Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 1. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 10 бер. 2014 р., 11:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 бер. 2014 р., 11:25 ]

Богдан

ГОРИНЬ

 

НЕ ТІЛЬКИ ПРО СЕБЕ

 

 

КНИГА ТРЕТЯ

(1985-1990)

 

 

Київ

Університетське видавництво

ПУЛЬСАРИ

2010

 

ББК 63.3(4УКР)63-4

Г69

 

У третій книзі документального роману-колажу "Не тільки про себе" на основі унікальних архівних матеріалів висвітлено період зародження й розгортання вирішального етапу українського національно-визвольного руху, що завершився відновленням державності України. Розповіді про легальне створення незалежних самвидавних журналів та альманахів – "Українського вісника", "Кафедри", "Євшан-зілля", численні мітинги, зародження та діяльність багатьох неформальних об'єднань – Дискусійно-політичного клубу, Української гельсінкської спілки, Асоціації незалежної творчої інтелігенції, Демократичного фронту та Народного Руху аргументовані стенограмами, протоколами, інформаційними повідомленнями, доповідними записками КДБ, великою кількістю інших документів та світлин. В алфавітному покажчику читач знайде сотні імен людей, причетних до подій кінця 80-х – початку 90-х років. Книга розрахована на істориків, психологів, політиків, політологів, а також усіх, хто цікавиться маловідомими сторінками новітньої української історії.

 

За сприяння у виданні цієї книги висловлюю щиру подяку народному депутату Верховної Ради України, голові Народного Руху України БОРИСУ ТАРАСЮКУ та депутату Львівської обласної ради ЯРОСЛАВУ РУЩИШИНУ.

 

Висловлюю щиру вдячність дружині ОКСАНІ ГОРИНЬ за виготовлення (на основі збережених у моєму архіві магнітофонних записів) стенограм доповідей, виступів на мітингах, численних нарадах, круглих столах, розмов у прокуратурі – унікального, вперше оприлюдненого матеріалу.

 

Щира подяка МИРОСЛАВУ ЛЕВИЦЬКОМУ за допомогу в підготовці ілюстративного матеріалу, консультації та поради щодо ряду порушених у книзі питань, виготовлення алфавітного покажчика.

 

                                                  © Горинь Б. М., 2010

                                                  © Художнє оформлення Міщук Л. В.,

                                                      Левицького М. Й., 2010

ІSВN 966-8767-22-5                                                                                                               © Університетське видавництво

ІSВN 978-966-2171-76-1 (кн. 3)                                                                                                     ПУЛЬСАРИ, 2010

 

УСІМ, ХТО БОРОВСЯ

ТА НИНІ БОРЕТЬСЯ

ЗА УКРАЇНСЬКУ САМОСТІЙНУ

СОБОРНУ ДЕРЖАВУ,

ПРИСВЯЧУЮ.

Автор

 

Від автора

 

Третя книга документального роману-колажу "Не тільки про себе" охоплює період зародження й розгортання вирішального етапу національно-визвольного руху, що завершився відновленням державної незалежності України. Цей короткий період новітньої української історії так насичений подіями, фактами, цікавими епізодами з життя й діяльності активних учасників боротьби з комуністичним режимом, появою та діяльністю опозиційних неформальних об'єднань та товариств УКК, Товариства Лева, УГГ, УГС, "Євшан-зілля", УАНТІ, Дискусійно-політичного клубу, Товариства рідної мови, Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Народного фронту сприяння перебудові, а невдовзі Народного Руху України за перебудову, що цей матеріал з трудом вдалося "втиснути" в одну книгу.

 

Це був час невпинного зростання рівня національної свідомості українського народу, розуміння ним долею даного шансу позбутися колоніального статусу й стати державною, демократичною Нацією. І хоч із приходом до влади М. Горбачова фасад імперської казарми був оздоблений гаслами "демократизація, перебудова, гласність ", боротьба проти тоталітарного режиму не була легкою. У книзі висвітлено весь хід тієї боротьби від її зародження до наближення поставленої мети. Не обійшлося без прикрих помилок, невиправданої ейфорії, непередбаченого повороту багатьох подій, розчарувань і проявів страшних українських недуг політичного самоїдства, гіпертрофованих амбіцій та руйнівної сили заздрощів. Про це тяжко писати, але писати треба, бо для лікування хвороби треба знати її причину.

 

У пропонованій книзі, як і в двох попередніх, основний будівельний матеріал факти, документи, листи, світлини, щоденники. Вперше у широкому обсязі використано матеріали з архівів колишнього КГБ доповідні записки та інформаційні повідомлення з грифами "секретно" й "совершенно секретно", що направлялися для ознайомлення і прийняття рішень компартійним керівникам області та республіки. Чимало цих матеріалів безпосередньо стосуються лідерів багатьох неформальних об'єднань УКК, Української гельсінської спілки, УАНТІ, Народного фронту та Народного Руху України за перебудову. Окремі документи наведені повністю, з інших, відповідно до розкриття теми, зроблено витяги.

 

Зібрані в архітектонічну цілість щоденникові записи, листи, інтерв'ю, заяви, стенограми виступів на численних засіданнях неформальних організацій, мітингах, нарадах, круглих столах, конференціях, з’їздах разом із відтвореними (на основі збережених в особистому архіві автора магнітофонних записів) розмовами з партійними функціонерами, прокурорами, слідчими, суддями реконструюють буремний дух часу, його тривоги й надії. Перед читачем постане у непідробній свіжості боротьба за права українського народу бути вільним, державним народом, мітингова стихія кінця 80-х поч. 90-х рр., переслідування, арешти й побиття людей, судові засідання, накладення штрафів, засудження на 15 діб все це унікальний, багатий на нюанси літопис новітньої української історії.

