Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 21. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 2 трав. 2014 р., 10:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 трав. 2014 р., 11:17 ]

У ролі соціологів

Усвідомлюючи, що національне питання в СРСР набуло особливої гостроти, вийшло на перший план серед проблем, з якими зіткнулася КПРС у час перебудови, кагебісти різними способами дізнавались, як реагують "радянські громадяни" у різних республіках на прийняті Пленумом ЦК КПРС рішення з національного питання. З особливою увагою це питання досліджувалось у Львівській області, про що свідчить інформаційне повідомлення на адресу Львівського обкому КПУ.

 

                                               "25 сентября 1989 г.

                                                Секретно. Экз. № 1

                                                Первому секретарю ОК КПУ

                                                тов. Погребняку Я. П.

 

О реагировании на Пленум ЦК КПСС

по национальному вопросу населения Львовской области

Реакция населения области на решения Пленума ЦК КПСС о национальной политике неоднозначна и, в основном, отражает волнующие людей вопросы об оздоровлений экономики в стране и межнациональных отношениях. В преломлении к обстановке и условиям Львовской области реагирование населения сводится к следующим основным моментам.

 

Интернационально настроенная часть жителей области, независимо от социальной и этнической принадлежности, положительно оценивает решения Пленума. Полагает, что они раскрывают пути развязания национальных проблем и станут стержнем консолидации перестроечных сил в осуществлении политики КПСС и правительства. Дается высокая оценка платформе КПСС по национальной политике в современных условиях как основополагающему программному документу, который позволяет уже сейчас развернуть на местах мирное идеологическое наступление на националистические тенденции и за влияние в массах. Ожидается, что безоговорочное принятие и исполнение коммунистами положений платформы КПСС о национальной политике станет одним из главных критериев для оценки принадлежности к членству в КПСС, что укрепит внутрипартийную дисциплину и позволит избавиться от националистических элементов, проникающих в партию.

 

Критические высказывания, встречающиеся в этой среде, в большинстве случаев сводятся к замечаниям по докладу Пленума, в связи с отсутствием в нем конкретных мер и планов по обузданию экстремистов и сепаратистов, разжигающих национальную рознь.

 

Самая многочисленная группа населения из различных социальных слоев городской и сельской местности из числа так называемых "умеренных" (лиц с национально ограниченными взглядами), смыкающихся с ними верующих униатов и сторонников Украинской автокефальной православной церкви, а также из других схожих с ними групп восприняли решения Пленума с пониманием того, что взятий курс не создает преград к развитию нации и национального со знания, не содержит предпосылок к свертыванию демократических программ и оставляет надежды добиться конституционными путями легализации УГКЦ и регистрации УАПЦ, избежав при этом нежелательных конфликтов с властями.

 

Такое восприятие решений Пленума, видимо, может сказаться на оздоровлении обстановки в этих слоях населения, так как за последнее время здесь стало заметно возрастать влияние экстремистских националистических элементов из УХС и других неформальных группирований, для которых эта среда является подпитывающей. Показательными в плане изложенного, видимо, могут служить подвижки в поведении и взглядах главы униатов на Украине епископа Стернюка. В одной из недавних бесед со своим окружением он в категорической форме запретил священникам УКЦ включаться в политическую деятельность. В этой же связи Стернюк требовал размежевания с так называемым "Комитетом защиты УГКЦ" и выхода из него униатских священников.

 

Националистически настроенная часть населения, находящаяся под влиянием экстремистских элементов из УХС, "Комитета защиты УГКЦ" и других неформальных объединений, решения Пленума ЦК КПСС по национальному вопросу восприняли с открытой враждебностью и плохо скрываемым опасением встретить в скором времени мощный идеологический отпор со стороны партийных и общественных организаций. Основными объектами нападок на решения Пленума они сделали положения о федеративном устройстве государства и признании русского языка общегосударственным.

 

Вероятно, опасаясь изменения в расстановке политических сил в области, лидеры УХС через своих активистов в ячейках предпринимают спешные меры по созданию на предприятиях области стачечных комитетов из лиц, находящихся под их влиянием. Рассчитывают использовать эти комитеты как средство оказания давления на власти и в первую очередь для принятия альтернативного закона о выборах в местные советы. Проводят активную работу по отбору и подготовке к выдвижению кандидатами в депутаты угодных им лиц.

 

Начальник Управления КГБ УССР по Львовской области                                                                                                  С. И. Малик

(ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16 – Спр. 833. – Арк. 249-251).

 

Ще один важливий документ того бурхливого місяця – інформаційне повідомлення УКГБ по Львівській області до Львівського обкому КПУ від 27.09. 1989 р. "Об образовании ИГ УНР"

 

                                                "27 сентября 1989 г.

                                                 № 5/2-1117с г. Львов

Об образовании ИГ УНР

По имеющимся в УКГБ данным, известными экстремистами И. Макаром и Г. Приходько образована т. н. "инициативная группа по возрождению Украинской Народной Республики" (ИГ УНР), на основе которой они планируют создать "Украинскую партию национальной независимости" (УПНН). Разработанный Приходько Г. проект программы УПНН, который ИГ намерена представить учредительному съезду в ближайшее время, предусматривает следующие основные положения:

- признание правительствами западных стран, а также СССР оккупационного статуса Украины;

- отмену Конституции УССР и Договора об образовании СССР;

- требование замены представительства УССР в ООН делегатами национальных оппозиционных сил, в т. ч. и эмиграционных;

- образование временного национального правительства;

- создание национальных вооруженных сил и одновременный вывод "оккупационных войск" с территории Украины.

 

Лидеры "группы" ориентируются на мирный путь достижения конечной цели, однако не исключают и нелегальных методов борьбы в случае применения к ним репрессивных мер со стороны властей.

 

ИГ УНР предпринимаются попытки по вовлечению в нее молодежи из числа интеллигенции и рабочих, а также бывших участников ОУН-УПА, расширению географии влияния. В настоящее время ячейки ИГ УНР имеются в г. Киеве, Днепропетровске и Ивано-Франковской области.

 

Для создания материальной базы будущего национально-освободительного движения планируется образование кооперативов, продукция которых с помощью представителя ИГ УНР в США Рубана П. (один из руководителей "Международной ассоциации помощи украинским кооперативам") будет реализовываться на западном рынке.

 

Для популяризации своих идей и задач члены ИГ УНР постоянно принимают участие во всех массовых акциях неформальных объединений под бандеровским красно-черным флагом, чем демонстрируют приверженность идеям ОУН-УПА. В этих же целях ими образован т. н. "комитет ветеранов ОУН-УПА" и распространено заявление с изложением задач "группы". Намечается наладить выпуск постоянных печатних изданий.

 

ИГ УНР консолидируется с другими неформальными объединениями экстремистской направленности УХДФ, прибалтийскими партиями национальной независимости и зарубежными националистическими организациями бандеровского толка.

 

Сообщаем в порядке информации.

Начальник Управлення КГБ                                                                                                                                             С. И. Малик".

(ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833. – Арк. 256-257).

 

Жовтневе засідання Всеукраїнської Координаційної Ради

Уявлення про засідання ВКР 1-го жовтня у Києві дає "Обіжник" від 6.10. 1989 р. Наводжу його текст повністю.

 

"ОБІЖНИК" №11

1 жовтня 1989 року в Києві відбулось чергове засідання ВКР УГС. На раді були присутні представники Вінницької, Волинської, Донецької, Дніпропетровської, Житомирської, Запорізької, Київської, Львівської, Московської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Чернівецької, Чернігівської філій.

 

Напередодні ВК в присутності представників декількох філій розглянув питання про підготовку до установчого з'їзду УГС. У зв'язку з кампанією, пов'язаною з новим виборчим законом, що вимагає зосередження усіх сил Спілки, вирішено термін з'їзду перенести орієнтовно на кінець листопада цього року, остаточну дату встановити на наступному засіданні ВКР (5 або 6 листопада, якщо п'яте буде оголошене неробочим днем). Заслухано два проекти програмного документа УГС, підготовлених Л. Лук'яненком та В. Чорноволом. Вирішено їх на обговорення ВКР не представляти, а передати для вироблення єдиного проекту до редакційної комісії, ознайомивши з ними також актив Спілки. На ВКР вирішено винести тільки обговорення питання про те, якою має бути УГС в подальшому – централізованою політичною партією чи федеративною політичною організацією надпартійного типу, а також про подальшу назву УГС.

 

На засіданні ВКР 01.10. 1989 року, яке вів голова ВК Л. Лук'яненко, першим розглядалось питання про роботу групи УГС на Кубані. Вирішено для її зміцнення, підготовки інформаційних матеріалів скерувати на Кубань М. Матусевича, відновивши його керівником секції зв'язків з українцями поза межами УРСР (в межах СРСР). На прохання кубанців ВКР закликала посилати українські книги за адресою: м. Новоросійськ, Мала Земля, с. Федотівка, б. 27, Дербовик Леонід Юхимович.

 

Розглянуто питання про організаційні структури УГС за кордоном. Вирішено створити там не філії, а групи сприяння. Під цим кутом зору ВК доручено відредагувати проект статуту Паризької групи і скерувати його як зразок до Парижа, Лондона, Брюсселя та ін. Проект додається. Щодо фінансової та технічної допомоги із Заходу вирішено приймати її тільки від окремих осіб та груп сприяння через їх відпоручників на Україні або через закордонне представництво УГС. Групи сприяння можуть також матеріально допомагати у видавничій та іншій діяльності закордонного представництва УГС. Щодо одержання закордонним представництвом УГС допомоги від "фонду демократизації" Конгресу США питання залишити відкритим до вияснення умов надання такої допомоги.

 

Л. Лук'яненко повідомив про спільність кінцевої мети, проголошеної в обох проектах нової програми УГС, – побудови незалежної Української держави, але істотним є розходження в пропозиціях щодо структури майбутньої реорганізованої УГС. Його проектом пропонується створення централізованої політичної організації партійного типу з індивідуальним членством, яка існуватиме на рівних правах з іншими аналогічними організаціями. Проект Чорновола передбачає збереження в майбутній політичній організації теперішньої федеративної структури з широким самоврядуванням місцевих організацій, що керуватимуться не програмою, а Декларацією принципів. Після виступів вирішено закінчити обговорення на наступному засіданні ВКР після ознайомлення активу Спілки з обома проектами і завершення роботи редакційної комісії по зведенню їх в один проект.

 

Так само залишилось відкритим питання про назву майбутньої реорганізованої УГС (пропонували назви: Українська демократична спілка, Українська народно-демократична спілка, Українська громадянська спілка, Українська національно-демократична спілка, Спілка (або партія) за демократію та незалежність України, Спілка національно-демократичних рухів на Україні).

 

ВКР постановила послати на нараду до Криму делегацію у складі: Л. Лук'яненко, Й. Зісельс, С. Гура.

 

М. Горинь як керівник секретаріату НРУ поінформував про намічені Рухом на 15 жовтня мітинги по всій республіці на підтримку альтернативного виборчого закону і центральний мітинг у Києві 22 жовтня, а також пікетування представниками з усієї України Верховної Ради УРСР з 25 жовтня на час засідань Верховної Ради. Крім того, екологічна секція Руху намітила похід від Рівненської АЕС через екологічно небезпечні об'єкти до Києва з проведенням в різних пунктах маршруту мітингів та збиранням підписів під екологічними відозвами (про маршрут та основні заходи походу буде повідомлено додатково). У грудні ц. р. планується відзначення пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 рр. ВКР підтримала наміри взяти найактивнішу участь у цих заходах.

 

У плані підготовки установчого з'їзду УГС ВКР постановила організаційно оформити групи чи філії там, де це ще не зроблено (Рівненська, Полтавська, Кіровоградська, Миколаївська, Закарпатська, Луганська, Кримська області), доручивши це відповідальним за ці області членам Виконавчого комітету. Протягом місяця провести також в усіх філіях вибори делегатів на установчий з'їзд, подавши повні списки членів УГС та делегатів по кожній філії техсекр­тареві ВК Данилейко Я. Підтверджено норму представництва на з'їзд: крім повного складу ВКР, по одному делегатові від кожного повного і неповного десятка членів Спілки. Подати також орієнтовні списки запрошених.

 

В. Овсієнко повідомив, що 7 жовтня о 12.00 відбудеться громадянська панахида на могилі замученого в концтаборі українського патріота, журналіста Валерія Марченка – в селі Гатне під Києвом (їхати автобусом № 253 від Володимирського базару).

 

Йосиф Зісельс передав ВКР УГС запрошення на нараду національних фронтів з єврейськими організаціями Союзу, що відбудеться 18-19 листопада у Ризі.

