Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 4. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 17 бер. 2014 р., 09:52 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 бер. 2014 р., 08:45 ]

ВАСИЛЬ БАРЛАДЯНУ

На наступний день, 15 квітня, Михайло Осадчий заповів зібрання членів редколегії "Кафедри". Як член редколегії я конче мав бути на тому засіданні, тому просив Михайла, щоб назначив його на 13-ту год., коли в мене обідня перерва. Я розумів тягар, який взяв на свої плечі Михайло. Йому потрібна була наша допомога в підготовці чергового випуску журналу, в налагодженні контактів з авторами, редагування присланих матеріалів. Та й кожен із нас мусив щось запропонувати.

 

За годину до обідньої перерви до мене в Картинну галерею зайшов Василь Барладяну. Був у доброму настрої, сипав дотепами, висловив своє скептичне ставлення щодо подальшої роботи Дискусійного політичного клубу, засідання якого було свідомо зірване. Я розповів йому, як ретельно готувалися до цього засідання працівники міськкому комсомолу і КГБ. На думку Василя, головна причина полягала в тому, що було підняте національне питання: "Даремні сподівання, що комуністи можуть вирішити національне питання, їхня логіка думання цілком протилежна від логіки, яка панує у вільному світі". Навів кілька аргументів.

 

У газеті "Правда" від 10 квітня 1988 р. була надрукована стаття, в якій наводилися приклади радянського інтернаціоналізму. На об'єднанні "Алгоритм" у столиці Узбекистану Ташкенті працюють 40 відсотків росіян, 35 узбеків, 15 українців і білорусів, сорок представників націй і народностей. Всі вони спілкуються між собою російською мовою. Керівники компартії наводять цей приклад як доказ інтернаціональної єдності народів СРСР, ігноруючи той факт, що представники інших національностей проживають на території республіки, Конституція якої визначає Узбекистан як державу. Але є інший приклад, європейський. На багатьох німецьких заводах також працюють представники різних націй турки, араби, поляки та ін. Різниця між Німеччиною і СРСР полягає в тому, що представники інших національностей не вимагають у німців, щоб ті зверталися до них їхньою мовою турецькою чи арабською, а вважають своїм обов'язком вивчити німецьку мову. Німці поводять себе як господарі власної землі. Це принципова відмінність у поведінці росіян в Узбекистані та турків у Німеччині. З тої відмінності випливає погляд комуністичних діячів СРСР на інтернаціоналізм і націоналізм. На їхню думку, націоналізм це коли зі ста людей 99 не хочуть говорити з одним росіянином російською мовою, а говорять своєю. А інтернаціоналізм, на думку компартійного чиновника, це коли 99 людей, відмовившись від своєї мови, говорять на мові одного присутнього росіянина.

 

  

Той дотепний приклад по-справжньому мене розсмішив. Це ж може бути стрижень цікавої статті про націоналізм та інтернаціоналізм в російському імпершовіністичному трактуванні. Просив Василя, щоб невідкладно сів за статтю і записав принаймні все те, що розповів. Відповів, що роздумує над такою статтею, але має багато інших задумів, а тому хотів би торкнутися деяких близьких мені мистецьких тем. При тих словах витяг із портфеля монографію про Михайла Жука – забутого у післявоєнні роки мистця й поета, що народився в місті Каховці на Херсонщині, здобув ґрунтовну мистецьку освіту у папській рисувальній школі М. Мурашка, у Московському училищі живопису, скульптури, архітектури та Академії мистецтв в Кракові. Його життя було пов'язане з Києвом, де він був професором Академії мистецтв, та Одесою – там він 1964 р. помер. Творча спадщина Жука надзвичайно розмаїта – малярство, книжкова графіка, портрети, кераміка. Яка б це могла бути цікава лекція дня слухачів лекторію!

 

З того, що говорив Василь, я зрозумів, що він докладно ознайомлений з життям і творчістю Жука. Знаючи В. Барладяну як політика, мене здивувала його зацікавленість мистецтвом. Познайомилися ми 1987 року, коли стали авторами й членами редколегій журналів "Українського вісника" та "Кафедра". Василь неодноразово бував у мене на помешканні, висловлював радикальні думки з багатьох політичних питань, але якось не було в нас розмов на теми мистецтва. Тепер мені відкрилася ще одна грань його обдаровання. Вислухавши професійну характеристику творчості Михайла Жука, я мимовільно поцікавився, що пов'язує політика – дисидента й політв'язня з мистецтвом. Несподівано для себе дізнався, що Василь після закінчення 1964 р. Одеської школи військових кореспондентів вступив до Одеського університету, після закінчення якого працював завідувачем кабінету мистецтвознавства, викладав історію зарубіжної літератури, українського та світового мистецтва, паралельно в Інституті інженерно-морського флоту – етику й естетику. Побував на стажуваннях у Празькій національній галереї, Бухарестському та Софійському університетах. За опозиційну діяльність у 1974 році був виключений з КПРС та звільнений з праці в університеті. Після заснування в 1976 р. Української гельсінкської групи навів контакти з М. Руденком, О. Мешко, Н. Строкатою та О. Бердником. Вперше його заарештували у березні 1977 р. – отримав 3 роки таборів загального режиму. Буквально за три дні до закінченням відбуття терміну – новий арешт, і знову три роки ув'язнення. На волю вийшов 1983 р., а через чотири роки ми зустрілись.

 

Перериваючи розповідь, хочу зазначити, що Василь дотримав слова: через кілька місяців в "Українському віснику" – випуск 13 за 1988 р. – була надрукована його доволі об'ємна стаття "Інтернаціоналізація – мета і методи", в ній знайшли місце думки, які він так цікаво виклав, побувавши якусь годину в моєму робочому кабінеті.

 

Слово за словом і наблизилася обідня перерва. Треба було скористатися нею, щоб разом з Василем поїхати до Михайла Осадчого на засідання редколегії "Кафедри". В Осадчого застали Миколу Данька зі Сум – мого давнього приятеля ще з студентських років. То була для нас обох зворушлива зустріч. Через кілька хвилин прийшов гомінкий Степан Сапеляк разом із Богданом Тхорем – українським журналістом із Польщі. За ними – Павло Чемерис, Валентин Стецюк. Замкнув коло Юрко Волощак.

 

Степан Сапеляк покликав мене на кухню, щоб один на один розповісти про нападки В. Чорновола на "Кафедру". Славко критикував журнал за строкатість поміщених матеріалів і рекламування сумнівних авторів. Для мене це не була новина. На цю тему Вячеслав говорив також зі мною, переконував, що не варто розпорошувати сили на два журнали, які майже дублюють один одного, краще ті матеріали, що надходять Осадчому, друкувати в "Українському віснику". Було зрозуміло, що він не хоче мати конкурента. Ця історія мала своє продовження, але про це дещо пізніше.

 

З огляду на те, що в мене було мало часу – закінчувалася година обідньої перерви, засідання редколегії тривало недовго. Зійшлися на думці, що необхідно підвищити вимогливість до поданих матеріалів. Які з них друкувати, а які відхилити має вирішувати не один головний редактор, а редколегія. Погодилися на запровадження в журналі рубрики "Проблеми, дискусії". Довше я не міг затримуватися, мусив спішити в галерею: не хотілося мати з боку дирекції зауважень, що зловживаю обідньою перервою.

 

НОВА ІНІЦІАТИВА В. ЧОРНОВОЛА

Весною 1988 року Чорновіл часто приходив на моє помешкання для обговорення різних організаційних питань, пов'язаних із розбудовою та діяльністю Української гельсінкської групи, підготовкою випуску журналу "Український вісник", а також телефонних розмов з Надією Світличною із США та Галею Горбач із Німеччини (мій домашній телефон був оголошений як контактний). Бувало, що залишався ночувати – одного разу навіть з дружиною Атеною. Була можливість обмінятися думками з приводу багатьох важливих питань. Чорновіл стурбовано говорив, що Україна в створенні неформальних об'єднань відстає від інших республік, і в першу чергу від Росії і республік Балтії, а тому треба щось робити. До моєї пропозиції активно нарощувати членство в Українській гельсінкській групі поставився скептично. Його дратувала назва "група". У будь-якій справі прагнув розмаху. Не було сумніву, що він виношував ідею створення нової впливової неформальної громадсько-політичної структури. До таких роздумів спонукувала легальна діяльність Дискусійного політичного клубу у Львові, Українського культурологічного клубу (УКК) у Києві, масовий громадсько-політичний рух у Москві та республіках Балтії.

 

У Москві в той час заявили про себе два напрями – демократичний, представники якого усвідомлювали усю небезпеку тоталітарного режиму, викривали його злочини від перших років радянської влади, наполягали на запровадженні демократичних інститутів, зорієнтованих на реальні свободи країн Заходу, і шовіністичний, імперський, з явним забарвленням ксенофобії і антисемітизму. У цьому плані особливо відзначилась організація "Пам'ять", одним із активістів якої був відомий у пізніші часи автор книги "Основы гео политики" Олександр Дугін.

 

 

Різноманітні громадські організації на захист демократії, гласності, перебудови, боротьби за права людини і права нації зарясніли в республіках Балтії. В Естонії та Латвії набирали сили ідеї створення народних фронтів, а в Литві – "Саюдіса".

 

Щоб не відставати від трибу політичного життя республік Балтії, потрібно було думати, яка політична структура найбільше підійшла б для України. Логіка подій підводила до думки, що необхідно й в Україні створити організацію, яка б адекватно реагувала на виклики часу. Розуміючи складність і неоднорідність політичних процесів у Росії і республіках Балтії, В. Чорновіл, який, без перебільшення, був постійно діючим двигуном усе потужнішого опозиційного процесу, наприкінці квітня 1988 р. покликав на конфіденційну розмову мене і брата Михайла, щоб обговорити необхідність створення (на заміну УГГ) нової неформальної організації. Зустрілись ми втрьох на помешканні дружини В. Чорновола Атени Пашко (вулиця Ніщинського, 14, кв. 6). Щоб уникнути підслуховування, пішли на залізничну колію, що проходила неподалік і, йдучи вздовж залізниці обговорювали необхідність створення в Україні впливової організаційної структури.

 

На початку розмови Чорновіл поділився своїми міркуваннями про сучасну політичну ситуацію, про бурхливе громадське життя в окремих республіках, висловив думку, що УГГ вже не відповідає вимогам часу, що завдання тепер інші та й можливості інші. Відновлена УГГ вже не та, що була десять років тому, оскільки має свій легальний журнал, свої представництва в інших областях, навіть за кордоном, але це лише жменька людей. Мою пропозицію, щоб нову організацію назвати Українська національна партія (УНП), він рішуче відкинув, сказав, що називати організацію партією зарано, кагебісти можуть кваліфікувати її як антирадянську, націоналістичну і вчинити репресії. І тут його наче осінило: давайте назвемо нову організацію Українська гельсінкська спілка – це вже не група, це буде фактично партія, але правозахисний "дах" збережеться.

 

Пізніше про історію створення УГС Чорновіл розповів так: "Настав 1988 рік. І тоді виникла ідея заснувати партію – саме партійну структуру, партійну організацію. Та оскільки часи були тяжкі й зробити це було складно під такою назвою, то в якусь хвилину прийшла думка: давайте назвем її гельсінкською спілкою, щоби, розумієте, мати захист від тої міжнародної гельсінської організації. Ми з самого початку були політичною опозиційною структурою. І документи, що ми запропонували для того періоду, були прогресивними" (Установчий з'їзд Української республіканської партії. – К., 1990. – С. 79).

 

Отже, задум створення в Україні першої опозиційної до правлячої КПРС громадсько-політичної структури не був спорадичним спалахом емоцій, а результатом тривалих роздумів. Реалізувати цей задум могли люди з чималим життєвим і політичним досвідом, які пройшли школу тюрем і концтаборів, добре знали історію визвольних змагань, їхні сильні та слабкі сторони, мали контакти з дисидентськими колами інших республік, враховували їхній досвід.

 

У запропонованій експромтом назві нової організації була логіка політика, який бачив не тільки початок, а й подальший розвиток подій. Залишилось важливе питання: програма і статут. Обмінялися думками про основні принципи майбутнього програмного документа. Чорновіл запропонував, щоб кожен з нас трьох написав тези, виклав по пунктах основні засади, основні принципи, які мають лягти в основу майбутнього програмного документа, а він зведе матеріал докупи, надасть йому цілісності.

