Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга третя. Частина 10. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 31 бер. 2014 р., 12:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 квіт. 2014 р., 11:30 ]

Розділ II

Рік великих подій і надій

 

Праця під "ковпаком" КГБ

Коли подумки перебираю в пам'яті та аналізую все, чим доводилося займатися керівному активу УГС упродовж 1989 року, скільки різних справ звалилося на наші плечі, дивуюся, як все це вдавалося нам витримувати. Щодо мене, то багато часу й сил забирали щотижневі засідання Львівської обласної ради УГС. Як і в 1988 р., вони й далі відбувалися по понеділках у моєму тісному двокімнатному помешканні на вул. Кульчицької, 15, кв. 94 у Львові. Для 30-40 людей у кімнаті загальною площею 17 кв. метрів було затісно, тому розміщувалися в коридорі, а навіть у ванній кімнаті. Подивляю терпеливість дружини Оксани, яка мусила змиритися з таким трибом життя – іншого варіанту не було. Якщо не приймати людей у власному помешканні, то важко сказати, чи ще хтось згодився б перетворити власну кімнату на партійний офіс. А зустрічатися було вкрай потрібно. На засіданнях обговорювали політичну ситуацію, план дій на найближчий тиждень чи місяць. Кожен член ради мав можливість розповісти про свою працю, про новини, обмінятися досвідом, отримати підготовлений Володимиром Яворським свіжий "Інформатор" (щотижневу хроніку прес-служби УГС), інші видання й матеріали. Не було сумніву, що пропозиція (хоч від кого б вона виходила) відмовитися від щотижневих засідань ради ЛОО УГС наштовхнулася б на спротив.

 

А ще доводилося викроювати час для участі в засіданнях обласної та республіканської рад Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, ініціативного комітету зі створення Народного фронту сприяння перебудові, "Меморіалу", в конференціях, що відбувались у Львові, Києві, Москві, республіках Балтії. До того ж не вщухали телефонні дзвінки з інших міст України. Керівники обласних і районних організацій УГС розповідали про події, що відбулися в тому чи тому місті, про свої проблеми й клопоти. Для згрупування інформації та матеріалів, що назбирувалися упродовж місяця, запропонував членам ради ЛОО УГС продовжити видавати щомісячний інформаційний бюлетень, започаткований у 1988 році у зв'язку з арештом Івана Макара. Після короткої дискусії вирішено було дати назву бюлетеню "Львівські новини", а відповідальним за його випуск затвердити Богдана Гориня.

 

До того ж – нічні телефонні дзвінки з-за кордону. Працівникам українських пресових служб, газет та журналів у різних країнах хотілося мати найсвіжішу інформацію про події в Україні, а оскільки в телефонних розмовах найменше перешкод було вночі, то тим користувалися мої знайомі з Лондона, Мюнхена та Нью-Йорка, які отриману факсом або надиктовану по телефону інформацію друкували в "Українському слові", "Шляху перемоги", "Вістях з Риму" та інших виданнях. Звичайно, мої закордонні приятелі мало задумувалися над тим, що після нічних розмов мені треба буде йти на працю, а після праці знову вислуховувати прохання від приятелів з різних міст України вислати документи УГС, журнал "Український вісник" тощо. На щастя, тягар, що звалився не лише на мої плечі, а й на плечі брата Михайла, чи не найбільше на плечі В. Чорновола, а з лютого – ще й на плечі Левка Лук'яненка, що повернувся зі заслання, усіх членів ВКР та й організації в цілому, вдавалось якось витримувати. Не без почуття гордості кожен із нас мав моральне право констатувати, що з існуючою комуністичною системою боролися ми у той вирішальний для української нації рік з максимальною заповзятливістю й самопосвятою. Ось чому на увагу заслуговує мало не кожний прожитий день. Із січня і до кінця року не було спочинку навіть у святкові дні. Не зачинялися двері од відвідувачів, не вщухали телефонні дзвінки. Як тепер з'ясувалося, працювали не тільки ми, працював і КГБ. Уже третім січня датований один із документів УКГБ, в якому дано характеристику нашої праці.

 

                                                         "3 января 1989 г.

                                                          г. Львов. № 5/2 – 02

                                                          Секретно. Экз. № 1

                                                          Лично первому секретарю ,

                                                          ОК КПУ

                                                          тов. Погребняку Я. П.

                                                           г. Львов

 

О планах и замыслах лидеров УХС

Анализ поступающих в последнее время оперативных данных свидетельствует, что, несмотря на проводимые мероприятия по компрометации активистов УХС и целей "Союза", Черновол В., Горынь Б., Горынь М. не снизили своей активности, продолжают проводить антиобщественную деятельность, направленную на дестабилизацию политического климата как в области, так и в республике в целом.

 

Считая поправки к закону о выборах в советы народных депутатов антидемократичными, не позволяющими представителям "оппозиционных организаций" добиться успеха в ходе избирательной кампании, лидеры УХС на состоявшемся в г. Киеве 18 декабря с. г. заседании республиканского координационного совета подготовили для распространения и передачи за кордон документ, направленный на бойкотирование предстоящих выборов.

 

В частности, в нем рекомендуется призывать всех членов УХС, а также население республики к отказу от участия в выборах путем неявки, аннулирования бюллетеней или приведения их в негодность. Одновременно с этим предстоящую избирательную кампанию использовать для "разъяснений позиции УХС по выборам, публичного осуждения антидемократической формы их проведения", компрометации кандидатов, выдвижения своих требований к избирательной системе с последующим вынесением их на всенародный референдум.

 

В то же время активисты "Союза" не исключают возможность поддержки на выборах своих кандидатов, отвечающих требованиям Декларации принципов УХС.

 

С учетом выдвинутых координационным советом задач Черновол В., Горынь Б. предпринимают попытки навязать свое отношение к закону о выборах и участию в них отдельным активистам неформальных объединений. Под их влиянием указанный вопрос готовился на заседании "инициативного комитета НФ", обсуждался среди актива Общества родного языка им. Т. Шевченко, Общества друзей Льва. Как возможный кандидат, отвечающий требованиям УХС, был предложен Братунь Р., баллотирование которого планируется провести на заводе "Львовхимсельхозмаш", где в наибольшем количестве сконцентрированы члены Общества родного языка им. Т. Шевченко. Рекомендуя связям тактику бойкотирования избирательной кампании, Черновол В. в качестве одной из мер предложил концентрировать в одном месте аннулированные бюллетени, вынесенные с избирательных участков, для последующего их использования в компрометации системы выборов при обнародовании результатов счетных комиссий.

 

 

В ответ на предпринятые органами власти меры к инспираторам антиобщественных проявлений в Армении Черновол В., Горынь М., Горынь Б,. Осадчий М., с целью оправдания деятельности "комитета Карабаха", привлечения к нему внимания мировой общественности, освобождения арестованных, включились в работу и подписали декларацию вновь созданного московскими диссидентами "комитета защиты репрессированных в Армении". которая была передана на Запад выдворенному в 1988 году из СССР армянскому националисту Айрикяну П.

 

Положительно воспринято лидерами УХС предложение, прозвучавшее на Пленуме правления СП Украины, о необходимости создания в республике народного фронта поддержки перестройки. По их мнению, в настоящее время в крупных городах СССР, в том числе и во Львове, необходимо создавать т. н. "группы содействия", подчинять их своему влиянию и, в случае его образования, влиться в него всеми структурными звеньями.

 

Обсуждая вопрос об отношении к митингам, Черновол В. и Горынь Б. пришли к выводу о нецелесообразности их проведения в сложившейся ситуации. К указанному решению их подтолкнула также публикация в "Вильной Украине" от 21.12.1988 года, которую они восприняли болезненно. В то же время, по мнению Горыня Б., опыт митинга 10 декабря с. г. дает им основание предполагать о возможном проведении публичных акций УХС в будущем.

 

Считаем необходимым учитывать данную информацию в избирательной кампании. С партийных позиций провести разъяснительную работу в неформальных объединениях, тем самым ограничив на них влияние УХС, а также через партийные комитеты "Львовхимсельхозмаша" и других предприятий, на которых они попытаются протаскивать своего кандидата, организовать должное противодействие. Через советские органы власти, окружные избирательные комиссии провести соответствующую работу по разъяснению кандидатам в депутаты линию поведения в случае возможных попыток со стороны активистов УХС оказать на них давление.

 

Приложение: на 3-х листах, несекретно.

 

Начальник Управления КГБ (підпис)                                                                                                                               С. И. Малик"."

(ГДА СБУ. – Ф. 71. – Оп. 16. – Спр. 833. – Арк. 49).

 

8-го січня (другий день Різдвяних свят) з Москви подзвонив невідомий мені журналіст. Сказав, що не знає української мови, тому буде говорити російською. Представився Девідом Ремніком, московським кореспондентом газети "Вашингтон Пост". Повідомив, що на день-два приїжджає до Львова, хотів би зі мною зустрітись. Я дав згоду, але засумнівався, чи зможемо зустрітися, коли один одного ніколи не бачили в вічі. Девід запропонував призначити зустріч у якомусь місці, яке б йому легко було відшукати. Таким місцем я назвав пам'ятник Іванові Франкові біля Львівського університету. Отже, зустрілися без труднощів. (Через деякий час Девід згадав про наше знайомство у своїй книзі "Lеnіn's Тоmb. Тhе Lаst Dауs оf thе Sоvіеt Еmріrе".)

