Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 7. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 24 бер. 2014 р., 12:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 квіт. 2014 р., 11:49 ]

Лист В. Чорновола

При зустрічах зі мною і братом Михайлом Чорновіл як ініціатор створення УГС неодноразово піднімав питання необхідності чіткого розподілу обов'язків між нами трьома, втаємниченими в ідею створення політичної структури, що стали співавторами її програмного документа і фактичними засновниками УГС. Логіка аргументів Чорновола була такою. Щоб організація мала силу і перспективу, мають бути створені обласні структури, тому необхідно негайно вирушати в обласні, а навіть важливіші районні центри і де тільки є наші люди організовувати ініціативні групи для створення мережі УГС. Коли у тому чи іншому центрі буде підібрано два-три десятки людей, треба негайно проводити установчі збори, щоб надати організаційній структурі і її керівництву легітимність. Тому треба домовитися, хто куди поїде. Зважаючи на те, що я зв'язаний працею в Картинній галереї, маю контакти із людьми, які приходять на виставки, екскурсії та лекції, і не маю можливості на поїздки в інші області, моє завдання – формування Львівської обласної організації УГС. Це фактично означало, що я виконуватиму роль "наказного голови" обласної організації до часу, поки не відбудуться установчі збори, які оберуть легітимного голову. Таких "наказних" голів Чорновіл мав намір вишукати й призначити у східних областях України, куди через день-два готувався від'їхати. Брат Михайло Горинь повинен був подбати про створення угаесівських осередків у західних областях України.

 

Перед від'їздом до Києва з думкою ініціювати створення столичної УГС і прозондувати можливість створення груп УГС в Черкаській та Донецькій областях, Чорновіл отримав повідомлення, що 20 липня 1988 р. його викликає УКГБ. Як наслідок цього виклику у львівських газетах 22 липня було надруковано таке:

 

"Управління КГБ УРСР по Львівській області повідомляє

20 липня цього року в управлінні КГБ УРСР по Львівській області оголошено офіційну пересторогу жителю міста Львова Чорноволу В. М., без певних занять, у зв'язку з тим, що він робить спроби організувати протиправну діяльність, спрямовану на розпалювання націоналістичних настроїв і здійснення інших дій, які суперечать державній безпеці СРСР. Виготовляє, розмножує і розповсюджує політично шкідливі документи, передає їх за кордон, де вони використовуються підривними центрами на шкоду радянському державному і суспільному ладові. Брав активну участь у групових діях політично незрілих осіб, які допускали непокору законним вимогам представників влади і підбурювали до антигромадських дій.

 

Про зроблене відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР попередження Чорноволу В. М. повідомлено прокурора Львівської області". 

 

Про повідомлення прокуратури Чорновіл дізнався вже в Києві. Згадує він про нього у переданому через дружину Атену листі, адресованому братові Михайлу і мені, в якому докладно розповів про київські справи, висловивши цілий ряд цікавих пропозицій.

 

"Добридень, Михайле, Богдане!

Атена (Пашко) збирається в дорогу, маю всього кілька хвилин, тому коротко про найважливіше. 

Виїзд свій вважаю продуктивним. У Києві створено обласну організацію УГС на чолі з Олесем (Шевченком). Були голоси незадоволення, що з ними не узгоджено Декларацію і Статут, але я то згладив. Добре, що провели резолюцію про підтримку УГС представниками УКК, "Громади" і фракцією ДС (про членство в ДС я сказав своє "фе", думаю, що подіє). Домовився у Києві про постійну друкарку. Підготовив і передав у Москву, Париж кілька "Листків прес-служби УГС". Дали з Павлом (Скочком) киянам предметний урок, як потрібно оперативно реагувати на події, витискаючи з них усе, що можна. (У зв'язку з розгоном київського мітингу була піднята на ноги не тільки місцева влада, а й кореспонденти "Бі-Бі-Сі", "Рейтера", інших агенцій, "Гласность", МОПЧ та ін., організоване інтерв'ю Шевченка, яке через дві години звучало по "Бі-Бі-Сі", і т. д. В Парижі в "Русской мысли" готується українська сторінка.) Створено групу УГС в Умані, вишукую людей на Черкащині. Думаю, губити час на статтю в "Сов. культуре" не раціонально. Може, як хочете, напишіть самі. Я хочу якнайшвидше закінчити експрес про львівські мітинги, щоб показати, що там було насправді. Адже по цій лінії вони ведуть наступ аж до кримінальної справи включно.

 

У Вільхівці умови для роботи ідеальні, експрес потребує ще кілька днів, їхати на 4.VIII у Львів і губити час не хочу. Мітингу не буде, а з колізіями ви справитеся краще за мене (Богдан мав би категорично перебирати ініціятиву в усіх львівських справах на себе, підписуючись як голова Львівської обласної організації УГС – так вже зголошується в Києві Олесь (Шевченко). Буду в Києві 5.VIII на могилі Бориса Дмитровича. Звідти міг би передати до Львова готовий експрес — і візьму курс на Донецьк чи Харків. Поширення УГС – це сьогодні найголовніше. Треба негайно виробити такий обіжник для місцевих організацій і груп, чим займатися людям, бо без негайної дії і розголосу організація згине чи захиріє. Цим займуся, як тільки скінчу експрес. Ще хотів би проскочити по Черкаській області (тут є активні люди) і, може, заглянути на Кіровоградщину.

 

Павло (Скочок) каже, що ви готуєте листок (саме листок – сконденсована, без зайвих розбалакувань, динамічна форма!) про події у Львові в четвер. Добре б його найшвидше запустити! Хай це буде "листок прес-служби, ч. 6"). Попередні п'ять:

1. "Обережно: провокація..." (ми дуже затягнули з заявами Кузьо і Тейлора, а КГБ в пресі на те постійно тисне...);

2. "Спростування в "Комс. правду";

3. "КГБ лякає..." (про попередження КГБ);

4. "Дійшли до ручки..." (про київський мітинг);

5. "Звернення до неукраїнців".

 

З того передаю, що маю ("Спростування "Комсомолці", здається, лишав, бо вже не маю. Все розходиться – сам і друкую). Треба запустити поширте в люди.

 

До речі, Павло (Скочок), може, щось накрутив, коли казав, що ви заперечували проти згадки в "Зверненні до неукраїнців" мого попередження з КГБ. Не розумію. Адже це друге відоме мені таке офіційне попередження в СРСР. Інше було Васильєву, керівнику "Памяти". Нас хитро причепили до російського шовініста, мовляв, теж розпалюємо "міжнац. ворожнечу".

 

Не розумію також, з яких джерел укр. "Свобода" повідомила, що такі ж офіційні попередження пред'явлені Набоці, Орисі (Сокульській), Олесю (Шевченку) та ін., з ким просто "розмовляли" перед мітингом, а також всім перерахованим у повідомленні Львівської прокуратури. Там "кримінальна справа" заведена по факту мітингів, а не на названих осіб, які проходять поки що як свідки. Якщо вважаєте, що моє прізвище мозолить очі, викиньте. Але як тоді бути з фактом, що це єдиний випадок, коли КГБ (не прокуратура, а саме КГБ) виявило себе прямо, офіційно. Я таких речей не розумію. Якщо треба якоїсь противаги, поставляйте всі прізвища, які захочете, бо це документ без підпису, тобто колективний. Правда, я передав його вже в Київ і просив передати в Москву і далі, бо звідси погано зв'язуватися. Але для внутрільвівського обігу робіть з ним, що хочете.

 

До речі, цікавий факт. Мені пред'являли дещо інший текст попередження, ніж той, що з'явився у львівській пресі. Вони зреагували на мою негайну заяву в Москву й за кордон ("КГБ лякає...") і для газети відредагували. Замість "міжнац. ворожнечі" поставили "разжигание националистических настроений", зате згадали про "размножение и распространение националистич. вредных документов" з натяком на "УВ" ("Український вісник") (там було: "снабжает западные подрывные центры информацией, используемой во вред...", додали згадку про "гос. безопасность". Зате зм'якшили про мітинги (там було "организовывает", а в газеті – "принимал активное участив").

 

Передачі "Свободи", які тут слухаю, ганебні. Треба виходити на "Бі-Бі- Сі" і рос. "Голос", які всі слухають. Дав Гінзбургу Богдана (Гориня) телефон і просив дзвонити в п'ятницю після 19.00.

 

Можна було б гарно відповісти Андреєвій про "імунітет", показавши демографічний імперіалізм в СРСР і спростувавши балакання про шлюби і т. ін. (такий імунітет щодо громадянства, квот на постійне проживання існує в усіх демократичних країнах, що не перечить вільному пересуванню людей). Може, Михайло це зробив би (його не так зачеплено) – і дати як листок.