 

Водночас розподілили обов'язки. Домовились, що як тільки програмний документ буде готовий, Вячеслав поїде зав'язувати обласні організації УГС у східні області України, Михайло Горинь – у західні, а мені Вячеслав без усяких церемоній запропонував взятися за формування Львівської обласної організації УГС, яку я повинен очолити і виступати від її імені. Його аргументи були такі:

- Ти маєш офіційну працю, посаду старшого наукового працівника, тебе знають як досвідченого лектора і екскурсовода, маєш популярність, широкі контакти, головне, що тебе не будуть боятися, коли пропонуватимеш комусь вступити в УГС. Тому вважай, що з нинішнього дня ти вже приступаєш до праці як голова Львівської обласної УГС.

 

Пропозицію прийняв без вагання, оскільки не було сумніву, що потреба створення потужної опозиційної сили є набагато важливішою справою, ніж читання лекцій на мистецькі теми. Після міцного потиску рук ми розійшлись. Я був окрилений важливістю започаткованої справи, далекоглядною метою і мудро обраною тактикою.

 

Вже по дорозі додому обдумував тези й окремі пункти, які мають увійти до програмного документа. Ввечері того ж дня почав писати начерки програмних положень. Коли завершив, передав Чорноволу. Мені кортіло дізнатись, чи погоджується він з викладеними мною програмними засадами. Вячеслав сказав, що погоджується, але необхідно підвести мій і брата Михайла матеріал під правописні норми Голоскевича, якими він послідовно користується, а також під один стиль, надати викладеному матеріалу цілісності.

 

Про нашу зустріч і прийняті рішення В. Чорновіл згадує у статті "Як виникла й діє Українська гельсінкська спілка": "Так ми прийшли до ідеї реорганізації Української гельсінкської групи в широку організацію, що базується на правозахисних принципах у розширеному розумінні – не тільки як основних прав людини, а насамперед основних прав нації, включаючи право на повноцінне державне існування. Ці засади й лягли в основу Декларації принципів УГС, у виробленні та узгодженні якої брала участь більшість членів Української гельсінкської групи, а сам текст остаточно формулювали Богдан і Михайло Горині та Вячеслав Чорновіл" (Вячеслав Чорновіл. Твори в десяти томах. Том 6. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 479)

 

Підготувати програмний документ для поширення у найкоротший термін, як планувалося, перешкодили бурхливі події, що одна за одною прокотилися не тільки в центрі старовинного Львова, а й на його околицях. Пробуджена новим духом часу висока громадянська активність українців, яка на повну силу стала бурлити у червні 1988 року, йшла в парі з усвідомленням, що тоталітарний моноліт почав давати перші тріщини. Як свідчить хроніка подій, майже кожен день цього місяця, як і наступних, ставали сторінкою історії.

 

Червень 1988-го почався з виходу за редакцією Михайла Осадчого 3-го числа журналу "Кафедра" – органу Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Асоціація повідомила про створення премії з літератури та мистецтва імені Василя Стуса. 5 червня у Києві відбулося неофіційне святкування 1000-ліття хрещення України, організоване Українським культурологічним клубом (УКК) біля пам'ятника св. Володимирові Великому, в якому взяло участь близько 200 людей. До присутніх промовляли голова УКК Сергій Набока, активіст клубу Олесь Шевченко. Доповідь, присвячену 1000-літтю хрещення Руси-України, виголосив Євген Сверстюк.

 

На активізації українського суспільно-політичного життя зосередив увагу Комітет держбезпеки УРСР. В інформаційному повідомленні від 7 червня 1988 р. "Об активизации враждебной деятельности националистических элементов", адресованому ЦК КПУ з грифом "секретно", читаємо:

 

"Центральному комитету КП Украины докладывалось (№ 40-1988 г., № 265, 290 – 1987 г.) о том, что группа лиц, ранее отбывавших наказание за антисоветскую деятельность, в 1987 году изготовила "самиздательский" журнал № 9-10 под наименованием "Украинский вестник", который передан за рубеж и имеет незначительное распространение в республике.

 

В настоящее время оперативным путем получен "Украинский вестник" № 11-12, который пока не распространяется.

 

Авторами материалов, помещенных в журнале "Украинский вестник" № 11-12, являются лица, ранее допускавшие антисоветские, националистические и иные идеологически чуждые суждения. Многие из них ранее привлекались к уголовной ответственности.

Черновол В. М., 1938 года рождения, беспартийный, с высшим образованием, дважды судимый за антисоветскую националистическую деятельность, временно не работает, проживает в г. Львове. Является редактором журнала "Украинский вестник";

 

 

Горынь Б. М., 1936 года рождения, беспартийный, с высшим образованием, работает сотрудником музея, судим в 1966 году за антисоветскую националистическую деятельность, проживает в г. Львове;

Лукьяненко Л. Г., 1927 года рождения, беспартийный, с высшим образованием, дважды судимый за антисоветскую националистическую деятельность, отбывает ссылку в Томской области;

Шевченко В. Н., 1934 года рождения, беспартийный, с высшим образованием, работает столяром в ПО "Электромаш", в 1981 году судим за проведение антисоветской деятельности, проживает в г. Киеве;

Барладяну В. В., 1942 года рождения, беспартийный, с высшим образованием, в 1977 и 1980 годах дважды судим за клевету на советский государственный и общественный строй, работает электриком Одесского обувного объединения, проживает в г. Одессе (...)"

 

Нижче в документі названо ще ряд імен – Сеник І. М., Будзинського Г. А., Рафальського В. П., Скочка П. І., а також кілька імен людей, які за "допущені ворожі наклепницькі судження про радянську дійсність раніше проходили профілактику – Коваль А. Є., Довгань Р. К., Чорновіл Т. В., Голумбієвська Г. В. та ін.

 

Закінчується документ запевненням, що "Органами госбезопасности проводятся мероприятия по контролю, документированию деятельности указанных лиц, предупреждению и срыву их антисоветских акций.

 

Председатель Комитета                                                                                                                      (підпис)           Н. Голушко".

(ГДА СБУ. – Ф. 16, – Оп. 14 (1990 р.). – Пор. 5, – Арк. 184-186.)

 

Ознайомившись із цим документом, 1-й секретар ЦК КПУ В. Щербицький власною рукою наклав резолюцію:

 

"Ознакомить лично членов ПБ (підпис)                                                                                                                 В. Щербицький".

 

Окремі місця цього документа схиляють до роздумів. По-перше, інформація про те, що КГБ "оперативним" шляхом роздобув примірник журналу "Український вісник" – випуск 11-12 за 1988 р., який ще не був розповсюджений. Із цього можна зробити висновок, що одна з друкарок, з якою Чорновіл домовився про передрук і тиражування "УВ", була агентом КГБ. Важко встановити, хто це був, та й, врешті, нині це вже не має значення. Важливим є інше: ніхто з нас не задумувався над тим, що сидимо на пороховій бочці, бікфордів шнур від якої був у руках КГБ. Важко пояснити, чому КГБ, контролюючи кожен наш крок, маючи докладну інформацію про нашу діяльність, не вдавався до репресивних заходів. З якихось міркувань кагебісти вичікували, а для нас це були ідеальні умови для розгортання діяльності.

 

НАРАДИ ПРЕДСТАВНИКІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ РУХІВ

На початку 1988 р. лідери національно-визвольних рухів у республіках СРСР прийшли до думки про необхідність спільно координувати свою діяльність, узгоджувати проведення тих чи тих акцій. Щоб не викликати підозріння про створення в рамках Союзу якоїсь політичної структури, було схвалено ідею організувати "міжнаціональний комітет захисту прав політв'язнів". Перша нарада комітету відбулася в січні 1988 р. в Єревані, наступна – в березні у Тбілісі. У третій нараді, що відбулася 11-12 червня у Львові, взяли участь представники національно-демократичних рухів шести республік. Учасники наради прийняли: "Заяву про створення Координаційного комітету патріотичних рухів народів СРСР", "Звернення Міжнаціонального комітету політв'язнів до радянського уряду", "Лист Президентові США Рональду Рейґану", "Підсумкову заяву Львівської наради представників національно-демократичних рухів народів СРСР''.

 

Міжнаціональний комітет в обороні політичних в'язнів вимагав від радянського уряду звільнити політичних в'язнів та розслідувати обставини смерті в концентраційних таборах за останні роки. Була спільна згода оголосити ланцюгове голодування, яке мало початися 13 червня і тривати до початку XIX партконференції з вимогою звільнення політичних в'язнів. Документи підписали: від товариства Іллі Чавчавадзе – Грузія (Мераб Костава); від групи "Гельсінкі-86" – Латвія (Івас Жуковскіс); від національно-демократичного руху Литви (Антанас Терляцкас, Євгеніус Круковскіс); від Української гельсінської спілки і Українського підкомітету захисту політв'язнів (Богдан Горинь, Михайло Горинь, Зиновій Красівський, Олесь Сергієнко, Павло Скочок, Степан Хмара, Вячеслав Чорновіл); від Партії національної незалежності Естонії (Лагде Парек, Маті Вілу); від Товариства національного самовизначення – Вірменія (підписи після узгодження) (Український вісник. – Київ-Львів. – 1988. – Передрук закордонного представництва УГС. – Нью-Йорк, 1990, – С. 6-16.)

 

Очевидно, що приїзд до Львова чільних представників опозиційного руху з кількох республік СРСР не міг пройти мимо уваги КГБ. Можна здогадуватись. що кожного із представників республік, які прибули на нараду до Львова, супроводжували чекісти, стежили за кожним їхнім кроком. Про те, як вдалося чекістам роздобути матеріали львівської наради, дізнаємося з інформаційного повідомлення КГБ УРСР від 17.06. 1988 р. в ЦК КПУ під назвою "Об активизации враждебной деятельности националистических элементов".

 

                                            "17 июня 1988 г. Киев.

                                             № 97. Секретно.

                                             ЦК Компартии Украины

                                             товарищу Щербицкому В. В.

 

По поступающим данным, спецслужбы и идеологические центры противника, приспосабливаясь к происходящим революционным переменам в нашем обществе, в проводимой подрывной деятельности особое место отводят разжиганию националистических настроений среди отдельных категорий населения, стремятся объединить усилия действующих на Западе центров украинской, прибалтийской реакционной эмиграции по инспирированию на территории советских республик называемого ими "национально-освободительного движения".

 

В последнее время на состоявшихся сборищах участников зарубежных наццентров и других эмигрантских формирований вырабатываются тактические установки по активизации "национальных движений" на Украине и в других братских республиках, их организационному сплочению, использованию для этого как нелегальных, так и легальных форм оппозиционной деятельности, направленной на подрыв дружбы народов и социалистического строя. В частности, в перехваченных инструкциях главарей зарубежных ОУН особо подчеркивается, что "координация такой деятельности" становится актуальной непосредственно на территории страны и ставится задача "умело придавать политическую окраску" выдвигаемым в условиях гласности "требованиям угнетенных народов", в том числе о проведении референдума по вопросу "независимости Украины и выхода ее из состава СССР".

 

Следуя этим установкам, получая моральную и материальную поддержку зарубежных наццентров, ранее судимые за антисоветскую деятельность Черновол и его сообщники предпринимают попытки к активизации своих действий по объединению, блокированию между собой и единомышленниками из других республик с целью проведения совместных антиобщественных акций. В частности, в январе-марте с. г. Черноволом, Горынем, Айрикяном, Коставой и др. проводились сборища единомышленников в гг. Ереване и Тбилиси, где было провозглашено о создании т. н. "межнационального комитета защиты прав политзаключенных".

 

11-12 июня в г. Львове на частной квартире состоялось очередное "заседание" членов названного "комитета", в котором приняли участие 15 человек, в том числе Костава (Грузия), Жуковскис, Мейтин (Латвия), Терлецкис, Круковскис (Литва), Парек, Вилу (Эстония), а также восемь человек, проживающих в гг. Львове и Киеве – Черновол, Горынь, Скочок и другие, судимые за особо опасные государственные и иные преступления.

