Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 3. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 15 бер. 2014 р., 11:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 бер. 2014 р., 11:48 ]

УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК

Дивний збіг обставин: 1985 року в березні до влади в СРСР приходить 54-річний Горбачов, а у травні повернувся зі заслання до Львова 48-річний Вячеслав Чорновіл. Перші рік-півтора він не проявляв громадської активності. Багато читав, слухав закордонні радіостанції, уважно прислухався й придивлявся до задекларованих Горбачовим перебудовних процесів в СРСР, обдумував план активного використання процесів перебудови для української справи. Зорієнтувавшись у новій політичній ситуації, у пожвавленні громадського й політичного життя в Москві й країнах Балтії, Чорновіл вирішив діяти. Він їде до Москви, відновлює контакти з московськими дисидентами, домагається розмови в КГБ СРСР. Про це є згадка в архівних документах КГБ.

 

 

Задум відновити видання незалежного самвидавного журналу "Український вісник" збігся з поверненням із концтаборів політв'язнів. Не відкладаючи на довгий час, Чорновіл залучив до праці над журналом Михайла Гориня, Івана Геля та Павла Скочка. Проігнорувавши ті випуски "УВ", які вийшли без його відома після арешту 1972 р. (їх напрям викликав у нього застереження), Чорновіл у серпні 1987 р. випустив сьоме число "УВ". У вступній статті "Від редколегії" наголошено, що відновлене видання "Вісника" продовжуватиме традиції попередніх шести випусків з урахуванням нових політичних реалій. З цією метою були переказані основні положення програми, "що нею відкривався кожен із шести номерів журналу, які побачили світ у 1970-1972 роках". Редколегія нагадувала, що у програмному документі "Завдання "Українського вісника" підкреслювалось, що "Український вісник" – видання у жодному разі не антирадянське і не антикомуністичне, а тому не друкуватиме матеріалів, які є антирадянськими, тобто заперечують демократичним шляхом обрані ради як форму участі громадян в керівництві державою, або антикомуністичні, тобто відкидають в цілому комуністичну ідеологію як таку".

 

Не менше важливим було нагадування, що "Вісник" не є органом якоїсь організації чи групи і тому допускатиме друкування матеріалів, написаних з різних позицій, бо завдання журналу – лише об'єктивна інформація про приховувані процеси і явища в українському громадському житті. Очевидно, що нагадування цих положень ставило своєю метою легалізувати попередні шість випусків "УВ" і задекларувати, що наступні будуть продовжувати цю традицію з урахуванням нових умов: "ставши відкритим виданням, назвавши ім'я свого незмінного редактора, журнал друкуватиме тепер не тільки стихійно поширювані, а й спеціально для нього написані матеріали і намагатиметься уникати анонімності". 

 

  

Головним матеріалом сьомого випуску "УВ" став Відкритий лист Вячеслава Чорновола до генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова. По суті це була публіцистична стаття, в якій було порушено більшість важливих питань політичного і культурного життя "перебудовного" періоду в Україні. Автор "Відкритого листа" пішов тим самим шляхом, (застосував ту ж тактику, яку кількома роками раніше застосував Іван Дзюба у листі до першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста з додатком книжки "Інтернаціоналізм, чи русифікація?" Чорновіл в листі відмовився від радикальної революційної фразеології. Він вирішив боротися з системою не лобовою атакою, а зсередини. Вихідною позицією для нього, як і для І. Дзюби, була задекларована "ленінська" позиція, якій він протиставляв позицію "сталіністів", твердячи про "руку" Сталіна, яка "перекреслила ленінську національну політику, організувала моторошний голод на Україні 1933 року, винищила цвіт української інтелігенції..." Чорновіл був переконаний, що, саме використавши таку тактику, найбільше небажану для влади, можна досягти якихось зрушень в політичному, культурному житті України.

 

Сьомий випуск "УВ" побачив світ у серпні 1987 р. Відновленням виходу самвидавчого журналу Україна включилась у загальнодемократичний процес, що активно розгортався у Москві та республіках Балтії. Сьоме число "Українського вісника" було до певної міри пробним, а на тлі набагато радикальніших балтійських видань виглядало поміркованим. Чорновіл розумів, що у час, коли темп громадського життя набирав шалених обертів, обмежитись аналогічним випуском "УВ" було недостатньо.

 

Повідомлення радіо "Свобода" про відновлення видання "Українського вісника" поставило органи КГБ у стан розгубленості. Вдатись до репресій вони не могли, бо у Москві виходило кілька самвидавних журналів і газет, які влада вимушена була терпіти як породження перебудови. З тих міркувань Компартія України вирішила осуджувати непокірних дисидентів у пресі. Що може бути кращою популяризацією новому журналу, як його критика компартійною пресою?

 

Щоб систематично видавати "товстий" суспільно-художній журнал, необхідно було розширити склад редколегії і залучити автуру різних профілів. Повернувшись із "білокам'яної", Чорновіл зайшов до мене в Картинну галерею з пропозицією дати якийсь матеріал на мистецьку тему для наступного, восьмого випуску журналу. Мовляв, ти хоча й маєш офіційний статус наукового працівника, але тебе не друкують. Тепер маємо незалежний журнал і я тобі даю зелену вулицю. Для Вячеслава було важливим, щоб в "УВ" друкувалися люди, які мають офіційний статус і не приховують під псевдонімом свого прізвища. Повідомив, що Опанас Заливаха виконав два варіанти обкладинки для восьмого випуску. "Тепер наш журнал матиме привабливий вигляд, – радісно сказав Вячеслав. – Так що готуй статтю".

 

  

Очевидно, що не кожен на моєму місці дав би згоду на таку пропозицію, але на відміну від інших, що робили наукову кар'єру, я не мав що втрачати. Ситуація в галереї була нестерпною. Частина працівників і далі тісно співпрацювала з львівським управлінням КГБ. Директор ЛКГ Борис Возницький, його заступник Олена Ріпко, відповідальний секретар Оксана Пеленська, ряд наукових працівників мали тісні контакти з чекістами. Оперативні працівники КГБ систематично приходили в Картинну галерею, збирали докладні відомості про "політично ненадійного" Б. Гориня, давали своїй агентурі відповідні інструкції, як спровокувати мене на ту чи ту розмову, дискусію, суперечку з приводу тих чи тих подій. Про виконану "працю" агенти ретельно інформували своїх наставників. Кагебістський клімат в Картинній галереї ставав нестерпним і я часто задумувався над тим, чи варто було кидати притулок свободи, яким для мене була праця кочегара. Ось чому без боязні втратити посаду старшого наукового працівника вирішив стати автором відновленого самвидавного журналу "Український вісник".

 

За час праці в Картинній галереї в мене накопичилось чимало мистецтвознавчого матеріалу, який з огляду на тематику і її висвітлення не мав жодної перспективи бути надрукованим в офіційній пресі. Пообіцяв Чорноволу підготувати для "Українського вісника" дослідження про життєвий і творчий шлях замовчуваного Олександра Архипенка, зауваживши, що однієї подачі, мабуть, буде замало, щоб висвітлити його творчість. У випадку, якщо матеріал для одного випуску буде надто великий, Чорновіл погодився надрукувати його в двох-трьох номерах. Коли я приніс йому обіцяну статтю, він тут же її прочитав і задоволено сказав, що це один із небагатьох поданих йому матеріалів, який майже не потребує редагування, йому не доведеться мучитись, як над іншими матеріалами, які забирають у нього багато часу. Він по-справжньому радів, що завдяки розширенню автури й розмаїттю матеріалів традиційними рубриками в журналі стануть: "Література і мистецтво", "Наука і публіцистика", "Хроніка тиску й опору", "Релігія в Україні", "Документи історії", "Розмова з читачем" та ін.

 

Під кінець розмови Вячеслав запропонував мені бути не тільки автором, але й членом редколегії журналу. Я сказав йому, що не варто спішити ставити моє прізвище серед членів редколегії: набагато більше буде користі, коли я максимально допомагатиму журналу, не дратуючи передчасно УКГБ, яке, не гаючи часу, поставить перед Возницьким питання про моє звільнення. Вячеслав якось не взяв до уваги моїх слів. Через кілька днів прислав свого "кур'єра" з листом:

 

"Богдане!

1. Я статтю скоротив, бо і завелика, і тому, що специфічно мистецька частина (опис творів і т. п.) без ілюстрування провисає в повітрі й нашим "самвидавським" читачам може не дуже сприйнятись... Ось навіть у "Жовтні" (№ 2) натиск роблять на долі творів Архипенка. У Тебе початок більше схожий на ілюстровану показом лекцію, ніж на журнальну статтю. А кінець – добрий, якраз для нас!

