Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

«Просвіта» в перші роки незалежності. (Автор: Грицеляк Юрій)

опубліковано 3 жовт. 2015 р., 11:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 жовт. 2015 р., 02:26 ]

 

1988 рік. Я ще працюю на Львівському автобусному заводі провідним інженером бюро реконструкції заводу у відділі головного технолога. Довідався через пресу, а тому беру участь у церковному здвигу людей з нагоди 1000-ліття хрещення України-Руси біля церкви св. Юрія. Дивує масова присутність людей. Здається, ніби щось тліє. Міліція мовчки стежить за порядком. Працюю на ЛАЗІ і тому не можу вільно приймати участь у вибухових ситуаціях. В повітрі пахне змінами.

 

Після роботи (після 17 год.) намагаюся брати участь у всіх зібраннях активних громадян. Збираємося в Будинку культури будівельників на вул. Стефаника № 20 раз на тиждень, де виступають письменник-прозаїк, автор історичних романів «Мальви», «Черлене вино» Роман Іваничук і різні активні, але мені незнайомі люди. Говорять про своє, про наше, про Україну і про Росію. Виступають українською і російською мовами. Створився дискусійний клуб. Намагаюся не пропустити чогось цікавого. Там виступають Ігор Мельник, Іван Макар, Богдан Чепурко, Зенон Мазурик, Ярослав Тимчишин, Ганна Іваницька, Леся Вовчовська, М. Тимочко, Арета Павликевич, Василь Репетило, Остап Кравус, Оля Колесник, М. Грижко, М. Дубецький, М. Драк, С. Гунько, Іван Слободян, Леся Захарків, Т. Комаринець і багато інших.

 

«У нас ворогів нема. Є українці, що думають інакше. Не цураймося. Братаймося. Справжнє відродження – це духовна самосвідомість суспільства, відродження найвищих моральних орієнтирів, що немислиме без каяття і зречення злочинів минулого. Не дивно, що Російська православна церква є двійником комуно-радянського тоталітаризму», (о. Гліб Якунін, рос. священник і громадський діяч, автор книжки, яка розповсюджувалася і яку читали в той час). Нарешті дискусійний клуб закрили. Отож ми на заклик Романа Іваничука всі пішли до пам'ятника Іванові Франку, що напроти Львівського Університету, і тут провели стихійний мітинг, без озвучення. Заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Т. Шевченка. Виступили Роман Іваничук, Ігор Мельник, Ярослав Путько та інші. Пролунало рішення створити Товариство рідної мови. Це було 13 червня 1988 року. Присутня міліція спостерігала за нами мовчки, не втручалася.

 

Пізніше ми збиралися в приміщенні Львівської Спілки письменників України, що на вул. Чернишевського, 17 (тепер Крушельницької, 17). Одного разу прийшов до нас В'ячеслав Чорновіл. Середнього росту, дуже активна людина. Було дуже багато людей, ми стояли, стиснені з усіх боків в підвальному приміщенні в якомусь кафе, чи барі. Говорили про створення Товариства рідної мови, відтак української мови, а Чорновіл переконував, що необхідно створити «Рух», який об'єднає всіх активних українців.

 

Щоби не відставати від народу, я, безумовно, брав участь у всіх заходах, що відбувалися у Львові в неробочий час і де групувалися невдоволені радянською дійсністю люди. Ясна річ, що виступати привселюдно і говорити те, що думав, я не наважувався. Пам'ятав і свій арешт (1951 р.) і настрої слідчих, які творили із нас образ українського «буржуазного націоналіста» і 13 місяців перебування під слідством, в т. ч. в тюрмі на Лонцького (5 тижнів), а потім у Києві на вул. Володимирській 33 і засідання Військового трибуналу в якомусь клубі на Печерську, де я отримав ні за що термін 25 років таборів і 5 років пораження прав, з яких відбув 5,5 років, «залишивши начальникові» 16,5 років(!), пам'ятав і про повернення у Львів і перебування 2 чи 3 місяці в інфекційній лікарні, без приписки і вимушений пошук роботи, і місця проживання по шахтах Червонограду, в Новому Роздолі (листопад 1956 р.). Накінець не без допомоги добрих людей (п. Андзя Войтович), я приписався в с. Дроговиж (тоді Верхньодорожне) Миколаївського району, завдяки тому, що це вже була Дрогобицька область. Поступив на працю в «Спецстрой» 33 (Спецбуд), який виконував земляні роботи. Пам'ятав я і не забув про труднощі і перешкоди, які прийшлось долати, щоби отримати вищу освіту, поступивши на загальних підставах на перший курс заочного факультету Львівського Політехнічного інституту. Судимість і пораження в правах ще діяли. Я тричі міняв паспорт, щоби очистити його від слідів ГУЛАГу. Душа рвалася до діяльності, але тіло сказало мені: «Не спіши!». І я залишався більше спостерігачем і живим свідком подій, які фіксував у пам'яті і на папері.

 

Отже повернемося в 1988 рік. Партій ще не було, була лише КПРС. Всі активні виступали на зібраннях Товариства рідної мови, а пізніше української мови. Із хаосу думок і слів, які озвучувалися виступаючими в стані емоційного піднесення, можна було зрозуміти, що українці хочуть відродити державний статус української мови. Це – умова з умов, а пізніше будемо говорити про все інше. Відбулася установча конференція «Товариства української мови», яка обрала Раду Товариства і її Головою Романа Іваничука, заступниками – Михайла Косіва, Василя Репетила, Ігоря Мельника.

 

21.02.1989 р. Раду обласного Товариства проводив Юрій Зима, інженер з Фізико-механічного інституту, що на вул. Стрийській: «На РЕМА заключили договір з адміністрацією, яка буде допомагати їм фінансово. Незабаром, 5 березня, можливо, відбудеться конференція для ознайомлення громади з підсумками установчої конференції в Києві».

 

Косів М.: «Треба кооптувати до оргкомітету Давимуку з заводу «Мікроприлад», що на вул. Ніщинського, і В. Шпіцера з науково-виробничого Інституту радіотехнічних виробів (вул. Наукова), бо Ю. Зима не може з усім справитися».

 

Наші керівники (Р. Іваничук та інші) їздили в Київ, де під проводом Павла Мовчана, накінець, як і у нас, утворилося «Всеукраїнське Товариство української мови», яке в газеті «Літературна Україна» № 9 від 2 березня 1989 р. помістило звернення з закликом до створення на підприємствах і установах України первиних осередків Товариства української мови.

 

Як працівник Львівського автобусного заводу, я відчув потребу перенести ці ідеї на робітничий ґрунт. У відповідь на звернення з Києва ми створили оргкомітет у складі 15 осіб. Від імені оргкомітету написали заяву директорові автобусного заводу Маслаку О. М., в. о. секретаря парткому Корчинському М. І., голові завкому профспілки Юрові В. М., і голові Ради трудового колективу Остап'яку P.O., в якій просили дати згоду на створення на ЛАЗІ первинного осередку Товариства української мови. В заяві підписалися всі члени оргкомітету. Це було в березні 1989 р.

