Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXVІІ. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 10 лют. 2014 р., 11:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 лют. 2014 р., 11:31 ]

На ізоляцію до Саранська

Серед тих, що отримали повідомлення, був і я. Біля табірної брами зібралося близько двох десятків людей різних національностей. Нас повантажили у "ворони", відвезли на станцію Потьма, де була пересильна тюрма. Там розмістили по камерах і на запитання, чи довго нас маринуватимуть, наглядач завченою фразою відповів: "Спрашивайте у начальства". 13 жовтня начальник ізолятора під час звичного обходу камер розвіяв усякі ілюзії щодо амністії, сказав, що нас відправляють у Саранськ, "там с вами поговорят и отправят обратно", роз'яснив, що, відповідно до норм тюремного режиму, дозволено з Потьми написати листа близьким рідним, повідомити нову тимчасову адресу, сказати, що на Саранськ можна вислати посилку. Писати листа треба сьогодні, бо завтра зранку заберуть на етап. Адреса: "Саранск, абон. ящик 3".

 

Отримавши таку інформацію, я вирішив негайно написати листа батькам. Виявилося, що це непросто зробити, бо потрібний був папір і конверти, а наші речі уже відправлено у Саранськ. Я мав тільки блокнот і ручку. У передбачливого латиша Гунара Астри виявились конверти, він радо поділився. Я вирвав із середини блокнота дві сторінки й написав батькам коротенького листа.

 

 

Дорогі рідні!

Не переживайте і не гнівайтесь, що так довго не було від мене вістки. Я здоровий, почуваю себе гарно. Останніх два місяці працював на будівництві, а тому дещо заробив. Так що грошей на магазин вистачить і висилати не треба.

 

Сьогодні їду в м. Саранськ, де трохи побуду на тюремному режимі, приблизно з місяць. На адресу: "Мордовская АССР, Саранск, абон. ящик 3" можна вислати до п'яти кг посилку, бо це інший вид режиму і такі речі дозволено. Якщо не дуже це вас обтяжить, то можна попробувати вислати, але не затягувати, бо, можливо, буду там дуже мало, але не менше місяця. Із Саранська напишу докладніше. Їду не сам, а тому скучно не буде. Бережіть здоров'я. Цілую усіх міцно.

Ваш Богдан

 

Р. S. Підказали мені, що завтра свято Покрови, тож бажаю Вам усього найкращого, гарного настрою, світлого почуття і здоров'я. Михась може писати лише одного листа в місяць – про це Ви, можливо, уже знаєте.

13 жовтня 1967 р."

 

Для відправлення у Саранськ нас розмістили у спеціально пристосованих вагонах. Вся ця процедура відбувалася під суворим наглядом охорони з вівчарками. Привезли нас у столицю Мордовії, вивантажили при аналогічній охороні з вівчарками, запхали у "ворони" і ми опинились у камерах саранського ізолятора. Начальник ізолятора повідомив розпорядок дня, "права і обов'язки в'язнів": можна написати одного листа на місяць, отримати від рідних посилку або бандероль із певним переліком продуктів.

 

Мене поселили в камеру разом з українцем Павлом Андресюком і латишем Гунаром Астрою. Наш час минав у розмовах на різні теми. Астра був освіченою людиною, добре володів англійською, багато читав. Більше двох тижнів він кожного ранку докладно розповідав якийсь розділ з історії Латвії. Павло і я, у свою чергу, розповідали Астрі головні події з історії України.

 

Не відкладаючи надовго, я написав листа батькам:

 

Мої найдорожчі!

Сьогодні уже другий день як я разом з кількома іншими людьми перебуваю у місті Саранську на тюремному режимі. Порівняно з табірним життям, тут є навіть певний комфорт, про що сьогодні сповістив кожному індивідуально начальник ізолятора. В першу чергу, тут не водять на роботу, бо мета поїздки – проводити з нами роботу у формі бесід з метою перевиховання. А крім того, дозволяється отримати посилку, але з обмеженням продуктів. У посилці вагою до 5 кг можуть бути:

1) цукор – 500 г;

2) сир голландський – 500 г;

3) ковбаса вуджена – 1 кг;

4) фрукти – 2 кг;

5) часник, цибуля – 1 кг.

 

Оце і все що можна! Меду, на жаль, не можна, ну, і всього іншого, що не перераховано, також не можна. Є тут ще одна перевага: кожного місяця можна робити закупки на десять крб. У мене на рахунку є двадцять крб., які я, нарешті, після річної праці "вхолостую" заробив на будівництві. Поки гроші з табору не перечислено, добре було б, якщо б Ви вислали мені 15-20 крб. – це цілком достатньо на час мого перебування у Саранську, а в таборі мені вистачить власного заробітку, бо там дозволено робити закупки тільки на п'ять крб. Оскільки не відомо, скільки мене тут затримають, добре було б вислати посилку і гроші якнайшвидше, звичайно, якщо це не буде для Вас обтяжливо і не принесе занадто багато непередбачуваних турбот.

 

Крім того, я можу отримувати (навіть кожного дня) листи і бандеролі. Сам же можу писати лише один раз у місяць, так що не гнівайтесь на мене, що так мало з Вами говорю у листах – не все залежить від мене, є ще інші причини, від яких залежить і те, що лист йде швидко або повільно, або зовсім не йде.

 

Оскільки я не отримав тої бандеролі, яку збирався мені вислати Микольцьо, то дуже прошу його вислати мені такі книжки: збірку Драча "Соняшник" (інші дві мене не цікавлять зараз), збірки "Атомні прелюди", "Мандрівка серця", "Земне тяжіння". Якщо не можна знайти всіх збірок, то хоч одна з них чей же знайдеться, якщо не у мене, то у когось із знайомих, в першу чергу потрібно мені "Соняшник" Драча. Які там ще є книжки? Ірина (дуже вдячний їй) запитувала, чи вислати мені "Народне мистецтво". Я дуже хотів би цю книжку мати, якщо ще можливо, то хай придбає і вишле на нову адресу в м. Саранськ. Як здоров'я тата, мами, Микольця, Оксаночки, Олі, усіх рідних? Снився мені Микольцьо, що у нього була висока температура. Снилася також стрийна Ганна із Кнісела. Часто-часто бачу усіх Вас у сні. Що пише Михась і чи пише, з ким сидить у камері? На жаль, йому також можна писати лише одного листа у місяць і то з великим трудом. Якось доля складається так, що йому все життя важче, ніж мені. Радий би йому чимось допомогти, але, на жаль, поки що не можу. Та вже не багато мені залишилось –якихось десять місяців, а там вже якось спільно будемо думати, коби тільки здоров'я. А тому прошу і молю Вас – бережіть себе, пильнуйтесь, бо ще нам багато треба усього перенести. За день до від'їзду в Саранськ отримав листа від Олі, але вже не було часу відписувати, бо треба було готуватись у дорогу. Тішуся мудрістю Оксаночки, після татового і Олиного листів маю про неї повне уявлення. Запитайте, чи пам'ятає мене. Як справи у Микольця? Як ростуть діти цьоці Марусі (вітайте їх). Що нового у родині?

 

Всім – щирий поклін і найкращі побажання.

 

Цілую міцно. 16 жовтня 1967 р. м. Саранськ

 

Ваш Богдан

 

Тимчасова адреса: Мордовская АССР, г. Саранск, абон. ящик № 3. Горыню Б. Н."

 

Лиха від КГБ

Місяць я чекав на відповідь, але відповіді не було. Причин могло бути дві: лист або навмисно затримали, або конфіскували. Чекати довше не було сенсу і я вирішив написати чергового листа.

 

Найдорожчі мої тату і мамо!

Дуже важко в наш час робити передбачення. Була у мене впевненість, що не протримають мене у Саранську довше, як місяць, але не вгадав. Сьогодні двадцять третє листопада, а я все ще міряю кроками камеру і "прогулочний" дворик. Уже сильно надоїла мені ця незрозуміла для мене нагла ізоляція, але чомусь не відправляють у табір, проте це вже мусить статися на днях, бо, як сказали нам, згідно з законом, мають право тримати нас два місяці для проведення індивідуальних бесід з метою виховання. Найпарадоксальнішим є те, що протягом всього перебутого тут часу ніхто нас не тривожив, ніхто навіть, як сподівалися, не зробив спроби "вправить мозги ", крім одного, першого загального знайомства, яке тривало кілька хвилин. Саме тому є для мене дуже загадковою і незрозумілою ця екскурсія у столицю Мордовії. Думаю, що це зроблено з якихось міркувань ізолювати нас на так званий святково-амністійний період – от і все. Зразу ж після нашої групи, в якій було десять осіб різних національностей, привезли ще когось із таборів одинадцятого і сімнадцятого. По голосу чув я, що був тут і Заливаха, але недавно його відправили назад. А тому і я сподіваюсь, що скоро напишу із лаґеру.

 

Абсолютно відірваний від світу, зовсім не знаю, що там твориться. Хвилює мене і те, що не отримав я відповіді на той лист, у якому писав про посилку. З дня на день очікував, що хтось напише мені кілька слів, як там вдома, як здоров'я тата, мами, як живе Микольцьо, як росте Оксаночка, що пише її тато і як він там себе почуває. Не знаю, чи писав мені хтось за той час, як я у Саранську, але жодного листа я не отримав. Дуже жаль, що не вислав мені Микольцьо тих збірок, які я просив, тут вони б мені дуже пригодилися. Як звикле у тюрмі, сняться різні сни, тому часто переживаю, як там вдома. Напевне є багато різних новин, але тут я під стількома замками, що жодна новина не просочується зі світу – "падйом", "атбой" – от і всі розмови. Щоправда, можна тут відпочити, бо, як я Вам писав, останні два місяці я був на досить важкій роботі – на будівництві (важчої, здається, нема), а тому трохи радий, що на деякий час спекався її.

 

Чи їздила Оля на побачення до Михася? Дуже хотів би знати, як воно пройшло. А як почуває себе Осадчий і яку дали йому роботу? Не знаю також, як стоять справи у мешканця бриґідок Славка (Чорновола), тож прошу дуже написати мені про все. Посилку Вашу я отримав, за що щиро вдячний. Як бачите, вони вирішили самі диктувати, що можна, а що не можна висилати. Але що зробиш, це все у їхній силі. А на що вони здатні, говорить приклад із тою валебною амністією, з якої хіба що кури посміються, бо на іншу увагу вона не заслуговує. Але, може, так і краще, хай знають всі, хто ще хоч трохи вірив у словоблудну гуманність. Як була мама у мене, то згадувала, що після жовтневих тато збирається до нас приїхати. Справа тепер ускладнилась тим, що нас розлучили. Які Ваші плани тепер, розкажіть мені у своєму листі, а в першу чергу опишіть, що там вдома, як справи в родині. Я Вам писав, що маю право писати лише раз на місяць, а тому не переживайте, що мало пишу. Як тільки отримаєте листа, напишіть мені на Саранськ. Цілую всіх.

 

Ваш Богдан

23 листопада 1967 р."

