Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 14. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 9 квіт. 2014 р., 11:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2014 р., 10:56 ]

Створення львівської крайової організації НРУ

Перед тим, як перейти до оповіді про заснування Львівської крайової організації НРУ, необхідно з'ясувати, у чому полягала відмінність УГС від новостворюваної політичної структури. На відміну від ініціативного комітету Народного Руху України за перебудову, в якому головний тон задавали члени КПРС, що стали на перебудовні рейки, керівний склад УГС (Виконавчий комітет і більшість обласних організацій) складався в основному з колишніх політв'язнів – людей фанатично відданих українській справі. Їхня віра в неминучий розпад радянської імперії та відродження української державності передавалася молодшому поколінню. Скільки треба було мати віри в успіх боротьби, щоб з найвіддаленіших районів Львівської області приїжджати за власні кошти на щотижневі засідання Львівської обласної ради УГС, незважаючи на те, що більшість керівників районних осередків УГС утримували свої сім'ї на мізерні заробітки. Діяльність УГС у 1989 році набрала такого розголосу, що про її заходи щоденно можна було почути у передачах радіостанцій "Свобода", "Німецька хвиля", "Бі-Бі-Сі". Матеріали УГС передруковували українські газети в діаспорі – "Українське слово", "Шлях перемоги", ряд журналів.

 

Безсумнівні здобутки, які мала УГС у боротьбі за права людини, демократизацію і гласність, відродження української державності змусили задуматись українських патріотів – письменників і вчених з квитками членів КПРС у кишені, що і їм якимось чином треба долучитися до боротьби за демократизацію суспільства, що не можна, не личить сидіти склавши руки у той час, коли Україна вирує мітингами і УГС стала єдиною загальноукраїнською неформальною організацією, яку знає весь світ, про яку пишуть газети у різних країнах, схвалюючи її діяльність і досягнуті успіхи. У середовищі патріотично налаштованих львівських письменників і вчених почалися розмови про необхідність створення громадської структури, яка б розширювала й поглиблювала розпочаті М. Горбачовим процеси перебудови, демократизації та гласності. Високі посади й членство в КПРС не дозволяли прихильникам цієї ідеї приєднатись до радикальних вимог УГС, члени якої балансували між волею і тюрмою. На їхню думку, необхідно було створити цілком легальну організацію, в якій вони могли б розгорнути громадську діяльність без шкоди для себе, своїх посад, кар'єри і, головне, без боязні бути виключеним з рядів КПРС, без членства в якій вони вже не уявляли свого подальшого існування.

 

У вищих ешелонах влади УРСР було бажання, щоб легально створюваний Народний Рух України за перебудову був підконтрольний і в усіх важливих питаннях консультувався з ЦК КПУ. Виношувалися плани, що становлення Руху стане протидією росту популярності УГС, на яку каральні, партійні та радянські органи не мали впливу. Але так не сталось. Хоч як застерігав Л. Кравчук від небезпеки проникнення в Рух "ухаесівців", ця пересторога не подіяла. Рух щойно народжувався, а УГС була вже сформованою структурою, здатною впливати на хід подій. Процеси в НРУ пішли не за задуманим у ЦК КПУ сценарієм.

 

Коли після березневих подій 1989 року у Львові почала формуватися крайова організація Народного Руху України за перебудову, партійні ідеологи, для яких УГС була ненависною структурою, лякали нею активістів НРУ. В результаті такої пропагандистської діяльності чимало палких прихильників створення Руху за перебудову відгороджували себе від УГС, заявляли, що не слід допускати УГС до Руху. Таку "лінію" проводив і тодішній ідеолог ЦК КПУ Леонід Кравчук. На його думку, існує небезпека, що у Русі заправлятимуть функціонери із УГС. У даному разі він мав цілковиту рацію, оскільки УТС, маючи чималий досвід організаційної роботи, була організатором багатьох масових акцій.

 

Своїми міркуваннями про нагальну необхідність створення Руху за перебудову поділився зі мною весною 1989 р. Ростислав Братунь. Він признався, що мав розмову з багатьма комуністами-патріотами України, які готові ввійти в Рух за умови, якщо у ньому не "заправлятимуть функціонери з УГС", діяльність яких, на їхню думку, відлякує багатьох людей, зв'язаних партійним квитком і посадою. Зважаючи, що УГС перебуває під постійною критикою партійних органів, необхідна альтернатива – громадська організація, яка у протилежність радикальній УГС буде поміркованою, керованою комуністами, та зате масовою структурою.

 

Вся логіка розмови зводилася до однієї мети: переконати мене у доцільності окремого існування УГС і НРУ. Ми з вами, запевняв Братунь, будемо робити одну справу, але різними способами і методами. Він не рекомендував мені, голові Львівської обласної організації УГС, входити в ініціативну групу з підготовки обласної установчої конференції НРУ, не домагатися, щоб УГС стала складовою частиною Руху, бо тим самим зруйнуємо добре починання, яке має перспективу: одна справа, коли політичну структуру очолюють колишні політв'язні, за якими й нині стежить КГБ, а зовсім інша, коли Рух за перебудову очолюватимуть офіційні представники культури і науки і, що найвагоміше, члени КПРС.

 

Незважаючи на застереження Р. Братуня, я продовжував підтримувати тісні контакти з головою Львівського ініціативного комітету НРУ Всеволодом Іськівим, з яким обговорювали чимало організаційних питань. Львівська крайова установча конференція НРУ за перебудову відкрилася 7 травня 1989 року об 11 год. ранку в приміщенні Будинку архітекторів.

 

Відкрив установчу конференцію науковий працівник Інституту суспільних наук Всеволод Іськів, який оголосив список організацій, що делегували своїх представників:

- Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка – представляє головуючий Всеволод Іськів;

- Товариство друзів української мови – працівник Інституту суспільних наук АН УРСР Сергєєв;

- Товариство "Зелений світ" – поет Ростислав Братунь;

- Етнографічне товариство – Павлюк;

- Ініціативний комітет Народного Руху України за перебудову – Петро Кагуй;

- Львівський міський політичний дискусійний клуб – Євген Патракєєв;

- Львівський фонд культури – Еммануїл Мисько;

- Львівська організація Спілки художників – Володимир Патик;

- Львівська організація Спілки письменників – Микола Петренко;

- Львівський інститут прикладного й декоративного мистецтва – Валерій Марчак;

- Колегія адвокатів – Нестор Гнатів та ін., які склали організаційний комітет підготовки установчої конференції.

 

Зрозуміло, що Львівську обласну організацію УГС не було згадано. Вона була захована за "та інші".

