Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 8. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 26 бер. 2014 р., 12:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 квіт. 2014 р., 11:51 ]

Контроль за перебудовою

У кінці вересня в газеті "Труд" появилася стаття А. Гаспаряна "Гласность и «Гласность»", в якій читаємо:

 

"В подборке материалов к главному национальному празднику США – Дню независимости 4 июля – столичная "Вашингтон пост" поместила в прошлом году объемистую статью из Москвы о выходе в СССР первого номера информационного бюллетеня "Гласность". По давней традиции в этот день в США рассуждают о шествовании американской "демократии" по всему миру. В Москве, сообщила газета, "советские активисты взялись проверить гласность новым журналом". Его название "Гласность" сами американские средства массовой информации определили как "наглое" и "издевательское" по отношению к нынешней советской политике.

 

Кто же взял на себя смелость бросать вызов курсу Советской страны на перестройку и издеваться над политикой гласности и демократизации? Этот человек не кто иной, как рецидивист С. Григорьянц, известный в прошлом как уголовный и государственный преступник.

 

В архиве Мосгорсуда хранится уголовное дело № 1144/418. В приговоре по этому делу сказано: "В период с весны 1970 г. по март 1974 г. Григорьянц занимался спекуляцией произведениями искусства в крупных размерах и в виде промысла". Следствие изучило немало мошеннических сделок, среди которых в тексте приговора фигурирует, например, такая: "В конце 1972 – начале 1973 г. Григорьянц С. купил за 75 рублей картину "Голубой конь", предположительно автора Франца Марка, и перепродал эту картину за 10 000 рублей у себя на квартире в феврале-марте 1973 г., получив наживу 9 925 рублей". Как видим, Григорьянцу по части наглости опыта не занимать.

 

Отбыв в 1975-1980 гг. наказание за спекуляцию, Григорьянц нашел другое криминальное занятие – изготовление и распространение антисоветских пасквилей. За это в 1983 г. он был осужден. В феврале 1987 г. Григорьянца помиловали. Основанием для этого явилось его обращение в Президиум Верховного Совета СССР с обещанием отказаться впредь от противоправной деятельности. Государство по доброй воле подвело черту под его прошлым. Казалось, можно было бы извлечь уроки. Однако Григорьянц их не извлек и в 1987 году вернулся к старому.

 

Григорьянц и К°, по-видимому, полагают, что, спекулируя на гласности, они обеспечат безопасность своему предприятию. И, не стесняясь, наращивают пропагандистскую кампанию по дискредитации советского государственного и общественного строя. Если для всего советского народа перестройка – это путь к совершенствованию, укреплению социализма, то Григорьянц и К° фальшивыми ссылками на нее лишь прикрывают призывы разрушить наш строй. Потуги эти, естественно, нереальные. Очевидно другое. Коль скоро "информационный бюллетень", как именует Григорьянц свой журнал, довольно широко переводится на Западе и материалы его жадно подхватываются тамошними средствами массовой информации, то бесспорный вклад в поддержание, а иногда и углубление извращенного представления о Советском Союзе он вносит, что придает куражу нашим недоброжелателям.

 

Чтобы убедиться в справедливости сказанного, можно взять любой номер этого издания. Например, в № 5 помещена статья самого Григорьянца относительно возможности проведения в Москве конференции по правам человека. Условием для ее проведения автор ставит – ни много ни мало – изменение советского строя. В № 8 дается типичный образчик "аналитической статьи", написанной неким Г. Померанцем. Из нее следует, что у нас, оказывается, "нетворческая жизнь", что "нетворческая работа всех нас делает уродами, и наша цивилизация каждый день этими уродами подрывается". А вот исповедь другого корреспондента журнала, помещенная в № 11: "Мои политические взгляды являются антисоветскими и, естественно, я не могу молчать и исполнять все советские законы. Пока я живу в СССР, я буду иметь разногласия с властью и законами". Для таких и создана трибуна "Гласности".

 

Разумеется, такие люди люто ненавидят всех, кто стоит в СССР на страже законности и порядка. По мнению автора одного из материалов, "так называемые правоохранительные органы охраняют не право, не законные интересы граждан, а свои интересы".

 

Вот такой предстает наша страна в кривом зеркале "Гласности". В том же № 8 сообщается из Ленинграда: "19 июля 1987 года на северной окраине Ленинграда, в районе метро "Удельная", перед одним из жилых домов под барабанную дробь с криками "Хайль Гитлер!", выбрасывая руку в нацистском приветствии, маршировала целая колонна фашиствующих юнцов". Проверка показала – ничего подобного не было. Или взять драматическое повествование о демонстрации афганских ветеранов на Невском проспекте 2 августа 1987 года. В этот день действительно около 200 демобилизованных воинов, служивших в Афганистане, прошли по Невскому. Но никаких антисоветских выкриков и антиобщественных действий, о которых протрубила "Гласность", они не допускали. Наконец, бесконечное извращение на страницах журнала обстоятельств уголовных дел, "героев" которых якобы преследуют по политическим мотивам. Тут "информационный бюллетень" публикует иной раз настоящие перлы. Ну, в самом деле, на кого рассчитано сообщение в № 5 о том, что некий П. В. Рубан приговорен к шести годам заключения и трем годам ссылки "за изготовление к 200-летию США памятного подарка американскому народу"?

 

Впрочем, подобные "шедевры" ничуть не смущают ни самого Григорьянца и его компаньонов, ни финансирующих их, как это следует из публикаций в американском журнале "Нэйши", руководителей американских спецслужб. Последние, может быть, и брезгливо, но отсчитывают деньги, а "эти" и "там" обязаны отработать. Ведь "Гласность" – это лишь одно из изданий такого рода, которые плодились на долларовых подачках.

 

С первых шагов "информационный бюллетень" тесно связан с международным обществом прав человека во Франкфурте-на-Майне, "русская секция" которого – это по существу филиал НТС, а следовательно, ЦРУ. Уже в августе 1987 г. от имени секции Ю. Белов заверил "дорогого Сергея Ивановича", то есть Григорьянца, что "мы готовы помочь также и Вам". Белов, рекламируя оказываемые НТС-ЦРУ услуги, добавил: "В свое время мы имели тесные контакты с Юрием Орловым, Ириной Ратушинской, Анатолием Корягиным, с которыми до сих пор тесно сотрудничаем". Он знает, о ком говорит: К. С. Белов в 1979 г. выехал в Израиль, но очутился во Франкфурте-на-Майне, где и возглавил "русскую секцию" упомянутого общества. Там они, профессионалы подрывной работы против СССР – Ю. Орлов, И. Ратушинская, А. Корягин, С. Орлов – и встретились.

 

Весной 1988 года появились сведения, что "Гласность" служит своим западным хозяевам и как орудие шпионажа. Это следовало из статей, опубликованных в американском журнале "Нэйши", а затем в датской газете "Информашон". Как стало известно, работу Григорьянца и его сообщников «перевод и издание "Гласности" на английском языке) оплачивает "Центр в поддержку демократии", находящийся в Нью-Йорке. Этот "центр" в свою очередь был создан и существует на средства "Национального фонда дем­кратии" (НФД), финансируемого в США официально, в том числе и конгрессом. "В 1986 финансовом году, – писал журнал "Нэйши", – "центр" стал крупнейшим получателем фондов НФД в области, связанной с Советским Союзом. Тогда он получил 200 тысяч долларов, а в 1987 г. – 125 тысяч". Думается, что указанные суммы – это лишь вершина финансового айсберга.

 

Глава "центра" Юрий Ярым-Агаев, выехавший из СССР и давно сменивший занятие (из физика он превратился в профессионального антисоветчика), основывал его именно в шпионских целях. В основе предложения Ярым-Агаева, копию которого наш еженедельник получил на основании закона о свободе информации, – писал журнал "Нэйши", – лежала смелая идея: испольовать советские организации борцов за права человека для сбора политической и военной информации о СССР. Советское движение борцов за права человека, указыівал Ярым-Агаев, "создало обширную внутреннюю сеть для получения информации и каналы для ее доставки за рубеж... При надлежащей поддержке эта информационная сеть может поставлять данные по таким темам, как черный рынок, правительство и его функции (законы, распоряжения, правила, нормы секретности), милиция и КГБ... вооруженные силы и общество, социальные и политические аспекты войны в Афганистане, социальное и политическое положение советских войск за рубежом, роль вооруженных сил в экономике, политике и обществе".

 

Пока "центр" налаживал публикацию "Гласности" на английском языке, Григорьянц и К° не сидели сложа руки. 25 апреля нынешнего года они объявили, что учреждают "национальную секцию" Международной федерации журналистов. Теперь к "Гласности" на подходе новые средства, типографское оборудование и прочее.

 

Случилось так, что в том же апреле нынешнего года в США вышла в свет новая книга бывшего президента Р. Никсона "Год 1999. Победа без войны", где он рассуждает о практике ЦРУ и взаимоотношениях со средствами массовой информации. Никсон пишет о необходимости "рывка вперед" в противоборстве с Советским Союзом. Для этого экс-президент рекомендует прибегнуть к "тайным операциям", которые, предупреждает он, следует защитить "от безжалостного разнюхивания гончими с премиями Пулитцера". Вот вам и свобода информации, а точнее – двойные стандарты Вашингтона. Никсон заверяет, что к указанному им году США одолеют СССР без войны, и "это будет победа свободы над тоталитарной диктатурой, отрицающей свободу". Оставляя терминологию на совести экс-президента, можно со всей очевидностью утверждать, что именно такого рода цели преследуют Григорьянц и его сообщники по "Гласности".

 

И здесь встает законный вопрос: как относиться к этой их деятельности, к подрывной работы против основ социалистического общества? Как относиться к тем, кто, пользуясь всеми преимуществами нашего строя, одновременно пытается подорвать его?

 

В этой связи, наверное, можно было бы подумать о принятии закона, в соответствии с которым организации типа редакции "Гласности" будут обязаны регистрироваться как агенты иностранной державы. А зарегистрировавшись, – представлять финансовые отчеты, подвергаться надлежащим проверкам и т. д. Поручить их можно, скажем, специально созданному ведомству, которое можно назвать, допустим, управлением по контролю над антигосударственной деятельностью. Думается, что Григорьянц и К° должны поддержать введение такого закона. Ведь он не идет дальше того, что со времен администрации Ф. Рузвельта принято в аналогичных случаях в самих США. То есть в стране, которую они ставят нам в пример.

А. Гаспарян"

(Труд. – 1988, – 24 сентября)

 

3 жовтня Ігор Деркач приніс від Вячеслава записку, адресовану Михайлові або мені. Ігореві зручніше було доїжджати до мене, тому всі листи й записки, які йому давав для передачі Вячеслав, приносив мені, а я по контактному телефону інформував про них брата. На цей раз Чорновіл мав три питання, які терміново треба було полагодити.

"Михайле! (чи Богдане!)

Мені дуже треба:

1. Івана Кандибу – є купа справ юридичного плану, потрібна його допомога (може, він взявся б за секцію соціального захисту?) Та й взагалі хотів би з ним поговорити, а не знаю, де його шукати.

2. Потрібні обкладинки: минулорічні (декілька до № 8, 9-10), експресні (треба багато); задники. У тебе є. Передай Ігорем.

3. У нас новий президент. Думаю, треба слати йому телеграму, щоб ознаменував свій "прихід до влади" анулюванням указу про мітинги і звільненням Макара. Треба негайно. Це передаю тобі й Богданові.

 

Це саме прошу й Богдана, якби Михайла не було чи не міг.

Вячеслав"

 

 

Окремі місця цієї записки потребують коментарів. Щодо обкладинок для "Українського вісника" і експрес-випусків проблема полягала в тому, що автор цих обкладинок Опанас Заливаха не мав можливості віддрукувати з виконаних ним на лінолеумі кліше велику кількість відбитків, потреба в яких зростала. Він передав ці кліше до Львова, надіючись, що тут знайдеться станок, на якому можна буде зробити тираж. Цим питанням зайнялися брат Микола Горинь разом з графіком Богданом Сорокою. Вони виготовляли потрібну кількість відтисків і готову продукцію передавали мені та братові Михайлові. Отже, це питання легко можна було полагодити.

 

У записці мене здивувало, що Вячеслав називає обраного голову Президії Верховної Ради СРСР президентом. Головою Президії Верховної Ради УРСР була обрана Валентина Шевченко, але ніхто її президентом не називав. Можливо, що обрання Горбачова головою Президії Верховної Ради СРСР наштовхнуло Вячеслава на думку, що у випадку зміни закону про вибори йому варто було б балотуватися на голову Президії Верховної Ради УРСР. Не виключаю, що в думці він почав готуватися до такої місії.

 

Щоб влаштувати зустріч Кандиби з Чорноволом, знаючи нетерпеливість Славка, я спеціально їздив до Пустомит, де в той час мешкав Іван. Розповів йому про прохання Славка й водночас просив його, щоб дав згоду бути адвокатом на суді Макара. Другу пропозицію Кандиба прийняв неохоче, мотивуючи тим, що нотаріальна контора не затвердить його, колишнього політв’язня, адвокатом. Домовилися, що разом підемо в нотаріальну контору й спробуємо юридично оформити його адвокатство.

 

Коли подзвонив Вячеславові, що Іван Кандиба буде у Львові в понеділок, 10 жовтня, і що спочатку ми полагодимо справи в нотаріальній конторі, а потім зайдемо до нього, Вячеслав твердим голосом сказав, щоб спочатку зайти до нього, а вже потім вистоюйте в черзі до нотаріуса. Я погодився й запитав, від чийого імені має бути направлена телеграма Горбачову – від Всеукраїнської координаційної ради УГС чи від Львівської обласної ради УГС. Вячеслав сказав, що уже відіслав телеграму за підписом Виконавчого комітету УГС, мовляв, найлегше узгодити.

 

Наступного дня "кур'єр" приніс мені текст телеграми.

 

                                          "Голові Президії

                                           Верховної Ради СРСР

                                           Горбачову М. С.