 

У грудні почалися морози, у камері був такий холод, що замерзала вода. Ми написали протест на ім'я прокурора, вимагали опалення приміщення. Мене викликав представник КГБ від України Марусенко і прочитав нотацію, що ми не на курорті, а в тюрмі, а тому наші протести не мають жодної сили, мовляв "жалуйтесь", це ваше право. 14-го грудня зранку в камері грюкнули двері й ми почули наказ: "Приготуватися до виходу! З речами!" Під вечір ми знову опинилися в 11-му таборі. Написав листа батькам, щоб знали, що із Саранська мене знову перевезли на 11-й, але з дому не було вістки. У подібній ситуації важко здогадатись – затримали мій лист чи відповідь на нього. Відсвяткували усім нашим кошем Новий рік, Різдво. Після свят прийшов довгоочікуваний лист від батька з цікавою інформацією:

 

Дорогий Богданю!

Витаємо і поздоровляємо з великим празником Рождеством Христовим і Новим Роком. Бажаємо тобі в тім новім році щастя, міцного здоров'я, дай Боже в тім новім році, щоб ми всі разом засіли до святої трапези і заколядували всі разом "Нова радість стала, яка не бувала, звізда ясна над вертепом во весь світ воссияла".

 

Треті свята Різдвяні ми сідаємо до Святої вечері прибиті горем, поплачемо і заколядуємо "Бог предвічний" та й зі сумом і з великою надією кінчаємо Святвечір.

 

Дорогий Богданю! Ми поки що потрохи ще тримаємося, мама ще лікується і їздить до Львова до лікаря, але можна сказати, що їй далеко краще як в торік. Я працюю дальше на заводі на старому місці. Микольцьо вже навчання закінчив, іде на практику, дістав призначення у Львові, де буде мати роботу, не знаємо ще.

 

Листи до тебе в Саранськ, котрі ми писали, всі повернулися. Микольцьо був вислав книжки – вернулися. Оля була вислала знимки – також повернулися. Ми вже переживали, що з тобою, де ти ся обертаєш, відомостеи від тебе нема і все вертається. Нарешті прийшла карточка з поздоровленням, нам стало легше, знаємо, де ся обертаєш.

 

Дорогий Богданю! На самого Михайла мама, Оля, Оксанка, Микольцьо їздили до Михася, думали вступити до тебе, але не знали, де ти ся обертаєш. З Михасем дуже зле, хорий на нирки. Змарнів до невпізнання. Сказав на побаченню, щоб цілувати тебе від нього. Що сталося з ним, не знаємо, що так підірвало його здоров'я, чим то пояснити, він нічого на побаченні не сказав.

 

Мама як повернулася, не знаходила місця для себе. Михась сказав на побачення, щоб більше до нього ніхто не їхав, тільки сказав, щоб навесні, десь на початку червня, приїхав ще тато. Так я візьму відпуск десь у червню і поїду до Михася і відвідаю тебе, приїдемо обоє з Оксанкою. Оксанка дуже розумна дівчинка, гарно підросла, розказує вершики, котрі баба навчила, вже все знає, чому татка нема і стрийка. Каже до баби: ти бабо вже старенька, а я з мамою сяду в ракету, привезу татка і стрийка, бо інакше їх не пустять.

 

Не знаю, чи я тобі писав за суд Чорновола. Мама була на суді, суд був відкритий, в тій самій залі, що і ваш був. Славко говорив звиш 2 години, були з Києва обидва Івани (Дзюба та Світличний), була Ліна Костенко, Іванова сестра (Надійка Світлична) і та художниця блондина висока (Алла Горська). Була повна зала людей. На другий день по суді всі кияни приїхали до нас відвідати Оксанку, побули, поговорили і поїхали. Відтам тепер майже щодень галасують за вас обох, люди аж охкають.

 

На тім кінчаю. Бажаємо тобі в новім році щастя, здоров'я. Дай Боже, щоб ми всі разом заспівали "Рождество твоє Христе Боже". Цілують тебе щиро мама, тато, Микольцьо, Оксанка. Христос Рождається.

 

Батьки

3 січня 1968 р."

 

З татового листа я зрозумів, що мій лист конфіскували, а додому прийшла тільки картка, якою я вітав батька і брата зі святом Миколая. Тому треба було написати ще раз, докладно про все розповісти, як зі Саранська мене перевезли у табір. На цей раз я зазначив, що у 1968 році пишу першого листа і в подальшому буду їх нумерувати, бо так легше буде простежити, який лист прийшов, а який конфісковано. Через два дні після того, як я його відправив, викликає мене "опер" і тицяє мені перед носом написаний мною лист. З обуренням сказав, що з таким змістом його не буде відправлено. Я почав вимагати, щоб показав мені ті місця, які є причиною затримки листа, але замість відповіді він буркнув "самі знаєте" і дав зрозуміти, що розмова на цьому закінчена. Тут у мене здали нерви і я почав майже криком вимагати, щоб повернув мені листа з тими підкресленнями, які у ньому зроблено, щоб знати, про що не можна писати. Вислухавши мою тираду, "опер" сказав, що повертає його з умовою, щоб я переписав, крім підкресленого речення, і приніс йому обидва листи. Вибору не було: я переписав текст, опустивши речення, яке було підкреслено табірним цензором.

 

"24 січня 1968 р. Лист перший

 

Найдорожчі мої мамо і тату!

Розумію, що було для Вас дивним і незрозумілим, чому нема від мене листів. Коли я був у столичному місті (Саранську), то написав звідти два листи – дозволялось писати одного листа на місяць, а що був я два місяці, то й тільки два і написав. Про те, що перший лист Ви отримали, міг я судити з того, що батько вислав посилку. У другому листі я дякував за посилку і висловив деякі свої міркування з приводу проведеної амністії, з якої хіба що кури посміялись, бо на більшу увагу вона не заслуговувала і це, мабуть, стало причиною, що другий лист до Вас не дійшов. Коли будете відписувати мені, я дуже прошу зазначити, чи Ви отримали із Саранська обидва листи, чи лише один, перший.

 

Дуже і дуже довгими видались мені цих два місяці. У камері було нас троє – Павло Андресюк і один латиш – Астра (Гунар) – найдовший чолов'яга (у таборі), має ріст два м і три см. Як стане в гурті, то його голова завжди тирчить над іншими. Він часто, майже що другий день отримував листи, газети і журнали від своїх рідних без всяких перешкод, і мені було трохи прикро, що за два місяці не отримав жодного слова. Снились різні сни, часто снився Микольцьо, рідне село – про все це я написав у другому листі, з великим напруженням чекаючи на нього відповіді. Так проминуло два довгих місяці, і я знову опинився на старому місці. Виїхав (зі Саранська) чотирнадцятого грудня. Я думав, що тих два місяці у Саранську будуть постійно морочити голову дурними теревенями про те, як треба себе поводити і т. д., але вийшло несподівано по-іншому: за два місяці викликав два рази один якийсь чолов'яга, сказав кілька завчених фраз і на тому кінець. А весь інший час я очікував, коли нарешті отримаю вістку з дому та коли перевезуть на старе місце. Як тільки я приїхав у табір, то зразу написав додому листа – було це якраз перед Миколаєм – і я дуже хотів, щоб цей лист якнайшвидше зайшов додому, щоб приніс вістку, що коло мене все гаразд і що я постійно про Вас думаю, що не забув привітати дорогих тата і братчика з Днем іменин. Мені також не відомо, чи отримали Ви того листа, який був написаний 15 грудня – прошу це також зазначити у своєму листі.

 

Довго-довго чекав я якоїсь вістки, але таки до Нового року не дочекався і вирішив вислати кілька вітальних листівок з новим роком і святами різдвяними. Таких листівок я написав разом близько двадцяти усім рідним і дорогим мені людям, а також друзям. Із них дві відіслав додому (одну з Новим роком, а другу з привітанням мами до дня іменин), дві відіслав Олі, одну Микольцеві на головну пошту, Калинцям і більше десяти у Київ людям, які мене не забувають і які мені дуже дорогі та любі. Із багатьох моментів можу судити, що мої вітання нікуди не пішли і або лежать у папці, або викинуті в піч – від цих людців всього можна сподіватись, вони і порвуть, і спалять та й словом не обмовляться і бровою не моргнуть, ніби нічого не знають і не чули. Оскільки я листа цього переписую без причини вдруге, то тут роблю пропуск... не в одного мене погана справа з листами – в інших також пропали листи, і ті, що писали рідні й ті, які писалися їм, в тому числі у Геля, Озерного. Казав мені Синявський, що і в нього пропало кілька листів. Хто набрався відваги стільки листів заразом затримати чи конфіскувати – це мені невідомо, але маю надію це питання вияснити навіть коли прийдеться ставити його перед найвищими інстанціями. За останніх чотири місяці я отримав одинадцятого січня листа від батька, в якому він писав, що мама була у Михася (дуже стривожила мене вістка про його поганий стан здоров'я), а також одного листа від маленької Оксаночки разом із фотографіями, за які я сердечно вдячний Оксаночці – дуже гарна вона дівчинка і має філософський погляд. От і все – більше ні слова. Від Микольця ні слуху, ні духу. Пише тато, що він висилав бандероль у Саранськ, але жодних листів і бандеролей я не отримав там. Дуже прошу Вас, як тільки отримаєте цього листа – зразу мені відпишіть, якого числа отримали. У новому, 68 році оце я пишу перший лист до Вас і тепер кожен лист буду нумерувати – прошу Вас також нумерувати свої листи, тоді будемо мати ясну картину, які листи доходять, а які пропадають і зможемо одночасно якось на це прореагувати у відповідні інстанції.

 

У попередніх листах я просив Микольця висилати мені деякі новинки літератури, та оскільки Микольцьо дуже зайнятий своїми справами, не буду цих прохань повторювати, щоб не давати йому зайвої, обтяжуючої його турботи. Колись він обіцяв в одному листі – це було рівно рік тому, коли він збирався приїхати до мене, що писатиме мені мало не щотижня чи навіть більше, але у наш паскудний час, мабуть, слова кидаються лише для того, щоб робити зовсім по-іншому, а тому я не можу мати до свого братчика якихось особливих претензій і стараюся сприйняти це досить спокійно. При нагоді передайте мою сердечну подяку Надійці, яка передплатила літгазету, "Вітчизну" і "Дніпро" – це дуже велике діло час від часу щось прочитати, скажімо, таку річ, як роман О. Гончара "Собор", який мені видається дуже поважною подією у літературно-громадському житті, а тому раджу Вам за всяку ціну прочитати його, бо це таки добра річ. Живу по-старому, останні місяці з нетерпінням очікував від Вас вістки. Якщо Оля куплятиме для Михася Антонича, то дуже просив би і мені вислати. Хотів би також прочитати нові книги Драча, Вінграновського і збірник "Сузір'я". Прочитав я, що видав свої статті Ільницький. Якщо є ще у продажі – вишліть мені. Хочу ще раз зазначити, що маю право писати лише два листи у місяць і що цей закон поки що не розповсюджується на тих, що пишуть до мене, в тому числі на мого молодшого брата, якого сердечно вітаю з Днем народження, радію, що він залишився у Львові, бажаю йому мужності, чесності, непохитної віри у Правду, Любов, Добро і Справедливість. Цілую усіх –

Богдан"

 

Р. S. Цього листа я переписував заново – мені повернули його, щоб викинути одне довге речення – я його опустив, а тому маю надію, що тепер, нарешті, лист потрапить до Вас, хоч жаль, що не вчасно привітаю братчика з Днем народження. Ще раз обіймаю і цілую Вас. Листа висилаю з "уведомлением".