 

 

Розповів гостю про напружене, переповнене подіями львівське життя, повів його до Картинної галереї, познайомив з деякими працівниками, з містом, з окремими акторами театру ім. Марії Заньковецької. Його перебування у Львові збіглося з днем народження моєї дружини (10-го січня їй сповнилося 50 років), тож запросив його на своє помешкання, де вже чекали на мій прихід брат Михайло Горинь і Вячеслав Чорновіл. Розмовляли на різні теми. Щоб не ставити гостя в незручне становище, говорили російською. Слухаючи розповідь про бурхливі львівські події 1988 року, Девід висловив жаль, що не був у ті дні разом з нами. Запитав, чи не збереглись у нас якісь фото, якими б він міг проілюструвати свій репортаж про перебування у Львові. Я подарував йому кілька світлин. Девід від'їхав у доброму настрої, а я з нетерпінням чекав, як він висвітлить у газеті побачене й почуте у Львові, зокрема враження від зустрічей з багатьма людьми, з якими встиг його познайомити. Чекати довелося недовго. Під кінець січня телефонний дзвінок із США. 

 

 

- Пане Богдане, це Роксолана. Чи маєте час, щоб поговорити?

- Так, слухаю вас.

 

Роня (так пестливо називали Роксолану, дружину Аскольда Лозинського) розповіла, що світовою спільнотою у Відні підписано міжнародного значення документ, який матиме вплив на українські справи – йдеться про Підсумковий документ Віденського форуму, відповідно з яким держави-учасники, в тому числі СРСР, взяли на себе зобов'язання віддавати перевагу міжнародному праву перед власним. Роня переказала важливі пункти Підсумкового документа Віденської зустрічі представників держав-учасників наради з безпеки і співробітництва в Європі. Держави-учасники наради взяли на себе зобов'язання поважати право кожного давати й отримувати релігійну освіту на обраній мові – індивідуально або разом з іншими; дозволяти релігійним культам, закладам і організаціям виробляти, імпортувати і розповсюджувати релігійні видання і матеріали; поважати право кожного на свободу пересування і проживання в межах кордонів кожної держави; право залишати будь-яку країну, включно зі своєю, і повертатись у свою країну; забезпечувати, щоб ніхто не піддавався незаконному арешту; гарантувати свободу транзиту і поштового зв'язку; забезпечувати пряме і нормальне слухання радіослужб, що діють у відповідності з правилами радіомовлення.

 

- Це дуже важливий документ, – прореагував я на розповідь Роні.

- Це справді один із дуже важливих документів.

- Чи надрукований він у ваших газетах?

- Не повністю, тільки уривки.

- Добре було б мати цей документ у перекладі російською мовою.

- Я матиму його російською мовою сьогодні або завтра вранці.

- Надіюся, що він і до нас якось потрапить і ми зможемо з ним ознайомитись. Про нашу "демократію" ви знаєте з тих розмов, які у нас були раніше. Львівська влада не звертає уваги на жодні міжнародні правові акти, керується інструкціями і указами, розробленими партійними зверхниками. Бувають ситуації, коли важко передбачити, що може трапитися з тою чи тою людиною. Тому доведеться їм нагадувати про міжнародні зобов'язання.

- Чи відомо вам, що 22 січня появилася велика стаття у газеті "Вашингтон пост", в якій розповідається про події у Львові?

- Невідомо, але здогадуюсь, що це публікація Девіда Ремніка. Я зустрічався з ним у Львові.

- Так, це стаття Ремніка. Він вас цитує, а також Чорновола й інших. В останній час в американській пресі появилося досить багато публікацій про Україну, але з того всього, що було надруковано, останньою публікацією ми найбільше були захоплені.

- Чи могли б ви вислати вирізку? Чи маєте мою домашню адресу?

- Адресу маю, але постараюся іншим способом вам передати.

- Чи Ремнік прихильно написав про Україну?

- Дуже прихильно, дуже позитивно. Ми всі були просто захоплені.

- Приємно це чути, бо моя зустріч з ним була тепла і безпосередня. Розкажу вам, як це було. Телефонує невідомий мені журналіст з Москви, називає своє прізвище і газету, яку представляє. Каже, що хотів би зустрітися. Зустрілися, я познайомив його з багатьма людьми – рідкісний випадок, коли так легко вдалося полагодити багато справ. Девід сказав, що хотів би ще зустрітися з Віктором Морозовим. Пішли до театру Заньковецької. Там зустріли кілька акторів. Кажу Девіду: "Прошу познайомитись: це Віктор Морозов – мистецький керівник естрадного театру "Не журись!". А Девід зі здивуванням: "Це той Віктор Морозов, з яким я хотів зустрітися?!"

 

 

Під час усіх зустрічей Девід тримав себе просто і ненав'язливо. Перед від'їздом сказав, що був дуже задоволений відвіданням Львова, а тому можна було сподіватися, що напише гарний репортаж і ви це підтвердили. Якого розміру публікація?

- Півтори сторінки.

- Ого, це справді великий матеріал.

- Так, це дуже великий матеріал. Попередні публікації були переважно на чверть сторінки, а це майже на двох. Це надзвичайний успіх, бо якраз маємо у п'ятницю нового президента (мова про обрання президентом США Джорджа Буша), і те, що 22 січня на першій сторінці "Вашингтон пост" появилась така стаття, – для нас надзвичайна радість. Ми всі захоплені.

- У такому разі ще раз прошу вислати мені цей матеріал. Він зацікавить багатьох людей.

- Постараюсь, щоб ви його отримали.

- Пані Роксолано, бачу, що ми могли б ще про багато речей говорити, але на сьогодні, під усіма оглядами, наговорилися достатньо. Будемо надалі економніше ставитися до наших розмов, зважаючи, що довгі розмови – це не тільки приємне спілкування, а й витрати.

- Скажу вам, що для таких розмов кошти знайдуться.

- Отже, до наступної зустрічі!

- На закінчення хотілося б ще вам переказати про надзвичайне зацікавлення у нас творчістю Василя Стуса. Видано його твори англійською мовою. Про нього в останній час багато пишуть, багато було публікацій у наших газетах – усі позитивні. Так що світ запізнав Стуса, і це для нас дуже важливо.

- Бачу, що українська справа спільними зусиллями почала займати належне місце у світі.

- Приємно, що нарешті світ цій справі почав приділяти трохи уваги. Дуже дякую за розмову.

- І я дякую за цікаву інформацію.

 

Роня виявилася на диво оперативною: через тиждень я вже розглядав публікацію Девіда Ремніка у "Вашингтон пост". У ній допущено ряд помилок, але сам факт публікації набагато важливіший, ніж окремі неточності. Із репортажу Девіда Ремніка можна б зробити висновок, що велетенський мітинг 7 липня 1988 року у Львові був присвячений домаганню віруючих легалізувати греко-католицьку церкву. Насправді це був політичний мітинг. Безсумнівний позитив публікації – вдало розміщені в газеті світлини, які разом з текстом (Роня мала рацію) принесли стільки радості українцям США.

 

УАНТІ

На 14 січня 1989 року за ініціативою Михайла Осадчого були призначені збори Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ), присвячені стану незалежних видань в Україні. За кілька годин до початку зборів до Картинної галереї зайшли дві дівчини з Ленінграда – Іра та Катя. Познайомилися, розговорились. Провів їх залами експозиції. Признались мені, що читали в "Экспресс-хронике" і чули з пересилань радіо "Свобода" про активне громадсько-політичне життя у Львові, про УГС, про мене, Чорновола, брата Михайла та інших, тому вирішили приїхати до Львова, щоб ближче пізнати наше життя й водночас налагодити контакти з метою взаємного обміну літературою, інформацією. Оскільки часу в мене було обмаль, запропонував їм піти зі мною на засідання УАНТІ. Коли прийшли, призначена для зборів кімната була вже заповнена. В основному це були колишні політв'язні зі Львова та інших міст України, серед яких побачив брата Михайла Гориня, Григорія Приходька, Василя Барладяну, Степана Сапеляка, подружжя Калинців, Стефанію Шабатуру. Засідання пройшло досить злагоджено. Проголосували про присудження премій ім. Василя Стуса Опанасу Заливасі, Іванові Світличному та колективу львівського молодіжного театру, що популяризував творчість В. Стуса. Затвердили склад редколегії "Кафедри": Михайло Осадчий (головний редактор), члени редколегії – В. Барладяну, В. Бондар, Б. Горинь, С. Сапеляк. Обговорювалося питання про відзначення дня Соборності України 22 січня, про перевезення похованого на концтабірному цвинтарі тіла В. Стуса в Україну для перепоховання та інше.

 

Коли засідання закінчилось, я запросив обох ленінградок на своє помешкання для докладнішої розмови. Дівчата були захоплені Львовом, усім, що чули і бачили.

 

Невдовзі отримав від них листа:

 

"Богдан Миколаевич!

Привет вам от женских сердец из Ленинграда, покоренных вами в январе 1989 г. на собрании независимой творческой интеллигенции, вашим гостеприимством и теплотой.

 

Читали о ваших выступлениях в "Экспресс-хронике", надеемся, что после этого вы живы-здоровы и передаем вам программу гражданского объединения "Россы". Рады будем получить от вас мнение о ней.

 

К вам еще и просьба: если есть возможность помочь размножить программу – то мы будем счастливы, специально приедем.

Привет Михаилу Горигорьевичу (Осадчему).

 

Ирина: Л-д, ул. Чайковского, д. 4, кв. 7, т. 272-04-24

 

Я вас тоже целую.                                                                                                                                                             Катя".

 

 

Свій відгук про засідання УАНТІ подав також КГБ, надіславши 19 січня 1989 р. І-му секретарю Львівського обкому КПУ Погребняку інформаційне повідомлення такого змісту:

 

"О совещании УАНТИ

По имеющимся оперативным данным, 14 января в г. Львове состоялось организационное совещание лиц, причастных к выпуску на Украине т. н. "независимых изданий", в котором приняли участие ранее судимые за националистическую деятельность Михаил и Богдан Горыни, Игорь и Ирина Калинец, Стефания Шабатура, Михаил Осадчий, Григорий Приходько – жители города Львова и другие представители 8 городов УССР (всего 25 человек).

