Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 18. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 23 квіт. 2014 р., 05:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 трав. 2014 р., 04:20 ]

Пробудження районів

Щотижневі засідання членів ради Львівської обласної організації УГС дали свої результати. Голови районних організацій УГС, які водночас були членами ради ЛОО УГС, коли прийшли до переконання, що боротьба дає реальні результати, розгорнули активну працю в межах районів, вносячи частку своєї праці в спільну справу. Із самопосвятою налагоджували рух опору комуністичній владі керівники багатьох районних організацій УГС, зокрема Миколаївського (керівник Табачко), Стрийського та ін. Вони стали справжніми лідерами у своїх районах. Виконуючи рекомендації обласного керівництва щодо необхідності налагодження співпраці з іншими неформальними організаціями, вони входили в їхні структури на правах індивідуального або колективного членства. УКГБ, яке ще недавно головну увагу приділяло Львову, тепер занепокоїлося станом справ у районах, де відбувалося ряд подій. Ініціаторами тих подій і їхніми активними учасниками часто були члени Львівської обласної ради УГС. У цьому плані своєю активністю відзначився член ради ЛОО УГС Адам Кардаш. Членом УГС став у липні 1988 р., був затриманий міліцією 4 серпня, коли людей розганяли не тільки дубинками, а й собаками. У своїй автобіографії Адам Андрійович Кардаш писав:

 

"Народився 9 червня 1931 року в м. Львові в робітничій сім'ї. Середню школу закінчив 1949 р. В цьому ж році поступив у Львівський електротехнікум зв'язку, який не вдалося закінчити через призов 1951 р. в армію. В армії закінчив школу медичної служби й дослужував санінструктором. 1954 р. демобілізувався, деякий час працював медбратом у львівській лікарні. 1956-1960 рр. заочно навчався у Львівському медичному училищі на фельдшерському відділі. 1964-1970 рр. навчався у Львівському медичному інституті, після закінчення якого працював лікарем-хірургом у різних лікувальних закладах на Львівщині (м. Кам'янка-Бузька, селище Івано-Франкове, у м. Львові). Зараз працюю хірургом у Рава-руській поліклініці".

 

Складний життєвий шлях пройшла дружина Адама Кардаша – Галина. Народилася 26 жовтня 1927 року в селі Бовшові Галицького району Івано-Франківської області. Під час німецької окупації навчалася в Українській гімназії в Станіславові (нині – Івано-Франківськ). Після закінчення 10 класу Галицької середньої школи в 1945 році поступила до Львівського медичного інституту, 1948 року на четвертому курсі була заарештована і засуджена на 10 років по статті 54-1а-11 КК УРСР. Покарання відбувала в Колимських концтаборах. Після звільнення з ув'язнення 1955 р. повернулася на Львівщину, де працювала медичною сестрою й заочно навчалась у Львівському медичному училищі, яке закінчила 1960 р. Працює медичною сестрою у Львівській обласній психоневрологічній лікарні. Разом з чоловіком Адамом виховали двох дітей.

 

Адам Кардаш очолював у Львові осередок УГС, до якого входили Михайло Митник, Іван Гриновець, Галина Кардаш, Роман Івасик та ін. Кардаш запланував на 23 липня у м. Нестерові Львівської області (тепер м. Жовква) мітинг пам'яті жертв сталінських репресій. "Місцева влада, яка не дала дозволу на мітинг, спробувала перешкодити його проведенню. Група членів УГС і організаторів мітингу на чолі з членом ради Львівської обласної філії УГС Адамом Кардашем, які приїхали автобусом зі Львова, були заблоковані на автостанції міліцією і дружинниками. Цілу годину вони безуспішно намагалися прорватися крізь міліційні заслони, аж поки їм на допомогу прибула кількатисячна колона жителів Нестерова, які чекали на мітинг в центрі міста. Побачивши таку велику масу людей, міліціонери і дружинники змушені були розступитись, і львів'яни разом з нестерівцями рушили до місця проведення мітингу. Там зібралося до 5 тисяч осіб з великою кількістю синьо-жовтих прапорів. На мітингу виступили члени УГС Адам Кардаш, Олег Вітович та інші" (Інформатор-34. – 1989. – 24 липня).

 

Деякий час влада не могла прийняти рішення, як покарати організаторів і головних учасників мітингу. Лише 8 серпня у Нестерові відбулося судове засідання районного суду, на якому суддя Уляна Дубневич за проведення несанкціонованого мітингу оштрафувала членів УГС – Адама Кардаша на 600 крб., що рівноцінно чотирьом місячним зарплатам лікаря, Ольгу Плесак на 100 крб. штрафу і Мирославу Янкевич на 40 крб. Така сваволя суду обурила громадськість міста, членів районної та обласної організації УГС. 11 серпня заступникові прокурора Львівської області Іванові Заплотинському від Львівської обласної ради УГС було вручено заяву з вимогою скасувати штрафи (Інформатор-37. – 1989, – 8 серпня – 15 серпня).

 

                                               "Прокуророві Львівської області

                                               Голові Львівського обласного суду

                                               Копія: Львівській регіональній

                                               організації Народного Руху України

                                               і органам масової інформації

                                              Львівської обласної ради УГС

 

ЗАЯВА

8 серпня 1989 року в м. Нестерові Львівської області відбувся суд над ініціатором та учасницями мітингу осуду сталінських репресій, що пройшов у Нестерові 23 липня 1989 року. Суддя Нестеровського районного суду Уляна Дубневич всупереч принципам демократизації засудила за проведення цього мітингу члена УГС Адама Кардаша до 600 карбованців штрафу, члена УГС Ольгу Плесак до 100 карбованців штрафу і активістку Мирославу Янкевич до 40 карбованців штрафу. Цей новий (вслід за розгромом табору пластунів на хуторі Паланики Городоцького району) акт сваволі глибоко обурив широку громадськість і розцінюється нею не інакше як початок цілеспрямованих репресій проти українського національно-демократичного руху. Небажання рахуватися з прагненнями народу неодмінно приводить до загострення суспільно-політичної обстановки і відповідальність за це лягає на органи правосуддя.

 

Вимагаємо негайно переглянути антидемократичне рішення Нестеровського районного суду і скасувати призначені штрафи вищеназваним людям.

 

Адресу для письмової відповіді подаємо нижче.

 

11 серпня 1989 року

За дорученням Львівської обласної ради УГС

Володимир Іванович Яворський

290055, м. Львів, вул. Леваневського, д. 21, кв. 2".

 

Оскільки прокуратура затягувала вирішення цього питання, члени Львівської обласної організації УГС при підтримці громадськості Львова вирішили заявити свій протест у формі мітингу та пікетів біля обласної прокуратури. 15 серпня під обласною прокуратурою відбулася кількатисячна демонстрація львів'ян, обурених відмовою заступника прокурора області Івана Заплотинського опротестувати несправедливе рішення Нестерівського районного суду. "Міліція робила спробу не допустити демонстрантів під прокуратуру, проте швидко була відтіснена. Заступник прокурора області Іван Заплотинський пообіцяв делегації демонстрантів, очоленої членом УГС Олегом Петриком, докладніше розібратися в справі.

 

Штраф не залякав Адама Кардаша. Не чекаючи остаточного рішення прокуратури, він 20 серпня у місті Раві-Руській Львівської області організував ще один мітинг пам'яті жертв сталінського терору. "Міськвиконком не дав дозволу на проведення мітингу, покликаючись на те, що цього нібито не хоче громадськість, хоч насправді ніяких опитів жителів міста не проводилося. В день мітингу в Раві-Руській було мобілізовано багато міліції, наряди якої патрулювали на вулицях і при в'їзді до міста. Але зірвати захід не вдалося. В центрі міста із синьо-жовтими прапорами зібралося до 5 тисяч осіб, які рушили до французького меморіалу і там провели мітинг. Перед людьми виступили члени УГС А. Кардаш, А. Вовк, В. Кулієвич, І. Ловчишин та інші. Після закінчення мітингу люди пішли до пам'ятника Т. Шевченкові" (Інформатор-39. – 1989. – 29серпня).

 

Найцікавіше в тій історії те, що боротьба не була даремною: 21 серпня обласна прокуратура спростувала несправедливе рішення Нестеровського районного суду.

 

За розгортанням подій уважно стежило УКГБ, яке 16 серпня 1989 року під грифом "Секретно" відіслало за № И223с інформаційне повідомлення на адресу Львівського обкому КПУ "О несанкционированном шествии и митинге во Львове 15 августа 1989 года", в якому сповіщалося:

 

"15 августа 1989 года во Львове состоялись несанкционированные шествия и митинг, организованные группой активистов УХС и националистически настроенных лиц. Причиной послужило то, что 10 августа с. г. Нестеровским районным народным судом за организацию сборища в г. Нестерове был оштрафован на 600 руб. член УХС Кардаш Адам Иванович, врач центральной больницы в г. Рава-Русская.

 

В 16 часов на площади Рынок собралось около 1000 человек, которые с плакатными надписями "Прекратите репрессии против УХС!", "Требуем демократического закона о выборах!", с желто-голубыми флагами прошли к зданию областной прокуратуры, где устроили пикетирование, выкрикивали в адрес работников прокуратуры слова "мафия", "ганьба".

 

Заместитель прокурора области разъяснил группе представителей собравшихся правомерность и законность наказания Кардаша, после чего толпа проследовала на площадь Рынок. Около здания горсовета, где скопилось до 2 тысяч человек, выступили Кардаш А. И. и Петрик О. И., зачитавшие протест Генеральному прокурору СССР и обращение в Верховный Совет СССР с требованием привлечь к судебной ответственности работников прокуратуры за якобы необоснованное наказание Кардаша. Они также призвали собравшихся потребовать роспуска жюри конкурса проектов памятника Шевченко во Львове и заменить другим составом, который был бы под контролем НДУ. Кардаш сообщил, что на 20 августа с. г. в г. Рава-Русская Нестеровского района запланировано проведение митинга памяти жертв фашизма, на котором нужно говорить о жертвах сталинизма.

 

Было также объявлено, что активисты УХС намерены 16 августа с. г. в 16 часов вновь собраться у здания областной прокуратуры и требовать отмены штрафа, наложенного на Кардаша.

 

В связи с тем, что собравшиеся выразили недоверие конкурсному жюри и потребовали у городских властей создания комиссии по отбору проекта памятника Шевченко, считали бы целесообразным принять это предложение и использовать ситуацию для включения в состав комиссии лиц, выступающих против установки памятника на проспекте им. В. И. Ленина. Перенос места установки памятника способствовал бы оздоровлению обстановки в центральной части города и позволил ликвидировать на проспекте место сборищ националистически настроенных лиц.

 

Во время шествий и сборищ его участники, перекрыв улицу Радянскую, а затем площадь Рынок, более чем на 2 часа остановили движение четырех трамвайных маршрутов (№ 1, 3, 4, 9), что вызвало справедливое возмущение жителей города. В результате Львовскому трамвайно-троллейбусному управлению по причине остановки работы транспорта, а также ряду предприятий города в связи с опозданием людей на смену нанесен материальный ущерб.

 

Полагали бы возможным рекомендовать ЛТТУ и некоторым другим предприятиям подать судебный иск, чтобы организаторы сборища, в частности УХС, возместили убыток.

Начальник Управления КГБ (підпис)                                                                                                                           С. И. Малик",

(ГДА СБУ – Ф. 71. – Оп. 16, – Спр. 833. – Арк. 107-108)

 

Об'єктом для докладного вивчення діяльності УГС став Миколаївський район Львівської області, де головою районної організації УГС був обраний М. Табачко. За короткий час йому вдалося створити організацію, що задавала тон в житті району. Табачко навів контакти з окремими працівниками райкому КПУ, які не заперечували проти проведення в районі численних громадських акцій, ініціатив зі вшанування видатних історичних подій. Саме про ці контакти УГС із партійними чиновниками йдеться в інформаційному повідомленні з грифом "Секретно" УКГБ по Львівській області, адресованому 28.08. 1989 р. Львівському обкому КПУ "Об активизации деятельности группы УХС в Николаевском районе" (№ 232с).

