Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

П`яті президентські та сьомі парламентські в дзеркалі передвиборчої казки (автор: Вовканич Степан)

опубліковано 22 жовт. 2012 р., 12:04 Степан Гринчишин

Під час проведення в Україні п`ятих президентських виборів в 2009 та парламентських в 2012 роках, ми щораз більше стаємо свідками застосування вельми тонких та затратних виборчих PR-технологій, різних заяв, купи відкритих листів, панегіриків, анекдотів, залучення письменників, артистів, спортсменів тощо. Словом, велике різноманіття піару, в т. ч. і в Інтернеті як засобу маніпулювання суспільною свідомістю. Не казатимемо про гречку, аптечні набори для старших людей, конверти з грошами для молодих. ЗМІ досягають кульмінації в майстерності демонстрування великого розмаїття замовних передвиборних роликів, використання адміністративного ресурсу, в хід запускається навіть безвинна старомодна казка. Всього цього не тільки не було в суспільному обігу під час проведення передвиборчих кампаній 90-х років минулого сторіччя, а в секторі національно-патріотичної правиці – Руху – і уявити було собі важко. Я, як депутат, обраний в 1-му окрузі м. Львова депутатом Львівської обласної ради 1-го демократичного скликання, як кандидат в народні депутати від колишнього 275 Артемівського округу м. Львова, який зняв свою кандидатуру на корить Івана Драча, керувалися прийнятою рухівською стратегією: вивести Драча як єдиного кандидата, мав тоді єдиний капітал – соціальний, тобто довіру народу. І я його ефективно використав, адже перед тим на виборах (горбачовських) до ВР СРСР кандидатуру Драча від Львова комуністами було заблоковано. Не було між нами тоді ні собачих бої в Шустера, ні газетних пасквілів один на одного, не було продажної соціології. Перед всіма рухівцями був кандидат від комуністів – командуючий Прикарпатським військовим округом, котрого треба було перемогти.

 

Проте, час пливе бистрою рікою. Багатьох депутатів Перших демократичних вже немає серед нас. Казково швидко змінилися з того часу і міняється ідеологічний, світоглядний дизайн, ціннісні преференції та орієнтації. Це природно. З висоти понад двадцятирічного досвіду, хотілося б навести щось веселе і повчальне для прийдешніх. На мою думку, більш такого, що підходило б для веселих оповідок про динамічні суспільні трансформації, кумедних історій, як багатьом пересічним маніакально хотілося тоді і дуже хочеться нині стати депутатом, від жанру казок, – немає.

 

В якій, власне, іпостасі опинилася передвиборча казка у цій гарячій змагальній кампанії ХХІ сторіччя показує фініш п’ятих президентських гонок. Чи у ролі замовно-агітаційного жанру, чи як самодіяльне модерне узагальнення історичних реалій? Чи щось інше? Аби Ви надовго не задумувалися та поспіхом не відповідали на так поставлене запитання, розповімо про долю трьох новітніх передвиборчих казок, щоб належно оцінити «прогрес» демократії, трансформації ідеології національно-патріотичних сил в Україні за 20 років.

 

Одна була надрукована 28 січня 2010 року у «Високому замку» (головний редактор Наталя Балюк – дружина нардепа із БЮТ Степана Курпіля) не лише під епіграфом: «Жили у бабусі (очевидно в Україні) два веселі гусі, Один сірий, другий білий…» А й з відповідним художнім супроводом. На малюнку перед новітньою прозорою урною, спираючись на старий ціпок, глибоко замислилась старенька бабуся, що прийшла віддати свій голос за одного з фіналістів президентської гонки. На неї з одного портрета дивиться синій, аж чорний гусак і каже: «Вік волі не видати!». З другого, – біла, біла та ще й чубата, очевидно, гуска, адже з червоним сердечком. І якщо пильніше приглянутись, то й замість природного чубчика – майстерно заплетена коса. Отже, кого виражають ці алегорії, зрозуміло, а далі вже оприлюднена казка самого Анатолія Балюка – агітаційно заангажована і оформлена відповідно – з любов’ю і публіцистично.