 

Богдан"

26.01.1968 р.

 

  

Наче передчуваючи мій неспокій, хвилювання, що розладнався з домом зв'язок, брат Микола 19 січня вислав мені коротенького листа з кількома світлинами, зробленими під час святкування Різдва у 1968 році.

 

Брат писав:

 

Добрий день, Богданку!

Вчора був я вдома і взяв 5 святкових світлин, які висилаю Тобі.

Вибач, що пишу на клаптику паперу, бо в даний момент під рукою нічого кращого не було.

Микола

19.01.1968 р.

Р. S. З дипломом все влаштував. Думаю, що і дальше повинно йти все добре".

 

Петро Клепей

У кінці січня прийшов лист від Петра Клепея. Ще юнаком він брав участь у боротьбі з червоними окупантами, на самому початку 1953-го року був заарештований і засуджений на 15 років. З ним, як і з багатьма іншими учасниками національно-визвольної боротьби 40-х – початку 50-х років, познайомився я у концтаборі №11. Петро був м'якої натури, добрий, уважний до друзів. Брав жваву участь у житті нашого коша, релігійних та інших святах. З людьми, які йому були не симпатичні, намагався не контактувати. Коли звільнявся, то дуже просив, щоб дав я йому адреси двох-трьох київських друзів, з листами яких він, як і більшість із тих, що входили до нашого коша, був знайомий. В'язневі, що відбухав 15 років за колючим дротом, не випадало відмовити. Я попередив його, що за всіма, хто з нами листується, напевно стежить КГБ, тому не варто в помешканні говорити зайвих речей. Я дав йому адресу Михайлини Коцюбинської, а у випадку, якщо її не застане вдома, то хай відвідає Івана Світличного, розповість їм про наше життя-буття, дещо перекаже усно з того, про що не можна було писати в листах. Коли Петро прибув у своє рідне село, написав мені листа, з якого я дізнався про його подорож, перебування у Києві і Львові.

 

Здоров, Богданчику!

Прийми, мій друже милий, низенький поклін із нашої неньки України та рівно ж найкращі мої побажання у Твоєму сучасному житті. Я Тобі написав одного листа зі Львова, тільки не знаю, чи Ти отримав, чи, може, не дали. Я вирішив писати більше, може, хоч деякий одержиш.

 

Богданчику, мені хочеться Тобі описати все про свою подорож. Я думаю, що Тобі уже відомо із попереднього листа, якщо Ти тільки отримав, але мені нічого не зашкодить написати ще один раз.

 

Отже, хочу почати з того, як мене звільнили, за воротами мені вручили "справку", на котрій написано, що "подлежит под контроль". "Справка" мені дана на Городенку, а не в Запорізьку обл. Я питався, чому так, мені пояснили це тим, що зроблена помилка. І так я поїхав на Москву, по дорозі не мав ніякої пригоди, ні перешкоди, із Москви до Києва так само.

 

У Київ я приїхав о четвертій годині ранку п'ятого числа. В шостій ранку я поїхав до Михайлини (Коцюбинської), правда, що вони ще спали і мені довелося будити, трохи невпевнено, але все ж таки будив. І не каюся ніскільки, що зайшов, а навпаки мені так подобалося, що не можу Тобі описати. Вона мене так прийняла як рідного, як сина. Дочка Таня мене почала питати, чи я в них залишуся, чи поїду далі. В ту хвилину я побачив у Михайлини сльози на очах. Я, Богданчику, швидко зорієнтувався, що та дитина хоче дуже батька і, Ти знаєш, почала мені задавати запитання:

- А ви жонаті?

Відповідаю, що ні.

- А в дома у вас є батько, мати?

Відповідаю, ні.

- Тоді ви залишайтеся в нас жити. Моя мама живе без чоловіка...

 

Михайлина її зупинила, тобто не дала їй більше говорити, але вона пішла зі мною на подвір'я і там давай мене уговорювати. Я, Богданчику, спочатку сміявся, а пізніше аж заплакав. Дуже мені жаль стало, що така добра людина, а не мала щастя. Хоч і моя доля трагічна, але їй також нелегко.

 

Був трошки в Івана, але недовго, тому що вони готувались до свят, а я не хотів таким голодранцем там крутитись, а тим більше, що такий одяг, як на мені, страшенно мав притягуючу магічну силу, а по-друге, я довідався, що має приїхати Дужинський, а мені не хотілося з ним там зустрічатися.

 

У суботу вдосвіта я вже був у Львові, о шостій годині знайшов квартиру Олі (Горинь), але Оля поїхала додому на свята. Я трохи поговорив з хлопчиськами, котрі там були. Богдан (Сорока) приїхав до Миколайовича і я мав нагоду з ним познайомитися. Довго мені не довелося говорити, бо вони всі теж спішили на села. Я хотів поїхати до Самбора на свята, але то була субота і я не зміг купити квитка на автобус, так було переповнено, що ні за які гроші не міг дістати квитка. Я махнув рукою на все, пішов, закомпостував білет і о першій годині ночі поїхав до Городенки. У неділю об одинадцятій годині дня був я в Городенці.

 

Богданчику, в Городенці мене зустріли мої старі знайомі дуже привітно, так, як рідного, я ніколи не сподівався такої щирої зустрічі. Тепер я вже у своєму селі, почуваю себе дуже добре, ще приписуватися не ходив, але уже десь піду – побачимо, що вони мені скажуть. На цім кінчу з Вами коротенького листа. Пишіть на цю адресу, що буде на конверті. Пиши, Богданчику, що Тебе цікавить, я радо буду відписувати. Поздоровляй, кого знаєш, від мене. Тисну твою праву руку.

Твій друг Петро

 

Р. S. Панасе, прийміть від мене низенький поклін. Богданчику, Ви якось відпишіть хоть один лист, щоби я знав, чи Ви одержали.

 

16 січня 1968 року".

 

Мій день

Причину, чому від брата Миколи довгий час не було листа, розкрив мені у своєму листі батько. Він писав, що Миколі КГБ робило всякі перешкоди у написанні дипломної роботи і він змушений був записатися на прийом до начальника Управління КГБ по Львівській області й запитати, чому роблять йому різні перешкоди. На щастя, з Миколи зняли тиск і він 2-го лютого написав мені листа, якого я отримав у день свого народження.

 

Добрий день, дорогий Богданку!

Знову після довгої перерви я спромігся сісти і написати Тобі листа. Коло нас все спокійно. Всі живі і здорові. Мама почуває себе трошки гірше, але я думаю, що то внаслідок перевтоми, викликаної підготовкою до свят і самими святами. Тато виглядає чудово. Тепер він працює 5 днів на тиждень, але, як він каже сам, втомлюється на роботі більше. Все-таки зайва година роботи вдень дається взнаки. Останнім часом у них не завжди є робота. За січень місяць тато заробив всього 30 крб. Як бачиш, що дуже великі переваги надає планова продумана система господарювання.

 

Час від часу тато їздить до Кнісела. Стрию Бережанському стає все гірше і гірше. Лікарі кажуть, що він доживає останні дні. Сильно постарів вже стрий Михайло. Цьоця Ганна будує нову хату, вже кінчає. Її Орись десь втік на роботи в Казахстан. Отакі новини дома і на селі.

 

А я зараз інтенсивно працюю над дипломним проектом. Він вимагає маси часу. Тема дуже цікава, але й дуже трудна, бо охоплює три спеціальності. Багато треба доучуватись. Але вона дає свої переваги, тому я повинен її виконати і виконати добре.

 

Як я вже Тобі писав, для нас прийшли місця на роботу: 16 місць у Львові, 2 в Мукачеві, 2 у Вінниці, 2 в Узбецькій РСР і одно в Алма-Аті. Я не впевнений, що залишусь у Львові, хоч маю деякі переваги і як староста право першості при виборі місця. Через місяць вже буде точно відоме місце моєї майбутньої роботи.

 

У Львові пройшла міжобласна нарада критиків. Я не мав змоги її відвідати, бо був зранку завжди зайнятий на роботі на кафедрі. Кажуть, що більшість виступів були розумні й цікаві, особливо Новиченка і Ільницького. Коли зустріну останнього, то постараюсь розпитати докладніше і відразу напишу.

 

Час від часу в Спілці письменників відбуваються обговорення творчості молодих літераторів, літературні вечори, вечори художнього читання. Спочатку це було досить цікаво. Але останнім часом ці вечори переростають у сварки між окремими людьми. Хизування на сцені самим собою, накидання таємничої вуалі там, де її не потрібно, і намагання всіх бути гострослівними, модерними – чого тільки зараз не побачиш там. А Ільницький намагається все звести до купи, надати певної форми і цілеспрямованості.

 

Богданку! Чи отримав Ти журнали за січень від мене і збірки Антонича й Вінграновського?"

 

(Лист без підпису. Можливо, останню сторінку КГБ конфіскувало, бо малоймовірно, щоб Микола відіслав незакінченого листа. Скоріше всього, у кінці листа була інформація, і чекісти не хотіли, щоб я її знав.)

 

Микола виявився легкий на руку. Того і наступного дня прийшло кілька привітань з днем народження –10 лютого телеграми, а в наступні дні – вітальні картки.

 

Дався чути Євген Сверстюк, написав свою зворотну адресу: Київ, Франка, 46/11.

 

Богдане!

Обіймаю Тебе в день Твого народження; хочу втішити, що розпочата Твоя наукова нива не має жодного женця. Ти там не відстаєш від життя: від нашого життя не можна відстати. Добре було б, коли б Ти звідти вже привіз начерки статей, заготовки. Бо тут нема умов серйозно працювати – якщо працюєш не в спеціальному інституті. Смутна це втіха. Але все ж таки найбільші цінності несе людина в собі – навіть тоді, коли їй сиплять попіл і плюють в очі.

 

Вітаю. Обіймаю.

 

Твій Євген"

 

 

  

Лаконічним було привітання від Василя Стуса.

 

Богданцю! Дорогий мій!

Вітаю Тебе з днем народження. Бажаю швидше діждати кращих часів. Прийми разом і мої новорічні, завернені саранською поліцією, поздоровлення. Держись!

 

Твій Василь

5.02.1968 р."

 

23 лютого 1968 року отримав листа від Надійки Світличної. То була відповідь на мою поштову картку, яку я їй вислав на початку лютого. Надійка від природи наділена гумором, тому читати її листи завжди велика радість.

 

Богданку, дай Боже розуму!

