Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 12. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 квіт. 2014 р., 12:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 квіт. 2014 р., 05:26 ]

15 діб у бетонному мішку

Понеділок і вівторок проминули для мене спокійно, здавалося, чекісти забули про мої виступи під час розгону мітингу. Можливо, стежили за моїми контактами або узгоджували з прокуратурою і судом, яке винести мені покарання. Головна їхня увага була прикута до аналізу ситуації, що складалася напередодні виборів. Саме у ці дні вони готували інформацію на ім'я 1-го секретаря Львівського обкому компартії Я. Погребняка. В документі, що має назву "Об обстановке накануне выборов в народные депутаты СССР" під грифом "Секретно" за "5/3 – 362с" читаємо:

 

"Обстановка в г. Львове и области накануне выборов в Верховный Совет СССР в целом нормальная.

 

Вместе с тем поступающая в УКГБ УССР по Львовской области информация свидетельствует о том, что в отдельных трудовых коллективах часть сотрудников считает приближающиеся выбори антидемократичными и неправильными, а выдвинутых кандидатов называют ставленниками "бюрократического аппарата".

 

(•••) Эти процессы происходят в силу того, что лидеры УХС еще в конце прошлого года заявили о недемократичном характере принятого закона о выборах, т. к. он не дает им возможности выдвинуть своих кандидатов, и пришли к мнению о необходимости бойкотировать выборы. С этой целью ими оказано определенное влияние на ряд неформальных объединений: "Товариство Лева". Товарищество родного языка. Инициативный комитет по созданию Народного Движения на Украине, которые стали распространять эти идеи в своих коллективах. По их инициативе во Львове и некоторых населенных пунктах области стали изготовляться и распространяться листовки. Их количество в последнее время значительно увеличилось. В ряде листовок содержатся прямые призывы вычеркивать в избирательных бюллетенях фамилии выдвинутых кандидатов в депутаты с тем, чтобы они были признаны недействительными. В других предлагается голосовать за членов львовского отделения СПУ Братуня, Иванычука, Федорова, которых считают своими, а не навязанными сверху кандидатами, а также использовать выборы для борьбы с "аппаратной бюрократией".

 

(•••) С учетом проводимой лидерами неформальных объединений работы по бойкоту предстоящих выборов выявляются их дальнейшие замыслы по предполагаемым формам и методам срыва избирательной кампании, устанавливаются исполнители. О выявленных фактах доложим дополнительно.

 

Слежение за обстановкой с использованием всех сил и средств продолжаем.

 

Зам. начальника Управления КГБ (підпис нерозбірливий)                                                                                                     С. И. Малик".

(ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833, – Арк. 326-328).

 

Найцікавіше в цьому документі – це твердження, що за нами відбувалося стеження з допомогою "всех сил и средств".

 

15 березня (середа) перед обідом в галерею прийшло два міліціонери. Чемно представившись, запросили мене на "розмову" у райвідділ міліції. Мовляв, необхідно дещо з'ясувати. Там після кількох формальних запитань (рік народження, місце праці і проживання тощо) було складено протокол про мою участь у мітингу 12 березня. Після ознайомлення з протоколом мене відвезли в народний суд Ленінського району м. Львова, що містився у міській ратуші. Мій арешт і розгляд справи в судовому засіданні по свіжих враженнях докладно описала Галина Левицька у репортажі "Судова розправа над головою Львівської філії УГС Богданом Горинем". Передруковую цей матеріал із незначними скороченнями.

 

"Два дні мудрували львівські "власті", як розправитись над Богданом Горинем – учасником мітингу 12 березня. 15 березня в Львівську картинну галерею прийшли працівники міліції (капітани Колодійчук та Гаспарян) і відвезли його в Ленінський районний відділ. Офіційна причина виклику: "на розмову". В райвідділі міліції капітаном Колодійчуком був складений протокол на Богдана Гориня як учасника мітингу. "Розмова" закінчилася тим, що відомого діяча українського національного відродження відвезли в Ленінський народний суд, де суддя Моляренко близько 13-ї години розпочав судове засідання. В зал суду нікого не впускали: на дверях стояв міліціонер. Щойно в 17.40 було допущено в зал 10 осіб.

 

Обвинувачений відмовився давати на суді будь-які пояснення, зробив заяву, в якій було сказано, що суд не може об'єктивно розглянути справу без свідків та запитань до них адвоката. В суді появився новий сфальшований протокол, в якому Богдан Горинь фігурував не як учасник мітингу, а як його організатор. У такій ситуації він відмовився усе це підтверджувати й вимагав долучити до справи перший протокол, на якому він поставив свій підпис. На вимогу судді Моляренка капітан Колодійчук приніс перший протокол. Опісля суддя заявив, що два пункти із заяви Богдана Гориня виконано, а питання щодо свідків буде вирішено після виступів свідків звинувачення.

 

Тими свідками були чотири міліціонери та один секретар партійної організації. В своїх показах вони намагалися довести, що Богдан Горинь був організатором мітингу, тому що виступав у двох місцях (на площі Ринок і площі Івана Підкови). Після виступу свідків-міліціонерів було відмовлено у свідках захисту обвинуваченого. На основі цих показів судця Моляренко інкримінував Богдану Гориню статтю 185-2 АК УРСР, в якій записано, що два адміністративних порушення карається притягненням до відповідальності на 6 місяців виправних робіт або 1000 карбованців штрафу.

 

Після виступів свідків (якщо їх так можна назвати) слово взяв адвокат Михайло Жолобак (Богдан Горинь відмовився брати участь у судовому розгляді справи). Адвокат заявив, що із плутаних показів свідків не випливає, що Богдан Горинь був організатором мітингу і що суд не захотів з'ясувати, хто насправді організовував мітинг 12 березня. Дальше адвокат сказав: якщо Богдан Горинь був організатором мітингу, то чому ж після його виступів люди не розійшлись, а лишилися до пізнього вечора? Стаття 185-2 не може бути застосована до Богдана Гориня як звичайного учасника мітингу.

 

Аргументований виступ адвоката вплинув на суддю. Він замінив статтю 185-2 на 185-1, а це означало, що шість місяців виправних робіт замінюється на 15 діб арешту. У вироку було записано: "Богдан Горинь порушив правила проведення мітингів, закликав бойкотувати вибори до Верховної Ради СРСР".

 

За передвиборчий мітинг 12 березня до адміністративної відповідальності було притягнено близько 118 осіб.

Член УГС Галина Левицька".

 

Після судилища три міліціонери повели мене сходами вниз, де вже чекала міліцейська машина. Чоловік у штатському, який керував усією процедурою перед судовим засіданням, дав міліціонерам наказ відвезти мене в заплановане місце. Машина повернула на вулицю І. Франка, потім на Стрийську, промчалась вулицею Науковою і раптом звернула на трасу Львів-Пустомити. Ймовірно, що таке кружляння вулицями Львова було зроблене з розрахунку, щоб я втратив орієнтацію й не знав, де мене везуть, але я ще в машині зорієнтувався в обраному маршруті. Річ у тому, що в день приїзду до Львова генсека Горбачова брата Михайла вивозили зі Львова до Пустомит. Мабуть, із цим райвідділом міліції львівська каральна мафія підтримувала тісні стосунки.

 

- Повернули на Пустомити? – запитав я Колодійчука.

Замість відповіді він нахмурив чоло. Бачив я, що не дуже сподобався моїм опікунам здогад, куди мене везуть. Капітана Віталія Колодійчука допікала думка, чи буде фігурувати його прізвище в моїх скаргах.

 

- Ви не визнали на суді своєї вини. Будете писати скаргу?

- Буду.

- Невже і про мене говоритимуть по різних голосах?

- Можете не сумніватись. Адже саме вам було доручено забрати мене з праці й відвезти в нарсуд, супроводжувати мене в ізолятор, то як можна вас не згадати?

- Може, обійдетеся якось без мого прізвища? Дуже б мені не хотілося, щоб десь там мене згадували.

 

Я нічого не відповів. Колодійчук з такою щирістю сказав ті слова, що мені стало його жаль. Не хотів чоловік лихої слави, можна його зрозуміти, але чим я міг йому допомогти? Як кажуть в народі: раз назвався грибом, не нарікай, що кинуть у борщ.

 

Дорога до Пустомит тривала недовго: десь через півгодини машина заїхала на подвір'я районної тюрми. Я звернув увагу, що не Колодійчук, а той, що у цивільному, був головним, бо саме він вів переговори з черговим ізолятора. Було враження, що черговий не зразу погодився прийняти нового квартиранта, телефонував начальнику райвідділу міліції, а той, радий старатися, догодити, через якихось десять хвилин уже шептався з моїми опікунами. Мабуть, наказували йому тримати арештованого в повній ізоляції.

 

Через кілька хвилин усі питання було узгоджено й мене привели в кімнату чергових, де нудьгуючі міліціонери дивилися по телевізору виступ генсека Горбачова. Хтось із них байдужим голосом запитав:

- За що?

 

Відповів, що за участь у передвиборному мітингу, який влада не дозволила провести. Побачивши, що мене слухають з цікавістю (в районній міліції переважно служать сільські хлопці), я додав, що закон про вибори народних депутатів антидемократичний, тому на мітингу закликав бойкотувати вибори, домагатися зміни закону.

 

Старшому черговому цього вільнодумства було забагато, наказав вивести. В окремій, спеціально призначеній кімнаті мене общупали, забрали ремінь, годинник, ключі від хати, гаманець з кількома карбованцями, склали акт і завели в камеру № 7. То була справжня душогубка, справжнісінький залізобетонний мішок розміром 4 кв. м. Напроти кутих залізом дверей на бетоні розстелено дошки – нари. Враховуючи ширину нар, на них могло б поміститися п'ятеро-шестеро людей. Зліва вгорі заґратоване віконце, поверх ґрат приварений лист заліза з дірочками – щоб повністю ізолювати контакт із Божим світом. Вкручена з боку коридору лампочка (25 ват) кидала в камеру тьмяне розсіяне світло. Стіни з бетонною штукатуркою "під шубу" – щоб унеможливити щось на них написати. Щодо меблів, то ні стільця, ні стола: єдиний витвір – нари. В кутку камери лишилася кругла мокра пляма від "параші", але "парашу" чомусь забрали. Камера виглядала жахливо. Напівтемрява, дошки на бетоні, затхле повітря. Без газет, журналів, передач, побачень. Міліціонерам суворо заборонили будь-яку розмову зі мною.

 

Стукаю в двері.