 

"За последнее время в г. Николаеве и районе заметно активизировали свою деятельность неформальные объединения (УХС, НДУ, ТУМ, "Мемориал", "Милосердие" и др.). Отдельные из них негативно влияют на процесс перестройки, политизацию населения, включая трудовые коллективы объектов народного хозяйства. Особенно выделяется группа УХС, руководимая Табачко М. С., насчитывающая в н. в. около 30 человек. Ее актив (7 человек), по имеющимся данным, осуществляет активную вербовку новых членов УХС, ориентируясь на лиц, проявляющих недовольство местным руководством, советскими партийными органами, а также репрессированных в период ликвидации бандоуновского подполья и их родственные связи.

 

Члены УХС, поддерживая тесные контакты и координируя свои действия с главарями УХС в г. Львове, для "поднятия национального духа" вывешивают в городе и населенных пунктах района националистические флаги, организовали шествие к могилам "сичевых стрельцов", пытались на националистической основе спровоцировать молодежь, особенно демобилизованную из рядов СА, на антиобщественные действия и неповиновение властям. При проведений шествий и сборищ выдвигаются лозунги и требования провокационного и подстрекательского характера.

 

В группе создана т. н. "служба безопасности" для охраны главаря, актива и проводимых ими акций. Организована также "пресс-служба", которая собирает и готовит тенденциозную информацию о событиях в районе, ее регулярно передают на радиостанцию "Свобода". Имеют свой печатниы орган "Гомін Дністра".

 

В тактике Николаевской УХС главной целью является подчинение своему влиянию других неформальных структур, внедрение в их руководящие звенья. Так, в руководстве НДУ, ТУМ и др. уже вошло 8 членов УХС. В настоящее время они ведут активную обработку населения, чтобы протащить "своих" кандидатов и не допустить избрания в Верховный Совет УССР и местные советы народных депутатов представителей от КПСС. На учредительном собрании НДУ (23.08.89 г., г. Новий Роздол) открыто призывали к неподчинению и захвату власти.

 

Подобные действия группы УХС, учитывая и без того сложную обстановку в районе, наличие экономических, социальных и экологических проблем, ведут к дестабилизации и обострению взаимоотношений населения с руководством района, совпартактивом и правоохранительными органами. На некоторых объектах народного хозяйства имели место факты отказа от работы, высказывались призывы к забастовкам.

 

Чувствуя свою безнаказанность, не ощущая должного отпора со стороны актива района, ухаэсовцы ведут себя нагло, беспрепятственно и последовательно проводят в жизнь намеченные планы. Лидеры неформалов, вступив в контакты с ответственными работниками Николаевского РК КПУ (тт. Ковалевский, Минде) и заручившись их поддержкой, полностью игнорируют органы власти и другие инстанции. Одной из последних акций УХС явилось требование НДУ переименовать в г. Николаеве улицу имени Гудкова – бывшего начальника Николаевского РО УКГБ, погибшего от рук бандитов ОУН, дав ей название "Сагайдачного" или "Стрелецкая", которое было поддержано первым секретарем РК КПУ. Последним также было дано указание начальнику местного АТП о предоставлении транспорта группе НДУ, которая использовала его при подготовке митингов, несанкционированных шествий и сборищ, разъезжая по территории района с националистическими знаменами и другой оуновской символикой.

 

Все это свидетельствует о том, что у руководителей района появилась растерянность, соглашательство, нежелание дать решительный отпор экстремистским элементам, а порой и стремление завоевать ложный авторитет у неформалов. Отдельные партийные организации фактически отказались от политической борьбы, не чувствуя уверенности райкома, более того, перешли на позиции тех общественных движений, политические платформы которых далеки от принципов интернационализма и в ряде случаев противоречат истинным целям перестройки.

 

У здоровой части общественности района вызывает удивление тот факт, что в противовес деятельности активистов УХС со стороны идеологического отдела Николаевского РК КПУ нет должного реагирования. По нашему мнению, первому секретарю Николаевского РК КПУ необходимо обратить серьезное внимание на общественно-политическую обстановку в районе и деятельность группы УХС.

Начальник Управления КГБ УССР по Львовской области (підпис)                                                                                 С. И. Малик"

(ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833. – Арк. 177-179).

 

Таллінн — Рига

На черговій обласній раді ЛОО УГС я прозвітував про засідання ВКР у Києві, розповів про прийняті рішення. Члени обласної ради одноголосно підтримали мою пропозицію провести демонстрацію та мітинг протесту з приводу 50-річчя підписання сумнозвісного пакту Ріббентропа-Молотова. Намітили план, розподілили обов'язки. Часу залишалось обмаль, захід треба було готувати невідкладно. Про наш план наступного дня я поінформував Ігоря Калинця, Івана Макара, Євгена Гриніва. Були повідомлені керівники та активісти численних громадських організацій. Підтримати акцію дали згоду "Меморіал", "Рух", Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. Залишалося виготовити транспаранти з відповідною символікою і гаслами. Активність членів УГС додавала впевненості, що акція набере масштабного характеру. Переконавшись, що маховик підготовки запущений на повну силу, я міг зі спокійним серцем, відповідно до рішення ВКР, готуватися до поїздки в Таллінн – на з'їзд Естонської партії національної незалежності та Ригу – на міжнародну конференцію "Пакт Ріббентропа-Молотова та його наслідки". Рада прийняла рішення, щоб у час моєї кількаденної відсутності підготовка демонстрації і мітингу-протесту були покладені на мого заступника – Володимира Яворського. Йому було доручено вжити всіх можливих організаційних заходів, щоб демонстрація протесту відбулася на належному рівні.

 

В останній момент Степан Гура від поїздки до Таллінна й Риги відмовився, тому довелося їхати вдвох з Олесем Сергієнком. Про цю поїздку було коротке повідомлення в "Інформаторі":

 

"19 серпня у Таллінні відбувся Другий конгрес Естонської партії національної незалежності. Від України на конгресі виступили члени УГС Богдан Горинь, Олесь Сергієнко і активіст Українського християнсько-демократичного фронту Василь Січко. Конгрес обрав головою Естонської партії національної незалежності Лагле Парек". 

 

  

21-22 серпня у Ризі в приміщенні старого театру відбулася міжнародна конференція на тему "Пакт Ріббентропа-Молотова і його наслідки". Від української делегації на конференції виступили голова ЛОО УГС Богдан Горинь і редактор незалежного журналу "Український час" Григорій Приходько" (Інформатор-39. – 1989. – 17-29 серпня).

 

На з'їзді ЕПНН мені як представникові від УГС було надане слово. У кулуарних розмовах естонці дещо дивувалися, що українська опозиція ще діє під парасолькою УГС, тоді як пора було б створити партію. Я пояснив про специфічні умови, які існують в Україні, і запевнив, що така партія в найближчий час буде створена. У своїй промові я сказав:

 

"Второй конгресс Эстонской партии национальной независимости собрался в исключительно сложный период. Имею в виду резкое изменение общесоюзного климата, который, к счастью, не смог повлиять на спокойную работу конгресса.

 

После четырех лет т. н. демократизации снова четко намечен курс возврата к старым традиционным стереотипам, которые запрещают народам СССР избирать путь независимого развития. Симптоматичным в этом отношении был суд, устроенный инквизицией в лице Президиума Верховного Совета СССР над Эстонией. Многих смотрящих это судилище по телевизору поражало, с какой циничностью и высокомерием была осуждена Эстонская ССР и ее правительство за создание и принятие законов, не согласованных с общесоюзными.

 

Знаменательно, что в период так называемой демократизации в суде не нашлось ни одного демократа, который бы запротестовал против творимого на глазах миллионов людей беззакония, попирающего международные правовые нормы. Во время голосования почти все члены Президиума Верховного Совета СССР оказались единомышленниками (от Лукьянова до Ельцина) и как в старые сталинско-брежневские времена потянули руки вверх, чтоб затянуть покрепче петлю на шее маленькой страны, попытавшейся стать суверенной республикой.

 

Позорное судилище свидетельствует о том, что в политике КПСС снова наметился курс, в котором четко разграничены главные и второстепенные задачи. К второстепенным задачам отошли экономика (она всегда была в тяжелом состоянии), культура (она всегда подавлялась), экология (в некоторых регионах она в катастрофическом состоянии). Реально ничего не сделано и ничего не делается, чтобы решить эти проблемы.

 

Зато на первый план снова вышел национальный вопрос. Стало ясно, что сегодня, как и в предыдущие десятилетия, главным стержнем, главной задачей советского государства, его внешней и внутренней политики является сохранение, расширение и укрепление Советской империи. Именно под этим углом зрения надо рассматривать пакт Риббентропа-Молотова. Именно в этом аспекте надо рассматривать авантюру в Афганистане и другие попытки расширения сфер влияния СССР, борьбу за новые территории. Фантастическая как для мирного времени численность армии, КГБ и МВД призваны быть гарантом в осуществлении этой важнейшей задачи, по сравнению с которой все другие считаются второстепенными.

 

Что это курс последовательный и что на него не повлияют четыре года "перестройки, демократизации и гласности", говорит документ, освещающий современную платформу КПСС под названием "Национальная политика партии в современных условиях". Главное в этом документе – усилия политической и юридической мотивации сохранения Советской империи. Как и в брежневские застойные времена, в документе повторены все известные имперские стереотипы, включая архиреакционную выдумку о создании новой исторической общности – советского народа.

 

Если до появления этого документа некоторые общественно-политические деятели имели иллюзию, что перестройка даст возможность республикам стать на путь суверенного развития, изменить структуру СССР из федерации на конфедерацию и таким образом добиться переходной стадии к независимости, то сейчас эти иллюзии полностью развеялись. Ответ на обнародованный реакционный курс КПСС в национальной политике может быть только один: все надежды на перестройку тщетны, единственный выход для каждого народа, который не хочет погибнуть в имперских объятиях, – борьба за полную независимость, ибо только в условиях независимости каждый народ может в полную силу развивать свою экономическую, политическую и культурную жизнь.

 

Угроза для маленькой Эстонии будет до тех пор, пока будет существовать Советская империя. Добиться Эстонии, Латвии и Литве независимости – еще не значит обрести спокойную жизнь, ибо, потеряв Прибалтику, империя будет существовать и угрожать свободным народам. Только распад империи на ряд отдельных государств может гарантировать мир для народов Прибалтики. И главнейшим гарантом явится независимость Украины. Как большая страна с большой территорией, природными богатствами, культурой, 50-миллионным населением Украина привлекла к себе взоры многих европейских стран, не чувствующих стабильности положения. Многие европейские политики считают, что мир в Европе может быть обеспечен тогда, когда на карте Европы появится новое государство – независимая Украина.

 

Вот как взаимосвязаны судьбы независимых народов. А поэтому мы должны больше знать друг о друге, больше думать друг о друге, помогать друг другу. Ибо нам нужна независимость не на месяц и не на год, нам нужна независимость навсегда. А это возможно только при распаде империи. Процесс распада начался. Мы победим" (Главное и второстепенное в политике КПСС (Выступление на II конгрессе Эстонской партии национальной независимости) // Львівські новини. – 1989. – № 8. – С. 38-39).

 

Наступного дня із Таллінна я разом з іншими запрошеними прибув до Риги для участі в міжнародній конференції "Пакт Ріббентропа-Молотова і його наслідки".

 

Латиші підготували конференцію на високому рівні, запросили представників із Польщі, Румунії, Росії, а також окремих республік СРСР. Серед учасників конференції побачив знайомі обличчя – Мераба Коставу з Тбілісі та Григорія Приходька зі Львова. Під час перерви до мене підійшов член румунської делегації. Він безцеремонно почав пред'являти територіальні претензії до України. Відбулася гостра дискусія. Коли мені було дане слово для виступу, я вирішив не торкатися питань, порушених у суперечці з членом румунської делегації, а зупинився на іншому спектрі проблем. Найважливішим у своєму виступі вважаю висловлений аргументований прогноз про неминучий розпад СРСР у ювілейному 1992 році. Цей виступ, як і виступ у Таллінні, був надрукований у щомісячнику "Львівські новини", звідкіля і передруковую його без скорочень.

 

"В мировой истории трудно найти аналог, чтобы народ в сравнительно короткое время претерпел такие потери, какие претерпела Украина за 70 лет советской оккупации. Достаточно сказать, что только во время сталинских репрессий Украина потеряла около 10 миллионов человек. Большие жертвы не сломали веры народа, не погасили факел борьбы за независимость. Известно, что тюрьмы и концентрационные лагеря всегда были переполнены украинцами, которые боролись с оккупационным режимом.

