Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 17. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 16 квіт. 2014 р., 10:02 Степан Гринчишин

Мітинг біля стадіону "Дружба" 3 серпня 1989 року

На цьому мітингу мені довелося говорити першому. Своє вступне слово я назвав "Консолідація демократичних сил як альтернатива". Виступ був надрукований у щомісячнику "Львівські новини", рухівській газеті "Віче", а через якийсь час – у перекладі на німецьку мову – за кордоном. Передруковую його без змін. 

 

"Ми зібрались на сьогоднішній мітинг, щоб обговорити винятково важливу і винятково складну проблему: міжнаціональна солідарність у справах перебудови.

 

Очевидно, що можна по-різному підійти до обговорення цієї проблеми. Можна глянути на неї під вузьким кутом зору, зосередити увагу на місцевому матеріалі, різних способах зацікавлених осіб спровокувати міжнаціональну ворожнечу, конфлікти. Але можемо розширити кут зору і побачити провокації у широкому контексті заходів міцно злагодженого централізованого партбюрократичного апарату, який у провокаціях бачить свій порятунок, а тому організовує їх із холодною методичністю, планомірно – в Нагірному Карабасі, Тбілісі, Фергані, не опустивши з поля зору й Україну.

 

Загроза нових провокацій неминуча, поки не усвідомимо, не проаналізуємо причину і взаємозв'язок цілого ряду конкретних випадків. Не буду зловживати цитатами, їх можна навести в статтях та на наукових конференціях. Сьогодні важливим є поставити ряд питань і дати на них чітку відповідь. Одне з найважливіших – "Чи правильною була в минулі десятиріччя політика партії і уряду в національному питанні?"

 

Результати тої політики, свідками яких ми є, говорять самі за себе: до сьогодні політика КПРС і Радянського уряду в національному питанні (та й не тільки в національному) була неправильною. Події у Казахстані, Вірменії, Грузії, Узбекистані засвідчили, що національна проблема в СРСР підійшла в окремих випадках до катастрофічного показника. Вважаю, що ситуація в економіці й екології є не така загрозлива, як в галузі міжнаціональних відносин.

 

Однієї констатації тут замало. Ми повинні поставити питання – чому національна політика партії і уряду була неправильна? Чи не тому, що неправильними були теоретичні засади?

 

Вдумуючись у твердження Маркса з приводу національних питань, приходимо до висновку, що саме від нього бере початок неправильний погляд на майбутнє націй. Довгий час Маркс був недоторканною святинею, ніхто не наважувався його критикувати, і ця практика завела національну політику КПРС у глухий кут, з якого тепер нелегко вибратись. Погляди Маркса цікавлять нас у даному разі тому, що були застосовані до практики національного будівництва СРСР. Теорія про відмирання націй іде від Маркса. Теорія неминучого поглинання малих націй великими також іде від Маркса, який вважав цей процес прогресивним. Радянські ідеологи "збагатили" теорію Маркса абсурдним твердженням про неминуче злиття націй.

 

У відрегульованому тоталітарному механізмі національне відродження у будь-якій республіці сприймалося партбюрократами як зло, яке суперечило історичному процесу, його об'єктивним законам, тому з такою легкістю було розстріляну українське відродження 20-х років, репресоване у 60-ті.

 

Сталінсько-сусловська доктрина про злиття націй стала трагедією не тільки для України, а й для всіх народів новітньої імперії. Неможливо сьогодні перерахувати всього того, що було зроблено для знищення національної пам'яті. Крім мордування людей у тюрмах, концтаборах, багатотисячних розстрілів, руйнувались пам'ятки архітектури, нищились бібліотеки, перекопувались із тлінними кістками історичні кладовища.

 

Від абсурдної національної політики потерпіли не тільки українці, а й усі національні меншості. Під час пробудження національної свідомості у 60-ті роки за вказівкою парторганів і під керівництвом КГБ спеціальні найманці почали руйнувати кладовища січових стрільців, доконавши цю чорну справу у брежнєвські роки. Але чи тільки українське історичне кладовище у Львові було зруйноване? Чи тільки українську національну пам'ять намагалися вбити партапаратчики? Ні, тими самими руками і по тій же вказівці було зруйноване і польське історичне кладовище, не пощадила зла рука й інших національних святинь. Пригадаймо, як нищились і свідомо підпалювались українські церкви (про це мені розповідав у 1965 році секретар Турківського райкому партії). Але чи тільки українські церкви потерпіли у сталінсько-брежнєвські часи? А хто закривав, перетворюючи у спортзали, єврейські синагоги, хто по сьогодні гальмує відкриття єврейської школи, театру, музею, які були до 1939 року? Все це дії однієї і тієї ж партбюрократичної руки.

 

 Щоб зрозуміти невідрадну картину у національному питанні, наведу кілька аналогій. На Україні проживає понад 300 тисяч поляків. Які їхні культурні та наукові здобутки? Де їхні газети, журнали, письменники?

 

У Польщі понад 300 тисяч українців. Нелегко і несолодко було їм у перші післявоєнні роки. Але зараз вони мають суспільно-культурні організації, газету, світський і церковний календарі. Раз на два роки збираються вони на фестиваль української культури. Недавно стала легалізованою греко-католицька церква у Польщі, якій було призначено свого єпископа.

 

Чому в одних випадках влада могла забезпечити мінімум національно-культурної автономії, а в іншому – в умовах СРСР – відмовила? 

 

 

А яку національно-культурну автономію мають українці у Казахстані, Молдавії, Російській Федерації? Які їхні наукові, культурні, мистецькі досягнення? Яку культурну автономію створила влада для поляків на Україні, євреїв та інших національних меншостей (в тому числі і в умовах нашого міста Львова)?

 

Знаємо, що в Канаді проживають українці, поляки, євреї, вірмени та інші національності й усі вони, виявляється, мають можливість зберігати свою мову, творити наукове і мистецьке життя, мають свої газети і журнали, школи, інститути та музеї. Їхньою науковою продукцією користуються вчені УРСР. Отже, в умовах Канади можна досягти національно-культурної автономії, а в умовах СРСР – поки що неможливо. То ж чи дивно, що люди тягнуться до чужої землі, бо рідна стає чужою?

 

В час, коли осмислюємо факти, робимо зіставлення, аналогії, у спеціальних неконтрольованих лабораторіях готуються нові провокації. Рецепт відомий: підбурити одних проти інших. Про секрети цієї кухні довідався я у мордовському концтаборі. Старі в'язні розповідали, що у післявоєнне деся­иріччя (1945-1955) у концтаборах політичні в'язні були разом із побутовцями. Назрівали невдоволення, готувались страйки. І ось адміністрація почала діяти. Вона тихцем викликала у кабінет карних злочинців і говорила їм: "Проти вас політичні щось задумали, готують напад. Озброюйтесь чим можете, ми вам допоможемо..." І роздавали холодну зброю. Та ж адміністрація викликала когось із політичних в'язнів і говорила те саме: "Карні злочинці всі при ножах. Якщо ви не озброїтесь, вас переріжуть. Дечим можемо допомогти, є трохи різних залізяк – беріть". Так при допомозі адміністрації обидві сторони були готові до кровопролиття. Залишалося спровокувати ситуацію. І лилася кров. Гинули не сотні, а тисячі. Начальство вдоволено потирало руки... Злочинний задум вдався.

 

 

Я не випадково навів приклад із періоду сталінських концтаборів. Традиції, виявляється, успадковуються не тільки в галузі культури. Вважаю, що за цим самим рецептом готували криваві події у Сумгаїті, а також у Фергані, де солдати, які покликані були охороняти громадський порядок у Коканді, пропонували узбекам автомати по 2000 карбованців – про це сповістила хроніка профспілки незалежних журналістів від 12 червня 1989 року. Хіба не є це свідченням, що традиції концтабірної адміністрації мають своїх надійних продовжувачів?

 

А хіба писанина полковника Шабаєва (начальника міського управління міліції), що була вміщена в газеті "Вільна Україна" під назвою "За торжество закону" за 5.05. 1989 року, в якій наведено текст видуманої листівки, не ставить ту саму мету? Пустити великим тиражем фальшивку із закликом: "Громадо, друзі, на збори озброюйтесь арматурою, ланцюгами проти міліціянтів. Бийте москалів" було рівнозначне заклику, щоб озброювалися росіяни. З іншого боку – була можливість оправдати жорстоку розправу 12 березня. Про те, що Шабаєв не одинокий у своїх провокаційних потугах, говорить виступ 7 липня 1989 року на зустрічі з робітниками Львівської меблевої фабрики "Карпати" начальника КГБ Залізничного району м. Львова підполковника Ковтуна, який заявив, що УГС роздає пластунам зброю, що УГС склала списки партактивістів для розправи над ними. На зустрічі був присутній активіст НРУ Віктор Фурманов, який запитав: "Чому ж ви не арештовуєте нас, якщо ми озброюємося?" Ковтун промовчав, а люди зрозуміли, що кагебіст прийшов до них із провокаційною метою. Не треба бути професіоналом-криміналістом, щоб побачити спільність почерків... 

 

 

Демократична громадськість повинна навчитися розгадувати плани провокаторів і відповідно на них реагувати. Розуміючи, що в статті Шабаєва, виступі перед робітниками Ковтуна, статтях Лисюка у газеті "Львовская правда" закладено великі порції пропагандистського динаміту, направленого на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, ми повинні записати у резолюції мітингу: притягнути Шабаєва, Ковтуна і Лисюка до відповідальності.

 

Їхній руйнівній діяльності громадськість Львова протиставляє єдність людей різних національностей, об'єднаних в Народний Рух України за перебудову. Отже, єдність, єдність і ще раз єдність" (Львівські новини. – 1989. – Ч. 8, – С. 24-26).

 

Стало нормою, що той, хто готує головну доповідь, водночас пише проект резолюції зібрання. Тому під кінець мітингу я прочитав проект резолюції, який без змін було прийнято багатотисячним зібранням.

 

"РЕЗОЛЮЦІЯ

80-тисячного мітингу, який відбувся у Львові

3 серпня 1989 року на майданчику біля стадіону "Дружба"

В період перебудови, демократизації і гласності однією з найважливіших проблем суспільно-політичного життя стала національна проблема. Протягом десятиріч теоретичною базою для національної політики служили необґрунтовані положення про відмирання націй, злиття націй, утворення "нової історичної спільності" – радянського народу. При втіленні в життя ці фальшиві постулати спричинились до наростання кризових ситуацій в окремих республіках. Критично оцінюючи досвід у галузі національної політики і міжнаціональних стосунків минулих десятиріч, мітинг ухвалює:

 

1. Засудити практику цілеспрямованої русифікації в минулі десятиріччя, розцінюючи її як реанімацію імперської політики.

2. Вважати брежнєвську формулу про утворення т. зв. "нової історичної спільності" – радянського народу лженауковим витвором епохи застою.

3. Вважати, що хибна національна політика (руйнування національних традицій, звичаїв, релігійного життя, обмеження функціонування національних мов) довели міжнаціональні стосунки до різного роду деформацій.