 

А. Доценко розповів про роботу кореспондентського пункту і прес-служби УГС у Москві й закликав до оперативності подачі інформації з областей.

 

ВКР прийняла відозву до громадян України з закликом підтримати альтернативний проект, запропонований групою народних депутатів СРСР від України (звернення додається).

 

Є. Пронюк повідомив про намір Товариства репресованих провести 10 грудня у Києві мітинг у зв'язку з Міжнародним днем прав людини.

 

Про громадсько-політичний рух та роботу УГС у своїх областях розповіли: С. Луців (Донецьк), Є. Єлфімов (Біла Церква), С. Пасічник (Харків), Дем'янюк (Рівне) та ін. У зв'язку з інформацією С. Пасічника ВКР рекомендувала зібрати в усіх областях факти використання каральними органами військкоматів, медичних та інших установ для зведення порахунків з активістами УГС, щоб підготувати звернення до відповідних міністерств та інші акції протесту.

 

Враховуючи великий обсяг фактів для Білої книги адміністративного терору в Україні, місцевим філіям доручено підготувати такі книги по кожній з областей, включивши факти за останні півтора-два роки.

 

Визначено порядок денний наступного засідання ВКР, за підготовку якого відповідає М. Горинь. Основні питання, що будуть розглянуті:

1. Про підготовку до з'їзду УГС (готують Л. Лук'яненко та члени ВК).

2. Про хід підготовки до виборів (готує С. Хмара).

3. Про фінанси УГС (готує В. Чорновіл).

4. Затвердження делегатів на нараду в Ризі та інше.

 

1 жовтня 1989 року

Всеукраїнська координаційна рада УГС

 

ДО ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

(Звернення ВКР УГС)

Народ України нині переживає найвідповідальніший період у своїй історії: екологічна, економічна, соціальна і духовна кризи настільки глибокі, що загрожують перетворитися в загальну катастрофу. У всіх регіонах республіки появилися зони екологічної катастрофи, які мають чітко виражену тенденцію до розростання. Якщо в найближчі роки ситуація корінним чином не зміниться, нас очікує економічна й екологічна руїна, Україна може перетворитися на непридатну для життя територію, а її народові загрожує біологічне виродження.

 

Причиною катастрофічного становища України стала існуюча політична система диктатури партапарату. Правляча партійна верхівка КПРС остаточно скомпрометувала себе антинародною політикою. Без зміни форми політичної влади неможливо вийти з глибокої всесторонньої кризи. Надію на порятунок вбачаємо в передачі влади вибраним демократичним шляхом радам.

 

Тому наступні вибори Верховної Ради України і місцевих рад є питанням життя або смерті. Запропонований Президією ВР УРСР – фактично партапаратом – проект закону про вибори наскрізь реакційний, розрахований на збереження повноти влади в руках партапарату. Якщо такий закон буде прийнято, вибори і надалі залишатимуться фікцією. Щоб цього не сталося, ВКР УГС закликає всіх громадян республіки докласти максимальних зусиль до того, щоб був прийнятий демократичний альтернативний проект закону про вибори, запропонований групою народних депутатів СРСР від України.

 

Часу для вичікування не лишилося!

 

Дорогі співвітчизники! Всі люди доброї волі, незалежно від національної приналежності, політичних поглядів, соціального стану, віросповідання, мовно-культурної орієнтації, кому дорога доля української землі, хто вболіває за майбутнє своїх дітей – не будьте байдужими, проявіть почуття відповідальності та громадянську активність.

 

На зборах, мітингах, демонстраціях, пікетуваннях вимагайте прийняття альтернативного проекту закону про вибори, запропонованого групою народних депутатів СРСР від України. Надсилайте з такими вимогами резолюції, листи і телеграми, індивідуальні й колективні, до Президії Верховної Ради УРСР та до Верховної Ради СРСР.

 

На випадок небажання прислухатися до вашого голосу організовано готуйтеся до радикальної форми протесту – політичного страйку.

 

Створюйте страйкові комітети.

 

Об'єднаймося під гаслом:

Вся влада – народним радам!

 

Народе України! Твоя доля в твоїх руках!

 

Київ, 1 жовтня 1989 року.

Всеукраїнська координаційна рада УГС"

 

Фатальна помилка радикалів

В обіжнику не передано гострих дискусій і протистояння політичних позицій, які тривали під час засідання ВКР. Головне зіткнення відбулося навколо питання про час скликання з'їзду УГС. Із цього приводу було два полярні погляди: скликати з'їзд до виборів Верховної Ради УРСР – такої думки притримувалася радикально налаштована частина членів ВКР, тоді як інша частина була за те, щоб з'їзд відбувся після виборів Верховної Ради УРСР. Прихильники негайного скликання з'їзду вважали себе радикалами і на противагу (за їхньою термінологією) "ліберальному крилу" ВКР вважали вибори марною справою, не вартою часу й енергії. На їхню думку, жодних шансів стати народними депутатами члени УГС не мали, а якщо б хтось із них потрапив у законодавчий орган республіки, то не мав би у ньому жодного впливу. Вони були переконані, що відкладення скликання установчого з'їзду УГС призведе до розпаду організації.

 

Дотримуючись протилежної думки, прихильники боротьби за депутатські мандати були переконані, що є всі шанси (бодай для невеликого числа членів УГС) потрапити до Верховної Ради й там, маючи трибуну, боротися за українську справу. Законодавчий орган республіки мав стати ареною боротьби, зіткненням двох протилежних сил – борців за Українську державу і прислужників комуністичного режиму. Позицію радикалів послідовно відстоював голова Одеської обласної організації УГС Василь Барладяну. Хід його думок значною мірою випливав із ситуації, яка існувала в Одесі. Барладяну не вдалося створити міцної багаточисельної обласної організації, яка здатна була б своєю ідеологією впливати на свідомість виборців міста та області. Жодних шансів зареєструватися кандидатом у народні депутати він не мав, а тому не вірив, що такий шанс існує в інших областях. Коли я говорив на засіданнях ВКР про невпинне зростання чисельності Львівської обласної організації УГС, Барладяну посміхався, вважаючи, що я бажане виставляю за дійсне. Роздумуючи над реалізацією своїх сил і знань, він бачив своє місце і роль у радикальній політичній структурі, здатній боротися з комуністичним режимом поза стінами парламенту. Такої самої думки дотримувались у Львові Григорій Приходько, Іван Кандиба та ряд людей з їхнього найближчого оточення. Свої думки Василь Барладяну виклав у написаній після засідання ВКР статті, яку факсом розіслав в інформаційні служби УГС. Передруковую цей матеріал повністю, оскільки він дає уявлення про боротьбу різних поглядів у координуючому органі УГС.

 

"Нам потрібна нова й радикальна організація!..

Гадаю, що зволікати зі скликанням установчого з'їзду УГС вже нікуди. Ми не скликали його влітку, бо пан Левко Лук'яненко їздив за кордон. З'їзд не відбувся в перших числах вересня через "підготовку" до установчого з'їзду Руху. Що крилося за тою "підготовкою" – незрозуміло, бо наша роль зводилася, врешті-решт, до присутності кількох членів УГС на з'їзді та до чотирьох кількахвилинних виступів. А тепер пан Степан Хмара переконує нас, що вибори до Верховної та місцевих рад УРСР важливіші за з'їзд УГС. І тому його слід скликати тільки після виборів.

 

Ця пропозиція, на мій погляд, помилкова з двох причин.

 

По-перше, ми як громадяни мусимо бойкотувати вибори чи брати участь у них, аби обрати в ради більш-менш демократичних депутатів. І, можливо, комусь із членів УГС вдасться від Руху висунути свою кандидатуру. Нашу УГС влада ні до виборів, ні після не визнає і не зареєструє, тобто від УГС нікого кандидатом не буде затверджено. Окрім цього, участь членів УГС в роботі рад не матиме успіху: вони там будуть у "демократичній меншості", яка своїми виступами, якщо вони долинуть до народу, тільки вводитиме його в оману, казатимуть: "У нас демократія!" А ця "демократія" до позитивних політичних та економічних змін не приведе. Адже КПРС не збирається поступатися владою. І всі її так звані "реформи" спрямовані на відтягування краху комуністичної ідеології. Економічний стан дедалі погіршується, а це, в свою чергу, обумовлює зростання політичної свідомості народу. І наше завдання – допомогти йому зрозуміти, що тільки демонтаж т. зв. "соціалізму", усунення КПРС, а також повна незалежність України виведуть нас з економічного й духовного занепаду. А це ми зробимо лише за однієї умови – активної тотальної опозиції до режиму.

 

Друга помилка пана Степана Хмари, на мій погляд, полягає в тому, що після установчого з'їзду Руху ми разом з нашою Декларацією принципів уже нікого не приваблюємо. Ліберали йдуть до Руху, а радикали не бажають приставати до нас, бо ми – теж ліберальна організація, хоча й одіозна, адже ядро УГС, її розумовий актив – колишні політв'язні, котрих КПРС не збирається реабілітовувати як свідому опозицію.

 

Головною причиною нашого лібералізму є те, що минулого року ми "посадили" патріотично-визвольний рух у "фінський кошик", тобто поклали у підмурок Декларації принципів. Прикінцевий акт Гельсінкських угод, які Україна не підписувала, бо про її державність ні в Гельсінкі, ні цього року у Відні не йшлося. Саме Гельсінкські угоди примусили нас говорити про перетворення СРСР у конфедерацію. Але ж конфедерацію можуть утворювати тільки незалежні держави, а не провінції, якими є т. зв. "совєтські союзні республіки". І ця вимушена безграмотність уже на початку цього року відштовхнула од нас групу Приходька – Макара, які в лютому поставили питання про реорганізацію УГС в щось на кшталт Естонської партії національної незалежності. Ми на це не пішли. Бо дехто з нас не побажав "розкривати карти", хоча наші карти бачила партократія і цькувала нас за сепаратизм. А тим членам УГС, що не хотіли розколу й не бажали сидіти в "кошику", ми пояснювали, що питання про вихід із "кошика" вирішить установчий з'їзд, який ось-ось скличемо... А тепер уже є Рух, котрий не сидить у "фінському кошику", але теж не має бажання "розкривати карти".

 

 

Проте народ ще дивиться на УГС як на свій авангард. Народ мріє про свободу й добробут. А цього можна досягнути лише в незалежній Україні. І ми мусимо стати організацією, що не тільки вкаже шлях до незалежності, а й поведе туди. І нам треба квапитися, бо після установчого з'їзду Руху КПРС розпочала наступ на всі неформальні організації України й піде на будь-які провокації, аби покласти край нашим змаганням до незалежності, адже й неполітикам ясно, що без України комуністична імперія стає неможливою. Отже, доки не пізно, треба скликати установчий з'їзд УГС, не відтягувати його до римських календ.

 

Тепер щодо назви майбутньої нашої організації в прямому й політичному значенні. Аби зберегти спадковість та абревіатуру, до якої народ уже звик, можна назвати її Українською громадською спілкою. Так, Левко Лук'яненко у своїй "Програмі" пропонує стати Українською демократичною спілкою. Теж чудово! Як бачите, щодо назви в прямому значенні, то назв, як і імен, в сучасному політичному світі багато. Враховуючи демографічну ситуацію на Україні, ми не маємо права назватися якоюсь українською національною організацією. Слово "національна" відштовхне од нас не-українців. І навіть тих, для кого Україна – єдина Батьківщина. Адже комуністична пропаганда вже втовкмачила людям, що український патріотизм, націоналізм – не що інше, як нацизм, тобто расизм. У нас є українські росіяни, євреї, поляки тощо, а росіян чи євреїв української національності немає. А це означає, що наша майбутня організація повинна об'єднувати патріотів, а не лише українців.

 

Дехто з наших лідерів мають намір змінити тільки "ім'я" УГС та відредагувати Декларацію принципів. І під різними приводами не бажають перетворити УГС в політичну партію. Висувається теза, що народ боїться самого слова "партія", бо його дискредитувала КПРС терором і свавіллям у галузях економіки, права та культури. Але КПРС – не партія. Реорганізовуючись у партію, маємо пояснити різницю між партією й КПРС...

 

У світі існує два різновиди партії – традиційної і нетрадиційної. Традиційні партії ділять той чи той народ на своєрідні фракції, що пропонують свої плани поліпшення економічного, політичного та правового становища в країні. Такі партії мають тільки передвиборчі програми. Це – республіканці й демократи в США, консерватори й лейбористи в Англії, ХДС і ХСС у ФРН.

 

Нетрадиційні партії – це ті, що виникли як т. зв. авангарди того чи іншого стану, класу, але внаслідок економічної та політичної еволюції суспільства, зберігаючи в якійсь мірі структуру "авангарду", набули традиційних рис, тобто стали фракціями народу. Це – соціал-демократи, лейбористи, християнські демократи тощо. Членів цих партій об'єднує вже не ідеологія чи статут, а єдине бажання – поліпшити економічне й політичне становище.