 

Своеобразие действия пакта Риббентропа-Молотова в отношении Украины состоит в том, что на западных землях Украины одна оккупация сменилась другой, оккупация западноукраинских земель Польшей сменилась более жестокой советской оккупацией, со времени которой территориально расширился геноцид украинского народа, проводимый до того на Восточной Украине.

 

После оккупации Западной Украины Советской армией тысячи представителей интеллигенции были брошены в тюрьмы и в скором времени, в начале войны с фашистской Германией расстреляны без суда и следствия. После войны на Западной Украине уничтожена национальная церковь, около миллиона людей (по неполным данным) депортированы. Насильственной коллективизацией разрушено сельское хозяйство, непоправимые потери понесла культура, подорваны корни национальных традиций.

 

Не удивительно, что народ оказал сопротивление режиму. Сейчас много и убедительно говорится и пишется о том, как происходила оккупация западных областей Украины. Настало время рассказать, как сопротивлялся народ оккупации, как боролся с оккупантами. Это две неразрывные страницы нашей истории. Сегодня мы можем констатировать, что народ не принял оккупации, что на оккупированных землях шла национально-освободительная война, что в западных областях Украины это движение охватило (на основании польских источников) около одного миллиона человек (из них в Украинской Повстанческой Армии принимало участив более 40 тысяч человек). Это славные страницы нашей истории, и мы не должны их утаивать. Они должны получить должное освещение в исторических исследованиях.

 

 

Движение сопротивления оккупации проявилось в двух формах, характерных для двух этапов борьбы. Считаю, что было бы целесообразно созвать международную конференцию на тему "Движение сопротивления на оккупированных советскими войсками территориях". В отношении Украины мы имели бы этап десятилетней вооруженной борьбы с немецкими и советскими оккупантами (1942-1953) и период ненасильственного сопротивления – с 1960 года и по нынешний день.

 

Настало время собрать архивные материалы и воспоминания для составления "Книги памяти". Большую работу в этом плане проделала украинская эмиграция, начав многотомное издание "История УПА".

 

На конференции с восторгом была встречена мысль одного из докладчиков, что Советский Союз хорошим будет только тогда, когда он будет без Латвии. Хотел бы деликатно заметать, что Советский Союз был, есть и останется плохим даже в том случае, если в его состав не будет входить Латвия. Можно с уверенностью сказать, что и без Прибалтийских стран Советский Союз останется угрозой всем свободным государствам, в том числе и прибалтийским, ибо такова природа империализма. Последние документы КПСС говорят о том, что главной задачей коммунистов остается сохранение и укрепление империи. Потому вопрос – без какой республики будет "хорошим" Советский Союз я бы заменил вопросом в другой плоскости: без какой республики невозможно существование Советского Союза. Для многих трезвых политических деятелей мира сейчас это очевидно: без Украины.

 

События, которые произошли в Тбилиси, Фергане, последние политические документы КПСС развеяли иллюзию, что перестройка может обеспечить нормальную жизнь республикам. Развеялись надежды Украинского гельсинкского союза на возможность в рамках СССР конфедерации как переходного этапа к полной независимости. Согласно новым публикациям, КПСС считает изменение структуры СССР по принципу конфедерации невозможным. И это понятно, ибо платформа КПСС по национальному вопросу преследует цель узаконить империю, превратив Союз суверенных государств (формально гарантированный Конституцией СССР) в единое имперское советское государство, скрепленное на "правовой основе" специально подготавливаемым договором.

 

В этот ответственный период многие общественно-политические организации пришли (кто раньше, кто позже) к общей мысли, что не имперское государство, а только независимость может обеспечить каждому народу нормальные условия для развития политической, экономической и культурной жизни.

 

Советский Союз начал готовиться к двум важным событиям – разработке и подписанию республиками нового договора о добровольной федерации и празднованию 70-летия существования империи, которое выпадает на декабрь 1992 года. Активные политические процессы, происходящие во многих республиках, вселяют надежду, что юбилейный год станет годом распада Советской империи" (Богдан Горынь. Из выступления на международной конференции "Пакт Риббентропа-Молотова и его последствия", которая состоялась в Риге 21-22 августа 1989 г. // Львівські новини, – 1989, – № 8. – С. 41-42).

 

Львів протестує проти злочинного пакту

Вранці 23 серпня потягом я прибув з Риги до Львова й того ж дня взяв участь у демонстрації протесту з приводу злочинного пакту Молотова-Ріббен- тропа. У час моєї відсутності підготовкою акції займався мій заступник Володимир Яворський. Він доклав чимало сил, щоб демонстрація й мітинг відбулися на належному рівні, щоб учасники були забезпечені синьо-жовтими прапорами й плакатами. Було використано й ті матеріали, які я привіз із Таллінна й Риги. Велетенська колона, що сформувалася в центрі біля пам'ятного знака Т. Шевченку, рушила вулицями Львова у напрямі до стадіону "Дружба".

 

Під час демонстрації мені передали записку такого змісту:

 

"Увага!

Сьогодні під час руху колони з центру два молодики хотіли кинути у натовп пляшку, котру тримали із запальною сумішшю. Після гострого мого втручання вони втекли. Міліції поруч не було.

Р. S. Пізніше я зустрів трьох міліціонерів і заявив про це. Один із них сказав, що то є свої люди. На ці слова інший міліціонер штовхнув його, що ти, мовляв, проговорився. Я зрозумів, хто робить провокації. Це школа міліції.

 

Записку посилаю вже другу.

Степан Гуцул".

 

 

  

Коли люди, що брали участь у демонстрації, розмістилися на площі біля стадіону "Дружба" й мені довелося розпочати мітинг, я деякий час не міг прийняти остаточного рішення: повідомляти про передану мені записку чи не повідомляти. Якщо зачитати записку, міркував я, увага буде прикута до спроби провокації, яка, на щастя, не відбулася. То чи варто про це говорити? Наша мета: сказати правду про комуністичний режим, тому не варто привертати увагу до дрібниць.

 

На пагорбі поруч зі мною стали В. Яворський, І. Макар, І. Калинець, О. Вітович, І. Максимишин та ін. І хоча серед учасників мітингу було чимало чекістів у цивільному, а також міліціонерів, що розмістились обабіч зібрання, мітинг пройшов нормально, без намагання розігнати збір людей або перешкодити говорити виступаючим. Поверталися з мітингу в піднесеному настрої, співали патріотичні пісні.

 

 

Вранці 24-го мене розбудив телефонний дзвінок. Анатолій Доценко з Москви просив уточнити інформацію про мітинг і демонстрацію з приводу пакту Ріббентропа-Молотова.

 

- Пане Богдане! Мені подзвонив Степан Хмара й просив, щоб я негайно передав на "Свободу" інформацію про мітинг і демонстрацію з приводу пакту Ріббентропа-Молотова. Він плутано розповів про цю подію, тому хочу дещо уточнити. Я зачитаю вам уривок із його розповіді. "У центрі міста відбулася велика демонстрація. Люди запалили сотні свічок. Центром міста пройшла колона демонстрантів, яку очолили прапороносці на мотоциклах. У центрі міста було проведено багатотисячний мітинг.

- То не так було. Ви вже передали цю інформацію?

- Ні, вона викликала в мене сумнів.

- Якщо ви готові записувати, я розповім, як це було.

- Говоріть, записую.

- 23 серпня на заклик Львівської обласної організації УГС люди почали сходитися біля місця, де має бути пам'ятник Тарасові Шевченку. Звідтам колона з прапорами вирушила через місто на майдан біля стадіону "Дружба", де відбувся несанкціонований мітинг. На мітингу зі вступним словом виступив голова ЛОО УГС Богдан Горинь, члени ради УГС Володимир Яворський, Олег Вітович, Іван Максимишин, голова Українського християнсько-демократичного фронту Василь

Січко, Іван Макар, журналіст із Риги. Було зачитано телеграму з Харкова, в якій висловлювалося співчуття галичанам у зв'язку з трагічними подіями після 17 вересня 1939 року, спричиненими пактом Ріббентропа-Молотова. Після мітингу кілька тисяч людей, скандуючи гасла "Геть Щербицького!", "Геть окупантів!", прийшли до центру міста. Тут люди розташувалися вздовж проспекту, що веде від оперного театру. Частина людей запалила свічки й утворила живий ланцюг із запаленими свічками. Інша частина, взявшись за руки, охопила живим ланцюгом будівлю оперного театру й прилеглий до неї проспект. На завершення акції люди зібралися біля місця, де має бути встановлений пам'ятник Шевченкові. Тут відбувся мітинг, який тривав до 23 години. Записали?

- Записав.

- Інформацію про прапороносців на мотоциклах виключіть. Це вигадка.

- Це мені Степан Хмара так передав. Вимагав, щоб я обов'язково про мотоцикли передав. Я зразу подумав, що це якась дурниця, тому вирішив подзвонити вам.

- Степана Хмари не було того дня у Львові, він не брав участі в мітингу і демонстрації. Це йому хтось дав неправдиву інформацію.

- Я вчора мав довгу розмову з працівниками радіо "Свобода". Вони просили запитати вас, чи не означає скасування пакту Ріббентропа-Молотова юридичне відторгнення Галичини від України і передачу її Польщі? Річ у тому, що в Польщі у зв'язку з 50-річчям пакту Ріббентропа-Молотова відбулися мітинги за приєднання Галичини до Польщі. У мітингах брали участь і активісти "Солідарності", хоча їхня офіційна позиція, як вам відомо, цілком інша. Фактично ці мітинги були проти територіальної цілісності України. На радіо вважають, що необхідно документально аргументувати позицію України щодо Галичини, а також ставлення до возз'єднання українських земель, про що говорить офіційна радянська преса. Що ви на це скажете? 

 

- Необхідно врахувати, що українські землі впродовж століть були розшматовані сусідами на окремі частини, але українська людність, яка жила на цих землях, завжди прагнула звільнитися від різних окупаційних режимів і спільно будувати незалежну українську державу. Переконливим доказом високої національної свідомості, прагнення звільнитися від польської окупації було створення після розпаду Австро-Угорської імперії в 1918 році Західноукраїнської Народної Республіки, яка потерпіла поразку у війні з Польщею, після чого Польща окупувала Західну Україну. Під тим оглядом наслідки пакту Ріббентропа-Молотова мали для західних областей України свою специфіку: одна окупація змінилася іншою. Окупація Західної України Польщею змінилася окупацією радянською – ще жорстокішою. Було знищене політичне, культурне і релігійне життя, деформований уклад сільського життя. Була винищена українська інтелігенція, репресовані політичні діячі. Правдою є, що західноукраїнські землі після 1939 року стали невід'ємною цілістю Української Радянської Соціалістичної Республіки, але це возз'єднання відбулося в утробі звіра, який спочатку проковтнув Наддніпрянську Україну, а 17 вересня 1939 р. – Галичину, але не зміг їх перетравити. Щодо історичного возз'єднання українських земель як волевиявлення українського народу, то ця подія відбулася 22 січня 1919 року, коли Західноукраїнська Народна Республіка об'єдналася з Українською Народною Республікою. Цей Акт Злуки був проголошений на Софійській площі як демократичний вияв прагнення всього українського народу бути разом, жити в одній українській державі. 1939 рік примусово-юридично закріпив цілісність українських земель, але не приніс сподіваної волі українському народові. Споконвічні українські землі, хоча й не всі, нині становлять територію УРСР, народ якої прагне мати свою незалежну державу. То складний історичний процес, тому будьте уважні, щоб у його висвітленні не допустити помилки.

- Я розумію, що у висвітленні питання "Пакт Ріббентропа-Молотова і його наслідки" необхідно бути дуже уважним і, говорячи про споконвічні українські землі, які захопила Польща, треба покликатися не тільки на історію, а й на документи.

- Як ваша ситуація вдома?

- До мене приїхали батьки. Начебто все гаразд.

- Тоді на все добре і до нових зустрічей.