 

Телеграма

Виконавчий комітет Української гельсінської спілки, всеукраїнської правозахисної організації, яка ставить своєю метою захист основних прав особи і нації, вітає Вас із призначенням Головою Президії Верховної Ради СРСР і зв'язує з Вами надії на дальшу демократизацію нашого суспільства та давно очікуваний нами початок перебудови також на Україні.

 

Гадаємо, що першим кроком, який підніс би Ваш авторитет як керівника держави, що прагне бути правовою, було б скасування Указу Верховної Ради СРСР від 3 серпня 1988 року "Про порядок мітингів та демонстрацій" і звільнення львівського інженера Івана Макара, голови ініціативного комітету львівських мітингів у червні-липні, на яких підтримувався Ваш курс на перебудову, демократизацію і гласність.

5 жовтня 1988 року.                                                                                                                                      Виконавчий комітет УГС".

 

Установчі збори Львівської обласної організації

Української Гельсінкської Спілки (ЛОО УГС)

 

Оприлюднення програмного документа УГС, арешт Івана Макара вимагали активної праці, спрямованої на розширення організації. Від кількості її членів залежала здатність проводити активну громадсько-політичну роботу, організовувати масові заходи – мітинги й демонстрації. Хоч як дивно, але не дуже просто було переконати навіть близьких знайомих, що УГС не таємна, а відкрита громадська організація, що її існування не суперечить Конституціям СРСР і УРСР, духу перебудови та гласності. В моїй організаційній роботі чималу роль відігравав той фактор, що був я офіційною людиною, мав посаду старшого наукового працівника Львівської картинної галереї, не боявся погроз КГБ, який чинив у моїй праці всякі перешкоди.

 

Після прочитаної у Києві лекції про Архипенка взявся за підготовку установчих зборів Львівської обласної організації УГС. Узгодили дату – 29 жовтня 1988 р. Місцем проведення установчих зборів було обрано помешкання Ярослава Малицького, що жив неподалік політехнічного інституту. Тому попередня зустріч була призначена у сквері політехнічного інституту, звідки заходили на подану адресу окремими групами. У пана Ярослава застали групу людей, яка прийшла разом з Вячеславом Чорноволом. Процес формування організаційних клітин в інших містах був щойно в зародковому стані, тому на збори був запрошений з Тернополя Левко Горохівський. Ярослав Кендзьор прилаштував у зручному місці свою відеокамеру, Чорновіл і я – диктофони. Дехто дивився на цю процедуру скоса, мовляв, готовий матеріал для КГБ. Більшості з нас було абсолютно байдуже, навіть якщо б у кімнаті сидів кагебіст.

 

Нарешті всі розсілись і я оголосив про відкриття установчих зборів. Поруч зі мною за столом сидів Вячеслав. Зафіксований на відеокасеті й магнітофонних стрічках хід зборів дав можливість повністю, зі стенографічною точністю відтворити промови й дискусійні виступи на цьому історичному засіданні. Ось як все це відбувалось.

 

Горинь Б. Шановне товариство! На наші установчі збори прибули члени УГС з різних куточків області: 20 осіб з Червонограда, 5 – із Стрия, група із Сокаля та із деяких більш віддалених куточків. Вважаю, що при такій кількості людей можемо почати сьогоднішні установчі збори.

 

Одночасно оголошу вам порядок денний. На початку я виступлю, невеликою доповіддю, опісля поділяться своїми думками секретарі Виконавчого комітету УГС – Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь і Зиновій Красівський. Маємо надію, що кожний із членів Львівської обласної філії УГС скаже кілька слів про себе – для загального знайомства. Також нам слід сьогодні обрати громадського представника для захисту Івана Макара. Така кандидатура є – це Йосиф Зісельс. З цього приводу ми повинні вислухати думки різних людей. Одночасно необхідно обрати координаційну раду Львівської обласної філії УГС, обговорити питання, пов'язані з нашими фінансовими справами, намітити керівників секцій. Можливо, по ходу наших зборів будуть виникати ще якісь питання, то розглянемо і їх. 

 

 

Отже, прошу вашої уваги до деяких роздумів, з якими я прийшов на наші установчі збори.

 

Ви знаєте, яка важлива роль традицій у житті народу, в житті нації. Не випадково саме проти традицій так часто боролися різними і не дуже чесними засобами партійно-бюрократичні керівники. В одних випадках вони досягали більших результатів, в інших – менших. Знаємо, що традиції завжди були властиві нашому народові, але обставини складалися так, що найбільших ударів зазнала Східна Україна, а порівняно менших, попри велетенські втрати, яких ми зазнали в цілому, – Західна Україна.

 

Більшість присутніх добре знає, яким активним було життя в західних областях України, зокрема у Львові, в 20-30-ті роки. Незважаючи на підневільний стан, у Львові вирувало життя, вирувала суспільно-політична думка, виходило понад 200 газет і журналів. Цю цифру прошу запам'ятати. Вона буде одним із аргументів у наших суперечках із бюрократією. Серед тої кількості, як повідомляє журнал "Кафедра", Ч. 3 – 95 українською мовою, а тепер маємо 5 газет, серед них російською мовою – 2, українською – 3 і один журнал. Ці порівняння, очевидно, не дуже вигідні, а тому ніхто до них з представників партапарату не звертається.

 

Якщо було таке активне життя, коли поруч з 95-ма українськими газетами й журналами виходили газети й журнали польською, єврейською, німецькою і навіть французькою мовами, то, зрозуміло, від цих традицій важко відмовитись. Тому часто звертаємо свої погляди в оті 20-30-ті роки, щоби бодай трішечки до них наблизитись. Ми, очевидно, послідовно відстоюємо позицію національно-культурного плюралізму, що базується на нашій Декларації принципів. Ми за те, щоб поруч з українськими були й російські, єврейські, польські незалежні видання. І кожна громада, яка хоче мати свою суспільно-політичну думку, об'єднатися й працювати на цій землі, буде з нашого боку мати підтримку, в тому числі й від Львівської обласної філії УГС.

 

Зважаючи на активність суспільно-політичного життя Львова 20-30-х років, не дивно, що саме Львів став головним, наголошую – головним осередком суспільно-політичної думки, головним генератором суспільно-політичних ідей. У цьому є певна ненормальність, бо добре розуміємо, що наш історичний центр, наша історична столиця – Київ. Але історія знає такі випадки, коли якесь інше місто раптом ставало центром і брало на себе увесь тягар Відродження. Так було і на початку раннього Відродження в Італії, коли Рим лежав у руїнах, а Флоренція взяла на себе весь тягар. Лише дещо пізніше Рим, згадавши про призначення й обов'язки вічного міста, став адміністративною і загальнокультурною столицею Італії. Надіємось, а ми повинні в цьому напрямку працювати, що наша історична столиця невдовзі стане генератором суспільно-політичної думки. Наші зусилля будуть спрямовані в цьому плані, оскільки та горстка людей, яка є в Києві, попри їхню подвижницьку працю, поки що не здатна сколихнути, пробудити напівсонне населення й знайти з ним порозуміння.

 

Наголос, що Львів став головним осередком суспільно-політичної і національно-культурної думки не означає применшення ролі інших осередків. Аналогічні зі Львовом процеси відбуваються не тільки в Києві, а й у Харкові, в Одесі, Тернополі, Івано-Франківську і навіть в районних центрах Львівської області – Червонограді, Стрию та ін. Не випадково на установчі збори прибули не тільки львів'яни, але й представники з кількох районів області. Під тим оглядом ми справді представляємо Львівську обласну філію УГС. Враховуючи активність суспільно-політичного життя у Львові, ми повинні зробити аналіз політичних процесів, визначити місце й роль в цих процесах Української гельсінкської спілки, її Львівської обласної філії.

 

У кінці минулого, на початку цього року викристалізувались і визначились декілька неформальних об'єднань. В числі перших подав свій голос "Український вісник", який виходив ще в 1970-1972 роках, але через репресії змушений був припинити свою діяльність і майже 15 років не видавався. У ті роки виходив він підпільно, я на цьому наголошую – підпільно, зазнавав різних репресій. Але коли влітку минулого року було оголошено, що з серпня знову буде виходити "Український вісник", то це була дуже вчасна ініціатива головного, чи відповідального, редактора. Його не обманула інтуїція, він зробив це дуже вчасно, хоча сам Вячеслав Чорновіл нарікає, що все ми робимо зі запізненням – порівняно з прибалтійськими республіками. Все ж вважаю, що відновлення видання "Українського вісника" було дуже вчасним. Пригадується мені один афоризм. Якщо його дещо перефразувати, то можна сказати так: "Одні починають добру справу занадто рано, інші – надто пізно, треба її починати вчасно". Думаю, що на цей раз багато добрих починань було зроблено вчасно, про це ще буде мова, хоча мали місце й запізнення.

 

Хочу зупинитися на деяких метаморфозах, що мають місце у нашій роботі. Перші номери "Вісника" були зустрінуті надзвичайно радісно. Вони у буквальному розумінні сколихнули громадську думку. І тому не випадково невдовзі після виходу перших номерів "Вісника" оголосила про відновлення своєї роботи (а вона ніколи не розпускалась) Українська гельсінкська група. Люди, що пройшли важкий тернистий шлях, знову почали працювати як члени одної групи, зв'язані спільністю мети і принципів.

 

  

Українська гельсінкська група невдовзі знайшла нове своє життя як Українська гельсінкська спілка. Для цього були свої причини. 19 подвижників вплинули на громадську думку, здобули широкий резонанс, і група, збільшивши кількість своїх членів, трансформувалася в УГС, яка зараз має свої філіали у Львові, Києві, Харкові, Одесі, Івано-Франківську та інших містах. "Український вісник" оголошено друкованим органом Української гельсінської спілки. Таким чином оформилося, утвердилось, викристалізувалось об'єднання – Українська гельсінкська спілка.

 

Слід пам'ятати, що УГС плече в плече працює з цілим рядом інших неформальних об'єднань. Тому повинні сьогодні з'ясувати своє ставлення до цих об'єднань, висловити про них свою думку, накреслити перспективи на подальші контакти.

 

У кінці 1987 року активно почав працювати (як неформальне об'єднання) громадський комітет захисту Української католицької церкви. Він має свій самвидавний орган – "Християнський голос" (вийшло три номери). Що стосується "Українського вісника", то скоро вийде 13-й випуск. "Християнський голос" активно підіймає проблеми УГС і тим викликає дискусію. Маю деякі зауваження до громадського комітету захисту Української католицької церкви. Комітет дещо самоізолювався, а така самоізоляція є на загальну шкоду. Вважаю, що громадський комітет офіційно повинен мати представників як у нашій обласній, так і в загальноукраїнській УГС, оскільки йдеться про спільну мету і про спільні принципи. Під тим оглядом хочу привітати позицію руської, або як ми називаємо – Російської православної церкви, яка, незважаючи на цілий ряд внутрішніх суперечностей (щодо них у нас своя думка), має сьогодні на наших зборах представника, який виявив свою готовність, поділяючи Декларацію принципів УГС, працювати разом з нами.

 

Торкаючись питання про членство, хочу зауважити, що ми не чинимо перешкод для вступу в УГС. Нині серед членів УГС маємо не тільки людей різних професій та різних вірувань, а й людей різних національностей. На сьогоднішніх зборах, крім українців, є представники єврейської общини, білоруси. Надіємось, що УГС буде розширювати свій плюралізм, зокрема її обласне об'єднання, що Спілка буде справжнім представництвом народу і тих процесів, які в нас відбуваються.

 

Зупинивши увагу на УГС, хочу перейти до невеличкої групи ентузіастів, що почала об'єднуватися навколо альманаху "Євшан-зілля". Зусиллями Ірини та Ігоря Калинців підготовлено вже третє число альманаху. Вважаю, що ми повинні активно з цим об'єднанням співпрацювати, попри деякі суперечливі, дискусійні моменти. У січні заявила про себе Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Її друкований орган – журнал "Кафедра". Буквально десь через тиждень вийде п'яте число "Кафедри". Сталося так, що вияв своєї енергії УАНТІ знайшла тільки у виданні журналу. Інших виявів їхньої діяльності поки що не бачимо. З УАНТІ, журналом "Кафедра" УГС підтримує активні стосунки. Більшість із нас є членами УАНТІ й ми хотіли б активнішої співпраці з цим об'єднанням.

 

Восени минулого року заявило про себе Товариство Лева, яке в цьому відзначило рік свого існування. Незважаючи на культурологічне спрямування цього об'єднання, воно добре вписується в процеси оновлення нашого життя і робить добру справу. На запрошення Товариства Лева ми, члени УГС, брали участь у багатьох їхніх засіданнях, вечорах, зокрема, чимало з нас виступали на першому вечорі Василя Симоненка, на дискусії "Білі плями в літературі" та ін. Вважаю, що й надалі будемо з ними контактувати.

 

Слід сьогодні згадати й таке об'єднання, як міський дискусійний політичний клуб, який було створено при міському комітеті комсомолу. Демократизм цього клубу, його нормальне ставлення до представників інших об'єднань, представників різних націй дав можливість нам, членам УГС, і тим, хто співпрацює з редакцією "Українського вісника", взяти участь у цікавих дискусіях.

 

Якщо б ставити питання, де починалися львівські мітинги, то треба визначити, що вони починалися у стінах Будинку культури будівельників, що по вул. Стефаника, де проводилися засідання Дискусійного політичного клубу. Там викристалізувалось чимало ідей, збирались великі аудиторії, там, по суті була генеральна репетиція мітингів. Завдяки ініціативі одного із членів дискусійного політичного клубу – Івана Макара (він член УГС) невдовзі хвилі народної енергії вихлюпнулись на площу біля пам'ятника Іванові Франку. Ну, просто дивовижна річ, що така ідея народилася в його голові. Мусимо віддати належне Макару, що в той день, коли по вказівці зверху закрили вхідну браму до Будинку будівельників, один Макар зорієнтувався, що треба робити, щоб не стояти біля закритої брами, і сказав: "До пам'ятника Іванові Франкові!" Розуміємо, наскільки важливою була та ініціатива. А сталося це у день, коли було заборонено установчі збори Товариства рідної мови. Це ще одне об'єднання, яке потрібно згадати. Товариство має свій статут, скоро вийде його інформаційний бюлетень. Ми також маємо з ним контакти, і наші члени УГС входять у раду Товариства рідної мови.