 

По полученным данным, на этом сборище было изготовлено четыре документа, в которых содержится клевета на национальную политику КПСС и проводимые в стране демократические преобразования.

 

В частности, в т. н. "Обращении межнационального комитета защити политзаключенных к Советскому правительству" утверждается, будто в СССР преследуются "инакомыслящие", что "ставит под сомнение искренность властей способствовать строительству правового государства". По утверждению авторов, "демократия с кляпом во рту сегодня уже не может удовлетворить проснувшееся сознание масс". В этой связи выдвигаются требования о немедленном освобождении всех "политзаключенных" с полной их реабилитацией, материальной компенсацией, социальным обеспечением, а также о расследовании фактов "гибели" некоторых осужденных в местах лишения свободы, "прекращении истязания политзаключенных".

 

 

В принятом заявлении от имени т.н. «»Львовского совещания национально-демократических движений в СССР" делается попытка обвинить руководство КПСС и Советское правительство в "неспособности решить национальную проблему, попрании волеизъявления армянского населения Нагорного Карабаха" и в якобы спровоцированной властями "средневековой резне в Сумгаити".

 

В указанном "заявлений" обобщаются известные по прежним националистическим выступлениям требования к Советскому правительству о предоставлении национальным языкам республик статуса государственных; о необходимости организации национальных воинских формирований; об ограничении въезда в союзные республики на постоянное жительство "инонационального" населения; об обеспечении полного суверенитета республик в религиозных вопросах; об установлений гражданства каждой республики; о культурно-национальной автономии для нацменьшинств, включая русских, в республиках; о предотвращении экологического геноцида народов; о прекращении политики умышленного перемешивания населения при помощи централизованного планирования экономики; об установлений полного республиканского хозрасчета вместо директивной экономики и др.

 

Все эти требования авторы связывают с полной политической и экономической децентрализацией Союза ССР, который они видят в будущем как конфедерацию отдельных суверенных государств.

 

В подготовленном документе дается извращенная оценка современной национальной политики КПСС, утверждается, что "правящая партия и правительство СССР не хотят или не в состоянии" разрешить национальную проблему, выражается недоверие "реакционному составу" делегатов XIX партконференции и т. д.

 

Кроме перечисленных материалов, участники сборища изготовили "открытое письмо президенту США Рейгану", в котором выражают надежду на его помощь в решении национальных проблем, высказывают сожаление по поводу того, что он изменил свое мнение о Советском Союзе как об "империи зла". Авторы клеветнически заявляют, что для такой переориентации пока нет оснований, т. к. "народоубийство" продолжается, что "повсеместно идет процесс внутреннего разложения структуры нации путем проповеди национального антагонизма и межклассовой ненависти", что "Советский Союз является чем угодно, только не союзом равноправных народов".

 

Следует отметить тесную связь Черновола и его единомышленников с зарубежными подрывными центрами. Об этом свидетельствует то, что сразу же после обсуждения на сборище материалов их содержание 12 июня Черноволом передано по международному телефону в ФРГ функционеру зарубежной ОУН Горбач и высказана просьба ускорить их публикацию и передачу радиостанцией "Свобода".

 

Характерно и то, что в указанный период в г. Львов прибыли из Москвы представители т. н. "Демократического союза" (ДС Л. Убожко, Ю. Скубко и В. Богачев с целью создания, по их словам, "фракции ДС". Хотя на сборище националистических элементов эти лица не приглашались, тем не менее вышеуказанные документы им были вручены. Через органы милиции они были официально изъяты у Л. Убожко. имевшего контакты с уголовниками, и переданы в органы прокуратуры для совместной юридической оценки и принятия решения.

 

Придавая серьезное значение полученным материалам о попытках националистических элементов возобновить организованную враждебную деятельность, нами во взаимодействии с другими заинтересованными органами КГБ активизируются мероприятия в отношении организаторов и инспираторов националистических проявлений, нейтрализации их замыслов. Предусматривается совместно с органами прокуратуры в отношении Черновола, Горыня М., Горыня Б., Красивского, Хмары, Скочка осуществить меры предупредительного профилактического характера. Вместе с тем продолжаем воспитательную работу с некоторыми из них на основе личных контактов и с использованием оперативных возможностей.

 

В соответствии с имеющимся планом организован необходимый контроль за поведением указанных лиц в целях недопущения с их стороны негативных проявлений в дни подготовки и работы XIX Всесоюзной партконференции.

 

Сообщаем в порядке информации.

 

КГБ СССР доложено.

 

Председатель Комитета (підпис)                                                                                                                                   Н. Голушко".

(ГДА СБУ. – Ф. 16, – Оп. 14 (1990 р.). – Пор. 5. – Арк. 201-204)

 

Подальший, розвиток подій засвідчив, що національно-визвольний рух в Україні та деяких інших республіках вступає у нову фазу свого розвитку.

 

МІТИНГОВА СТИХІЯ

Після завершення наради наступного дня – 13 червня у приміщенні львівського Будинку культури будівельників мали відбутись установчі збори Товариства рідної мови ім. Тараса Шевченка, але вхід до приміщення виявився зачиненим. Люди, що зібралися перед залізними воротами, вирішили скласти протест на адресу XIX партійної конференції і газети "Літературна Україна". Інженер Іван Макар звернувся до присутніх із закликом вирушити до пам'ятника Іванові Франкові й там провести збори, висловити протест. Цей заклик радо підхопили члени відновленої Української гельсінської групи – Михайло та Богдан Горині, які прийшли на заплановані установчі збори. Люди вирушили до пам'ятника Франкові. Відбувся стихійний мітинг, в якому взяло участь близько тисячі осіб. Під час виступів у гострій формі було порушено важливі питання політичної ситуації в країні, стану перебудови і демократизації. Учасники стихійного віча висловили обурення діями влади, порушили ряд важливих питань соціального й національного спрямування, обрали раду Товариства рідної мови і прийняли ухвалу зібратися на тому ж місці 16 червня, щоб викласти вимоги делегатам XIX партконференції.

 

Готуючись до серйозної і відповідальної акції, Вячеслав Чорновіл і Михайло Горинь прийшли до мене на помешкання, щоб обговорити нашу участь і позицію під час мітингу. Домовилися, що кожен особисто якнайширше повідомить по телефону рідних, близьких і знайомих про важливе зібрання, звернеться до активу інших неформальних організацій, щоб чинили так само. Це був перший організований за участю членів УГГ захід у житті міста, якому ми надавали великого значення.

 

16 червня на заклик неформальних організацій до пам'ятника Франкові прийшло до 10 тисяч осіб, спраглих почути, які запитання будуть задані делегатам XIX партконференції і які вони дадуть на них відповіді.

 

"Протягом останніх місяців пристрасті у Львові спалахували не раз: то на доброчинних концертах "Товариства Лева", то на Шевченківських вечорах, то на дискусіях молодіжного політичного клубу. Однак каталізатором невдоволення консервативною політикою керівництва області й республіки стали антидемократичні "вибори" делегатів на конференцію КПРС, що мала вирішувати дальшу долю демократичних процесів, які розпочалися в країні", – писав В. Чорновіл (Чорновіл В. Десять днів, що сколихнули Львів. – УВ-експрес № 8 (Видання "Українського вісника". – Київ-Львів. – Серпень 1988 року. – Передрук Закордонного представництва УГС. – Нью-Йорк, 1989, – С. 5).

 

  

Влада вирішила обманути людей, що зібралися біля пам'ятника І. Франкові. До Будинку будівельників було доставлено "представників трудящих", перед якими мали виступити кілька делегатів. Ці хитрощі влади викликали обурення людей, вони вимагали, щоб партократи прийшли до них на мітинг і відповіли на поставлені запитання. Щоб не доводити обурення людей до крайньої межі, кілька делегатів покинули зал Будинку будівельників і прийшли до пам'ятника І. Франкові. Мітинг перетворився в першу в історії післявоєнного Львова відкриту гостру дискусію з комуністичними бюрократами. Було виявлено недовіру генсеку компартії України В. Щербицькому, першому секретарю Львівського обкому компартії Я. Погребняку, голові УКГБ Львівської області С. Малику. Від делегатів партконференції вимагали "поставити в Москві наболілі питання: про надання державного статусу українській мові, про республіканський госпрозрахунок та самофінансування, про реорганізацію КГБ зі зняттям з нього функцій політичної поліції, про доступ до архівів КГБ і реабілітацію політв'язнів часів сталінщини й брежнєвського застою та ін. Було зачитано статут створюваного демократичного фронту підтримки перебудови. Остаточний текст звернення до делегатів партконференції було вирішено затвердити на всенародному мітингові на стадіоні "Дружба" 21 червня" (Чорновіл В. Десять днів, що сколихнули Львів... – С. 6).

 

У ті дні завершувалася праця над остаточним редагуванням програмного документа першої легальної опозиційної організації. Програма ще не була готова для оприлюднення, тому домовились, що не будемо виступати як засновники УГС, а як члени редколегії "Українського вісника", але Вячеслав не вважав за потрібне зберігати таємницю. У своєму виступі вирішив повідомити зібрання, що створюється нова організація – Українська гельсінкська спілка. Як документ часу цей виступ варто навести повністю.

 

"Макар І. Слово Вячеславу Чорноволу, борцеві за перебудову від 60-х років до наших днів, головному редакторові журналу "Український вісник", який, на жаль, не всі маємо можливість читати.

 