Твоя поштівка прозвучала для мене несподіваною музикою. Аж ніяково було, що ця соната присвячена мені. Тож я й справді кілька днів ходила іменинницею. Подумати тільки: протягом двох днів дістала п'ять порцій алкоголю (крім тебе з Панасом, ще двоє з сусіднього написали), а потім ще й особиста зустріч з твоїм побратимом з такими очима, що довели мене до безсоння (мова про зустрічі із Данилом Шумуком). Що телепатія є, я в тому не маю жодного сумніву. Якби ж тільки вона була досконаліша!

 

Богданку, посилаю тобі 5 знімків нашого славного походу (на честь 50-річчя Радянської Армії і Військово-морського флоту). Вважаю, що вони не тільки ідейно витримані, а навіть не "устаревшие", особливо ота, де "шел я верхом, шел я низом, у Матаны дом с карнизом".

 

Посилаю їх з метою виховання на кращих традиціях минулого і для розвитку фантазії. А що, може, й махнемо на яку-небудь Сивулю чи Говерлу у вересні? Я відтоді не була в Карпатах, якщо не брати до уваги трьох косівських днів цього літа в гостях у Гевричів та візиту в Ходорів (і то не на озеро, і то без Богдана й без човна). Словом, я тобі дєлаю предложеніє.

 

Знаєш, Богданку, на старість ми стаємо сентиментальними і вдаємося до спогадів. Скажімо, кав'ярню на площі Калініна, де ми з тобою обідали перед обговоренням (публічним, зрозуміло) вітражу, я не називаю інакше, як імені Богдана Гориня. Так само, як горілку з перцем вважаю фамільним напоєм династії Заливах.

 

Богданочку, я приймаю замовлення на літературно-гастрономічно-промтоварні вироби: протягом уже 10 днів держава нараховує мені зарплату яко літредакторові Українського радіо. Звучить? Та вже, мабуть, і вплив того радіо відчуваєш у закручуванні фраз ("поднимание левой ноги").

 

Днями пошлю тобі "Вітрила", знайдеш там і знайомі прізвища... Чи маєш збірки Драча і Вінграновського? Я не змогла нікому послати, бо була безгрішна, а вони стали такими популярними, що вільно й купити не можна було – лише в комплектах крб. на півтора-два. А тепер нема.

 

З ким би я хотіла поговорити зараз, хоча б телепатично – то з Сашком (Мартиненком). Але телепатія вкрай недосконала. А він замкнувся, як горіх. Передавай вітання йому, Іванові (Гелю), Мих. Дм. і всім, хто в Бога вірує. Хочу написати ще тобі, як "у полі, між козацькими могилами, мій Дон Кіхот шукає вітряка. А той вітряк давно вхопили вхопини, повис у хмарі місяць-дармовис. І ніч глуха, і поле перекопане, і в порожнечу поціляє спис..."

 

Та хай вже іншим разом. Але ж обійму я тебе, чортяко, через півроку! За все, в чем был и не был виноват. Будьмо!

 

Надія"

 

Справжньою несподіванкою була поштова картка від нареченої брата Миколи Дарії Брикайло. Вона, мабуть, запам'ятала, що у Житомирі я похвалив брата Миколу за гарний вибір, сказав, щоб довго не барився з весіллям. 

 

  

Дорогенький Богданку!

Щиро вітаю Вас з Днем народження. Бажаю всього того, що можна побажати тільки дорогій людині. Людині, яка зробила для мене дуже і дуже багато. До побачення, Богданку!

Дарка Брикайло"

 

У кінці лютого несподівана радість: довгий лист від брата Миколи. Йому було прикро, що я дорікав йому мовчанням, бо, виявилось, дорікати треба було не йому, а чекістам, які затримали надіслані у Саранськ листи, а коли мене разом з іншими знову відправили у концтабір, усі заадресовані мені листи вони відіслали назад із допискою "Адресат вибув". Я якось випустив з уваги, що кагебісти здатні придумати різні речі, щоб зрушити людям нерви – тим, що у малій зоні, й тим, що у великій. Отримавши листа від брата Миколи, зрозумів, що несправедливо йому дорікав. Добре, що він про все написав і все стало на свої місця. Його лист був відповіддю на мій лист, написаний батькам 24 січня 1968 року.

 

Добрий день, дорогий Богданку!

Отримали від Тебе листа. Не вельми мені було приємно читати місця, що стосуються мене. Коли Ти був у Саранську, я вислав відразу потрібні Тобі книжки, про які Ти просив у своїм листі. Бандероль провалялась десь близько двох місяців і повернулась назад з поміткою "Адресат вибув". За грудень і січень я написав Тобі п'ять листів (на них маю квитанції) і 4-5 бандерольок, в яких я вислав Тобі журнали і деякі книжки ("Вітчизна", "Дніпро", "Ранок", "Вопросы литературы", "Вопросы философии" № 12, "Радянське літературознавство" – всі журнали за січень). А також збірки поезій Антонича, Вінграновського і поштовий набір з цанговим олівцем, як подарунок на день народження.

 

Тепер я чекаю на ще один Твій лист. Коли Ти знову нічого не одержиш, тоді я напишу скаргу прокурору. Оля каже, що то повинно допомогти. Так само було і з листами до Михася, коли з 18 листів він одержав всього 2. Оля також писала Тобі до Саранська і висилала бандероль. Все вернулось назад. Але я думаю, що все це виясниться з часом і Ти не будеш мати підстав так мені дорікати.

 

Дорогий Богданку! Як писав ще в січні, я не зміг Тобі передплатити нічого. З Твого листа я дізнався, що Надійка передплатила "Вітчизну", "Дніпро", "Ранок". Не знаю, чи доцільно їх висилати і мені. Поки що буду висилати і їх. А Ти напиши, що висилати ще. Крім цих названих, я буду висилати: "Вопросы философии", "Вопросы литературы", "Радянське літературознавство", "Всесвіт". Оце і все, що стосується вияснення не вельми приємних відносин між нами, що склались за останній час. Тепер трошки про домашні справи і мої.

 

Дома все гаразд. Всі живі й здорові і почувають себе добре. Як Ти вже знаєш, тато перейшов на іншу роботу і вже два останні місяці заробив по 25 крб. А указ говорить, що найнижча ставка – 60 крб. Нарешті тато взявся за лікування своїх зубів. Вже майже всі вирвав. Залишилось лише 2. Коли загояться ясна – почне вставляти нові. Мама також почуває себе добре. Великою і розумною росте Оксанка. Знає багато віршиків і казок і дуже любить ходити на похорон. Просто один сміх, коли вона починає робити похорон своєму "мі-мі" чи якійсь ляльці.

 

Я зараз на практиці, яку проходжу на добре Тобі знайомому заводі "Теплоконтроль". Ти, здається, викладав там у вечірній школі. Маю вже тему дипломного проекту. Тема дуже цікава, але і потребує багато роботи, бо захоплює деякі питання, що виходять за межі моєї спеціальності. Але вона дає і свої переваги. Тому я досить бадьоро за неї взявся. Про все це я писав Тобі в попередніх листах і повторюю лише на випадок, коли вони не дійдуть.

 

Іспити всі здав на "відмінно", крім двох курсових робіт, які захистив на "чотири". Весь час плекав думку приїхати до Тебе в другій половині лютого. Але деякі люди дуже зацікавились моїм життям і я час від часу відчуваю їх "батьківське" піклування. Тому, напевно, я не залишу їх своєї присутності й почекаю зі своєю поїздкою до другої половини березня. А дуже мені хотілось бути з Тобою на Твій день народження.

 

Вітає Тебе з днем народження Михась і зичить всього найкращого в житті. Він написав великого листа, але до нас дійшла лише якась сота частина, а решта випарувалася в повітрі й безслідно зникла. Михась хоче докладно знати про Твоє життя. Тому Ти напиши про це в листі до нас трошки докладніше. В одному з останніх листів я писав Тобі, що сильно вражений збіркою Вінграновського. Він справді вже майже нічого не вартий. Горілка до добра не доведе. Як я вже писав, мене вразили не зміст і форма віршів, а їхній вік. І зараз я згадав нашу розмову про творчість Драча і Вінграновського, яка відбувалась десь у 61- 62-му році. Дуже скоро щось такі люди йдуть шляхом найменшого опору. Павличко, Драч, Вінграновський... Хто далі?

 

На цьому я закінчую свого листа. Ще раз вітаю Тебе з днем народження. Бажаю міцного здоров'я і купу літ життя. До швидкого побачення. Міцно цілую.

 

Микола

11.02.1968 р.

 

Р. S. Цікавить мене, чи отримали новорічні поздоровлення Іван Гель і Опанас Заливаха. Висилаю Тобі календар УСКТ і найближчим часом вишлю збірку критичних статей М. Вінграновського".

 

Після прочитання листа мені стало по-справжньому соромно, що дорікав братові Миколі за його байдужість до моїх прохань у той час, коли ці дорікання були абсолютно безпідставні. Соромно було ще й за те, що я не подумав, на що здатні чекісти, забув, що для них головне завдання – робити людям підлості, бо така їхня сутність, таке їхнє покликання. Тримати людей у постійному напруженні, страху, винаходити різні способи, щоб між людьми – рідними і близькими – не було порозуміння, не було любові, а панували підозри, образи, гнів, ненависть – такі методи і способи їхнього управління. Під впливом цих роздумів написав я листа батькам.

 

"26 лютого 1968 р. Лист другий

 

Найдорожчі мої!

Дуже радий, що після довгої перерви в останній місяць ніби нормально доходять листи. Кажу ніби, бо не впевнений, чи це стосується всіх листів, які були вислані на мою адресу. Так, у листі до свого знайомого Данило Шумук зазначив, що написав мені листа, але я його не отримав – при нагоді перекажіть це йому. Щоб Ви не переживали, подібно як хвилювався кілька місяців я, коротко перерахую, що я отримав. В першу чергу дуже вдячний батькові за усі три листи у новому році – прошу і надалі їх нумерувати. Радий, що батько лікує зуби – абсолютно впевнений, що це дуже і дуже покращить його здоров'я. Дуже прошу усіх Вас не відтягувати лікування і хоч трохи дбати про себе. Мене дуже вразило, що на святковій фотографії мама така сумна і втомлена. Не знаю, яким чином запевнити її, щоб не переживала, бо навіть в таких умовах, в яких ми знаходимось, люди якось живуть і то багато років та й до того ж знаходять у собі силу бути в доброму настрої і навіть, як це не дивно, жартують і оптимістично дивляться на світ. Мусите знати, що коли будете себе добре почувати і кріпити силою духу, як кріпить себе батько, то і нам легше тут буде. У двох листах батько запитує, чи отримав я у Саранську вислані мені поштою гроші – отримав, та, на жаль, не можу ними користуватись по тій причині, що мене позбавлено на три місяці ларка. Фактичною причиною була моя різка розмова з "опікуном" з приводу затримки останнього листа, якого я мусив переписувати і скорочувати. Я заявив, що за безпідставну конфіскацію листа буду протестувати у всі можливі інстанції – листа мені було зі скрипом повернуто, але водночас зазначено, що буду "наказаний". В акті написано, начебто я проявив елементи "неповиновения, категорически отказался снять головной убор" і заявив "ваше время скоро кончится", хоча насправді такого я не говорив, воно є видумкою складачів акта. Пишу Вам про все це тому, щоб знали, чому мене позбавлено права користуватись магазином. Тут людей стараються привчити писати у листі лише два-три слова: живий, здоровий і все. А якщо хтось хоче написати докладніше про своє життя, то дають йому зрозуміти, що його листи не доходитимуть. Цілком можливо, що мій лист також буде затриманий, підшитий у папку або просто знищений. Я на це приготований, тому на всяк випадок зроблю собі копію і надам листа "заказным с уведомлением". У випадку, коли лист буде довго маринуватися або Ви його зовсім не отримаєте, я про всі ті перипетії докладно опишу прокуророві і в усі інші можливі інстанції, бо іншої ради нема. Коли я побачив, що написати листа це така проблема, то у кінці січня попросив одного чоловіка, який звільнявся, вкинути у будь-яку поштову скриньку поштову картку, в якій було написано кілька речень Надійці. Ця картка була забрана, а мене за порушення якоїсь там інструкції і за спробу незаконним шляхом відправити листа посаджено в ізолятор. У ньому я відбув свій день народження, маючи можливість сповна віддатись думкам, спогадам, мріям. Порівняно з іншими разами було трохи веселіше, бо за стіною сидів Панас (Заливаха) і ми разом ходили на роботу в закрите приміщення, де шість місяців пропрацював Михась. Там ми і згадали із вдячністю всіх, хто про нас не забуває. Кілька днів тому Панаса кудись забрали на етап, як довго він там пробуде – невідомо. Посадили його в ізолятор за "герби", як тут називають його книжкові знаки. Можливо, що по цій причині його і на етап забрали.