 

У своєму патетично виголошеному вступному слові Ростислав Братунь сказав, що незважаючи на дощову погоду, день 7 травня 1989 року буде в історії України одним із найсвітліших днів. Член-кореспондент АН УРСР, директор Інституту ботаніки Михайло Голубець у своїй доповіді "Екологія і суспільство" наголосив, що в нашій країні продовжується практика засекречування інформації, яка позбавляє людину активності, прикриває беззаконну діяльність. На стан економіки звернув увагу в своєму виступі економіст Михайло Андрійович Швайка. Він сказав, що спроби керівників нашої держави побудувати тюремний або казармовий соціалізм провалились, а тому треба вибиратися з того стану, в якому ми опинилися, бо стан економіки в Україні катастрофічний:

 

"Україна славиться своїми чорноземами, а в магазинах немає масла й інших важливих для життя продуктів. Виправити ситуацію можна тільки впровадженням госпрозрахунку. У кінці життя Ленін прийшов до висновку, що експеримент не вдався і висунув ідею НЕПу. Україна задихається від 180 всесоюзних міністерств і відомств, діяльність яких ніхто не контролює і ніхто не знає, скільки вони тягнуть коштів від підприємств".

 

Торкнувшись питання програми НРУ, М. А. Швайка сказав, що в Естонії над програмою Фронтів працювали видатні вчені, а видатні вчені України працюють над тим, як загальмувати Рух.

 

Михайло Косів у доповіді "Народний Рух України за перебудову" привернув увагу присутніх до конкретних випадків боротьби партбюрократії з НРУ на сторінках газет, радіо і телебачення, зокрема на зусиллях побороти Рух завідувачем ідеологічного відділу ЦК Компартії України Леонідом Кравчуком – яскравим представником брежнєвсько-сусловської облудної демагогії. Найактивнішою силою перебудови, наголосив доповідач, є не партія, а народ, тому Народний Рух – вирішальний рушій перебудови. Це були основні доповіді, які засвідчили, що НРУ має всі підстави стати впливовою організацією з широким залученням членства з партійних, комсомольських і громадських організацій.

 

Голова Товариства Лева Ігор Гринів з досвіду структурування комсомольських організацій запропонував організаційну побудову НРУ:

- президія, яка вироблятиме концепцію діяльності;

- рада Руху – орган, що складатиметься з голів найбільших осередків Руху;

- редакційний відділ, який розроблятиме статут, програму, резолюції, звернення;

- організаційний відділ. У його обов'язки входитиме підбір кандидатів на Республіканську конференцію Руху;

- інформаційний відділ;

- відділ зовнішніх зв'язків, контакт з українською діаспорою;

- науково-теоретичний відділ, який на сучасному рівні вироблятиме концепції перебудови (Львівські новини. – 1989, – Ч. 4-5).

 

Під час формування керівних органів Крайової організації НРУ делегати запропонували ввести до складу ради і президії серед інших представників від УГС. Таким чином, задум КГБ і ЦК КПУ створити конфронтацію між НРУ та УГС провалився. Цей провал обговорювали у ЦК КПУ. За його вказівкою інспіровано десятки листів-протестів проти створення НРУ. Причина такої лихоманки – втрата контролю над Рухом, який ставав по-справжньому народним.

 

Було б дивним, якби на установчій конференції під виглядом гостей чи представників якогось районного осередку не побували працівники КГБ. Їхній матеріал суттєво доповнює запис у моєму щоденнику. Всього два дні потрібно було чекістам, щоб підготувати "спеціальне повідомлення" для Львівського обкому КПУ.

 

                                          "9 мая 1989 г.

                                           г. Львов

                                           № 5/682с Секретно. Экз. 1

По полученным данным, 7 мая с. г. под предлогом обсуждения результатов предвыборной кампании в Доме архитекторов во Львове была проведена учредительная конференция Львовского регионального отделения Народного Движения Украины. На конференции присутствовало 188 человек в качестве представителей организаций и предприятий, высказавшихся ранее на собраниях за создание НДУ, самодеятельных объединений товариществ – "Друзей Льва", украинского языка, их первичных организаций из гг. Броды, Стрыя, Сокаля, Трускавца, Дрогобыча, Червонограда, Самбора, гости из Ивано-Франковска и Днепропетровска (устанавливаются), отдельные участники инициативного комитета создания НДУ и других неформальных объединений.

 

Как было объявлено, в числе присутствующих находилось: рабочих – 21, инженерно-технических работников – 66, врачей – 91, студентов – 7, жителей сел – 3, гостей – 12. Среди собравшихся находились известные УКГБ Горынь М., Горынь Б., Калинец Ирина, Калинец Игорь, Гель И., Осадчий М., Патракеев Е. В рабочий президиум вошли и руководили собранием Грынив И., научный работник университета (руководитель "Товарищества друзей Льва"), Сергеев С., начальник гражданской обороны Западно-научного центра (русскоязычное общество друзей украинского языка), Братунь Р., писатель (Товарищество украинского языка), Иськив В., Институт общественных наук АН УССР (ТУМ).

 

На конференции принята резолюция:

1. Создать Львовскую региональную организацию НДУ.

2. Ее высшими органами считать: конференцию, совет, президиум совета;

3. До принятия устава НДУ руководствоваться его проектом, опубликованным в газете "Літературна Україна".

4. Возложить на совет подготовку устава и программы НДУ, т. к. обнародованный проект содержит недостатки.

5. Создать печатный орган НДУ – газету.

6. Ходатайствовать о предоставлении специального помещения для собраний участников НДУ.

7. Просить Львовский обком КПУ, облисполком и горисполком выделить своих представителей для включения в совет НДУ.

8. Избрать 5 делегатов на республиканскую учредительную конференцию НДУ.

 

В совет НДУ избраны 55 человек, среди них: писатели Иванычук Р., Лубкивский Р., редактор газеты "Ленінська молодь" Батиг М. (заочно), сотрудница Института общественных наук АН УССР Крушельницкая ("Мемориал"), а также Горынь М., Горынь Б., Осадчий М., Калинец И., Патракеев Е. В президиум совета НДУ избрано 9 человек, в т. ч. Братунь, народный депутат СССР Вакарчук, художник Патык, член-корреспондент АН УССР Голубец, а также Горынь М. и член инициативного комитета образования НДУ Кагуй П. Отказались от работы в президиуме совета НДУ, взяв самоотвод, академик Юхновский, Иванычук, Грынив, Иськив. Участники конференции предлагали также избрать в состав президиума Горыня Б., Калинец Ирину и Игора, Осадчего М., Путько Я., однако это не было принято.