 

Жили у бабусі два веселі гусі …

Господарство у бабусі було не гірше за інших: Корова, Козел і штук з вісімнадцять гусей (зазначу, що саме стільки осіб балотувалося на найвищу посаду в державі – С.В.). Різної вгодованості і моторності. Але якось під осінь бабуся, маючи тільки добрі наміри, необережно спитала:

– Гуси, гуси!

– Ги, ги. ги?

– Їсти хочете?

– Та завжди!

 

І відразу, не відходячи від годівниці, почали з’ясовувати, хто з них головніший, хто за всіх кращий і товстіший. А вирішувати це наболіле в гусячій ватазі питання доручили бабусі (ніби у неї інших справ немає). Такий закон у цьому господарстві був. Якщо бабуся гусей годує, значить і за гусячий базар відповідати повинна. Отож їй кращого гуся і вибирати. Тут гуси галас на всю околицю і здійняли. На кшталт змагань за олімпійським принципом: «Головне не перемога, а участь». Але потайки кожен сподівався, що власне він найбільше бабусі сподобається. Тому кожен гусь тільки себе і нахвалював. У цьому олімпійському змаганні гусь гуся товаришем не вважав. Так на своєму ток-шоу й гоготали: «Ти, гусь, мені не товариш».

– …Мені товариш і годувальник – ненька-бабуся! Не гуси для бабусі, а бабуся для гусей. Ми зробили.

– Кожному гусю – по бабусі. Ми зробимо.

– Любіть бабусю, гуси. Бо бабуся – це я!

– Бабусю від голоду врятують тільки культурні і освічені гуси.

– Тільки гуси-професіонали на чолі зі мною врятують бабусю від таких, як я!

– А що з нашого боку – то у бабусі і наше!

– Вони гогочуть – ВОНА працює. Вона – це я з бабусею.

– Пішов до бабусі шукати корупцію. На обід не чекайте.

 

Так вже нахвалювали бабусю, ніби вперше в житті її побачили. Похвалять і вщипнуть. Похвалять і вщипнуть. Так завзято це робили, що мало бабусю не з’їли. Сусіди дивляться, дивуються. Тому що після цього гусячого розгардіяшу на подвір’ї у бабуся безлад страшенний. Скрізь пух-перо, послід куди не ступиш. Корова доїтися перестала, від чого навкруги молоко подорожчало, Козел від цього нелюдського кохання з переляку з городу виходити не захотів.

 

А головне, більшість з цих гусей думали, що контролюють ситуацію, що впевнено плавають у цій водоймі суцільного бедламу. Думали так, думали, поки вода не закипіла.

 

… І залишилось у бабусі два гусі. Білий й сірий. Ну, білий і є білий. А ось сірий сірим називатися не захотів. Дуже вже це прямолінійно, буденно, дуже автобіографічно. До того ж тиснуть з усіх боків. Лячно не те і не так ляпнути. Тут посинієш. І він назвався синім гусем.

 

Залишилось у бабуся два гусі. Один синій, другий білий, два веселі гусі. Два найкрутіші. Найспритніші і найвгодованіші. Білий з родимою плямою у вигляді сердечка в ділянці грудинки і синій з написом на лапці «Вік травиці не щипати».

 

Два гусі, як нібито у фінал вийшли. Але тут одна цікава річ вимальовується. Гусі думали собі, що це змагання. І переможець отримає головний приз. А це, якщо уважно придивитись, не змагання, а лотерея. Тому що поки до фіналу все було добре. Обскубали та з’їли ж бо не їх! Але зараз має залишитись тільки один! Хто бабусі більше сподобається? Бабусі вирішувати. Як дізнатися, що там всередині, під кольором. Бо ж файний гусь – це не тільки пух-перо. Це і декілька кіло паштету, шкварок… Хто калорійніший? З кого більше навару? Бо ж на честь переможця бенкет влаштовують. Будуть святкувати піррову перемогу…

 

Та що там бабуся… Для неї, можливо, і не має значення, хто з гусей… А ось самі гуси… Де краще? У гущі подій? У киплячому бульйоні проблем? Це вже не жарти. Бо ж кого виберуть, того за рік і з’їдять. Ось і головне питання. Що краще? Бути головною прикрасою стола чи по-тихому шипіти з-під лавки. В опозиції.