- Принесіть матрац. Треба ж на чомусь спати?

- Не положено. У нас всі камери без матраців.

- Спати в одязі, не роздягаючись і не роззуваючись?

- З тими запитаннями звертайтеся до начальника, а не до мене.

 

Черговий різко опустив дверцята віконечка, через яке вів розмову, й засунув засув. Я опинився сам на сам у напівтемному гробі. Ліг на нари і почав дрімати. Розбудив засув дверцят "годувальниці", що майже в усіх тюрмах СРСР мала назву "кормушка".

- Пайок для вас ще не виписано, отримаєте завтра.

- Що отримаю? – запитав я спросоння.

- Зранку – чай, хліб, в обід – перше, друге. Ввечері – чай без цукру, хліб.

 

Дверцята "годувальниці" захлопнулись і я почав роздивлятися стіни з різними химерами, витвореними розливом по стінах цементного розчину. Не дуже то приємно лежати в призначеному для праці одязі на брудних дошках. У напівпідвальному приміщенні сиро й холодно. Спробував скинути взуття – холодно, а взутому – печуть ноги. Якось перемучився першу ніч. Ранком через віконце подали підфарбовану воду з кусочком хліба. Поснідав, став роздумувати. Було ясно, що мене заховали, щоб ніхто не знав де я і що зі мною трапилось. Таким був сценарій, від якого влада намагалась отримати подвійну користь: навіяти страх, щоб іншим відбити охоту брати участь у мітингах, а водночас – підтримувати традиції таємничості про місце перебування заарештованого. О, як вони тужать за старими сталінсько-брежнєвськими часами! – подумав я собі.

 

Навколо гробова тиша. Чи знає дружина, що я в Пустомитах? Якщо б знала, то привезла б передачу, передала записку. Отже, не знає. Мабуть, щось крутять дружині, але правди, де я перебуваю, не кажуть. Чи зверталася вона до капітана Колодійчука, до начальника міліції Талалая? Якщо й зверталася, то це ще не означає, що їй сказали, де я відбуваю 15 діб. (Як я пізніше дізнався, прокуратура й міліція свідомо приховували від дружини й рідних місце мого перебування. На телеграми, подані дружиною до обласної прокуратури, обласної міліції, на ім'я Генерального прокурора СРСР, Ленінського райвідділу міліції відповіді не було).

 

На обід подали суп і холодні, розлізлі макарони. Спробував їсти – не зміг. Постановив собі, що буду брати тільки перші страви. Ввечері відмовився від підфарбованої водички і це дуже здивувало міліціонера.

 

У п'ятницю зі звичним грюкотом відчинилися куті залізом двері: в камеру ввійшов молодий чоловік у формі майора.

 

- Я з відділу громадського порядку при Управлінні внутрішніх справ. Приїхав поглянути, як вас тут влаштували, з ким поселили, чи нема, бува, чогось зайвого.

 

При цих словах вправною рукою пощупав целофановий мішечок, відчув, що в ньому окраєць хліба. На моє обурення відповів:

- Все по закону, вимоги і ставлення до всіх однакові.

 

Огидний тип. Далеко піде. Після обіду сказав черговому, що вимагаю зустрічі з начальником райвідділу міліції. Зайшов він у камеру аж увечері – після роботи. Розмова тривала хвилин 15. Я вимагав викликати адвоката, висловив протест з приводу утримання у Пустомитах, а не у Львові, де мене судили. Начальник слухав мене з огидною усмішкою в кутиках товстих масних губ. Сказав, що всі мої претензії передасть прокурору. Я запротестував, вимагав особистої зустрічі з прокурором, але по виразу обличчя начальника бачив, що всі мої наполягання відбиваються наче горох від стіни. Врешті, що від нього вимагати? Він всього лише виконавець тих наказів, які йому дали кагебісти. Мабуть, дуже я їм допік, що вирішили застосувати такі заходи.

 

У суботу ставлення до мене різко змінилося. Вранці не подали підфарбованої води з хлібом. Я чекав годину, другу – не подають. Грюкаю у двері.

- Чому не подаєте чай з хлібом?

 

Черговий робить дурнувате обличчя й у відповідь розтягує слова:

- А хі-ба вам не пода-али сніданок? З'ясую.

 

Знову б'ю кулаками в двері.

- Чому не ведете в туалет?

 

Знову дурнуватий садистський вираз і відповідь:

- А хі-ба вас ще не води-или?

 

Ситуація ставала напруженою. Минув тиждень – жодних змін. Їжа ставала щораз гіршою. Раніше я відмовився від каш і макаронів, тому їв тільки перші страви. Таким рішенням я нічого не виграв. Після однієї порції борщу почалися гострі болі у шлунку, нудило, й усе, що з'їв, вирвав. Щоб не вийти з ізолятора калікою, єдиним виходом було відмовитись від їжі, оголосити голодування. Запитав чергового, звідкіля приносять їжу. Відповів, що з міської їдальні. В мене мелькнула догадка, що у пустомитівському ізоляторі покараних годували недоїдками з їдальні й на такій економії розкрадали виділені на утримання арештованих кошти. Болі в кишечнику не припинялися до ночі. Заснув під ранок і спав до обіду. Розбудив голос чергового:

- Обідати будете?

- Не буду. Хочу написати скаргу. Принесіть мені забрану в мене ручку й папір.

- Якщо начальник дозволить, принесу.

 

Після тих слів закрив віконце годувальниці. Обурений таким ставленням, я почав кулаками й ногами грюкати в двері. На мій гуркіт ніхто не реагував.

 

Зранку в камеру зайшов начальник райміліції. Повторив йому свою вимогу. Той розпорядився, щоб принесли мені зошит і авторучку. Притулившись до віконечка з тьмяним світлом, написав заяву, вручив її під час обходу черговому міліціонеру. Збереглася копія.

 

                                                         "Голові Президії

                                                         Верховної Ради Української РСР

                                                         Головному прокурору

                                                         Української РСР

                                                         Гориня Богдана Миколайовича,

                                                         що проживає: Львів-54,

                                                         вул. Кульчицької, 15, кв. 94.

                                                         Місце праці:

                                                         Львівська картинна галерея,

                                                         старший науковий працівник

 

Існуюча в часи сталінізму практика, коли про місце знаходження затриманого, арештованого, засудженого не могли дізнатися рідні, близькі, піддана критиці в наш час перебудови, демократизації й гласності. Проте рецидиви сталінізму постійно дають про себе знати. Так, 15 березня 1989 р. народний суд Ленінського району м. Львова покарав мене на 15 діб адміністративного арешту за ст. 185-1 АК УРСР за участь у передвиборному мітингу. Всесоюзна й республіканська преса твердять, що передвиборні мітинги дозволені владою, на них не поширюється дія указу про мітинги і демонстрації, що за участь у таких мітингах ніхто не має права карати людей. Всупереч духові часу, партійно-адміністративна бюрократія Львова дала вказівку правоохоронним органам розігнати передвиборний мітинг 12 березня 1989 р., на якому була запланована зустріч із кандидатами в депутати до Верховної Ради СРСР, обговорення їхніх передвиборних платформ. Міліція жорстоко розправилася з безборонними людьми, затримала близько 200 учасників мітингу, які були оштрафовані або засуджені на 15 діб. Серед покараних опинився і я. Щоб замести сліди свавільного вчинку, правоохоронні органи наперекір політиці демократизації й гласності вирішили утримувати мене в суворій ізоляції. Вони завезли мене в районний центр – м. Пустомити і зачинили одного в камері, застосувавши особливо суворий режим. Я змушений спати на настелених на бетон дошках в тому одязі, в якому мене привезли, що суперечить сучасним радянським і міжнародним правовим нормам. Як і в сталінські часи, місце мого знаходження тримається в суворій таємниці від дружини, рідних, близьких та громадськості.

 

Із такою наругою над правами людини не можна змиритися. Вимагаю покарання керівників львівської партійно-бюрократичної адміністрації, які вдаються до сваволі, продовжують практику сталінізму, ігноруючи закони, жорстоко розправляються з невинними людьми, тримаючи в таємниці місця їхнього запроторення. На знак протесту проти рецидивів сталінщини в діяльності львівської партійної та правоохоронної бюрократії оголошую голодування.

 

Висловлюю солідарність з усіма громадянами Союзу РСР, які протестують проти антидемократичного указу про мітинги і демонстрації", вимагають його скасування. Водночас висловлюю солідарність з усіма громадянами СРСР, які бойкотують антидемократичні вибори до Верховної Ради СРСР і вимагають зміни існуючого антидемократичного закону про вибори.

Горинь Б. М.,

 

26 березня 1989 р. м. Пустомити Львівської обл., ізолятор попереднього ув'язнення, камера № 7".

 

Минув день, другий – повна гробова тиша. Вимога зустрітися з прокурором – проігнорована. Не було сумніву, що покарання та ізоляція – це сценарій, розроблений органами УКГБ Львівської області. Такі умови утримання свідчили, що в діях каральних органів мало що змінилося від сталінсько-брежнєвських часів.

 

Зі мною вийшла ситуація подібна до тої, про яку писав поет: "Був чоловік і нема". Виконавці цієї чекістської операції – Колодійчук і Талалай, до яких зверталася дружина, знали що я в Пустомитівському ізоляторі, бо відвозили мене туди, але їм наказано було мовчати.

 

Оксана Горинь згадує;

"У неділю 12 березня мав відбутися передвиборчий мітинг, але влада не дала на нього дозволу. Коли люди стали заповнювати площу біля Успенського собору, міліція почала силою їх розганяти, перешкоджаючи проведенню мітингу. Коли ми з Богданом підходили до пам'ятника І. Федорову, що поруч із Домініканським собором, побачили, що люди під тиском міліції відступають у напрямі до центру міста. Нас підхопив натовп, з яким ми опинилися на площі біля міської ради. Тут біля статуї Нептуна Богдан звернувся з промовою до людей, а коли підійшли загони міліції, люди перемістилися на площу біля пам'ятника І. Підкові, де біля квіткового магазину Богдан піднявся на залишки старого фундаменту і вдруге виступив перед народом, що чекав на його слово. Міліція миттєво оточила нас з усіх сторін і намагалася його забрати, але люди оборонили. Знайомий Богдана відвіз нас додому. У понеділок Богдан мав вихідний.