 

На конференции объявлено об образовании секций НДУ: научная, теоретическая,

экологическая, социально-правовая, организационно-пропагандисткая, издательская. Высказывалось предложение создать стачечную секцию, но оно было отвергнуто. Не были приняты также предложения Геля И. о легализации униатской церкви и Калинец И. о признании националистической символики.

 

На конференции обсуждалась декларация НДУ, в которую включены вопросы по экологии, социальным проблемам, контролю за "бюрократией" и др. Решено ее проект принять за основу и доработать в рабочем порядке.

 

Нами принимаются меры по выявлению организаторов проведения учредительной конференции НДУ и их дальнейших намерений.

 

Начальник УКГБ УССР по Львовской области (підпис)                                                                                                    С. И. Малик".

(ГДА СБУ. – Ф.71. – Оп. 16. – Спр. 833.– Арк. 88-90). 

 

 

Створення регіональної організації НРУ занепокоїло львівську владу, середовищі якої боролося два крила: реакційне на чолі з головою львівського УКГБ Маликом, начальником Львівського обласного відділу МВС генералом Поповим, головою Львівського обласного виконавчого комітету Кириєм та ліберальне – на чолі з 1-м секретарем Львівського обкому КПУ Я. Погребняком, 1-м секретарем міськкому КПУ В. Волковим, головою міськради м. Львова Котиком. Саме такою роздвоєністю влади можна пояснити суперечливі рішення з того чи того питання. Наприклад, 17 травня, через десять днів після створення крайової організації НРУ, на площі біля стадіону "Дружба" відбувся санкціонований передвиборний мітинг за участю 50 тисяч львів'ян, які прийшли із синьо-жовтими прапорами. Про цю подію читаємо в "Інформаторі":

 

"Юрист Мирослав Гудзь розповів про численні порушення з боку виборчої комісії по Львівському національно-територіальному виборчому округу № 50 під час виборів 14 травня. Член виборчої комісії Львівського національно-територіального виборчого округу Шлапак намагався виправдати дії виборчої комісії, але був освистаний. Ініціатор створення Українського християнсько-демократичного фронту Василь Січко заявив, що він і його прихильники домагаються створення Самостійної України і закликають до повного бойкоту виборів" (Інформатор-25. – 1989. – 22 травня. – Пункт 5).

 

І хоча виступи були дуже різкими, мітингу ніхто не розганяв і ніхто після мітингу не був затриманий. Вирішено було 19 травня знову зійтися на передвиборний мітинг і виробити конкретний план дій. На цей раз влада вирішила угамувати активістів. За дві години до початку мітингу міліція забрала з дому члена УГС Ярослава Путька, а в мікрорайоні Сихів був затриманий член ВКР УГС Михайло Горинь "за участь у мітингу 24 квітня". Тож не дивно, що такі перепади в діях львівської влади викликали обурення громадськості, яка, організувавшись у центрі міста в колони, вирушила на стадіон "Дружба" з численними транспарантами і синьо-жовтими прапорами.

 

Крім передвиборних питань, було заявлено протест з приводу порушення прав людини.

 

"На мітингу виступив голова виборчої комісії Львівського національно-територіального округу Мар'ян Долішній, який пообіцяв вирішити питання про допуск на вибори громадських контролерів. Заступнику голови Ленінського райвиконкому Мазяру було задано ряд питань стосовно свавілля львівської міліції і, зокрема, про незаконне затримання членів УГС Михайла Гориня і Ярослава Путька, на що той нічого путнього відповісти не зміг.

 

Під кінець мітингу член УГС, голова Львівської обласної організації УГС Богдан Горинь звернувся до людей із закликом не брати участі у повторному голосуванні 21 травня і запропонував на наступному мітингу підвести підсумки виборів. Після співу "Заповіту" велика частина учасників мітингу рушила із синьо-жовтими прапорами до центру міста, де провели демонстрацію" (Інформатор-25. – 1989, – 22 травня. – Пункт 12).

 

За нашими діями міліція спостерігала спокійно. Не було з їхнього боку звичних закликів "Припиніть зборище! Наказано розійтись!", але один із міліціонерів все ж єхидно запитав мене: "Сподобалося сидіти по 15 діб? Ми це врахуємо!"

- Це що, погроза? 

 

  

- Ні, нагадування!

Це означало, що на мене буде подано рапорт. Невже заберуть після закінчення демонстрації? Повертаючись додому, кілька разів оглядався, чи хтось супроводжує мене. Начебто хвоста не помітив. Наступного дня також спокійно. Як зрозуміти єхидне запитання міліціонера? Вирішили відмовитися від репресивних заходів як таких, що не виправдали себе? 

 

 

Створення товариства "Меморіал"

Тим часом життя рухалося своїм трибом і про погрозу міліціонера не було часу думати. Євген Гринів повідомив, що 27 травня у Львові в Будинку культури ім. Кузнецова відбудуться установчі збори Львівської філії Товариства "Меморіал". Просив прийти і виступити. Була нагода поставити деякі крапки над "і". В. Яворський так описав цю подію:

 

"27 травня у Львові в Будинку культури ім. Кузнецова відбулися установчі збори Львівської філії Товариства "Меморіал". Серед інших найбільше принциповими були виступи редактора "Кафедри" Михайла Осадчого, голови Львівської обласної організації УГС Богдана Гориня, голови Виконкому УГС Левка Лук'яненка, поетеси Ірини Калинець, директора історичного музею Богдана Чайковського і поета Миколи Петренка, які наполягали на тому, щоб Товариство "Меморіал" розглянуло злочини не тільки сталінського, а й брежнєвського та післябрежнєвського періодів. На зборах було обрано раду "Меморіалу", до якої, зокрема, ввійшли: поет Ігор Калинець, редактор "Українського вісника" Вячеслав Чорновіл, редактор "Кафедри" Михайло Осадчий, художниця Стефанія Шабатура, член редколегії "Євшан-зілля" Іван Гречко, художник Опанас Заливаха та ін. (до інших В. Яворський зачислив і Богдана Гориня). Головою Львівської філії Товариства "Меморіал" обрано академіка Ігоря Юхновського" (Інформатор-26. – 1989. – 29 травня).

 

Мій виступ, в якому вперше привселюдно прозвучало питання про необхідність створення в Україні опозиційної політичної партії, був сприйнятий президією установчого з'їзду "Меморіалу" з певним острахом. Передруковую його з інформаційного бюлетеня "Львівські новини".

