Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 28. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 27 трав. 2014 р., 10:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 черв. 2014 р., 08:04 ]

Передвиборчі надії, клопоти й тривоги

У самвидавному тижневику "Львівські новини" № 9 поміщено таке повідомлення: "Окружна комісія Жидачівського округу номер 272 затримала випуск інформаційної листівки про кандидата в народні депутати Української РСР Богдана Гориня. Свою затримку комісія пояснює тим, що в характеристиці громадсько-політичної роботи Богдана Гориня вказана його приналежність до організацій, які не зареєстровані (УГС, Рух). Поставлено умову, що листівка буде надрукована тільки в тому випадку, якщо кандидат дасть згоду вилучити з тексту інформацію про згадані організації" (Львівські новини-9. – Експрес-хроніка. – 1990. – 28 січня).

 

 

Мені довелося застосувати весь організаційний і дипломатичний досвід, щоб окружна комісія Жидачівського виборчого округу підписала до друку передвиборну листівку, в якій зазначено, що Богдан Горинь – голова Львівської обласної організації УГС. Після усіх скорочень листівка отримала такий зміст і таку форму.

 

"Кандидат у народні депутати Української РСР

по Жидачівському виборчому округу № 272

ГОРИНЬ Богдан Миколайович

 

Горинь Б. М. – один зі співзасновників Української гельсінської спілки, нині голова Львівської обласної філії УГС, член Великої ради Руху, член президії Львівської крайової ради Руху, член республіканської і обласної рад Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

 

Горинь Б. М. народився 10 лютого 1936 року в селі Кнісело Жидачівського району Львівської області в селянській сім'ї з глибокими національними та релігійними традиціями. В 1959 році закінчив філологічний факультет Львівського державного університету. Після закінчення університету працював у м. Львові методистом Будинку народної творчості, вчителем СШ № 7, науковим

працівником Музею українського мистецтва. Літературно-критичні статті друкував в обласних та республіканських газетах і журналах.

 

У 1965 році Горинь Б. М. був звинувачений в антирадянській пропаганді (ст. 62 ч. 1 КК УРСР, яка у 1989 р. скасована) та ув'язнений на три роки в мордовські концтабори. Після виходу на волю протягом 8 років працював робітником, знає проблеми і болі робочого люду.

 

З 1976-го до травня 1989 року він – старший науковий працівник Львівської картинної галереї. З січня 1990 року – науковий працівник Львівського історичного музею.

 

Своїм кандидатом Гориня Б. М. висунули трудові колективи заводів і медичних закладів Ходорова, Жидачева, а також деякі сільські громади району.

 

Горинь Б. М. найвищими цінностями вважає людину та народ, тому ці вартості найосновніші у його виборчій програмі. Він переконаний, що відстояти їх можна лише при політичному та економічному суверенітеті України, а тому працюватиме над тим, щоб парламент прийняв закон, який забезпечить реальний суверенітет України. Він вважає, що на території України можуть бути чинними тільки ті закони всесоюзного значення, які ратифіковані республіканським парламентом, відстоюватиме прийняття закону про громадянство України, про регулювання міграції населення. Як повноцінна держава Україна повинна мати власні закордонні представництва і посольства, власні військові формування, власну валюту та банкову систему, узаконену національну символіку. Горинь Б. М. відстоюватиме прийняття таких законів, які дозволять піднятись населенню України на вищий життєвий рівень. Щоб досягти цього, необхідно перейти на ринкову економіку, провести як політичну, так і економічну децентралізацію країни, відмінити 6 статтю Конституції, яка дає КПРС привілейоване становище в суспільстві. Він виступатиме за створення умов для заснування громадських організацій, діяльність яких буде узгоджена з міжнародними правовими нормами. У питаннях власності Горинь Б. М. виступатиме за прийняття закону про землю, який забезпечить передачу її селянам в довічне користування з правом успадкування, за узаконену рівноправність всіх форм власності.

 

Горинь Б. М. буде боротись за прийняття закону про свободу слова і друку, а також закону, який передбачав би вільний розвиток усіх віросповідницьких конфесій і право релігійних громад на храми та інше церковне майно. Буде боротись за усунення втручання Московського патріархату в релігійне життя в Україні, за прийняття закону про повернення культурних, історичних та художніх цінностей, вивезених з України, і про заборону будь-яких дій державних установ, державних і приватних осіб, що можуть нанести шкоду національній культурі.

 

Підписано до друку 15.02. 1990 р. Зам. № 1243. Тираж 2000. Жидачівська райдрукарня".

 

 

Моїм основним суперником на виборах був перший секретар Жидачівського райкому КПУ Володимир Левко. Щоб мати уявлення, як комуністи пристосовувалися до нових віянь часу, передруковую передвиборну листівку Володимира Левка.

 

"Кандидат у народні депутати Української РСР

по Жидачівському виборчому округу № 272

ЛЕВКО Володимир Семенович

Народився у 1942 році в селі Соколівці Буського району Львівської області в селянській сім'ї. Змалку пізнав ціну хліба, навчився поважати працю, народні звичаї і правду.

 

Закінчив з відзнакою Чернівецький фінансовий технікум, економічний факультет Львівського торгово-економічного інституту. Тривалий час працював у фінансових установах області і району. У 1988 році обраний першим секретарем Жидачівського райкому Компартії України.

 

У передвиборній програмі В. С. Левко обстоює такі позиції:

- рішучий демонтаж адміністративно-бюрократичної системи і залишків сталінсько-брежнєвської моделі соціалізму, прискорена реабілітація незаконно репресованих у довоєнні й післявоєнні роки громадян із компенсацією нанесеної їм моральної та матеріальної шкоди;

- визнання злодіянь сталінізму злочинами проти людства, які не мають терміну давності;

- реальне перетворення республіки в демократичну суверенну державу з повновладдям рад і місцевим самоврядуванням, децентралізація економіки, скорочення до мінімуму міністерств і відомств, передача у власність республіки всіх основних засобів, землі і надр;

- забезпечення правових та матеріальних умов для справжнього національно-культурного і духовного відродження українського народу, для вивчення його правдивої історії;

- вирішення на першій сесії новоутвореного парламенту України питання про визнання національної символіки, відзначення національних свят на державному рівні;

- усунення перешкод на шляху до свободи совісті, вільного сповідування громадянами будь-якої релігії або несповідування ніякої. Сприяти реставрації старих, спорудженню нових культових споруд. Прискорити прийняття закону про свободу совісті в УРСР.

 

В. С. Левко виходить з того, що без вільної особистості не може бути вільного народу. Людина – це найвища цінність, яка повинна захищатись законом. Він буде працювати над створенням такого економічного механізму, який здатний гарантувати високий життєвий рівень, а тому вважає, що:

- діюча колгоспно-радгоспна система та її економічний механізм не здатні нагодувати країну; від орендаря до фермера й індивідуального господарства з правом володіння землею, при повній самостійності колгоспів і радгоспів лише таким шляхом можна створити продовольчий достаток;

- перехід до ринкової економіки, яка б включала часткову денаціоналізацію засобів виробництва, формування різних форм власності в окремих сферах господарювання при створенні ефективно діючого механізму регулювання – це реальний шлях майбутнього економічного розвитку України;

- не чекаючи прийняття законів, уже сьогодні створювати умови для справедливого розподілу матеріальних благ, відкривши для цього в районі фонд соціальної гарантії.

 

Він домагатиметься:

- прийняття законодавчих актів про оплату матерям відпусток на час виховання дитини – як мінімум до трьох років; встановлення мінімальних розмірів пенсій не нижче прожиткового мінімуму, а також права змінювати розміри пенсій і посадові оклади працюючих в залежності від коливання цін на продовольчі й промислові товари;

- підвищення у законодавчому порядку відповідальності за екологічні злочини.

 

В. С. Левко вважає, що реалізувати намічене можна тільки консолідацією усіх прогресивних сил і рухів, спільними зусиллями тих, хто відстоює право на краще життя. Авторитет і роль партії в цьому процесі визначатиметься через радикальне її оновлення не силою закону, а конкретними ділами, служінням народу.

 

Підписано до друку 15.02. 1990 р. Зам. № 1247. Тираж 2000. Жидачівська районна друкарня".

 

Пристосовувався до нових віянь часу не лише перший секретар Жидачівського райкому КПУ, але й перший секретар Львівського обкому КПУ Яків Погребняк, який 27 січня 1990 р. вирішив узяти участь в урочистому вшануванні пам'яті Українських січових стрільців, УГА, ЧУГА та діячів ЗУНР, що відбулося у приміщенні Львівського оперного театру.

 

"Перед початком свята на площі біля театру група молоді публічно спалила свої військові білети, в знак протесту проти відсилання їх на "допомогу" в закавказькі республіки. В оперному театрі, прикрашеному синьо-жовтими прапорами, голова "Меморіалу" академік Ігор Юхновський відкрив урочисте вшанування пам'яті січових стрільців молитвою "Отче наш". Серед виступаючих: заступник голови "Меморіалу" Євген Гринів, доцент Львівського університету Юрій Киричук, співголова "Меморіалу" Володимир Гордієнко, секретар обкому партії Яків Погребняк. Про свій шлях в УСС розповіли Микола Шпангет і Михайло Сасяк.

 

Голова Львівської філії УГС, кандидат у народні депутати Української РСР Богдан Горинь у своєму виступі наголосив на причинах трагічності української історії. Представник Товариства єврейської культури розповів про допомогу єврейської громади усусусам у 1918 році. Зі словами привітання виступили директор Українського інституту Гарвардського університету (США) професор Григорій Грабович, редактор газети "Наше слово" з Варшави Мирослав Вербовий. В концерті, присвяченому січовим стрільцям, взяли участь хорові та вокально-інструментальні колективи (хор "Антей", капела "Гомін", група "Мандри" та інші). Свято закінчилось виконанням національного гімну. Біля театру сформувалась колона з національною символікою, яка вирушила на Янівський цвинтар, де на символічній могилі січових стрільців священики Греко-католицької церкви відправили панахиду".