 

Паралельно зі співпрацею з неформальними об'єднаннями йде процес консолідації цих об'єднань в одне велике і міцне об'єднання, яким би мав стати Демократичний фронт за перебудову. Але саме такої консолідації страшенно боїться партійно-бюрократичний апарат. Саме на шляху такої консолідації були найбільші перешкоди. Це призвело до того, що Демократичний фронт так і не утворився. Наша позиція в цьому відношенні відома. Ми за те, щоб такі об'єднання, як УГС, Товариство рідної мови, Товариство культури, Єврейське товариство ім. Шолома Алейхема та інші об'єднання увійшли як колективні члени в Демократичний фронт, але на перешкоді стала партійна бюрократія. Вона зробила все можливе, щоб нас роз'єднати. Процеси протидії проти нас продовжуються, ми повинні це добре усвідомлювати. Нас намагаються протиставити іншим об'єднанням. Товариству Лева говорять, що ви будете існувати до того часу, поки у вас не буде контактів з УГС. Ініціативній групі Демократичного фронту говорять, що ви, можливо, колись організуєтесь, якщо не будете мати контактів з УГС. Єврейському товариству говорять: "Існуйте собі, але тільки не підтримуйте контактів з УГС".

 

Ми проти такої протидії. Ставлю це питання на обговорення. Ми повинні мати контакт з усіма неформальними об'єднаннями. Не хочемо конфронтації, хочемо порозуміння. Окремі спроби такого порозуміння вже мали місце. Одна з них – це зустріч, що відбулась у конференц-залі Спілки журналістів, коли акредитовані у Львові журналісти республіканських і всесоюзних видань зустрілися з засновниками УГС. Це було якраз перед арештом І. Макара. П'ять годин – від 4-ї до 9-ї години вечора велася розмова. Було прочитано Декларацію принципів, ознайомлено журналістський корпус з виданнями УГС. Журналісти прийшли до висновку, що з УГС можна контактувати, можна знайти спільну мову, вести цікаві дискусії, знайти взаєморозуміння. Результатом цієї зустрічі була стаття Панова в журналі "Собеседник". Вона хоч і не позбавлена деяких стереотипів, та все ж у ній було й щось нове, якийсь прояв нового політичного мислення. Такі контакти треба вітати. Надіюся, що ті контакти, які були в окремих членів УГС з представниками обкому, райкому компартії, райвиконкому, не безрезультатні. Ми намагалися знаходити такі контакти і взаєморозуміння не для того, щоб відмовитися від своїх позицій, а для того, щоби врешті-решт якось в дискусіях виборювати право на власні позиції і утверджувати їх.

 

Важливим чинником нашого життя стали львівські мітинги. Енергія, що так довго збиралася, раптом вихлюпнулась на площу біля пам'ятника І. Франку, і ми відчули, яку велику підтримку мають представники УГС серед народу. Ми відчули, що наші ідеї та принципи поділяють, до нас горнуться люди. Це стало головною причиною, що з волі бюрократичного державного апарату проти учасників мітингу почали кидати собак і роту особливого призначення. Закінчилось, це арештом Івана Макара. Такі дії партапарату й КГБ викликали обурення широких верств населення. Невдовзі був організований комітет захисту Івана Макара.

 

З цього арешту починається новий етап у роботі Львівської обласної організації УГС. Комітет вдався до активних заходів. Було написано цілий ряд звернень, скарг, з якими ми намагались ознайомити найширші верстви населення не тільки нашої республіки, а й Союзу. І не тільки Союзу, а й світу. Досягнуто значних результатів. Хоча ще не все зроблено, якщо враховувати досвід прибалтійських республік, але добре, що про арешт Івана Макара знає світ. Хочу поінформувати присутніх, що коли у Відні під час наради дипломат якоїсь із країн запитав радянського дипломата, чи правда те, що І. Макар в час перебудови, демократії і гласності арештований у Львові, то, не зорієнтувавшись у розставлених сильцях, радянський представник сказав: "Ні, це неправда". Після цього представник групи, що допомагає адвокату Грегорі Стентону в Нью-Йорку, подзвонив мені, голові комітету захисту Івана Макара і сказав: "Продиктуйте на магнітофон повідомлення у львівській газеті, де говориться, що І. Макар заарештований". Я продиктував це повідомлення й мені сказали, що з цим записом підуть до радянського дипломата, щоб спростував попередню свою заяву. Це один з моментів, який свідчить про те, що про арешт Макара знають у світі. Але це тільки один з моментів.

 

Була торгова делегація від УРСР в Канаді. Відбулася зустріч делегації з громадськістю Канади. Серед інших прозвучали запитання: "Яка доля Макара?" Усі здвигнули плечима, але знайшовся серед членів української делегації один поінформований, який сказав: "То правда, що Макар заарештований, але через два тижні він буде звільнений". Очевидно, це було заявлено для того, щоб делегація могла два тижні спокійно працювати. Це другий момент.

 

Третій момент стосується питання, яке було порушене на неформальній зустрічі радянських і американських адвокатів в Чикаго. Одне з питань, яке було піднято – приїзд адвоката Грегорі Стентона до Львова для захисту Івана Макара. Як буде вирішено це питання, поки що важко сказати. Але Грегорі Стентон за всяку ціну намагається отримати візу й приїхати до Львова. Зголосився ще один адвокат – Добровольський, американець українського походження. Грегорі Стентон – англієць, не знає ні української, ні російської мови. Добровольський буде його помічником і перекладачем. Ось так стоїть справа. Якщо ж додати ще, що колегія адвокатів Сполучених Штатів Америки, Канади готові цю справу розглядати паралельно, маємо підставу твердити, що арешт Івана Макара сколихнув громадськість усього світу.

 

Що стосується роботи обласної УГС, то вийшли два випуски спеціального інформаційного бюлетеня, присвячені арештові Івана Макара. В інших випусках будуть порушуватися питання роботи Львівської обласної організації УГС. Інформаційні бюлетені, якщо на це не буде заперечення сьогоднішніх зборів, стануть органом Львівської обласної організації УГС. Отже, третій номер буде формуватися при вашій активній допомозі.

 

Виходячи із тих питань, які я сьогодні порушив у своєму виступі, бачимо, що існує чимало складностей, які необхідно переборювати. Для подальшої праці сьогодні необхідно, по-перше, обрати координаційну раду Львівської обласної організації УГС, по-друге, обрати керівників секцій, продумавши, які секції слід утворити. Отже, очікуємо ініціативи людей, які тут зібралися. Слід обговорити й інші питання, скажімо, як будемо розпоряджатись грішми, якими нам допомагають люди з власної ініціативи. Ми повинні сьогодні вирішити, як часто будемо проводити загальні збори. Це також дуже важливо. І ще одне важливе питання: яким чином будемо розширювати наше членство.

 

Виходячи з того, що уряд УРСР, не маючи аналогів в інших республіках, є твердинею зашкарублості й реакції, ми повинні добре собі усвідомити, що допомоги й підтримки зі сторони уряду, партійних і державних чиновників нам не буде. Будуть, очевидно, ще якісь переслідування, але наша згуртованість, наша воля й віра у демократизацію повинні перемогти. І я надіюся, що наступні збори обласної організації УГС повинні бути принаймні вдвоє чисельніші. У цьому я абсолютно впевнений.

 

На цьому я закінчую свою коротку доповідь. Прошу, може будуть по ходу якісь запитання. А тим часом прошу наших секретарів Виконавчого комітету УГС, які знайшли час і можливість прийти на установчі збори, поділитися своїми роздумами про нашу роботу, а всіх присутніх подумати, які питання слід порушити, які запропонувати ідеї, як конструктивно підійти до реалізації наших планів.

 

Чорновіл В. Я вважаю, що ми щойно починаємо нашу роботу, бо, по суті, як Спілка ми майже нічого ще реально не зробили. Реально, що робила Спілка, це захист Івана Макара. Ми організовуємося, так би мовити, збільшуємо членство. Ми ще не виробили ніяких структур, у нас все тримається на кількох особах.

 

Значить, нам треба подумати про якісь організаційні структури, бо ніколи не потягне роботи кілька осіб. Треба подбати про якісь заходи. Те, що ми будемо скрізь на всіх вечорах носіями наших ідей – це одна справа, але треба подумати про абсолютно наші, тільки наші заходи, які нас як спілку показали б усім і створили б їй авторитет, принесли їй визнання, тоді буде приплив членства. Ми давно про це говорили, давно це намічали, але буквально за кілька днів виготовили такий документ, який я хочу оголосити, він у всіх вас є, ми роздали. Я хочу оголосити його з нашими коментарями. Це, так би мовити, перша програма дій. Ми вирішили, що час від часу будемо давати якісь координати, якісь наші міркування. Це не може бути наказ, бо в нас федеративна структура. Обласна організація може робити своє, але якісь наші рекомендації можуть бути враховані.

 

 

От я вас ознайомлю з однією з перших таких рекомендацій. Прочитаю пункт і буду його коментувати. Отже, "Наші першочергові завдання" "Обіжник" № 1 Української гельсінської спілки – для місцевих груп і філій.

 

Перше. Щоб наша організація була живою і діяльною, необхідно забезпечити її масовість. На сьогодні маємо філії або групи в Києві, Москві, в областях Львівській, Одеській, Івано-Франківській, Тернопільській, Дніпропетровській, Черкаській, Волинській, Вінницькій, поодиноких членів у ряді областей та інших міст – у Ленінграді, на Кубані, в Польщі.

 

Я буду по ходу коментувати. Питають, скільки нас є. Я сам не знаю, скільки нас є, тому що з областей немає ще відомостей. Але якщо порахувати, то є дві базові організації – львівська і київська. В київській організації членів не набагато менше, як у львівській. Зараз вирішується питання про колективний вступ. Не знаю, як вони вирішать про колективний вступ в УГС Українського культурологічного клубу. Очевидно, постало питання про вступ студентського товариства "Громада" в УГС. Справа в тому, що в Києві немає бази для масового руху. Але активістів там не менше, може, це тому, що там Культурологічний клуб починав якісь дії. Нас більше у Львові, бо ми йшли по лінії преси.

 

Мітинг – це вже стихія, яка сама ринула на площі й вулиці. А в Києві помічали якісь організаційні структури, такі, як Культурологічний клуб. Його актив перелився до нас, в УГС, і тому там дещо легше буде організувати різні заходи. У них, наприклад, є добра традиція збиратися в приватному помешканні. Ось перший раз зібралася у нас така кількість людей у приватному помешканні. У них також старалися переказувати про збори один одному потихеньку, забувши про таку річ, як недоторканність житла. Якщо кількох нас можуть зупинити десь на вулиці, сказавши, що де зібралось більше трьох, то це вже мітинг, то зараз ми перебуваємо в приватному помешканні й ніхто нам того не може заборонити.

 

Таку форму кияни використовують давно. Як тільки їм заборонили Культурологічний клуб і перестали надавати приміщення, вони відразу перейшли на приватні помешкання. І буває, що збирають до 100 осіб по різних квартирах. Але то треба мати таке, як у пана Ярослава, помешкання, щоб збирати велику кількість людей. Це про київську організацію. Про інші точно не можу сказати, бо мало знаємо, як там і що.

 

На Івано-Франківщині у нас сьогодні кілька десятків членів, але ще надходять заяви. А в інших областях по декілька людей. Це те, що нам відомо. У Москві створилася група. Зараз створюється група на Кубані. На жаль, захворів Барладяну, який мав туди поїхати і допомогти в організаційній роботі, бо там уже є члени УГС. Значить, нас поки що мало. І це наша біда. Тому завдання № 1, від здійснення якого залежить саме існування Спілки, є забезпечення кількісного росту організації.

 

Для цього рекомендуємо посилити пропаганду Декларації принципів та Статутних принципів УГС. Їх повинен мати кожен робітничий колектив, кожна установа й навчальний заклад: без широкої популяризації нашої програми неможливо досягти ні зростання рядів Спілки, ні її реального впливу на життя народу.

 

Щодо нашої Декларації принципів. Забігаючи трошки вперед, хочу з цього приводу сказати таке. Йшла мова про необхідність об'єднання всіх неформальних організацій типу Демократичного фронту. Неминуче постане питання про програму цього фронту. Вважаю, а ми вже про це говорили на виконкомі УГС, наша Декларація принципів це і є програма Демократичного фронту. Порівняйте нашу Декларацію принципів з програмами Народних фронтів Литви, Латвії, Естонії. Зараз з'явився такий документ у Молдові, Грузії. Цікаво, що ми не змовлялись, не було ніякого плагіату, один в одного не переписували, а ці принципи у нас абсолютно тотожні. Навіть формулювання бувають однакові, хоча наша Декларація складалась скоріш, ніж програма Естонського фронту. Наприклад, щодо пункту про конфедерацію. І естонці зараз ставлять питання про конфедерацію у своєму бюлетені, який у них виходить офіційно.

 

Отже, розумієте, наскільки ці питання болючі для всіх націй Радянського Союзу. Щось інше придумати було просто неможливо. Оскільки ми перші взялися тут у Львові, чи на Україні узагальнити ці питання, перші взялися скласти такий, так би мовити, документ, то ми його і склали. Вже зараз ті, хто захочуть створити Демократичний фронт, змушені будуть відходити від нашої Декларації принципів. Щось інше придумати неможливо. І про той же державний статус української мови, і, зрештою, що я буду говорити – Декларацію ви знаєте добре.

