Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 2. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 12 бер. 2014 р., 12:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 бер. 2014 р., 10:17 ]

МИРОСЛАВ ЛЕВИЦЬКИЙ

Перебудова набирала обертів. Україну частіше почали відвідувати українці з інших країн. Безперешкодно став приїжджати до Львова журналіст української газети у Варшаві "Наше слово" Мирослав Левицький. Народився він 1957 р. в українській сім'ї, виселеній у північно-східну частину польської держави під час операції "Вісла". Його батько – Йосип Левицький (1914- 1988) десять років керував гуртком художньої самодіяльності, гуртував українську спільноту. У 1983 році Мирослав закінчив Львівський політехнічний інститут, факультет електронно-обчислювальної техніки. Отже, Львів був йому добре відомим, а навіть більше – рідним своїм духом містом. У студентські роки поширював у Львові українські видання, які на той час виходили в Польщі, – газету "Наше слово", додаток до неї "Наша культура" та альманах "Український календар". У той час Мирослав співпрацював з "Нашим словом", а після закінчення ЛПІ став штатним працівником цієї газети.

 

Під час приїзду до Львова у кінці липня 1986 року він запізнався з рідною сестрою моєї дружини – Галиною Худяк, з якою вирішив пов'язати свою долю. Наше з Оксаною помешкання по вулиці Кульчицької, 15,94 стало для Галини й Мирослава рідною домівкою. Кілька слів про Галину. Народилася 1958 р. у с. Кнісело, в якому народилися моя дружина і я. У 1981-му закінчила Львівський лісотехнічний інститут, працювала інженером у Львівському конструкторському бюро, старшим інженером в Львівському управлінні місцевої промисловості (1982-1988). Звільнившись із праці за власним бажанням, стала активним учасником національно-визвольного руху, передруковувала самвидавні матеріали, журнали "Український вісник" та "Кафедра". Під впливом Мирослава журналістика стала не лише її новою професією, а й покликанням.

 

 

Було чимало складностей з оформленням потрібних для одруження документів. У Варшаві від Мирослава вимагали довідку, що його наречена Галина Худяк – громадянка СРСР, а такої довідки жодна інстанція не хотіла видати. Несподівано виручив голова ЖЕКу. Коли він підписав надруковану мною на машинці довідку, що така-то й така прописана у м. Львові по вул. Кульчицької, 15, кв. 94, я, на свій страх і ризик, додрукував слова: "є громадянкою СРСР". Цього запису для варшавських чиновників виявилося цілком достатньо.

 

23 квітня 1987 р. (четвер) в Палаці урочистих подій відбулася реєстрація одруження. У нашому невеличкому тісному помешканні, в суботу, 25 квітня, відбулося весілля, на якому, крім батьків Галини, що прибули зі села Кнісело, і рідних Мирослава, що приїхали з Польщі, був присутній тодішній науковець, а пізніше – ректор Львівського політехнічного інституту Юрій Рудавський з дружиною, з якими Мирослав ще зі студентських років підтримував дружні стосунки. Були також інші Мирославові приятелі, які з першого дня по-батьківськи полюбили його Галю – вчений-етнограф Іван Красовський та бібліотекар і священик підпільної УГКЦ Семен Посіко. 

 

 

Усі клопоти з приготування весілля взяла на себе моя дружина Оксана. Допомагала їй сестра Дарія з чоловіком Миколою. Наступного дня, у неділю, 26 квітня 1987 року, в Успенській церкві у Львові Галина і Мирослав отримали таїнство вінчання. І під час церемонії в Палаці урочистих подій, а також під час вінчання я зробив кілька слайдів.

 

  

Наступне прийняття з нагоди важливої події в житті молодої пари готували Мирославові батьки у Польщі на 12 липня. Цілком зрозуміло, що Галя з Мирославом запросили мою дружину й мене на гостину до батьків, які після виселення 1947 р. з рідної землі незмінно мешкали у селі Мазухівка у північно-східній частині Польщі.

 

  

Щоб не бути зв'язаним із працею, я оформив чергову місячну відпустку і подав разом з дружиною необхідні документи для першої у моєму житті поїздки за кордон.

 

Почалися дні тривожного очікування: дадуть чи не дадуть мені візу. Заповнюючи анкету, написав, що працюю старшим науковим співробітником Львівської картинної галереї, але це мало цікавило тих, що вирішували важливе для мене питання. Мої документи на деякий час у паспортному відділі затримали (мабуть, вирішували це питання безпосередньо в УКГБ), але через кілька днів візу все ж отримав. Так вперше в кінці червня прибув з дружиною до Перемишля, де нас зустрів Мирослав Левицький. У його супроводі поїхали до Варшави й зупинилися на помешканні, яке він винаймав в одній з підваршавських місцевостей, де мешкало чимало українських родин.

 

Оскільки до весілля було ще три тижні, Мирослав заповнював ці дні культурною програмою. Разом із ним 5-6 липня ми побували на святі української культури, що традиційно відбувалось у Лісній опері в м. Сопоті. Радість від потепління політичного клімату українство виявляло піснями, музикою, танцями.

 

 

Не зовсім вдалим було знайомство з польською столицею, бо центр Варшави був перекритий поліцією. Ми стали свідками, як поліція водою розганяла демонстрацію протесту. Протестанти кидали в поліцію каменями, люди з тротуарів спостерігали за цією нерівною боротьбою. То був час, коли комуністи безпощадно розправлялися з опозиційними силами, зорганізованими у профспілку "Солідарність". Велика кількість її членів ще перебувала у тюрмах, частина переховувалась у підпіллі. Опорою опозиції була католицька церква. Чимало священиків були під пильною увагою поліції. Ми побачили Польщу, яка бореться проти режиму Ярузельського. 

 

 

Політичні процеси, що відбувалися в Польщі, додали мені впевненості, що одна з країн соціалістичного табору перебуває напередодні великих подій. З Варшави я повернувся ще більше розкутою людиною, відверто висловлював свої міркування про перспективи перебудови, про історичну місію Горбачова.