 

Львівський обком КПУ готується до виборів

 

"До документа 2 66/32 18.01.90

Ознайомити секретарів, завідуючих відділами обкому партії. Направити міськкомам, райкомам партії для практичного використання в передвиборчій кампанії.

 

                                         18.01.90

                                          Я. Погребняк.

                                           Львівський обком

                                           Компартії України

  

Про політичну обстановку в грудні 1989 року

Політична ситуація в області позначаєтся наростанням передвиборчої боротьби, подальшою диференціацією громадської думки щодо оцінки сучасної соціально-економічної, політичної, ідеологічної ситуації. Вона адекватна ідеям передвиборчих програм і платформ, з якими йдуть на вибори партійні і радянські органи, основні громадські й громадсько-політичні організації, їхні лідери. 

 

 

У зв'язку з тим, на думку комуністів, партійних комітетів, нейтралізація діяльності тих політичних сил, що консолідуються на антирадянській основі, можлива і необхідна, насамперед в напрямку розвінчання популістичних і відверто авантюристських ідей, що містяться в їхніх передвиборчих платформах і програмах. Тому виняткового значення набувають широка пропаганда конструктивних і зважених підходів до вирішення наявних в області проблем, які здійснюють партійні органи, своєчасне інформування населення з питань, на яких намагаються спекулювати сили опозиції. Так, багатьма висловлюється думка про необхідність широкого інформування населення щодо структури ввозу та вивозу продукції львівських підприємств за межі області. Це не тільки економічне, а й політичне питання, на якому лідери неформальних об'єднань будують концепції політичного суверенітету України.

 

В умовах посилення передвиборчої боротьби прослідковується чітка орієнтація неформальних організацій, що консолідуються на платформі НРУ, на очорнення і обмовлення партапарату, огульну критику партійних платформ. Партійні комітети інформують про активізацію роботи опозиції по збору компрометуючих даних на радянських та партійних працівників, господарських керівників. В деяких містах осередки НРУ під виглядом боротьби за права людини відкрито приймають громадян, що незадоволені вирішенням своїх особистих питань органами влади, мають до них претензії, скарги, заяви, компрометуючий матеріал на керівництво. Лідери неформальних об'єднань посилили критику партійних органів, обласних керівників у віддалених районах. Сюди цілеспрямовано і регулярно направляються агітаційні групи зі Львова й інших міст області.

 

За цих умов першочергового значення набуде вироблення партійними комітетами нової стратегії передвиборчої боротьби, оперативна зміна тактичних прийомів відносно до зміни обстановки.

 

Соціологічна експертиза, аналіз громадської думки дозволять сьогодні зробити деякі висновки щодо цього.

 

По-перше, на етапі реєстрації кандидатів принципове значення має питання правильного розподілу кандидатів, особливо партійних і радянських працівників, по виборчих округах. Основним критерієм такого розподілу виступає соціально-демографічна структура населення округів. Враховуючи, що радянських і партійних кандидатів підтримують насамперед такі категорії населення, як члени КПРС, службовці та військовослужбовці, росіяни та представники інших неукраїнських національностей, пенсіонери, з аналізу структури населення округу можна зробити висновки про ступінь підтримки того чи іншого кандидата. Необхідно врахувати те, що лідерів неформальних об'єднань підтримують молоді робітники великих промислових підприємств, українці.

 

По-друге, за результатами соціологічного дослідження на вибір людей в значній мірі вплине знання кандидатами проблем району, округу, де він висувається, наявність конструктивної програми вирішення цих проблем. Тому на користь кандидата, безумовно, зіграє уважний розгляд ним уже до виборів кількох проблем благоустрою, ремонту доріг та ін. по даному виборчому округу.

 

По-третє. Враховуючи велику підтримку виборцями таких громадських організацій, як НРУ, ТУМ ім. Т. Г. Шевченка, кандидатам від КПРС бажано було б найближчим часом вступити до цих організацій, заручитися їхньою підтримкою.

 

По-четверте. Спираючись на досвід минулих виборів та аналіз громадської думки, важливо забезпечити уважний добір і навчання інформаторів, що будуть розносити по квартирах запрошення на вибори, а також листівки й звернення кандидатів. Як показує аналіз, думка інформаторів на минулих виборах вплинула на рішення 19% виборців.

 

По-п'яте. Особливої уваги кандидатів потребує соціальна група пенсіонерів, яких в області близько 40% від загальної кількості виборців. Громадська думка свідчить про доцільність зустрічей з пенсіонерами за місцем проживання, відвідування багатодітних сімей, інвалідів. Крім того, проведена соціологічна експертиза передвиборчої ситуації свідчить про те, що перемогу на виборах отримає той кандидат, який:

- зуміє провести більше зустрічей з виборцями;

- зможе опублікувати цікавіший матеріал в місцевій, республіканській пресі;

- виступить по радіо чи телебаченню, заздалегідь попередивши своїх виборців;

- зуміє створити собі політичний імідж радикальними виступами на мітингах, дохідливою, конкретною і реальною передвиборчою програмою для жителів району;

- заслужить симпатії виборців особистими якостями.

 

Ідеологічний відділ, інститут вивчення, формування та прогнозування громадської думки при Будинку політичної освіти".

 

Після реєстрації кандидатів у депутати до Верховної Ради УРСР газета "Ленінська молодь" (орган Львівського обкому ЛКСМ України) з ініціативи редактора Михайла Батога почала друкувати інтерв'ю з претендентами на здобуття мандата народного депутата. Такі інтерв'ю дали Ігор Гринів, Ірина Калинець, Степан Хмара, Михайло Горинь та інші, в тому числі і я. Незалежно від того – буде чи не буде надруковане моє інтерв'ю, я вирішив чітко й безкомпромісно відповісти на поставлені запитання. Під тим оглядом моє інтерв'ю під надто сміливим заголовком – "Від імперії до суверенних республік" зафіксувало ті програмні засади, з якими я йшов до виборців. Передруковую його без скорочень.

 

"Богдан ГОРИНЬ

Від Імперії до суверенних республік

Ми у невеличкому кооперативному помешканні, що одночасно служить офісом Львівської обласної філії УГС.

- Богдане Миколайовичу, дозвольте почати розмову зі з'ясування вашого нинішнього статусу як громадського діяча.

- Зараз я очолюю Львівську обласну філію УГС, член республіканської і обласної ради Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, член Великої ради і член президії Крайової організації Руху.

- Хотілося б знати, що вплинуло на формування основного стержня, основних пунктів вашої передвиборчої програми?

- Основні пункти моєї передвиборчої програми склалися на основі аналізу тієї ситуації, в якій знаходиться СРСР як єдина союзна держава і Українська РСР як її складник. Якщо не вдаватись до часткових моментів, то ситуація в СРСР, а водночас і на Україні, катастрофічна. Виникає запитання – як це могло статися, хто винен у цьому і як вийти з тої ситуації? Спробую з'ясувати, що являє собою держава під назвою СРСР, який її справжній політичний устрій і міжнаціональна структура.

 

Щодо політичного устрою СРСР, то немає жодного сумніву, що він далекий від соціалізму і від радянської влади. Такого політичного ґрунту в СРСР ніколи не було і поки що нема. Не випадково так часто під час мітингів і демонстрацій бачимо лозунги "Всю владу, радам!", а це означає, що всієї влади ради ніколи не мали, що в СРСР витворилась управлінська структура, яка прикривалась радами як вивіскою, а насправді відсунула їх від влади. Тою антидемократичною структурою став партапарат, який протягом десятиліть керував країною. Що партія незаконно узурпувала владу, здається, не викликає вже ні в кого заперечень, в тому числі й зі сторони самого партапарату, тим паче, що керівна роль КПРС узаконена в "брежнєвській конституції". Сумніви і заперечення викликає інше – результат того керівництва. Фатальні, катастрофічні результати спричинились до вимог широких кіл громадськості багатьох республік усунути партапарат від керівництва країною, від влади, позбавити КПРС конституційного права бути керівною і спрямовуючою силою суспільства.

- У своїх виступах ви часто критикуєте міжнаціональну структуру СРСР як єдиної багатонаціональної держави. Що вас у цій структурі не задовольняє?

- У першу чергу те, що СРСР ніколи не був союзом рівноправних республік, а завжди був союзом залежних від центру республік. Із самого початку існування СРСР і до сьогодні проводилась чітка і планомірна політика нівеляції державного життя республік, яка велася паралельно з нівеляцією національних особливостей народів – їхньої культури, традицій, релігійного життя. В усіх тих діях центру легко вгадувалась основна мета – під вивіскою СРСР створити новітню імперію, приховавши її справжню сутність під завуальованою формою "неоімперії" – СРСР. На початку ця далекосяжна мета прикривалась різними словесними комбінаціями типу "союз щасливих, вільних, рівноправних народів", а про Україну – "між рівними рівна, між вільними вільна", але в період керівництва Брежнєва при активній напористості відомого своїм шовінізмом ідеолога Суслова була скомбінована, точніше, скомпільована цілісна неоімперська теорія, для реалізації якої пропонувались докладно опрацьовані ідеологія, методологія, стратегія і тактика. У "брежнєвській конституції" вперше введено розшифрування СРСР не як "Союзу Радянських Соціалістичних Республік", а, на противагу логіці і самій назві – як "єдиної союзної держави". Було заявлено, що в тій єдиній державі утворилась і утвердилась нова історична спільність "радянський народ". Останнє твердження, вважаю, належить до архіреакційних витворів брежнєвського періоду. "Брежнєвська конституція" з її виразним імперським спрямуванням спричинилась до того, що основний наголос робився не на "союзі народів", не на національній специфіці культур, традицій народів СРСР, а на тому, що в СРСР сформувався радянський народ, який має свою радянську культуру, своїх радянських письменників, художників, вчених, без різниці, де вони народились, – у Литві, Україні, Грузії чи в якійсь іншій республіці. А тому у всесоюзних енциклопедіях і енциклопедичних словниках вже не окреслено, яку національну літературу представляє Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, а просто зазначено – "радянський письменник" за аналогією – радянський актор, радянський вчений і т. д. Щоб переконатися в цьому, достатньо розгорнути "Советский энциклопедический словарь" (1982), який вийшов велетенським тиражем.