 

Ось цей оргкомітет ЛАЗу:

1. Босов Юрій Павлович – майстер ЦГМП-2

2. Березенський Павло Іванович – робітник ЦГМП -3

3. Войчишин Іван Володимирович – інженер ВГТ

4. Грицеляк Юрій Миколайович – інженер ВГТ

5. Дерев'янко Роман Петрович – інженер ЦГМП-2

6. Дмитренко Марія Михайлівна – кер. групи ВГТ

7. Дрипан Ольга Василівна – нач. тех. бюро ВГТ

8. Коваліско Ярослав Михайлович – робітник ЦДА

9. Кривицька Віра Анріївна – товарознавець ВДК

10. Пак Роман Петрович – головний спеціаліст

11. Панилик Степан Іванович – нач. Дільниці ЦСЗК

12. Свірська Дарія Євстахівна – інженер ВГТ

13. Татарко Надія Степанівна – зав. тех. бібліотекою

14. Творидло Микола Михайлович – інженер ВГТ

15. Яремчук Євстахій Степанович – механік ЦНО.

 

Таким був цей круг осіб, які очолювали Товариство «Просвіта» ЛАЗу. Ще треба зачислити сюди і бухгалтера арматурного цеху Любу Шпитко. Позитивно відносились до нас директор ВАТ ЛАЗ Давидяк Степан Іванович, заст. директора Прудивус Ю. і ряд інших працівників заводу, які нам симпатизували, але не знаходили часу для конкретного виконання завдань «Просвіти».

 

Паралельно почав створюватися Рух на ЛАЗІ. Від 2.01.1990 р. почали збирати заяви від працівників ЛАЗу з проханням прийняти в первинний осередок Руху. В березні 1990 р. утворилося об'єднання первинних осередків Руху ЛАЗу.

 

І пішло-поїхало.

 

Кількість членів «Просвіти» на ЛАЗІ перевищила 1000 осіб, тоді як кількість членів КПРС була в межах 800-900 осіб. Якась сила підхопила народ, почались кадрові зміни на заводі з ініціативи знизу. Я пригадую, як одного дня мене визвали в кабінет директора, де вже були Пак Р. П., Панилик С. І. і ще кілька наших активістів. Якось несміло поводив себе директор Маслак О. М. і сиділи старші віком представники Москви, з Міністерства автомобілебудування. Один з них, я вже не пам'ятаю хто, делікатно висловився, щоби ми опам'яталися, щоби якось вплинули на настрої людей. Я пригадую, що відповів їм, що ми не маємо такого впливу на народ, що це пішов процес, який від нас не залежить. Інші присутні відповіли їм в тому ж дусі. А й справді, партком заводу з парткабінетом змушені були вийти за межі заводу і поміститися в приміщенні видавництва «Вільна Україна», що напроти заводу на вул. В. Великого, 2, тоді ще вул. Артема. В цей час почала проявляти себе Рада трудового колективу ЛАЗу, коли її очолив член нашої «Просвіти» Пак Роман Петрович. На заводі почали збирати підписи за ліквідацію пам'ятника Леніну у м. Львові, який за участю представників Ради трудового колективу ЛАЗу був демонтований. Його відвезли кудись «на зберігання». І коли Литовська Республіка, яка почала рух за незалежність, була блокована Радянським Союзом (читай, Росією), РТК ЛАЗ зібрала поміж людьми і відправила допомогу м. Каунасу ліками і цукром на суму тодішніх 1013 рублів.

 

На зібраннях в обласному Товаристві української мови почали говорити про вибори до Верховної Ради УРСР. «За 280 років вперше маємо змогу демократичного вибору кандидатів». І зачитали: Шпіцер В. І. – проект платформи ТУМ; Гринів О. – проект платформи Руху. Було оголошено, що 22. 11. 1989 р. о 18 год. в СПУ – нарада керівників неформальних організацій, а в 19 год. в Пороховій вежі – Руху. (Голова йде обертом!)

 

27.11.1989 р. – збори районної Ради Радянського району в ГСКБ «Сільмаш». Проводить Павлишин. Висуванці від НРУ до Верховної Ради УРСР: Батіг Михайло, Голубець Михайло, Влох Орест, Швайка Михайло, Пилипчук В., Горинь Михайло, Гринів Ігор, Драк Микола, Іваничук Роман, Іськів Всеволод, Калинець Ірина, Косів Михайло, Лубківський Роман, Мисько Емануїл, Мих Роман, Павлюк Степан, Стецьків Тарас, Прилень Ярослав, Юхновський Ігор, Гринів Олег, Горинь Микола, Драч Іван, Чобіт Дмитро, Романюк Віктор, Чорновіл В'ячеслав, Хмара Степан, Деркач Ігор, Коробій В, Дрогобицький Нестор, Білинський.

 

Я звернув на себе увагу мовчазним виконанням усіх доручень. Серед керівників обласного ТУМ виділявся молодий, але дуже діяльний Василь Репетило. Він узяв на себе секцію громадських ініціатив. Треба було якось організувати людей, які весь час приходили і говорили про своє минуле, про кривду, яку завдають рідній мові, про те, що треба щось робити і негайно і т. д.

 

При активній участі Р. Іваничука ми добилися власного приміщення на Друкарській, 6, де першою чергою треба було провести ремонт. Гроші на той час були, бо, крім членських внесків, завдяки зусиллям активу перечислялися кошти від заводів «Електрон», Автобусний завод, «Іскра», «Полярон», «Автосільмаш» і ін. Ніхто на той час не міг подумати, що ці заводи втратять свою силу і що ми залишимося, як голий в кропиві, (в 1989 р. мені вже було 57 років). Політичні події розвивалися так швидко, що важко було прослідкувати за ними.

 

Василь Репетило розподілив між учасниками територію міста і ми кожен у своєму районі (я у Ленінському, нині Галицькому) обходив вулиці і фіксував де є написи російською мовою, щоби їх замінити на українські. В цій роботі мені допомагав Василь Щеглюк. Роботу ми виконували оперативно, а вже Репетило за допомогою йому відомих методів, впливав на політику оформлення вулиць і вивісок магазинів чи всякої реклами. Час був дуже спресований, у всякому випадку для мене. В повітрі літала ідея незалежності України, то як було не підтримувати її?

 

А в обласному ТУМ кипіла робота. Вибрали чотирьох заступників Голови: Косів М. В. – перший заступник, Репетило Василь, Мельник Ігор – заступники, Левкович Я. І. – відповідальний за фінанси і господарство. Кооптували Смеречинського В.Б. і Мазурика З.

 

Встановили такі комісії обласної Ради ТУМ:

1. Громадських ініціатив – відп. Репетило В., Кархут.

2. Лінгвістична – Захарків Леся Теодорівна

3. Шкільна – Зваричевська, Чумарна М., Козарський (Червоноград), Романюк (Стрий).

4. Редколегія газети – Косів М., Базилюк, Джулик, Крип'якевич.

5. Господарська – Левкович, Паламарчук, Бик Л.

6. Лекторська – Комаринець Т., Драк М.

7. Правового захисту – Братунь, Гринів О., Іваницька Г.

8. Робота на селі – Баб'як М., Шморгун, Процюк.