 

На очах змінювалося ставлення до мене керівництва Картинної галереї, зм'як у стосунках до інтелігенції Курапов, але зробив це надто пізно, а тому залишався ненависною постаттю у Львові. Під впливом активних політичних процесів мій конфлікт з Кураповим і керівництвом Картинної галереї почав "присихати". То була моя перемога і я вирішив нею скористатись. Трапилася нагода і свою статтю про Крвавича передав через Мирослава Левицького до газети "Наше слово" у Варшаві. Після надрукування статті (11 січня 1987 року) я, щоб уколоти галерейне начальство, показав газету моїй безпосередній начальниці завідувачці відділу російського дореволюційного та радянського мистецтва Людмилі Молчановій. Комуністична виправка не дозволила їй про це промовчати і вона розповіла про надруковану статтю директору Возницькому й секретарю парторганізації Оксані Пеленській. Ці, у свою чергу, повідомили прикріпленого до галереї кагебіста Олександра Шумейка.

 

 

На реакцію не довелося довго чекати – редактор газети "Наше слово" Мирослав Вербовий в одній з розмов сказав Мирославу Левицькому, що дуже шкодує, що погодився дати йому відпустку для поїздки до Львова: "Ти мене сильно підставив, не давши характеристики автора статті про Дмитра Крвавича "Багатогранність таланту". Ці слова були свідченням, що через опубліковану статтю Богдана Гориня у Мирослава Вербового були неприємності. З того часу стосунки між головним редактором "Нашого слова" і кореспондентом Мирославом Левицьким ставали все більше напруженими.

 

ТАДЕЙ КАРАБОВИЧ

Завдяки Мирославу і Галі Левицьким ми з дружиною Оксаною побували на українському фестивалі у Сопоті. Там я познайомився з молодим українським поетом і журналістом Тадеєм Карабовичем, який під час короткої розмови встиг розповісти мені, що захоплюється гуцульською керамікою, має вже деякі речі, але дуже хотів би збільшити свою колекцію. Під кінець грудня через Мирослава Левицького, що їхав до Львова, Тадей передав і листа: 

 

 

"16.ХІІ.1987 р. Перемишль

Шановний пане Богдане!

Ми познайомились у Сопоті, але говорили коротко і пізніше вже не відновили розмову. Не було коли, а я поспішив у свою сторону.

 

Збирався я навіть писати, але не здійснив того. Щойно Миросько, який нагадав, що з Новим роком їде до Львова, пригадав, що можна до Вас написати.

 

Мої прохання до Вас прозаїчні, адже відносяться до гуцульської кераміки, а точніше про миску. Найкраще з церквою або святим Миколайом. Коли зможете, будь ласка, подайте цю миску через Мироська, а я з Вами розрахуюсь – чи вже у Львові, коли зможу приїхати, чи якось Ви запропонуєте виміну. Хворію на миску з церквою, я поправді дістав з хрестом, але це латинська, і має вже свої роки. Як ми тоді розмовляли у Сопоті, найкраще, як зможете якусь дуже оригінальну. Коли не маєте з церквою або з Миколою, то може бути вершник або пташка.

 

Я колись просив також моїх друзів щоби дістали Цвілик (Народна художниця, майстер керамічного розпису), але не зуміли. Щоправда, один навіть сказав, що купив Цвілик у художньому салоні, десь під кінець 60-х років, коли Цвілик покинула Косів і переїхала на той світ. Так що це незвичайна історія. Коли приїде Миросько, то Вам розкаже подробно про ті справи, які мене хвилюють. Пане Богдане, у новому році на Святах бажаю Вам і Всім Рідним всіх Господніх благ.

 

З пошаною Тадей Карабович

20-356 Люблін

ПНР"

 

ЛЕКЦІЇ ПРО АРХИПЕНКА

Успіх у лекційній діяльності навів мене на думку, що є нагода підготувати лекцію, яка здатна зробити справжній фурор у Львові. Треба було нарешті зреалізувати давній задум, опрацювати тему "Життя і творчість Олександра Архипенка". Мій вибір був цілком логічний, якщо врахувати, що у травні 1987 року сповнювалося 100 років від дня народження мистця світової слави.

 

Мені неважко було зібрати матеріал про всесвітньо відомого скульптора. Дещо про Архипенка збереглось у мене з минулих років. Це перша україномовна монографія про Архипенка, написана Миколою Голубцем, кілька присланих Вірою Вовк монографій, надрукованих у Німеччині й США, ряд журнальних і газетних публікацій 20-х – 30-х рр. Для лекцій слайди я виготовляв сам, отже, проблем з ілюстративним матеріалом не було. Коли після літньої відпустки 1987 р. постало питання, хто готовий у лекторії Картинної галереї прочитати лекцію, я запропонував підготовлену тему "Життя й творчість Олександра Архипенка", мотивуючи свою пропозицію тим, що твори Архипенка виставляє Музей імені Пушкіна у Москві, а мистецтвознавці Росії характеризують його як видатного скульптора.

 

Директор галереї Борис Возницький, зморщивши не дуже вдоволену міну, врешті погодився. Мені залишилося вивісити афішу й у призначений день зустрітися з аудиторією. Успіх лекції перевершив усі мої сподівання. Присутнім приємно було усвідомлювати, що Україна дала світові генія, творчість якого високо цінують у багатьох країнах світу. Архипенко створив кілька скульптур на українську тему і ця прив'язка його творчого духу до України була зворушливою для аудиторії.

 

Розголос лекції про Архипенка був такий великий, що чимало людей, які не слухали мене у Картинній галереї, звернулися з листами до Центрального лекторію, щоб там, у великому залі, повторити лекцію. Очевидно, що я радо погодився. 23 вересня 1987 року львівські обласні газети "Вільна Україна" й "Львовская правда" подали українською і російською мовами таке повідомлення:

 

"У Центральному лекторії

24 вересня в приміщенні Центрального лекторію (проспект Т. Г. Шевченка, 19) відбудеться публічна лекція "Олександр Архипенко – видатний скульптор-новатор XX віку".

 

Лектор – старший науковий співробітник Картинної галереї Б. М. Горинь.