 

У книзі відтворено ситуацію, коли напередодні великих подій горстка колишніх політв'язнів розпочала й успішно продовжила ризикований, небезпечний для життя герць із владою. У тій боротьбі ми були в якійсь мірі безстрашними фанатиками. Компартійні функціонери були переконані, що легко розправляться з відчайдухами. Задля цього була задіяна велетенська тоталітарна машина з розгалуженими структурами КГБ, широкою мережею провокаторів, агентури, міліцією, прокуратурою, судами, що разом виконували волю "керівної і направляючої сили" КПРС КПУ. Проте репресивні заходи не дали бажаного наслідку, владі не вдалося справитися зі сміливцями, об'єднаними в суспільно-політичну організацію під чудернацькою назвою, що служила правозахисною парасолькою, Українська гельсінкська спілка, не вдалося зламати волю борців за свободу й державну незалежність рідного народу. Лідери УГС проводили активну політичну діяльність, підтримували створення Народного Руху України за перебудову, входили в керівні структури організації. Відомий державний, політичний, громадський діяч Євген Марчук, який у ті роки займав різні посади у КГБ УРСР, твердить: "Рух допомагав валити систему. Такі фігури, як Лук'яненко, Чорновіл, брати Горині, Хмара, були таранами, які розбивали мури совєтчини". Насправді людей, які самовіддано боролися проти комуністичного режиму, було сотні, хоча КГБ загострив свою увагу на кількох десятках осіб.

 

Надіюся, що допитливого читача зацікавить історія зародження Народного фронту сприяння перебудові в Україні, а також наступного етапу Народного Руху України за перебудову, зусилля, які докладав КГБ, щоб відмежувати НРУ від УГС, і провал цих зусиль.

 

Словом, кінець 80-х і початок 90-х рр. XX сторіччя то прекрасний, вимріяний, даний Богом Час дії. А коли людьми оволодіває освітлений великою ідеєю Дух дії, вони готові жертвувати не тільки власною свободою, а й власним життям.

 

Впевнений, що навіть найбільше поінформований читач знайде в книзі багато такого, про що раніше не чув і не читав. А це означає, що без неї не зможе обійтися жоден історик, який досліджує національно-визвольний рух України кінця 80-х початку 90-х років.

 

Шановний читану! Кожна людина окремий неповторний світ зі своїм унікальним багажем побаченого, почутого, пережитого, прочитаного, зробленого й осмисленого. Зі смертю кожної людини людство втрачає одну з неповторних планет. Кожен має вибір: або забрати світ власної пам'яті, знань, роздумів, почуттів із собою в могилу, або, доклавши зусиль, залишити його людям. Я обрав другий варіант. Раджу і Вам це зробити.

 

Розділ І

БАГАТОНАДІЙНА

ДРУГА ВІДЛИГА

 

ПЕРЕДЧУТТЯ НЕМИНУЧИХ ЗМІН

Для значних суспільних подій, історичних зрушень мають бути певні передумови. Рух шістдесятництва був би немислимий без критики (хай дозованої) Хрущовим політики Сталіна, часткового оприлюднення вчинених диктатором злочинів і короткочасної хрущовської "відлиги". Новий етап руху опору боротьба за права Людини й Нації безпосередньо пов'язаний із підписанням СРСР в особі Л. Брежнєва Прикінцевого акта Гельсінкських угод.

 

Аналізуючи цей документ з відстані часу, важко переоцінити його значення. Достатньо нагадати, що з ним пов'язано виникнення легально діючих правозахисних груп у Москві, Києві та інших столицях тодішніх союзних республік, сама поява яких була нечуваним викликом режиму. Ідеологічний апарат ЦК КПРС дуже швидко збагнув усю небезпеку впровадження в життя підписаного від імені СРСР Леонідом Брежнєвим Прикінцевого акта Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі й вирішив знищити породжені ним перші пагінці: члени гельсінкських груп опинилися в тюрмах і концтаборах. Розголос від чергових хвиль репресій в СРСР був настільки великий, що керівництво країн західної демократії серйозно замислилось над небезпекою існування для світу комуністичного режиму, а президент США Рональд Рейган у 1983 році назвав СРСР "імперією зла". Несучи в собі великий пропагандистський заряд, цей крилатий вислів облетів увесь світ. Хоча гельсінкський рух зазнав поразки, він наніс відчутний удар радянській тоталітарній системі. 

 

 

Вирішальний етап національно-визвольного руху кінця 80-х – початку 90-х рр. також розпочався за сприятливих умов. Сталося це після того, коли 11 березня 1985 р. на позачерговому Пленумі ЦК КПРС новим генеральним секретарем ЦК Компартії Радянського Союзу було обрано амбітного політика у розквіті сил Михайла Горбачова. Схвальні відгуки про Горбачова Марґарет Тетчер (ще до обрання його на посаду генсека) давали підставу надіятись, що прихід до влади в СРСР представника молодого покоління суттєво позначиться на внутрішній та зовнішній політиці "імперії зла".

 

У квітні 1985 р. на помешканні моїх приятелів мистців Ольги й Романа Безпалківих у присутності моєї дружини Оксани, поета Романа Кудлика і його дружини Ярослави я висловив думку, що з приходом до влади Михайла Горбачова неминуче почнеться "друга відлига". Мій прогноз був зустрінутий з властивим для Кудлика скепсисом і не менш характерною іронічною реплікою Романа Безпалківа. І все ж я мав рацію. Вважаю, що вирішальний вплив на зміну політичного клімату в СРСР мали три зустрічі, які відбулися між Рейганом та Горбачовим продовж 1985-1987 років.

 

Першою ознакою часткової політичної "відлиги" стала можливість з меншими перешкодами слухати "Свободу", "Голос Америки", "Німецьку хвилю","Бі-Бі-Сі". З їхніх радіопересилань можна було почути, що Захід покладає на Горбачова великі надії. Та й промови самого генсека давали підставу сподіватися, що він розуміє необхідність проведення економічних і політичних реформ, бо в іншому разі Радянський Союз неминуче очікує економічний та політичний крах. Справжньою несподіванкою для Львова стало відкриття у Музеї етнографії та художнього промислу виставки картин колишнього політв'язня Опанаса Заливахи, з ким я перебував у Мордовському концтаборі №11, де написав нарис про видатного мистця. Хотів розповісти на відкритті виставки про його творчість в неволі, але слова мені не дали. Збереглися дорогі для мене світлини, на яких я поруч з мистцем його дружиною, донечкою, друзями. 