 

 

- До якого ви прийшли висновку, аналізуючи сьогоднішню ситуацію в країні?

- Не так сьогоднішню, як досьогоднішню. Підміна функцій демократичного парламенту диктатурою партапарату, перетворення союзу республік в єдину союзну імперську державу, наскрізна централізація, яка охопила всі ланки життя, привели до створення імперської системи з керівною роллю антидемократичного партапарату. В результаті СРСР як єдина імперська держава і Україна як її колоніальна частка опинились у катастрофічному стані. Для багатьох чесних, думаючих людей було очевидним, що колоніальна імперська структура загальмувала розвиток суспільства, спричинилась до відставання у різних галузях, зокрема науково-технічного прогресу, до катастрофічно низького матеріального рівня життя усіх народів СРСР – різкого падіння духовності, культури і моралі. Із таким станом важко було мовчки по-рабськи змиритись. Протести, чи то стихійні, чи організовані, призводили до постійних репресій, тривали протягом усіх десятиріч. Проте надміру роздутий репресивний апарат не поправив та й не міг поправити катастрофічного стану. Внутрішні суперечності спричинились до того, що СРСР став некерованою структурою.

- Який бачите вихід і свою роль як можливого майбутнього парламентарія?

- Мене глибоко тривожить доля України, її сучасний стан. Вважаю, що вийти із того стану можна тільки поступово, еволюційно. Будь-які круті, радикальні, революційні зміни, поспішна ломка старих структур могли б піти на шкоду. На мій погляд, корінні зміни будуть відбуватись поетапно. Вважаю, що на першому етапі український парламент в числі першочергових завдань повинен прийняти закон про реальний суверенітет республіки як держави, яка самостійно вирішуватиме свої зовнішні і внутрішні проблеми. У зовнішніх стосунках важливим є укладення договорів з іншими країнами, підтримування з ними взаємовигідних економічних, політичних і культурних зв'язків, обмін посольствами.

 

Щодо внутрішніх проблем, то, відстоюючи суверенітет України, новий парламент повинен прийняти закон про економічну самостійність України, національну банкову систему. Всі питання, які випливають із реального суверенітету республіки, тісно між собою пов'язані, а тому в перспективі неминуче постане ще одне питання – про випуск національної валюти, українських грошей, досвід у створенні та обігу яких мала вже УНР. Головне, щоб всі ці процеси протікали планомірно, еволюційно, без конфронтацій і гострих зіткнень, при постійному діалозі й порозумінні з різними представниками суспільства, з різними його політичними силами, при постійних контактах із громадськими, політичними і урядовими колами інших республік.

 

Вважаю, що аналогічні еволюційні процеси, які неминуче настануть в усіх республіках, поступово приведуть до повної децентралізації СРСР як антидемократичної імперської структури, сприятимуть поступовому розпаду імперії і утворенню нових структур – суверенних республік. Вважаю, що тенденції сучасного розвитку політичних подій ведуть до розпаду усіх всесоюзних структур із паралельним утворенням незалежних від центру республіканських структур.

- Аякже бути з обороною країни, зі Збройними Силами СРСР?

- Що стосується такої всесоюзної структури, як Збройні Сили СРСР, то вважаю, що новообраний парламент прийме закон про відбування призовниками з України військової служби на території в межах України. Це мав би бути початок еволюційної зміни військових формувань СРСР. Продовження цього еволюційного процесу бачу в тому, що на зміну Збройним Силам СРСР прийдуть утворені республіканські військові формування, очевидно, в розумних межах, але достатніх для оборони республіки і для об'єднання на договірних засадах з військовими формуваннями інших республік у випадку спільної небезпеки.

- Як, на вашу думку, буде розв'язане питання про національні меншості у суверенній Україні?

- Серед важливих питань, які повинен буде розглянути демократичний парламент республіки, це, безперечно, міжнаціональні стосунки в Україні, питання про права національних меншостей. Знаємо, що в час, коли проводилась політика денаціоналізації України, знищувалась не тільки українська культура, мова, традиція, історія, релігія, а й унеможливлювався розвиток усіх цих форм національними меншостями. Відомо, що коли знищувалось кладовище УСС, то водночас було знищене кладовище польських стрільців. А коли закривали і руйнували українські церкви, це ж відбувалося й з польськими костьолами і єврейськими синагогами. Вважаю, що новий український парламент повинен прийняти закон, який забезпечить національним меншинам національно-культурну автономію.

- Як кандидатові у народні депутати до парламенту не можу не поставити і одного з найболючіших – питання про релігійну ситуацію в Західній Україні та про шляхи її вирішення.

- Політичний діяч повинен дуже обережно підходити до цього питання, аби не стати фанатиком в обороні якоїсь однієї з конфесій. Ситуація яка склалась у нашому регіоні, тривожна. Про це свідчать події в с. Старяві Мостиського району й у м. Самборі, під час яких постраждало чимало людей. Вважаю своїм обов'язком закликати політичних і громадських діячів глибоко осмислити всю складність релігійних проблем і зробити все можливе, аби стримати емоції, аби запанував розум і терпимість. Це, до речі, відповідало б настановам і нормам релігійної моралі. Релігійна ситуація у Львівській області ускладнилася несподіваною появою у Львові не існуючої раніше у цьому регіоні структури – Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Дехто вважав, що утворення її матиме вплив на поширення ідеї автокефалізму переважно в Східній Україні. Але сталось інакше. Священики Російської православної церкви (РПЦ) раптом усвідомили, що є велика можливість стати незалежними як від Москви, так і від Риму. Почалася ланцюгова реакція. Деякі священики РПЦ почали терміново переводити храми, які колись належали Греко-католицькій церкві й були незаконно (в результаті насильницького, неканонічного собору 1946 р.) віддані в користування РПЦ, в автокефалію. Звісно, новоявлені автокефалісти не відмовилися від використання того набору стереотипних "аргументів", якими десятиліттями користувалася РПЦ у нападках на Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ). Деякі «аргументи викликають подив, бо коли звинувачують греко-католиків у тому, що вони хочуть нібито перетворити західноукраїнські землі в польські території, прагнуть латинізувати українську церкву і ополячити населення, то це несправедливо і нечесно.

 

Якщо б навести приклади інших прийомів боротьби, то вони теж не зовсім толерантні. Тому мусимо закликати одну й другу сторону вести полеміку, дискусії, але дотримуватися при цьому загальнолюдських засад поваги одне до одного, толерантності й чесності.

- Богдане Миколайовичу, ще таке запитання: ви могли б працювати у музеї чи бібліотеці, писати наукові праці, мати спокійне життя. Чому ви обрали шлях політичної діяльності?

- У нашій родині завжди культивувалися громадські інтереси. І дід, і батько були активістами відомого культурологічного товариства Просвіта. Батько хоч був звичайним, до того ж малоземельним селянином, брав участь у політичній роботі на селі, боровся за елементарні культурні и політичні права свого народу в умовах польської окупації. За це кілька разів був ув’язнений польськими властями. Очевидно, це не могло не вплинути на його трьох синів І ясна річ, ми не могли бути іншими й піти іншим, ніж батько шляхом, не могли думати тільки про особисте життя. А тому визначальним фактором у виборі життєвого шляху стали роздуми над драматичним становищем рідного народу.

 

Стосовно моєї політичної біографії, то роком свого народження вважаю 1956-й, рік першої відлиги, коли народ вперше дізнався про страхітливі злочини Сталіна, коли Україна сколихнулася до нового життя, появилася надія на можливість демократичного розвитку. Після закінчення Львівського університету активно включився в рух шістдесятників. Це був час знайомства з Іваном Світличним, Ліною Костенко, Іваном Дзюбою, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Василем Симоненком, Аллою Горською, Опанасом Заливахою.

 

Національно-культурний рух, який мав виразний політичний характер, був перерваний репресіями у 1965 році. У числі репресованих був і я. Не маю претензій до своєї долі: концтабори в усі часи були університетами. У Мордовському одинадцятому я пройшов ще добру школу інтернаціоналізму – разом зі мною сиділи кращі представники усіх радянських республік.

 

Ким тільки не довелося працювати при брежнєвському режимі. Був робітником "Роздолпромбуду", маляром, кочегаром. У 1975 році відбулася відома нарада в Гельсінкі. З боку СРСР потрібні були жести задля світової опінії. Брежнєвський режим, аби заспокоїти світову громадськість, був змушений поправити окремі, особливо кричущі порушення прав людини, серед яких заборона на професії. Таким чином 1976 року я був прийнятий на посаду старшого наукового працівника у Львівську картинну галерею. Але і тут моя діяльність була підпорядкована політичному висвітленню процесів культури. В останні роки друкувався в незалежних виданнях – "Український вісник" "Кафедра", "Львівські новини", "Віче".

- Будемо сподіватися, народ довірить вам і обере членом республіканського парламенту. Яким ви бачите образ правдивого народного депутата?