 

Початок о 19 год."

 

  

24 вересня випало на четвер, отже, після праці я зразу направився до Центрального лекторію. Упорядкував слайди, перевірив з технічним працівником лекторію якість зображення на великому екрані. Коли вийшов на сцену, то зі здивуванням побачив у перших рядах багатьох відомих львівських мистців, серед яких були скульптори Еммануїл Мисько, Дмитро Крвавич, живописець Роман Безпалків і багато інших.

 

Як тільки в залі вимкнули світло і на екрані появився портрет Архипенка, запанувала така тиша, наче люди перестали дихати. Так тривало впродовж двох годин моєї розповіді про життєвий і творчий шлях скульптора. Порівняно з лекторієм Картинної галереї, де я сам експонував слайди, у Центральному лекторії ілюстративний матеріал транслювався на великий кіноекран зі спеціально пристосованої будки, розміщеної за стіною у кінці залу. Безумовно, що велика кількість ілюстрованих через діапроектор творів Архипенка, більшість з яких були невідомі широкому загалу, і моя розповідь справили враження на присутніх.

 

Аналізуючи той чи той твір, я акцентував на майстерності виконання окремих деталей, використовуючи замість вказівної палички антену від транзистора. Коли лекція закінчилась, присутні нагородили мене бурхливою овацією. До мене підійшли Дмитро Крвавич і Еммануїл Мисько, щоб подякувати за лекцію. То був справжній успіх і чергове утвердження мого імені у мистецькому світі Львова.

 

Із цією лекцією пов'язана одна смішна історія. Через кілька днів після неї я зустрів на вулиці Романа Безпалківа. Він дуже зрадів, мовив, що має мені щось сказати.

- Говори!

- Нарешті я розгадав, чому така тиша була на твоїй лекції про Архипенка!

- Чому?

- Як тільки почалася лекція, я звернув увагу на твою вказівку з блискучою кулькою на кінці. Як медик я зразу зорієнтувався, що вся увага людей була звернена на ту кульку й під впливом твого голосу люди були в стані легкого гіпнозу. 

 

 

Я почав реготати, не сміятись, а реготати.

- Романе, та вказівка з кулькою – то звичайна розсувна антена від мого зламаного транзистора. Я почав користуватись нею для лекцій, бо її можна зсунути і заховати у кишеню.

- Ти мені не пояснюй, що то була антена. Річ не в антені, а в тій ролі, яку відіграла кулька на її кінці. Вона допомогла тобі загіпнотизувати аудиторію, бо тільки тим можна пояснити ту тишу, яка панувала у великому залі дві години.

 

Мені залишилося тільки здвигнути плечима. Такий коментар про свою лекцію я почув вперше.

 

Після кожної прочитаної лекції та проведеної екскурсії мій авторитет серед громадськості Львова невпинно зростав. Було чимало листів і відгуків з інших міст. Це додавало мені сил і впевненості в необхідності активної громадської діяльності, якій я тепер надавав пріоритет перед працею в Картинній галереї. Я свято вірив, що друга "відлига", яка настала з приходом до влади М. Горбачова, приведе до демонтажу тоталітарної системи в СРСР, дасть можливість Україні вибороти свою державну незалежність.

 

НАРЕШТІ – ВІДЛИГА

Новий керівник СРСР Михайло Горбачов не хотів, щоб його країна носила тавро "імперії зла", усвідомлював небезпеки, які наростають для СРСР, якщо не буде проведено політичних і економічних реформ. Щоб зміцнити комуністичний режим економічно й політично, генсек вирішив запровадити часткову демократизацію, провести ряд реформ і з допомогою гасел "демократизація, перебудова, гласність" збудити в суспільстві енергію та ініціативу. Це була після Хрущова чергова спроба демократизувати Радянський Союз зверху.

 

Радянське керівництво не сподівалося, що ідеї демократизації і гласності проникнуть у глибини суспільства й почнуть нуртувати в різних його галузях – науці, культурі, громадському житті, економіці. Горбачов випустив на волю "джина", якого вже неможливо було повернути назад. Про наболілі питання заговорили самвидавні газети й журнали. Їхня поява покликала до життя велику кількість неформальних об'єднань, як це мало місце у Москві та республіках Балтії. В тих процесах Олексій Гарань спостеріг певну послідовність: "Спочатку дозована гласність і плюралізм у засобах масової інформації, пізніше – створення політичних клубів і неформальних об'єднань, потім – народних фронтів і нарешті – партій. Цей процес розвивався нерівномірно в різних республіках і регіонах СРСР" (Гарань О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К., 1993. – С. 9).

 

Єдиною організацією, яка мала повну і достовірну картину того, що відбувається, був КГБ, але він виявився безсилим супроти зростаючої громадської енергії та ініціативи, які охопили не тільки певні шари суспільства, а й проникли в середовище самої КПРС. Процес набирав неконтрольованих форм.

 

Моя розмова з Кураповим відбулась у листопаді 1986 року – в час, коли Михайло Горбачов почав запускати маховик "демократизації, перебудови й гласності". За подіями, зміною політичного клімату партійні і репресивні органи спостерігали з острахом. Вони не могли передбачити, як довго триватиме цей процес і чим все це закінчиться. Ситуація почала змінюватись, коли горбачовські гасла отримали активну підтримку громадськості. До нових віянь часу стали пристосовуватись партійні органи республік усіх рівнів – від центральних комітетів до обкомів, райкомів і міськкомів компартії. Найконсервативнішою структурою, в якій працювали кадри ще сталінських часів був КГБ.

 

Барометром політичного життя в СРСР була газета "Правда" – рупор думок архітектора перебудови – Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. Характерною в цьому відношенні є опублікована на початку 1987 року (під свіжим враженням січневого Пленуму ЦК КПРС) редакційна стаття "Максимум демократизма. Это не просто лозунг, а суть перестройки", в якій читаємо: "Максимум демократизма социалистического строя, при котором человек чувствует себя хозяином и творцом, – суть перестройки, непременное условие успеха и необратимости намеченных XXVII съездом КПСС революционных преобразований".