 

Якщо приїдуть до Вас Микольцьо і Оля, то скажіть їм, що на цей раз я, здається, все отримав – телеграми, листи і бандеролі, за що я щиро їм вдячний. Не буду перераховувати усіх бандеролей, бо їх дуже багато – прийшли вони всі разом і принесли мені й моїм друзям багато радості. Прошу Олю передати мій поклін і подяку за привітання Мирославі (Зваричевській), Оксані Хобі, Василеві Стусу, Іванові (Світличному), Надійці (Світличній), Євгену (Сверстюку), "кумові" Миколі (Плахотнюку), Марії (Перун) з Липиці, а також Дарії (Брикайло), яка надіслала поштову картку із Ленінграда. Її щира безпосередність і простота дуже мене схвилювали і я радий, що у мого брата така подруга.

 

Від Микольця я отримав святкові фотографії, збірку Вінграновського, журнали, Антонича, поштовий набір – словом, усе те, про що він згадує у листі. Дуже тішать мене Ваші повідомлення про Оксаночку – радію, тішусь її розумом, розумінням всього. Скажіть їй, що я часто-часто її згадую, дивлюсь на фотографію і милуюсь, яка вона гарна дівчина. Заодно висловлюю подяку за лист із калоріями хмільних новин, до яких такі чуйні наші душі, матері Оксаночки. Переконаний, що хоч і важко писати листи у поїзді, але це має і свої переваги – є час подумати і перебрати у пам'яті деякі новини, навіть коли вони подаються за принципом "хорошего понемножку".

 

Я забув ще сказати, що майже усі українські журнали отримую, а тому висилати їх Микольцеві нема жодної потреби. Дуже добре, що він вислав мені книжечку Ільницького – вона і дешева, й потрібна. Якщо є ще у продажі книжка Новиченка, який нарешті удостоївся відповідної "должности", то прошу мені вислати. Щодо збірки Вінграновського, то я іншої думки, як мій молодший брат: вважаю її вихід найбільшою поетичною подією минулого року, це дуже поважне явище, яке буде належно оцінене лише з певної часової дистанції. Те, що вірші там не нові, знайомі – не може бути головною причиною, щоб так різко ставитись до автора. Джамі, Нізамі ще давніші, але ми кожного разу радіємо виданню їхніх творів. А у збірці "Сто віршів" б'ється такий сильний пульс національного поета-громадянина, що важко не перейнятись радістю і гордістю, що є у нас такий поет. І ще одно. Микольцьо готується приїхати до мене у березні – цього не треба робити. У кращому випадку нам знову дадуть лише одну годину, як з матір'ю, а це тільки одна мука. Інша справа, коли тато приїде – якщо буде така можливість, нехай тато приїде разом з Микольцем.

 

Просить мене передати щиру подяку Олі за книжечки Василь (Підгородецький). Рівно ж я не знаю, яким чином передати мою глибоку вдячність і схвильованість тою увагою, якою кожен раз обдаровує нас Надійка (Світлична) – передайте їй низенький поклін від усього коша. Олвідас і Андрій дякують їй за книжку про Київ і просять передати низький поклін. Чи отримала вона наші картки на головпоштамті? Вітайте від мене усіх-усіх рідних. Хвилює мене здоров'я стрия Бережанського, вітайте моїх друзів і добрих приятелів, вітання Михасеві. Цілую усіх.

 

Ваш Богдан"

 

На полі листа я дописав: "Листа за порядком третього тою ж датою висилаю братові й братовій до Львова". Братова дружина Оля третього листа довго не могла знайти, але таки знайшла. Принесла мені на Святвечір 2007 року і я вклинюю його після листа, написаного батькам.

 

"26 лютого 1968 р. Лист третій

 

Дорогі мої!

 

Не знаю, чи відомо Вам, що по натурі я трохи містик і трохи вірю у чорну магію. А тому вирішив почати цей лист зверненням до містичних сил, які хочу наперед запевнити, що у моєму листі не буде жодного протизаконного слова і жодного такого речення, за яке варто було б марнувати лист у товстих папках або назавжди вкоротити йому віку.

 

Тепер можу вести зі спокійною душею розмову. Спочатку одне питання. Що б Ви сказали; коли б я натякнув, що написав Вам кількасот листів, причому кожному із Вас зокрема, і то довгих, предовжезних? Звичайно, Ви закричали б дружним хором, що це неправда. А якщо це правда?! Зважте, що рік має 365 днів, а ми не бачились близько трьох років. Скільки листів можна написати за цей час? Кількасот. І я написав, а щоб Ви повірили, потрібна невеличка примітка – листи були написані старим-престарим і одночасно новітнім способом, яким користуються ті, що літають на нашумілих по всьому світі тарілках, – в уяві, у формі телепатичних передач, для яких тут величезні умови, особливо коли сидіти в ізоляторі або годинами не спати після міцної кави. Якщо мої духолисти не були Вами сприйняті, то, напевно, з двох причин: або з недосконалості наших телепатичних механізмів, або через перенасичення матінки-природи різними глушителями. Звісно, трохи гірко мені думати, що стільки отої духово-біоенергії пропало марне. То як же тоді із законом непропащості? Невже лишень відчутно зматеріалізована енергія має сенс? Але ж передають якось свої думки без словесної матеріалізації оті, що від нудьги на тарілках літають.

 

Трохи гірко від цих роздумів. Зматеріалізована філософія, зматеріалізований вік, люди, думання. Ніяк не можу погодитись із свавільним підведенням всієї поезії Антонича під формулу – "пісня про незнищенність матерії". Для чого цей наголос на матерії, коли насправді йдеться про дивовижну силу духа, про захоплення і преклоніння перед його зльотами. Мені здається, що Антонич протестував би проти такої назви, бо є в ній щось вульгаризаторське, хоч і взяте із вірша самого Антонича. А як Ви думаєте?

 

Отримав кілька збірок Антонича: від брата Миколи, Олі, Надійки, Василя Стуса, Оксани Хаби. Роздарував їх друзям. Більшість захоплена його поезіями. Кнут Скуєнієкс напевне робитиме зусилля перекласти дещо із віршів Антонича на латиську мову, але трохи пізніше, бо зараз працює над перекладами Лесі Українки. Він подарував мені невеличку збірочку Вінграновського у перекладі Візми Белшевіце на латвійську мову. Судячи із поміщених речей (є там і "Ніч Івана Богуна"), дуже симпатична збірка – про неї гарно відгукуються латиші.

 

Та справжню радість принесла мені нова книжка Вінграновського "Сто віршів". Навіть при врахуванні скаліченості деяких віршів ("Пісня" та ін.) це дуже небуденна подія нашого літературного і не лише літературного життя. Я сильно під її враженням, і не я один, а кожен, хто читав цю збірку. Звичайно, збірка набагато виграла б, якщо б її скоротити на два вірші, але замість упорядника і редактора це зробить час. Передайте йому при нагоді якнайщиріше привітання від нас і захоплення від незгасаючого вулкану його святої любові й ще святішої ненависті.

 

В останній час досить відчутний вплив кількох подій більш загального значення – вони помітно вплинуть на шліфування берега нашої надії. Із літературних новин, крім поезії Вінграновського, я й досі під великим враженням від оповідання Валерія (Шевчука), надрукованого "Дуклею" ("Дукля" – журнал українців Чехословаччини).

 

Мені здається, що у цьому творі є глибші і здоровіші корені, ніж у Гончаревому "Соборі". І якщо Валерій візьметься за велику річ і витримає її у томасо-маннівському інтелектуальному ключі (а в останній новелі щось є від цього), то це був би для душ, зголоднілих за справжньою прозою, насущний хліб. А поки що доводиться задовольнятись Гончаревим "Собором", зрештою, для початку це не так уже зле, а навіть оптимістично, бо роман більшість читає із захопленням, подобається постановка житейських проблем, і тільки дехто жаліє, що ці проблеми існують в ембріональному стані. Ну, а про кут зору тут і говорити не доводиться. Крім того, трохи нудить від сахаринного сентименталізму і від так званої ліричності прози, як мусимо констатувати як одну із рис нашого національного характеру.

 

Не хочеться мені більше говорити про літературу – забирає багато місця і мало дає вдоволення. Розповім краще про сни, невигадані, справжні. Дуже виразно пам'ятаю один сон. Довго ходив під його враженням. Після того сну довго не покидав мене рій спогадів про один чудовий день у Ходорові, плавання на човні по озері, кумедні сцени, клацання фотоапаратом із засвіченою плівкою. Надійка, можливо, дещо пам'ятає із того дня (мова про приїзд Надійки Світличної з братом Іваном до Ходорова).

 

І від сну, і від спогаду в душі було небесно-сонячно. Тепер навіть трохи важко розрізнити те, що згадувалось, від того, що снилось. Переплутались, не піддаються логізуванню, зв'язку деталі, але збереглося в пам'яті дуже чітко голубе із весняно-зеленим враження цілості настрою, музики сонячних кларнетів – і те враження незабутнє і неповторне.