Чорновіл В. Кілька днів тому в одній поважній організації було названо мітинг, який відбувся тут у понеділок, зборищем екстремістів. Це той мітинг, який відбувся в зв'язку з безглуздим вчинком влади, яка не дала нам приміщення. Можливо, й сьогоднішній наш мітинг буде названий мітингом екстремістів. І причиною для цього стане те, що перед вами виступаю я. Тому що владі дуже вигідно називати нас так, і вона це вже неодноразово робила. Пригадайте, яка безглузда, нестримна кампанія проти нашого незалежного журналу була піднята в львівській і республіканській пресі, на радіо і телебаченні, на тих всяких зібраннях, де вимагали викинути нас за межі Батьківщини. Але нічого "екстремістського" я зараз не скажу, а говоритиму про речі, про які давно відкрито говорять в інших республіках, в тих місцях, куди перебудова вже дійшла, бо до нашої України і до нашої області вона ще тільки-тільки наближається. (Оплески.) Мені дуже багато хочеться сказати перед таким великим зібранням народу, але змушений зосередити вашу увагу тільки на двох основних моментах. Насамперед звертаю вашу увагу на той факт, що нашу подальшу долю буде вирішувати конференція, яка представляє партію, до якої більшість із нас не належить. Уже по всьому Радянському Союзу все голосніше звучить гасло "Вся влада радам!" (Оплески.) Мова йде про ради не келійним способом вибрані, не з призначеними депутатами, а про ради, вибрані демократичним шляхом. Щоб ми не голосували, а дійсно вибирали. Щоб це були представники цілого народу, а не партійні висуванці. Політика партії навіть найправильніша, формується десь поза нами. Партія може давати тільки якісь ідейні напрямні, але не повинна на практиці вирішувати радикальні питання нашого життя. А зараз йдеться якраз про те, бути чи не бути демократії в нашій країні, бути чи не бути українській радянській соціалістичний державності, якої ми сьогодні не маємо! (Тривалі овації, схвальні вигуки.) В резолюції нашого мітингу, де будуть накази делегатам партконференції, повинен бути такий пункт: створення альтернативних громадських організацій і правом висування кандидатів у депутати рад. Вони вже формуються. Ось ми зараз на основі Української гельсінської групи, що пройшла десятилітнє випробування, пройшла крізь тюрми й табори, але не зломилася, створюємо Українську гельсінкську федерацію (оплески) із громадським керівним ядром і обласними організаціями, із правом звертатися до керівних органів, із правом висувати своїх кандидатів у депутати рад. (Тривалі оплески.) Друге – про делегатів на партконференцію. Кілька днів тому в "Известиях" був огляд листів, який теж показує, що ми тут зовсім не екстремісти, бо такі мітинги, виявляється, проходять по всьому Радянському Союзу. Люди обурені, що десь за нашими спинами хочуть вирішити наші найболючіші питання. Звичайно, якщо Політбюро ЦК КПРС матиме одну-єдину цільну платформу на партконференції, то всі делегати, якими б реакціонерами вони не були, як покірна отара проголосують "за". Але уявіть собі таку ситуацію, коли в Політбюро утворилося дві фракції, що цілком можливо. Допустимо, фракція Горбачова, яку ми підтримуємо, і фракція Лігачова, яку ми не підтримуємо. (Оплески.) Я не сумніваюся, що 90 відсотків львівської делегації, яку ми нібито посилаємо, проголосує за Лігачова. Не сумніваюся, за Лігачова проголосує генерал Малик, бо в нього немає іншого виходу. Тому що генерал Малик представляє ту організацію, яка засовувала нам кляп у рот протягом багатьох років. Хай не сам він особисто тим займався, бо не він очолював тоді львівське управління. Але десь же він здобував в іншому місці сан генерала у ті роки. Тут є Ігор Калинець. Запитайте, за що він був засуджений на 9 років ув'язнення і заслання. За вірші! Це божевілля – судити за такі вірші! Зрештою, всі ми були в'язнями такого самого ґатунку. А хіба тільки ув'язнення? Подивіться на нашу пресу тих років: чи була там хоч одна свіжа думка? Судові репресії – це була тільки верхівка, а згадаймо ще й позасудові. І за всім цим стоїть організація, яку у нас очолює генерал Малик. Якщо генерал Малик скаже, що він повиганяє зі свого управління всіх тих, хто були винні в тих репресіях (ми вже не вимагаємо їм суду), і якщо тотальне стеження і мордобої, до яких вони зараз вдаються. припиняться... До речі, один із організаторів першого мітингу Гринів був наступного дня побитий. Були такі ж випадки і щодо редколегії нашого журналу. Я не думаю, що це діє якась шовіністична організація. Все це йде звідти... Так от, якщо генерал Малик скаже, що такі речі припиняться, що інспіровані КГБ безглузді кампанії в пресі припиняться, якщо тотальне стеження за радянськими громадянами припиниться, тільки тоді ми підтримаємо його кандидатуру на партконференцію. (Оплески.) Ми хотіли б, щоб перший секретар Львівського обкому партії Погребняк сказав, що він за два чи скільки він у нас тут років (Голос: "Півтора".) зробив у дусі перебудови (Голос: "Іза що нагороджений орденом".) Хай він скаже, наприклад, скільки Львівський м'ясокомбінат виробляє м'яса, а скільки його лишається нам, чи зменшилися черги в наших магазинах, чи сталися якісь зміни в галузі культури... Які ж все-таки покращення, що перебудувалося в нашій області?.. Та ще якщо секретар Львівського обкому пояснить, що він робив у 60-70-ті роки, коли був у складі ЦК КПУ і секретарем ЦК (оплески), то ми, може, й підтримаємо його кандидатуру... Якщо секретар ЦК КПУ Єльченко, колишній секретар Київського міськкому КПУ, який довів Київ до стагнації, до повної русифікації, скаже нам, як він оцінює своє минуле, як він перебудувався, що збирається далі робити на своєму відповідальному посту і чи взагалі вважає, що можна налити нове вино у старі діряві міхи, то ми підтримаємо цього товариша... Між іншим, товариш Єльченко уже дещо демократизувався. Він, наприклад, сказав, що ми на Україні маємо велику демократію, бо як хочемо, то вчимо рідну мову, якій належиться бути державною мовою республіки, а хочемо, то й не вчимо. (Сміх.) А Російська Федерація такої демократії ще не має, там російську мову всім обов'язково вчити. (Сміх, оплески.) То якщо секретар ЦК КПУ Єльченко скаже нам, що він відмовляється від такої химерної демократії, то ми підтримаємо його кандидатуру. Серед делегатів на партконференцію є люди, які не винні в тому, що їх, так би мовити, "підверстали" під апарат. В "Известиях" слушно писалося, що партійно-чиновницький апарат, платні функціонери обирають на конференцію самі себе, а щоб воно мало демократичний вигляд, ставлять поруч себе трактористів і трактористок, слюсарів і мулярів. Всі вони гарні трудівники, але зовсім не політичні діячі. Це видно й по звітах в обласній пресі делегатів майбутньої конференції. Читав я там, наприклад, виступ глазувальниці із кондитерської фабрики. Та там же ні одної свіжої думки! Вона пропонує замінити якусь машину на фабриці, бо на старій погано працювати. (Сміх.) Люди добрі, вирішується доля країни, доля абсолютно всього нашого буття, чи по тюрмах нам гнити, чи й далі буде економічна стагнація, чи заживемо ми через кілька років краще, якщо будуть здійснені реформи, що намічаються... А нам розказують, що треба чан якийсь новий на фабриці поставити. (Сміх, пожвавлення.) Тут ішла мова про альтернативних кандидатів в делегати конференції, які цілком можна підтримати. Це ганьба, що від творчої інтелігенції, від тих, що все-таки найпершими, хоч дуже несміливо, але найпершими офіційно заговорили у Львові про перебудову і наші проблеми, нікого не обрали. Це ганьба, що в списку делегатів послідовно не дотримано навіть національного принципу. Ми все ж таки область українська, переважна більшість населення українське. А подивіться на список під цим кутом зору і побачите, що навіть цей момент не продумали. А хто ж буде захищати інтереси української культури, української мови? Росіяни і обрусілі інородці? Я нічого не маю проти росіян. Ми з ними повинні жити дружно, шукати якісь точки дотику, любити одне одного. Але ж дозвольте, ми живемо все-таки на Україні! (Тривалі оплески.) Я думаю, що ми повинні наказати делегатам партконференції, щоб національне питання було там поставлене на всю вагу, на всю широту, яку воно має. Бо сьогодні всі ті ж зрушення, які відбуваються в країні, якраз цього питання не торкнулися. Абсолютно! Повний застій! Сталінська національна політика продовжується, тільки без таких жорстоких репресій. Думаю, що на цих питаннях делегати конференції повинні  заакцентувати свою увагу. (Тривалі оплески.)"

 

Хід мітингу, як і всіх наступних, моя дружина Оксана записала на магнітофонну стрічку. Тарас Чорновіл за порадою батька забрав цю стрічку від мене, зробив стенограму основних виступів, які з передмовою В. Чорновола пішли до чергового "Експрес-випуску" "УВ". Там поміщений і мій виступ. Передруковую його повністю.

 

"Макар І. Слово надається борцю за перебудову ще в 60-ті роки Богдану Гориню, редактору журналу "Український вісник". (Оплески.)

Горинь Б. Маючи можливість зустрічатися із різними верствами населення я часто задавав питання: що чекають люди різних професій, різного віку від партійної конференції? Очевидно, можна звести велику і поважну розмову до дрібниць, але ми сьогодні зійшлися на велелюдний збір для того, щоб підняти кардинальні питання... Практику, яку ми перейшли, історичні факти, про які ми дізналися, дали нам уявлення про те, що попередній період 20-х – 50-х років був тим періодом, який повинна осудити XIX партконференція, бо це був соціалізм, який не мав людського обличчя. (Оплески.) Тепер маємо підстави говорити, що соціалізм може йти двома шляхами і мати тих два обличчя. (Оплески.) Ще в 1903 році Іван Франко у праці "Що таке поступ" застерігав, що можливий такий випадок, коли на основі комуністичної теорії, на основі марксизму може бути побудоване суспільство антидемократичне. Вийшло так, що ми вибрали саме цю дорогу і, на жаль, ми її добре всі відчули. Але справа не тільки в тому, що ми пережили страшні роки сталінізму і Сталін був для нас якраз отою маскою соціалізму з нелюдським обличчям. Справа втому, щоб ми назвали і теоретично усвідомили той період, щоб це було закріплено XIX партконференцією, що період, який настав після перевороту 1929 року, був періодом контрреволюційним і антирадянським по своїй суті.

 

(Тривалі оплески. Вигуки "Правильно!) А якщо цей період був антирадянським і контрреволюційним, мусимо ставити друге питання, на яке чекаємо відповідь від XIX партконференції: хто в цьому винен? Адже винен не один тільки Сталін! Мусимо чекати від XIX партконференції, що вона дасть належну оцінку і самій партії, адже в даному випадку винна і партія. (Оплески). Свідомо чи несвідомо, у більшій чи меншій мірі член партії, який не виступив проти тої антинародної, антирадянської, контрреволюційної політики, в більшій чи менші мірі був співучасником усіх тих великих злочинів, які творилися продовж 30-х – 60-х років. Ми чекаємо, що партконференція на це питання дасть достойну відповідь. Ми вважаємо, що період сталінщини осуджений, але після сталінщини настав інший період – з новими формами, але такий самий по суті – період Брежнєва. Ми засудили репресії, які чинилися при Сталіні, але ви назвіть мені того партійного діяча, того керівника Комітету держбезпеки, який осудив би репресії, які творилися при Брежнєві. (Оплески.)

 

І ще ми чекаємо від партійної конференції належного вирішення національного питання. Там повинен бути зародок отого пленуму з національного питання і правильного його вирішення. Ми чекаємо, що партійна конференція нарешті поставить акценти над тим, що наша країна – це країна Союзу республік – отже маємо союз держав, а не союз областей, не союз провінцій. І не треба наш Союз порівнювати зі Сполученими Штатами Америки, де є все загальним вінегретом. Ми представляємо союз Української Республіки, Білоруської, Грузинської та інших республік. І під цим оглядом відновлення державності, рахування з нашою кожною республікою як окремою державою нарешті мусить бути поставлене на належному рівні. (Бурхливі оплески.)

 

Я зачитую питання у записці: "У чому конкретно полягає особистий внесок Гориня у перебудову в 60-ті роки, крім демагогії?" Даю відповідь. Це стосується, очевидно, Гориня, що виступає, бо Горинь, що не виступав ще, скаже сам за себе. Суджений я був у 1965 році за те, що виступав за відновлення української мови в усіх установах. Чи є це демагогія? (Шум, оплески. Вигук: "Ні!") Я виступав за те, щоб приходячи в райком партії, міськком партії і міськком комсомолу, чув, що партійні працівники зі мною і між собою розмовляють українською мовою, бо працюють вони на Україні. Але я цього не чув. (Оплески.) Я виступав за те, щоб в нашому місті з великими традиціями культурного плюралізму не тільки росіяни мали свій театр і свої газети, але щоб кожна національність мала рівні права на своє існування. Чи це є демагогія? ("Ні!", оплески.) Отож мова йде не тільки про українців. Коли в кожному місті на Україні, навіть районного плану, маємо російські школи, російські газети в обласних центрах, то скажіть мені: в Москві, яка має біля одного мільйона українського населення, чи є українська школа, українська газета? ("Ні!") Так питання стоїть і в інших республіках. Не можуть мати на нас образи брати-росіяни, що ми їх кривдимо, не даємо їх дітям можливості навчатися в російській школі, не даємо їм театру, не даємо їм газет. Але ми чуємо кривду, якої завдають нам брати-росіяни у своїх містах, не давши нам жодної школи для українського населення, хоча всі міста в Російській Федерації є містами багатонаціональними, а іноді й переважно українськими. Чи це є демагогія? ("Ні!" Оплески.) Сьогодні маємо висловити своє загальне ставлення і до таких питань, як переростання партійно-бюрократичної верхівки у партійно-бюрократичну мафію, яка користується тими перевагами, яких не мають звичайні люди. (Оплески.) І товариш Волков, і товариш Погребняк та інші користуються не тими магазинами, що ми з вами. (Оплески.) І товариш Волков, і товариш Добрик, який тримав своїх батьків у обкомівській лікарні, наче в готелю, з телевізорами і з усіма обслугами, користувалися обкомівськими лікарнями і користувалися обкомівськими машинами, як власними. І користуються усіма тими вигодами, якими не користуються всі інші громадяни. Ми за рівноправність громадян у всіх випадках. Ми за те, щоб партійна бюрократична верхівка не переростала у партійну мафію. Дати їм таку зарплату, як всі ми з вами отримуємо! (Оплески.)" (УВ-експрес № 8, – 1988. – С. 33-36).

 

Учасники мітингу прийняли ухвалу проводити такі мітинги у перший четвер кожного місяця біля пам'ятника Іванові Франку.