 

 

Акцію протесту 23 серпня задокументував Володимир Яворський у підготовленому ним "Інформаторі":

 

"23 серпня у Львові Львівська обласна філія УГС організувала відзначення трагічного для Західної України пакту Ріббентропа-Молотова. Тисячі львів'ян довгою колоною із синьо-жовтими прапорами рушили з центру міста до стадіону "Дружба", скандуючи численні гасла протесту: "Геть окупантів з України!", "Геть Щербицького!", "Комунізм – фашизм!", "Свободу Україні"", "Геть КГБ!" та ін. На майдані біля стадіону "Дружба" відбувся несанкціонований мітинг, на якому виступили голова Львівської обласної філії УГС Богдан Горинь, члени УГС Володимир Яворський, Олег Вітович, Іван Максимишин, Роман Козій, активіст УХДФ Василь Січко, голова групи за відродження Української Народної Республіки Іван Макар та ін. Всі промовці осудили пакт Ріббентропа-Молотова і закликали боротися за створення незалежної української держави. Після мітингу всі багатотисячною громадою рушили до центру міста, де, взявшись за руки, розтягнулися живим ланцюгом і оточили всю величезну центральну алею включно з оперним театром і пам'ятником Міцкевичу. Тримаючи в руках запалені свічки, синьо-жовті прапори і плакати, люди не переставали скандувати гасла протесту. Тривало все це до півночі й завершилося мітингом біля місця, де має бути пам'ятник Шевченкові" (Інформатор-39. – 1989. – 29 серпня).

 

Підлі засоби боротьби

Зустріч із Волковим хитро й підло використало УКГБ. Через своїх агентів чекісти розпустили слухи, що керівники УГС пішли на співпрацю з комуністами, відмовились від своєї попередньої позиції боротьби з КПРС і таке інше Ці звинувачення були висловлені Григорієм Приходьком та Іваном Макаром, а через якийсь час – Василем Барладяну. Таким способом вони намагалися підняти свій рейтинг. Це їм нічого не дало, але в моноліті сил, що боролися за державну незалежність України, появилися перші тріщини. Доказом цього був телефонний дзвінок від Ярослава Кендзьора:

- Богдане! По всьому Львову розклеєні листівки під назвою "Ганебний пакт Чорновіл-Волков, або Технологія зради по-львівськи".

- Що написано в листівці?

- У мене тільки клаптик, бо так приклеєна, що не можна цілої зірвати Прочитаю уривки: "Звертаємося до всіх членів УГС, Товариства української мови, всіх, кому не байдужа доля нашої української перебудови (далі обірвано)... Чорновіл, Богдан і Михайло Горині ходили в міськком компартії на зустріч з першим секретарем Віктором Волковим. Вдумайтеся – не Волков з Погребняком прийшли до народу, а Чорновіл та Горині побігли до них без нашого дозволу... А після зустрічі Чорновіл разом з жінкою поїхав на море відпочивати..."

- Принеси мені одну листівку.

- Кажу тобі, що приклеєні так, що важко цілу зірвати.

- Написано від руки?

- Ні, на друкарській машинці. Там ще є такі слова: "Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Ірина і Ігор Калинці, Михайло Осадчий – колишній працівник обкому компартії, пішли на зговір з Волковим" і т. д., і т. п. Виходить, що один Іван Макар – істинний борець за волю народу, отака хирня – інакше не скажеш. Розумного така писанина розсмішить, але читатимуть не тільки розумні. Зміст примітивний. Відчувається, що то власноручна робота Макара.

- Сумніваюся, що це робота одного Макара, хоча припускаю, що в душах деяких радикалів можуть сидіти темні сили.

- Найогидніше в тому тексті твердження, що в той час, коли міліцейські орди розганяють мітинги, Чорновіл разом з жінкою поїхав на курорт, у Михайла Гориня – японський магнітофон, а в Ірини Калинець – машина, в Чорновола –комп'ютер. В них розкішні квартири, а в Івана Макара цього нічого немає, він істинний борець за народ!

- Що ж, сумно, але, як мені видається, це тільки початок кампанії проти нас. Пригадай, яка боротьба була за Макара.

- Витягли негідника з тюрми за вуха на свою голову.

-Ти ж зафіксував акт цього витягнення. Тепер це вже історичний документ. Спробуй все ж таки зірвати якусь листівку, щоб мати повне уявлення про її зміст.

- Гаразд.

 

Після Кендзьора подзвонила якась жінка, просила покликати Галю Левицьку. Коли я сказав, що Галі нема вдома, почала пояснювати, чому їй конче потрібна Галя, але розмову перервав настирливий дзвінок у двері. Попросив у невідомої пробачення, сказав, щоб зателефонувала пізніше. Коли відчинив двері, побачив двох міліціонерів.

- А, несподівані гості! Прошу, заходьте. Чому не хочете? Ми ж старі знайомі.

- Ми прийшли повідомити, що вам необхідно з'явитися до Ленінського райвідділу міліції.

- Викликають за участь у мітингу з приводу пакту Ріббентропа-Молотова? Чи не так?

- Вам роз'яснять у райвідділі причину виклику.

- Дозвольте запитати, а ви осуджуєте пакт Ріббентропа-Молотова чи схвалюєте?

- Це не нашого ума дєло.

- У такому разі вважайте, що ви свою місію виконали.

- До побачення!

 

Зачинив за непроханими гостями двері й сів за стіл, попрацювати.

 

Після участі у мітингу 3 серпня, поїздок до Києва на засідання ВКР 13 серпня, проведення щотижневих засідань ЛОО УГС, поїздок 18-22 серпня до Таллінна й Риги, участі у проведенні демонстрації та мітингу-протесту 23 серпня, постійних шарпань до телефону конче треба було відпочити, але 24 серпня – установчі збори Дрогобицької районної організації УГС. Не було виходу – треба їхати.

 

"На зборах обрано раду, до якої увійшли Мирослав Глубіш, Іван Рафа, Михайло Мороз, Богдан Стасула та Іван Пелех. Головою Дрогобицької районної організації УГС обрано Мирослава Глубіша. В роботі установчих зборів взяли участь голова Львівської обласної філії УГС Богдан Горинь і члени УГС зі Львова Галина Левицька та Григорій Юрдига", – сповіщав Інформатор № 39 від 29 серпня 1989 року.

 

Наступного дня вранці, 25 серпня, зателефонував брат Михайло (Горинь) щоб сповістити прізвища учасників зібрання з релігійних питань.

- Буде Іван Гель, митрополит Василик або Ярослав Лесів – він виступить не гірше від Василика.

- А що сказати священику Михайлові Низькогузу?

- Скажи йому, що завтра в 11 годині збирається група і я запитаю, чи його включили. Я бачу тут Ірини (Калинець) витівки, мені дуже не подобається, що вона суне свої пальці там, де вони зовсім не потрібні.

- Він питався, чи приїжджати йому у випадку, якщо не матиме запрошення.

- Якщо я дістану йому запрошення, то обов'язково дам тобі знати.

- Є великі застереження багатьох греко-католиків щодо участі в зібранні Василика.

- Ці застереження я чув, дехто вважає, що він не греко-католик, а римо-католик.

- Виходить, що це серйозна проблема.

- Але ж із його уст я чув, як він воював проти тих, хто ходить до костелу.

- Хочу сповістити тобі новину. До мене вчора приходив міліціонер...

- А ти читав сьогодні "Радянську Україну"? Ти ж там дуже гарно розмальований.

- За що?

- Не знаєш за що? Ангел святий! За те, що проводив акцію 23 серпня.

- І вже "Радянська Україна" встигла написати?

- Встигла. Бачиш, яка в них оперативність.

- І що там написано?

- Написано, що відбулося зборище, на якому виступав один із лідерів УГС Богдан Горинь, паплюжив пакт Ріббентропа-Молотова і 1939 рік.

- На їхню думку, я зле зробив.

- Раз так написали, виходить, що зле. – Михайло розреготався.

- Михайле, тут мало смішного, вислухай. Вчора приходив до мене дільничний міліціонер Колодійчук ще з якимось. Сказав, щоб я прибув на дев'ятнадцяту годину в Ленінський райвідділ міліції. Перед тим мені хтось подзвонив, що на мене чекають люди біля пам'ятного каменя Шевченкові – хочуть почути, які заходи будуть проведені 17 вересня. Я сказав, що не можу прийти, бо кличуть у міліцію. Про цю новину моментально дізналися люди, що були в центрі. Коли я підійшов до приміщення міліції, там зібралося біля тисячі людей. В міліції мені дали ознайомитися з п'ятьма рапортами, в яких було написано, що Богдан Горинь у своєму виступі на несанкціонованому мітингу нападав на платформу КПРС з національного питання, що були крики: "Незалежність! Незалежність!" Така характеристика була в усіх п'ятьох рапортах. Склали протокол і дали підписати. В протоколі я дописав, що пакт Ріббентропа-Молотова – одна з найганебніших сторінок в історії КПРС і радянського уряду, а мітинг, який ми провели, мала б організувати влада, а оскільки вона цього не зробила, то його провела громадськість і я взяв у ньому активну участь. Напевне, що був план дати мені п'ятнадцять діб арешту, але завадила велика кількість людей. Поки я був у приміщенні, люди мітингували, вимагали, щоб мене випустили. Коли вийшов, супроводжували мене до пам'ятного каменя Шевченкові, де я докладно розповів, яка була розмова, які рапорти написані й що справа буде передана до суду. Виявляється, що такі само документи склали на Володимира Яворського і, можливо, на всіх тих, що виступали на мітингу. Судячи з усього, заберуть на п'ятнадцять діб або оштрафують. Добре було б, якщо б Рух в якийсь спосіб запротестував супроти парадоксальної ситуації: весь світ осуджує пакт Ріббентропа-Молотова, а в Україні за такий осуд кидають на п'ятнадцять діб або накладають штраф.

- Гаразд, висловимо наш протест у формі заяви. На цьому закінчуємо, бо до мене прийшли молоді люди. Бувай здоров!

 

Повідомлення брата Михайла, що в "Радянській Україні" опубліковано осуд мітингу 23 серпня, мене зацікавило. Та інформація могла стати мені в пригоді, коли справу розглядатимуть у суді. Виявилось, що газета помістила невеличку замітку, в якій дано осуд "зборищу" 23 серпня у Львові.

 

Докладніше мітинг описало УКГБ. У доповідній записці, адресованій Львівському обкому КПУ від 24 серпня 1989 року (яка оперативність!) за № 5/2-1008/с під грифом "Секретно" читаємо:

 

"23 августа 1989 года в 16 часов в г. Львове на месте предполагаемого сооружения памятника Т. Г. Шевченко представителями неформальных объединений проведен несанкционированный митинг в знак протеста против подписания договора между СССР и Германией в 1939 году. На сборище было установлено 7 желто-голубых флагов с черными траурными лентами и двумя плакатами, на которых были изображены Гитлер и Сталин, свастика, серп и молот. В 18.30 толпа около 1000 человек с 17 желто-голубыми флагами и плакатами с лозунгами "Мафия", "Оккупанты", "Позор!" двинулась к стадиону "Дружба", где перед собравшимися выступил лидер Украинского хельсинкского союза (УХС) Горынь Богдан.

 

  

В своем выступлении он призвал осудить пакт "Молотова-Риббентропа", назвал его сделкой "двух фашистских хищников", а выдвинутую платформу ЦК КПСС по национальному вопросу – лишением союзных республик самостоятельности и предложил добиваться "незалежности самостийной Украины".

 

Выступавший затем представитель УХДФ (Украинский христианский демократический фронт) Сичко В. оскорблял органы КГБ и также призвал к борьбе за "полную независимость Украины".

 

Последующий оратор Витович О. от СНМУ (Союз независимой молодежи Украины), организованного 19 августа с. г., объявил о создании этого союза, его целях бороться за "независимость и свободу Родины" и что 30 августа 1989 года будет объявлено о правилах приема членов в эту организацию, за исключением комсомольцев и членов КПСС.

 

Затем выступил председатель инициативной группы "Украинской Народной Республики" (ИГ УНР) Макар И., который акцентировал внимание на том, что Украина должна иметь свою отдельную армию, отказаться служить в ВС СССР, а всех офицеров запаса последовать его примеру и уничтожить военные билеты.

 

Член СНМУ Подий Р. зачитал полученную из Харькова телеграмму о задержании представителей УХС. Максимишин И. призвал изменить Гимн УССР, говорил о "страданиях" украинского народа, который грабят и унижают.

 

Все выступавшие указывали на то, что Украина находится в оккупационном положений и призвали бороться за ее независимость.

 

В 21.00 митинг закончился. Во время митинга и шествий нарушений общественного порядка не было.

 

Начальник Управления КГБ УССР по Львовской области (підпис)

С. И. Малик".

(ГДА СБУ – Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833. – Арк. 174-175).