 

Уже ніколи писати, треба їхати.

 

Обіймаю.                                                                                                                                                                 Славко

Р. S. Михайле! Передай для нас (бо і Скочок поїде в мандри) крб. з 300-400, бо довелося в Києві потратити, а брав мало" (Лист зберігається в архіві Богдана Гориня).

 

Окремі місця листа В. Чорновола потребують коментарів. Зокрема, такі. Чорновіл пише: "У Києві створено обласну організацію УГС на чолі з Олесем (Шевченком). Були голоси незадоволення, що з ними не узгоджено Декларацію і Статут, але я то згладив. Добре, що провели резолюцію про підтримку УГС представниками УКК, "Громади" і фракцією ДС (про членство в ДС я сказав своє "фе", думаю, що подіє)".

 

У багатьох своїх публікаціях Олесь Шевченко пов'язує проведення установчих зборів Київської обласної організації УГС із приїздом до Києва в кінці липня 1988 р. Вячеслава Чорновола. Однак це не відповідає дійсності, оскільки приїзд Чорновола пов'язаний не з проведенням установчих зборів, а з ініціюванням створення Київської обласної організації (якої ще не було, бо не було ще членів УГС). Необхідно зазначити, що київська організація створювалась у великих муках. УКК хоча й дав згоду підтримувати УГС, але не хотів розлучатися з культурологічною діяльністю, був проти того, щоб УГС створювалася на базі УКК, а тому кілька місяців "буксував" входження в УГС на правах колективного члена, та й не усі члени УКК були готові стати членами відверто політичної структури – в УКК їм було набагато затишніше. Не краща ситуація була в інших областях. Поспішно створені деякі обласні організації і групи УГС виявилися не здатними проводити активну працю, не говорячи вже про відсутність у них сил для проведення масових заходів – мітингів і демонстрацій на такому рівні, як вони проводились у Львові.

 

Лише через п'ять місяців Київська обласна організація УГС спромоглася провести свої установчі збори, про що свідчить "Листок прес-служби УГС" № 41 від 21 листопада 1988 року, в якому читаємо:

 

"20 листопада 1988 року відбулись установчі збори Київської філії Української гельсінкської спілки. Близько 70 учасників зборів одностайно підтримали Декларацію принципів УГС, опрацювали й прийняли статут Київської філії УГС... Збори надіслали до Верховної Ради Української РСР звернення про необхідність узаконити українську національну символіку – українські національні герб і прапор, які мають історію набагато славетнішу, ніж офіційні символи, введені за Сталіна 1949 року".

 

У листку прес-служби немає жодного слова про те, як проходили збори, хто на них виступав, які було порушено питання. Про згоду УКК ввійти повним складом (при одному "проти") у структуру Київської обласної організації УГС згадує в листі до мене Віталій Шевченко. Це ще одне підтвердження трудного становлення Київської обласної організації УГС, що стала легітимною структурою щойно 20 листопада 1988 р.

 

Та повернемося до перебування В. Чорновола в Києві, де він з властивою йому енергією і організаційним розмахом завершив листок прес-служби УГС ч. 1 і зразу передав його за кордон. Цей документ заслуговує на те, щоб його передрукувати, оскільки дає уявлення, яку нелегку боротьбу доводилося вести з комуністичною владою, її репресивними органами – КГБ, прокуратурою і міліцією. Отже, місце для документа.

 

"11 липня 1988 року. Листок прес-служби УГС, ч. 1.

 

Обережно: провокація, або як деякі органи

"допомагають" нам у перебудові

24 квітня в органі ЦК КПУ "Правда Украины" з'явилася стаття П. Богатирчука "Осторожно: фальшивка, или Как они "помогают" нам в перестройке". Почавши з розповіді про якусь листівку, нібито перевезену з-за кордону і поширену в Києві та Донецьку, автор хитромудрим способом перекинув від неї місток до журналу "Український вісник" – органу Української гельсінкської спілки (тоді ще групи). Нібито англійський турист Камерон Тейлор, затриманий в Києві з "целой грудой враждебной нам литературы", віз ті книги у Львів для видавців "УВ" Чорновола і Гориня. У Тейлора буцімто була вилучена ще і записка такого дивного змісту: "Він повинен дещо передати для редакції "Вісника" і готовий забрати з собою що треба". Послав англійця нібито член ОУН Тарас Кузьо із Лондона.

 

Версію київської газети про посланця до "Вісника" підхопила неперебірлива львівська преса і навіть "Комсомольская правда".

 

Оскільки ні книг, ні ще "дечого" редакція "УВ" в Англії не замовляла, а прізвище Кузьо побачила вперше в київській газеті, вона звернулася до свого закордонного представництва з проханням провести розслідування. Ось що з'ясувалося: 23-річний шотландець, соціаліст за переконаннями, справді взяв із собою декілька книг різними мовами. Серед них не було згаданих в газеті книг "Українська Повстанська Армія" і "Дев'ять років у бункері", натомість були книги Лавріненка "Розстріляне відродження" (про сталінське нищення української літератури), спогади прозаїка Уласа Самчука, один номер "Українського вісника". Книги Тейлор збирався віддати комусь на свій розсуд у Києві, найшвидше – одному з музеїв. Ніяких доручень до редакторів "УВ" він не мав, бо про них навіть не чув. Ніякої записки для "Вісника" у нього не було. Затриманий з книгами і заляканий "десятьма роками Сибіру", турист погодився взяти участь у провокації. Його привезли до Львова, повернули йому книги і залишили в готелі "чекати" посланця від "Вісника", якого, очевидно, збиралися якимось чином заманити. Операція чомусь не вдалась, у розгубленого британця знову відібрали книги, а його витурили додому. З'ясувалось і з листівкою, якої у Тейлора, до речі, не було. Виявляється, це текст, вперше оприлюднений в московському незалежному журналі "Гласность", звідки його передрукувала якась українська газета в Парижі (цей переклад і цитувався в київській газеті). Вельми сумнівною була потреба таємно завозити до СРСР текст – тут же написаний і надрукований. У всякому разі до "УВ" ця листівка причеплена у статті П. Богатирчука штучно.

 

Невдовзі нам телефоном передали заяви для преси згаданих у газетних статтях Тараса Кузьо та Камерона Тейлора, а кілька днів тому надійшли поштою і оригінали цих заяв, які друкуємо без скорочення.

 

Заява для преси

24 квітня 1988 року газета "Правда Украины" надрукувала статтю під заголовком "Увага: фальшивка", в котрій мене звинувачують у членстві в Організації українських націоналістів (ОУН) і в тому, що я – заступник редактора журналу "Совєт Юкрейнєн Аферс" – вкрай націоналістичного видання.

 

Я не є і ніколи не був членом ОУН, хоча і не бачу нічого злого в тім. Сам факт, що мене звинувачує в цьому КГБ (правдивий автор статті в "Правде Украины"), є безглуздям: всілякий чесний українець, який мав би вибір, волів би бути членом ОУН, ніж членом КГБ, яке вчинило багато злочинів проти українського народу. Прошу подивіться на недавні статті в радянській пресі, з яких видно, що більше як 50 мільйонів людей погинуло за часів Сталіна від рук попередника КГБ – ГПУ і НКВД. Коли ці злочинці будуть засуджені за злочини проти людства?

 

Відносно журналу "Совєт Юкрейнєн Аферс". Я справді був заступником редактора цього видання, але називати його націоналістичним справді дивно. "СУА" містить переклади англійською мовою з радянської преси, яка, наскільки мені відомо, не є "націоналістичною". Можливо, що КГБ в Україні вважає, що внесення гласності в радянську українську пресу є явищем націоналістичним???

 

Я пропоную, щоб ті, хто має моє досьє в Києві, працювали ефективніше, відповідніше до потреб гласності й перестройки.

 

Тарас Кузьо, Українське пресове агентство (Лондон)

31-го травня 1988 р.

 

Заява для преси

Моє прізвище Камерон Тейлор, я підданий Великобританії. У квітні цього року я відвідував СРСР з метою допомоги тим групам і особам в Україні, які змагаються за людські й національні права для свого народу. Я мав при собі декілька книжок українською, російською і польською мовами, які мене просили залишити в Україні співпрацівники Українського пресового агентства.