 

Однак ми не можемо бути в ізоляції, тому будемо входити в об'єднання. Ми пропонуємо вам готову програму Демократичного фронту чи Народного фронту в Україні. Ви можете зробити якісь уточнення, доповнення і т. д. А ми не повинні ігнорувати цей план, повинні входити як конструктивна опозиція. Отже, це про пропаганду Декларації принципів. Що не говорила б офіційна преса, але це принципи, які на сьогодні визнані. Якщо можна щось Естонії, якщо можна щось Латвії, Литві, то чому цього не можна Україні? Хоча б іти по лінії прецедентів. Ми живемо в одному державному об'єднанні, який називається Радянський Союз, закони для всіх нас однаково писані. Якщо Горбачов передає через першого секретаря ЦК КП Естонії вітання форуму Естонії, де викладено ті ж самі принципи, що в нашій Декларації, а в цей час Щербицький з його мафією на місцях влаштовує цькування Декларації принципів, а слідчий навіть пробує ставити у звинувачення Іванові Макару пункт про нашу Декларацію принципів, то тут треба ставити питання: хто не на місці? Горбачов чи Щербицький?

 

В статутах обласних філій і автономних організацій бажано встановити обов'язок кожного члена УГС підготувати до вступу в Спілку й рекомендувати не менше двох осіб протягом вказаного періоду, які, в свою чергу, готуватимуть кандидатів до Спілки і т. д. Це та ланцюгова реакція, яка нам зможе допомогти, це принципи, всі ці принципи вивірені десь по організаціях, все це колись було. Це принцип ланцюгової реакції. Інакше ми нічого не досягнемо. Значить, кожен з нас повинен поставити собі за мету, як обов'язок, десь упродовж якогось часу підготовити до вступу не менше двох членів, а той кожен, в свою чергу, ще двох. Може, то будуть принципи трійок, п'ятірок і т. д. Це потрібно записати в Статут як зобов'язання, щоб кожний відчував відповідальність, що не я один дійшов до цього, не я один сповідую ці принципи, не я один хочу за них боротись, а ще я виховав двох людей. На жаль, не встигли підготовити такий Статут на сьогодні.

 

У статутах обласних філій можна передбачити "інститути симпатиків" Спілки. До таких можуть належати особи, що готуються до вступу в Спілку. Знаєте, не від доброго життя ми вставили цей пункт в наш обіжник. Ми зустрілися з цікавим явищем. Дуже багато людей, які хочуть допомагати і допомагають, які симпатизують, вважають, що це їхня справа, але побоюються. Ми ще не подолали інертний страх. А тут палиця на два кінці. Чим менше нас буде, тим більше будуть нас бити. Чим більше нас буде, чим менше ми будемо конспірувати, так би мовити, ізолюватися, тим важче з нами буде справитися владі. Так що всі ми, що наважилися вступити в цю Спілку, зацікавлені в рості наших рядів. Але оскільки все-таки багато людей активно допомагає і хоче допомагати, то ми вирішили поки що передбачити інститут симпатиків. Це означає, що наш актив, члени ради чи навіть, може, окремі члени Спілки обростатимуть якоюсь кількістю симпатиків, знатиме про них ця людина або рада. Симпатики, звичайно, ніяких анкет не заповнюватимуть, а будуть нам допомагати матеріально, морально і т. д. Це буде наш такий трошки негласний актив. Такі люди є, причому навіть якісь дуже сміливі речі собі дозволяють, але підписати ту анкету для вступу в Спілку – у людини тремтить рука.

 

Помаленьку, як ми почнемо активну діяльність (а ми поки що не почали таку діяльність як Спілка) думаю, що переможеться ця інерція страху і всі ці наші симпатики перейдуть у дійсні члени. Тим, хто побоюється репресій за членство в УГС, треба роз'яснювати, що наша Декларація принципів аналогічна програмам офіційно визнаних Народних фронтів прибалтійських республік, а нападки на нас можна пояснити тільки реакційністю теперішнього керівництва України. У випадку переслідувань за членство в УГС (поки що таких не було) вживатимемо найактивніших заходів протесту, аж до звернення до урядів, які підписували Гельсінкську угоду.

 

Можемо вам дати обіцянку від імені Всеукраїнської координаційної ради, Виконавчого комітету, якщо навіть комусь на роботі влаштують який-небудь утиск, скажіть відразу нам. Якщо це буде пов'язано з членством в УГС, ми піднімемо на найвищий рівень цю справу, на найвищий, включно до урядів, які підписали Гельсінкську угоду. Нас часом питали, чому ми назвали свою організацію УГС, чому не просто Українська національна спілка і т. д. Одна з причин цього полягає в тому, що ми сповідуємо ті ж самі правозахисні принципи, що й УГГ, по-друге, ми є продовженням Гельсінської групи. Але, крім цього, ми пояснювали: так, ми хочемо, щоб нас захищала і міжнародна Гельсінкська організація, й уряди тих країн, які підписали Гельсінкську угоду.

 

Ми поки що не так твердо стоїмо на ногах, щоб не відчувати потреби в такій організації. Якщо будуть якісь репресії за участь в Гельсінкській спілці, то ми піднімемо найширшу кампанію, так як ми підняли за Макара, хоча вони фактично заарештували його за участь у Гельсінкській спілці. Так вони звели рахунки за Декларацію, злість вилили. Заарештували Макара і тепер не знають, що з ним робити. Отже, це відносно захисту. Далі.

 

Якраз масовість організації і взаємопідтримка членів – найкращий спосіб забезпечення від можливих нападок партійної бюрократії та репресивних органів.

 

Це перший пункт. Другий пункт говорить: там, де вже є більша кількість членів УГС (наприклад, понад десять – Кримська обл., Ворошиловград), радимо, не відкладаючи, розробити хоча б тимчасові статути обласних, чи міських філій, створити організаційні структури, розподілити обов'язки. Спочатку це можуть бути ініціативні комітети для створення організації, потім, після установчих зборів – обласні (міські) координаційні ради. З дальшим ростом членства можна виділити ті чи інші секції. В статутах треба передбачити розмір вступного і щомісячного членських внесків. Навіть невеликій групі потрібне деяке планування роботи – місячне і перспективне. Організації на місцях рекомендуємо створювати спочатку на територіальній основі плюс обласні філії, районні чи міські групи, а з ростом наших рядів можна було б створювати групи на підприємствах, в установах. Для кращого зв'язку, поширення матеріалів та ін. можна було б створювати "трійки", "п'ятірки" тощо.

 

Дальше читати не буду, про це говорив Богдан. Але статуту, на жаль, ще нема, тому сьогодні хоч якісь статутні принципи треба обговорити. Це дуже важливо. Нас уже добра сотня (присутніх і неприсутніх), а ніхто ще навіть членських внесків не заплатив, хоча б якийсь вступний внесок. Адже для організації потрібні кошти. Нам добровільні пожертвування людей ішли на "Український вісник". Вони переходять помаленьку на Гельсінкську спілку, на Виконавчий комітет. Але обласна рада повинна мати свої кошти і для видання бюлетенів, і для поїздок, і для адвоката, і на якісь інші речі. Значить, кошти ці мають формуватися з членських внесків (вступних і щомісячних) і з якихось інших заходів (вечорів та інших). Це необхідно продумати і записати в статуті. Якщо б він був сьогодні зачитаний, то було б дуже добре.

 

Голос із залу. Є проект статуту.

Чорновіл В. О, прекрасно, Володимир Яворський має проект статуту.

Горинь М. Можливо, треба обрати когось, щоб вів протокол, або хоч записував пропозиції, зауваження.

Чорновіл В. Справді, треба, щоб хтось, наприклад пані Ліда, за ходом зборів просто записував якісь пропозиції. І ще відносно планування. Без плану, без якоїсь роботи, без доручень ми перестанемо існувати як Спілка. І це станеться, якщо ми будемо збиратись тільки для того, щоб поговорити. Треба, щоб кожна людина мала навантаження. Сьогодні, до речі, я запропоную такі навантаження в кінці зборів. У нас є вже проект відозви, яка буде підписуватися по всій Україні. Члени Спілки повинні йти до людей з якимись відозвами, наприклад про атомну енергетику. Проблема зачіпає інтереси всіх соціальних прошарків і різних національностей. Такі контакти з людьми дуже важливі для зростання нашої Спілки. Можливо, нам треба організувати якісь вечори по лінії Спілки. А чому б ні? Не дають нам приміщення? Не дають! Ми можемо зробити вечір В. Стуса. Дуже гарно, що Молодіжний театр ставив деякі його речі. Але про Стуса ми знаємо значно більше. Ми могли б зібратися (десь осіб 50 чи 100), знайти для цього приміщення, поговорити про Василя Стуса, про його поезію. Це для прикладу. Море різних прикладів. Дискусію влаштувати в таких кулуарах, як кияни це роблять. Можливо, влада тоді вирішить, що краще, як ми будемо проводити дискусію відкрито, ніж тільки в своїх колах, бо тоді їм легше буде контролювати нас і т. д. Словом, треба намітити якийсь план, поділити обов'язки. Всі ці моменти треба чітко визначити, розподілити, інакше ніякої роботи не буде, лише так послухаємо, поговоримо і розійдемось.

 

Ми пишемо: Потрібно пам'ятати, що бездіяльна і безініціативна організація, яка чекає вказівок "зверху" чи орієнтується тільки на думку "лідерів", – це мертва організація, якою гарною не була б її програма. Тому всяку ініціативу місцевих організацій, окремих членів УГС, якщо вона тільки не виходить за рамки нашої програми, треба всіляко вітати.

 

Наприклад, десь там на місцях почали збирати підписи індивідуально, якась там в районі є своя проблема. Пішли до районного начальства від імені УГС – честь і хвала їм. Ми такі речі будемо тільки вітати. Значить, треба проявляти якнайбільше ініціативи. Люди повинні це усвідомити, засвоїти Декларацію принципів і де тільки можна – діяти. От, наприклад, йдемо вулицями в місті Стрию, а там всі вивіски російською мовою. У Трускавці всі вивіски російською мовою. Чому? Де ми знаходимось? Не можна залишати без уваги такі речі. Якщо кожен візьме ініціативу в свої руки, то в нас тоді буде робота.

 

Дальше, третій пункт. Треба чітко усвідомити – ми не закрита структура, а широка самоврядна організація, кожен член якої, де б він знаходився, є носієм наших ідей, а ізоляціонізм – це наша поразка або й загибель. Тому не тільки зараз, коли нас ще мало, а й тоді, коли будуть тисячі, ми повинні підтримувати якнайширші контакти з різними неформальними організаціями і навіть з офіційними установами, перемагаючи бюрократичну забарливість останніх, намагаючись навернути їх, наскільки це можливо, до служіння інтересам народу. Тобто, не треба боятися до них іти. От як Богдан Горинь – не боїться їх, тому вони від нього ховаються. Він приходить і каже, що вони злочинці, а вони ховаються по кабінетах. Коли питає, де такий-то і такий-то, кажуть, що їх там немає. Значить, ми повинні постійно відчувати, що ми морально вищі, що правда за нами, вперто добиватися свого.

 

За ними – неправда, вони повинні боятися, оті всі крючкови-дворецькі, які збираються судити Макара, оті, хто судив Михайла Гориня, Ірину Калинець та інших. Ми повинні гордитись, не ховатись десь мало не в підпільні організації. Члени УГС – це правозахисна організація з широкою програмою, яка аналогічна програмам інших національних рухів у Радянському Союзі, а вони – бюрократи, вони, по суті, злочинці. Ось так з ними треба розмовляти.

 

Далі. Ми повинні вступати в різні громадські організації, не відмовлятись від участі в їхніх керівних органах, пам'ятаючи, що довіра до члена УГС, його авторитет – це довіра до нас всіх і це наш спільний авторитет. Члени УГС повинні відвідувати зібрання, конференції, інші заходи неформальних та інших організацій, підкреслюючи свою приналежність до УГС, пропагувати наші ідеї, брати участь в дискусіях з членами цих об'єднань, розповсюджувати нашу літературу. Якщо в деяких областях чи містах вдається створити організації типу Народного чи Демократичного фронту, ми повинні обов'язково в них входити, бодай як конструктивна опозиція. Оскільки Декларація принципів УГС – це і є, по суті, програма Народного фронту, намагатися, щоб такі об'єднання створювалися саме на базі нашої програми. Де вони дінуться? Або вони не будуть Народним фронтом, або візьмуть нашу програму.

 

Пункт четвертий. Важливою ділянкою роботи місцевих організацій УГС і окремих її членів є розповсюдження документів і періодичних видань Спілки. Декларація принципів УГС має стати настільною програмою для кожного члена і симпатика УГС. Її потрібно масово відтворювати і розповсюджувати. Потрібно налагоджувати на місцях передруки і розповсюдження періодичних видань Спілки: "Українського вісника", експрес-випусків "УВ", листків прес-служби УГС, магнітофонних випусків, які ми зараз організовуємо, а де є можливість – влаштовувати перегляди відеокасет з матеріалами прес-служби УГС. Ще кілька днів – і ми запустимо магнітофонний "Український вісник". Є кілька дуже цікавих відеокасет, які ми можемо показати. Місцевим організаціям варто мати списки місцевих органів преси і корпунктів, установ і окремих осіб, яким варто розсилати листки прес-служби УГС чи власні бюлетені та інші документи, якщо такі будуть.

 

Можна сказати, що поки що найбільш активною діяльністю нашого Виконавчого комітету – Львівської філії – є видавнича справа. Тут у нас справа поставлена добре, ми поки що попереду неформальних і формальних організацій. І "Український вісник", і ці експрес-випуски – додатки до нього, – всі вони дуже дійова форма. Тільки все, що ми задумали, ще до кінця не зробили. Нам потрібно, щоб ці наші експрес-листки оперативно попадали в усі радянські пресові органи. От дивіться: зустрілися ми з кореспондентами всесоюзних видань, акредитованих у Львові. "Советская культура" замовила нам статтю, сказали, що надрукують, але ми не написали, бо не мали часу. "Комсомольская правда" вибачається за свою брудну публікацію "Батьки Макара", "Собеседник" друкує статтю, де все-таки демонструє певною мірою об'єктивність, деяку об'єктивність проявив Панов. До речі, я йому сказав, відкликавши в сторону: "Знаєте, – кажу, – до нас вже підходили, щоб зібрати масово підписи під вимогою відкликати вас зі Львова". Було ще кілька його публікацій, коли він пише про Звенигород і бандерівців згадує. При чому тут старий Звенигород? Якась у нього постійно така тенденція. Кажу йому: "Ми простежили у публікаціях, що ви людина вчорашнього дня, яка необ'єктивно висвітлює події". Він знітився і почав мені шептати на вухо: "Знаєте, то батьки Макара подописували, то не все моє". Але після цього Панов ніби зовсім інший автор. Так що нам потрібно випускати листки прес-служби. Це неважко, кожен може це організувати, десь там знайти машинку і т. д. Листки прес-служби треба якнайширше розповсюджувати, щоб вони йшли скрізь.