 

Объявив себя самодеятельным объединением – Украинской ассоциацией независимой творческой интеллигенции (УАНТИ), участники совещания обменялись мнениями о состоянии "независимой украинской прессы", о присуждении премий им. В. Стуса, выработали и приняли резолюции "О работе УАНТИ", "Об экологических проблемах на Украине", "Обращение І конгресса УАНТИ к ПЕН-клубу".

 

Они также рассмотрели организационные вопросы: избрали правление УАНТИ в составе: Е. Сверстюк (председатель), М. Осадчий, И. Калинец, О. Заливаха, И. Сокульский, В. Барладяну, Д. Гринькив, С. Сапеляк, С. Гура; утвердили редакторов "независимых изданий": "Кафедра" – М. Осадчий, "Євшан-зілля" – Ир. Калинец (Львов), "Скарби гір" – Д. Гринькив (Ив.-Франковск), "Пороги" – И. Сокульский (Днепропетровск).

 

Решением совещания премия им. В. Стуса за 1988 год присуждена И. Светличному (г. Киев), О. Заливахе (г. Ивано-Франковск) и украинскому молодежному театру в г. Львове, о чем правление УАНТИ официально уведомило награжденных 17 января на вечере, состоявшемся в Русском драматическом театре Краснознаменного ПрикВО.

 

 

Основным печатным органом УАНТИ определен журнал "Кафедра" (периодичность издания – 3 номера в год) с редколлегией в составе: М. Осадчий, С. Сапеляк, Б. Горынь, В. Бондарь.

 

Совещание приняло решение поручить вновь избранному правлению УАНТИ подготовить резолюцию с требованием о перезахоронении тела В. Стуса на Украине (умершего в местах лишения свободы в 1985 году), а также принять участие в организуемом инициативной группой женского Марийского общества "Милосердие" 22 января 1989 года молебне в соборе св. Юра, посвященном 70-летию объявления т. н. правительствами УНР и ЗУНР акта о воссоединении.

 

Полученные материалы свидетельствуют. что УАНТИ своей главной целью определяет не политическую деятельность, а повышение уровня культурного образования населения республики путем проведения культурно- просветительской работы. Для этого в ряде городов Украины ими созданы самодеятельные журналы, в которых они намерены публиковать произведения малоизвестных писателей, поэтов, художников, не имевших по различным причинам в прошлые годы доступа к официальным периодическим изданиям, а также доступными им средствами бороться за улучшение экологической обстановки в республике.

 

В целях нормализации обстановки в среде авторов т. н. "независимых изданий" и закрепления наметавшихся в целом положительных тенденций деятельности УАНТИ считали бы целесообразным решить вопрос об устройстве отдельных из них на работу по специальности, а также опубликовать в официальных периодических изданиях некоторые произведения, представляющие литературно-художественную ценность.

 

Приложение на 4 листах, несекретно.

 

Начальник Управления КГБ УССР по Львовской области

(підпис) С. И. Малик".

(ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16. – Спр. 833, – Арк. 13-18).

 

Насущні завдання УГС

Готуючись до засідання Всеукраїнської координаційної ради, Виконавчий комітет УГС підготував "Обіжник" № 2. У зв'язку з важливістю поміщеної там інформації передруковую цей документ повністю.

 

"Про участь у передвиборній кампанії та інших масових заходах УГС ("Обіжник" № 2 Виконавчого комітету УГС – для місцевих груп і філій)

1. Основною вадою діяльності Спілки залишається замкнутість у собі, недостатня масовість. Авторитет Спілки поки що найбільше забезпечується її пресовою службою, поширенням листків прес-служби, а в деяких місцях (як у Львові) і бюлетенів чи інформаційних листків місцевих філій. Вдалою спробою виходу на масу був мітинг 10 грудня у Львові, організований саме Гельсінкською спілкою. Спроби організувати в цей день масові заходи в інших містах не вдалися. Ще недостатньо виявляють себе активісти УГС із пропагуванням нашої програми, хоча є й позитивні приклади (Львів, Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Харків). Найбільше з вини Виконавчого комітету досі не проведено установчі збори в ряді областей, що не сприяє розгортанню роботи на місцях.

 

2. Масовим заходом, що мав підняти престиж УГС, планувалася кампанія проти атомної енергетики на Україні. Але вона ще по-справжньому не розгорнулась. Потрібні не тисячі підписів, що їх маємо сьогодні, а сотні тисяч чи й мільйони. У Виконкомі і в кожній обласній раді потрібно виділити людину (чи групу), що спеціально тільки за те відповідає. Може, де є можливості, виділити спеціальні похідні групи збирачів підписів. Треба мати на оці, що антиатомна кампанія – не тимчасовий захід, її треба постійно нарощувати. Для полегшення її ведення рекомендуємо надалі не передавати підписні листи в 2-х примірниках у Виконком УГС, а самому окремими подачами рекомендованими пакетами із повідомленням про вручення надсилати їх до Президії Верховної Ради СРСР із коротким супровідним листом такого змісту (приблизно):

 

"Направляем Вам очередной пакет подписей против атомной энергетики в Украине. Наши требования изложены в прилагаемом воззвании Исполнительного комитета Украинской хельсинкской спилки и в подписных листах. Просим в законодательном порядке решить вопрос о прекращении строительства новых АЭС и реакторов и постепенной ликвидации построенных.

 

Председатель (чи – член) инициативной группы ……. -ской организации УХС".

 

А копію підписів (другий підписний лист) та поштові квитанції при нагоді передавати у Виконком УГС. Бажано також передрукувати підписи у 2-3-х примірниках. Виконавчий комітет просить активізувати підписну кампанію.

3. Ще 18 грудня 1988 року Всеукраїнська координаційна рада УГС прийняла рішення про гнучкий бойкот виборів народних депутатів СРСР як виборів недемократичних, непрямих і нерівних. Резолюція ВКР, звернення "До громадян України!" та рекомендації "Як здійснювати гнучкий бойкот виборів" розіслані чи розсилаються у місцеві філії. Додатково даємо ще такі рекомендації:

 

а) гнучкий бойкот не виключає, а навіть передбачає участь членів і симпатиків УГС в зборах, де висуваються кандидати в депутата (такі збори проходять з 26 грудня до 26 січня 1989 року). Збори варто використати і для критики недолугої виборчої системи, і для підтримки тих претендентів, які у своїй передвиборній програмі вдовольняють наші вимоги до кандидата в депутати (така, наприклад, програма львівського поета Ростислава Братуня), і для постановки таких вимог перед можливими кандидатами. Зрештою, ця частина передвиборної кампанії вже закінчується, члени УГС активність проявили в ній далеко не скрізь;

 

б) треба домагатися, щоб в окружних виборчих комісіях та в комісіях на виборчих дільницях були якщо не члени, то бодай симпатики УГС, через яких можна було б здійснювати контроль за законністю під час проведення передвиборної кампанії та самих виборців і упереджувати спроби фальшування чи махінацій. Кожний такий факт негайно розголошувати. Потрібно входити в особисті контакти з членами виборчих комісій, створювати на них тиск, попереджати про моральну й кримінальну відповідальність за участь у махінаціях;

 

в) на окружних передвиборних зборах, які можуть проводитися з 26 січня до 26 лютого 1989 року, бюрократія зробить спробу позбавитися від невигідних їй кандидатів, зокрема, не допустити до реєстрації тих із них, передвиборні програми яких вдовольняють вимоги УГС до кандидатів у депутати (політичний суверенітет республіки, суверенітет над природними багатствами, українська мова як єдина державна мова республіки, згортання атомної енергетики та перегляд структури промисловості республіки). Потрібно разом з іншими громадськими організаціями підтримати вимогу зареєструвати таких кандидатів;

 

г) як тільки у пресі буде повідомлено про кандидатів та їх реєстрацію (це має бути зроблене від кінця січня до 1 березня), потрібно направити до кожного кандидата в депутати делегацію від УГС (можна з іншими громадськими організаціями) для вияснення питання, як кандидат ставиться до названих нами вимог. При цьому розмову варто фіксувати магнітофоном, робити зйомки. У залежності від реакції кандидата вирішувати питання про бойкот;

 

д) у ході передвиборної агітації, яка триватиме з 27 лютого до 25 березня (в день виборів агітувати вже не можна), максимально використати трибуну для популяризації Декларації принципів УГС, викриття виборчого закону й поправок до Конституції як антидемократичних і нейтралістських та пояснення мотивів бойкоту чи заклику голосувати за кандидата, який приймає наші вимоги;

 

е) із пропонованих форм бойкоту (чи "напівбойкоту"), викладених у доданій рекомендації, можна використовувати якусь одну чи всі одночасно, залежно від обставин і рішення місцевої організації УГС;

 

є) де тільки можна, треба створити самому чи разом з іншими незалежними організаціями пости контролю (див. Рекомендації).

 

Ще раз наголошуємо на необхідності єднатися з іншими громадськими організаціями, без чого ефективний контроль за виборами неможливий;

 

ж) в оголошеному раніше складі Всеукраїнської координаційної ради УГС сталися деякі зміни у зв'язку з виключенням за порушення статуту й Декларації принципів (В. Січко) чи добровільним виходом із ВКР (З. Красівський, І. Кандиба). Поданий далі склад ВКР теж тимчасовий, буде остаточно затверджений на конференції УГС, що планується на першу половину березня:

 

1. Лук'яненко Левко Григорович – почесний голова УГС, член Виконавчого комітету УГС – ще не прибув із заслання, потім адреса: 251922, Чернігівська обл., м. Седнів, вул. Леніна, 19, кв. 2.

2. Горинь Михайло Миколайович – член Виконкому УГС, виконавчий секретар Спілки, голова Комітету захисту в'язнів сумління – Львів, вул. Кірова, 33, кв. 14.