- Вважаю, що член парламенту, в першу чергу, повинен бути політиком. Він може мати будь-який фах: бути медиком, актором, вчителем, юристом, селянином чи робітником – але обов'язково мусить вміти політично мислити. За великим рахунком, політична діяльність – таке ж покликання, як будь-яка інша творча праця. Будемо сподіватися, що час, коли у парламенті за вказівкою піднімали руки випадкові люди, минув назавжди.

 

Отже, політик за покликанням, демократ за переконанням, мужня і чесна людина – таким бачу депутата майбутнього українського парламенту.

- Дякую за інтерв'ю. Будемо раді вашим успіхам.

 

Розмову вела Ганна Стеців". (Ленінська молодь, – №207 – 1990 – 15 лютого).

 

Хід виборчої кампанії

Весь хід моєї передвиборної кампанії докладно описали редактори тижневика "Львівські новини" Галя і Мирослав Левицькі. Наведу кілька їхніх повідомлень.

 

"4 лютого у містечку Журавно та в селах Антонівка, Любша й Чертіж відбулися зустрічі з виборцями кандидата до парламенту Української РСР Богдана Гориня. Крім Богдана Гориня та його довірених осіб Степана Ревуцького (він же кандидат в народні депутати до Львівської обласної ради), Зоряни Книш, Романа Паленички, Олексія Стецишина, прибув народний депутат СРСР Дмитро Павличко. Численні мешканці Журавно з національними прапорами зустрічали гостей традиційним хлібом і сіллю. Співаючи стрілецьких пісень, провели їх до місця віча на площу перед міською радою. Мітинг відкрив член Товариства української мови з м. Журавно. Виступили довірені особи Богдана Гориня Степан Ревуцький, Зоряна Книш. Виступаючи на мітингу, Богдан Горинь підкреслював, що основне завдання нового парламенту України полягатиме в тому, щоб прийняти закон про реальний суверенітет України, а також закон про економічну самостійність, банкову систему, національну валюту. Дмитро Павличко наголосив, що тільки свобода може зробити народ щасливим. Нині історія дала нам можливість дійти до державності, але мусимо зробити ставку на відповідних людей. До них належить Богдан Горинь. Коли такі люди не потраплять до парламенту, то це буде наша національна ганьба, – говорив Дмитро Павличко. Участь у мітингу взяв доктор медичних наук професор Любомир Пиріг, який закликав підтримати кандидатуру Богдана Гориня на виборах. Б. Горинь відповів на численні запитання, серед яких було щодо його ставлення до членів КПРС. Тут він наголосив, що вкрай нерозумним і шкідливим для національного відродження було б ставити в один ряд партапаратників і таких людей, які сьогодні очолюють Рух та інші організації. На зустрічі читали вірші Олесь Дудин і священик с. Антонівки. Закінчився мітинг співом національного гімну. Відгомін журавенського віча, на яке зібралося 5 тисяч людей, покотився широкою луною по околиці.

 

 

На віче до Антонівки прибув суперник Богдана Гориня перший секретар Жидачівського райкому партії Володимир Левко. Незважаючи на його декларації, що треба творити українську державу, відмінити 6 статтю Конституції СРСР, на його обіцянки провести газ тощо, люди не бажали його слухати. Виступили секретар парторганізації та голова місцевого колгоспу. Вони закликали селян віддати голоси за партійного секретаря, але в селян їхні промови викликали обурення. Мітинг закінчився співом національного гімну" (Львівські новини-10. – 1990. – 5 лютого).

 

"9 лютого в селах Подорожнє, Сулятичі та Зарічне відбулися зустрічі кандидата в народні депутати Української РСР по Жидачівському виборчому округу № 272 Богдана Гориня з виборцями. На сірчаному кар'єрі в селі Подорожнє зустріч відкрив голова осередку Руху Святослав Ключник, виступили довірені особи кандидата Степан Ревуцький, Роман Паленичка, Зоряна Книш. Богдан Горинь у своєму виступі сказав, що єдина дорога до поліпшення рівня життя народу – це суверенна Українська держава. Робітники, а було їх близько тисячі, з глибоким розумінням сприйняли ці слова. Відповідаючи на запитання, яке його ставлення до кандидатів, висунутих до обласної і районної рад, відповів, що підтримує кандидатури, які рекомендує Рух, ТУМ, УГС. Зустріч закінчилася співом національного гімну.

 

В селі Сулятичі виступили два кандидати в народні депутати – Богдан Горинь і перший секретар райкому партії Володимир Левко. Богдан Горинь у своєму виступі чітко розмежував позиції демократичного блоку і партапарату. Відповів на цілий ряд неординарних запитань.

 

Вкрай відмінною була картина в селі Зарічне. Переповнений зал ловив кожне слово Богдана Гориня. На зустрічі виступили кандидат в народні депутати УРСР Олександр Дудин, Роман Паленичка (довірена особа Б. Гориня), кандидат до районної ради Володимир Пашко.

 

10 лютого в селах Володимирці та Монастирці виборці чекали на зустрічі з кандидатами. В обох селах Богдана Гориня, Олександра Дудина зустрічали хлібом-сіллю, національною символікою. До Монастирця, крім Богдана Гориня, Олександра Дудина, на передвиборну зустріч прибули ще два кандидати – Степан Гіжецький та Мирон Канюка. Після зустрічі відбулася музично-театральна вистава, присвячена вшануванню пам'яті Українських січових стрільців.

 

11 лютого в с. Лівчиці о 12 годині кандидат в народні депутати Богдан Горинь зустрівся з виборцями. Селяни привітали його хлібом-сіллю, національною символікою. Зібралось близько тисячі осіб.

 

О 14 годині в Жидачеві відбулася спільна зустріч п'ятьох зареєстрованих кандидатів у народні депутати. Представники районного ТУМ, Руху, УГС, громадськість міста біля пам'ятного каменя Т. Шевченкові привітали Богдана Гориня хлібом-сіллю, національною символікою. На площу перед райкомом партії прийшло близько 6 тисяч чоловік. Виступаючи перед громадою, Богдан Горинь наголосив, що причиною трагічного стану на Україні є зосередження влади в руках партапарату, який і до сьогодні не передав її радам. Олександр Дудин у виступі зазначив, що стоїть на платформі демократичного блоку і закликав усіх присутніх віддати свої голоси за Богдана Гориня. У виступах партійних кандидатів (першого секретаря райкому партії Володимира Левка, Степана Гіжецького, Мирона Канюки) більшість пунктів перекликалася з тим, що пропонує виборцям демократичний блок. Незважаючи на те, люди не сприймали їхніх виступів. Після кандидатів в народні депутати виступили довірені особи Богдана Гориня Олексій Стецишин, Роман Паленичка, Зоряна Книш, Степан Ревуцький, та Володимира Левка – Ярослав Пиріг.

 

Мітинг-зустріч закінчився співом національного гімну" (Львівські новини-11. – 1990. – 12 лютого).

 

"15-16 лютого в селах Дев'ятники, Вибранівка, Голешів, Новошино кандидат в народні депутати Української РСР по Жидачівському виборчому округу № 272 Богдан Горинь і його довірені особи зустрілися з виборцями. На зустрічах було присутніх по кількасот чоловік. У кожному селі кандидата і його довірених осіб – Зоряну Книш, Романа Паленичку, Степана Ревуцького зустрічали хлібом-сіллю, національною символікою.

 

17 лютого в с. Соколівка на 15 годину люди зібрались на зустріч із кандидатом у народні депутати Української РСР Богданом Горинем і кандидатом до обласної ради Костянтином Назаренком. Цього ж дня о 17 годині в с. Репехів був посвячений хрест на символічній могилі Січових стрільців. Після релігійної відправи виступили довірені особи кандидатів: Михайло Ковалик, Зоряна Книш, Степан Ревуцький і самі кандидати.

 

Суботній день закінчився зустріччю в рідному селі Богдана Гориня – Кнісело. До клубу прийшло понад 200 осіб з Кнісела та сусідніх Орішківців. Після виступу Богдана Гориня та його довірених осіб – Зоряни Книш і Степана Ревуцького кандидат до парламенту України отримав ряд цікавих запитань, які засвідчили про національне відродження села, яке довгий час було під гнітом місцевої партократії в особі секретаря колгоспної парторганізації і голови сільської ради. Зустріч з односельчанами закінчилася співом національного гімну.

 

18 лютого в селищі Нові Стрілища о 14 годині зустріч з кандидатами в народні депутати Української РСР Богданом Горинем і обласної ради Костянтином Назаренком відкрив член районної окружної комісії Адам Ворощак. Виступили довірені особи кандидатів. Після висвітлення своєї передвиборчої платформи Богдан Горинь отримав багато запитань, з яких основна частина була пов'язана з міжконфесійними проблемами. Кандидат наголосив, що, виходячи з християнської терпимості й законів майбутньої правової держави, кожна релігійна громада має право на вільне існування. Що стосується греко-католицьких громад, їм мають бути повернуті храми, насильно відібрані після псевдособору 1946 року.

 

О 17 годині почалася зустріч з виборцями в селі Грусятичі, а о 19 годині у с. Дуліби. В обох селах гостей зустрічали, за українською традицією, хлібом-сіллю, з національними прапорами. Школярі привітали їх патріотичною українською поезією і піснею. Зустрічі, на яких було присутніх по кількасот чоловік, закінчувались (вже традиційно) національним гімном" (' Львівські новини-12. – 1990. – 19 лютого).

 

"25 лютого в центрі Ходорова на площі перед універмагом відбулася зустріч кандидатів у народні депутати Української РСР Богдана Гориня і Олександра Дудина з виборцями, які зустріли кандидатів хлібом-сіллю, з національними прапорами. Мітинг відкрив член окружної виборчої комісії Адам Ворощак. Богдан Горинь у своєму виступі дав політичну оцінку минулого і сучасного стану України. Він ознайомив зібрання з основними пунктами своєї передвиборчої програми. Олександр Дудин закликав ходорівців і жителів навколишніх сіл, які прибули на зустріч, віддати свої голоси за Богдана Гориня. На мітингу виступали довірені особи Богдана Гориня: Зоряна Книш, Степан Ревуцький, Олексій Стецишин, Олег Павлишин. На закінчення зустрічі зібрання заспівало національний гімн.