 

2. Уже як редактор глянь на статтю Барладяну. Вона, як я гадаю, розтягнута, багатослівна – і не дуже об'єктивна. Бо виходить, що у Чаушеску українцям рай, а Галя (Горбач), що там буває, каже – пекло... Може, зроби якесь застереження "від редакції". Як уже опрацюєш, передай мені разом з "Обріями", хочу глянути, що там за шедеври.

 

3. Подивись статтю "Культурна фальсифікація..." Може, варто дати. Цей огляд зробив Мурашко, але він без підпису. (Зрештою, можемо дати "П. М."?)

 

4. Архипенка друкуй на моєму папері, щоб були однакові розміри. Це важливо для підшивання. Поле роби ширше, бо тонкий папір вузький. Клади І і X примірники товсті, ІІ-ІХ – тонкі.

 

(Чорновіл перекреслив четвертий пункт і нижче написав):

Паперу не беру – нікуди. Друкуй на своєму.                                                                                                            С”.

(Оригінал листа зберігається в особистому архіві Богдана Гориня).  

 

  

Всю складність редакторської праці я відчув, коли Чорновіл підготовляв об'єднаний 11-12-й випуск "Українського вісника". Треба було написати рецензію на вихід у світ журналу "Кафедра" – органу УАНТІ, відредагувати деякі матеріали. Стаття про Архипенка була розбита на три частини. Початок – у восьмому випуску "УВ" (серпень 1987 р.), друга подача в об'єднаному 9-10-му випуску, датованому жовтнем-листопадом 1987-го, а остання – в об'єднаному 11-12-му випуску за січень-березень 1988 року. Це була чи не єдина в Україні ґрунтовна публікація до 100-ліття з дня народження всесвітньо відомого мистця.

 

З перспективи часу вважаю, що мій прихід в "Український вісник" мав подвійне значення для журналу: розширився склад автури, урізноманітнились матеріали, їхня тематика. І найголовніше: головний редактор мав підставу твердити, що в "УВ" працюють наукові співробітники офіційних установ, а не тільки "кочегари", як йому закидали.

 

ПЕРШИЙ ВИХІД НА ПЛОЩУ

У середовищі колишніх політв'язнів було два погляди на застосування своїх сил, досвіду та енергії в умовах розпочатої Горбачовим перебудови. Ігор та Ірина Калинці, Михайло Осадчий вважали, що необхідно використати розпочату Горбачовим другу "відлигу" для підняття української культури, відновлення забутих імен, видання культурологічних журналів, відмовившись од відкритої політичної діяльності, тоді як Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Зиновій Красівський, Іван Гель були за те, щоб розпочати активну політичну роботу.

 

Моя позиція полягала в тому, що для справи України потрібне одне й друге: праця на культурній і політичній нивах. Саме із таких міркувань я дав згоду співпрацювати з групою "Євшан-зілля", що готувала альманах під однойменною назвою, став членом редколегії журналу "Кафедра", ініційованого Михайлом Осадчим, автором, а невдовзі – членом редколегії журналу "Український вісник", видання якого відновив Вячеслав Чорновіл. Для "Євшан-зілля" я подав гостру дискусійну статтю про творчість львівського мистця Любомира Медведя, що після вельми обнадійливої ранньої творчості зійшов, на мій погляд, на манівці, для "Кафедри" підготував уцілілі сторінки щоденника про мої зустрічі й розмови з сучасниками Івана Франка Денисом Лукіяновичем та Михайлом Яцковим, а Вячеславові Чорноволу віддав для публікації обіцяне дослідження про всесвітньо відомого скульптора Олександра Архипенка.

 

У мене не було жодного побоювання, що керівництво Картинної галереї зробить мені застереження, чому я як офіційна особа, старший науковий працівник дав згоду співпрацювати з неформальними виданнями. Для такого закиду в мене був залізний аргумент: за одинадцять років праці в Картинній галереї я не надрукував жодної статті в офіційних журналах та газетах. То які можуть бути до мене претензії в часи перебудови? Борис Возницький, пам'ятаючи про моє знайомство під час замовленої екскурсії з 1-м секретарем Львівського обкому КПУ Я. Погребняком, зайняв вичікувальну позицію й жодним словом не обмовився про мою позагалерейну діяльність.

 

Крім близьких мені культурологічних ініціатив Михайла Осадчого, Ігоря та Ірини Калинців, я навів тісні стосунки з групою студентської молоді, які поставили своєю метою організувати (з погодженням із міськкомом і обкомом комсомолу) Дискусійний політичний клуб. Ініціатор його створення Євген Патракєєв, за домовленістю з керівництвом Будинку будівельників, почав збирати активістів клубу в цьому приміщенні, розміщеному неподалік Картинної галереї. Кілька студентів, які слухали мої лекції, докладно розповідали мені про труднощі, пов'язані з налагодженням нормального функціонування Дискусійного політичного клубу. Про перші його засідання я розповів братові Михайлу та Чорноволу. Зійшлися на думці, що ДПК має стати нашою трибуною.

 

Тим часом Ігор та Ірина Калинці вирішили реалізувати намічену культурологічну програму, почавши її з відновлення імені забутого й забороненого в попередні десятиріччя поета Богдана-Ігоря Антонича. Вони доклали чимало сил і енергії, щоб відшукати місце його захоронення на Янівському цвинтарі. 6 липня 1987 року, в день 50-річчя смерті поета, повідомили друзів і знайомих, щоб прийшли вшанувати його пам'ять на Янівському цвинтарі. Фактично це було перше неофіційне, несанкціоноване владою зібрання інтелігенції. У кількох виступах було порушено питання про необхідність відродити у Львові вечори поезії, відзначити роковини народження поета у жовтні місяці. Саме після зібрання на Янівському цвинтарі почалось обговорення, як найкраще відзначити роковини народження Богдана-Ігоря Антонича, яке обрати для цього місце. Про те, щоб вечір відбувся в якомусь із львівських залів, не могло бути й мови – на це ніхто не дав би згоди. Після різних варіантів обрали найтихіше й найскромніше місце – невеличку площу біля пам'ятника Степанові Тудору. Мовляв, це письменник комуністичної спрямованості й ніяких не буде підозрінь, що запланований вечір має якусь політичну мету. Головною умовою проведення заходу була вимога не торкатися виступаючими політичних питань. Розмови на цю тему не пройшли мимо всюдисущих насторожених вух агентів КГБ.

 

                                             "5 сентября 1987 г. Львов.

                                              № 5/1967 Секретно. Экз. № 1

                                              Львовский обком

                                              Компартии Украины

                                              тов. Погребняку Я. П.

 

О намерении отдельных националистически

настроенных лиц провести сборище

у памятника С. Тудору в г. Львове

 

Управление КГБ по Львовской области № 5/2-1650 от 28 июля 1987 года информировало Вас о том, что 6 июля с. г. на Яновском кладбище в г. Львове, на могиле И.-Б. Антонича состоялось якобы стихийное собрание представителей интеллигенции и творческой молодежи, посвященное 50-летию со дня смерти поэта. Выступавшие на собрании ратовали за сохранение творческого наследия Антонича и репрессированных ранее литераторов, высказались за необходимость организации ежегодного проведения Дня поэзии в г. Львове возле памятника украинскому писателю С. Тудору.

 

По полученным оперативным данным ряд литераторов, известных своими националистическими настроениями, 5 октября 1987 года в вечернее время планируют проведение митинга, посвященного памяти И.-Б. Антонича у памятника С. Тудору. По их сценарию, митинг будет проходить при зажженных свечах с использованием т. н. "свободной трибуны", где может выступить каждый желающий. Они намерены расставить среди прибывших на митинг своих единомышленников, которые должны предотвращать какие-либо провокационные действия и антисоветские высказывания со стороны присутствующих.

 

Нами осуществляется контроль за обстановкой в указанной среде.

 

Одновременно считаем целесообразным придать указанному митингу организованный характер, поручив его проведение Львовскому отделению Союза писателей Украины.

 

Докладываем на Ваше решение.

 

Начальник Управления КГБ УССР по Львовской области

(підпис) С. И. Малик".

 

Ручкою зроблено напис: "Состоялся разговор с т. Лубкивским о проведений вечера памяти Антонича в день его рождения 5 октября. Секретарь обкома информирован (підпис) 15. 10. 87" (ГДА СБУ. – Ф. 71. – Оп. 9. – Спр. 803. – Арк. 66).