 

КПРС – не партія, а військово-політична організація, а ще точніше – політична мафія, що має на меті монополізацію влади, думки, моралі. Усе, що не погоджується з монополізацією, оголошується ворожим і винищується. Ось чому відбулися репресії. Ось чому ми переживаємо небачений економічний і духовний занепад.

 

Ми ж маємо стати партією, що об'єднує ту частину нашого народу – українців і не-українців, які хочуть бачити Україну незалежною і благополучною. І не треба боятися того, що від нас відійдуть ліберально настроєні члени УГС. Вони підуть в Рух, який буде товктися навколо КПРС. І це його майбутня поразка. Рух сьогодні й завтра виступатиме тільки за те, за що не б'ють і не ув'язнюють. Існування політичної партії, яка щодня, попри цькування й переслідування, прищеплюватиме народу ідею незалежної, демократичної, а відтак і процвітаючої України, врешті-решт приведе до здійснення нашої мети. Ми станемо масовою частиною нашого народу, його традиційною партією, коли КПРС разом з Рухом вичерпають своє штукарство, тобто всі їхні т. зв. "реформи" зазнають повного фіаско. Але якщо ми не перетворимося в радикальну партію, то через декілька місяців фіаско чекає на нас.

Василь Барладяну

270023, Одеса-23,

вул. Л-та Шмідта, 8, пом. 10".

 

Василь Барладяну і його радикальні друзі глибоко помилилися, коли вважали, що підготовка і проведення установчого з'їзду УҐС є важливішою справою, ніж боротьба за мандат народного депутата Верховної Ради УРСР, яку вони справедливо вважали колоніальною, але не передбачали, що, стимулюючи еволюційні процеси, можна змінити її сутність. Забігаючи вперед, скажу, що невідомо, якою була б доля України, якби серед народних депутатів Верховної Ради УРСР 1990-1994 рр. не було дванадцятьох членів УГС, що стали ядром Народної ради, виборювали державну незалежність України. А тому дуже шкода, що досвідчені політики, якими були Барладяну, Кандиба, Приходько та їхні радикальні побратими, замість того, щоб боротися за мандат народного депутата Верховної Ради УРСР і своєю боротьбою на парламентській арені виборювати незалежність України, безрезультатно бойкотували вибори і через політичну недалекоглядність опинилися на марґінезах політичного життя.

 

Побоїще у Львові

Того ж 1 жовтня, коли проходило засідання ВКР у Києві, я брав участь у мітингу в Новояворівську на Львівщині. Мітинг організувала місцева група УГС. Зібралося до 5 тисяч осіб. Мітинг осудив офіційний законопроект про вибори в УРСР як антидемократичний і ухвалив підтримати альтернативний законопроект, запропонований депутатами. Крім мене, на мітингу серед інших виступили прибулі зі мною члени УГС Володимир Яворський та Іван Жулинчук. Резолюцію мітингу зачитав координатор Новояворівської групи УГС Любомир Іванків (Інформатор-44. 1989. 3 жовтня).

 

Повернувся з Новояворівська під вечір. З телефонних дзвінків дізнався, що у Львові сталася подія, про яку згодом заговорив увесь світ: загони міліції особливого призначення (ЗМОП) вчинили жорстоке побиття демонстрантів, які підійшли до будинку міської міліції (вул. Миру, 1) з вимогою звільнити кількох затриманих людей. На вулиці Коперника шлях колоні перегородила шеренга міліції. На вимогу людей пропустити їх міліціонери розступилися і в той же момент на людей накинулися змопівці, що ховалися за спинами міліціонерів. Вони по-звірячому почали бити людей гумовими кийками й ногами. Це побоїще викликало обурення львів'ян.

 

Наступного дня в центрі міста відбувся стихійний мітинг, на який зібралося кілька тисяч людей, які вимагали покарати винних у побоїщі. УКГБ по Львівській області 2 жовтня у терміновому порядку склало і направило до обласного комітету КПУ спецповідомлення.

 

                                                    "2 октября 1989 г.

                                                    № 5/2-1125 с г. Львов

                                                    Львовский ОК КП Украины

                                                     тов. Погребняку Я. П.

Спецсообщение

О негативных проявлениях в День города Львова

1 октября с. г. во время празднования Дня города Львова в 13 часов на проспекте Ленина у места будущего памятника Т. Г. Шевченко собралась толпа националистически настроенных лиц до 400 человек во главе с одним из лидеров т. н. "Союза независимой украинской молодежи" (СНУМ) инженером Физико-математического института АН УССР И. Деркачом. Указанные лица организовали театрализованное шествие, в ходе которого часть участников, переодетая в форму бойцов Красной армии образца 1939 года, окружила группу молодежи в украинских национальных костюмах, опутанных имитацией колючей проволоки, что символизировало "порабощение" западных областей Украины Советским Союзом. Указанная группа, пройдя по центральным улицам города, в 16 часов проследовала в музей архитектуры и быта "Шевченковский гай", где на певчем поле после окончания культурной программы в рамках Дня города, исполняла песни националистического содержания. В толпе несли 18 националистических флагов, а также плакаты с надписями "СССР – тюрьма народов", "Воссоединение или оккупация?" и транспарант с изображением советского и фашистского флагов, символизирующий договор 1939 года между СССР и Германией.

 

В 18 часов собравшиеся пытались проникнуть на стадион "Дружба", где проходил заключительный концерт фестиваля народного творчества, но не были допущены туда нарядами милиции. С криками "Ганьба!", "Волю!" они возвратились в центр города на первоначальное место сборища.

 

В этот же день представители УХС, УГКЦ, НДУ и других неформальных объединений негативной направленности установили возле памятника И. Франко 15 желто-голубых флагов и другую националистическую и религиозную атрибутику, исполняли песни националистического содержания. На площади Рынок, у здания горисполкома с 11.00 до 15.00 общество "Друзей льва" и УХС организовали театрализованное представление и концерт, на котором выступавшие были одеты в форму "сичевых стрельцов", пели националистические песни, выкрикивали призывы "Свободу Украине!", "Воля!", "Слава Украине!", приглашали присутствующих принять участие в несанкционированном митинге 7 октября с. г. на стадионе "Дружба", приуроченном Дню Конституции. У них было около 50 националистических флагов. Отдельные экстремистски настроенные лица пытались вывесить их вместо государственных флагов СССР и УССР на здании горисполкома, что было предотвращено нарядом милиции. Свои действия участники сборища оправдывали якобы имеющимся разрешением председателя горисполкома Котика Б. Д.

 

В 20.30 толпа, собравшаяся у места установки памятника Т. Г. Шевченко в количестве 500 человек, возбужденная распространенными провокационными слухами о якобы имевшем место аресте и избиении активиста УХС М. Ревть (не соответствует действительности), проследовала к зданию УВД города, блокировала его и перекрыла движение транспорта, потребовав освобождения Ревтя. Перед собравшимися выступили заместители начальника УВД облисполкома тт. Паникарский А. В., Резник А. И. и начальник УВД горисполкома т. Шабаев Г. Я., которые разъяснили, что Ревть правоохранительными органами не задерживался и не избивался, призвали к соблюдению общественного порядка и предложили разойтись. Однако призывы и разъяснения руководителей УВД положительного результата не дали, в то же время отдельные хулиганствующие элементы организовали сбор своих единомышленников из других частей города, в результате чего толпа увеличилась до 3000 человек, у которых имелось до 50 националистических флагов. Пока проводилась разъяснительная работа, на улицах, прилегающих к зданию УВД, экстремистски настроенные лица начали срывать государственные флаги СССР и УССР и уничтожать их. Вооружившись палками, металлической арматурой, камнями и черепицей, с оскорбительными выкриками они совершали нападения на сотрудников милиции, вытеснявших их с проезжей части. 16 работников милиции получили травмы (из них 3 госпитализированы), повреждены 4 спецмашины. С учетом сложившейся ситуации были введены подразделения ОМОН и другие силы в количестве 250 человек, которые применили резиновые палки (РП-73). Отходившие экстремисти продолжали срывать и уничтожать государственные флаги.

 

Принятыми мерами толпа рассеялась, обстановка к 23 часам нормализовалась, противоправные действия экстремистски настроенных лиц документируются.

 

По поступающим в УКГБ данным главари неформальных объединении негативной направленности намереваются использовать события 1 октября для дальнейшего усиления националистических и экстремистских настроений среди населения области. 2 октября ими планируется проведение очередного митинга возле места закладки памятника Т. Г. Шевченко, на котором ряд лиц намерены выступать с призывами к общегородской забастовке (Хмара С., Деркач И., Витович О. и др.). На указанном митинге намечено создать "комитет по противодействию правоохранительным органам". Выявлена попытка слесаря ПО "50-лет Октября" Витовича (руководитель СНУМ) организовать забастовку на указанном предприятии. Руководитель Комитета защиты УГКЦ Гель И. считает, что происшедшие события являются попыткой правоохранительных органов говорить с неформалами с позиции силы. Он передал на радио "Свобода" информацию о применении во Львове 1 октября оружия и пластиковых пуль. Рядом главарей неформалов направлены телеграммы протеста в правительственные инстанции и средства массовой информации.

Обстановка в г. Львове контролируется.

 

Начальник Управлення КГБ (підпис)                                                                              С. И. Малик".  (ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833. – Арк. 344-346.)

 

3 жовтня на заклик Руху, УГС, "Меморіалу", Товариства Лева, Товариства української мови та ін. неформальних організацій Львова з 10-ї до 12 години на багатьох підприємствах і в установах було проведено попереджувальний страйк протесту проти вчиненого міліцією побоїща. В страйку взяло участь не менше 18 підприємств та установ, серед яких завод ім. Леніна, конвеєрний завод, об'єднання "Кінескоп", Львівський університет, Політехнічний інститут, Лісотехнічний інститут та ін.

 

Львівську владу налякав розмах протестів у місті. Ознайомившись із спецповідомленням УКГБ, перший секретар Львівського обкому КПУ Яків Погребняк прийняв рішення обговорити тривожну ситуацію, що склалася в місті, на спеціальному засіданні з участю керівників силових структур та лідерів неформальних організацій. За кілька хвилин перед тринадцятою біля кабінету 1-го секретаря Львівського обкому КПУ Якова Погребняка зібралися всі запрошені. До мене підійшов начальник міліції міста Григорій Шабаєв, відкликав убік і майже пошепки промовив:

- Богдане Миколайовичу, на мене хочуть зіпхнути всю вину, а я не маю до тих подій відношення. Повірте, я не давав жодних команд. – Шабаєв почав просити, щоб я не вимагав під час наради звільнення його з праці. – Чисто по-людськи звертаюсь до вас. Зважте, що в мене дружина й діти, я маю їх утримувати.

 

Мені справді було його жаль. Хотілося вірити, що він говорить правду, але які є на це докази? Я відповів Шабаєву, що розслідуванням побоїща будуть займатися громадські організації, які, надіюсь, виведуть все на чисту воду. А якщо начальник міліції міста не брав у подіях 1 жовтня безпосередньої участі, то й нема чого переживати, треба про це сказати на нараді.

 

Шабаєв потиснув мені руку і ми зайшли в кабінет Погребняка. Почалася нарада, в якій взяли участь з боку влади (крім згаданого начальника міліції міста Львова Григорія Шабаєва) начальник Львівського обласного УКГБ Малік, начальник Львівського обласного управління МВС Попов, прокурор Львівської області Ізосімов. Напроти тої силової "обойми" зайняли місця представники неформальних організацій: голова Львівської крайової організації НРУ Орест Влох, голова ЛОО УГС Богдан Горинь, заступник голови товариства "Меморіал" Євген Гринів, представник товариства "Милосердя" Ірина Калинець, а також депутати Верховної Ради СРСР Роман Федорів і Ростислав Братунь.

 

Розпочав нараду довгим і нудним вступним словом господар кабінету Яків Погребняк. Він підійшов до карти Львівської області, на якій головні промислові об'єкти міст і районів області були підсвічені багатьма лампочками, й почав розповідати, яку площу займає Львівщина, який процент сільського і міського населення, які проблеми з водопостачанням і т. п. Цієї пустої, відірваної від теми балаканини було забагато. Крім того, глянувши на диктофон, я побачив, що половину касети уже заповнено пустомельством, тому не витерпів і, перервавши на півслові Погребняка, кинув металевим голосом репліку:

- Якове Петровичу, ми прийшли не лекцію слухати про Львівську область, а обговорити важливе питання!