 

А тепер про "Український вісник". Скільки ми можемо забезпечити примірників? Адже вся Україна хоче його мати. На чорному ринку вже продають. Ну, скільки примірників? Кілька сот від сили. Передрук одного номера (великого номера) коштує багато. На "Ері" платимо за сторінку 10 копійок, на машинці виходить трошки дешевше, але не така якість. Отже, можемо забезпечити кілька сотень примірників. Щось люди трохи самі роблять. Номери 7 і 8 мають тираж понад 500 примірників – це те, що ми можемо простежити. Це мізер. Але й цей мізер осідає невідомо де. Михайло Горинь розповідав, що бачив в одного колекціонера акуратною стопочкою складені всі номери нашого журналу. Ми мучимося, платимо великі гроші, а в чоловіка це лежить.

 

Переходжу до п'ятого пункту, який я вважаю надзвичайно важливим. Це досвід Риги, де ми щойно побували. Кожній обласній філії чи більшій групі рекомендуємо створити громадську бібліотеку, в якій мають бути насамперед у достатній кількості всі видання УГС, а також позацензурні видання українською, російською, а де є читачі – також іншими мовами. Щоб не було так, як з "Кафедрою", яку Осадчий випускає в одній закладці. Навіть кагебісти не можуть дістати собі примірника, тому привалюються до нього і кажуть: "Дай номер – генерал же просить, дай номер, а то поб'ємо тебе, дай нам номер, який можна читати". (Сміх.)

 

А в бібліотеку може прийти кагебіст, заплатити 10 крб., взяти примірник, прочитати і повернути нам. Не поверне, то більше не дамо. А на його десятку зробимо інші примірники. Розумієте? В Ризі в таку громадську бібліотеку приходять працівники КГБ і ЦК партії Латвії, беруть самвидав, який до них не потрапив, читають і повертають.

 

Лежать у мене експрес-листки, "Хроніка" московська, "Референдум" московський, "Гласность", окремі номери кримськотатарських журналів – я їх боюся випускати з рук – принесе чи не принесе – хто його знає, візьме і не поверне, а в бібліотеці буде порядок і контроль. Лежать у мене ще якісь польські видання – напівлегальні, напівцензурні, які висвітлюють національні питання, як "Нова коаліція". Це цікавий журнал, пропонує нову федерацію з участю України, Білорусії, республік Балтії і середньоєвропейських країн – без Югославії і НДР. Це щось таке, як прообраз майбутньої федерації.

 

Наскільки це реально – невідомо, але вони якось це обґрунтовують, і той поворот польського демократичного неофіційного руху до України, українських справ зараз дуже характерний. Ми ж про це нічого не знаємо, хоч від нас до Польщі 90 км. А коли б ці видання лежали не в мене (я боявся комусь їх дати, бо не повернуть), а на полиці у громадській бібліотеці, то можна їх було б читати всім.

 

Бібліотека мала б свої правила (вступний внесок – як запорука, терміни читання, черговість обслуговування та ін.). І могла б стати центром пропаганди наших ідей та залучення нових членів. При бібліотеках можна було б організувати і розмноження та розсилку документів УГС, пресових листків тощо, а також місцеві відділення прес-служби УГС, які б оперативно збирали і передавали в прес-центр актуальну інформацію.

 

Ми попередньо говорили про таку бібліотеку. Були такі застереження: от прийдуть і заберуть одним махом все, що там є. Ну, по-перше, це не єдині примірники там лежатимуть, а потім, якщо настане така атмосфера, що прийдуть і заберуть, то і в мене прийдуть і заберуть, і в Михайла – там є що забирати, і в Богдана і т. д. Так що на це орієнтуватись ми не можемо, бо тоді і нас всіх заберуть. А нас багато. А в Ризі мені сказав чоловік, в якого ця бібліотека: "Не так просто забрать, потому что все на руках". Там черга за такою літературою. Хтось приносить і зразу ж інший забирає. Так що нам треба організовувати свою бібліотеку.

 

Ми говорили з Лідією Іванівною, яка береться цю бібліотеку очолити. Вона ретельний помічник. А от з приміщенням, де-вона могла б каталоги робити – поки що питання відкрите. Взагалі, нам обов'язково потрібне приміщення для редколегії "Українського вісника". Люди товчуться по хатах – в мене, в Михайла, Богдана. Це ненормальне явище. Крім всього іншого, людям ще треба жити. А тут від ранку до вечора двері не закриваються. І це не тільки в суботу, а й в усі інші дні. Це не нормальні умови для роботи. От хоча би так запровадити, як у Москві зробили. Вони наймають квартиру для "Гласности", є прийомні години. Бюрократія, з одного боку, а з другого, якщо від ранку до вечора в тебе люди, то нічого не напишеш. 13-й номер скінчити неможливо. Якщо буде приміщення, там чергуватимуть наші члени УГС, записуватимуть скарги – що у пресові листки, що у журнал дати, що виготовити на місці обласною філією. Звернутися з тим матеріалом до облвиконкому, обкому компартії – нам треба це робити, щоб авторитет нарощувати.

 

Поки що ми тільки у справі Макара звертаємося. От обласна організація УГС ставить питання про різні кривди, яких зазнають люди, про ту ж обкомівську лікарню, про ці ж квартирні справи. Стало відомо, що секретарі обкому КПУ роздають квартири своїм коханкам і т. д. Тим повинна займатися секція соціального захисту, якою дуже цікавився Іван Макар. Казав: "Я люблю займатися такими речами, боротися". Він хотів очолити цю секцію. Все це необхідне. Треба, щоб люди з цими скаргами йшли до нас. Матеріали треба узагальнювати і подавати в пресу.

 

Візьмемо для прикладу московський журнал "Гласность". В одній кімнаті сидять дві друкарки, на кухні хтось жарить найдешевшу рибу для відвідувачів, бо ж треба нагодувати людей, які приїхали хтозна-звідки. В другій кімнаті сидять два хлопці, працюють над матеріалами. Це нормальне явище. Отже, питання стоїть у нас про таке приміщення. Може, приватне. Треба, щоб люди перемогли страх. Якщо зачеплять якусь людину, то ми будемо відбиватися, а не вона. Десь треба нам знайти таке приміщення. Думайте, думайте всі. Для бібліотеки і для редколегії "Українського вісника" знайти простіше, а мова не про редколегію, а про розміщення штабу комітету УГС.

 

Яворський В. Яка то має бути квартира?

Чорновіл В. Яка буде, Володимире. Ну, хоча б одна-дві кімнати. Мені й однієї вистачить. Згадайте кімнатку на Ніщинського, ту кліточку. Нам пропонували далеко за містом, але це незручно, до нас приїжджатимуть. Треба, щоб у межах міста. Це робочі, але важливі справи.

 

Дальше – шостий пункт. З розгортанням діяльності місцевих організацій зростатимуть матеріальні видатки (на друкування, роз'їзди, телефонні розмови та ін.). Покривати їх можна було б за рахунок вступних і членських внесків та пожертвувань громадян. Не виключена можливість кооперативної діяльності з відчисленням частини прибутків у касу місцевої організації та Всеукраїнської координаційної ради, яка могла б допомогти фінансувати початок такої діяльності. Усі надходження та видатки мають чітко фіксуватись і контролюватися ревізійною комісією.

 

Ми, тобто ВК, пару сотень могли б знайти, щоб започаткувати фінансування кооперативу. Є гіркий досвід. Український культурологічний клуб витратив 600 крб. на організацію якогось кооперативу, який "згорів", – 600 крб. полетіло з димом. З кооперативом у них не склалося, бракувало людей, які могли би цим як слід зайнятись. Якщо знайдуться люди, які захочуть тим зайнятися (економічна якась секція чи що), то було б дуже добре зробити такий кооператив. І мали б ми якісь прибутки. Хай би попробували нам заборонити! Це наша справа. В нас буде свій статут і т. д. У Києві погоріли не тому, що влада втрутилась, а тому, що не зуміли як слід вести цю справу, були поганими економістами.

 

Преса розпускає про нас всякі чутки, що ми живемо на подачки ЦРУ і т. д. Ми друкували в "Українському віснику" про допомогу, але довго не виходить 13-й номер, тому наші звіти про реальну допомогу треба давати в експрес-випусках. Нам багато допомагають. Особливо галичани, але не тільки вони. Донбас збирає для нас кошти. Всі видатки ми фіксуємо. Скоро повернеться людина, якій ми доручили ведення всіх фінансових справ, бо самі вже захлинаємося в цих звітах, що і де витрачено. Але кошти йдуть, повірте, місяць проходить – і надходить декілька тисяч. Так що фінанси крутяться. Ми ні в кого грошей не беремо, але ж люди приносять більше, ніж коштує "Вісник" – його виробництво коштує 30 чи 40 крб. Отже, облік треба налагодити, щоб не було непотрібних розмов, щоб усе було чітко. Я, наприклад, ці гроші намагаюсь не тримати вдома, вони мені печуть руки. Знаю як було в 60-ті роки, коли розпускали чутки, що "зібрали гроші для нашого дорогого Валентина Мороза, автора "Репортажу із заповідника ім. Берії", як написав кагебістський самвидав (вони написали на машинці, ніби це з табору прийшло, де наші лідери сидять), "а він, Чорновіл, взяв та й гайнув десь на Кавказ на ці гроші" і т. д. Отже, потрібна і в обласній раді абсолютна чіткість в тих справах. Треба якусь ревізійну групу, щоб гроші були в нейтральному місці, але без цього не обійдеться.

 

Збирати кошти необхідно. Поки що обходимось без підписних листів. Як тільки починається в пресі нагінка на "Український вісник", зменшується притік коштів. Ми ще до підписних листів не вдавалися, ще руку не простягали, ще не просили – без цього обходились. Відносно іноземної допомоги. Справді, буває, що приїжджають люди і хочуть нам чимось допомогти. Чи то якийсь магнітофон, потрібний для записів різних виступів, – цей, що бачите, ще до "Українського вісника" мені подарували. Як щось треба, то трохи допомагають. Польські українці нам трошки допомагають. Навіть домовились, що ми оголосимо про їхню допомогу. Але вся ця допомога складає якийсь відсоток того, що ми маємо, але ми її не цураємося, ми не ділимо українців на чужих і своїх, і не тільки українців, а всіх, хто хоче нам допомогти. Інша справа, що ніяких фінансових зв'язків з різними політичними організаціями (як ми до них ставимося – це вже інше питання) ми не підтримуємо і ні від однієї з них не візьмемо коштів. Ні від УГВР, ні від ОУН ми грошей не візьмемо, а від приватних осіб, якщо хтось запропонує, – будь ласка. Запитаємо, як оголосити: під ініціалами, латинськими літерами чи власним прізвищем.

 

Треба, щоб у цьому питанні була ясність. Без нашої допомоги кошти з неба не впадуть, якщо не будемо їх збирати самі, не будемо працювати, бо тоді усе зупиниться. А ми зараз дуже багато починаємо витрачати грошей на обласні організації, ми скоро будемо на нулі, тому що у Вінницю щось треба – чи машинку, чи якісь гроші, у Чернівці на передруки треба дати, у Харків ми дали, навіть киянам допомагали.

 

Сьомий пункт. Однією з важливих справ, якою вже можуть займатися навіть нечисленні групи та окремі члени УГС, є збір інформації на місцях з основних проблем, зафіксованих у Декларації принципів, з дальшою передачею цих даних у ВКР для узагальнення і підготовки відповідних документів. Зараз ми просимо провести збирання таких даних у всіх областях, районах, населених пунктах. Що ми хочемо знати? Про це вже йшла мова – нашу ідею, частинку з того, що ми вже започаткували, взяв "Християнський голос". Маю на увазі збирання даних про стан церков та інших культових споруд (костелів, синагог, мечетей та ін.) в динаміці за всі роки радянської влади. Які з них були знищені, коли і як, які перетворено в склади і т. п., їх стан, які діють і чи діяли безперервно, чи відновлені й коли, факти репресій священнослужителів та інші дотичні до цього питання, дані по населених пунктах.

 

Тут у нас сьогодні в основному львів'яни, але кожен з якогось району чи села, або родичів у селі має. Взагалі, віруючих у нас зібрати легше, важче буде на Сході, там понищено все ще в 30-ті роки. Нам треба створити карту нищення культових споруд. Тому що релігія – це духовне. Вірує людина, чи не вірує, але релігія – носій моралі. І це страшне нищення, яке прокотилося по Україні в 30-ті роки. Отже, треба зробити карту стану культових споруд, ми ще обіжник чи інструктаж конкретний з цього приводу дамо. Це буде завдання, яким кожен з членів УГС може займатися.