 

Торкаючись питань вирішальної сфери життя – економіки, автор статті робить наголос, що "развитие демократии на производстве, последовательное внедрение самоуправленческих начал в работу трудовых коллективов партия рассматривает в качестве важнейшего направления в углублении и расширении социалистической демократии". Очевидно, що сукупність реформаторських заходів Горбачова опиралась на ленінські постулати про ініціативу мас і роль керівництва в галузі виробництва, про "органическое сочетание единоначалия и коллегиальности". У розробці заходів, спрямованих на поглиблення демократичного централізму, передбачалось удосконалення радянської виборчої системи. "Следует избавить практику выдвижения и обсуждения кандидатов в депутаты советов от элементов формализма, предоставить избирателю возможность выражать свое отношение к большему числу кандидатов, эффективно участвовать в избирательном процессе на всех его стадиях".

 

Передовиця "Правды" торкнулась питання зміцнення демократичних принципів життя компартії, зокрема формування її виборчих органів, а також однієї зі складових перебудови – гласності, місця і ролі у ній преси, проте зі застереженням, "активная участница перестройки печать должна поддерживать гласность в стране, информировать народ, но делать это ответственно, не сбиваясь на сенсации". "Подлинная демократия не имеет ничего общего с вседозволенностью, безответственностью, анархией, социальной демагогией", – резонно зауважує автор. Стаття закінчується мажорним акордом: "С максимальной эффективностью использовать все возможности социалистического самоуправления народа, наполнить работу партии, советов, государственных органов, общественных организаций, трудовых коллективов глубоким демократическим содержанием – значит вдохнуть новую жизнь во все клеточки нашего общественного организма. Значит придать нашему движению вперед мощное, поистине Октябрьское ускорение" (Правда. – 1987. – 2 февраля).

 

Січневий Пленум ЦК КПРС і роз'яснення його положень у партійній пресі давали надію, що брежнєвська крига почала скресати, в повітрі війнуло весняним теплом відлиги. Саме в цей час під тиском світової громадськості за рішенням ЦК КПРС гебісти разом з прокуратурою почали перегляд особових справ політв'язнів, засуджених за ст. 62 і ст. 187 КК УРСР. З кожним із політв'язнів проводили профілактичні бесіди, мета яких полягала в тому, щоб схилити засуджених за антирадянську діяльність і наклепи на радянський державний і суспільний лад написати заяви про помилування із запевненнями про відмову в майбутньому від таких дій. Про проведену з політв'язнями роботу голова КГБ УРСР С. Муха інформував особисто першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького. В інформаційному повідомленні від 21 березня 1987 року за № 73 під грифом "Секретно" читаємо:

 

"Центральный комитет Коммунистической партии

Украины

товарищу Щербицкому В. В.

 

ИНФОРМАЦИОННОЕ СООБЩЕНИЕ

Комитетом госбезопасности республики во взаимодействии с прокуратурой и другими правоохранительными органами осуществляется комплекс профилактических и операционных мероприятий в отношении лиц, осужденных по ст. 62 (антисоветская агитация и пропаганда, а также по ст. 187-1 УК УССР (клевета на советский государственный и общественный строй).

 

При этом основное внимание уделяется разубеждению и ошибочности их взглядов и склонение к подаче представителям прокуратуры письменных заявлений в Президиум Верховного Совета СССР о помиловании и недопущении впредь враждебной и иной противоправной деятельности.

 

В результате проводившейся работы с 72 лицами (из 109), ранее осужденными по названным статьям УК УССР на территории республики, 48 – подали такие заявления. В их числе 31 (из 52) отбывали наказание за антисоветскую агитацию и пропаганду, и 17 (из 57) – за клевету на советский государственный и общественный строй.

 

От подачи заявлений о помиловании категорически отказались 24 человека (Бадзьо Г. В., Руденко Н. Д., Нечипоренко Г. Ф., Матусевич Н. И. и др.). Кроме того, в местах лишения свободы продолжают отбывать наказание еще 37 человек (15 осужденных по ст. 62 и 22 – по ст. 187-1 УК УССР), которые как особо опасные рецидивисты освобождению от наказания не подлежат.

 

На основании указов Президиума Верховного Совета СССР по состоянию на 20 марта с. г. уже освобождено 36 человек (по ст. 62-24, по ст. 187-12). Материалы в отношении остальных находятся в стадии рассмотрения.

 

Все освобожденные из мест лишения свободы лица взяты под оперативный контроль. С участием общественных организаций и правоохранительных органов продолжается работа по их идейному разоружению и возвращению к общественно полезной деятельности.

 

По полученным оперативным данным, Бедарьков А. Н. (г. Чернигов), Мельник Ю. И. (г. Донецк), Беликов В. И. (г. Киев) и некоторые другие намерены выполнять свои обещания об отказе от противоправной деятельности, одобрительно отзываются о преобразованиях в нашей стране и демократизации общественной жизни.

 

В то же время украинские националисты Попадюк З. В., Хмара С. И. (Львов), антисоветчики Анаденко Ф. Ф. (Киев), Корягин А. И., Анцупов Е. М. и Алтунян Г. О. (Харьков), религиозные фанатики Ахтеров П. А. (Донецк), Тереля И. М. (Закарпатье) и Игнатенко Н. С. (Черкассы) своих враждебных убеждений пересматривать не собираются, более того, высказывают намерение в условиях углубления демократизации продолжать антиобщественную деятельность.

 

В частности, Тереля И. М. в пути следования к месту жительства своим попутчикам заявил, что является председателем якобы созданного им “ЦК Украинской католической церкви". В феврале с. г. он выезжал в г. Москву, где через иностранных корреспондентов передал для публикаций на Западе очередную т. н. "Хронику католической церкви", изготовленную им уже после помилования.