 

Напис на документі доказ тісної співпраці УКГБ з окремими письменниками, зокрема з головою Львівської організації СПУ Р. Лубківським. Про таке свідчить не тільки цей, а й інші документи. У зв'язку з тим, що на противагу ініціативі Калинців Лубківський дав згоду терміново підготувати 5 жовтня 1987 р. у приміщенні Львівської організації СПУ вечір Б.-І. Антонича, громадське вшанування поета, щоб не було накладки, довелося перенести з 5-го на 4 жовтня. 

 

 

У призначений день ввечері на невеличкій площі біля пам'ятника С. Тудору зібралася порівняно невелика кількість людей. У виступах не було виголошено чогось такого, що могло б привернути увагу чи викликати спротив оперативних працівників УКГБ. І все ж вони відреагували на це зібрання, направивши 1-му секретарю Львівського обкому КПУ Погребняку інформаційне повідомлення такого змісту:

 

                                                      "6 октября 1987 г. г. Львов

                                                       № 5/3-2205. Секретно. Экз. № 1

                                                       Львовский обком Компартии

                                                       Украины

 

О неофициальном вечере памяти

поэта И.-Б. Антонича в г. Львове

 

4 октября с. г. в 17.30 по инициативе львовского Клуба молодых ученых состоялось неофициальное празднование годовщины рождения поэта И.-Б. Антонича с участием любителей поэзии. В числе собравшихся (около 120 человек) возле памятника украинскому писателю С. Тудору присутствовали супруги Калинец, братья Горыни и Осадчий, в прошлом привлекавшиеся к уголовной ответственности за националистическую деятельность. Зачитанные стихотворения Антонича, отдельные творческие пробы любителей поэзии в духе перестройки литературного процесса были записаны на диктофон М. Горынь.

 

В процессе торжества каких-либо враждебных проявлений не зафиксировано.

 

С учетом поступивших в июле с. г. оперативных данных о планируемом неофициальном чествовании поэта нами были осуществлены меры оперативного плана по упреждению и локализации возможных антиобщественных проявлений.

 

Факт проведения неофициального вечера памяти поэта Антонича свидетельствует о том, что в деятельности активистов Клуба молодых ученых просматривается стремление выйти из-под влияния партийных и общественных организаций.

 

По нашему мнению, это обстоятельство зафиксировано известными органам КГБ националистами, принимающими участие в этом вечере, которые могут пытаться использовать указанный клуб как трибуну для пропаганды идейно вредных взглядов.

 

По нашему мнению, отделению СП Украины и горкому комсомола необходимо более активно включиться в творческую деятельность клуба, чтобы придать ему организационную основу и четкую идейно-политическую направленность в работе.

 

Начальник Управления КГБ УССР по Львовской области

                                             (підпис) С. И. Малик".

 

У кінцы першої сторінки цього документа ручкою напис: "05.10.87 проведен вечер памяти Антонича в Союзе писателей.

 

Писатели примут участие в клубах любителей литературы. Секретарь обкома партии информирован.

10.10.87 (підпис нерозбірливий)".

(ГДА СБУ. – Ф. 71. – Оп. 9, – Спр. 803. – Арк. 69-70)

 

МІСЬКИЙ ДИСКУСІЙНО-ПОЛІТИЧНИЙ КЛУБ

Нові віяння в Москві, зміна партійної влади в області дали поштовх до пробудження у Львові активного громадсько-політичного життя. Щоб якось контролювати і направляти цей процес у вигідному для обласної влади напрямі, комсомольським організаціям наказано було взяти ініціативу "у свої руки". В результаті при міськкомі комсомолу почали створюватися розмаїті громадські об'єднання, товариства, серед яких чималого розголосу набув дискусійно-політичний клуб. Ініціаторами створення цього клубу були молоді комсомольські активісти – студенти Львівського політехнічного інституту та Львівського державного університету ім. І. Франка. На початку їхня ініціатива не викликала жодних підозрінь та застережень із боку КГБ та партійних органів. Свої засіданню клуб проводив у дуже зручному приміщенні – Будинку будівельників, розміщеному на тій же вулиці Стефаника, що й Картинна галерея. Кілька засідань було присвячено організаційним питанням, зокрема статутним нормам. Очевидно, що на формування цього документа активно впливало керівництво міськкому і обкому комсомолу. Один із запропонованих на обговорення проектів статуту в мене зберігся. Це невеличкий за розміром текст, тому наведу його повністю.

 

"СТАТУТ

МІСЬКОГО ДИСКУСІЙНО-ПОЛІТИЧНОГО КЛУБУ

Львівський міський дискусійно-політичний клуб (далі – ДП-клуб) – добровільне самодіяльне суспільне об'єднання. Ціль роботи – підготовка і проведення дискусій на суспільно-політичні теми, вивчення й пропаганда марксизму-ленінізму, роз'яснення задач та ідей перебудови, допомога кожному в пошуках свого місця в ній, вироблення пропозицій з питань теорії і практики соціалістичного будівництва.

 

Клуб входить до складу міського об'єднання молодіжних клубів при міськкомі ЛКСМ України.

 

І. ЧЛЕНИ. ОБОВ'ЯЗКИ ТА ПРАВА

Членом ДП-клубу може бути будь-який громадянин СРСР, що досяг 16-річного віку, який визнає даний статут, активно бере участь у роботі Клубу, виконує його рішення. Прийняття до Клубу здійснюється загальними зборами.

 

Члени ДП-клубу мають право:

- вибирати і бути обраними в керівні органи Клубу;

- вільно обговорювати у Клубі всі питання його роботи, вносити пропозиції, відкрито висловлювати та відстоювати свою думку щодо прийняття рішення;

- брати особисту участь у всіх заходах Клубу, загальних зборах та т. ін.;

- вносити пропозиції про прийом до Клубу нових членів.

 

У випадку грубого порушення вимог даного статуту, моральних, етичних та правових норм членом ДП-клубу, останній може бути виключений з членів Клубу. Рішення про виключення приймається на загальних зборах.

 

ІІ. КЕРІВНІ ОРГАНИ КЛУБУ

1. Органом колективного управління Клубу є загальні збори членів ДП-клубу. Збори обирають раду, голову ради і його заступників, розглядають план роботи, обговорюють і затверджують звіти ради, переглядають, змінюють та затверджують статут Клубу. Збори Клубу мають повноваження при наявності кваліфікаційної більшості членів. Рішення зборів дійсні при підтримці більшості голосів. Рішення зборів з питань прийому та виключення, зміни положення Клубу вирішується простою більшістю голосів членів Клубу. Загальні збори Клубу проводяться не рідше одного разу в місяць і є обов'язковими для всіх членів Клубу.

 

2. Рада в період між загальними зборами вирішує всі практичні питання діяльності Клубу. Рада ДП-клубу обирається на термін не більше одного року.

 

ІІІ. ФУНКЦІЇ РАДИ КЛУБУ

1. Виносить на загальні збори питання про прийом та про виключення з членів Клубу.

2. Організовує та планує всю поточну роботу Клубу.

3. Розподіляє доручення.

4. Створює робочі групи (методичні, пропагандистські, інформаційні, редакційні та ін.)

5. Контролює виконання доручень.

6. Представляє Клуб в радянських та суспільних організаціях відповідно до рішення загальних зборів.

 

IV. ФІНАНСЬВА ДІЯЛЬНІСТЬ КЛУБУ

Фінансова діяльність ДП-клубу здійснюється згідно з положенням про міське об'єднання молодіжних клубів" (Примірник Статуту зберігається в особистому архіві Богдана Гориня).

 

Ініціатором створення Дискусійно-політичного клубу був тодішній студент ЛПІ Патракєєв. Його енергія, заповзятість перебороти всі труднощі й забезпечити роботу Клубу викликали в мене прихильне ставлення до нього. Клуб будівельників, у якому відбувалися засідання Клубу, був розташований в якихось двохстах метрах від Картинної галереї, де я працював. Отож, не було жодної проблеми регулярно ходити на його засідання. В той час я ще не знав, що Патракєєв, хоча й не був суджений, але за ним, як і за нами, колишніми зеками, КГБ встановило стеження. Про це я дізнався щойно тепер з інформаційного повідомлення УКГБ на ім'я 1-го секретаря обкому Компартії України Погребняка Я. П., в якій дано доволі розгорнуту й повну характеристику молодіжному вожаку.

 

                                             "21 октября 1987 г.