9. Міжнаціональних зв'язків – Мельник І., Горинь Б., Чопик.

10.Організаційно-методична – Зима Ю. (координація роботи Рад районів).

 

Рада розширена збирається один раз на місяць. Координатори комісій і районів – щотижня.

 

Мої думки: Треба створити сітку розмноження і доведення до первинних осередків інформації, що йде від центру; проводити обмін досвідом роботи, досягненнями; центр повинен поширювати думки, ідеї, напрямки роботи, треба створити умови для творчої праці, взявши на себе чисто організаційну роботу.

 

Радою ставилося питання, що ТУМ діє як культурне товариство, а для політичних заходів твориться Рух (суспільно-політична організація) там, де можливо. Наприклад, на ЛАЗІ створили ТУМ, а Рух – ще ні. Інших лідерів, крім нас, нема, то якщо ми висунемося з Рухом, нас заблокують. Яка політика на даний час? Потрібно проводити мітинги і демонстрації з політичним забарвленням – все повинно дозріти. Бо те, що можна робити на площах міста, поки-що робити на заводах недопустимо. Фракції можуть бути, але в щоденній роботі. Наш Рух ще дуже слабий і потребує підтримки та консолідації. Також звернуто увагу, що письмово все протоколювати не потрібно, оскільки органи держбезпеки ще не розпущені і наші протоколи можуть бути використані проти нас. Але схематично потрібно фіксувати напрямки, доручення і т. п.

 

А. Микуш: Треба створити курси з вивчення історії України.

 

Ю. Грицеляк: Але з кого створити? Які ідеї будуть поширювати наші «лектори»?

 

О. Джулик бачить три напрямки роботи: культурно-просвітницька робота; інформація; громадські ініціативи (розширення функціонування української мови плюс Рух там, де нема осередків). А розширитися треба до кінця року на всі підприємства. Участь у виборах – це не політизація, а наш святий обов'язок.

 

В. Репетило: те, чим ми займаємося, не є аполітичне, але це не можна назвати політичною діяльністю, це участь у суспільно-політичному житті, у відповідності і в межах Конституції.

 

Павлишин: потрібна підсекція технічних перекладів.

 

Ю. Грицеляк: Ми – товариство добровільне і не слід сюди взагалі застосовувати такі терміни, як федерація чи конфедерація. Районні Ради Товариства можуть бути тільки координаційними для допомоги обласній раді. Не треба нам отаманів, не знайдемо людей в районах, щоб дублювати обласну раду (Косіва, Іваничука і ін.). Секцій менше чи більше – не має значення, важливе те, що нема ініціативних лідерів на даний час у секціях. Ми можемо давати поради, але чи знайдуться такі, що будуть їх виконувати? «Зашиваються» наші активісти тому, що їх мало. Чого не бракує, так це «радників».

 

15.08.89 р.

В. Шпіцер Опрацював зміни до Конституції. Ми повинні вимагати змін після виборів.

 

Шеремета ставив вимоги до Конституції, перечисляючи і міняючи статті.

 

Р. Лубківський: Треба обов'язково сформулювати концепцію суверенітету УРСР. Треба спершу зафіксувати Закон про мову, а не про мови. Про військовослужбовців питання краще не зачіпати, нехай це питання вирішують на Верховній Раді. Принципово важливий Закон про охорону історичних ареалів УРСР. Для нас це дуже важливо, як і про повернення національних цінностей українському народу і Закон про референдум УРСР повинен бути сформульований для волевиявлення народу.

 

03.12.89 р. в Будинку культури ім. Ю. Гагаріна (нині БК ім. Петрушевича) відбулась конференція обл. Товариства української мови на тему «Національна школа, вчитель і громадськість». На цій конференції були висловлені погляди на ідею виховання молоді.

 

Сцена була прикрашена портретом Т. Шевченка і двома прапорами: синьо-жовтим і червоно-лазуровим (УРСР). В президії сиділи М. Базилюк, Гончарук, Ю. Зима, М. Косів, Дєгтярьова Г., Чикуленко, Огульчаснький (Київ), ведуча від УЖО, яка в відкрила конференцію.

 

Виступили:

М. Косів: «Чи потрібна нам державна школа? Виховання досі базувалося не на історичному прикладі Морозенка, а на прикладі П. Морозова і ми знаємо, до чого це довело. Як писав Квітка-Основ'яненко: «В Туреччині отаке мале і вже Турок, а у нас отаке мале і нічого не знає про себе». Національно-релігійне підґрунтя завжди було основою виховання. У нас з садочку і до кінця середньої школи вчать, що «в них все погано, а у нас все добре». Тільки через сім'ю передаються здорові ідеї.

 

Комаринець: «Окремі аспекти викладання в українській школі фольклору і літератури». Школа перебудовного періоду не є національною. Вона унітарна, в ній панує адміністративно-командна система. Необхідно, щоби в школі виховувалося самопізнання. Поки не буде вироблена національна гордість і національна свідомість, доти не може бути мови про суверенність, про самостійність. Фольклор – це атестат на духовну зрілість народу – так вважали класики літератури. Український народ має багатий фольклор. Увага до фольклору в школі мусить різко змінитися. Існує опір підготовці кадрів для цього.

 

Юхновський І.: Вчора мені звернули увагу, що я зациклився на питанні про створення української суверенної держави. Цим перейнятися повинні всі українці. Іншого виходу для СРСР немає. Шлях буде довгий. Цим мають перейнятися і діти. Вчителі повинні вселити школярам думку, що вони живуть на своїй землі. Нам потрібні сучасні українські казки про ракети, космос. Їх треба створювати. Ми, українці, є господарями нашого краю, всі інші національності повинні нам допомогти створити державу.

 

Зваричевська М. В.: Зацентралізована школа не в стані відіграти ролі національної школи. Необхідно повернути спадок – душу нації, накопичення духовної спадщини народу, в «національне поле». Невже в центрі люблять більше наших дітей, ніж ми самі? Ідея національної школи у нас жива здавна. Школи національної нема, але нитка не загублена. Всі навчальні предмети повинні опиратися на національну культуру. Подвижники можуть бути і бідними, але вчитель-службовець потребує мати матеріальне забезпечення.

 

Влох О. Г.: Привітав від Ради Руху Товариство української мови, яке стало реальною силою захисту від «допомоги старшого брата» в цій справі. «Закон про мови дуже обскубаний. Але все ж це важливий крок уперед. Парадоксальні питання про українську мову і державність в нашій державі... Такі питання повинні виникати у нац. меншин, а не титульної нації. П'янство, наркоманія – від роздвоєності особи, яка сформувалася «соцреалізмом». Основна проблема – суверенітет. Але без національної свідомості національний суверенітет буде фікцією. Єдність народу треба зберегти незалежно від місця проживання, віросповідання і т. д. Француз – завжди француз, де б він не був. Поляк теж. Телебачення треба перевести хоча би одну програму українською мовою і наповнити її національним змістом. Нам потрібна наша влада, наші Ради. Тоді у нас буде українська школа в українській державі.