 

Вас може здивує, де у мене набралося стільки часу так багато думати про сни і згадувати Бог знає якої давності речі. Розповім. Написав я невеличкого листа і дуже хотів, щоб він дійшов якнайшвидше. А що це не така легка справа у зв'язку з поштовими перевантаженнями, то я вирішив полегшити його пересування і попросив одного хлопця, який звільнявся, щоб вкинув листа у поштову скриньку. Був я чомусь впевнений, що у цьому нема нічого поганого, бо жодних недозволеностей не писав. Але не вгадав. За порушення якоїсь там інструкції і незаконну спробу відіслати листа опинився я у так званому "п'ятому куті" (штрафному ізоляторі – шізо). Дні, як на диво, випали гарні, світлі, морозяні, тридцять чотири – тридцять сім градусів, то й не дивно, що п'ятнадцятиденна профілактична процедура дуже добре вплинула на загальний тонус, але трохи гірше на кістки, до яких добирався проклятющий мороз і не було як його проганяти – треба було серед ночі займатися руханкою. Дні й ночі стають довгими-предовгими, а тому з якимось вдоволенням до самозабуття і для самозабуття перебираєш кожне кільце чи то сновидіння, чи спогаду. Щодо зосередженого думання, то ця атмосфера не дуже ідеальна для таких занять і перейти на колію роздумів вдається з великим трудом, а то й зовсім не вдається.

 

На другий день було значно веселіше – за стіною я почув голос Панаса (Заливахи). Виявляється, і він удостоївся такої ж честі – тільки не за епістолярію, а за свої штампи, чи герби, як тут начальство називає його мініатюрні книжкові знаки. Водили нас разом на роботу, відсвяткували (як могли) деякі дати, а в основному згадували, філософствували, а коли і це надоїло, накручували різьбу на болти. Панас у цьому занятті був більше постійний, а я "розтікався мислію по древу" житія – того, що було, того, що є, і, звісно, того, що виросте, що вже росте. Іноді завидую годиннику, його розважливому, спокійному пересуванню стрілками, точності ударів. У мене ж час минає якимись ривками, емоційними спалахами. Так в праці і в тому, що думаю, уявляю.

 

А з уявою і спогадами то ціле горе. Ні з того, ні з сього раптом розв'яжеться мішок спогадів із різними злаками у найдивніших комбінаціях і починаєш усе це добро ласувати. Тут і виноградні грона, і черешні, які хочеться з кісточками їсти просто пригорщею, але так і не відчути від них вдоволення, і яблука-ранети. Їх важко їсти швидко, відкусиш брилу і чуєш насолоду від незабутнього присмаку відстояної зрілості. Цей вид спогадів, який не боїться ні часу, ні морозів, люблю найбільше, але тих ранет не так багато. Зате в мішку не без гнилиць і не без червивих слив, вкусиш і жахнешся. Займаєшся сортуванням, чисткою, але це безконечна робота, хоч читав я колись, що нею займався час від часу Гоголь. Та це ще не все. У мішку знаходиш і фіолетового кольору ягоди, які я з якоюсь впертістю люблю їсти аж поки не задеревіє язик –то терен. Вибираю його і смакую, закусуючи недостиглим аґрусом, від якого аж очі кривляться, але все одно їсиш і в цьому якась потреба. Такий же самий потяг до полину. Колись одна особа зварила мені цілу пляшку. Я не знав, що він високої міцності, зробив ковток і задеревів. Потім пив його меншими дозами, але в пляшці його не зменшилось, продовжую пити його із терпким вдоволенням.

 

Отаке-то твориться із тим мішком спогадів: доводиться іноді їсти все підряд – і вишні, і яблука, і терен, і виноград, запиваючи то мандариновим соком, то вишневим, то полином. І все це ніби по волі й ніби мимоволі, як у гоголівській загубленій грамоті. Іноді виникає потреба і охота поділитися з кимсь тими дарами природи, на мою гадку, кожному властиве щось подібне, бо майже нема людей, які б не згадували, не перебирали, не оцінювали, не сортували і не зважували тих дарів життя. Але, крім абстрактної образності, у мене уже нема спокуси докладніше описувати смак від терену чи від полину – пригадую, який це вплив справило на Галю, Михайлину і ще на декого, коли я спробував дещо із хвилевого настрою, збудженого Верленом, подати в заокругленій формі, звичайно, невдалій і невмілій, судячи по деяких листах. Але досить про ті злаки, повернемось до реального.

 

Кілька днів тому дізнався я, що мене позбавлено права три місяці користуватися магазином. Причиною стала історія з попереднім листом, який я відсилав додому. Дізнавшись, що листа "опікун" (оперативний працівник. – Б. Г.) збирається ліквідувати без всякої на це підстави, не склавши жодного акта, щоб якось пояснити цей незаконний вчинок, я у різкій формі заявив, що буду протестувати у всі можливі інстанції. У відповідь на це листа мені було повернуто і заявлено, що я буду покараний. У складеному з цього приводу акті говориться не про те, що стосувалося суті розмови, а написано, ніби-то я виявив елементи "неповиновения, категорически отказавшись снять головной убор" і ніби сказав речення, якого я насправді не говорив і воно є вигадкою складача акта. В акті було написано: "Будучи вызван в служебный кабинет, с угрозой заявил: "Ваше время скоро кончится!"

 

В останній час все частіше й частіше можна почути, що не доходять листи. Людей стараються привчити писати два слова: живий і здоровий, а якщо хтось виходить за ці механічні рамки, листи без всякого повідомлення конфіскують. Пишучи цього довжелезного листа з екскурсом в різні сентенції і ремінісценції, я добре здаю собі справу, що мій лист буде начальству не до вподоби. А тому висилаю його з "уведомлением" і "заказным". Правда, трапляються випадки, коли і "уведомления" не повертаються, і квитанцій не дають, але це буває рідше. В усякому разі я твердо наставлений вести листування у людській формі й відстоювати право на таке листування, як би воно дорого не обходилось.

 

Забувся я ще сказати, що кілька днів тому Панаса (Заливаху) раптом чомусь забрали на етап. Чи його забрали у Київ, чи у Саранськ – сказати не можу, не знаємо також причини, – поживемо, побачимо. Дуже хотів би я знати, як живе Михась (Горинь), чи ходить на роботу, чи працюють вони окремо, чи разом, як почуває себе, словом, хотілося б знати якомога більше. Приїжджати до мене у березні не треба. Якщо буде можливість, то хай краще приїде Микольцьо разом з батьком.

 

На закінчення хочу повідомити, що телеграми, листи, бандеролі я отримав, за що складаю усім сердечну подяку. Журналів мені висилати не треба, бо майже всі потрібні видання мені надходять по передплаті. Від батька отримав у цьому році три листи – прошу і надалі нумерувати їх – так легше буде контролювати. Отримав листа від Микольця, в якому він перераховує все, що вислав для мене – все це я отримав.

 

Не буду повторювати перелік отриманих бандеролей – про все це я докладно розповів у своєму другому по порядку листі, який висилаю тою ж датою "26 лютого 1968 р." батькам. Обидва листи надаю "заказными с уведомлением". У випадку конфіскації, знищення або ж довгої затримки одного й другого листа про все докладно напишу прокуророві й в інші інстанції. Постарайтесь негайно повідомити мене про отримання другого і третього листів.

 

Цілую усіх рідних і близьких.

 

Ваш Богдан"

 

Настав березень. У повітрі перші подихи весни, ледь чутне дихання пробуджених дерев. У такий день отримав листа від брата Миколи.

 

Добрий день, дорогий Богданку!

Годину тому я побував у Картинній галереї, де експонується виставка дитячих робіт. Є дуже багато цікавих речей, але на деякі з них лягла рука викладача і від того вони не виграють. Але я не про це хочу Тобі написати. У відділі радянського мистецтва виставив свою картину Патик – "Стіл старого гуцула" – то її назва. Не знаю, чи Ти пам'ятаєш, але на мене колись приголомшуюче враження справила картина, яка була виставлена у Музеї українського мистецтва. Виконав її, здається, канадець українського походження і називалась вона "Освенцим". Її чорно-білі кольори і чорно-біла рама наганяли страх.

 

Патик також використав переважно цих два кольори. Але його картина вся світиться. І ти відчуваєш всю хрупкість двох тарілок і чашки, що стоять на столі. Цікаво, що нема ніяких плавних переходів від освітлених місць до тіней. Тільки два різні кольори: білий і чорний.

 

Дивився я виставку з одним товаришем. І майже одночасно ми подумали, що треба піти на Драгоманова. Може, там є також його роботи. У Музеї українського мистецтва я не був ще з 1965 р. Зараз там проходить виставка, присвячена дню армії. Майже нічого цікавого нема, коли не рахувати декількох робіт Караффи-Корбут. Але, на мою думку, вони є набагато слабші, ніж попередні її роботи. Вона почала копіювати себе сама. Виставила вона ілюстрації до поеми Малишка "Прометей" і теперішні її герої наділені рисами і Кобилиці, і Залізняка, і молодого цигана. І, напевне, лише в дитячих образах вона знаходить все нові й нові характерні риси. Ото і все, що я хотів Тобі написати, відвідавши галерею і музей. А коло мене все добре. Ходжу на завод, готую диплом. Трошки простудився і цей тиждень довелось пролежати.

 

Вдома також все в порядку і тільки мамі стає все гірше і гірше з тим носом: знову починають рости ті відростки. Найближчим часом, коли в Олі будуть канікули і вона візьме Оксанку, мама ляже в лікарню.

 

Богданку! Обов'язково напиши хоч мені, як у Тебе зі здоров'ям. А то у Львові ходять якісь дурні чутки. Може, Тобі що потрібно, якісь ліки? То Ти напиши, чуєш? У третій декаді березня я вже точно Тебе відвідаю. А тепер бувай здоровий.

 

Міцно цілую.

 

Микола

 

Р. S. Висилаю Тобі "Жовтень" № 1 і збірку Павличка, а також дві вирізки з газет. Напиши докладно, що Ти отримав від мене. Не знаю де, чи у Львові, чи там у вас, але мою кореспонденцію десь затримують, як я зрозумів з твого листа. Але в мене є більшість квитанцій і ми цю справу вияснимо. Вітають Тебе працівники музею, художники".

 

12 березня 1968 року написав довгого листа Надійці Світличній. Після кількох конфіскацій моїх листів і листів до мене вирішив залишати собі копію кожного написаного листа. Через деякий час з'ясувалось, що то набагато надійніша річ, ніж сподіватись, що хтось збереже твої листи – навіть при тій умові, що там може бути цікава й цінна інформація.

 

Дорога Надійко!

Твій лист – кілька ешелонів якісного палива для моєї захланно-ненажерливої уяви. Вона тепер так палахкотить, що іскри до Іскрівської сягають (на заваді модерний кінотеатр, а то Ти могла б їх побачити "воочію"). Якщо б у тому паливі час від часу не зривались доброї марки вогнегасителі у поетичних цитато-шатах, то була б ціла біда, а так – то в жар, то в холод, словом, все в нормі і без одноманітності. При доброму кайфі так буває. Думаю, що це дещо інша дія, як кілька порцій алкоголю, які зовсім не за новою модою, а через наші склеротичні голови, довелося Тобі вихилити не у свято, а в будень.