                                              г. Львов № 5/3 2264

                                              Секретно. Экз. № 1.

                                              Львовский обком

                                              Компартии Украины

 

О негативной деятельности лидера вновь созданного

дискуссионно-политического клуба (ДП) Патракеева

 

8 октября с. г. в ДК строителей г. Львова состоялось первое организационное собрание членов дискуссионно-политического клуба, в состав которого входят студенты (всего 11 человек), молодые преподаватели вузов и школ, учащиеся средних учебных заведений старших классов. На официальной части собрания присутствовал первый секретарь ОК ЛКСМУ т. Ковальчук В. Н. и представители ГК ЛКСМУ. Клуб создан по инициативе Патракеева Евгения Николаевича, 1967 г. р., члена ВЛКСМ, студента 2 курса механико-машиностроительного факультета ЛоЛПИ, который был избран председателем оргкомитета для поддержания контактов с ОМК и ГК ЛКСМУ.

 

В отношении Патракеева Е. Н. УКГБ известно, что в период прохождения воинской службы он с идейно вредных, ревизионистских позиций выступал против руководящей роли комсомола в молодежном движении, предлагал заменить его т. н. "передовыми отрядами" молодежи (ПО), разработал их организационную структуру, программу и устав.

 

Основной причиной застойных явлений в комсомоле считал руководящую роль КПСС, в связи с чем высказывался за необходимость предоставления ПО полной самостоятельности. ПО должны состоять из небольших групп по 3-4 человека, иметь свой денежный фонд, политические клубы и печатный орган для свободного обмена мнениями.

 

После демобилизации и восстановления на учебу в ЛоЛПИ Патракеев установил контакты с антиобщественными элементами и вступил в члены т. н. "Всесоюзного социально-политического клуба" (ВСПК), имеющего политически вредную направленность. В августе с. г., принимая участие в конференции, проходившей в г. Таганроге, где экстремистки настроенными организаторами рассматривался вопрос о создании на базе ВСПК "независимой социалистической партии", обсуждались некоторые социально-политические и экономические проблемы, стоящие перед нашим обществом. В процессе проведенных дискуссий ряд участников сборища допускали негативные высказывания о советской действительности. Представители Ленинграда, используя некоторые разногласия во взглядах, заявили о создании в рамках клуба "фракции социал-демократов", стоящей на позиции отрицания существующего в нашей стране строя. В нее вошел в качестве представителя от г. Львова Патракеев, который принял участие в обсуждении и обработке программных документов "фракции" и, в частности, "Обращение С. Д. фракции ВСПК" (копия документа прилагается).

 

По оперативным данным, выступая на конференции ВСПК в Таганроге, Патракеев предложил в качестве проекта устав Львовской группы, которым предусматривается создание молодежной партии. Сообщил о проведенной им работе по объединению всех молодежных формирований г. Львова с целью борьбы с бюрократизмом партийных органов и местных властей.

 

Возвратившись в г. Львов, Патракеев активно подыскивает единомышленников из числа молодежи. В этих целях периодически посещает заседание клуба "Эстетика, общество, литература" (ЭОЛ), где в своих выступлениях допускает резкие выпады против руководящей роли КПСС, ратует за создание многопартийной системы, возводит клевету на советскую действительность.

 

 

Созданием и регистрацией дискуссионно-политического клуба при ГК ЛКСМУ, по нашему мнению, Патракеев преследует цель использования его в качестве трибуны для популяризации своих идей и воплощения в жизнь программных установок ВСПК. Об этом свидетельствуют заявления Патракеева о том, что участники клуба будут проводить демонстрации и митинги, изготавливать и распространять листовки. Он допускает возможность прохождения участников клуба отдельной колонной на демонстрации трудящихся под лозунгом "Многопартийность – гарантия демократии".

 

На организационном заседании дискуссионно-политического клуба, состоявшегося 8 октября с. г., после ухода представителей ОК и ГК ЛКСМУ Патракеев повторно собрал актив клуба и более двух часов обсуждал с ним формы контактов с официальными организациями, предупреждал о мерах безопасности их участников от КГБ, разработал форму передачи "интересной" информации по "цепочке", призвал к подбору "надежных" людей для вступления в ВСПК.

 

Принимая во внимание, что деятельность Патракеева приобретает социально опасные формы, в целях предупреждения с его стороны провокационных действий и негативных проявлений и, в первую очередь, в период подготовки к празднованию 70-й годовщины Великого Октября, нами приняты меры по организации за ним оперативного наблюдения. Учитывая, что созданный при ГК ЛКСМУ дискуссионно-политический клуб используется Патракеевым как ширма для негативной деятельности, по нашему мнению, целесообразно активнее использовать возможности комсомола, в оргкомитет клуба включить опытных пропагандистов для аргументированной критики провокационных и подстрекательских выступлений его "лидера" и придания указанному клубу патриотической, четкой идейно-политической направленности.

 

По нашей информации, с Патракеевым организована работа на личном контакте первым секретарем Львовского ОК ЛКСМУ т. Ковальчуком В. Н. В ходе проведенных бесед Патракеев признал возможным согласовывать программу деятельности ДП-клуба, искать новые формы работы с молодежью, однако был неискренним: скрыл факт своего участия в ВСПК, характер предпринимаемых им усилий по выработке программных документов и объединению единомышленников, используя легальные возможности клуба.

 

Львовский ГК Компартии Украины информирован.

Докладываем в порядке информации.

Приложение по тексту на 1 листе, несекретно.

 

Начальник Управления КГБ УССР

по Львовской областе (підпис)                                                                                                                                  С. И. Малик".

 

Ручкою накладено резолюцію: "тов. Яремчуку Д. А.

Прошу подготовить предложения для обмена мнениями на бюро обкома партии 27 октября,

(підпис нерозбірливо) 22.Х. 87".

(ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 9, – Спр. 803. – Арк. 102-105).

 

Після загальних дискусій з приводу того, як найкраще організувати роботу клубу, визначення тем для обговорення під час його засідань, наступні зібрання набрали гострополітичного характеру. Члени оновленої (за рекомендацією КГБ) ініціативної групи зі створення Дискусійно-політичного клубу все частіше зверталися до присутніх з проханням не виходити в дискусіях за певні рамки, оскільки це може призвести до заборони функціонування клубу. Ці застереження рідко хто з виступаючих брав до уваги. З кожним засіданням клуб збирав усе більшу аудиторію, яка з цікавістю слухала виступи колишніх політв'язнів – Вячеслава Чорновола, Богдана та Михайла Горинів, Ірину Калинець, Михайла Осадчого та ін.

 

Одна з найгостріших дискусій відбулася 17 березня 1988 року. Коротку інформацію про це засідання подав журнал "Кафедра" № 2 за 1988 р.:

 

"Львів. 17 березня 1988 р. Актовий зал Будинку культури будівельників. Тут провів засідання Львівський неформальний дискусійний політичний клуб, який існує вже другий рік. Якщо його перші засідання мали академічний характер (ними керували викладачі Львівського університету та Політехнічного інституту), то в останній час актуальність поставлених на обговорення тем захопила широкі кола громадськості.

 

Саме таким було і згадане засідання. Тема дискусії: "Демократизація суспільства і неформальні об'єднання". Присутніх близько 600 осіб.

 

Дискутувалися питання про сталінізм, про можливі йому альтернативи, про багатопартійність, про сучасний стан неформальних об'єднань у Львові та ставлення до них обласного керівництва.

 

Тон дискусії задав своїм виступом член Української асоціації незалежної творчої інтелігенції Богдан Горинь, який на прикладі публікацій журналу "Новый мир" та інших московських видань розкрив глибинність тих проблем, які стоять сьогодні перед нашим суспільством.

 

Член-засновник Асоціації Ірина Калинець висвітлила перші пореволюційні роки нашої країни, події, які супроводжували їх, та замовчування в цих подіях ролі Л. Троцького.

 

З широким діапазоном проблематики звернувся до аудиторії один з фундаторів УАНТІ Михайло Горинь. Його виступ з незаперечною аргументацією, широкими узагальненнями кілька разів переривався оплесками.

 

Велике обурення викликало повідомлення про те, що у Львівському університеті переслідують студентів, які збирали підписи під Заявою до ВР УРСР про конституційний статус української мови на території України. (Взірець Заяви друкується в "Кафедрі" № 2 в рубриці "Україна на захист, звеличення та увічнення своєї національної мови").

 

Серед виступаючих були Тарас Чорновіл, Носенко, Левадний, всього понад 20 чол.