4. Враховуючи великий історичний досвід українського народу, опираючись на прогресивні перебудовні процеси та розвинену народну ініціативу, зусилля діячів культури і мистецтва, наукової та творчої інтелігенції, домагатися гармонізації міжнаціональних стосунків, усебічного розвитку культурно-національного і духовного життя національних меншостей, які проживають на Україні й, зокрема, в нашому регіоні.

5. Одностайно засудити прояви варварства, жорстокості на основі вияснення міжнаціональних стосунків у ряді регіонів СРСР.

6. Нарешті домогтися державного статусу української мови і впровадження заходів, спрямованих на розширення функцій української мови в усіх сферах політично-громадського, економічного і культурного життя України. У зв'язку з цим уже попередньо поставити вимоги перед облвиконкомом і міськвиконкомом про здійснення конкретних заходів щодо розширення функціонування української мови в усіх сферах життя (від державних установ та канцелярій до сфери обслуговування), організувати кооперативи, які практично зайнялися б, зокрема, переоформленням відповідних вивісок, дорожніх знаків і т. ін. З метою успішного виконання визначених заходів заслухати на облвиконкомі й міськвиконкомі керівників підприємств, ректорів інститутів, директорів спеціальних середніх закладів і профтехучилищ про виконання ними названих заходів.

7. Організувати недільні школи для дорослого населення з метою вивчення української мови.

8. Доручити народним депутатам СРСР (Братуню, Федоріву, Сорочику, Вакарчуку) порушити справу щодо розслідування злочинного побиття Урущака М. В. і домогтися притягнення до судової відповідальності заст. нач. міліції м. Самбора Кунцика Д. І. і сержанта Батога М.

9. У зв'язку із систематичними фальсифікаціями, злісними наклепами на громадян Львова, спрямованими на розпалювання міжнаціонального розбрату, висловити недовір'я обласним газетам "Вільна Україна" та "Львовская правда". Закликати редакції цих газет змінити свої хибні антиперебудовні позиції. Інакше громадськість змушена буде бойкотувати ці видання.

10. Схвалити позицію "Московских новостей" щодо легалізації УКЦ і висловити редакції цієї газети вдячність. Просити налагодити дубляж газети українською мовою.

11. За розповсюдження наклепницьких чуток, які сіють міжнаціональну ворожнечу, а також за організацію масового побоїща у Львові 12 березня 1989 року вимагати звільнення з посади начальників Львівського обласного і міського УВС Попова і Шабаєва.

12. Вимагати од відповідних інстанцій у місячний термін повідомити про заходи, вжиті для виконання пунктів прийнятої мітингом резолюції.

 

 

13. Президії Львівської регіональної організації НРУ за перебудову проводити контроль за виконанням вказаних рішень.

 

Прийнято 3 серпня 1989 р. на багатотисячному мітингу, що відбувся біля стадіону "Дружба" у Львові".

 

Після мітингу до мене підійшов Волков. Я був немало здивований, коли він спокійно і, як мені видалось, цілком щиро сказав, що я добре виступив і з більшістю висловлених мною думок він цілком погоджується. Потиснув руку і попрямував до машини. Що означав такий його жест? Заручитися підтримкою на виборах? Шукати порозуміння для збереження стабільної ситуації в місті? Намагання звільнитися від опіки КГБ? Чи був це результат переосмислення кривавої історії, яку пройшла КПРС? Хоч як би там було, але в моїй свідомості Волков залишиться образом комуніста з людським обличчям.

 

 

В угаесівському "Інформаторі" В. Яворський так описав мітинг 3 березня:

 

"3 серпня у Львові біля стадіону "Дружба" з ініціативи Львівської регіональної організації Народного Руху України відбувся мітинг, присвячений проблемі міжнаціональних відносин. З великою кількістю синьо-жовтих прапорів зібралося понад 70 тисяч чоловік. На мітингу виступили голова Львівської обласної філії УГС Богдан Горинь, голова єврейського товариства Лізен, науковець Михайло Косів, робітник Фурманов з Народного Руху, поетеса Ірина Калинець, голова Комітету захисту УГКЦ Іван Гель, науковець Орест Влох з Народного Руху та ін. Вперше схвально були сприйняті присутніми виступи голови міськвиконкому Богдана Котика і 1-го секретаря міськкому компартії Віктора Волкова, які визнали справедливими домагання народу відродження України. На мітингу було прийнято резолюцію з такими, зокрема, пунктами: засудити практику цілеспрямованої русифікації України в минулі десятиріччя, вважати антинауковими твердження про єдиний радянський народ, домогтися впровадження української мови в усі сфери життя в Україні, висловити недовіру львівським газетам "Вільна Україна" та "Львовская правда" за фальсифікацію і наклепи, спрямовані на розпалювання міжнаціонального розбрату, вимагати зміщення з посад начальників обласного та міського управління внутрішніх справ Попова і Шабаєва за розповсюдження наклепницьких чуток і організацію масового побоїща в березні 1989 року та ін." (Інформатор-36, – 1 серпня – 8 серпня 1989 року).

 

Доля Віктора Волкова

Зустріч з Волковим, який безцеремонно випросив зі свого кабінету Мартинюка, ми розцінили як нашу перемогу. Було б помилкою сказати, що Мартинюка у Львові не любили, правдивіше було б твердження, що інтелігенція Львова його ненавиділа. Він нагадував багатьом колишнього 1-го секретаря Львівського МК КПУ Курапова, наче був його аltеr еgо (другим "я"). Привселюдно принижений, Мартинюк затаїв на Волкова злість, став його лютим ворогом. Ходили чутки, що про зустріч Волкова з керівниками УГС він написав кляузи в ЦК КПУ і ЦК КПРС. Наша зустріч з Волковим набула широкого розголосу після опублікованого в "Робітничій газеті" за 5 серпня 1989 року репортажу, автором якого був журналіст Василь Базів – учасник зустрічі.

 

 

Очевидно, що В. Базів був спеціально запрошений В. Волковим для висвітлення зустрічі першого секретаря міськкому з лідерами УГС. Отже, в підготовленому матеріалі мусили бути такі моменти, які б виправдовували практику таких зустрічей. Віддаючи належне автору публікації за намагання об'єктивно висвітлити цю зустріч як обмін думками, з'ясування позицій, зазначу, що В. Базів все ж окремі думки подав у кривому дзеркалі.

 

На основі цього репортажу газета "Правда" 11 вересня надрукувала критичну замітку з осудом ініційованої 1-м секретарем Львівського міськкому КПУ зустрічі з дисидентами, звинувативши "Робітничу газету" у відсутності партійної позиції.

 

"Пресс-курьер "Правды"

А где же контраргументы?

Республиканская "Рабочая газета" в одном из последних номеров опубликовала материал "Начало диалога" – изложение беседы первого секретаря Львовского горкома партии В. Волкова с членами исполкома так называемого "Украинского хельсинкского союза" В. Черноволом, М. Горынем и Б. Горынем.

 

Вести диалог с представителями неформальных организаций – дело нужное, и у руководителей партийных комитетов здесь широкое поле деятельности. Состоявшаяся беседа, как пишет газета, имела исключительно "информативный, ознакомительный характер". Хотя, замечу, ведущему беседу и редакции "Рабочей газеты" хорошо известны экстремистские взгляды тройки, их призыви к "самостийной соборной" Украине, злобные клеветнические нападки на партию, требования лишить КПСС ведущей роли в жизни нашего общества, подстрекательские выступления В. Черновола и М. Горыня в Киеве на учредительной конференции Народного Движения Украины и состоявшемся после нее митинге.

 

Газета то и дело подчеркивает: "Черновол выразил идею...", "В. Черновол сообщил...", "М. Горынь высказался...", "М. Горынь назвал безответственным..." Что же за идею выразил В. Черновол? Идею создания своеобразного федеративного строя Советской Украины, которая состояла бы из региональных формирований. Например, Подолье, Волынь, Таврия, Полесье, Галиция, Буковина – по примеру штатов в США или земель в ФРГ... А о чем же высказались М. Горынь и его коллеги? О том, что сам исторический акт воссоединения всех украинских земель, безусловно, положительный, но ожидаемой свободы в 1939 году он не принес... и т. д., и т. п.

 

 

Еще раз повторяю – диалог с людьми, представляющими иные взгляды, настроения, обязательно нужен, но очень уж одиозными являются фигуры В. Черновола, М. и Б. Горыней. Общественность Украины знает их по выступлениям на митингах, собраниях неформалов как рьяных проповедников националистической идеи, подстрекателей к беспорядкам, немало сделавших для создания неблагоприятной обстановки во Львове, и расписывать в благостном тоне разговор, участники которого "тихо и мирно беседуют, во всем уступая друг другу", по меньшей мере близорукость. Ведь если печатается многотысячным тиражом такая беседа, то здесь должна быть выражена четкая идейная позиция партийного комитета, противопоставлены доводам оппонентов его убедительные аргументы. А этого-то как раз и нет.

 

Всего месяц назад та же "Рабочая газета" писала о том, что в речи В. Черновола на учредительной конференции киевской региональной организации Народного Движения Украины ее участники "услышали призывы к национализму, сепаратизму, по существу к выходу Украины из СССР. А также узнали, что ужасно раздражает Черновола празднование приближающегося юбилея воссоединения украинских земель. Праздник украинского народа вызывает у него категорическое неприятие. Что, конечно же, неудивительно, поскольку он переходит к своей излюбленной теме о реабилитации бандеровских бандитов... Пытаясь обелить бандеровщину, Черновол беззастенчиво извращал исторические факты..."

 

Вот с какими людьми – тихая и мирная беседа. Спрашивается, где же партийная позиция "Рабочей газеты"?

М. Одинец

(Корр. "Правды"). г. Киев".

 

На публікацію в центральному органі ЦК КПРС звернуло увагу партійне керівництво в Києві. При розслідуванні цієї справи якісь коментарі мусив надати Адам Мартинюк, якого вирішено було нагородити за "чесну службу". Після закінчення в 1972 році Луцького державного педагогічного інституту він був учителем історії, аспірантом Інституту суспільних наук АН УРСР, молодшим і старшим науковим працівником у тому ж інституті. Ненависть до "українських буржуазних націоналістів" допомогла йому стати лектором, заступником завідувача Будинку політосвіти, заступником зав. відділу пропаганди й агітації Львівського обкому КПУ, а в 1988-1989 рр. – секретарем Львівського міськкому КПУ. Саме в ті роки зі стереоскопічною виразністю проявилося його партійне амплуа. Мартинюк боровся проти створення Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, робив усе можливе, щоб не був зареєстрований кандидатом у народні депутати СРСР Іван Драч. Дії Мартинюка збурили Львів, викликали хвилю мітингових протестів – аж до страйків робітників на кількох львівських підприємствах. Якщо до цього додати його активну участь у забороні мітингів, можна збагнути, чому Мартинюк був у Львові ненависною постаттю.