 

 

Большинство возвратившихся из мест лишения свободы свое досрочное освобождение от наказания склонно расценивать как вынужденную уступку властей, предпринятую под "давлением" Запада. Многие из них стремятся предстать перед связями (у документах КГБ постійно фігурує поняття "связи", під яким слід розуміти – друзі, однодумці, оточення) в качестве "невинно пострадавших" якобы за написание и распространение критических материалов о негативных явлениях в общественной жизни, развитии украинского языка, культуры и литературы. В этой связи предпринимаются меры к обжалованию вынесенных судами приговоров по их уголовным делам с требованиями полной реабилитации. Некоторые считают, что такая кампания по пересмотру дел позволит им серьезно скомпрометировать перед общественностью органы КГБ.

 

Один из активных украинских националистов Черновол В. М.. возвратившийся после отбытия наказания в г. Львов, 24 февраля с. г. выезжал в г. Москву и обратился в приемную КГБ СССР. где в беседе выдвинул требования о реабилитации "политзаключенных". в том числе и его по последней судимости, разрешении публиковаться под собственной фамилией, возвращении вещественных доказательств, изъятых у него при обыске в 1972 годусі підкреслення в документах зроблено автором книги – Б. Г.)

 

Одновременно поставил в известность о том, что к 1000-летию введения христианства на Руси он совместно с другими единомышленниками из числа униатских авторитетов поднимут движение за легализацию греко-католической церкви на Украине и отмену решений Львовского собора 1946 года как неправомочного.

 

Фанатично настроенная украинская националистка Мешко О. Я. (82 года), возвратившаяся в Киев из 5-летней ссылки, также намерена добиваться реабилитации сообщников из числа участников т. н. "Украинской хельсинкской группы".

 

Наряду с этим освобожденные от наказания Тереля И. М., Анцупов Е. М., Корягин А. И., Владимирова Т. В. высказывают намерения добиваться разрешений на выезд за границу по частным делам или на постоянное жительство. Такие же планы вынашивают находящиеся в ИТУ и местах ссылки Руденко Н. Д. и его жена (освобождаются соответственно в 1989 и 1991 гг.).

 

Отбывающие наказание особо опасные рецидивисты Лукьяненко Л. Г., Горынь М. Н., Кандыба И. А., Горбаль Н. А., Рубан П. В., Овсиенко В. В., Калиниченко В. В., Приходько Г. А. остаются на враждебных позициях, но каких-либо открытых антиобщественных действий не допускают. Несмотря на проводимую с ними воспитательную работу, никто из этих лиц в индивидуальном порядке с просьбой о помиловании не обращался, так как они считают, что вероятнее всего будут освобождены от наказания в порядке амнистии.

 

К названным лицам проявляют возросший интерес зарубежные подрывные центры и следует ожидать усиления пропагандистской шумихи на Западе с требованиями предоставления им свободы.

 

В эту кампанию активно включилась Ратушинская И. Б., выехавшая в Англию по частным делам (в 1986 г. досрочно освобождена от наказания за антисоветскую деятельность). При встрече с западными журналистами она призывает продолжать борьбу за права человека в СССР и реабилитацию лиц, осужденных по политическим мотивам. Заявление Ратушинской И. Б. по этим вопросам в феврале с. г. было передано радиостанцией Би-би-си.

 

В последнее время отмечается появление контактов среди националистически настроенных лиц, привлекавшихся к уголовной ответственности в 1972-1983 гг. (38 чел.), возвратившихся в г. Киев и другие области Украины после отбытия наказания за антисоветскую деятельность. В доверительных беседах между собой некоторые из них высказывают мнение, что в изменившейся обстановке следует возобновить националистическую деятельность, используя такие легальные возможности, как самодеятельные коллективы, общества по охране памятников культуры, защите экологической среды и т. п.

 

В частности, Пронюк Е. В. (г. Киев), в прошлом научный сотрудник Института философии АН УССР, вынашивает замыслы создания общественной организации по типу партии "зеленых" в ФРГ, рассчитывая, что это позволит иметь свой печатный орган, проводить собрания, делегировать своих людей в советы народных депутатов.

 

В целях выявления и предотвращения со стороны освобожденных от наказания лиц негативных проявлений КГБ УССР разработаны и осуществляются необходимые чекистские мероприятия. Особое внимание уделяется своевременному срыву и пресечению возможных замыслов по возобновлению преступной деятельности. Организовано взаимодействие заинтересованных УКГБ областей республики.

 

Наряду с этим в интересах оздоровления обстановки и снижения антисоветской шумихи на Западе считали бы возможным не препятствовать выезду за границу по частным делам или на постоянное жительство Тереле И. М., Корягину А. И., Анцупову Е. М. и другим освобожденным из мест лишения свободы лицам, которые при наличии соответствующих приглашений будут обращаться с такими ходатайствами.

 

Представляется также целесообразным выступление в печати авторитетных представителей украинской интеллигенции по национальному вопросу (О. Гончар, Б. Олейник, В. Русановский – академик, директор Института языковедения АН УССР и др.) с принципиальной оценкой негативных проявлений, допущенных в 70-е годы рядом лиц, которые скатились на позиции нелегальной антисоветской деятельности, поддерживали преступные связи с зарубежными подрывными центрами и понесли за это заслуженное наказание.

 

Полагаем, что такое выступление будет способствовать лучшему пониманию среди широкой общественности гуманного акта Советского правительства по досрочному освобождению от наказания и возвращению к общественно полезному труду большой группы лиц, осужденных за антисоветскую пропаганду и агитацию, а также за клевету на советский государственный и общественный строй.

 

Докладываем в порядке информации.

КГБ СССР доложено.

Председатель Комитета госбезопасности Украинской ССР С. Муха" (ГДА СБУ, – Ф. 16, – Оп. 14 (1990 р.). – Пор. 3, – Арк. 83-87.)

 

ЗМІНА ОБЛАСНОЇ ВЛАДИ

На працю у Картинну галерею як завше я виходив на півгодини раніше, щоб уважно переглянути куплені в кіоску газети. І хоча не раз доводилося чути від чергових: "Чого ви так скоро прийшли? Ще нікого нема на роботі!", на ці запитання не зважав і далі кожного ранку прискіпливо вчитувався у газетні рядки, шукаючи підтвердження своїм прогнозам.

