Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 20. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 29 квіт. 2014 р., 11:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 трав. 2014 р., 09:19 ]

Наближення 17 вересня

Ще в час підготовки установчого з'їзду НРУ запал частини членів ВКР провести з'їзд УГС восени 1989 р. значно охолов. Прийшло розуміння, що вибори до Верховної Ради УРСР є важливішою справою, ніж з'їзд УГС, який можна провести й після виборів. З цього приводу думки були різко поляризованими, а життя ставило нові запити.

 

Перед керівним складом ЛОО УГС постало питання, як запротестувати з приводу підготовки компартійних органів Києва і Львова урочисто відзначити 50-річчя окупації західних областей України більшовицькою Москвою. На раді ЛОО 4 вересня я запропонував провести в цей день "живий ланцюг скорботи" і тим самим зірвати помпезні заходи, до яких готувався Львівський обласний комітет КПУ. 3 цього приводу між членами ради відбулася бурхлива дискусія. Олег Вітович виступив з деструктивною пропозицією, яка перед тим обговорювалася на засіданні СНУМ. Мені вдалося відкинути провокативний сценарій, запланований ним на 17 вересня. Про намір УГС провести опозиційні дії стало відомо (через підслуховування та агентуру) Львівському управлінню КГБ, яке подало відповідну інформацію в партійні органи. Щоб виробити громадську думку щодо 17 вересня 1939 року, Ленінський райком КПУ, відповідальний за проведення акцій в центрі міста, вирішив провести круглий стіл, запросивши взяти у ньому участь не лише офіційних представників громадських та наукових організацій, а й голову Львівської обласної організації УГС Богдана Гориня.

 

Круглий стіл був влаштований 5 вересня (вівторок) 1989 року в приміщенні Львівського відділення Українського фонду культури. Отож я потрапив у строкате товариство, зібране для того, щоб обговорити заплановану тему. Мета цього дискусійного засідання полягала в тому, щоб дати політичну оцінку ролі 17 вересня 1939 року в історії українського народу, зробити тиск на керівника ЛОО УГС, заставити його відмовитися від наміченого плану. У дискусії, що тривала кілька годин, учасники круглого столу вмовляли мене не проводити заходи проти відзначення 50-річчя возз'єднання, відмовитися від запланованої акції. Взявши участь у дискусії, я твердо заявив: 1939-й рік – це жевріюча рана в історії українського народу, це тисячі замучених, депортованих, переслідуваних, травмованих фізично та морально. Я заявив, що справжнім святом возз'єднання українських земель є 22 січня 1922 року, а не 1939-й рік, а тому намічені на 17 вересня заходи будуть проведені.

 

На моє велике здивування, стенограма обговорення була надрукована в газетах. Щоб відчути дух часу; заявлені позиції учасників дискусії, зішлюся на опублікований газетою Львівського університету "За радянську науку" стенографічний матеріал дискусії (з відповідним партійним редагуванням і скороченнями, зокрема моїх гострих висловлювань). Публікація вийшла під назвою "50-річчя возз'єднання: історико-політичні проблеми" (За радянську науку. (Орган парткому, ректорату, комітету ЛКСМУ та профкомів Львівського ордена Леніна державного університету ім. Івана Франка). – 1989. – 19 вересня).

 

Передруковую цей матеріал без змін.

"У приміщенні Львівського відділення Українського фонду культури 5 вересня ц. р. відбулася розмова за круглим столом, присвячена 50-річчю возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі у складі Союзу РСР. Зустріч була організована ідеологічним відділом Ленінського райкому партії і Львівським відділенням Українського фонду культури.

 

У відвертій розмові взяли участь партійні працівники, ветерани революційного руху, письменники, діячі науки і культури, представники самодіяльних об'єднань. Товариші, які виступили, підкреслювали необхідність оцінювати події 1939 року з позицій повної правди, історизму, з урахуванням всіх внутрішніх і зовнішніх факторів, які діяли у той час, можливості тих чи інших альтернатив історичного розвитку. Більшість присутніх була єдиною в тому, що возз'єднання – акт історичної справедливості, який дав можливість об'єднати в єдиній українській державі розділені землі. Не обминали такі гострі питання, як пакт Молотова-Ріббентропа, сталінські репресії, деформації ленінської національної політики. Під час бесіди було висловлено думки щодо характеру відзначення дат возз'єднання. Очевидно, підкреслювалось на зустрічі, воно має бути позбавлене ейфорії і парадності, має носити характер об'єктивного осмислення і самих подій, і їхніх наслідків, роздумів над уроками історії.

 

У розмові за круглим столом взяли участь: Бегей І. І. – секретар Ленінського райкому партії, Іваничук Р. І. – письменник, голова обласної організації Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Макарчук С. А. – доктор історичних наук, професор держуніверситету, Пильо К. П. – член КПЗУ, учасниця революційної боротьби за радянську владу на західноукраїнських землях, Горинь Б. М. – голова Львівської філії УХС, Швагуляк М. М. – доктор історичних наук, завідуючий сектором Інституту суспільних наук, Козак Б. М – народний артист УРСР, актор театру ім. М. Заньковецької, Мисько Е. П. – народний художник України, професор, ректор Інституту прикладного і декоративного мистецтва, Садовський Й. А. – заслужений діяч мистецтв України, голова правління Львівської організації Спілки художників УРСР, Юхновський І. Р. – член-кореспондент АН УРСР, директор Львівського відділення Інституту теоретичної фізики, Федорів Р. М. – народний депутат СРСР, редактор журналу "Жовтень", Колесса М. Ф – заслужений діяч мистецтв України, професор, композитор, Лубківський Р. М. – голова правління Львівської організації Спілки письменників України.

 

Бегей І. І. Тема нашої зустрічі – 50-річчя возз'єднання: історико-політичні проблеми. З цього питання зараз загострюються суперечки, схрещуються діаметрально протилежні точки зору, погляди як у нас, так і за кордоном. Ставиться питання: святкувати чи не святкувати, відзначати чи не відзначати цю дату, подію, яка мала місце в нашій історії. Ми не можемо її обійти, обминути. Відзначати цю дату, безумовно, треба, але, на мою думку, не помпезними, надуманими заходами, а, може, краще за такими круглими столами, на яких зважено і обдумано, без емоцій розібратися в усьому позитивному і негативному. Кожна медаль має дві сторони, дві сторони має і 50-річчя возз'єднання. Говорячи про вагомі соціалістичні перетворення за ці роки, не можна, звичайно, забувати і про те, що за 1939 роком сюди прийшов і 1937 рік (І. Бегей мав на увазі, що 1939 р. приніс в Галичину репресії, які були на Східній Україні у 1937 р.). Вертаючись знову до вересня-жовтня 1939 року, ми не можемо викинути з нашої історії листопада 1918-го і січня 1919 років – утворення ЗУНР і возз'єднання з УНР.

 

Що переважає? На мою думку, все-таки 1939 рік. Говорячи про вересень 1939 року, ми не можемо не бачити над ним і зловісну тінь т. з. пакту Ріббентропа-Молотова. Але чи вона повністю закриває цю подію, чи вона таких само розмірів, як і в Прибалтиці? Впевнений, що ні. Відзначаючи сьогодні 50-річчя возз'єднання, ми повинні виходити з принципу однакового значення цієї події як для населення Західної, так і Східної України.

 

Пройшло вже 50 років, але ще не все вивчено, не все досліджено в цій події, зокрема, ще чекають істориків матеріали Народних зборів 1939 року. Відзначення цієї історичної дати стає джерелом напруження ситуації як у місті, так і за його межами. Думаю, що ми сьогодні на зустрічі частково можемо його зняти, думаю, що кожен із нас, хто прийшов на круглий стіл, напевно, відчуває, яку ношу взяв на себе, давши згоду брати участь в цій зустрічі, відчуває, яка відповідальність лягає за кожне сказане слово. Слово, сказане устами таких авторитетних і відомих серед громадськості й усього населення нашого міста і області людей, може істотно вплинути на розвиток подій в найближчі місяці.

 

Іваничук Р. І. Я пам'ятаю возз'єднання. 17 вересня мені було 10 років і все я пам'ятаю так, як сьогодні, і пережиття, які випали на ті мої дитячі роки. Потім так чи інакше вони трансформувалися в моїй творчості, і деколи я передавав куті меду, переоцінюючи той факт, надаючи йому ейфорії, в останньому своєму романі я сказав щось зовсім інше, тому що й час пройшов – цілих 30 років, і зрілий вік, і, зрештою, дізналися ми про трагедії, про які тоді не могли собі уявити.

 

Щоб говорити про возз'єднання, треба знати історію цього акту. Треба знати, що до возз'єднання прагнули дві вітки нашого великого українського народу. Це заявляли і Шашкевич, і Франко, і дуже багато наших ідейних речників. Вперше в нашій історії це возз'єднання відбулося 22 січня 1919 року. Коли цю дату будемо забувати, то будемо фальсифікувати історію. Тоді вперше було заявлено про акт возз'єднання всіх віток українського народу в єдину державу. Возз'єднання – це велика мрія нашого народу. Я пам'ятаю, як 17 вересня приходила Червона армія, як люди звільнялися від гніту панської Польщі. Але люди не могли повірити, що злочини коїлися там, на радянській Україні. Сприймали вхід радянських військ радісно, будували трибуни на повалках і не спонуковані ніким вітали радянську владу. Можливо, за тиждень люди посоловіли і задумались, а за місяць почалися вивози в Сибір. Я пам'ятаю страшну зиму 1940 року, коли морози були 36 градусів. Ніколи таких морозів не було. Запаковували в вагони людей і везли в Сибір – де вони? Одні кажуть – 35 тисяч, другі кажуть – 50 тисяч по Галичині, одні кажуть, що депортовано 10 процентів населення, другі кажуть, що 15, але чи це має значення, загинуло 30 тисяч чи 31, хто їх убив? Ми про це забувати не можемо. Ми не можемо також сказати, що не відбулося возз'єднання 1939 року, воно відбулось. Історичний акт відбувся і зараз, коли я можу мати друзів у Києві чи в Дніпропетровську чи де (скажімо, друзями в мене є Іван Драч, Анатолій Шевченко), то, звичайно, я завдячую за це спілкування цій даті. Але я знаю, що би було, якби не осквернювалася ця дата тим терором, який прийшов разом із возз'єднанням. 

 

Ми повинні писати всю правду в газетах, починаючи з 17 вересня. Ми повинні сідати за круглий стіл, але не треба святкових засідань в оперному театрі чи театрі імені М. Заньковецької, тому що більшість тих людей, які приймали радянську владу, голосували 26 жовтня за возз'єднання, більшість із них було репресовано і страчено. Я дивився тільки що довженківський фільм про возз'єднання, там виступають Кирило Студинський, Петро Франко – де вони ділися? Ніхто не знає, де вони є. Разом з тим є десятки і десятки людей, які були присутні на зустрічі в оперному театрі й на зустрічі у Верховній Раді УРСР, якою тоді керував Корнійчук.

 

Я хотів би, щоб моя думка була прийнята в такому плані: ми не відмовляємося від цієї дати, ми історичний факт признаємо і шукаємо в ньому позитивні начала. Але не маємо підстав для ейфорії.