3. Горбаль Микола Андрійович – член Виконкому УГС, виконавчий секретар Спілки – Київ, пр. 50-річчя Жовтня, 14-а, кв. 103, т. 486-13-87.

4. Хмара Степан Ількович – член Виконкому УГС, виконавчий секретар, м. Червоноград Львівської обл., вул. 50-річчя СРСР, 32/17, тел. 2-56-39.

5. Пронюк Євген Васильович – голова інформаційного центру УГС, член Виконавчого комітету УГС – Київ, просп. Перемоги, 16, кв. 119, тел. роб. 441-48-51.

6. Чорновіл Вячеслав Максимович – член Виконкому УГС, керівник прес-служби УГС та відповідальний редактор журналу "Український вісник" – Львів-58, вул. Левітана, 16, кв. 53.

7. Шевченко Олесь Євгенович – голова Київської філії УГС – Київ-154, вул. Ентузіастів, 25/2, кв. 145, тел., – 555-09-36, роб. 224-11-81.

8. Горинь Богдан Миколайович – голова Львівської філії УГС – Львів, вул. Кульчицької, 15/94, тел. 62-11-12, роб. 74-40-47.

9. Семенюк Мелетій Федорович – голова Волинської філії УГС – 264010, Волинська обл., Горохівський р-н, с. Борочичі.

10. Муратов Микола Федорович – голова Московської філії УГС, – 121096, Москва, вул. Олеко Дундича, 5, кв. 92, т. 142-16-36.

11. Сокульська Орися Василівна – голова ініціативного комітету Дніпропетровської філії УГС – Дніпропетровськ-127, Маршала Конєва, 3.

12. Гребенюк Григорій Степанович – голова ініціативного комітету Донецької філії УГС – 343923, Донецька обл., Краматорськ-23, вул. Остапа Вишні, 13/35, тел. 3-94-11 або 4-00-41.

13. Барладяну Василь Володимирович – голова ініціативного комітету Одеської філії УГС – Одеса-23, вул. Лейтенанта Шмідта, 8/10.

14. Овсієнко Василь Васильович – голова ініціативного комітету Житомирської філії УГС – 260367, Житомирська обл., Радомишльський р-н, с. Леніне.

15. Горохівський Левко Федорович – голова ініціативного комітету Тернопільської філії УГС – 282024, Тернопіль, вул. Енергетична, 49/5, тел. роб. 77-1-24.

16. Сапеляк Степан Євстахович – голова ініціативного комітету Харківської філії УГС – Харків-177, вул. Остапа Вишні, 7, кв. 2.

17. Зісельс Йосиф – представник єврейської громади – Чернівці, вул. Лесі Українки, 15, кв. 23, тел. 2-04-05.

18. Марусик Петро Степанович — представник ініціативної групи Івано-Франківської філії – 285127, м. Бурштин, Ів.-Франківської обл., пл. Горького, 13/23, тел. 4-20-71.

19. Титаренко Володимир Васильович — голова ініціативної групи Вінницької філії УГС – м. Вінниця.

20. Набока Сергій Вадимович – голова Українського культурологічного клубу – м. Київ, вул. Ентузіастів, 131, тел. 555-13-12.

21. Шевченко Віталій Ничипорович – член редколегії "Українського вісника" – Київ, вул. Зодчих, 62а, кв. 112, т. 485-11-90.

22. Лесів Ярослав Васильович – член Комітету захисту УКЦ, представник УКЦ у ВКР –285603, Ів.-Франківська обл., Болехів, вул. Макаренка, 30.

 

4. Виконавчий комітет встановив норми представництва на Всеукраїнській конференції УГС, що відбудеться орієнтовно в першій половині березня 1989 р.:

територіально – від кожної обласної філії чи групи та від кожного колективного члена – по одному представнику; кількісно – від кожної повної чи неповної десятки дійсних членів УГС тієї чи іншої організації – по одному представнику (напр., Дніпропетровська філія має 15 дійсних членів, отже, посилає 3-х представників – одного за територіальною ознакою, двох – за кількісною).

 

5. Просимо голів місцевих філій та ініціативних груп подати (особисто) до інформаційного центру УГС (можна через членів ВКР) списки всіх дійсних членів УГС зі всіма даними за анкетою, а також кількість неоголошених членів (без персональних списків) і кількість симпатиків чи груп підтримки, якщо такі створено (теж не персонально).

 

6. Розсилаємо для взірця Статут Київської філії УГС. Просимо використати творчо, врахувати власну специфіку (напр., немає потреби всім філіям мати зв'язок з закордонним представництвом чи міжнародними центрами інформації, не рекомендуємо випускати власні листки прес-служби, обмежуючися бюлетенями чи інформаційними підбірками (як це робить Львівська філія УГС), раду філії рекомендуємо збирати частіше, ніж раз на три місяці, бажано навіть щотижня, та ін.).

20 січня 1989 року

Виконавчий комітет УГС"

 

Левко Лук'яненко

Коли у грудні 1987 р. за ініціативою В. Чорновола відновила свою діяльність Українська гельсінкська група (УГГ) і постало питання про формування її керівних органів, М. Горинь, З. Красівський та В. Чорновіл вирішили заочно призначити (дослівно – "вважати") Лук'яненка головою Виконавчого комітету, а себе – секретарями цього комітету. У той час Левко Лук'яненко після відбуття тюремного ув'язнення був відправлений до с. Березівки Томської обл. на заслання. Після оприлюднення 7 липня 1988 року Декларації принципів УГС знову виникло питання про керівні органи організації, закроєної на цей раз як партія. Засновники новоствореної політичної структури прийшли до спільної думки, що до проведення з'їзду УГС функціонуватимуть два керівні органи – Виконавчий комітет, який складатимуть відповідальні за певні ділянки праці секретарі, й, так би мовити, законодавчий – Всеукраїнська координаційна рада, яку складатимуть керівники обласних організацій. Головою Виконавчого комітету УГС, як і попередньої УГГ, вирішено було, з тактичних міркувань, й надалі "вважати" Левка Лук'яненка. У випадку, якщо б проти УГС почалися репресії і КГБ шукав керівника організації, то такого б не виявилося: Левко Лук'яненко мав алібі, що він у засланні, його ніхто не обирав і він не керував організацією – всі ці твердження відповідали б дійсності.

 

Таким був стан справ в УГС, але минув час і висвітлення цих питань у науковій літературі набрало інших обрисів. У зв'язку з тим, що у багатьох довідниках, мемуарній та науково-дослідницькій літературі чимало наплутано про керівні органи УГС (причетний до тої плутанини, на жаль, і сам Левко Лук'яненко), настав час спростувати хибні твердження. Стосується це в першу чергу чотиритомного видання "Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод". У томі 1. "Особистості" (Харків, "Фоліо", 2001. – С. 99) про Левка Лук'яненка читаємо таке: "У березні 1988 заочно обраний головою відновленої УГГ, яка з 7.07 діє як Українська гельсінська спілка (УГС)". Тут допущено дві помилки. Перша: члени відновленої УГГ не обирали Левка Лук'яненка головою, оскільки зборів, з'їзду чи конференції відновленої УГГ не було. Левко Лук'яненко за внутрішньою домовленістю заочно "вважався" головою Виконавчого комітету УГГ. Наступна помилка полягає у твердженні, що з 7.07.1988 р. УГГ діяла як УГС, тоді як УГГ і УГС – дві різні структури, що діяли в двох різних періодах українського національно-визвольного руху. УГГ, створена в 1976 році, репресована впродовж 1977-1981 рр., далі діяла за кордоном й була відновлена в Україні у грудні 1987 року – це період, визначальна риса якого – правозахисна діяльність. Народжена влітку 1988 р. УГС – цілком нова структура, в основі якої була політична, а не правозахисна діяльність.

 

Згадане вище помилкове твердження, що Л. Лук'яненко був головою УГС, дослівно повторено у двотомному виданні "Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР" (Харків, "Права людини", 2006. – С. 400). Помилковими є також твердження в довіднику "Хто є хто в Україні" (Видавництво "КІС". – К., 2007), складеному на основі анкет, заповнених живими людьми, імена яких фігурують у цій книзі. Про Левка Лук'яненка на основі авторизованої ним довідки на с. 570 написано, що він у березні 1988 р. обраний головою УГС. Це не відповідає правді, оскільки у березні 1988 р. УГС ще не існувала, а тому Лук'яненко не міг бути обраний головою неіснуючої організації. А коли у липні 1988 року така організація була створена, засновники УГС вважали Лук'яненка головою Виконавчого комітету УГС, а не головою УГС, що не одне і те саме. Цієї плутанини, яка перенеслася на сторінки науково-дослідних видань, можна було б уникнути, якби сам Левко Лук'яненко не вводив читачів в оману інформацією, що у березні 1988 р. він був обраний головою УГС. Мабуть, звання голови УГС імпонувало Лук'яненкові й тому він так називає себе у своїх мемуарах.

 

Вячеслав Чорновіл, висунувши ідею заочно "вважати" Лук'яненка головою Виконавчого комітету спочатку УГГ, а невдовзі – УГС, розраховував, що заочно названому голові Виконавчого комітету доведеться відбувати усі присуджені йому роки заслання, під час якого він виконуватиме для УГС роль "громовідводу" від ударів КГБ, але помилився, про що з гіркотою згадував у пізніші роки. Указом Президії ВР СРСР від 30 листопада 1988 року Лук'яненко був помилуваний і звільнений із заслання. У січні 1989 року він повернувся в рідний Чернігів. Тим часом 21 січня 1989 року в Києві відбулася Всеукраїнська координаційна рада, на якій (у зв'язку з поверненням із заслання в Україну Левка Лук'яненка) було затверджено Виконавчий комітет УГС у новому складі: голова ВК – Левко Лук'яненко, секретарі: Михайло Горинь, Степан Хмара, Вячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Євген Пронюк.