- От Богдан Горинь перервав мою розповідь, – він вперше у цьому кабінеті, але я закінчу те, що хотів сказати.

 

Видно було, що Погребняк постановив собі за всяку ціну затягнути нараду, занудити людей, не залишити їм часу для запитань і дискусій, не дати можливості керівникам неформальних організацій підготуватися до призначеного на 19 годину мітингу. Коли розмовами між собою неформали дали зрозуміти Погребняку, що нас зовсім не цікавить його розповідь, він нарешті перейшов до теми побиття людей 1 жовтня.

 

Після цього надав слово генерал-майору Попову. Той виструнчився в наполеонівську позу і почав доказувати, як правильно діяла міліція і загони ЗМОП, встановлюючи порядок у місті. Говорив він добірною російською мовою, на його обличчі вигравало самовдоволення. Він давав відчути, що усі наші протести – пуста справа: ніхто не посміє йому дорікнути, бо тільки він, єдиний він, вирішує, як треба діяти в екстремальній ситуації.

- Я и в дальнейшем буду пресекать всякие бесчинства...

- Але ж ви не влада, щоб самому вирішувати, як чинити в таких ситуаціях! – не стримавши обурення, викрикнув я.

- Пока занимаю этот пост, я буду решать, что делать.

 

Тут мене осінило: ось де корінь зла. Цілком можливо, що Попов консультується з Москвою, а не зі львівською владою, а тому так самовпевнено себе тримає. В мене зародилась думка докласти всіх сил, аргументовано довести його вину і домогтися звільнення цього московського нахаби. Тому свій виступ я направив проти Попова і заявив, що його злочинні накази підпадають під статтю карного кодексу.

 

"Того ж дня о 19 годині біля пам'ятника Іванові Франку відбувся 5-тисячний мітинг, на якому виступили заступник голови "Меморіалу" Євген Гринів, професор Орест Влох, голова Комітету захисту УГКЦ Іван Гель, прокурор області Ізосімов, голова Львівської обласної філії УГС Богдан Горинь, член Виконкому УГС Вячеслав Чорновіл, член Виконкому УГС Степан Хмара та інші. Всі виступаючі, за винятком Ізосімова, різко засудили беззаконня львівської міліції і партійно-бюрократичного апарату, які вчинили злочинне побоїще. Прокурор Ізосімов повідомив, що прокуратура створила авторитетну комісію, яка об'єктивно розслідує інцидент і винні будуть покарані. Таку ж комісію створено і з представників неформальних організацій. Як сказав у своєму виступі народний депутат Ростислав Братунь, група львівських депутатів проведе своє спеціальне розслідування злочинних дій міліції. На мітингу була поставлена вимога про негайне усунення з посади начальника управління внутрішніх справ міста Львова полковника Шабаєва та начальника МВС області" (Інформатор-44. – 1989. – 3 жовтня.).

 

Склад обраної на мітингу громадської комісії з розслідування подій 1 жовтня 1989 року був такий: Гнатів – адвокат, Орест Влох – голова крайової організації НРУ, Богдан Горинь – голова ЛОО УГС, Ярослав Кендзьор – журналіст, Козловський – журналіст.

 

Я не сумнівався, що адвокат Гнатів не буде займатися розслідуванням побоїща 1 жовтня. Ще менше було надій на Ореста Влоха – у нього вистачало своїх професорських турбот. Залишалось єдине: взяти всю роботу з розслідування цієї справи на себе, бо в іншому випадку добра ідея буде змарнована, а люди будуть розчаровані у своїх сподіваннях. Не відкладаючи надовго, вирішив наступного дня подзвонити начальнику міліції міста Львова Шабаєву. Сподівався, що після мітингу, на якому була вимога його негайного звільнення, він дасть мені інформацію, хто безпосередньо причетний до побоїща 1 жовтня. Після того, як мені лондонські друзі з УЦІС подарували телефон-відповідач, уся інформація автоматично записувалася на магнітофонну стрічку. У розмові з Шабаєвим такий запис міг мати особливе значення для громадської комісії. Отже, набрав номер телефону начальника міської міліції.

- Григорію Яковичу, Богдан Миколайович Горинь вас турбує. Я член громадської комісії з розслідування подій 1 жовтня. Хотілося б почути від вас деякі пояснення з приводу тих подій.

- А чому я мушу давати вам якісь пояснення? Ви самі знаєте, як все це було.

 

Такої солдафонської відповіді я не чекав. То був голос зовсім не того Шабаєва, який викликав у мене співчуття і навіть певну симпатію, коли перед нарадою у Погребняка просив зважити, що у нього дружина й діти. З відповіді Шабаєва я зрозумів, що він перестав тремтіти за власну шкуру. Хтось, можливо начальник обласної міліції Попов або прокурор міста чи області, заспокоїли його, що не варто звертати увагу на обурення громадськості, тому він, забувши про нашу попередню розмову, вирішив не церемонитись у відповідь на мої запитання. Я також вирішив не відступати, не втрачаючи надії витягнути бодай якусь інформацію від того хамелеона. А тому продовжив.

- Дещо все ж таки треба з'ясувати, Григорію Яковичу, зокрема, хто під час побиття людей був присутній із керівників міліції.

- Богдане Миколайовичу, у той час я був на стадіоні, мене там не було. Я приїхав уже в кінці, коли там біля Наталки Дністрової (Так назвав Шабаєв музей Русалки Дністрової) нікого не було. В час, коли все відбувалось, я був на заключному концерті. Так що це не до мене питання.

- Сьогодні по радіо виступав Погребняк і сказав, що створено дві комісії – офіційну і громадську і що вони будуть паралельно працювати й, очевидно, обидві матимуть з боку офіційних органів певну допомогу. Про це я говорив, як ви чули, під час наради в Погребняка. Я не сумніваюсь у тому, що вас не було під час згаданих подій. Але прошу назвати мені кого-небудь із ваших офіцерів, які там були, щоб я з ними міг зустрітися і поговорити.

- Нікого з офіцерів міської міліції там не було. З боку міської міліції ніхто участі в тих подіях не брав.

- Ніхто? А Віктор Миколайович Пантюшев тепер у вас працює чи в Залізничному райвідділі міліції?

- Зараз у нас працює.

- Але ж він там був і давав вказівки. Про це вчора говорив в університеті ваш замполіт.

- Пантюшев вказівок не давав. Будучи на місці подій, він звернувся через мегафон, щоб усі розійшлися. Він вказівок не може давати, бо він занадто маленький, щоб давати вказівки.

- Але ж хтось мусив давати розпорядження?

- Не знаю.

- Тоді скажіть мені телефон Пантюшева. Спробую з ним поговорити.

- Хвилиночку. Пишіть: 74-33-01.

- Хто, крім Пантюшева, міг би сказати кілька слів про ці події?

- Повторюю, коли я приїхав, усі вже розходились.

 

Над тими словами я задумався. На початку розмови Шабаєв сказав, що в час, коли відбувалися події, він був на заключному концерті.

- Може, когось із керівників спецзагону ви знаєте?

- Вони підпорядковані обласному управлінню, а не мені.

- А шоста рота?

- Вони зараз усі разом.

 

Я подякував за розмову. Шабаєв сказав найголовніше: загони міліції особливого призначення, які по-звірячому били людей, підпорядковані не міському, а обласному відділу внутрішніх справ. Отже, всі нитки ведуть до генерал-майора Попова, який виконує вказівки не стільки Києва, як безпосередньо Москви. Щодо шостої роти, то цей спецпідрозділ підпорядкований облвиконкому.

 

Щойно закінчив розмову з Шабаєвим, як задзеленчав телефон.

- Богдане Миколайовичу, хочу вам розповісти про побиття людей.

- Як вас звати?

- Степан Іванович.

- Що ви можете розповісти?

- Те, що я бачив.

- Ви були з першою колоною чи з другою?

- Із першою, і з другою.

- Чи могли б ви про все докладно написати?

- Звичайно, можу про все написати.

- Буду вам вдячний, бо для комісії дуже важливо, щоб висвітлити все так, як було, щоб не було перекручень.

- Звичайно, бо можуть приєднатися різні брехачі.

- Чи могли б ви мені завтра вручити те, що напишете, у Пороховій вежі? Я буду там о 19 годині на засіданні з приводу подій 1 жовтня. Знаєте, де це?

- Так, знаю.

- Тоді до зустрічі.

 

Телефонний дзвінок від незнайомого Степана Івановича навів мене на думку, що треба зробити оголошення, щоб усі свідки подій 1 жовтня написали письмові покази, які можна буде оформити як окремий, спеціальний випуск інформаційного бюлетеня "Львівські новини". Про це треба буде оголосити на засіданні Проводу НРУ, а також на засіданні ради ЛОО УГС.

 

Увечері навідався Віктор Фурманов. Сказав, що йому разом зі Степаном Хмарою вдалося переговорити з громадськими активістами багатьох львівських підприємств. Під час зустрічі домовилися про створення загальноміського страйкового комітету. Керівниками страйккому обрано членів УГС – Віктора Фурманова (голова) і Степана Хмару (заступник). Просив, щоб я обов'язково був 5 жовтня в Пороховій вежі.

 

Під час першого засідання Львівського страйкового комітету, що відбувалось у Пороховій вежі, виникла гостра дискусія щодо подальших протестів з приводу львівського побоїща. Більшість погодилася з думкою про необхідність розширювати мережу страйкових комітетів і готуватися до загального страйку. На засіданні було прийнято звернення такого змісту:

 

"До працюючого люду Львова та області!

Дорогі співвітчизники! 1 жовтня 1989 року ввечері каральні органи Львова перетворили святкове дійство, присвячене традиційному Дню міста, в криваве побоїще над абсолютно безневинними і безборонними людьми. Після подій 4 серпня 1988 року, 12 березня 1989 року з народом утретє повелись, як із безправними рабами.

 

3 жовтня 1989 року на багатьох підприємствах, в установах, навчальних закладах Львова відбувся двогодинний страйк-протест, який привів громадян міста до думки, що для оборони своїх прав, координації дій необхідно створити страйковий комітет. Його завдання – відстоювати права та інтереси робітників, боротися за соціальну справедливість, брати активну участь у вирішенні державно-політичних, економічних проблем, а в разі крайньої необхідності – оголошувати страйк.

 

У Львівський страйковий комітет уже ввійшли представники понад 30 заводських страйккомів, 25 страйккомів закладів і установ, 2 територіальних страйккоми Дрогобича та Трускавця, представники всіх незалежних громадських об'єднань і товариств.

 

Створюйте на всіх підприємствах, в установах, вузах страйкові комітети – дійовий орган захисту ваших прав!"

 

Розголос, що я збираю матеріали про побоїще 1 жовтня, став причиною ненастанних телефонних дзвінків від потерпілих і свідків цих подій. Упродовж кількох днів я не міг відлучитися від телефону. Закінчувалось одне повідомлення, тут же виникало інше. Люди дзвонили безперервно. Мусив кожного вислухати, бо в кожному повідомленні була важлива інформація. Про зібрані матеріали я мав доповісти 7 жовтня на засіданні громадської комісії. Ростислав Братунь повідомив, що у засіданні комісії візьмуть участь народні депутати СРСР.

 

Телефон. – Мені дали ваш телефон, хочу розповісти, як все відбувалося. Коли колона людей підійшла на вулицю Коперника, дорогу їй перегородив кордон міліції. Серед людей, що стояли в колоні, не було жодного замішання, був спокій, але той спокій тривав недовго, бо як тільки організувалася група людей, яка мала намір іти на переговори з представниками міліції, шеренга міліціонерів розступилась і несподівано виринув загін змопівців. Вони були в касках, з дубинками. Без попередження накинулися на людей і почали бити всіх підряд. Мені вдалося відбігти на край дороги. Коли вискочив на підвищення, почув за собою крик жінки: "Візьміть дітей!" Вона підсадила мені на те підвищення хлопця, приблизно років десять, і дівчинку – десь біля п'ятнадцяти років".

- Напишіть про все це і принесіть мені додому.

- Завтра принесу.

 

Телефон. – Хочу розповісти, що я бачила. Я їхала в трамваї. Зі мною була жінка з Канади. Ми бачили те побоїще, але я не побита.

- Розкажіть, що ви бачили?

- Біля головпоштамту трамвай зупинився. Двері відчинилися, ми мали виходити. Вийшла жінка з двома дітьми, на неї напали омонівці й почали бити. До трамваю хотів вскочити якийсь хлопець, його догнали і також почали бити. Хлопець таки вскочив у трамвай і двері зачинились. Омонівці стали лупцювати дубинками по трамваю, кричали до водія трамвая: "Бандитка! Туши свет!" Водій трамвая злякалась і загасила світло, що освітлює дорогу, а в трамваї ще світло було. Омонівець крикнув, щоб повністю вимкнула світло. Вона загасила, а я кажу до неї: "Дитино, увімкни світло, бо там убивають людей!" А сама вже сиджу і трушусь.