 

Своєрідне трактування мітингу подала офіційна преса. У газеті "Ленінська молодь" від 18 червня 1988 року була поміщена така інформація:

 

"Минулого четверга після закінчення робочого дня у Львові, в парку імені Івана Франка, біля пам'ятника письменнику відбувся мітинг. Делегати XIX Всесоюзної партійної конференції: перший секретар Львівського міськкому партії В. О. Волков, слюсар-інструментальник автобусного заводу Р. О. Остап'як, заступник голови Західного наукового центру АН УРСР, керівник Львівського відділення статистичної фізики Інституту теоретичної фізики АН УРСР І. Р. Юхновський, монтажниця-вакуумниця виробничого об'єднання "Кінескоп" Н. Д. Трохановська, генеральний директор агрофірми "Провесінь" І. О. Півень у своїх виступах розповіли про хід перебудови, про проблеми, які хвилюють партійні і радянські органи в місті, поліпшення роботи промислових підприємств, вирішення інших назрілих питань.

 

 

В. О. Волков та голова Львівського міськвиконкому В. Ю. Пєхота інформували присутніх про заходи партійних і радянських органів щодо прискорення соціально-економічного розвитку, розв'язання житлової проблеми, забезпечення населення продовольчими товарами, поліпшення торговельного, медичного та побутового обслуговування населення, водопостачання, охорони навколишнього середовища, а також відповіли на запитання.

 

Учасники мітингу схвально відгукувались про процес демократизації, оновлення всіх сфер життя суспільства, який відбувається в нашій країні. У той же час окремі особи, насамперед відомі своїми злісними – наклепницькими вигадками і нападками на нашу дійсність "видавці" самвидавського "Українського вісника" В. Чорновіл і М. Горинь, інженер-конструктор СКТБ інституту прикладних проблем механіки і математики АН УРСР І. Макар, інженер виробничого об'єднання. "Львіватоменергоремонт" Я. Путько, І. Калинець, яка ніде не працює, та деякі інші робили спроби надати мітингові демагогічного відтінку, завести ділову і відверту розмову в націоналістичне русло. говорили про надумані проблеми і питання, що не мають місця ні в місті, ні в області".

 

Підбадьорений активністю політичних процесів у Львові та інших містах, київський УКК 17 червня направив телеграму Президії Верховної Ради СРСР з вимогою негайного звільнення всіх політв'язнів, а 19 червня (неділя) у Києві відбулася зустріч представників української інтелігенції з українським католицьким єпископом Іваном Прашком. Того ж дня владика поїхав з матір'ю померлого 1984 року в уральському таборі Кучіно довголітнього політв'язня Валерія Марченка – Ніною Марченко та численними друзями родини в село Гатне, неподалік Києва, щоб відправити над могилою покійного панахиду. Серед учасників відправи були присутні православні й католики з Києва, Львова і Москви.

 

У подальші дні червня розмаїті події громадського й релігійного спрямування відбулись і в інших областях України. 19 червня у Харкові біля собору св. Покрови зібралося кілька десятків осіб, щоб відзначити 1000-ліття хрещення України. Святкування зорганізував Клуб друзів української мови Слобожанщини ім. Василя Стуса, який очолюють Віталій Калиниченко і Степан Сапеляк. Того ж дня в одеському Парку перемоги відбулося святкування 1000-ліття хрещення Руси-України. Проповіді були виголошені українською мовою. Щоб перешкодити святкуванню, влада організувала духовий оркестр, який під час молитов п'ятдесятників виконував "ідейно-патріотичні" пісні.

 

ВИВЕРТИ ЛЬВІВСЬКОЇ ВЛАДИ

Після мітингу 16 червня до Львова з Києва прибув секретар ЦК КПУ Єльченко. Під час зустрічей з партійним активом та журналістами він різко осудив порушення громадського порядку у Львові групою "екстремістів", що організовують несанкціоновані "зборища" біля пам'ятника Франкові, виголошують демагогічні промови націоналістичного спрямування. Приїзд до Львова Єльченка був доказом, що події у Львові не на жарт стривожили владу.

 

20 червня у переповненому львівському Клубі будівельників відбулося раніше заборонене зібрання Товариства рідної мови, що перетворилось у справжню національну маніфестацію. "Того ж 20 червня в обкомі партії допізна засідав справжній штаб боротьби з народним рухом, де були присутні також армійські, кагебістські й міліційні начальники. Переглядали таємно зняті на мітингу 16 червня кінокадри, виявляли "зачинщиків" і "активістів" серед публіки (кажуть, перший секретар обкому Погребняк сердився на погану якість зйомок: не всіх присутніх комуністів можна було виявити). Намічали круті заходи на випадок загострення становища. В передмісті Львова проходили навчання спеціальні загони для придушення заворушень" (Чорновіл В. Десять днів, що сколихнули Львів. – УВ-експрес, № 8. – Передрук Закордонного представництва Української гельсінкської спілки. – Нью-Йорк, 1989. – С. 6-7).

 

Шукаючи способів, як упокорити народ, що піднявся з колін і почав боротьбу за волю, Львівський облвиконком того ж 20 червня затвердив "Тимчасові правила проведення зборів та інших масових заходів, які організовуються в містах та інших населених пунктах Львівської області. Тими правилами фактично заборонялося проведення несанкціонованих мітингів.

 

Першим прореагував міськвиконком м. Львова, який звернувся спеціально виготовленою листівкою до мешканців міста з проханням давати відсіч антиперебудовним силам. 21 червня львів'яни у поштових скриньках виявили листівку з повідомленням про прийняті обласною владою "Тимчасові правила проведення зборів та інших масових заходів".

 

"ШАНОВНІ ЛЬВІВ'ЯНИ!

Квітень 1985 року збудив до життя безпрецедентну громадську активність, прискорив духовне розкріпачення, інтерес людей до перебудови. Це – перші плоди демократичних змін, що знайшли широке схвалення і підтримку громадськості.

 

На стрімких приливах соціальної активності людей часом виникає шумовиння демагогії, крикунства і критиканства. На мітингах і зборах трудящих у цехах, аудиторіях, на площах і у скверах поряд з людьми, згуртованими долею перебудови, просять слова оратори, які безвідповідально вигукують лозунги скоріш емоційні, ніж розумні, прикриваються, мов щитом, голослівною фразою, у словесній тріскотні пробують втопити цікаві починання, справжню активність.

 

Декотрі організатори мітингів діють самочинно, часом в обхід закону, відверто ігнорують найпростіші попередні процедури, передбачені у таких випадках спеціальними рішеннями місцевих рад. Нехтування цими рішеннями означає спробу підмінити демократію анархією. Тому цілком закономірно Львівський облвиконком прийняв Тимчасові правила проведення вуличних маніфестацій, мітингів і демонстрацій. Вони передбачають суворе дотримання законності усіма – і місцевою владою, і правоохоронними органами, і самими мітингуючими. Йдеться не про спробу обмежити кого-небудь у слові, позбавити права відкрито висловити свою думку щодо будь-якої проблеми суспільного життя. Суворе дотримання закону не суперечить демократії, більше того, демократія просто немислима поза законом, що і довела практика усього цивілізованого світу.

 

"Використання громадянами прав і свобод не повинно наносити шкоди інтересам суспільства і держави, правам інших громадян", – так записано у статті 39 Конституції СРСР. Прийняті Львівським облвиконкомом Тимчасові правила щодо проведення вуличних маніфестацій, мітингів та демонстрацій і спрямовані на те, щоб, згідно з Конституцією СРСР, відстоювати інтереси суспільства та права громадян.

 

Шановні львів'яни! Нині як ніколи потрібні терпіння і витримка, найсуворіше дотримання громадського порядку, беззаперечне підпорядкування закону.

 

  

Противники перебудови пробують посіяти зневіру та сум'яття у думках і почуттях трудівників. Усьому цьому ми повинні протиставити витримку, політичну пильність, згуртованість і рішучу підтримку нового політичного мислення КПРС, курсу оновлення усіх сфер нашого життя.

 

Перебудові потрібна підтримка не словесною тріскотнею, а реальним ділом, участю кожного у революційному оновленні.

 

Ми закликаємо кожного, кому небайдужа доля перебудови, її сьогодення і майбутнє, не піддаватись на провокаційні заклики демагогів і крикунів, рішуче припиняти спроби викликати анархію та дезорганізованість.

 

Львівська міська рада народних депутатів".

 

Листоноші вкинули цю листівку у поштові скриньки 21 червня зранку – саме у той день, коли було оголошено про чергове зібрання людей на стадіоні "Дружба" для обговорення пекучих проблем сьогодення: листівка стала додатковим закликом прийти на віче. У надрукованих у "Львовской правде" і "Вільній Україні" статтях Д. Домбровської та А. Лисюка колишніх політв'язнів звинувачено в екстремізмі, зроблена недолуга спроба доказати, що злиття націй та утворення єдиного радянського народу – це прогресивний процес, а вимоги надати українській мові статус державної – "чорносотенство".

 

Тим часом стадіон "Дружба" закрито на ремонт; на площу перед стадіоном спроваджено велику кількість міліції, переодягнених у цивільне кагебістів, пожежних машин. Народ на це не зважав, заповнюючи велику площу й схили перед стадіоном. Зібралося близько 50 000 людей.

 

Посилаючись на прийняті Тимчасові правила проведення зборів та інших масових заходів, влада вирішила зірвати проведення мітингу. Промовцям, що у своїх виступах порушували важливі національні й соціальні питання, не давали можливості говорити. Протестуючи проти незаконних дій влади, промовці вигуками і короткими виступами піддали гострій критиці місцеву владу та партійну бюрократію, а також призначених на XIX партійну конференцію у Москві партійних чиновників. Злякавшись можливих репресій з боку влади, ведуча мітингу Ірина Калинець проявила малодушність і звернулася до багатолюдного зібрання із заявою, що мітинг закрито. Ймовірно, далися взнаки залякування ініціативного комітету органами КГБ і прокуратури про відповідальність за ведення несанкціонованого мітингу. Це й було причиною, що замість того, щоб у складній ситуації провести мітинг, пролунали заклики розійтися. Страх – велика сила, про це я писав у попередній, другій книзі "Не тільки про себе". Врешті, наведу уривки стенограми цього мітингу і читач сам зробить висновки.

 

"Калинець І. Я дуже прошу вас дотримуватися спокою, тому що це провокація спеціальна. Мене сьогодні попередили, що я буду відповідати, і вся ініціативна група, якщо щось станеться. Я прошу вас. Я не боюся. (Шум.)

Літюга В. Товариші, сьогодні у наших газетах опубліковані правила, як робиться заявка і хто має право давати дозвіл на проведення мітингу. (Загальне обурення, вигуки. Жіночий голос: "Я думаю, кожний має право!") Значить, ті люди, що свистять, не читали наших газет. Опубліковано у "Вільній Україні" і "Львовской правде", прошу прочитати. (Люди скандують: "Бю-ро-кра-ти! Бю-ро-кра-ти!") (...)

Калинець І. Громадяни! Я вас прошу... Люди, послухайте мене, ваші пристрасті розгорілися. (Голос: "Сама влада їх розпалює".) Люди, ми всі дуже неспокійні!.. Оголошую мітинг закритим! (Голоси протесту, свист.) Якщо ви маєте бодай крихітку поваги до мене, до себе... Я вас прошу... Мітинг закрито! (Голос: "Вони не дають його провести!")

Літюга В. Товариші! Мітинг закрито! (Гнів, свист, скандування: "Бю-ро- кра-ти!")

Макар І. Ні! Ні! Не закрито!"

 

Мітинг розбився на окремі мікромітинги. На одному з них у дискусію вв'язався завідуючий відділом пропаганди газети "Львовская правда" Алім Лисюк, автор одіозних статей проти "Українського вісника".

Голос. Партія має стати слугою народу, а не диктатором народу, як вона є зараз, як Сталін зробив...

Лисюк А. Я переходжу на російську мову. Я автор материала, что был сегодня в "Львовской правде" и за каждую строчку отвечаю...

Голос. То фальшивка, дійсна фальшивка!