 

Макарчук С. А. Правда одна, але, щоб вивести правильну концепцію, необхідно все-таки подивитись на історичні процеси. Мені здається, Романе Івановичу, що нам треба орієнтуватися не тільки на той період, а на значення акту Народних зборів Західної України. Рішення про возз'єднання з Українською Радянською Республікою – історичне, воно відкрило для нашого народу прекрасний шлях в умах і помислах тих людей, які тоді його приймали. Всі ми знаємо Кирила Студинського, Петра Франка, інших депутатів Народних зборів. Одні з них були комуністами, інші – людьми з переважаючим національним почуттям, а не з соціальним, і вони вірили радянській владі, приймаючи рішення на Народних зборах. Однак не тільки через те, що ці люди вірили, вони не могли навіть допустити тих сталінських репресій, які послідували скоро після рішення Народних зборів. Трагедія для нашого народу була величезна. Подивимося на три дати, як вони між собою пов'язані, як вони виправдані з історичної точки зору.

 

Перша дата – це 23 серпня, яку сьогодні називають датою пакту між Ріббентропом і Молотовим, друга дата – 17 вересня і третя дата – 27 жовтня – прийняття декларації про возз'єднання. Безумовно, що вони між собою взаємно зв'язані. Про договір 23 серпня є різні думки і ви їх знаєте. В мене така думка, що з точки зору безпеки СРСР і з точки зору оцінок зовнішньої політики існують матеріали, де цей договір був виправданий. Він, звичайно, був аморальний, але аморальною була політика і Англії, аморальною була політика і Франції, не говорячи вже про політику фашистської Німеччини чи імперіалістичної Японії. Під кутом зору безпеки Радянський Союз не міг ніякої іншої на той час альтернативи використати. А можливо, і міг, але й ту альтернативу, що він на той час вибрав, не можемо вже так безапеляційно засуджувати. Була небезпека змови Англії, була небезпека змови якихось інших держав. Протокол, прикладений до того договору, з точки зору тогочасних умов, є зрозумілим. Тепер 17 вересня, як мені видається, слід насамперед трактувати з позицій: чи була в Радянської держави підстава дати наказ своїй армії перейти тогочасний кордон і, як було сказано в наказі, взяти під захист населення майже по всій Західній Україні і Західній Білорусії? Якщо глибоко думати, то підстав для цього було більше ніж достатньо. Те, що війна мала початися 1 вересня, ні для кого не було секретом. Нікому не було відомо, як вона буде розвиватись. Польська армія мала, скажімо, виявити більший опір. Ніхто не міг допустити, що Франція і Англія оголосять Німеччині якусь фіктивну війну. Однак, коли вже стало ясно, що Польська держава не буде існувати, приймається рішення взяти під захист населення Західної України і Західної Білорусії. Підстави саме для такого формування подій були в тому, що Західна Україна, я не буду говорити про Західну Білорусію, не виявиться інтегрованою у складі Польської держави в ідейно-політичному розумінні цього слова. Після проголошення ЗУНР 13 листопада 1918 року Західна Україна стала суб'єктом міжнародного права. Вона була таким суб'єктом до 15 вересня 1923 року, так само й після 18 березня 1921 року, коли радянська Україна підписала Ризький договір. До речі, мені видається, що цей договір теж потребує переоцінок, надто вже нехтувались національні питання при підписанні цього договору радянською стороною, в тому числі Українською Радянською Соціалістичною державою. Тільки тому Михайло Грушевський повернувся на радянську Україну, що вірив: там почалося справжнє життя. На радянську Україну поїхав Михайло Лозинський – заступник народного секретаря ЗУНР у позакордонних справах, видатний публіцист, видатний юрист, він став професором у Харківському інституті права. На радянську Україну поїхав Семен Вітик – видатний представник західноукраїнського робітничого руху, двічі посол австрійського парламенту. На радянську Україну поїхав військовий діяч Гриць Косар і багато інших. Правда, всіх їх доля трагічна. Своєю смертю вмер тільки Михайло Грушевський, інші були страчені.

 

Такий історик, як Кордуба Мирон публікував щоквартально огляди того, що діється на радянській Україні. Інтелігенція багато знала, а народ не хотів вірити всьому, що робиться на радянській Україні, і чекав: десь має прийти визволення. 17 вересня в Радянському Союзі були підстави вважати, що так само, як він не має міжнародних прав на Західну Україну чи Західну Білорусію, так само і Польща не мала на них права, бо Польща здійснила окупацію Західної України і Західної Білорусії насильственним методом при допомозі французького імперіалізму. До речі, в міжнародному праві появилася лінія Керзона – західноукраїнський кордон по етнографічній лінії, яка підтвердилась двічі – в червні 1919-го і в липні 1920 року, а потім про неї також не забували. І народ Західної України не вважав себе інтегрованим у складі Польської держави. І на такій позиції всі його партії стояли до 1939 року, незважаючи на колосальні соціальні й соціально-політичні суперечності між цими партіями. Ми знаємо дуже багато боїв, акцій громадськості проти інтеграції в складі Польської держави. В цій боротьбі народ не забув про Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Коли на радянській Україні в 20-х роках почалося справді будівництво такого суспільства, яке приносило щастя людям, давало великі надії для українського народу, західноукраїнські діячі з величезним захопленням дивилися на цю справу.

 

Проголошуючи лозунг взяти під захист населення Західної України і Західної Білорусії, радянський уряд, який, зрозуміло, представляв інтереси Української Радянської Соціалістичної Республіки, мав усі підстави зробити це 17 вересня. Польща не мала ніяких прав на західноукраїнські і західнобілоруські землі. Права були у народів цих республік, що вже створили свої держави на сході. Вони були спочатку ефемерні, ми це знаємо і стверджуємо. Суверенністю там аж ніяк не пахло, але, з формальної точки зору, підстави були.

 

Ну й, нарешті, ще одне питання: Народні збори 26-28 жовтня 1939 року. Це, може, найголовніше питання. Річ у тому, що вся буржуазна пропаганда стала на ту точку зору, що Народні збори не правомочні, що вибори до Народних зборів проходили під егідою Українського і Білоруського фронтів. Але все це треба розглядати у зіставленні. Давайте глянемо, яка була демократія на цих землях до 1939 року. От тільки кілька штрихів. У 1934 році проходили вибори до місцевих гмінних рад міста. Практично в усіх повітових центрах в ради були обрані кільканадцять поляків і один українець – навіть в тих містах, де населення українське переважало над польським. У Львові в раді гмін, у раді міста не було жодного українця, вибори повторились у березні 1939 року й була приблизно така сама картина. В ради південно-східних воєводств було обрано 572 особи, українців з них було тільки 57 – рівно 10 процентів, решта – все поляки. От така була демократія на виборах. Українців не допускали навіть до виборчих комісій. Наше українське населення було абсолютно відсторонене від влади і говорити про якусь демократію тоді даремно. Польська історіографія визнає той факт, що Польська держава еволюціонізувалася в напрямку до фашизму. Тому вибори на Народні збори, безумовно, були демократичні. До речі, на Народні збори не було обрано 11 депутатів. Голосувало 92%, віддали голоси 90,3%, отже, цей момент також свідчить про демократичність виборів.

 

Як свідок повинен сказати, що народ з ентузіазмом висував кандидатами найкращих людей, які мали авторитет. І з ентузіазмом люди йшли на вибори, а те, що станеться в майбутньому, народ передбачити не міг.

 

Вважаю, що засідання, урочисті збори провести треба, бо це знаменна подія в житті нашого народу. Сьогодні й далі є люди, які зазіхають на західноукраїнські землі. Недавно газеті "Політика" дав інтерв'ю письменник Єжи Герасимович. Його запитали: чи задовольняють вас кордони нинішньої Польської держави? "Так, задовольняють, – відповів він, – от тільки якби в цих кордонах були Львів, Гродно і Вільно".

 

Наші можливості вивчати історію України, вивчати історію західноукраїнських земель у порівнянні з польськими можливостями – мізерія. Нас дуже мало в порівнянні з кількістю істориків, які працюють в Польщі. Польські історики більше сидять в нашому Центральному архіві й більше пишуть книг про західноукраїнські землі, ніж ми.

 

Відзначенням 50-річчя возз'єднання ми будемо захищати єдність українського народу, те, що нам сьогодні необхідне і важливе для боротьби за майбутнє української соціалістичної держави.

 

Пильо К. П. Я вересень 1939-го зустрічала, йдучи з найбільшої жіночої тюрми, де вже відсиділа три з половиною роки, брала участь у Народних зборах. Тепер різні думки про ці дати і дуже вони суперечливі. І тому я хотіла б сказати дещо про те як очевидець, людина, яка пережила страшний час польської окупації в Західній Україні. Я член КПЗУ з 1934 року. Пригадую, що ми вели дуже велику боротьбу за соціальне й національне визволення і говорили про те, що остаточна наша мета – встановлення радянської влади, це возз'єднання західноукраїнських земель в єдину Українську державу. Полонізація, безробіття і безземелля приводили до думки, що єдиний вихід – це радянська влада, це возз'єднання. Треба ще сказати, що перед самою війною зі всіх в'язниць західних українців і білорусів було вивезено на польсько-німецький кордон з тим, що коли почнеться війна, щоб не польський фашизм, а німецький гітлеризм з ними розправився. В перші дні війни в'язниці були зруйновані й усі ми йшли на схід, бо знали, що саме зі сторони Радянського Союзу прийде нам допомога. Ми знали, що наше керівництво було знищене першого разу ще в 1928 році, після 1933 року – Центральний комітет і основні кадри, а останнє, що я пережила, – осінь 1938 року. Була я тоді ув'язнена в десятій камері. Прийшов туди голова обкому Комінтерну і сказав, що наша партія розпускається, звинувачується у шпигунстві й т. д. Це була для нас велика трагедія. Але все одно ми, комуністи, вірили, що прийде час, стане все на місце й буде знято з нас це страшне звинувачення.

 

Я зустрічала Червону армію 18 вересня у Володимирі-Волинському. Я бачила, як з квітами, з хлібом і сіллю зустрічали Червону армію. 22 жовтня були проведені вибори депутатів Народних зборів, а 26-28-го відбулися Народні збори в оперному театрі. Зал був переповнений, панувало велике піднесення. Нас було близько півтори тисячі і я не погоджуюся з т. Іваничуком, що більшість депутатів була репресована, – це неправильно. Зараз дехто говорить, що ми були неправомочні, але це не так. Кожний депутат Народних зборів обирався від 4 тисяч виборців. Була в нас президія зборів, прийняли ми порядок денний: про встановлення радянської влади, про возз'єднання, про землю, про націоналізацію і конфіскацію банків, великої промисловості. Й усі декларації прийняла оця півторатисячна депутатська група. Погано ще знає наша молодь історію свого народу, може, вона б і не захоплювалася тими мітингами, не кричала б різні нерозумні слова, якби знала історію. Так що не можна нехтувати і самим рішенням Народних зборів, це найбільш велична дата в житті народу Західної України. І, незважаючи на цей тяжкий шлях, не можна забувати того, товариші, що зроблено за ці 50 років. Мені дуже сподобалися слова Павличка. Недавно в інтерв'ю сказав – якщо б не було 1939 року, то Павличко не був би Павличком.