 

У вівторок все було спокійно, ми зранку пішли на роботу. У середу десь перед обідом я подзвонила в Картинну галерею і мені сказали, що прийшло два міліціонери і Богдана забрали. Не можу пригадати в кого я довідалася, де відбуватиметься суд, але на цьому так званому суді я все ж була. Суд відбувався у приміщені Ратуші з протилежної від головного входу сторони. Свідками на суді були тільки міліціонери, інших свідків не було. Правда, був І. Макар, йому не дали сказати й слова. Він протестував, його побили і кудись забрали. Суд присудив Богданові 15 діб, тут же його вивели з приміщення, посадили у воронок і повезли, не сказавши куди.

 

Я підійшла до міліціонера і запитала, як мені передати теплий одяг і харчі. Він відповів, щоб підійти завтра у відділ міської міліції, що на вулиці Коперника, і занести передачу. Зранку по дорозі на роботу я зайшла у відділ міліції, передала черговому передачу, яку він прийняв, а на моє запитання, де знаходиться Богдан Горинь, відповів, що не знає. Начальника на роботі ще не було, хоча це була вже 10-та година. Чекати на начальника не мала можливості, бо мусила йти на роботу.

 

Після роботи знову зайшла у міськвідділ міліції щоб дізнатися, де перебуває чоловік і чи віддали йому передачу. На моє запитання черговий відповів, що передачу віддали, а де Богдан Горинь – не знає. Коли я заглянула в кімнату, в якій залишила передачу, то побачила, що вона стоїть на тому самому місці. На цей момент якраз зайшов начальник міліції, я підійшла до нього і запитала, що це все має означати? Він при мені накинувся з криком на чергового. На запитання, де Богдан Горинь, відповідь була та сама: не знаю.

 

 

Упродовж семи днів ні в міліції, ні в КГБ мені не казали, де перебуває чоловік. Тільки на 8-й день, після пікетування членами УГС приміщення КГБ, сказали, що він у Пустомитах. Подумала – раз у Пустомитах, то, може, це і не погано. Але глибоко помилилася. На другий день разом із сестрою Галиною, яка відмінила поїздку до Варшави, поїхали до Пустомит. Знайшли відділ міліції, підійшли до чергового і на запитання – чи у вас знаходиться Богдан Горинь, почули відповідь: "Не знаю!" Пробували з ним говорити як з людиною, думали, що зрозуміє, але склалось враження, що це не людина, а робот. В кінці розмови, ніби оправдовуючись, сказав: "Хочете, щоб мене завтра з роботи вигнали? Чекайте на начальника". – "А коли буде начальник?" – "Не знаю".

 

Довго нам з Галиною довелося чекати "великого" начальника. Появився аж у другій половині дня. За той час від людей дізналися, що його прізвище Чорнобай. Після служби в Афганістані влаштувався начальником районної міліції і з набутим там досвідом розправлявся з людьми в Україні. У розмові з нами звинувачував демократів у тому, що різними словами обзивають міліцію, знущаються над міліціонерами і т. п. І тільки під кінець розмови нарешті сказав: "Богдан Горинь у нас, почуває себе, як на курорті". Який це курорт і як обслуга піклується про своїх "курортників", ми відчули, як тільки вступили на їхню територію. На запитання, коли звільнять чоловіка, начальник міліції відповів: "Приїжджати не потрібно, якщо в нього не буде грошей, ми йому дамо". Про Чорнобая склалося враження, що то людина з ментальністю вбивці.

 

Рівно через 15 діб, коли зранку я приїхала в Пустомити, то побачила чоловіка вже на подвір'ї міліції: його важко було впізнати. Як пізніше з'ясувалося з розповіді, коли його привезли в Пустомити, після обшуку помістили в камеру-одиночку, де нарами були кинуті на бетон дошки. Їжу давали таку, що через тиждень печінка так набухала, що важко було дихати. Чоловік оголосив голодування, а через те, що в камері не було крана з водою, по суті, вийшло небезпечне для здоров'я майже сухе голодування..."

 

Продовжуючи розповідь дружини, зазначу, що по дорозі до туалету я міг зрідка напитися води з крана, якщо дозволяли чергові міліціонери. Біля самого туалету була прив'язана на залізний ланцюг вівчарка. Коли вона зривалася з буди і майже досягала доріжки, то від її стрибка тіло інстинктивно сахалося в сторону, де не висихала грязюка, а тому туфлі занурювалися в болото. Деяких міліціонерів (серед них були справжні садисти) це дуже веселило. Раптом мене осінило. Куплену дружиною в день суду ковбасу, яку мені передали під час голодування, не наважився їсти, бо це могло б погано закінчитись. Від довгого лежання в міліції вона почала вже псуватись. Тож вирішив кинути її собаці. Після такого гостинця собака стала моїм єдиним другом – жодного разу не гавкнула, готова була лизати долоні.

- Чому на вас не гавкає собака? – запитав з цікавістю міліціонер, що супроводжував мене до туалету.

- Не гавкає тому, що є собаки, подібні до людей, і є люди, подібні до собак, – відповів йому.

 

Почувши таку відповідь, садист готовий був накинутися на мене замість вівчарки.

 

Важко було визначити, скільки пройшло днів, а чергові на запитання, який сьогодні день, робили дурнуватий вираз обличчя.

 

Пізніше я дізнався, що дружина із запитом, де перебуває чоловік, зверталась усно й письмово до різних інстанцій, але відповіді ніхто їй не дав. Тоді вона відправила телеграми прокуророві м. Львова і Генеральному прокурору СРСР, які з великим запізненням дали формальні відповіді.

 

                                                 "Прокуратура СССР

                                                 Прокуратура Ленинского

                                                 района г. Львова

                                                 6.04.1989 г. Львов,

                                                 ул. Кульчицкой, 15/94 гр.

                                                 Горынь О.

В прокуратуру Ленинского района г. Львова поступила Ваша жалоба-телеграмма о привлечении к административной ответственности гр. Горыня Б., адресованная прокурору Львовской области.

 

Сообщаю, что 17.03.89 г. материалы о привлечении гр. Горыня Б. к административной ответственности по ст. 185-1 Кодекса об административных правонарушениях Украинской ССР направлены в Верховный суд УССР, в связи с чем провести проверку не представляется возможным. Определением места отбывания административного ареста ведают органы внутренних дел.

 

Прокурор Ленинского района г. Львова

Советник юстиции                                                                                                                                          (підпис) Е. А. Гаврилко"

 

Телеграма, направлена дружиною на адресу Генерального прокурора СРСР із запитом про місце перебування чоловіка, відповідно до запроваджених правил, була переадресована у прокуратуру Ленінського району м. Львова Гаврилку, від якого через двадцять днів, коли я вже був випущений з ізолятора, надійшла відповідь такого змісту:

 

                                                        "Прокуратура СССР

                                                        Прокуратура Ленинского

                                                        района г. Львова

                                                        26.04.1989 г. № 126 ж

                                                        г. Львов-54,

                                                        ул. Кульчицкой, 15/94 гр.

                                                        Горынь О. И.

В прокуратуру Ленинского района г. Львова поступила Ваша жалоба-телеграмма, адресованная Генеральному прокурору СССР. Сообщаю, что по аналогичной жалобе Вам был дан ответ 6 апреля 1989 года за № 126 ж.

 

Прокурор Ленинского района г. Львова

Советник юстиции                                                                                                                                                (підпис)Е. А. Гаврилко".

(Архів Богдана Гориня).

 

  

У той час, коли в Пустомитівському ізоляторі я "ширяв мислію по древу", згадуючи усіх своїх друзів в "Україні і поза Україною сущих", Надійка Світлична, відчуваючи, можливо через телепатичний зв'язок, мою спрагу з кимсь поговорити у затхлій камері, написала "пару слів", які я прочитав уже після відбуття 15 діб.

 

"17.ІІІ.1989 р.

Богданку!

Ти знаєш, як воно буває, коли хоче душа в рай, а гріхи не пускають... Тож бажаних "пару слів" знов відкладаю на невизначене, але світле майбутнє, а тим часом бодай пошлю Тобі кілька знімок: одну ще з тих казкових часів, коли "третьої не бу...", другу – з травня минулого року, а третю, яка, сподіваюся, бу...(де) зовсім свіженька – березнева. Сердечно обнімаю вас усіх оптом і вроздріб.

Твоя Надія"

 

 

За 15 діб неволі в мене виросла борода, я дуже схуд, змінився на обличчі. У день закінчення мого ув'язнення на мене біля ізолятора чекала дружина. Разом приїхали до Львова. Побачивши мене худого, з бородою, сусіди охали й ахали.

 

Дружина у своєму щоденнику записала:

"Після звільнення чоловікові на другий день потрібно було йти на роботу в Картинну галерею, а через те, що був дуже обезводнений, то я подзвонила в поліклініку і викликала терапевта з надією, що вона як лікар, що давала клятву Гіппократа, зрозуміє стан людини після голодування і дасть йому звільнення бодай на один день, але то була даремна надія".

 

Отже, на відпочинок не було часу – треба було готуватися до праці. Поголився, помився і, як сказала дружина, став подібний на людину. В Картинній галереї прихильні до мене працівники допитувалися, чому так змінився, що сталося зі мною за тих два тижні, чи, бува, не захворів. Минув тиждень-два і з мого обличчя зникли сліди голодування, я знову ввійшов у нормальне русло праці.

 

Про те, що свавілля, вчинене правоохоронними органами над людьми 12 березня було узгоджене з усіма гілками львівської влади, свідчить відповідь начальника УВС м. Львова Г. Шабаєва на оскарження дій міліції членом УГС І. Жулинчуком. Шабаєв, щоб зняти з себе відповідальність, вирішив назвати усіх, з ким було узгоджено проведення акції з розгону мітингу. Ось текст цього документа:

 

                                                      "МВД УССР

                                                      Управление внутренних дел

                                                      Исполнительного комитета

                                                      Львовского городского

                                                      совета народных депутатов

                                                      20.04. 1989 г. 16/12-Ж-10

                                                      гр-ну Жулинчуку И. К.

                                                      г. Львов, ул. Марченко, 10/7

 

Ваше письмо о якобы имевших место 12 марта с. г. в г. Львове попрании органами внутренних дел законных прав и интересов граждан, унижении их человеческого достоинства нами рассмотрено.

 

Мероприятия органов внутренних дел по пресечению несанкционированного митинга осуществлялось в строгом соответствии со специально разработанным планом, согласованным с городским Комитетом Компартии Украины, исполкомом городского совета народных депутатов и прокурором г. Львова. По оценке Управления юстиции облисполкома, опубликованной в газете "Вільна Україна" 16.03. 89 г., они признаны правильными, восприняты жителями города с пониманием и одобрением.