 

Тим часом у Львові відбулася зміна влади. Замість першого секретаря обкому КПУ Добрика прислали досвідченого партійного працівника ліберального спрямування – тихого й скромного у стосунках з людьми Якова Погребняка. З якихось міркувань його постійно переводили з однієї області в іншу. Народився він 1928 р. на Харківщині. У 1954 р. закінчив Донецький індустріальний інститут, а у 1970-му – Одеський сільськогосподарський інститут. Трудову діяльність починав майстром, старшим майстром, старшим інженером-технологом. Із 1957 – секретар, 2-й секретар, а з 1961 – 1-й секретар Краматорського МК КПУ, через рік – 2-й секретар Донецького ОК, з 1963 – 1-й секретар Івано-Франківського ОК КПУ, з 1969 – 1-й секретар Миколаївського обкому КПУ. У березні 1987 р. Погребняк очолив Львівський обласний комітет КПУ. Неважко здогадатися, що КГБ докладно поінформував його про політичну, економічну й культурну ситуацію у Львові та області. Ймовірно, що була мова й про мене, про захоплення громадськості моїми лекціями та екскурсіями. Невідомо – чи за чиєюсь порадою, чи з власної ініціативи Погребняк вирішив особисто зустрітися зі мною й послухати мою екскурсію в залах Картинної галереї. Сталося це так. Одного дня заходить до мого кабінету директор Возницький і каже, що треба провести екскурсію.

- Сьогодні, згідно з графіком, працюють інші екскурсоводи, – відповів йому.

- То екскурсія по замовленню, доведеться провести.

 

 

У фойє на мене чекало двоє людей: високого зросту чоловік і дуже худа, з хворобливим виразом обличчя жінка.

 

- Богдан Миколайович Горинь буде вашим екскурсоводом, – представив мене незнайомим гостям Возницький і я повів їх залами експозиції. Не був упевнений, хто ці люди, але здогадувався, що це може бути новий 1-й секретар Львівського обкому КПУ. Впродовж усіх років праці у галереї для мене стало звичним під час читання лекцій і ведення екскурсій тримати себе розкуто, вкраплюючи у свою розповідь думки, що виходили за межі теми. Під час горбачовської перебудови політичні акценти в моїх екскурсіях і лекціях поглибилися, стали нормою. Розповідаючи незнайомій парі про мистецтво Голландії, не проминув зробити звичний наголос, що маленька країна виборола свободу в боротьбі з велетенською іспанською імперією і досягла великого розквіту. Після цих слів на добродушному обличчі чоловіка появилась ледь помітна усмішка. Коли переходили в наступний зал, незнайомий екскурсант раптом запитав:

- Як там брат Михайло?

- Відбуває несправедливе покарання, – відповів я.

- А як його здоров'я?

- Там, де він перебуває, важко зберегти здоров'я.

 

Ми продовжили екскурсію. А коли підійшли до кінця, гості чемно подякували й попрямували до виходу – під галереєю на них чекала машина. Директор галереї Возницький вибіг за ними. Коли повернувся, сказав:

- Гості задоволені екскурсією. А ви раніше були з ними знайомі?

- А хто це?

 

Возницький глянув на мене з недовірою й, усміхнувшись, облесливо сповістив:

- Це ж новий перший секретар Львівського обкому з дружиною. А я думав, що ви знайомі.

 

ЗВІЛЬНЕННЯ ПОЛІТВ'ЯЗНІВ

Після проведеної екскурсії для "високих гостей" мене не покидало передчуття, що має щось відбутися несподіване. Той факт, що провести екскурсію для новообраного (яке там в компартії обрання!) 1-го секретаря обкому КПУ Якова Погребняка доручили саме мені, його доброзичливе ставлення й довірливе розпитування про брата давали підставу очікувати якихось особливих новин. Вони не забарились. Під тиском світової громадськості, яка активно протестувала проти утримання в тюрмах і концтаборах людей за політичні переконання, кремлівське керівництво, застосувавши форму "помилування", почало звільняти з тюрем і концтаборів в'язнів. 2 липня 1987 року був помилуваний брат Михайло Горинь. Атмосфера Львова миттю наповнювалася духом свободи: радісні зустрічі, обмін думками, аналіз горбачовського правління, готовність використати перебудову для боротьби за кращу долю України.

 

Закінчивши тюремні та табірні "університети", чимало колишніх аматорів стали професійними політиками. Вони знали, що хочуть, але не всі знали, як досягти поставленої мети. Серед тих небагатьох, які знали "що робити" і "як робити", був Вячеслав Чорновіл. Богом був він нагороджений багатьма талантами. Його журналістський хист, пристрасть публіциста, дар літературного критика, організаційні здібності, талант політика з державним думанням ставлять його ім'я в ряд видатних діячів національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. – Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, з якими у нього знаходимо багато спільного. Люди з такою колосальною енергією і великою метою неминуче постають перед проблемою, як реалізувати свою енергію. Через листування і телефонні зв'язки, а чи не найбільше через передачі радіостанцій "Свобода", "Голос Америки", "Бі-Бі-Сі", "Німецька хвиля" Чорновіл мав докладну інформацію про хід перебудовних процесів в СРСР. Людина з такою енергією і вродженим талантом журналіста не могла відсиджуватись склавши руки в той час, коли в Москві та в інших республіках активно функціонувала самвидавча преса: він вирішив відновити видання ініційованого ним у 1970 році журналу "Український вісник". Очевидно, що кагебісти контролювали кожен його крок, через підіслану агентуру і апарати для підслуховування виловлювали кожне його слово, намагалися розгадати подальший план його дій.

 

Зміну політичного клімату в місті Львові й області скрупульозно аналізувало Управління комітету держбезпеки по Львівській області, яке надіслало на ім'я 1-го секретаря обкому КПУ Погребняка доповідну записку такого змісту:

 

                                          "28 июля 1987. г. Львов

                                           Док. № 5/2 1680.

                                           Секретно. Экз. № 1.

                                            тов. Погребняку Я. П.