 

Горинь Б. М. Ми зійшлися за круглим столом, щоб обмінятися думками з приводу дуже складного періоду світової історії. Ми мусимо вести діалог, інакше залишимося на позиціях того застою, з якого ніяк не можемо вирватись ні в плані економічному, ні в плані історичному. Таким чином, давайте подумаємо: що являв собою Радянський Союз у 1939 році? Що являла собою фашистська Німеччина – відомо, а що являв собою Радянський Союз в 1939 році? Не будемо звертатися за відповіддю до праць найбільших істориків, яких зараз чимало, для підтвердження, що в 1939 році фашистська Німеччина і Радянський Союз були двома антинародними режимами. Німеччина дуже хитро підійшла з пропозиціями про договір до керівників СРСР і знала, що саме ця пропозиція буде підтримана, бо ніколи Радянський Союз не відмовлявся від розширення сфер впливу, отже, йшлося про розширення імперії, а не про інтереси, скажімо, білоруського чи українського народу. Під тим оглядом ми маємо пакт Ріббентропа і Молотова як акт двох абсолютно тоталітарних держав, які ділили між собою карту Європи.

 

Друге питання – як ми ставимося до 17 вересня. Не виникає жодного заперечення твердження, що до 1939 року західні області України були окуповані панською Польщею. Але давайте розберемося, що відбулося 17 вересня 1939 року. На основі змови двох тиранів світової історії (Гітлера й Сталіна) відбулася друга окупація західних областей України. Таким само фарсом пізніше по аналогії став і 1946 рік – скасування Греко-католицької церкви, але це вже інше питання. В особі Сталіна ми мали кривавого тирана, одного з найбільших тиранів світу, так само і в особі Гітлера – не вихваляймо одного, але й не забуваймо другого. Після прийняття актів 1939 року люди швидко протверезіли, бо депортація, арешти, розстріли дали повне уявлення про обличчя радянської влади.

 

Мусимо по-справжньому оцінити 1939 рік, дещо відкрити діяльність руху опору, який чекає, нарешті, не памфлетів, а тверезого осмислення і оцінок. У нас таки була окупація. Колись Гельсінкська спілка, яку я представляю, висунула питання конфедерації, тобто вищого ступеня порівняно з федеративним устроєм Радянського Союзу, щоб нарешті народи, які прагнуть будувати своє економічне, політичне, культурне життя, хоч трохи могли відчути себе народами-державами.

 

Як ставитися до 17 вересня, що будемо робити? На цю тему вже йшла мова в багатьох неформальних організаціях, в тому числі в УГС. Ми вирішили, що є тільки один варіант – це день трауру.

 

Макарчук С. А. Чи могли б ви поміркувати над тим, якою була альтернатива Західної України у випадку того, якби не було 17 вересня?

 

Горинь Б. М. Я над тим часто думаю, мабуть, не тільки я, а ми всі над тим спільно думали. У західних областях України в 30-ті роки відбувались активні політичні процеси. Маю на увазі процес консолідації українців; процес національної ідентичності, що відбувався не тільки в містах, а й у селах на найвищому рівні, дав підставу вірити, що це питання на тему історії завжди не дуже бажане для істориків. Я вважаю – якщо б продовжився той процес, західні області України мали всі підстави здобути суверенність. Вони ставали на ноги швидше, ніж могла справлятися з тими справами Польща.

 

Макарчук С. А. Щодо ваших міркувань стосовно 17 вересня – які були альтернативи? Якби на початку Радянський Союз не зробив того, що зробив 17 вересня, що було б у Західній Україні?

 

Горинь Б. М. Що стосується 17 вересня, то воно було підготовлене 23 серпня, адже в секретних протоколах, у пакті між Ріббентропом і Молотовим чітко розмежовано, які інтереси відстоює кожна сторона. Отже, Радянський Союз сказав про свої інтереси стосовно Західної України і Білорусії, і це означало, що він їх буде окуповувати, бо в даному випадку іншого варіанту не могло бути. В даному випадку логіка радянської дипломатії була послідовна і, як ви бачите, достатньо результативна.

 

Швагуляк М. М. У другій половині 30-х років на Західній Україні не було жодної політичної сили, яка могла згуртувати навколо себе всі народні маси. УНДО, соціалістична радикальна партія, соціал-демократична партія втрачали своїх прихильників. ОУН діяла на той час у підпільних умовах, а після процесу в 1935 році над вбивцями Перацького зазнала дуже сильного погрому. Оунівців сиділо в тюрмах не менше, ніж членів КПЗУ. Не було реальних сил, які могли б об'єднати все населення. Я стверджую на основі історичних фактів, що під кінець 30-х років на Західній Україні не було консолідації. В березні 1938 року була спроба консолідуватися. Представники зібралися, зробили спільну заяву, але в наступному місяці настав розкол, а після поразки Карпатської України в березні 1939 року почалися дуже серйозні сварки, тому що напрям орієнтації на Німеччину дістав поразки, Гітлер обдурював українські організації.

 

Якщо ми говоримо про боротьбу українського народу в Західній Україні за свої інтереси, то ми повинні виходити з середньовіччя, коли український народ втратив залишки своєї державності. А одним з останніх актів стала ліквідація Запорозької Січі. Якщо не виникає держава, народ перестає існувати – така історична закономірність. І поки існує народ, поки існує селянство, існує й національний рух, боротьба за свій національний прапор.

 

В історії українського народу співвідношення між зовнішніми і внутрішніми факторами, як правило, складалися на користь зовнішніх. Дуже часто було так, що від українців нічого не залежало, тому що зовнішні обставини виявилися сильнішими. Візьміть і кінець XVIII століття: всі знали, що існує українське питання, але ніхто на нього не зважав. Воно могло з'явитися на поверхні життя, але не з'явилося, бо не порушувалася міжнародна рівновага настільки, щоб зрушити українські землі. Як і кожний народ, який втратив свою державу, який прагне до неї, український народ пройшов різні періоди. Після страшного занепаду починався період пожвавлення, причому та інтелігенція, яка ставала на бік державних інтересів, з часом починала виявляти якісь національні риси, активізовувала свої громади, починала просвічувати народ, який був на той час уже в ярмі – починався період відродження. Така закономірність характерна була для українського народу. В Першу світову війну в тій чи іншій мірі було втягнуто всі держави, але жодна з них не мала почуттів до українського народу, не бажала йому допомогти, а хотіла використати українське питання у своїх інтересах. Кінець Першої світової війни пробудив національне життя на Україні. Виникає Центральна Рада, вона проголошує Українську Народну Республіку, має своє дипломатичне представництво. Так само існувала і реальна радянська влада на Україні, яка дістала дуже велику підтримку від радянської Росії. У 1919 році була перша спроба возз'єднати дві частини українських земель, але вона не вдалась. Український народ ідею єдності завжди поєднував з ідеєю держави. І нарешті 1923 рік – рік досить трагічний, коли було завершене розчленування українських земель на чотири частини. Ми часто ігноруємо те, що українське питання значною мірою залежало від політики держав, у складі яких були українські землі: Польщі, Румунії, Чехословаччини, Радянського Союзу. Відносини між цими державами складалися по-різному, іноді досягали крайності. Радянський Союз у першій половині 20-х років задавав тон в українській політиці, це було виграшно для нього. Ідея державності дотримувалася досить непогано. У 1925 році виникає УНДО, партія особливих симпатій до радянської держави не мала, але в перших своїх документах вона заявляє, що визнає радянську Україну як національну державу.

 

От недавно вийшли матеріали про скасування вироку над так званим СВУ – це торжество історичної справедливості, але запізніле, це треба було зробити набагато раніше, не треба було цього допускати. Тоді й розвиток визвольного руху, може, по-іншому відбувався б на всіх українських землях. Коли Сталін закріпився при владі, перші удари посипались на Україну, тому що Україна на той час була великою республікою, мала своїх політичних лідерів, наприклад Скрипника, Шумського. Вони мали вплив не тільки на Радянську Україну, вони мали величезний вплив на всю Західну Україну. Вже в 1932 році фактично був перекреслений процес українізації, а взагалі, мені здається, що вже в 1930 році Сталін взяв курс на активну боротьбу проти всього українського тому, що Україна була одним із основних регіонів масової колективізації населення, і штучне насадження колгоспів супроводжувалося ударами по українському народу. Боротьба проти відродження почалася з процесу СВУ і тривала до 1938 року.

 

На кінець 30-х років склалася така ситуація, як на мою думку, що кожна з держав вела свою егоїстичну політику. Гітлер на той час виявляв ініціативу у зламі міжнародних відносин в Європі, особливо в центральній і південно-східній, там, де були, зокрема, українські землі. Всі інші держави, в тому числі Польща, Радянський Союз і Румунія, мали оборонні позиції, тому що саме українською політикою вони дали Гітлеру змогу спекулювати на українському питанні, чим він прекрасно скористався. Українські організації, зокрема організація українських націоналістів, деякий час, особливо після зустрічі з Канарісом, яка відбулася в 1937 році, щиро вірили, що керівництво III рейху допоможе створити самостійну Україну. Українське питання було використано Гітлером для гри з двома державами – Польщею і Радянським Союзом. В січні 1939 року він починає гру з Польщею і дає зрозуміти, що він начебто не претендує на Україну, потім була ліквідована Закарпатська Україна. Передачею її Угорщині Гітлер робить водночас жест у бік Радянського Союзу. В своїй доповіді на XVIII з'їзді Сталін робить ряд жестів на адресу Гітлера.

 

Зондувальні жести продовжувалися фактично до кінця червня, в липні була відлига. І нарешті в середині серпня настав перелом. 23 серпня 1939 року була змова двох диктаторів, двох тиранів. Після активних дій Німеччини, шантажу з боку Гітлера Радянський Союз почав активно готуватись і 17 вересня відбувся вступ на територію Західної України і Західної Білорусії. А далі був спільний парад німецьких і радянських військ, тости, нагородження і т. п. Звичайно, акція була недемократичною і негуманною з боку Сталіна, з боку Радянського Союзу, але альтернативи історії були надзвичайно складні. Чи міг український народ власними силами реалізувати свої наміри? Ні. Скажу з повною відповідальністю, що так розділене суспільство не було ніде. Візьміть Францію, Німеччину і т. д. – різні партії. Але ніколи німці не забували, що вони один народ, одна нація, і французи так само. В українців цей поділ, особливо в 20-х роках, зіграв колосальну роль, і це продовжувалось і надалі.

 

В результаті, очевидно, треба виробити якусь спільну точку зору, в якій би ми знайшли і той консенсус, навколо якого могли б об'єднати все населення. Акт возз'єднання, коли з'єдналися дві найбільші українські землі, визнаємо не тільки ми, а визнають люди в усьому світі, українці зокрема.

 

Козак Б. М. Питання стоїть так, що в нас має виробитись точка зору на ту кількість історичних документальних фактів, які знаходять певний відгомін і резонанс не тільки в нас на Україні, а в цілому Радянському Союзі й навіть у світі. Це закони діалектики. Якщо ми мислили ще рік тому зовсім по-іншому, то, будучи діалектиками, повинні мислити в тому, як розвиваються, як доповнюють наш світогляд ті нові факти, які ми не знали. І сьогодні стоїть питання так: якщо будемо святкувати 17 вересня 1939 року, то чи не визнаємо ми тим самим ганебну політику, про яку вже сьогодні говорили, яка містилася в пакті Молотова й Ріббентропа, Сталіна і Гітлера? А оцінюється це з двох сторін. Перше: факт підписання договору аморальний. А по Леніну ми знаємо, що політика повинна бути моральною. Це точка зору марксистів-ленінців. Це був аморальний вчинок і ми знаємо, чий це був вчинок. Це був вчинок людини, політика якої привела до суб'єктивізму в історичному розвитку нашої країни і засуджується всіма. Давати висновок із цього питання буде комісія Верховної Ради, це буде позиція уряду і партії. Сьогодні ми ділимося своїми суб'єктивними поглядами, своїм суб'єктивним розумінням і кожен з нас, безперечно, може мати ту чи іншу думку.