 

"Грані репресій

Говорячи про долю людей в епоху сталінізму і неосталінізму, ми повинні пам'ятати, що їхнє життя невід'ємне від культурного середовища, яке їх породило, зростило як свідомих громадян, патріотів, носіїв національної свідомості. Ось чому тоталітарні режими знищували не тільки людей, які ставали на заваді дій антидемократичного державного механізму, а й духовне середовище, яке цих людей породило. Ця традиція сягає глибокої давнини, особливо багато прикладів дають останні сторіччя. Досить пригадати російську імператрицю Катерину II, яка на книжці Радіщева "Подорож із Петербурга в Москву" власноручно написала відомі слова: "Бунтовщик, хуже Пугачева". Погляд Катерини II на літературний твір і її творця знайшов гідних продовжувачів в епохи сталінізму і неосталінізму.

 

Можна б навести чимало випадків, коли репресії над людьми збігалися в часі з репресіями над творами культури, літератури, музики, образотворчого мистецтва.

 

Зовсім не випадковий, а закономірний для епохи тоталітаризму збіг драматичних подій на Україні у 30-ті роки, коли паралельно з репресіями над людьми йшло знищення видатних творів архітектури, справжніх духовних святинь народу, серед яких достатньо згадати висадження в повітря Михайлівського собору – пам'ятки XII століття. Відомо, що планувалося знищення і Софійського собору. Ця практика продовжувалась і в пізніші часи: знищення людей передувало або супроводжувалося знищенням духовних цінностей.

 

Хвиля репресій на Західній Україні у 1949-1950-х рр. закінчилась знищенням мистецьких цінностей і рідкісних книг у Львівському музеї українського мистецтва – усього понад дві тисячі одиниць. Я проти того, щоб цей злочин приписувати одній людині чи групі людей, як це почали робити деякі дослідники. Таку акцію могла вчинити тільки спільна, узгоджена дія кількох сил, якими були партійні, державні органи, КГБ, міліція, прокуратура. Отже, головним винуватцем злочину є антилюдська тоталітарна система, в якій діяльність будь-якої державної ланки перебуває у тісному взаємозв'язку з усім державним механізмом.

 

Аналогічна ситуація склалася й у 60-ті роки, коли було вчинено розправу над групою юристів на чолі з Левком Лук'яненком (він мав би бути сьогодні у президії установчої конференції "Меморіалу", а також виступити, навіть якщо це буде позаплановий виступ) і невдовзі підпал Публічної бібліотеки у місті Києві.

 

Тяжкий удар громадському і культурному життю України був завданий і у 1965-1966 рр., коли потерпіли не тільки люди, а й бібліотеки, архіви, твори мистецтва. Не сотні – тисячі книг було вилучено під час обшуків працівниками Комітету держбезпеки. Добре було б усім репресованим, у кого збереглись протоколи обшуків, вироки судилищ, зробити з них копії і здати їх у правління "Меморіалу". Зібраний матеріал дав би згодом можливість опрацювати тему "Репресії періоду неосталінізму". Де на сьогоднішній день знаходяться вилучені книги? Зберігаються вони чи знищені? Адже ті, хто давав накази на арешти і обшуки, хто здійснював їх – живі й здорові, дехто із них сьогодні в цьому залі, вони багато що могли б розповісти.

 

Репресії продовжуються і сьогодні, вони – живе свідчення живучості неосталіністських традицій. Факт конфіскації бібліотеки "Экспресс-хроники" в Москві – незаперечний прояв неосталінізму. Той факт, що у Михайла Гориня забрано під час його поїздки до Харкова "Український вісник" та інші видання УГС і до цього часу, їх не повернено – це також свідчення живучості неосталінізму. Ті ж замасковані руки сучасних неосталіністів забрали у Валентина Стецюка 573 примірники газети "Голос відродження" (органу УГС).

 

Враховуючи, що чинять сьогодні репресивні органи, зважаючи на постійне порушення ними елементарної законності й міжнародних правових норм, сьогодні, більше ніж коли, розуміємо, що справи не у Сталіні – "здох тиран, але стоїть тюрма", як писав невдовзі після смерті Сталіна Дмитро Павличко.

 

Завдання не в тому, або не тільки в тому, щоб осудити винних у репресіях, скласти "список жертв" і "список катів". Головне завдання "Меморіалу" – дослідити і засудити антидемократичну політичну систему, яка склалася при безпосередній участі правлячої партії.

 

Трагічні колізії, які переживає наш народ й інші народи СРСР, можуть повторитись. Загроза повторення репресій буде висіти дамоклевим мечем над народами СРСР до того часу, поки не зміниться антидемократична система.

 

Щоб позбутись нових хвиль репресій, мусимо думати про вихід на новий шлях, підказаний прикладом сусідніх Польщі та Угорщини. Це шлях політичного плюралізму, багатопартійності, створення опозиційних і альтернативних до КПРС партій, які б не дали можливості безконтрольно творити правлячій партії все те, що вона творила. В Україні зародком такої альтернативної політичної організації могла б стати Українська гельсінкська спілка, з існуванням і діяльністю якої почала рахуватись не тільки львівська партбюрократія, а й перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький" (Львівські новини. – 1989. – Ч. 4-5. – С. 36-37).

 

Відчайдушне рішення

Останніх півроку весь мій час був присвячений професійній політичній діяльності, а праця на посаді старшого наукового працівника в Картинній галереї стала зводитись до формальності. Така роздвоєність мене мучила. Я вже не міг повністю, як в минулі роки, віддати себе мистецтвознавчій роботі: сили, енергію, час забирала УГС. Мене вже не цікавило опрацювання й читання лекцій на мистецькі теми: я був у полоні інших задумів. Як бути? Треба було приймати кардинальне рішення. Відверто кажучи, не знаю випадку, щоб у той час хтось із моїх друзів або знайомих кинув престижну наукову роботу, посаду старшого наукового працівника задля, як дехто вважав, "примарної" боротьби з існуючою комуністичною системою. Навпаки, чимало моїх знайомих були в пошуках "нормальної" праці, навіть заздрили, що маю посаду, яка не дозволяє чекістам поводитися зі мною, як із безробітними. Кинути роботу і зайнятися громадськими й політичними справами у найделікатнішому трактуванні вони вважали б невиправданою романтикою. Все ж я відважився на такий крок. Щоправда, був ще один аргумент, який необхідно було взяти до уваги. Після виступу на установчих зборах "Меморіалу" можна було очікувати, що на роботі зроблять мені якусь пакість. Адже після кожної виставки, яку я організовував, твори авторів деякий час зберігались у моєму робочому кабінеті, в підвалі або в ще якомусь приміщенні. Я з неспокоєм очікував кожного автора, щоб забрав свій твір – живописний, скульптурний чи графічний, поставивши підпис у зошиті повернення. Мені не раз приходила думка, що КГБ може намовити Возницького заховати той чи той твір і пред'явити мені звинувачення в пропажі експоната. Звичайно, така провокація не могла бути успішною, але достатньо було самого поголосу, що в Картинній галереї пропав якийсь твір. Ця думка мене також непокоїла і приспішила прийняття рішення.