 

Помститися Волкову, який випросив його за двері, Мартинюк міг тільки критикою свого партійного зверхника. А що таких людей завжди цінило партійне начальство, то не дивно, що Мартинюка під кінець 1989 року перевели із провінційного Львова до столичного Києва на посаду інструктора ідеологічного відділу ЦК КПУ. З цього приводу газета львівських рухівців "Віче" відкритим текстом писала, що Мартинюк "заробив заслужену зневагу й презирство львів'ян. Стає зрозуміле обурення й здивування, що їх викликає підвищення тов. Мартинюка до рівня республіканського ЦК. Ганьба тов. Мартинюку і його хлібодавцям!" (Віче. – 1990. – Січень, – №14).

 

У Києві Мартинюк підготував помсту Волкову, якого у кінці 1990-го міська партійна конференція увільнила від обов'язків першого секретаря Львівського міськкому. З неприхованим злорадством його місце зайняв Адам Мартинюк. Волков тяжко пережив подвійний удар долі – перед тим він зазнав поразки на виборах до Верховної Ради УРСР. Деякий час займався бізнесом, але в 1992 році раптово захворів і через два роки, у 1994-му – помер.

 

Для мене Волков був і залишився людиною-загадкою. Його друзі (завдяки сприянню брата Миколи) підготували для мене коротку біографічну довідку про нього, з якої я дізнався, що Віктор Волков народився 16.04. 1940 р. у Харкові в родині службовця. Під час війни родина була евакуйована до Оренбурзької області, звідкіля 1945 року з п'ятирічним сином переїхала до Львова. Тут Віктор закінчив середню школу й Львівський політехнічний інститут. Отримавши диплом інженера-механіка, працював на різних посадах у Закарпатті, а з 1969 р. – у Львові, де після кількох років праці інженером став партійним функціонером. Процитую абзац із присланої мені довідки.

 

"У 1987 році Волков був обраний першим секретарем Львівського міськкому партії. Це був надзвичайно складний період, коли процеси демократизації суспільства, започатковані вищим партійним керівництвом СРСР, вийшли далеко за межі, які намагався встановити для них партійний апарат. Львів став одним з епіцентрів цього руху. Волков розумів, що нова ситуація потребувала серйозної політичної та психологічної перебудови партійного активу. Він став ініціатором діалогу з опонентами. На тлі мітингового "марафону" 1989 року Волков намагався перейти до раціональної дискусії. Відбулися неодноразові зустрічі з лідерами Народного Руху України Вячеславом Чорноволом, Михайлом і Богданом Горинями, представниками національно орієнтованої інтелігенції. Проте опоненти не вірили у щирість позиції партійного секретаря, натомість рішуче налаштована частина партійного активу закидала йому звинувачення у зраді. Поміж тим саме обережна, зважена позиція Віктора Олександровича та тодішнього голови Львівської міської ради Богдана Котика допомогли уникнути найбільш небезпечного сценарію розвитку подій".

 

 

Зловісна репетиція

Участь у мітингу 3 серпня голови міськвиконкому Богдана Котика і 1-го секретаря Львівського міськкому компартії Віктора Волкова не означала, що курс на діалог і порозуміння з лідерами неформальних організацій підтримують керівники УРСР і СРСР. Скоріше, навпаки – Котик і Волков виявилися білими воронами на тлі тогочасних настроїв реакціонерів, схильних приглушувати народну активність репресивними заходами.

 

Наростаюча хвиля активності народу, неоднозначне ставлення до цих процесів якогось відсотка керівників обласних, міських, районних партійних організацій занепокоїла Кремль, якому безпосередньо підпорядковувалися силові структури України включно з її обласними центрами. Прогнозуючи розвиток подій у викривленому світлі, Москва прийняла рішення готуватися до застосування сили в боротьбі з народом, що піднявся на захист своїх прав.

 

Про невиправдану підготовку силових структур до розгону мирних мітингів і демонстрацій розповідає у листі на адресу народних депутатів Верховної Ради СРСР та керівників Львова і області активіст крайової організації НРУ Петро Кагуй. Наводжу його лист повністю.

 

                                       Народним депутатам СРСР Р. Братуню,

                                       І. Вакарчуку, Ю. Сорочику, Р. Федоріву

                                       Голові Виконавчого комітету Львівської

                                       міської ради народних депутатів Б. Котику

                                       Першому секретарю Львівського міського

                                       Комітету КП України В. Волкову

                                       П. Кагуя, працівника Львівського

                                       кооперативу «Знадоба»

                                       Адреса: Дрогобич, Львівська обл.,

                                       вул. Трускавецька, 37

 

Прошу Вас домогтися критичного аналізу та обширного висвітлення в усіх засобах масової інформації тих подій, які мають місце у Львові та області, що подані в листі:

 

1. 5 серпня цього року в районі села Раковець Пустомитівського району на військовий полігон прибула велика кількість міліції, людей в цивільному, військових, за свідченням очевидців (можливі перебільшення, але незначні) на полігон прибуло: приблизно сорок автобусів, біля тридцяти автомашин марки ЗІЛ, до двадцяти пожежних машин (лише три з них червоного кольору, решта зеленого з захисною сіткою), бронетранспортери, загони міліції спецпризначення.

 

Проводився дивний захід. Прибулі імпровізували громадські безпорядки у формі демонстрації чи мітингу, скандуючи лозунги за змістом: "давай самостійну Україну", "геть москалів зі Львова і з України", "давай мило, масло, м'ясо". Спецзагони міліції в шоломах з щитами, палицями розганяли "театралів". Напевне, неефективним здався штурм без щитів, бо наступний вже проводився із щитами, на "театралів" посунули бронетранспортери, щедро поливали їх водою з водометів. Штучно здійснювали шум і свист, що викликало гавкання роздратованих військових собак. Троє людей з кіноапаратурою (двоє мужчин і жінка), які мали намір зафіксувати на плівку видовище, брутально були кинуті в машину і повезені в невідомому напрямку.

 

Нехай обласні організації КПУ, КГБ, УВС, рада народних депутатів через усі засоби масової інформації повідомлять, що готовиться:

1) чергова провокація за масштабами, напевне, вже не подій 12 березня у м. Львові, а масштабів Тбіліської трагедії;

2) можливо, дивний захід фіксується документально і готується матеріал для чергової доповіді на Пленумі ЦК КПУ (як це ми мали по цьогорічній демонстрації 1 Травня у Львові). Можна показати фанатичне прагнення львів'ян "вигнати москалів" і "добитися самостійної України";

3) якщо була просто репетиція, тоді це абсурд і тупоголовість.

 

Можна порадити тим, хто організовує подібні речі, і тим, з чийого відома вони робляться, більш реалістично і оптимістично дивитися на світ. Якщо не можуть стати реалістами, то хай покладуться на підтримку НРУ, який забезпечить громадський порядок (тим більше у Львові). Якщо не відмовляться від репетицій, то хай діляться не на кровожерливих націоналістів і охоронців правопорядку, а, припустимо, на відділи обкому партії і воюють між собою під гаслами на зразок: "геть з м. Львова ідеологічний відділ, хай живе оргвідділ обкому партії"". В усіх трьох випадках події п'ятого серпня в с. Раковці носять провокаційний характер і є черговим фактом внесення розбрату між різними національностями нашої області.

 

2. Міліція через представників тюрми номер 30 вже другий місяць намагається різними шляхами змусити адміністрацію (зокрема директора) Львівського заводу гумово-технічних виробів виготовити холодну зброю – гумові палиці (матриці міліція сама забезпечує). Рада трудового колективу не погоджується виготовляти холодну зброю. На адміністрацію заводу грубо здійснює тиск по цьому замовленню також Шевченківський райком партії. Напевне, міліція пообіцяла райкомівцям віддати частину резинових палиць, які знадобляться для підняття ролі КПУ в нашому місті. Якщо викладена вище інформація є цілком достовірною, то прошу Вас перевірити і також висвітлити через засоби масової інформації наступні моменти:

1) На 14 серпня ц. р. в районі смт. Хирів Старо-Самбірського району заплановані подібні театральні видовища із залученням міліцейських підрозділів спецпризначення, як це було 5 серпня в с. Раковець;

2) біля двох тижнів тому з Києва до Львова прибув міліційний підрозділ спецпризначення. Наполягаю на необхідності Вашого втручання для піддання гласності й критичному аналізу поданої Вам інформації.

10 серпня 1989 року                                                                                                                                                   П. Кагуй"

 

Деструктивна позиція

Популярність УГС, авторитет серед народу її лідерів непокоїв не тільки КГБ, а й окремих радикально налаштованих політиків, які не приєдналися до УГС і водночас не спромоглися створити в національно-визвольному русі своєї ніші, знайти спільну мову з іншими політичними силами, щоб робити спільну справу, боротися за здобуття державної незалежності України. На превеликий жаль, до тих політично "бездомних" належав досвідчений політик, публіцист і журналіст, колишній політв'язень Григорій Приходько. Він повернувся з концтабору в той час, коли УГС вийшла на політичну арену як організаційно сформована сила. Під час установчих зборів ЛОО УГС 29 жовтня 1988 року Михайло Горинь зачитував листа Г. Приходька, в якому автор не погоджувався з програмними засадами УГС. З того часу Г. Приходько стояв осторонь бурхливих подій, що відбувались у Львові. Свою енергію він вкладав у створений ним журнал "Український час", на сторінках якого піддавав критиці діяльність УГС. Створена ним Українська національна партія стала однією з кишенькових, не перетворилася в політичну силу.

 

Ознайомившись із написаним 10 серпня листом Петра Кагуя про репетиції каральних органів, Г. Приходько вирішив використати викривальний матеріал про зловісні плани карально-кагебістської машини проти УГС. З цією метою він 14 серпня 1989 року звернувся до голови Виконкому УГС Левка Лук'яненка з листом, в якому після поданої інформації про події 4 серпня перейшов до атаки на лідерів УГС.

 

                                        "До голови (Виконкому)

                                         Української гельсінкської

                                          спілки Левка Лук'яненка

 

Шановний пане, повідомляю, що 4 серпня ц. р. в Городоцькому районі на Львівщині офіційна влада силами близько 200 молодиків МВС, КГБ і комітетів комсомолу розгромили табір молодіжно-дитячої організації "Пласт". У повідомленні "З приводу несанкціонованого молодіжного табору" ("Вільна Україна" за 12.08. 1989 р.) сказано: "Крім того, наводились факти, які свідчать, що в цьому таборі виявлено антисанітарію".

 

Я не звергався б до Вас із цим листом, якби до "виявлення антисанітарії" не була причетна УГС. За день до нападу на табір член УГС Марія Бочарська телефоном повідомила деяких громадян Львова про те, що в таборі "Пласт" виявлено антисанітарію. Зокрема, вона повідомила про це особисто мене і редактора літературно-мистецького додатку до часопису "Український час" Адріяну Дячишин. У телефонній розмові зі мною вона вимагала негайно припинити неподобства, хоч я нагадав їй, що табір "Пласту" належить до УХДФ, а отже, відповідальним за нього є Василь Січко. Разом з тим Марія Бочарська відмовилася назвати джерело інформації про антисанітарію в таборі, обмежившись лише тим, що сповістила на наше запитання про те, що в неї сидять люди, які їй розповіли.