 

Член-засновник УАНТІ Михайло Осадчий ознайомив присутніх з проголошеною Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції Декларацією, з першим номером видання Асоціації "Кафедра" та закликав літераторів і митців, присутніх на вечорі, співробітничати в "Кафедрі".

 

Він також з обуренням говорив про акти насилля й фізичних погроз людям, причетним до Асоціації та "Кафедри" (Кафедра. – Харків-Львів. – 1988. – № 2, – С. 152 (Передрук закордонного представництва УГС. – 1989)).

 

Після цього засідання керівництво міськкому комсомолу фактично заборонило діяльність клубу. Врешті, це вже не мало значення, оскільки дискусії зі залу Будинку будівельників у 1988 році перенеслися на площі Львова.

 

ТОВАРИСТВО ЛЕВА

Доповідна записка УКГБ по Львівській області до Львівського обкому КПУ від 10.11.1987 р. "О попытке создания в г. Львове филиала т. н. Украинского культурологического клуба".

 

                                                    "10 ноября 1987 г. № 5/3-2444.

                                                      Секретно. Экз. № 1.

                                                       Первому секретарю Львовского

                                                       областного комитета

                                                       Компартии Украины

                                                       тов. Погребняку Я. П.

                                                        г. Львов

 

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

 

О попытке создания в г. Львове филиала

т. н. Украинского культурологического клуба

 

УКГБ УССР по Львовской области при осуществлении контроля за обстановкой в неформальных объединениях г. Львова получены данные о том, что 23 октября 1987 г. в клубе Львовского лесотехнического института состоялось собрание творческой интеллигенции и молодежи города, на котором создан "Клуб любителей истории и культуры" под названием "Товариство друзів Лева". Официальными организаторами клуба являются: Львовское отделение Фонда культуры УССР, Общество охраны памятников архитектуры и культуры, объединение молодежных клубов при ГК ЛКСМУ.

 

В ходе обсуждения устава клуба некоторыми лицами из числа его организаторов и участников допускались идейно нечеткие трактовки по вопросам национальной политики, предпринимались попытки протащить заведомо тенденциозные положения в его деятельность.

 

Так, в процессе обсуждения проекта устава неким Волощаком (нами устанавливается) была предпринята попытка протянуть в устав требование обязательного общения членов клуба на украинском языке. Большинством членов указанный пункт принят не был. Высказывались также требования ходатайствовать перед властями о необходимости открытого доступа к документам в закрытых фондах исторического музея, научной библиотеки АН УССР им. Стефаника. Обсуждался вопрос о создании своего печатного органа, о налаживании в дальнейшем тесных связей с аналогичными клубами в стране и за рубежом.

 

Выступавший на собрании представитель Львовского отделения Фонда культуры Р. Братунь предложил выдвинуть городским властям требование о переименований некоторых улиц г. Львова (в частности ул. Комсомольской), широко отметить в 1988 году 40-летие со дня рождения композитора В. Ивасюка, в честь которого назвать одну из улиц г. Львова.

 

Ранее о необходимости создания указанного клуба заявляли студент 4 курса факультета журналистики Львовского госуниверситета Пашкевич Олег Борисович, 1963 г. рождения, и студент 2 курса заочного обучения биологического факультета Львовского госуниверситета Черновол Тарас Вячеславович, 1964 г. рождения (сын ранее судимого за националистическую деятельность В. Черновола), вступившие в члены киевского "Украинского культурологического клуба" и неоднократно принимавшие участие в его заседании.

 

На собрании выступил Пашкевич О. Б., который зачитал устав киевского клуба, утвержденный якобы Министерством культуры УССР. И предложил клуб "Товариство друзів Лева" считать филиалом киевского УКК. Собрание одобрило это предложение.

 

30 октября 1987 года во Дворце культуры им. Ю. Гагарина состоялся концерт эстрадной группы "Не журись" (руководитель Ю. Винничук), которая вошла на правах секции "Товариства друзів Лева". Помещение для концерта арендовано объединением молодежных клубов при ГК ЛКСМУ. Ведущий концерта Ю. Винничук заявил, что цель ансамбля "Не журись" – возрождение украинской эстрады, сохранение и развитие украинского языка. Обращаясь к зрителям, он сказал, что ряд львовских поэтов (фамилий не назвал), в прошлом якобы незаконно репрессированных, будут представлены общественности. В своем выступлении Ю. Винничук подчеркивал исключительность украинской нации, допускал вульгаризмы. Он тенденциозно оценил опубликованную в областной прессе статью "Театр теней" о деятельности УКК, подстрекал зрителей писать в инстанции о несогласии с ее содержанием. 

 

 

Обстановка в неформальном объединении "Товариство друзів Лева" нами контролируется.

 

ГК Компартии Украины информирован.

 

Начальник Управления КГБ УССР по Львовской области

(підпис)                 С. И. Малик".

(ГДА СБУ – Ф. 71. – Оп. 9, – Спр. 803, – Арк. 116-117)

 

Читаючи цей та інші документи УКГБ по Львівській області, дивуєшся, як було нашпиговане середовище української інтелігенції і студентства кагебістською агентурою, яка відстежувала кожен крок активістів громадського життя, записувала їхні незалежні висловлювання, вбачаючи в них загрозу для тоталітарного режиму. Під таким всеохоплюючим "ковпаком" КГБ треба було жити й боротися за кращу долю України.

 

ВІДНОВЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ УГГ

Восени 1987 р. Чорновіл зустрівся зі мною і братом Михайлом для серйозної розмови. Йшлося не тільки про нашу участь в редагуванні "УВ", а й про нове призначення журналу. У відповідального редактора появився далекоглядний план: відновлення діяльності Української гельсінської групи (УГГ) з оголошенням, що "Український вісник" стає її органом.

 

Я подивляв невгамовну енергію та ініціативність Вячеслава. Маючи колосальне чуття часу, він знав, що і коли варто робити, що принесе позитивні результати, а що негативно вплине на справу. Його діяльність була поетапною, всесторонньо обдуманою, послідовно еволюційною. То була не пасивна, не споглядальна, а стимульована еволюційність. Він, якщо вдатись до моєї улюбленої метафори, не вимагав, щоб яблуня зимою родила яблука, але робив усе можливе, щоб та яблуня не загинула від морозів, а тому давав їй належний догляд, щоб яблуня принесла щедрий урожай восени.

 

Його ініціатива була однією з причин затримки чергового випуску журналу. Як рупор незалежної думки "Український вісник" був під постійною увагою компартійних органів і репресивних структур. Люди, вільні духом, спроможні видавати "товстий журнал", вести за собою інших, викликали занепокоєння комуністичних ортодоксів. Членів редколегії звинуватили в різних політичних і кримінальних "гріхах" – наклепах на радянську дійсність, отримуванні подачок з-за кордону та ін. Залучивши до редколегії нових людей, Чорновіл, щоб захистити журнал, його редколегію і авторів, приходить до висновку, що настав час відновити в Україні діяльність УГГ, а "УВ" оголосити її органом. Відновити діяльність групи не було простою справою, оскільки то був час, коли в Україні перебувало всього кілька членів УГГ, що прожив­ли в різних містах. Деякі вимушено опинилися за кордоном (Микола Руденко, Леонід Плющ, Надія Світлична), а частина лишалися в тюрмах і на засланні (Левко Лук'яненко, Микола Матусевич, Іван Кандиба, Микола Горбаль та ін.)

 

Чорновіл і тут знайшов вихід. Було підготовлено проект, згідно з яким члени редколегії є членами УГГ, а нові члени редколегії кооптуються в групу. У зверненні "До учасників Віденської наради з питань безпеки і співпраці в Європі, до Міжнародної гельсінкської федерації, до Міжнародної федерації журналістів" (датоване 30 грудня 1987 року) члени редколегії "Українського вісника" писали:

 

"У зв'язку з тим, що впродовж останніх днів зі шпальт офіційної преси й від представників, репресивних органів прозвучали відверті погрози заарештувати членів редколегії журналу чи депортувати нас за межі Батьківщини, просимо світову демократичну громадськість, насамперед активістів гельсінкського руху й колег-журналістів, могутньою силою громадської підтримки не дати задавити перший на Україні незалежний друкований орган.

 

Зі свого боку, відкидаючи наклепи й брехливі обмови, заявляємо, що платформою нашої діяльності були й лишаються принципи та ідеали міжнародного гельсінкського руху. Нагадуємо, що Українська гельсінкська група навіть в часи найсуворіших репресій не заявляла про припинення своєї діяльності, хоч чимало членів і досі перебувають в таборах особливого режиму чи вимушені були залишити Батьківщину.