 

На засіданні ВКР було обговорено цілий ряд інших питань, зміст яких був би загублений для історії, якби не скрупульозне відтворення ходу засідання оперативними працівниками КГБ, які, хоча й з деяким запізненням, зате докладно інформували партійні інстанції про засідання ВКР. В інформаційному повідомленні УКГБ по Львівській області до Львівського обкому КПУ від 3.03.1989 р. "О деятельности и замыслах УХС" читаємо:

 

"Поступающие в Управление КГБ данные свидетельствуют, что лидеры Украинского хельсинкского союза Черновол Вячеслав, Горыни Михаил и Богдан, Хмара Степан и их связи не отказались от намерения охватить своим влиянием максимально возможную территорию Украины.

 

На проведенном 21 января с. г. в г. Киеве т. н. "Всеукраинском координационном совете УХС" избран исполнительный комитет в составе: председатель – Лукьяненко Левко (Черниговская область), секретари – Горынь Михаил, Хмара Степан, Черновол Вячеслав (Львовская область), Горбаль Николай, Пронюк Евгений (Киевская область). Между секретарями распределены обязанности, закреплены области республики и регионы страны, в которых ими планируется организация отделении и групп УХС. Так, Черновол В. возглавил прессовую службу УХС и ее материальное обеспечение, организует и контролирует работу филиалов УХС в 5 областях и московской группы.

 

Горынь Михаил контролирует деятельность "союза" с неформальными организациями, т. н. фронтами и движениями на Украине, возглавляет "Комитет защиты политзаключенных", осуществляет контакты с группами УХС в 4 областях, а также европейского Севера и Сибири.

 

Хмара Степан ответственный за связь УХС с УКЦ, осуществляет организацию и контроль за мерами "Союза" по бойкоту выборов в СССР, поддерживает контакты с группами УХС в 4 областях республики и украинцами Кубани.

 

Горынь Богдан – председатель Львовского филиала УХС.

 

На координационном совете объявлено, что в "союз" вошло 600 человек и несколько тысяч т. н. сочувствующих. По мнению Черновола, УХС имеет достаточно хорошие позиции во львовском Товаристві рідної мови, "Мемориале", инициативном комитете Народного фронта.

 

Главной задачей на данном этапе развития демократических сил лидеры УХС считают незамедлительное исправление допущенных ими некоторых тактических ошибок, приведших к отчуждению от них значительной часта творческой интеллигенции. К основной из таких относят преждевременность лозунга о самостоятельности Украины, ее конфедерации. 

 

 

По мнению Черновола В., "(…) конечная цель должна быть сформулирована осторожно, чтобы не развалить организацию, не потерять авторитет и темп роста ее членов". С этой целью на координационном совете принято решение: лозунг "самостоятельность Украины" прикрыть пропагандой идей экономической, культурной и другой независимости и таким образом через поднятие уровня национальной сознательности масс прийти к конечной цели УХС.

 

Отмечается значительная активизация деятельности УХС, направленная на бойкотирование предстоящей избирательной кампании – по выборам народных депутатов в ВС СССР. Черноволом В. поставлена задача перед ближайшими единомышленниками призывать всех членов УХС и население области, республики к бойкотированию выборов путем отказа от участия в них, аннулирования бюллетеней, приведения их в негодность. Планируется организация контроля за ходом избирательной кампании в виде направления на участки членов УХС и т. н. симпатизирующих с повязками синего цвета, в обязанности которых будет входить агитация избирателей отказаться от участия в выборах, сбора их бюллетеней. С учетом изложенного, считали бы целесообразным через средства массовой информации проводить разоблачение истинных целей УХС.

 

Довести до сведения членов избирательных комиссий о намерениях УХС по бойкоту выборов и планируемых ими акциях с целью их срыва.

 

Приложение: "Обіжник" на 6 листах, несекретно.

 

Зам. начальника Управления КГБ                                                                                                                      (підпис) С. И. Малик".

(ГДА СБУ. – Ф. 71, – Оп. 16, – Спр. 833. – Арк. 26-27).

 

Відповідь Адаму Мартинюку

У кінці січня за допомогою Галини Левицької вдалося підготувати перший у 1989 році випуск Інформаційного бюлетеня "Львівські новини". Фактично це був самвидавний журнал, але оскільки попередні два випуски мали назву "Інформаційний бюлетень", то вирішили цю традицію продовжити, давши назву "Львівські новини". Серед поміщених у першому випуску матеріалів – листок прес-служби УГС "Історичний акт возз'єднання", "Передвиборна кампанія", виборчі програми Ростислава Братуня й Романа Іваничука, експрес-хроніку за січень 1989 р., огляд преси за січень, звернення Івана Гречка з приводу знищення творів українського мистецтва у Львівському національному музеї, а також відкритий лист Ігоря Мельника секретареві Львівського міськкому КПУ Адамові Мартинюку. Цей лист і досі не втратив своєї актуальності, тому передруковую його без скорочень, як цього бажав автор.

 

                                                     "Відкритий лист

                                                      тов. Мартинюку А. І.

 

Шановний Адаме Івановичу!

Звертаюсь до Вас як до приватної особи, бо маю сумнів, щоб тисячі членів Львівської міської партійної організації погодилися б із Вашими міркуваннями, викладеними в статті "Поміркуємо спільно" (газета "Вільна Україна" за 27 січня 1989 р.).

 

Мене особисто могло б тішити, що великий шмат цього досить об'ємного матеріалу присвячений моїй скромній особі. Засмучує дещо інше. Дозволю собі процитувати Ваші слова:

 

"А до правди, як бачимо, тут далеко".

По-перше, вважаю за необхідне ще раз підкреслити, що не все з наведеного Вами уривка зі статті багатотиражної газети "Лампочка Ілліча" (за 15 липня 1988 р.) написане мною. На жаль, після того, як я необачно її підписав, у тексті було зроблено виправлення і доповнення (неупереджена експертиза зможе це легко довести). Зокрема, були дописані різкі формулювання ("антирадянської боротьби" і т. ін.), які я, незважаючи на свою незгоду з багатьма поглядами згаданих у статті осіб, ніколи б не дозволив собі на них "навішувати". Бо вважаю, що в правовій державі таке право має лише гласний незалежний суд.

 

Крім того, мені здається, що рано чи пізно будуть переглянуті судові процеси 60-70-х років та початку 80-х проти "інакомислячих" й інші порушення законності періоду застою, бо така логіка перебудови.

 

Не боюсь визнати помилковою свою надмірну довіру до редакції і висловити жаль, що моїм ім'ям скористалися в цій справі для не зовсім чесної гри. Маю надію, що в майбутньому подібні речі не повторяться.

 

Тепер кілька слів про Ваше нефортунне рішення 13 червня 1988 р., коли сотні запрошених на установчі збори Товариства рідної мови ім. Т. Г. Шевченка людей побачили замок на брамі Будинку культури будівельників. Ви тоді не лише не вважали за потрібне особисто або через своїх підлеглих оголосити зібранню свої "переконливі" аргументи, а навіть покинули на той час свій кабінет, бо не знайшли мужності показатись людям на очі.

 

Ваш "коронний" аргумент – пункт 7, якого не було в жодному з проектів Статуту. У цьому Ви особисто мали змогу переконатись на засіданні правління Львівського відділення Українського фонду культури 15 червня 1988 р., ухвалу якого до сьогодні не спромоглась опублікувати жодна львівська газета. А така публікація не дала б змоги спекулювати нині цими питаннями. Зауважу, що проект Статуту Товариства був своєчасно обговорений і схвалений організацією засновником Товариства рідної мови ім. Т. Г. Шевченка – Львівським відділенням Українського фонду культури (звичайно, без "міфічного" п. 7). Ще раз змушений наголосити, що львівські обласні організації Українського фонду культури, Спілки письменників України, Українського товариства охорони пам'яток історії та культури і Товариства "Україна" є засновниками Товариства рідної мови ім. Т. Г. Шевченка, а не М. Горинь та В. Чорновіл, яким Ви вперто приписуєте роль ініціаторів його створення.

 

Тепер кілька слів щодо переслідування. Скажу про себе особисто, що з деякого часу моєю особою стали надто ретельно цікавитись працівники різних правоохоронних органів, це і бесіди у райвідділі та інших закладах, і незграбна спроба здійснювати тиск на мою сім'ю, коли в ранковий час, без жодної санкції і не спитавши дозволу, працівники міліції вриваються в квартиру і переписують усіх членів сім'ї, включаючи малолітніх дітей (може, це була репетиція перед всесоюзним переписом населення?). На жаль, подібну посилену увагу з боку працівників правоохоронних органів, партійних комітетів, адміністрації підприємств, режимних служб відчувають багато інших членів Товариства.

 

Чи подібна практика має бути нормальним явищем у правовій державі? Ніхто не заперечує керівну роль партії в нашому суспільстві, це дотичить і Товариства рідної мови ім. Т. Г. Шевченка. Але здійснюватись вона повинна не шляхом наказів, заборон, примусу й адміністративного тиску, а через комуністів, які є членами товариства і методами переконання та особистим прикладом можуть активно впливати на його діяльність. На жаль, поки що жодний партійний працівник районної чи міської ланки у Львові не бажає використати таку можливість. А на них оглядаються партійні комітети підприємств і установ в т. ч. ВО "Кінескоп".

 

Незважаючи на це, рада Товариства зарезервувала для представників обкому та міськкому КП України мандати делегатів установчої конференції, що має відбутись 11 лютого 1989 р. в Києві. То хто ж кого "безапеляційно заперечує"?