 

Фактов доставления с места событий в лечебные учреждения граждан с какими-либо телесными повреждениями, следами побоев и истязаний не установлено.

 

Начальник УВД                                                                                                                                                       (підпис) Г. Шабаєв".

(Львівські новини. – 1989, – № 4-5)

 

Документ, підписаний начальником УВС м. Львова, дав підставу кожному потерпілому звинувачувати не лише дії міліції, а й усю львівську владу, причетну до схвалення наперед спланованого сценарію розгону мітингу зі застосуванням сили. Серед названих учасників тої змови не вистачало головної дійової особи – КГБ. Лише через двадцять років, коли було оприлюднено секретні документи колишнього КГБ, стало відомо, що події, які відбулися у Львові 12 березня 1989 р., обговорювалися на найвищих рінях обласної і республіканської влади. У Львові була задіяна соціологічна служба УКГБ, яка різними способами – підслуховуваннями телефонних розмов і розмов у помешканнях та під виглядом невимушеної бесіди зібрала відгуки львів'ян про мітинг 12 березня. Про це дізнаємось із документа під грифом "Секретно" від 20 березня 1989 р., що має назву "Справка о реагировании на несанкционированный митинг во Львове 12 марта 1989 г."

 

"Поступающая в УКГБ информация свидетельствует о двояком реагировании населения города Львова на мероприятия по предупреждению несанкционированного митинга 12 марта с. г. Большинство лиц русской, еврейской национальности родом из восточных областей Украины осуждают действия его участников.

 

Так, инженер НПО "Система" Вильчинский В. В. заявил: "Пора кончать с экстремистскими проявлениями так называемых инициативных групп и лидеров УХС".

 

(...) Члены общества еврейского языка Дорфман М. Я. и Фельдман Е. Ю. заявили: "Мы одобряем действия властей по прекращению несанкционированного митинга. Однако при задержании отдельных экстремистов окружающие люди не всегда понимали причины и возмущались действиями милиции. В средствах массовой информации необходимо разъяснить причины разгона митинга и поименно назвать подстрекателей". '

 

В то же время значительная часть украинцев местного происхождения выражает возмущение действиями властей.

 

Артисты театра Заньковецкой Бонковская А. Б. и Сторожук И. Я. заявили: "Милиция действовала не лучшим образом. Вообще собравшимся нужно было дать возможность высказаться и даже попробовать организовать ответные выступления, чтобы избежать эксцессов". Такого же мнения придерживаются студенты математического факультета Львовского университета Данилович, Яськевич, Иванкевич. Они называли мери по недопущению митинга слишком жесткими, сожалели об отсутствии в местной прессе разъяснительной информации.

 

Инженер Института прикладных проблем математики и механики Фишер Я. В., являющийся близкой связью И. Макара, заявил: "Советско-партийные лидеры не могут вести работу в массах, убеждать в правоте своих идей, они не готовы вступить в открытый диалог. Недостаток этот на митинге компенсировался грубой силой. Сейчас симпатии людей на стороне тех, кто берет на вооружение ленинскую тактику "влезать на броневик" и говорить с массами открыто в любых ситуациях".

 

Член т. н. "координационного совета Народного Движения" Стецкив Т. С. сказал: "Власти, запретив, а затем разогнав митинг, нарушили закон о выборах и должны за это ответить. Сторонники Народного Движения намерены в связи с этим обратиться в судебные инстанции, а также к средствам массовой информации".

 

Учительница средней школы № 11 Савчин М. М., обсуждая разгром митинга, заявила: "События 12 марта по своему значению я приравниваю к "кровавому воскресенью" в том смысле, что теряется доверие народа к своему руководству".

 

Рабочнй ПО "Полярон" Демидов А. А. возмущен тем, что власти не дали разрешения на проведение митинга. Он считает: "Вместо того, чтобы идти навстречу массам в деле демократизации в предвыборной кампании, руководители города применяют грубую силу и тем самым способствуют возникновению напряженности, настраивают народ против себя".

 

Рабочий ЛПО имени В. И. Ленина Мусий В. Т., обсуждая события 12 марта, заявил: "Власти решают вопросы демократии с помощью дубинок. Действия милиции были неправомерны, они хватали людей без разбора и увозили в райотделы".

 

(...) Представитель так называемого "комитета защиты УКЦ" Гель И. сказал, что разгон митинга, на который собралось много людей, – это произвол со стороны властей и люди не пойдут голосовать на выборы.

 

Член координационного совета УХС Яворский В. И., обсуждая результаты митинга, заявил: "Сегодня проведена выдающаяся предвыборная агитация. Народ крайне возмущен, и это прекрасно".

 

В прошлом судимый за антисоветскую деятельность Приходько Г. А. заявил: "Хорошо, что так много задержанных. Власти грандиозно провели предвыборную кампанию".

 

Униатский епископ Стернюк, обсуждая действия руководства города по несанкционированному митингу, выразил возмущение и сказал, что все мероприятия партии, направленные на дальнейшую демократизацию жизни советского общества, носят чисто формальный характер".

 

Участник несанкционированного митинга председатель Львовской областной организации УХС Горинь Б. Н. через свою связь в Москве Доценко А. передал для западных средств массовой информации данные в отношении митинга, в которых отметил: "Я поднимал вопрос о необходимости восстановления национальной символики, что было единодушно поддержано собравшимися. Противозаконные действия милиции, массовое избиение и безосновательное задержание большого количества людей стали наилучшей агитацией против антидемократических выборов, что, без сомнения, увеличит количество членов и симпатиков УХС" (ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833, – Арк. 52-56.)

 

Читаючи цю інформацію, дивуюсь нашій беззастережності, невиправданій безпечності. Адже всі наші розмови в помешканнях, не говорячи про телефонні розмови, старанно записувалися, підшивалися в папки і чекали слушної нагоди. На щастя, ми про це мало думали й робили те, що мусили робити, що було покликанням нашої душі й нашого серця, без чого не уявляли вже свого життя. Якщо коротко передати тодішній наш стан, то його можна виразити словами: ми жили Україною, для України й іншого життя собі не уявляли.

 

Після розголосу в закордонній пресі про події 12 березня у правовому відділі ЦК КПУ для виправдання дій каральних органів було складено таку фальшивку:

 

                                     "Секретно.

                                      Информация об обстановке

                                      в республике на 31 мая 1989 года

                                      Министерству внутренних дел

                                      СССР сообщаю:

 

О митинге в г. Львове 12 марта т. г.

(...) 12 марта у памятника И. Федорову собралась толпа в количестве нескольких тысяч человек. По громкоговорящим установкам разъяснялся незаконный характер сборища и ответственность за нарушения установленного порядка проведения митингов. К собравшимся обращались руководители партийных и советских органов города. Многие разошлись. Однако из толпы последовали призывы к насилию и погромам. В работников милиции полетели камни, металлические шарики, им в глаза бросали песок. По решению руководителей горисполкома в 14 часов силами органов внутренних дел эта толпа была расчленена и вытеснена из площади. После этого на протяжении 5 часов в различных частях центра города собиралось от 200 до 1000 человек, среди которых появились известные своей националистической деятельностью Горынь, Шабатура, Макар, Деркач, Черновол. Они призывали бойкотировать выборы, поддерживать Народное Движение Украины и собирать подписи в его защиту.

 

В ходе мероприятия было задержано 108 человек, совершивших хулиганские действия и другие нарушения общественного порядка, оказавшие злостное неповиновение законным требованиям работников милиции (...)

 

Зав. государственно-правовым отделом ЦК Компартии Украины

А. Чумак

31 мая 1989 г."

(ЦДАГОУ. – Фонд № 1, – Оп. 32, – Спр. 2555).

 

Інформація про застосування міліцією сили при розгоні мітингу 12 березня облетіла світову пресу. Цей факт не міг пройти мимо уваги аналітичних служб КГБ. Важко сказати під чиїм впливом в документах КГБ появилася нова термінологія: замість "націоналістичні організації" – "демократичні об'єднання". 30-м березня датоване інформаційне повідомлення УКГБ по Львівській області, адресоване Львівському обкому КПУ за № 5/2-388 сс з грифом "Совершенно секретно", з якого можна зробити висновок, що КГБ почало вбачати в УГС та інших неформальних об'єднаннях серйозну силу, здатну протидіяти політиці КПРС-КПУ. Варто звернути увагу на поради, які дає КГБ партійному керівництву з метою створення навколо опозиційних сил "нестерпної обстановки". Передруковую зміст цього унікального документа, що зберігався під двома "с".

 

"Поступающая в Управление КГБ информация свидетельствует о том, что лидеры и сторонники Украинского хельсинкского союза, члены Товариства рідної мови, Товариства Лева и других неформальных группирований с удовлетворением восприняли результаты выборов, относя на свой счет "победу над партийно-бюрократическим аппаратом". Результаты выборов с комментариями и отдельными искажениями переданы в ряд зарубежных информационных агентств.

 

УХС также через своих единомышленников в других городах собирает информацию о результатах выборов по областям республики. После чего ими планируется выпуск бюллетеня Львовского филиала УХС по результатам выборов, куда войдет информация о бойкотировании выборов, факты неизбрания депутатами советско-партийных работников, призывы к поддержке предлагаемых УХС кандидатов в депутаты.

 

Оценивая сложившуюся ситуацию, лидеры УХС пришли к выводу о необходимости консолидации всех неформальных объединений для выдвижения и поддержки в качестве кандидатов на повторные выборы лиц, чьи платформы отвечают интересам указанных объединений. В частности, предлагается выдвинуть кандидатами Братуня Р. А., Иваничука Р. И., художника Мисько З. П., редактора "Ленінської молоді" Батига М. И.

 

УХС также намерен через Товариство рідної мови выдвинуть кандидатов от своего "союза", заблаговременно предвидя, что эти лица не будут избраны в депутаты, однако их регистрация позволит им добиться права беспрепятственного выступления перед широкой аудиторией с целью популяризации программы и деятельности УХС. В качестве таких кандидатов предполагается выдвинуть известных членов и сторонников УХС по г. Червонограду – Хмару С., по г. Стрию – Романюка В. И., по г. Бориславу – Британа Богдана Иосифовича, 1952 года рождения, ранее работавшего юрисконсультом Стебниковского завода "Краска".