 

Дальше – мовна ситуація в районі – в установах, на підприємствах, кількість шкіл з різними мовами і учнів у них, мова преси, діловодства, місцевих радіо- і телепередач, масових заходів, мова у службових стосунках керівників різних рангів тощо. Тобто йдеться про те, щоб нам описати мовну ситуацію, бо у нас деякі речі на рівні державної таємниці. В західних областях України дані про терор 1939-1941 рр., зокрема в перші дні війни – в червні, липні 1941 року. Ну, зрозуміло, про що йдеться. На нас накинулися, що ми оправдовуємо оунівський рух. Нам потрібно зібрати тут, на Західній Україні, найконкретніші дані з прізвищами, з іменами свідків і з якимись фактами про те, що тут робили чекісти перед початком війни, на що в якійсь мірі реакцією був цей рух. Особливо важливо зібрати матеріали про це нищення в перші дні війни, про ті мордування, які відбувалися, про знущання над людьми після 1944 року і аж до початку 50-х років, про всі ці речі також треба збирати дані, конкретні дані. Колись ми почали (ще підпільна редакція "Вісника") збір таких даних. На жаль, вони в 1972 р., у зв'язку з нашими арештами, були знищені. Я пригадую, що там були страшні факти. Там тільки по одному Космачу Івано-Франківської області було скоєно страхітливий злочин над 13-річною дитиною – не за зв'язок з бандерівцями, а просто під тринадцятирічним хлопчиною підпалювали вогнище, щоб він сказав, де партизани. Так він і досі десь калікою повзає.

 

Ці факти страшних мордувань, знущань жахливі при порівнянні. В тій самій Галівці, звідки Макар, точної статистики – скільки загинуло від рук бандерівців – нема. Ще ж невідомо, хто був бандерівцем (бо там були різні) й скільки загинуло від рук протилежної сторони. Так що ми повинні протиставити правду їхній інформації. Ми зараз не будемо ставити оцінок цьому рухові. Ми, до речі, готуємо експрес, спеціальний експрес-випуск тільки про цей рух. Ми не будемо давати ніяких ідеологічних оцінок. Але давайте, якщо вони зачепили цю справу, вчепилися за фразу Макара, давайте назвемо речі своїми іменами. Розкажемо про надрайонового, який знищував своїх же товаришів через заслану агентуру НКВД, про провокаційні загони, які вбивали людей, дітей і жінок, і т. д., про те, скільки, де і хто загинув. Давайте порівняємо. А тоді сядемо спокійно разом і розберемося, що то було, до чого і як. От такі дані нам тут потрібні. А також про голод на Сході. Нам один хлопчина, якого ми ще весною попросили це зробити, зібрав дані, опитав людей, записав їхні розповіді на магнітофон, тих, хто вижив від голоду в 33-му році. Це страшно, це книга, це ціла книга! На жаль, вона лежить у нас поки що без руху. Збирались її друкувати, а тут заговорили, що треба збирати такі дані у Спілці письменників України.

 

Голос. В останньому номері "Літературної України".

Чорновіл В. Так, а в нас вже чотири місяці лежала книга, яку треба трошки відредагувати, не вистачає літературних сил. Отакі речі. Своєрідний запитальник для збирання цих даних розішлемо додатково. Тут Богдан це робить.

 

Крім того, плануємо збирання даних про національний склад різних регіонів і на різних соціальних щаблях. Це цікава картина. Чисто колоніальний характер. Значить, внизу робітники і селяни. Припустимо. 20 процентів росіян чи неукраїнського населення у Львові, в області – 8 відсотків. А подивіться. що робиться на різних соціальних щаблях, яке наростання! Чим вище стоять на соціальній драбині всі ці ізосімови. курапови. волкови і т. д. – тим більший їх відсоток. А це теж показник.

 

Якщо їх у наявності 30-40 процентів, то це колоніальний характер країни. Отже, ми живемо в колонії. Невже ми якась бездарна 50-мільйонна нація, що не можемо керувати собою? Ніхто не проти участі у керівництві талановитих росіян, євреїв і т. д. Це прекрасно. Але ж, люди добрі, є якісь норми, співвідношення має бути! Де ми? Хто ми? Ось такі дані ми хочемо зібрати. По всій Україні ми не зберемо, але по окремих регіонах, по окремих підприємствах, організаціях зібрати можна. Це буде страшна картина.

 

Дальше. Про екологію конкретних місцевостей, про розподіл соціальних благ та ін. Характерні відомості з названих та інших гострих проблем обласні організації УГС могли б збирати і з власної ініціативи, враховуючи специфіку регіону.

 

Восьмий пункт. Просимо надсилати до ВКР (виконавчим секретарям М. Гориню, З. Красівському чи В. Чорноволу) огляди матеріалів місцевої преси з гострими виступами з питань мови. Тут місцеву пресу ми бачимо, потрібно мати інформацію з районів. Там такі часом бувають дикі виступи, що навіть "Вільна Україна" і "Львовская правда" видаються ліберальними в порівнянні з тим, що діється в районах. Ми цього не знаємо, якісь газети з районів приходять випадково. Треба збирати їх обов'язково. Це насущні документи. Або, навпаки, щось сміливе раптом вирине, нам присилають із деяких областей – з Миколаївської та ін. Гарні речі. Потрібно, щоб це сходилося в обласну раду. Присилайте матеріали про сталінсько-брежнєвські злочини у ваших районах з додатком газетних статей. Так само реакційні виступи проти УГС і національно-демократичного руху. Просимо оперативно надсилати актуальні матеріали з областей для листків прес-служби УГС.

 

Дев'ятий пункт. Декларація принципів УГС та Статутні принципи – документи тимчасові, які діють до першої всеукраїнської конференції УГС. Тому просимо всі зауваження, доповнення, уточнення формулювань, які члени на місцях вважають доцільними, внести в остаточний текст, надсилайте письмово з чітким формулюванням своїх пропозицій. Ми збираємося скликати всеукраїнську конференцію (може, в січні, не знаю), як тільки проведемо такі, як у Львові, установчі збори в усіх чи в більшості областей України. Там буде представництво з усієї України. Але до того часу потрібно затвердити Декларацію принципів як проект, як тимчасово діючу програму. Які є зауваження до Декларації? Суттєвих зауважень не було. Було декілька, але, коли ми попросили їх оформити, то ця людина нам нічого не дала. А це, мені здається, неправильно. Отже, усі пропозиції просимо подавати у письмовій формі. Тут ми узгодили попередній склад Всеукраїнської координаційної ради – щоб люди знали цю раду. Це попередній склад, в ньому ще можуть бути якісь зміни. А на конференції ми остаточно затвердимо. Попередній склад ВКР такий: Барладяну Василь (Одеса), Горбаль Микола (Київ), Горинь Богдан (Львів), Горинь Михайло (Львів), Гребенюк Григорій (Краматорськ), Зісельс Йосиф (Чернівці), Кандиба Іван (Львів), Красівський Зиновій (Моршин Львівської обл.), Лесів Ярослав (Болехів Івано-Франківської обл.), Лук'яненко Левко (Томська обл.), Муратов Микола (Москва), Приходько Григорій (Львів), Овсієнко Василь (Житомирська обл.), Сапеляк Степан (Харків). На цьому все, про що я хотів сказати.

 

Горинь Б. Поза увагою залишився ряд питань – про вибори, про роботу Львівської обласної філії та інші. Надіюся, що з приводу цих та інших питань висловлять свої міркування виконавчі секретарі УГС.

Голос. Може, проект обговоримо?

Чорновіл В. Ні, хай вже виступлять усі, а потім – проект.

Красівський З. Пани Богдан Горинь і Вячеслав Чорновіл представляли роботу Спілки так, як вона мається на сьогоднішній день. Я хочу поставити всі ці питання у політичній площині, тому що гельсінкські групи як такі були створені після Гельсінської наради і мали сприяти виконанню прийнятих там постанов. Тому що всі тоді розуміли, що уряд, який підписав ці договірні акти, не для себе підписав, він підписав для когось іншого, і вони обов'язково мали б бути в "росейських режимах" і т. д., а тут не обов'язково, бо в Конституції записано, що у нас все прекрасно, в повному ажурі, тут нема що виправляти. 

 

 

Так-от, групи створилися на захист власне цього третього кошика Гельсінкської угоди. Це було започатковано в Москві й пізніше розповсюдилося в Україні, Прибалтиці, Вірменії, Грузії. В Україні за цю справу взялися люди, які так чи інакше були до неї причетні. Це Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Оксана Мешко, Іван Кандиба і ряд інших. Я думаю, що самі гельсінкські групи у свій час, хоч і мали не дуже широку й не дуже глибоку програму, були дуже актуальні. Але час змінився, змінилася вся політична ситуація. І сьогодні виходити з третім кошиком на світ, скажу вам, означає доказувати якусь свою неповноцінність. Я до чого це говорю. Можливо, що в тому є якийсь сенс, що ми з позицій гельсінкських груп виступаємо, що нас буде світ захищати і т. д., і т. д. Це з розрахунку, що "товарищ волк знает, кого в первую очередь сократить". Розумієте? Але я думаю, якщо зібралося таке поважне товариство, такі поважні люди і вони готові сказати у політичному плані якесь слово, то це занадто бідно. Що таке ця конференція? Ви мені вибачте, що я виступаю ніби з позиції критики.

Я виступаю з позиції конструктивних ідей і думаю, що у нашій Гельсінкській спілці надто збіднені проблемні питання. Ставити мову тепер про федерацію – збіднено. Ми повинні дати відповідь самі перед собою, чи ми справді хочемо тієї федерації? Така федерація вже не раз ставилася, та й ми вже стільки живемо у тій "тісній дружбі" з тим "великим братом" і повинні констатувати, що ледве дихаємо.

 

І ми знову, як і в XIX ст., відкинули практику наших передових ідей і вернулися назад, знову ми говоримо, що хочемо федерації. Я думаю, що було б дуже конструктивно, якщо б ми стали у політичну площину, пред'явили всі наші претензії протягом тих довгих століть і запитали б, чому маємо бути з вами – "старшим братом?" Нам треба перед світом поставити точно питання, чого ми хочемо. А як ми будемо те здійснювати і чи будуть нас саджати, чи будуть нам відрубувати голови, чи, може, нам на підносі принесуть вирішення цих ідей – це вже інша справа.

 

Ми повинні усвідомлювати, раз ми замахнулися, що ніхто з тих, хто тепер при владі (а вони всі творили і сталінщину, і брежнєвщину, вони всі залишились), ніхто з них не візьме на себе біле простирадло і добровільно не піде на цвинтар. Ми повинні це усвідомити. Значить, буде страшна, жорстока боротьба. І ми в тій боротьбі будемо говорити: "Дайте нам федерацію", чи "Дайте нам союзну республіку", чи ще щось таке?! Такі мої думки в аспекті політичних міркувань.

 

Тепер хочу сказати, як організаційно може здійснитися тактика цієї роботи. Все,

що було зроблено дотепер, це дійсно надзвичайно велика робота і треба признати за тою ініціативною групою, за тими особами, що вони дуже багато попрацювали. Але я вам скажу, що ця робота не має ґрунтовності, вона має ефект, але не має змісту. Ви розумієте, що видання журналу "Український вісник" у декількох десятках чи навіть сотнях примірників – це мізер, це ніколи нас не посуне вперед. Якщо ми не будемо мати друкарні, якщо "Український вісник" і ті цінні матеріали, які виходять на місці, ті всі розкриття і т. д., якщо вони не ввійдуть до кожної хати, до кожної людини, то ми нічого не зробимо. Це все перетвориться в балаканину. Ми мусимо дуже солідно подумати, хто що може внести і матеріально, і конкретно, і практично. Один може писати, як то завжди було, – один кував шаблю, другий портки тачав, третій шив ходаки, а козак сідав на коня і йшов вмирати. Так воно і далі буде. І мусимо тісно ті функції розподілити, дуже серйозно до того поставитись, якщо ми хочемо, щоби ця справа була серйозною. І кожен повинен змобілізувати всі свої можливості. Те, що ми можемо, в кінці кінців, віддати себе, то само собою зрозуміло, але практика мені показувала завжди, що найлегше ми йдемо сідати, а пізніше оглядаємося і кажемо: "Ой, як мало ми зробили, ми майже нічого не зробили, ми щойно хотіли щось зробити". А сидіти все одно доведеться. Значить, треба конкретно до того взятися і кожному докласти максимум доброї волі. Я знаю, що в кожного є ресурси – і домашні, і особисті, і все, чим міг би він порятувати. Бо ті внески, що про них говорив пан Чорновіл, вони є, але то бідося, то велика бідося – 10 крб., 15 крб. Та що ви на тих 15 крб. зробите? Та для того, щоби організувати друкарню, треба мати якісь засоби!

 

Тепер це можливо зробити. У цьому розрізі й треба думати. Не знаю, як ви віднесетеся до того, щоби щось у тій Декларації додавати, очевидно, то не є те місце, щоби ми тут щось пропонували і вирішували і т. д. Декларація залишиться декларацією, але я як людина, причетна до рухів багатьох десятиліть, вважав своїм обов'язком сказати те, щоби в когось не створилася думка, що таких питань взагалі не існувало. Якщо є якісь запитання, то прошу. Зрештою, я закінчив. Дякую.

 

Горинь Б. (до Володимира Яворського). Почекай, Володимире. Постараємось, щоб усі висловились. Згідно з нашим планом, спочатку виступають члени Виконавчого комітету. Виступило вже два секретарі. Тепер слово має Михайло Горинь.

Голос. Треба, щоб хтось записував виступи.

Горинь М. Якщо тут не запишуть, то там запишуть, нікуди воно не дінеться. (Сміх.)

Голос. Записують, а нам не дають.

