Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Про Михайла Гориня. Через вічну мерзлоту і колючий дріт

опубліковано 4 серп. 2014 р., 09:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 серп. 2014 р., 10:15 ]

Книга «Запалити свічу у пітьмі». Київ – 1994

«Народна Газета»: Він належить до тих небагатьох українських політиків, котрим не доводилося лукавити з долею. Не прозрівав, не перебудовувався, не каявся, не згинався і не випростовувався – він просто йшов раз і назавжди обраним шляхом, хоча той шлях пролягав через вічну мерзлоту і колючі дроти, які він сприймав із жертовним спокоєм: так мусить бути, поки Батьківщина в неволі. Вражають його слова: «Господи, та я навіть заздрю тим людям, котрі відкрили для себе Україну вже у зрілому віці. Яке ж це велике щастя – несподівано спізнати таку любов...» Сьогодні Михайло Горинь відомий не лише «ворожим голосам», але й широко знаний на нашій, своїй землі. Він – Голова Української Республіканської партії, самобутній політик і громадський діяч.

 

- Звідкіль же така послідовність і вірність хресному шляху?

- Всі ми родом з дитинства, казав класик. Я вийшов з нього майже отаким, як є сьогодні, бо виховувався у родині інтелігентних, національно свідомих селян. Та й село моє Кнісело, – чуєте князівську назву? – це на Львівщині, завше берегло в собі здоровий дух патріотизму. Змалечку пам'ятаю: у хаті на килимі висів золотий тризуб, лівобіч – образ святої Ольги, а праворуч – лик святого Володимира. Дід мій Михайло був першим головою сільської управи часів ЗУНРу і зазнав переслідувань з боку польського уряду. Батько Микола очолював читальню «Просвіти», керував осередком підпілля ОУН, тричі його заарештовували, а першого дня війни 1939 року засудили до розстрілу. Пощастило втекти під час бомбардування Львова. Мама Стефанія також була жінкою освіченою і шляхетною, передплачувала журнали «Нова хата», «Жіноча доля». Отож не дивно, що в такій родині я уже в семирічному віці знав, хто я є, хто такий Шевченко, хто наші вороги і якою великою є Україна. У хаті нашій часто збиралися селяни, накурювали до різі в очах і говорили про політику, причому ніколи не приховувались од дітей. Так що уже тоді я наслухався і про колективізацію, і про голод, і про репресії на Великій Україні, знав, хто посилав війська на Київ, і не бачив різниці, скажімо, між Леніним і Сталіним.

 

- І от прийшли совіти... Вам тоді було дев'ять років?

- Так. Як зараз бачу: їде кіннота, а попереду такий красивий ставний вершник. Підкликав мене і пальцем тицьнув на кашкет – я тоді носив студентський кашкет із тризубцем: «Зніми то!» Я не послухався його і втік додому. «Молодець, що не зняв», – похвалив тато. Так я зустрів радянську владу, яка з першого дня виступила проти моїх святинь, і я не прийняв її, зрозумів, що ця влада ворожа. Хоча до перших совітів селяни ще мали якісь ілюзії, адже ті розмовляли українською! Та вже влітку 40-го почали заганяти людей до колгоспу, непокірних розстрілювати...

 

- Другі совіти прийшли 44-го ?

- Ці ще перед приходом розкидали листівки: «Націоналісти, шибениці вас ждуть. Довго чекати не доведеться». І дотримали свого слова. Почали справді із шибениць, а потім уже так розстрілювали. У липні поповзли арешти, хоча наші люди ще не встигли воювати проти радянської влади. Але настали часи «червоної мітли». І зараз перед очима: солдати шматують книги Нечуя, Мирного, Основ'яненка і варять на них куліш. А один розпорює подушки і співає: «Жена найдет себе другого, а мать сыночка никогда».

 

Не всі, звичайно, були такими. Я б і зараз вклонився тому солдатові, який віз нас підводою до Ходорова, коли нашу родину хотіли вислати. Богдан, брат мій, малий ще був, то втік до тітки, а я не міг залишити маму, вона вагітна була. І от їдемо, а той солдат і каже мені тихенько так: «Тікай, синку». – «Ні, – кажу, – я мами не покину». А він: «Як ти втечеш, то мамі легше буде». І таки вмовив. А пізніше, справді, й мама втекла, вибила вікно на станції.

 

- Саме тоді, у час червоного насильства, напевно, й активізувався партизанський рух у ваших краях?

- Так, власне. І тут я не можу говорити без хвилювання. Мене ніщо так глибоко не вражало, як жертовність наших повстанців. Я думав тоді, думав усе життя, і тепер думаю: відкіль у них була отака зненависть до ворога, таке неприйняття, така відраза до окупанта? Хто їх виховав отакими лицарями, звідки сей першоджерельний патріотизм, така любов до України? І що нам робити сьогодні, постійно себе запитую, аби наша молодь мала бодай часточку того лицарського духу і тієї жертовности, на яку були здатні бандерівці?

 

- Ви, пане Михайле, до підпільної боротьби долучилися уже в університеті?