 

Получены также данные, свидетельствующие о том, что УХС удалось заполучить отдельные ориентировки – рекомендации ОК КПУ партийным органам на местах о деятельности указанного "союза", что позволяет им вовремя корректировать свои действия. Подобные факты отмечались в гг. Червонограде и Бориславе.

 

Намерениям и действиям УХС, по нашему мнению, целесообразно противопоставить проведение целенаправленного комплекса мер по компрометации лидеров "союза", их целей и программы: показать общественности их содержание, особенно связанное в прошлом с националистическим подпольем и негативное отношение людей к подобной консолидации, провести серию тематических вечеров и собраний по разоблачению действий УХС; по местам работы и жительства лидеров и сторонников УХС организовать общественное воздействие с целью создания вокруг них нетерпимой обстановки; для отрыва Товариства рідної мови, Товариства Лева и других неформальных объединений от влияния УХС пополнить эти структуры здоровыми силами, которые способствовали бы выдвижению и поддержке достойных кандидатов на выборах".

 

Начальник Управления КГБ                                                                                                                                  (підпис) С. И. Малик

(ГДА СБУ. Ф. 71, – Оп. 16,– Спр. 833. – Арк 57-58).

 

Квітневе засідання ВКР

Після проведених 15 діб в кам'яному мішку і тижневого голодування конче треба було б відпочити, але прийшло повідомлення з Києва, що на 2 квітня призначено засідання Всеукраїнської координаційної ради. Вибору не було – на поїзд і до Києва. У хаті Дмитра Федоріва зібралося чимало людей. Крім членів ВКР, прийшли представники Української народно-демократичної ліги. Поки ми роздягались і шукали місця де б присісти, в хату зайшли два міліціонери. Їхній прихід викликав загальне здивування. Пан Дмитро розгублено запитав, у чому справа. Міліціонер відповів, що прийшов перевірити паспортний режим. Отут і почався загальний гармидер: всі були обурені таким нахабством. Було зрозуміло, що міліціонер виконує вказівку КГБ. Перебиваючи один одного, члени ВКР вимагали, щоб міліціонер пред'явив своє посвідчення. Ми почули відповідь, що непрошений гість – начальник райвідділу міліції. Майже хором випросили його за двері.

 

"ОБІЖНИК" №5

2 квітня 1989 року відбулося чергове засідання Всеукраїнської координаційної ради УГС. На раді були представлені філії УГС Буковини, Вінниччини, Волині, Дніпропетровщини, Донеччини, Житомирщини, Івано-Франківщини, Київщини, Львівщини, Одещини, Полтавщини, Сумщини, Тернопільщини, Черкащини, Чернігівщини, Херсонщини. Головував Левко Лук'яненко. Розглянуто кілька питань.

 

1. Було розглянуто питання про умови колективного членства в УГС. Із заявою про вступ Української народно-демократичної ліги (УНДЛ) до УГС виступив представник ліги Л. Мілявський. Рада ухвалила прийняття УНДЛ колективним членом Спілки, визнавши за напрямні документи діяльності ліги Декларацію принципів і Статутні принципи УГС та програму УНДЛ. Згідно із виробленими умовами вступу колективного члена, Спілка визнає за УНДЛ автономність і в разі виходу окремих акцій ліги поза межі Декларації принципів УГС не бере на себе за них відповідальність. Ухвалено, що УНДЛ вважатиме для себе чинними рекомендації Виконавчого комітету та рішення ВКР і покладатиме на своїх членів обов'язок брати їх до свого керівництва. УНДЛ не перечитиме своїм членам вступати до УГС на індивідуальній основі. Домовлено, що УГС надаватиме різноманітну допомогу УНДЛ для ефективної діяльності задля українського народу.

 

2. Розглянуто питання підготовки Всеукраїнської конференції УГС. У резолюції рекомендовано:

а) провести упродовж квітня установчі збори у тих обласних філіях, у яких вони ще не проведені;

б) протягом двох тижнів (до 15 квітня) зібрати і надіслати до пресової служби УГС, інформаційного центру та ВК (зокрема, можна по телефонах: Київ – 224-01-89, Корчинський Дмитро, 476-13-87, Горбаль Микола – вівторок, 20-23 год.; Львів – 62-35-16, п'ятниця – 14-21 год.) повідомлення про факти адміністративних покарань, профілактичних затримань за пропагандистську та правозахисну діяльність протягом 1988-1989 рр. для створення "білої книги адміністративного терору на Україні", яка буде направлена урядам 35 країн, що підписали Гельсінкську угоду. Необхідно зібрати також факти переслідувань за місцем роботи й навчання, підслуховувань, перлюстрацій кореспонденції та ін.;

в) Виконавчому комітетові, пресовій службі та інформаційному центру протягом квітня підготувати "Білу книгу..." та надіслати адресатам;

г) протягом квітня надіслати свої зауваження (якщо такі будуть) до Декларації принципів та Статутних принципів УГС для остаточного опрацювання програмних документів Спілки;

д) ВК підготувати і випустити бюлетень із узагальненням основних зауважень до програмних документів.

 

3. Прийнято звернення до Президії Верховної Ради УРСР (копії – в газети "Известия", "Советская Армения" та "Радянська Україна") з приводу арешту керівників Комітету "Карабах":

 

"Всеукраїнська координаційна рада УГС констатує, що сучасний стан інформування громадян засобами масової інформації про становище у Вірменії, зокрема в Карабаху, далекий від об'єктивності. Більшість офіційних повідомлень про поточні події у Вірменії і, зокрема, про причини арештів активістів Комітету "Карабах" мають однобічний характер – інформація, що надходить від громадян, причетних до подій, та із деяких виступів у газетах, має інший зміст. Факт однобічного висвітлення подій офіційними джерелами інформації свідчить про упереджене ставлення центральної союзної влади до прагнення населення Нагірного Карабаху приєднатися до Вірменської РСР. ВКР уважає:

перше – арешт Комітету "Карабах" є відновленням в СРСР політичних репресій, що недопустиме в умовах перебудови та будівництва правової держави. Ми вимагаємо негайного звільнення активістів Комітету "Карабах";

друге – вимагаємо надати можливість членам Комітету "Карабах" відповісти на звинувачення прокуратури через офіційні засоби масової інформації;

третє – вважаємо, що політичні проблеми в будь-якій місцевості СРСР слід розв'язувати методом співпраці, переговорів, референдумів, а не за допомогою танків і репресивних органів, тобто не насильницьким, а справедливим способом, відповідно до вимог Статуту та Загальної декларації прав людини. Хай воля народу буде за вищий закон!"

 

4. ВКР підсумувала участь УГС у передвиборчій кампанії, заслухала виступи про наслідки виборів і виробила подальшу виборчу тактику та прийняла резолюцію, в якій постановила:

 

Вибори підтвердили правильність позиції УГС щодо недемократичної виборчої системи в СРСР та ефективність гнучкого бойкоту. УГС має намір і надалі дотримуватись принципової оцінки виборчої системи та буде всіляко домагатись скасування діючого закону про вибори. Враховуючи ситуацію, що склалася після першого туру виборів, УГС надалі закликає всіх своїх членів взяти активну участь у перевиборах та повторних виборах, висуваючи чи підтримуючи кандидатів, передвиборні програми яких відповідали б інтересам народу, в тому числі членів УГС. Враховуючи численні сигнали (зокрема з виборчого округу, де балотувався відомий брежнєвіст, перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький) про порушення виборчого закону і прямі фальсифікації, членам філій УГС пропонується по можливості перевірити на місцях такі факти для подальшого їх оприлюднення. В округах, де відбуваються повторні вибори, рекомендується попереджати виборчі комісії про кримінальну відповідальність за фальсифікацію результатів виборів. Ухвалено до кожного виборчого округу прикріпити членів УГС для проведення передвиборної кампанії та стеження за ходом виборів.

 

5. ВКР, заслухавши повідомлення науковця про ситуацію в Україні в результаті Чорнобильської катастрофи, прийняла резолюцію:

- домагатися негайно оприлюднити всі дані, що стосуються як безпосередніх, так і віддалених наслідків аварії на ЧАЕС;

- домагатися створення компетентної міжнародної наукової комісії для вироблення об'єктивної оцінки щодо впливу аварії на екологію та здоров'я людей;

- домагатися розробити законопроект, який унеможливив би побудову АЕС без згоди республіканського уряду;

- домогтися асигнування наукових програм, спрямованих на розроблення альтернативних джерел енергії, а існуючий розвиток ядерної енергетики заморозити з перспективою подальшого його згортання;

- домогтися проведення всеукраїнського референдуму щодо питання функціонування АЕС в Україні.

 

ВКР постановила доповідь вченого випустити окремим виданням пресової служби.

 

6. ВКР заслухала інформацію про хід ланцюгової голодівки на захист українського політв'язня Богдана Климчака, оголошеної 9 березня 1989 року Київською філією УГС. Вирішено провести 8 квітня у Києві спільну одноденну голодівку і продовжити ланцюгову голодівку у Львові з 9 квітня. Прийнято текст повторної телеграми Голові Президії ВР СРСР М. Горбачову (цього разу до Лондона) з вимогою звільнити українського патріота, засудженого до 15 років концтабору і 5 років заслання за перехід в Іран з власними літературними творами "антирадянської спрямованості". Прийнято також коротке звернення до Іранського парламенту з проханням сприяти кампанії УГС за визволення Б. Климчака, виданого колишніми іранськими властями 10 років тому радянським органам. Климчаку інкриміновано дві статті, а саме: антирадянська агітація і пропаганда та зрада Батьківщини.

 

7. ВКР схвалила текст позову члена ВК УГС М. Горбаля на зав. відділу міжнародного життя газети "Правда Украины" Дєрімова за статтею 125 КК УРСР ("наклеп") у зв'язку з публікацією 24 березня 1989 р. статті "УГС и УХС – это одно и то же".

 

8. ВКР звертається до місцевих філій із закликом збирати кошти для матеріальної допомоги багатолітньому в'язневі сталінсько-хрущовсько-брежнєвсько-андроповських концтаборів, осліплому в тюремних застінках Юрію Шухевичу, що нарешті повертається в Україну.

 

9. ВКР обрала делегатами на Талліннську нараду представників національно-демократичних рухів: Л. Лук'яненка, Є. Пронюка, В. Овсієнка.

 

Виконавчий комітет УГС"

 

2 квітня по Українському телебаченню демонструвалася зустріч секретаря ЦК КПУ Л. Кравчука з головою бюро координаційної ради НРУ професором Мирославом Поповичем. Л. Кравчук у грубій і образливій формі говорив про УГС, назвав її антирадянською, антисоціалістичною організацією, нападав на Декларацію принципів УГС, в якій мовиться про конфедерацію, цитував уривки з газети УГС "Голос відродження" про підтримку УГС Народного Руху України.