 

…Бабусі пригадались події, як вони розвивались…

Жили у бабусі два веселі гусі …

Мили гуси лапки, сховались в канавці…

Ось кричить бабуся – хто з вас кращий, гуси?

Виходили гуси, кланялись бабусі …

… Взяла бабуся сокиру і

 

Друга казка була не такою щасливою: ніхто її не надрукував. Ба більше, жоден художник не ілюстрував. У кожній редакції, куди вона все-таки залітала, її виганяли чи то від страху надрукувати, чи то вона не подобалася редакторам. Чи, може, за її видрук не було наперед заплачено. Усі ЗМІ були вже «приватизовані»: хто платить, того і друкують, показують по телевізору, озвучують по радіо, рекламують на вулицях. Словом, вона не була не тією і не з цією, що працює.

 

Гнана вітром, вчепилася за великий, аж на три поверхи, портрет ТигрЮлі, що вже півроку висів у центрі Львова на проспекті Тараса Шевченка, на Автобусному заводі та інших місцях. Вікна, очі людей та й світоглядно вони були засліплені багатством цих портретів так, що і не бачили, кого вибирають. Бачили, що дуже файно ВОНА виглядає на триповерхових будинках, в тісних маршрутка, холодних трамваях. Проте, дивом побачили приліплений аж у самому низу ЇЇ портрета якийсь листочок, написаний, як зазначалося, Федівим Степаном на Водохреща, та й прочитали...

 

Про народного Провідника, зрадливу ЗміЮ і мовчазного ГосподарЯ

Жила-була собі велика, працьовита і побожна громада. Щедро нагородив її Бог усім – чорноземними перелогами, ріками, морями і зеленими горами. Та не дав добрих сусідів, обділив мудрими провідниками. Нарешті, після щирих молитов, довгих митарств, великих жертв і поневірянь, допоміг їй Господь спромогтися на власний дім. Толокою запряглися облаштовувати рідну хату, гуртом берегти материнську мову, дружно приумножувати традиції батьків та захищати нажите.

 

На радощах діти висипали на подвір`я, а старші зібралися на Майдані біля високого Собору. Молилися, тішилися, співали та танцювали. Найбільше, звичайно, молодь – легені, дівчата. А щоб було навколо чогось земного веселитися, не так високого як споконвічний Собор, то пішли в ліс, аби принести і засвітити зелену ялинку.

 

Але, шукаючи деревце, натрапили на ЗміЮ. Хотіли її покарати, бо перед тим багатьох покусала, однак уникала справедливого суду. У кого вона тільки не переховувалася, бо не було у неї ні житла постійного, ні жодного майна, бомжувала. Тільки-но її хотіли судити, як ЗміЮчка тонким, артистичним, дресированим на замовлення голосочком, обізвалася: «Рідні мої! Я вас ніколи не зраджу, адже душею ваша. Я вас усіх дуже люблю, особливо вашого Провідника. Він від Бога. А вишиванки його і ваші мені дуже до вподоби. І вуха мої обожнюють вашу мову. Я своїм червоним серцем буду вам довіку служити. Білосніжкою біля ялинки стану. У Соборі перехрещуся. Благословення всім принесу. Лебідкою-охоронцем вам буду, Матір`ю-Терезою мене зватимете». Навіявши гіпнотичного туману і словесної отрути на людей, вона нишком-тишком пригрілася до рамен їх Провідника. Зм`якло серце Провідника і прилюдно визначив він час спокути за всі її витівки. Вона подобалася, бо знову «так ся файно одягала і говорила».