Голос. Чому ж ви перевернули все з ніг на голову? Чому не написали про те, що дійсно говорилося на мітингу? Наприклад, чому Єльченко оказався делегатом від Львівської парторганізації?

Голос. Чому ви згустили краски на національному питанні?

Лисюк А. Ельченка, отвечаю вам, выбрали коммунисты.

Голос. Якої парторганізації?

Лисюк А. Львовской партийной организации.

Голос. Якої саме? Як він може представляти нашу парторганізацію?

Лисюк А. Можно ставить под сомнение кандидатуру Ельченко. Я недавно на пресс-конференции Ельченко задавал очень острые вопросы, на многие он не ответил или ушел от ответа. Но это наше внутрипартийное дело, а не так громадою выяснять, достоин он или нет. Те, которые выступали на митинге против Ельченко, два пункта называли против него: он за время, когда был секретарем Киевского горкома партии, русифицировал Киев и привел Киев как нашу столицу республиканскую в упадок. А надо было привести хоть одному из ораторов количество школ, количество театров украинских...

Голос. А чому ж ви, знаючи ці факти, не набралися сміливості в своїй газеті?..

Горинь Б. Товаришу Лисюк, ми з вами знайомі

 

Лисюк А. О-о, товарищи, мы разговариваем с представителем "Голоса Америки" или "Свободной Европы"!?

Горинь Б. Так от, я даю вам відповідь. Тов. Єльченко був одним із тих, що знімали з друку вірші Симоненка, коли поет був перед смертю. Ті вірші, які недавно надрукувала "Літературна Україна". Єльченко завжди належав до ретроградів, до тих, хто гальмував прогрес. А товариш Лисюк його тут підтримує... (Голоси: "Ганьба!") Товариш Лисюк сьогодні представлений у "Львовской правде" статтею, яка не має жодного пункту, щоб нас переконував! (Голоси: "Геть його!")

Лисюк А. Ви ж нічого не чули, а мене вже геть. Я сміюсь над вами!

Голос. Над ким ти смієшся?

Горинь Б. Замість того, щоб об'єктивно у вигляді репортажу освітити те, що відбувалося біля пам'ятника Іванові Франкові, товариш Лисюк дав брехливу інформацію! (Голоси: "Геть його!", "Не тільки звідси, а й з редакції!", "Ніякого стиду не мають!", "Брехачі!", "На мило його!")

 

Зробивши коридор у людській масі, Лисюка підштовхують геть, дехто плює. Голоси: "Отак от! Гоніть чорта!", "Он прогнали диявола, роги б вчепи­и йому!", "Понюхайте! та ж він випивший!" (Загальний сміх.)

Голос (до Гориня): Я перепрошую, це ви видаєте "Український вісник"? Ви Чорновіл?

Горинь Б. Ні, я один з редакторів. Я Богдан Горинь, працюю в Картинній галереї.

Голос. Ми вас шануємо і поважаємо. А де можна придбати ваш журнал? (Люди скандують: "Го-ринь!")

Горинь Б. Шановні товариші! Раз слово дано громадою, скажу кілька слів. Ви переконалися, що офіційна преса захищає тільки одних, це ж орган обкому партії. ("Правильно!"). Для того, щоб об'єктивно висвітлювати наше життя, щоб була об'єктивна інформація, ми повинні мати незалежну пресу. ( "Правильно!")

На цьому запис обривається.

 

 

Дезорганізовані люди зі стадіону "Дружба" з плакатами і портретами Горбачова попрямували до центру міста, де відбувся ще один стихійний мікромітинг. Але й тут пролунали заклики розійтися.

 

Хтось завів суперечку з міліціонером.

- Ми в Центральний комітет, Генеральному секретареві заявили про цю сваволю. Відкрийте стадіон "Дружба"! Ви закрили стадіон, це ви порушники закону!

- Конституція для нас, а права для вас!

Міліціонер. Міліція буде стояти на сторожі радянського закону!

- А може, до Франка?

- Вони й там збудують кордон. Проведемо тут!

(...) Калинець Ігор. Громадо, я не буду виголошувати промов, я думаю, що наш похід і наша демонстрація, і те, що нас не допустили до пам'ятника Леніну – це найкраща агітація. Кращої не може бути! (Оплески.) Громадо, наша мета досягнута! Прошу закінчити сьогодні демонстрацію і спокійно розійтися. Це буде найкраще. Прошу більше не маніфестувати. (Голоси: "А як з делегатами буде? Народ же хоче!") Ваша правда, але ми добилися найкращого результату. Ми їх зрозуміли – з нас досить. Це найкраща агітація. Я думаю, що найкраще зараз розійтися спокійно. Я прошу: це буде найкраще сьогодні. Люди, кращої комбінації вже сьогодні не буде. Хіба, може, почнуть у воронки садити. (Голоси: "Ми нічого протиурядового не робимо!", "На нас чіпляють ярлики!"). Ми зберемо підписи. Прошу послухати ще таку пропозицію. Звичайно, ми розійдемося, але пам'ятайте, що все в руках кожного з нас. Пишімо, доки можна писати в наші львівські, у вищі органи, в центральні органи, щоб нам дали можливість друкувати. Якщо в нас тут є всюди залежна преса, то щоб видати офіційно "Євшан-зілля", представником якого я є, – це історико-літературний журнал, який виступає тільки в руслі перебудови. Щоб видали "Кафедру" (Якийсь шум, сварка. Голос: "Дайте дорогу!") Шановна громадо, скажу від всіх людей, котрі все-таки ще вірять і будемо вірити в перебудову... Ще не всі люди усвідомили значення її..." (УВ-експрес № 8. (Видання "Українського вісника"). Десять днів, що сколихнули Львів. – Київ-Львів, – Серпень 1988 року, – Передрук закордонного представництва Української гельсінкської спілки. – Нью-Йорк, 1989. – С. 65-76).

 

Оприлюднені на мітингу 21 червня 1988 року позиції Ігоря та Ірини Калинців давали підставу зробити висновок, що вони не займатимуться політичною діяльністю, а зосередять свою увагу на культурологічній праці. Аналітики з УКГБ прийшли до висновку, що варто було б поділити опозицію на політичну і культурну.

 

Панахидою, що відбулася 23 червня біля братської могили жертв сталінського терору на Личаківському цвинтарі у Львові, завершились десять бурхливих днів пробудженого Львова. "Десятиденка, що розпочалася 13 червня 1988 року стихійним мітингом львів'ян біля пам'ятника Іванові Франкові, ввійде світлою сторінкою в історію міста. Досі львів'яни, читаючи газети, могли хіба дивуватися, що зміни, які відбуваються в країні, чомусь називаються революційними. У ці ж дні вони своєю ініціативою підтвердили відому істину, що "революція зверху" приречена на провал, якщо її не підтримати знизу. До мітингів і демонстрацій, що перед XIX конференцією правлячої партії прокотилися по СРСР, своє гучне і несхоже слово долучив і Львів... Хочеться вірити, що бойова декада в житті старовинного українського міста – одного з центрів української духовності – не випадковий епізод, а початок великих суспільних зрушень на Україні, що їх уже не зупинити", – писав В. Чорновіл у згаданій статті "Десять днів, що сколихнули Львів".

 

З відстані часу стає зрозуміло, що ці десять днів стали прологом нового етапу національно-визвольного руху кінця 80-х – початку 90-х рр. XX ст. Водночас ці події – окрема сторінка новітньої історії давнього Львова. Досить сказати, що людей на мітинги приходило так багато, що їх не вміщувала жодна львівська площа. Влада доклала максимум зусиль, щоб заборонити мітинги, застосовувала адміністративні покарання щодо їх організаторів та активістів, та це не дало ефекту. Важливою специфікою львівських мітингів було те, що в них брали участь представники різних верств населення: молодь і пенсіонери, позапартійні і члени КПУ, які були прибічниками процесів перебудови, вчені, інженери, журналісти, письменники, а також члени розмаїтих неформальних об'єднань, представники різних національностей – росіяни, євреї, поляки та інші.

 

Налякані розмахом опозиційного руху в Україні, ЦК КПУ разом з УКГБ, прокуратурою і міліцією вирішили придушити спалах народного обурення, давши в обласні центри вказівки різними способами заборонити несанкціоновані віча. Характерно, що 21 червня, коли громадськість Львова готувалася до проведення великого мітингу на стадіоні "Дружба", у Харкові міліція викликала поета Степана Сапеляка й оголосила йому домашній арешт, інкримінуючи участь у відзначенні 1000-ліття хрещення України, що відбулося 19 червня. На знак протесту проти цькувань з боку органів влади С. Сапеляк 22 червня розпочав голодування.

 

27 червня Український культурологічний клуб у Києві влаштував черговий семінар на тему 1000-ліття хрещення України, але порівняно з кінцем минулого року кількість учасників, які вимушені проводити зібрання в приватних помешканнях, зменшилась.

 

28 червня влада Києва унеможливила проведення демонстрації протесту проти зловживання атомною енергією, спорудження хімічних заводів, грубого нехтування екологічних вимог. Оголошення про демонстрацію було зірвано.

 

ПОДІЯ ІСТОРИЧНОЇ ВАГИ

У кінці червня 1988 року Вячеслав Чорновіл запросив мене й брата Михайла на вулицю Ніщинського, 14, кв. 6 (помешкання Атени Пашко), щоб остаточно узгодити два головні документи – "Декларацію принципів УГС" і "Статутні принципи УГС". До деяких пунктів у мене й брата були зауваження, а з приводу окремих виникли суперечки. Врешті зійшлися на думці, що шлях до незалежності України – це тривалий процес і треба його виборювати поступово, крок за кроком. А крім того, необхідно пам'ятати про стратегію й тактику. Що стосується мого погляду, то я був переконаним еволюціонером, вбачав у результатах усіх революцій, що прокотилися світом, більше зла, ніж добра, тому відстоював позицію здобуття Україною незалежності еволюційним шляхом.

 

При закінченні розмови виникло кілька питань, які необхідно було узгодити. Одне з них – як повідомити громадськість, що УГГ закінчила своє існування і на її базі створюється нова структура. Чорновіл запропонував від імені Виконкому записати в кінці "Декларації принципів", що Програму й Статут склала Українська гельсінкська група, яка на цьому завершує свої повноваження. Остаточне формулювання було таке: "Декларація принципів УГС, як і доданий Статут УГС, вироблені існуючою з 1976 року Українською гельсінською групою, яка на цьому складає свої повноваження і входить повним складом до Української гельсінкської спілки".

 

Наступне питання: як і коли оприлюднити програму і статут? Чорновіл емоційно переконував мене й брата Михайла, що оскільки йдеться про створення легальної політичної структури, то не випадає тримати програму в таємниці – треба з нею негайно вийти на люди, бо ми й так запізнюємося в порівнянні з процесами, що відбуваються в інших республіках.

 

У відповідь на гарячий заклик Вячеслава я нагадав, що Іван Макар на 7 липня готує мітинг, на якому планується обговорити два питання: вибір місця для побудови пам'ятника Т. Шевченку у Львові, стан архітектурно-мистецьких пам'яток і створення у Львові Демократичного фронту. Влада була повідомлена про намір обговорити на мітингу перше питання. Директор Львівського історико-архітектурного заповідника Пліхівський сказав, що мітинг буде озвучений і він матиме на ньому слово.

 

"Оскільки йдеться не про політичний мітинг, – вів я далі мову, – то цілком можливо, що кожному з нас вдасться виступити, сказати про стан пам’яток архітектури в місті й водночас заявити про створення УГС як складової Демократичного фронту, про спільну готовність боротися за збереження пам'яток культури й архітектури. Щодо датування документів, то моя думка така: якщо плануємо оприлюднити створення УГС 7 липня, то й дату під документами треба ставити "7 липня 1988 року".

 

Емоційно перебиваючи один одного, ми висловлювали свої думки: 7 липня – це ідеальний варіант! Можна не сумніватися, що влада делегує на мітинг "трудові колективи", тому потрібно зробити все можливе, щоб не втратити шансу!

 

Враховуючи те, що я з самого початку входив до ініціативного комітету зі створення ДФ, Чорновіл запропонував, щоб відтепер у ДФ я представляв не просто себе, працівника Картинної галереї, а УГС, існування якої після нинішнього остаточного узгодження програмного документа стало доконаним фактом. Сценарій мітингу я мав обговорити з членами ініціативного комітету.

