Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Олександр Невський: російський … (Автори: Ситало Микола і Андрій)

опубліковано 27 жовт. 2014 р., 12:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 лист. 2014 р., 11:27 ]

Олександр Невський: російський національний герой

чи монголо-татарський колаборант?

 

Журнал «Республіканець», №6, 1993 рік

 

Російська історія часів середньовіччя – це широке поле для патріотичних фальсифікацій і замовчувань. Це і зрозуміло. Початок Московської держави вкритий таємницею. Все задогматизовано, заміфологізовано. «Россия никогда не вела захватнических войн», «на Русской земле никогда не было предателей». Всі ці гасла спростовуються, коли тільки досліднику вдається заглянути у старовинні літописи незашореними очима. Історія Московської держави постає на тлі реальних історичних фактів зовсім не такою ідеальною, зручною як у підручнику з історії СРСР.

 

Фальсифікація і замовчування починалися не у радянський час, а безпосередньо у часи середньовіччя, коли сталися негарні, незручні для придворного літописця факти. Пригадується афоризм К. Маркса, який, до речі, написав статтю з ранньої історії Московського князівства, яка чомусь не удостоїлась честі увійти у «повне» зібрання його творів у радянський час: «Якщо би геометрія зачіпала інтереси людей, то, мабуть, її аксіоми не були б такими неспростовними». У російській історіографії всі історичні мужі – тільки «герої», які мужньо воювали з ворогами і приєднували до Москви нові землі. А всі чужаки – носії негативних якостей.

 

Олександр Невський займає у радянській і російський міфології, поруч з таким душегубом як Іван Грозний, особливо почесне місце. Про першого ще здавна складаються легенди, пишеться «житие», робляться спроби обілити негарні факти з його біографії. Навіть у Львові проводяться молебни на честь Олександра Ярославовича, мало того, вулиця названа на його честь і носить ім'я князя, який нічого хорошого не зробив ні у себе, ні у нас (на сьогоднішній день вулиця перейменована).

 

Але як з фактами? Почнемо з головного: звідки взялася непереборна переконаність російської історіографії у тому, що новгородський князь Олександр Ярославович, якого пізніше прозвали Невським, розбив у двох битвах шведських, датських, німецьких феодалів у 1240 і 1242, посланих захопити всю Новгородську Русь самим римським Папою І, що Олександр вів єдино правильну політику безумовного підкорення монгольським загарбникам? Є два джерела цієї теорії: перше – це Новгородський І літопис, відредагований за часів спадкоємців Олександра Ярославовича, і який малює його особу прикрашено; перебільшує його роль у боротьбі з іноземними загарбниками. Ким був складений і відредагований цей літопис – точно не відомо. Можливо, це зробив митрополит Кирило, який все життя боровся проти католицької церкви і вважав Олександра Ярославовича провідником політики православної церкви не лише у справі розповсюдження її на Карелу, Сумь і Емь і у відбитті католицької агресії, але й по відношенню до монголо-татарів (як відомо, татари не брали податків з православної церкви і, таким чином, зробили її провідником своєї політики на захоплених землях). Кирило намагався обілити плазування Олександра Ярославовича перед Ордою. Друге джерело – «Житие князя Александра Ярославовича». Але хіба можна повністю довіряти такому жанру літератури, який спрямований на возвеличення однієї особи?

 

Проходить час, і Олександра Ярославовича все частіше заносять до рангу святих, що називається беатифікацією. У XV столітті, через 200 років Олександра нарекли Невським.

 

Під час II Світової війни культ Олександра Невського був підтриманий і роздутий. Історики закрили очі на його колаборацію з Ордою, змінюючи на потребу своєму часові історію. Потрібен був взірець для «радянського народу», котрий воював із західним нашестям – німецьким фашизмом. Чим далі заходила повоєнна «холодна війна» проти Заходу – тим більше творився «образ» західного ворога. Радянська історіографія перекручувала реальні факти на всі боки, ліпила з історичних постатей пластилінових чоловічків.