 

Чутки про антисанітарію в таборі я розцінив як провокаційні, бо, незважаючи на зусилля в "інформуванні" громадян, Марія Бочарська однак не поінформувала про те лідерів УХДФ, хоч їхні адреси їй відомі. Мої здогади підтвердилися потім, коли в газетах з'явилося повідомлення під назвою "З приводу несанкціонованого молодіжного табору", в якому говориться про антисанітарію як про одну з причин нападу на табір. Оскільки до цієї провокації причетний бодай один член УГС, то у мене виникли до Вас такі запитання:

 

1. Чи знало керівництво УГС про провокацію в той час, коли Марія Бочарська розпускала чутки про антисанітарію в таборі?

2. З яких джерел довідалася Марія Бочарська про "антисанітарію" за добу до того, як в таборі з'явилися репрезентанти влади?

3. Як Ви ставитеся до зустрічі М. Гориня, Б. Гориня і В. Чорновола з персеком Львова Волковим? Запитую тому, що ця зустріч відбулася незадовго до нападу влади на табір "Пласт".

4. Чи обговорювалося на тій зустрічі ставлення УГС до УХДФ та інших радикалів, а також до молодіжно-дитячого табору "Пласт"? Чому УГС не оприлюднює стенограму зустрічі?

5. Як Ви ставитеся до програмних висловлювань лідерів УГС на тій зустрічі?

 

14 серпня 1989 року.

Редактор часопису "Український час"                                                                                                                 Григорій Приходько"

 

Не знаю, чи дав Левко Лук'яненко якусь відповідь на цього листа, розрахованого не так на відповідь, як на поширення серед членів УГС сумнівної інформації з метою вбити клин між активом УГС і її лідерами. Як не дивно, але ця абсурдна ідея поборювати своїх, щоб самому бути міцнішим, не полишила Григорія і в пізніші часи. Нападки на УГС тривали продовж усього періоду її існування. У цьому плані, хоч як це парадоксально, ультрарадикали і КГБ виконували спільну працю, хоча переслідували різну мету. Було б великою помилкою вступати в дискусію, яку нав'язував Григорій Приходько. Набагато важливіше було використовувати всі можливі нагоди для поширення й поглиблення національної свідомості в народі, готовності до ненасильницької боротьби за Українську державу.

 

Відверта розмова

Під час аналізу політичної ситуації у Львові напрошувався висновок, що влада Львівщини в особі 1-го секретаря обкому компартії Я. Погребняка, 1-го секретаря Львівського міськкому КПУ В. Волкова, голови міськвиконкому м. Львова Б. Котика докладають зусиль, щоб знайти порозуміння з неформалами і таким чином дати можливість розвиватися перебудовним процесам по сценарію республік Балтії, зокрема Литви, в якій 1-й секретар Литовської компартії Бразаускас офіційно започаткував у республіці політичний плюралізм, дозволивши створення опозиційної до КПРС Литовської демократичної партії. Можливо, саме такими міркуваннями керувалися керівники Львова, зокрема Віктор Волков, який провів ряд відвертих зустрічей з неформалами, висловлюючи думки, які йшли врозріз з ідеологічними настановами ЦК КПУ. На позицію перших осіб міста та області орієнтувалася частина партійного та державного апарату, зокрема Юрій Калішевський, завідуючий відділом культури Львівської міської ради народних депутатів, Олександр Масляник, завідуючий ідеологічним відділом Львівського міськкому партії, Борис Цапенко, заступник завідуючого ідеологічним відділом Львівського обкому КП України, а також патріотично налаштовані журналісти, до яких належав кореспондент газети "Социалистическая индустрия" Леонід Сотник. Він розшукав мене через два тижні після зустрічі з В. Волковим, щоб схилити до участі в задуманому ним круглому столі, призначеному на 15 серпня (Іськів В. Початок діяльності Львівського Руху. – Форум. – 2009. – № 2 (17)). До Сотника в мене вже давно була повна довіра як до людини, яка в складній ситуації намагалася робити щось добре для торжества української справи, в чому я неодноразово мав можливість переконатись. Отже, у мене не було сумніву, що Л. Сотник – щира українська душа, справжній патріот, якому можна говорити все, без застережень і боязні, а тому без вагань дав згоду взяти участь у задуманому ним круглому столі.

 

Минуло кілька днів і Леонід Сотник по телефону прочитав з круглого столу ті місця, де я беру участь у дискусії. Я сказав йому, що це винятково добросовісно підготовлений матеріал і що в мене немає жодних зауважень і застережень, а тому даю згоду на публікацію в пресі. Оскільки висловлені на круглому столі думки були виявом тодішньої нашої політичної і громадянської позиції, вважаю, що цей матеріал має вже історичне значення й заслуговує на те, щоб передрукувати його повністю.

 

"Неформали і влада:

Конфронтація чи співробітництво?

Такою була тема розмови, що відбулась у корпункті "Социалистической индустрии" у Львові. І навряд чи треба переконувати когось в її актуальності. В умовах широкої політизації усіх верств суспільства, в умовах зростання соціальної та міжнаціональної напруженості проблема діалогу, спільних пошуків конструктивних рішень найскладніших питань нашого розвитку висувається сьогодні на передній план. Висувається самим життям. І дуже жаль, що багато хто з функціонерів від партійних і радянських органів цю просту істину ніяк не можуть зрозуміти.

 

 

Львів і Львівщина не є в цьому плані якимсь виключенням. Тут ще дуже свіжі у пам'яті ті часи, коли формали і неформали, як кажуть, йшли стінка на стінку. Формали, щоправда, в окремих випадках підкріплювали свої зусилля спецпідрозділами МВС і службовими собаками. Зрозуміло, що така форма спілкування не вела до взаєморозуміння. Нині, гадаю, формула "держать и не пущать", м'яко кажучи, поступово втрачає свою актуальність.

 

На заклик газети взяти участь у дискусії відгукнулися лідери п'яти неформальних організацій, представники партійних і радянських органів, а також ряду інших організацій. Ось вони: Михайло Батіг, редактор газети "Ленінська молодь", Богдан Горинь, голова Львівської обласної організації Українського хельсінкського союзу, Всеволод Іськів, член Львівської регіональної ради Народного Руху України за перебудову, співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР, Євген Гринів, голова правління регіональної ради товариства "Меморіал", історик Микола Драк, член регіональної ради Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, Ігор Гринів, голова ради Товариства Лева, Дарій Футорський, член регіональної ради НРУ, Ярослав Труш, керівник прес-центру облпрофради, Юрій Калішевський, завідуючий відділом культури Львівської міської ради народних депутатів, Олександр Масляник, завідуючий ідеологічним відділом Львівського міськкому партії, Борис Цапенко, заступник завідуючого ідеологічним відділом Львівського обкому КП України. Головував на зустрічі власний кореспондент "Социалистической индустрии" Леонід Сотник.

 

За що борються різні об'єднання неформалів, які у них, якщо можна так сказати, програмні настанови? На ці запитання відповіли учасники дискусії. Ось їхні формулювання.

 

НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ ЗА ПЕРЕБУДОВУ виступає за політичний та економічний суверенітет республіки, відродження національної самосвідомості, утвердження всіх форм власності, ринкової економіки, скасування командно-бюрократичної системи, децентралізацію, створення правової держави.

 

УКРАЇНСЬКИЙ ГЕЛЬСІНКСЬКИЙ СОЮЗ – правозахисне суспільно-політичне формування, головним напрямком діяльності якого, згідно з Декларацією принципів від 7 липня 1989 року, є захист прав людини і нації, тому що "без свободи нації справжнє забезпечення свободи людини неможливе". УГС вбачає свою мету в активізації народної думки для розроблення механізму участі народу в керуванні державою і здійсненні контролю за державним апаратом. Залишає за собою право на демократичну опозицію.

 

ЛЬВІВСЬКА РЕГІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ТОВАРИСТВА "МЕМОРІАЛ" входить як складова частина у Всесоюзне товариство з такою ж назвою. Ціль і напрямок його діяльності добре відомі.

 

ТОВАРИСТВО ЛЕВА бореться за відродження національної культури, забутих народних промислів, реставрацію пам'яток історії та культури, за чистоту навколишнього середовища у найширшому значенні.

 

ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА сприяє розвитку рідної мови, захищає її, пропагує досягнення української літератури та мовознавства. Виступає за відродження національної культури українського народу.

 

А тепер надамо слово учасникам дискусії, сподіваючись, що досвід їхнього спілкування може стати корисним... Газетна площа не дозволяє опублікувати стенограму повністю, але, готуючи її до друку, ми постаралися не обходити гострих кутів. Адже формула замовчування ще нікому не подарувала щастя...

 

Сотник Л. Тему нашого круглого столу або, точніше, семінару ми визначили заздалегідь: "Неформали і влада: конфронтація чи співробітництво?" І ніхто з нас не вважає, що вона надумана.

 

Кожне з представлених тут неформальних об'єднань виконує якусь роботу, необхідну для перебудови, але коли ви входите в контакт із представниками влади, партійних органів, то весь час виникають конфлікти. І складається ось яке враження: і ті, й другі взагалі за перебудову, але всі хочуть вершити її одноосібно, тільки своїми руками, не запрошуючи до цього процесу решту. Так от давайте і розберемося разом, відповімо на ряд запитань: яка база конфліктів? Чи можна з ними якось боротись? Якими засобами можна врешті-решт прийти до єдиних дій?

 

Гринів Є. На конкретні запитання треба шукати конкретні відповіді. Ви запитуєте, що лежить в основі непорозумінь між "нами" та "ними"? Мені здається, що в першу чергу – небажання і неспроможність властей зрозуміти і засвоїти контекст нових обставин, які склалися в країні. Переважна більшість апарату настільки атрофована, що втратила здатність відчути "дотик".

 

Вони настільки зжилися з минулим, що не можуть і не хочуть повірити в доконечність змін.

 

Всі ми, це зрозуміло, вийшли із застою. Але одні здатні швидко перебудуватися, інші ж, апаратники в першу чергу, на це не спроможні. Тому дуже важко стирати грані, шукати і знаходити миротворницькі акції. Тому боротьба старого з новим і проходить в умовах жорсткої конфронтації.

 

І ще про одне. Значна частина апарату втратила свої функціональні якості. Адже за довгі роки безмежного володарювання наша бюрократія не користувалася науковим аналізом процесів, які відбувались у суспільстві. Від науки вона чекала лише суцільної апологетики того, чим займається. От і сталося так, що більшість керівників брежнєвського гарту не спроможні передбачити ситуацію, а тим більше керувати нею. Прикладів цьому немає кінця...

 

Горинь Б. Відомо, що наш Гельсінський союз завжди намагався ставити проблеми гостро, оголено, вилузуючи зі словесної і політичної лузги істину. Я дотримуватимусь даної традиції і скажу зразу: конфлікт між "неформалами" і "формалами" я розумію як сукупність різних поглядів на складні проблеми нашого розвитку і, перш за все, на багатонаціональну єдину державу, якою є Радянський Союз. У нас різні погляди на її пройдений шлях, на оцінку цього шляху, на перспективи дальшого розвитку. У нас різні погляди на роль КПРС у минулому, тепер і в майбутньому...