- А скільки трамвай міг стояти?

- Може, хвилин п'ять. Через вікна нічого не видно було, але ми чули неймовірний крик.

- У чому були одягнені омонівці?

- Одні були в міліцейській формі, а інші в сірій зеленкуватій формі.

- А котрі били?

- І ті, і ті били. Коли ще трамвай освітлював дорогу, видно було, як били жінку, як вхопили за коси і кинули до тротуару якусь дівчину.

- А ви могли б мені про це написати?

- Та чого ж не можу.

- Скажіть мені своє прізвище й адресу.

 

 

- Бришковська Ірина, адреса: Тургенєва, 76, квартира 38. Телефон 35-41-25.

- Напишіть про все, що ви розповіли, і принесіть завтра на 12 годину до Будинку архітектора. Там народні депутати СРСР будуть приймати скарги від населення про це побиття.

- Добре, принесу.

 

Телефон. – Моє прізвище Їжак Ярослав Євгенович. Я з 1954 року. Розумієте, я не ходив на експертизу, не хочу признаватися, бо будуть тягати по судах, а я маю отримати квартиру, можуть відмовити.

- Не вас, а тих, що вчинили побоїще, будуть тягати. Що з вами було?

- Задурно відлупили – та й усе. Маю синяки на плечах, на задниці, під ребрами.

- То прийдіть завтра на дванадцяту годину до Будинку архітектора. Там народні депутати Верховної Ради СРСР будуть збирати скарги від людей, які зазнали побиття 1 жовтня. Домовились?

- Не знаю, може, прийду. 

 

  

Телефон. – Пане Богдане, знайомий лікар мені розповів, що у лікарні лежить після побиття Козівчак Олександр Григорович – студент медінституту, 23 роки, забій хребта, гематома, забій лівої гомілки. Мешкає на вулиці Мечникова, 17, квартира 24, а в іншій палаті лежить Козівчак Галина Андріївна, 52 роки – мати того студента. У неї забій правої кисті.

- Ви сказали їм, щоб прийшли завтра на 12 годину?

- Так, я переказав через лікаря, але чи прийдуть – не знаю.

 

Телефон. – Моє прізвище Замрій – від слова "замріяти". Замрій Андрій Васильович, 60 років, вулиця Горького, 17, квартира 37. Синяки по всьому тілі.

- Прийдіть завтра до Будинку архітектора.

- Мені вже сказали. Прийду. 

 

 

Телефон. – Моє прізвище Семашова Ірина Іванівна, чоловік був росіянин. Того вечора біля 22 години я йшла по вулиці Коперника з двома малолітніми дітьми – Русланом і Людмилою (11 і 12 років). Не знаю, за що була побита. Били й кричали на мене: "Сука, націоналістка!" Господи, вони хоча б знали, хто був мій чоловік і хто мої діти! Ще треба розібратися в тому, чому мій чоловік загинув. Не знаю, у чому його звинувачував КГБ, але він закінчив життя самогубством. Працював старшим інженером. Порадьте, що мені робити.

- Послухайте, Ірино, мені вже чимало подали заяв, скарг, різних повідомлень з приводу побоїща 1 жовтня. Уже двічі розглядалося це питання в присутності народних депутатів СРСР. Вони пообіцяли, що про подію у Львові буде поінформований Горбачов.

- Є надія, що ті, хто завинив у побоїщі, будуть покарані, бо в іншому разі вони знову вчинять те саме і знову можуть постраждати мами і їхні діти. Якщо ви хочете допомогти в об'єктивному розслідуванні цієї справи, прошу описати все, як було – як били, що приказували. Адресуйте громадській комісії з розслідування подій першого жовтня.

- Я зараз на лікарняному після того побиття.

- А чи зверталися ви до судово-медичної експертизи?

- Так, у двох місцях – на вулиці Терешковій і в нашій поліклініці, щоб не казали, що я приватно знімала побої, що когось обійшла. Все зроблено так, як має бути.

 

Вся складність у тому, що вчора прокурор міста Львова Крикливець під час виступу в університеті заявив, що судово-медична експертиза дійсна тільки та, яка знята за дозволом прокуратури міста Львова.

- Хай він собі говорить, що хоче – то його справа. Я зверталася наступного дня до судово-медичної експертизи на вулиці Пекарській і мені сказали, що знімати побої не будуть, а з такими побоями йти до них ще раз я не мала сили, я падала, у мене відкрилася кровотеча – все це записано в медичній карточці. Я була на обстеженні в усіх лікарів, так що я йому рота закрию, якщо він такий мудрий. Хай би попробував п'ять годин сидіти під кабінетом.

- Чи можу я до вас приїхати? Скажіть свою адресу.

- Кульпарківська, 147, квартира 53. Мій телефон 64-16-66.

- Буду у вас завтра.

 

Телефон. – Пане Богдане! У п'ятницю поховано людину, яка першого жовтня пішла з хати і не повернулася. Його в середу з трупарні забрали діти. У нього був пробитий череп. Діти мешкають у Львові по вулиці Яровій, номер п'ятий чи сьомий – то особняк.

- Треба перевірити, бо в іншому випадку інформація буде працювати проти нас.

- Ще одна інформація. Микола Турчин, приблизно 50 років, з міста Нестерова побитий першого жовтня у Львові на вулиці Коперника. Його забрали в лікарню непритомного. Зараз допитують у райвідділі міліції.

 

  

- Також треба перевірити. Чи могли б ви взяти машину і приїхати до ме­не, щоб обговорити всі ці питання?

Добре, приїду.

 

Телефон. – Богдане, до тебе неможливо додзвонитися. То Кендзьор тебе турбує. Хочу розповісти, як я намагався потрапити з відеокамерою у військовий госпіталь, щоб взяти інтерв'ю у так званих потерпілих омонівців. Вийшли якісь два типи, кажу їм, що я представник громадської комісії з розслідування подій 1 жовтня, а вони мені:

- Мы без разрешения нашего руководства говорить с вами не будем!

 

Почали кричати: "Уберите камеру, уберите камеру!" – все це записано.

 

Повернулися й пішли. Вчора о 18-й я таки зустрівся з начальником госпіталю і він розповів, що до тих хлопців приходив начальник штабу їхньої частини і мав з ними розмову. Я собі так домислюю, що він їм категорично заборонив з ким-небудь зустрічатись і без їхнього відома давати якісь свідчення. У газеті "Вільна Україна" за шосте жовтня появилася дуже плутана інформація. Дають свідчення потерпілі – Алексєєв, Костюк і Мартинюк. Твердять, що були побиті на проспекті Леніна, біля ресторану "Москва". А вчора один із "потерпілих" заявив, що їх побито на вулиці Стефаника, біля головної пошти. Начальник госпіталю перегорнув історію хвороби – там записано час їхнього надходження. Усі троє потерпілих дали свідчення, що їх побили – дослівно "в районе 23-х часов на улице Стефаника". А той попередній, коли запитали, о котрії годині його побили, відповів, що "було світло і було темно" – то так здорово звучить у цьому записі.

- Коли зможеш до мене приїхати?

- Десь, мабуть, між другою і третьою.

- Будемо домагатись у командира і замполіта ЗМОП, щоб дали дозвіл у їхній присутності порозмовляти з потерпілим. Чекаю.

 

О 15-й прийшов Ярослав Кендзьор. Кажу йому, що маю телефон замполіта ЗМОП. Набираю номер. На іншому кінці проводу російською мовою:

- Не понимаю. Прошу говорить на русском языке!

-Это из общественной комиссии по расследованию событий первого октября. Есть ли у вас люди, которые пострадали первого октября, и как с ними можно встретиться, чтобы поговорить об этих событиях?

- Мы относимся к УВД Львовского облисполкома, обращайтесь к руководству.

- А с товарищем Мартыновым можно поговорить?

- С Мартыновым – пожалуйста. Его телефон 72-69-24 . Он, кстати, на месте.

- Алло, Юрий Яковлевич, к вам обращаются члены общественной комиссии по расследованию событий первого октября. Мы были уже во многих инстанциях, а теперь решили поговорить с вами, поскольку вы начальник специального подразделения...

(Перебиває). Как ваша фамилия?

- Моя фамилия Горынь Богдан Николаевич.

- А что это за общественная комиссия?

- Общественная комиссия по расследованию событий первого октября. Создана по согласию Львовского обкома партии, облисполкома, облпрокуратуры. О создании этой комиссии поинформированы прокурор области товарищ Изосимов и прокурор Львова товарищ Крикливец. Поскольку мы начали собирать материалы о пострадавших не только со стороны общественности, но и со стороны ОМОН, хотели бы с вами встретиться.

- Вы решили, что я скажу "да"?

- Поскольку вы руководите...

- Я не руковожу, Богдан Николаевич, я командую. Есть областное руководство – разговаривайте с ними. Если они дадут согласие, тогда – пожалуйста. У меня есть устав, есть погоны, я солдат. Поэтому по всем вопросам обращайтесь к руководству.

- К начальнику УВД Попову?

- Да, только к начальнику управления.

- Юрий Яковлевич, мы хотели бы узнать элементарные вещи: сколько пострадало ваших людей, хотели бы с ними встретиться.

- Да я даже на территорию никого из вас не пущу, пока не будет разрешения. У меня же караульная служба.

- Мы могли бы встретиться за пределами вашей территории. Сегодня у нас в девятнадцать часов заседание Народного Руха. Будет обсуждаться вопрос о событиях 1 октября. Так что приглашаем вас на заседание – лично.

- Говорите – лично. Мне уже так все это надоело. Уже десять месяцев ни одного выходного не имею. Я бы на все это плюнул и уехал куда-нибудь на рыбалку. Все наши люди не имеют выходных, все они в нервном напряжении.

- Но как-то надо содействовать общественной комиссии, а то ходим по заколдованному кругу.

- Вы поняли меня? Я устал от этих разговоров, от всего, потому что уже больше ни к кому нет веры.

- Юрий Яковлевич, все это словоблудие, оно ни к чему хорошему не приведет. Была встреча в обкоме партии с Погребняком. Будет встреча с народными депутатами Верховного Совета СССР. Так что вопрос рассматривается на высоком уровне. 150 бойцов ОМОНА и 50 – шестой роты находятся под вашим непосредственным командованием и вам придется отвечать за события 1 октября.

- Богдан Николаевич, поймите – приезжает проверяющий из министерства и то идет к начальнику управления и спрашивает разрешения, можно ли ему встретиться с командиром подразделения.

- Неужели я должен с генерал-майором Поповым к вам ехать?

- Нет, зачем. У него есть телефон, достаточно телефонного распоряжения. Я все время на телефоне – не на одном, так на другом. Поэтому прошу все вопросы решить с начальством, пускай дают команду. Давайте не будем говорить на повышенных тонах. Вы разговариваете с человеком в погонах, который в армии, без моего разрешения вы в воинское подразделение не пройдете. Поэтому, если будет команда начальства на встречу и беседу, тогда – пожалуйста.

- А чтоб снимать на видеокамеру – тоже нужно разрешение?

- Разве я позволю, чтобы кто-то снимал меня на видео?

- Если будет разрешение, то как не позволите?

- Я юрист. Меня надо спросить, хочу ли я, чтобы меня снимали на видео. Тем более, что мне не нравится, когда меня снимают.

- Нам остается удовлетвориться устной портретной характеристикой: Мартынов – спортивно подтянутый, с черными усиками и т. д.

- У вас єсть фото?

- Не только фото, Юрий Яковлевич. Надеюсь, мы еще встретимся. Буду непосредственно с Поповым разговаривать.

- Знаете, что я вам скажу? Попов постоянно говорит, что он в командировке, он все делает, чтобы увильнуть от встречи, все делает, чтобы такой встречи не было. Я не против с вами встретиться, если будет команда. Думаю, мы найдем общий язык.

- В таком случае – до свидания.

 

- Отак, Славку, нічого не вийшло з мого задуму. Даремно я тебе потурбував!

- Головне зібрати докази, факти, а тоді вони самі будуть проситися на розмову, щоб виправдати себе.

- Гаразд, дзвони, якщо будуть новини.

 

Телефон. – Це Марія Григорівна. Хочу вам докладно розповісти, як все було.

- Сьогодні до Львова приїжджають народні депутати, то краще було б, якщо б ви все докладно описали. З приводу подій 1 жовтня уже виступали Борис Олійник і Володимир Яворівський. Можливо, що я з ними буду бачитися, бо на сьогодні запланована зустріч громадської комісії з народними депутатами. Тому конче потрібно, щоб ви докладно описали все, що бачили.