 

 

Мій робочий день у Львівській картинній галереї починався з читання газет. Тролейбус, яким я доїжджав до Картинної галереї, зупинявся на розі вулиці Чернишевського, де стояв газетний кіоск, біля якого неодноразово зустрічав Романа Лубківського, що мешкав неподалік. Не знаю, як Роман, а я купляв усе, що було: всесоюзні, республіканські та обласні видання. До Картинної галереї приходив на півгодини раніше з розрахунком, щоб до 9-ї ознайомитися з усіма новинами. Уважно вчитуючись у газетні статті, переконувався, що Горбачов таки готує ґрунт для реформ, але наштовхується на чималий опір з боку супротивників, прихильників попереднього курсу. В мене склалося тверде переконання, що він докладатиме максимальних зусиль задля усунення перешкод і реалізації задуму: надання СРСР "людського обличчя".

 

На мої передчасні приходи в галерею й щоденне читання купи газет, з яких я (за давнім прикладом та порадою Михайла Яцкова) робив вирізки, формуючи власну тематичну енциклопедію, галерейне керівництво поглядало косо. Щоб відвернути від себе підозру, свідомо завантажував себе понад міру музейною працею. Не випадає мені про це самому говорити, тому надам слово Тарасові Батенку, який, вивчаючи той період моєї біографії, зробив такі наголоси:

 

"Популярність старшого наукового працівника відділу російського дореволюційного та радянського мистецтва Львівської картинної галереї засвідчували його численні лекційні виступи в лекторії ЛКГ, міському лекторії, Народному університеті естетичного виховання при ЛКГ тощо".

 

"Люди приходили і просили, згадує директор ЛКГ Борис Возницький, щоби Горинь провів лекцію чи екскурсію. Це вже переростало в постійне замовлення на нього". Щорічні звіти про виконаний обсяг робіт дають можливість простежити, що в середньому на рік припадало до 200 екскурсій по галереї, а за період з 1978 по 1987 р. Горинь прочитав 181 лекцію у галерейному корпусі та поза його межами. Навряд чи зафіксована кількість лекцій здивує читача. Захоплює діапазон тем: "Рафаель", "Рубенс", "Рембрандт", "Франсіско Гойя", "Творчість Миколи і Святослава Реріхів", "Мистецтво Голландії, Фландрії, Італії XVII ст.", "Архітектурно-мистецькі пам'ятки Львова", "Творчість львівських художників", "Роль мистецтва у формуванні людини" тощо (...). Популярні, багаті мовою, на високому емоційному піднесенні та з професійною майстерністю прочитані лекції супроводжувалися відповідним ілюстративним матеріалом, що, звичайно, вимагало небуденного ентузіазму і закоханості у мистецтво. Тисячі слайдів, особисто виготовлених Горинем, свідчать про його фанатичне захоплення світом мистецтва, намагання вникнути в його глибини і прагнення передати відшукані скарби іншим. 

 

 

Кожна з прочитаних лекцій могла перерости у статтю, а деякі з них, згадував їх автор, напрошувались на цілісну монографію. Натомість бібліографію праць Б. Гориня періоду роботи в Картинній галереї було зведено до нуля... "Опіку" над ним узяла дирекція ЛКГ, яка перетворила музей у своєрідний філіал КДБ. З газет і журналів постійно надходили відмови публікувати надіслані матеріали". (Батенко Т. Опозиційна особистість: друга половина XX ст. Політичний портрет Богдана Гориня,Л.: Кальварія, 1997.С. 100-101.)

 

До певної міри було абсурдом, що за всіх незаперечних змін, які відбувалися в політичному кліматі СРСР, ставлення до мене керівництва Картинної галереї не змінилось. До директора, секретаря парторганізації спочатку Олени Ріпко, а потім Оксани Пеленської і далі навідувався оперуповноважений КГБ Олександр Олександрович Шумейко. З його регулярних візитів я зробив висновок, що моя активна лекційна діяльність, висока репутація екскурсовода, широкий контакт із різними людьми, в тому числі й іноземцями, явно не до вподоби чекістам. За кожним моїм кроком стежили, доступ до засобів масової інформації залишався перекритий, я міг виконувати тільки працю, яка не залишала після себе сліду: проводити екскурсії, читати лекції, збирати твори та організовувати виставки, розвішувати експонати, крокуючи на драбині по залах, наче циркач цього досвіду і вправності я набув, працюючи кілька років малярем. Не вистачало головного: права виступити на відкриттях мною ж організованих виставок при суворій забороні надрукувати статтю або рецензію.

 

Кожний написаний мною за робочим столом папірець ретельно перевірявся. Для потіхи я іноді робив експерименти. Одного разу зі свого кабінету через вікно, що виходило у подвір'я галереї, зауважив, як чернетки та інші непотрібні папери, які я кидав у кошик, що стояв біля мого стола, ретельно перебирав чоловік, що за сумісництвом прибирав галерейне подвір'я й виконував певні доручення кагебістів. У такому разі, подумав собі, є нагода пожартувати, придумати йому роботу. Взяв кілька аркушів чистого та списаного паперу, порвав їх на клаптики й кинув у кошик для сміття. Наступного ранку зустрічає мене М. і доброзичливим тоном запитує:

- Для чого ви стільки чистого паперу порвали?

- Щоб переконатись, що ви будете шукати у ньому те, чого не знайдете, відповів я і ми обидва розсміялись.

 

М. не був поганий чоловік (не називатиму його імені й прізвища), але його за якусь дрібну провину чекісти зобов'язали виконувати негідну працю. Були й інші, не менш цікаві випадки. Моя колега, працівниця галереї, яка сиділа в робочому кабінеті спиною до мене (столи були розміщені "трамвайчиком"), тримала біля себе дзеркало, в яке часто дивилась, але так, щоб їй було видно, що я роблю за її спиною. Нарешті мені це набридло і я запитав:

- Бачу, що ви підглядаєте за мною, тому дозвольте запитати: ви на штатній посаді чи тільки виконуєте окремі доручення?