 

Ось які відомості подає нам підручник. З одного боку: «Олександр Невський, який у відносинах із ханами намагався виходити з реального співвідношення сил Русі і Орди у той період...» і тут же: «Визвольна боротьба трудового народу тісно перепліталась з боротьбою проти російських феодалів, вступивших у згоду з Ордою...» (Леонтьев, стаття до підручника «Історія СРСР» – для студентів вузів). Протиріччя тут у відсутності моральної оцінки.. Радянські історики однобічно показують свого князя. Можна ще пригадати відомий свого часу фільм про Олександра Невського, де режисер Ейзенштейн склав справжню оду новгородському владоможцю.

 

Наведемо ще раз цитований підручник: «5 квітня 1242 року на кризі Чудського озера відбулася одна з найбільш кровопролитних битв епохи Середньовіччя».

 

А битва на Неві нібито була першою частиною спільного шведсько-ливонського плану підкорення Північної Русі. Але чи так це? Про провінційний характер битви на Неві свідчать деякі деталі опису битви у джерелах: «...И сказав это (Олександр) пошел на них с небольшой дружиной, не дожидаясь многих войск своих, но уповая на Святую Троицу» (Житие князя Александра Ярославовича Невского. Переклад Ю. К. Бегунова // – Кто с мечем. – М.: Молодая Гвардия, 1973. – С. 44).

 

Друга цитата: «...не было у Александра времени послать весть к отцу, ибо приближались враги.» «Потому и многие новгродцы не успели присоединиться к нему, так спешил он выступить». Сам автор тих рядків не приймав участь у битві. «Обо всем ...том слышал я от господина своего Александра и от других, кто в то время участвовал в той сече». Ніяких даних про змову шведів, ливонців, датчан також нема. Висновок про змову ливонців і шведів можна зробити тільки з одного речення «Жития»: «...Стоял Пелгуй на берегу моря и стерег оба пути». Можна запитати: що мав робити цей іжорський старійшина? Очевидно, що він боявся з'єднання ливонців і шведів. Але це не доказ, бо шведи, датчани і ливонці жодної операції не провели спільними силами. Навпаки, вони завжди виступали окремо. Як відомо, Русі сплачували данину і були залежні від неї карели, сумь і ємь (фіни). Землі цих племен були яблуком роздору між Новгородом і Швецією аж до XVIII століття. Локальний характер битви на Неві робить смішними намагання російських вчених довести, що цей маленький шведський загін нібито хотів захопити велику фортецю Новгород. Боротьба йшла за Карелію і Фінляндію, які ані шведськими, ані руськими ніколи не були. «Множество много их паде,» – сповіщає Новгородський І літопис про втрати ворогів, але також згадує про незвичайно малі втрати новгородців – 20 чоловік.

 

Ані Суздальський, ні Шведський літопис не згадують про цю битву взагалі. Ось що писав з цього приводу англійський дослідник Д. Феннел у своїй книзі «Кризис средневековой Руси: 1200-1304», що вийшла у 1990 р. у Лондоні та у Нью-Йорку: «Велика сеча» була не більше ніж черговим зіткненням між шведським загоном і новгородськими оборонними силами із проходячих раз-по-раз у XIII столітті сутичках у боротьбі за Фінляндію і Карелію. Дивно, що шведи у «силі велице» і у присутності їх війську і «єпископів», і «князя», «залишилися непоміченими літописцями». Феннелу не відмовиш у логічності аргументації.

 

А ось які дані подають літописці про Чудську битву, яка найбільше прославила Олександра. Новгородський І літопис: «Паде чюди бещисла, а немець 400, а 50 руками яша». Ливонська хроніка сповіщає, що на Чудському озері загинуло 20 лицарів, а 6 було взято у полон новгородцями. При чому частина лицарів у той час воювали у Курляндії під проводом Дінціна фон Грюнінгена. Всього у розпорядженні двох лицарських орденів було трохи більше, ніж сотня лицарів. Таким чином, протиріччя між Ливонською і Новгородською хроніками ми не бачимо. Тому що, у ливонському війську були не тільки лицарі, але й наймані загони, а лицарями були тільки ті, хто мав маєтки та залежних селян, у поході – військових служників.