- Ще коли був старшокласником, ми, хлопці, мали друкарську машинку, на якій розмножували листівки, Потім одного нашого товариша заарештували і дали йому десять років концтаборів. Машинку ми заховали у криївці в сусідньому селі, та коли я почав навчання в університеті, то перевіз її, замаскувавши у мішку з картоплею, до Львова. На ній надрукував і свою першу статтю про національну політику, яку проводив Сталін. Тоді ж мав і зв'язки, щоправда, уривчасті, з оунівським підпіллям, розповсюджував листівки «Хто такі бандерівці і за що вони борються?». Через ті листівки заарештували в 1952-му році одну студентку і засудили на 25 років ув'язнення. Я її не знав, ми познайомилися уже 1961 року (1957-го її випустили на волю), але тільки цієї зими з'ясувалося, що моя дружина Ольга і була отією студенткою, котра також мала зв'язки з підпіллям.

 

- Навіть страшно підраховувати, скільки всі Горині разом провели у неволі... Починаючи з 1965року, ви звідали і Мордовських концтаборів, і БУРів, і табору смерти Кучино на Уралі... Але скажіть, пане Михайле: чи вірили Ви, чи сподівалися, що Україна здобуде незалежність ще за Вашого життя ?

- Я ніколи не ставив перед собою такого питання, як мету. Своїм святим обов'язком вважав продовжити справу підпільного бандерівського руху, для якого понад усе була українська ідея. Вояки УПА казали: «Ми знаємо, що помремо, не дочекавшись волі, та головне, щоб не загинула наша ідея». Отож будь-якою ціною треба було продовжувати їхню справу. І, може, комусь це видасться не зовсім розумним, але за імперського режиму я бачив своє місце в тюрмі. Бо поки в московських тюрмах є українські політв'язні, – вважав я, – ще не вмерла Україна. Так-так, ви можете розцінювати це як свого роду фанатизм, однак я й сьогодні переконаний: ми не мали права допустити, щоб більшовицькі концтабори залишилися без українських патріотів. На їхні тюрми я дивився як на Запорожжя, де живе справжнє козацьке волелюбство. Наприклад, я вбачаю велику біду Білорусі в тому, що вона не мала своїх політв'язнів. І тому я був цілком щирим з Левком Лук'яненком, коли ми зустрілися за ґратами і я пообіцяв йому, що як вийду на волю, то пришлю сюди на своє місце молодшого брата.

 

- І все-таки: мабуть же, ви бодай приблизно прогнозували, коли впаде ця імперія?

- 1983 року, в тому ж таки таборі смерти Кучино, я сказав Левкові Лук'яненку, що це, либонь, станеться в наступному тисячолітті. І він погодився. Імперія тоді нам видавалася ще досить сильною. Вона стала розвалюватися, коли почала лібералізуватися, адже лібералізація для імперії протиприродний стан, її сила у деспотизмі. Тоді й виявилося, що СРСР уже не такий міцний, як здавалося, що він наскрізь прогнив і насувається крах. Не Горбачов розвалив Союз, якраз навпаки, поява Горбачова – це відчайдушна спроба врятувати прогнилу імперію.

 

- Отже, Ви не були таким уже оптимістом...

- Був! Але я був песимістичним оптимістом. Тобто я був песимістом щодо своєї долі, однак не мав ані найменшого сумніву, що Україна стане незалежною державою. Тільки я думав, що справдиться це уже після моєї смерти.

 

- А чи можете сказати, коли вам особисто, як політикові і, даруйте за гучне слово, як борцеві, за самостійну Україну, було найтяжче?

- Сьогодні. Може, це дивно звучить, але в минулі десятиріччя ми боролися «проти» і чітко знали, що і як нам треба робити, аби жила національна ідея. Ви, мабуть, погодитеся зі мною, що Українська Гельсінкська Спілка (її правонаступниця УРП) зробила найяскравіший внесок останніми роками у національно-визвольні змагання. Якщо вже підраховувати тюремні роки, то я вам скажу, що члени УГС провели у неволі, починаючи від брєжнєвщини і закінчуючи горбачовщиною, більше як півтисячоліття. Так от, тоді ми боролися «проти» і це був легший період боротьби. Тепер же настав час боротися «за», і це набагато складніше. УРП є державотворчою партією, а така місія, зрозуміло, вимагає особливого напруження всіх інтелектуальних сил, вироблення глибоких програм і механізмів їх реалізації. Давня істина: будувати тяжче, ніж руйнувати.

 

- Що Ви найбільше цінуєте у людині?

- Я вже казав про цю рису, коли згадував вояків УПА. Здатність до самопожертви. Сьогодні це нам потрібно, як повітря. Навіть американець Збігнєв Бжезинський запевняє: «Якщо українці хочуть побудувати демократичну державу, вони повинні виявити жертовність і терпіння». Я розумію, що наш народ уже надто багато жертвував, і негоже до цього закликати тих, хто випив свою чашу до дна, але мусимо усвідомлювати і те, що безболісного шляху крізь руїни імперії до власної держави не буває.