 

 

Цього ж дня о 18-й год. 30 хв. відбулася зустріч Богдана Гориня з виборцями села Сугрів.

 

27-го, 28-го лютого, 1 березня кандидат у депутати до парламенту України Богдан Горинь мав зустрічі в селах Заріччя, Дем'янка-Лісна, Рудна, Тейсарів, Сидорівка, Вільхівці, Рогізно, Покривці. Всюди кандидата зустрічали хлібом-сіллю, з національною символікою.

 

2 березня в селах Бертишів, Бориничі та Ліщин відбулися останні зустрічі Богдана Гориня у передвиборчій кампанії. В Ліщині діти в національному вбранні вітали його хлібом-сіллю. Сільський клуб був переповнений людьми. На всіх зустрічах передвиборчої кампанії багато було дітей та молоді, яка ще не голосує. Старше покоління зі сльозами зворушення та надії сприймало промови кандидата у депутати до українського парламенту" (Львівські новини-14. – 1990. – 5 березня).

 

Перемога національно-демократичних сил

Вибори депутатів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад відбулися 4 березня 1990 року. Після проведення другого туру виборів стало відомо, що Львівщина віддала свої голоси за кандидатів від демократичного блоку – унікальна для всієї України ситуація, коли у 24 округах не зміг здобути перемоги жоден партапаратник. Програли виборчу кампанію 1-й секретар Львівського обкому КПУ Яків Погребняк і 1-й секретар Львівського міськкому партії Віктор Волков, 1-й секретар Жидачівського райкому партії Володимир Левко. Усі троє належали до ліберального крила КПУ, доклали чимало зусиль для нормалізації політичної ситуації у Львові, районі, області, йшли на відверті компроміси з національно-демократичними силами, але не змогли здобути довіру патріотично налаштованих виборців, перейнятих ідеєю відновлення української державності.

 

У результаті нелегкої боротьби парламентський корпус Львівщини у Верховній Раді України дванадцятого скликання був представлений від усіх двадцяти чотирьох округів (подаю їхні назви) членами Демократичного блоку, які здобули більше 50 % голосів виборців.

 

Ленінський – № 258. Орест ВЛОХ (53 %);

Артемівський – № 259. Іван ДРАЧ (66 %);

Залізничний – № 260. Михайло ГОРИНЬ (71 %);

Індустріальний – № 261. Степан ХМАРА (64 %);

Радянський – № 262. Богдан КОТИК (2 тур)»,

Червоноармійський – № 263. Ігор ЮХНОВСЬКИИ (59 %);

Шевченківський – № 264. Вячеслав ЧОРНОВІЛ (68 %);

Дрогобицький (міський) – № 265. Роман ІВАНИЧУК (68 %);

Самбірський – № 266. Ігор ДЕРКАЧ (55 %);

Стрийський – № 267. Віктор РОМАНЮК (67 %);

Червоноградський – № 268. Богдан КОЗЯРСЬКИИ (67 %);

Бродівський – № 269. Дмитро ЧОБІТ (61 %);

Буський – № 270. Михайло БАТІГ (2 тур);

Дрогобицький – № 271. Євген ГРИНІВ (2 тур);

Жидачівський – № 272. Богдан ГОРИНЬ (77 %);

Золочівський – № 273. Михайло ШВАЙКА (57 %);

Миколаївський – № 274. Ірина КАЛИНЕЦЬ (64 %);

Мостиський – № 275. Тарас СТЕЦЬКІВ (2 тур);

Нестеровський – № 276. Ігор ГРИНІВ (53 %);

Пустомитівський – № 277. Михайло КОСІВ (71 %);

Сокальський – № 278. Ярослав КЕНДЗЬОР (54 %);

Старосамбірський – № 279. Іван МАКАР (52 %);

Турківський – № 280. Степан ПАВЛЮК (2 тур);

Яворівський – № 281. Роман ЛУБКІВСЬКИЙ (2 тур).

 

Переглядаючи цей перелік, всією душею радів такій перемозі. Ще один доказ, що боротьба не була даремна. Не були даремними побиття, штрафи, покарання на 15 діб. Для мене особисто ця радість була подвійною: виборці Жидачівського округу віддали мені найбільшу кількість голосів, порівняно з усіма кандидатами, які боролися за мандат народного депутата у Львівській області – 77%! Михайло жартував, що в мене найбільший відсоток в області, а у нього найбільший відсоток у місті Львові – 71%! Так що ми обидва перші. Своїй перемозі великою мірою завдячую тій організаційній і пропагандистській роботі, яку з великою енергією проводили мої довірені особи, зокрема Зоряна Книш і Степан Ревуцький. Завдяки авторитету, який вони здобули у Жидачівському районі, Зоряна Книш без особливих зусиль була обрана депутатом Ходорівської міської ради, а Степан Ревуцький – депутатом Львівської обласної ради. Їм завдячую за складення графіка зустрічей з виборцями. Неоціненну допомогу надав Роман Паленичка, який забезпечував поїздки за кермом власного автомобіля. Велике значення мало інформаційне забезпечення виборчої кампанії. Із цим завданням бездоганно справилися Галя і Мирослав Левицькі. Дружина Оксана з нетерпінням очікувала докладного звіту про кожну нашу зустріч, особливо після кількох телефонних дзвінків, що чоловік потрапив у дорожньо-транспортну катастрофу.

 

Аналізуючи перемогу на виборах 1990 року представників національно-демократичних сил Львівщини і серед інших, зокрема, мою перемогу, журналіст Мирослав Левицький – помітна у той час в українському національному відродженні постать – у статті "Перший український вибір" писав:

 

"Цікаво зазначити, що Богдан Горинь отримав найбільший відсоток голосів – понад 77%. Це стало можливим тому, що зустрівся він з виборцями більше половини сіл району. Досі говорилось, що села Жидачівщини спали у національному відношенні. Щоразу після зустрічі з Богданом Горинем село отримувало новий заряд національної гордості, віру, що може вирватися з тенет рабства. Його зустрічі з виборцями мали не тільки політичний, а й глибокий національний вимір. Тому, вважаю, його передвиборча кампанія заслуговує ширшої уваги. Це не була традиційна боротьба за мандат, а будительський похід". 

 

 

Серед привітань, які надійшли на моє ім'я, зворушливим був лист від ієромонаха Марка, з яким я заприятелював під час двох відвідань Варшави:

 

"Слава Ісусу Христу!

Вельмишановний пане Богдане!

Прийміть від мене щирі вітання з нагоди обрання Вас суверенною волею нації на свого представника. Моя радість була так безмірна, коли я дізнався про результати виборів, що о. Теодосій не міг мене заспокоїти. Стаєте до нових завдань, а може, радше на новий рівень відповідальності за те, чому Ви посвятили своє життя. Здійснюються мрії всіх нас про хату, де буде "своя правда, і сила, і воля". Стаєте на цей шлях, в бігу якого ще один серйозний момент – вибитися на самостійність. Як у спорті, тут потрібний і досвід, але й прецизія людини, яка знає, куди поставити ногу, щоб правильно скочити. Всі ми разом з Вами стаємо рядом у поході до Вільної Мудрої та Сильної України, яка повернеться до Європи і світу з високо піднесеним чолом і займе належне собі місце не сателіта Москви, а Володаря своєї долі.

 

На цей великий подвиг, до якого покликав Вас всемогучий Бог, Володар історії та Бог наших батьків, потрібно Вам багато сил та здоров'я. Обіцяю Вам, що спомагатиму Вас своєю молитвою, пам'яттю та працею. Хай Вас благословить у цьому Бог, а Пресвята Богородиця захоронює Вас від усіх небезпек та клопотів.

 

Слава Україні!

 

Вам у Христі відданий брат

Ієромонах Марко ЧСВВ                                                                                                                                          (підпис) "

 

 

Конференція ЛОО УГС У Львові

Після виборів невідкладним питанням стала підготовка до перетворення УГС у політичну партію, головною метою якої мала стати боротьба за реалізацію головного передвиборчого гасла – відновлення української державності. Усвідомлюючи відповідальність, обласні організації УГС почали проводити теоретичні конференції для обговорення важливих питань. У числі перших таку конференцію 10 березня 1990 року провела за мого головування Львівська обласна організація УГС. У роботі конференції взяло участь 123 делегати. На конференції було зачитано та обговорено три проекти програм, якими передбачалося на основі існуючої структури УГС створити нову політичну партію. З доповідями виступили: Адам Кардаш, Михайло Шпак, Микола Мостовий, Йосип Гаранда, народний депутат УРСР Ігор Деркач, Володимир Яворський, народний депутат УРСР Степан Хмара, Олег Павлишин, Роман Оприск, Святослав Черпінський. Провідними питаннями як у доповідях, так і в дискусіях було перетворення УГС у партію, вихід України зі складу СРСР та створення Української незалежної держави. На конференції було прийнято три резолюції: "Про перспективи розвитку УГС", "Про тактику Львівської обласної філії УГС під час другого туру виборів", "Про ставлення до впровадження президентської форми диктатури в СРСР".

 

"РЕЗОЛЮЦІЯ

конференції Львівської обласної філії УГС

Про перспективи розвитку Української гельсінкської спілки

1. Конференція вважає, що УГС виконала свою роль правозахисної організації, а тому назріла необхідність перетворення її в політичну партію з чітко окресленою програмою та статутом.

 

2. Проекти програм та статутів, розглянуті на конференції, визнати недосконалими, такими, що потребують доопрацювання.