- Ну, що ви, Богдане Миколайовичу, звичайно, тільки окремі доручення, з абсолютною відвертістю відповіла моя колега. О sаntа sіmрlісіtаs! Свята простота! сказали б давні римляни.

 

Після закриття однієї з великих виставок, коли не було де зберігати твори скульптури, я заносив їх у підвальне приміщення, вхід до якого був знадвору. Щоб бути певним, що хтось не зробить шкоди, купив замок і особисто закривав підвал. Коли художники приходили забирати свої твори, доводилось його кожного разу відмикати й замикати. Одного ранку приходжу на працю, а галерейний кочегар дивиться на мене переляканими очима й шепотом:

- Вам перерізали в підвалі висячий замок!

- Хто перерізав?

- Самі знаєте!

 

Оглянув підвал. Деякі скульптури пересунуто з місця, де я їх поставив. Отже, робили обшук, щось шукали, але нічого не знайшли, бо нічого не могли знайти – жодних недозволених речей у підвалі галереї я не переховував.

 

У той час готував персональну виставку видатного львівського скульптора Дмитра Крвавича. Народився мистець 28 вересня 1926 року. Тож виставка була приурочена до його 60-річного ювілею. Склав каталог, написав вступну статтю, в якій дав загальну характеристику його творчості. Завдяки авторитету Д. Крвавича – у той час уже професора, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка – каталог надрукували. Ну, подумав я, лід скрес. Забув, що передчасна радість, як правило, легко перетворюється у свою протилежність. Скільки разів я катував себе за подібну ейфорію, але завжди забував про гірку розплату.

 

  

Перед відкриттям виставки до мене підійшла заступник директора Картинної галереї Олена Ріпко й сказала:

- Поступила вказівка відсторонити вас від участі у відкритті виставки.

- Але ж я готував виставку, склав каталог, написав до нього вступну статтю, побудував експозицію – все робив самотужки, без якоїсь допомоги. Хто міг заборонити мені виступити на відкритті виставки, якою займався тільки я один – від початку і до відкриття?

- Хто заборонив – не ваша справа, я передала вам розпорядження і цього досить.

- Але мене цікавить, хто взяв на себе таку місію? Директор Картинної галереї Возницький, начальник Управління культури Зозуляк чи секретар райкому партії Курапов?

- Думайте, як хочете, я вам більше нічого не скажу.

 

Тою розмовою я був розлючений до краю. Мав різку розмову з директором галереї Борисом Возницьким, із вченим секретарем (вона ж – секретар партійної організації) Оксаною Пеленською. Десь у глибині душі розумів, що ініціатива заборон іде головним чином від цієї галерейної трійці. Щоб вислужитись, вони наввипередки узгоджують свою ініціативу з вищим начальством, яке, очевидно, схвалює їхні пропозиції. 

 

Остаточно переконавшись у повній безперспективності праці у Картинній галереї, яка забирала у мене весь час та енергію без можливості реалізувати творчі задуми, я (щоб якось вийти із зачарованого кола) після чергового гострого конфлікту з керівництвом галереї 10 жовтня 1986 р. відправив на ім'я Михайла Горбачова фототелеграму такого змісту:

 

                                 "Москва. Кремль.

                                  М. С. Горбачеву

В течение десяти лет работы во Львовской картинной галерее в отношении меня – старшего научного сотрудника Горыня Богдана Николаевича ведется целенаправленная дискриминация – ущемление прав, травля, моральные унижения со стороны директора Б. Возницкого, зам. директора Е. Репко, ученого секретаря О. Пеленской.

 

Прошу Вашего вмешательства в сложившуюся ситуацию.

Горинь Б. Н."

 

 

Відповідь отримав наступного дня:

 

"Львов-54, Кульчицкой, 15, кв. 94

Горынь Б. Н.

Телеграмма поданная Вами по квитанции 1562 11/10 Кремль тов. Горбачеву М. С. вручена Общий отдел ЦК КПСС 11/10 1040. Начальник отделения Борисенко".

 

РОЗМОВА У ЛЕНІНСЬКОМУ РАЙКОМІ КПУ

Не було сумніву, що відправлена мною на ім'я Горбачова телеграма повернеться до Львова для розгляду в обкомі, міськкомі або райкомі компартії, а тому очікував виклику. Чекати довелося більше місяця. Щойно 25 листопада 1986 року директор ЛКГ Борис Возницький повідомив мене, що його, а також секретаря парторганізації Оксану Пеленську (була обрана замість Олени Ріпко) й мене викликає перший секретар Ленінського райкому компартії м. Львова Юрій Федорович Курапов. Не знаючи, в якому ключі піде розмова, я на всяк випадок взяв із собою ручку й блокнот. До виклику на розмову з кимсь із партійних керівників був готовий, заздалегідь написав собі відповіді на можливі запитання, а тому почував себе вільно, без напруження, будучи впевненим, що тон розмови повинен задавати я, а не Курапов.

 

Коли у кабінеті секретаря райкому партії ми зайняли вказані нам місця, Курапов, побачивши, що я приготував блокнот і ручку для записування, не приховуючи роздратування, без всякого вступу звернувся до мене із запитанням:

- Яка була причина, що ви відіслали у Москву телеграму? Чим ви незадоволені, дайте пояснення!

- На нинішню зустріч я прийшов не для того, щоб пояснювати, чому я відіслав телеграму в Москву, а для того, щоб почути відповідь на моє запитання: чому впродовж десяти років перебуваю на становищі дискримінованого, позбавленого прав на реалізацію творчої праці. Хотів би почути пояснення від людини, яка безпосередньо керувала тими дискримінаційними заходами – спочатку через секретаря парторганізації Олену Ріпко, а тепер через нового секретаря парторганізації, присутню тут Оксану Пеленську. Ріпко і Пеленська не робили із отриманих від вас вказівок жодної таємниці, про що неодноразово заявляли мені не тільки особисто, а й у присутності інших людей. Тому нині я хотів би почути відповідь на запитання, чому товариш Курапов узяв на себе місію бути моїм верховним суддею, незалежно від того, чи робив він це із власної ініціативи, чи за вказівкою інших інстанцій.