 

У Києві я був затриманий КГБ, які конфіскували у мене книжки і старалися завербувати мене до співпраці проти тих українців, які беруть активну участь у русі. КГБ завезли мене до Львова і там домагалися, щоб я чекав у приймальні готелю на зустріч із "зв'язковим". При тому вони повернули мені деякі книжки з відповідними інструкціями, як і де ці книжки передати тій людині. Але тому, що ніякого зв'язкового не існувало, ця "операція" КГБ провалилася. При тому КГБісти старалися намовити мене на дальшу співпрацю з ними після мого повороту до Англії, на що я не погодився.

 

Після повернення додому мені повідомили, що в газеті "Правда Украины" з'явилася довга стаття про мене і про моє "завдання". В цій статті була спроба пов'язати мене з листівкою, яка нібито поширювалася в Україні минулого року. Там же також старалися пов'язати мене з Вячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем, особами, з якими я не знайомий і з якими не мав мети знайомитись.

 

По-перше, я не брав участі в поширенні будь-яких листівок в Україні. Це я сказав слідчим КГБ в Києві. Ніякої записки до будь-кого я не віз. Взагалі вважаю, що я не займався кримінальними справами, а тому не буду мовчати з приводу цих наклепів КГБ.

 

Постає однак питання, чому я хочу допомогти українському народові в його справедливій боротьбі за національні та людські права. Хоч сам я за походженням не українець, вважаю себе справжнім інтернаціоналістом і соціалістом. Мене ніхто не "наймав" виконувати якесь завдання за гроші. Мені незрозумілим є те, що уряд якоїсь країни може бути таким деспотичним, що не допускає, щоб 7 чи 8 книжок, в яких висловлені опозиційні думки, дійшли до читача. Якщо це частина гласності й демократизації, тоді така гласність є не що інше, як обман – і я вважаю обов'язком кожної прогресивної людини везти з собою в Україну побільше книжок, щоб українці мали доступ до різних ідей.

 

Щодо дій КГБ супроти мене, то мені ясно, що ця сталінська організація старалася завербувати мене до співпраці з метою скомпрометувати український демократичний рух. Вони постійно користуються методами Сталіна, спадкоємцями якого і є, щоб надалі позбавляти український народ його прав.

 

Моє становище цілком ясне: я виступаю за незалежну, соціалістичну, демократичну Україну. Я в це вірю, бо я вірю в демократію і соціалізм у кожній країні.

 

Камерон ТЕЙЛОР

Шотландія, червень.

Пресова служба Української гельсінської спілки".

 

В. Чорновіл у листі, переданому з Києва Атеною Пашко братові Михайлу і мені, згадує про мітинг, запланований на 4 серпня, в якому він не мав можливості взяти участь. Як засвідчили подальші події, до цього мітингу влада готувалася дуже ретельно. Приятель із фірми "Прогрес" (активний учасник масових заходів) передав мені записку такого змісту:

 

"Пане Богдане!

Не міг з Вами зустрітися, тому передаю письмово важливу інформацію. Львівська фірма "Прогрес" виконує замовлення УВС на виготовлення ремінців для міліцейських кийків ("дубинок"). На бланку замовлення написано: "Изделие особого заказа. Кол-во – 1000 шт.".

 

Замовлення підписали: модельєр – В. Ольшанська, директор – С. Павличко, головний інженер – Ю. Куземко.

 

Виготовлення замовлення взяв на себе начальник цеху ширпотребу М. Марганець – Герой Соціалістичної Праці (алкаш).

 

Ремінці виготовляють із натуральної шкіри.

 

Вчора, пане Горинь, я з Вами домовився, що передам записку. Ось і все, що хотів Вам терміново повідомити".

 

Розростання в СРСР кількості незалежних видань та неформальних об'єднань, створення у республіках Балтії народних фронтів, мітингова стихія, що захоплювала все більшу кількість республік, налякала Кремль, який вирішив за всяку ціну скувати народну енергію обручами нормативних актів. 28 липня Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР". Цей горезвісний документ був надрукований не лише у всесоюзних, а й в усіх республіканських та обласних газетах. 2 серпня газета "Вільна Україна" (орган Львівського обкому КПУ) помістила інтерв'ю заступника львівського міськвиконкому Івана Миколайовича Панцюка "Діяти в рамках закону".

 

  

Відповідно до кремлівського указу, Президія Верховної Ради Української РСР 3 серпня 1988 р. прийняла Указ "Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій", який став сигналом для закручування гайок перебудови в Україні. "Указом передбачено, що порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді попередження або штрафу в розмірі до трьохсот карбованців. У виняткових випадках, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, накладення цих стягнень буде визнано недостатнім, – застосовуватиметься адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб.

 

За ті самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення або вчинені організатором зборів, мітингу, вуличного походу, демонстрації, передбачаються адміністративна відповідальність у вигляді штрафу в розмірі до однієї тисячі карбованців, або виправних робіт на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративного арешту на строк до п'ятнадцяти діб.

 

Порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, вчинене організатором зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення за такі ж дії, тягне за собою кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк до шести місяців, або виправних робіт на строк до одного року, або штрафу в розмірі до двох тисяч карбованців.

 

Указом Президії Верховної Ради УРСР передбачено адміністративне затримання осіб за порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, визначено порядок складання протоколу про зазначені адміністративні правопорушення і розгляду народним суддею таких справ. Установлено також, що народний судця під час винесення постанови про застосування адміністративного стягнення має право зобов'язати порушника, який не є жителем даної місцевості, залишити її. Витрати, зв'язані з виконанням цього розпорядження народного судді, стягуються у встановленому законом порядку.

 

Відповідні зміни і доповнення внесено до Кодексу УРСР про адміністративні правопорушення, Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів УРСР" (Радянська Україна", – 1988. – 4 серпня).

 

Зранку 4 серпня членів Львівської ініціативної групи для проведення мітингів викликано до міліції, де від них вимагали написати заяви із запевненням, що не братимуть участі в мітингах. Після відмови написати заяви затриманих відпустили, попередивши про відповідальність за проведення несанкціонованих мітингів. Незважаючи на погрози, люди після праці почали збиратися біля головного корпусу Львівського університету (25 липня влада обгородила площу біля пам'ятника І. Франкові, де відбувалися мітинги, високим парканом, біля пам'ятника поставлено риштовання).

 

Отримавши директивні вказівки з Москви та Києва, львівська влада, щоб залякати людей і відбити у них охоту приходити на мітинги, вирішила застосувати силу. Біля головного корпусу Львівського університету появилися міліціонери з вівчарками та кілька міліцейських машин. Міліція спочатку спокійно споглядала за напливом людей, а коли з бокових вулиць почали надходити нові й нові групи бажаючих бути присутніми на мітингу, стражі порядку отримали вказівку розігнати зібрання й затримати активістів. Було заарештовано близько сотні людей, в тому числі кількох поляків, що не брали участі в мітингу, а були тільки випадковими спостерігачами. 18 осіб із затриманих оштрафовано на суми від 10 до 50 карбованців, шестеро засуджено на 15 діб: Янко та Ступак оголосили голодування до кінця терміну ув'язнення. Городнюка та Турканюка засуджено до 2-х місяців виправних робіт. 

 

  

Чекісти вистежили й заарештували Івана Макара – голову ініціативного комітету по проведенню мітингів, інженера-конструктора Львівського інституту прикладної математики й механіки. Йому пред'явили звинувачення по статті 187-3 КК УРСР за організацію незаконних мітингів.

 

 

Боротьба за звільнення Івана Макара

Арешт 4 серпня Івана Макара мобілізував актив Львівської обласної організації УГС (далі – ЛОО УГС) для розгортання кампанії за звільнення "першого в'язня перебудови". З цією метою було створено громадський комітет захисту Івана Макара, який оприлюднив свою заяву:

 

"Відчувши під час червнево-липневих львівських мітингів загрозу для власного існування, сили партійної бюрократії Львова та області вирішили піти в наступ. Кинувши під ноги ненависні їм гасла перебудови, демократії й гласності, вони спрямували проти мирних народних мітингів шосту роту особливого призначення, тренованих собак, міліцію, суди, КГБ і прокуратуру. Примусові роботи, штрафи, арешти на 15 діб – такою була відповідь властей на піднесення громадської активності львів'ян.

 

Намагаючись залякати народ, повернути його в байдужо-мовчазний стан брежнєвського періоду, партійна бюрократія вирішила нанести головний удар по громадських активістах. Заарештувавши Івана Макара, львівські сили партійної бюрократії та реакції випробовують народне терпіння, надіючись, що громадськість покірно схилить голову, проковтнувши образу. Але на цей раз вони глибоко помилилися.