 

Чумарна М. І. Говорять, що нас підкинули в «спільну колиску» невідомо коли і звідки. Як відомо, Україна була батьківщиною великих аріїв. Словник Даля бере початок з староруських джерел XI ст., а словник української мови з XIV ст., необхідно вивчати індійську міфологію, яка прямо пов’язана з нашою (Веди). Євангелійна формула – пізнай самого себе, пізнай свій народ. Наш народ прижив Християнську ідею, не зрікшись від надбань наших доісторичних ідей. А нині плюємо на наші джерела. Нема в нас іншого шляху, як пізнати самого себе на цій землі. Втратили зв'язок з космосом. Хоч заглядаємо в потужні телескопи, «щоб ще загарбать і взять у домовину». Діти перелопачують, як полову святе слово. Не погоджуюся з Юхновським про потребу писати нові казки дітям, треба вивчати те, що залишили нам предки.

 

Гринів Олег. «Патріотичне виховання на уроках історії України». Ґвалтування нашої історії в стані застійного періоду набрало патологічного характеру. Ми – сумирна і лояльна нація. Чи не тому нам не раз плювали в вічі? Суперінтернаціоналіст – це шовініст. Україна завжди прагла до волі (Вольтер). Якщо Мазепа був такий неморальний, то може нашим хлопцям треба взяти за взірець моральність московського царя Петра Першого, а дівчатам Катерину Другу? Історична арифметика –дожовтневий період тривав тисячі років. А жовтневий – 70 років. Хіба це можна порівнювати? Білі, чорні і криваві плями в історії України... Без правди ми не виховаємо патріота.

 

Чопик Г. З. «Українська школа і уроки історії в перспективі». Чи багато змінилося від того часу, як Іван Франко писав: «Мов паралітик той на роздорожжу»? У школах потрібно творити первинні осередки ТУМ. Потрібно творити свою богословську Академію (греко-католицьку з україністикою), бо пришлють або з Риму, або з Москви.

 

Гринів Ігор. «Про дитячі і юнацькі організації». «Розгляну ідею скаутінгу – українського пласту, на яку преса за останні місяці вилила багато бруду. Школа, як державна, так і національна не може задовільнити всіх запитів юнацтва. Згадаймо Тома Сойєра. Завдання дорослих – впливати на оті «банди». Цю ідею використав в кінці 19 ст. британський генерал при створенні стаутінгу (пласту), щоб дати змогу розвивати у молоді природою заложені добрі нахили. У 1911 р. Петро Франко (син Івана Франка) і Іван Чмола підняли ідею скаутінгу (пласту) в Україні. У 1912 р. вже було створено організацію української молоді «Пласт». Ідейні основи закладав Тисовський – виховання на ідейно-християнському ґрунті. Ситуація нині подібна. Молодь ні фізично, ні духовно не готова до тих завдань, які ставить життя перед нею. До 1920 року Пласт охопив всю Україну. Але у 1920 р. появилися комскаути, які підкорили Пласт політичним ідеям і на 2-му з'їзді комсомолу Пласт був розпущений, як аполітичний. Тоді була створена піонерська організація. А у Західній Україні, яка залишилася під владою Польщі, у 1930 р. польський уряд заборонив Пласт, приписуючи йому політичне забарвлення. В 1947 році Пласт відродився в еміграції, де і живе понині. Два гасла пласту – помагати іншим, щоденне виконання доброго вчинку. Жити за законами Пласту – це славність, відважність. Є чотири лади: 7-11 років – пластове юнацтво, 11 -17р. – юнаки – самоосвіта (в гуртку), 17-25 р. – старші пластуни – підготовка осередків пласту і керівництво ними. А старші понад 25 років – сеньйори – загальне керівництво. В діяльності Пласту – ватри, табори. Гра – основний засіб Пласту. Пласт взагалі – це велика гра. Пласт був і повинен бути елітарною організацією. На даний час виникла нагальна потреба створення Пласту. Цю ідею підтримують Товариство Лева, НТШ, Міський комітет комсомолу. Треба вивести їх з-під монопольного впливу якоїсь одної політорганізації. Мова йде про неполітичність дитячої організації. Треба творити товариство друзів Пласту в Україні. Особливо потребують цього діти до 12 років.

 

Саєнко Д. В. «Музпедучилище ім. Ф. Колесси – єдине в Україні. Української мови в навчальних планах немає. Ввели самі 34 години, а є практичний курс вивчення російської мови – 150 годин! Української музики – 32 години, фольклор не існує, як предмет «Російська музика і зарубіжна» – 352 години. Чого можуть навчити наші випускники з таким багажем знань майбутнє покоління? В 26 школах і 25 садках ведемо педпрактику. Програми садків перефотографовані з Російської Федерації, тільки назва по-українськи. Програма школи не відповідає часу. Перевидаємо дошкільний словник Ф. Колесси, ім'я якого носить наше училище, «Бог предвічний» (Вахнянина), обрядові пісні Січинського, Гагілки О. Бариляка. Українська класика не повинна лежати в архівах, а перевидаватися в потрібній кількості. Цілий багаж цих творів передаємо на Кубань».

 

Ось такі теми тривожили проосвітян у кінці 1989 року.

 

Товариство української мови з часом перейменували у «Просвіту» і я, без сумніву, був причетний до його створення на рівні Львівської області. Утворився осередок ТУМ на Львівському автобусному заводі, яким фактично керував я, а формально Татарко Н.С. Створили заводські ради Руху за перебудову, головою якого обрали робітника ливарного цеху Дмитра Литвина, бо на рівні ІТР не виявилося нікого, хто погодився б на це.

 

Не останню роль в цьому відіграв Клебан Любомир Михайлович, який став начальником цеху нестандартного обладнання. Створилася рада трудового колективу під керівництвом начальника зварювання Пака Романа Петровича, що на заводі був відомий систематичним вживанням української мови навіть на оперативних нарадах, де, як правило, всі учасники (порядку 100-115 осіб) на догоду керівництву виступали російською мовою. Українською виступав на оперативних нарадах і завідувач лабораторії механічної обробки Гнатитак Микола Миколайович. Рада трудового колективу найбільше займалася впорядкуванням черги на квартири і кадровими питаннями на заводі. А було досить людей на заводі, що стояли в черзі на отримання квартир. В усіх таких організаційних заходах я приймав участь, так би мовити в ролі «дріжджів», які не дають тістові «сідати», як каталізатор.

 

З волі простих працівників заводу були замінені директор заводу, ним став Давидяк Степан Іванович, економіст, що працював у відділі праці та зарплати. Головним інженером став Пак Роман Петрович (голова ради трудового колективу заводу). І мене 12.11.1990 р. призначили заступним головного інженера з перспективного розвитку заводу. Головним технологом став член Ради «Просвіти» Войчишин Іван Володимирович.

 

Але вже 10.05.1995 р. перевели мене на штатну посаду голови осередку «Просвіти». На заводі ми провели установчу конференцію і далі творили гуртки ТУМ у цехах. Створили секції переважно такі, як у обласному Товаристві.

 

1. Секція організаційна: Грицеляк Ю. – голова осередку, Литвин Д. – заст. голови, Войчишин І. – заст. голови.

2. Секція громадських ініціатив: Дмитренко Марія – керівник секції, Яремчук Євстахій, Пак Роман, Свірська Дарія.