 

Вважаю, що під час нинішньої зустрічі буде пролито світло на ситуацію, яка склалась. А тому, Юрію Федоровичу, звертаюся до вас із запитанням: була чи не була підстава висилати мені телеграму протесту до Москви, апелюючи до вищих інстанцій з приводу беззаконня, яке чинить по вашій вказівці керівництво Львівської картинної галереї?

Курапов Ю. Телеграма написана вами без всяких підстав. Зміст телеграми – це голослівні звинувачення.

Горинь Б. По суті, ви дали відповідь на питання, яке нині повинно бути розглянуте. До речі, на іншу відповідь від Курапова не розраховував.

Курапов Ю. Давайте без філософії. Поясніть по пунктах, у чому обмежували ваші права, у чому проявлялося приниження вашої гідності зі сторони керівництва Картинної галереї, що ви розумієте під дискримінацією, про яку пишете у телеграмі.

Горинь Б. Зміст поняття "дискримінація" докладно розшифрований у юридичному словнику – це обмеження прав, приниження людської гідності. Між цими поняттями є тісний зв'язок.

Курапов Ю. Відповідайте конкретно, без філософії. В іншому випадку я змушений буду дати відповідь у ЦК, що ви голослівно, безпідставно звели наклепи на парторганізацію і адміністрацію Картинної галереї, де ви поки що вважаєтесь працівником.

Горинь Б. У тому, що ви сказали – досить відоме формулювання. Якщо не подобається те, що я говорю усно, то у такому разі можу дати розгорнуте письмове пояснення і відіслати його на ту саму адресу, на яку я вислав телеграму.

Курапов Ю. Не треба ніяких письмових пояснень. Відповідайте на запитання. Дайте хоча б один-два приклади, які б свідчили, що вас у чомусь обмежували.

Горинь Б. Прикладів сотні, але для чого говорити усно, коли можу викласти письмово.

Курапов Ю. Я сказав, говоріть усно, раз я вас викликав.

Горинь Б. Наведу деякі приклади. Мій виступ на відкритті виставки Євгена Дзиндри спричинив у Картинній галереї справжній переполох. Керівництво галереї не приховувало, що невдоволене моїм виступом – не тим, що я говорив, а тим, що я насмілився говорити. Через місяць мені доручили організувати виставку Григорія Смольського. Очевидно, що я підготувався до виступу, бо це входило в мої обов'язки як організатора виставки, але за півгодини до відкриття до мене підійшла заступник директора з наукової роботи Олена Ріпко і заявила, що замість мене буде виступати вона. На моє запитання, хто і чому дав таке розпорядження, Олена Ріпко заявила: "Після вашого виступу на відкритті виставки Євгена Дзиндри вам заборонено виступати на відкритті виставок, а також по радіо і телебаченню. Це вказівка Курапова."

Курапов Ю. Правильно зробила адміністрація Картинної галереї, що після вашого виступу на відкритті виставки Дзиндри не дали вам слова на відкритті виставки Смольського. На відкритті виставки Дзиндри мене не було, а на відкритті виставки Смольського я був. Було б неправильно, щоб ви виступали на відкритті цих виставок, навіть якщо ви їх безпосередньо організовували. У Картинній галереї, крім Гориня, є ще інші працівники, які також можуть виступати. Кому виступати, а кому не виступати, кому дати слово, а кому не дати слова – ці питання вирішує адміністрація Картинної галереї, Управління культури, ну, і, звичайно, партійні органи. Відкриття виставки – ж велике громадське міроприємство і ми не можемо будь-кому давати трибуну. Я впевнений, що тов. Ріпко не говорила таких слів, що вам заборонено виступати на відкриттях і обговореннях виставок, на радіо і телебаченні. Все це вами надумано. Крім того, не обов'язково, щоб той, хто підготовляв, організовував виставку, виступав на її відкритті. Повторюю: кому слід виступати, а кому не слід – визначає Управління культури, партійні органи, адміністрація. Які у вас ще є факти, викладайте.

Горинь Б. Можливо, той факт, про який буде мова, важко заперечити. У моїх руках – погляньте – каталог обласної художньої виставки, присвяченої 110-й річниці з дня народження Леніна. Це унікальний каталог, бо на тому місці, де завжди вказується, хто його упорядкував, на цей раз поміщено, що каталог упорядкували працівники Львівської картинної галереї. Отже, безіменне авторство. Але існують авторські права, згідно з якими автор має право вказувати своє прізвище, коли йдеться про виконану ним працю. І вам відомо, що згідно з існуючими авторськими правами на виданнях – будуть це видання художні, наукові чи науково-популярні, подається прізвище автора. Перегляньте каталоги виставок і ви прочитаєте там прізвища авторів-упорядників. Але у даному разі по чиїйсь вказівці прізвище Гориня знято, хоча я працював над тим каталогом. Я вам дарую, Юрію Федоровичу, його, оскільки це найпереконливіший доказ дискримінаційних заходів щодо Гориня, очевидно, не без вашої участі.

Курапов Ю. Мені цей каталог не потрібний.

Горинь Б. Юрію Федоровичу, ви все-таки візьміть, бо не випадає відмовлятись від такого подарунка, тим більше, що це каталог до 110-ї річниці з дня народження Леніна і вам ніяк не личить відмовлятись.

Курапов Ю. Я сказав, що мені не потрібний цей каталог і ваш подарунок.

Горинь Б. У такому разі візьміть цей безіменний каталог на пам'ять про нинішню зустріч.

 

(Після цих слів я поклав каталог на стіл перед Кураповим. Пеленська і Возницький нервово переглянулись, скорчивши на обличчі невдоволену гримасу).