 

Перші тріщини

Після опублікування 16 лютого 1989 р. в газеті "Літературна Україна" проекту програми Народного Руху України за перебудову вже ніхто не наполягав на назві "Народний фронт сприяння перебудові" або "Демократичний фронт сприяння перебудові". У новій назві, за твердженням засновників Руху, не було закладено того антагонізму, який був у назві "Фронт". Погодилася з цією назвою і компартійна номенклатура, яка розробляла сценарій перетворити НРУ у слухняну КПРС структуру.

 

У Львові компартійні органи разом з КГБ докладали чимало сил, щоб не допустити у первинні осередки НРУ активістів УГС. У роботі новоствореної Тимчасової координаційної ради НРУ (ТКР НРУ) нерідко пробивався голос замаскованих агентів КГБ. Під їхнім впливом частина членів ТКР була схильна дистанціюватися від УГС як від надто радикальної структури й натомість налагодити тісні зв'язки з партійними і радянськими органами. Саме з такими міркуваннями кілька членів ТКР (за чиєюсь порадою) мали намір зустрітися з 1-м секретарем Львівського обкому КПУ Я. Погребняком і викласти йому свої погляди та програму діяльності. Ці питання обговорювалися 12 квітня на засіданні ТКР, про яке мене не сповістили, хоча в усіх попередніх засіданнях я брав участь. Про порушені під час засідання питання коротко розповів мені Петро Кагуй, який часто бував у мене на помешканні. Докладніше про це засідання стало відомо щойно тепер на основі інформаційного повідомлення, направленого УКГБ Львівському обкому КПУ.

 

                                                "14 апреля 1989 г. № 5|3 – 464 с

                                                 г. Львов. Секретно. Экз. 1.

                                                 Львовский обком

                                                 Компартии Украины

                                                 тов. Погребняку Я. П.

                                                   г. Львов

 

По имеющимся данным, 12 апреля с. г. состоялось очередное собрание т. н. "Временного координационного совета Народного Движения Украины" (...)

 

В ходе собрания была сформирована группа в составе членов "координационного совета" Косянчука Анатолия Павловича, 1948 г. р., Кагуя Петра Брониславовича, 1954 г. р., работника кооператива "Знадоба", Дубецкого Михаила Павловича, 1938 г. р., руководителя хора ПО "Электрон" для участия во встрече с первым секретарем ОК КПУ, о которой якобы достигнута договоренность. В ходе встречи они намерены добиваться соглашения о регистрации групп сторонников НРУ в качестве самодеятельного объединения не настаивая на сохранении за ними названия Народного движения. В положительном случае участники этого объединения готовы оказать содействие в выполнении разработанных партийно-советскими органами 15 социально-политических программ и сотрудничать с органами власти в решении других общественно-политических вопросов. По мнению некоторых членов "координационного совета", достижение компромиссного решения способствовало бы оздоровлению обстановки среди сторонников НРУ и привело бы к снижению авторитета и влияния на них со стороны УХС. Неудачный исход встречи будет способствовать дальнейшему сближению с УХС.

 

В качестве предварительного условия участниками встречи будет выдвинуто требование о привлечении к ответственности лиц, причастных к "разгону" митинга 12 марта с. г., и снятии наказаний с его участников. В случае категорического отказа "переговоры" будет прервано. Они намерены также предупредить обком КПУ, что устранение "демократических" кандидатов с использованием окружных предвыборных собраний может привести к бойкоту выборов и осложнению политической обстановки в городе.

 

Работу по контролю за обстановкой в этой сфере продолжаем.

 

Начальник Управлення КГБ                                                                                                                           (підпис)     С. И. Малик".

(ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833, – Арк. 79-80).

 

 

Я не дуже переймався тим, що мене (наперед знаючи мою позицію) не сповістили про засідання ТКР НРУ. Тим більше, що роботи було понад край. Налагодження контактів між ЛОО УГС і лідерами "Саюдіса", Народних фронтів Латвії та Естонії відкривали перспективу тісної співпраці. Була домовленість про обмін літературою, зокрема самвидавом. Моя поштова скринька мало не щоденно була переповнена газетами балтійських республік. В усіх трьох республіках друкування незалежної літератури було поставлене на високий рівень. У них були ксерокси й поліграфічні машини. Конче треба було скористатись їхнім досвідом і їхніми можливостями. Через довірену особу я передав до Литви надруковані на машинці матеріали, які видавала Львівська обласна організація УГС. Крім того, було чимало документів, які треба було розмножити на ксероксі – таких машин у нас у той час ще не було, а якщо вони були на деяких підприємствах та в установах, то не були нам доступні. 

 

 

У середині квітня 1989 року Анатолій Сивоконюк, якому я дав певні доручення, передав листа:

 

"Богдане, добрий вечір!

Це все, що зі мною було, я висилаю. Коли приїду в Клайпеду, візьму всі газети, які є, попрошу в редактора литовської газети. Я йому дзвонив, що вони неправильно написали ім'я та прізвище, то вже трохи знайомі. Богдане, я хотів би Вас попросити, щоб вислали мені "Український вісник" і якщо, можливо, де випадково зустрінете, вишивки, бо тут немає, вірніше, ніхто не займається цим, а я деколи вечорами грішу вишивкою. Вже Шевченка, Одарку і Карася вишив, то брав візерунки з "Радянської жінки". Я Вам буду дуже вдячний за все. Моя адреса:

Лит. РСР, Клайпеда, проспект Тайкос, 42-43

Сивоконюк Анатолій Васильович

До побачення

З повагою                                                                                                                                                                  САВ

15.ІV. 1989 р.

Мій телефон в гуртожитку   9-58-00"

 

  

Впритул із небезпекою

Не було сумніву, що КГБ стежить за кожним моїм кроком, фіксує і аналізує кожне сказане мною критичне стосовно влади слово. Партійно-кагебістську владу дратувала відвертість моїх суджень, безкомпромісність і безстрашність оцінок політичної ситуації в країні, нещадна критика діяльності КПРС про це я дізнався з розсекречених Службою безпеки архівів колишнього КГБ. Голова держбезпеки республіки М. Голушко ретельно інформував про події у Львові першого секретаря ЦК КПУ Щербицького, не забуваючи паралельно відсилати доповідні записки у відповідні інстанції до Москви. У білокам'яній готували Пленум ЦК КПРС з національного питання. У когось із чекістів, можливо, після ознайомлення зі змістом моїх виступів на мітингах, доповідними записками голови КГБ УРСР М. Голушко, публікаціями в українській діаспорній пресі та репортажами у газетах "Вашингтон пост" і "Нью-Йорк таймc", зародилася ідея особисто вислухати думки одного з лідерів УГС. 15 квітня мені подзвонили з Московського інституту міжнародних відносин. Невідомий чоловік у чемній формі сказав, що йому доручено запросити мене на 19 квітня прибути до Москви й виступити на запланованій Інститутом міжнародних відносин конференції з доповіддю на тему "Перебудова, демократизація, неформальні організації та міжнаціональні стосунки в Україні".

 

Часу для роздумів не мав: треба було дати згоду або відмовитись. На всяк випадок запитав, за чий кошт має відбутися поїздка на запланований захід. Відповідь мене цілком влаштовувала: у випадку моєї згоди інститут оплачує дорогу та готель.

 

Одразу після закінчення розмови з невідомим мені представником інституту я серйозно задумався над загадковим запрошенням. Чому запрошують саме мене і що хочуть від мене почути? Наївно було б думати, що таке запрошення не було попередньо узгоджене з КГБ. Скоріше всього, саме КГБ ініціював мій виклик, а не інститут, підконтрольний цій організації. А якщо так, то я добровільно погодився стати впритул із пащею потвори. Не дуже приємні асоціації. Роїлися різні думки: повернуся чи не повернуся з Москви? Може, це пастка? З іншого боку, міркував я собі, "нещасливий випадок", "отруєння", "серцевий напад" гебісти могли б влаштувати мені й у Львові, для чого викликати до Москви? Отже, головна їхня мета інша – ідеологічна і політична. Їм важливо мати підтвердження, що у західних областях України націоналісти, екстремісти не дають життя представникам інших національностей, створюють міжнаціональне напруження, ворожнечу. Такий висновок дав би можливість застосувати відповідні санкції, ініціювати інтернаціональні фронти тощо.

 

Така логіка допомогла розвіяти підозри й побоювання, що у Москві зі мною може трапитися щось недобре. Залишилося придбати квиток – і в дорогу. Їхати поїздом доведеться цілий день і цілу ніч, буде час все обдумати. Представник інституту сказав, що мене у часі не обмежуватимуть, але бажано, щоб доповідь тривала не більше години. Якщо я розгадав їхню мету, то мушу відповідним чином побудувати свій виступ.

 

Хотілося передбачити, хто будуть мої слухачі. Студенти, викладачі, гебісти, партійні чиновники? Якщо врахувати досвід, буде змішана команда, заради неї можна дозволити собі повну відвертість.

 

Потяг прибув зранку. На вокзалі знайшов буфет, в якому випив чашку кофе з бутербродом, приготованим дружиною. Не знаючи, як добиратися до Інституту міжнародних відносин, взяв таксі. В інституті зустріли привітно, оплатили дорогу й сказали, що місце в готелі заброньоване. О 10-й у вщерть заповненому людьми просторому залі я виділив кілька груп слухачів. Переважна більшість – молоді люди, мабуть, студенти інституту. У перших рядах люди середнього й старшого віку. Це могли бути викладачі, можливо, партійні працівники й гебісти. Коли я дивився на них гострим поглядом, вони опускали очі. Хтось із керівників конференції зробив коротке вступне слово, оголосив тематику виступів і запросив до слова першого доповідача, який дав загальну характеристику політичних процесів, що відбуваються в Україні. Правду кажучи, я майже не чув, про що була мова, бо наступний виступ був мій, треба було обдумати, як почати і як закінчити свою доповідь. Навчений гірким досвідом, що можуть бути по-різному трактовані висловлені мною думки, вирішив записати свій виступ на магнітофон. Ось називають моє прізвище і запрошують до трибуни. Вмикаю диктофон і починаю говорити. На основі цього запису, що зберігається в моєму архіві, зроблено стенограму, яку наводжу як документ часу.