 

Протягом останніх сімдесяти років під гримом багатонаціональної єдиної держави таїлась імперська традиція. У своїй національній політиці КПРС багато що успадкувала від Російської імперії, і проводила в більшості саме імперський курс. При величезній централізації нації поступово переставали бути націями, а республіки перетворювалися з національних держав в якісь адміністративно-територіальні утворення, втрачали свою державність. Партійно-бюрократичний апарат поставив республіки на грань катастрофи – у плані економічному, політичному, національному, культурному... Ми вважаємо, що шлях, яким КПРС вела народи, хибний. І це необхідно визнати всім. Особливо функціонерам КПРС. Але нас хочуть переконати в тому, що було допущено окремі недоліки, і якщо зробити певний косметичний ремонт і самої політики, і фасаду нашого Союзу, то все одразу упорядкується. І ось у цьому пункті ми, неформали, абсолютно розходимося з формалами.

 

Всі ми виступаємо за створення правової держави, але, очевидно, поняття про право у нас не збігаються. Я пригадую, як на з'їзді ряд депутатів поставили Лук'янову запитання: чому слідство тягнеться більш як дев'ять місяців, іноді роками? Адже це порушення закону. Що ж відповів Лук'янов? А він відповів у тому розумінні, що потрібний такий закон, який би дозволяв вести слідство стільки місяців і років, скільки вважають за необхідне слідчі. В цьому ми вбачаємо намагання створити такі закони, які б утверджували не демократію, а антидемократію.

 

Якщо ми будемо розцінювати історичний шлях нашого розвитку як імперський, то краще зрозуміємо намагання окремих республік завоювати для себе хоча б якийсь мінімум незалежності та ініціативи.

 

Заклик до будівництва суверенних держав у рамках союзної федерації, на жаль, залишився всього лише закликом, тому що за чотири роки перебудови у правовому будівництві нашої федерації практично нічого не змінилося. Це підриває довіру щодо ідеї федеративної держави. УГС висунула ідею конфедерації, але ця ідея була відкинута зразу ж.

 

Якщо дивитись об'єктивно на процеси, що відбуваються у нашому багатонаціональному суспільстві, то не можна не помітити, що імперський фасад Союзу покрився багаточисельними тріщинами. І ця тенденція має перспективу до розвитку. В усякому разі, так вважаємо ми, неформали, в той час, як формали роблять вигляд, що нічого взагалі не відбувається.

 

Тепер про ідею однопартійності й багатопартійності. Формали вважають ідею багатопартійності недопустимою, вони відстоюють монополію КПРС на керівництво суспільством. Але ж це нереально! У Прибалтиці давно вже, наприклад, існують різні партії, які відображають цілий спектр різних поглядів. Виникають вони і в інших республіках, зокрема в Російській Федерації.

 

Україна в цьому розумінні опинилася в більш тісних рамках. Тут особливо дається взнаки консерватизм нинішнього керівництва, яке по-всякому перешкоджає створенню самодіяльних громадських організацій в підтримку перебудові. На які рогатки, наприклад, натикався й натикається Народний Рух України! Офіційні особи упевнювали народ в його непотрібності, навіть реакційності, твердили, що партія і уряд УРСР успішно проведуть перебудову в інтересах народу, але... без участі народу. Смішно? Ні, сумно.

 

Гринів І. Я вважаю, що політизація громадських об'єднань – процес цілком закономірний. Перебудова розбудила політичну активність мас, але не дала їм конкретні форми реалізації цієї активності. Ось і виникли громадські, неформальні організації, які покликані заповнити організаційний вакуум. І не треба лякатися того, що різні групи і рухи висловлюють своє ставлення до тих чи інших історичних і нинішніх подій, до тих чи інших осіб, беруть активну участь в політичних кампаніях – від мітингів до виборів у народні депутати. Це реальність, яку власті, де речі, не зовсім розуміють. Нам кажуть: ось ви зайнялись відродженням забутих народних промислів, і це добре, а в інші справи не лізьте. Але ж ми – громадяни, які мають коло своїх політичних інтересів і хочуть реалізувати ці інтереси в суспільному русі.

 

Батіг М. Я би не зводив конфлікт між неформалами і формалами до конфлікту міжнаціонального, конфлікту республік і центру...

Горинь Б. Згодний, але саме ці конфлікти набирають найбільшої гостроти. Адже дивіться, що виходить... В окупованому Польщею Львові видавалося близько трьохсот газет і журналів, існували десятки партій всіх відтінків. А в нинішньому Львові ми маємо 5 практично однотипних видань і ніяк не можемо добитися офіційного статусу для неформальних об'єднань з найліберальнішими і поміркованими програмами.

Гринів Є. І все ж таки я вважаю, наші львівські партійні функціонери кращі, ніж у багатьох інших областях України. Ми це цінуємо і готові до діалогу.

Горинь Б. Я сказав би, що партія підійшла до дилеми: бути такою, якою вона була, чи оновлюватись і виводити народи Радянського Союзу з критичного становища.

Калішевський Ю. Я впевнений, що зараз ідуть шукання нового шляху. Горбачов як Генеральний секретар розуміє, що необхідно оновлювати партійні кадри, але зробити це одним махом неможливо. Цей процес має розвиватися поступово, тому що не всі готові стати в один день коло керма й керувати. Потрібний досвід. Але процес іде, і ми, комуністи, це відчуваємо. Не без того, що хтось і гальмує цю справу, але ми зацікавлені в тому, щоб у нас було все краще. І ми віримо, що так буде.

Горинь Б. Є конструктивна пропозиція. Ми – представники багатьох неформальних організацій – хочемо, щоб функціонувати поруч, вести діалог, разом конструктивно вирішувати питання, навіть якщо, на перший погляд, вони здаються діаметрально протилежними. Ось ми і звертаємося до вас як до представника влади: поможіть неформалам існувати як законним клітинам суспільно-політичного життя. Для цього необхідно забезпечити їх приміщеннями, де б вони збиралися для дискусій, обговорювання своїх проблем, куди б, до речі, могли приходити й ви – сперечатися, висловлювати свої побажання, вимоги.

 

Необхідно надати можливість неформалам виступати на сторінках газет, в тому числі й партійних, вести дискусії. І в цих дискусіях могли б брати участь представники партії і влади. От, скажімо, з'являється в партійній пресі гостра, полемічна стаття Богдана Гориня, де він говорить про наболіле. А у відповідь може з'явитися інша публікація, альтернативна. І стверджується, що партія бачить вихід не там, де його бачить автор, а зовсім в іншому. До цього процесу могли б підключитися й читачі... А то що виходить? З одного боку, партія нібито відмовилася від монополії на істину, а з іншого – кладе край усяким спробам надати широку громадську трибуну неформалам.

 

Грипів Є. Якщо говорити чесно, то більш за все нас хвилює те, що до цих пір не бачимо чесного та об'єктивного аналізу причин застою. Ю. Калішевський говорить, що треба оновлювати апарат, міняти людей, та все це не те.

Калішевський Ю. За спеціальністю я вчитель, але, як бачите, став професійним бюрократом. І повинен вам сказати, що в умовах нашої командно-адміністративної системи дуже важко вирішувати будь-які питання. Справа в тому, що у нас тільки одна людина має право вирішувати, решта призначена для виконання розпоряджень, які надходять згори. Ось це і необхідно ламати. Я за те, щоб кожний працівник апарату міг вирішувати питання на своєму місці. Але для цього треба бути професіоналом.

Горинь Б. Цікаво дізнатися б, як професійний апаратник ставиться до ідеї багатопартійності та децентралізації керування країною.

Калішевський Ю. Моя особиста думка: багатопартійна система можлива. Те, що сьогодні здається неприйнятним, завтра може набути права громадянства.

 

Тепер щодо децентралізації. Нас завжди вчили, що наша сила – в союзі, і поважають нас за те, що всі республіки з'єднані. Як проходитимуть процеси національного самовизначення, зараз передбачити важко. Ясно одне: волю народів треба поважати.

 

В цілому ж я не прихильник повної децентралізації. Центр має лишитися для вирішення загальносоюзних проблем, йому повинні підпорядковуватись оборонна промисловість, ряд стратегічних галузей і т. д. Рештою хай розпоряджаються республіки. У нас, наприклад, на Україні досить розумних і енергійних людей, які б могли забезпечити нам вихід на зовнішній ринок. На жаль, поки що їхні можливості не розкриті, все доводиться узгоджувати з центром, а це гальмує розвиток економіки.

 

Те ж саме ми спостерігаємо на рівні місцевих рад. Що може нині міськрада? В кращому випадку вирішити питання про переміщення двірника з дільниці на дільницю. А ось коли справа доходить, скажімо, до будівництва кіноконцертного залу, то треба виходити на Київ, Москву... А там такі задумки часто перекреслюють. У місцевої влади немає ні грошей, ні прав.

 

Горинь Б. Ловлю вас на слові. Мені здається, що і самої радянської влади не існує. Замість неї – партійно-бюрократичний апарат, який не підзвітний народу. Та й ви самі не можете вважатися представником радянської влади у місті, тому що без облвиконкому, без обкому партії ваш орган нічого не вирішує.

Цапенко Б. В подібному твердженні я не бачу нічого оригінального. Тому й стоїть так гостро питання про передання влади радам. І цей процес ще далеко не закінчений.

Масляник О. Повинен сказати, що розмова у нас виходить вельми цікава, і в більшості вона мені до душі.

 

Я, наприклад, згідний з Богданом Горинем, що проблема децентралізації висувається у ряд першочергових. Згідний я і з тим, що керування має бути професійним. Думаю, що перші кроки у цьому напрямку вже зроблено. Багато які кадри у нас оновлені за роки перебудови. І не погоджуюся з Євгеном Гринівим, що ми втратили і нюх, і слух. Надто все це категорично... Адже міськком партії пішов на діалог з неформалами, з різними світськими та релігійними рухами, про які раніше не могло бути й мови. Не відкрию великої таємниці, якщо скажу, що зараз ми готуємо зустріч з ієрархами греко-католицької церкви. З нашої ініціативи була створена серйозна комісія у складі вчених-істориків, теологів для того, щоб глибоко вивчити всі питання, зв'язані з історією даної церкви, оцінити необхідність її для віруючих. І тут аж ніяк не назвеш нашу позицію позицією страуса, який ховає голову у пісок і не хоче нічого помічати.

 

Тепер щодо апарату. Апарат до апарату не приходиться. А у Львові до нього ставляться дуже високі вимоги. Не випадково знаходиться дуже мало охочих взяти до рук "портфель" апаратника. І це надто симптоматично.

 

Тепер щодо головної теми нашої дискусії "Неформали і влада: співробітництво чи конфронтація?" Певна річ, співробітництво! Неформали – це такі ж радянські люди, як і ми всі. Вони мають право на свою точку зору. А ми повинні відмовитись від практики, коли діалог підміняється діями спецпідрозділів МВС.