 

Курапов Ю. Мушу заявити, що відносно виставки, присвяченої 110-й річниці з дня народження Леніна, знаходимо дві помилки. Перша та, що вам доручили готувати ленінську виставку. Я вважаю, що Горинь до ленінської виставки не доріс. Крім того, такими виставками повинні займатися всі, а не один Горинь. Кому складати каталог виставки і чи повинно в каталозі бути прізвище Гориня – ці питання повинні вирішуватись окремо. Правильно, що в каталозі виставки, присвяченої 110-й річниці з дня народження Леніна, не поставили вашого прізвища. Помилка дирекції Картинної галереї у тому, що залучили вас до цієї роботи. Від таких виставок вас повинні відсторонювати, повторюю, ви до них ще не доросли. Ви помиляєтесь, коли вважаєте, що в секретаря райкому партії немає іншої роботи, крім тої, щоб займатися Горинем.

 

Після хвилинної задуми, щось пригадуючи, Курапов продовжив свій монолог:

- Дійсно, я двічі займався вами. Перший раз, коли ви виступили зі своїми хибними міркуваннями при обговоренні проекту нової Конституції СРСР, і другий раз, коли без дозволу адміністрації пішли на суд брата. Тих два рази я дійсно вами займався. Після вашого політично невірного виступу під час обговорення проекту Конституції СРСР я поставив перед адміністрацією питання прямо: куди ви дивитесь, чим ви там займаєтесь, кого ви вислуховуєте, чому не приймаєте мір відносно поведінки Гориня? Я сказав прямо: треба дати Гориню відсіч, такі виступи, які ви допускаєте, межують із антирадянщиною і на них не можна не реагувати.

 

Це був перший випадок, коли я зіткнувся з питанням Гориня. А другий випадок, коли відбувався судовий процес вашого брата і ви покинули роботу, щоб бути на ньому присутнім. Мені розповіли і я сказав адміністрації: збирайте негайно колектив, засудіть його поведінку і звільняйте Гориня з роботи.

 

Горинь Б. Але я був викликаний на процес брата судом.

Курапов Ю. Це на наступний день вас викликали, а перший день ви не мали жодного документа, а тому були всі підстави, щоб вас звільнити. Із тих двох випадків я зробив певні висновки щодо доцільності ваших виступів на відкритті виставок, у пресі, радіо і телебаченні. Чому ми, знаючи вашу поведінку, повинні надавати вам трибуну? Чому ви повинні виступати на відкритті різних виставок? Ви того не заслужили. Поки ви так будете себе поводити, заявляю вам, ви не будете виступати в пресі, як би ви цього не домагались. А якщо ви й далі будете стояти на таких позиціях, ніхто вам трибуни не надасть і навіть близько до неї не підпустить – перестаньте на це надіятись. Що маєте ще сказати?

Горинь Б. Я уважно все вислухав, не перебивав вас. Із того, що я говорив, бачу, що ви дещо записуєте, а тому, Юрію Федоровичу, прошу записати ще одне моє висловлювання.

Курапов Ю. (здивовано): Яке?

Горинь Б. Запишіть, що Горинь на зустрічі з секретарем райкому партії сказав: "кураповщина – день вчорашній".

Курапов Ю. (розгублено, обличчя стало багровим): Я цього записувати не буду.

Горинь Б. Юрію Федоровичу, не нервуйтесь. У нас нормальна розмова. Ви дещо нотуєте з моїх думок, я також нотую те, що ви говорите, тому прошу записати, що під час зустрічі Горинь, уважно вислухавши все, що йому було сказано, заявив: "кураповщина – день вчорашній". Прошу мати це на увазі, Юрію Федоровичу, що таку заяву я роблю небезпідставно. Іншої розмови з Кураповим та іншого підходу до вирішення мого питання, яке я порушив у телеграмі, адресованій Горбачову, я і не чекав. Не тільки мені відомо, що Курапов у Львові – одіозна фігура. Курапов розкидається наліво й направо долями письменників, музикантів, художників, мистецтвознавців. Отже, методи Курапова, ставлення Курапова до людей, зокрема до представників творчої інтелігенції, добре відомі.

Курапов Ю. Особливо до таких людей, як ви.

Горинь Б. До таких і не зовсім таких, але й до багатьох інших.

Курапов Ю. Я то вас добре знаю. Я бачу вас наскрізь, знаю ваше ставлення до радянської влади.

Горинь Б. Маєте на увазі 1965 рік, коли я був заарештований?

Курапов Ю. Так, мені вся ця історія добре відома.

Горинь Б. Але ж то було 21 рік тому.

Курапов Ю. А ви хотіли, щоб все це забулось? А ви думаєте, що я не знаю, як ви виступали під час обговорення проекту Конституції СРСР?

Горинь Б. Проект Конституції СРСР був винесений на всенародне обговорення. Кожен учасник обговорення мав право висловити свої зауваження до проекту, запропонувати зміни і доповнення, незалежно від того, будуть чи не будуть вони враховані авторами, які готували проект. Я всього-на-всього скористався своїм законним правом і не більше. То правда, що мій виступ не був підтриманий іншими учасниками обговорення, але ніхто не мав права заборонити мені висловити власну думку на існуючий проект. Ви, Юрію Федоровичу, не були під час обговорення проекту Конституції СРСР у Картинній галереї, не чули мого виступу, а тому не можете судити про його зміст і давати йому оцінку.

Курапов Ю. У мене є докладний протокол обговорення і тому маю достатньо повне уявлення про все те, що ви там говорили.

Горинь Б. Але у протоколі може бути неточність, неповна передача думки, а тому протокол не міг дати вам достатньо повного, як ви твердите, уявлення про мій виступ.

Курапов Ю. Той, хто писав протокол, знав, що писав. Я сказав вам про своє ставлення до вашого виступу і цього досить.

Горинь Б. Про своє ставлення до Гориня і його виступу ви говорили й у Спілці письменників. То був огульний, типово кураповський виступ.

Курапов Ю. Ви мені дороги не перейшли і не перейдете. Особисто до вас я не маю нічого. Я по-партійному оцінюю вашу діяльність.

Горинь Б. Плюс суб'єктивний фактор, який завжди і в усьому властивий Курапову.