 

Попри те, не такою була ЗміЮчка. Не довго і не даремне вона час гайнувала. Захотілося їй влади над усім і всіма. Дуже забаглося булави. Хочу бути першою! Став Провідник пручатися, але запізно. Вже міцно отруйне жало вп`ялося в його тіло, паралізуючи дедалі сильніше. А відтак, оточила Провідника цілою «командою», навіть спокусила деяких поважних і мирних вужів. Та і з сусідських нетрів, навіть з далекого закордоння, із-за океану наслала різних плазунів. Нечесть охоче підсобила, бо на такий заклик дуже чекала та готувалася, бо заздрила Проводиреві та громаду не хотіла бачити сильною і щасливою. В ефір полилися співи на честь її мудрості і цифрового мислення. Непереливки Провідникові, навіть стали йому докоряти м’яко-ліберальною демократією, колекціонуванням старожитностей, бджільництвом і навіть сходженням на високі гори. Любі друзі перетворилися в людей-іуд, не те, щоб допомогти – зрадили. Як з`ясувалося, одні – слабодухі, служачи йому, не служили; другі, слухаючи, – не чули. Заради Громади він жертвував життям, а вони не підтримала свого Провідника.

 

Тим часом треті співгромадяни почали поширювати чутки про вайлуватого, але буцімто доброго ГосподарЯ, який може домовитися зі ЗміЮчкою. А якщо цього не станеться, то взагалі відсуне її від свавільної влади. Заодно, може, і сусідських плазунів прожене. Мовляв, він нутром чує кожний порух не тільки змій, а й козлів чи інших тварин, що заважають людям добре жити. Він простий, як двері, але стабільний. Що поробиш, якщо лише дверима, нехай не зовсім добротними, можна зачинити хату і убезпечитися від щоденних зрадливих укусів.

 

І люди повірили в обіцянки ГосподарЯ, сподіваючись, що він справді переможе і покарає хитру ЗміЮ. Може шануватиме українську мову, захистить проложеними кордонами землю від сусідських зазіхань і перестане бути від них залежним. Хоча мудрі старці, заперечливо і розпачливо хитаючи сивими головами, бідкалися, що їх знову плазуни – свої ж і чужинські сили підступно змусили вибирати найменше зло, а не духовного Проводиря народу, не світоглядні цінності Громади. Старі люди нічим не могли зарадити: що, мов, ми не зробили б, кому не повірили б – однак, шкодуватимемо. Але, що вдієш, коли для тепла і добра в хаті краще хоч погані двері, аніж далі відгодовувати ненаситну, холодну та єхидну ЗміЮ. Нема на то ради! Єдиний вихід: в майбутньому самим облаштовувати власний дім та невпинно шукати справжнього Проводиря, – не підтримуючи надалі нікого, як би той не маскувався під кумира нації, аби заволодіти булавою.

 

Епілог не без моралі

Все-таки, наперекір першій казці, Бабуся не двом гусям зрубала голови. Синій Гусак переміг, бо Гуска з чубчиком, під заплетену косу, по-зміїному паралізувала Провідника, а де двоє б`ються, там кінець завжди однаковий – третій користає. Та більше, є ще інше прислів`я: «Не копай яму ні перед ким, бо сам у неї в падеш». Про них, власне, і забула Біла Гуска, коли не по-гусячому дзьобала, а по-зміїному кусала Провідника, щоденно обливала його брудом, труїла і тіло, і душу. ВОНА, одурюючи Бабусю, і сама гепнулася в калюжу. Адже, що насамперед зробив ГосподарЯ-Гусак, то ізолював в тюремній камері ЗміЮ-Гуску, яку дорогі політтехнологи з її ж гнізда екіпірували під чубату Білу Гусочку. Гусак бачив, що ВОНА вчинила з Провідником, і зробив для себе повчальні висновки. Правда, не зовсім демократичні, як це у свій час вчиняв був Провідник. Адже синій Гусак, заволодівши обійстям Бабусі-України, автократично керувався поняттями ГосподарЯ, а не моралі. Його, як і Гусиню ж, що поїдала Провідника як кормове зерно, не навчила історія найголовнішому: чому тривалий час наші зерна не наливалися таким же елітним колосом ні на козацьких могилах, ні в Батурині, ні під Крутами, ні на геноцидних полях Голодомору 1932-33 років, ні у Дем`яновому лазі? Самі цього не знали і дітей не вчили рідним традиціям, мові, культурі, а відправили їх на науку в теплий, ситий і байдужий вирій.