 

А ось який курйоз подає нам підручник «Історія СРСР» під редакцією акад. Рибакова: «Понад 500 лицарів пали у битві, втопилися в озері, 50 полонених лицарів були проведені вулицями Новгорода з ганьбою». Велику роль у Льодовому побойовищі грав князь Андрій із суздальським військом, але пізніше всю славу приписали Олександру, а про Андрія забули, тому що він був антиподом Олександра: «Великий князь Ярослав послал сына своего Андрея в Новгород Великий в помочь Александрови на Немци и победиша их за Плесково на озере и полон много плениша и возвратися Андрей к отцю своему с честью». Як видно, ця битва мала значення, тому що загинуло 20 лицарів і ливонці припинили напади на десяток років, але ця битва аж ніяк не була «великим переломом» у відношеннях Русі (всієї Русі) із Заходом, що випливає із теорії радянського історика Шаскольського, творця міфології про Невського. Битва мала лише значення для Північно-Західної Русі, і була черговим конфліктом, яких було чимало.

 

Якщо розібратися, то виходить, що набагато більшу загрозу для Новгорода і Пскова являли собою не німці і не шведи, а литовці. У 1245 р. проти литовців боронилися дружинники з Твері, Пскова, Дмитрова. Очевидно, що за кількістю задіяних військ, ця військова операція мала значення для всієї Північної Русі. 8 литовських «князьків» було вбито в цій війні. Хіба це можна порівняти з битвою на Неві, де пали 20 чоловік руських?

 

Автори хочуть зауважити, що вони тут тільки обґрунтовують думку Д. Феннела, висловлену ним у книзі «Кризис средневековой Руси: 1200-1304», яка має важливе значення у вивченні псковської, новгородської і російської історій.

 

Ярослав Всеволодович, батько Олександра і Андрія, помер у 1246 р. Його брат Святослав Всеволодович по смерті Ярослава розділив землі згідно заповіту. Але Андрій його порушив і став великим князем. Треба сказати, що цей випадок був абсолютно небувалим для тих часів. Відбувся військовий переворот, тому що Андрій оминув на князівській посаді трьох чоловік – Святослава, Івана (це останній з братів Всеволодовичів), брата Олександра, хоча, як пише Д. Феннел, «невідомо навіть, яку вотчину він дістав по заповіту і де він зібрав війська для цього». Але, мабуть, стане ясніше, якщо реконструювати замовчувані у літописі події логікою. Без сумніву, Андрій провів реформи, на які наважувались багато князів України, тобто Південної Русі, але яких ніколи не було у Русі Північно-Східній. Зміст реформ, слід гадати, був всюди однаковим, починаючи від правління Мономаха.

 

Реформи полягали у введенні законності, яка мала винятково велике значення для народу у ті часи. А саме, по-перше, князь охороняв вільних селян від насильницького обертання їх у залежних боярам;

 

по-друге, вводив законність у відносини між феодалами і залежними селянами – обмежував відробки сумою боргу селянина або загальноприйнятою нормою (для тих селян, що вже давно були у залежності);

 

по-третє, можливо, обмежував процент, який брали лихварі, як це робив Мономах. Князь (його можна назвати добрим князем) не міг знищити феодалів, хоча такі спроби були, бо тоді був такий час, і на зміну знищеним феодалам постали би нові, та й сам князь не міг існувати, не будучи феодалом, але він боровся з ними.

 

Експлуатація – неодмінний атрибут людства у державних часах, але обмеження її корисне. А якщо згадати шалену експлуатацію у часи після буржуазних революцій ХVІІ-ХІХ століттях, то стане ясним, що реформи добрих князів мали анітрохи не менше значення, ніж буржуазні революції. І якщо один з провідних модерністів-істориків Геллнер стверджує, що нації з'являються після буржуазних революцій, то ми вважаємо, що вони з'являються після феодальних реформ (переважно). Про всі ці реформи красномовно мовчить Суздальський літопис. Очевидно, не без підтримки народу коаліція князів на чолі з Андрієм вихопила владу з рук своїх стриїв і старшого брата Олександра. В коаліцію князів другим після Андрія входив його брат Ярослав і, крім нього, Борис Василькович, ростовський князь, який одружився на дочці Ярослава, Гліб Василькович, який отримав від Андрія вотчину у Білоозері, можливо, туди входив також костромський князь Василь Ярославович, виходячи з міркувань, про які ми не будемо тут згадувати. Ці князі ще не знали – чи були вони окремим народом, чи були частиною українського народу.