- Добре, прийду о четвертій годині зі школи і напишу.

- На якій вулиці ви мешкаєте?

- На Устияновича.

- У такому разі вам близько до Будинку архітектора. До зустрічі!

 

Телефон. – У лікарні, що на вулиці Топольній, лежать люди у дуже тяжкому стані. Усі потрапили туди після першого жовтня. Мені принесли записку, люди просять, щоб їм дали допомогу, бо лікарі на них не звертають увагу, не рятують.

- А скільки там є таких людей?

- Записку передала медсестра. Скільки там лежить людей після побиття – вона не знає. Сказала, що є кілька людей у критичному стані. Лікарям заборонили говорити, скільки є і хто є – тримають це у таємниці. Потерпілі лежать у двох відділах – нейрохірургії і травматології. Я завтра буду в лікарні, щось дізнаюся.

 

Невідомій мені медсестрі, що передала записку, вдалося скласти список травмованих 1 жовтня, що перебували в лікарні на вулиці Топольній у Львові. Отже, крім осіб, що зголосилися першими, список потерпілих поповнився новими іменами.

1. Ляховський Ігор Олексійович, 25 років, вул. Орджонікідзе, 19, кв. 3. Місце праці: кооператив "Сигнал", автослюсар.

2. Митка Роман Миколайович, 49 років, вул. Широка, 82, кв. 32. Місце праці: ВО "Електрон", заточник.

3. Заставська Софія Петрівна, 54 роки, вул. Димитрова, 45, кв. 192. Інвалід II гр.

4. Задорожний Степан Степанович, 36 років, вул. Медова, 1, кв. 1. Місце праці: культурно-освітнє училище, викладач історії.

5. Тарнавська Віра Миронівна, 18 років, вул. М. Рибалко, 43, кв. 32. Місце праці: ательє, вул. Краківська, 1, кравчиня.

6. Бойко Марія Дмитрівна, 60 років, вул. Грінченка, 4, кв. 11. Пенсіонерка.

7. Петрик Олег Михайлович, 41 рік, вул. Шевченка, 104. Тимчасово не працює.

8. Солук Олег Павлович, 37 років, вул. Піскова, 5, кв. 2. Робітник.

9. Локицький Артур Петрович, 37 років, вул. Вірменська, 35, кв. 5. Місце праці: "Юність", машиніст-оператор.

10. Баран Степан Васильович, 44 роки, вул. Кутузова, 17, кім. 10 (гуртожиток). Праця: політехнічний інститут, художник.

11. Козій Роман Володимирович, 29 років, вул. Художня, 3, кв. 12. Місце праці: фірма "Новінтех".

12. Гула Йосиф Степанович, 22 роки, вул. Пересади, 69, кв. 94. Місце праці: кооператив "Чугайстер", столяр.

13. Радловська Анастасія Онуфріївна, 71 рік, вул. Мучна, 58, кв. 1. Пенсіонер.

14. Мартинова Галина Андріївна, 20 років, Яворівський район, село Бунів. Місце праці: меблевий комбінат, сушильниця.

15. Ханас Володимир Іванович, 27 років, вул. Вешкамовича, 3, кв. 48. Місце праці: СШ № 80, вчитель.

16. Бродило Ілля Андрійович, 60 років, смт. Винники, вул Ціолковського, 50. Пенсіонер.

17. Матвіїшин Адам Антонович, 66 років, вул. Кульпарківська, 117, кв. 95. Місце праці: готель "Львів", швейцар.

18. Пундак Андрій Антонович, 34 роки, вул. Тичини, 11, кв. 56. Тимчасово не працює.

19. Краєвський Ярослав Клементійович, 54 роки, вул. Івана Франка, 155, кв. 3. Місце праці: "Прикарпатпромарматура", інженер.

20. Горак Володимир Степанович, вул. Театральна, 10, кв. 6. Місце праці: Львівторгреклама, столяр.

21. Жина Богдан Михайлович, 29 років, вул. Червонофлотська, 7, кв. 2. Місце праці: Інститут "Гіпроводгосп", інженер.

 

Складений список травмованих наводить на думку, що складений він на основі історій хвороби людей, які потрапили в лікарню вночі 1 жовтня. Вада цього списку в тому, що не зазначено, з якими травмами потрапили ці люди в лікарню. На щастя, журналісти Ярослав Кендзьор і Борис Козловський зняли документальні відеофільми, героями якого стали травмовані 1 жовтня люди. Побиті спини, голови, травмовані руки і ноги – переконливий доказ результатів побоїща.

 

"7 жовтня відбулося розширене засідання громадської комісії з розслідування побоїща 1 жовтня. У засіданні взяли участь Нестор Гнатів, Орест Влох, Євген Гринів, Бенсіон Котлик, Віктор Фурманов, Богдан Горинь, Ярослав Кендзьор, Борис Козловський, а також народні депутати ВР СРСР Юрій Сорочик, Іван Вакарчук, Віктор Ноздря із Севастополя і Валентин Карасьов із Краматорська. Учасники засідання заслухали багатьох свідків та потерпілих, які підтвердили, що колона мирних демонстрантів не давала жодних підстав для нападу на неї озброєних загонів ЗМОП. "Перед присутніми виступив працівник львівського телебачення Борис Козловський, який розповів що 4 жовтня він зняв фільм про побоїще для показу його в одній з інформаційних телепрограм. Проте наступного дня керівництво телестудії було викликане в обком парти і 1-й секретар обкому Яків Погребняк у брутальній формі заборонив демонстрацію фільму. Член громадської комісії Ярослав Кендзьор повідомив, що міліція та прокуратура перешкоджають представникам комісії вести розслідування і не дають можливості зустрітися з міліціонерами, яких за словами прокурора Ізосімова, буцімто було травмовано під час побоїща. За останніми даними громадської комісії з розслідування масового побиття людей, 1 жовтня понад 40 львів'ян одержали серйозні травми, троє з них лежать у лікарнях, це Роман Оприск, Галина Мартинова та Ігор Гарбар. Серед травмованих є багато людей похилого віку, а також школярі" (Інформатор-45. – Щотижнева хроніка пресової служби УГС – 1989, – 10 жовтня).

 

Телефон. – Богдане Миколайовичу, то Петро Кагуй з Києва. 8 жовтня після ювілейного вечора Дмитра Павличка люди пішли на площу Жовтневої революції. Там співали українських пісень, було кілька національних прапорів. Десь о 21,15 на них накинувся підрозділ ОМОН. 12 осіб затримано й притягнуто до адміністративної відповідальності – штрафи різних розмірів. Інкримінували організацію і участь у несанкціонованому мітингу.

- Скільки людей могло бути на площі?

- Важко сказати, можливо, півтори-дві тисячі, бо площа постійно заповнена людьми.

- То дуже важлива інформація. Дякую, Петре! На цьому все, бо час дорогий. На все добре!

 

Телефон. – Богдане, то Кендзьор. Маєш можливість вислухати?

- Говори.

- Так звані правоохоронні органи влаштували зустріч з громадськістю. Доповідав підполковник Дорохов, розповідав про стан злочинності. Скаржився, що працюють у складних умовах, без вихідних, по 14-16 годин на добу, а громадськість не допомагає, не створює народних дружин і т. д. А потім перейшов до справ, пов'язаних із суспільно-політичною ситуацією у місті Львові. Виступав російською мовою, сказав, що, на превеликий жаль, ОМОН який створений для боротьби із злочинністю, не може використовуватися за прямим призначенням у зв'язку з ситуацією, що склалась у місті, нападав на неформалів, зокрема на УГС.

 

Під кінець сказав, що, мабуть, йому будуть опонувати товариші з громадської комісії. Коли я побачив, що багато людей починають розходитися, що та балаканина вже не цікава, звернувся до ведучого тих зборів – секретаря партійної організації, щоб дав мені слово як члену громадської комісії для спростування деяких тверджень доповідача. Я говорив приблизно в такому плані, як ми з тобою вели розмову під час зустрічі з народними депутатами СРСР 7 жовтня. Ті, що сиділи в перших рядах, на мене сичали, вигукували: "Это демагогия!", але я на це не зважав, сказав, що дух Щербицького на Україні присутній, незважаючи на зміну політичного керівництва, доказом чого є події 1 жовтня. Головне моє завдання було довести, що доповідач подав неправдиву інформацію. У першій колоні було всього 150-200 осіб, а не тисяча, як про це сказав доповідач. Це підтвердив на зустрічі в університеті замполіт міського управління міліції товариш Мураховський. Наступна колона пішла з'ясувати обставини. Її свідомо загнали у підготовлену пастку на вулиці Коперника і там без попередження на неї напали ОМОН і шоста рота. Почалося криваве дійство, результат якого ви зараз побачите на екрані, – закінчив я свій виступ і включив відео.

- Богдане, коли люди побачили відеозапис із зображенням потерпілих, усі були шоковані. Фільм зробив набагато більше враження, ніж моя розповідь. Було ясно, що підполковник потерпів повне фіаско.

- Вітаю тебе з таким успіхом і хочу повідомити про запевнення голови міської ради Богдана Котика, що мітинг 15 жовтня ніхто не буде розганяти, отже, мітинг можна вважати санкціонованим. Треба широко обдзвонити людей.

- Де і о котрій годині?

- Біля університету о чотирнадцятій. Мені доведеться звітувати про роботу громадської комісії. Матеріалу достатньо, головне – форма подачі. Треба щоб виступили й інші члени комісії, а не тільки я один. Продумай свій виступ, тобі є що сказати. Отже, Нестор Гнатів, ти, я – вже маємо три виступи. На цей раз мусимо їх доконати фактами.

- Я забув тобі сказати, що коли полковник міліції (він прийшов послухати і стояв збоку) подивився фільм, то також був шокований. Підійшов до мене і каже: "Да, конечно, материал сильный, его нужно в прокуратуру отдать".

- Не забудь сказати про це на мітингу. Будь здоров!

 

Телефон. – Послухайте інформацію, яка надійшла два дні тому в усі організації, установи та підприємства нашого району: "16-го октября в 15.00 в Красноармейском райисполкоме состоится совещание совета директоров по вопросу выделения средств на содержание дополнительного штата работников РОВД. Явка обязательна".

 

Чудо, а не телеграма. Вони вважають, що мало били по наших спинах, а тому збільшуватимуть штати. Унікальна інформація! Дякую!

 

Телефон. – Звоню из Тбилиси. Меня просили передать вам тревожную весть: 13 октября в автомобильной катастрофе погиб Мераб Костава.

- Расскажите подробнее все, что вам известно.

- Это было так. 13-го ночью Костава с женой откуда-то возвращались – я точно не знаю. Общая версия такова, что они ехали ночью и на большой скорости. За рулем была жена Коставы.

- Это огромная утрата не только для Грузии, но и для всех народов, которые ведут борьбу за свободу и независимость. Примите мое глубокое искреннее сочувствие.

- Да, это огромная утрата. Прошу передать эту печальную весть своим друзьям.

 

Ця трагічна новина мене приголомшила. Важко було повірити у випадковість, тим паче, що тих дорожніх автокатастроф уже чимало. Національно-визвольний рух Грузії втратив свого лідера. Немає людини рівної Мерабу Коставі! Страшний удар! У моїй пам'яті зберігся образ Костави, який на кілька днів зупинився на моєму помешканні, коли у червні 1988-го прибув до Львова для участі у нараді представників національно-визвольних рухів народів СРСР. Остання зустріч – у серпні 1989-го на міжнародній конференції на тему "Пакт Ріббентропа-Молотова і його наслідки", яка проходила в Ризі. Важко примиритися з думкою, що більше ніколи з ним не зустрінуся! Важко повірити у випадковість цієї катастрофи.

 

Мераб Костава – провідний діяч грузинського національно-визвольного руху, національний герой Грузії. За фахом – музикант, за станом душі – поет, за покликом серця – патріот-інакодумець. Народився він 26 травня 1939 року в патріотичній родині у Тбілісі, в якій розуміли усю згубність для національного буття Грузії від її перебування у складі СРСР. Дід М. Костави по материнській лінії відомий громадський діяч та вчитель. Дядько по батьковій лінії – відомий актор та політв'язень.

 

Тому не дивно, що Мераб разом зі своїм приятелем Звіадом Гамсахурдією (згодом першим президентом незалежної Грузії, що був усунутий 1992 року від влади внаслідок державного перевороту та загинув у 1993-му за загадкових обставин) в 1954 році заснували підпільну молодіжну організацію "Горгасліані", яка ставила цілком "дорослі" політичні питання, – захист прав людини та національне визволення. За цей намір Мераб Костава й Звіад Гамсахурдія разом з іншими членами організації в 1956-му були засуджені за "антирадянську" діяльність. Їм інкримінували поширення антикомуністичної літератури і таких само заяв. В ув'язненні він перебував 2 роки.

