Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXVІIІ. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 12 лют. 2014 р., 12:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лют. 2014 р., 10:05 ]

Розділ IV

Повернення у велику зону

 

Чекістська передбачливість

Не так сталось, як гадалося: за два тижні до звільнення мене (на цей раз без всякої на те підстави) вкинули у шізо – штрафний ізолятор. Причину неважко було пояснити: чекісти вирішили ізолювати від людей, які могли передати через мене якусь інформацію. Я оголосив голодування. Розуміючи, що не повинен довести себе до стану інвалідності, коли водили вранці в туалет, пив багато води. Розумів, що без пиття почнеться температура і мене можуть забрати в лікарню. На четвертий день до камери в супроводі охорони зайшов, як завжди виструнчений, заступник начальника концтабору Йоффе. Вмовляв, щоб я зняв голодування. Відповів йому, що у шізо вкинули мене без всякої причини, а тому зніму голодування тільки за умови, якщо буду випущений. Дерев'яний лежак – нари на день припинали до стіни висячим замком. Відмовившись від їжі, я втрачав сили, важко було сидіти на бетонному грибку, а тому вимушений був удень лягати на прохолодний бетон. Через тиждень прийшов прокурор області. Сказав, що знайомився з моєю справою, знає, що в мене 27 серпня закінчується термін відбуття покарання, а тому радив би відмовитись від голодування, бо в іншому разі доведеться покласти мене в лікарню. Впертість, що оволоділа мною, затуманила реальний стан речей, я повторив прокуророві те саме, що сказав заступнику начальника концтабору Йоффе. По виразу його обличчя бачив, що він не знає, як має зі мною поступити. Очевидно, його зовсім не турбувало б моє голодування, якби не той факт, що через тиждень я мав бути звільнений. Залишив він камеру без жодного слова, але в коридорі дав розпорядження наглядачеві відкрити нари. Тепер я міг день і ніч лежати у напівсонному стані. Появилась байдужість: що буде, те буде, а буде те, що Бог дасть – згадував я улюблену батькову поговірку.

 

Вранці 26 серпня клацнув замок: "Виходи!" Наче заарештованого, під конвоєм завели в барак. Мене обступили друзі, які ходили на роботу в другу зміну. Дивувались, що я до невпізнання схуд. Опанас Заливаха сказав, що треба підкріпитися. Приніс кварту води, насипав цукру і дав випити. Ні він, ні я не знали, яка від того лікеру буде реакція організму. Раптом я відчув, що все тіло наче скорчилось. Глянув на руки, а вони наче воскові. Торкнувся пальців – не рухаються. Можна їх зігнути, але вони не випрямляються. Почало лихоманити. Всі, що бачили ту реакцію організму, перелякались, не знали, що робити, чим допомогти. На щастя, прийшла мені думка, що треба вивести той цукор водою. Випив одну кварту води, випив ще одну. Живіт – наче бубон. І далі безперервно пив і відливав. Відчув, що відпускає. Можу вже рухати пальцями рук і ніг, почав зникати восковий колір тіла. Словом, вода – велика сила. Мав рацію Ґанді, коли казав, що існує двоє ліків – вода і земля. Тепер я на практиці переконався в цій незаперечній істині. І все ж цукор мав не тільки негативну роль. До мене почали повертатися сили. В їдальні, коли їв кашу, відчув такий голод, що, здавалось, міг би з'їсти цілий котел каші, а не одну миску.

 

Наступного дня друзі, наперебій даючи різні поради, підвели мене до штабу адміністрації. Зайшов у кабінет начальника концтабору. Був він без настрою, не ставив жодних запитань. Вручив довідку про звільнення і сказав, що в бухгалтерії отримаю квиток на проїзд і гроші на дорогу, а після цього – здані на перевірку речі. У довідці про звільнення зазначено: "Выдано денег на питание в пути: один рубль 44 коп." А в наступній графі: "Видано личных денег в сумме шестьдесят восемь руб. 68 коп." – гроші, які вислали мені батьки разом з кількома рублями, заробленими за два роки.

 

Сам собі дивуюся, звідкіля у мене взялася сила винести дерев'яну валізу, заповнену книжками і зошитами з різними конспектами.

 

 

До прохідної мене проводжав гурт в'язнів. На прохідній наказали зняти черевики і роздягнутись. Досвідчені наглядачі спритними руками відірвали з черевиків підошви, підозріваючи, що я міг під ними щось заховати. Розчаровані, відкинули взуття набік і взялися промацувати кожен рубчик одежі. У кишені знайшли маленьку шкатулочку з портретом Ліни Костенко – сувенір для улюбленої поетеси. Роздивлялися з усіх боків, переглянулись між собою, один з них взяв молоток, який лежав поруч, і розбив шкатулку. Знову розчарування: у шкатулці не виявилось подвійного дна. Рештки кинули в куток до порваного взуття.

 

- Одевайся!

- Як я зможу йти з відірваними підошвами?

- Сможешь! – сказав той, що розбивав шкатулочку. Взяв молоток і вправно прибив підошву.

 

Я одягнувся, взяв свою дерев'яну валізу і вийшов на вулицю. Оглянувся. Біля загорожі стояли, очікуючи, коли закінчать мене "шмонати", зо два десятки в'язнів. Помахом руки я прощався з ними. Щеміло біля серця. Хтось сильним голосом крикнув:

- Викинь ложку в запретку!

 

Я пригадав, що у кишені піджака спеціально приготував ложку, яку, відповідно до встановленого ритуалу, після звільнення повинен викинути у найближчу від мене зорану смугу. Якщо б хтось із в'язнів, що проводжали, не нагадав, міг би забути. Розмахнувся і – скільки мав сили – кинув ложку понад загорожею з колючого дроту. Слава Богу, ритуал був дотриманий. Саме у той момент до мене підійшли дві жінки – одна середнього віку, а поруч – зовсім молода, наче дочка чи молодша сестра тої старшої.

- Пошли с нами! Отдохнешь, с нами тебе будет хорошо!

 

На мене війнуло самогонним перегаром. Дивились вони на мене мутними поглядами молочних очей. Підіслали мені шлюх, подумав я, і відвернувся. Отак заманили не одного з тих, що звільнялись, і чимало з них навіки лишилися на чужій землі.

 

Неподалік, біля "бобика", за мною спостерігав конвоїр. Дав зрозуміти, щоб сідав у машину. Відвезли до станції Потьма, показали вагон.

 

Добра порада

В дорозі до Москви став роздумувати, як бути далі. Напроти мене сиділа білява жінка середніх літ з неслов'янським виразом обличчя, з русявим, коротко стриженим волоссям. Вона акуратно перекладала з великого мішка, який використовують для борошна або цукру, різні речі (одяг, книги, харчі – цукор, каву, чай, цукерки) у менший за розміром білий мішок, що нагадував пошивку для невеликої подушки. Коли закінчила свою роботу, знайшла у сумочці нитки і голку, обшила мішок, надавши йому форму посилки, поклала на коліна і нашкрябала на полотні кульковою ручкою адресу. Коли жінка закінчила роботу і поклала пакунок збоку біля себе, спершись на нього ліктем, я запитав її, яким чином можна відправити його на адресу.

- Когда приедем в Москву, вещи можно сдать в багажное отделение по квитанции, а получить их можно на станции назначения по указанному адресу.

 

Для мене це була інформація на вагу золота. Я запитав жінку, чи може вона дати мені мішок, який звільнила, щоб я поскладав у нього свої речі й також відправив їх багажним вагоном. Жінка промовила з виразним литовським акцентом:

- Пожалуйста! – і подала мені мішок, який, можливо, й не думала брати з собою. Вона була скупа на слова, не запитала мене, хто я і куди їду, а я, в свою чергу, також не смів поставити їй це запитання. Можна було здогадатись, що повертається вона з побачення, під час якого їй не вдалося передати чоловікові або братові все те, що приготувала. Коли я поскладав у мішок книжки з дорогими мені дарчими написами Надійки Світличної, Василя Стуса, важкі, наче цеглини, томи "Історії українського мистецтва", прислані Галиною Севрук, зошити з "конспектами", листи, цінні вирізки з газет і журналів, які рік тому одягнув у палітурки Дмитро Іващенко, то насмілився попросити у своєї супутниці голку і нитки. З тим самим виразним литовським акцентом знову промовила "пожалуйста" і подала мені котушку ниток з голкою. Я зашив мішок і написав на ньому адресу:

 

Украинская ССР, Львовская область, г. Ходоров, ул. Львовская, 19, Горынь Николаю Михайловичу.