 

З метою активізації діяльності ослабленої Української гельсінкської групи оголошуємо, що редколегія журналу "Український вісник", окремі члени якої і раніше належали до Гельсінкської групи, відтепер в повному складі входить до Української гельсінкської групи й оголошує наш журнал її органом".

 

Ідея про відновлення функціонування Гельсінкської групи відповідала вимогам часу. То був вдалий крок, прояв високого рівня політичного професіоналізму. Фактично було легалізовано те, що вже існувало, бо "Український вісник" був не тільки літературно-художнім журналом, а й політичним, а члени його редколегії були досвідченими політиками, які вирішили замаскувати свою діяльність. прикрившись "тогами" правозахисників.

 

У час напруженої праці нашу родину спіткало велике горе: 3 лютого 1988 року помер батько. Був він людиною незламної сили волі, державницького думання, стійких переконань у неминучості розпаду ненависної радянської імперії і постання самостійної України. Згасаючи на очах, батько тихим голосом наспівував патріотичні пісні, які продовж усіх років надихали його на боротьбу, зміцнювали його Віру і силу Духа. Прощатися з батьком – загальновизнаним авторитетом серед громадськості міста Ходорова – прийшла велика кількість народу: горю нашої родини співчували тисячі людей.

 

  

Прибита горем мати залишилась у збудованій батьком хаті одна-однісінька. Треба було до неї постійно навідуватися, допомагати в різних побутових справах. Життя набирало щораз більших обертів, часу залишалося обмаль, тому їздили до матері почергово. Треба було підготувати матеріал для чергового випуску журналів "Кафедра" і "Український вісник". Багато часу займали постійні зустрічі членів редколегії, обговорення й редагування матеріалів.

 

Переконавшись, що реанімація УГГ пройшла успішно, Чорновіл висунув ідею, щоб надалі звертатись до української та міжнародної громадськості не від імені журналу, а від імені УГГ. Знаючи можливості репресивної машини, він вважав, що йому не варто очолювати УГГ. Краще, щоб групу очолювала людина, яка перебуває далеко від України, – Левко Лук'яненко (він у той час відбував заслання), а виконавчими секретарями будуть М. Горинь, З. Красівський і В. Чорновіл.

 

Це вже був зародок, ядро політичної організації. Першим документом відновленої (фактично, новоствореної) УГГ стало датоване 11 березня 1988 року "Звернення Української гельсінкської групи до української та світової громадськості", в якому були зроблені такі важливі акценти:

 

"Незважаючи на жорстокий погром, Українська гельсінкська група ніколи не заявляла про саморозпуск (як це зробила 1982 року Московська група) і ніколи не припиняла своєї діяльності. Це ж знати треба!" (остання фраза досить дивно звучить у серйозному документі, але вона була вкрай необхідна, щоб довести, що ніхто УГГ не створював, вона просто не була розпущена. – Б. Г.). Важливим є наступний абзац:

 

"Нова суспільна обстановка в СРСР, звільнення значної частини політв'язнів, припинення судових процесів правозахисників дають можливість активізувати діяльність Української гельсінської групи на батьківщині".

 

У "Зверненні" перераховано 19 осіб – давніх членів УГГ і кооптованих до неї в грудні 1987 року членів редколегії "УВ", які дали згоду працювати у відновленій УГГ, а саме: Лук'яненко Л. (Томська обл. заслання), Мешко О. (Київ), Матусевич М. (Читинська обл., заслання), Красівський З. (Львівська обл.), Чорновіл В. (Львів), Розумний П. (Дніпропетровська обл.), Січко П. (Івано-Франківська обл.), Січко В. (Івано-Франківська обл.), Зісельс Й. (Чернівці), Лесів Я. (Івано-Франківська обл.), Матусевич О. (Київ), Стрільців В. (Івано-Франківська обл.); кооптовані члени редколегії "УВ": Барладяну В. (Одеса), Горинь Б. (Львів), Скочок П. (Київська обл.), Шевченко В. (Київ), Сапеляк С. (Харків), Муратов М. (Москва).

 

У "Зверненні" було наголошено, що діяльність УГГ спиратиметься на основоположні міжнародні документи щодо прав людини, що УГГ прагне підтримувати конструктивні взаємини з Міжнародною гельсінкською федерацією. Нема сумніву, що в УГГ Чорновіл бачив зародок нової організації. Щоб довести задум до реалізації і уникнути можливих репресій, під які в першу чергу міг потрапити керівник УГГ, Чорновіл вирішив деякий час бути у тіні одним з трьох секретарів Виконавчого комітету. Опрацьований "сценарій" викладено в окремих пунктах "Звернення". Щоб мати повне уявлення про винахідливість Чорновола наведу деякі пункти повністю:

 

"3. У зв'язку з виїздом на еміграцію українського письменника Миколи Руденка, що очолював Групу, головою її уважаємо відомого українського правозахисника, члена-засновника Групи, правника Левка Лук'яненка, що перебуває в засланні. (Цей пункт треба було розуміти так: Левкові Лук'яненку нічого не грозить, бо він і так на засланні, активної роботи проводити не може і його вину як голови УГГ довести неможливо). Для координування роботи Групи і вирішення оперативних питань створюється Виконавчий комітет у складі трьох робочих секретарів, якими до загальних зборів Групи призначено Михайла Гориня, Зиновія Красівського та Вячеслава Чорновола.

 

5. Закордонне представництво Української гельсінкської групи (Микола Руденко, Леонід Плющ, Надія Світлична) представляє Групу в міжнародній гельсінкській федерації, перед урядами, парламентами, громадськими організаціями країн-учасниць Гельсінкської угоди, в усіх принципових питаннях свої дії координує з основним складом Гельсінкської групи на Україні (через її Виконавчий комітет)".

 

І ще один важливий пункт, який накреслює перспективу:

 

"7. Детально права і обов'язки членів Гельсінкської групи, порядок прийому нових членів, вибори Голови, Виконавчого комітету, редактора друкованого органу та інше визначає Статут, що буде розроблений робочим секретаріатом і прийнятий після обговорення простою більшістю голосів на загальних зборах Групи. Тоді ж буде прийнято і Загальну декларацію принципів, розроблену з урахуванням нової ситуації на Україні і в світі. Загальні збори планується провести до 1 липня 1988 року".

 

Звернення підписали три виконавчі секретарі Групи: М. Горинь. З. Красівський, В. Чорновіл.

 

Реакція КГБ на цю подію була миттєвою. Під час диктування змісту документів по телефону в руках КГБ була повна інформація про активізацію діяльності колишніх політв'язнів. У зв'язку з тим Комітет державної безпеки Української РСР за підписом його голови надіслав на адресу ЦК Компартії України інформаційне повідомлення такого змісту:

 

                                    "24 марта 1988 г. Секретно.

                                     ЦК Компартии Украины,

                                      тов. Щербицкому В. В.

 

О попытках блокирования националистических элементов

под прикрытием т. н. "Украинской хельсинкской группы"

 

По полученным оперативным данным, враждебно настроенные украинские националисты Черновол, Горынь, Скочок, Барладяну и другие, спекулируя за процессе расширения демократии и гласности, в последнее время предпринимают практические меры к организационному сплочению своих единомышленников, в основном из числа ранее судимых за антисоветскую деятельность, созданию на этой основе "политической оппозиции" существующему в СССР государственному и общественному строю.

 

В этих целях указанные лица продолжают выпуск, распространение и передачу за границу машинописного журнала "Украинский вестник" националистической направленности (изготовлено три номера), который в декабре 1987 года провозгласили "печатным органом" т. н. "Украинской хельсинкской группы" ("УХГ").

 

В марте с. г. по международному телефону они передали на Запад "Обращение к украинцам и мировой общественности", в котором сообщили о воссоздании "УХГ" в составе: Лукьяненко Л. (отбывает ссылку в Тюменской области) – председатель; Черновол В., Красивский З., Горынь М. (Львов) – "рабочие секретари"; Мешко О., Матусевич О., Гейко О., Шевченко В., Скочок П. (Киев), Барладяну В. (Одесса), Горынь Б. (Львов), Сичко П., Сичко В., Стрильцив В., Лесив Я. (Ивано-Франковск), Розумний П. (Днепропетровск), Сапеляк С. (Харьков), Зисельс И. (Черновцы), Муратов Н. ("представитель Москвы"), Кандыба И., Горбаль Н. (отбывают наказание в Скальнинском ИТУ), Матусевич Н. (находится в ссылке в Читинской области) – члены. Все эти лица в 1972-1986 гг. привлекались к уголовной ответственности за антисоветскую деятельность и клевету на советский государственный и общественный строй.