 

17 вересня святкувати так, як ми раніше святкували, було би неправильним. Якщо офіційно цей пакт буде засуджений радянським урядом, комісією Верховної Ради, то історично святкувати було б небажано. Зараз ми з вами будемо бігти поперед воза, якщо це зробимо, бо сесія почнеться тільки 28-го. І комісія мусить представити нам своє рішення.

 

Доля українського народу така, що завжди він був іграшкою в чужих руках, але прагнув до цілісної держави, так само і на війні 1939 року ми мали змогу підтвердити той факт возз'єднання 1919 року. Це наша національна ситуація. Так, ми можемо відсвяткувати цю річ гучно, з парадом. Але як же ми будемо виглядати в очах тих наших сусідів і народів, які засуджують цей акт? Ми не можемо схвалювати акт. Фахівці доводять, що це була змова. А про факт возз'єднання, яке відбулося восени 1939 року, я думаю, необхідно сказати, що це все-таки була радість для народу. Мені здається, більш активно треба святкувати звільнення західних земель України від німецько-фашистської навали у 1944 році.

 

Питання дуже неоднозначне. І тому мені здається, що корисність справи, яку започаткував райком, полягає в тому, що ми зараз, висловлюючи свої думки, допоможемо нашому партійному керівництву прийняти правильну точку зору.

 

Бегей І. І. Я так бачу, що можуть бути три шляхи відзначення 17 вересня. Перше – це святкування, друге – день трауру, третє – і не святкування, і не день трауру. По-скільки є такі три варіанти, які в нас вимальовуються, може б, і далі товариші висловилися з цього приводу.

 

Лубківський Р. М. Мені здається, коли ставити питання: святкувати і в якій формі, то ми будемо йти до звуження розмови і до звуження тої великої мети, яка має випливати з того багатющого інформативно-історичного матеріалу, який сьогодні був піднятий. Давайте говорити ширше і про історичний контекст, і про те, щоб ми вивели концепцію, яка буде ширше, скажімо, рівня області, ширше навіть рівня республіки. Зараз зачеплені серйозні глобальні проблеми, які стосуються Європи.

 

Садовський Й. А. Нам потрібно поговорити і про розвиток культури, наприклад нашої художньої культури, які у нас є надбання за 50 років і які у нас є втрати. Нищились твори художнього, декоративного мистецтва в наших музеях. Але ми знаємо, скільки і надбань було художньої культури. Про це також потрібно серйозно поговорити, але, видно, сьогодні ми не охопимо цього всього, я хотів би, щоб ці розмови були продовжені, щоб був обмін думками і обмін фактами. В нас, наприклад, зараз у Спілці Микола Батіг пише історію скрупульозно, знає дуже багато фактів. Інші товариші також знають дуже багато історичних нюансів, фактів. Є в нас комісія в Музеї українського мистецтва, вивчає факти, які треба також висвітлити, показати і ще багато чим доповнити. Треба зібратися, можливо, з більшою аудиторією. Тоді ми могли б багато чого сказати і визначитись.

 

Бегей І. І. Сьогодні ви порушили справу розглянути дане питання не тільки з історичної точки зору. І, мабуть, було би доцільно поговорити: а як вересень 1939 року, як ця подія відбилася в духовному житті нашого народу, і про все, що цьому передувало. Мені здається, що цьому потрібно присвятити окремий "стіл".

 

Мисько Е. П. Та ситуація гласності й демократії, яка сьогодні є, дає можливість заглянути в історичні факти вже без фальсифікації. На нашому невеличкому форумі ми глибоко черпнули факти, з яких випливає дуже багато заперечливих речей. Але є такий факт – возз'єднання. Все-таки треба визнати, що на Україні очевидно йшов геноцид. Спочатку моральний геноцид, а потім і фізичний. Якщо взяти до уваги голод, який забрав 8 мільйонів людей, то зникла ціла держава. Весь кращий цвіт було винищено, мало хто вижив. Так що тут неоднозначно можна судити, що цікаво для нашої культури, а що ні. Але я дивлюся з іншої сторони. На жаль, роз'їдав нас якийсь внутрішній розбрат: стільки партій було, врешті то є і до нині, особливо це видно на нашій еміграції в Канаді. Я там був пару разів. Аж дивно: так мало українців, а стільки партій. Надалі ми повинні бути єдині, потрібно лідера, який би висунув, консолідував, очолив і створив державу. До того ж у нас все-таки є республіка, якій пощастило вижити в сталінські часи, в часи Кагановича, Берії, Брежнєва, і от ми маємо перебудову. Зараз будяться нові сили, свідомі, молоді. І ми маємо зараз можливість у возз'єднаній нашій державі, мабуть, відродитись. Також не знаю, як відзначати день 17 вересня. Але ясно, що це історичний факт, і треба дивитися зараз не з точки зору львів'ян і навіть українців, а як на історичний факт, який має світове значення, і нам, мабуть, треба з такої точки зору підходити до цього. Але той другий факт, що ми є державним народом і ту державу мусимо будувати, все в наших руках, то також є факт.

 

Юхновський І. Р. Державу можна побудувати тільки тоді, коли існує адміністративна й національна інтелігенція. Зараз настав такий час, коли в Україні виросла своя адміністративна інтелігенція, котра може побудувати суверенну Українську республіку в складі Радянського Союзу. Будувати державу — дуже складне завдання. Народ до цього повинен бути готовий. Бо держава то не тільки культура, а й господарство. Найголовніше в тому, що має бути відомо, як будувати, якою повинна бути правильна лінія побудови держави. А для цього потрібна, безумовно, гласність, необхідні дискусії, необхідні різні партії, щоб боротьба думок давала можливість визначити правильну думку перебудови. Наша історія не подібна на історію інших народів. У нас не було царів, у нас немає замків, ми були народом гнобленим і бідним. Ми то піднімались, то падали. Тепер виникає запитання: яке місце партії в усьому цьому ділі? Позиція партії має полягати в правді. Теперішня Комуністична партія не може себе зв'язувати з тими безглуздостями – з точки зору людської етики, людської моралі, правди, – які були. Партія зараз складається з багатьох людей, які знають, як вона керувала. І от керувати треба правильно, не оглядаючись на те, що було. Має бути об'єктивна картина і теперішня партія не має нічого спільного з тим, що було тоді. В країні повинно панувати багато різних думок, різноманітних точок зору, але ми маємо бути настільки розумні між собою, щоб кожну точку зору уважно розглянути, знайти ту правильну лінію, яку в стані прийняти більшість. 17 вересня, я вважав би. має бути днем роздуму.

 

Ми чули прекрасні виступи наших істориків. Це були виступи так званої верхньої політики, коли історик намагається з власного роздуму відтворити думки державних діячів, відтворити динаміку політики, відтворити логіку в певній динаміці. Кожний історик відтворює цю логіку по-своєму, тому жодна з тих логік не є закінченою, правдивою, але вона не є і до кінця неправильною. Ми повинні розуміти ці логіки. З тої точки зору, я думаю, oо день 17 вересня день незвичний. Давайте його таки не святкувати.

 

Для одних це було визволення, це було свято, для інших трагедія, вивезення багатьох людей. Це суперечлива сторінка історії нашого народу. Правда виробляється дуже довго на основі різноманітних думок. Основне, над чим ми повинні зараз працювати, це проблема консолідації суспільства, української громади, створення конкурентоспроможної суверенної Української держави. Оце наше основне завдання.

 

Федорів Р. М. Ми підходимо до 50-річчя возз'єднання, свята суперечливого, непростого, дивно, що ми, перебуваючи в складі Української соціалістичної держави, до цього великого свята не продумали всеукраїнські республіканські заходи. Чому Центральний комітет не провів з того приводу відповідну конференцію, щоб люди отак поговорили, чого ми досягли, що втратили, подумали, хто ми? Роман Мар'янович правильно, сказав, що ми повинні ширше міркувати, не тільки з нашої точки зору, а з усеукраїнської: буде свято чи ні, а подія відбулась і давайте ми її будемо оцінювати. Наші вчені, які завжди з насторогою зустрічають будь-яку протилежну їхній думку, в даному випадку лишилися в стороні. Зустріч на рівні Центрального комітету, Академії наук, Інституту історії, так мені здається, давно вже треба було провести. Я був на першому з'їзді народних депутатів. Ви знаєте, що там створено комісію, котра повинна буде вивчити всі сторони пакту Ріббентропа і Молотова. Когось там, звичайно, з України включили, але нікого із західних областей.

 

Щодо 17 вересня: тут, здається, ясно, як воно було й що воно було. Я не приєднуюся до Гориня. чи до Пильо Катерини Павлівни, мені здається, що тут академік Юхновський має рацію, треба нам подумати, от і все. Так само стоїть питання, очевидно, і про Народні збори: що вони вирішили, як вони вирішили, а Народні збори вже відбулись. Возз'єднання треба відзначати, але не парадом, не гучними, урочистими зборами. Треба відзначити спокійно, врівноважено, все-таки акт історичний відбувся, він має певне значення.

 

Справді, ми тоді стали державним народом, маємо змогу єднатися. Цей акт треба відзначити, але без помпезності, без урочистості, без походів. Чому я це говорю? Ось останнім часом мені довелося бувати в багатьох містах і селах нашої області. Люди розповідають про знущання, які відбувалися в 1940-1941 роках над нашим народом. Це було розстріляне возз'єднання, розстріляна наша мрія.

 

В польській пресі зараз страшне гоніння на Україну, пишуть, що немає ніякої України, є Польща, Львів треба віддати і тому подібне. Нам треба утверджувати, що ці землі українські, ці землі наші.

 

Горинь Б. М. Протягом місяця, з 19 червня по 19 липня, я перебував у Польщі, мав зустрічі майже з усіма лідерами існуючих у Польщі політичних партій. Всі вони за те, щоб вести діалог з Україною, пам'ятаючи про статус кордонів. Інших думок я не чув від політичних діячів. От у письменників і публіцистів інші тенденції.

 

Федорів Р. М. Це добре, що політичні діячі так мислять, але публіцисти, письменники майже кожен день говорять інше, і ми теж повинні це не замовчувати. Це стосується, зрештою, не тільки поляків, це стосується і Румунії, і Угорщини, де йдуть масові атаки на українські землі. Ми разом з Києвом, разом з Дніпром мусимо бути возз'єднані.

 

Макарчук С. А. Так, останнім часом в Польщі появилися такі концепції. Кажуть, що український народ не доріс до свого державного існування, те, що робили попередні покоління, не має перед собою історичного виправдання. При цьому дуже спекулюють на петлюрівщині, на коновальщині, на Бандері. Переносять іноді те, що робилося загонами цих діячів, на характер всього українського народу.

 

Швагуляк М. М. Я собі дозволю сказати кілька коротеньких фраз про матеріальні аргументи проти претензій тих чи інших кіл Польщі на українські землі, але, мабуть, історичні аргументи тут найпереконливіші. Усі проблеми Польщі в її історії. Перший поділ Польщі й 1939-й рік в значній мірі зумовлені тим, що Польща не змогла покорити Україну, опір українського народу призвів до цього. Замість того, щоб зміцнювати свою державу, зміцнювати обороноздатність, поляки більше сил тратять на те, щоб закріпити за собою українські землі. Мені здається, що повчати інший народ не слід, але ж вони нас хочуть навчати своїми аргументами.