 

У Москві без всякої складності оформив багаж, отримав квитанцію і був, як кажуть, на сьомому небі. То ж треба було, щоб доля послала мені компаньйоном литовку, за поради і допомогу якій я був безмежно вдячний. Тепер у мене були вільні руки і я міг вибирати один з двох варіантів: спробувати відшукати у Москві Леся Танюка, як мені настирливо радили деякі в'язні, запевнюючи, що таке прохання надійшло з Києва, або ж зразу пересідати на поїзд Москва - Київ. Знаючи, що за кожним моїм кроком будуть стежити, до Танюка вирішив не заходити. Якщо Леся відвідують усі, що звільняються, то можна не сумніватись, що його помешкання обладнали відповідною апаратурою для підслуховування. Коли прийду до нього, то без розмови не обійдеться: щось будуть питати, щось треба відповідати, а для чекістів це готова інформація. Крім того, якесь чуття підказувало мені, що, блукаючи Москвою, можу напоротись на неприємність, особливо якщо чекісти встановили за мною чи за будинком, в якому мешкає Танюк, стеження. Отже, залишався єдиний варіант – їхати до Києва.

 

У Києві

Приїхав до Києва вранці й зразу з вокзалу – на помешкання Івана Світличного. Застав одну Надійку – Іван з Льолею були десь у від'їзді. Надійка призналась мені, що Данило ПІумук її заворожив. Неважко було здогадатися, що у неї з Данилом склались інтимні стосунки. Для мене то була справжня несподіванка, бо був Данило від неї старший на двадцять два роки: Надійка з 1936-го, а він з 1914-го. Від тої новини у мене було змішане почуття. Був радий, що після довгих років самітного життя знайшли одне одного. Водночас почував себе обкраденим, бо від часу знайомства між мною і Надійкою була не декларована симпатія, завжди відчував її присутність, а тепер вся її увага зосереджена на Данилові. Сказав їй про це. Відповіла, що поява Данила нічого не змінить у наших стосунках – вони законсервовані на незмінність.

 

Приїхали Іван з Льолею. Розпитування, розповіді. Ввечері зібралась чимала компанія. Ліна Костенко сказала: "Завтра я тебе чекаю у себе".

 

Після відвідувань кількох майстерень художників, демонстрування Людою Семикіною приготованих для мене двох свиток, від яких я був у захопленні, під вечір Аллочка Горська завела мене на помешкання Ліни Костенко. Розглянув кімнату, в якій не був три роки. На стіні біля дверей побачив знайому репродукцію, на якій була зображена спляча дівчинка у червоному.

- Висп'янський на своєму місці, як і три роки тому! – сказав я.

- Ти єдиний, хто знає автора тої роботи. Всі, хто приходив і роздивлявся, не міг назвати автора! – сказала Ліна і стала розповідати, який страх пережила влітку, коли поїхала відпочивати.

- Я працюю над поемою з часів Хмельницького. Гляньте на цю картотеку – тут зібрано різні вислови, лексика, звороти, які мені конче потрібні для праці. То не так просто написати історичну поему.

 

Я сказав, що це унікальний словник, який за всяку ціну треба було б опублікувати.

 

- Про яку публікацію може бути мова?! Цього літа вирішила трохи відпочити, але який там відпочинок! Не переставала думати про незакінчену поему. Раптом блиснула думка: а якщо мою квартиру таємно відчинили або можуть відчинити!? А якщо пропала моя праця!? Я цього не переживу. Не закінчивши свого відпочинку, їду додому, вриваюсь до хати – все на місці. Отаке пережити!

 

Дзвінок у двері. Ліна прислухалась, відчинила.

- А, Тельнюк! Не знаю, запрошувати чи не запрошувати тебе до кімнати, щоб не перелякався, бо в мене Богдан Горинь!?

 

Тельнюка дещо сконфузили ці слова Ліни, але він якось переборов себе і тихо, спокійно сказав:

- Ми давно знайомі. Вітаю тебе, Богдане, зі звільненням.

 

Від часу, як ми бачилися, Станіслав дуже змінився. Я запам'ятав його ху­дим і високим, а тепер він набрав повноти, яка надала йому цілком іншого вигляду. Сказав, що пам'ятаю подаровану ним збірку поезій "Легенда про будні", знаю напам'ять вірші, які ходили по руках. Від тих слів Тельнюк якось знітився, сказав, що прийшов на кілька хвилин – чи то повідомити щось, чи запросити Ліну на якесь зібрання. Коли Ліна провела його до дверей, розповіла, що деякий час відчиняла тільки тим, хто знав, скільки і як їй дзвонити в двері.

 

- Одного разу чую знайомі дзвінки. Хтось зі своїх, – подумала. Відчиняю двері – кагебіст. Дізнались, собаки, як мені дзвонити.

- Що вам від мене треба? – питаю і вся тремчу від злості, що так легко вдалося їм мене обдурити.

- Необхідно з вами поговорити, – відповів. – Треба, щоб ви до нас при­йшли.

- Це наказ, чи прохання?

- Ну що ви, Ліно Василівно, звичайно, це прохання.

- Якщо прохання, то дякую, я не зможу ним скористатися! – і зачинила двері.

- Отаке життя. А треба жити і щось робити, бо інакше – це не життя.

 

Я сказав Ліні, що в'язні хотіли зробити їй подарунок – шкатулку з її портретом. Шкатулку при перевірці розбили, а портрет вцілів.

- Не посміли, собаки, розбити мій портрет! То цікаво. Дякую тобі й твоїм друзям, що пам'ятали про мене там.

 

На довшу розмову не було часу, треба було встигнути на поїзд.

 

До батьків

КГБ дуже ретельно готувалося до мого приїзду. Коли, прибувши приміським поїздом до Ходорова, я йшов з вокзалу додому, мене перестрів Славко М. і кинувся мені на шию. Від несподіванки я розгубився, бо не знав, хто це.

- Ти що, не пізнаєш мене? Моя хата он там, поруч з хатою Богдана Поташника, з яким ти був в одному класі. Пам'ятаєш?

 

Мене насторожив шквал його запитань і збудженості. За кілька хвилин я все зрозумів: Славко зустрічав мене відповідно до сценарію, підготовленого КГБ, коли я приїду до Ходорова. Неважко було здогадатись, що як тільки я зійшов з поїзда, Славко вже чекав на мене на протилежному тротуарі. Ми ніколи не товаришували, він був молодший, закінчував школу пізніше від мене. З 1954 року, коли я поступив на навчання в університет, і до арешту 1965-го зустрічались ми рідко, випадково, а потім три роки ув'язнення і раптом такі палкі обійми і така радість! Врешті, чогось подібного треба було чекати.

 

Вістка про моє звільнення швидко рознеслася Львовом й у неділю до Ходорова приїхало чимало моїх друзів і знайомих, щоб привітати мене з поверненням. Стефа Шабатура подарувала мені книжку Логвина "По Україні" і моїй радості не було меж.

 

Минули перші переповнені емоціями дні у батьківській хаті. Після тижневого відпочинку я сів за стіл, щоб написати листа братові Михайлу. У мене не було сумніву, що першими читачами мого листа будуть чекісти, бо кожен лист у табір і з табору проходив ретельну цензуру. Якщо було вилучено листи батька і брата Миколи до мене, то неважко передбачити, як прискіпливо вони читатимуть мої. Після повернення у мене були свої творчі плани і я не хотів, щоб про них знало КГБ. Треба було довести до пуття нарис про Опанаса Заливаху, дослідження про творчість Івана Драча. Ще до арешту, працюючи впродовж 1962-1965 років у Львівському музеї українського мистецтва, я почав паралельну працю над двома взаємопов'язаними темами: "Шляхи розвитку українського радянського мистецтва у 20-30-х рр." і "Мистецтво західних областей України 20-30-х рр." Треба було потай завершувати книжку про Івана Северу. Час, який я віддавав на виготовлення і поширення самвидаву, й арешт у серпні 1965 року зумовили перерву в моїй праці над темами, які перед тим мене так захоплювали. Треба було б їх якось закінчити. Конче потрібна була машинка, щоб передрукувати матеріал, який накопичився в таборі – про все це в листі я не міг писати, щоб не спровокувати посилений нагляд, а то й чергові обшуки. Мені дуже не хотілося віддавати в лабета КГБ усе написане, що вдалося переслати і перевезти з Мордовії. Такі міркування були причиною, що в листі до брата я не міг розповісти про те, що чув і бачив у Києві, що розповіли львівські друзі, тож лише вибірково поділився з ним деякою інформацією, яка не давала підстави заарештувати лист.

 

"7 вересня 1968 р. Лист перший

 

Найдорожчий мій!

Вже тиждень, як я з деяким трудом привикаю до великої зони. Переконуюсь, що мікро- і макросвіти мають багать спільного, і в першу чергу  це пристосування до життя. Сьогодні я зустрів свою шкільну товаришку. Звичайно, вона мене не пізнала, а коли я заговорив з нею – їй стало незручно, сказала, що дуже змінився. Питаю, як коло неї справи. Каже, життя зараз таке, що коли на біле кажуть, що це чорне, то треба казати, що біле справді чорне, бо інакше не проживеш. От тобі найхарактерніший приклад пристосуванця-міщанина. А про те, що я дуже змінився, говорять мені всі, просто так і кажуть: "Як же ти постарів!" Спочатку мене це трохи вразило, але потім я вже до того привик і почав сам випереджувати враження.