 

Тому президентські «Вибори-2010» і парламентські 2012 року розглядаймо в часовому контексті «21 рік потому», тобто зі знакових виборів Першого демократичного скликання вже минулого сторіччя та їх значення для тяглості розвитку Української Державності. Не було б їх, не кричала б сьогодні вільно Гуска та на весь голос не гелготів би Гусак. Це треба пам`ятати і шанувати всім Майдан як продовження того народного здвигу, що відбувся в 1990-му, а ще раніше – в 1919-20 роках, відтак – визвольних загань національно-патріотичних сил 1930-50 років. Не знала Гуска, що «Громада» Лазаренка – це не продовження світоглядних позицій Драгоманов. ВОНА навіть від феномену дев`яностих років – далека, бо у цей бурхливий час – королева газ-бензоколонки; потім – управлінець, менеджер, а переважно – бігун на короткі дистанції, майстриня тимчасового латання дірок, щасливець фарту і великий талант піару. Більше любить себе в Україні, аніж Україну. Нещастя народу в тім, що не всі, шкода, котрі стояли за Провідником на підмостках Майдану, в т. ч. і ВОНА (а не навпаки, як вона сьогодні зволить висловлюватися) – світоглядно були помаранчеві. Але не розчаровуймося, що на знаменну подію багато прийшло, але гідних народного запрошення, виявилося мало. У Біблії навпаки: запрошено було багато, а прийшло мало. Розчарування гірке тоді, коли розчаровуємося в цінностях, а не в особі.

 

Нині світ стверджує, що немає претензій до замисленої, спертої на ціпок, нібито всевладної Бабусі. Однак, з її прикінцевим вибором довго не змогла змиритися Гусиня. Мовляв, Гусак щось там напльонтав, сфальсифікував. Адже я з ним порівно поділили Україну! Ей, гусяча еліто, не поділ, а об`єднання соборної Громади – України гарантує, що надалі вибір буде за Бабусею – громадою, нацією. Бабуся – це МИ. І Провідника шукайте не в гусячому виводку, будь-це гусак чи гуска. Вибираючи Гусака як доброго господарЯ, а не Провідника, залишилися, на жаль, без одного і другого. Не можуть гуси бути ні духовно-інтелектуальним хребтом, ні Провідником нації. Лише у казці та в історичних міфах стародавньої Римської імперії – крикливі гуси рятувальники – герої. Але від Сірого Ведмедя, який живе під боком Бабусі, не врятувати їм ні Рим, ні Крим, ні газові труби.

 

Адже Топтигін (бо слово «ведмідь» відвідувачі лісу боялися вимовляти, аби не зустрітися з ним) спершу за допомогою ТигрЮлі не тільки «нагрів» на газі Бабусю, а відтак захотів і всіх її гусей разом з газовою трубою. Погрозливі шипіння Гусака-ГосподарЯ обійстя Бабусі-України, як і імітація ЗміЮчки-Гусині, його більше не лякають, бо нема Провідника, роз`єднана громада і вся спільнота. Справу цю було ще зроблено в першому турі п’ятих президентських…

 

Стадні гусаки і гуски, замисліться над показниками не другого туру цих виборів, а першого, де Гуска має аж 25%, а Гусь – на десять відсотків більше. Власне, великий показник (5-6%) є критерієм вірності національно-патріотичних, духовно-інтелектуальних сил Провідникові, які у фіналі зазначили третю графу «проти всіх». Це свідчення про недовіру Громади як до одного, так до іншого з породи гусей. Двоє на один копил. Це підтверджують як кабальний газовий договір, укладений в Москві, так і Харківські домовленості, підписаний закон про мовну політику. Це випливає з їхньої взаємної згоди вибирати Провідника у парламентському стаді гусей. Проте, міцно запам`ятаймо одну річ: це все, як й багато іншого, що злочинного, супроти волі Громади може ще бути прийнято, вдалося зробити тому, що було усунено Провідника – першого справді українського Президента України.