 

Мужній борець за перебудову, демократію і гласність Іван Макар з першого дня арешту, протестуючи проти беззаконня, оголосив голодування. Його життя в небезпеці. До оборони людської гідності, до проявів стійкості й мужності глуха і черства львівська прокуратура, яка не втрачає надії зламати мужню людину, якщо не духовно, то бодай фізично.

 

Для захисту Івана Макара створено громадський комітет, в який ввійшли: Богдан Горинь – голова Львівської обласної філії Української гельсінкської спілки, Олесь Шевченко – голова Київської обласної філії УГС, Василь Січко – голова ініціативної групи по створенню Івано-Франківської філії УГС; члени УГС: Ігор Деркач, Іван Жулинчук, Омелян Гонтар, Василь Мізерней, Ігор Копестинський, Степан Хмара, Володимир Яворський.

 

Комітет захисту Івана Макара звертається до громадян України, Союзу РСР, до світової громадськості із закликом стати в обороні першого українського в'язня перебудови, якому присвячено спеціальний випуск Інформаційного бюлетеня. Запротестуймо проти сваволі львівських властей колективними заявами, індивідуальними листами, телеграмами у Верховні Ради УРСР і СРСР, в ЦК КПРС, в Прокуратуру УРСР і СРСР. Вимагаймо негайного звільнення борця проти бюрократизму і застою. Свободу Івану Макару!

 

Громадський комітет захисту Івана Макара"

 

Влада вирішила залякати керівників і активістів УГС. 11 серпня до Львівського УКГБ викликано Михайла Гориня. Йому оголошено офіційне попередження за протиправну діяльність. Того ж дня мене й дружину Оксану доставлено у відділ внутрішніх справ Ленінського району для оголошення попередження про відповідальність за участь у несанкціонованих мітингах. 12 серпня попередження про відповідальність за виготовлення та розповсюджування документів політично шкідливого змісту помістили газети "Львовская правда" та "Вільна Україна".

 

Про наступ реакції у Львові я сповістив по телефону діаспорні пресові служби. Українська центральна інформаційна служба, Українська пресова служба, прес-служба Української гельсінкської спілки, Експрес-хроніка та ін. широко висвітлювали події, що відбувалися в Україні.

 

Заяви, протести, інші матеріали ввійшли до Інформаційного бюлетеня, який під час проведення екскурсії з діаспорними українцями мені вдалося передати за кордон. Невдовзі я отримав плакат англійською мовою з портретом Івана Макара, що був поміщений в Інформаційному бюлетені. В плакаті була коротка інформація про першого в'язня перебудови і сповіщалося, що у Львові під головуванням Богдана Гориня створено комітет захисту І. Макара. 

 

Для захисту Івана Макара через посередництво Роні Лозинської вдалося отримати згоду від американського адвоката Грегорі Стентона приїхати до Львова й взяти участь у судовому процесі. Налагодження контактів з юристами з інших країн стало свідченням, що захист першого політв'язня перебудови було винесено на міжнародний рівень. У всі можливі інстанції Москви та Києва були направлені заяви протесту.

 

                                       "Генеральному секретареві

                                        ЦК КПРС М. С. Горбачову

                                        від комітету захисту

                                        Івана Макара

Звернення

Звертаємо Вашу увагу на те, що процес демократизації зупинили у нас сили застою. Слідом за розгоном мітингу у Львові 28 липня і жорстокою розправою над учасниками мітингу 4 серпня 1988 року ми стали свідками першого ув'язнення на Україні в період перебудови. Місцева влада кинула до в'язниці Івана Макара – одного з організаторів львівських мітингів. Його арешт ми розцінюємо як серйозний захід проти спроб народу висловити свою думку з приводу проблем і обставин, що їх породжують.

 

Замість того, щоб у відкритій дискусії відстояти свою правоту, представники місцевої влади кинули проти мітингуючих міліцію, вишколену шосту роту загону особливого призначення і собак.

 

На тлі подій, що відбулися, звинувачення Івана Макара по статті 187-3 КК УРСР (порушення громадського спокою, перешкоджання в роботі транспорту і т. і.) виглядають особливо цинічно. Львівські жерці закону дуже чутливі до критики представників місцевої влади, але винятково байдужі до розслідування корупції, про що недавно писала газ. "Известия".

 

Ми розцінюємо арешт Івана Макара як ще одну спробу повернути людей, що почали пробуджуватися після більше як піввікової сплячки, до стану байдужості й пасиву.

 

Ми глибоко стривожені цим арештом, оскільки він проведений за старим сталінським зразком: пред'явлене звинувачення приховує причину арешту. Так у свій час під виглядом боротьби з контрреволюцією гинули сотні тисяч людей. Ще не припинився потік публікацій в пресі про злочини минулого, а вже готуються нові. Сьогодні одиниці, завтра десятки. І якщо не зупинити цього процесу, то післязавтра тисячі людей можуть стати жертвами сваволі консервативних сил – сил застою. Зупиніть беззаконня. Свободу Івану Макару!

Комітет захисту Івана Макара".

 

 

Крім арешту Івана Макара, влада вчинила адміністративні покарання великої кількості людей, що прийшли на мітинг 4 серпня. З цього приводу газета "Шлях перемоги" писала: "Розгін демонстрації 4 серпня у Львові став уже широко відомий серед української громадськості у Вільному світі. Це була жорстока і холодна методична розправа влади з громадянами, які проявляли громадянську ініціативу. Приблизно сто людей було затримано. На них накидувалися бійці "роти особливого призначення", кидали їх у машини, одних більше грубо, других менше, одних били, других штовхали. Велика кількість затриманих людей з різних міркувань не була притягнена до адміністративної відповідальності. Серед затриманих були громадяни, які проживають в інших країнах, зокрема в Польській Республіці. Очевидно, що незручно було їх штрафувати і притягувати до адміністративної відповідальності. Інших безпосередньо судили. Один за одним викликували і після коротенького "слідства" засуджували. Суд тривав до третьої години ночі. Помішуємо список осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності.

 

На 15 діб тюремного покарання були засуджені:

1. Соколик Володимир Андрійович, 1950 р. нар., Львів, вул. Головацького, 4, квартира 9, інженер;

2. Зінчук Юрій Федорович, 1967 р. нар., Львів, проспект Ленінського комсомолу, 90, кв. 14, член ВЛКСМ (Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді) студент 4-го курсу архітектурного факультету Львівського політехнічного інституту;

3. Янко Юрій Петрович, 1965 р. нар., Львів, вул. Кутузова, 106, кв. 30, безпартійний, місце праці: "Львівпівденьтехенерго";

4. Плесяк Андрій Степанович, 1963 р. нар., Старе Село Несторовського району Львівської області;

5. Гірняк Володимир Йосипович, 1959 р. нар., місце праці: Виробниче об'єднання "Кінескоп";

6. Кардаш Адам Андрійович, 1931 р. нар., Рава-Руська, працює в лікарні;

7. Ступак Ярослав, одружений у Швеції, приїхав до Львова з відеозаписувачем і здіймав розігнання демонстрації. Йому міліція відібрала відеозаписувач і касетки, потім віддали апарат, а коли він вимагав видачі касеток, його засудили на 15 діб адміністративного арешту.

 

 

Засуджені на 15 діб тюремного покарання оголосили голодівку, протестуючи проти безпідставного засудження.

 

Штрафи від 10 до 50 карбованців:

8. Нагніт Олег Ярославович, 1963 р. нар., Львів, Майорівка, 1, кв. 35, місце праці: Виробниче об'єднання "Маяк", член ВЛКСМ – 30 крб. штрафу;

9. Вітів Олександр Михайлович, 1962 р. нар., Львів, вул. Промислова, 81, кв. 10, місце праці: Львівська міська лікарня швидкої допомоги, безпартійний – штраф 30 крб.;

10. Чіроченко Олександр, Львів, вул. Дем'яна Бєдного, 14, кв. 6, член ВЛКСМ, учень Львівського училища прикладного мистецтва ім. Труша – штраф 10 крб.;

11. Мешко Любомир Іванович, 1963 р. нар., Львів, вул. Художня, 4, кв. 60, місце праці: ботанічний сад, член ВЛКСМ – штраф 20 крб.;

12. Джавяла Володимир Олексійович, 1968 р. нар., Львів, вул. Хмельницького, 269, кв. 119, член ВЛКСМ, не працює – штраф 25 крб.;

13. Стуртиця Петро Іванович, 1967 р. нар., Львів, вул. Івана Франка, 72, кв. 6, член ВЛКСМ, не працює – штраф 30 крб.;

14. Довгань Роман Михайлович, 1938 р. нар., Львів, вул. Вигоди, 44, кв. 5, місце праці: Науково-дослідний інститут телевізійної системи – штраф 20 крб.;

15. Ярко Богдан Іванович, 1934 р. нар., Львів та ін.