 

Впервые "Украинская хельсинкская группа" была создана националистическими элементами в 1976 году по рекомендации известных антисоветчиков Сахарова и Турчина (Москва). Тогда же возглавил ее бывший член СПУ Руденко Н. В период с 1977 по 1981 год все участники "группы" были осуждены за антисоветскую и иную противоправную деятельность, в связи с чем свое существование она прекратила. 

 

  

Принимая меры к воссозданию УХГ, Черновол и его сообщники рассчитывают в перспективе развернуть под этим прикрытием легальную националистическую деятельность с вовлечением в нее широкого круга политически незрелых лиц.

 

В переданном за границу "обращении" они призывают правительства и общественность стран-участниц хельсинкского совещания всемерно поддержать деятельность "группы", а также подтверждают полномочия т. н. "зарубежного представительства УХГ", в которое вошли выехавшие в разное время из СССР антисоветчики Руденко, Светличная, Плющ, Малинкович и другие.

 

С учетом полученных данных о попытках блокирования националистических элементов органами КГБ республики разработаны и осуществляются скоординированные мероприятия по каждому члену "Украинской хельсинкской группы", направленные на разложение указанного националистического группирования и предотвращение враждебной деятельности его участников.

 

Сообщается в порядке информации.

 

Председатель Комитета                                                                                                                     (підпис)            Н. Голушко".

(ГДА СБУ. – Ф. 16, – Оп. 14. – (1990 р.). – Пор. 5. – Арк. 33-34)

 

Відновленням видання журналу "Український вісник", першими зібраннями громадськості під відкритим небом, створенням неформальних об'єднань "Євшан-зілля", "Товариство Лева", Дискусійний політичний клуб, появою перших випусків "Кафедри", "Євшан-зілля", відновленням діяльності Української гельсінкської групи – з таким пишним громадсько-політичним букетом завершив Львів рік 1987-й, готуючись на повну силу розгорнути діяльність і в 1988 р.

 

НЕВДАЛА СПРОБА

Перебуваючи у Варшаві, Галя і Мирослав Левицькі широко розповідали своїм друзям та знайомим про бурхливе політичне життя у Львові, про гострі виступи колишніх політв'язнів у Політичному дискусійному клубі, про велику популярність, яку мають самвидавні журнали – "Український вісник", "Кафедра", "Євшан-зілля", про відновлення діяльності Української гельсінкської групи, створення обласного Товариства рідної мови. Усі новини жадібно слухала українська студентська молодь, нетерпеливо очікуючи нагоди поїхати в Україну, щоб відчути подих нового життя. Оскільки поїздки в СРСР – туристичні та на запрошення – набули спрощеного характеру, цим радо користувалися студенти-українці, що навчалися в різних вищих навчальних закладах Польщі. Галя й Мирослав радо роздавали всім бажаючим адресу мого помешкання й праці, домашній та робочий телефони. В результаті такого посередництва встановився досить тісний контакт із польською столицею.

 

У числі перших візитерів, який у березні 1988-го відшукав у незнайомому місті моє помешкання, був Андрій. Високий, худий, сором'язливий, маломовний, але допитливий, він справив гарне враження. Докладно розповів йому про триб львівського життя, ознайомив із самвидавними журналами, запропонував, щоб дещо взяв із собою – з надією, що його, студента, не будуть так трусити на кордоні, як Галю й Мирослава, в котрих перед тим вилучили літературу, яку вони везли з Варшави. Андрій почав м'ятися, не казав "ні", але й не виявляв бажання брати щось із собою. Така його поведінка була для мене великим розчаруванням: нагода передати за кордон все, що в мене було, провалилась. Прощаючись, сказав Андрієві, що його страх невиправданий, що йому нічого не загрожувало б у випадку, якщо б на кордоні забрали самвидавні матеріали, бо ці матеріали – журнали, статті, звернення автори висилають в офіційні органи, про них пише комуністична преса. Андрій вислухав, але брати матеріали все ж відмовився. Невдовзі через іншого візитера він передав листа, в якому писав:

 

"Варшава, 31.03.88 р.

Добрий день, вельмишановний пане Богдане!

Спершу всього бажаю щиро подякувати за оце благодатне СЛОВО, яким обдарували Ви мене в час мого перебування у Львові.

 

Вибачте, будь ласка, мені мою нерішучість – я щойно тепер бачу, що вона не була нічим обґрунтована – але щоб дійти цього висновку, треба було, на жаль, оце неподобство взяти на своє плече...

 

Пане Богдане, маю для вас хіба добру вістку. Отже, наш студентський журнал буде друкуватись у зменшеному вдвічі форматі (А-5). Редагувати, а також друкувати допомагатиме нам комп'ютер, який подарували нам добрі люди.

 

Наш головний редактор зараз на практиці в Києві – збирає там, як писав, ревелаційні матеріали. А я весь час пам'ятаю про своє завдання, почав деякі речі писати, але бракує мені одного дуже суттєвого аргументу, що є ним слово Вячеслава Ч(орновола) після публікації у "Вільній Україні" "Інтерв'ю з-під поли". Я його перечитував не раз, але, виявляється, того мало. Хотілося б мати його "під рукою" і деякі речі просто процитувати – вони-бо такі влучні, що ніяк їх переказати іншими словами...

 

Прошу дуже передайте оцю полеміку (може, це невідповідне слово) пана Вячеслава з "вільховими" для Романа Т., який є моїм, чи краще кажучи, нашим варшавським другом.  

 

  

А може, будете мати якісь інші пропозиції для Романа?

 

Я після приїзду з України частіше слухаю радіо, все що говориться про Вас – дуже близьке, багато місця присвячують Вам "Вісті з Риму" і "Сучасність".

 

Пане Богдане, на Ваші руки передаю щирі Великодні вітання для редакції "Українського вісника" і "Кафедри". Хай Воскреслий Христос благословить Вам і Вашим Соратникам у цьому Благородному ділі!

 

З повагою до Вас                                                                                                                                                         Андрій З."

 

Лист Андрія дещо усунув гіркоту з душі, яка лишилася після його боязливої відмови взяти з собою бодай деякі матеріали самвидаву, на які чекали наші друзі не лише в Польщі, а й у Німеччині, Англії та США. Невтомні Галя Й Мирослав Левицькі навели широкі контакти з вільним світом, пересилаючи приватним особам та прес-службам усе, що вдавалося вивезти зі Львова до Варшави. Інші візитери з Польщі не були такі перелякані, як Андрій, радо брали зі собою все, що їм вручали. Привезена в Польщу самвидавна література мандрувала в інші країни. Так встановився контакт із вільним світом: ми були потрібні їм, а вони нам. Після отриманого від Андрія листа я ще кілька разів зустрічався з ним у Варшаві й Києві – він при кожній зустрічі просив пробачення за недостойну боязливість і нерішучість. Можна його зрозуміти й вибачити той страх: Андрій хотів безперешкодно закінчити навчання, яке відкривало йому дорогу в житті. Так і сталося: доля йому всміхнулася, він отримав урядову посаду. Не знаю, як це вплинуло на його національну свідомість, але хочу надіятися, що він не відцурався від рідного народу.

 

Зате не було жодних проблем з Левицькими: вони розуміли мене з півслова. Поринувши в бурхливі хвилі національно-визвольного руху, Галя й Мирослав були сповнені вірою в неминучість постання Української держави. Наче невтомна працьовита бджілка, Галя не могла довго бути у Варшаві, приїжджала до Львова, знову їхала до Варшави і знову до Львова. Зберігся її лист, датований травнем 1988 р. У час праці над книгою цей лист прокоментував Мирослав. Судячи зі змісту, він був його співавтором:

 

                                                "Львів, Варшава,

                                                 15 травня 1988 р. (неділя)

 

Кохані!

Наша тижнева подорож сьогодні закінчилася. Вранці нічним поїздом ми повернулися до Варшави. Побували в Ольштинському і Сувальському воєводствах. Під Ольштином заночували у Мирославових рідних, а у п'ятницю вранці поїхали до Гданська на сесію, присвячену українським питанням. Десь приблизно в 1-й годині дня ми вже прибули до Гданська. Оскільки сесія починалася в 15.00, то ми мали ще трошки часу, щоб оглянути місто, заглянути до музеїв та костьолів. Гданський університет знаходиться на новобудовах, якщо так можна сказати. Це ще зовсім нова споруда.