 

3. Доручити редакційній комісії, обраній на конференції, розробити проекти програм та статуту, представити їх на широке обговорення в осередках і до 25 березня 1990 року з зауваженнями подати на затвердження розширеної ради Львівської обласної філії УГС.

 

Львів, 10 березня 1990 року".

 

"РЕЗОЛЮЦІЯ

конференції Львівської обласної філії УГС

Про тактику Львівської філії УГС у другому турі виборів

Львівська обласна конференція УГС зобов'язує всіх своїх членів взяти якнайактивнішу участь у другому турі виборів до рад:

1. Проводити передвиборчу кампанію під девізом: "Жодного голосу кандидатам-комуністам".

2. Для допомоги кандидатам – членам УГС та інших демократичних організацій створити групи підтримки для передвиборчої агітації.

3. Виділити групи підтримки демократичним кандидатам на Східній Україні.

 

Львів, 10 березня 1990 року".

 

Через тиждень після львівської конференції Виконком УГС запланував проведення 17 березня 1990 року в Києві в приміщенні політехнічного інституту загальноукраїнської науково-теоретичної конференції УГС, а після її завершення – засідання Всеукраїнської координаційної ради. Проведенню цих двох важливих заходів передували події, котрі загострили суперечності у середовищі національно-демократичних сил.

 

На початку березня 1990 р. газети "Літературна Україна" і "Народна газета" опублікували звернення чільних представників Руху "До членів Руху та до всіх громадян України". Серед підписантів були й керівники УГС – Михайло Горинь та Левко Лук'яненко. Звернення викликало бурхливу реакцію як серед членів Руху, так і серед членів УГС. Суть звернення полягала в тому, щоб перетворити Рух у партію. Якби під зверненням не було підписів двох членів Виконкому УГС, ця публікація не мала б такої протидії. Логічно виникало питання: якщо М. Горинь і Л. Лук'яненко за перетворення Руху в партію, то чи означає це, що вони мають намір стати членами цієї партії? М. Горинь міг прийняти таке рішення, бо був головою секретаріату Руху, а як бути Лук'яненкові, який готував перетворення УГС у партію? Очевидно, що підпис Лук'яненка під зверненням був недоречний, викликав різку критику з боку радикально налаштованих членів УГС. Передруковую текст звернення.

 

"ДО ЧЛЕНІВ РУХУ ТА ДО ВСІХ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

У багатьох передвиборчих програмах кандидатів у народні депутати до рад України усіх рівнів стояв пункт про багатопартійність. Це закономірно. Диктат однієї партії був і залишається основою командно-адміністративної системи. Демократія, немислима без політичного плюралізму, не може розгортатися далі без усунення монополії на владу та на істину. КПРС як панівна сила нашого суспільства повинна нести відповідальність за голод 1932-1933 рр. у республіці, за знищення української інтелігенції, за депортації та репресії, за політику русифікації, за економічний занепад і екологічну трагедію України. КПРС далі претендує на монопольне становище, намагається зберегти за собою керівну роль в економічному й національно-державному житті народів СРСР. Певна річ, у КПРС є здорові сили, що хотіли б вивести країну з кризи. Одначе великодержавна спрямованість, яка залишається душею КПРС, не дозволить цього зробити. Тепер стало ясно: доки існуватиме єдина партія з єдиним центром для всіх народів СРСР, доти існуватиме національне, соціальне й духовне пригноблення. На даному етапі ми хотіли б бачити Комуністичну партію України окремою лівою партією під демократичним прапором, партією, не керованою з Москви.

 

Щоб демонтувати командно-адміністративну систему, необхідна не просто демократизація єдиної партії, а багатопартійність – єдиний гарант демократичного стану і розвитку суспільства. Багато робітничих і селянських колективів, з якими зустрічалися ми останнім часом, вимагають створити партію на базі Програми і Статуту Руху. Відродити Україну волею консервативної більшості ЦК КПУ, продемонстрованою на його останньому Пленумі, неможливо, а працювати на імперського молоха, маскованого фальшивими словесами про "оновлену федерацію", неприпустимо.

 

Виходячи з цього, закликаємо негайно провести позачерговий з'їзд НРУ, на якому виробити концепцію Руху та його діяльності як політичної партії.

 

Закликаємо всі політичні групи й течії, які ставлять перед собою аналогічну мету, консолідуватися з Рухом. Велика єдність – запорука перемоги. Підтриманий українцями й неукраїнцями, всіма чесними громадянами республіки, Народний Рух України за перебудову в цей історичний час повинен взяти на себе відповідальність у боротьбі за долю українського народу та всіх народів, що живуть на нашій землі, відстоювати на демократичних засадах, у мирному діалозі з усіма політичними партіями та групами і, спираючись на волю народу, будувати реальну й остаточну незалежність України.

 

Галина Антонюк, Юрій Бадзьо, Микола Бідзіля, Олександр Бураковський, Степан Вовк, Волеслав Гейченко, Сергій Головатий, Михайло Горинь, Віталій Дончик, Іван Драч, Дмитро Захарук, Павло Кислий, Сергій Конєв, Роман Лубківський, Левко Лук'яненко, Володимир Мулява, Дмитро Павличко, Лариса Скорик, Петро Таланчук, Віктор Терен, Борис Тимоиіенко, Володимир Яворівський".

(Народна газета. Вісник Народного Руху України за перебудову, – 1990 – Березень, – № 2, – С. 1)

 

Публікація цього документа збіглася з часом, коли Виконавчий комітет УГС розіслав повідомлення про науково-теоретичну конференцію УГС і чергове засідання ВКР. Серед інших отримав таке повідомлення й Вячеслав Чорновіл, який однак не мав ні часу, ні бажання бути присутнім на цьому засіданні, оскільки готувався до установчих зборів Української незалежної видавничо-інформаційної спілки (УНВІС), а також тому, що втратив усяку цікавість до справ УГС. До того ж для такої відмови був серйозний привід – заклик двох чільних діячів УГС перетворити Рух у партію. Тому вирішив звернутися до Виконкому з заявою.

 

"До Виконавчого комітету УГС

(Для ознайомлення учасників конференції УГС)

Висловлюю принципову незгоду з опублікованим у "Літературній Україні" за 8 березня 1990 року зверненням "До членів Руху та до всіх громадян України", що його підписали без узгодження з ВК УГС два члени Виконавчого комітету Михайло Горинь і Левко Лук'яненко.

 

Уважаю, що створення справжньої політичної партії неможливе на такій широкій базі, як Рух, що ввібрав у себе все розмаїття опозиційно настроєних елементів українського суспільства – від ліберальних членів КПРС і прихильників федерацій та конфедерацій до відвертих антикомуністів і поборників самостійної Української держави. Уважаю також, що ліквідація Руху як масової бази опозиції і перетворення його в партію нанесло б невиправної шкоди справі національного визволення.

 

Можна зрозуміти тих багаторічних членів компартії з керівництва Руху, які тепер, зіткнувшись з несприйняттям марксистсько-ленінської ідеології і глибокою відразою до самого слова "комуніст", намагаються таким перелицюванням урятувати обличчя, створивши злегка опозиційну до КПРС партійну структуру, що неминуче носитиме на собі відбиток комуністичної ідеологи. Але чи можна зрозуміти в'язня комуністичного режиму з 25-літнім стажем, що зголошується до однієї партії з людьми, які нещодавно на установчому з'їзді Руху викрикували: "Ми – комуністи і завжди будемо з компартією. Хто думає інакше – нехай залишить цей зал!".

 

З такими людьми можна блокуватися в Русі чи в парламентській опозиції для досягнення перехідних цілей, для того, щоб тягнути їх за собою. Але бути з ними в одній партії? Даруйте!

 

До речі, як зрозуміти, що якраз обидва члени ВК УГС, які, не порадившись із товаришами по Спілці, зголосилися до такої своєрідної "партії" на базі Руху, восени минулого року найактивніше наполягали на перенесенні аж на весну 1990 року з'їзду УГС, який якраз і мав розглянути питання про формальне перетворення УГС у політичну організацію партійного зразка, що було на часі зробити відразу після з'їзду Руху? Як зрозуміти, що було фактично зірвано роботу призначеної ще в серпні редакційної комісії для підготовки з'їзду УГС (голова тієї редакційної комісії – тепер один із авторів ідеї партії на базі Руху...)?

 

Історія не пробачить нам, що ми згубили можливість ще до початку виборчої кампанії і нової активізації мас створити боєздатну політичну партію, маючи в УГС найкращі в Україні кадри. Сьогодні, коли вже нікого не здивуєш ні ідеєю створення партії, ні самостійницьким світоглядом, доводиться із сумом констатувати, що ми, УГС, утратили динаміку розвитку, підпорядкували себе такій ліберальній структурі, як Рух, який сьогодні перебирає в нас навіть ідею політичної партії.

 

Основною причиною такої ситуації я вважаю слабкість керівництва УГС, невідповідність морального авторитету стійких борців часів терору організаційним здібностям і вмінню стратегічно мислити в нових умовах. Одні явно грішили ухилом у лібералізм, зокрема "конфедеративністю", інші захопилися керівними ролями в інших організаціях, залишаючись у Виконкомі УГС чисто формально, третіх просто відштовхнули від співкерування Спілкою; разом з тим поповнення керівництва не відбувалося або було запізнілим і не завжди найкращим (поява у Виконкомі такої випадкової людини, як "вірний ленінець" К. Крижанівський). Не знімаю вини з себе, тим більше, що як один із організаторів Спілки (мені належала сама ідея її створення навесні 1988 року) повинен був після листопадового засідання ВКР 1989 року, коли відбувся фактичний розкол на принциповій основі, не самоусуватися, підтримуючи фікцію єдності, а боротися за таку організацію, якою я її хотів бачити, тим більше, що тоді в мене було багато прихильників.