 

Після виходу на волю Мераб Костава в 1962 році закінчив Тбіліську державну консерваторію. До часу другого ув'язнення в 1977-му працював учителем в одній з музичних шкіл Тбілісі, проте не полишав громадської правозахисної діяльності. У час брежнєвських репресій знов, разом з приятелем та однодумцем Звіадом Гамсахурдією, у 1973 році заснував ініціативну групу захисту людських прав. У 1975 році став членом Міжнародної амністії. У 1976-му був співзасновником Грузинської гельсінської групи. У наступному році грузинська група була заарештована. М. Костава відмовився писати запропоноване КГБ покаяння, а відтак був засуджений на багатолітнє тюремне ув'язнення.

 

Карався у Сибіру. Як тоді широко "практикувалося", під приводом "порушення режиму" йому двічі збільшували термін перебування за ґратами. Вийшов він на свободу лише 1987 року в числі останніх політв'язнів в СРСР. У час ув'язнення – в 1978 році Сенат США висував кандидатури його та його побратима З. Гамсахурдії на здобуття Нобелівської премії миру.

 

Вийшовши на волю, М. Костава став працювати в журналі "Грузинська мова і література в школі" і знову включився у дисидентську діяльність, став працювати у відновленій Грузинській гельсінкській групі, будучи, як і до ув'язнення, одним з її керівників. Водночас брав участь у самвидавничому русі. Був одним зі співвидавців позацензурного видання "Золоте руно".

 

У 1989 році група розрослася та трансформувалася у Грузинську гельсінкську спілку, яка, збираючи велелюдні мітинги, відверто ставила питання про державну незалежність Грузії. Влада як могла протидіяла цим домаганням. Кульмінацією дій реваншистів став розгін саперними лопатками 9 квітня 1989 року 60-тисячної мирної демонстрації, яка домагалася незалежності Грузії. І для увічнення цієї трагедії Днем проголошення державної незалежності Грузії 1991 року було обрано саме 9 квітня. А 9 квітня 1989 року влада намагалася перекинути відповідальність за трагедію, яка шокувала весь світ, на опозицію, зокрема на головного організатора сидячої маніфестації жінок – на Мераба Коставу. Він втретє потрапляє до в'язниці. Однак під впливом активізації суспільних настроїв після 45 діб утримання за ґратами влада змушена була випустити його на волю.

 

М. Костава ще активніше включається у вир політичної роботи. Він налагоджує тісні особисті контакти з українськими дисидентами, зокрема з Богданом і Михайлом Горинями, з Вячеславом Чорноволом. Дуже тісні контакти у нього були з московським правозахисником Андрієм Сахаровим. Почався його новий високий злет вже як політика. Називали його найімовірнішим кандидатом на посаду президента незалежної Грузії.

 

У п'ятницю 13 жовтня 1989 року Мераб Костава разом із дружиною та ще одним активним учасником грузинського національно-визвольного руху – 34-річним Зурабом Чавчавадзе при загадкових обставинах загинули в автокатастрофі неподалік села Боріті Харагаульського району. Проте в офіційну версію автокатастрофи його рідні, друзі й прихильники не вірять. Вони впевнені, що це було політичне вбивство.

 

І хоч Мераб Костава ані дня не був при владі, проте для грузинів він став національним героєм (визнаним на лише народом, а й владою). Його тіло спочиває у славетному пантеоні великих постатей Грузії на горі Мтацмінда у Тбілісі. Його іменем нині називають вулиці, громадські рухи. До його могили приходять ті, хто хоче зарядитися високим духом свободи. Тим паче, що М. Костава був не лише громадським діячем і політиком, а й знаковим письменником, науковцем, релігійним діячем.

 

Був він одним із засновників Товариства святого Іллі Праведника. У його творчому доробку вірші, філософські, театральні, літературні есе. Перекладав твори відомих філософів. За літературну діяльність М. Костава, незважаючи на участь у дисидентському русі, отримав премію Спілки письменників та престижну в Грузії премію ім. Давида Агмашенебелі.

 

Телефон. – Це із секретаріату Руху. 21 жовтня о 10-й годині відбудеться сесія Великої ради Руху – спільне засідання ради колегії, ради представників і ради національних меншин. Збір у Спілці письменників України, вулиця Орджонікідзе, 2, о 9.45.

 

Про побоїще 1 жовтня у Львові я розмовляв по телефону з братом Михайлом. На його думку, львівським подіям необхідно надати якнайширшого розголосу. Запропонував мені підготувати на сесію Великої ради Руху доповідь про нову хвилю репресій в Україні. Сказав, що на другу половину жовтня секретаріат Руху запланував у Києві ряд заходів – "жовтень обіцяє бути гарячим", просив прислати до Києва людей. Я запросив його взяти участь у мітингу, запланованому на 15 жовтня. Обіцяв приїхати.

 

Як і можна було передбачити, заплановані секретаріатом Народного Руху акції стали окремою темою для аналізу у відповідних структурах КГБ. На адресу ЦК Компартії України була підготовлена доповідна записка, в якій наведено перелік акцій, запланованих секретаріатом Руху.

 

                                                               "Секретно

                                                               Комитет государственной

                                                               безопасности Украинской ССР

                                                               13 октября 1989 года

                                                               Центральный комитет

                                                               Компартии Украины

 

По имеющимся данным, УХС, УНДЛ и другие неформальные объединения накануне и в день открытия сессии Верховного Совета УССР планируют провести ряд акций с целью оказания давления на депутатов и побуждения их к принятию альтернативного закона о выборах и внесению в проект закона о языках в Украинской ССР изменений, которые, по мнению лидеров названных формирований, должны способствовать "скорейшей украинизации и повышению национального самосознания населения республики", формированию на этой основе националистических настроений и тенденций.

 

Секретариатом НРУ по инициативе одного из его руководителей – активиста УХС М. Горыня принято решение о проведении 15 октября в областях республики митингов по обсуждению проектов указанных законов, 22 октября – аналогичного "всеукраинского" митинга в Киеве с участием представителей всех областей, а 25 октября – пикетирования у здания Президиума Верховного Совета УССР.

 

На планируемых митингах будут предприняты попытки обвинить правоохранительные органы в нарушении прав советских граждан и возложить на них ответственность за имевшие место инциденты во время пресечения антиобщественных экстремистских и националистических элементов во Львове (1 октября) и Киеве (8 октября).

 

Заместитель Председателя Комитета                                                                          Ю. Евтушенко".

(ГДА СБУ. – Ф. 1. – Оп. 19 (1993).– Спр. 3).

 

У верхній частині аркуша від руки зроблено настанову:

 

"Ознакомить секретарей ЦК т.т. Кравчука Л. М., Стрелу Н. Ф., Чумака А. С. (підпис) 14.10.89".

 

Тим часом у зв'язку зі зволіканням влади покарати винних у побоїщі 1 жовтня напруга у Львові досягла найвищого рівня кипіння: ряд підприємств готові були вдатися до страйку. Резонанс про події 1 жовтня вийшов за межі області та республіки, радіо "Свобода" регулярно інформувало про розслідування цієї справи. Депутати Верховної Ради СРСР – Ростислав Братунь та інші – підняли це питання на сесії ВР СРСР у Москві.

 

Як я і передбачав, адвокат Нестор Гнатів відсторонився від розслідування побоїща 1 жовтня, тому довелося покладатися тільки на власну ініціативу. Необхідно було написати аргументований виступ і зачитати його на мітингу 15 жовтня. На щастя, мені вдалося зібрати незаперечні докази злочинного побиття людей. У мене були свідчення одного зі змопівців, що брали участь у побитті.

 

Сміливець розповів про вручення нагород змопівцям за вчинене побоїще.

 

"1. Після подій 1 жовтня в загоні за прекрасну роботу з розгону людей було відмічено близько 80 чоловік. Винагороди були трьох видів: цінні подарунки, підвищення у званні, грошові премії в розмірі 20 карбованців.

2. За 11 днів після 1 жовтня заяви про звільнення із загону міліції спеціального призначення подали близько 20 чоловік. Також приблизно 20 чоловік звернулися з проханням про переведення на попереднє місце роботи. Як відомо, загін був створений наказовим порядком зведення з різних райвідділів міліції людей, які відрізнялись або дуже "коректною" поведінкою, або, які колись займалися спортом. Є прогноз, що за 2-3 місяці зі всіх членів ЗМОП залишиться чоловік 40-50.

3. 11 жовтня була проведена спроба, можна сказати, у формі бесіди, де було намагання командування покласти в лікарню одного або декількох бійців загону. Проте більшої травми, як подряпаний ніс, не знайшли. Також передали в прокуратуру каску одного члена ЗМОП, де було тріснуте захисне шкло. Сам змопівець не був пошкоджений, тому довести, що шкло йому розбили саме під час розгону, немає підстав.

4. Одним з найефективніших методів захисту від загонів поліції, яка проводить розгони на Заході, є прийом, коли мітингуючі або демонстранти при відчутті, що зараз будуть розганяти, всі разом сідають на землю, тим самим підкреслюючи незаконну роль поліції. Це відіграє також велику психологічну дію і на поліцію. Може, якщо обдумати всі "за" і "проти", взяти цей прийом і вам".

 

Я вирішив скористатися з такої нагоди і написав для змопівця ряд запитань, на які він дав розгорнуті відповіді. Хочу без перебільшення зазначити, що "Інтерв'ю з членом Загону міліції особливого призначення (ЗМОП)" – унікальний документ часу.

 

   

"Запитання. Які сили було стягнуто до Львова?

Відповідь. 29, 30 вересня і 1 жовтня було стягнуто всі сили УВС Львівської області для, принаймні так було сказано, охорони правопорядку при проведенні концерту групи "Червона рута" на стадіоні "Дружба". Також був задіяний оперативний полк внутрішніх військ, що знаходиться по вул. Стрийській. Велику ставку робило начальство Львівського УВС на дані сили, щоб у мінімальній кількості пропустити людей з жовто-блакитними прапорами. Атмосфера, яка була створена в цей час, наводила на думку, що планується проведення якоїсь операції.

Запитання. З якого дня ввели готовність?

Відповідь. Готовність по всій Україні була введена після обрання першого секретаря ЦК КПУ України.

Запитання. Хто командир твого загону? Скільки чоловік? Скільки місцевих?

Відповідь. Командир загону міліції особливого призначення підполковник міліції Юрій Якович Мартинов. Склад загону по штату – 150 чоловік, а також шостої роти – 50. Після об'єднання шостої роти зі ЗМОП багато бійців були невдоволені й звільнилися. Склад шостої роти зараз становить 40 чоловік. Першого жовтня було задіяно разом приблизно 140. Скільки львів'ян у складі ЗМОП точно сказати не можу, приблизно 50 чоловік – більшість із сіл Львівської області, майже всі вони проживають у гуртожитку й тільки дуже малий процент (5%) доїздить.

Запитання. Які інструкції були на неділю і безпосередньо на розгін людей о 22 годині вечора?

Відповідь. Конкретних інструкцій на неділю нам не давали, ми прийшли на службу і переодягнулись у польову форму. Начальство переважно ставить нас перед фактом, а про планування якоїсь акції нас не повідомляють. Щоправда, була створена атмосфера чогось надзвичайного, але мені здається, що вони самі ще не знали, коли це може статись.

Запитання. Де знаходився твій загін із самого ранку й чи був якийсь інцидент з його участю? Твої відомості про інші інциденти того дня, з чого вони виникали, яка роль в цьому національної символіки?

Відповідь. Ми прибули на службу об 11 годині 1 жовтня, одягнули спецодяг і перебували в резерві. О 12 годині була дана тривога і весь склад шостої роти, 4 і 5 взводи ЗМОПу виїхали до міського комітету партії на пл. Ринок, там відтісняли натовп людей, які нібито хотіли зняти червоні прапори і замінити їх на синьо-жовті. Під час цієї операції ніхто не був заарештований.

Запитання. Як поводилося начальство до і після розгону? Чи були висловлені особливо "активним" подяки та інші нагороди?

Відповідь. Командир ЗМОП підполковник Мартинов Юрій Якович після прибуття на вулицю Миру, 1, де знаходиться УВС міста, вишикував ЗМОП разом із шостою ротою і ми вирушили по вулиці Коперника вниз до колони людей, яку зупинив навчальний центр міліції, що на вулиці Кривоноса. Про те, що відбудеться щось дуже серйозне, можна було лише здогадуватись, бо на стадіоні "Дружба" до нас підходив начальник УВС Львівської області генерал-майор Попов В. Г. і підбадьорював нас в такому плані, що вже недовго залишилось терпіти. Коли після розгону повернулись на базу, було проведено аналіз роботи. Ю. Я. Мартинов висловив усім подяку і заявив, що роботу ЗМОП провів правильно.