3. Секція фінансова: Масловська Марія – головний скарбник. Стасів Алла, Шпитко Любов.

4. Секція інформації: Мавко Петро – керівник секції, Чекалюк Марта, Паранчак Мирослав.

5. Секція зв'язків: Босов Юрій – керівник секції, Свірський Ярослав.

6. Секція культурологічна: Татарко Надія – керівник секції, Коба Галина, Московець Леся, Коваль Марія.

7. Ревізійна комісія: Завидівський Михайло, Гривняк Розалія, Форис Галина.

 

Одночасно творилися первинні осередку Руху (суспільно-політичної організації) на всіх підприємствах і організаціях Львова.

 

21 січня 1990 року в Україні відбувся «ланцюг злуки», керований Рухом. Я пригадую, як ми від автобусного заводу виїхали, здається, двома автобусами раненько, щоби встигнути на 9-ту годину стати на місце призначення з національними прапорами за с. Озерною біля Тернополя. Всюди між людьми панувало велике духовне піднесення.

 

Як координатор Ленінського району міста в кінці 1989 – на початку 1990 рр. я намагався пов'язати осередки ТУМу, у яких кількість постійно зростала.

 

Створення Галицького районного товариства «Просвіта».

 

На п'ятий день після організації «ланцюга злуки» відбулися установчі збори первинних осередків ТУМ Ленінського району м. Львова, на яких обрали Раду товариства, голову і заступників. Головою обрали мене, а заступниками, т. зв. співголовами, Щеглюка В., і Вовканич З. Збереглася копія моєї доповіді на цих зборах, яку додаю.

 

Моя доповідь на установчій конференції об'єднання осередків ТУМ Ленінського району м. Львова 26 січня 1990 року:

 

Шановне товариство! Шановні гості!

Сьогодні тут зібралися делегати, найактивніші члени 65-ти зареєстрованих осередків Тум Ленінського району, крім Львівського Держуніверситету, який має 13 осередків і бажає залишатися на самоуправлінні (на «Магдебурзькому праві»). Отже, ми тут представляємо 7600 членів нашого Товариства. Цифра постійно змінюється, бо Товариство постійно кількістно зростає. Запрошені також гості: голова обласної Ради ТУМ Р. Іваничук, голова правління «Меморіал» – Є. Гринів, голова лінгвістичної секції обласної Ради ТУМ Захарків Леся, секретар Ленінського райвиконкому, районного відділу освіти, вчителі, директори шкіл, пенсіонери. Можливо підійде пізніше М. Косів.

 

Зібралися ми для того, щоби утворити районне об'єднання первинних осередків, обговорити напрямки роботи і вибрати координаційну Раду районного об'єднання.

 

Стан справ. Наше Товариство існує і розвивається з червня 1988 року, тобто один рік і сім місяців. Якщо порівнювати, скажемо, з початком 1988 року, то досягнуто дуже багато. Маємо Закон про мови, в якому чорним по білому записано, що українська мова є державною мовою УРСР. Національна самосвідомість пробуджується. Проявляються народні таланти в мистецтві, особливо сценічному. Вирисовуються громадські лідери, оті пастирі, без яких громада, за висловом І. Франка, «йде сліпо, як у дим». Відроджується в правах наша церква (УГКЦ і УАПЦ). Маємо свою пресу (хоч з дуже малим тиражем). Громадськість активізується, чому сприяють передвиборна кампанія і взагалі політика гласності і демократизації.

 

21 січня 1990 р. вперше в історії України прокотилася українська хвиля – живий ланцюг єднання. Задумана від Львова до Києва, вона гойднулася від Івано-Франківська до Києва, а у виді автопробігу добігла аж до Харкова. А її відгомін – мітинги і подібні ланцюги у Москві, по країнах Європи, Північної і Південної Америки, Австралії, всюди – де живуть українці!

 

Проте, якщо оцінити стан наших справ критично, то мусимо визнати, що багато наших успіхів носять ще поверховий характер і потребують підкріплення щоденною, наполегливою працею тисяч і тисяч ентузіастів. Буквально всюди ми відчуваємо опір, гальмування процесів демократизації суспільства. Топоніми на Львівщині та й самому Львові все ще пишуться в основному російською мовою. Фонди на папір в Україні на 1990 р. зменшили на третину. І це тоді, коли бракує дитячої літератури, шкільних підручників, розпочався вибух перебудовної преси і різко на твори т. зв. «забутих письменників». Зріс попит на історичну літературу. Все ще ми мусимо переконувати когось, доказувати комусь, що в технічних училищах, в технікумах, у ВНЗ необхідно переходити на викладання українською мовою всіх дисциплін. Що, коли нема підручників, треба писати конспекти українською, що культурний, ерудований спеціаліст при необхідності завжди зможе перекласти свої думки чи технічну документацію на російську мову, якщо йому доведеться працювати в Росії, що т. зв. мішані групи в дитячих садках це не благо а горе, це – одне з джерел суржика.

 

Маємо, наприклад, таке явище, як опублікований в 12 номері журналу «Жовтень» наказ міністра шляхів сполучення СРСР Конарева № 8Ц від 25.04.89 р., який встановлює, що «в целях обеспечения безопасности движения поездов... официальным языком служебного общения работников железнодорожного транспорта является русский язык». І це стосується всіх організацій установ, зв'язаних з залізничним транспортом.

 

І що найгірше – це брак систематизованих знань з історії України. Білі плями історії стали більмами на очах багатьох людей, а це створює умови для повторювання історичних помилок. Маємо з одного боку підвищену активність десятків тисяч людей, в т.ч. робітників, яких багато біля «клумби», на мітингах і демонстраціях, з другого боку – стикаємося на підприємствах і установах з національною глухотою і сліпотою. Дуже важко піднімаються школи, садочки, техучилища. Із всіх середніх шкіл району (а їх 13 і ще 3 вечірні) тільки в одній № 89 появився осередок ТУМ. Ні одне техучилище не має осередку (як мені пояснили – вчителі бояться скорочення штатів), а їх не менше 5-ти. Із семи технікумів, тільки в одному – промавтоматики – діє наше Товариство. Правду пише Іван Драч : «Наші коліна ще налиті страхом».

 

Що ж нам треба робити?

Обласна Рада ТУМ нас зорганізувала, вказала напрямки роботи, цілим рядом ухвал висловила своє ставлення до тих чи тих проблем, дала нам пресу, збирає нас раз на місяць для спілкування активу з керівництвом, а вже далі організовувати на місцях все те, до чого нас закликають наші лідери, мусимо ми самі. Отже, потрібно:

 

1. Консолідувати наші здорові, активні, гуманістично настроєні сили усіх підприємств, установ та організацій району для того, щоби погодженими спільними зусиллями здійснювати перебудову національної самосвідомості та міжнаціональних відносин в дусі нового мислення.

2. Потрібно об'єднаними зусиллями всюди впроваджувати Закон про мови, зробити все, щоби українська мова швидше стала справді державною мовою.