 

А один чоловік додумався втяти таку інтермедію. Зустрів мене на стації і питає: "Пане Горинь! Щось пізнаю вас і не пізнаю. Якось ви дуже змінилися, не знаю, чи ви пам'ятаєте мене – я працював тоді на цукрозаводі, як ви маляс видавали!" Мені більше нічого не залишилося сказати, як підтвердити йому, що я той самий чоловік, який разом з ним працював на цукрозаводі. Видно, що хвороби, їжа, робота і нервосіпання зробили своє.

 

Почуття в мене не погане і не добре – якесь середнє, і той середній тонус трохи мене пригнічує, мушу з ним якось боротись. У першу чергу піду на докладне обстеження, щоб дізнатись, який загальний стан організму, що йому не вистачає. Кожного дня у мене білий, як крейда, язик і я ним заледве повертаю, наче він дубовий. Спочатку був навіть спухлий і мені трудно було ним вимовити звук "р", але тепер вже трохи легше. Якихось соків у шлунку замало або забагато. Але все це дрібниця і я привик на всі ці речі дивитись спокійно (після захворювання очей, яке в мене так і не наладилось).

 

Я пишу Тобі листа, а Оксаночка тихенько підкралась і стоїть собі збоку. Коли я звернув на неї увагу, то вона дуже по-дорослому сказала: напиши таткові так, як я тобі вже казала, що я дуже за ним скучила, і щоб швидше повертався до Оксаночки. А іншим разом ми з нею говорили довго і по-дорослому. Все вона сприймає гарно, а головне, вміє думати і задає найнесподіваніші запитання, на які не так то-вже легко відповідати, а тому доводиться говорити, як говорять з дорослими. Радує мене те, що вона вміє організувати собі забави, залучаючи до них сусідських дітей, які радо до неї приходять і бавляться. Книжечки, які їй накупила мама, перечитані майже всі, але вона радо слухає і вдруге, і втретє, пригадуючи написане і з радістю переказує це своїм подругам. Каже, що коло баби їй найкраще, бо має з ким бавитись. Не належить до спокійних дітей – весь час вертить ручками і ніжками, мабуть, цього вимагає організм під час росту. Серед своїх товаришок (навіть старших) виглядає як ровесниця і чує себе рівноправною, тому бавляться з нею і школярі. Читав я їй книжечку, як виробляють скло. На другий день, як приїхала Оля, вона розповіла їй, що скло, хоч і не борщ, але варять на великому вогні із соди, піску і крейди. Все це мене дуже захоплює і я радо розмовляю з нею і читаю їй книжечки, які вона акуратно тримає в окремих двох тумбочках.

 

Оля часто приїжджає до нас, буває, що на тиждень по кілька разів. Стосунки у сім'ї злагоджені, нема зайвої нервозності й це мене тішить, бо після табору всяку нервозність сприймаю дуже прикро. Буду старатися навіть у найскладніших ситуаціях, якщо такі будуть чи то з рідними, чи то з чужими, зберігати спокій і рівновагу. Про це я думаю кожен день. Де я буду жити і працювати – поки що нічого мені не відомо. У Львові, Києві та інших містах жити мені не дозволено. Дали направлення в Ходорів, до батьків, а там якось буде. Поки що зовсім не цікавлять мене різні новини – усні й писані, наче їх і не існує. Здається мені, що до багатьох речей я став не те що байдужий, а терплячий. Боюся, щоб не засмоктували, як скоріше, різні дрібниці, непотрібна колотнеча, біганина тощо. Свідомо обмежу коло своїх знайомих, бо у багатьох зі своїх знайомих не чую тих людей, з якими мені було б цікаво говорити. Всі ці речі пояснюються дуже просто: я встиг досить добре підтоптати свій організм, він помітно постарівся, а тепер інстинктивно обходить все, що йому видається чужим і непотрібним.

 

Столичні знайомі зустріли мене дуже радісно, бачився майже з усіма, хто колись був дорогий і близький мені й по потенції таким залишився, а як буде надалі – покаже життя. Ніде я сам не заходив і не думаю заходити – хто хоче мене бачити, знайде нагоду і дорогу. Коли приїхав до батьків, то приїхала ціла гвардія знайомих і незнайомих дівчат – вітав я їх тепло, сердечно і немало дивувався, що хотілося їм, незважаючи на різні невигоди такої поїздки, все-таки приїхати.

 

Тато і мама почувають себе досить добре – це для мене велика радість. Головна їхня турбота – Оксаночка і різні домашні справи, – в одному і другому дають вони собі раду. Через тиждень відбудеться весілля Микольця. Я познайомився з батьком і мамою Брикайлами, а також з їхніми дітьми – Дарусею, Любою і Геником. Дуже тішуся, що Микольцьо потрапить в цю сім'ю – всі вони видались мені наче рідні, без штучності й фальші, все просто і щиро, по-людяному, розумно. Така сім'я заспокоює, дає відчуття якоїсь стабільності, виробляє певну рівновагу.

 

Щодо свого одруження, то поки що я в повному незнанні й розгубленості. Мабуть, доведеться ще трохи почекати, а там стане видніше. В одному можеш бути спокійний – в будь-якому випадку, в будь-яких ситуаціях у стосунках в родині, із друзями і знайомими я зберігатиму рівновагу, вважаючи, що вона найбільше схильна народжувати розумне, добре і людяне начало. Про Твій побут дещо маю уявлення із Твоїх листів. Перечитуватиму їх ще раз, бо це єдиний конкретний місток, через який входитиму у Твою келію, віддаючи себе роздумам і спогадам, які можуть бути зрозумілі тільки нам обом. Найбільшим би щастям зараз я вважав жити з Тобою в одній камері – при усьому пережитому, при набутому життєвому досвіді – такому спілкуванню могли б позавидувати усі інші. Але доля для нас ніколи не була надто прихильна, а тому мусимо шукати для контактів душ інших способів і в першу чергу через листи. Обіймаю і цілую Тебе як брата по духу і крові. Цілують Тебе всі рідні.

 

Твій Богдан"

 

Написав листа братові, сподіваючись на відповідь. Проте чекісти не були зацікавлені, щоб між мною і братом було регулярне листування. Вони довго маринували мій лист, шукаючи у ньому якоїсь таємної інформації, викреслили одне речення і вручили листа братові з великим запізненням, розраховуючи, що такі великі перерви не дадуть нам можливості систематично обмінюватися думками. Треба визнати, що у своїх чорних справах вони мали великий досвід. Затримуючи наші листи, вони досягали подвійного ефекту: і я, і брат напружено чекали на відповіді, не знаючи – лист конфісковано, чи затримано. Пізніше стало відомо, що чекістам не сподобалось одне речення, яким я характеризував свою однокласницю – одну з тих, що мали скласти у Ходорові моє товариство. Не було жодної складності догадатись про підготовлених для мене чекістами "друзів", тому одну фразу однокласниці я вирішив переповісти братові: "Каже, життя зараз таке, що коли на біле кажуть, що це чорне, то треба казати, що біле справді чорне, бо інакше не проживеш. От тобі найхарактерніший приклад пристосуванця-міщанина".

 

Через цю фразу чекісти затримали листа. Видно, що радились: конфіскувати лист чи все-таки вручити його братові. Врешті викреслили те речення, яке їм не сподобалось, і листа вручили, але зі значним запізненням.

 

Через тиждень після того, як я написав листа братові, 15 вересня 1968 року отримав листа від Надійки Світличної. Написала вона його під свіжим враженням зустрічі зі мною, коли, повертаючись із Мордовії, на два дні зупинився у Києві.

 

Богданку, прівєтік!

У мене таке враження, що Ти знову зник на три роки, тіпун мені на язик! Кілька днів після твого від'їзду було страшно не по собі, що я піддалася нещасним диктаторам і не пішла з тобою в аеропорт. Лаяла себе останніми словами за несамостійність і поступливість. Зараз гострота тієї прикрості вже минула, проте часом думаю: був Богданко насправді чи то він мені тільки наснився?

 

3-4.ІХ – була в Данила (Шумука), хотіла написати разом з ним до тебе, але якось не вийшло. Він дуже чекав тебе і продовжує чекати. Як тобі там ведеться?

 

Передавай вітання батькам і їм же – фотознімки сплячої красуні Оксанки. Такою я бачила її в Одесі цього літа. Михайлові й Олі (Гориням) я посилаю окремо.

 

Ну, і с понтом – до побачення. Цілую.

 

Надія

 

Р. S. А чи помітив Ти, що я цілую тебе тільки письмово? С понтом краще б навпаки..."

 

Час минав зі швидкістю стріли. Не отримавши сподіваної відповіді на свій лист, який написав братові 7 вересня, я подумав, що лист міг бути конфіскований, а тому вирішив написати знову.

 

"1 жовтня 1968 р., м. Ходорів. Лист другий

 

Дорогий брате!