 

О процессах в среде националистически настроенных лиц

В последнее время на жительство в г. Львов и область из мест лишения свободы возвратилось ряд лиц, ранее судимых за антисоветскую националистическую деятельность.

 

Черновол Вячеслав Максимович, 1938 г. рождения, уроженец с. Ерки Звенигородского района Черкасской области, с высшим образованием, в прошлом литературный критик, работает кочегаром УПТК Горремстройтреста, проживает в г. Львове (трижды судим);

Красивский Зиновий Михайлович, 1930 г. рождения, уроженец с. Витвица Долинского района Ивано-Франковской области, с высшим образованием, филолог, инвалид труда І группы, проживает в п. Моршине Стрыйского района (дважды судим);

Гель Иван Андреевич, 1937 г. рождения, уроженец и житель с. Клицко Городокского района Львовской области, с н. высшим образованием, работает пастухом в колхозе по месту жительства (дважды судим);

Осадчий Михаил Григорьевич, 1936 г. рождения, уроженец с. Курманы Недрыгайловского района Сумской области, с высшим образованием, журналист, работает кочегаром УПТК Горремстройтреста, проживает в г. Львове;

Калинец Ирина Онуфриевна, 1940 г. рождения, уроженка и жительница г. Львова, с высшим образованием, литературовед, временно не работает;

Калинец Игорь Миронович, 1939 г. рождения, уроженец г. Ходорова Львовской области, с высшим образованием, работает ст. библиотекарем библиотеки АН УССР им. Стефаника, проживает в г. Львове;

Шабатура Стефания Михайловна, 1938 г. рождения, уроженка с. Ивано-Золоте Залещицкого района Тернопольской области, с высшим образованием, художник, проживает в г. Львове.

 

По указу Президиума Верховного Совета СССР – 1987 года досрочно освобождены:

Маринович Мирослав Франкович, 1949 г. рождения, уроженец с. Комаровичи Старосамборского района Львовской области, с высшим образованием, работает оператором Дрогобычского нефтеперерабатывающего завода, проживает в г. Дрогобыче;

Горынь Михаил Николаевич, 1930 г. рождения, уроженец с. Книсело Жидачевского района Львовской области, с высшим образованием, психолог, временно не работает, проживает в г. Львове (дважды судим);

Попадюк Зорян Владимирович, 1953 г. рождения, уроженец г. Львова, с н. высшим образованием, работает грузчиком хлебопродуктов Самборского управления торговли, проживает в г. Самборе (дважды судим);

Хмара Степан Ильич, 1937 г. рождения, уроженец с. Бобятин Сокальского района Львовской области, с высшим образованием, работает врачом-стоматологом Червоноградской стоматполиклиники, проживает в г. Червонограде.

 

По полученным, оперативным данным указанные лица в настоящее время тщательно анализируют свою прошлую антисоветскую деятельность, изучают причины провалов и с учетом этого изыскивают новые формы проведения националистической обработки различных категорий населения в условиях развития гласности и дальнейшей демократизации советского общества.

 

Эти лица, а также некоторые их единомышленники, проживающие на территории области, стремятся заострить внимание окружения на вопросы "чистоты языка", изучения истории, сохранения культурного наследия. Они пытаются использовать различные общественные организации для привития элементов "национального самосознания" через призму заботы об охране памятников истории, архитектуры и культуры.

 

Получены данные о намерениях создания т. н. "Комитета по борьбе за сохранение украинского языка" с широким привлечением для участия в нем деятелей литературы и искусства, организации на кооперативных началах выставки работ не признанных украинских художников".

 

В документі зроблено акцент, що колишні в'язні налагодили зв'язок з націоналістичними центрами за кордоном, "информируют их о положений дел в стране и на Украине, согласовывают размеры поступления материальной помощи из-за рубежа для стимулирования проведения националистической деятельности.

 

Составители указанных обращений намереваются под видом "приверженности перестройке" занять определенное общественное положение, что в свою очередь даст им возможность протаскивать националистические идеи в более широком масштабе.

 

С учетом изложенного считаем целесообразным:

уделить более пристальное внимание указанному контингенту с целью сведения к минимуму их негативного влияния на окружение;

 

организовать серию публикаций в областной прессе по разоблачению украинского буржуазного национализма.

 

Полагали бы возможным также допустить отдельных из указанных лиц к работе по специальности в коллективах, способных оказывать на них положительное идеологическое воздействие.

 

Докладываем в порядке информации, на Ваше рассмотрение

 

Начальник УКГБ по Львовской обл. (підпис)                                                                                                              С. М. Малик"

(ГДА СБУ. – Ф. 71. – Оп. 9. – Спр. 803. – Арк. 29-32)

 

Привертає увагу той факт, що УКГБ в доповідній записці подало список людей, які вийшли на волю з тюрем і концтаборів у різний час. Отже, саме в цих людях у 1987 році УКГБ бачило загрозу для існуючого режиму, а не у письменниках, художниках, музикантах чи науковцях, більшість із яких були членами КПРС, на них УКГБ мало різні способи впливу. На цьому моменті слід зробити акцент, щоб зрозуміти, хто на початку перебудови, у 1987 році, був ферментом у наростанні нового етапу національно-визвольного руху, і не приписувати цю ініціативу тим, що приєдналися до широкої народної боротьби за політичні права українського народу лише через два роки.

 

Зібравши інформацію з обласних управлінь, республіканський КГБ вважав за необхідне поінформувати про стан справ в республіці ЦК КПУ.

 

                             "10 сентября 1987. Секретно

                                   ЦК Компартии Украины

                                    товарищу Щербицкому В. В.

 

Об обстановке среди лиц, ранее судимых

за антисоветскую деятельность

 

Поступающая в КГБ УССР информация в отношении лиц, освобожденных от дальнейшего отбытия наказания за антисоветскую деятельность (ЦК Компартии Украины информировался № 73 от 21 марта 1987 г.), свидетельствует о том, что гуманный акт Советского государства об их помиловании политически себя полностью оправдал.