 

Юхновський І. Р. Відстоювати можна не словами, а вагою, яку народ вкладає в державу. Українська держава, навіть така, яка вона зараз є, за своєю промисловою і науковою здатністю набагато потужніша, ніж сучасна Польща. І мені здається, що коли ми будемо вивчати багатства нашої української держави, наукові доробки різних галузей, то зможемо переконати поляків, що вони від нас відстають. Тільки силою, справжньою творчою силою можна добитися перемоги. Слова мають бути підкріплені об'єктивними ділами.

 

Колесса М. Ф. Я не сказав би, що святкування 17 вересня було не підготовлене. Про це говорилося вже довший час: будемо в 1989 році святкувати 50-ліття возз'єднання Західної України в єдиній Українській радянській державі в складі Радянського Союзу. Між іншим говорилося, що будуть співати возз'єднані хори. Весною в Києві співак Гнатюк мені сказав: "Ви повинні диригувати. ми хочемо, щоб ви диригували на Співочому полі". Признаюся, що я сьогодні тут стільки наслухався і цікавого, і сумного, що мені важко знайти раціональне зерно, правду. Зовсім нове для мене є, що ми тих дат – 17 вересня, Народних зборів – не повинні відзначати, що то, властиво, якийсь траур. Признаюсь, що мені тепер дуже важко визначитися, в усьому тому зорієнтуватись. Хоч пригадалося мені багато речей, які я сам пережив. Я пам'ятаю ті настрої, які були під час російської революції, після 1905-1907 років. Я прекрасно пам'ятаю підготовку до світової війни і дальше, аж до сьогоднішніх днів. Я був свідком тих всіх подій. І коли сьогодні чую, як окремі бесідники кваліфікують те все, що наш народ пережив і досі переживає, то в мене серце болить. І різні думки мені приходять до голови. Був геноцид польського уряду. А скільки ми пережили за Сталіна, скільки росіян загинуло – представників творчої інтелігенції! Мені здається, що краще було б ту дату відзначити якось скромніше, якимись споминами, роздумами. Відзначити треба, бо все ж таки возз'єднання дуже змінило наше життя. Як був тут т. Горбачов, я виступив, казав, що було то дійсно возз'єднання українського народу, нарешті в теперішніх часах правдиве возз'єднання всіх українських земель в одному державному організмі. Ми тепер можемо разом усі, спільними силами, користаючись із того оновлення, йти до кращої долі нашого народу. Уявіть собі, якби ми не були так з'єднані, якби були дійсно кордони між нами, то що б ми тепер могли робити? Ми мали б зв'язані руки. Тепер наші стосунки зовсім інші. Дуже я задоволений, що наші партійні органи серйозно задумуються над цим питанням, вірю, що вони знайдуть якийсь вихід з того, щоб все було в порядку.

 

Лубківський Р. М. Розмова сьогодні нелегка, неоднозначна. В ній беруть участь люди, що представляють ті реальності нашого громадського мислення, на які ще недавно не зверталось офіційної уваги. Мені здається, наші реальності такі, що нам треба прагнути діалогу. Цей діалог сьогодні триває і він буде продовжений через кілька днів у Києві, де відбудеться установча конференція, чи, точніше, з'їзд НРУ за перебудову. Це буде під час обговорення опублікованого сьогодні проекту закону про мови, неоднозначного закону, де є те, що вибрала громадськість, враховані різні ініціативи. Разом з тим цей закон не вдосконалений. Тому наша розмова сьогодні дуже важлива. Я прихильник того, щоб ми всі свої сили – творчі, і державні, і громадські, і депутатські, і партійні, і неформальні – спрямували в одне русло. Мова йде про одне: ми повинні всіма силами прагнути до вияснення позицій кожного, хто представляє себе чи як особистість, чи угруповання, чи певну якусь структуру і на базі того спілкування виробляти ту платформу, яка нам дасть можливість відтворювати модель, статус Української Радянської Соціалістичної Республіки як суверенної в політичній, економічній, культурній, екологічній і всяких різних іпостасях. Це мені здається принципово важливим. Трактуючи події 1919-го, 1939-го, 1944 років, треба все-таки виходити з того, що наш народ жив ідеєю, навіть не просто ідеєю, а кровним жаданням бути народом. І, незважаючи на різні перипетії, це жадання задовольнялося історично і політично, але ми до кінця цієї жадоби як народ не реалізували. Сучасна наша структура, структура Української соціалістичної республіки, мала б нам дати можливість реалізуватися в рамках перебудови, в рамках створення дійсно якісно нового політичного і державного устрою радянських держав, через плебісцит, через волевиявлення кожного народу, кожної національної структури приходити до такої форми, такого змісту, де б ми не відчували ні тиску, ні залежності, а використовували свій величезний національний, духовний, політичний, громадський потенціал. Це мені здається принципово важливим, про це треба говорити не лише сьогодні, а під час з'їзду, говорити на рівні союзного уряду. Висловлюю свої особисті думки і думки письменників Львівської організації Спілки письменників, що цю модель треба готувати. Ми повинні повністю використати ті можливості, які дає нам сучасна ситуація. А це означає: потрібна не лише конструктивна, дуже серйозна, відповідальна розмова, а діло й діалог. Такі можливості в нас зараз великі.

 

Ми всі чудово знаємо, хто конкретно допустив за минулих часів аномалії, тінь від яких доповзла до нинішнього дня. Мені здається, що сьогодні вони повинні скористатися правом відставки і на певних рівнях відійти разом зі своїми пережитками в минуле. Тоді б ця розмова відбулась не на рівні цього маленького приміщення, а на загальнореспубліканському форумі. Такий форум нам потрібний, це не повинна бути сесія Львівського облвиконкому чи сесія міської ради, це має бути загальноукраїнський форум. І на цьому форумі з усією відповідальністю необхідно дати історичні оцінки, головні напрямки, лінії з участю комуністів, безпартійних, неформалів та всіх громадян нашої республіки. І щоб від цього не тікали наші деякі керівники. Виникла принципова ситуація, але вона обмежується тим, що це спускається на Львів, на Західну Україну. По партійній лінії можна подати думку, поставити питання про скликання якогось форуму громадян України, наприклад, на зразок Народних зборів, де б ми зафіксували ці реальності, які зараз є, оцінили певні ситуації, які були в минулому, визначили, для чого ми живемо, чого ми хочемо, своє ставлення до сусідів, до тих, які живуть серед нашого народу, до Польщі. Мені дуже подобається виступ т. Швагуляка. Мені здається, що треба враховувати все, всі фактори, особливо зовнішні й внутрішні, що діють сьогодні. І коли ми зараз обговорюємо платформу КПРС, мені здається, що ця платформа дає можливість розвинути деякі моменти і творчо їх використати. Я вважаю, наприклад, якщо буде мінятися модель нашого Союзу як Союзу суверенних держав, то, очевидно, питання партії може постати. Прибалтійські товариші про це говорять. Чи буде одна модель і розгортатися по гори­зонталі, чи тільки винятково вертикальна структура має тримати цю складну і дуже неозначену горизонталь? Це означає, що мають відбуватися певні процеси, які сформують компартії республік нової якості з урахуванням специфіки, з урахуванням не бюрократичного натиску чи імпульсу, а з урахуванням тих конкретних сил, які в цій ситуації існують і діють. І це дуже важливе питання. Мені здається, що наш уряд, уряд УРСР, мав би 17 вересня чи напередодні зробити певне політичне комюніке. Таке комюніке дало б точну політичну оцінку і окреслило б із точки зору нових фактів, документів, матеріалів ставлення нашого уряду до уряду сусідніх держав, які тоді були задіяні на світовій арені, з поясненням, із констатацією позицій. Ця позиція, мені здається, не визначена до сьогодні. От М. С. Горбачов при розмові сказав чітко і ясно: він думає як керівник, як людина, що це подія, що це факт. А цей факт до сьогодні має чисто пропагандистський аспект. Повинен бути аналіз, точна оцінка і ставлення нашого уряду, уряду УРСР до цієї події.

 

Ще кілька нюансів, які, мені здається, дуже важливі. Ми йдемо до моделі децентралізації і, якщо не знімемо таку категорію моральну, психологічну, як категорію старшого брата, який прийшов, ми не будемо мати розчищеної площини для наших важливих дальших кроків. Ця концепція має бути знята. Знята концепція отої сестри, що вища на одну чи дві голови, яка обіймає молодшу. Але мої шановні попередники, та і я вважав, що був такий гарний Вересень, прекрасний, ми повинні зняти концепцію того Вересня і, так би мовити, психологічно розблокувати ситуацію для погляду історії в минуле і погляду в майбутнє.

 

Мені здається, що ми повинні зараз ті реальності, які є, використати максимально. Той потенціал, який зараз наростає і формується, теж треба включити в концепцію єдності українського народу. Мені здається, найбільш доброю позицією є позиція наших старших шановних товаришів. Треба відзначити цей день, це справді має бути час для роздуму, час для розмов, час для визначення свого місця в майбутньому, може, час якихось добрих справ. Нехай кожен робить чесно в цей день якусь свою роботу і це буде відзначення акту, який відбувся.

 

Щодо польської духовної та економічної експансії на Україні, на нашій території. Якоюсь мірою це робиться польською реакцією на Заході, діяльністю цілого ряду публіцистів, журналістів, науковців. Це змикається з дуже войовничою категорією, якою є міщанство ПНР. Я, наприклад, з великим болем прочитав у "Вільній Україні" інформацію, яка мене глибоко вразила. Інформація про те, що в Польщі вже є не тільки Товариство любителів, шанувальників Львова, а й фонд. Це вже втручання в наші внутрішні справи. Якщо ми держава, якщо ми республіка, ми повинні були це не втішно передруковувати, а принаймні прокоментувати. А поруч іде також провокаційна, я не боюся цього слова сказати, інформація про монету, якою хочуть купити, так би мовити, сучасну свідомість: "500-летие єдиного Русского государства" – що це за така структура? За які золоті гроші, срібні монети це куплено? Кому це все потрібно, що це все означає? Мені, здається, це не зайвим було сьогодні сказати.

 

Я підтримую пропозицію академіка Юхновського в питаннях сумління, питаннях совісті. 17 вересня – це час для роздумів, обнадіяння наших сусідів, цих же поляків, во ім'я істини. Але Народні збори 26 жовтня – хочемо чи ні – це факт. Всупереч волі Сталіна, його концепції, політичним іграм сталося те, чого він не чекав.

 

Був факт Народних зборів, бо там справді люди вірили в це, деякі боялися, деякі вірили. Треба виробити гнучку позицію, треба про все сказати прямо. Треба, щоб про ту ситуацію було сказано нашим народом і щоб нам було все ясно до кінця. Ми повинні також думати про настрій народу. Я знову апелюю до того в силу інформаційної політичної розкованості, в силу того, що авторитет набирає цілий ряд несподіваних, так би мовити, настроїв. І ці настрої йдуть загалом до конструктивної ситуації. Не треба в ці вересневі дні й пізніше викликати на підставі існуючих прорахунків непотрібного озлоблення. Не треба історичні аномалії і парадокси переносити на наш львівський чи український ґрунт, бо є люди, що вже зараз лякаються, інші дзвонять, провокують. І добре, що провівся мітинг, де було все сказано, що ми своїми діями, своїми вчинками зняли побутову напругу.