 

Комітет захисту Івана Макара вдавався до найрізноманітніших заходів тиску на репресивні органи з метою змусити їх звільнити Івана Макара. За моєю ініціативою свій голос на захист ув'язненого подала Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції:

 

"Свободу інженерові Івану Макару

Заява УАНТІ з приводу арешту Івана Макара

4 серпня 1988 року у Львові був заарештований інженер Іван Макар. Якщо політичні арешти доби Брежнєва, суди над інакодумцями супроводжувалися підставними свідками або і без жодних свідків за закритими дверми, то свідками так званого політичного "злочину" Івана Макара є десятки тисяч львів'ян і гостей міста, які чули його пристрасні виступи на численних мітингах у Львові протягом червня-серпня 1988 р. На мітингах, ініціативну групу по скликанню яких очолив Іван Макар за велінням трудящих, учасників тих мітингів.

 

На мітингу в "кривавий четвер" 4 серпня 1988 року Іван Макар вже не міг бути, ранком його заарештували. Хоч би яку статтю кримінального кодексу інкримінували Іванові Макару, абсолютно ясно одне: Макар – перша на Україні жертва політичних репресій доби Гласності. Вина Макара полягає в тому, що ані власті, ані професори кровожерного літературознавства й омертвілі брежнєвські публіцисти типу Здоровеги не зуміли взяти в руки багатотисячних львівських мітингів, а Макар їх підпорядкував своїй волі і спрямував у напрямі боротьби за перебудову, демократизацію і Гласність нашого суспільного життя, відродження національної гідності нашого народу, напрямі, який мав би завершитися контролем народу над бюрократичним апаратом правлячої верхівки області, над львівською мафією, існування якої ствердила "Литературная газета" від 20 липня 1988 року.

 

"Свободу Івану Макару!" – звучали вимоги багатотисячної демонстрації львів'ян 4 серпня 1988 року, розігнаної вівчарками і солдатами шостої роти спеціального призначення. Вливаємо свій голос і ми, члени Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, автори і редколегія незалежного журналу "Кафедра". Доволі репресій за переконання, за висловлювання своїх поглядів. Саме від них задихалося і дійшло до прірви наше суспільство від Сталіна і до Брежнєва включно. Це не повинно повторитися. Приєднуємо і ми свій голос до голосу українського народу.

 

Від імені УАНТІ, авторів "Кафедри" її редколегія:

                                           Василь Барладяну – Одеса

                                           Богдан Горинь – Львів

                                           Степан Сапеляк – Харків

                                           Надія Світлична – Нью-Йорк

                                           Володимир Яворський – Львів

                                                                      Серпень 1988 р"

 

Багатьох протестуючих влада намагалася залякати викликами в прокуратуру. До таких дій каральних органів ми були готові, тому кожен із нас у відповідь на виклик у прокуратуру писав заяву про відмову давати будь-які покази по цій справі. У числі перших після виклику написав заяву Вячеслав Чорновіл.

 

                                           "В прокуратуру

                                           Львівської області

У зв'язку з викликом в прокуратуру Львівської області на 17 серпня 1988 року (без зазначення причин виклику) заявляю, що ніякої участі в слідчих діях чи навіть бесідах з працівниками прокуратури Львівської області брати не буду з етичних міркувань, не бажаючи мати контакти з людьми, що покривають злочини або є їхніми співучасниками.

 

Така оцінка діяльності Львівської прокуратури як гальма на шляху демократизації і гласності не є тільки власним висновком, а й підтверджується свідченнями незалежної від застійно-брежнєвського керівництва України центральної преси, яка стверджує, що Львів належить до найбільш корумпованих міст Радянського Союзу, де існує злочинна мафія, зв'язана з представниками державного апарату (див. розмову оглядача "Литературной газеты" Ю. Щекочихіна з доктором наук, підполковником міліції О. Гуровим в номері за 20 липня). А викривальна стаття "Виклик прокурора" за 13 серпня 1988 року дає можливість зрозуміти причини заведення прокуратурою кримінальної справи на учасників львівських мітингів, арешту інженера Івана Макара та антинародного погрому безборонного населення 4 серпня у Львові. Виявляється, побоюючись викриттів, львівська прокуратура (не без співучасті обкому партії) ладна закрити рота не тільки тисячам трудящих, що хотіли почути і сказати правду, а навіть центральній пресі... Як написав у "Известия" наш земляк Л. Сніцарук, "они не остановятся ни перед чем, лишь бы оставаться на плаву у мертвого якоря". Навіть перед привченими рвати людей собаками, – додам від себе...

 

Згідний буду співпрацювати з прокуратурою, пред'явивши відомі мені докази злочину, якщо львівська прокуратура стане, нарешті, на шлях перебудови, анулює ганебну кримінальну справу про львівські мітинги, якою вона себе компрометує перед цілим світом, а натомість заведе іншу кримінальну справу – за фактами жорстокої розправи влади над народом 4 серпня 1988 року, що супроводжувалася грубим застосуванням фізичної сили (побоями, нацьковуванням на людей собак та ін.).

 

17 серпня 1988 року                                                                                                                                               В. Чорновіл

 

м. Львів, вул. Ніщинського, 14, кв. 6, Чорновіл Вячеслав Максимович".

 

Про відмову від участі в слідчому процесі заявив Михайло Горинь:

 

                                              "Прокуророві Львівської області

                                               Гориня Михайла Миколайовича

                                               м. Новояворівськ,

                                               вул. Леніна, 19, кв. 60

 

Заява

Арешт Івана Макара і звинувачення його згідно зі ст. 187-3 КК УРСР я розцінюю як рішучий крок в наступі місцевої влади на процес демократизації, який не уявляю собі без створення громадської думки. Мітинги якраз і стали лабораторією її створення. І якщо на них переважала критика місцевої і республіканської адміністрації, то до неї варто було б прислухатись і віддати всебічному аналізові, а не затикати людям рота. Адже після 60-річного мовчання вони лише тепер почали вчитися говорити не для того, щоби, як колись, виголошувати панегірики владі, а висловити наболіле. До чого довели мовчання і послух та хайживістські ямби, викликані сваволею, ми вже знаємо, їхні наслідки – економічна, екологічна, моральна і національна кризи, які не вдасться подолати зусиллями людей з кляпом в роті.

 

З тим, що говорилося на мітингах, ви можете не погоджуватись, критикувати, доказувати свою правоту в словесному двобої. Але ви злякалися дискусії перед багатотисячною громадою і сховалися за шеренги шостої роти особливого призначення, міліції та собак. А своїх опонентів ви почали репресувати, вдаючись до моделі, яку розвінчує центральна преса. Це – сталінська модель. Вона приховує справжню причину репресій за надуманими звинуваченнями.

 

Жоден пункт ст. 187-3 (порушення громадського порядку, непокора органам влади, що дезорганізує роботу громадського транспорту, установ та підприємств) не має відношення до Івана Макара. Мітинг 7 липня був дозволений і забезпечений гучномовцями. Його почала Андреєва за півгодини до оголошеного часу. Деякі партійні та комсомольські організації привели на мітинг (за вказівками "згори") групи молодиків, які криками заглушували виступи ораторів опозиції.

 

Отже, влада зробила все від неї залежне, аби домогтися перемоги. А коли за недолугі (і сумнівні з морального боку) потуги провалилися, вдалися до репресій. Багатолітня традиція перемогла тверезий глузд.

 

Виходячи зі сказаного, я не маю підстав надіятися на об'єктивний хід попереднього слідства працівниками прокуратури, яка зусиллями газ. "Известия" здобула собі "славу" адвоката корупції у Львові. Допускаю, що свій підмочений авторитет вона вирішила рятувати "боротьбою" з "ворогами народу". Сьогодні її жертвою став Іван Макар. Я не хочу бути співучасником розправи над ним і тому відмовляюся від участі в попередньому слідстві.

 

17 серпня 1988 року                                                                                                                                                  М. Горинь"

 

Арештові Івана Макара був присвячений окремий листок прес-служби УГС:

 

"Як охоронна преса

готувала арешт Івана Макара

Рішення про арешт Івана Макара, голови ініціативного комітету проведення знаменитих львівських мітингів, було прийняте обкомом партії та управлінням КГБ і узгоджене з київськими (та, мабуть, і московськими) верхами за певний час до того, як за молодим інженером-конструктором закрилися двері сумнозвісних львівських Бригідок – тюрми МВС на вул. 1 Травня. Потрібен був час і для узгодження, і, головне, для пропагандистської підготовки, без якої в теперішніх умовах не обійтись.