Уже місяць, як я вдома коло батьків. У попередньому листі писав Тобі, що мені не дозволено (поки що) жити у Львові, Києві та інших режимних містах. Отримав я направлення у "селище міського типу" Ходорів і думаю, що дальше мені робити. Паспорт мені у таборі не видали, тож буду отримувати його тут. Уже кілька разів судовий виконавець нагадував, що треба сплатити судові кошти, які за мною числяться – навіть викликали у Жидачів на суд, але мене тоді не було, а був лише батько і коли дав телеграму, щоб я негайно приїжджав (я був у Богдана (Мацелюха), Олиного брата на весіллю), то мама дуже переживала. На міліції мені сказали, що треба негайно виробити паспорт і ставати на роботу, бо будуть штрафувати.

 

Перерва, яка виникла між першим і другим листом, була заповнена двома весіллями – спочатку Микольцевим, а потім Богдановим. Одне і друге весілля пройшли дуже гарно. На Микольцевім весіллю старостою був вуйко Михась (Стецишин).

 

Він вклав усі сили, щоб надати всьому лад, добре продумував тости, і я не міг надивуватись, що він справді має до подібних речей хист – все це у нього добре виходило і всі були задоволені, а сам він на другий день від перенапруження і нервового виснаження аж захворів, охляв і зовсім був не подібний на того старосту, який задавав усьому тон. Ти знаєш, який він гоноровитий у всьому, в тому числі й у подарунках. Спочатку хотів купити Микольцеві і Дарусі шафу, а коли не знайшов шафи, то купив радіолу, чим зробив для всієї сім'ї радість, бо самі думали купляти якийсь приймач. Була цьоця Пазя з чоловіком, і Тарнавський, і Комаринський, і сусіди, а навіть з Бібрки приїхав Михась (Саламін) з дружиною. Все мало певний ритм і, як мені видається, пройшло все гарно. На завершення, на другий день, прийшов майже весь ансамбль і співав гарних пісень.

 

Стосунки у Микольця з Дарусею усі чотири роки були рівні, не було якихось великих непорозумінь, криз і такими залишились. Не знаю, чим пояснити, але у нього нема великої енергії до життя, а помічається зовсім інше – спокій, деяка байдужість до багатьох речей, неохота кудись іти і щось бачити. На це трохи жалілась Даруся, і ми хочемо всі разом вибити Миколу з колії спокою, бо він перестав навіть в кіно ходити. Там його люблять і всяко доглядають, від чого він сильно розповнів.

 

Богдана (Мацелюха) дружина (також Даруся) на 16 років молодша від нього. Враження робить дуже гарне, й у мене така думка, що повинно у них скластись все гарно. На одному і другому весіллю згадували Тебе і багато знайомих і незнайомих просили передати Тобі вітання. Наскільки я міг зрозуміти, уявлення людей про Тебе ні в чому не змінилось, усі до Тебе ставляться з винятковою симпатією і непідробним захопленням.

 

Сольний номер за весь той місяць належав Оксаночці. Вона була присутня, коли Микола розписувався, а як приїхала на весілля, то вголос (так, щоб всі чули) запитала: "А що – ви перший раз погано поженились, що ще раз переженюєтесь?" У тому, що вона говорить, відчуваються дуже глибокі мислительні процеси, які відбуваються в її голівці. Якось питається Тата: "А коли будемо купляти на зиму бульбу?" Або: "Як стрийко почне працювати, то ми купимо собі телевізор". З того часу, як я приїхав, вона почала кожного ранку сама одягатись і сама їсти – мама з того дуже дивувалась, а їй подобається, що вона сама може. Продовжує імпровізувати різні танці і забавки, з дітьми бавиться з такою ж цікавістю, як і сама – годинами може бути зі своїми забавками.

 

Я вже Тобі писав, що поки що нічого не читаю і не дуже чую в цьому потребу. Мене перед звільненням посадили без всякої причини у штрафний ізолятор, щоб якось протестувати, я оголосив голодування. Після голодування шлунок дуже погано привикав до всякої їжі – від того, видно, і температура була. Зараз все пішло на краще і я майже прийшов до себе. Щодо книжкових новин, то Ти маєш можливість більше від усіх нас читати і знати. Добре було б, якщо б різні свої наукові роздуми і нотатки Ти писав уривками у листах – це б якось систематизувало Твої думки, а водночас замінювало б конспектування. Мені казав Синявський, що він навіть цитати, які йому колись можуть стати в пригоді, відсилає у листах дружині для збереження. Правда, є одна новина, про яку зараз говорять усі: Олесь Гончар нібито приступив до переробки свого "Собору". Сам розумієш, як це було сприйнято.

 

Львівські художники – Патик, Сельська, Сельський, Шатківський, Ліщинський та ін. влаштували у Москві велику виставку свого живопису, якого не хотів виставляти Київ. Для Москви це було справжнім відкриттям і зараз почалися розмови про львівську живописну школу, а художники радіють, що нарешті "прорвало".

 

Уже цілий місяць не маємо від Тебе листа. Пиши про все якнайдокладніше, можливо, у нас вийде яка дискусійна розмова, то це урізноманітнило б наше листування.

 

Всі рідні, близькі, друзі шлють Тобі найсердечніші привітання. Цілую міцно.

 

Твій Богдан"

 

 

 

І на цей раз КГБ затримало листа. Їм не сподобалась моя порада, щоб брат висилав у листах цитати з прочитаних книжок, що могло б стати йому в пригоді, коли звільниться, тому викреслили це речення. Мабуть, не хотіли мати зайвої мороки перевіряти, звідкіля виписані цитати і чи не закодована у них якась інформація. Шкода, що брат сам не здогадувався робити такі виписки, бо висланий матеріал міг стати заготовками для майбутніх книжок. Про те, що чекісти викреслили речення з моєю порадою, я дізнався лише тоді, коли братова дружина Оля з трудом відшукала мої листи, які я мав намір помістити у своїй мемуарній трилогії.

 

Перші місяці перебування у "великій зоні" були щедрими на розмаїті зустрічі. Не міг про них писати братові, щоб не загострювати уваги кагебістів до себе і людей, з якими зустрічаюсь.

 

14 листопада отримав записку від Ліни Костенко:

 

Богдане!

Велике спасибі за бандероль. Я у Львові. Готель "Україна", 84. Звичайно, хотіла б Вас бачити. Буду у Львові ще два дні.

 

Ліна Костенко

14.ХІ.1968 р."

 

  

Зустрілися ми у холі готелю "Україна". Ліна була не сама, а з режисером Володимиром Денисенком. Коли познайомились, я висловив йому своє захоплення фільмом "Сон", сказав, що чимало епізодів з того фільму назавжди вкарбувалися у мою пам'ять, зокрема кадри, коли Шевченко отримав "відпускну".

 

- Після недавнього звільнення з табору ці кадри мусять бути тобі особливо близькі, – зауважила Ліна.

 

Денисенко розповів, що дуже тяжко домогтись повторного показу того фільму в кінотеатрах, але він домовився з кінопрокатом, що у найближчі дні фільм демонструватимуть у якомусь із львівських кінотеатрів.

 

Я дивився на Ліну і Володимира і не міг відірвати від них очей. Милувався їхніми обличчями, мовою, напругою думки. Бачити і чути два великі таланти у розквіті сил – що може бути прекрасніше?

 

- Вас, напевно, цікавить, чому ми у Львові, але про це нехай розповість Володимир.

 

Зі слів Денисенка я дізнався, що їхній приїзд до Львова пов'язаний із задумом поставити фільм за сценарієм Ліни Костенко. Виникло багато проблем, одна з яких – виконання трьох високих хрестів. Поки що не уявляють собі, з якого матеріалу можна зробити такі високі хрести і як такий тягар встановити. Я порадив звернутися до скульпторів, які відливають свої твори в оргсклі – матеріал легкий і дешевий. На жаль, досвідчений режисер не чув про такий матеріал, а я докладно не вмів пояснити складної технології його виготовлення. Старався переконати, що оргскло – це не те саме, що звичайне скло, воно легке і, головне, пружне, з нього Архипенко відливав деякі свої скульптури, за кордоном оргскло називають плексигласом.

 

Не можу сказати, що до моєї поради Денисенко поставився з повною довірою, але сказав, що поговорить зі скульпторами. Готельний хол – не найкраще місце для зустрічей і розмов. Поговорили про се та про те, делікатно обминаючи найголовніше, і попрощались.

 

Наступного дня фільм "Сон" демонстрували у кінотеатрі "Маяк". Не можна передати, же то було жалюгідне видовище: стрічка знищена, моментами обривалася, кольори так вицвіли, що деякі зображення повністю зникли. Було враження, що то не демонстрування славетного фільму, а його похорон. Можливо, що так було задумано.