 

Я за діалог, за розмову, за контакт. Треба нам не перетворитися в бюрократичну структуру, а такі діалоги вести далі із залученням всіх сил. Тут багато питань: питання віри, питання мови, питання екологічного визволення України. Думаю, що ця розмова цікава, важлива, неоднозначна і приймати якісь скороспілі рішення ми не маємо права, не маємо такої можливості.

 

Бегей І. І. На правах організатора хотів би сказати ще пару слів. Роман Мар'янович висловив слушні пропозиції, ця пропозиція була і в Йосипа Антоновича. І нам дальше варто продовжувати спілкування ось в такому доброзичливому тоні, без зайвих емоцій. Те, що районний комітет партії організував зустріч, думаю, не зменшить ваги того, що було сказано сьогодні за цим круглим столом. Бо прийшли на цю зустріч люди, які відбивають певний аспект тих умов, що склалися. Ігор Рафаїлович, крім того, що він відомий вчений, ще й очолює товариство "Меморіал", Роман Миколайович очолює етнографічне товариство, Роман Мар'янович – голова Львівського відділення Спілки письменників, Богдан Миколайович очолює Львівську філію Української гельсінської спілки. У нас тут запрошені представники преси і вони ці ваші думки, я сподіваюсь, об'єктивно і всебічно донесуть до громадськості і до населення не тільки міста Львова та області, а й республіки. Думаю, розмова варта того, щоб її винести на суд читача чи слухача всієї республіки. Це перше, що я хотів сказати. Друге – ми ставили мету не тільки відповісти на запитання, що робити 17 вересня, а взяти вище. Громадянина Львова, людину, яка народилась і виросла на галицьких землях, не може не хвилювати дата 1939 року і майбутнє, шлях, по якому ми будемо йти. Як громадянин, як партійний працівник, як комуніст, як історик я не погоджуюсь із категоричністю в оцінці подій з Богданом Миколайовичем, не поділяю її, це моє право. Думаю, що нам вживати тільки чорної фарби при висвітленні тих чи інших подій, напевно, не варто. Так само, як і оцінювати чиїсь міркування, дії, вчинки. Нам треба залишати місце і для теплішої фарби, де були б усі відтінки. І в цьому контексті можна би було знову дискутувати. Я також маю з Польщі матеріали, які свідчать, в принципі, те, про що говорили Роман Миколайович і Роман Мар'янович: саме на побутовому, міщанському рівні зараз склалися такі реалії. На державному рівні, на рівні політики ніхто цього питання піднімати не буде і не буде говорити, що ми хочемо знову взяти західноукраїнські землі. Але мені здається, що за певних обставин це питання могло б бути і поставлене. Я більше не буду продовжувати дискусію, але, якщо ми говоримо про 1946 рік – хоча 1946 рік не входить в тему нашої розмови, – то ми, напевно, повинні звернутись до 1596 року. Якщо хочемо докопатися до істини в 1946 році, нам треба докопатися до істини в 1596 році. В історії все це переплітається. Я думаю, що ми на тому чи іншому рівні продовжимо ці розмови, якщо у вас буде на це згода, бажання і час. Я підтримую думки виступаючих, що ми не маємо права відмовлятися від цих дат. Ці дати мали місце в нашому житті, вони є історичними датами і ми повинні їх відзначити. Факт возз'єднання, Народні збори відбулись. Про заходи 25-27 жовтня: на них мають дуже зважено, дуже мудро бути поставлені всі крапки над "і", чи принаймні намагатись це зробити для того, щоб сказати людям всю правду про акт возз'єднання, про всі позитивні й негативні сторони. Саме в такому ключі було б доцільно відзначити, на мою думку, дату 50-річчя возз'єднання".

 

"Від редакції.

Матеріали круглого столу за браком газетної площі подано в скороченому вигляді. Не зі всіма міркуваннями, висловленими його учасниками, можна погодитись, не всі судження можна прийняти. Зрозуміло й те, що жоден з промовців не претендував на істину в останній інстанції – усі зібралися для того, аби спільними зусиллями виробити єдино правильну точку зору. Бо ж проблема, пов'язана із возз'єднанням у вересні 1939-го, носить багатогранний характер, чимало аспектів її мало вивчені – тому й погляди на неї, відповідно, неоднакові. Очевидно, що це добре усвідомили й учасники розмови, одностайно вирішивши: у недалекому майбутньому обов'язково продовжити діалог".

 

Ставлення до дня 17 вересня було під пильною увагою не лише партійних органів, а й КГБ. Через два дні після проведеного круглого столу УКГБ направило Львівському обкому КПУ інформаційне повідомлення такого змісту:

 

                                            "7 сентября 1989 г.

                                             г. Львов № И-243 с.

                                             Секретно. Экз. № 1

                                             Львовский обком

                                             КП Украины

 

О планах и намерениях лидеров УХС организации во Львове антиобщественных акций 17 сентября 1989 года

 

Добытые Управлением КГБ материалы свидетельствуют о том, что лидеры через неформальные структуры, на которые они имеют влияние, планируют 17 сентября с. г., в день 50-летия воссоединения западноукраинских земель с Советской Украиной, в знак протеста, как они называют, "оккупации Украины", провести во Львове и области ряд антиобщественных акций. Так, член координационного совета УХС В. Яворский призвал участников Союза независимой украинской молодежи (СНУМа) накануне юбилейной даты организовать агитационные походы молодежи по селам и райцентрам с призывом отметить годовщину воссоединения как траурный день в истории украинцев западных областей, для чего заранее заготовить черные ленты, кокарды, банты.

 

17 сентября силами членов УХС, СНУМа и "Пласта" планируется организовать во Львове массовое театрализованное действие. По задуманному сценарию, во главе колонны будут идти два члена УХС, загримированные под Сталина и Гитлера, за ними девушка в национальном костюме, изображающая Украину, которую они в определенном месте маршрута шествия должны раздеть до нижнего белья и надеть на голову терновый венок, символизируя этим "разграбление Украины". В настоящее время националисты изыскивают возможности для взятия на прокат в театрах и домах культуры необходимых костюмов. Экстремисты так называемого "Комитета защити УКЦ" и отдельные враждебно настроенные униатские священники 17 сентября в 12.00 намерены провести богослужение у костела кармелитов; в 15.00 начать массовую демонстрацию верующих греко-католиков (предполагают собрать до 100 тысяч) и пройти по городу по маршруту: Пороховая башня – обком КПУ – площадь Воссоединения – проспект Ленина – улица Горького – улица Мицкевича – собор св. Юра. Высказывается намерение захватать собор св. Юра для проведения в нем униатского богослужения.

 

В этот же день планируется пикетирование зданий обкома КПУ, управлений МВД и КГБ. Из районов области должны прибыть делегации во главе с членами УХС, которые также намерены колоннами пройти по городу.

 

Через оперативные возможности нами предпринимаются меры по оказанию влияния на организаторов готовящихся акций в плане снижения их активности и склонения к отказу от экстремистских действий. Проводится также работа в среде активистов и рядовых участников УХС, "Комитета защити УКЦ" и других неформальных объединений по доведению до них возможных негативных последствий за участие в антиобщественных сборищах. 

 

 

О вновь добываемых сведениях в отношении планов и замыслов организаторов ожидаемых акций будем докладывать дополнительно.

 

Начальник Управления КГБ по Львовской области                                                                                                  С. И. Малик"

(ГДА СБУ. – Ф. 71. – Оп. 16.– Спр. 833.– Арк. 207-208).

 

Незважаючи на те, що висловлене мною на круглому столі ставлення до 17 вересня не підтримав жоден з учасників дискусії, Львівська обласна рада УГС майже одностайно схвалила мою ідею провести у цей день живий ланцюг скорботи. Було проведено переговори із Львівською організацією НРУ, керівники якої вважали, що достатньо 17 вересня з 22 до 23 години погасити світло у квартирах і запалити свічки, поставивши їх на підвіконники. Саме з таким закликом НРУ розповсюдив листівки, звертаючись до національно свідомих львів'ян дослухатися до їхнього голосу.

 

Наш задум полягав у тому, щоб у вечірній час скликати людей у центр міста, розмістити їх обабіч центральних вулиць зі свічками в руках. Не повинно бути жодних промов, жодних мітингів. То мав бути мовчазний протест проти 50-річчя більшовицької окупації і вшанування пам'яті усіх тих, що загинули в боротьбі з окупантами. Це був час, коли частина молоді ЛОО УГС утворила свою молодіжну організацію – Спілку незалежної української молоді (СНУМ), яка формально була молодіжною структурою ЛОО УГС, але під впливом різних чинників почала від УГС дистанціюватись. Головою СНУМ було обрано Ігоря Деркача, заступником – Олега Вітовича. На засіданні ради ЛОО УГС, що відбулася 11 вересня, насторожувала настирлива, відверто провокаційна пропозиція Вітовича зробити ввечері 17 вересня інсценізацію насильного захоплення і поневолення більшовиками Галичини. Відповідно до запропонованого ним сценарію, треба було знайти дівчину чи жінку, яка б уособлювала Україну. Планувалося одягнути групу молодих людей у форму червоноармійців, озброїти їх карабінами зі штиками, спрямованими проти символічного образу України, яку окупанти ведуть у кайданах. Так мала символічно виглядати сцена окупації більшовиками західних областей України. Пропозиція Вітовича спонукала задуматись, хто стоїть за його плечима, звідкіля у молодої, матеріально забезпеченої людини, якій батько купив окреме помешкання, стільки радикалізму і псевдореволюційного пафосу.

 

План цієї інсценізації був поставлений мною на обговорення. У виступі я виклав аргументи, чому не можна погодитися з пропозицією Вітовича. По-перше: група молоді, озброєна хай навіть саморобними карабінами (а як розрізнити ввечері, що вони саморобні?), може спровокувати міліцію втрутитись у ситуацію, обеззброїти й заарештувати людей, одягнутих у військову форму.

 

- А ми будемо мати не справжні карабіни, а муляжі з дерева, – кинув репліку Вітович.

- Ви можете мати карабіни, вистругані з дерева, але ввечері вони будуть подібні на справжні й цього досить, щоб спровокувати конфлікт.

 

Мене підтримала більша частина членів ради, і провокаційна затія Вітовича була відкинута. Вирішили зупинитись на мовчазному протесті проти окупації і мовчазному вшануванні вчинених більшовиками жертв злочинів живим ланцюгом людей із запаленими свічками, кількома транспарантами та національними прапорами з прикріпленими траурними стрічками. Таке рішення лягло в основу нашого звернення до громадськості Львова та області, яке ми широко розповсюдили по всьому місту. У надрукованій листівці пропонувалось львів'янам стати о 19 годині обабіч центральних вулиць Львова зі свічками, а коли стемніє, о 20 годині засвітити свічки і мовчки простояти, поки вони не догорять. Таким чином, центральні вулиці Львова, тодішній проспект Леніна й проспект Шевченка мали перетворитися у живий ланцюг скорботи.

 

Звернення мало надзвичайно великий вплив на свідомість людей різних поколінь, в родинах яких були репресовані та депортовані в Сибір. Ось текст звернення:

 

"Громадяни Львова та області!