 

У час, коли я перебував у Таллінні й Ризі, мій заступник Володимир Яворський, щоб не порушувати традиції, зібрав у понеділок 21 серпня членів ради для обговорення сценарію проведення у Львові акції протесту з приводу 50-річчя підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Про засідання ради Наталя Стецик розповіла під час телефонної розмови Вячеславу Чорноволу, який щойно повернувся з Криму й збирався до Москви для участі в заходах, організованих "Саюдісом". Литовські друзі просили його взяти участь в акції 23 серпня. Маючи інші плани, він попросив Наталю, щоб розшукала Ігоря Деркача і ще декого для поїздки на 23 серпня до Вільнюса. То була ризикована пропозиція, оскільки ставила під удар проведення аналогічної акції у Львові. І все ж така група була організована і відбула до Вільнюса. Про це згадує Володимир Яворський у випущеному ним "Інформаторі".

 

"23 серпня у Вільнюсі в Підгірному парку відбувся трьохтисячний мітинг з приводу 50-річчя пакту Ріббентропа-Молотова. Мітинг був організований Лігою захисту свободи Литви. На мітингу, крім литовських промовців, виступили також представники народних фронтів Білорусії та Молдавії, члени Демократичного союзу з Москви та ін. Від України виступив член УГС Ігор Деркач зі Львова. Після мітингу всі його учасники взяли участь у створенні живого ланцюга. О 19 годині тисячі людей взялися за руки і з'єднали однією багатокілометровою лінією Вільнюс, Ригу і Таллінн, символізуючи таким чином єдність прибалтійських народів у боротьбі за свою свободу. В цій акції серед представників інших національностей взяла участь і громада українців Литви разом з групою членів УГС зі Львова, які вийшли з українськими синьо-жовтими прапорами" (Інформатор-40. – 1989. – 5 вересня).

 

Очолювана Деркачем група не повернулася до Львова, а вирішила зразу поїхати в Донецьк, де на стадіоні "Локомотив" був запланований мітинг зі вшанування пам'яті загиблих під час аварії шахтарів. "На мітингу було до 3000 осіб і тривав він більше 5 годин. Перед шахтарями виступив серед інших член Донецької ради Народного Руху України В. Мішкілєєв, який гостро розкритикував антидемократичну діяльність Леніна в роки революції, а також члени УГС зі Львова Ігор Деркач та Олег Петрик, які заторкнули національне питання в Україні, що викликало бурхливу дискусію. На мітингу в багатьох виступах прозвучав різкий осуд партійних органів і ставилися вимоги щодо створення незалежних профспілок" (там само).

 

Телефонний апарат у моєму помешканні було встановлено в коридорі, щоб можна було чути дзвінок не тільки з кімнати, а й з кухні, а письмовий стіл, за яким я працюю, у кінці кімнати, під вікном. Дзвінок. Беру трубку.

- То Петро Кагуй турбує. Хочу повідомити, що в неділю, 27 серпня, з 15 до 18 години на майдані біля стадіону "Дружба" відбудеться мітинг "Права віруючих". Санкції на мітинг нема, голова райвиконкому Володимир Євгенович Літюга дав абсурдну відмову без жодної аргументації. Зробив він це навіть не за п'ять днів, як передбачено законом, а за три дні. Відмова оскаржена у міськвиконкомі. Незалежно від того, яке буде рішення, мітинг відбудеться. Приходьте! Ага! Вже є санкція на проведення мітингу 2 вересня з обговорення закону про вибори. Він також проходитиме з 15 до 18 години.

 

Знову дзвінок. На цей раз від Чорновола.

- Богдане, ніяк не міг до тебе додзвонитися. В чому справа?

- Справа в тому, що постійно хтось дзвонить. Уже голова крутиться від бігання до телефону. Звідкіля ти дзвониш?

- З Москви. Тут була спільна акція разом з литовцями. Говорили про різні речі – аж до державної незалежності. Все це якось спокійно сприймалось. Але коли я сказав, що треба на лаву підсудних посадити Щербицького, і висловив здивування, що генсек Горбачов тримає цього злочинця у Політбюро, тут їхні нерви (були там з райкому та інші) не витримали (після тих слів Славко задоволено розсміявся). Почали обурюватись, але литовці й ведучі посадили їх на місце. Була цікава мальовнича перерва – хвилин десять.

- Жаль, що не було з тобою Кендзьора, міг би зафіксувати на відео.

- На жаль, не було. Там хтось знімав, але, здається, то був представник від офіційних засобів інформації. Я дещо на диктофон записав, але не все, бо диктофон виключився саме тоді, коли я відповідав на запитання.

- Скільки це тривало?

- Боротьба за те, чи продовжувати мені говорити, тривала хвилин п'ять-сім. Але все закінчилося добре. Спочатку офіційні представники були заскочені, не чекали таких речей від України, але ворожості не проявляли.

- Скільки людей могло бути в залі?

- Людей двісті-триста. Але я ще там внизу, де виставка, вплівся в дискусію. Мене зацікавила реакція на мої думки. Це щось нове, якісно нове. Коли я вів дискусію, то чув: "Литовцы – другое дело. Ну, а мы же славяне, что нам делить?" Отаке, без всякої ворожості.

- Ти будеш на мітингу в неділю, 27 серпня? Тема – права віруючих.

- Обов'язково буду. Як приъду, зустрінемось, розкажеш про свої мандри.

- Забув тобі сказати, що в місті розклеєні листівки під назвою "Пакт Чорновіл-Волков, або Технологія зради по-львівськи". Кажуть, що весь Львів обклеєний тими листівками.

- Це робота Гриця (Приходька).

- Мені видається, що це скоріше робота чекістів.

- Я з цього приводу вчора якраз давав інтерв'ю для радіо "Свобода" – сьогодні мають передати. Кореспондент щось запитував мене про "Робітничу газету", а я, на жаль, її не читав. Якщо судити по тому, що мені розповіли по телефону, наша позиція під час зустрічі була якоюсь мірою перекручена. Ти пам'ятаєш, ми дуже чітко і недвозначно заявили, що єдина альтернатива центризму – це державна самостійність.

- З приводу публікації в "Робітничій газеті" до мене було кілька дзвінків. Запитували, яка насправді була наша позиція. Всім відповідав, що твої слова в газеті перекручені.

- Пригадуєш, я говорив, що з'їзд нам нічого не дав, сунув Україні біля шістдесяти міністерств і комітетів, а тому нам не залишається нічого іншого, як ставити питання про незалежність.

- Головне тут інше: не те, що ми говорили, а як використали нашу розмову, байдуже хто – Гриць чи оперативники КГБ.

- Приїду – поговоримо.

 

Права віруючих

Хоча й не мав наміру виступати, але на мітинг, присвячений питанням прав віруючих, вирішив все ж таки піти. Потрібно було мати докладну інформацію на випадок, коли будуть телефонні дзвінки з Лондона, Мюнхена або Нью-Йорка. Мітинг справив на мене гнітюче враження. Кожен із виступаючих вирішив показати себе, а не заглибитись у релігійні проблеми. Намагання принизити одну конфесію, щоб винагородити іншу, мало дуже непривабливий вигляд. Після мітингу подзвонив отець Михайлечко.

- Пане Богдане! Мусив вам подзвонити, бо після мітингу якось тяжко на серці. Я завжди раджуся перед тим, як щось робити, бо то не тільки моя справа, а спільна. Дуже мені було прикро слухати деякі виступи і я пішов геть.

- Отче, якщо ми християни, то мусимо бути терпимими і толерантними. Вважаю, що виступ Ірини був деструктивний, спрямований не на єднання, а на роз'єднання. Такі виступи нам єдності не принесуть. Вважаю, що виступаючі не продумали кардинальних питань, з якими треба було вийти до народу. Після мітингу в мене збурені почуття. Кожен виступав із індивідуальною позицією, намагався представити суб'єктивний погляд замість того, щоб пропонувати ключ до розв'язки складних проблем загальнонаціонального масштабу. Кожен із нас мусить думати про одне: народ сильний у єдності, а не в постійних чварах – релігійних чи політичних. Не досить того, що деякі сусіди намагаються розколоти наш народ, то ще й ми їм допомагаємо. Мусимо бути толерантними як до руху за відродження Української греко-католицької це­кви, так і до руху за відродження Української автокефальної православної церкви. В усьому має бути висока культура стосунків, якої нам не вистачає. Культура стосунків рятувала б, згладжувала суперечності, не допускала б руйнівної сили антагонізмів. В існуючому розмаїтті мусимо знаходити щось спільне – іншого варіанту не маємо. Бачу, отче, що нелегко буде вам досягти такого статусу.

 

- То правда, що нелегко. В автокефалістів є багато своїх підводних каменів, а тут ще додаткові перешкоди. Я по своїй щирості показав Хмарі документи, сказав, що готуємо відозву до радянського, уряду. У відозві наголошуємо, що уряд топчеться по гідності громадян, які мають свої релігійні переконання. Я йому запропонував сісти за стіл переговорів і виробити одну спільну концепцію, підкреслити, що ми працюємо в одному напрямі. Сказав йому: представте людей – ви зі свого боку, ми зі свого. Треба дібрати розумних людей, з життєвим досвідом, знаннями, освітою. Випрацюємо документ, що стоїмо на спільних позиціях, бо без такої домовленості будемо одне одного звинувачувати. Він почав критикувати отця Ярему, звинувачувати, що в підготовлених документах нічого не згадується про Греко-католицьку церкву. Я йому кажу, що ми щойно в стадії формування. У Києві під час конференції української мови я перший сказав про необхідність легалізації УГКЦ. От ми і підготували документи для Москви від імені Української автокефальної православної церкви. Ми заявили протест із приводу того, що уряд не помічає й не поважає почуттів і прав віруючих людей, зневажає гідність громадян. Що ще потрібно?

- Розумію вас, отче. Якось спільно будемо переборювати непорозуміння і труднощі. Розумію, що вам після мітингу було боляче, але повірте, що багатьом було не по собі. Маю надію, що при добрій волі вдасться нам дійти згоди.

- На Бога надія. Бувайте здорові.

 

Не встиг я ще занотувати в щоденнику розмови з отцем Михайлечком, як подзвонив Вячеслав Чорновіл.

- Богдане, до тебе додзвонитися ціла проблема. З ким ти цілими годинами говориш? А в мене важлива справа. Слухай, про що ходить. В Донецьк поїхало десять членів УГС – Олег Петрик, Наталка Стецик, дружина Адама Кардаша, Ігор Деркач – інших не пам'ятаю.

- Я не знаю, куди поїхав Деркач. Він мені вчора дзвонив із Харкова. Я думав, що він у Донецьк поїхав, підготував йому деякі адреси в Донецьку, а він каже, що не у Донецьку, а в Харкові, просить, щоб дати йому якісь харківські адреси.

- Більше він нічого не сказав? Чому він залишив групу? А де решта людей, які з ним були у Вільнюсі?

- Слухай, Славку, я абсолютно не знаю, які люди були у Вільнюсі, а також не знаю, хто поїхав до Донецька. Ти ж не вважав за потрібне поставити мене до відома.

- Вибач, ти зі мною таким тоном не розмовляй. Це не моє рішення. Вони самі так вирішили. Мене повідомила Наталка Стецик. Сказала, що вони на обласній раді у Яворського прийняли рішення їхати групою до Вільнюса, а з Вільнюса в Донецьк. Я абсолютно тут ні при чому. Після Криму був у Львові рівно один день і поїхав до Москви, а ти зі мною починаєш говорити таким тоном, наче я все це організував. Ще раз тобі кажу: мене поставили до відома перед від'їздом у Москву. А сьогодні до мене підійшов Адам Кардаш і сказав, що йому хтось подзвонив наче львівську групу в Донецьку заарештували. Ти дошукуєшся, хто розпорядився людьми. Повторюю – розпорядилась обласна рада у твою відсутність, бо ти в той час був у Таллінні та Ризі. Мені сьогодні кажуть, що люди заарештовані, а ти мені мораль читаєш.

- Не мораль читаю, а пояснюю, що не знаю, хто поїхав до Вільнюса, а з Вільнюса в Донецьк у той час, коли треба було у Львові готувати акцію на 23 серпня.

- Ту групу вони зібрали на обласній раді, визначили поіменно, хто іде.

- Думаю, що про це досить. Все прояснилося. Головне інше: хто повідомив, що людей заарештовано?