 

До речі, на алкоголь тут багато хто дивляться скептично і, поки не ступили ногою у велику зону, клянуться, що й бачити його не хочуть. Розкошують думкою, що як тільки звільняться, то завжди у їхніх кишенях буде про запас пачка індійського чаю вищого сорту або кавові боби. Як воно насправді є, Тобі краще відомо, бо маєш можливість декого поспостерігати збоку. Особливо колоритним мусить бути один портретист, який збирався зустрічати з вами Різдвяні свята. Щоправда, перед розставанням ми з ним трохи погаркались, думаю, що небезпідставно, а там дивись сама. Забагато є тих гірких моментів, але що зробиш, видно, це вже у психіці сидить. Не випадково в найкращій новелі за минулий рік автор у ретроспективній формі не без болю пише: "Де зійдеться нас двоє – там три різні думки. Ми більше ненавидимо себе, ніж сусідів". Століттями це плекалось досвідченими плантаторами. Отакий-то кайф роздумів – то солодко, то гірко, то жарко, то холодно. Про цю двоїстість фантазійного духовного їства я писав Тобі у попередньому (третьому) листі, але лист вийшов занадто довжезний і я змушений був скоротити його, бо інакше Ти все одно його б не отримала.

 

Писав я листа під впливом сну. А снилося мені, що у дуже-дуже гарний день – було багато сонця, неба і зелені – Ти приїхала до Ходорова і в нас була дуже радісна зустріч. От мені й захотілося Тобі написати. А потім почав діяти глузд-прокруст, дорікаючи у сентиментальності і вообще, бо рекомендується писати тільки "родственникам", а про родственность душ в інструкціях нічого не говориться і на цій підставі, видно, санкціонується беззаконня і мовчазне конфіскування листів. От я і почав з різних боків цензурувати себе та креслити, а після тих всіх скорочень я уже не був задоволений листом, бо була перервана безпосередність розмови з Тобою, а тому я відіслав листа Олі – коли матимеш нагоду і прочитаєш його, то переконаєшся, що я розмовляв з Тобою, хоча думав про усіх. Згадую того листа лише тому, що Твій лист писався приблизно у той самий час, і, можливо, ми були на дуже близьких телепатійних хвилях: я майже тими словами писав про недосконалість телепатій, що й Ти, хоча збіг наших думок почав мене переконувати трохи в іншому.

 

Мила Надійко, очі, які привели і довели Тебе до безсоння, не дають спати і мені, бо не можу збагнути, якому "патретові" вони належать, а в наш вік, коли підробляють і підмінюють навіть твори Леонардо, Рафаеля і Рембрандта, мимовільно переживаєш, щоб часом підробку не прийняли за оригінал. Надійко, Ти питаєш, чи маю я збірки Драча і Вінграновського. Маю. Вінграновського прислав мені "друг" Білодіда (вітай його від мене і дякуй) – збірка "Сто віршів" має тут великий успіх. Мала б ще більший, якби не зайвість деяких слабших творів, які абсолютно не на місці – це робить набагато тяжче враження, ніж шрами від операцій на кількох творах. Але мимо всього, по моєму глибокому переконанню, це поки що єдиний поет, який має те, чого не вистачає іншим – позбавлену від обезсилюючого раціоналізму стихію віри, а мимо того – глибинне, здорове і сильне почуття своєї любові й ненависті. Драча, натомість, їсть, наче іржа, глузд, він роздвоює його, розколює на частини, в той час як Вінграновський видається мені цільнішим, монолітнішим у своїх почуттях – в тому його головна перевага і в тому його спорідненість із шевченківською музою.

 

Із прози найсильніше вразило мене оповідання Валерія (Шевчука), який вирисовується у ньому (у перспективному баченні) на українського Томаса Манна і дай Боже йому сили для роздумів у плані "Доктора Фаустуса". Те, що шкодить Драчеві у поезії, могло б бути силою його прози і, можливо, він зробить ще щось у тій царині й це може бути щось дуже значне і щось близьке до тої прози, яку започаткував своїм оповіданням Валерій.

 

Надійко, чи Ти читала у "Новом мире" "Траву забвения" Катаєва? Варто прочитати – як з огляду форми, так і щодо окремих думок, зарисовок, спогадів. Свою манеру писання він називає "мовізмом" – це щось у плані російського розуміння потоку свідомості, який для себе відкрив Катаєв, і водночас претензія і на традицію, і на роль першовідкривача нової манери чи навіть більше – методу. Надзвичайно сильною видається мені рецензія на цей і ще один твір Катаєва у першому номері журналу "Вопросы литературы": Сарнов з таким проникненням і з такою переконливістю проаналізував обидва твори Катаєва, що мені гірко стало на душі за блідість нашої журнальної критики.

 

Дорога Надійко, дуже прошу Тебе – сповісти, хоч коротко, хоча б у двох словах, як почуває себе Євген Концевич, як у нього настрій, здоров'я, передай йому від мене низький поклін. Один Бог знає, яку маю до нього глибоку повагу, як хотів колись із ним зустрітись, але це було понад мої можливості. Коли побачиш Василя Стуса, то скажи йому, що листа його отримав, але дуже схвилювала мене його вістка про Голобородька. Що з ним? Не маю жодної змоги написати усім, про багато речей хотілося б поговорити з кожним окремо: з Михайлиною (Коцюбинською), трьома Галинами (Возною, Севрук, Зубченко), Ліною (Костенко), "кумом" Миколою (Плахотнюком), багатьма-багатьма іншими – сердечно вітай їх від мене. Галя Возна хай більше не жартує і таких важких книг, як Єгипет, не висилає, якщо хоче, щоб на етапах ми не пообривали рук. Та й взагалі не варто Вам так багато тратити часу і грошей на бандеролі й борони Боже від думки, що нам потрібні няньки і постійний догляд.

 

З великою радістю познайомились ми з "Вибраним" Бориса Дмитровича (Антоненка-Давидовича). Важко мені передати, як його люблять. Це вперше мені довелось бачити вияв таких почуттів без застережень і без всяких "але". Треба бачити, як світяться в людей обличчя, коли беруть вони у руки його книжку, а багато хто живе думкою і чекає нагоди, щоб особисто потиснути йому руку.

 

Надійко, коли сідаю за писання листа, то немає меж і немає кінця всьому тому, що хотілося б сказати, про що чую потребу поговорити, але це може закінчитись хіба що тим, що я знову буду переписувати листа. А тому на цьому закінчую, бо ще треба знайти якогось вітряка, якого не встигли вхопини вхопити. Та хай вже про це іншим разом.

 

Данило прислав листівку, повідомляє, що написав мені листа, але я його не отримав – передай йому, якщо буде нагода. Я часто його згадую і постійно чую його відсутність. Цікаво, чи дістав він книжки з індійської філософії? Обіймаю.

 

Богдан"

 

15 березня мене викликали до начальника концтабору, де сухим офіційним тоном повідомили про конфіскацію двох листів: батька і брата. Оперуповноважений прочитав причину конфіскації. Моєму обуренню не було меж. У тому тяжкому настрої я написав листа батькам:

 

"15 березня 1968 р. Явас. Лист п'ятий

 

Найдорожчі мої!

Сьогодні мені було оголошено, що обидва листи, які були надіслані на мою адресу – лист батька, відправлений з Ходорова "заказним" за № 427, і лист брата, відправлений зі Львова, – конфісковані. У зв'язку із конфіскацією обох листів мені заборонено було ознайомитись із їх змістом. Не знаю, чи про це повідомлено лише мене, чи також і Вас – напишіть мені про це в кількох словах. Обов'язково зазначте, чи дійшли до Вас мої листи. 26 лютого я відіслав одного листа – за порядком другого – на ходорівську адресу, а третього листа відіслав братові Миколі й братовій Ользі на вул. Кірова, 33. Обидва мої листи були "заказні" і я, як і Ви, отримав на них квитанцію. Крім того, до конвертів було приклеєне "уведомление о вручении". Не знаю, у чому справа, але "уведомление", направлене з листом на ходорівську адресу, не повернулось зовсім, а "уведомление", направлене з листом у Львів, повернулось, але на ньому не було підпису ні брата, ні братової, а лише працівника поштового відділення. У зв'язку з цим я не знаю, як справа із моїми листами – отримали Ви їх, чи не отримали. Оце я пишу Вам у цьому новому році найкоротшого листа, так би мовити, чисто ділового. Четвертого листа я відіслав Надійці, тому цей лист буде по порядку п'ятим. Лист до брата і братової у Львів був написаний на восьми сторінках, а до Вас – на чотирьох сторінках. Із цих листів Ви могли довідатись, як я зараз живу. Якщо Ви їх отримали, то повторювати написане не має жодного сенсу. Цього листа не можу відправити "заказним", бо не маю додаткових марок. Та й яка від цього користь! Єдине, що могло б дати результат, це відправляти так звані "ценные письма". Це значить, що Ви оцінюєте лист на таку-то суму, скажімо, п'ятдесят чи сто рублів, за що треба внести додаткову оплату на пошті, й відправляєте листа мені. Якщо лист знову буде конфіскований, тоді можна порушувати справу в суді і вивести все на чисту воду. Правда, Ви і в даному випадку маєте право на протести – проконсультуйтесь із цього приводу з досвідченими юристами. Одинадцятого березня я отримав листа від брата Миколи – написаний першого березня. У листі було дві вирізки із газет – сердечно вдячний йому і за листа, і за вирізки. Вони дають мені можливість відчути дух т. зв. культурно-офіційного світу. Отримав я також листа від Надійки (Світличної) – при нагоді скажіть їй про це у випадку, якщо моя відповідь на її лист не потрапить до неї. Квитанцію на мого листа я отримав, але, як бачите, вона мало що гарантує.

 

Прошу маму відкинути усі домашні справи і поїхати у лікарню. Головне – бережіть здоров'я і нерви. Самі розумієте: мені важче тут це зробити.

 

Міцно обіймаю і цілую всіх.

 

Богдан"

 

Після конфіскованих листів батька і брата, нарешті отримав вістку з дому. Не відкладаючи, написав відповідь.

 

"25 квітня 1968 р. Явас. Лист шостий

 

Найдорожчі мої!

 

Сьогодні у нас випав сніг і було дуже дивне відчуття, наче знову повертається зима. Проте коли ми закінчили роботу, то сніг майже зник і стало трохи тепліше. А для мене цей день дуже пам'ятний – після довгого часу я нарешті отримав вістку з дому: батькового листа (порядковий номер п'ятий). Зважте, що після тих двох листів – від тата і Микольця, яких я не читав, бо були конфісковані – я не отримав з дому жодної вісточки, а тому дуже переживав, чи не трапилось яке лихо, чи не захворів хто. Дуже гірко було мені на душі, що не зміг написати листа до Великодніх свят і привітати Вас усіх з нагоди Воскресіння Христового. Та сталося так, що я не зміг цього зробити, бо відбув свята у штрафному ізоляторі.