17 вересня 1989 року сповнюється 50 років від дня, коли польська окупація західних областей України була замінена ще страшнішою – радянською.

 

Починаючи від 17 вересня 1939 року страхітливий сталінський терор, що лютував два десятиліття на Східній Україні, перекинувся в Галичину. Сотні тисяч вивезених до Сибіру, кинутих у тюрми і концтабори, розстріляних і закатованих без суду і слідства – ось що приніс народові західних областей України чорний вересень 1939 р.

 

Звертаємось до громадян Львова і області із закликом у день всенародної жалоби 17 вересня о 19 годині прийти до пам'ятника Іванові Підкові й пам'ятного каменя Шевченкові, прикріпивши до одягу і національної символіки чорні кокарди або стрічки. Створимо живий ланцюг смутку зі свічками в руках і чорними стрічками на грудях уздовж центральної вулиці Львова!

 

 

Закликаємо також громадян Львова та області з метою вшанування пам'яті замучених НКВС (чекістами) людей виставити о 22 годині у вікнах своїх помешкань запалені свічки, погасивши із 22 до 22.30 електричне світло.

 

Громадяни, хай наша велика спільна туга в цей день стане живим докором партійно-бюрократичному апаратові України, який довів нашу республіку в галузі економіки, екології, духовного життя до катастрофічного стану.

 

Львівська обласна рада Української гельсінкської спілки

11 вересня 1989 р."

 

Засідання ради ЛОО УГС було проаналізоване Управлінням КГБ по Львівській області, яке через два дні направило в обком КПУ додаткове інформаційне повідомлення про плани УГС на 17 вересня.

 

                                          "14.09.1989 г. г. Львов

                                            Секретно. Экз. № 1

                                            Львовский обком

                                            КП Украины

                                            № 5/2-1080 с.

 

В дополнение к № И-243 с 7. 09.1989 г.

Поступающая в УКГБ информация свидетельствует, что предпринимаемые советско-партийным активом и правоохранительными органами предупредительно-профилактические меры по локализации планируемых лидерами неформальных структур 17 сентября с. г. массовых негативных проявлений дают определенный положительный результат.

 

В частности, УХС отклонил разработанный СНУМом сценарий "театрализованно-политической акции", полагая, что ее проведение может вести к осложнению политической обстановки в области, вызвать репрессивные меры со стороны властей. Руководители СНУМа, подчиняясь решению УХС, намерены перенести указанную акцию на празднование дня города (01.10. 1989 г.) либо приурочить ее к годовщине учредительного собрания трудящихся западных областей Украины в 1939 г. (26-27 октября 1989 г.). 17 сентября с. г., кроме участия в религиозном шествии, они планируют организовать с 19.00 до 22.00 траурную живую цепь с зажженными свечами, охватив по возможности ею центр города по кольцу: оперный театр – ул. 17 Вересня – проспект Т. Шевченко – площадь И. Пидковы.

 

Определенное влияние на неформалов оказывают народные депутаты ВС СССР. Под их воздействием лидеры НДУ, УГКЦ, УХС, других самодеятельных структур, призывая население принять участие в религиозных и гражданских массовых акциях 17 сентября с. г., одновременно требуют при их проведении соблюдать дисциплину и порядок, не давать повода к применению силы, максимально исключить политические лозунги, ограничить использование националистической атрибутики. Для обеспечения порядка и локализации провокационных действий со стороны религиозных фанатиков и националистически настроенных экстремистов при проведении траурных панихид и шествия по центру города, недопущения их прорыва на территорию церкви Юра они намерены создать народные дружины и просить народного депутата Сорочика о привлечении воинов-интернационалистов в военной форме к охранным мероприятиям.

 

УКГБ располагает также данными о том, что неформалы уделяют особое внимание решению городских властей в отношении санкционирования мероприятий на 17 сентября с. г. В этой связи не исключено оказание с их стороны давления путем организации пикетирования административных зданий, в т. ч. и горсовета.

 

С учетом намерения лидеров неформальных объединений вовлечь в массовые акции народных депутатов ВС СССР, считали бы целесообразным с их помощью оказать максимальное сдерживающее воздействие на инспираторов возможных негативных процессов.

Начальник Управлення КГБ СССР по Львовской области генерал-майор

С. И. Малик".

(ГДА СБУ.– Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833, – Арк. 209-210.)

 

Живий ланцюг скорботи

Я звернувся до керівництва Руху, щоб акцію живого ланцюга скорботи провести разом – тоді ефект буде подвійний, але мене не підтримали, відповіли, що готові приєднатися лише до однієї пропозиції: зробити звернення до громадян міста, щоб 17 вересня ввечері о 22 годині в усіх будинках і квартирах люди загасили світло й запалили свічку пам'яті, виставивши її біля вікна. Нас не задовільняв такий пасивний протест. Ми вважали, що цього мало: свічками треба заповнити всі центральні вулиці Львова.

 

  

Отже, напередодні 17 вересня у Львові було розповсюджено два типи листівок – за підписом НРУ та УГС. Оскільки пропозиція НРУ не суперечила акції УГС, то у листівці УГС також був заклик, щоб після проведення ланцюга скорботи погасити в квартирах світло й засвітити на підвіконниках свічки. Після прийнятого на раді рішення я і мої друзі годинами просиджували на телефонах, обдзвонюючи усіх знайомих, щоб повідомити своїх рідних і близьких про вшанування жертв комуністичного терору, щоб прийшли до центра міста зі свічками й узяли участь у мовчазному живому ланцюзі скорботи.

 

 

Очевидно, що для реалізації такого задуму потрібно було кільканадцять тисяч свічок. А якщо влада вирішить зірвати наш задум, дасть вказівку на якийсь тиждень зняти з продажу свічки? То як тоді бути? Бо одна справа – стояти обабіч центральних вулиць зі свічками, а зовсім інша – без свічок. Треба було за всяку ціну випередити можливу протидію з боку КГБ і партійних органів. Переживаючи, щоб не сталося так, що КГБ "випрятає" із магазинів свічки, усім активістам УГС, що мешкають у Львові, доручили обійти господарські магазини й закупити якомога більше свічок, щоб роздати людям, які стануть у ланцюг скорботи, не принісши їх із собою. Було запропоновано великі свічки розділити на три-чотири частини, щоб у кожного учасника цього дійства була свічка.

 

Після засідання ради я зустрівся з кількома членами УГС, до яких мав повну довіру, й сказав їм, що свічки треба закупити негайно, а не чекати на 17 вересня, бо може статися так, що їх у день запланованого заходу не буде: нас може випередити КГБ. Попросив свою дружину Оксану, щоб пішла в універмаг і окремо від мене закупила 50-100 свічок. Пояснив їй, що я також так зроблю, але окремо, щоб не привертати уваги, бо якщо одній людині закупити усі свічки, які є в універмазі, то це може викликати підозріння. Такий підхід себе повністю виправдав: 17 вересня в усіх господарських магазинах Львова вже неможливо було купити свічку.

 

Про те, що 17 вересня громадськість Львова буде вшановувати пам'ять усіх убієнних, замордованих сталінським режимом, я особисто повідомив міськвиконком, міську та обласну міліцію. У своєму зверненні я писав, що запланований на 17 вересня захід – це не мітинг, а мовчазне вшанування пам'яті замучених і закатованих сталінським режимом, а тому єдине прохання до влади – зупинити в ці години на центральних вулицях Львова рух транспорту.  

 

 

Настав сповнений внутрішнього напруження і тривоги день 17 вересня. Першу половину дня заповнила демонстрація віруючих УГКЦ, які, зібравшись у центрі міста, 300-тисячним збором людей рушили до собору св. Юра. Члени УГС також взяли участь у демонстрації та молебні – була додаткова нагода роздати наше звернення, запросити людей до участі у живому ланцюзі скорботи. Вячеслав Чорновіл прочитав наше звернення перед віруючими. Цей момент зняв Я. Кендзьор на відео. Коли настали сутінки, центр Львова почав заповнюватися людьми. Щоб не було скупчення, мені – організатору акції – й моїм помічникам довелося обходити обабіч вулиці та розводити людей на місця, які ще не були заповнені.

 

  

З'ясувалося, що однієї центральної вулиці – проспекту Леніна замало, щоб помістити усіх бажаючих взяти участь у живому ланцюзі скорботи. Людей прийшло так багато, що вони не помістилися обабіч тодішнього проспекту Леніна, а тому довелося просити людей, що стояли у два-три ряди, зайняти місця обабіч проспекту Шевченка – продовження проспекту Леніна. 

 

 

Те, що відбулося, перевершило сподівання. О 20 год. люди запалили свічки. Рух транспорту був зупинений. Запанувала тиша. Жодних вигуків і жодних промов. Усі були перейняті почуттям скорботи за убієнними. Так простояли годину. Тоді поклали свічки біля ніг. Утворились довжелезні освітлені свічками смуги вулиць. То було вражаюче видовище, якого не знав Львів від початку свого існування. На пустих вулицях появлялись люди з кінокамерами і фотоапаратами. Були серед них свої, були й чужі. Не було сумніву, що незнайомці знімали за вказівкою КГБ і партійних органів.

 

  

Через два дні, у вівторок 19 вересня, вийшов черговий номер молодіжної газети "Ленінська молодь". У статті "Львів, 17 вересня, неділя" Вікторія Андреєва писала: "Завершився молебень – та не завершився цей довгий вересневий день. На заклик неформальних об'єднань увечері, о дев'ятнадцятій годині, чимало львів'ян поспішило у центр, на проспект В. І. Леніна. Ідея заходу, який мав відбутися тут, запозичена з прибалтійських республік: бажаючим було запропоновано охопити центр міста людським ланцюжком, запалити свічки і такою мовчазною демонстрацією висловити своє ставлення до входу Червоної армії у Львів 50 років тому. І ось – ланцюжок вишикувався проспектами В. І. Леніна та Т. Г. Шевченка...

 

Йдемо вздовж людського ланцюжка. Нечисленні плакати. "Возз'єднання чи окупація окупованих територій?" – у цьому написі не ствердження, а запитання. Болюче запитання. А ось – ще один, саморобний: "Геть окупантів!" Його тримають у руках зелені підлітки, химерно підстрижені, "джинсові"... Дивлюсь на обличчя юнаків і думаю: невже вони справді вважають, що 1939 року у Львів прийшли окупанти?" 

 

  

Публікація у молодіжній газеті була доказом, що події, в яких беруть участь сотні тисяч громадян, важко замовчувати. Слід віддати належне Вікторії Андреєвій, яка намагалася дати об'єктивну інформацію про події, що відбулися у неділю 17 вересня. Мабуть, зустрічі лідерів УГС із партійним керівництвом Львова та області, критика на цих зустрічах матеріалів, які друкували львівські обласні газети, все ж таки вплинули на висвітлення подій, що відбувались у старовинному місті. Про це свідчить інформація, надрукована в органі Львівського обкому КПУ – газеті "Вільна Україна" від 29 вересня 1989 р. Ця публікація є доказом, що еволюційний процес торкнувся навіть залізобетонної основи комуністичної ідеології – преси. Очевидно, що на таке висвітлення мав бути дозвіл 1-го секретаря обкому КПУ Якова Погребняка.