 

У питаннях зовнішньої і внутрішньої політики вони були єдині з Данилом Галицьким, і готувалися до війни з Ордою. Взимку 1250-1251 рр. склався їх союз, – Андрій одружився з дочкою Данила Романовича, невідомою на ім'я. Та й взагалі, інтереси Росії та України були тісно пересновані: через те, що Олександру Ярославовичу належав Київ, який дали йому монголи, не тільки росіяни, вепси, офени, новгородці і псковичі, але й українці-кияни боролися проти нього.

 

З цього можна зробити висновок, що реакційні тенденції у житті Росії спирались на татар, а князі, які мислили по-державному, були сильні підтримкою народу, адже народ був основною військовою силою у ці часи «недорозвинутого феодалізму».

 

Факти свідчать про конфлікт князів-державників з князями-колаборантами, які виступали в союзі з монголами. У році 1252 відбулися три події, які російські історики хотіли би бачити у їх метафізичній відокремленості. Це – несподівана поїздка князя Олександра в Орду, погром Суздальського князівства військами Неврюя (втеча Андрія) в травні-червні того ж року, і освячений митрополитом в'їзд Олександра у Володимир на княжіння. Так пише про це «Житие»: «Задумал же князь Олександр поехать к царю в Орду, й благословил его епископ Кирилл. Й увидев его, царь Батый подивился и сказал вельможам своим: «Правду мне говорили, что нет князя подобного ему». Воздав же достойные почести ему, отпустил его» (Житие князя Александра Ярославовича Невского. Переклад Ю.К. Бегунова // – Кто с Мечем. – М.: Молодая гвардия,1973. – с.50).

 

Так пише про відносини з монголами «Житие...». А ось що пише український літопис про візит Данила в Орду, зокрема: «О, лихіше лиха, честь татарская! Данило Романович, що був князем великим, володів з братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарская!» (Літопис Руський. Переклад Л. Махновця. — К.: видавництво Дніпро, 1989 — С. 405).

 

«Житие» сповіщає нас і про подальші події: «Потом розгневалея царь Батый на брата его младшего, на Андрея, й послал воеводу своего Неврюя разорить землю Суздальскую. После Неврюева нашествия князь великий Олександр церкви восстановил, города отстроил, людей разбежавшихся собрал в дома их» (Житие... С. 50).

 

Ніби продовжуючи цю думку, пише про це Суздальський літопис: «В то же лето здума Андрей, князь Ярославич, с своими бояры бегати, нежели царямь служити, и побеже на неведому земля со княгинею своею и боярами своими, и погнаша татары вследь его и постигоша и оу города Переяславля... Татарове розсушалася по землю и княгыню Ярославлю яша и дети изьимаша и воеводу Жидослава ту оубиша и княг[ын]ю оубиша и дети Ярославля в полонь послаша и людии бесчисла поведоша до конь и скота и, много зла створиша, отидоша». Другий удар монголів був спрямований на Україну, але Данило Галицький переміг Куремсу. Князь Олександр, повідавши Батию плани Андрія і його тестя Данила, спричинився до смерті своєї названої матері, та й не тільки її. А ось що сказав князь Андрій перед битвою з татарами: «Господи! Что есть доколе нам.межь собою бранитися и наводити друг на друга татар (але ж до цього на Русі ще ніхто такого не робив!). Лучче ми есть бежати въ чюжюю землю, неже дружитися и служити татаром». Пізніше князь Олександр в Орді жалівся сину Батия Сартаку на Андрія: «Сольстив хана, взяв великое княжение под ним, яко старейшим, и тамги хану платит не сполна» (Татище в. т.5. С. 401).

 

Що ж відбулось далі, в цьому ж 1252 році після татарського погрому? «Того же лета, прийде Олександр, князь великий ис Татарь в Град Володимер и оусретоша и со кресты оу Золотых вороть митрополит и вси игумени и гражане, и посадиша и на столе отца его Ярослава. (Коли князя зустрічали з хрестами, то це означало, що народ благав про помилування). І нарешті Олександр повернувся «со старейшинством над всеми своими братьями», очевидно, з ярликом від володаря Русі Батия, в той час як Андрій в свій час отримав ярлик від ворожої Батию ханші, вдови Гуюка, з Каракорума, яка прагнула мати союзника в тилу Батия на Русі. Отже правий був Феннел, що «татарське ярмо почалося не після нашестя Батия, а коли Невський зрадив братів».