Горинь М. А через 25 років доведеться відкривати архіви і ми як знайдемо. (Сміх.) Після того, що тут сказано, мені залишається небагато говорити. Власне кажучи, появилося два погляди на речі. І я би хотів з приводу того дещо сказати. Виступав один із секретарів Виконавчого комітету – Зиновій Красівський – і говорив про свій максималізм у підході до вирішення сучасних проблем. Я хотів звернути увагу наших шановних членів УГС, що в Декларації принципів відзначається, що ми не проти того, аби в УГС входили різні групи з різним спрямуванням, якщо в основних пунктах наших принципів ми не розходимось. Те, що один із секретарів висловив такі думки, зовсім не означає, що він вважає роботу, яка проводиться тут, такою, що її проводити не треба. Зиновій Красівський дуже багато робить для всіх наших неформальних об'єднань. І я вважаю, що якби тої роботи не було, утворилася б така діра, яку дуже важко заткати. Він допомагає і "Українському віснику", і "Християнському голосу", і "Кафедрі", виконує багато іншої роботи. Його позиція є одна з тих, яка може бути об'єктом дискусій. Я хотів звернути увагу на те, що тут говорив Богдан про утворення "фронту", говорив трохи про це і Вячеслав. Мені здається, що ми зараз зустрілися з ситуацією, при якій нашу УГС можемо перетворити у своєрідний "фронт". І програма передбачає це. У ній записано, що членами УГС можуть бути як окремі члени, так і цілі групи людей, різні неформальні об'єднання. То це і є та база, на якій ми можемо утворити "фронт", який не буде ще одним відділом облвиконкому чи обкому компартії, ми утворимо "фронт", який підніматиме важливі проблеми українського буття. Вважаю, що в цьому плані так і треба діяти. Тут говорилося про те, що є група людей, котрі хочуть утворити "фронт". Приходили вони і до мене. Я ознайомився з їхньою програмою і сказав: "Хлопці, та ви настільки вже лояльні, що вам краще бути у начальства додатковим відділом". Такий "фронт" нам не потрібний. Нам не потрібний беззубий рот. Нам потрібний такий "фронт", який вирішував би проблеми української нації, проблеми нашого громадянина в Україні, соціальні і національні проблеми. Якщо ми будемо вирішувати такі проблеми, то такий "фронт" нехай буде. Якщо він не буде вирішувати цих проблем, то кому він потрібний?

 

 

Тепер відносно того, що нам треба робити. Тут багато людей робили той обіжник, про який говорив Вячеслав – нема що багато говорити. Я хотів би звернути увагу ось на що: тут зібралися люди, котрі зробили рішучий крок у житті. Я хотів би. щоб кожен усвідомлював, що цей крок зроблено безповоротно. Я хотів би, щоб та переконаність була настільки глибока, що коли член УГС приходить на збори (партійні, профспілкові, комсомольські чи ще які), він виступає як член УГС і говорить: "Я від імені УГС пропоную ось це, я від імені УГС засуджую ось таке, я як представник УГС вимагаю того і того". Значить, ми повинні з відкритим забралом іти на збори, пропагувати ідею, щоб люди знали: ага, Петро Петрович представляє УГС, що ж він скаже на зборах?

 

Якщо в нас буде активність, буде пропаганда ідей Гельсінкської спілки, буде якийсь вплив на наше життя. І ще одне. Я вважаю, що нам потрібно зараз від окремих громад, окремих груп вимагати впливу на офіційну владу. Що це означає? Сталося там щось. Ми виготовили матеріал, скажімо, листок прес-служби УГС. Негайно передаємо цю інформацію в прокуратуру, обком компартії, облвиконком. І таким чином реагуємо на ті події, що в нас тут відбуваються – не тільки з надією, що "там" їх хтось вирішить, ні. Хай знають, що ми вивчаємо проблеми. Мені здається, що зараз буде стояти питання про те, що кожен має робити. І я думаю, що ми повинні повернути сьогоднішні збори так, щоб задуматися – що ж нам робити? Ми тут зібралися, говоримо про те, що навіть членських внесків не збирали. А як збирати, хто знає який відсоток? Ми сьогодні повинні встановити, що від заробітної плати пропонуємо три відсотки, п'ять чи скільки там – треба домовитись. Щодо матеріальної допомоги, то я вам скажу, що один із наших секретарів – пан Красівський дозволив собі дуже скептично поставитися до членських внесків. У цьому я відчуваю своєрідний прояв вболівання за нашу справу.

 

Голос. Про вибори, Михайле.

Горинь М. Тепер відносно нашої участі у виборах. Оскільки наша Гельсінкська спілка передбачає об'єднання груп, які можуть мати різне ідейне спрямування, то тут щодо виборів є два підходи. Ми вважаємо, що УГС повинна взяти участь у виборах, знаючи, які труднощі нас будуть чекати. Те, що відбулося у Вірменії, дало нам доказ того, що стара практика різних провокацій і різних підтасовок діє і сьогодні. Пройшли два кандидати в депутати від Карабахського комітету і їх не затвердили. В нас таке саме може бути.

 

Ми вважаємо, що сам процес підготовки до виборів, передвиборна кампанія повинні допомогти нам утверджувати і популяризувати ідеї УГС. І я вважаю, що в тому відношенні участь у виборах бажана, але з однією умовою – якщо в процесі обговорення закону про вибори будуть внесені такі зміни, які дадуть можливість брати активну участь у цих виборах. Якщо буде затверджено отой реакційний проект, що є, сумніваюся, що з того щось може вийти. Вважаю, що зараз нам треба взяти активну участь в обговоренні проекту закону про вибори. Зі свого боку я запропонував би:

- прямі вибори колективного президента республіки, тобто Президії Верховної Ради;

- вибори на виборчих дільницях.

 

Маємо практику, що завод, чи, скажімо, ЖЕК висуває кандидата в депутати, а той депутат вибирається всім виборчим округом. Але ми такої реакційної практики підтримувати не можемо. Ми за те, щоб кожна дільниця висунула 5, 7, 10 кандидатів і ми провели вибори, із тих 10 – вибрали двох і таким чином провели агітацію на окремих дільницях. Якщо нам вдасться провести такі пункти, то я думаю, що участь у виборах буде вкрай потрібна.

 

Тепер щодо того, про що говорив пан Красівський – відносно політичної короткозорості. Я думаю, що позлітка з очей (це фраза самого Красівського) вже давно впала і питання торкається скоріше тактики, ніж стратегії. Вважаю, що в цій ситуації, в якій ми знаходимося, легальна активна участь у громадському й політичному житті для піднесення політичної свідомості й громадянської мужності, для того, щоб зняти сорочку страху із людей, нарешті, щоб люди почули себе громадянами, – робота, яку ми робимо, вкрай необхідна.

 

Тепер хочу познайомити вас із документом, який надіслав один з членів УГС, що виражає іншу точку зору. Обговорення цього документа, очевидно, буде цікавим. Григорій Приходько, про якого ви чули, який повернувся з ув'язнення, він виступав на мітингу, зараз у лікарні. Коли я йому повідомив, що в нас будуть установчі збори, він вважав за необхідне написати записку і оголосити її. Читаю цю записку.

"Записка

Стратегічним завданням руху відродження на першому етапі є досягнення такої свідомості, яка дозволяє воскресити, виокремити свою націю з маси народів, чітке усвідомлення меж, які відокремлюють свою націю від інших. На сьогодні маємо інтегровану свідомість, яка втілилася в тезі про нову історичну спільність – "советский народ". Сьогоднішня свідомість українця не дозволяє йому зрозуміти, що війська, які воюють в Афганістані, не є нашими, тобто українськими військами. Також сьогоднішній українець вважає, що СРСР – це наша держава і доходить до того, що українець більше цікавиться погодою в Москві, ніж у Києві. В його свідомість засів стереотип Москви як центра світу, як столиці нашої держави. Тож він гадає, що та погода, яка є в Москві, завтра чи післязавтра буде у нас. Українець вважає СРСР своєю батьківщиною, не задумуючись над тим, чи казахи згідні, щоб українець привласнював їхню землю. Ця інтегрована свідомість веде українців по всій імперії, де вони нав'язують іншим народам свої вироджені ідеї. Причиною лиха української нації є, зокрема, те, що українці прагнуть правити російською імперією. Крім того, такі українці спричиняються до лиха інших народів. Кожний московський чиновник з українців діє інтегровано на всю українську націю, навіть якщо він не виступає проти національної окремішності. Діє сила прикладу і кар'єристський потяг. Іншою причиною лиха української нації є те, що українці схильні підпорядковувати фундаментальні проблеми національного буття тактичним завданням. Скільки вже було тих українців, які гадали, що, забравшись на московську посаду, круто змінять долю нації. Нічого, крім розчинення національної свідомості в позанаціональному конгломераті й між українців як прислужників імперії, вони не домоглись і не могли домогтися. Пишу цю записку, щоб взяти участь у дискусії в ставленні УГС до виборів народних депутатів СРСР. Не можу погодитися з думкою, що користь, яку дасть передвиборна трибуна і трибуна в Москві, компенсує шкоду, яка буде нанесена усвідомленню окремішності. Сама участь УГС у виборах, у виборний парламент буде сприйнята масою як визнання Спілкою Совєтського Союзу як своєї держави. Якщо таке допустиме для членів УГС, то тим паче воно є допустимим рядовому українцеві, бо не має значення, що говоритиме з московської трибуни депутат від УГС, значення має те, що депутат є членом вищого законодавчого органу СРСР. І хоч він буде там опозиціонером, але опозиціонером совєтським. Це і діятиме інтегровано на свідомість українців, і це в очах інших народів створюватиме про українців імідж посібників імперії. Доцільною є участь УГС у виборах до місцевих рад, бо в цьому випадку депутат буде національним опозиціонером колоніальної адміністрації. В цьому випадку не йдеться про визнання імперії, бо УГС обмежує свою діяльність межами України, тобто вона не стає причетною до лиха інших народів, а навпаки, вона виступатиме захисником інших національностей в Україні й захищатиме їх від імперської політики денаціоналізації.

 

Вітаю учасників шановного зібрання і бажаю щирих конструктивних дискусій.

28.10.88 р.                                                                                                                                                       Григорій Приходько". 

 

  

Голос. А хто захищатиме українців у Казахстані, на Кубані, на Далекому Сході?

Горинь М. Це запитання треба було б поставити Григорію Приходьку. Думаю, що зараз тяжко це зробити. Я зачитав записку Григорія. Це, так сказати, ще один погляд, з приводу якого можна було б дискутувати. Чи не варто було б зробити дві частини в наших зборах? Спочатку поговорити про те, що ми тут вислухали, а пізніше торкнутися питань організаційних? Тоді з доповіддю виступив би Володимир Яворський. Як ви дивитесь на те? Бо ми говоримо, говоримо, а обговорення нема.

Голос. Будемо говорити, бо тут тільки три чи чотири особи виступило, а інші також хочуть висловитися з цих та інших питань.

Хмара С. Я, наприклад, хочу виступити.

Горинь Б. Прошу, говоріть.

Хмара С. Прослухавши все, що тут говорилось, а багато було сказано актуального, хочу висловити деякі свої думки. Мені здається, що нам потрібно нині чітко визначити пріоритети майбутньої праці УГС і питання, як нашу організацію перетворити в масову. Без масовості нічого не досягнемо, без чітких пріоритетів ми будемо блукати манівцями. І те, і друге ні до чого нас не приведе. Тут говорилося про вибори. Як ви знаєте, невдовзі почнеться кампанія так званого обговорення, яка нічого не дасть. Будемо відвертими: маємо колосальний досвід, знаємо, що кампанія так званого обговорення реакційних сил про вибори (значно реакційніших, ніж вони були досі) нічого не дасть, крім окозамилювання і збаламучення населення. Думаю, що взяти участь в обговоренні цього проекту закону потрібно, але з чітко визначеним акцентом. Проект від першого до останнього пункту реакційний, антидемократичний – ще більше реакційний, ніж попередній закон про вибори. Це свідомо передбачено керівництвом, бо старі правила давали хоч якусь маленьку можливість прориву опозиційних кандидатів. Нові правила не дають такої можливості. І мені здається, що в такому ракурсі треба через членів УГС проводити кампанію. Якщо цей проект буде прийнято як закон, обов'язком кожного члена УГС буде ведення безкомпромісної агітації за бойкот виборів. Така моя думка відносно цього.

 

 

Отже, висуваємо дуже важливе питання, як треба всім діяти. Поки не буде політичного механізму, який би міг допускати участь представників народу у вирішенні питань чи то на рівні республіки, чи навіть на рівні Союзу, в першу чергу на рівні республіки і регіонів республіки, поки такого механізму не буде, ми далеко не зайдемо, без вирішення цих питань нікуди не просунемося, які б ми не мали пожертви, скільки б нам примірників не видрукували. Трішечки піднімемо свідомість – це добре, але це надто мало. Ми повинні на кожному кроці і в самій республіці, й за її межами, в СРСР і за межами СРСР кожного дня пам'ятати, що в Україні панує найреакційніший режим, брежнєвський режим на чолі зі Щербицьким. І ми не повинні тепер вже церемонитись і вказувати, що Щербицький досі керує в Україні з волі Москви. Коли ми цього не скажемо, за нас ніхто не скаже. Ви бачите: радянська пропаганда досягає задуманої мети. Якщо так буде розвиватися дальше, то нам будуть відрубувати голови – не всім, а вибірково, як це завжди робилось. Західні країни вже наввипередки біжать з мішками кредитів в СРСР. І безперечно, які б ці кредити не були – десятки чи сотні мільярдів, вони не вирішать проблеми в системі, яка панує нині в СРСР, бо її неможливо вирішити. Але вони залатають діри і – що найбільше небезпечно – у нашого обмеженого керівництва породять ще раз надію втриматися при владі, роблячи акцент на іноземну допомогу і на внутрішній терор. І будуть так душити нас.

 

Це найголовніше. Люди все розуміють і підтримають нас. Питаю декого: "Ви підписали б петицію під вимогами усунення Щербицького від влади?" – "Безперечно", – чую відповідь. Цікаво, що люди скоріше відгукуються на те питання, ніж на питання про звільнення Макара. А чому? Тому, що совєтська пропаганда зробила багато, щоб залякати людей. Оскільки правова культура ще на низькому рівні, то панує якийсь страх, якийсь сумнів, вони не знають Макара, а тому вагаються з відповіддю. А Щербицького знають всі. Думаю, що таку кампанію нам треба почати. Нам нічого втрачати. Або ми втратимо все, або вирвемося з тієї прірви.