 

8 червня 1989 року я подав заяву директору Картинної галереї Борису Возницькому з проханням звільнити мене з роботи за власним бажанням. Він прочитав заяву, і я бачив, як його очі забігали у якомусь неспокої.

 

- Не розумію, чому ви подали заяву на звільнення. З мого боку ви як старший науковий працівник не маєте жодних перешкод у праці. Звичайно, були деякі непорозуміння, але то все в минулому. Серед художників і громадськості ви користуєтеся великим авторитетом, я сам цьому свідок. Я слухав майже всі ваші лекції і бачив, які овації вам влаштовували. Відверто кажучи, я не хотів би втрачати такого працівника. Тож поясніть, у чому справа?

- Скажу відверто. Крім праці в галереї, у мене багато часу займає громадська робота. Як ви знаєте, я очолюю Львівську обласну організацію УГС. В останні місяці члени УГС почали приходити до мене з різними питаннями просто в галерею – ви неодноразово були цьому свідком. Ви мені цим не дорікали, але цього можна було сподіватися. В останній час мене перестали кликати до телефона, коли мені хтось дзвонив.

- То вина чергової, вона повинна була вас кликати.

- Повинна, але не кликала. Крім того, ви це добре знаєте, я не привик працювати на півсили, а тепер мене відволікають інші справи. Тому і подав заяву, щоб повністю віддати себе правозахисній діяльності. Прошу підписати, бо це моє остаточне рішення, я його не зміню.

 

Возницький глянув на мене й сказав, що дуже спішить, поговорить зі мною іншим разом. Я не сумнівався, що він про мою заяву негайно доповість у КГБ. Там вирішили скористатися ситуацією, нагадати мені про участь у несанкціонованих мітингах: я отримав повістку з'явитися на суд. Головував суддя І. Зварич. Мені було пред'явлено звинувачення в участі у несанкціонованому мітингу, що відбувся майже місяць тому – 19 травня 1989 року. Моя вимога розглядати справу при участі адвоката була відхилена. Судове засідання відбувалося за наперед підготовленим сценарієм. Єдина моя вимога, яка була задоволена – вручення мені копії постанови судового засідання. Під історичним кутом зору вона представляє певний інтерес, тому передруковую її повністю.

 

"Постанова

14 червня 1989 р. народний судця Ленінського районного народного суду м. Львова Зварич І. С. розглянув матеріали, які надійшли від Ленінського РВВС м. Львова про притягнення до адміністративної відповідальності Гориня Богдана Миколайовича, 10 лютого 1936 року народження, уродженця с. Кнісело Жидачівського району Львівської області, українця, безпартійного, громадянина СРСР, освіта вища, працюючого старшим науковим працівником Львівської картинної галереї, одруженого, проживаючого в м. Львові, вул. Кульчицької, 15/94, раніше до адміністративної відповідальності притягався 15.03.1989 року по ст. 185-1 УРСР КАП.

 

По ст. 185-1 ч. 2 Кодексу УРСР про АП

встановив:

Горинь Богдан Миколайович 19 травня 1989 року близько 20 год. приймав активну участь у проведенні несанкціонованого мітингу на площі біля стадіону "Дружба" в м. Львові, тим самим порушив встановлений порядок організації і проведення мітингів.

 

Затриманий свою вину в порушенні порядку організації та проведення мітингів визнав частково та пояснив, що не приймав активної участі в проведенні мітингу і не був його організатором, хоча й був на цьому мітингу.

 

Вина Гориня Б. М. в порушенні вимог, передбачених ст. 185-1 ч. 2 Кодексу УРСР про АП доведена матеріалами адміністративної справи, а саме:

 

Поясненнями затриманого Гориня Б. М. від 14.06. 1989 року про те, що він приймав участь в мітингу, який відбувся 19.05. 1989 року на площі біля стадіону "Дружба". Те, що мітинг не санкціонований, він знав з оголошення голови виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів Мазяра І. Те, що даний мітинг проводився з порушенням встановленого порядку проведення мітингів, вбачається з довідки Ленінської районної ради народних депутатів м. Львова.

 

З пояснення свідка Крамаронкегиць Л. І. вбачається, що 19 травня 1989 року він, проходячи біля стадіону "Дружба", побачив людей, перед якими виступав Горинь Б. М. з вимогами звільнити з-під варти його брата.

 

З пояснень свідка Марченко Л. П. вбачається, що 19.05. 1989 року вона була біля стадіону "Дружба" у м. Львові, де на мітингу виступав Горинь Б. М., який вимагав звільнити з-під арешту свого брата.

 

З пояснень свідка Качановського Б. І. вбачається, що 19.05. 1989 року він проходив біля стадіону "Дружба" у м. Львові, коли побачив мітинг, в цей час виступав Горинь Б. М., який вимагав звільнити свого брата з-під арешту.

 

Дане вбачається з рапортів працівників міліції, що долучені до справи. З довідки, виданої Ленінським райнарсудом м. Львова начальнику Ленінського РВВС м. Львова, вбачається, що Горинь Б. М. притягувався до адміністративної відповідальності по ст. 185-1 Кодексу УРСР про АП 15.03. 1989 року. 

 

 

На підставі вищенаведеного вважаю, що вина Гориня Б. М. в порушенні вимог ст. 185-1 ч. 2 Кодексу УРСР про АП доведена повністю, оскільки затриманий повторно на протязі року вчинив правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 185-1 Кодексу УРСР про АП, бувши притягнутим до адміністративної відповідальності за перший адміністративний проступок.

 

Керуючись ст. 283 Кодексу УРСР про АП, народний суддя

 

Постановив:

Гориня Богдана Миколайовича визнати винним по ст. 185-1 ч. 2 Кодексу УРСР про АП та покарати на 15 (п'ятнадцять) діб арешту.

 

Строк відбуття покарання зарахувати з 14 червня 1989 року.

 

Постанова остаточна, оскарженню не підлягає

Нарсуддя (підпис)"

 

Після суду два міліціонери воронком відвезли мене в ізолятор, розміщений неподалік тюрми у кінці вул. 1 Травня (тепер Янівська). Там мене в спеціальній кімнаті обшукали, забрали ключі й гаманець, ремінь, краватку, склали протокол і завели в камеру, заповнену п'яницями й хуліганами різного віку, які, побачивши мій чистий одяг, майже хором стали питати: "За що?" й немало дивувалися, коли я сказав їм, що за участь у мітингу. На відміну від ізолятора у м. Пустомити, де для спання були настелені на цемент дошки, тут стояли у два яруси залізні ліжка з матрацами. Мені вказали на верхні нари, що були біля дверей камери, неподалік від "параші".