- В Адама Кардаша якісь неясні дані. Хтось йому про це сказав, він сказав іншим. До мене підійшли на мітингу і передали цю інформацію. Я ж на мітинг потрапив прямо з поїзда. Коли ще був у Москві, на помешкання Муратова, де я зупинився, дзвонила Наталка Стецик, повідомила, що вони прилетіли в Донецьк, не мають телефону голови Донецької УГС Мазанова, а мене в той час не було в Муратова, я пізно прийшов. А нині пішов поголос, що п'ятеро осіб заарештовано. Незрозуміло, було всіх десять, а п'ятеро заарештовані. А де інші?

- Я тобі казав, що з Харкова дзвонив мені Ігор Деркач. Просив дати йому якісь телефони й адреси, щоб міг навести контакт. Я дав йому адресу Бондаря, мабуть, знаєш цього художника. Значить, вони розділились.

- Мабуть, ще у Вільнюсі розділились. Ану, подивися телефон Мазанова, бо в мене нема під рукою блокнота з телефонами – я зараз у Гані Садовської. Або краще сам подзвони йому, треба мати достовірну інформацію. Ми заговорились, а я хотів запитати про твоє враження від нинішнього мітингу.

- Дуже прикре враження. Замість згладити суперечності, мітинг поглибив розкол. Тільки що дзвонив отець Богдан Михайлечко. Сказав, що після виступу Степана Хмари не міг бути дальше на мітингу, сказав, що почував себе хворим, пішов з мітингу прибитий.

- Але мені все ж таки вдалося трохи згладити напруження?

- На жаль, ні.

- Чому?

- Мітинг викликав у людей суперечливі почуття. Один виступ накладався на інший.

- Що в моєму виступі було суперечливого? Я сказав, що в Україні є дві церкви.

- То все добре, але ж це не зробило перелому.

- Ти так думаєш? А до мене підходили люди і казали, що мій виступ все поставив на свої місця.

- Одні казали, що "так", а інші, що "ні".

- Навіть ті, що кричали проти отця Яреми, після того, як я виступив, погодилися зі мною.

- На жаль, ти під час виступу зачепив тему, якої не варто було торкатися, коли почав говорити про те, що в тебе лежить на редакційному столі.

- Треба було цю тему зачепити, раз Ірина Калинець дозволила собі так заявити. Ти дивись, яким ревним католиком вона стала! Заявляє при людях, що в православній українській церкві не було достойних мужів. Виявляється, що Липківський для неї недостойний муж. Ну, слухайте, люди добрі, треба хоч трішечки стримуватися. Для чого така дика необ'єктивність? Для чого виступати, коли не розумієшся в релігійних справах. Після того хіба що...

- Після того ви поцілуєтесь і буде все нормально. У вас то все легко проходить.

- Ти так думаєш?

- Що тут думати. Так воно є.

- А ти вважаєш, що хтось виступив краще від мене?

- Я вважаю, що твій виступ був добрий і конструктивний, за винятком отого місця, якого можна було не торкатись.

- Я сказав: "Учіться у вашого справді великого чоловіка Андрея Шептицького. Він мріяв про український патріархат".

- Добре, що ти це сказав, але не про це мова. Ти сказав, що у майбутньому не потрібна залежність від Папи. Це не варто було казати, бо від Папи нині багато що залежить.

- Залежить, але ж ми не друкуємо матеріал, який лежить у редакційному столі вже два роки.

- А тому, що від нього багато що залежить, то цього питання не варто було порушувати. Це єдине, що не варто було тобі робити, коли ти виступав.

- Виходить, плювати в бік православної церкви – можна. А сказати те, що мені дослівно сказала Ірина Сеник, яка працювала у Шептицького, – не можна.

- Мова про те, чи варто було висувати це питання під час мітингу, чи відповідна пора, щоб про це говорити.

- Я думаю, що ці ігри в чисто католицьку церкву пора припинити, а то знайшлися раптом католики. Почали переконувати, що українські католики – це римо-католики, так само, як італійські католики, французькі, польські, литовські католики. Але ж це не так! Греко-католики – це не римо-католики! Це ж треба розуміти!

- Послухай, Славку, це важливо. Католицька церква, яку ми називаємо римо-католицькою, із подивом задивляється на наш український церковний обряд, вважаючи, що в східному обряді є певні переваги. Тому авторитетні теологи вважають, що Греко-католицька церква ніколи не відступиться від східних традицій і ніколи не стане римо-католицькою, тому що має сильніший під собою фундамент традицій – ось про що мова.

- Мене обурює твердження, що у 988 році була єдина католицька церква. Подуріли чи що? Та яка вона була католицька? Був абсолютно візантійський обряд, формально був контакт з Римом, не було розриву, а реально була абсолютна незалежність Візантії від Риму. Якщо на це пішло, то кому це зараз потрібно? Зараз потрібно, щоб була церква греко-католицька і щоб була Українська автокефальна православна церква.

- Тут у нас немає жодних розбіжностей.

- А то почали доказувати, що там не було видатних діячів, а тут були поважні особистості, що тут канонічність, а там немає канонічності. Так що ж це за розмови? Це плювати в душу великій частині народу. Скільки тої греко-католицької церкви? Раптом три області: Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Закарпатська. Чотири. А поруч православна Буковина, православна Волинь. Ти знаєш, Богдане, до мене вже приходять волиняни і скаржаться на Галичину. Кажуть, що носяться галичани з тим католицизмом як дурень з торбою, виговорюють, що на Волині все знищено, що там нічого не залишилося, хоча є на Волині відправи якісь, звичайно, не в такій мірі, як в Галичині. Але ж не можна так протиставляти! Чотири області проти всієї України! Якийсь фанатизм!

- Мене ж то не треба переконувати. Якби ж все те, що ти мені говориш, сказав Степанові Хмарі.

- Я говорив йому про це в Москві цілу годину.

- І це дало якийсь результат?

- Абсолютно нульовий. Ти чув, що він говорив на мітингу? Після того, як я виступив, сказав йому, що не збирався зачіпати цю проблему, але що ви наробили?

- Вважаю, що його виступ був деструктивний і вніс у зібрання збурення. І з тим збуренням люди пішли з мітингу. На початку в них було одне почуття, а потім побачили, що то щось не те, і почали перебудовувати свої емоційні заготовки. Багато людей розгублено запитували, як це все зрозуміти, коли один одного заперечує. Біда, що перед мітингом не узгодили платформи. Тому вийшов такий різнобій у виступах.

- Ти ж бачиш, що Степан нікого не хоче слухати. Я в Москві все це йому тлумачив, тлумачив, а він продовжує гнути своє.

- Його виступ на мітингу був дрібничковий, розповідь про московську місію зайва. Про це можна було сказати в трьох реченнях, бо про це вже писали "Московские новости", і люди про це вже говорять упродовж трьох місяців.

- Богдане, коли я був у Москві на Арбаті, то переконався, що вся ця акція зійшла на пси. Степан затягує той процес, тоді як його треба було припинити ще тоді, коли все було на підйомі. А зараз вони ще будуть узгоджувати рік чи півтора – ти знаєш, як воно у нас робиться.

- Словом, дуже жаль, що все так вийшло.

- Ну, гаразд. Не забудь подзвонити Мазанову.

- А де Яворський?

- Напевно, що вдома, якщо не забрали. Вчора до нього приходило три міліціонери. Справа в тому, що на всіх людей, які виступали на мітингу 23 серпня, складено акти і їх у будь-який день і в будь-яку годину можуть забрати.

- Може, дадуть штраф. Люди не дозволять, щоб забрали.

- Побачимо, як воно буде. Акти складено і справи передано до суду. Як буде далі – побачимо. Дзвони, бо до тебе не додзвонишся. Треба, щоб постійно був контакт. Ти знаєш, що завтра збираємось.

- Нічого не знаю.

- Хіба Ганя тобі не сказала? Завтра о дев'ятнадцятій.

- Так-так, щось чув про це.

- Отже, до завтра.

 

Після розмови з Чорноволом дзвінок від Степана Хмари. Знову про мітинг. З ним важко вести діалог. Для Степана головне сказати, що він думає. А що думають інші – його мало цікавить.

 

Володимир Яворський про мітинг написав так:

 

"27 серпня у Львові біля стадіону "Дружба" з ініціативи Комітету захисту УКЦ було проведено мітинг за участю 20 тисяч чоловік на тему "Свобода віросповідань". На мітингу виступили голова Комітету захисту УКЦ Іван Гель, члени ВКР УГС Вячеслав Чорновіл і Степан Хмара, заступник голови товариства "Меморіал" Євген Гринів, греко-католицький священик отець Михайло Низькогуз. У всіх виступах прозвучали вимоги негайної легалізації Греко-католицької церкви і відновлення Української автокефальної православної церкви. Після мітингу була проведена маніфестація вулицями міста" (Інформатор-39. – 1989, – 17-29 серпня).

 

Отже, за об'єктивною фіксацією того, що відбулося, часто ховаються складні й суперечливі внутрішні процеси. Перечисленням лише зовнішніх фактів, без заглиблення в їхню сутність, без розкриття зіткнення поглядів особистостей, їхніх інтересів неможливо правдиво відтворити дух часу.

 

Події за подіями

Телефонний дзвінок.

- Богдане Миколайовичу! Ви мене не знаєте, але мені дали ваш телефон і просили, щоб я розповів про мітинг, який відбувся 26 серпня у Чернівцях. Чи можете мене вислухати?

- Говоріть, але прошу, не дуже розтягуйте, бо маю мало часу.

- У суботу зранку, 26 серпня, вся Чернівецька область була оточена міліцією. Міліція була в броньованих жилетах, з автоматами і довгими кийками. Ще у п'ятницю, 25 серпня, вокзал був повністю заблокований. Починаючи з Коломиї, міліція ходила по вагонах поїздів, які йшли на Івано-Франківськ, і всіх перевіряла. На вокзалі міліції було більше, ніж пасажирів. Біля вокзалу збоку стояли напоготові міліцейські машини. У суботу хотіли приїхати до Чернівців із Коломиї та Івано-Франківська, але на межі Івано-Франківської і Чернівецької областей міліціонери зупиняли всі машини, питалися – куди їдете, наказували відкривати багажники. Якщо хтось відмовлявся відкрити багажник, як хлопці з Івано-Франківська, то наказували їм їхати назад. На кемпінгу закрили ворота і зробили таку хвірточку, крізь яку міліція пропускала людей. Перевіряли дипломати, сумки, хто мав паличку, того не пропускали, здогадуючись, що то паличка для прапора. Хлопцям з Івано-Франківська, що їхали автобусом, сказали, що пропустять їх тільки в тому випадку, якщо відмовляться брати з собою символіку. На вокзалі міліція зустріла мінський поїзд. Хто приїхав із синьо-жовтими прапорами, того не пропускали, а символіку забрали. В результаті вийшло так, що на установчій конференції не було жодного прапора – ні радянського, ні українського. Трохи пізніше вдалося пронести один прапор.

 

У такій ситуації відбувалась установча конференція Чернівецького Народного Руху. Була прийнята ухвала про підтримку національної символіки. Хоча голова міськвиконкому і секретар Ленінського райкому компартії у своїх виступах заявили, що такі націоналістичні організації, як УГС нам не потрібні, делегати не послухали їх і обрали голову Чернівецької обласної організації УГС Валерія Кузьміна членом координаційної ради обласної організації НРУ, а також делегатом на установчий з'їзд НРУ. Голова міськвиконкому написав у письмовій формі заяву, що він проти того, щоб представник УГС їхав на установчий з'їзд до Києва, але його не послухали: всього п'ять делегатів були проти кандидатури Валерія. Потім я дав голові міськвиконкому Декларацію принципів УГС, щоб ознайомився, а не робив голослівних заяв.

 

Збори прийняли заяву зі зверненням до влади, щоб після конференції дозволила провести мітинг. Щоб не провокувати ситуації, мітинг вирішено було провести без національної символіки. Валерій Кузьмін виступив на мітингу, сказав, що він виступає від УГС, кілька тисяч народу зустріли його виступ бурхливими оплесками.

 

- Виходить, що УГС має добру репутацію у Чернівцях, якщо так аплодують її лідеру.

- Так. Представників від УГС учасники мітингу вітали дуже гарно. Після Кузьміна виступав представник від Львівської обласної УГС (не запам'ятав його прізвища). Я під час виступу сказав, що ми за демократичну вільну Україну. А коли виступав голова міськвиконкому, то народ не хотів слухати. Був свист і вигуки, не давали говорити. Першого секретаря Ленінського райкому КПУ, хоча й жінка, також не хотіли слухати. Не дали їй закінчити виступ.