 

До очікуваної події лишалося кілька днів, а ще необхідно було виготовите на друкарських машинках бодай невеликий тираж нашої програми, щоб вручити її довіреним людям, зацікавити їх створенням нової організації. Не менше важливою справою було повідомити усіх близьких і знайомих про мітинг 7 липня, який за нашим задумом мав стати днем народження легальної опозиційної до компартії політичної структури – ядра Демократичного фронту.

 

Члени ініціативного комітету ДФ дали згоду останні три дні перед мітингом (у понеділок, вівторок і середу) зустрічатися біля пам'ятника Франкові, щоб обговорити й узгодити сценарій проведення важливого заходу. Під час роздумів над пропозицією Чорновола представляти в ініціативному комітеті не себе особисто, а обласну УГС у мене виникла ідея нової структурної побудови ДФ – не на принципі індивідуального членства, а на принципі об'єднання в ДФ усіх неформальних організацій. Саме цій темі ми присвятили нашу зустріч у понеділок 4 липня, під час якої я вперше поділився своїм баченням ДФ як своєрідної федерації неформальних організацій. Ідея не викликала заперечення й ми перейшли до обговорення сценарію мітингу. Домовилися, що у вівторок, 5 липня, складемо список координаційної ради ДФ, попередньо узгодивши це питання з керівниками організацій.

 

На жаль, ми не все передбачили. Вийшло так, що коли наступного дня почали розмову, до нас приєдналося кілька молодих людей, які сказали, що вони прихильники створення Демократичного фронту і хотіли б бути з нами. Ми не заперечили, бо це була не таємна сходка, а легальне зібрання. Євген Патракєєв прочитав головні пункти із узгодженого раніше статуту НФ (Демократичний фронт" і "Народний фронт" – синонімічні означення того самого явища). Після короткого обговорення майбутньої структури Демократичного фронту на запропонованих мною засадах склали список неформальних організацій – колективних членів НФ, узгодили склад координаційного комітету. Домовилися, що ведучими мітингу будуть Іван Макар, Ірина Калинець та Оксана Крайник. Мені було доручено розповісти про принципи структурної побудови ДФ.

 

Щойно тепер стало відомо, що молоді люди, які приєдналися до нашого гурту, були оперативниками УКГБ. Їхнє донесення зафіксоване в одному з документів, що має назву "Краткий обзор оперативных материалов, добытых УКГБ по Львовской области по линиям работы 5 отдела (1-10 июля).

 

"5 июля с. г. у памятника им. Ив. Франко группа в составе Макара, Черновола, Путько, Лизенберга, Горыня Б. и неустановленного активиста клуба политических дискуссий по имени Женя обсудили подготовленный (Женей) проект устава и программы ДФПП, избрали инициативный комитет:

от УАНТІ – Осадчий,

от УКЦ – Гель,

от УХС – Горынь Б. и Черновол Тарас,

от С-Д – Ткаченко и Патракеев,

от группы подготовки митингов – Деркач, Макар и Крайник Оксана,

от "Євшан-зілля" – Калинец Ирина.

 

Они же спланировали на митинге 7 июля с. г. зачитать основные принципы создания ДФПП, его устав, а также заявление инициативной группы призвать другие самодеятельные общества и участников митинга к созданию ячеек ДФПП по местам работы и жительства.

 

В подготовленных ими документах за фразеологией беспокойства за судьбу перестройки искусно замаскирована идея солидарности в подрывных целях, преследуемых их авторами" (ГДА СБУ. – Ф. 71. – Оп. 9, – Спр. 816, – Арк. 28-31).

 

Володіючи такою інформацією, партійні органи міста разом із УКГБ вирішили випередити хід подій і 6 липня організували на стадіоні СКА мітинг з метою осуду "екстремістів" і "націоналістів". У терміновому порядку були повідомлені пенсіонери – члени КПРС, ветерани війни та праці, але тому, що для мітингу їх було обмаль, доповнили карикатурне дійство привезеними з окремих підприємств робітниками. Вся ця затія мала жалюгідний вигляд і, очевидно, не дала жодного ефекту. Тому влада поставила своєю метою зірвати мітинг 7 липня – за умови, якщо будуть відхилення від запропонованої теми.

 

За півгодини до початку мітингу я зустрівся при вході до головного корпусу Львівського університету з Чорноволом, щоб узгодити план дій. Хоча мітинг було призначено на 19-ту годину, вже о 18-й площа почала заповнюватися людьми, які не могли всі розміститись, а тому займали прилеглі вулиці. Хтось випробовував справність гучномовців. Вячеслав говорив поспіхом, помітно хвилюючись.

- У мене інформація, що нам не дадуть виступити – така вказівка влади, скоріше всього – КГБ. Вчора вони організували зборище проти нас. Кажуть, що то було сміховисько, а нині заплановано збурення проти нас натовпу. Не знаю, чи зможу прорватися на виступ – бачиш, що робиться, можуть не дати слова, а тобі дадуть, бо мітинг присвячений захисту пам'яток культури. Спочатку говори про проблеми культури, а в кінці перейди до розмови про Фронт і УГС. Як все піде добре, після мітингу роздамо "Декларацію принципів". Чи буде хтось записувати мітинг?

 

Я заспокоїв Славка:

- Ми про все домовилися. Три дні зустрічалися біля пам'ятника Франкові. Ведучим мітингу буде Іван Макар, так що він надасть тобі слово. Моя Оксана з диктофоном вже біля пам'ятника. Брат Михайло появиться з хвилини на хвилину. Він також записаний на виступ.

 

Під час нашої розмови неподалік від нас стали три молодчики. Не могло бути двох думок, хто вони.

- Гаразд, пробиваємось наперед, бо там, здається, вже починають. Але де Макар? – стривожено запитав Вячеслав і ми почали проштовхуватися крізь щільну стіну натовпу до пам'ятника Франкові, на постаменті якого біля мікрофона замість очікуваного ведучого Івана Макара побачили журналістку газети "Ленінська молодь" Вікторію Андреєву. Все стало ясно: влада призначила свого ведучого. Навколо пам'ятника кількома рядами стояли молоді люди у цивільному з "кам'яними" обличчями. Неважко було здогадатися, хто їх привів і хто ними буде командувати. Побачивши таку декорацію, наші сподівання, що у менш-більш спокійній обстановці зможемо розповісти людям і про пам'ятки архітектури, і про необхідність створення Демократичного фронту сприяння перебудові, в якому активну участь візьме щойно створена УГС, виявилися наївними розрахунками.

 

Партійні та репресивні органи вирішили не допустити відхилення від ретельно підготовленого сценарію. Саме задля цього площа була заповнена великою кількістю "людей у штатському". Переодягнені у цивільне міліціонери, кагебісти, курсанти школи міліції і військового училища отримали вказівку свистом, викриками, невдоволеним бурчанням перешкодити промовцям порушувати під час виступів політичні питання. Коли слово брав хтось із неформалів, "бойовий загін", що розмістився кількома рядами біля пам'ятника, глушив виступи безладним криком, свистом, різними технічними засобами – свистульками та портативними мегафонами. Жодному з ораторів, який намагався порушити суспільно важливі питання, не вдалося безперешкодно виголосити свою промову: у несамовитому гулі, шумі, криках губилися слова. Шаленим криком і шумом були зустрінуті слова Макара, що треба ставити пам'ятники борцям за волю України. Цей заклик репресивні органи розцінили як політичне зухвальство. І все ж нам вдалося реалізувати задум, хоча це не було легко. Найголовніше завдання – заява про створення Демократичного фронту, складовою частиною якого стане Українська гельсінкська спілка, було виконане.

 

 

Як все це відбувалося, дають уявлення вихоплені з шуму, крику і свисту уривки виступів, записаних дружиною Оксаною на магнітофонну стрічку, що збереглась у моєму архіві.

 

Андреєва В. Увага! Починаємо мітинг. Пропоную надати слово директорові Львівського історико-архітектурного заповідника Василю Андрійовичу Пліхівському.

Пліхівський В. Шановні львів'яни! Думаю, що серед вас не знайдеться людини, яка б не вболівала за долю пам'ятників архітектури у нашому місті. І це не дивно, тому що Львів займає одне з провідних місць у кількості пам'ятників серед інших міст нашої республіки. Зі зростанням числа пам'ятників ростуть проблеми по їх збереженню і реставрації. Цих питань надзвичайно багато і вони виникають не те, що кожен день, а майже кожну хвилину...

 

(У той час, коли говорив Пліхівський, біля мікрофона почалася метушня. Член ініціативного комітету Оксана Крайник сердито доказувала Андреєвій, що та не мала права відкривати мітинг.)

 

Андреєва В. Мені як представникові ініціативної групи доручено було відкрити мітинг, інші поки що не можуть пробитися крізь натовп, тому я передаю мікрофон студентці Оксані Крайник.

Крайник О. Дорога громадо! По-перше, хочу представитись. Я не студентка, а робітниця тресту "Електромережпобут". Чомусь товаришка Андреєва цього не знає... Будь ласка, не заважайте мені. По-перше, мітинг мав розпочатися о сьомій годині. Не зрозуміло, чому товаришка Андреєва взяла на себе повноваження розпочати його в половині сьомої. (Шум передніх рядів, голоси: "Ми знали, що півсьомої, а не о сьомій!) В ініціативний комітет входить чотири людини і ми домовилися розпочати мітинг о сьомій. Товаришка Андреєва не мала права розпочати його в половині сьомої. (Шум передніх рядів, вигуки: "Громада наказала почати! Андреєва з нами радилась, ми дозволили їй почати мітинг!") Я продовжую. Мітинг мав бути проведений по програмі. (Шум, крики, вигуки: "Не по суті!") Я буду по суті. У мене є свій список виступаючих.

Андреєва В. Я, зі свого боку, вважала компетентним товариша Пліхівського, тому надала йому слово. Тепер Оксана надасть слово людині, яку вона вважає компетентною. Так, Оксано? Товариші, не шуміть, поводьте себе пристойно!

Крайник О. Слово має Ірина Калинець. (Оплески.)

Калинець І. Багато людей прийшло на сьому годину, тому не всі зразу приєдналися. За моєю спиною стоїть товариш Літюга, який на мітингу, що проходив на площі біля стадіону "Дружба", дезорганізував людей. Ви бачите, він і нині хоче дезорганізувати людей. (Шум, свист.)

Літюга В. (Вихопив мікрофон з рук І. Калинець.) Ініціативна група, про яку сказала Андреєва, звернулася в Ленінський райвиконком із заявою провести мітинг. (Шум, невдоволені вигуки, голос: "А хто тобі дав слово?" Інший голос російською мовою: "Ану тиха!") Від товариш Калинець і її групи ніякої заяви у виконком не поступало!

Андреєва В. Давайте залишимо розмову про заяви. Вибачимо товаришу Літюзі, що забрав мікрофон у жінки і передамо його Ірині Калинець. (Оплески.)

Калинець І. Я член ініціативної групи цього мітингу. Оксана передала мені слово. Отже, у нас три питання. Перше питання: заява ініціативної групи про створення Демократичного фронту підтримки перебудови (Шум і свист повністю заглушив слова І. Калинець. Голос: "Охорона пам'ятників!")

Андреєва В. (Вихоплює мікрофон від Калинець). Шановна громадо! Якщо товаришка Калинець вважає, що тема пам'яток у нас вичерпана повністю, то в нас немає про що говорити. Але мені здається, що вона хоче говорити не по темі. Ну, то давайте запитаємо товаришку Калинець, чи має вона що сказати по темі нашого мітингу – про охорону пам'яток. Якщо ні, то слово наступному. Згідні? (Голоси: "Згідні! Згідні!")

Калинець І. Моя думка така: пам'ятник Шевченка має стояти в центрі міста, там, де етнографічний музей, і двох думок тут бути не може! А ваш цей мітинг, який оточений спеціально присланими людьми, свідомо дезорганізований. (Шум, свист.)