 

Мій арешт і покарання на 15 діб викликали активну хвилю протесту з боку членів УГС. Неабияку діяльність розгорнув Володимир Яворський, що був присутній на судовому засіданні. Він особисто звернувся до прокурора Ленінського району м. Львова Гаврилка з протестом, вимагаючи звільнення Гориня Б. М. Ось як він описав це судове дійство в "Інформаторі":

 

"14 червня у Львові в Ленінському райсуді щербицьківський прислужник суддя Ігор Зварич засудив на 15 діб за виступ на несанкціонованому мітингу 19 травня голову Львівської філії УГС Богдана Гориня. На вимогу Гориня дати йому адвоката суддя Зварич відповів відмовою. Підставою для засудження послужили рапорти міліціонерів, а також безглузді письмові свідчення жителів Львова – Лариси Марченко, яка живе на вул. Тимошенка, 1а/б, і Богдана Кочовського, який мешкає на вул. Вільність, 7/16. Новий акт сваволі влади викликав у львів'ян велике обурення. Рада Львівської обласної філії УГС прийняла рішення перетворити мітинг-зустріч із депутатами, що мав відбутися 17 червня, на багатотисячну демонстрацію протесту проти продовження репресій з походом вулицями міста до обласної прокуратури і обкому компартії. Крім цього, було вирішено звернутися до депутатів Р. Братуня, Вакарчука і Р. Федоріва, щоб вони вимагали припинити свавілля прокуратури і суду. Налякавшись народного гніву, влада пішла на уступки. 15 червня прокурор Ленінського району Гаврилко постановив звільнити Богдана Гориня з-під арешту. У постанові на ім'я голови суду Ленінського району Моляренка говориться, що міра покарання Богдана Гориня надто сувора, тому вирішено замінити її штрафом".

 

Серед гамору однокамерників мені з тяжким трудом вдалося заснути. Не знаючи, як розвиваються події після того, як мене відвезли в ізолятор, я був немало здивований, коли наступного дня перед обідом клацнув замок і в камеру зайшов начальник ізолятора.

- Горынь Богдан Николаевич! С вещами на выход!

 

Мене завели в кімнату чергових і прочитали постанову прокурора Ленінського району м. Львова Гаврилка про відміну покарання на 15 діб із заміною штрафом. Отримавши забрані від мене речі, помандрував додому.

 

В. Чорновіл, виступаючи на мітингу 17 червня 1989 року, пояснив, що влада вирішила ізолювати мене перед мітингом 17 червня: "Саме для цього були здійснені прямо перед самим мітингом репресії, і тільки завдяки втручанню наших народних депутатів, керівників Руху вирвали з тюрми Богдана Гориня, не допустили засудження Тараса Чорновола, Ірини Калинець" (Чорновіл В. Твори в десяти томах. – Том 6. – К., "Смолоскип". – 2009, – С. 55).

 

Недовго затримуючись у помешканні, пішов на тролейбусну зупинку, щоб навідатися до Картинної галереї, де за тиждень перед арештом залишив заяву на звільнення. Цього разу, як і можна було сподіватися, директор ЛКГ був у похмурому настрої. При мені витяг зі стола мою заяву, мовчки підписав, покликав секретарку, сказав надрукувати наказ і зробити запис у трудовій книжці. Секретарка директора Картинної галереї вручила мені трудову книжку, в якій був лаконічний запис:

 

"15.06.1989 г. Уволен с занимаемой должности по собственному желанию. Пр. № 61 от 9.06.1989 г. Директор Возницкий (підпис)". 

 

Я звернув увагу, що наказ про моє звільнення був підписаний дев'ятого червня, а дата звільнення – 15 червня. Цілком можливо, що впродовж тижня йшло обговорення мого питання у КГБ. Та як би там не було, в мене тепер були звільнені руки, я повністю міг розпоряджатися своїм часом, віддати себе праці в УГС.

 

Дізнавшись, що я звільнився з праці в Картинній галереї, Галя й Мирослав Левицькі настирливо просили мене приїхати до Варшави, переконували, що там чекають на такий приїзд. На щастя, процедура поїздок до Польщі стала набагато простішою, ніж два роки тому. Паспорт у мене був ще з першої поїздки в 1987 р., тому дав згоду приїхати. Не мав сумніву, що досвід польської опозиції, її форм і методів боротьби може стати дуже корисним для українського визвольного руху. Під тим оглядом вважав поїздку до Польщі конче потрібною. На щастя, вона виявилася на диво вдалою. Зустрічі з польською громадськістю й чільними представниками польського політикуму, налагодження контактів, досягнення порозуміння у багатьох питаннях українсько-польських стосунків, плани на майбутню співпрацю дають підставу назвати цю поїздку історичною. Щоб уникнути суб'єктивізму, передруковую докладний матеріал про моє перебування у Польщі журналістки Галини Левицької, поміщений в інформаційному бюлетені "Львівські новини" – органі Львівської обласної ради УГС.  

 

 

"Місяць у Польщі

З 20 червня по 22 липня 1989 року у Варшаві перебував голова Львівської обласної філії УГС, член секції зовнішніх стосунків Львівської регіональної організації НРУ Богдан Горинь. Приватна поїздка на запрошення родичів несподівано виросла до рангу дипломатичного візиту, метою якого стало налагодження польсько-українських стосунків на рівні представників незалежних суспільно-політичних організацій та лідерів незалежних партій.

 

Після одноденного відпочинку почалась інтенсивна праця. Першим і водночас куртуазним візитом була зустріч з колегою, учасником руху шістдесятників, нині професором Варшавського університету Стефаном Козаком. Під час зустрічі Богдан Горинь ознайомив професора з найновішими подіями суспільно-політичного життя України, розповів про ріст національної свідомості й мужності в західних областях України, про помітні зрушення у Східній Україні. У свою чергу професор Козак охарактеризував політичні орієнтації (бачені крізь призму вченого-лінгвіста) видатних незалежних польських політиків. Він був одним із членів-засновників Міжнародної асоціації україністів, яку утворено в Неаполі. Професор Козак докладно розповів про історію створення цієї важливої для української культури і науки Асоціації, про участь у ній різних (щодо наукового рівня і світоглядних позицій) вчених з багатьох країн. Зацікавлених баченням цієї події професором-філологом з Варшави відсилаємо до 31 числа української газети "Наше слово", що виходить у Варшаві.