 

Отож дивно, що безсторонній наш російський історик не побачив ідеального ходу подій, адже у літописі все шите білими нитками. До речі сказати, літопис не звинувачує Івана Каліту за покликання ним татар на Твер так само як і Олександра.

 

Нема нічого дивного у брехні сановних церковників, яких татари звільнили від будь-яких податків, тягарів і військової повинності. Так всі, хто був пов'язаний із церквою, не підлягали монгольському перепису у 1257 р.: «Толико не чтоша игуменов, чернецов, попов, крилошан, [тех], кто зрить на Святую Богородицу и на владыку». А чому ж сучасні історики вірять їм до букви? Може вони дістали якісь пільги від монголів? Ба й дійсно дістали, бо всі вони, починаючи від креатур Олександра Ярославовича, є згодовані Анти-Росією, яка вже з кінця XIII ст. почала називатися Московською імперією. Це не була та справжня перша Росія, а її антитеза, тому що перший історично, хто від неї постраждав, це російська нація.

 

По неврюєвському погромі Андрій втік у Швецію, а його слабовільного брата Ярослава як героя недавньої війни взяли до себе псковичі, а згодом і новгородці. Оце і є наш доказ того, на чиєму боці був народ, а отже і підтвердження реформ, які проводила коаліція. Літопис Новгородський І спеціально відзначає, хто вважав Ярослава за героя і хто боровся проти монголів малі бояри, чернь, житьї (заможні городяни) і купці. Це і зрозуміло. Навпаки, дуже дивним було би, якби феодали (Олександр) боролися проти загарбників, а народ був би за колаборацію. Але подальші події показали, що мав характер для послідовної боротьби за державність тільки Андрій, а Ярослав був лише блідою його тінню.

 

По 5-річному правлінню князя Андрія Олександр зайняв престол, але його становище було дуже неміцним і ніколи вже не зміцнилось, тому що він не користувався підтримкою у народі. (З цього приводу Феннел позначив, що становище Олександра було хитким через загрозу нападу шведів і ливонців. Ми же думаємо, що загроза нападу шведів і ливонців була небезпечною не сама по собі, а як привід до народного повстання). Але і з цього становища зумів вийти із користю для себе і «врятувати» Русь, як сказав би Л. Гумільов, від незалежності від монголів князь Олександр.

 

Олександр разом із монголами зібрався йти на Новгород, де повстали новгородці, а Ярослав, злякавшись, поїхав з ним миритися і одержав від нього Тверське князівство. Так згасли надії на опір Русі монголам. Брати разом умовили Андрія повернутися у Росію і дали йому вотчину, яка, очевидно, належала йому за старшістю у роді. Він дістав Суздаль і Нижній Новгород. Літописці і дослідники їх творів могли б зрадіти адже помирилися всі брати. Але сумувала вся Русь. Олександрові навіть довелось умовляти Сартака, що зручніше і для нього, і для монголів буде, якщо дозволити Андрієві повернення на Батьківщину. Андрій помилився, чекаючи на чудо, яке мало би статися по смерті Олександра як старшого брата, а може й натрапив на несприятливі обставини за кордоном. Нічого особливого не відбулося, і Андрієві владу ніхто не дав. Він помер через рік після смерті Олександра, зламаний і підкорений останніми роками служби в Олександра, навіть розсварившись із своїм помічником і братом Ярославом. Коли ці два брати поїхали у далеку подорож в Орду за ярликом, монголи надали старійшинство, без сумніву, Ярославу (у 1263р.).

 

Ярослав, втративши свій авторитет у народі своїм боягузтвом, і не намагався повернути репутацію. Він жив, пливучи за течією, з тією лише різницею від Олександра, що він ще й претендував на популярність у народі. Він був ще більш слабким князем, ніж Олександр. Ярославу вже мало хто підкорявся навіть у Володимиро-Суздальському князівстві. Йшов 1270 рік, а новгородці так і не запросили Ярослава княжити. Він закликав монголів на Новгород, але до кровопролиття, слава богу, не дійшло. Новгородці звинувачували Ярослава у насильствах.