 

Это решение явилось еще одним подтверждением практической реализации курса на дальнейшую демократизацию советского общества, способствовало снижению активности спецслужб и подрывных центров противника в осуществлении акций идеологической диверсии, а также отказу ряда враждебно настроенных лиц от продолжения противоправной деятельности.

 

В текущем году было освобождено из мест лишения свободы 34 человека, ранее судимых на территории республики по статье 62 УК УССР (антисоветская агитация и пропаганда).

 

Пятеро из них – Руденко Н. Д., Руденко Р. А., Бедарьков А. М., Остренко В. Ф. и Владимирова Т. В. на Украину не возвратились. Фанатично настроенные антисоветчики Анцупов Е. М. и Корягин А. И. (Харьков) выехали с семьями на постоянное жительство за границу.

 

Удовлетворено ходатайство о выезде за кордон Терели И. М. (Закарпатская область), организатора издания так называемой "Хроники католической церкви на Украине". С аналогичными ходатайствами обратились в органы МВД бывший руководитель "Украинской хельсинкской группы" Руденко Н. Д. с женой, ранее судимой за антисоветскую деятельность (проживают в Алтайском крае), а также инспиратор эмиграционных настроений среди пятидесятников Ахтеров П. А. (Донецк).

 

В результате проводимой сотрудниками органов КГБ воспитательной работы и положительного воздействия через оперативные возможности освобожденные от дальнейшего отбытия наказания Шевченко В. Н., Семенюк К. В., Деледивка В. Л., Яненко В. И. (Киев), Курило В. А. (Львов), Мельник Ю. М., Зоркальцев А. Н. (Донецк), Плосконос В. П. (Черкассы), Слободян М. К. (Ивано-Франковск) и другие (всего 12 человек) включились в трудовую деятельность, одобрительно отзываются о проводимых в нашей стране социально-политических и экономических преобразованиях, стали на путь исправления.

 

В то же время некоторые из числа освобожденных – Крайник Н. М., Стрильцив В. С. (Ивано-Франковск), Маринович М. Ф. (Львов), Литвинов Б. А., Беликов В. И. (Киев) и другие заняли выжидательную позицию и, по оперативным данным, при "благоприятных условиях" могут возобновить враждебную деятельность.

 

Возвратившиеся в республику досрочно освобожденные экстремисты Алтунян Г. О. (Харьков), Хмара С. И., Попадюк З. В. (Львов) и другие (всего 9 человек) активно восстанавливают прежние организационные связи с единомышленниками, предпринимают практические действия к их группированию и вовлечению в антиобщественную деятельность, пытаются блокироваться с экстремистки настроенными лицами в других регионах страны.

 

В частности, они установили контакт с одним из инициаторов выпуска "социально-политического журнала" бывших политзаключенных "Гласность" Григорьянцем С. И. (Москва) и его сообщниками, снабжают их негативной информацией.

 

В среде националистически настроенных лиц лидирующее положение стремится занять житель г. Львова Черновол В. М., ранее дважды судимый за антисоветскую деятельность, инициатор выпуска в 1970-1972 гг. нелегального антисоветского журнала "Український вісник", который установил связь с зарубежным оуновским центром, предпринимает попытки к сплочению единомышленников, открыто высказывается о "необходимости создания в стране оппозиции, решения национального вопроса на Украине" и реабилитации лиц, осужденных в 60-70-е годы за антисоветскую деятельность.

 

По этим "вопросам" в июле сего года он подготовил и направил в ЦК КПСС, а затем передал за границу так называемое "Обращение львовских диссидентов", которое активно используется средствами массовой информации противника в подрывных акциях.

 

Важное место в достижении целей по объединению националистических элементов и проведению организованной враждебной деятельности Черновол отводит возобновлению выпуска легального журнала "Український вісник" под видом "литературно-искусствоведческого и общественно-политического месячника". Первый его номер планирует направить в партийные органы и творческие союзы.

 

К подготовке этого журнала Черновол привлек разделяющих его взгляды Хмару С. И. (житель г. Червонограда Львовской области, после осуждения Черновола продолжил изготовление указанного "сборника"), Розумного П. П. (Днепропетровская область), в прошлом активного участника так называемой "Украинской хельсинкской группы", Романюка В. Е. (Ивано-Франковск), а также некоторых других лиц.

 

Предпринимают также практические шаги к группированию на националистической основе проживающие в Киеве ранее судимые за антисоветскую деятельность Шевченко О. Е., Набока С. В., Матусевич (Гейко) О. Д. В этих целях в качестве легального прикрытия используют так называемый "Украинский культурологический клуб" (о намерении его создания докладывалось ЦК Компартии Украины № 198 от 4 августа 1987 г.).

 

В состоявшихся в августе сего года трех сборищах членов "клуба" (на каждом присутствовало свыше 100 человек) принимали участие указанные лица, а также известные органам КГБ своими националистическими настроениями Сверстюк Е. А., Стокотельная О. И., Ященко Л. И., Обертас Е. В. и другие (всего около 20 человек).

 

По полученным данным, повышенный интерес к лицам, освобожденным от наказания за антисоветскую деятельность, проявляют зарубежные подрывные центры. Направляемые в республику эмиссары пытаются выяснить идейную сплоченность указанных лиц, определить из их числа "лидеров" и "актив", которых можно использовать в осуществлении конкретных акций.

 

Органами КГБ республики обстановка в этой среде контролируется, осуществляются мероприятия по оказанию положительного сдерживающего воздействия на возвратившихся из мест отбытия наказания, недопущению проведения организованной антисоветской деятельности и совершения враждебных проявлений.

 

Одновременно в целях противодействия подрывным замыслам зарубежных ОУН и их разоблачения планируется с привлечением средств массовой информации раскрыть материалы контрразведывательной операции, в ходе которой длительное время враждебные устремления бандеровских главарей и значительные материально-технические средства отвлекались на оперативные возможности органов КГБ.

 

Сообщается в порядке информации.

 

Председатель Комитета (підпис)                                                                                                                                       Н. Голушко".

(ГДА СБУ. – Ф. 16, – Оп. 14 (1990 р.). – Пор. 4, –Арк. 149-152.)