків УСС та УГА. 

8 липня 1989 року на конференції Товариства української мови імені Т. Шевченка обговорювалося питання національної символіки, а в самому приміщенні кінотеатру імені О. Довженка у Львові, де відбувалася конференція, вперше в Україні під час цього масового громадського заходу у великому приміщенні було встановлено синьо-жовтий український прапор.  

8 вересня 1990 року на звітно-виборчій конференції Товариства у Львові ухвалено нову назву – Львівська обласна організація Товариства української мови ім. Тараса Шевченка "Просвіта". 

Діяльність Товариства поширювалася і на всю Україну, провадилася робота, спрямована на організацію всеукраїнського рівня, вивчалася ситуація зі станом української мови, подавалися ідеї та пропозиції щодо вивісок, назв установ, підприємств, вищих навчальних закладів. За активного втручання Львівської "Просвіти" вносилися зміни до нормативних документів, інших ділових паперів (зокрема листування і діловодства), виправлялася та вдосконалювалася мова нарад та зборів, переобладнувалися комп'ютери, друкарські машинки тощо. 

Саме завдяки найактивнішій допомозі Львівського товариства "Просвіта" народилися незалежні українські організації "Студентське братство", НТШ, "Меморіал", "Союз Українок", "Рідна школа", одні з перших політичних партій – УРП, ДемПУ, виросли талановиті політичні діячі – Ростислав Братунь, Михайло Горинь, Вячеслав Чорновіл, Роман Іваничук, Ніна Бічуя, яка, до речі, є редактором газети "Просвіта" та багато інших прогресивних особистостей нашого часу.

 

20 – 21 серпня 1993 року у Львові відбулася міжнародна науково-практична конференція "Просвіта" – історія і сучасні проблеми", у якій взяли участь "просвітяни" Естонії, Польщі, Росії, Білорусії, Казахстану, Далекого Сходу. Приємно, що й надалі, власне, до Львівської "Просвіти" звертаються з усіх областей України за літературою, періодикою, відео- та аудіоматеріалами, організовують обмін учнями та студентами між західними та східними областями під час свят, запрошують на різноманітні урочистості та концерти, найбільш відомі серед яких "Червона рута" в Чернівцях, "Святкування 500-річчя козацтва" на Запоріжжі, вшанування пам'яти Симона Петлюри на Полтавщині, Івана Мазепи на Чернігівщині. 

Отож і сьогоднішній день, нинішня подія є ще одним свідченням національної єдности українського народу, його духовного відродження, відновлення добрих традицій української "Просвіти" 1868 року. 

                                                                                       Шановне товариство! 

Дозвольте від імені Львівської міської ради народних депутатів, міської адміністрації і від себе особисто привітати всіх, хто доклав зусиль, аби цей чудовий пам'ятник, споруджений на честь 125-річчя Товариства, став гордістю та окрасою Львова. З нагоди ювілею щиро вітаю громаду Товариства "Просвіта", а також присутніх на святі мешканців та гостей нашого міста.

 

Так само урочисто було відкрито 12 червня 1994року пам'ятник Михайлові Грушевському, рішення про встановлення якого ухвалили в листопаді 1991 року, – на честь 125-річчя від дня його народження. Для участі у цьому торжестві до Львова прибув перший всенародно обраний Президент України Леонід Кравчук. Поки збиралися люди, духова оркестра Національної гвардії України виконувала українські маршові твори. Ведучий урочистостей міський голова Василь Шпіцер відкрив свято і виголосив вступне слово про М. Грушевського:

 

  

Високодостойний пане Президенте!

Шановні львів'яни і гості нашого міста! Пані і панове!

У листопаді 1991 року, напередодні Всеукраїнського референдуму, який з Божого благословення за всі наші вікові щирі прагнення здобути свою державу утвердив Незалежність України, у Києві відбулося урочисте засідання на честь 125-річчя від народження Михайла Грушевського – офіційне, на державному рівні визнання велета духу і світоча нації, справедливе пошанування видатної ролі та воістину золотої спадщини цієї всесвітньо відомої особистости. Тоді ж український уряд ухвалив рішення про спорудження пам'ятників Михайлові Грушевському в Києві та Львові, з якими пов'язані головні роки життєвого шляху і творчості генія українського народу.  

Сьогодні у старовинному славному Львові – президентська зустріч! Наше місто збагатилося і віднині пишатиметься ще однією святинею й окрасою – пам'ятником Михайлові Грушевському, першому Президенту України. На урочистому відкритті ми радо вітаємо Леоніда Кравчука – першого всенародно обраного Президента України сучасної, яка гордо і твердо в колі цивілізованих держав іде геополітичним простором планети у XXI століття. 

Шановні краяни!

Вельмишановні гості!

Михайло Грушевський є однією з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України. Неоціненна й немеркнуча його заслуга перед українським народом. Він писав нам нашу історію і творив нам нашу історію, так органічно поєднавши в собі триєдину сутність – вченого, політика, людини. Як учений Михайло Грушевський підніс українську історіографію до світового рівня. Як громадський і політичний діяч – став головою Центральної Ради і Президентом Української Народної Республіки. Як автор унікальної десятитомної "Історії України-Руси" – створив історичну Біблію українського народу, чим поклав могутні підвалини для його національно-державного відродження. 