 

Після першого туру виборів Москва втратила до них інтерес. Адже того, хто ревно працював на національне і духовне відродження всього українського народу, збереження його ідентичності, історичної пам`яті та перспективу рівноправної інтеграції у вільне світове співтовариства, у фіналі не було. А хто цього не розуміє – це не лише його, а і для нас всіх велика проблема, яку ще розв`язуватиме не одне покоління! Заради об’єктивності, насамкінець, зазначимо, що депутати Львівської Обласної ради І-го демократичного долучилися до цього більшою мірою, аніж всі інші каденції. Досі немає стратегії розвитку нашого державотворення до 2020 року чи на більш далеку перспективу, немає концепту становлення нації, що дала назву країні, її питомої мови, культури, елітотворення, формування вітчизняного інформаційного простору, національної економіки, системи безпеки тощо. Саме над тяглістю реалізації основоположних сучасних складових національної ідеї, консолідацією українського народу, впровадженням нових засад соціогуманістчної політики України, яка бінарно захищала б людину і націю – слід замислитися всім, а новообраному Президенту України – насамперед. Він має бути Президентом всієї Соборної України, дбати про мову народу, що дав назву державі, про її національний ексклюзив в світовому розмаїтті культур.

 

Нехай в наших помислах живе образ Оранти, що в Софійському соборі, як захисниці всієї соборної України, її власного дому, неподільності рідної землі, любові до питомої мови, Помісної церкви, свободи слова та вільного спілкування з такими  ж вільними народами світу на віки. А не лише Бабуся із передвиборчої казки, що від виборів до виборів зі занесеною електоральною сокирою вибирає відгодованих гусей для бульйону та короткої трапези, для якої за допомогою РR- технологій відгодовується Гусак як регіональний кумир. Україні потрібен не партійний Гусь, а Провідник всієї соборної єдиної нації – її молодого і креативного покоління.

 

Усім нам нагородою є те, що нині Бабуся може вільно облюбувати і нову породу пернатих. Може, це й є тією фундаментально-засадничою перевагою суспільного розвитку українства, за яку боролися та внесли свою лепту і депутати Львівської обласної ради Першого демократичного скликання. Нам сьогодні пощастило чи не найбільше: минув двадцять перший рік відновлення Української держави – вільної і суверенної. Повторюся, ще такої великої дати в нашій новітній історії не було. Однак, не нам, не нам слава, а хай не забувається шана всім борцям за волю України, які сміливо ставали напр'ю з її ворогами, як упродовж трагічної та кривавої нашої історії так і захищатимуть щасливе майбутнє вибору нації у віках!!!

 

Хотів вже на оптимістичній ноті, як кажуть, завершити оповідь про використання жанру казки в передвиборчих компаніях, аж натикаюся на пошту «Дня» від 19-20 жовтня 2012 року, яка принесла вже не третю чергову казку, а цілу причту про мишачу країну, що її філолог Микола Огір намагається в авторизованому перекладі припасувати до «котячих», на його розсуд, нинішніх українських парламентських виборів. І весь мій оптимізм нібито коти язиком злизали.

 

Притча про мишачу країну

Ця історія про країну, яка звалася Мишачою. Жили в ній та гралися маленькі миші, які народжувалися і вмирали. Життя в них складалося так само, як і в нас з Вами. Був в них навіть свій парламент, і кожні чотири роки в країні проводилися вибори. І маленькі миші регулярно ходили на свої виборчі дільниці, аби проголосувати. Деяких виборців навіть підвозили, щоб вони проголосували. Одне слово, було в них все точнісінько так, як у нас. Щоразу в день виборів усі ці маленькі миші приходили на свої дільниці, аби обирати до Парламенту лише великих, тлустих, чорних котів.