 

Але час прогаяно. Підтримка двома чільними керівниками УГС ідеї рухівської партії говорить сама за себе, як і очевидна слабкість УГС у виборчій кампанії (ми не оприлюднили навіть власної платформи й здобули мізерну кількість місць...). Що ж робити в такій ситуації?

 

Насамперед визнати, що УГС у такому вигляді, яка була дотепер, себе вичерпала, живе колишнім авторитетом першої серйозної політичної опозиційної структури в Україні "перебудовних" часів. Отож пропоную оголосити саморозпуск Української гельсінської спілки і її керівництва й на зовсім новій базі, в основному з нових людей створити ініціативний комітет для заснування з кращих кадрів УГС та інших організацій, не отруєних пристосовництвом чи авторитарністю, партії, кінцевою метою якої є побудова самостійної демократичної Української держави. Щоб не розгубити кадрів, які зібрала УГС, треба негайно дати намітки програмних принципів і негайно ж почати формування складу партії, у жодному разі не зачисляючи до неї автоматично всіх теперішніх членів УГС. Хай ця партія буде не дуже великою (для масових дійств у нас є Рух), але по-справжньому бойовою.

 

Якщо така партія задовольнятиме мої уявлення про демократичну партійну структуру, я стану її рядовим членом.

 

Тим часом, не бажаючи нести моральну відповідальність за теперішню позицію ряду членів Виконавчого комітету УГС, яку необізнані можуть ототожнювати з моєю позицією, прошу надалі мене членом Виконавчого комітету УГС не вважати.

В. Чорновіл

16 березня 1990 року".

 

Заяву В. Чорновола було розглянуто 18 березня 1990 року під час засідання Всеукраїнської координаційної ради УГС. Докладнішу інформацію про конференцію й порушені під час засідання ВКР питання подав "Обіжник" № 16.

 

"17 березня у Києві в приміщенні Політехнічного інституту відбулася науково-теоретична конференція УГС. На конференцію були акредитовані працівники незалежної та офіційної преси. Запрошення отримали також представники Товариства української мови, Руху та інших неформальних організацій.

 

Тема конференції:

1. Оцінка політичної ситуації в Україні та перспективи УГС.

2. Оцінка релігійної ситуації в Україні.

Були заслухані доповіді з цих питань. Конференція направила телеграму на ім'я М. Горбачова, а також прийняла декілька документів: "Звернення до народу Литви", "Відозву УГС у справі релігійних взаємин в Україні", "Резолюцію теоретичної конференції УГС".

 

18 березня було проведено чергове засідання ВКР УГС. У роботі засідання брали участь представники Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Запорізької, Івано-Франківської, Кам'янець-Подільської, Київської, Львівської, Миколаївської, Московської, Тернопільської, Херсонської філій.

 

Вів засідання голова Виконкому УГС Л. Лук'яненко. Було оголошено порядок денний:

1. Про майбутній з'їзд УГС та створення оргкомітету з його підготовки.

2. Різне.

 

ВКР підсумувала роботу вчорашньої конференції, заслухала і схвалила прийняті на ній документи. ВКР прийняла рішення про перетворення Виконавчого комітету на Комітет з підготовки до з'їзду. Запропоновано додатково розіслати проекти програм і статутів партії по філіях. Розроблення остаточної редакції програми та статуту доручено Виконавчому комітетові, для чого було обрано редакційну комісію у складі Євгена Пронюка, Михайла Гориня, Степана Гури, Іллі Чупейди, Левка Лук'яненка, Станіслава Іщенка, Богдана Гориня. Регулярну роботу комісії запропоновано розпочати з 26 березня.

 

Створено організаційний комітет з технічної підготовки з'їзду, головою якого призначено Петра Борсука.

 

На ВКР також обговорювалась і назва майбутньої партії. Голова ВК Л. Лук'яненко запропонував назву УХДС (Українська християнсько-демократична спілка), яку підтримали С. Набока, Б. Горинь. Були інші пропозиції – Організація визволення України (Я. Баїк); Українська національно-демократична партія (М. Стадник); серед запропонованих раніше назв – Українська громадянська спілка, Українська демократична спілка тощо.

 

ВКР постановила відрядити делегацію у складі С. Гури і Є. Пронюка на з'їзд Партії незалежності Грузії, який відбудеться 24-25 березня в Тбілісі, та делегацію у складі В. Овсієнка й І. Сокульського на міжнаціональну нараду демократичних національних рухів, що відбудеться 14-15 квітня в Єревані.

 

Відповідно до статутних правил про змінність керівництва, які передбачають почергове головування секретарів ВК, ВКР розглянула питання про подальше перебування на посаді голови ВК Л. Лук'яненка у зв'язку з закінченням річного терміну. З огляду на виняткову ситуацію ВКР вирішила відкласти це питання до з'їзду.

 

Рада прийняла до уваги заяву В. Чорновола з проханням звільнити його від роботи у Виконавчому комітеті УГС через завантаженість в інформаційній службі, залишивши членом ВКР. Координаційна рада задовольнила прохання В. Чорновола.

 

Долучаємо до обіжника прийняті на конференції тексти документів.

 

ТЕЛЕГРАМА

На Другому з'їзді народних депутатів Ви, Михайле Сергійовичу, до останньої хвилини зволікали з засудженням кривавої бойні, зорганізованої комуністом Чаушеску, з яким, за свідченням радянської преси, у Вас були теплі й щирі стосунки. Ви пояснювали це небажанням втручатися у внутрішні справи суверенної республіки. Логічним виглядало б і Ваше невтручання у внутрішні справи Литви, яка задекларована також як суверенна республіка.

Конференція УГС м. Київ, 17 березня 1990 року

 

Звернення до народу Литви

Українська гельсінкська спілка з глибокою радістю сприйняла звістку про відокремлення Литви від московської імперської структури, щоби жити вільно й незалежно у світовій сім'ї народів. 

 

 

Оновлена Литва може завжди розраховувати на гарячу підтримку українського народу в її зусиллях стати на твердий ґрунт державного життя після десятиліть колоніального визиску й прямого терору. Ми глибоко обурені постановою Верховної Ради СРСР, яка трактує акт волевиявлення Литви як незаконний. Воля народу – найвищий закон.

 

Хай живе вільна Литовська Республіка!

Конференція Української гельсінкської спілки

м. Київ, 17 березня 1990 р.

 

Резолюція

теоретичної конференції Української гельсінкської спілки

Конференція, обговоривши політичне становище в СРСР і в Україні, стан УГС та її завдання, вважає за необхідне активізувати боротьбу за демократію та вихід України зі складу Союзу РСР, для чого зобов'язати керівництво УГС провести з'їзд у квітні 1990 року і розпочати активну діяльність із залучення нових людей для перетворення УГС у масову партію, що буде спроможна привести в дію широкі верстви українського населення для боротьби за самостійну Українську демократичну республіку.

Київ, 17 березня 1990 року"

 

Не минуло й тижня як 23 березня у Львові відбулись установчі збори Української незалежної видавничо-інформаційної спілки. На зборах призначено відповідальних редакторів журналу "Український вісник", газети "Голос відродження", бюлетеня "Інформатор", російськомовної газети "Украинский вопрос", що виходитиме у Москві. У Спілці утворено секцію радіо- та теле-продукції. Головою УНВІС став колишній член Виконавчого комітету УГС Вячеслав Чорновіл.

 

ВИЇЗНА СЕСІЯ ВЕЛИКОЇ РАДИ РУХУ

Заява В. Чорновола, що була направлена членам Виконавчого комітету та учасникам науково-теоретичної конференції УГС, отримала певний розголос, на який і була розрахована. У заяві було піддано критиці членів Руху, які формально належали до КПРС, та все ж не наважувалися заявити вголос, що поривають із партією – організатором і виконавцем низки злочинних актів проти українського народу. Дмитро Павличко вирішив оголосити про розрив із КПРС під час виїзної сесії Великої ради Руху, призначеної на 24-25 березня 1990 року в місті Хусті.

 

Сесія була приурочена до 51 роковин проголошення Закарпатської України. Після виголошення наукових доповідей зі спогадами виступили живі свідки цих подій. Широку дискусію викликало обговорення питання про необхідність в Україні партійного плюралізму. Д. Павличко та І. Драч заявили про намір створити альтернативну до КПРС партію. Перетворення НРУ в партію не знайшло підтримки серед більшості учасників виїзної сесії. Під час обговорення політичної ситуації в СРСР, Литві та Україні учасники засідання бурхливими оваціями привітали заяву Дмитра Павличка про його вихід з лав КПРС. Це не була голослівна заява. Невдовзі "Народна газета" опублікувала "Заяву совісті", під якою стояли прізвища двадцяти двох колишніх комуністів, які підтримали почин Дмитра Павличка.

 

"ЗАЯВА СОВІСТІ

Ми, громадяни України, колишні члени КПРС, заявляємо, що наш розрив з партією як з механізмом тоталітарної влади, винної в створенні антигуманного суспільства, де реставровано з певною модифікацією державні засади російської імперії, зумовлений усвідомленням, що процес перебудови залишив цей механізм незайманим. Історія КПРС насичена фактами політичного терору, демагогії і лицемірства. Республіканські органи партії були організаторами і виконавцями запланованого геноциду української нації 1932-1933 рр. Під керівництвом партійних ідеологів проводилася жорстока політика русифікації, позбавлення народу основ духовності, знищення історичної спадщини, фізична ліквідація інтелекту України.

 

У результаті діяльності КПРС ідею соціалізму дискредитовано і спотворено. Теорія, яка освячувала унітаризм у всіх сферах людського буття, монополію державної власності на основні засоби виробництва, однієї партії в політичному житті, однієї ідеології в суспільстві виявилася нежиттєздатною в контексті прогресивного розвитку суспільних систем сучасності. Пророцтво Івана Франка про те, що держава, побудована рецептами Енгельса, стане тюрмою, страшнішою за будь-які поліційні режими, справдилось.