 

Нарешті (бо у своєму листі не хочу виходити за межі тем, викладених у І розділі Вашої статті) зверну увагу на процитований Вами уривок із Заключного акта наради в Гельсінкі й дозволю собі засумніватись, що "важливим економічним, соціальним та гуманітарним фактором" є, наприклад, масове переміщення (по кількадесят тисяч в рік) російського населення з центральних районів РРФСР у міста інших союзних республік, зустрічні потоки сільського населення з Кавказу та Середньої Азії у сільські райони російського Нечорнозем'я. Можливо, в костромських лісах збираються розводити бавовну? Чи таке "вавілонське переміщення" народів, відрив мільйонів дітей від їхньої рідної землі, мови, культури, звичних кліматичних умов і т. ін. сприятиме процесу засвоєння ними спільних культурних та гуманітарних цінностей? Питання риторичні, чи не так?

 

ПС. Погоджуюсь на друк цього листа, лише в повному обсязі, у львівських виданнях з довільними коментарями. Скорочення, виправлення, доповнення, а також використання вирваних з контексту уривків недопустимі.

 

30.01.1989 р.                                                                                                                                                                 Ігор Мельник

 

290044 м. Львів-44, вул. Конотопська, 2/25, тел. 35-79-22".

 

Приїзд Лук'яненка до Києва

На засіданні 21 січня Левка Лук'яненка ще не було. Після приїзду зі заслання йому необхідно було відпочити, акліматизуватися до нових умов. Очевидно, що в телефонній розмові йому розповіли, що ВКР затвердила його головою Виконавчого комітету й розподілила функції між його членами. Це означало, що Лук'яненку необхідно приступати до виконання своїх обов'язків. З лютого 1989 р. він прибув до Києва, де його радісно зустріли побратими по боротьбі. У випущеному з цієї нагоди листкові прес-служби УГС, що мав назву "Хто ж стоїть на варті неправової держави" наголошено, що до столиці своєї Батьківщини прибув голова Української гельсінкської спілки. (Найменування Лук'яненка головою УГС свідчило, що автор цього листка не був знайомий із розподілом функцій між керівним складом УГС, а також не задумався над тим, що головою УГС Лук'яненка ніхто не обирав.)

 

У згаданому листкові прес-служби справедливо зазначено, що "28-річне ув'язнення не зламало видатного українського правозахисника ні фізично, ні духовно". Приїзд до Києва знакової постаті українського національно-визвольного руху стривожив республіканську владу. Наступного дня (4-го лютого) ввечері на щомісячних зборах Київської філії Української гельсінкської спілки почесними гостями були – пані Оксана Мешко, яка повернулася з 11-місячної подорожі до Австралії та Сполучених Штатів Америки, п. Іван Кандиба, що також після 28-річного позбавлення волі повернувся до Львова восени минулого року, і п. Микола Матусевич, який щойно приїхав з Читинського заслання. Лук'яненко і Чорновіл не змогли бути присутніми на цьому зібранні: "на вулиці Верболозній їх несподівано оточили нападники, що повистрибували з чотирьох автомобілів без номерних знаків, грубо заштовхнули їх у машини, не даючи жодних пояснень, і повезли невідомо куди" (листок прес-служби УГС. – Ч. 62 – 1989, – 5 лютого).

 

Учасники зборів надіслали телеграму на ім'я Генерального секретаря ЦК КПРС такого змісту:

 

"Сьогодні, 4 лютого о 17 годині, були підступно схоплені серед вулиці керівники Української гельсінкської спілки Левко Лук'яненко і Вячеслав Чорновіл, які йшли на збори свого громадського об'єднання. Вимагаємо негайно їх звільнити і покласти край бандитським методам розправи з людьми, якщо держава справді йде до правової.

 

Від імені 70 учасників зборів – виконавчий секретар УГС Микола Горбаль, голова Київської філії УГС Олесь Шевченко".

 

"Було вже по десятій, коли спілчани та їхні гості, всі як один, вирушили до міської ради народних депутатів вимагати звільнення незаконно затриманих. Делегацію з п'ятьох осіб (М. Горбаль, Н. Лук'яненко, О. Мешко, О. Сергієнко, О. Шевченко) прийняли тут досить толерантно і на подану заяву відреагували негайно запитами до Управління внутрішніх справ і до КГБ. Незабаром чергові по УВС (майор Владика) й по КГБ (майор Чеверда) відповіли, що серед затриманих у Києві в неділю зазначених осіб не було.

 

Тоді вся громада з плакатом "Свободу Лук'яненку й Чорноволу!" рушила по центру міста до будинку ЦК КПУ. Незважаючи на те, що чорноберетники і група захоплення були напоготові ще біля міськради, команди до нападу закулісні диригенти їм все ж таки не дали. В ЦК КПУ виявилися більш поінформованими: майор міліції Білоконь пояснив, що затриманих депортовано: одного в Чернігів, другого – до Львова, а представник апарату ЦК сказав, що після бесіди в міліції обох відпущено на волю в Києві (дивна неузгодженість!) І вже тільки вранці з'ясувалося, що правду сказав міліціонер" (там само).

 

Хресний батько програми НРУ

Затриманих 4 лютого Левка Лук'яненка та Вячеслава Чорновола міліція відпустила не по своїй волі, а тому, що був такий наказ функціонерів найвищого ешелону компартійної влади – ЦК КПУ, оскільки на п'яте лютого запланована зустріч членів Київської організації Спілки письменників України з завідувачем ідеологічного відділу ЦК Компартії України Леонідом Кравчуком, а тому протести, демонстрації й мітинги в цей день були небажані. Кравчука було запрошено на письменницькі збори для остаточного узгодження проекту програми Народного Руху України за перебудову, яку готували до друку. Він, так би мовити, мав стати хресним батьком цього документа. Партійний ідеолог постав перед дилемою: дозволити або не дозволити до друку проект програми НРУ за перебудову. Леонід Кравчук вибрав третій варіант. У своєму виступі він висловив ряд критичних зауважень щодо обговорюваного проекту, в якому, на його думку, не було чіткості, що являтиме собою новостворювана організація, яку відповідальність вона бере на себе. Фактично це була завуальована згода після деяких поправок готувати документ до друку. Ось чому Кравчука слід вважати хресним батьком програми НРУ за перебудову.

 

 

Після Кравчука виступив Дмитро Павличко, якому конче треба було заручитися підтримкою завідувача ідеологічного відділу для безперешкодного проведення установчої конференції Товариства української мови, призначеної на 11 лютого. Атмосфера, яка панувала під чає "хрестин" програми НРУ, відтворена у виступах Л. Кравчука, Д. Павличка та .Ю. Щербака, уривки з яких даю далі.

 

КравчукЛ. М. "...Зі змісту запропонованих документів видно, що Рух бере собі право диктувати власну волю, вимагати і домагатись, але не ставить завдання брати на себе відповідальність за практичну роботу по удосконаленню суспільства, за її результати. І в цей документ, якщо його приймати і друкувати, треба включити положення, яку відповідальність бере на себе Рух і як буде здійснювати цю відповідальність. У всякому разі про це не говориться, я не можу сказати в цілому, але конкретно, якщо брати саме цей бік справи, не говориться.

Четверте: Ці положення документів які є, слід зробити їх більше конструктивними, щоб вони дійсно були спрямовані – і це читач зрозумів – на перебудову".

 

Павличко Д. В. "Шановні товариші! Ми пережили зовсім недавно певну таку стривоженість і схвильованість із-за того, що сам термін "державний статус української мови" не з'явився в постанові ЦК. Цього вислову там немає і немає цього вислову в інтерв'ю, яке давав Леонід Макарович "Літературній Україні". Коли ж мова йде про те, що ми вже на засіданні двох Комісій Верховної Ради ясно і точно сказали, що ми звертаємось до Президії Верховної Ради з пропозицією внести до Конституції закон про мову, де буде обумовлено все де українська мова має бути обов'язковою, де вона має мати пріоритет на своїй власній території. (Оплески.)

 

У надрукованій в "Радянській Україні" інформації про засідання Президії Верховної Ради, на якій був тільки Борис Ілліч (Олійник) з письменників ми дізналися, що вирішено створити комісію і що буде обговорюватись державний статус української мови при забезпеченні національно-російської двомовності (У залі вигуки невдоволення.) Я думаю, що не треба кричати, товариші Взагалі давайте заспокоїмося, ми надто серйозно сьогодні повинні говорити і думати без криків ганьба" і таке інше, тому що я не знаю, як буде. Я питався Леоніда Макаровича і одержав отаке приватне пояснення про те, що йдеться якраз про державний статус української мови і про всі пріоритетні права української мови як у системі діловодства, так і в системі усного вживання партійними і державними працівниками України і т. д., і т. д. Словом, під керівництвом директора Інституту філософи товариша Шинкарука буде збиратися комісія, яка буде розробляти державний закон про мову. Я так це розумію, одначе все-таки мені жаль і прикро, що при тому, як давався звіт із Президії Верховної Ради, не враховано того, на що ми всі чекаємо. Якщо вже забезпечувати двомовну а правильніше було б говорити – багатомовну культурність в Україні, бо ж справді в Україні живе багато народів, ми повинні говорити про багатомовну культуру, не двомовну національно-російську, а про пріоритет української мови при забезпеченні багатомовності, розвитку всіх мов, які заселяють Україну Так треба формулюватиме питання. (Оплески.)

 

Я хотів би – знаю, що ви підтримаєте мене, щоб, це особливо важливо був надрукований поіменний список всіх, хто входитиме у цю комісію (Оплески.) Товариші, які входять у цю комісію, повинні знати, що на них лежить історична роль, що вони відповідають за кожне своє слово. І коли вони будуть це знати, коли з ними буде зустрічатися наш народ, і коли вони будуть чути, що хоче наш народ, причому, не письменницький народ, а робітничий селянський наш народ. Я передав понад дві тисячі підписів про державність української мови у Верховну Раду – сам особисто. Борис Ілліч передав так само не менше. У мене тут у портфелі лист від робітників Києва, від того заводу, де не тільки ставляться підписи, а обґрунтовується, так сказати від робітничого розуму потреба, необхідність встановити в Україні пріоритет української мови, державність української мови. Це вимагають уже не письменники, а робітники. І це дуже важливо знати".