 

Мені конче треба було роздобути машинку, щоб можна було передрукувати написане у двох-трьох примірниках і один з них надійно заховати. Врешті-решт, здобутий досвід не повинен був піти намарне. Про свої проблеми я розповів Романові Кудлику. Характером Роман дуже подібний до Анатолія Шевчука. Каже мені: "Поки придбаєш машинку, бери мою, зараз я на ній майже не працюю, тільки у ній зламана ручка, що пересовує каретку, тому не знаю, чи зможеш на ній працювати". Того самого дня, побачивши на стелажі його фотографію, я попросив, щоб подарував мені. Кажу йому, постав дату і підпиши, що це ти. Роман взяв фотографію і на звороті написав: "Це я, о Господи!" 

 

  

З мого погляду, то було непросте рішення – віддати свою друкарську машинку в руки людини, яка щойно повернулася з концтабору. Адже Роман не міг знати, що я на цій машинці друкуватиму, а в разі обшуку і вилучення надрукованих на машинці матеріалів не було б труднощів знайти її власника. У мене було таке враження, що Роман над усім тим глибоко не задумувався: раз потрібна машинка, то бери та й усе – і жодних розпитувань, що на ній буде друкуватись. Ще від першого знайомства я полюбив Романа за його скромність, відсутність лукавства, а після того, коли він з такою безпосередністю вручив мені свою машинку, я був захоплений ним і захоплююсь донині.

 

Машинкою зі зламаною ручкою для переведення каретки справді було дуже незручно користуватися, сповільнювався темп праці, а душа прагнула якнайшвидше передрукувати все те, що вдалося перевезти з табору. Роздумуючи, як поправити той ґандж техніки, я наважився звернутися до близького знайомого моїх батьків – Романа Вовчовського. З його донечками Ромою і Лесею я підтримував контакти, за Рому батьки навіть радили мені одружуватись, але мені в той час було не до того. Та й не відчував я до Роми того почуття, яке навело б мене на думку про одруження. Як дівчина більше мені подобалась Леся, зате я їй був зовсім байдужий. Це не заважало нам зустрічатись, я радо давав дівчатам книжки, які могли б розширити їхній світогляд, зацікавити новинками в поезії і прозі. Час від часу я бував у Вовчовських, які мешкали на вулиці Міцкевича (якраз навпроти їхньої чепурної хати чекав на мене Славко М., коли я вертався з далекої подорожі додому). Отже, я знав, що батько дівчат – професійний зварник, а тому попросив його приварити зламану в машинці ручку. Яким було моє здивування, коли Вовчовський вручив мені ювелірно виконану роботу. Тепер я міг кожного дня вистукувати на машинці все, що зумів перевезти з табору. Мені конче треба було відвезти свій доробок до Києва і почути оцінку про все написане, а якщо буде на це воля моїх київських друзів, то хай віддадуть у якийсь із діаспорних журналів до друку.

 

Кожної неділі до мене приїжджав хтось зі Львова. Найчастіше бували Роман Кудлик з дружиною Славою, Роман Безпалків з дружиною Ольгою. До нашої компанії часто приєднувався ходорівчанин Василь Турчин, з яким я ближче запізнався після повернення з неволі.

 

 

Як правило, ми всією компанією йшли на водну станцію (так називали частину річки, перекритої шлюзами і пристосованої до купання, на березі якої можна було відпочити). Під час таких зустрічей ми брали напрокат човен, плавали озером, збирали водяні лілеї, обмінювались думками на літературні й мистецькі теми.

 

У свою чергу, я також майже кожного тижня бував у Львові, заходив до Романа Кудлика, Миколи Петренка, Володимира Лучука. Петренко, зазвичай, вгощав мене чаркою з неодмінною закускою – салом. Коли я згадував про концтабір, не хотів на цю тему розмовляти, видно, йому приходили на думку спогади про його перебування у німецькому концтаборі. Одного разу подарував мені свою збірочку поезій з дарчим написом, в якому застерігав від "колючих аналогій".

 

Непомітно у поїздках до Львова, щоденному друкуванні на машинці добігав третій місяць мого перебування у великій зоні, а від брата Михайла ще не було відповіді на мої два попередні листи. Свердлила душу думка, що листи можуть бути конфісковані або спеціально затримані з метою перешкодити контактам між двома зонами. Якщо це так, то чим пояснити, що Оля також давно мала листа від чоловіка? Тоді, може, його позбавили права на писання листів, пришивши якесь порушення режиму? Голову, наче бджоли, обсіли різні думки. А якщо захворів або кинули його в шізо? Тож треба набратись терпіння і чекати на вістку. Хоча б яка була причина, настав час писати братові третього листа.

 

"20.ХІ.1968 р. Лист третій

 

Дорогий брате!

Найдивніше враження, до якого я прийшов за неповних три місяці перебування вдома, це те, що там набагато продуктивніше минали дні, ніж тут. В усякому разі я там систематично читав газети і журнали, яких тут уже не бачу три місяці й не знаю, чи читатиму надалі. Поки що ніде не працюю, а просити в тата грошей на підписку газет і журналів не можу, досить мені тої приємності, коли кажу мамі, щоб дала мені якусь копійку, щоб піти в кіно або кудись поїхати. Відчуття трохи складніше, ніж в аналогічних випадках у десятикласника.

 

Як їхав я (з Мордовії) додому, Надійка дуже просила, приїхати до неї на її день народження. Казала, ніколи не був, то хоч раз приїдь. Я вирішив поїхати і заодно проконсультуватися в окуліста щодо стану моїх очей. Як на зло, день народження Надійки не восьмого листопада, як я думав, а сьомого, і вийшло так, що я на день запізнився і зустрівся з нею в Івана, що його портрет Панас робив. Прийшла вона з Данилом – в них досить гарні, хоч не без своїх складностей, стосунки. Принагідно зустрівся з деким зі старих знайомих з літературної братії. Дехто вже розжився з одної на дві – три кімнати в новому гарному будинку, який збудовано спеціально для літераторів. Лукаш як вічний холостяк отримав одну кімнату і кухню. В кімнаті розмістив бібліотеку, а з кухні зробив спальню (газову плиту викинув). Вінграновський у тому ж домі отримав дві кімнати, а Драч аж три. Вінграновський продовжує крутити погані фільми і писати добрі вірші. Я піднімав тост, щоб не було стидно за його фільми, так, як не стидно за його вірші, – він похмуро і невдоволено відповів, що то різні речі. В Драча на душі наче якась скала сидить, він страшно ввійшов у себе, життя наче проходить мимо, і враження, що він на самоізоляції. 

 

  

Надійка й Іван (Світличні) ще ніде не працюють, Михайлина – теж. Кілька днів тому отримав я листа від Євгена – він у ботанічному журналі. На великого поета зарисовується Стус. Люда Семикіна повністю закинула живопис і перейшла на придумування модерного одягу, витриманого у старогуцульських і княжих традиціях. Від того одягу – сардаків, свиток – усі у величезному захопленні, й це справді цілий переворот у цій царині. Її і Горську недавно виключили зі Спілки – причину Ти читав у літературці в статті Полторадурацкого, як назвав редактора "Всесвіту" Остап Вишня. Галина (Севрук), виявляється, набагато сильніша у живопису, ніж у кераміці, – цього я ніколи не міг подумати, але факт. Великий вплив має на неї Марчук – випускник Львівського інституту – цікавий як керамік і як живописець.

 

Львівські художники за тих три роки майже нічого не зробили – по три - чотири картини і фертік. Рикошетом ці роки по декому вдарили дуже сильно. Ніби нічого не змінилось і ніби щось змінилось, і то не в кращу, а в гіршу сторону. Караффа, як вогню, боїться зустрічі зі мною – вона вкрай налякана, мабуть, сама не знає чого. А мимо того життя йде своєю дорогою. Одні народжуються, інші – вмирають. Богдан Білоус, якому Ти був за дружбу, помер на рак, а сьогодні втопилася Рома Олійник, в яких ми були на квартирі, вона, здається, із 1931 р.

 

Ходорів тепер розрісся в ширину і в довжину, й подій, пов'язаних зі смертю і з народженням, чимало.

 

Мені обіцяють роботу в школі, але поки що не дають. Мені видається, що ця справа дальше обіцянок не піде, спочатку крутитимуть та відсилатимуть з райвно в облвно, а потім делікатно дадуть зрозуміти, що роботи нема. На ходорівський празник із Кнісела приїхала цьоця Танька і цьоця Ганна – вуйка Дмитра, а також свати зі Львова – батько і мама Миколової дружини, брат її Геник із дружиною і її батьками. Мама дуже гарно все приготувала, і всі були задоволені.

 

Вдома всі здорові, Оксанка трохи кашляє, але то пройде. Оля вислала Тобі посилку і трохи переживає, що так довго нема від Тебе листа. Напиши, що читаєш, які у Тебе роздуми, чи отримуєш від нас листи, як Твоє здоров'я, чи ходиш уже на роботу, з ким сидиш у камері і взагалі про все.

 

Сердечно вітають Тебе рідні й друзі, Оксаночка просить передати, що вона чемна і слухається в усьому діда і баби.

 

Міцно цілую.