До Львова 28-річний професор М. Грушевський вперше прибув 12 жовтня 1894 року – на свою першу лекцію в Університеті. З початком 1897 року він став головою НТШ, залишаючись водночас керівником його Історичної секції й Археографічної комісії та редактором унікального видання "Записки Наукового товариства ім. Шевченка". Це було перше українське видання, що звернуло на Україну увагу всього наукового світу. 

Грушевський і Львів... Це доля й історія. Це Боже веління. Бо ж очевидно, що діяльність Михайла Грушевського породила у Галичині саме ті організації і видання, що стали ідейними підвалинами широкого національно-визвольного руху. І не випадково, як тільки у вересні 1914 року Львів опинився під російською окупацією, у домі Грушевського, що вже залишився без господаря, поліція провела обшук. Найбільше шукали, чи не знайдуться які докази про те, що Грушевський брав участь у формуванні загонів Українських Січових Стрільців для боротьби з Росією. 

Без сумніву сприймається також те, що ідеї Грушевського, його "Історія України- Руси" значною мірою висталила дух і віру патріотів, які згодом стали до лав Організації Українських Націоналістів, Української Повстанської Армії. 

Усім своїм життям Михайло Грушевський засвідчив світові, сучасникам і нащадкам, що найвищою його метою були самостійність і соборність Української держави. Згадаймо ж і сьогодні, що творцем 22 січня – Дня злуки – був Михайло Грушевський. Напевно, усі присутні тут пам'ятають, якою радістю серця озвалося це свято в недавньому 1990 році, розлившись маєвом синьо-жовтих знамен і з'єднавши "живим ланцюгом" Івано-Франківськ, Львів, Київ – усю Україну!

 

А віднині – Михайло Грушевський знову у Львові: на розі вулиці, яка названа на його честь, і проспекту Шевченка. Поряд, на проспекті, – книгарня НТШ, діяльність якого поновилася чотири роки тому, вгору по вулиці – будівля колишнього Львівського університету, куди приїхав працювати майбутній провідник нації. Усе тут для Михайла Грушевського знайоме і близьке й буде йому зручно і затишно.

 

Отож приходьте, шановні львів'яни і гості, і не тільки сьогодні, на зустріч з Великим Українцем. І кожен, затримавшись на мить, щоб глянути йому у вічі, відчує гордість від усвідомлення того, що належить до могутньої і талановитої нації. Бо і вчора, і нині, і на віки вічні Михайло Грушевський із тієї самої української когорти, що й Володимир-Хреститель, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Іван Франко. Він був і навічно залишиться символом всеукраїнського єднання! 

А зараз звертаюся до нашого Президента:

- Шановний Леоніде Макаровичу! Дозвольте надати Вам почесне право відкрити пам'ятник Михайлові Грушевському! 

Після відкриття пам'ятника чота стрільців військової комендатури здійснила рушничний салют, а духова оркестра і Народна чоловіча хорова капела "Прометей" виконали Державний Гимн України. Представники духовенства освятили пам'ятник, далі було покладання квітів та виступи Президента України, голови Обласної ради, голови НТШ. На закінчення пролунав духовний гимн України "Боже Великий, Єдиний"... 

За підтримки депутатів першого демократичного скликання почалося спорудження монумента, який нагадуватиме про трагічні сторінки в житті українського народу – Пам'ятника жертвам комуністичних злочинів. Схвалюючи ініціативу колишнього політв'язня Василя Кубіва, Львівська міська рада виділила під нього місце на площі Маркіяна Шашкевича – навпроти колишньої енкаведистської катівні "тюрма на Лонцького". Освячення каменя, на місці якого мав постати пам'ятник, відбулося 21 червня 1992 року. На прохання Ініціативної групи я мав невеликий виступ:  

Дорогі львів'яни і гості нашого міста!

Шановна громадо!

На долю нашого народу випали тяжкі випробовування. Близькі й далекі зайди-завойовники топтали нашу прекрасну землю, нищили наш народ, руйнували нашу культуру. Але найжахливішою була комуністична тиранія. Під брехливими гаслами рівности, прав людини комуністична держава творила небачені досі злочини проти українського народу. Нас морили голодом, катували в тюрмах і на каторгах. І ніхто не смів про ті злочини говорити, усе робилося в цілковитій таємниці. Мільйони людей пройшли через більшовицькі табори, а офіційна пропаганда не говорила правду про їхню долю. 

З Божою допомогою розпалася "Імперія зла", і маємо змогу знати і сказати сьогодні всю істину про ці криваві дні. Ми зобов'язані все описати і поставити хрести та пам'ятники на могилах жертв комуністичного терору. І цей пам'ятник стоятиме віки як нагадування про перенесені муки. 

Шановна громадо!

Для того, щоб ані ми, ані наші нащадки вже ніколи не терпіли мук, не гнули спину перед чужинцем, не мали необхідності ставити такі пам'ятники, ми повинні збудувати нашу власну сильну державу. Ми не маємо права втратити цей Божий дарунок – нашу Незалежність, тому повинні спільно і багато працювати для справи утвердження державності України. 

Ми повинні виправдати сподівання тих вірних синів і дочок нашого народу, що перейшли через тортури задля незалежної України, чим заслужили нашу вічну славу і пошану. 

Слава Україні! 

Отож, за час нашої каденції за участі й підтримки Львівської міської ради, крім десятків пам’ятних знаків та мистецько-меморіальних таблиць, було споруджено чотири величні пам’ятники: Тарасові Шевченку, Михайлові Грушевському, "Просвіті", жертвам єврейського гетто, а також започатковано будівництво Пам’ятника жертвам комуністичних злочинів.