 

"Москва, Інститут міжнародних відносин.

 

Доповідь Богдана Гориня 19.04.1989 року

Горинь Б. Сначала хочу поблагодарить руководство Института международных отношений за приглашение, возможность высказать свои соображения на тему о перестройке, неформальных организациях и вопросах межнациональных отношений в Украине.

 

В Украине сохранились две разные традиции межнациональных отношений. С одной стороны, это традиция царской Российской империи – традиция, когда уничтожалась украинская рознь (и не только украинская), "дабы никакой розни не было" (слова Екатерины II и ее последователей). Кстати, в какой-то степени эта традиция Российской империи была позаимствована в период сталинско-брежневской командной системы. С другой стороны, это опыт Австро-Венгерской империи, унаследованный после ее распада в 1918 году Польским государством. Если сравнить эти две традиции, то между ними больше отличительных черт, чем общих. В какой-то степени это антиподы: относительно демократическая Австро-Венгерская империя и антидемократический режим Российской империи. Если бы задать вопрос живущим в Западной Украине армянам, евреям и другим представителям национальных меньшинств, когда были более выгодные условия для развития их национальной культуры, языка, традиций – в условиях Австро-Венгерской империи и Польского государства или после 1939 года, когда Западная Украина вошла в состав УССР, то на этот вопрос они ответят, что, конечно, до 1939 года – и в этом ответе нет преувеличения.

 

Наведу статистические данные, отдельные факты. Скоро Украина будет праздновать так называемое воссоединение Западной Украины с Украинской ССР. Я говорю "так называемое", поскольку в 1939 году нам была привнесена свобода с портретами Сталина на танках. Это значило, что мы должны были обнять эти танки и поблагодарить за "свободу". Так это событие преподносит официальная пресса, которая пишет, что в 1939 году Советская Армия принесла на западные земли Украины свободу, а жители этих областей ее недооценили, начали бороться против сталинизма, создали мощную армию народного сопротивления.

 

Вооруженное народное сопротивление оккупационному сталинскому режиму активно действовало вплоть до 1953 года. Начиналась борьба против фашизма, а продолжалась – против сталинизма. Это в какой-то степени модель Афганистана – с той только разницей, что не было никакой внешней помощи.

 

Говоря о культурной жизни Львова до воссоединения, хочу сделать акцент, что в 1938 году во Львове в общем количестве выходило более 200 названий газет и журналов. Из этого числа на украинском языке – 95, более 100 – на польском, остальные – на еврейском, немецком и других языках. Вот такая пестрая картина культурной жизни Львова 30-х годов! Что же осталось? Это уже статистика для современного публициста. Сегодня во Львове имеем 3 газеты на украинском языке, 2 – на русском и один журнал. И если нам говорят, что это вполне достаточно, мы думаем о том, что привыкли к другому размаху – более 200 газет и журналов, а не 5 газет и один журнал! В третьем номере одного из наших самиздатовских журналов "Кафедра" помещен перечень этих газет и журналов, которые отображали картину общественно-политической и культурной жизни 30-х годов.

 

Все, о чем я говорю, наложило отпечаток на нынешний день. Если ставить вопрос, какое сегодняшнее состояние межнациональных отношений в Украине, то необходимо помнить, что в решение этой проблемы в западных областях Украины была традиция национально-культурной автономии. Эта традиция своими корнями уходит в глубины веков. Еще в XIV веке прибывшие во Львов армяне построили свой собор (он сохранился), печатали книги. Не так давно львовские армяне создали армянское общество. Когда я ехал к вам, купил газету "Львовская правда", в которой напечатана статья председателя правления армянского культурного общества Абрамяна "Неиссякаемый источник". Читаю: "Здесь на благодатной земле Галиции армяне нашли пристанище, получили равные права с местными жителями. Эта земля не стала нам мачехой, стала родной матерью, ненькой, как говорят украинцы".

 

Таким образом, древние традиции межнациональных отношений продолжаются. В 30-е годы во Львове была довольно влиятельная еврейская община. Евреи имели свои синагоги, газеты, журналы, школы, музей, театры и т. п. Сегодня они не имеют ничего. Как понимать такое решение межнационального вопроса в современных условиях? Благодаря помощи Украинского фонда культуры, поддержке интеллигенции – писателей, художников во Львове создано Общество им. Шолом-Алейхема. Недавно открылось Польское общество. Таким образом, традиции национально-культурной автономии, которые были заложены в древние времена, сейчас возобновляются. Я говорю об этом неспроста: это нормальный демократический подход в решении межнациональных вопросов. Этот процесс, мне кажется, будет иметь дальнейшее развитие. Общества национальных меньшинств открываются в Киеве и других городах Украины.

 

Говоря об Австро-Венгерской империи, я сказал, что она не препятствовала развитию национальных культур, национальных языков и национальных традиций – в отличие от сталинских и брежневских времен, когда в числе первостепенных задач стояла полная ассимиляция народов. В последнее время ситуация несколько изменилась. Но если проанализировать все вопросы, поднятые перестройкой, то единственный вопрос, который почти не затронут перестройкой – это национальный вопрос. Поэтому не надо удивляться той картине, которая открывается нам в украинских журналах. В поезде я купил журнал "Под знаменем ленинизма" – орган ЦК КПУ. Он выходит на русском и украинском языках. В статье под названием "Советский народ – качественно новая социальная и интернациональная общность людей" читаем вот такие интересные моменты. Автор пишет, что в период после переписи населения 1926 года в СССР было официально зарегистрировано 190 народов, а в переписи 1939 года – после голода, репрессий, после всей этой идеологической обкатки, число зарегистрированных народов сократилось до 62. Кто же это имел право 190 зарегистрированных народов 1926 года сократить в 1939 году до 62? Вот что пережили народы СССР! Ни одна страна за многолетнюю историю, ни одна империя за многолетнюю историю не знала такого уничтожения народов! Из 190 сократить до 62!

 

Посмотрим дальше. По данным переписи населения 1959 года, количество официально зарегистрированных народов неожиданно увеличилось до цифры 109. Я спрашиваю: что же это такое творится с нашей статистикой? Я же вам читаю не какой-то там обыкновенный журнал, я читаю "Под знаменем ленинизма"! Все это творится под знаменем ленинизма! Люди добрые! Представьте себе, что еще под этим знаменем можно творить? Творил под этим знаменем Ленин, творили его верные последователи Сталин, Берия, Суслов. Особенно Суслов.

 

Приведу сравнение, как я представляю себе "творчество" Суслова. На Украине есть такое понятие "макитра". Это такой черепичный горшок, в котором с помощью макогона растирают мак – растирают до тех пор, пока не получится сплошная масса. Представим себе Суслова перед таким большим казаном, такой большущей макитрой, в которой свалены 190 народов, и Суслов идеологическим макогоном перетирает все эти народи, приговаривая: "Вот так создаю единый советский народ".

 

"Единый советский народ" – одна из антинаучных теорий. Вполне понятно, что выпекая такие теории, одновременно выпекали имперские традиции. Долгие десятилетия создавали единый советский народ, но так и не создали, и, наверное, никогда не создадут, потому что уничтожить все народы невозможно. Хотя многие народы близки к уничтожению.

 

Согласитесь, что четко проводимой политикой можно многое достичь. Например, миграционную политику, с одной стороны, можно трактовать как объективный процесс, а с другой – можно направлять ее таким образом, чтоб получить такую страну, как современный Казахстан, в котором из 15 млн. населения всего 5 млн. казахов и 10 млн. не казахов. Вот вам современная советская политика перемешивания и ассимиляции народов.

 

Питання із залу. Вы уверены, что называете правильные цифры?

 

Уверен, но на вопросы буду отвечать немного позже, а пока продолжу.

 

В подтверждение сказанного хотел бы еще назвать современную столицу Латвии Ригу, в которой соотношение населения не в пользу латышского.

 

В современной столице Украины Киеве и бывшей – Харькове не слышно украинского языка или слышно очень редко. Вот вам достижение всего того, что творилось под знаменем ленинизма и что творится по нынешний день. Я имею в виду, что журнал "Под знаменем ленинизма", который я держу в руках, продолжает отстаивать имперские традиции, потому что централизация власти, навязанная Сталиным и его камарильей после переворота 1929 года, это, по существу, качественно новая структура: с этого времени СССР вступил в новую фазу. Вот почему мы не можем утверждать, что после 1929 года в СССР была советская власть. Я считаю, что ее не было и нет по сегодняшний день. Если кто-нибудь говорил и продолжает говорить об антисоветской агитации и пропаганде, то, собственно говоря, такой пропаганды нельзя вести по той простой причине, что нет советской власти, чтобы против нее можно было вести антисоветскую пропаганду.

 

Ведь советская власть – это власть советов, а все мы хорошо понимаем, что советы никакой власти не имеют, власть имеет партийно-бюрократический аппарат и только. При чем здесь советская власть? Ее нет. Значит, надо поднимать этот вопрос. И когда сегодня мы, неформалы, ставим вопрос "Вся власть советам!", так имеем в виду, что наконец-то, возможно, восстановим советскую власть, о которой мечтали наши предки.

 

Дело в том, что те постулаты, те антинародные идеи, которые были так хорошо выращены в 30-40-е годы, остались по сегодняшний день. Одна из таких старых идей, которая упорно муссируется, это слияние наций и народностей. Именно такая идея заложена в программе партии: слияние наций как будущее страны. Что должны предпринять нации, чтобы не умереть? Ведь их смерть преподносится как какое-то большое благо! До тех пор, пока не будут внесены коррективы в эту теорию, ничего не изменится в практике межнациональных отношений.

 

На нынешний день официальная пропаганда делает не те акценты, которые надо делать. Ведь в 1922 году создавали Союз народов-государств, Союз Советских Социалистических Республик, где по Конституции каждая республика – отдельное государство. Значит, вначале СССР был задуман как союз государств, союз республик. А к чему мы пришли? Деликатно перетирая нации, пришли к терминологии "единое многонациональное советское государство". Уже не говорим, что это союз государств, а делаем совсем другой акцент – единое многонациональное государство. А что в таком случае представляет собой УССР? По Конституции это суверенное государство. Что такое Литовская Республика, Эстонская, Грузинская, Армянская Республики? В соответствии с конституциями, каждая из них – государство. Оказывается, что это все временно, потому что процесс ассимиляции народов, как утверждают советские ученые, будет продолжаться, по их мнению – это прогрессивный процесс. Они считают, что в конечном результате через сближение народы придут к полному слиянию.