 

Твій Богдан"

 

У пошуках праці

Агенти КГБ ретельно доносили своїм покровителям про мої зустрічі, розмови, поїздки до Львова, про книжки, які читаю сам і даю читати іншим. Минали перші місяці перебування у великій зоні, а з працею у мене нічого не клеїлось. Батьківська хата розміщена біля головної траси на Львів, тому й вулиця називається Львівська. Чимало людей, побачивши в городі чи біля хати батька або мене, зупинялись, щоб перекинутися словом. А батько все своє: "Пануванню антихриста підходить кінець. То вже недовго чекати!" Усі розмови тато зазвичай закінчував одними й тими самими словами, без яких він не уявляв собі жодного спілкування з людьми: "Все йде до кінця. Недалеко той час, як все розсунеться, й від тої банди і сліду не залишиться!" Слухаючи батька, люди, здивовані його оптимізмом і відсутністю страху, відповідали стереотипним: "Все в Божих руках!" і відходили, оглядаючись, щоб хтось не чув, про що була мова.

 

Восени ми викопали картоплю і я з батьком перекопував біля хати город. Копаючи, не звернули уваги, що навпроти нашої хати зупинилася сіра "Волга". З неї вийшов кремезний чолов'яга й підійшов до огорожі. Привітався. "Горинь?" – запитав. – "Горинь", – відповів батько. Я залишився стояти з лопатою посеред невеликої ділянки. А батько підійшов до огорожі. Він інстинктивно відчув, з ким має справу. Мені чути було розмову:

- Син влаштувався на працю?

- Не влаштувався, бо всюди відмовляють. А з ким я розмовляю?

- Начальник Жидачівського КГБ Бєлоусов.

- Ходив і в одну, і в другу школу – відмовили.

- А в райвно звертався?

- Ви робите всякі перешкоди, щоб син влаштувався на працю, й питаєте, чому він не працює. Як то зрозуміти?

- Розумійте як хочете, але якщо син не влаштується на роботу, то будемо притягувати до відповідальності за дармоїдство. Є така стаття. Скажіть про це синові – хай не легковажить, бо це може погано закінчитись!

 

Останні слова Бєлоусов сказав з притиском і без звичного "до побачення" попрямував до машини. Батько мав зрушені нерви. Ми перестали копати й пішли до хати. На сімейній раді вирішили – раз Бєлоусов згадав про райвно, то треба поїхати в Жидачів, зустрітися із завідувачем райвно, можливо, щось порадить. 

 

Наступного дня я розмовляв із завідувачем райвно Федором Ковалем. Невисокого зросту метушливий, миршавий чоловічок продовж години розпитував мене, де я працював раніше, сказав заповнити листок для обліку кадрів і прийти через тиждень. Прийшов. Коваль довго м'явся, сказав, що від нього мало що залежить, але спробує дати мені направлення у школу для недорозвинутих – є така в районі. Якщо я даю згоду, то через тиждень все з'ясується. Прийшов через тиждень.

 

-Я хотів вам допомогти, але мені сказали, що то особливий випадок і треба узгодити з райкомом партії. Добре було б, щоб ви пішли на прийом до секретаря райкому партії Петра Кириловича Брича. Якщо він дасть вказівку, то питання тут же буде вирішене.

 

Не знав, що мені робити. Йти чи не йти до райкому? Розповів про свої невдалі поїздки до Жидачева батькам. Переживають. Хтось сказав матері, що секретар райкому партії Брич – добра і чуйна людина, сам багато пережив, а тому добре було б звернутися до нього. Поїхав я до Жидачева, записався на прийом до першого секретаря.

 

Коли зайшов до кабінету, Петро Кирилович вийшов із-за свого керівного столу і протягнув мені, наче давньому знайомому, руку. Високий на зріст, із доброзичливою усмішкою, акуратно зачесаним сивим волоссям, він викликав беззастережну симпатію. Побачивши його відкрите обличчя, подумав, що питання мого трудовлаштування нарешті буде вирішене. Розповів, що звертався до дирекції шкіл у Ходорові, що був у завідувача райвно Коваля. Брич із тою самою підкресленою доброзичливістю сказав:

- Ви своє відбули, а це означає, що треба вернутися до нормального життя. Я розумію вашу ситуацію, звичайно, є певні складності, але ви повинні десь працювати, і я скажу завідувачу райвно Ковалю, щоб щось підшукав для вас.

 

Коли Брич вимовив ці слова, я недовірливо всміхнувся, бо зрозумів, що мене вирішили годувати обіцянками. Досвідчений партійний лис вловив мою усмішку:

- Бачу, що не вірите моїм словам. А ви гляньте на мою сиву голову! Я пережив набагато більше, ніж ви, а тому слів на вітер не кидаю! Скажете Ковалю, що я не заперечую, щоб ви працювали у школі для недорозвинутих, якщо там є місце.

 

Тими словами Брич себе зрадив, я зрозумів, що Коваль встиг його поінформувати про розмову зі мною. Від Брича я знову до Коваля. Сказав йому, що був на прийомі у Петра Кириловича і що він не заперечує, щоб я працював у школі для недорозвинутих дітей. Коваль слухав мене з абсолютною байдужістю, перекладаючи на столі якісь папери. Вираз його обличчя свідчив, що я поспішно радію, ще не все вирішено. Сказав, щоб за остаточним рішенням прийти через тиждень-два. На відміну від Брича, Коваль викликав у мене відразу. Було в його поведінці й манері говорити щось огидне, лакейське.

 

Минає листопад, а мене все ще водять за ніс. На цей раз не спішу в район за відповіддю, поїду через два тижні, хай вже остаточно щось вирішиться. Поки немає праці, буду впорядковувати власну бібліотеку. То була моя давня мрія – розмістити книжки відповідно до таблиць бібліотечної класифікації. Вписуючи книжки в інвентарну книгу, виявив, що чимало книжок за час моєї відсутності пропали. Причина полягала в тому, що мама дозволяла усім бажаючим знайомитися з бібліотекою, а серед них виявились такі, що вирішили скористатись нагодою, щоб поцупити ту чи ту книжку, яка їм була до вподоби. За тою роботою застав мене батько, дав мені кілька карбованців, поки десь влаштуюсь.

 

За батькові гроші поїхав до Львова, зустрівся з деким із давніх знайомих, обійшов усі книгарні, букіністичні магазини. Деякі книжки купив у двох-трьох примірниках, щоб відіслати Вірі Вовк до Ріо-де-Жанейро й Зіні Геник-Березовській до Праги. То був єдиний спосіб дати вістку про своє існування. Лист може дійти або не дійти, а книжки напевно дійдуть, міркував я собі, й відіслав одну бандероль в Ріо, а другу в Прагу.

 

Від молодої поетеси Надії Кир'ян надійшов лист із Києва. Прислала цікавий вірш Миколи Воробйова, поезія якого мене зацікавила ще у концтаборі, написав про нього статтю. Присвячений М. Саченку вірш Воробйова розкрив мені цього поета в новому світлі.

 

Уже прибралось надвечір'я

відплакала луна вітань

листами заміта моє подвір'я

мій світ листами заміта

коли ця ніч сліпа мине

коли розлучать нас з тобою

не згадуй у листах мене

а згадуй у набоях

повстання втратами багаті

поразки – факели повстань

і я хотів як день устати

та тільки змігся написать листа

коли відзолотіє надвечір'я

замре іще одна війна

листами занесе моє подвір'я

і нічия у тім вина

 

Процитувавши вірш Воробйова, Кир'ян писала:

 

"Оце порилась у своїх архівах і видобула цього вірша... Я знаю, що Ви любите Воробйова, тому...

 

І я... хотіла б, наче день, устати

А можу тільки написать листа...

 

Але чудні ми всі були... листи ті чудні... і вірші... Такі невинні, і щирі, і наївні... Тепер цікаво ритись ув архівах... А сьогодні мені вмерти хочеться. І все.

 

Бога і Диявола носимо в собі. Бог не може витримати сусідства Диявола, а Диявол не може повністю побороти Бога, і через те їх співіснування в одній площині викликає пекельні муки, хіба ж довго можна витримати, коли ти є ареною бою двох протилежних сил, з яких жодна не переможе і не поступиться жодна...

 

Через те все. Через те скрізь

Земля наповнена

Поетами і тюрмами

І дурнями також.

(Мих. Саченко)

 

І переважно – ніде ніякого взаєморозуміння. Є тільки розуміння себе і своїх примх, але ж головне – розуміти, а цього немає.

 

І день іде, і ніч іде,

І голову схопивши в руки

Дивуєшся: чому не йде

Апостол правди і науки...

(Т. Шевченко)

 

А людина – це найганебніше створіння, бо вона в суті своїй егоїстична і нема чого виправдовувати чимось сміх і наминання борщу над труною, бо це невиправдано, як невиправдано все, все те самозадоволення, і самозакоханість, і байдужість до всього світу. Коли відчуєш усе відверто і оголено, тоді можна лише посивіти з жаху і замовкнути, бо всі ті недолугі писання не варті гроша мідного і нічого...