 

Зрозуміло, Олександр покарав всіх оточуючих, але в першу чергу знедолив себе. Його син очолив повстання у Новгороді проти монголів, тобто став спадкоємцем політики не батька, а стрия, за що й був покараний. Його з прихильниками схопили у Пскові, воєводу його дружини стратили, а тим, хто Василя «на зло повел» відрізали носи і викололи очі. Як пише літописець, «всяк бо злыи зле да погибнеть». Ніколи не став Василь більше князем він помер у молодому віці (йому не могло бути більше, ніж 32 роки), що може означати те, що останні 12 років він провів в ув'язнені.

 

Ми вже приділили увагу радянській історіографії у питаннях про Олександра Невського і його час, але існує і друга точка зору, яка давніша. Очевидно, що середина XIII ст. у російській історії – місце, де повинні схреститись мечі, тому вся проблема у тому, що й ми, і Гумільов, починаємо російську націю з початку або середини XIII ст. Гумільов вважає, що перший росіянин (зрозуміло, «пасіонарій») це Олександр Невський, а у такому випадку чужинцям доведеться уявляти Росію «нацією зрадників», чого ми допустити не можемо, тому що глибоко переконані, що всі нації зароджені на добрі.

 

Одночасно не погоджуємося з тезою Гумільова та й усіх російських істориків про те, що Москва – це вся Росія, що ніби почалася вона з виділення Москви в окремий уділ, сформувалась у союзі з монголами, а коли зросла, то підкорила під себе всю Північно-Східну Русь, всіх своїх сусідів і сусідів сусідів, через що ми відмовляємо російській історіографії у всіх її модифікаціях – дореволюційній, радянській і «демократичній» у далекоглядності. Позаяк бачимо, що Росія це не тільки Москва, але й північ Чернігівського, Рязанське, Муромське і Суздальське князівства (без Костроми і Білоозера). Росія це і Твер, яка боролась з Москвою. Самі того не бажаючи, російські історики доходять до висновку, що, коли Московська імперія почне розпадатися, то від неї залишиться лише Москва.

 

Отже князь Андрій у баченні Гумільова «бездарний» «германофіл», проте сам же він відзначає, що Олександр був не популярним у народі, що його 2 рази виганяли з Новгорода, а суздальці, владимирці, ростовці, переяславці підняли проти нього грандіозне повстання у 1262 р. Гіпотеза про отруєння Невського в Орді абсолютно не узгоджується з дійсністю. По приїзді від монголів Невський почув себе слабим у Нижньому Новгороді, тоді він поїхав у Переяславль Суздальський, там постригся у ченці і через кілька місяців помер. Так хто ж був легітимним князем? Той росіянин, хто послав війська на росіян, чи той, хто відстоював самостійність і боровся проти всіх загарбників, в тому числі проти литовців (Андрій у 1248 воював з Литвою як і Данило), германців і монголів. Ніяких даних про союз Андрія з ливонцями під час чого 5- річного правління ми не знаходимо. Та й взагалі германофільство за даними літопису знаходимо лише на західному окрайчику Північної Русі – у Псковському князівстві, яке існувало там у формі феодальної колаборації (подібної до монгольської). Якби він хотів піддатись під німецьку залежність, то чи пішов би за ним народ пізніше? Очевидно, що цей князь був одночасно українофілом і русофілом. Оцінка повинна бути завжди моральною, і кожен історик повинен це знати, що тільки те, що збудовано на добрій волі – живе віками.

 

Оцінка історії з точки зору прогресу – це аморальна оцінка, а її складова частина – оцінка з боку доцільності для нації (мається на увазі не для тодішньої нації, а для національного міфу у сучасних умовах) ще набагато гірша, оскільки прогрес хоч передбачає якусь загальнолюдську цінність – добробут (абстрактний), а така доцільність взагалі поза мораллю. Нехай росіяни ганьблять князя Андрія, але справа його, хоч і у викривленому вигляді, живе, і скоро все повернеться на круги своя. І знову будуть всі казати, що нове це давно забуте старе. Але станеться це тоді, коли знов буде Росія (а не її протилежність) у складі Тульської, Калузької, Орловської, Півночі Брянської і Курської, Липецької, північно-східної частини Смоленської, частини Нижньогородської, південної частини Ярославської, більшої частини Івановської, Московської, Владимирської, Рязанської областей без Мещерського краю.