 

Наш крок не означає зневаги до інших членів партії. Ми зробили його за велінням совісті, бо не віримо в можливість оновлення суспільства, основою політичної системи якого залишається КПРС.

 

Декого з нас виключено з партії за інакомислення без дотримання статутних вимог, що зайвий раз підтверджує вірність партапарату давнім методам, хоч, зрештою, цей акт тільки упевнив нас у своїй правоті.

 

Вийшовши з рядів КПРС, ми не зрадили загальнолюдських ідеалів, навпаки – вони стали для нас чистішими і яснішими.

 

Дмитро Павличко, Іван Драч, Олександр Лавринович, Волеслав Гейченко, Павло Гановський, Михайло Земляний, Віталій Волохонович, Віталій Дончик, Михайло Слабошпицький, Сергій Гречанюк, Юрій Цеков, Володимир Яворівський, Галина Антонюк, Василь Яременко, Володимир Мулява, Марія Влад, Катерина Зеленська, Павло Кислий, Юрій Іллєнко, Роман Лубківський, Віктор Терен, Роман Іваничук" (Народна газета. – 1990. – Квітень. – № 3. – С. 2).

 

Про гарячі дискусії під час четвертої сесії Великої ради Руху дають уявлення газетні матеріали, зокрема репортаж Олега Скидана "Поїзд через Хуст", у якому передано різнобій думок у середовищі членів Великої ради.

 

"Ущерть переповнена зала кінотеатру "Ювілейний", що в центрі Хуста, ледве вмістила гостей з усіх областей республіки, які з'їхалися до колишньої столиці Карпатської України, щоб урочисто відзначити річницю проголошення цієї незалежної української держави. Ґрунтовні доповіді професора Інституту суспільних наук АН УРСР Ю. Сливки (м. Львів), наукового співробітника того ж інституту Б. Якимовича, професора Ужгородського університету П. Чучки та наукового співробітника Львівського відділення Інституту мистецтва, фольклору та етнографії Г. Дем'яна розвіяли міфи істориків від партапарату, які довгий час таврували Карпатську Україну як "буржуазно-націоналістичну" й "антинародну" (...)

 

Другим пунктом порядку денного сесії Великої ради було обговорення звернення "До членів Руху та до всіх громадян України" про створення на основі програми Руху політичної партії. І якщо досі хід зібрання лише іноді набував мітингових рис, то після програмних доповідей Дмитра Павличка та Левка Лук'яненка напруження досягло апогею. Д. Павличко оголосив про свій та І. Драча вихід з КПРС, оскільки перебудовчі ідеї не знайшли підтримки у лідерів партійної еліти, а великодержавний шовінізм і далі залишається душею КПРС. Уже почав діяти ініціативний комітет зі створення Демократичної партії України, в який увійшло кільканадцять народних депутатів УРСР та СРСР, однак це буде партія не замість Руху, а як одна зі складових частин Руху. Цю тезу підтримав Левко Лук'яненко, оголосивши, що найближчим часом Українська гельсінкська спілка теж стане партією. Він зазначив, що саме КПРС відповідальна за все те, що сталося з Україною після 1919 року, однак є різниця між партапаратом з його репресивними органами та величезною більшістю простих комуністів – це дві різні категорії людей. Загалом же, оскільки Марксова ідея виявилась утопією, а утопія не може правити реальною основою діяльності політичних партій, то зникає теоретичне обґрунтовування існування компартій взагалі.

 

Отож усі, хто брав участь у подальшій дискусії, виходили з очевидного факту – Рух стає дахом, під яким збиратимуться різні політичні партії й організації, що ставлять собі за мету створення української незалежної держави. Слушні міркування звучали у виступах Л. Скорик, В. Чорновола, С. Конєва, С. Хмари, І. Зайця, С. Головатого та інших. Тепер важко судити, чим насправді була викликана Заява щодо перетворення Руху на партію, оскільки жоден з виступаючих навіть не намагався відстоювати цієї ідеї. Слід відзначити, що дискусія іноді набувала вибухонебезпечного характеру – давалася взнаки відсутність парламентського досвіду.

 

А ось як підсумовують хід обговорення його безпосередні учасники:

 

Орест Влох. Такі питання не можна вирішувати у великій аудиторії, де, крім членів Великої ради, є багато гостей. Взагалі треба було б спочатку висунути проект програми нової партії. Потрібна політична сила, оформлена більш солідно, ніж Рух, бо Рух є досить аморфною структурою, яка б узяла курс на створення самостійної держави і була б позбавлена різних амбіцій, бо навіть сьогодні прозвучало багато такого, що схоже на необільшовизм...

Сергій Головатий. У тій Заяві була редакційна неточність, яку ми вже не змогли виправити. Слід було написати: "Скликати позачерговий з'їзд для обговорення доцільності й можливості перетворення на партію". І тепер не було б стільки емоцій з боку деяких членів Великої ради – всі прийшли б до висновку, що можливо, а що недоцільно.

Олесь Шевченко. Переконаний, що найближчим часом утворяться дві партії: ліберально-демократичного і радикально-демократичного напрямів. Першу буде створено під керівництвом лідерів Руху – народних депутатів СРСР і УРСР. Щодо радикальної партії – це завдання Української гельсінкської спілки, вона давно вже для цього дозріла. У співпраці цих партій формуватиметься Демократичний блок як у цілому суспільстві, так і в парламенті. Буде також велика група людей, яка не пристане до жодної з партій, і це добре – Рух мусить лишитися надпартійною загальноконсолідуючою структурою нашого народу.

Володимир Яворівський. Питання треба було поставити так: Рух не потрібно перетворювати на партію. Це очевидно. Навіть самі автори Заяви не дуже вірили, та й не дуже хотіли, щоб Рух перетворився на партію. Ми просто хотіли збудити суспільство – показати, що в ньому вже існують організації, здатні перетворюватися на партії. А Рух повинен бути Рухом. Туди людина може прийти попрацювати п'ять днів і вийти, коли їй набридне. Партія ж потребує певної дисципліни – я не маю, однак, на увазі таку політичну армію, якою стала компартія.

Валерій Грищук. Такий перебіг подій, що був сьогодні – вигідний апаратові. Залишилося дуже мало часу до сесій рад різних рівнів. Треба готуватись до них, а не витрачати енергію на балачки. Я до КПРС вступив нещодавно – там ще багато роботи. Там залишилось багато важелів влади, які треба передати народові – в цьому напрямку і працюватиму.

Лариса Скорик. Багатопартійність – веління часу, і обмежувати себе створенням лише однієї масової партії небезпечно для суспільства, яке ще ніколи не знало політичної свободи. Дві партії – те саме, що одна, їх має бути набагато більше.

Степан Хмара. Рух може лише постачати кадри для партій, які будуть створюватися. Це дуже важливе завдання – бути перехідним етапом від початкового процесу активізації до диференційованішої політичної діяльності. Щодо майбутньої співпраці двох новоутворюваних партій, то ми повинні усвідомити, що перед нами є один спільний супротивник – та партія, яка називається КПРС і яка є носієм колонізаторської політики. Всі зусилля мають бути скеровані на боротьбу проти неї, бо інакше ми не зможемо досягти своєї мети – побудувати незалежну демократичну Українську державу.

Євгенія Ратнікова. Треба створити блок партій і назвати його Рухом, щоб там не було безпартійних і не було членів КПРС. А от можливості участі в Русі лівих комуністів я не виключаю, на сучасному етапі нам навіть треба захистити лівих комуністів... Щодо ідей партії, яка виникне на базі УГС, то вони ґрунтуються на національній основі, а в нас, на Донбасі, національна основа не пройде – немає коріння, його треба ще відновлювати. Натомість треба зосередитись на економічній незалежності України – ця ідея близька всім, через неї ми прийдемо і до національної незалежності.

 

Пізно ввечері, після бурхливих дебатів, члени Великої ради висловилися проти скликання позачергового з'їзду Руху і створення на його базі однієї партії. Стало ясно, що найближчим часом в Україні виникне щонайменше дві партії, альтернативні КПРС, які відчутно впливатимуть на політичне життя республіки. Автор цих рядків попросив поділитись міркуваннями щодо майбутніх перспектив цих партій людину, яка живе в демократичному суспільстві, – видавця з Австралії, члена Австралійського фонду Руху Юрка Ткача.

- Гадаю, що на сучасному етапі та демократична партія, яку створюють Д. Павличко та І. Драч, має більші шанси прийти до влади, а щодо УГС – вони дістануть владу, може, за років десять... Хоча на Україні швидко все змінюється і дуже важко передбачити, що буде навіть наступного місяця.

 

...Коли недільного ранку на другий день роботи сесії багатотисячна процесія з гаслами і блакитно-жовтими прапорами рухалася з Хуста до того місця на Красному полі, де мав бути встановлений Пам'ятний хрест, на залізниці, що простяглася на відстані 1,5-2 кілометри від шосе, раптом зупинився пасажирський поїзд. Група людей з прапорами, що вийшла з вагонів, невдовзі приєдналася до колони. Один із них – Іван Мишанич з ужгородського Товариства імені Просвіти розповів, що коли рухівці, які їхали на свято, вирішили скоротити собі шлях і попросили провідника натиснути на стоп-кран, той люб'язно погодився... Ні, добре все ж таки, що Рух залишився рухом, адже коли ми разом, нам до снаги не тільки зупиняти поїзди.

Олег СКИДАН, спецкор "НГ"

 

Хуст-Київ" (Народна газета. – 1990, – Квітень, – № 3. – С. 3