 

Прикрим розчаруванням для Богдана Гориня було твердження професора Стефана Козака, що провідні українські вчені Заходу (професор Грабович, професор Шевченко та інші) не проявили жодного зацікавлення сучасним суспільно-політичним життям в Україні.

 

Наступного дня відбулися перші (з серії ділових і високовідповідальних) зустрічі з політичними діячами Польщі. З ініціативи посла Володимира Мокрого – першого посла-українця (Членів парламенту в Польщі називають "послами", а не депутатами, як в Україні.) у повоєнній історії Польщі – відбулася півторагодинна зустріч між ним і Богданом Горинем. У розмові брали участь: професор Стефан Козак, Генеральний вікарій для віруючих греко-католицького обряду в Польщі Північного вікаріату отець Йосафат Романик, аспірант-історик Люблінського католицького університету, один із співредакторів студентського журналу "Зустрічі" Мирослав Чех та інші особи. Під час розмови Богдан Горинь ознайомив зібраних з найновішими процесами, які нині проходять в Україні, відповів на ряд запитань, вислухав інформацію Володимира Мокрого про політичну ситуацію в Польщі. Посол Мокрий, між іншим, сказав, що він відчув нарешті подих справжньої України, такої, яку рисувала його уява, гартована у змаганні за істину та історичну правду. Слід зауважити, що посол Мокрий досі не мав можливості побувати в Україні: від моменту, коли вступив на шлях політичної боротьби і захисту національних прав української громади в Польщі, його паспорт був заблокований спеціальними органами. Але надіється, що невдовзі зможе ступити на український "материк".

 

Розмову довелося перервати, бо треба було встигнути на зустріч, що мала відбутися з ініціативи посла Сейму ПНР від опозиції Яцека Куроня. Цю зустріч (тривала понад чотири години) посол Куронь розцінив як особливо важливу.

 

 

На початку розмови Богдан Горинь охарактеризував сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, розповів польському послові про діяльність неформальних об'єднань, про найновіші події. Як показала ця та інші зустрічі, навіть польська політична еліта не має можливості точно і своєчасно отримувати незалежну інформацію з України. Вислухавши про стан справ в Україні, посол Куронь запропонував перейти до розмови про завтрашній день Європи, ролі й місця в ній незалежної України і незалежної Польщі. Яцек Куронь, як і багато інших політиків Польщі, вважає, що про вільну Європу не можна говорити до того часу, поки в ній існують підневільні народи. На сьогодні навіть Польща тільки формально є незалежною – про це недвозначно сказав під час липневого перебування в ПНР президент США Джордж Буш. Погляд на майбутнє Польщі Яцек Куронь сконденсував у словах тосту: "Без вільної України не може бути вільної Польщі". Ці слова, висловлені ще під час передвиборчої кампанії, політична еліта Польщі прийняла як одне з провідних гасел. У ході розмови посла Куроня з головою Львівської філії УГС Богданом Горинем було також порушено ряд важливих питань найновішої історії народів-сусідів. Представники обох сторін прийшли до спільної думки, що потрібна авторитетна польсько-українська комісія істориків, яка мусить сказати правду народам про складні й болючі сторінки нашого минулого. Посол Куронь запропонував незвичний спосіб писання цієї історії: поляки повинні написати історію своїх гріхів супроти українців, а українці – супроти поляків. В іншому разі в питаннях польсько-українських стосунків буде топтання на місці.

 

Роздумуючи про завтрашній день, посол Куронь сказав, що необхідно творити спільні науково-культурні інституції, українсько-польські демократичні структури, в які, з одного боку, входили б представники польської парламентської опозиції, а з іншого – незалежні суспільно-політичні діячі України. "Щоб збудувати справедливе завтра, – продовжував посол, – потрібно проводити спільні симпозіуми та інші науково-політичні заходи, потрібно, щоб незалежні посли їздили в Україну і зустрічались із незалежними середовищами."

 

Як досвідчений політик і мислитель Яцек Куронь єдиний можливий спосіб уникнення нависаючої історичної катастрофи бачить в еволюційному перетворенні тоталітарної радянської імперії на ряд незалежних держав. Навчені історією, знаємо, що за революцію народи платять надто високу ціну (доказом цього Французька революція 1789 р., жовтневий переворот 1917 р.), з іншого боку, еволюційні зміни є також своєрідною світоглядною революцією.

 

Посол Куронь на згадку про зустріч вручив голові Львівської обласної філії УГС мініатюрний тризубець. На зустрічі були присутні посол Володимир Мокрий, дружина Богдана Гориня Оксана, журналіст Мирослав Левицький, його дружина Галина Левицька (секретар "Львівських новин" – незалежного органу Львівської обласної філії УГС) та інші особи.

 

Перед зустріччю з послом Яцеком Куронем Богдан Горинь познайомився з аспіранткою Люблінського католицького університету Богумілою Бердиховською, яка, незважаючи на молодий вік, активно працює на ниві формування нових польсько-українських взаємин. Свою працю вона вкладає у те, щоб загал польського суспільства відійшов від нав'язаного офіційною пропагандою стандартного мислення про Україну і українців. Богуміла Бердиховська домовилась із Богданом Горинем про інтерв'ю для позацензурного релігійно-політичного журналу "Sроtkаniа".

 

У неділю 25 червня Богдан Горинь був присутній на урочистості складення монаших обітів і постриження у ченці перспективного клерка чину Василія Великого брата Марка Скірки. Подія ця глибоко зворушила голову Львівської філії УГС. Нічого подібного не мав він змоги бачити на рідній землі.

 

Цього самого дня Богдан Горинь відвідав редакцію студентського журналу "Зустрічі", яка міститься в орендованій студентами квартирі, що служить як редакція двомісячника і як гостина для українського студентства. Там згаданий вже Мирослав Чех ознайомив гостя зі Львова з найважливішою літературою на тему польсько-українських стосунків. Говорив він, що необхідним є, щоб усе, що діється в Україні, було вчасно і належним чином підтримане українською діаспорою. До речі, більшість українців в Польщі не має уявлення про широкий національно-демократичний рух в Україні, хоча є люди, які видають позацензурний бюлетень "Самостійник" та ряд інших інформаційних листків.