 

Щербак Ю. М. "Коли ми готуємо політичний документ, ми повинні підійти до нього з політичними мірками. Я далеко не з усім погоджуюся що сказав Леонід Макарович, і, повірте, не тому, що він представник вищої інстанції, а тому, що нам треба подумати над тим, що документи читатимуть різні очі й різні голоси будуть його тлумачити – і праві екстремісти й ліві екстремісти. Я зараз маю невеличкий політичний досвід своєї виборчої кампанії. Я зіткнувся із політичним брудом, з тою кампанією, коли вже почали ставити підніжки, коли почали пресинг по всьому полю, коли почали розповсюджувати різні чутки особисто про мене, хоча я знаю і шаную те, що маю в Києві у людей на підприємствах велику підтримку. До мене підходять робітники, студенти, науковці і я теж це шаную.

 

 

Я не збираюся зараз відмовлятися від таї високої честі, яку надав мені народ, висунувши у кандидати, але я хочу сказати, що існують реалії політичної боротьби. В цьому плані я тут записував прямо на слух, я не дуже уважно читав цей документ, і в мене є кілька таких збігів з тим, що сказав Леонід Макарович. Я вважаю два головних недоліки в цьому документі. Перше, він задовгий і дуже деталізований. Чим більше ми будемо писати, що охорона здоров'я повинна бути не такою, ми будемо заплутуватися в ці всі гачкотворні бюрократичні механізми. Документ повинен бути нашими найголовнішими перспективами. Можна його називати не програмою, а "головні напрямки діяльності НРУ", припустимо, так. Я вважаю, що він мусить бути сторінок на десять і відібрано тільки те найголовніше, до чого має йти НРУ.

 

Друге. Я вважаю великим недоліком те, що юристи не взяли участі у створенні цього документа, можливо, взяли, я серед авторів документа юристів не чув, є спеціалісти держави і права. Ви зрозумійте, що існують різні думки. Я, скажімо, як народний кандидат сказав би так, що буду обстоювати такі-то і такі-то законопроекти. Це не означає, що не буде зміни таких-то і таких-то статей Конституції, навпаки, але тут, у цьому документі, є категоричність. Я думаю, що тут треба сказати, по-перше, якщо ми сьогодні міняємо політичну систему і віддаємо політичну владу і всю владу радам, а ми про це кажемо весь час, то треба насамперед наголосити, що Народний Рух підтримує це і буде діяти у рамках оцієї політичної системи, і в рамках рад, і в рамках тої політичної боротьби, яка вже зараз почалася, в рамках висунення кандидатів і т. д., їхніх програм. Я думаю, що це треба підкреслити, бо це пройшло там десь, але мені можуть показати, що, можливо, це є, але це не підкреслено.

 

Третє. Народний Рух України має право на законодавчі ініціативи. І якщо представити це питання так, що ми висуваємо, пропонуємо такі законопроекти, знімається проблема сьогоднішньої конфронтації з існуючими законами і Конституцією, тому що там є конфронтація. Товариші! Згадайте виступ Михайла Сергійовича Горбачова і давайте будемо теж реалістами у зв'язку з Естонією. Я не знаю, як Горбачов ставиться до цієї статті в Конституції, можливо, вона йому не подобається, але якщо сьогодні ми хочемо жити у правовій державі й Михайло Сергійович Горбачов цього, мені здається, домагається чесно, то він не може виходити з того, що написано там інше, й тому закладати в проект сьогодні відразу конфронтацію, я вважаю, що це буде не на користь Народному Рухові.

 

Невже ми не можемо взяти і створити мудрий політичний документ який не буде оголошений одразу, тому що одразу – я просто вже прогнозую, що буде далі, я вже не знаю там, як з партійного погляду. Мене це, до речі, просто дуже здивувало, що вже тут про це мова йшла, і про це Павличко казав, що може бути поставлене питання про членів партії, по-моєму, весь партком, відповідальні люди готували цей документ, члени партії такі ж самі, як засідають в Центральному комітеті. Я того не знаю, і не знаю, як буде вирішуватись це із партійного боку, бо Павло Мовчан не помітив мене як безпартійного в цій президії. Я йому повідомляю, що я безпартійний поки що і вже буду, мабуть, ним.

 

Але з погляду законів і з погляду існуючої Конституції я пропоную таке: терміново зібрати партком, авторів цього проекту, долучити до них кількох поважних вчених, які є в Києві – із Інституту держави і права чи якого там інституту і створити цей документ. Товариші! Перед нами історія, ми творимо історію і не треба поспішати!"

 

Про засідання Київської міської письменницької організації в якій взяв участь завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ, широко писала преса, окремі виступи (зі скороченнями) були підготовлені для транслювання по республіканському радіо і телебаченню. Очевидно, що перед випуском передачі в ефір редактори звернулися за санкцією до Леоніда Кравчука, і той дав згоду прокоментувати дійство, в якому він брав участь.

 

Кравчук Л. М. "Навіть із такого коротенького телерепортажу, шановні телеглядачі, я сподіваюсь, можна зробити висновок про те, як ішло обговорення проектів документів, який характер воно носило і які акценти розставлялись по ходу самих зборів. Хотів би ще раз підкреслити принаймні три основні моменти. По-перше, і в проектах документів, і у виступах товаришів підкреслювалось, що, мовляв, ніяких успіхів перебудова не дала і особливо в нашій республіці вона зовсім не ведеться. Я сподіваюсь, що це могли говорити люди, які не мають інформації або ж які мають інформацію, але не хочуть її об'єктивно оцінити.

 

У зверненні ЦК КПРС до радянського народу у зв'язку з наступними виборами дано чіткі, виважені оцінки того, що дала перебудова, і показано недоліки, які ще є в нашому житті. Причому сказано відверто, гостро, принципово, по-партійному. Якщо брати нашу республіку, то в минулому році, як ви всі знаєте, відбулися звітно-виборні збори в партійних організаціях і комуністи дали об'єктивну, правильну, гостру оцінку тому, як іде перебудова в Україні. Є статистика, є цифри, до яких можна звернутись і побачити реальну працю народу.

 

Я вважаю, що така нереалістична, така необ'єктивна оцінка навіть ображає людей, ображає робітничий клас, селянство, яке уже чотири роки працює в умовах перебудови, бо всі докладають зусиль для того, щоб краще жилося людям. Як же можна так говорити про працю людей, якщо ставитись до тих людей з повагою, з повагою до їхньої важкої, я підкреслюю, важкої праці. Тобто і об'єктивно, і фактично, як кажуть, і в документах, і в житті людина, яка хоче побачити реальність, яка хоче, підкреслюю, вона її побачить і об'єктивно мусить сказати, що перебудова йде, але йде не так швидко, як нам хотілося б. Це визнають і партійні комітети, і трудові колективи, це визнають усі люди. Це перше.

 

Друге, у виступі товариша Яворівського проходить така теза, що, мовляв, партії потрібно відмиватись. Власне кажучи, це не оригінальна теза, вона вже пройшла по багатьох засобах масової інформації. Відмиватись, але як? Мовляв, треба приєднатися до Народного Руху за перебудову і тоді все буде гаразд. По-перше, можна ставити питання про те, що слід відмиватись окремим членам партії, і партійні організації це роблять, вимиваючи їх із партії. Але говорити про всю партію, про те, що їй потрібно відмиватись – це просто, я вважаю, безвідповідально до всієї партії, власне кажучи, і до кожного члена партії, в складі якої знаходиться і сам товариш Яворівський. Про це треба дуже і дуже уважно подумати кожному, хто робить такі публічні заяви.

 

І третє. Я не хочу, щоб у людей склалося враження, що проекти документів, які обговорювалися, складаються тільки з недоліків – це було б невірно. Є там і заклик до того, як би нам краще жити, є аналіз якихось процесів, що відбуваються в житті. Дійсно, автори проектів і зал, де я знаходився, якщо взяти загалом, ставили питання про те, що, мовляв, ми хочемо зробити так, щоб людям жилося краще. Звичайно, це благородна справа – зробити так, щоб людям жилося краще, і кращі уми людства про це мріяли завжди. Власне кажучи, документи Центрального комітету, XXVII з'їзду партії, XIX партійної конференції, рішення ЦК КПРС спрямовані саме на те, щоб людям жилося краще.

 

Мова йде про те, як це зробити, якими шляхами. Ми кажемо, що це можна зробити на шляху підвищення ініціативи людей, на шляху об'єднання наших зусиль, на шляху виконання цих завдань, які поставлені, якщо взяти в широкому плані виконання рішень, виконання наших законів, тобто щоб люди жили, спільно трудились, спільно робили свою роботу і об'єднували свої зусилля. Головне – об'єднували, використовуючи той великий потенціал, який має наша країна.

 

У проектах документів не такі зроблено акценти. І найбільш суттєвим недоліком тих проектів документів є те, що вони націлюють людей не на повагу до рішень, не на повагу до наших законів, до Конституції, до рішень партії, до рішень XIX партійної конференції, а навпаки, націлюють на те, що якщо норма закону або сам закон не підходить комусь із тих, хто сидів у залі, то. мовляв, це невигідна норма, від неї треба відмовитися. Ми ставимо питання так: будуємо правову державу? Так? Так. Правова держава передбачає повагу до закону і верховенство закону, а в проектах документів йдеться про те, що якщо закон комусь не подобається, то від нього слід відмовитись. Значить, демократичний закон тільки до тих пір, поки він подобається тій чи іншій людині. Якщо він не подобається – вже не демократичний. Це, знаєте, так можна договоритися бог знає до чого. Є суспільство, є об'єктивні закони, є нормативні закони, є Конституція, прийнята народом, яка голосувалась, яка створена народом і по якій ми живемо. І не можна під виглядом критичного ставлення до закону закликати людей не виконувати закон, утверджуючи таким чином анархію. Це вже не суспільство, це вже анархія.