Курапов Ю. (звертаючись до Бориса Возницького, який, як і Оксана Пеленська, сидів мовчки, втягнувши голову в плечі зі зморщеним і кислим обличчям). Що маєте сказати, Борисе Григоровичу?

Возницький Б. Горинь був обурений, що йому не дали виступити на відкритті виставки Дмитра Крвавича, яку він організовував. Але він не міг виступити з жодних причин. Було так, що за день до відкриття виставки Крвавича я сказав Богдану Миколайовичу, щоб він підготувався до виступу, але на наступний день, перед самим відкриттям виставки, я сказав йому, що він не буде виступати, бо дуже багато записалося на виступ і тому він не внесений у список, а Юрій Федорович не має до цього відношення.

 

Хочу сказати, що відносно Гориня була допущена помилка на самому початку. Коли він прийшов на роботу в Картинну галерею (я про це нікому не говорив, але тепер мушу сказати), то відносно Гориня у мене була розмова із держбезпекою, прийняв я його на працю з відповідним погодженням, але тепер є очевидним, що то була помилка, не треба було його повертати на працю у музей, тим більше, що він філолог, закінчив університет.

 

Горинь Б. Поруч з вами сидить Оксана Пеленська. Вона, як і я, також із університетською освітою.

Возницький Б. Звичайно, більшість музейних працівників з університетською освітою – і Овсійчук, і Хомин, і багато інших.

Пеленська О. А Саноцька, а...

Возницький Б. (перервав Пеленську). І все ж таки я не повинен був брати Гориня в Картинну галерею. Ще коли ми разом працювали у Музеї українського мистецтва, то Горинь звинуватив мене у сталінізмі, сталінських методах керівництва. Ви ще тоді не працювали, Юрію Федоровичу, у райкомі партії і того виступу Гориня не знаєте.

Курапов Ю. Так, я не знаю про той його виступ.

Возницький Б. І ось я даю згоду взяти Гориня на роботу, хоч я міг відмовитись, але раз уже була розмова з органами держбезпеки, то я взяв, дав йому старшого наукового працівника у відділі радянського мистецтва. Крім нього, там зараз працює Молчанова (завідуюча відділом) і Беляєва – також старший науковий працівник, як і Горинь. Відповідно до плану галереї їм було доручено підготувати виставку до 110-ї річниці з дня народження Леніна. Бо я собі думав, як ми можемо тримати Гориня у Картинній галереї і не доручати йому жодної праці. Відділ науковий, то як можна "ограничити" його від планів роботи відділу.

Курапов Ю. Треба було сказати Гориню, що ленінською виставкою йому не треба займатись, без нього зроблять.

Возницький Б. Мені хотілося, щоб він був як усі.

Курапов Ю. Спочатку Горинь повинен доказати, що він перебудувався, доказати своєю працею, всім, що він робить і говорить.

Возницький Б. Щодо суто музейної роботи – екскурсій, лекцій, роботи з фондами, опису експонатів, то у нього все в порядку, тут до нього немає претензій, але у нього тяжкий характер. Він самовпевнений, у нього перебільшена, просто-таки перебільшена самовпевненість. До мене приходять у кабінет Молчанова, Беляєва і просто-таки плачуть. Я питаю їх: "Як же це так, що ви не можете поладити з Горинем, не можете собі дати з ним раду?"

 

А у відділі не все в порядку. Не вирішено питання з рамами, багато картин без рам, хоч я говорив про це. Та й експозицію треба покращити. Чому такий стан, питаю? А мені заявляють, що майже неможливо працювати з Горинем, він всіх критикує, всім невдоволений. Все це перешкоджає мені у роботі. Взяти хоча б такий приклад. Були в нас збори. Я говорив на зборах про Юрія Матюхіна, говорив про відповідальність комуністів. Комуніст не може і не повинен допустити такої поведінки, як допустив Матюхін. Якщо б Матюхін, говорив я, не був комуністом, то до його вчинку було б зовсім інше ставлення, але керівник-комуніст не має права таке допустити. А Горинь з місця, перебиваючи мене, кидає репліку: "А у нас всі керівники – комуністи!". Така репліка з місця, із залу, вроді нічого страшного і разом з тим та репліка внесла дезорієнтацію в колектив. Мене постійно запитують із держбезпеки, як поводить себе Горинь, а що я маю казати?

 

У галереї творяться різні ненормальності. Були спроби підпалити галерею із господарського входу. І те, що пропав партійний квиток у заступника директора Картинної галереї Олени Олексіївни Ріпко, – все це робить напруження у колективі. Почалися різні непотрібні розмови, слухи. Спочатку колектив галереї дуже був на стороні Богдана Миколайовича, а зараз (при тих словах Возницький повернувся у мій бік) він від вас відвертається, особливо після того випадку, коли ви без дозволу пішли на судовий процес брата. Ви не показали документа, що вас викликали, й самі підвели справу до свого звільнення.

 

Курапов Ю. То була свідома провокація з боку Гориня.

Возницький Б. Ви нечесно поставились до колективу. Ви показали працівникам документ, що вас викликали на судовий процес, після того, як було поставлене питання про звільнення вас із роботи. Колектив нічого не знає про вас, ми не розповідаємо людям, що ви були у тюрмі за антирадянську діяльність. Ми вважали, що не слід про це розповідати, а ви так себе повели, що у колективі усі про це знають, пішли непотрібні розмови.

Пеленська О. То зовсім непотрібне експериментування над колективом зі сторони Гориня.

Курапов Ю. (до Пеленської): Що можете ще додати, Оксано Іванівно?

Пеленська О. Повністю приєднуюсь до всього того, що сказав Борис Григорович. Експериментування, "передьоргування" фактів – все це нікому не потрібне, Богдане Миколайовичу. Хочу сказати вам, що ваша репліка на зборах, коли директор говорив про Матюхіна, то не така собі випадковість. Ви над тим думаєте, ви до таких реплік готуєтесь, щоб потім десь їх сказати, і нарешті ви повинні зрозуміти, що мусите залишити усі ті непотрібні випитування, хто забороняє вам виступати на відкритті виставок – чи начальник Управління культури Зозуляк, чи Юрій Федорович, бо якщо було сказано, що не будете виступати, то нема чого розпитувати, хто дав вказівку.