 

"17 вересня, з ранку до вечора

Події, що, ніби морські хвилі, накочуються одна на одну, винесли на гребінь суспільного життя міста і цю: у неділю 17 вересня, у Львові, на площі біля Порохової вежі відбувся молебень, а потім багатотисячний похід віруючих з хоругвами та іконами вирушив центральними вулицями міста до площі Богдана Хмельницького.

 

Похід, умаяний, крім суто релігійних атрибутів, ще й національною символікою – жовто-синіми прапорами з крепом, пройшов організовано й мирно. Біля собору св. Юра похід колони закінчився. Тут також відбувся молебень, після якого його учасники організовано, не порушуючи громадського порядку, розійшлися. В парку імені Івана Франка організатори походу дали прес-конференцію для закордонних журналістів. Крім голови неофіційного комітету захисту УГКЦ І. Геля, інтерв'ю дали також члени Української хельсінкської спілки. 

 

  

Організатори й учасники цієї релігійної акції прийняли звернення до Голови Верховної Ради СРСР М. С. Горбачова та Папи римського Іоанна Павла II з просьбою легалізувати Українську католицьку церкву.

 

Події того дня не завершилися лише релігійним походом. Вони продовжились і у вечірніх сутінках, які огорнули наше старовинне місто. Нікому нагадувати, мабуть, не треба, що цей вересневий день в історії західноукраїнських земель – особливий. П'ятдесят років тому радянські війська перейшли Збруч, тодішній кордон, який розділяв українські землі, і цей день став передднем історичного акту возз'єднання західноукраїнських земель з радянською Україною. В ряді виступів, у засобах масової інформації, зокрема, уже не раз давалася глибока, всебічна оцінка цієї події. Історичний факт – акт возз'єднання, омріяний трударями краю. Звичайно, ніхто нині не замовчує деформації в побудові нового життя, які приніс на цю землю сталінський режим: репресії, форсоване створення колгоспів, знищення культурного надбання. Різні неформальні організації запропонували відзначити цей день і таким чином – у центральній частині міста створити живий ланцюжок з людей, які б тримали запалені свічки. Кажуть, це запозичене в Прибалтиці. Та постає запитання: чи треба все копіювати? Маємо ж свою історію! До речі, й наклейки з фашистською свастикою та серпом і молотом, якими жваво торгували того дня, теж, мабуть, запозичені. А на наклейках, які деякі молоді люди чіпляли на лацкани чи рукави курток, – напис: "Молотов – Ріббентроп: радянська окупація". Отож ще раз: чи треба отак копіювати все на світі?

 

Різні почуття й переживання вивели цих людей – і молодих, і старших – в центральну частину міста. У кого – біль втрати, у кого – і по роках – неприйняття змін, у декого – повне нерозуміння. Юнак років шістнадцяти тримає жовто-синій прапор з крепом. Чому траур? "П'ятдесят років живемо під окупацією", – говорить з усмішкою, не замислюючись про суть цих слів. З'явився і такий, явно чужий лозунг: "Геть окупантів!"

 

Хто його написав, чому підняли цей лозунг? Звідки повна безвідповідальність і нерозуміння? А те, що юнак тримав у руках бандерівський червоно-чорний прапор, сприймалось як виклик.

 

Живемо сьогодні ніби в кількох вимірах. Точніше – у трьох: минулому, нинішньому, майбутньому. Отже, все маємо глибоко осмислювати, над усім маємо задумуватись.

(Наш кор.)".

 

Свою інтерпретацію подій подало УКГБ.

 

                                  "Секретно. Экз. № 1.

                                    Львовский ОК КПУ

                                     20 сентября 1989 г.

                                     № 5/1099 с

 

Об антиобщественной акции 17 сентября с. г. в г. Львове

Лидерами комитета по защите УГКЦ при поддержке УХС и других самодеятельных объединений 17 сентября с. г. в 12.00 на улице Подвальной возле костела кармелитов организовано богослужение по униатскому обряду. На указанное сборище прибыло более 50 тыс. человек, среди которых представители Ивано-Франковской, Тернопольской, других областей Украины и прибалтийских республик, с большим количеством националистических флагов, религиозной атрибутикой и иной символикой. Перед собравшимися выступил председатель "комитета" Гель И., который зачитал обращение – к руководителям Советского государства с требованием о легализации УГКЦ, к папе Иоанну Павлу II с просьбой поддержать решение данного вопроса во время визита М. С. Горбачева в Италию, а также послание главаря УКЦ на Украине Стернюка В. с призывом к верующим по недопущению экстремистских действий во время шествия. Объявил о порядке проведения богослужения, маршруте шествия. Затем началось богослужение, которое возглавил униатский священник Гаврилив М.

 

После завершения молебна в 14.20 организаторы сформировали из присутствующих колонну во главе с Гелем И., Калинец И., Шабатурой С., Бочарской М., двадцатью униатскими священниками в облачении, а также лицами с националистическими флагами, с траурными лентами, религиозной атрибутикой (40 хоругвей, 5 деревянных крестов) и иной символикой. Указанная колонна, пройдя центральными улицами города под охраной собственных сил "безопасности", не нарушая общественного порядка, подошла к собору св. Юра.

 

На площади им. Б. Хмельницкого, не заходя на подворье собора, перед собравшимися выступил Гель И., который заявил, что город Львов и собор св. Юра является сердцем Западной Украины и униатской Церкви, что сегодняшнее шествие показало властям силу УГКЦ и что для западноукраинского народа значит униатская вера. С обращением от УХС выступил Черновол В., который объявил 17 сентября "черным" сентябрем для Западной Украины. Указал, что проведенная акция продемонстрировала властям силу народного движения, проинформировал о создании Украинской автокефальной православной церкви (УАПЦ) и скорой легализации УГКЦ. Призвал протестующих в 19.00 собраться у места предполагаемой установки памятника Т. Г. Шевченко на проспекте Ленина и с зажженными свечами отметить дату оккупации Западной Украины, с 22.00 до 22.30 погасить в квартирах свет и на окнах выставить зажженные свечи в знак траура. В заключение Гель И. поблагодарил принимавших участие в молебне и шествии, заявил, что "нас было более 200 тис. человек", а затем пригласил присутствующих иностранных корреспондентов на пресс-конференцию в холл гостиницы "Днестр". После этого основная масса людей разошлась.

 

В связи с отказом администрации гостиницы предоставить помещение для проведения пресс-конференции организаторы провели ее в парке. Гель И. рассказал об истории УГКЦ, борьбе за легализацию Церкви, отметил, что сегодняшнее событие является выдающимся успехом и они намерены наращивать свои усилия в этом направлений. Подчеркнул, что аналогичное мероприятие они проведут 1 октября с. г. в г. Ивано-Франковске, 15 октября – в г. Тернополе, а затем, в зависимости от результатов поездки М. С. Горбачева в Италию, намерены распространять свое влияние на восточные области Украины.

 

Кратко выступивший Черновол В. высказал свое положительное мнение о создании Народного Движения Украины (НДУ) и его деятельности, призвал к решительной борьбе с бюрократами КПСС, за создание независимой Украины и единство со всеми демократическими силами в республике.

 

Хмара С. заявил, что сегодняшнее событие – огромная победа в движении за легализацию УКЦ и независимость Украины и в этой борьбе мы должны четко уяснить – независимость или смерть". Затем Гель И. высказал свое мнение о НДУ, назвав КПСС аппаратом, который довел страну до нищеты и разрухи, высказал отрицательное отношение к украинскому писателю Д. Павлычко, как прислужнику партийного аппарата. Указал на то, что нельзя идти на компромиссы с партаппаратом и продолжать линию борьбы за независимость. Предоставил слово униатскому священнику Кушниру Н., который, по его словам, длительное время находился на нелегальном положений.

 

Кушнир Н. отметил, что в своей вере они солидарны с Римо-католической церковью, с которой нет больших разногласий. Направленные обращения, требующие легализации УГКЦ, расцениваются им как возможность реабилитации униатства и заставят власти сделать этот шаг.

 

Выступившая Калинец И. рассказала о деятельности общества "Мемориал", отметила, что она совпадает с целями, выдвинутыми НДУ, и движением по легализации УГКЦ.

 

На пресс-конференции присутствовало более 200 человек и 20 иностранных корреспондентов, которые записывали интервью на видео- и звукозаписывающую технику. Накануне митинга корреспонденты "Би-Би-Си" Кемпел Д., "Эн-Бр-Си" С. Коплен взяли интервью у Геля И., братьев Горыней и активиста УХС, жителя г. Москвы Муратова Н.

 

В 22.00 в центре города собралось до 20 тыс. человек. Заместитель председателя Львовского отделения УХС Яворский В. призвал присутствующих почтить память жертв 1939 года, погибших от рук НКВД. После чего люди выстроились в двойную "цепочку скорби" с зажженными свечами и провели получасовое молчание. Во время проведения указанной акции группа в количестве 30 человек во главе с Витовичем О. несколько раз прошла по центру города с транспарантами: "Большевизм – фашизм", "50 лет оккупации", "Оккупация, а не воссоединение", а также стилизованными плакатами, изображающими единение советского и фашистского флагов. В 20 часов 40 мин. мероприятие было завершено, его участники разошлись.

 

С 22.00 до 22.30 члени неформальных объединений и сочувствующие им поддержали обращение УХС и в знак траура выставили зажженные свечи в окнах квартир.

 

Правоохранительными органами принимались необходимые меры по недопущению провокационных действий. Нарушений общественного порядка не зафиксировано. Обстановка нами контролируется.

 

Начальник Управления КГБ                                                                                                                                              С. И. Малик

(ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833. – Арк. 240-242.)

 

Пробудження національної свідомості в Україні занепокоїло комуністичну владу, яка побоювалась, що може програти вибори до Верховної Ради УРСР і тим самим втратити свою "керівну й спрямовуючу силу". Після з'їзду НРУ в ЦК КПРС підготовлено телефонограму, яку з грифом "таємно" розіслано до всіх комуністичних осередків в Україні. Звернення стало відоме керівництву УГС, яке звернулося до голів обласних організацій УГС із листом, в якому повідомлялось, що до УГС потрапила таємна телефонограма від 13-15 вересня.

 

"Шановний голово філії УГС!

Виконавчий комітет УГС надсилає Вам копію телефонограми із супровідним примірним зверненням до громадян і радить якнайширше поширювати її як добрий викривальний документ у нашій боротьбі супроти партократії та її антинародного проекту виборчого закону.

 

22.09. 1989 року

Голова ВК УГС                                                                                                                                                       Л. Лук'яненко

 

Телефонограма

"До всіх осередків Комуністичної партії України

1. Підсилити організаційну роботу з обговорення офіційного проекту закону про вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад.

2. З'ясувати у керівників громадських організацій їхнє ставлення до виборів депутатів від громадських організацій.

3. Організувати надходження листів і телеграм на адресу Президії Верховної Ради УРСР на захист офіційного закону щодо статей: 38 (йдеться про висування кандидатів колективами, що мають 300 і більше виборців. – ВК УГС; 44 (йдеться про відповідальність за бойкот та заклики до бойкоту виборців. – ВК УГС); 45 (йдеться про те, що програма кандидата не може суперечити Конституції УРСР. – ВК УГС).

4. Щодо альтернативного закону, то чекати подальших рекомендацій від робочої групи Президії Верховної Ради УРСР".

 

Громадяни!

Спрямовуйте листи і телеграми до Президії Верховної Ради УРСР з протестами проти антинародного проекту виборчого закону.

 

Виконавчий комітет Української гельсінкської спілки"