 

Перед установчою конференцією, в час конференції і під час мітингу обстановка в місті була до краю напружена. Міліціонери ходили містом у бронежилетах, з автоматами і киями. То була репетиція, слава Богу, що все мирно закінчилось.

 

Ага! Мало не забув. Чудово виступив на конференції, а потім на мітингу Йосиф Зісельс. Говорив українською мовою. Справив своїм виступом на всіх дуже сильне враження. Прості люди між собою говорили: "Дивись, єврей, а як гарно говорить українською!" "І як розумно!" – додавали інші. Його також обрали делегатом на установчий з'їзд НРУ. Мітинг пройшов чудово, на жаль, без символіки. Пробував хтось підняти синьо-жовтий прапор, але ведучий сказав опустити. Під кінець мітингу голова міськвиконкому сказав, що готується якась провокація – начебто так його повідомили, а тому пора закінчувати. О 20.30 відключили мікрофони і на тому мітинг закінчився.

 

На 27 серпня у Донецьку був запланований мітинг пам'яті шахтарів, що загинули у шахтах. Донецькі угаесівці і рухівці звернулися до УГС і Руху з проханням прибути до Донецька, щоб підтримати слабкі в регіоні національно-демократичні сили. Присутність членів УГС на донецькому мітингу врятувала ситуацію – мітинг набрав гострого антикомуністичного спрямування. Партократам не вдалося заволодіти ситуацією. Про це свідчить доповідна записка, надіслана секретарем Донецького обкому компартії у ЦК Компартії України.

 

                                                   "Донецкий областной

                                                   комитет Компартии Украины

                                                   ЦК Компартии Украины

 

ИНФОРМАЦИЯ

О митинге в г. Донецке

27 августа 1989 года

 

(...) По инициативе представителей стачкома шахты им. Засядько и оргкомитета по созданию городского клуба за демократические выборы на стадионе "Локомотив" 27 августа с 15.00 до 21.00 состоялся митинг, посвященный памяти шахтеров, погибших на шахтах, угрозам забастовки и предстоящим выборам в местные советы.

 

На митинге участвовали около 4000 человек.

 

На митинге присутствовали представители Украинского Руха, а также члени УХС из Львова (примерно 15 человек). Все они, особенно последние, постоянно выкрикивали антипартийные, антисоветские, экстремистские лозунги, злобные реплики, направленные против тт. Щербицкого В. В., Шевченко В. С., Масола В. А., Ельченко Ю. Н. В противовес им провозглашали фамилии своих лидеров – Яворивского и Черновола. Двое из группы (Деркач и Петрик) выступили с призывами всем стать под желто-блакитный (флаг не разворачивали), а также резко высказывались против нынешних руководителей республики.

 

Усилиями вышеназванной группы при поддержке Руха и УХС, в т. ч. участвовавших в проведении митинга, создавалась обстановка общего психоза, попытки конструктивного диалога подавлялись.

 

Следует отметить, что городской комитет партии основательно готовился к этому мероприятию. Были подготовлены выступающие, которые должны были дать аргументированный отпор нападкам со стороны экстремистов. Однако организаторы митинга не давали такой возможности и предоставляли слово для выступлений исключительно экстремистски настроенным, злым, крикливым участникам митинга. Их выступления, особенно там, где негативно упоминалось о партийных, советских органах, коммунистах, партии в целом получали бурную поддержку...

 

Секретарь Донецкого обкома Компартии Украины                                                                                                              А. Винник

29.08.1989 г. (ЦДАГОУ. – Фонд № 1, – Опис № 32, – Ч. 3, – Спр. 2555).

 

Зустріч з Левком Лук'яненком

28 серпня 1989 року ранішнім поїздом до Львова прибув голова Виконавчого комітету УГС Левко Лук'яненко, щоб розповісти членам ради ЛОО УГС про своє двомісячне перебування за кордоном і взяти участь в обговоренні важливих питань. Людей на цю зустріч прийшло більше, ніж могла помістити наша з Оксаною невелика кімната, в якій відбувалися щотижневі засідання. Сісти не було де, тому багатьом довелося слухати розповідь Лук'яненка стоячи. Наводжу зроблену на основі магнітофонного запису стенограму цього засідання.

 

Горинь Б. У нинішньому засіданні бере участь голова Виконкому УГС Левко Лук'яненко, який прибув до нас після довгої двомісячної подорожі. Тож привітаємо його оплесками. Маємо можливість на нашому розширеному засіданні послухати розповідь пана Левка про його перебування у Європі. На сьогодні це перше і головне питання у нашому порядку денному. Сьогодні не зможемо розглянути інших питань, тому що людям ніде сісти, а це не найкращий варіант для того, щоб конструктивно обговорювати й вирішувати важливі проблеми. Але обов'язково залишимо час для різного, бо назбиралося багато питань, які треба з'ясувати. Пропоную провести наше засідання в рамках двох годин. Як ваша думка відносно часу?

Яворський В. Сьогодні о 19.30 має бути цікава передача про символіку.

Горинь Б. Включимо на кілька хвилин телевізор і побачимо, чи цікава це передача. Чи будуть ще якісь пропозиції щодо "різного"?

Чорновіл В. Богдане, може, все ж таки залишимо якийсь час, щоб про вибори поговорити?

Горинь Б. Добре, після розповіді пана Левка "в різному" обговоримо питання виборів. Мусимо домовитись про регламент, щоб вкластися в рамки двох годин. Пане Левку, скільки вам потрібно часу?

Лук'яненко Л. Я до ваших послуг, панове. Я готовий вкластися в п'ять хвилин і у дві години. Давайте я почну говорити, а коли почнеться передача про символіку, подивимося, варто чи не варто її дивитися.

Левицька Г. Та ні, не треба включати телевізор.

Горинь Б. Отже, не будемо тратити час на передачу? Зараз 19.10. Сорок хвилин вам достатньо для розповіді, пане Левку?

Чорновіл В. Левко має рацію. Треба о 19.30 включити телевізор і подивитися, хто бере участь у цій передачі. Всього на одну хвилину!

Горинь Б. Прошу чоловікам звільнити місце для жінок, бо будемо почувати себе незручно. Пане Левку, прошу починати.

Лук'яненко Л. Як уже було згадано, моя подорож тривала два місяці. Я поїхав за кордон на запрошення організації, яка бореться за звільнення політв'язнів, незалежно від того, в яких країнах вони відбувають покарання, але залежно від того, чи вони засуджені за слово чи за якісь інші дії. Міжнародна амністія захищає тільки тих людей, які засуджені за слово. Я мав кілька запрошень і від діячів української еміграції, але оскільки позиція Української гельсінкської спілки до нашої еміграції цілком визначена, ми не хочемо входити ні в одну емігрантську політичну партію з тим, щоб одну з них підгримувати, а бути ніби противником іншої, тому я обрав запрошення Міжнародної амністії.

 

Наша позиція така, що ми визнаємо всіх наших емігрантів за наших братів і сестер, які походять з одної і тої ж української землі, вони всі наші кровні родичі й ми до них усіх ставимось однаково як до споріднених нам людей. Ми знаємо, що в демократичному світі не могло бути так, щоби всі вони належали до однієї якоїсь політичної партії, тому там є кілька партій. Отже, позиція Гельсінської спілки полягає в тому, щоби мати стосунки з еміграцією не на рівні партійної якоїсь організації, а на рівні позапартійних організацій. Такою, зокрема, є СКВУ – Світовий конгрес вільних українців. Це надпартійна надбудова, з якою ми будемо підтримувати зв'язки і в такий спосіб підтримувати зв'язки з усією еміграцією, не входячи у тісніші контакти з одною чи другою партією.

 

Ця теоретична позиція на ділі буває вельми важко здійснюваною. Передбачаючи наперед, що можуть бути ускладнення, я, коли приїхав до Брюсселя, поселився в монастирі редемптористів. Це дуже цікавий старовинний будинок вісімнадцятого століття, там проживають люди різної національності, але мене то мало цікавило. Мені дали там дуже добру окрему кімнату і там можна було б дуже добре жити, але з часом виявилося, що я їх турбую, бо до мене дзвонять з різних кінців світу після 9-ї години, а святі отці хочуть уже о 9-й годині спати. Отже, вони хотіли, щоб я від них пішов. А я також вирішив піти, тому що цей будинок стоїть на розі двох вулиць, а поліцейські на мотоциклах ганяють з неймовірною швидкістю до двох-трьох годин ночі, й дуже погано було спати, тому я вирішив перейти і поселився в одній бельгійській сім'ї, а потім перейшов до ще однієї бельгійської сім'ї і там жив. Отже, я мав можливість познайомитись із життям бельгійців.

 

У перший день мого перебування в Бельгії у міжнародному прес-центрі була організована прес-конференція, на яку прибуло багато іноземних журналістів. Приїхала з Америки наша делегація від організації "Американці за права людини в Україні". Приїхав відомий вам Петро Рубан і багато було інших людей. Так що прес-конференція тривала цілий день. Я відповів на багато запитань. Кажуть, прес-конференція хоча й була довгою, але нібито цікавою. На цій прес-конференції я допустив вираз, якого більше не допускав, бо вважаю його трошки політично хибним. Хочу з вами поділитися цією своєю політичною помилкою. Я сказав, що український народ не дозрів до самостійності, не дозрів до того, щоб на підставі конституційного права поставити питання про вихід України зі складу Союзу РСР, а російський народ ще не дозрів до того, щоби відпустити Україну, не вдавшись до збройної сили.

 

Коли я заявив ці слова, то мав на увазі, що ми находимося як нація в тому стані, коли у нас немає ще достатньо сильної політичної організації, яка була б спроможна організувати загальнонаціональний страйк і поставити питання ребром: або ми виходимо із Союзу, або ми оголошуємо страйк і на тому страйку стоїмо до самої смерті. Тобто такого вольового рішення українська нація ще не може прийняти, а тому я сказав, що ми ще не готові, що нам потрібно ще рік, може, два чи скільки там років, поки ми розширимо свою політичну діяльність і зможемо мобілізувати увесь український народ на те, щоби цей народ міг виробити свою волю і волю ту відстояти. Я вважав, що ми не є ще в такому стані. З іншого боку, я вважав, що сам російський народ ще недостатньо демократизувався і недостатньо серед нього поширена ідея про те, що Росія може жити без України.

 

Очевидно, потрібно ще якийсь час, щоб російський народ міг привикнути до тої ідеї, що Росія буде жити одна. Росія має велику територію і земля в неї не дуже погана, навіть добра, якщо порівняти її з німецькою землею. Отже, вони можуть жити самі, коли переорієнтують свою національну волю, відмовляться від загарбницької політики, яка була від часів Івана III і триває до сьогодні, і переорієнтують свою національну волю у напрямі, як жити на своїй власній землі, як навести порядок у власному домі – от тоді вони нас відпустять, не застосувавши зброю.

 

Я отак сказав на цій прес-конференції. Ніскільки не сумніваючись, я справді вважаю, що наша нація знаходиться зараз у такому стані, й ніскільки не сумніваюсь у тому, що я правильно охарактеризував російський народ, але тим не менше цього не треба було говорити. Чому не треба? Тому що кожне наше слово широко розходиться, так би мовити, по всьому світові. Одна справа те, що ми говоримо тут між собою, розуміючи прекрасно самі себе, іноді ми щось не договорюємо, але ми прекрасно розуміємо, що за тим далі стоїть, але ми є люди однієї землі, ми діти одного народу, крім того, ми ще й діти одного суспільства і одних умов. І оце наше життя в тих умовах допомагає нам розуміти одне одного із півслова. Інша справа, коли щось говоримо за кордоном, де проживає кілька мільйонів української еміграції. Вони кажуть: як же так, хіба можна говорити, щоб якийсь народ не дозрів до політичної незалежності, як же так, хіба ми, українці, злізли тільки що з пальми, хіба ми були мавпами і лиш недавно хвіст загубили? Та ми ж давня цивілізована нація, та ми вже в десятому столітті мали архітектуру на європейському рівні, та в нас уже тоді була наука на рівні європейському, та ми вже у десятому столітті були не гірші від європейських націй. Як же так, що ми не дозріли до тої національно-політичної свідомості?

 

Отже, така аргументація, як бачите, звертається у наше минуле, у нашу культуру. Вона також правильна і її правильність в тому, що вона дає оте моральне та історичне обґрунтування, чому нам потрібна незалежність. Від цієї аргументації – моральної та історичної – дуже близько до політичних лозунгів, які ми повинні виробляти для того, щоби іти до незалежності, але ту віддаль може зрозуміти тільки теоретичний розум. Для розуму на буденному рівні тої віддалі нема, все зливається в одне.