 

Должен сказать, что более откровенно выраженной реакционной теории с применением на практике трудно встретить в мировой истории. Мы должны называть все своими именами. Хочу поставить риторический вопрос: неужели ожидание смерти – это благо? Неужели благом для грузин, армян, эстонцев, украинцев, казахов станет смерть их наций, которые, перестав существовать, сольются в единую, перетертую в общем котле массу, станут единым советским народом? Нет, народы никогда не примут такой теории и такой перспективы, несмотря на то, что в каждой республике существуют вот такие лжепророки и лженаучные исследователи, несмотря на все это, идет обратный процесс. Народы, уважая друг друга, не хотят смерти, а хотят жить, как хочет жить каждый цветок из многих тысяч, что расцветают весной разными цветами – голубыми, синими, красными, зелеными, фиолетовыми и т. п. Ведь каждый цветок борется за свое существование, каждый знает, что ему надо бороться за жизнь и эту жизнь передавать из поколения в поколение.

 

Приближается пленум по национальному вопросу. Его работа может пойти двумя путями. Один путь – отстаивать антинаучную, антигуманную идею единого советского народа. Я уверен, что такого народа никогда не будет. Можно утверждать, насаждать ярлыки, что такой народ создан, что такой народ самый счастливый, что такой народ – новое историческое качество. А можно пойти другим, реальным путем, признать, что был и есть грузинский народ, был и есть армянский народ, был и есть эстонский, украинский, казахский, другие народы. И каждый из них имеет право бороться за свое существование, бороться против ассимиляции, несмотря на высоко методологическую, очень хитрую и очень настойчиво проводимую политическую линию по ассимиляции народов и созданию новой имперской системы.

 

Перехожу к следующему вопросу. Перестройка дала нам еще одну надежду на то, что настало время, когда возрождаются нации, возрождаются стремления республик стать отдельными государственными организмами. В этом отношении хорошим примером могут быть республики Прибалтики, хотя многое в этом направлений делается и в других республиках. Я начал свое выступление с вопроса о межнациональных отношениях в Украине неспроста. Это очень важный вопрос для Украины, которая имеет 50 миллионов населения, по территории и по количеству населения может сравниваться с Францией, Испанией и в каких-то небольших отличиях – с Италией, ФРГ и другими европейскими странами. Украина имеет все данные для того, чтобы стать полнокровным государственным организмом, а современная, так сказать, идеологическая стратегия сводит Украину к какой-то провинции. К этому приводит единая хозяйственная система, ликвидация (уже во время перестройки) республиканских министерств и создание на их основе всесоюзных министерств. За последний год на Украине уничтожены десятки министерств, жесткая централизация продолжается. Даже Днепропетровский и Харьковский университеты, которые должны готовить национальные кадры, находятся во всесоюзном подчинении. Это та практика, которая выходит уже за всякие рамки, налицо чисто имперские притязания на, так сказать, "окраины". Это то, против чего восстают сейчас разные неформальные объединения.

 

И теперь я перехожу к вопросу общественной и культурной жизни Украины, чтоб вы имели о ней какое-то представление. Вполне понятно, что в Украине, как и в других республиках, существует много неформальных объединений. Среди них единственное или почти единственное, которое громче других заявило о себе своей деятельностью – это Украинское хельсинкское сообщество, по-украински – Українська гельсінкська спілка, сокращенно – УГС. Ядро этого объединения – Украинская гельсинкская группа, созданная в 1976 году после подписания Заключительного акта в Хельсинки. Брежнев, подписывая этот документ, не думал его выполнять, не думал о защите прав человека в СССР. Таким образом, во время застоя власть даже не помышляла о выполнении Хельсинкского заключительного акта. Неудивительно, что в Москве, Киеве, других городах были созданы хельсинкские группы, которые ставили своей целью способствовать проведению этих договоренностей в жизнь. Но все члены этих групп были арестованы.

 

Во время, так сказать, второй оттепели большинство диссидентов в Украине после выхода из тюрем и концлагерей сочли необходимым продолжать в нашей стране процесс борьбы за выполнение международных правовых актов, возобновила работу Украинская гельсинкская группа. Московская гельсинкская группа не возобновила свою работу только потому, что многие ее члены эмигрировали и просто не было уже кому продолжать эту работу. Украинцы как-то сумели объединиться и вскоре группа превратилась в союз. Сейчас УГС имеет свои областные филиалы, мы ведем открытую работу, никаких тайн и никакой подпольщины у нас нет. В Украине сейчас более 600 членов УХС. Я говорю – больше 600, поскольку всегда где-то на периферии возникают новые группы, ячейки, поэтому будем считать, что УХС насчитывает около 700 членов. Структура УХС – это автономные областные объединения. Самими большими объединениями являются Львовская и Киевская областные организации.

 

УХС – это не партия, я на этом делаю акцент, это общество, которое ставит своей целью правозащитную деятельность, но не в узком понимании защиты прав человека, но и прав народа, прав нации, прав государства в широком плане. УХС имеет свою программу – Декларацию принципов, в соответствии с которой проводит свою деятельность. Не буду пересказывать наши принципы, вы с ними можете ознакомиться. Не знаю, взял ли я на русском языке этот документ, а на украинском он у меня под рукой. В нашем обществе есть представители многих национальностей, в том числе русские, белорусы, евреи. Активный представитель нашего общества из города Черновцы – еврей ... (Голос из зала: Иосиф Зисельс). Вот вы и подсказали. Он часто приезжает во Львов, вижу, что и в Москве его знают – он в числе создателей УХС. По своим взглядам он демократ, хорошо понимает проблематику Украины, является активным представителем этой области.

 

Теперь я перехожу к очень острому вопросу. Вполне понятно, что каждая республика отстаивает право быть республикой, а не какой-то территориальной структурой, хотя современное правительство склонно видеть в республиках территориально-административные объединения. Общественная мысль направлена на то, чтобы возобновить чувство государственности в республиках, достичь того, что записано республиканскими конституциями, то есть достичь государственной самостоятельности. Эти процесы активно происходят и в Прибалтике, и в Украине.

 

Среди самых важных вопросов – вопрос языка, государственного языка. Вы, наверное, знаете, что только Грузия, Азербайджан и Армения имеют запись в своих конституциях, что государственными языками этих республик являются языки коренного населения республики, то есть: в Грузин – грузинский, в Армении – армянский и т. п. Ставится сейчас вопрос о государственном языке и в Украине. Создано Общество украинского языка им. Тараса Шевченко. Была республиканская учредительная конференция этого общества. По численности это самое крупное общество, оно достигло в одном только Львове 10 000 членов. Я являюсь членом этого общества, был участником учредительной конференции, избран членом Республиканского совета. Остро стоит вопрос об официальной регистрации общества. Вы считаете, что легко зарегистрировать? Руководители общества каждую неделю ходят к чиновникам министерства юстиции, а они постоянно придираются то к одному, то к другому пункту устава и не регистрируют. Формально общество существует, а юридически – нет. Вот так в наше время продолжаются сталинско-брежневские традиции. О том, что создано такое общество, вы не найдете информации в газетах и журналах, не говорится об этом по радио, молчат разные международные информационные службы. Раз общество не зарегистрировано, значит, юридически оно не существует. А ведь была принята резолюция, есть устав, в котором говорится, что создание этого общества – очень важное событие.

 

Один из дискуссионных вопросов – статус украинского языка. Каждая республика в СССР многонациональная. А каким должен быть язык межнационального общения, в рамках республики? В Украине живут, как я уже сказал, поляки, евреи, румыны, болгары и др. Украина – это пестрая многонациональная семья с преобладающим украинским населением. Государственным языком в Украине должен быть украинский язык. А каким должен быть язык межнационального общения? Одни – те, которые не изучили в Украине украинского языка и не хотят его изучать, говорят, что языком межнационального общения в Украинской Республике должен быть русский язык и считают, что проблема решена.

 

Да нет, не решена. Когда говорим о государстве, когда говорим о республике, о самостоятельности этой республики, языком межнационального общения в рамках Украины должен быть украинский язык, в Эстонии – эстонский язык и т. д. Одновременно в республиках, в том числе в Украине, поднимается вопрос республиканского гражданства. Это не значит, что между республиками будут какие-то препятствия для контактов граждан. Нет, каждый может ехать в любую республику, но, приехав в Эстонию, он, скажем, через 5 лет, должен изучить язык этой республики – из уважения к эстонцам, их культуре, к стране, в которой живет. А приехав в Украину – изучить украинский язык, потому что языком межнационального общения в Украине будет украинский язык, в Армении – армянский и т. п. (Голос из зала. Регламент!)

 

Хорошо, буду закругляться. Высказанные мной взгляды на ряд вопросов не означают, что нет других взглядов. В прессе опубликовано ряд статей, авторы которых по-иному подходят к решению этих проблем. Соглашаясь на обеспечение национальным меньшинствам культурной автономии, некоторые авторы считают, что языком межнационального общения должен быть русский язык, во всяком случае так проповедуют авторы журнала "Под знаменем ленинизма".

 

Возможно, что будет идти очень активная борьба в решении этой проблемы. И трудно сказать, как будет она решена. Если проблема не будет решена в интересах украинского народа, в демократическом ключе, значит, национальный вопрос не будет решен. Необходимо учесть, что не снят еще вопрос о создании качественно новой структуры – советского народа, не делается акцент, что СССР – это союз государств и многие другие вопросы пока не решены.

 

Несколько слов о других объединениях в Украине, поскольку УХС – не единственное объединение, но самое влиятельное. Создана Ассоциация независимой творческой интеллигенции, издается журнал "Кафедра". Кроме того, функционирует объединение под названием "Инициативная группа народного фронта", еврейское общество, польское и армянское общества. Между обществами нет конфронтации, идет активный обмен мнениями. Все они заинтересованы в создании нормального демократического климата в Украине".

 

Після короткої розповіді про себе моя зустріч з невідомою аудиторією, серед якої були й українці, що проживають у Москві, завершилася. Без перебільшення, я був задоволений своїм виступом, хоча російська мова мені давалася з великим трудом. Коли програма конференції була вичерпана, вирішив їхати не в готель, де на мене могли очікувати різні несподіванки, а на вокзал. На щастя, вдалося придбати плацкарту до Львова з пересадкою у Києві. Від перенесеного перенапруження міцно заснув. Пробудився від холоду й головного болю. Вікна у вагоні були зачинені не дуже щільно й мене трохи протягло, заклало горло.