 

Господи, якби вже або не було того (від Бога), що піднімає над тим і мучить за Диявола; аби щось одне, або буть дурним і нічого не відчувать. А якщо світ – боротьба, хай буде боротьба, хай, але чесна і відверта боротьба, а не штрикання ножів у спину або кидання каменя з-за рогу!!!

 

А-а-а-а-а-а!!!

 

Вибачте мені цей крик жаху перед недосконалістю світу і власною, що світові до моєї недосконалості, але мені вона болить не менше, як світова... Все".

 

Що міг я відповісти на цей крик душі? Чим міг зарадити, коли обставини стискали мене з обох боків. Скільки можна сидіти на плечах батьків, чекати, поки батько дасть кілька карбованців, щоб було за що поїхати до Львова чи Києва, купити якусь книжку. Минув тиждень, другий і я знову їду до завідувача Жидачівського райвно Коваля. На цей раз він не мав жодної охоти вести зі мною довгу розмову, обмежився двома реченнями:

- Ось вам відповідь на вашу заяву. Зайдіть до першого секретаря райкому партії – він вам все розповість.

 

Видно було, що Брич чекав на мене.

 

- Сідайте. Мушу признатися вам, що я від душі хотів вам допомогти, та виявилось, що це не в моїх силах. Бєлоусов сказав мені, щоб я не втручався у ваші справи, бо Гориня судив не районний, а обласний суд, а тому нехай звертається до обласного керівництва.

- Я й не сподівався на іншу відповідь, – сказав я Бричу і попрямував до дверей.

- Почекайте. Про ваше трудовлаштування була мова в райвиконкомі. Там вам щось підготували. Звичайно, не школу, але працювати треба, якщо не хочете мати справу з міліцією. Бажаю вам успіху! – почув я його слова, коли закривав за собою двері.

 

Вдома з нетерпінням чекали на моє повернення з району. Тільки я відкрив двері, як мама:

- Ну що?

- На цей раз отримав письмову відповідь.

- Що відповіли?

 

Я подав мамі відповідь Коваля, який після відповідних консультацій, дав типово бюрократичну відмову влаштувати мене на працю:

 

"Виконавчий комітет Жидачівської ради депутатів трудящих.

Районний відділ народної освіти

м. Жидачів, вул. Міцкевича, 8

№ 901 3 грудня 1968 р.

Тов. Гориню Богдану Миколайовичу

м. Ходорів, вул. Львівська, 19

На Вашу заяву Жидачівський районний відділ народної освіти повідомляє, що питання підбору вчительських кадрів вирішує обласний відділ народної освіти, а тому по питанню Вашого влаштування на посаду вчителя української мови та літератури в одну із шкіл району Вам слід звернутися в відділ кадрів Львівського облвно. Зав. Жидичівським райвно

Ф. Коваль"

 

 

 Петро Брич

Проминули вересень, жовтень, листопад. Тож треба було водити мене три місяці за ніс, щоб вкінці дати таку відповідь. Що означає та хитра гра, яку затіяли Бєлоусов, Брич і Коваль? Чому Брич не дотримав слова і як розуміти його слова, що він пережив набагато більше від мене. Мені дуже хотілося мати відповідь на ці питання, тим паче, що про Брича ходили різні чутки. Інтуїтивно я відчував, що докладна біографія Брича дала б відповідь на багато питань, які мене зацікавили.

 

Дещо прояснилося, коли перший секретар Жидачівського райкому компартії Петро Кирилович Брич написав книжечку "Двобій на світанні", надруковану 1974 року у Львові (Брич П. Двобій на світанку. Записки колишнього секретаря райкому комсомолу. – Львів, 1974.) З неї вирисовувався образ людини з покрученою долею, але у невеличкій книжечці не було відповіді на низку загадкових моментів життєвого шляху партійного функціонера. Скажімо, Брич пише: "Із Сибіру в тридцяті роки батько разом із сім'єю повернувся до рідного села". Незрозуміло, чому батько опинився в Росії і як вдалося йому в 30-ті переїхати в Галичину. Можливо, отримав агентурне завдання, роздумував я собі, не маючи для такого припущення жодних підстав.

 

Не меншою мірою були загадковими й інші епізоди з біографії першого секретаря райкому партії. Якщо вірити тому, що написано у книжечці спогадів "Двобій на світанні", після Другої світової війни комсомолець Петро Брич разом із чекістами боровся проти бандерівців.

 

Досить випукло виліплений у книжці портрет Федора Коваля, про якого Брич пише: "Колишній лисківський пастух Федір Коваль після закінчення партшколи працював першим секретарем Сколівського райкому комсомолу, був директором школи. Тепер він завідує відділом народної освіти в Жидачівському районі, і нам досить часто доводиться зустрічатись у різних справах". Легко здогадатись, що одна з тих справ, з приводу якої зустрічались колишні комсомольці, що боролись (за їхньою термінологією) "проти оунівських банд", було питання, як "працевлаштувати" Богдана Гориня в школу для недорозвинутих дітей. Але й цього їм не дозволило КГБ.

 

З того часу минуло майже сорок років, але я не забув про Петра Кириловича. Мене не покидала думка дізнатися щось більше про загадкову й авторитетну в районі людину, отримати відповідь на питання, чому не вдалося йому влаштувати мене на працю. Приятелька з м. Ходорова Зоряна Книш (одна з моїх довірених осіб під час виборчої кампанії 1990 року) дала мені його домашній телефон і 27 листопада 2007 року відбулася така розмова:

- Петре Кириловичу, турбує вас Богдан Миколайович Горинь. Я працюю зараз над наступною книгою своїх спогадів, згадую у ній про зустрічі з вами. Хотів би дещо уточнити. Скажіть будь ласка, яка доля Бєлоусова – того, що був начальником районного КГБ?

- Помер. Його немає.

- Не пригадуєте, коли помер?

- Років, мабуть, п'ять або шість тому. Після нього був Волков. І Волков уже помер. Після Волкова був Зайцев, всі повмирали, немає нікого.

- Цікаво, як себе тримав Бєлоусов, хто він, звідкіля родом?

- Походив Бєлоусов з міста Калініна, що біля Москви. Був досить добродушний і більш-менш порядний чоловік. Найбільше заїдливим був Зайцев. А з Бєлоусовим я жив досить добре. Багатьох, що поверталися після депортації, ми прописували в районі. Ті питання розглядалися на виконкомі. Бувало, що начальник райміліції Черняков заявляв, що він проти того, щоб давати прописку людям, які повернулися зі Сибіру. Тоді я піднімаюся: "Ти – "проти", а я "за". Хто за?" Тоді вже всі були "за" і багатьох прописали.

- У мене є ваша невеличка книжечка – спогади з молодих років. Може, варто докладніше описати своє життя?

- Та книжечка – то таке, в мене і без неї є чимало матеріалу. Життя Бричів – то ціла історія. Стрий (татів брат) був виселений зі стрийною в Комі АРСР, там стрий помер, а стрийна повернулася, коли я уже був у Жидачеві. Десь у 1946 році до мене прийшла сестра і каже, що зі мною хоче зустрітися брат. Він у той час був в УПА, очолював Службу безпеки Жидачівського району. Я кажу: "'Слухай, Марино, то ж небезпечно. Якщо дізнаються про мою зустріч з братом-бандерівцем, можу опинитися там, звідкіля приїхав". Але ми все-таки зустрілися. Прийшов він у формі, випили по чарці, поговорили як брати. Каже мені: "Знаєш, я як туди пішов, то вже пішов назавжди". Охороняв його загін Калини, біля якогось села був бій, вони там всі загинули.

- Цікава історія. Ви про це написали?

- Якщо б я тоді написав, то опинився б там, де був.

- Я питаю, чи ви тепер про це писали?

- Була публікація в районній газеті.

- Постараюсь розшукати ту газету. Пригадую ваші слова: "Гляньте на мою сиву голову, я багато пережив і хочу вам допомогти". Мені ті слова запам'яталися.

- Пережив дуже багато, але, Богдане Миколайовичу, я зараз ходжу по Жидачеву, по Ходорову, по Журавно, по Нових Стрілшцах з гордо піднятою головою, бо нікому нічого не зробив поганого, де міг – допомагав і не боявся нікого. Коли я після Дублян працював головою Дрогобицького райвиконкому, часто зустрічався з вашим братом – Михайлом Миколайовичем. Він тоді працював у Брониці директором школи. Я йому допомагав будувати школу й ніколи не питав, чому він безпартійний, чому не поступає в партію. Ніколи з ним такої розмови не було. Я думаю, що і Калинець про мене нічого поганого не скаже. З Ігорем Калинцем, коли він там був, я мав довгу розмову про його дружину, вона тоді була на спецпоселенні в Челябінській області, працювала дояркою. Ігор мені жалівся, що в неї руки потріскали, а я там тих начальників угощав і кажу їм: "Передайте по телетайпу – хай ту жінку переведуть на працю в контору". Ну, і забрали її в контору.