 

Тому мої слова, що український народ не підготовлений для здобуття незалежності, для них видаються помилкою. І через те, що впродовж двох місяців я мав справу не тільки з якимись філософами, а мав справу з простими людьми, які збиралися в клубі чи ще десь на мітингах, я, враховуючи оцю, так би сказати, складність чи що, більше цього твердження не повторював, уникав таких висловлювань. Чи правильною була моя позиція, я покладаюся на ваш розсуд.

 

Отож життя моє почалося з тої прес-конференції. Наступного дня я мав зустріч із міністром закордонних справ Бельгії, а на третій день – зустріч із керівником соціалістичної партії. У Бельгії є два народи – валонці (розмовляють французькою) і фламандці (розмовляють фламандською). У Бельгії все написано на двох мовах. Тому там дві соціалістичні партії і дві християнсько-демократичні партії, і два уряди – і все подвоєно. Я вважав, що корисно мені зустрітись із тою і тою соціалістичною партією, тою і тою християнсько-демократичною партією, а також із керівниками обох профспілок. Я вважав, що такі зустрічі корисні для української справи, тому що ці люди роблять політику. Сьогодні вони в уряді, а завтра в уряді стають інші, а вони переходять в опозицію. Я зустрічався з ними, щоб дізнатись, як вони дивляться на українську проблему. Друге – як вони розуміють нас і як вони ставляться до нас, що можна від них чекати. Через те, що час мій обмежений, я не можу говорити три години, я хотів би відійти від хронології і виділити ті вузлові моменти, які виніс у результаті спілкування з багатьма людьми.

 

На Заході світ багатоманітний, є різні партії, різні точки зору і не існує якоїсь однієї точки зору. Очевидно, це закономірно і правильно, я старався зрозуміти цей багатоманітний світ. Я побачив, що не всі там вважають за необхідне розвалити російську імперію. Для нас тут абсолютно ясно, що імперія повинна луснути, і на її місці мають утворитися самостійна Україна, самостійна Білорусія, а там – Литва, Латвія, Вірменія і т. д. Тому що ні Україна не буде нападати на Німеччину, ні Білорусія, ні Литва не буде нападати на Німеччину. Значить, розвал імперії має бути в інтересах західних держав, бо таким чином вони здобули б гарантовану безпеку на майбутні десятиліття і століття. Виявляється, що є політики, які планують політику на п'ять років, на період своєї каденції, він планує на п'ять років, бо його обрали на п'ять років, і він думає, як робити так, щоб його знову обрали. Він не думає на двадцять п'ять років. Отже, це дуже прагматичний і недалекоглядний підхід. Ага, Горбачов добрий політик, він тепер демократизує Радянський Союз. Цей Радянський Союз трохи роззброюється і тих сотень ракет, які тепер скеровані на голови того західного світу, буде трохи менше. А якщо Радянський Союз демократизується, значить, можна буде активніше ввозити туди товар, активніше торгувати.

 

Це означає, що вони цілком задоволені такою перспективою, що менша буде загроза від озброєння, що більша буде можливість для торгівлі – все в порядку, більше нічого не треба. Що в результаті такої політики вони можуть допомогти Горбачову вийти з економічної кризи, а потім через двадцять років Радянський Союз озброїться і стане для них загрозою – такі думки нікому з них в голову не приходять. Я кажу їм: а чому б вам не торгувати із самостійною Україною? Ну, відповідають, якщо буде самостійна Україна, то ми будемо з нею торгувати, а зараз ми маємо справу з Москвою. Ми не знаємо, до кого їхати в Україну, ми б торгували з Україною, але такої нема, тому ідемо в Москву. Отже, є політики, задоволені існуючим станом речей.

 

Нарешті, є така думка: якщо ми в Україні розширимо національно-визвольний рух, почнемо активно діяти, висувати альтернативи уряду, будемо чогось добиватися, тоді Москва не витримає і пустить зброю проти України, і ми своїм розширенням національно-визвольного руху спровокуємо до застосування зброї, а така ситуація невідомо чим закінчиться для Заходу. Вони бояться, щоб якісь заворушення в Україні не потурбували їх, їхній спокій. У всіх чотирьох країнах, де я був, люди живуть добре і вони усвідомлюють, що вони живуть добре, а тому вони не хочуть втратити своє добре життя. В результаті народилася обивательська філософія національного егоїзму. Ми живемо добре, все маємо. А тому не робіть чогось такого, що могло б якось поставити під загрозу наше сучасне становище.

 

Ще одна дуже важлива особливість ментальності західного світу, яку я зустрів у Західній Німеччині. Вони не проти того, щоб Україна стала самостійною державою, вони з Україною тоді встановлять дипломатичні відносини, будуть дуже добре ставитись і все в порядку, аби тільки було так, щоб вони нічим не ризикували, аби лиш нічого від них ніхто не зажадав і не поставив їхнє благополуччя під якийсь ризик.

 

Коли я все це почув, воно мене в якійсь мірі хвилювало, непокоїло, не задовольняло. Я багатьом пробував роз'яснити, що сучасна демократизація в Совєтському Союзі з неминучістю веде до зростання національно-визвольного руху, а тому – хочуть вони цього чи не хочуть – Україна буде самостійною, бо така закономірність розвитку суспільства. Імперія, побудована на крові й стражданнях людей, не може довго існувати. Їхні аргументи такі. Західні держави об'єднуються, хочуть створити одну європейську державу, а ви хочете роз'єднуватися. Дехто робить нам докір, що ми йдемо проти історичного процесу, бо світ іде до об'єднання.

 

Я не вважав, що це питання слабке, я його не ігнорував і завжди на цьому зупинявся і роз'яснював, що загалом світ справді складний, суперечливий і в ньому є різні тенденції, різні погляди. Але мусимо врахувати, що на Заході є демократія, всі держави, які хочуть об'єднуватись, об'єднуються без втрати національної культури, національної гідності, економічних благ кожного народу. Вони об'єднуються для того, щоб краще матеріально жити, створити кращі умови для розвитку духовності. На Сході маємо щось зовсім інше – ми не об'єднувалися, нас окупували, заганяли в ту єдину державу і упродовж століть, що минули, кожний народ, який потрапив під того двоглавого орла, у пазурі жорстокого ката, мріяв вирватись. В українців, литовців, вірмен та інших народів тепер єдина думка; як вирватись від Москви, щоб нарешті пожити самим собою, як би скинути ту петлю із шиї, яку нам накинули.

 

Горинь Б. На хвилинку перервемо розповідь, включимо телевізор.

Голос із телевізора. На території Київської Русі першим із загальних символів були відомі знаки князів і нащадків легендарного князя Рюрика. Ці знаки були особистою приналежністю князівської родини, кожного з її представників. Назвати їх гербами в повному сучасному сенсі не можна, тому що саме поняття "герб" походить від німецького слова, що означає "спадщина"...

Горинь Б. Ви переконалися, що нічого особливого в тій передачі не буде. Почали від Рюриковичів, а закінчать сьогоднішніми екстремістами. Поки вони закінчать, попросимо пана Левка, щоб продовжив свою розповідь, але не забував, що підтискають рамки часу.

 

Лук'яненко Л. Отже, моє перебування в Брюсселі було пов'язане з ходінням по кабінетах, з їздою в авто, тому Брюссель та інші міста дивився через їхні шибки. Я хотів побачити, як живе народ, і мене повели по різних кварталах. Я переконався, що прості люди живуть так само, як і ті, з якими я говорив у кабінетах. Із тих чотирьох країн, де я був, найкраще живуть у Західній Німеччині. Домашня техніка на дуже високому рівні, дуже добрі пральні машини та й інша техніка. Дуже гарна машина, що миє посуд. Кожна українська сім'я, в якій я жив, – це маленька Україна. У кожній сім'ї комплект відеофільмів – про голод 1933 року, десятки касет із записами музики. Живуть вони повноцінним духовним життям. На стінах портрети наших письменників – Шевченка, Лесі Українки, наших політичних діячів – Коновальця, Петлюри, Бандери, багато гетьманів. Отака маленька Україна у кожній сім'ї.

 

Коли почалася перебудова, коли почала свою діяльність Українська гельсінкська спілка, вони розуміють, що ця робота спрямована на самостійність України, вони готові допомогти нам, готові допомогти і будь-якій іншій українській силі, щоби сприяти боротьбі за незалежність. Я бачу, що мій час закінчився, дякую за увагу.

 

Після розповіді Л. Лук'яненка було обговорено ряд важливих питань, зокрема "відбувся обмін думками про вибори до Верховної Ради УРСР та стан підготовки до установчого з'їзду УГС. Свої міркування з приводу порушених питань висловили члени Виконавчого комітету УГС Вячеслав Чорновіл, Степан Хмара та голова ЛОО УГС Богдан Горинь" (Інформатор-39. – 1989, – 29 серпня).

 

Про розширене засідання ради ЛОО УГС стало відомо КГБ. Добуту інформацію аналітичний відділ КГБ опрацьовував з максимальною швидкістю. Про це свідчить доповідна записка голови КГБ України Н. Голушка.

 

                                              "Секретно

                                               Комитет государственной

                                               безопасности Украинской ССР

                                               30 августа 1989 г. № 136/сс г. Киев

                                               Центральный комитет

                                               Компартии Украины

 

По полученным данным, 28 августа во Львове состоялось расширенное заседание областного координационного совета УХС, на котором присутствовало около 50 человек (...)

 

В. Черновол сообщил собравшимся о намерении исполкома УХС на республиканском координационном совете 3 сентября в г. Киеве поднять вопрос о реорганизации "союза" в альтернативную КПСС партию с программой, основывающейся на положениях Декларации принципов УХС, однако с исключением пунктов об отказе от борьбы за власть и правозащитной функции, конечной целью которой является полная независимость Украины. Говоря о предстоящих выборах, рекомендовал добиваться выдвижения кандидатур от УХС, указал на "реакционность" опубликованного проекта закона о выборах и необходимость повсеместно пропагандировать разработанный рядом украинских народных депутатов альтернативный проект, готовить трудящихся республики к забастовкам в октябре с. г. в случае непринятия его Президиумом Верховного Совета УССР.

 

Комитетом госбезопасности обстановка в среде самодеятельных объединений негативной направленности контролируется, принимаются меры по выявлению замыслов их лидеров, документированию противоправных действий (...)

 

Председатель Комитета (підпис)                                                                                                                                            Н. Голушко"

 

Серпень 1989 р. був гарячим не тільки для Львова. 23 серпня хвиля протестів з осудом злочинного пакту Молотова-Ріббентропа пронеслася по всій Україні. Проте, на відміну від Львова, який виборов право на масові мітинги та демонстрації, в інших містах все відбувалося по-іншому. Коли сотні людей зібралися на одній із центральних вулиць Дніпропетровська, щоб осудити злочинну змову двох тиранів – Сталіна й Гітлера, міліція і кагебісти з лютою ненавистю напали на учасників зібрання, рвали гасла та синьо-жовті прапори.

 

Ігноруючи заборону місцевої влади, о 19 годині на Співочому полі в Тернополі зібралося понад 30 тисяч людей, щоб провести мітинг з метою осуду злочинного пакту Ріббентропа-Молотова. Влада не дала змоги провести мітинг. Тисячі обурених людей, скандуючи "Гацьба!" рушили із синьо-жовтими прапорами у напрямі обкому компартії, але шлях їм перегородили міліційні спецзагони в шоломах, зі щитами і гумовими кийками, які кинулися на людей, влаштувавши справжнє побоїще. Чимало активістів Руху і УГС отримали тяжкі травми. 

 

 

Близько трьох тисяч киян зібралося біля будівлі Верховної Ради УРСР, щоб осудити ганебний пакт Ріббентропа-Молотова. Звідтіля колони із синьо-жовтими прапорами рушили до центрального стадіону, де відбувся санкціонований міською владою мітинг. Спецзагони міліції всяко перешкоджали проведенню мітингу, відбирали національні прапори, рвали плакати, на яких були зображені свастика і червона зірка. Мітинг, на якому було дано гострий осуд злочинної змови двох тиранів, організували Українська національно-демократична ліга спільно з Київською філією УГС. Під час мітингу затримали шість активістів.