 

Зайшли ми на факультет гуманітаристики, де у 3-й годині розпочалася сесія. Першим слово мав представник польської академії наук, професор Зберскі. Прочитав він досконале дослідження з історії Київської Русі. Виступали науковці з Гданська, Кракова. В п'ятницю сесія закінчилася в 20.00. Ми їздили ночувати до Гдині.

 

В суботу в 9.00 сесія продовжила роботу. З Варшави виступав Тадеуш Ольшанскі. А з Кракова – кандидат гуманітарних наук Володимир Мокрий з доповіддю "Релігійне життя греко-католиків у Польщі". Краків був багатий на науковців. Представники Ягелленського університету: Бернардета Войтовіч – "Релігійне життя греко-католиків на Лемківщині у XX ст."; Мирослава Молоха – "Герої "Собору" Олеся Гончара". Богдан Степан з Гданська – виступив з доповіддю "Греко-католики в Гданську після Другої світової війни".

 

Сесія закінчилася виступом хору "Журавлі" в костелі св. Миколая. Релігійні пісні, які виконував хор, звучали величаво, а сам костьол зачарував пишнотою свого убранства.

 

Там ми зустрілися з Михайлиною (Мова про Михайлину Коцюбинську, з якою Галя й Мирослав кількома днями раніше познайомилися у Варшаві перед церквою оо. Василіян на вулиці Медовій).

 

Хочу вам сказати, що такі сесії багато дають для взаєморозуміння еліт. В наступному тижні подібна сесія буде в Варшаві на Медовій, а ще за тиждень – у Кракові.

 

На сесії я познайомилася з цікавими людьми. Тому маю до Вас прохання: зробіть запрошення:

Володимир Романчук (....) – юрист, Гданськ.

Володимир Мокрий (...) – викладач Краківського університету, Краків (Володимир Мокрий не зміг скористатися тим запрошенням через те, що йому не видали паспорта)

Христина Мокра (...) – лікар-стоматолог, Краків.

 

Для заповнення у нас є картки.

 

Чекаю на газети і журнали. Як у нашому Львові справи?

 

Міцно Вас і всіх цілуємо –                                                                                                                                             Галя.

 

Мирослав дуже дякує за машинку".

 

Через два дні прийшов ще один лист від Галі.

 

                                      "Михаловичі,

                                       17 травня 1988 р.

 

Наші найдорожчі!

Вчора привела до нормального вигляду кімнату та кухню, все після наших гостей (мова про сина й доньку Галиної сестри Дарії) попрала. Мирослав ходив на роботу і прийшов приблизно в 16.00. Сьогодні вдома, пише статтю про українців, які були переселені у 1947 році. (Мова про статтю "Українці в мазурськім пейзажі" – про життя українців, переселених згідно з операцією "Вісла" на північні землі).

 

Просить мене підказати йому перше речення. Я йому запропонувала замовити до Вас телефон і запитати або запросити Вас до Варшави... Мирославів матеріал має увійти до з'їздівського номера. З'їзд відбудеться у червні. Кажуть, що головою знов буде обраний Кохан. Будучи в Ольштині, я його бачила та розмовляла з ним. Ділився своїми враженнями від недавньої поїздки в Україну. Це була перша делегація від УСКТ (Українське суспільно-культурне товариство у Польщі) за стільки років. У Львові вони гостювали три дні. Мешкали в готелі "Інтурист".

 

Під час перебування в Гданську я купила "Московские новости" і у поїзді прочитала декілька сторінок – матеріал про Хрущова.

 

У попередній листівці я просила, щоб Ви, пане Богдане, підписали журнал "Знамя". Там буде друкуватися матеріал Аджубея (Аджубей Алєксєй – чоловік доньки Микити Хрущова Ради. У 1988 р. опублікував спогади "Ті десять років", про які згадує Галя) про Хрущова. Він, виявляється, працює в журналі "Советский Союз". Підписка буде на липень, то матимемо другу частину матеріалу. Але й то добре. Про Сахарова висилаю Вам вирізку, яка була вміщена в газеті "Московские новости".

 

  

У нас вже другий тиждень стоїть гарна сонячна погода. Я загоряю в садочку біля будинку. Яблуні цвітуть рясно – все вказує, що того року буде щедрий врожай.

 

Закінчила читати статтю в "Комсомольской правде" "Через демократизацию – к новому облику социализма". Добрі виступи Віткулова, Залигіна. Горбачов згадує про "Советскую Россию": "Нет, товарищи, мы должны отнестись к такому серьезно, не впадая в другую крайность, не зачисляя каждого, кто высказал какие-то сомнения, в противники перестройки... пустили в ход в прессе "враг перестройки"... Это точно так, как через "Советскую Россию" пустили в оборот вымысел, что нам-де угрожают потомки нэпманов..."

 

Ви напевно читали цю статтю.

 

Завтра у Варшаві відкривається книжковий ярмарок. Мені буде цікаво його подивитися.

 

До пана Богдана маю велике прохання: купіть деякі книжки з української літератури і мови та вишліть на вже вам відому адресу у Великі Байори. Про це просить директор (мова про Володимира Галака) місцевої школи, який там викладає українську мову. Це велика самовіддана людина. На таких людях, як він, у тих глухих закутках тримається наша мова. Якщо книжок не зможете відправити поштою, то підготуйте їх для мене і я сама це зроблю. Може, в червні вже приїду до Львова (У зв'язку з критичною ситуацією у "Нашому слові" Галя не змогла приїхати у червні. Разом з Мирославом приїхала щойно 14 липня, коли вже була проголошена Декларація принципів УГС. Повернулися до Польщі 6 серпня – через два дні після мітингу 4 серпня).

 

Нагадайте Ігореві про моє прохання: щоб купив мені телевізор. Це має бути невеличкий. Він коштує приблизно 200 карбованців. Це для нас особисто. Богдан з Любою (мова про Богдана та Любу Тхорів – приятелів Мирослава й Галі) скоро свій заберуть, Богданові залишилося служити ще три місяці. В редакції півставки ще залишається для нього, але є проблема з житлом. Тому вони вирішили вертатися до батьків.

 

Ми по Мазурах, як то називають цей регіон, мандрували втрьох. З нами мандрував Тадей (мова про Тадея Карабовича).

 

Вітання Вам і всім знайомим зі Львова передає Стефан (мова про Стефана Козака з Варшави).

 

Міцно Вас цілуємо. Любимо.

Ваші Галя і Мирослав

 

Р. S. Мирослав порученою поштою вислав (16.05.1988 р.) п'ять календарів".

 

Тим часом життя у Львові набирало все нових та нових обертів. Нависла хмара над Дискусійним політичним клубом. Про його "незадовільну роботу" йшлося на чотириденному навчанні комсомольського активу Шевченківського району м. Львова. Ще одне зібрання відбулось у приміщенні піонертабору, розміщеного в селі Родатичі Городоцького району Львівської обл. До присутніх у залі керівників молодіжних клубів і комсомольських активістів звернувся голова молодіжних клубів Марко Марков, який сказав, що на засідання Львівського політичного дискусійного клубу приходять "очень разношерстные люди, среди которых такие негативные элементы, как Вячеслав Черновол, Михаил и Богдан Горыни, которые почти в открытую занимаются антисоветской деятельностью и перетягивают на свою сторону массы".

 

Були великі надії на перетворення Дискусійного політичного клубу в справжню арену вільної і незалежної думки, та це не здійснилось: Львівське управління КГБ дало вказівку закрити клуб. Сталося це під час засідання .4 квітня 1988 року. Зал Будинку будівельників був переповнений. Крім активістів різних неформальних об'єднань і членів редколегій самвидавних журналів – Ігоря та Ірини Калинців (від "Євшан-зілля"), Михайла Осадчого, Василя Барладяну (від "Кафедри"), В. Чорновола, М. і Б. Горинів (від "Українського вісника" і УГГ), прийшло чимало невідомих осіб, як можна було здогадатися, присланих спеціально КГБ, щоб зірвати засідання. В. Чорноволу не дали до кінця прочитати спеціально підготовлені для дискусії "Тези з національного питання". Президія, в яку ввійшли представники міськкому комсомолу, молоді викладачі – комсомольці Львівського університету, запротестували проти "антирадянського спрямування" роботи клубу й закрили засідання. Не було сумніву, що їхнє рішення означало припинення роботи Дискусійного політичного клубу.