 

Зрозуміло, нам ще далеко до правової держави, але те, що в нашому регіоні намітилися певні тенденції щодо консолідації всіх перебудовчих сил – наше загальне завоювання. Але давайте працювати так, щоб відповідальність за ситуацію у місті й області несли й ви, і ми. Нам ні до чого події типу "ферганських".

 

Горинь Б. Не дай Боже. Та у нас це й неможливо. Пам'ятаєте, коли ми проводили мітинг, присвячений проблемам міжнаціонального спілкування, і я викрикнув з трибуни: "Єдність!", п'ятдесят тисяч громадян різних національностей скандували цей лозунг...

Труш Я. Я, мабуть, опинився в найбільш складному становищі. Чому? Та тому, що незрозуміло, яку організацію репрезентую – формальну чи неформальну. Так уже склалося, що наші профспілки настільки забюрократились і заформалізувались, що на якомусь етапі втратили зв'язок з народом. І все це дуже виразно продемонстрували нещодавні страйки шахтарів

 

Що для нас сьогодні безперечно: профспілки повинні виконувати свою головну місію, тобто виражати і захищати інтереси трудящих. Якщо цього не буде, то загибель їх безперечна. Ці ідеї ми намагаємось проводити через нещодавно створений "Профспілковий вісник", який видається Львівською облпрофрадою. Щоправда, статус цього видання, можна сказати, пташиний.

Того й дивись, закриють... 

 

 

Іськів В. Ні для кого не секрет, що у Львові існує незалежна преса. Неформали видають газети "Віче", "Голос Карпат", "Поступ", "Голос совісті" та інші. Все це робиться напівпідпільно, на низькому поліграфічному рівні. А чому б не дати можливість неформалам заснувати своє видавництво?

Цапенко Б. Сьогодні цю проблему вирішити важко навіть чисто технічно, але в майбутньому, можливо, прийдемо і до цього. Я не заперечую можливості існування преси неформальних об'єднань.

Іськів В. Нам потрібна не матеріальна база (про це ми потурбуємося самі). Нам потрібний закон про свободу преси.

Цапенко Б. Закон про пресу готується. А щодо нинішніх видань неформалів, то вони ніким не переслідуються. І в цьому вже відповідь на ваше запитання.

Батіг М. Ми йдемо до виборів у місцеві ради і Верховну Раду республіки. Добре було б ввести у виборчі комісії різних рівнів і представників від неформалів. Це зняло б підозру у значної частини виборців, заступило б дорогу конфліктам, свідками яких всі ми вже були.

Футорський Д. Нам необхідно прагнути того, щоб народ і влада були єдині. Чи це не той ідеал, про який ми всі мріємо? Я бачу, як складається певна структура діалогу, структура взаєморозуміння. Народжується хороша традиція, яку всім нам треба берегти.

Сотник Л. Спробую дуже коротко підбити підсумки нашої зустрічі. Перший позитивний момент: ми довели, що можемо вести діалог, причому не на рівні мітингової демократії, а так, як належить мислячим, інтелігентним людям. Друге. Виявились точки зіткнення і взаєморозуміння. А це вже – дорога до співробітництва. І третє. Всі ми прийшли до єдиної мислі, що бездумна конфронтація нікому не потрібна.

 

Сподіваюсь, що такі зустрічі стануть традиційними. І не обов'язково проводити їх в корпункті газети. Знайдуться у Львові інші приміщення. Всім велике спасибі" (Профспілковий вісник Львівської обласної ради професійних спілок. – 1989. – 16 вересня).

 

Боротьба за лідерство

Після зустрічі з Волковим Чорновіл відбув до Києва, де затримався на кілька днів перед від'їздом до Криму. Подзвонив мені, щоб запитати, яка ситуація у Львові, як пройшов мітинг 3 серпня. Коли дав йому докладну інформацію про львівське життя, Вячеслав почав нарікати на млявість роботи членів Виконавчого комітету УГС, зокрема Левка Лук'яненка, який із незрозумілих причин всяко затягує чергову нараду ВКР, і наче між іншим сказав, що має намір запропонувати розширення Виконавчого комітету за рахунок людей, які довели свою спроможність активно і дисципліновано працювати. Запитав мене, чи погодився б я поповнити склад Виконавчого комітету, а коли я зауважив, що на мені відповідальність за ЛОО УГС, тут же випалив:

- У тебе найпотужніша організація, є з кого вибрати голову. Подумай і підшукай собі заміну, а я від своєї пропозиції не відмовлюсь і поставлю це питання на ВКР. Зараз я пишу листа всім членам Виконавчого комітету і серед інших торкнуся й цього питання. Кого б ще з твоєї організації можна запропонувати?

 

Ми обговорили кілька кандидатур. У кінці розмови Вячеслав сказав, що закінчує працю над відкритим листом і вишле його персонально усім членам Виконавчого комітету, а також окремим членам ВКР, в тому числі й мені, бо хоче знати нашу думку з приводу порушених питань. Мене здивувало, що Вячеслав говорив таким тоном, наче не Лук'яненко, а він очолює ВК, а тому критикує членів ВК і підбирає людей, яких хотів би бачити у ньому. Він розпитував мене про людей, які готові були б у всіх випадках його підтримати. Після тої телефонної розмови у мене не було сумніву, що в УГС настав етап боротьби за керівництво організацією. Оцінюючи організаційні можливості й творчий потенціал Лук'яненка і свої, Вячеслав віддавав перевагу собі. Брався до уваги й той факт, що ідея створення УГС належала йому, а не Лук'яненку, який приїхав із заслання тоді, коли організація мала піврічний досвід праці, стала активною силою суспільного життя. У мене склалось враження, що Вячеслав мовчки картає себе за ідею оголосити Лук'яненка, який перебував у той час на засланні, формальним головою ВКР. Звичайно, йшлося про головування до установчого з'їзду, який мав обрати голову УГС. Тепер Вячеслав вирішив виправити свою помилку. Хто очолить організацію – Чорновіл чи Лук'яненко – вирішить з'їзд. Тому Чорновіл був зацікавлений у якнайскорішому проведенні з'їзду УГС. А Лук'яненко – навпаки, вважав, що не треба спішити. Його можна було зрозуміти. На відміну від Чорновола, який об'їздив мало не всю Україну, засновуючи обласні організації, Левко для сотень членів УГС – новий чоловік, йому потрібен час, щоб вникнути в справу, знайти людей, на яких можна покластися. Чим більше нервував Чорновіл, тим спокійніше і впевненіше тримав себе Лук'яненко. Для мене було загадкою, чи Вячеслав має намір ввести мене у ВК для того, щоб заручитися там моєю підтримкою, чи, навпаки, хотів би, щоб ЛОО УГС очолила людина, яка беззастережно буде його підтримувати й схилить делегованих на з'їзд членів ЛОО УГС голосувати за, нього. Наперед можна було прогнозувати, що голоси найчисельнішої львівської делегації будуть на з'їзді вирішальні. Саме ці роздуми схилили Вячеслава перед рішучим наступом на Виконавчий комітет подзвонити мені, щоб узгодити цілий ряд важливих питань.

 

Щоб досягти своєї мети, Чорновіл вирішив через дискредитацію Виконавчого комітету, який очолював Левко Лук'яненко, довести до членів УГС думку про неспроможність Виконкому виконувати покладені на нього обов'язки, вважаючи, що за таку бездіяльність керівництва безпосередню відповідальність несе його голова Левко Лук'яненко. Чорновіл був упевнений, що у випадку, якщо з'їзд УГС пройде до кінця 1989 року, йому забезпечене лідерство у новій партії.

 

Ще можна було надіятись, що більшість учасників з'їзду, які мало знали Лук'яненка, дадуть перевагу "головному мотору УГС" – так називав Чорновола Володимир Яворський. Але постійне відкладання його не віщувало такої перспективи, а бути другим – не в натурі Чорновола. Він чув у собі силу в усіх ситуаціях бути першим. Про його прагнення за всяку ціну домогтися першості говорив у своєму листі до Галі Севрук Данило Шумук, про що йшлося у попередній книзі. То що ж залишалось робити Чорноволу в ситуації, яка не обіцяла йому перемоги?

 

Шукаючи відповіді на це запитання, він зупинився на варіанті: переконати членів ВКР, що керівництво УГС не справляється зі своєю роботою, і тим самим підготувати думку, що необхідно якнайшвидше провести з'їзд і обрати нове керівництво. Враховуючи млявість нинішнього керівника, його нерішучість у багатьох питаннях, претензії Лук'яненка очолити майбутню політичну структуру мають бути відкинуті. Підвести членів ВКР і всіх активістів УГС до думки, що єдиний, хто може виправити стан справ в УГС, – Чорновіл. Якщо бути об'єктивним, його логіка виходила з реального стану речей.

 

Взявши за основу намічену тактику боротьби, Вячеслав розгорнув усну і письмову діяльність, спрямовану на дискредитацію керівництва УГС. Через кілька днів після нашої телефонної розмови я отримав копію направленого Чорноволом членам ВК листа, в якому двічі чи тричі згадується і моє ім'я.

 

"Членам виконавчого комітету УГС М. Горбалю, М. Гориню, Л. Лук'яненку, Є. Пронюку, С. Хмарі

 

(Прошу ознайомити також Б. Гориня, О. Шевченка, С. Набоку, Г. Гребенюка, П. Розумного, В. Барладяну та інших членів ВКР, кого забажаєте.)

 

Шановні члени Виконавчого комітету!

Через прикру неможливість бути присутнім на ВКР (раз за три роки надумався 10 днів відпочити, старанно підганяв путівку, щоб виїхати після ВКР, а тут раптом перенесення) хочу письмово поділитися своїми тривогами про дальшу долю УГС.

 

Вважаю, що зараз у нас переломний період, дуже важливий для дальшої долі організації. Або ми це зрозуміємо і якісно піднімемо Спілку, або почнемо хиріти і втрачати набуту популярність, а отже, і ефективність.

 

Ні від кого не секрет (від влади також), що УГС задумана як альтернативна до КПРС опозиційна політична партія, яка тільки до часу, поки "нарощує м'язи" і зуміє об'єднати всі радикальні елементи в українстві, ховається за зручною ширмою "гельсінкства". Не секретом було й те, що для всіх нас (чи принаймні для більшості) основним ідеалом була і лишається незалежна українська держава і що різні тактичні формулювання тимчасової програми – справа минула.

 

Саме з цього погляду (партії, що прагне чіткого політичного ідеалу, а не просто "руху") гляньмо на те, чого ми вже досягали і що упустили.

1. Ми досягай за рік широкої популярності, але, мабуть, все ж не за рахунок наших активних дій, чітко проведених кампаній тощо, а за рахунок пропаганди проти нас і нашої пропаганди.

2. Ми створили структуру організації – її центральні органи і, хай часто малочисельні й кволі, філії в більшості областей України. Деякі філії, що діють самостійно і не дуже оглядаються на "центр", виявили значну активність (Львівська, Київська, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Харківська).

3. Ми зуміли – де більше, де менше – уникнути ізоляції і ввійти в інші ширші структури – НРУ, "Меморіал", Т-во української мови тощо, проводячи там нашу лінію.