 

Для пропагандистського забезпечення контрнаступу сил застою і реакції кандидатура Івана Макара здалася найбільш підхожою не тільки тому, що виглядало незручним репресувати втретє або й учетверте тих, хто нещодавно повернувся із брежнєвських буцегарень. Була можливість поспекулювати на необачно (а може – якраз вчасно...) кинутій молодим правозахисником фразі про те, що учасники підпільного руху 40-х – початку 50-х років у Західній Україні – теж, по суті, жертви сталінської системи, яка цей рух спричинила... Отож невибагливим платним журналістам можна було "забути" все, що говорилося на львівських мітингах про Щербицького та інших партійних бюрократів, що завели Україну в багно застою і русифікації, про недемократичний характер виборів на XIX партконференцію, про фіктивний характер української державності, і звести все до "реабілітації бандерівщини" і навіть до "натяків на львівський варіант подій у Сумгаїті" (до такого дописалася газета з недоречною назвою "Вільна Україна").

 

Для розуміння дійсного обличчя монополізованої офіційної преси вельми повчально простежити, як за помахом диригентської палички "хазяїни" газети переносили "викривальні" акценти на Івана Макара, допомагаючи готувати його арешт.

 

18 червня 1988 року – в трьох львівських газетах за підписом "Наш кор." надруковано ідентичне повідомлення про мітинг 16 червня в парку імені Івана Франка, де ім'я Івана Макара з'являється без особливого виділення в переліку тих, що "робили спроби надати мітингу демагогічного відтінку, завести ділову й відверту розмову в націоналістичне русло, говорили про надумані проблемні питання..."

 

21 червня – стаття "Спекулюючи демократизмом і гласністю", що її скомпонували Г. Гнатів та Л. Сухонос, основний вогонь зосереджує на В. Чорноволові та М. Гориневі, згаданому мимохідь І. Макарові відводячи роль тільки "вдало обраного диригента-конферансьє". А в організованій редакцією підбірці листів "Нас обурюють зловмисні заяви..." його ім'я взагалі не згадується".

 

Репресіям, вчиненим владою 4 серпня 1988 року, був присвячений листок прес-служби УГС № 10, що вийшов російською мовою.

 

"Листок пресс-службы УХС № 10

Скандальная известность кровавого погрома, устроенного властью 4 августа над мирным львовским населением, собравшимся на очередной митинг для обсуждения болезненных вопросов социального и национального бытия, немного заслонила другое преступление партийно-бюрократического аппарата – арест утром того же 4 августа председателя инициативного комитета по проведению львовских митингов инженера-конструктора Ивана Макара. Думалось сначала, что украинские правители удовлетворятся административным арестом на 15 суток, как это практикуется в последнее время в отношении правозащитников Львова и Киева, не осмелятся выставить себя перед всем миром как наиболее реакционный режим среди всех советских республик. Ведь таких арестов (после освобождения армянского патриота Паруйра Айрикяна) нет даже в кипящих митингами и демонстрациями Прибалтике и Армении.

 

Осмелились! 10 августа было напечатано официальное сообщение об этом беспрецедентном в условиях гласности и демократизации аресте. И. Макару предъявлено обвинение по введенной при Брежневе статье 187-3 УК УССР, предусматривающей лишение свободы до 3 лет за нарушение общественного порядка и неподчинение органам власти, ведущее к дезорганизации работы общественного транспорта, учреждений и предприятий. Обвинение нелепое хотя бы потому, что июньско-июльские митинги власти не запрещали, а 4 августа задолго до объявленного начала митинга Иван Макар уже был арестован.

 

Стало известно, что с момента ареста И. Макар объявил голодовку, состояние его здоровья вызывает тревогу.

 

После официального сообщения об аресте создан общественный комитет защиты Ивана Макара, в состав которого вошли: председатель Львовского филиала Украинской хельсинкской спилки Богдан Горынь, председатель Киевского филиала УХС Олесь Шевченко, член УХС Васыль Сичко, Иван Жулинчук, Владимир Яворский, Игорь Копестынский, Игорь Деркач и др.

 

20 августа 1988 года Львовский филиал УХС выпустил свой бюллетень № 1, полностью посвященный защите Ивана Макара, в котором опубликованы: сообщения прокуратуры об аресте; сообщение о создании общественного комитета защиты И. Макара; обращение общественного комитета защиты к Генсеку ЦК КПСС М. С. Горбачеву; заявление Украинской ассоциации независимой творческой интеллигенции по поводу ареста И. Макара; штрихи к биографии И. Макара, выступление Макара на одном из львовских митингов и его письма в львовские газеты; обзор "Как охранная печать готовила арест Ивана Макара"; заявление М. Горыня и В. Чорновила во львовскую прокуратуру об отказе от участия в следствии по делу И. Макара и другие материалы.

 

Сразу после сообщения об аресте Ивана Макара во Львове начала распространяться листовка такою содержания:

 

"ЛЬВОВЯНЕ!

Силы застоя перешли в наступление! Страх перед справедливым народным гневом вызывает у них злобу. Спасая свои незаконные привилегии и блага, украденные у народа и государства, бюрократы и взяточники прибегают к старому приему: пугают нас чучелом национализма.

 

Не поддавайтесь пропаганде, которая хочет разъединить нас в совместной борьбе против дармоедов и демагогов.

 

Террор, который они развязали против львовян, – это проявление их ненависти к нам и бессилия.

 

Единственным аргументом в диалоге власти с людьми стали овчарки и спецотряды карателей.

 

Эти бюрократа не имеют морального права быть руководителями! Они хотят снова посеять страх и холуйскую покорность в наши пробудившиеся души. Но к старому нет возврата! Мы уже никогда не будем безъязыкими рабами!"

 

Сповнений віри в історичну місію УГС, я віддавав для її розбудови весь свій організаційний досвід, знання і час. Тепер, після арешту голови ініціативного комітету Івана Макара, мусив займатися підготовкою та проведенням мітингів та демонстрацій. На подані до міськвиконкому заяви, як правило, були негативні відповіді, але сам факт подання заяв або повідомлення про запланований мітинг надавав цьому заходу відповідного розголосу. Збереглась одна з характерних відповідей на подане мною повідомлення про черговий мітинг 1 вересня 1988 року.

 

                                                    "Гориню Б. М.

                                                     м. Львів, вул. Кульчицької, 15/94

За дорученням Львівського міськвиконкому Ваше повідомлення про проведення 1 вересня 1988 року загальноміського мітингу розглянуто 23 серпня 1988 року на засіданні виконкому Ленінської районної ради народних депутатів.

 

Виходячи з діючого законодавства, в проведенні мітингу Вам відмовлено.

 

Мотиви Вам роз'яснені.

 

Голова виконкому (підпис)                                                                                                                                          В. Є. Літюга

25.08.88 р. № 2/1673"

 

 

Незважаючи на такі відмови, львівські мітинги відбувались, причому з кожним разом все з більшою, наростаючою силою. КГБ і Компартія України були серйозно занепокоєні розвитком політичних процесів в Україні, зокрема у Львові та Києві, Харкові та ін. містах. Аналізуючи оперативну інформацію кагебісти зробили висновок, що станом на 6 вересня 1988 року у Львові й Києві домінуючий вплив на громадськість мають дві організації: у Львові – Українська гельсінська спілка (УГС), а в Києві Український культурологічний клуб (УКК). Характеристика цих двох структур подана у довідці підписаній підполковником КГБ УРСР М. Стрельчуком.

 

                               "Копия. Секретно

                                Экз. № 2

Справка

О самодеятельных группировках

негативной направленности

(по состоянию на 6 сентября 1988 г.)

 

В настоящее время в республике функционирует значительное количество различного рода самодеятельных общественных объединений. В своем большинстве они способствуют делу перестройки всех сторон жизни общества удовлетворению возрастающих духовных потребностей людей, реализации их творческих возможностей. Наряду с этим возникло 6 группирований негативной

направленности, руководство которыми осуществляют лица, в прошлом  судимые за совершение особо опасных государственных преступлений и оставшиеся на враждебных позициях (Львов – 4, Киев – 2). Спекулируя на идеях перестройки, они предпринимают попытки к выработке под видом обсуждения социально-политических, экологических, исторических и других вопросов единой платформы, объединения на ее основе и создания в стране политической оппозиции.