Андреєва В. Товариші, поводьтеся, будь ласка, стриманіше. Вважаю, що товаришка Калинець образила громаду. (Крізь шум крики: "Образила! Образила!") Хто вважає, що не образила? (Голоси: "Образила! Образила!") Підніміть руки, кого сюди прислали спеціально! (У натовпі сміх, вигуки.) Є тут такі? (Голоси передніх рядів: "Немає!") Поступила записка: "Де делегати партконференці'і?". Відповідаю. Делегати партконференції перебувають на своїх робочих місцях, бо сьогоднішня тема мітингу їх не стосується. Питання друге: "Де подівся Макар?"

 

Тим часом Макар пробивається до мікрофона і вихоплює його з рук Андреєвої.

Макар І. Шановна громадо! Я голова ініціативного комітету мітингу, який мав початись о 19-й годині. Мітинг, який розпочався з ініціативи не уповноваженої на це людини, не дійсний. (Шум, свист глушать голос Макара.) Шановна громадо! Якщо хтось хоче організувати мітинг, будь ласка, оголошуйте. Мітинг, який мав початися о 19-й годині, був оголошений давно. (Шум, голоси: "Громада вирішила!") Прошу уваги. Міськвиконком був попереджений: якщо мітинг буде дезорганізований або зірваний, в такому випадку у місті можливі безпорядки й страйки. (Шум, свист. Голоси: "Геть з трибуни!") Прошу уваги. Я думаю, що ми повинні висловити недовіру тим, хто старається зірвати мітинг. У нас тут є два претенденти на головуючого: Андреєва і Макар".

 

Мікрофон вихоплює невідомий мужчина. "Якщо тут є два претенденти, то я буду між ними посередником!" Мікрофон забирає Андреєва.

 

Андреєва В. Шановна громадо! Не будемо перетворювати наш мітинг у балаган. Частина хоче, щоб мітинг вела я, а частина – щоб вів Іван Макар. Ми спокійно зможемо провести мітинг удвох і не робити тут балагану, не викрикувати, що мітинг хочуть зірвати. Дехто хоче за будь-яку ціну увести нас в інші питання, крім питання збереження пам'ятників, крім питання створення пам'ятника Кобзареві, жертвам української культури, українського народу. Тож давайте все-таки будемо говорити по порядку денному і надавати слово тільки тим, хто може сказати по суті, по темі нашого мітингу. А якщо у когось буде бажання оголосити наступний мітинг чи то з теми народного фронту, чи то з теми демократії, чи то з теми про делегатів, то про це буде мова окремо.

Макар І. Тільки що говорилося, що потрібно вирішувати спеціалістам питання, де повинен стояти пам'ятник Шевченку. Ось тому я зараз надаю слово мистецтвознавцю, старшому науковому співробітнику Львівської картинної галереї, людині, яка свої погляди відстоювала в мордовських таборах, яка пронесла віру і любов до свого народу, до вас, яку не зламали застінки, – Богдану Гориню. (Оплески.)

Горинь Б. Шановна громадо! Щоб пробитися на виступ, потрібно було великих зусиль, бо тут стоїть могутня сила, яка не давала можливості підійти до мікрофона. (Одні аплодують, інші – свистять.)

 

Я не знаю, як виконуються постанови уряду в багатьох інших державах, але я знаю, як виконуються постанови уряду у нашому Львові. Наведу вам один красномовний приклад (Слова ледве пробиваються крізь шум і свист.) На першому плані стоять платні крикуни. Ганьба їм! (Голоси, скандування: "Ганьба! Ганьба! Ганьба!") Отже, в першу чергу хочу сказати про те, що в 1945 році була постанова уряду УРСР "Про спорудження пам'ятника Тарасу Шевченку у Львові". Місцевій львівській владі потрібно було сорок три роки, щоб згадати про цю постанову. Мимовільно виникає питання, скільки терпіння мусив мати народ, щоб чекати сорок три роки?

 

Друге питання. Сьогоднішній мітинг – це мітинг-протест. Він є свідченням, що з перебудовою у місті Львові і в нашій області далеко не все гаразд. (Оплески, свист.) Вирішено було, щоб на сьогоднішньому мітингу обговорити місце для пам'ятника Шевченкові у Львові. І друге, вкрай важливе питання, від якого залежить наше майбутнє, – це створення Демократичного фронту перебудови (Оплески, свист, крики перших рядів: "Не по темі! Не по темі!" Інші голоси: "Тихо, крикуни!") Щоб не затримувати вашої уваги, висловлю свої думки щодо першого і другого питання. Що стосується питання про місце пам’ятника Шевченкові у Львові, то вибір цього місця став для більшості єдиним: місце для пам'ятника Шевченкові – центральній постаті нашої духовності, генію нашої культури, генію народу – у центрі Львова, на проспекті Леніна! (Оплески, вигуки: "Браво!")

 

Щодо другого питання, то мені підказує товаришка Андреєва, що воно не по темі. Але це питання по темі! Ганьба тим крикунам (Скандування: "Ганьба! Ганьба! Ганьба!"), що намагаються заглушити мої слова про створення Демократичного фронту сприяння перебудові, склад якого становлять усі неформальні організації, в тому числі й Українська гельсінкська спілка, яку я представляю. (Шум і свист, вигуки "Не по темі! Не по темі!" глушать слова). Ті хто зацікавлені у створенні Демократичного фронту за перебудову, – до пам'ятника Леніну!

Андреєва В. Усі, хто зацікавлені в збереженні пам'ятників, залишаються тут. Ті. що зацікавлені у створенні в нашому місті справжнього демократичного фронту перебудови, збираються на наступний мітинг, на якому буде надано слово і товаришу Гориню, і товаришу Макару, і всім бажаючим".

 

Слова Андреєвої я почув, пробиваючись крізь щільну стіну натовпу до вулиці 17 Вересня, яка змикалася з проспектом Леніна. Мій заклик був дуже ризикований. Він викликав серед частини людей замішання, особливо після слів Андреєвої, щоб усі, хто зацікавлені в збереженні пам'ятників, лишилися на місці. І все ж я був упевнений, що до мого голосу прислухається бодай та частина людей, яка мене добре знає. Саме на них я розраховував, саме їм хотів розповісти про УГС, роздати програмний документ. Коли пробився крізь натовп і вийшов на вулицю 17 Вересня, що вела до оперного театру, до мене приєдналося не більше дві сотні людей, тоді як головна маса люду, для якої мітинг був видовищем типу римських битв гладіаторів, залишилася біля пам’ятника Франкові.

 

Ми зупинилися біля театру опери й балету. Тут була ідеальна можливість коротко розповісти присутнім про нову правозахисну організацію – УГС. Серед гурту побачив обличчя багатьох своїх знайомих, активних відвідувачів моїх лекцій – вручив їм "Декларацію принципів". Звертаючись до присутніх, сказав що кожний, хто хотів би стати членом УГС, може прийти до Картинної галереї і подати на моє ім'я заяву.

 

Оскільки головна мета, задля якої я зробив ризикований заклик, була виконана, разом з людьми повернувся на площу біля пам'ятника Франкові, де далі вирували пристрасті. Вже здалеку чути було голос В. Чорновола.

Чорновіл В. ...Я не збирався сьогодні виступати, але знаєте чому я не просив слова, бо ще з учорашнього дня знаю, як організовувався цей мітинг. (Шум. Крики, свист.) До нас приходили знайомі люди, навіть серед тих, що стоять у перших рядах, і говорили, що їм наказано свистати. Ми про це знаємо з учорашнього дня. (Оплески.) Тому, шановна громадо, справді кілька тижнів тому було оголошено, що 7 липня відбудеться мітинг, на якому буде обговорено питання про пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку у місті Львові. Але після того в ініціативну групу були введені нові люди, товаришка Андреєва та інші. Іван Макар запросив на мітинг представників неформальних організацій, які існують у Львові, в тому числі Богдана Гориня – голову Львівської філії Української гельсінської спілки і Євгена Патракєєва – відомого керівника дискусійного політичного клубу (Несамовитий свист, вигуки, крики "Не по темі!") Ті люди стоять з 6-ї години і чекають, на кого їм скажуть свистати. (Шум, оплески.) Я вважаю, що такої ганьби, як сьогодні, наша міська і обласна влада не мала навіть шістнадцятого червня, коли вони тут червоніли. Це ганьба, ганьба і ще раз ганьба. (Скандування: "Ганьба! Ганьба!")

 

Шум і свист заглушив голос Андреєвої.

 

Макар І. Я хочу сказати на рахунок Андреєвої. Вона взяла на себе обов'язки ініціативного комітету, які вона не мала права брати. Обманула усю громаду, повела себе недостойно і зараз не дає виступати нашим товаришам.

 

Тим часом до мікрофона підходить Михайло Горинь.

 

Горинь М. Шановні товариші! Гляньте навкруги і подивіться, яку велику громаду зібрав сьогоднішній мітинг – 50 000 людей! (Оплески, шум, свист.) Перше питання – визначення місця встановлення пам'ятника Шевченкові. Громада схиляється до висловленої думки, щоб пам'ятник Шевченку був встановлений у центрі міста Львова на проспекті Леніна. (Оплески.) Ніхто так довго не ждав, Шевченко достойний того, щоб його пам'ятник був у центрі міста, щоб кожен дивився йому в очі й завжди пам'ятав, що очі Шевченка на його сумлінні. Незалежно від того, буде це робітник, інженер, лікар – кожен із них громадянин, кожен має великі громадянські обов'язки.

 

Друге питання – це питання утворення Демократичного фронту. (Несамовитий шум, свист, крики глушать слова.) Все, не буду говорити. Я обурений тим, що сьогодні адміністрація міста Львова зібрала аудиторію, яка повинна освистувати опозицію. Це найкращий доказ того, що перебудови тут немає. (Шум, оплески.) Замість того, щоб культурно провести мітинг, ви подивіться, що робиться! Немає поваги до доповідача! Я вважаю, що та робота, яка була проведена по вербуванню крикунів, є роботою, яка ганьбить львівську владу. (Свист, крики, шум, оплески.)

 

Владою були визначені офіційні оратори. Їхні промови були вислухані без свисту і викриків. Роман Лубківський на початку свого виступу процитував слова Івана Франка з "Прологу" до поеми "Мойсей" – "Народе мій, замучений, розбитий", але його ніхто не перебивав. "Пам'ятник Шевченку буде стояти там, де покаже пальцем народ. Треба через анкети зібрати всі пропозиції, дати їх спеціалістам, оголосити конкурс і поставити пам'ятник Шевченку. (Оплески.)

 

Макар І. Я думаю, що всім ясно, де повинен бути пам'ятник. Він повинен бути на проспекті Леніна. Це одне. Я хочу сказати про другий пам'ятник. Ви знаєте, яку трагедію пережив наш народ у 40-50-х роках. І хочу вам сказати, що та трагедія – то була визвольна війна українського народу проти сталінізму. (Шум, оплески.) Нам треба борцям за волю України ставити пам'ятники і не тільки у Львові, а в усіх селах, містах, на могилах загиблих борців. (Шум, свист.), про яких забороняють говорити. Кого називають українськими буржуазними націоналістами. Я хочу сказати впевнено: я буду про них говорити. Я хочу сказати впевнено, якщо б то не були провокатори від НКВД, ті, хто вбивали людей... (Свист, шуми, крики глушать слова.) Нам не треба соромитися минулого, воно в нас велике. Нам треба відновлювати свою національну гордість. (Шум, крики, оплески.) Відновлювати свій прапор. (Оплески.) В Естонії, Литві вже давно відновлено національні прапори, національні пісні, національні гімни. (Оплески.) Народ, який організовано встав проти сталінізму, повинен бути не гіршим від естонців. Товариш Андреєва запропонувала мені відповісти на записку: "Кому пам'ятник пропонує Макар? Бандерівцям?" Хочу відповісти так: я дійсно пропоную пам'ятник бандерівцям, тим, кого влада називає бандитами. (Шум, свист, оплески.) Хочу сказати, що якщо б той рух дійсно був бандитським на Західній Україні, то Комітет держбезпеки – КГБ давно відкрив би архіви. Але він чомусь архівів не відкриває. (По команді серед передніх рядів почався свист, шуми, крики обурення.)

 

Були ще якісь виступи, але вони вже не викликали тих емоцій, що попередні. Після  виступу Макара неважко було передбачити, якою буде реакція влади.