Запитання. Чи брали участь у побитті людей офіцери?

Відповідь. Хочу перерахувати склад офіцерів ЗМОП і шостої роти, які брали участь в розгоні людей на вулиці Коперника: капітан Дмитрієв – 1 взвод; лейтенант Лучинський – 3 взвод; лейтенант Петрів – 4 взвод; лейтенант Михайлов – 5 взвод; лейтенант Сазоненко подавав команди по мегафону, молодший лейтенант Костецький виконував роль фотографа, брали участь також лейтенант Кизалов, ст. лейтенант Зрібнєв, капітан Пурий. Я бачив, як били людей і офіцери райвідділів міліції Стрия, Радехова та інших районних центрів, через те, що вони були разом з навчальним центром.

Запитання. Як проходила вся операція по розгону в деталях?

Відповідь. Тактичний план операції був такий. Колона людей стояла на вулиці Коперника навпроти кількох рядів міліції з навчального корпусу, що по вул. Кривоноса. Після наказу Мартинова ми вирушили вниз по вулиці Коперника. Коли зблизились із заслоном міліції навчального центру, їм тут же був поданий наказ зробити коридор, яким перші шеренги ЗМОП увірвалися в колону людей. Це викликало величезний шок у людей і всі почали розбігатися в різні сторони. Хто залишався на місці, відразу ж падав від ударів, якщо не міг втекти. Ця акція викликала сильну паніку, люди падали, наштовхуючись одне на одного. ЗМОП разом з шостою ротою ланцюгом дійшов до перехресть вулиць Коперника і Стефаника. Тих людей, які вбігли в трамвай, змопівці не били, але були випадки, коли били кийками по висунутих через вікна трамвая руках. Били також людей, які заховались біля дерев. Палиці застосовувались до всіх – старих, молодих, а навіть до жінок. Після того, як посипались удари змопівців, у нас полетіли каміння і пляшки. Зі сторони ЗМОП і шостої роти потерпілих майже не було. Комусь попав камінь по носі, одна цегла розбилась об бронежилет лейтенанта Лучинського. Після розгону нам була дана команда вишикуватися в колону і повернутись назад на вулицю Миру, 1. Коли повертались, то бачив картину побиття трьома бійцями ЗМОП якогось чоловіка – били жорстоко і довго, поки він не залишився лежати без рухів, деякі офіцери кинулись, щоб зупинити їх. Після цього змопівці стали в колону і ніби нічого не було.

 

Після закінчення акції третій і перший взводи ЗМОП на двох машинах ЗІЛ-130 і УАЗ з'їхали вниз, пустили поперед себе машини і пройшлися вздовж вулиці Стефаника біля Головпоштамту, повернули на вулицю Жовтневу, пройшли по ній 100 метрів, сіли в машини і повернулись на Миру, 1.

 

Запитання. Чим можна пояснити таку велику кількість потерпілих людей, які стояли в колоні? Як пояснити жорстокість зі сторони бійців ЗМОП? Адже 12 березня людей було набагато більше, але потерпілих фізично набагато мен­ше? Хто з офіцерів показував "приклад"?

Відповідь. Якщо порівняти події 12 березня і 1 жовтня, то існують дві істотні відмінності. 12 березня була дана команда застосувати тактику "витіснення". А 1 жовтня дали наказ увести в дію засоби активної оборони ПР-73 ("палка резиновая"). До речі, існує інструкція щодо застосування засобів спецпризначення. Тут прямі запитання можна було б задати підполковнику Рєзнику, начальнику кадрів. Я бачив інструкцію, в якій Рєзник давав вказівки провести заліки у всіх органах УВС Львівської області із застосування ПР-73 і наручників. В тій інструкції зазначено, що ПР-73 заборонено: проти жінок, якщо з їхнього боку немає нападу; малолітніх дітей; інвалідів. Заборонено наносити удари по голові, шиї і навіть вже без інструкції говорили, щоб не застосовувати удари ПР-73 по грудній клітці. Особливістю нанесення удару палицею є виникнення сильних крововиливів. Величезна кількість потерпілих пояснюється тим, що в загоні зібрано людей морально деґрадованих і жорстокість для них є нормальним станом. Але навіть ті, яких можна назвати "порядними", попали в шок і отримали "звіриний інстинкт". Величезну роль в цьому відіграв особистий приклад офіцерів. А ще серед ЗМОП і шостої роти не було порядку й дисципліни. Були випадки, коли били своїх, так, був побитий міліціонер із навчального центру, навіть смішно признатись, що серед ЗМОП були випадки, коли дістали один від одного, бо була суцільна темрява. І ще можна пояснити жорстокість тим, що коли відбувається якась політична подія, ми знаходимось у резерві. Практично немає вихідних, начальство постійно страхується нами. І напевно, все це вилилось у ту жорстокість проти людей, про яку мене запитано. Безперервні збори, тривоги, виїзди перетворюють людину в тупе створіння.

Запитання. Від кого і в якій формі прозвучав наказ, щоб атакувати народ?

Відповідь. Точно назвати, від кого прозвучав наказ, не можу, бо не знаю, але, на мою думку, – від генерала Попова і полковника Шабаєва. До речі, коли ми були на стадіоні, я дізнався, що разом з Поповим є людина з Києва, напевно, був хтось із міністерства внутрішніх справ республіки. Також мені добре відомо, що до Львова 26-27 вересня приїздив із Москви замміністра МВС СРСР. Прізвища його не пам'ятаю, але пригадую, що починалось на А (може, Аленькинов). 27, 28-го ми почали проводити показуху, щоб показатись нашому шановному гостеві. Також була проведена серед офіцерів (вищих) політуправлінь колегія, але що там обговорювалось – мені не відомо. Часто приїжджали до нас гості з Києва у вересні і в жовтні. Постійно були на вищому рівні наради і колегії.

Запитання. Чи були побиті спецзагоном звичайні міліціонери? По можливості опиши ці факти.

Відповідь. На це запитання я вже дав відповідь.

Запитання. Опиши всі бачені факти насильства, жорстокості до людей, що робили з людьми, які залишались лежати на асфальті? Чи був наказ арештовувати? Якщо так, то скільки було затриманих?

Відповідь. Наскільки мені відомо, заарештованих в цей день не було. Чомусь навчальний центр, який мав привозити затриманих, навіть відпустили.

Запитання. Чи був опір народу? Опиши всі відомі факти. Чи бачив хоч один випадок, щоб члену спецзагону були нанесені тілесні ушкодження? Опиши всю амуніцію спецзагону.

Відповідь. Опору народу практично не було, тому що всі були шоковані тим, що сталось. Каміння і пляшки полетіли після того, як ми врізались у людей. Кількість їх дуже незначна, щоб говорити про якийсь опір. Одяг змопівця такий, що убезпечує від будь-яких травм. Він складається з польової форми (сірої), чорного берета і каски, ПР-73, а також наручники, чоботи, які шнуруються, бронежилети (двох типів: легкий – 3 кг і важкий – 10,5 кг), також щити, протигаз. Поки що не видали балонів з газом "Черемуха-10".

Запитання. Чи був даний дозвіл бити всіх підряд, не розбираючи віку і статі, чи була створена ситуація, в якій це само собою розумілося? Чим можна пояснити, що спецназівці, замість того, щоб відтіснити народ, сліпо і жорстоко пішли в "атаку"? Як у цьому плані звучав наказ? Хто, на твою думку, керував операцією і чому саме в неділю місцеве начальство набралося сміливості піти на таку акцію?

Відповідь. Такого дозволу офіційно не було, ситуацією керувало начальство, яке у всьому показувало приклад. Вони навіть не вишикували загін і не зробили інструктаж, як застосовувати ПР-73. Це, напевно, і відіграло роль стимулу вседозволеності.

Запитання. Чи виникали між спецназівцями розмови про доцільність застосування сили для розгону народу? Чи виникають суперечки і невдоволення тим, чим займається спецзагін?

Відповідь. Після подій у неділю є невдоволення в декого з хлопців, що загін займається розгонами мітингів. Навіть у декого на обличчях була розгубленість. Навіщо ми це зробили? Невдоволені тим, що в таких складних ситуаціях відповідні партійні органи повинні говорити з народом. Правда, є такі, що тішаться з подій 1 жовтня, ніби там душу відвели.

Запитання. Які операції провів ЗМОП по-виявленню особливо небезпечних злочинів і які заходи проведені ним для забезпечення порядку в торгівлі?

Відповідь. Свою діяльність загін проводить дев'ять місяців. У кожному взводі є люди, які брали участь у розкритті злочинів, зокрема по затриманню груп "наперсточників". ЗМОП також затримав велику кількість спекулянтів, крадіїв машин або деталей машин. В останній час нам чомусь не дозволяють працювати на Краківському ринку, а також на вулиці Торф'яній, мабуть, начальство боїться втратити великий куш, який іде з цих двох "магазинів" у їхні кишені. Є свідки, які могли б розповісти, як передаються гроші в райвідділи міліції, а потім і вище.

 

Коли в місті проходить мітинг чи проводиться якась інша громадська акція, ми знаходимось в резерві на базі.

 

Запитання. Чому загін не займається виловленням рекетирів, спекулянтів та ін.?

Відповідь. Щодо рекетирів мушу сказати, що наш загін поки що ними не займався.

Запитання. Яка твоя думка про доцільність існування загону і тих дій, які він в останній час виконує?

Відповідь. Моя думка, що існування загону в тій ролі, яку він зараз виконує, недоцільне. Його основна робота має бути направлена на боротьбу зі злочинністю, а не на боротьбу з мирними, безборонними людьми.

Запитання. Розкажи, чим займався загін протягом останнього тижня перед 1 жовтня.

Відповідь. Робота загону протягом тижня виглядала так:

25 вересня ми були вихідні. 26-го нас відправили на патрульно-постову службу по райвідділах міста Львова. 27 і 28-го вересня готували "показуху" для заступника міністра УВС. У цю програму входив показ дій ЗМОП проти мітингуючих (роль мітингуючих, а також зачинщиків різних масових безпорядків виконували курсанти навчального центру). Під час відпрацювання тактики боротьби з мітингуючими були придумані так звані "черепахи", "сфери", "ланцюги" та інші модифікації. Вся ця тренувальна робота мала створити в уяві члена загону образ ворога в особі мітингуючого. 29 і 30 вересня ми були на стадіоні "Дружба" у звичайній міліцейській формі.

Запитання. Де відбуваються тренування з імітації розгону мітингів?

Відповідь. Навчання проводяться в основному поблизу села Раковець на бойовому полігоні. 5 серпня тут були задіяні практично всі можливі сили Львівської області. Характерно, що було дозволено застосовувати прийоми на повному серйозі.

Запитання. Чи можливо, щоб звичайна нетренована людина могла завдати серйозні ушкодження екіпірованому члену ЗМОП?

Відповідь. Навіть натренованій людині важко, а по суті практично неможливо нанести суттєві травми бійцеві спецзагону. Його захищає вищеописана амуніція. Так що твердження про нанесення травм членам спецзагону є вигадкою. Ось чому травм практично не було, хоча дехто з бійців загону, як мені стало відомо, звертався до судово-медичної експертизи. Було це зроблено за вказівкою начальства, щоб зібрати фіктивні побої. Більшість із тих, хто отримав удари, отримав їх під час розгону від своїх.

 

Хронологія дій ЗМОП і шостої роти в неділю першого жовтня:

12.00 – 13.13 – виїзд по тривозі (шоста рота і четвертий та п'ятий взводи ЗМОП).

15.00 – виїзд на стадіон "Дружба".

18.45 – виставлені на стадіоні в оточення зі сторони вул. Островського.

19.30 – виставлені на стадіоні зі сторони вулиць Зеленої і Липова алея. Мета – не пропускати на стадіон із національною символікою.

21.05 – зняті зі стадіону і перекинуті до обласного УВС м. Львова на площу Перемоги. Там були до 21.40.

21.50 – перекинуті на вул. Миру, 1.

22.15 – кинуті на розгін колони людей на вул. Коперника.

22.45 – повернуті на вул. Миру, 1.

З 23.00 знаходились в резерві на вул. Миру, 1 до 00.30; в 00.40 повернулись на базу, де знаходились в резерві до 22.00 – 2-го жовтня".

 

(Член ЗМОП, який дав інтерв'ю про події 1 жовтня у Львові, просив (зі зрозумілих причин) не називати його прізвища).