3. Потрібно на підприємствах, в установах буквально виводити, виривати зі стану нігілізму і громадянської апатії збайдужілих людей, запалювати їх ідеями національної самосвідомості, народовладдя, усвідомленням нашої історичної відповідальності перед потомками за все, що чиниться при нас в суспільстві.

4. Треба нам, озброївшись відповідними аргументами, переконувати наших недругів, що тільки демократизація, справжнє народовладдя, союз вільних, рівноправних націй можуть дати вихід з того «сліпого кута над пропастю», в якому опинилося все наше суспільство.

5. Треба нам зробити все, щоби знання історії народу України, історії нашої культури, які розсипані по різних, часто малодоступних книжках, або в головах окремих здібних, талановитих людей, доходили до широких кіл громадськості. Щоби поступово зійшли з очей нашого населення оті «більма», породжені т. зв. білими плямами в нашій історії.

6. Треба всіляко піднімати загальний рівень культури наших людей, пам'ятаючи про християнське підґрунтя нашого світогляду. Не ненависть до ворогів нам потрібна сьогодні, а потрібне переконання: «Прости їм, Господи, бо не знають, що творять...». Якщо ми не зуміємо об'єднати себе духовно, «створити Українську духовну республіку» (за О. Бердником), то всі наші зусилля підуть намарно. Маємо історичний досвід 20-го ст. Гітлеризм, Сталінізм і їхні послідовники проповідували ненависть і насильство. І чого добилися? – Гори трупів, пролили море людських сліз і крові, вигубили мільйони чесних, порядних і здібних, працелюбних людей, покалічили природу, спустошили душі, а обіцяного раю на землі як не було, так і нема. В той час, як народи, які пішли демократичним шляхом розвитку суспільства, без диктату і насильства, добилися таких успіхів, які диктаторам і не снилися. Тож нам треба впорядковувати дещо перезбуджену свідомість, щоби вона не виходила з-під контролю розуму.

7. Треба всіляко сприяти розширенню споріднених з нашим Товариством таких організацій, як «Меморіал», «Рух» тощо.

 

Якими методами думаємо це здійснити?

1. Осередок ТУМ – в кожній установі! Без подібного не введемо в життя Закон про мови. (В районі є 250 парторганізацій, а осередків ТУМ – 78).

2. ТУМу – більше членів! За рахунок тих, що досі боялися, або легковажили собі.

3. Розробка нових методичних вказівок. Пошук активістів.

4. Організована підтримка через засоби масової інформації наших законних вимог, чи протестів масовими листами чи окремих відомих людей.

5. Підтримка акцій, що організовуються обласною Радою ТУМ та іншими спорідненими організаціями – мітинги, походи, «ланцюги», тощо.

6.      Активна участь у виборчих кампаніях.

7. Організація лекцій для нашого активу, створення культурологічних бригад для допомоги створення нових первинних осередків ТУМ в нашому районі і в селах області, з яких доїжджають наші робітники.

8. Сприяння створенню у Львові університету культури за прикладом м. Рівного, де існує т. зв. вільний Університет. Має 12 факультетів, працює двічі на тиждень з 19 до 22 год. І відвідують його студенти, учні старших класів, їхні батьки. Вивчають історію України, історію літератури і мистецтва, мистецтвознавство, релігію у пов'язанні з культурою взагалі. Організовують святкування роковин забутих письменників, поетів (О. Олеся, В. Симоненка і ін. в художньому і музичному оформленні).

 

9. Організація осередків ТУМ в усіх навчальних закладах і дошкільних установах. На підмогу будемо просити відомих людей, а організаційні питання залишаються за нами.

10. Використання духовного потенціалу і вільного часу пенсіонерів. Думаю, що потрібно створити первинний осередок пенсіонерів. Від нас вони могли б отримувати відповідну інформацію, нам можуть допомагати телефонним зв'язком, чергуванням, збором інформації, брати участь в рейдах перевірки мовного стану в навчальних закладах, садочках тощо.

11. Організація розповсюдження української книги і періодики. До речі, 3 лютого 1990 р. обласна Рада ТУМ проводить нараду з цього питання. Ми повинні створити секцію розповсюдження української книги і періодики та направити її голову і заступника на цю нараду. Збір о 12 год. біля Львівської організації СПУ (Чернишевського, 17).

 

Найголовніше, що я хотів би підкреслити, це те, що весь наш успіх залежатиме від ініціативи знизу. Ми повинні усвідомити самі і настроювати на це усіх членів Товариства, що обласна Рада вказує нам тільки можливі напрямки діяльності, консультує нас, а дальше ми повинні творити самі, виходячи з конкретних умов підприємства чи установи, співвідношенням сил і можливостей, керуючись Статутом і Совістю. Не забуваймо, що робота наша розрахована на роки. Свідомість людей міняється поволі.

 

Отже, ми повинні вибрати районну координаційну Раду. Думаю, що для початку нам досить 15-21 особи. Маємо оргкомітет у складі 10 осіб. Ми намітили створити такі секції:

1.                   організаційну

2.                    громадських ініціатив

3.                    інформативну

4.                    культурологічну

5.                    шкільну (для організації осередків в навчальних закладах).

 

Обласна Рада рекомендує нам створити ще секцію розповсюдження української книжки і періодики.

 

Якщо по 3 особи в секцію, то це 18 осіб, ще голова, скарбник, відповідальний секретар та ревізійна комісія. Всього – 23 особи. Маємо записаних 10 добровольців. Решту треба висунути. Було б добре, якби зголосилося ще з 10 і в Раду, три – в ревізійну комісію.

 

Отже, прошу висловитися щодо напрямків нашої діяльності і форми роботи. Я собі уявляю так: раз на місяць Обласна Рада ТУМ збирає нас на розширене засідання. Раз на місяць ми збираємо районну розширену раду. І один-два рази на місяць збирається сама Рада чи секції, в залежності від активності її членів. На зібраннях погоджуємо наші дії, наші погляди, обмінюємося досвідом роботи, доносимо до активу осередків думки Обласної Ради ТУМ.

 

Мусимо весь час пам'ятати, що ТУМ повинно залишатися об'єднуючим чинником. Як мати залишається матір'ю і для добрих, і для поганих дітей, так і рідна мова залишається рідною для прихильників лівого шляху чи правого, так і для прихильників поміркованого толерантно-компромісного напрямку. Своїми діями маємо об'єднувати народ, не відлякувати і не відштовхувати ні нейтралів, ні наших земляків – росіян, поляків, євреїв та інших національностей, хто волею долі опинився на наших землях. Стараймося, щоби нас зрозуміли. «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай!».

 

Наші труднощі

Ухвали та інші матеріали від Обласної Ради отримуємо в малій кількості (5-10 екз.). Щоби вручити кожному осередку по одному примірникові потрібно вже 65. Самому автобусному заводові потрібно 25 примірників. Цифра ця буде рости. Множильної техніки не маємо. Мусимо організувати систему оперативного роздрукування матеріалів обласної Ради від наших рішень. Це наше слабе місце. Не маємо приміщень для засідань Ради (25-30 осіб). Просимо осередки пропонувати свої послуги. Не маємо залу для розширених засідань (на 60-100 місць, в майбутньому може бути в два рази більше). Просимо осередки теж пропонувати свої послуги. За прикладом Шевченківського району міста будемо просити райвиконком і райком партії про допомогу.