 

На згаданій зустрічі з послом Яцеком Куронем був також присутній працівник інформаційного сервісу "Солідарності" Войцех Мазярські. У понеділок 26 червня відбулася з ним зустріч, під час якої Богдан Горинь дав інтерв'ю для видань "Солідарності". Майже в усіх інтерв'ю ставилось запитання про ставлення українського незалежного руху до польсько-українських стосунків. Відповідаючи на запитання, голова Львівської філії УГС наголошував, що сучасні політичні процеси в Україні мають демократичний характер, важливе місце в них займають питання міжнаціональних відносин, які будуються на засадах демократії. На цій же основі будуються відносини між народами-сусідами. Б. Горинь підкреслював, що політику слід будувати не на історії, спогадах та сентиментах, а на твердому ґрунті реальності. Тоді розмова про історичну спадщину не буде такою болючою і йтиметься не лише про факти та явища, а й про їхніх залаштункових режисерів. Таким веденням справи Богдан Горинь здобув собі (і політичній течії, яку він представляв) велику популярність серед незалежного демократичного (є ще і антидемократичне) політичного середовища Польщі. 

 

  

28 червня Богдан Горинь мав чотири зустрічі (всі куртуазні), з яких хочу звернути увагу на дві – з доктором Миколою Сивіцьким

 

(Микола Сивіцький з особливою теплотою та надією сприйняв моє твердження, що у 1992 році СРСР чекає розпад, яке я неодноразово повторював у виступах перед різними аудиторіями під час місячного перебування у Варшаві у 1989 році. Згодом на подарованій мені з нагоди Нового 1993 року одній з його нових книжок він написав так: "Богданові Гориневі, який у червні 1989 р. на моє питання у моїй хаті: "Коли Україна проголосить незалежність?" спокійно відповів: "Через два роки".

 

Моє твердження, про розпад СРСР до 1992 року – це не був якийсь емоціональний спалах думки, не інтуїтивне відчуття, а результат аналізу розвитку політичних процесів в СРСР. З моїм категоричним твердженням, що СРСР розпадеться саме у 1992 році далеко не всі погоджувалися. Були скептики, були більше обережні прогнози. Проте я не відмовився від свого прогнозу і продовжував його відстоювати.

 

Аналізуючи усі складові тодішньої політики, я прийшов до висновку, що вирішальним моментом для існування СРСР стане 1992 рік – час, коли Кремль запланував для республік новий зашморг у вигляді підписання нового Союзного договору. У ситуації, яка склалась, неважко було здогадатись, що керівники союзних республік не погодяться з тим проектом Союзного договору, який їм запропонує Москва, і будуть ставити свої вимоги, які призведуть до конфліктів, а в кінцевому результаті – до розпаду єдиної союзної держави на окремі державно-територіальні утворення. Впевненість, що такий процес неминучий, дав мені підставу у виступі на міжнародній конференції "Пакт Ріббентропа-Молотова" і його наслідки", що відбувалась у Ризі 21-22 серпня 1989 року, заявити, що "активні політичні процеси, які відбуваються в багатьох республіках, подають надію, що ювілейний для СРСР 1992 рік стане роком розпаду Радянської імперії". Цей виступ був надрукований у самвидавчому ж. "Львівські новини" – органі Львівської обласної ради УГС, 1989, – Ч. 8.)

 

та Гжегожем Костшевою. Микола Сивіцький – історик літератури і публіцист, автор ряду праць на тему Богдана Лепкого. Він, відомий у Польщі український гуманіст, багато працює для поширення там доброго імені України. Виявилося, однак, що він, як і більшість українців у Польщі, в недостатній мірі зорієнтований у сучасній політичній ситуації в Україні. Винятку не становить і журналістський колектив українського тижневика "Наше слово". Ця проблема виходить поза рамки цієї статті й заслуговує окремого публіцистичного матеріалу.

 

Гжегож Костшева – активіст Демократичного центру, редактор і видавець позацензурного журналу "Nowa kоаlіcjа". Останній (сьомий) номер цього журналу майже повністю присвячений Україні. На зустрічі був присутній голова молодіжного товариства "Роmоst", яке ставить собі за мету переборення історичних упереджень поляків до народів-сусідів.

 

  

Наступного дня відбулася ще одна дуже важлива зустріч. З головою Львівської обласної філії УГС зустрівся (за власною ініціативою) керівник Мазовецького регіону "Солідарності" Збігнєв Буяк, котрий від часу введення в Польщі воєнного стану 13 грудня 1981 року аж до легалізації профспілки (навесні поточного року) перебував у підпіллі. Під час зустрічі Богдан Горинь ознайомив лідера "Солідарності" з найгострішими проблемами українського політичного руху. Співрозмовник висунув ряд конструктивних пропозицій щодо польсько-українського співробітництва. Збігнєв Буяк говорив, що в нинішній суспільно-політичній ситуації, яка існує в Європі, необхідним є творити спільні структури типу польсько-української "Солідарності". На думку Буяка, необхідним супроводом суспільно-політичного процесу має бути видавнича справа. Знаючи нинішню ситуацію в Україні, наголошував на необхідності творення незалежних видань. Богдан Горинь мав можливість ознайомитися з друкарнею "Солідарності".

 

Взяте у Богдана Гориня кореспонденткою "Газети виборчої" інтерв'ю було надруковане 10 липня під заголовком "Хочемо бути незалежною державою". У короткій розмові голова Львівської філії УГС знайомить польського читача із сучасною політичною ситуацією в Україні, незалежними організаціями, зокрема з НРУ. У матеріалі обсягом три сторінки є знаки втручання цензури – було викинуто розповідь про антидемократичні заходи Щербицького відносно НРУ. 

 

 

Один з вечорів Богдан Горинь і посол Володимир Мокрий присвятили розмові на тему польсько-українського політичного співробітництва, себто співпраці "Солідарності" з відповідною організацією в Україні. Чи це має бути Народний Рух України, який за всіма даними стане масовою організацією, члени якої будуть людьми різних орієнтацій, в тому числі протилежних, чи УГС, яка веде послідовну незалежну лінію. Деякі лідери "Солідарності" дотримуються думки, що партнером має бути Рух. Посол Володимир Мокрий послідовно відстоював думку, що належним партнером повинна бути лише УГС. Він пообіцяв, що докладе всіх зусиль, щоб підтримувати контакт з незалежними організаціями України на парламентському рівні. 

 

 

Великою подією у житті української громади в Польщі був фестиваль української культури у Сопоті. Став він небуденною подією і для Богдана Гориня. Під час фестивалю він мав ряд зустрічей з представниками розсіяних по всьому світу українських громад. Символічною була зустріч двох Горинів – зі Львова і з Мальме (Швеція). Виявилося, що вони не родичі, проте однодумці. Великим здивуванням для Богдана Гориня був факт, що люди в еміграції не розуміють сучасних проблем України, думають про Україну категоріями своєї діаспори, а не категоріями 50-мільйонного народу.