4. Ми зуміли, хай не в усьому досконало (наприклад, зупинка виходу газети абсолютно недопустима!), налагодити пропаганду ідей УГС і висвітлення подій з нашого погляду через пресові листки, інформаційні випуски, свою пресу, вихід назовні, особливо через радіо.

5. Ми взяли участь у кількох масових кампаніях (вибори, протести проти репресій, мітинги пам'яті жертв сталінізму, Полтава та ін.), але справді визначальною наша роль в тих акціях виявилася тільки у Галичині, насамперед у Львові.

 

Але з ростом організації все очевидніші її "больові точки".

 

На сього пні УГС не має ефективного центрального керівництва, яке оперативно реагувало б на зміну обстановки і давало напрямні для всієї організації. Ми не встигаємо за змінами ситуації. Ми навіть декларативно, як УНДЛ, не відреагували на робітничі страйки від імені ВК, ми провалили звернення УГС щодо пакту Ріббентропа-Молотова і "возз'єднання" (добрий виступ М. Гориня у Таллінні був від делегації НРУ, а не від УГС; відозву, яка повинна мати не більше 1-1,5 стор., О. Сергієнко писав місяць і написав чорновик половини статті для журналу, яка не тягне на відозву). Ми ганебно баримося з підготовкою до виборів, хоча у інших неформалів уже є й передвиборчі платформи, і якась стратегія (напр., добру платформу для львівського регіонального НРУ підготував виконавчий секретар УГС М. Горинь). Деякі з членів Виконавчого комітету, за якими було закріплено певні області, досі там не побували, не підшукали актив, не організували або не зміцнили обласні філії. Через це навіть у місцях значної активності, як Рівне чи Полтава, УГС, по суті, немає, а активісти, не дочекавшись нас, розбрелися по інших, локальних і неефективних організаціях. Ми провалили, кілька місяців про це побалакавши, ідею створення під егідою УГС Комітету соціального захисту як прообразу майбутньої незалежної профспілки. В результаті в страйккомах, навіть у Червонограді, де у нас кілька десятків членів УГС, виявилися комсомольські й профспілкові функціонери, які успішно кастрували претензії страйкуючих, –викинувши всі політичні вимоги.

 

Ми говорили на минулому ВКР про створення під егідою УГС молодіжної організації – СНУМу. але ніде, крім Львова, здається, нічого для того не робиться, та й у Львові не надто шпарко. Тим часом молодь, яка прагне дії, розбігається по різних, нераз сумнівних організаціях – від Макарових бойовиків до ялових студентських братств.

 

Ми боїмося перетворити УГС у значну кількісно організацію (не кажу "масову", бо ми – партія, а не НРУ), без чого ефективна робота неможлива. Тільки у Львові ми могли б за тиждень-другий, організувавши "призов" на одному з мітингів чи в "гайд-парку", а потім пересіявши записаних, мати кілька тисяч, а не мізерні дві сотні членів (Чорновіл, зайнятий іншою працею, не мав реального уявлення про стан справ у ЛОО УГС).

 

Ми не можемо завантажити постійними функціями чи біжучою роботою навіть наявних членів УГС – і у нас при незначній загальній чисельності уже втілився пасив формальних членів, як у якомусь комсомолі.

 

Одне з наших найбільших лих – це те, що ми не маємо в організації дисципліни і не виконуємо власних рішень. Майже всі рішення, терміни і персональні доручення, прийняті нами на ВКР, лишилися порожніми словами. То навіщо ж ця говорильня, навіщо погоджуватися з дорученнями, знаючи, що його не робитимеш? Рішення про збір даних по областях для Білої книги адміністративного терору до Паризької конференції було повністю зірване. Рішення про розробку альтернативного виборчого закону УРСР, який треба було б відразу протиставити їхньому – не виконане. Рішення про терміни проведення установчих зборів в областях лишилося на папері. Виявляється, важко підняти раз на тиждень телефонну трубку і повідомити, що робиться в Києві чи областях, щоб "Інформатор", перетворений нами у всеукраїнське видання прес-служби, не мав галицького ухилу (бо він іде на радіо і по ньому судять, що діється в Україні). Ми постановили минулого разу створити, замість інформаційного центру, який, по суті, з запізненням дублював прес-службу, соціологічну службу УГС, потреба в якій величезна (соціологічні опити проводять уже інші, але не ми; факти до Білої книги збирати нікому і т. д.), як ще нічого не зроблено.

 

Я постійно кажу "ми", маючи на увазі й себе як члена Виконавчого комітету, але насамперед секретаріат – голову ВК і трьох виконавчих секретарів, які якраз і повинні вести всю біжучу щоденну роботу керівництва Спілкою. А як у нас із цим зараз?

 

Думаю, що після повернення п. Левкові потрібно якнайшвидше перебиратися ближче до Києва чи й у самий Київ. Без цього ефективне керівництво щоденною роботою Спілки просто неможливе.

 

Вважаю, що і М. Горинь, і М. Горбаль при всій важливості роботи в НРУ, де ми повинні мати вплив (або, якщо НРУ остаточно покотиться вправо – піти звідти, голосно стукнувши дверима), секретарській роботі безпосередньо в Спілці мають приділяти більше уваги. Думаю, що Михайло мав би скоріше опрацювати (і оприлюднити від УГС) передвиборну платформу УГС, а вже потім, виходячи з неї, розробляти передвиборну платформу НРУ в регіоні, а не навпаки.

 

Вважаю, що Степан Хмара, перш ніж засісти на чотири місяці в Москві, мав би бодай узгодити це із Виконкомом. Греко-католицька акція, яку він там веде як член Комітету захисту УКЦ, поважна (хоча дуже затягнулась і тому втрачає пропагандистський ефект), але як виконавчий секретар Спілки Степан не робить нічого. Та й раніше йому було це складно через відірваність від центрів. Може, якщо Степан цього захоче, йому варто залишитись у Виконавчому комітеті не як секретареві, а як керівникові діючої секції (чи то релігійної, чи державно-правової).

 

Думаю, що нам треба зміцнити секретаріат (і взагалі Виконавчий комітет) новими людьми. Ми велика (в перспективі) організація і повинні сміливо йти на використання також звільнених від заробітчанської роботи функціонерів (при обов'язковому звітуванні усіх, хто на зарплатні, за кожен робочий день). У перспективі я бачу у Виконавчому комітеті (а може, і в секретаріаті), як підшукають собі зміну, і Богдана Гориня. і Олеся Шевченка, а. може, й молодших – як Ігор Деркач, Дмитро Корчинський та ін.

 

Я думаю, що кожен активіст Спілки повинен зважити свої сили і взяти на себе чітко визначену функцію. Я, наприклад, ще взимку сказав, що і прес-службу, і секретарство не потягну – формально позбувся секретарства, а реально тягну його й далі – на шкоду насамперед пресі (тільки на два тижні втікши від організаційних справ, та й то не зовсім, – скінчив нарешті 14-й номер "УВ" і майже закінчив 15-й). Євген Пронюк заявив минулого разу, що йому важко тягнути ще щось, крім Товариства репресованих (там справді багато роботи) і пообіцяв просто допомагати соціологічній службі. Так само повинні самовизначитися всі активісти Спілки. І треба обов'язково питати на засіданнях ВКР про виконання раніше прийнятих рішень. У Спілці має бути дисципліна.

 

Пункт Статуту про необов'язковість рішень ВКР для членів Спілки пропоную викинути, не чекаючи установчої конференції. Для функціонерів Спілки такі рішення повинні бути обов'язкові.

 

Хотів би ще висловити кілька думок про установчу конференцію і майбутнє Спілки взагалі, але можу спізнитися на потяг. Поговоримо у вересні, раз конференція знову відсовується.

 

Всі критичні зауваження, висловлені вище, адресую також і собі й не маю наміру кого-небудь особисто скривдити. Мені ходить тільки про інтереси справи.

 

З найщирішою повагою.                                                                                                                                        Ваш В. Чорновіл

7.08. 1989 року у Києві".

 

Отже, на засіданні ВКР, що відбулося 13 серпня 1989 року, Вячеслава Чорновола не було – він відпочивав у Криму. Його лист до членів ВК прочитав голова ВК Левко Лук'яненко. Окремі пункти цього листа були схвально зустрінуті присутніми. Про засідання ВКР, обговорені питання і прийняті рішення дає уявлення "Обіжник", що був через кілька днів розісланий в усі обласні організації.

 

"ОБІЖНИК"

Серпень (число 9)

Всеукраїнської координаційної ради УГС від 13 серпня 1989 року

13 серпня 1989 року у м. Києві відбулося чергове засідання ВКР УГС, на якому були присутні представники Волинської, Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської, Рівненської, Тернопільської, Харківської, Чернівецької та Чернігівської областей. Вперше на засідання прибули представники молодіжних українських організацій СУМу із Харкова та СНУМу зі Львова, а також представник польської "Солідарності" журналіст Єжи Яхович.

Виконком виніс на обговорення ВКР такі питання:

1. Звіт голови виконкому Левка Лук'яненка про поїздку за кордон.

2. Звіт члена ВКР Богдана Гориня про поїздку до Польщі.

3. Підготовка до з'їзду УГС.

4. Обговорення альтернативних проектів закону про вибори.

5. Вибори делегацій на Естонську та Латвійську конференції.

6. Різне.

 

Перша половина засідання відбулася на Володимирській гірці.

 

Голова Виконкому Левко Лук'яненко розповів про наслідки двомісячного перебування за кордоном – на запрошення Міжнародної амністії він відвідав Бельгію, Францію, Англію і Західну Німеччину. Зупинився на характеристиці політичних організацій української еміграції. В умовах західної демократії українська діаспора має кілька політичних спрямувань. Серед них найбільш відомі ОУН(р) (бандерівці), ОУН(з) (мельниківці), "Двійкарі" – течія ОУН(р), що виникла в 50-х роках, і УРДП (Українська революційно-демократична партія). Масовими є молодіжні організації "Пласт" (український варіант скаутів) та СУМ (Спілка української молоді).

 

Церковне життя представляють дві найбільші українські церкви – УКЦ та УАПЦ.

 

Науковці об'єднуються навколо Українського вільного університету в Мюнхені та НТШ у Сарселі під Парижем. У всіх країнах діють українські школи, музеї, видавництва, різні товариства. Це розмаїття вражає, якщо порівнювати з жалюгідним становищем українців в інших республіках СРСР, які не мають ні шкіл, ні театрів, ні періодики, не говорячи про наукові центри.

 

Відповідно до Декларації принципів, Л. Лук'яненко уникав зближення з будь-яким окремим політичним спрямуванням і будував свої відносини на загальнонаціональній основі, постійно підкреслюючи, що його не цікавлять міжпартійні суперечності, а їхня праця на українську ідею. Для пожвавлення взаємин з еміграцією він створив ініціативні групи та групи сприяння УГС у Бельгії, Франції, Англії та Німеччині.

 

Доповідач мав корисні зустрічі з державними, профспілковими, партійними діячами та пресою чотирьох країн.

