Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Нове явище у культурно-духовному житті Львова (автор: Івасейко Степан)

опубліковано 26 лип. 2013 р., 10:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 серп. 2013 р., 06:02 ]

Уже минув рік від того часу, коли вперше у Львові, у церкві св. Івана Хрестителя, що на вулиці Кобилиці, 13 (бічна вул. кн. Ольги) було проведено фестиваль пісенних купальських традицій, який сколихнув не тільки парафіяльну, а і загальну львівську громаду творчим розкриттям неповторного самобутнього пісенного багатства нашого краю. І ось цього року, 14 липня, після закінчення посту Петрівки, свято повторилося, набуваючи ширшого, масштабнішого розмаху, перегукуючись з Львівським багатолітнім фестивалем «Велика коляда».

А започаткував, втілив цю ідею і надав її статусу фестивалю настоятель цієї церкви отець Іван Коломієць.

 

Ще з далекої давнини, пізнаючи закони природи і всесвіту, занурюючись в глибини свого духовного єства, творив український народ свою духовну культуру, втілюючи її у незбагненної краси і поетичності обрядово-пісенні дійства, що надавали буденній життєвій реальності особливого духовного осмислення – бачити себе і свою працю у поєднанні з вищою духовною сутністю ‑ Творцем. Так появлялись щедрівки, колядки, веснівки петрівки, купальські та інші обрядові пісні ‑ вищі естетичні виразники його земного життя.

 

Усвідомлюючи свою хліборобську працю, як співпрацю з Творцем, покладаючи на нього надію і подяку за вирощення і дозрівання, хлібороб шукав і відповідних форм подяки. Отак і створювались віковічні обряди, традиції. З приходом Християнства, з його високими моральними законами, з вищим розумінням Господнього начала, давні народні традиції, що творили і об’єднували український народ впродовж всієї його історичної ходи, не зникли, а набували нового глибшого осмислення, стаючи кореневою системою нашого національного буття. І сьогодні вони – ці віковічні звичаї і обряди в поєднані з християнством становлять те неоціненне національне коріння, лише на якому може розвиватись дерево української самобутньої культури, української національної державності, даючи нам силу для об’єднання такої нині духовно розділеної української нації.

 

І ось настоятель згаданої церкви отець Іван Коломієць, осінившись такою благородною ідеєю – відновлення давніх духовних традицій, поєднання їх з сучасністю, в минулому році, зробивши перший крок, у цьому повторив, втілив у життя це нове явище – фестиваль духовної і народної купальської пісні, поєднуючи цим релігійну і народну пісенність, намагаючись надати цьому заходу відповідної усталеності.

 

Хоча розподіл творчості на релігійну і народну є умовний. Уся творчість релігійна чи світська народна – всі вони духовні, бо народжуються вони з потреб вищого духовного осмислення національного буття, приходять на світ у момент особливого божественного стану людської душі щоб прославити і виявити сою любов до Творця, до ближнього, а юним в купальську ніч розкрити своє палке серце у священних почуттях любові до того єдиного чи єдиної, з надією на щасливу долю у парі, про що співається в купальських піснях.

 

Створюючи таке свято у своїй церкві отець Іван, за підтримкою диригента хору «Слов’янка» Василя Стефановича, а також і інших ентузіастів, запросив на цю подію сімнадцять хорових колективів не тільки зі Львова, а і з інших міст і сіл Львівщини – з Червоногруда, Золочева, Оброшена, Зимної Води і ін. Усе це надало цьому фестивалю масштабнішого виміру – наразі обласного, але я вірю що він переросте як і «Велика Коляда» ‑ у загально-український.

 

У заздалегідь визначеному порядку змінюються на сцені хорові колективи, лунають пісні релігійні і світські, розкривають поетичну душу українського народу у всіх його життєвих проявах – в любові до Бога, до рідного краю, палке юне кохання, а часом і жартівливу, що завжди оживляло всіх присутніх. Ну і як тут не обійтися без купальського вінка – цього одвічного українського символу продовження роду. Він витав у висотах церкви, над головами всіх присутніх, осіняючи їх якоюсь таємничістю, казковістю цього купальського дійства.

 

Свято тривало довго. Барвисті національні строї, багате гармонійне звучання людських голосів, натхнені обличчя хористів мимоволі повертали нас в ту казку оспіваної купальської ночі з її чарами і надією, в які задивлялася і задивляється українська юнь усіх поколінь.

 

На завершення, зведеним хором прозвучала «Молитва за Україну» Миколи Лисенка. Щира мелодійна молитва до Бога – «Боже Великий Єдиний нам Україну храни…» сколихнула груди всіх присутніх і у нинішній складний для України час та линула благанням до Бога про заступництво за нашу культуру, мову, за утвердження національної самобутності України на її рідній, Богом дарованій землі.