Ю.Грицеляк

 

А 19 червня 1990 р. ми провели звітно-виборні збори на Львівському автобусному заводі, де головою теж обрали мене, Грицеляка Ю.М.

 

На цей час ТУМ перейменували на Всеукраїнське Товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка, або просто «Просвіта» з центром у Києві, а головою обрали поета Мовчана Павла, першим заступником – Нестерчука Миколу. Ленінський район у Львові перейменували на Галицький.

 

Не було часу на роздумування. Атмосфера розжарювалась і ми мусили творити систему оповіщення усіх осередків Галицького району. А їх назбиралося поступово 96. Звернули увагу на пенсіонерів, які дуже переживали за всі українські справи і тому радо прийняли пропозицію сповіщати телефоном, що такого-то числа відбудуться збори чи мітинги чи інший масовий захід. Система працювала бездоганно. Ось вони, наші оповіщувачі:

кущ № 1 – п. Бречко Т.М.

кущ № 2 – п. Папроцька

кущ № 3 – п. Хміль Н.І.

кущ № 4 – п. Стецюк М.Д.

кущ № 5 – п. Федик В.П.

Всього 37 осередків.

 

ЛАЗ + ВКЕІ автобудпром + з-д ГМП. Разом 93 осередки.

 

Зберігся і графік засідань Ради ТУМ Галицького району Львова за 1991/1992 роки з зазначенням місця і часу проведення. Також збереглися Програма діяльності осередків ТУМу і Руху Галицького р-ну (кущ «Новий Львів») від 18.07.1991 р. та Інструкція спостерігачам на вибори в Луганській області, протокол звітно-виборної конференції осередків ТУМ «Просвіта» Галицького р-ну Львова від 26.03.1991 р.

 

Уся наша діяльність в ТУМ нагадувала мені натягнуту струну яка накінець тріснула. Роман Іваничук на виборах до Верховної Ради України став депутатом. Одночасно з ним депутатом був обраний і перший його заступник Михайло Косів – головний ідеолог «Просвіти».

 

Другий заступник Василь Репетило діяльний, що надихав усіх на цікаву працю, на місцевих виборах став головою Галицького районного держуправління, весь поринув у роботу і мабуть, перевантажив серце, бо незабаром помер від інфаркту. (Похований у Львові на Сихові).

 

Левкович, заступник голови з фінансових і господарських питань, як то кажуть, «погорів» на афері з грішми, коли в 1991 р. в «Просвіті» з сейфу на вул. Друкарській, 6 пропали 57 тис. крб. і 4600 доларів США. Справа ця дивна і неоднозначна. Є документ – копія листа начальника РВВС м.Львова, підполковника міліції Бирка Б. І. і копія акту документальної ревізії господарсько-фінансової діяльності Львівського обласного Товариства «Просвіта».

 

Якийсь час керував «Просвітою» заступник голови Юрій Зима. Говорив багато, але важко було зрозуміти, куди він клонить. Врешті він відійшов, ставши заступником голови Львівської обласної держадміністрації. Там він «погорів», будучи замішаним у справі «продажу дітей» іноземцям (за кордон).

 

Трохи керував «Просвітою» Зенон Мазурик, але незабаром став керівником Будинку мистецтв, що на вул. Коперника, 17 у Львові.

 

Залишився ще колишній заступник голови Ігор Мельник. Я спостерігав за ним у час, коли всі керівники «Просвіти» появлялися то тут, то там на керівних посадах. Він був депутатом обласної Ради Львівщини. Львівське телебачення демонструвало обласні сесії. Коли депутати голосували «за», Ігор Мельник в більшості випадків «утримувався». При вирішенні кадрових питань І. Мельник протягував професора Мазепу, який, як виявилося, був поляком.

 

У Львівській «Просвіті» наступив період застою. Я ще надіявся на щось, старався приблизитесь до керівництва «Просвітою», маючи своє бачення діяльності Товариства перед війною. В результаті на звітно-виборній конференції (1996 р.) мене обрали заступником голови Львівської обласної «Просвіти». Головою був обраний поет, громадський діяч і дипломат Роман Лубківський. На цій посаді, я, як і Р. Лубківський, пропрацював до 26 березня 2000 року, тобто 4 роки.

 

Пост голови Галицької районної Ради я передав Степану Горечому і Оксані Семенюк. Тоді я відчув, що означає «кадровий голод» і відчув незрозуміле несприйняття Романом Іваничуком Романа Лубківського. Р. Лубківський мав власні напрацювання і до того ж керував відділом культури у Львівській області. А я, як заступник, мусив перелопатити всю документацію Товариства і якось впорядкувати книжки, безліч книжок, які їх колишні власники і у нас, і за кордоном, перед смертю віддали в «Просвіту» в надії, що вони принесуть користь майбутнім поколінням українців. А тепер вони лежали позв'язувані, бо попереднє керівництво легковажно відносилось до цього. Книжки поступово ми готували до передачі різним бібліотекам. А впорядковану документацію, списки, протоколи, ухвали, протоколи конференцій по роках ми здали в архів, як годиться.

 

Працювали в «Просвіті» штатні працівники Богдан Чепурко, поет, я сказав би, лірик, колишній чоловік Марії Чумарної. Секретарем – Наталія Скосарйова, студентка-заочниця Академії друкарства, починаюча поетеса. На посаду керівника управи був прийнятий переселенець з Польщі Войцеховський. Бухгалтером прийняли чоловіка, який, як виявилось, зловживав спиртним, через що був скоро звільнений. Накінець бухгалтером влаштувався Тимкевич Ярослав, старший, досвідчений чоловік. З ним проблем не було. Проте, треба сказати, що грошей в «Просвіті» на той час було дуже мало. Щось там виділяла облдержадміністрація, але з перебоями. Мені, що працював на заводі, було це байдуже. Я приходив після роботи на Друкарську, 6 і дуже наполегливо (з цікавістю) працював над паперами, відповідав по телефону, вислуховував різні розповіді покривджених «малих українців», що постійно приходили і старанно фіксував їх у спеціальному журналі. Працював щодня від 17 до 20.30 год, крім суботи і неділі.

 

«Просвіта» вклала кошти в нерухомість, тобто придбала приміщення якоїсь кав'ярні напроти палацу Потоцьких на вул. Коперника і приміщення книгарні на вул. Винниченка. Вартість грошей все падала внаслідок інфляції, що відбувалася в державі. Важко було щось передбачити. Доходу від цієї вартості не було, бо податки весь час з'їдали надходження. Слава Богу, як заступник голови, я не відповідав за ці кошти, але жаль було дивитися, як гроші, що так важко приходили, тепер «випаровувалися», як вранішня роса на сонці.