 

Скажу вам, що на мене багато писали доносів, навіть тоді, коли я вже був на пенсії. Рудий (був такий у Ходорові) писав, що мої родичі вислані до Сибіру, що Брич був першим секретарем райкому партії, а його двоюрідний брат – керівником служби безпеки Жидачівського району, і Брич йому передавав, куди йшов транспорт, а той робив засади. Мене тоді тягали капітально, але що з того – я вже був на пенсії, нічого не могли доказати. На тому все закінчилось. А ще раніше, коли мене перевіряли, питалися: "Чому ти не написав, що твій дід при Австрії був війтом Журавна?" Кажу: "Дід помер у 1914 році, а я народився 1923-го, то що міг знати про діда?"

- Як ви опинилися в Росії?

- Я народився там. Мій батько при Австрії закінчив Львівський університет. Він служив в австрійській армії і коли у 1915 році був Брусиловський прорив, потрапив у полон і його відправили в Сибір. Там батько жив, одружився з росіянкою і в 1933-му всією сім'єю повернувся у село Дубравку Журавнівського району. Я навчався спочатку в Журавнівській школі, а опісля – у філії Української гімназії у Львові, що розмістилась на вулиці Пекарській, а головний корпус гімназії був біля Політехнічного інституту. Після вересня 1939-го Українську гімназію реорганізували у школу № 46, де я і завершив середню освіту. Батьків брат, студент коломийської гімназії, був комендантом Січових стрільців у Журавно. Богдане Миколайовичу, покоління Бричів – це ціла історія, Боже мій.

- Я радив би вам описати своє життя.

- Знаєте, я зараз після інсульту якийсь такий трохи зачемуричений. Але матеріалу маю багато, спогади міг би написати, хоча бачу, що і тепер є різні провокатори. Розпитують, хто співпрацював з КГБ. Кажу –— нікого не знаю, нічого не знаю і не хочу знати.

- Дякую вам за розмову, бережіть здоров'я і подумайте про те, щоб описати своє життя.

 

З телефонної розмови з Петром Бричем перед моїм внутрішнім зором з цілком несподіваного боку постала в усій складності трагедія Західної України впродовж століття. Не маючи власної держави, українці воювали, з одного боку, в складі австрійської армії, з іншого – в складі російської. Українець Кирило Брич 1915 року потрапив у російський полон, опинився в Сибіру, одружився з росіянкою, яка 1923 році народила йому сина Петра – майбутнього партійного функціонера. Залишається загадкою, як Кирилові Бричу вдалося у 1933 році з десятирічним сином і дружиною виїхати в іншу країну – тодішню Польщу. Якщо зважити, що Кирило Брич був освіченою людиною, закінчив Львівський університет, то мусив писати в різні інстанції, щоб дозволили йому повернутися в рідний край, на Західну Україну, що в той час перебувала під польською окупацією. Зважаючи на реалії, що в ті роки набирав розмаху маховик сталінських репресій, переїзд Кирила Брича на батьківщину мусив бути узгоджений із тодішнім НКВД. Отримав чи не отримав Кирило Брич якесь агентурне доручення від спецорганів СРСР – залишається таємницею. Як склалася його подальша доля, як почувала себе його дружина-росіянка в чужому для неї середовищі – відповіді на ці питання пролили б світло на формування світоглядних позицій їхнього сина Петра Брича.

 

Достатньо звернути увагу на перераховані Бричем прізвища начальників КГБ району: Бєлоусова, Волкова, Зайцева, начальника районної міліції Чернякова, щоб зрозуміти, з допомогою яких і звідкіля присланих кадрів здійснювався контроль над непокірним населенням західних областей України. Телефонна розмова з Бричем дала відповідь на кілька питань, але далеко не на всі.

 

Від журналістки Галини Левицької випадково дізнався, що вона особисто знає головного редактора жидачівської районної газети "Новий час" Андрія Данильця, який у грудні 2002 року брав інтерв'ю в Петра Брича. Після телефонної розмови він вислав мені цю публікацію, з якої я дізнався, що під час німецької окупації, коли розпочалася насильна відправка української молоді на роботу до Німеччини, двадцятирічний Петро Брич переїхав до Теребовлянського району на Тернопільщині, де завдяки "протекції батькового брата Іллі, доктора медицини, який мав клініку в Кременці, був призначений директором школи". Після закінчення війни Петро Брич повернувся у рідну Дубравку.

 

Тут знову загадковий момент: у військкомат, куди його викликали, Петро Брич прийшов із комсомольським квитком. Де він роздобув цей комсомольський квиток? Отримав його ще до початку війни з Німеччиною у 1940 чи 1941 році? Данилець пише, що начальник військкомату виявився сибіряком, походив з тих країв, де Брич народився, і "по блату" його призначили головою ради ОСОАВІАХІМу (ДТСААФ). До його обов'язків входило створення команд саперів, які мали очищати після фронту поля від мін у Журавнівському, Жидачівському і частині Стрийського району. Невдовзі "досвідченого сапера" обрали другим, а невдовзі – першим секретарем райкому комсомолу в Журавні. Якраз про цей період розповідає Брич у згаданій книжечці "Двобій на світанні". У 1950 році, коли відбувалося масове винищення учасників національно-визвольного руху, коли загинув командир УПА генерал Шухевич (Чупринка), Петро Брич стає другим секретарем райкому партії Нижнє-Устриківського району. А коли (у зв'язку з демаркацією кордонів) Нижні Устрики відійшли до Польщі, його направили в партійну школу, після закінчення якої 1952 року "обирають" (яке там обирання, – призначають) першим секретарем райкому партії в Дублянах, де він пропрацював сім років.

 

Маючи повну довіру вищих партійних органів, Брич після ліквідації райкому компартії в Дублянах стає головою райвиконкому Дрогобицького району, невдовзі його переводять головою райвиконкому в місто Ходорів, де у 1963 році висувають на посаду першого секретаря Ходорівського райкому компартії. У зв'язку з укрупненням районів Ходорівський район ліквідували, та це не позначилось на кар'єрі Брича: його "обрано" першим секретарем Жидачівського райкому партії. Між часом він закінчив, мабуть заочно, історичний факультет Дрогобицького педінституту, був делегатом трьох з'їздів Компартії України і одного, XXVI, з'їзду КПРС. Крім обласної партшколи у Львові, закінчив вищу партійну школу при ЦК КПРС у Москві.

 

Брич признається, що "весь час боявся за свою родину, бо були вислані, співпрацювали з УПА, були в Січових стрільцях. Це мені згадували постійно. У всі часи я був чужим. За Союзу мене звинувачували у націоналізмі й співпраці з УПА, а при незалежній Україні називали першим комуністом". І все ж він гордий, що під час його керівництва різними районами будувалися школи, магазини, заводи. В даному Андрієві Данильцю інтерв'ю Брич вперше розповів про деякі маловідомі сторінки своєї біографії (поза сумнівом, їх набагато більше):

 

"Я, будучи секретарем райкому партії, усього один раз у хаті своєї сестри зустрічався зі своїм братом – районним провідником Служби безпеки УПА. Говорили просто як брати. Уже тоді я переконував його, що нічого з того не вийде, і пропонував прийти з повинною. Відтоді ми більше не бачились. І аж на початку 1990-х добрі люди сказали, що він загинув у с. Дунайці й похований в с. Антонівці на цвинтарі. Знали б ви, скільки на мене писали стосовно брата. Кожного місяця приїжджали комісії, і аж поки головне управління КДБ СРСР не дало висновок, що "за Бричами ніяких злодіянь і злочинів не зареєстровано", до того часу вони їздили, їздили і їздили".

 

Брич багато не договорює, не відкриває багатьох потаємних сторінок свого життєпису. Невідомо, хто і як доручав йому місію поїхати у концтабір, де відбував покарання Ігор Калинець, і провести з ним відповідні переговори. Про це Брич згадує дуже лаконічно: "Не всі знають, що у свій час я був у нього (Ігоря Калинця. – Б. Г.) в лагері, а тим більше, чого я туди їздив". І, насамкінець, про світоглядну позицію пенсіонера Петра Брича в умовах незалежної України. На жаль, колишній компартійний функціонер не спромігся проаналізувати потворну сутність комуністичної ідеології, велетенську кількість злочинів, які полишив після себе тоталітарний режим. Признається: "Я до сьогодні член Комуністичної партії, хоч у КПУ не поновлявся... Брата мого Геника, що зараз головою міськради в Турці і який є членом КПУ та членом контрольно-ревізійної комісії Компартії, я часто запитую: "Нащо ви таке робите: затягуєте у партію всяку шваль, яка через пару днів змінює переконання, а точніше, не має їх зовсім. Якщо в людини вони є, то це раз і на все життя. Адже не можна правду підпорядкувати під переконання". Шкода, що Петро Брич не усвідомив простої істини: після всіх страхіть, яких зазнав при комуністичному режимі український народ, нині до КПУ може записуватись тільки шваль, що сповідує звироднілу політику і практику своєї попередниці – КПРС.