 

І я ще раз хочу підкреслити, що партійні організації, трудові колективи, наші люди не дозволять нікому за них і від них говорити, нехтувати ті закони, які вони обговорювали, які вони затверджували і по яких вони хочуть і будуть жити".

 

Ці коментарі – ще один доказ, що Леонід Кравчук не заперечив обговорюваних документів НРУ, а всього лише пропонував, якщо їх "приймати і друкувати", зробити положення документів "більше конструктивними, щоб вони дійсно були спрямовані, й це читач зрозумів, на перебудову".

 

Широка реклама виступів на цих зборах Л. Кравчука, Д. Павличка, Ю. Щербака та ін. сприяли популяризації ідеї створення НРУ за перебудову. З усього видно було, що нова громадська організація, яка створювалася за участю партбюро Спілки письменників, з дотриманням директивних вказівок ЦК КПУ, мала перегородити шлях для подальшого розгортання діяльності Українській гельсінкській спілці, зупинити її перетворення в масову, опозиційну до комуністичної системи силу. Ось чому керівництво КПУ поставило чітке завдання перед засновниками НРУ: організація може бути зареєстрована за умови, якщо у ній не заправлятимуть лідери УГС. Ця вказівка подіяла: деякі письменники з ненавистю відгукувалися про УГС, вважаючи, що через її "екстремізм" новостворюваний НРУ має багато складностей і неприємностей. Щоб хтось із активістів НРУ став у той час на захист УГС, висловив протест із приводу переслідування і покарань її членів – про це не могло бути й мови. Мовляв, критикують, переслідують угаесівців – так їм і треба: для чого лізуть на рожон. Треба робити так, як ми: з допомогою ЦК КПУ створювати організацію, яка допомагатиме здійснювати перебудову. У такому підході була своя логіка, вона спрямовувала Україну по литовському шляху розвитку. Судячи з усього, роль першого секретаря ЦК КП Литви Альґірдаса Бразаускаса дуже сподобалась Леонідові Кравчуку.

 

Розуміючи всю складність створення масової громадсько-політичної організації, керівний склад УГС зайняв чітку позицію щодо створення Народного Руху України за перебудову. Ми вважали, що створення широкої громадсько-політичної організації є, враховуючи досвід республік Балтії, насущною потребою для України і в цьому процесі УГС повинна взяти активну участь. Про це неодноразово йшла мова на засіданнях Всеукраїнської координаційної ради. Були прийняті відповідні ухвали, узгоджена тактика дій. УГС, а не компартія, за нашим переконанням, мала задавати тон в НРУ.

 

Установча конференція товариства української мови

Зустріч Київської міської письменницької організації з Леонідом Кравчуком не пройшла даремно: Дмитро Павличко виборов право на проведення 11-12 лютого 1989 року установчої конференції Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Як член Львівської обласної ради товариства я був обраний делегатом на республіканську конференцію. Виступи на конференції мали строкатий характер: радикальні ідеї чергувалися з ліберальними. Важливо, що установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка підтримала ініціативу створення Народного Руху України за перебудову. Конференція стала "реальним, вже всеукраїнським кроком у боротьбі. Ми там чи не вперше відчули свій потенціал". (Іськів В. Початок діяльності Львівського Руху. – Форум.– 2009.– № 2 (17).– С. 8).

 

  

Увесь хід установчої конференції я записав на магнітофонну стрічку. Вважаю, що це унікальний архівний матеріал, він має бути опублікований окремою книгою. Обраний головою товариства Дмитро Пав личко вручив мені членський квиток члена Республіканської ради Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка.

 

Невдовзі на моє ім'я прийшов коротенький лист від Григорія Гребенюка з м. Краматорська. На поштівці з автопортретом молодого Т. Шевченка Гребенюк писав:

 

"17.02.89 р.

Пане Богдане!

Посилаю Вам невеличкий список. Щоб не гаяти часу, я не намагався зібрати якомога більше. У нас це, на жаль, не дуже легко. А Вам, як я це розумію, потрібний оперативний матеріал. Черкніть, будьте ласкаві, пару слів, що отримали.

 

З глибокою повагою                                                                                                                                                          Грицько

 

Дуже радий, що Ви попали в правління Товариства укр. мови (чув по радіо "Свобода")".

 

Приїзд Горбачова

Отримуючи суперечливу інформацію про події в Україні, генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов вирішив здійснити поїздку, щоб мати особисті враження про стан справ у найбільшій республіці СРСР. Можна здогадатися про зміст розмови з першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицьким та його оточенням. Проте найбільшою несподіванкою в цій поїздці була зустріч Горбачова 24 лютого в приміщенні ЦК КПУ з керівним ядром Спілки письменників України. Важко сказати, як вдалося організувати цю зустріч і хто був її ініціатором, але немає сумніву, що вона стала вирішальною для долі Народного Руху України за перебудову. Судячи з розповідей Івана Драча і Дмитра Павличка, вона була відкритою, а з боку Горбачова – доброзичливою. Під тим оглядом цікаво познайомитися з інформаційним повідомленням про відгуки на цю зустріч, яку підготував КГБ УРСР для ЦК КПУ.

 

                                        "27 февраля 1989 г. № 23

                                         Секретно

                                         ЦК Компартии Украины

                                         тов. Щербицкому В. В.

 

Об откликах на встречу Генерального секретаря ЦК КПСС

с группой писателей

Состоявшаяся 24 февраля 1989 года в ЦК Компартии Украины встреча Генерального секретаря ЦК КПСС М. С. Горбачева с известными литераторами республики вызвала большой интерес и активно обсуждается в писательской среде. По общему мнению, она расценивается как очередное свидетельство высокой оценки руководством страны вклада художественной интеллигенции в обновление общества, явится знаменательной вехой в деятельности республиканской писательской организации и даст новый импульс к перестройке духовной жизни на Украине.

 

В то же время состоявшуюся встречу писатели увязывают с инициативой СПУ по созданию Народного Движения Украины, с ведущимся в печати обсуждением проекта его программы и склонны считать, что их деятельность нашла поддержку и одобрение у руководства страны.

 

Секретарь Киевского отделения СПУ И. Драч в беседе с одним из литераторов оценил встречу как "большой успех писателей". По его словам, очень важно, что представители литераторов республики получили возможность лично сказать руководителю страны о своей позиции в деле перестройки. "Было видно, – продолжал он, – что М. С. Горбачев владел всей информацией о положений в республике, в том числе и по вопросу НДУ, но старался представить дело так, что предварительно его об этом не информировали. Значит, он хотел услышать наше мнение. Это подход настоящего руководителя, не полагающегося только на чужие оценки. Теперь имеем надежду, что гонения на НДУ прекратятся".

 

Встретившись в СПУ с некоторыми участниками совещания молодых литераторов в неофициальной обстановке, И. Драч, в частности, им сказал: "Встреча проходила в очень доброжелательной атмосфере, и сам факт этой встречи является добрым знамением, потому что всем понятно – такие отношения с ЦК Компартии Украины не могут больше продолжаться".

 

Поэт Д. Павлычко, согласившись с И. Драчом в оценке встречи, несколько высокопарно заявил: "Кто, как не писатели, сказал бы ему всю правду? И пусть это всего лишь частица того, что хотелось сказать о бедственном положений языка в республике, о других болевых точках. Как говорят в народе, капля камень точит. Я не сомневаюсь, что отношение к писателям со стороны руководителей республики теперь будет иным, более уважительным".

 

Заместитель секретаря парткома СПУ О. Мусиенко в беседе с одним из писателей высказался следующим образом: "Именно человек с именем и репутацией О. Гончара должен был сказать о развернутой против нас в средствах массовой информации кампании. И он нашел этому меткое слово – "травля". Может, хоть сейчас задумаются над тем, что хотят поссорить писателей с народом, и остановятся".

 

По мнению прозаика Д. Мищенко, о состоявшейся встрече станет широко известно всему миру. Это лишний раз подчеркнет авторитет украинских писателей, который в последнее время кое-кто ставит под сомнение, и придаст им уверенность в своих силах.

 

Секретарь парткома СПУ Б. Олейник подчеркнул, что прошедшая встреча и откровенный разговор "...помогут положить конец неоправданно затянувшемуся конфликту между писателями и аппаратчиками, который только вредит общему делу. Думаю, что после сегодня станет возможной рабочая встреча с сотрудниками идеологического отдела ЦК Компартии Украины, и все острые углы по проекту программы НДУ будут сглажены".

 

Наряду с этим в писательской среде со ссылкой на участвовавших во встрече литераторов распространяется мнение, что важен сам факт состоявшейся встречи, позволившей им высказать свою точку зрения по ряду наболевших вопросов. Едва ли не главным результатом беседы с М. С. Горбачевым они считают якобы данное руководителям республики указание о прекращении "гонений на писателей".

 

Делясь впечатлениями от встречи, писатель А. Глушко в частной беседе сказал, что идеологическим отделом ЦК Компартии Украины в редакции газет направлена телефонограмма, предписывающая прекратить публикацию отрицательных откликов на проект программы НДУ.

 

Отдельные литераторы, критически относящиеся к идее создания НДУ и ее инициаторам, высказывают мнение о том, что прозвучавшие на встрече "...заверения в верности партии и идеям интернационализма являют собой не более как карнавальную маску, надетую по случаю бала во дворце. Делается это все для достижения единственной цели – выхода из-под контроля ЦК Компартии Украины любой ценой и дезинформации общественного мнения".

 

Сообщается в порядке информации.

 

Председатель Комитета                                                                                                                                    (підпис) Н. Голушко".

(ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 19 (1993 р.). – Пор. 4. – Арк. 151-153).