 

І, найголовніше, щоб ми могли якось працювати. Безперечно, внески – це добре, але то технічне питання, яке можемо вирішити продовж трьох-п'яти хвилин. Вирішимо, що три чи чотири відсотки від зарплати, так і буде, це не проблема. Головне питання в іншому: як ми перетворимо УГС в масову організацію. Я хочу сказати, що мене дивує, що у Львові так мало членів УГС. Я не знаю, як буде дальше, всяко буває, бувають "заморозки", терор. Можливо, частина вичікує, але ситуація змінюється з кожним днем, передбачити якусь дальшу перспективу важко. Річ не в тому. Наше завдання: масовість організації. У Червонограді ми доганяємо по членству Львів, фактично у нас вже є 30 членів УГС. Це тільки початкова стадія. Буде більше, запевнюю. Інша справа – як поставити потім роботу. Спочатку потрібні люди, щоб було з ким працювати, а потім вже будемо секції творити. Думаю, що це зараз не настільки актуальне. Головне, як залучити людей, щоб були люди, серед яких виділяться активісти, буде видно, хто на що спроможний, хто як себе зарекомендує.

 

Що для цього потрібно? Розповсюдили Декларацію принципів. Люди читають, люди майже на сто відсотків сприймають її позитивно. І як би нас не критикували і зліва, і справа, при всій моїй повазі до пана Красівського, хочу сказати, що на цей день головне завдання – активізувати населення, відродити почуття гідності й обов'язку. Знаємо, що на Україні – страхіття. Почуття гідності пропало в основної маси населення. Люди кажуть: "Та вже що буде, то буде". Їх вже навіть не лякає Чорнобильська катастрофа. Коли я повернувся з ув'язнення, почав говорити, мене огорнув жах: пасивна байдужість до того, що сталося, люди пасивно вмирають. Тому ми повинні відродити почуття гідності й почуття обов'язку. Скажете, що це ілюзії. Ні, ми знаємо, для чого існує держава. Якщо народ не усвідомлює потреби мати власну державу, значить, він не на повноцінній стадії розвитку. Поки що державне мислення в Україні дуже-дуже обмежене, тобто в основної маси населення немає державного мислення1 але вийти на нього ми зможемо тільки піднявши ці два елементи: почуття гідності та почуття обов'язку. І якщо ми перетворимо цю масу в організовану силу, то відразу ж поставимо радикально максимальні вимоги, що записані в Декларації. Партійні чиновники знають, чого ми хочемо, знають краще, ніж ті, з якими ми проводимо роботу. Не треба лякатися, що тут не поставлена кінцева мета. Кінцева мета буде реальною, якщо зуміємо завоювати людей, збудити в людей такі бажання, які потрібно. А про це якраз мова.

 

Як досягти масовості? Якщо на заводі "Електрон" в кожному цеху буде по одному члену УГС, то кожен із них обов'язково повинен виступити на відкритих партійних зборах, на профспілкових, на загальних, на ще якихось і сказати щось слушне. Заявивши, що він член УГС, вести в свою сторону пропаганду, закликати: "Вступайте до УГС! Не бійтесь, бо все одно нам виходу нема, ми стоїмо на грані катастрофи – не тільки державної, а й біологічної. Під загрозою наша земля. Якщо ми не запротестуємо нині, то завтра наші покоління просто не будуть мати де жити. Не буде життєздатного середовища для них".

 

Приблизно так можна говорити. Я, може, трохи розтягую, вибачте. Я хочу сказати, що роздаємо Декларацію принципів, люди читають, схвалюють, але живе слово нічим не можна замінити. Треба з кожним поговорити і поставити конкретно запитання: а на що ж ви сподіваєтесь? Невже ви сподіваєтесь до обіду дожити, а після обіду повільно вмирати? Вмирати в радіоактивному отруєнні, в отруєному дозвіллі і т. д. Подивіться, що вас чекає.

 

Треба пов'язувати розмову з конкретними соціальними умовами на місці. Такі розмови дуже добре сприймаються в нас, у Червонограді. В липні місяці було масове отруєння молдавськими помідорами і південноукраїнськими кавунами. Безперечно, ми не проминули, щоб не використати це. Говорили: "Ось що чекає вас завтра і ваших дітей, загинуть ваші діти". Люди беруть ручку і заповняють анкету про вступ до УГС. Ось так. Без цього ми не підемо нікуди. Кожне твердження ілюструвати конкретним прикладом, пов'язувати з конкретними соціальними умовами на виробництві, з конкретною політичною ситуацією.

 

Якщо ми будемо говорити, що нашу мову, культуру душать, то все це зрозуміло, але воно якось віддалене, воно не стискає за серце. Треба знайти таку форму (в залежності від колективу, де ведеться робота), такі слова, які викликали б струм, щоб людині хотілося щось робити. І мені здається, що справа зрушиться з місця. Може, я щось випустив?

 

Горинь Б. Надійшла пропозиція щодо регламенту. Члени Виконкому говорили без обмежень, але оскільки є багато бажаючих виступити, треба буде дотримуватись регламенту.

Голос. Мені здається, що пункт про симпатиків в УГС краще було б зняти.

Інший голос. Ні, ні! В якійсь мірі цей пункт створює психологічну атмосферу людям, які сумніваються, які бояться зайняти чітку позицію. Це для них цей пункт.

Чорновіл В. Ми знаємо генерального директора, який хоче стати членом УГС. З певних міркувань, ви знаєте, ми не будемо говорити і пропонувати, щоб він заповнив анкету, чи, можливо, якому-небудь членові обкому, якщо такий буде (сподіватимемось, що такий буде). Хай він залишається поки що закритим членом. Вважаю недоцільним створювати психологічну атмосферу, яка буде відштовхувати людей від того питання, що необхідно нині. Наша організація не професійна. Вона не має обмежень якогось професійного характеру. Це не ваша особиста справа. Якщо ви не про себе піклуєтесь, значить, ви громадський активіст і це дає вам право бути членом УГС. Значить, у вас двері відкриті всім – від прибиральниці й до академіка.

Голос (жіночий). Маю враження, що дійсно не всі підпишуть анкети. А ваша думка дуже гарна – закриті члени. Я знаю багатьох викладачів. Вони бояться переслідувань і репресій, а так вони будуть впевнені, що то не піде нікуди, тому я за те, щоб були відкриті й закриті члени Спілки.

Чорновіл В. Це те ж саме, що симпатики. Ми ж їх не розкриваємо. Ми ж записали: хто не хоче, то може бути неоголошеним.

Горинь М. Ми повинні тут познайомитися. Хто виступає, той повинен сказати: "Я Петро Степанович Оверчук. Працюю там-то, живу там-то, займаюся тим-то. Мені стільки-то років. Я поступив в УГС тоді-то". А після цього вносити пропозицію.

Горинь Б. Прошу. Зоряне, вам слово. Рук багато, але не всі зразу. Прошу дотримуватись регламенту.

Попадюк З. Я, Зорян Попадюк, працюю бригадиром у Самборі. У Декларації УГС багато сказано про засади, на яких базується УГС. Вони ніякі не прибалтійські, а ліберально-демократичні. Про те, мабуть, треба чітко сказати, бо УГС починає своє існування з Гельсінкського заключного акта, в якому сказано про права народу, про права кожної окремої особи. Мабуть, тоді, коли ми складаємо декларацію, треба точно сказати, які ж то права кожного народу, на що кожен народ може розраховувати в історії, чи він повинен вмерти, чи він не повинен вмирати. Так само, як і кожна особа – які вона повинна мати права.

 

В Україні існують дві ідеології, якими не можемо нехтувати. Це ідеологія офіційна – марксистсько-ленінська, а з другого боку – теорія так званого українського націоналізму. Мабуть, Гельсінкська спілка повинна знайти своє місце (третє чи як) між тими ідеологіями, щоб не склалося враження, що ми, використовуючи націоналістичну ідеологію, прагнемо і до цілей, які ставить ця ідеологія. В цьому нас звинувачують не тільки в Союзі, а й за кордоном, називаючи націоналістами. Хоч, мабуть, це не так. Ось такі моменти.

 

Чорновіл В. Треба сформулювати пропозиції. Сформулюйте чітко.

Попадюк З. Мабуть, треба чітко сформувати ідейні засади Гельсінської спілки, якими мають бути ліберально-демократичні принципи, що закладені в Гельсінкському акті. На них треба було б особливу увагу звернути, щоб всі знали, хто такі члени УГС і чого вони хочуть, щоб вони мали можливість сперечатися з тими, які переконують, що УГС – організація націоналістична, або, навпаки, що організація комунізмом пахне. І такі є, і такі є.

Чорновіл В. Я хочу тільки репліку. Ми зараз готуємо збірник. Уже Загальна декларація прав людини перекладена на українську мову і віддрукована значною кількістю примірників. Зараз вже скінчили друкувати Пакт про громадянські, соціально-економічні й політичні права та Заключний акт. Все це вийде окремою брошуркою з нашою невеличкою передмовою. Ці правозахисні документи ми видамо окремо.

 

Відносно того, яка наша ідеологія, Зоряне, то напиши зауваження до Декларації, а ми обговоримо їх на конференції. Справді, може, треба чіткіше сказати. Але, щоб це не було лише побажанням, треба у письмовій формі подавати всі зауваження до Декларації.

 

Голос. Хочу сказати про тих людей, що симпатизують нам. Я взявся за цю справу на заводі. Наш завод невеликий, та й бетонщики трохи обмежені люди, але я врахував реальний стан і сподівався, що нас буде чоловік 5-10. Коли ж прийшов до практичної справи, то тут та ж сама проблема. Вони кажуть: "Я буду тобі в усьому помагати, я готовий помагати, але в мене дочка поступає до університету. А я на квартиру в черзі стою, а я те, а я се..." Тому треба все це враховувати. Це раз. Я пропоную не відкидати пункт про тих, хто нам симпатизує. Треба активно залучати до роботи тих, що нам помагають і симпатизують, щоб вони були активними. Що потрібно для цього? Треба давати їм реальні завдання. От ми не маємо друкарні й не можемо друкувати журнал "Український вісник" 100-200 примірників. Вони можуть нам допомогти в цьому. Можемо поширити кілька тисяч Декларації принципів. Кожен член УГС на своєму заводі повинен сміливо заявляти: "Я такий-то, член УГС". Якщо так будуть говорити, то інші будуть набиратися сміливості. Вважаю, що першочергове завдання – створення релігійних секцій, бо на тому побудована наша духовність. Які в мене пропозиції у цьому відношенні? Треба набрати ентузіастів. От у нас були мітинги. Дуже то виховне дійство для всього Львова і населення. Ну, а такий момент, котрий ми не використовуємо, можливо, навіть більше. Який? От ті ж люди, хай обмежено (ми не можемо по всій Львівській області), візьмемо якийсь район для експерименту, щоб пішли ті люди до церкви як віруючі. А член секції роздає в церкві нашу Декларацію. Виховний момент буде дуже великий. Люди бачать, приходить такий-то, не боїться. Це означатиме, що ми захищаємо й релігійні ваші права. Якщо у вас є якісь проблеми, говоріть, ми будемо допомагати, вирішувати.

 

Чорновіл В. Пора переходити до обрання голови Львівської обласної організації УГС. Пропоную на цю посаду Богдана Гориня. Він від початку оприлюднення Декларації принципів почав працювати як голова, активно проявив себе як голова комітету захисту Івана Макара. Під його керівництвом зроблена чимала робота, підготовлено два інформаційні бюлетені, присвячені Івану Макару, налагоджено зв'язок з інформаційними службами української діаспори. Про все це ви знаєте. Моя пропозиція, щоб Богдан Горинь був обраний головою Львівської обласної організації УГС. Прошу проголосувати. Всі – "за". Вітаю, тебе, Богдане. Тепер ти – затверджений голова Львівської обласної філії УГС".

 

  

Моїм заступником став активний угаесівець Володимир Яворський, людина великої енергії, діяльна, ініціативна. Шкодила йому емоційна невгамовність і гіпертрофований радикалізм. Якщо б не ці вади, Яворський мав усі дані, щоб зайняти відповідне його таланту місце в українській політиці. Проте, крім вад, які в кожної людини мають свою специфіку, Яворський – яскрава особистість, заслуговує на те, щоб його ім'я було вписане в історію українського національно-визвольного руху кінця 80-х – поч. 90-х рр. XX ст.

 

Народився Володимир Іванович Яворський 26 травня 1953 року у м. Пустомити Львівської обл. Мати працювала в аптеці фармацевтом, а батько на вапняному заводі – інженером. 1959 р. батьки разом із шестирічним сином переїхали на проживання до Львова, де Володимир почав навчання в середній школі № 55, яку закінчив у 1971 році. Восени того ж року поступив до Львівського державного університету ім. І. Франка на український відділ філологічного факультету. У зв'язку з вкрай задушливою атмосферою університетського життя, жорстокого переслідування всякої вільної думки Яворський, будучи від народження бунтівною натурою, покинув навчання, після чого його забрали на два роки до армії, з якої в грудні 1975 р. повернувся до Львова. Працюючи на різних випадкових роботах, активно займався самоосвітою. Не бажаючи лицемірити, свідомо перебував на найнижчих щаблях суспільної драбини. За зв'язки в студентські роки з деякими інакодумцями мав періодичні "профілактичного" характеру розмови в КГБ. Маючи намір стати письменником, у літній період з пізнавальною метою багато подорожував по Україні та інших республіках Радянського Союзу. Восени 1977 року влаштувався кочегаром газової котельні, самотужки займався вивченням різних світових релігій. На основі вражень від життя почав писати невеликі прозові твори, які відмовлялися друкувати тодішні журнали. 1980-го одружився, через рік перейшов працювати у велику виробничу котельню в локомотивному депо "Львів-Захід". Членом Української гельсінкської спілки став у перші дні після її заснування. Незмінний член ради ЛОО УГС, відповідальний за випуск щотижневої хроніки УГС "Інформатор". Після незаконного звільнення з праці за громадсько-політичну діяльність Яворський отримував платню з фонду УГС. Дружина працювала інженером-гідрогеологом, а дочка Наталя навчалась у середній школі м. Львова. Володимир не любив розповідати про свій життєвий шлях. Написана ним на моє прохання автобіографія – це всього кілька речень.