 

Раз на місяць, як правило, збиралася Рада Товариства, на яку приходили голови районів, або їх довірені особи. Як член Ради, коли головою був ще Р. Іваничук, і тепер, будучи заступником голови обласної «Просвіти», я міг порівняти і оцінити для себе стан в «Просвіті», що твориться тут і куди воно йде. На жаль, якихось копій документів у себе я не залишив, звичайно я писав протоколи зібрань і все акуратно підшивав у папки. Їздив у райони на звітно-виборні конференції, коли голова був зайнятий. Був у Городку, в Пустомитах, в Стрию, в Жовкві, в Бузьку, в Жидачеві, Перемишлянах, слухав критичні зауваження, робив висновки. І робилося мені дуже сумно. Товариство весь час переживало брак коштів і в результаті, хоча хотілося досягти багато, ми отримали «те, що маємо». Що я бачив, виїжджаючи в райони? Понівечені, напіврозібрані стайні, зруйновані МТС, немічні селяни, які з мотикою і рискалем, намагаються підняти сільське господарство. В домах, збудованих по-сучасному, опалювання стало проблематичним. Молодь з села тікає в місто. Селянин, який вважає роботу в селі безперспективно, віддасть все майно, щоб лиш діти вивчились на щось модерне. А діти вчаться і доброму, і злому і по закінченні ВНЗ починаються знов проблеми з роботою. Її просто немає. Є проблема гостра в розумних, але свідомих робітничих професіях.

 

У мешканців міст свої проблеми. Радянська школа виховала безбожництво, на базі якого сьогодні процвітає корупція, цей бич, що переслідує наш нещасний народ. А діти через телевізор вчать і доброму, і злому, підпадають під вплив світової глобалізації. Якраз розуміючи це, я вважав необхідним створити Львівську міську «Просвіту».

 

За весь час діяльності «Просвіти» я відчував брак кадрів. Якщо порівнювати справи «Просвіти» до 1939 р. з «Просвітою» відновленою, то бачимо явну невідповідність. Отже, на сьогодні лишилися спогади людей, і фотографії, які відображають учасників довоєнної «Просвіти». На таких фотографіях посередині, як правило, священик, бачимо «захоронку», своєрідний дитячий садок, а посередині – священик. На фотографіях Товариства «Сокіл» теж посередині – парох. Тобто, до війни «Просвіту» всюди очолювали священики, тобто верства освічених людей, які бачили перед собою мету вивести народ до світла, до Бога. Серед просвітян ми мали неосвічених або малоосвічених людей, але дуже працьовитих, яких з допомогою «Просвіти» намагалися вивести в люди. Бо держава, як відомо, польська, всіляко гальмувала ці процеси.

 

А що ж у нас тепер у селі і в місті? Все, що було свідомим українством, вивезене, винищене по Сибірах, Казахстанах. Ті, що повернулися, були розсіяні по селах Миколаївської і Херсонської областей, на Донбасі. Причому мало хто вижив, на зміну релігійній свідомості, яку несла церква, прийшло страшне пияцтво, яке почалося в ФЗН (фізично-заводські навчання) і в Червоній Армії.

 

Використовуючи своє положення заступника голови обласної Ради «Просвіти» я наполегливо працював з просвітянами з провідних інститутів м. Львова, таких як:

Львівський Політехнічний інститут (сьогодні університет), голова «Просвіти» Бурштинська Христина;

 

Академія ветеринарної медицини, голова «Просвіти» Берко Йосип Михалович;

 

Львівський національний університет ім. І.Франка – голова Лизанчук Василь Васильович, Ковальчук Богдан Васильович.

 

Львівський медичний інститут – Винниченко Богдан Іванович і наш просвітянин Скучій Павло Григорович;

 

Інститут фізкультури – доцент Вацеба Оксана;

 

Лісотехнічний інститут – Вінтонів Іван;

 

Львівська консерваторія – доцент Яросевич Любов Володимирівна, Макера Марія Степанівна;

 

Академія мистецтв – Івасейко Степан Іванович, зав. кафедрою живопису;

 

Університет сільського господарства – Чайковський Петро Гілярович, проректор з навчальної роботи;

 

Комерційна акдемія – Гелей Степан Дмитрович, проректор з виховної роботи, професор;

 

Інститут МВС Токарська Антоніна Семенівна – канд. історичних наук, зав. кафедрою мовної підготовки.

 

У 1998 р. через сімейні обставини я змушений був взяти відпустку тривалістю два місяці і з дружиною поїхати в Канаду допомогти дочці, в якої народився син Юрко, бавити його.

 

Після повернення з Канади прийшлося мені бути свідком на суді, бо якісь «москалики» в нічний час зірвали в «Просвіті» петлі з вхідних залізних дверей, але на виклик сусідів приїхала міліція і одного з них впіймали. Злодій мав ще рідкісний на тоді мобільний телефон і від когось з двору отримав інформацію, що їде міліція. Впіймали його на стриху будинку. Всю вину він взяв на себе. А в приміщенні «Просвіти» були телефонні апарати (4 штуки), діючий різограф, подарований П. Мовчаном, для розмноження документації, 3 чи 4 друкарські машинки і, звичайно, сейф, де зберігалися зовсім малі кошти, бо бухгалтер мусив щодня здавати залишок грошей в банк.

 

Ще треба згадати про «Молоду Просвіту». Я розумію, що існує таке поняття, як віковий бар'єр і що молодих треба притягувати до «Просвіти», бо інакше їх потягнуть в іншому напрямку. То я, працюючи заступником голови, активно намагався допомогти молодим.

 

Лідером серед молодих просвітян був Володимир В'ятрович, закінчував історичний факультет Університету ім. І. Франка і з симпатією відносився до українського минулого, особливо до новітньої історії України.

 

Дуже активною була студентка Ярина. Я їм залишав ключі від приміщення «Просвіти» на Друкарській, 6, щоби вони проводили зібрання молоді в якісь дні і години, коли ми вже не працювали і для збору для виїздів в райони області. Володимр В'ятрович оправдав себе як національно свідомий громадський діяч, на даний час він очолює Інститут національної пам'яті у Києві і здійснив велику роботу з розсекречення документів НКВД, цієї репресивної машини радянської влади, що діяла з 1939 року і на Західній Україні. На жаль, це не знайшло підтримки у інших членів Ради «Просвіти» і вони (Арета Павликевич) за це мене критикували.

 

Як бачимо, з моменту, коли наші свідомі просвітяни пішли «у владу» з 1990 р. і перестали займатися «Просвітою», ми у Львові в безпорадності почали шукати свої дороги. Напрошується вислів одного з діячів минулого Дмитра Мирона (Максима Орлика): «Вартість і сила організації міряється в першу чергу вартістю діючих людей - провідників».

 

Дехто великі надії покладав на зміну керівництва, коли на голову «Просвіти» підготувався молодий і тому «перспективний» Ярослав Пітко. Я, відверто кажучи, теж покладав великі надій на зміну керівництва. Коли відбулися чергові вибори 26 березня 2000 року, головою Р. Лубківського не переобрали. Воно і зрозуміло, зайнятий роботою начальника відділу культури держадміністрації, він недостатньо часу приділяв «Просвіті».

 

Я, як заступник, працював самовідречено і мою діяльність ніхто не критикував. Але, як виявилося, мене «забули» включити в списки голосування і я автоматично вибув з членства Ради обласної «Просвіти».

 

Подальша діяльність обласної «Просвіти» говорить сама за себе.