 

В г. Львове действуют:

1. Украинский хельсинкский союз – УХС (около 30 человек). О его создании на базе бывшей Хельсинкской группы объявлено в июле с г ранее судимыми за антисоветскую деятельность Черноволом В. М 1938 года рождения, беспартийным, с высшим образованием, временно не работающим, Горынем М. Н. 1930 года рождения, беспартийным, с высшим образованием, временно не работающим, и Красивским З. М., 1930 года рождения, беспартийным, с высшим образованием, пенсионером. Руководит деятельностью УХС координационный совет" во главе с "исполнительныїм комитетом" в составе трех секретарей (Черновол, Горынь, Красивский). Председателем УХС избран дважды судимый за антисоветскую деятельность Лукьяненко Л. Г. 1927 года рождения, беспартийный, с высшим образованием, в настоящее время отбывающий ссылку в Томской области.

 

В подготовленной Черноволом и переданной за границу Декларации принципов УХС (КГБ не мало достовірної інформації про авторство цього документа: авторами Декларації принципів були В. Чорновіл, Богдан і Михайло Горині) провозглашается право на существование в СССР "демократической оппозиции", защиту ею национальных интересов, возрождение украинской государственности, осуществление независимого экономического, социального и культурного развития республики.

 

Одной из первоочередных задач УХС является создание во всех областных центрах и некоторых крупных городах республики "отделений" союза. Такие отделения созданы в г. Львове во главе с Б. Горынем и в г. Киеве – с О. Шевченко. Им предполагается поручить проведение широкой пропаганды идей УХС путем организации на местах митингов, собраний и демонстраций, распространения листовок. Вынашиваются замыслы после завершения работы по формированию областных отделений УХС подготовить учредительный съезд союза, а затем приступить к выдвижению на ближайших выборах своих кандидатов в местные и центральные органы власти.

 

Лидеры УХС установили связь с представителями зарубежных националистических центров в ФРГ и США, передают им клеветническую информацию, которая используется при проведений подрывных акций. Они, выступают также инспираторами массовых сборищ жителей г. Львова, где, спекулируя на лозунгах о перестройке, пропагандируют идеи украинского буржуазного национализма, призывают "выделить республику в отдельный хозяйственный механизм", провести ее "полную украинизацию", прекратить "встречную миграцию из других регионов страны", реабилитировать лиц, ранее принимавших участив в бандоуновском подполье.

 

УХС налажен выпуск журнала "Украинский вестник" и т. н. "листка пресс- службы УХС", в материалах которых возводится клевета на деятельность партийных и государственных органов.

 

2. Межнациональный комитет защиты политзаключенных (7 человек). Создан в январе 1988 года по инициативе националистов Горыня М., Черновола В. и их сообщников из Армении, Грузии и Прибалтики. Председателем комитета является Горынь М. В него входят также Черновол В., Красивский З., ранее судимые за антисоветскую деятельность Хмара С. И., 1937 года рождения, беспартийный, с высшим образованием, врач-стоматолог; Горынь Б. М., 1936 года рождения, беспартийный, с высшим образованием, старший научный сотрудник Картинной галерей, а также жители г. Киева: Скочок А. И., 1935 года рождения, беспартийный, с незаконченным высшим образованием, временно не работающий, и Сергиенко А. Ф., 1932 года рождения, беспартийный, с высшим образованием, рабочий Киевской обувной фабрики.

 

На состоявшихся в этом году сборищах во Львове, Ереване и Тбилиси в качестве программы своей деятельности они выдвинули задачи добиться "ликвидации лагерей, тюрем, спецпсихбольниц, репрессивного аппарата; исключения из уголовных кодексов республик статей об антисоветской агитации, пропаганде и клевете; активизации тесного сотрудничества национально-демократических движений в различных регионах страны и создания для этого единого международного координационного комитета. Ими разработано и передано за границу несколько подстрекательских документов с требованиями "освобождения политзаключенных и полной их реабилитации".

 

  

3. Украинская ассоциация независимой творческой интеллигенции – УАНТИ (14 человек). Создана в ноябре 1987 года ранее судимыми за антисоветскую деятельность украинскими националистами Осадчим М. Г., 1936 года рождения, беспартийным, с высшим образованием, временно не работающим, и Калинец И. О., 1940 года рождения, беспартийной, с высшим образованием, временно не работающей.

 

Участники ассоциации ставят перед собой цель популяризировать "не- признанных на Украине писателей и поэтов". Для этого они подбирают сочинения тенденциозного характера, ранее не публиковавшиеся в печати из-за их политически ущербной направленности, способствующие "воспитанию национального самосознания", которые помещают в самодеятельных журналах "Кафедра" и "Евшан-зелье" (Евшан-зелье: горное растение, которое способствует восстановлению памяти и собственного достоинства. – Прим. УКГБ.). Выпущено три номера указанных журналов.

 

4. Комитет защиты украинской католической церкви – УКЦ (10 человек). Создан в декабре 1987 года по инициативе украинских националистов и униатских священников для возрождения униатской церкви на Украине. Возглавляется украинским националистом, дважды судимым за антисоветскую деятельность, Гелем И. А., 1937 года рождения, беспартийным, с незаконченным высшим образованием, жителем г. Львова, в настоящее время не работающим. Экстремистски проявляют себя члены комитета – униатские священники Гаврылив М. П., 1949 года рождения, беспартийный, с высшим духовным образованием, кочегар центральной котельни г. Львова, и Зеленюх П. В., 1934 года рождения, беспартийный, с незаконченным средним образованием, ранее судимый за хищение социалистической собственности, рабочий Яворовского отделения № 40 Львовского объединения "Галантерея".

 

Взяв на себя организующую роль и приспосабливаясь к происходящим в нашей стране процессам демократизации и гласности, они подстрекают приверженцев унии к активным выступлениям за возрождение униатской Церкви, организуют в этих целях массовые сборища верующих, сбор подписей в советско-партийные органы, направляют группы жалобщиков в правительственные инстанции, инспирируют проведение массовых богослужений в снятых с регистрации культовых зданиях и т. н. "святых местах". При поддержке зарубежных клерикальных центров наладили выпуск самодеятельных журналов "Христианский голос" и "Экспресс-хроника", в которых с клеветнических позиций освещается политика Советского государства в области религии.

 

Украинские националисты Черновол В., Горынь М., Калинец И. и другие, стремясь к объединению своих единомышленников, пытаются также оказывать негативное влияние на участников некоторых других функционирующих в г. Львове самодеятельных объединений, в том числе Общества родного языка, Общества Лева, Дискуссионно-политического клуба. Посещая их собрания, они ведут обработку присутствующих в националистическом духе, подстрекают их к совершению враждебных проявлений.

 

Наряду с этим предпринимают практические действия по созданию в городе Львове т. н. "Демократического фронта поддержки перестройки" (ДФПП) как "федерации различных самодеятельных формирований", в который включают провозглашенные ими же Межнациональный комитет защиты политзаключенных, Комитет защиты украинской католической церкви и др. По замыслу экстремистов, это объединение должно явиться прообразом украинской национальной демократической партии, ядром которой станет УХС, а печатным органом – "Украинский вестник".

 

Прикрываясь заявлениями об активной поддержке линии партии на демократизацию, Черновол, Горынь, Калинец и их связи пытаются выдвигать и пропагандировать лозунги националистического содержания, используя для этого митинги трудящихся, проводимые по инициативе общественных организаций. Выступивший на митинге 7 июля с. г. (присутствовало около 3 тысяч человек) националистически настроенный житель г. Львова Макар И. И., 1957 года рождения, беспартийный, инженер Института прикладных проблем математики и механики, призвал присутствующих вступать в ДФПП, выдвинул провокационные требования о реабилитации бывших участников банд-подполья ОУН-УПА, увековечении их памяти как "жертв сталинского террора", возрождении националистического гимна и флага Украины. В заключение в ультимативной форме заявил, что в случае неудовлетворения этих требований в городе начнутся демонстрации и забастовки. В связи с неправомерными действиями, против Макара И. И. органами прокуратуры возбуждено уголовное дело по ст. 187-3 УК УССР (организация и активное участие в групповых действиях, нарушающих общественный порядок). (...)

 

Управление КГБ УССР

8 сентября 1988 года.

 

Рукою дописано: "Верно. Начальник 1 отделения 7 отдела 5 Управления КГБ УССР подполковник (підпис)                                                                                                 М. Стрельчук

8.09.1988 г. " (ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 14. – Спр. 8.)