 

ВКР прийняла до уваги звіт голови Виконкому УГС і затвердила створені ним закордонні філії УГС; доручила Л. Лук'яненкові розробити проект Статуту західноєвропейських філій та груп УГС, щоб затвердити його на вересневій нараді; продовжити контакти УГС на неформальному рівні як з українською еміграцією, так і з західноєвропейськими державними, політичними й іншими діячами; на прохання п. Анни-Галі Горбач звільнити її від обробки нашої інформації за винятком "Інформатора" УГС, редагованого В. Яворським; децентралізувати інформування Заходу, залучаючи до подальшої роботи обласні філії та представників інших неформальних організацій, акцентуючи увагу на емпіричній інформації; винести на вересневу нараду ВКР питання про участь УГС у вивченні умов та сприянні розгортанню кооперативного руху в Україні, його зв'язків з українськими бізнесменами за кордоном.

 

Враженнями від поїздки до Польщі поділився голова Львівської обласної філії УГС Богдан Горинь. Він мав зустрічі з українською громадою в Польщі, виступав перед десятитисячним зібранням українців у м. Сопоті на фестивалі, а також спілкувався з діячами польської "Солідарності", послами Сейму, зокрема з українським послом В. Мокрим. Українська громада з ентузіазмом сприйняла процес національного відродження в Україні. Польська інтелігенція, зокрема керівництво "Солідарності", з розумінням поставились до проблем України, виявили бажання співпрацювати, закликали до консолідації польських і українських визвольних змагань, розширюючи особисті контакти. ВКР вислухала звіт Б. Гориня і запропонувала організувати (й надалі) зустрічі з українською громадою в Польщі та представниками "Солідарності" й іншими політичними діячами.

 

Після виступу Б. Гориня і обговорення його доповіді ВКР повним складом підійшла до пам'ятника Святому Володимиру, де відбувалося богослужіння, присвячене 1000-літтю хрещення України. Урочисту літургію провели три священики Української католицької церкви. Серед віруючих, що з'їхалися на ці врочистості, були представники УХДФ, товариства "Милосердя", УГС, багато киян. Після відправи присутні з розгорнутими українськими прапорами і гаслами пішли до будинку Верховної Ради і приєдналися до акції протесту, що проводилася за ініціативою Народного Руху, з осудом репресій проти активістів неформальних об'єднань. Деякі керівники Київської обласної філії НРУ розгубилися, побачивши кількатисячну колону демонстрантів з українськими прапорами. Пробували відмежуватися від неї, пропонували демонстрантам розійтись.

 

Всупереч закликам одного з лідерів НРУ виник стихійний мітинг, майоріли прапори, лунало скандування "Геть Щербицького!". ВКР вважає, що завдання керівництва Руху – розгортати і підтримувати ініціативу народу, а не ставати їй на перешкоді. Слід зазначити: міліція не втручалася в події біля Верховної Ради. О 16 годині ВКР продовжила свою роботу (вже у приміщенні). З інформацією про підготовку до з'їзду УГС виступив Михайло Горинь. Він звернув увагу на те, що досі не розроблений план підготування, не визначено коло організаційних заходів і теоретичних розробок, які необхідно виконати для успішного проведення з'їзду. В кінці виступу п. Михайло зачитав проект резолюції (додається). Член Виконавчого комітету Євген Пронюк зауважив, що недоцільно проводити з'їзд найближчим часом, оскільки всі зусилля й увагу Спілки слід зосередити на підготовці до виборів, боротьбі за демократичний виборчий закон, участі у передвиборчій кампанії, від успіху якої залежать наслідки виборів, а отже, й подальший хід процесу демократизації в Україні. В. Барладяну, член ВКР: "З'їзд доконче потрібен. Ми повинні переорієнтуватися і з правозахисної організації стати партією. Цього вимагає час. І з'їзд повинен обґрунтувати цей крок". Олесь Сергієнко; "Я вважаю, що немає кращої підготовки до виборів, як проведення з'їзду. Про УГС багато хто чув, але широка громадськість мало знає про мету і форму її діяльності. Якраз перед виборами варто показати свій прапор в розгорнутих резолюціях і розробленій концепції нової Декларації. Без виконання обсягу згаданих заходів не можемо розраховувати на популярність і успіх у виборах".

 

Михайло Горинь виступив проти скорочення числа резолюцій. Резолюції, заявив він, повинні доповнювати Декларацію і з'ясувати громадськості позицію УГС з основних питань сучасного і минулого України. ВКР вирішила провести з'їзд УГС у жовтні 1989 року, прийнявши за основу резолюцію по підготовці до з'їзду, запропоновану М. Горинем. З приводу нового проекту виборчого закону виступили Є. Пронюк, С. Хмара, В. Барладяну, В. Павловський. ВКР засудила антидемократичний проект закону про вибори, запропонований КПУ, і постановила на основі пропозицій В. Павловського, С. Хмари, проекту закону групи Є. Пронюка розробити до 1 вересня 1989 року альтернативний проект УГС про вибори.

 

ВКР обговорила кандидатури делегатів на балтійські конференції і запропонувала делегацію у складі: Богдана Гориня (головою). Степана Гури і Олеся Сергієнка (члени). У виступах В. Павловського, В. Барладяну, представника Запоріжжя Сергія Айбабина та інших говорилося про слабку видавничу базу Спілки, нерегулярний вихід газети "Голос відродження" та журналу "Український вісник". В області потрапляє по 1-2 примірники часопису, зовсім немає перекладів матеріалів УГС на російську мову. Досвід Балтики показує, що російськомовні видання розширюють читацьку аудиторію і збільшують ряди симпатиків. Наше завдання, заявив В. Павловський, залучити до боротьби за суверенність України багатомільйонне російськомовне населення нашої республіки. Про нестачу друкованої продукції, нерегулярність її отримання говорили представники багатьох областей. ВКР висловилася за різке збільшення тиражів періодики, регулярність їх випуску, враховуючи нові можливості. ВКР заслухала повідомлення представників молодіжних організацій: зі Львова – Олега Вітовича і з Харкова – Андрія Черемського, які познайомили присутніх з основними принципами організацій та відповіли на запитання. ВКР підтримала діяльність молодіжних організацій.

 

Л. Лук'янєнко зачитав листа В. Чорновола з аналізом спілчанських успіхів та невдач. "Одне з наших найбільших лих, – пише Чорновіл, – що часто не виконуємо власних рішень". ВКР звернула увагу на брак дисциплінованості, що не сприяє скріпленню організаційних структур Спілки. Член ВК УГС С. Хмара розповів про хід ланцюгового голодування у Москві вірних УКЦ з домаганням реабілітації своєї церкви. Було розглянуто ще кілька поточних питань у роботі Спілки.

 

16 серпня 1989 року.

Виконавчий комітет Української гельсінської спілки

 

ВКР прийняла резолюції:

 

Про підготування до установчої конференції УГС

ВКР констатує, що для успішного проведення конференції необхідно здійснити значний об'єм організаційних заходів та теоретичних розробок, з яких досі маємо лише кілька зауважень до Декларації принципів, квоту представництва і приблизну дату конференції.

 

Вже в найближчі тижні ми повинні підготувати нові проекти Декларації принципів і Статуту, пакета резолюцій конференції, віддрукувати їх накладом з урахуванням кількості учасників конференції, визначити теми доповідей, місце проведення конференції, кількість гостей і представників преси на ній.

 

Для цього ВКР створює організаційний комітет з підготовки до конференції в кількості 30 чоловік з такою організаційною структурою, функціональними обов'язками та повноваженнями:

 

І. Голова комітету (Л. Лук'яненко) – загальне керівництво комітетом, координація діяльності комісій, комітету, призначення засідань та їх проведення.

ІІ. Редакційна комісія з координатором на чолі.

1. Підготовка нового проекту Декларації принципів та Статутних принципів (голова – М. Горинь, члени – В. Барладяну, В. Чорновіл, Є. Пронюк, В. Овсієнко, В. Шевченко).

2. Розроблення пакета резолюцій конференції, зокрема: про суверенність української держави (В. Барладяну), про національні меншості в Україні (Б. Горинь), про права людини, їх порушення сьогодні (В. Чорновіл), про історію українського правозахисного руху (Л. Лук'яненко), про екологічну ситуацію в Україні (С. Хмара), про українське село (П. Розумний), про зв'язки з робітничими громадами (Г. Гребенюк), про поліпшення становища в Україні (О. Сергієнко), про вибори (В. Шевченко), про церкви (С. Хмара), про українську історіософію (Є. Пронюк), про пакт Ріббентропа-Молотова (О. Сергієнко), про УНР і ЗУНР та Харківський уряд (В. Барладяну), про створення СРСР (В. Барладяну), про національно-визвольний рух 40-50 рр. в Україні (М. і Б. Горині), про українську діаспору (Л. Лук'яненко), про тактику УГС (М. Горинь, Є. Пронюк, С. Хмара, В. Чорновіл).

3. Підготовка проектів, гасел, емблем, мандатів, запрошень (О. Шевченко, М. Горбаль, Я. Данилейко).

4. Вручення проектів документів голові організаційного комітету до 1.09. 1989 року.

5. Обговорення згаданих проектів на засіданні організаційного комітету та передача технічній комісії для тиражування не пізніше 3.09. 1989 року.

ІІІ. Технічна оргкомісія з координатором на чолі (О. Шевченко, М. Горбаль, В. Чорновіл, Я. Данилейко).

1. Забезпечити конференцію друкованою продукцією – до 17.09 1989 р., зокрема проектами Декларації, Статуту, пакетом резолюцій, мандатами, запрошеннями, гаслами, емблемами.

2. Підготувати залу для конференції, нічліг для її учасників.

3. Відправка учасників додому.

4. Забезпечити множильною технікою (2-3 друкарські машинки, принтер, ксерокс).

5. Своєчасно зібрати друковану продукцію з областей.

6. Технічно обслуговувати конференцію (озвучення, відеозапис, розмноження відредагованих матеріалів).

7. Організувати службу порядку і керувати нею.

8. Визначити список друкованої продукції УГС (часописи, листки прес-служби, інформатори тощо) та передати технічній комісії для тиражування до 15.08. 1989 р.

9. Забезпечити учасників конференції друкованою продукцією інших неформальних об'єднань та організацій сусідніх республік.

10. Відбір, монтаж відеозаписів та організація їх демонстрації.

11. Зв'язок із пресою та організація прес-конференцій.

IV. Організаційний комітет затверджує підготовлені проекти документів на з'їзд; заслуховує звіти керівників комісій; визначає список гостей конференції від обласних філій УГС, інших неформальних організацій як з України, так і інших республік і держав; визначає список журналістів, котрих повинен запросити на конференцію Виконком УГС.

V. Мандатна комісія на чолі з координатором.

1. Реєстрація делегатів конференції і гостей.

2. Видача пакетів друкованої продукції, що підлягає обговоренню і затвердженню на конференції.

3. Забезпечення учасників конференції напрямленням у готель чи приватне помешкання.

4. Забезпечення учасників конференції довідками.

 

Згаданий перелік заходів мінімальний, терміни їх виконання жорсткі й тому потребують напруженої роботи всіх комісій та обласних філій УГС.

13-го серпня у Києві".  

Comments