 

І ухвалювали вони в парламенті закони, щоправда, гарні для чорних котів і згубні для маленьких мишей. Мишаче життя в країні ставало дедалі тяжчим. Коли стало жити зовсім нестерпно, миші все ж таки зрозуміли, що треба щось змінювати, і тоді вони гуртом вирушили на виборчі дільниці. Цього разу всі вони проголосували проти чорних котів і обрали до парламенту лише білих.

 

Після успішної виборчої кампанію білі коти заявили: «Уся наша Мишача країна потребує нового курсу, а головна проблема полягає в круглих мишачих нірках, ми зробимо у всій країні лише квадратні нірки», що згодом і зробили. Квадратні мишачі нірки виявилися удвічі більшими, ніж круглі, і тепер кіт міг засунути углиб нірки обидві свої лапи. Врешті-решт, мишаче життя в країні стало геть нестерпним.

 

Коли маленьким мишам вже терпіти стало несила, вони «прокотили» на виборах білих котів і знову проголосували за чорних. Потім змінили чорних котів на білих, а відтак знову білих на чорних. Вони спробували навіть обрати напівчорних і напівбілих, що звалося у них мішаною системою, що включала депутатів за партійними списками і мажоритарників. На цій основі творили коаліцію. У них працював парламент, що складався з плямистих котів, які примудрилися навіть видавати мишачі звуки, але продовжували їсти, як коти; відтак вирішили зовсім позбавитися навіть від імітації мишачих звуків, а мову агресивних котів зробити регіонально-державною…

 

Коротенький постпоскриптум для сьогодення

Очевидно, що для багатьох українців не є несподіваною електоральна поведінка мишей щодо тривало-традиційного обирання в парламент своєї країни жирних котів, обдурюючись на їхніх передвиборних обіцянках і масті. Не віриться в інше, а саме в те, що «одного дня звідкись узялася маленька миша, в якої була ідея», за яку буцімто інші миші її «негайно заарештували і запроторили маленьке мишеня за грати». У нашій країні все навпаки: не маленька миша з великим апломбом сповістила суспільний загал: «в мене є ідея». І не миші її за це арештували. Насправді спровадили за грати іншу претензійну мишу, яка, прикидаючись маленьким мишенятком, а сама маніакально прагнула зайняти в країні найвищу державну посаду. І це зробили не маленькі миші, а колишні такі ж амбітні побратими, що хотіли спільно зробити всевладну «ширку». Однак, прийшовши до влади, не захотіли ні з ким нею ділитися. Тому йдеться не про маленьке мишеня, а про замашки сучасних акселератів тигрюль, які належать до родини кошачих.

 

Отже, не авторка, на всю силу публічно оголошеної ідеї сидить в так званій тюрмі, а її вірна подруга, щоправда, зовсім не за ідею країни. Тяжка біда в тому, що на електоральному полі гризуни, незалежно, як їх назвати – мишами, щурами чи іншими істотами цього ж ряду – не можуть розглядіти та підтримати державотворців, які не є котами. Рівно ж державників історія не навчила, що, йдучи в парламент, вони повинні мати сформовану команду однодумців, а не «каманду» напівбілих чи буцімто чисто пухнасто-білих, але котів; мати в парламенті коаліцію патріотів, а не «коаліцію» крикунів і піарщиків. Тому не творімо собі кумирів, але належно визнаймо: на Майдані, слава Богу, не було пролито ні краплі крові, ні усічення голови Гусаку, який пізніше демократично дістане булаву ГосподарЯ. Але це була велика Помаранчева революція насамперед в свідомості волелюбного народу, а в її безкровності, як і в утвердженні свободи країни, в закладенні засад демократичності, у викликаній повазі світу, – заслуга Провідника – історична і беззаперечна. Нині в цих компонентах немає в країні йому рівного, і це – правда. Хай історія, врешті, буде нам вчителькою.