 

У час, коли температура політичної боротьби невпинно росла, надійшло повідомлення, що з концтабору звільнено двох колишніх політв'язнів – Миколу Горбаля і Василя Овсієнка. З цього приводу газета "Шлях перемоги", 1988, ч. 37, 11 вересня сповіщала:

 

"25 серпня звільнено з концентраційного табору № 35 у Всесвятському українських політичних в'язнів Миколу Горбаля і Василя Овсієнка. Композитор і поет Микола Горбаль до 1971 року працював учителем естетики у Борщівському технікумі механізації сільського господарства. Від 1971-го до 1976 р. відбував 5 років ув'язнення і два роки заслання (1976-1978), звинувачений за статтею 62-1 КК УРСР. Після звільнення жив у Києві й працював ліфтером. Співпрацював з Українською гельсінкською групою як її неоголошений член.

 

У жовтні 1979 року його наново заарештували за участь у праці УГГ і в січні 1980-го засудили на 5 років табору суворого режиму, а вже у таборі 1984-го його засудили на дальших 8 років табору особливого режиму й 3 роки заслання. Горбаль після звільнення поїхав до своєї матері на Тернопільщину.

 

Філолог Василь Овсієнко після закінчення навчання працював учителем. 1972 року його заарештували, звинувативши у випуску самвидавного "Українського вісника". Овсієнко відбув п'ять років ув'язнення. Після звільнення його відправили в рідне село Леніне, де живе його мати і де він працював малярем у колгоспі. В лютому 1979 року його знову засудили на 3 роки ув'язнення в таборі суворого режиму. В серпні 1981-го його заарештували у концтаборі, а згодом засудили на 10 років табору суворого режиму і 5 років заслання! Після звільнення Овсієнко проживає у селі Леніне.

 

Тим часом Левко Лук'яненко дістав дозвіл на 10-денну відпустку зі заслання, щоб відвідати хвору матір. Він побував на селі в матері та в Чернігові. Таку ж відпустку відбув недавно Юрій Бадзьо, що побував у своєї матері на Закарпатті, після чого повернувся на заслання.

 

 

Іван Макар, якого заарештували 4 серпня у зв'язку з львівськими мітингами, далі ув'язнений. Тим часом вийшов перший номер "Інформаційного бюлетеня" спеціального випуску, що його видала Львівська обласна філія Української гельсінської спілки та громадський комітет захисту Івана Макара. У бюлетені, що його підготовив Богдан Горинь, зібрано різні документи, пов'язані з арештом Івана Макара" (Шлях перемоги. – 1988. – Ч. 37, – 11 вересня).

 

Левка Лук'яненка, що прибув із заслання у відпустку до Чернігова, відвідали Михайло Горинь, Вячеслав Чорновіл та Зиновій Красівський. Розповіли про діяльність УГС, про розбудову обласних структур, отримали його згоду бути номінальним головою Виконавчого комітету УГС. Лук'яненко радо прийняв пропозицію.

 

Як голова комітету за звільнення Івана Макара я усвідомлював усю повноту покладеної на мене відповідальності. Щоб домогтися його звільнення, треба було проявити твердість і непохитність волі. Серед заходів, до яких я вдався, – відвідання обласної прокуратури, слідчого ізолятора, широке залучення громадськості до збору підписів з вимогою звільнити Івана Макара. Бували випадки, коли слідчі прокуратури розгублювалися від моїх візитів, особливо, коли, ставлячи їм запитання, тримав диктофон, чекаючи на відповідь. Повідомлення (за моїм підписом) міськвиконкому про проведення чергового мітингу були причиною, що на домашній телефон подзвонив прокурор Домбровський і владним голосом сказав, щоб я о 10-й год. ранку був в обласній прокуратурі. Зустрів мене молодий чоловік. Я спокійно і чемно запитав його:

- З ким маю честь розмовляти?

- Я старший слідчий прокуратури Гончаров.

- Не сподівався, що зустріну в прокуратурі зовсім молоду людину. Скільки вам років?

- Двадцять шість.

- Ви щойно почали працювати після закінчення університету?

- Ні, вже працюю п'ять років. Мені доручено вручити вам повістку.

- Мені дзвонив прокурор Домбровський. Він почав розмову таким сталевим голосом, що варто було б сказати йому кілька твердих слів, до яких рідко вдаються інтелігенти. Оскільки ви розмовляєте зі мною цілком іншим тоном, то хотів би принагідно запитати, в якій стадії розгляд справи Івана Макара і чи ви займаєтесь тою справою?

- Я не займаюсь тою справою, але цілком можливо, що буду до неї підключений. Я не уповноважений розмовляти з вами на цю тему. У даному разі я виконую лише роль посильного.

- Будемо говорити не як люди, котрі виконують службовий обов'язок, а як громадяни, що повинні реагувати на всі несправедливості, до яких вдаються силові структури. Вам відомо, що арешт Івана Макара – безпрецедентний випадок на цілий Радянський Союз?

- Здається, що ще десь були подібні арешти.

- Були адміністративні арешти на 15 діб, але випадок заведення кримінальної справи на учасника, одного з ведучих мітингів, на голову ініціативного комітету по проведенню мітингів на весь СРСР перший. Тому до цієї події прикута увага світової громадськості, оскільки вона суперечить проголошеному Горбачовим курсу демократизації, перебудови і гласності. Увага громадськості прикута до дій львівської прокуратури. Чи могли б ви мені пояснити, чому львівська прокуратура пішла на такий крайній крок?

- Я не уповноважений вести з вами розмови на ці теми і відповідати на поставлені вами запитання. До побачення.

 

З Архипенком до Києва

У той бурхливий мітинговий період справжньою несподіванкою для мене був надісланий на адресу Картинної галереї лист із Києва. Читаю:

 

"Київський Будинок вчених запрошує Вас прочитати лекцію на тему: «Життя і творчість українського скульптора Олександра Архипенка». Якщо Ви не будете заперечувати, ми включимо тему Вашої лекції у план праці лекторію на вересень 1988 року.

 

Просимо подзвонити по телефону: директор Будинку вчених – Яковенко Майя Степанівна, телефон 224-42-36, заступник директора – Нисинюк Валерій Романович, телефон 224-02-19".

 

Безумовно, я подзвонив у Будинок вчених і повідомив, що даю згоду приїхати до Києва і прочитати лекцію за умови, якщо її буде заплановано на неділю або понеділок – дні, вільні у мене від праці у Картинній галереї. Це питання було узгоджене і на початку серпня я поштою отримав надрукований окремою книжечкою план роботи Київського будинку вчених. Гортаючи сторінку за сторінкою, зрозумів, що у приміщенні Будинку вчених знайшли собі притулок розмаїті об’єднання, як-от: Клуб цікавих зустрічей, Клуб зустрічей з письменниками "Прометей", Клуб туристів, Клуб молодих вчених. Моя лекція мала відбутися для членів українознавчого клубу "Спадщина", головою якого був доктор філософських наук професор В. Кудін. Хто і яким чином дізнався у Києві, що я читаю лекції про Архипенка, – мені невідомо. Невідомо також, хто порекомендував запросити мене прочитати лекцію у клубі "Спадщина".

 

 

Звернув увагу, що присланий мені план був надрукований російською мовою. Може, і лекції у них, на відміну від Львова, відбуваються російською мовою? Мене це мало турбувало: незалежно від аудиторії говоритиму тільки українською. Продовжуючи ознайомлення з планом, на сторінці 19 знайшов повідомлення про мою лекцію.

 

 

У неділю 18 вересня 1988 року я упорядкував слайди, перевірив на справність діапроектор. На всяк випадок взяв запасну лампу. Того ж дня ввечері сів на поїзд і вранці 19 вересня був у Києві.

 

Зал Будинку вчених був заповнений. Серед незнайомих мені людей побачив давнього знайомого, мистецтвознавця Дмитра Горбачова. Відкрив засідання клубу "Спадщина" його голова, доктор філософських наук професор В. Кудін. Лекція була вислухана з великою увагою. Були запитання, чи маю намір надрукувати монографію про Архипенка, чи були опубліковані мої статті про художника. Професор Кудін просив залишити текст лекції, обіцяв опублікувати. Був здивований, коли я сказав, що усі свої лекції читаю без тексту. Пізніше я дізнався, що серед слухачів був Василь Овсієнко, який через багато років висловив своє захоплення лекцією. Так моє ім'я стало відоме не лише у Львові, а й у столиці.

 

У мене не було сумніву, що поїздка до Києва позитивно вплине не лише на мою репутацію серед мистецтвознавчих кіл, а й на імідж УГС, сприятиме її легалізації.