 

Я дійсно сказала Гориню, що хотіла б, щоб нарешті все це закінчилося, всі ті його обурення, протести, заяви й погрози, що будемо за все відповідати, щоб на якомусь рівні все це розглянули – у райкомі чи обкомі партії і прийняли рішення, бо дальше так неможливо працювати.

 

Курапов Ю. (перейшов на російську мову): Хочу сказать в заключение, что все люди оцениваются по труду. Горынь, вы должны понять, что пока не измените своих взглядов, вам не будут давать трибуну. Измените отношение к людям, особенно к тем, у кого устойчивые взгляды, партийный подход ко всему, что вы делаете и говорите. Мое мнение, Борис Григорьевич, таково: пусть Горыню дадут оценку люди, коллектив. При всем положительном, что есть в его работе, надо, чтобы члены коллектива высказали все то, с чем нельзя мириться.

 

Еще раз повторяю, Горынь, вы мне дорогу не перешли и не перейдете. Если я давал какие-то указания в отношении вас, то это была принципиальная партийная реакция на ваше поведение. То, что вы мне сегодня заявили, дает повод считать, что вы не перестроились. А если будете себя вести так дальше  будем применять меры. Для этого в нас есть партия и закон. На этом мы заканчиваем. Есть вопросы?

Горинь Б. Нема і більше до вас, Юрію Федоровичу, ніколи не буде.

 

На цьому розмова закінчилась. Я вийшов із кабінету Курапова перший. Директор Картинної галереї Борис Возницький і секретар партійної організації Оксана Пеленська залишились для продовження розмови й прийняття рішення. Важко було передбачити, яке остаточне рішення буде прийняте цією трійкою. Врешті, мене це мало обходило. Погрози Курапова на мене не вплинули, зовсім не турбувало, що можу бути звільнений з роботи. З посвідченням кочегара, з набутим досвідом обслуговування водяних і парових котлів завжди можна було влаштуватись на працю у якусь котельню і почувати себе там набагато краще, ніж у Картинній галереї, бо "вхід до котельні стороннім особам заборонений". У котельні я міг би майже безперешкодно читати і писати, що хочу.

 

В інтерв'ю Тарасові Батенку директор Картинної галереї Борис Возницький згадував:

 

"До мене як директора постійно підходили і випитували, як там Горинь і як він поводиться. Іноді були складні умови. Пам'ятаю, коли проходило "обговорення" Конституції СРСР, він виступив зі своїм проектом. Це викликало великий шум, особливо в райкомі. Були випадки із відкритим тисненням. Горинь має виступити на відкритті виставки Крвавича. Мені телефонують: "Хай Горинь не виступає". Я розумію, що для нього це була велика образа. Був, скажімо, конфлікт із секретарем Ленінського райкому партії Юрієм Кураповим. Мене, секретаря парторганізації і Богдана Миколайовича викликали до Курапова. Розмова велась у тому дусі, щоби Богдан "остєпєнілся", щоби заспокоївся. Горинь тоді заявив, що настане кінець і всякій "кураповщині" (Батенко Т. Цит. твір. – С. 10).

 

Про свою розмову в кабінеті Курапова вирішив розповісти усім працівникам галереї. У випадку, якщо мене звільнять, щоб принаймні знали за що. А там – що буде, то буде. У ті дні мені везло на зустрічі: бачив актора Юрія Брилинського, художника Романа Безпалківа, керівника міжобласної науково-дослідної експериментальної майстерні Івана Могитича, багатьох друзів і знайомих. На звичне запитання, що нового, розповідав їм про зустріч з Кураповим. Термін "кураповщина" набув широкої популярності в колах львівської інтелігенції, розлетівся по місту. Через кілька днів мене уже питали – не тільки близькі, але й далекі знайомі:

- Ну, як там йде боротьба з "кураповщиною"?

- Якщо про цю боротьбу знає так багато людей, то Курапов довго не втримається на своєму кріслі, – відповідав я.

 

Поставив собі за мету, де тільки можна говорити про нестерпну атмосферу, яку створив у Львові Курапов. Невдовзі настала хвиля мітингів і була можливість про Курапова розповісти людям, що зібрались на площі. В обласному комітеті компартії не дуже хотіли мати під боком неавторитетного першого секретаря райкому. Деякий час приглядались до нього, а коли побачили, що він не здатний врахувати нового віяння часу, тихенько зняли з посади начебто за "невміння працювати з інтелігенцією". Минув час і я поцікавився, яке місце знайшов собі Курапов в умовах незалежної України, з якою він так заповзято боровся. Виявилось, що знайшов собі тепле місце – влаштувався начальником охорони Південного ринку.

 

Після розмови з Кураповим минув тиждень, а колектив галереї так і не зібрався, щоб дати мені оцінку. Це означало, що Курапов уже не має тої сили, яку мав у попередні роки. Побачивши, що питання про моє звільнення відкладене на невизначений час, вирішив скористатися з тої ситуації і взятись за підготовку нових тем лекцій, праця над якими приносила мені багато радості. До того ж мої лекції та екскурсії викликали захоплення у слухачів – їхні усні й письмові відгуки були для мене великою підтримкою, додавали сили та впевненості. Василь Овсієнко після звільнення з концтабору через місяць відвідав Львів. Прослухана ним екскурсія в Картинній галереї, вірогідно, справила на нього добре враження, бо згадав про неї у своїх спогадах: "Зайшов я Картинну галерею і вислухав блискучу екскурсію Богдана Гориня" (Овсієнко В. Світло людей. Мемуари та публіцистика. Книга І. – Київ-Харків, 2005, – С. 108).

 

Крім загальних екскурсій, на яких приєднувалося чимало киян, як Рита Довгань та ін., знайомив з галереєю Євгена Сверстюка з дружиною і донечкою, Катерину Кравчук з Варшави та багатьох інших.