 

На Великдень я цілу ніч не міг заснути – багато згадував і передумував. Татів лист написаний шістнадцятого квітня. У ніч з шістнадцятого на сімнадцяте мені снився стрий Михайло (Федоришин). Він стояв усміхнений, а поруч із ним молодий хлопець, у якого вуса були дуже подібні до стрийових. Щоб не забути, коли я цей сон бачив, я надряпав собі дату на стіні, маючи намір написати про це Вам. При нагоді вітайте від мене усіх кнісельських рідних. Як почуває себе стрийна Ганна, стрий Михайло, стрийна і стрий Бережанські – про все це напишіть мені в наступному листі. Вас, мабуть, цікавить, чому я знову потрапив у п'ятий кут. На цей раз за роботу. Виконував я в середньому сімдесят процентів, а треба, згідно інструкції, виконувати і перевиконувати. Як вийшов я, то вже числився на новій роботі. До цього часу я працював у цеху разом з Іваном, а зараз мій "отряд" уже інший і я знову, як і минулого літа, працюю на будівництві. Робота в основному важка, цілісінький день заповнений вщерть, важко знайти хвилину, щоб в газету заглянути, але, як мене потішають друзі, зате на свіжому повітрі.

 

Я дуже втішився, коли прочитав у листі, що тато нарешті вставив зуби і що мама також пішла за прикладом голови сім'ї. Наперед знаю, що це дуже втішить і Михася. Вітайте його від мене і скажіть, що я переказував, щоб кріпився, як може, а головне: вірив, що нема зла, щоб на краще не вийшло. Радію, що Микольцьо отримав призначення у рідному для нас усіх Львові, вірю, що всі його труднощі якось будуть переборені. Разом із татовим листом сьогодні я отримав від нього дві бандеролі – журнал із мозаїкою Шевченка і збірку поезій Петефі, власне, не збірку, а поему "Апостол". Він, може, і не догадується, що я цим книгам дуже і дуже зрадів. На жаль, не можу йому окремо написати, бо не дозволяє проклятий ліміт. Десь із тиждень тому мене запитували, якого числа до мене приїдуть на побачення, щоб включити у графік. Як не дивно, але я сказав, щоб записали двадцяте червня. Думав про це Вам якнайшвидше повідомити, аж тут читаю у татовому листі, що він думає приїхати якраз тоді, коли я записав – видно, багато що з того, що Ви думаєте, передається і мені.

 

Окремо хочу поговорити про наше листування. У кожному з листів я щось запитую, а це означає, що з нетерпінням очікую відповіді на ці питання. А тому прошу Вас не забувати відповідати мені на ті питання, які є у моєму листі. Мушу сказати Вам, що все те, що я писав у попередніх листах, чомусь майже не було взято до уваги ні татом, ні Микольцем, ні Олею. Щоб більше такого у нашому листуванні не траплялося, найкраще відписувати зразу на листа і звернути увагу на ті питання, які у ньому є. Так, у даному разі, мене цікавить, чи отримали Микольцьо і Оля мого листа, який вийшов у мене не в міру довжезний, щось на вісім сторінок, – про це я нічого не знаю ні від Микольця, ні від Олі. Лист був написаний 26 лютого і, згідно "уведомления", вручений другого березня, але підпису на повідомленні нема. Так отримали цього листа чи ні? Одночасно був висланий лист і Вам. Мені також не відомо, чи Ви його отримали, хоча зараз уже квітень місяць. Потім я писав Вам коротенького листа, в якому повідомляв про конфіскацію двох листів – татового за "оскорбление лагерной администрации" і Микольцевого за "идеологически вредное содержание". Мені також не відомо, чи цього листа Ви отримали. У ньому я згадував, що написав листа Надії. Вона часто висилає мені книжки і поштові відкритки. Отримав я кілька слів із властивим їй гумором і сьогодні. Але, знову ж таки, абсолютно не знаю, чи отримала вона мого листа. Повідомлення прийшло. У ньому відмічено, що лист їй був вручений двадцятого березня. Та оскільки вона про це нічого не написала, то я маю сумнів, чи лист потрапив до неї. Запитайте її при нагоді і повідомте мені.

 

Є у мене велике прохання до Микольця. Із газет я дізнався, що вийшов збірник "Поезія-1968" за редакцією В. Коротича. Я дуже хотів би його прочитати – буду вдячний, якщо зможе мені роздобути. Якщо є у продажі збірки поезій Лесі Тиглій, Ігоря Калинця та інших, я дуже просив би вислати мені. Може, є у продажі третій і четвертий номери "Радянського літературознавства" – це чи не єдиний, крім "Прапора", журнал, якого ніхто тут не отримує. Я забув сказати, що отримав нині поштову картку зі святковими побажаннями від Олі з Оксаночкою, за що сердечно їм вдячний. На цьому, найдорожчі мої, закінчую свого листа.

 

Поздоровте від мене усіх рідних, друзів і наших добрих сусідів, якщо ще не забули мене. Оксаночці бажаю рости чемною, розумною і вдумливою дівчинкою усім нам на радість. Цілую міцно.

 

Ваш Богдан"

 

Напередодні першого травня прийшла поштова картка від Галі Севрук:

 

Дорогий Богдане!

Вітаю тебе! Зі святом! Сподіваюсь, що і ви відпочивали ці дні. Чекаю вже на повернення, чи не заїдеш до Києва! Яке маєш зараз здоров'я, чи не дуже болять очі? Пиши. Цілую.

 

Галина"

 

А в середині травня отримав листа від батька:

 

"9 травня 1968 р.

 

Дорогий Богданю!

Вітаємо тебе і поздоровляємо з Христовим Воскресінням. Христос Воскрес! Ми всі здорові, крім мами. Мама дальше продовжує хорувати," мо, Бог дасть, що якось вдасться ті хвороби вилікувати.

 

Вчора було 8 мая, ми отримали від тебе листа за 25 квітня. Довго ми чекали від тебе листа і переживали, що сталося, що нема листа. Ти про все пишеш, тільки як твоє здоров'я нічого не згадуєш. Листа від тебе Оля і Микольцьо отримали. Надя переказала, що також отримала від тебе листа, за котрий дуже дякувала тобі.

 

7 травня був приїхав Микольцьо вечером, а рано поїхав. Я з ним так багато не говорив, а саме основне про його призначення. Він дальше продовжує писати і рисувати матеріали до диплому. Казав мені, що дальше продовжують йому ставити перешкоди в справі пропуску до лабораторії. Він ходив вже раз на аудієнцію до начальника обл. КГБ Полудня, який його запевнив, що він справу вияснить і що він не повинен мати жодних перешкод, але все одно справа дальше та сама продовжується. Тепер Микольцьо ще раз думає піти до нього на розмову, на чім скінчиться – не знаю. Я йому казав, щоб закінчив диплом робити де-небудь, не буде в лабораторії, то буде в любім заводі.

 

Я працюю дальше на заводі по змінах. Тепер маю ніч від 5-ї (вечора) до 2-ї ночі. Вдень дещо роблю вдома, тепер зробив 40 метрів сітки з дроту для обгородження городу, бо кури свої і сусідні роблять шкоду в городі. Коло нас тепер дуже гарна погода, тепло, в міру дощ перепадає, все гарно росте в городі й на полі хліб.

 

Оксанка вже підросла, бавиться на подвір'ю, я їй зробив гойдалку коло хати, баба насипала піску в балію, приходять до неї дівчата сусідні і бавиться з ними цілий день, часом після обіду лягає спати. Дуже розумна дитина, на всім розуміється, знає, чому нема татка і стрийка, а часом як щось скаже, то ти би ся здумів, так як би її хтось підказував. Вже вміє розрізнити, котре своє, рідне, а котре ні, той пішов свій, а той ні. Оля щось думала в зим, що восени забере її до Львова і дасть до садочку, а тепер не знає, чи буде посилала в садок, чи ні, бо вона дуже погана до їди. Треба просити і пильнувати, щоб щось з'їла чи напилася молока. Любить співати і танцювати, дуже балакуча і смілива, нікого не боїться. Як Бог дасть дочекати, я в червню місяцю візьму відпустку десь коло 19 або 20 червня буду в тебе і в Михася.

 

На тім кінчаю, поздоровляємо і цілуємо міцно.

 

Мама, тато

 

І маленька Оксанка цьомає стрийка багато разів, па-па стрийку, я тебе цьомаю, скоро побачимося".

 

 

Вісті З Праги

З 1968 року в газетах частіше появлялась інформація про реформаторські ініціативи першого секретаря ЦК КП Чехословаччини Александра Дубчека. Повідомлення мали двозначний характер, на перших порах важко було зорієнтуватись, схвалює чи заперечує Москва новий курс, який взяла КПЧ. У січні 1968 року хтось підписав на мою табірну адресу тижневик "Нове життя" і журнал "Дукля". З їхніх сторінок ми дізнались про діяльність Культурної Спілки Українських Трудящих, якій вдалось досягти чималих успіхів в організації суспільно-культурної та освітньої діяльності українців Словаччини в галузі шкільництва, в пожвавленні літературного, мистецького життя, захоплювало прагнення русинів-українців створити власну культурно-територіальну автономію, мати свої наукові й педагогічні кадри, вчити дітей українською мовою.

 

Газета словацьких українців "Нове життя" користувалась у таборі особливою популярністю не тільки серед українських, а й серед в'язнів інших республік. З якимсь особливим зацікавленням чекав на кожне нове число "Нового життя" Андрій Синявський. Він мав з Москви свою інформацію про події в Чехословаччині, покладав на них великі надії.

 

Справжньою несподіванкою для мене було повідомлення з Праги, що на мою адресу вислано пакунок з цукром вагою 7 кг.

 

Через кілька днів мене викликав оперуповноважений і заявив, що у зв'язку з моєю незадовільною поведінкою, численними порушеннями табірного режиму, а також з недотриманням вимог до ваги продуктів в отриманні посилки мені відмовлено. Таке рішення адміністрації хоча й було прикрим, але сприйняв його спокійно, душа була сповнена радістю від усвідомлення, що про концтабір у Мордовії знають у Празі, що є там люди, які готові нам допомагати. Звичайно, хотілося б знати, хто вислав пакунок – знайома чи незнайома мені людина, хто виписав для табору газету і журнал, які ми з такою цікавістю читаємо, тому було переживання, щоб, не дай Бог, адміністрація не додумалась заборонити надходження у табір з Пряшева газети "Нове життя" і журналу "Дукля". На щастя, цього не сталося, ми й далі стежили за подіями в Чехословаччині, так би мовити, з перших рук.

 

У червні до мене приїхав тато. Коли після побачення його почали обшукувати, роздягати догола, він лаяв гебню якими тільки міг словами. Називав їх азіатами, дикунами, говорив і викрикував, що хотів.

 

До закінчення мого строку було два місяці й треба було подумати, що можна встигнути зробити за час, який залишився. Конче треба переговорити з тими людьми, з якими не встиг ближче запізнатись, а день за днем так стрімко біжить, що хоч криком кричи: не можу виходити у велику зону, бо ще у малій маю багато справ, а тут уже кличуть фотографуватися. Це означало, що готуються документи на звільнення. Водночас повідомлено, що усі речі – книжки, конспекти, листи, вирізки з газет і журналів, які хочу забрати з собою, мають бути здані на перевірку. Все, що я намітив взяти з собою, скинув у ту дерев'яну валізу, яку мама дала мені в дорогу, і відніс у табірну адміністрацію, де будуть перебирати кожен папірець. Що буде вилучено, а що пропустять – над цим питанням думав постійно, бо від цього залежало, чи приїду додому голий, без тих "конспектів", які насправді були статтями на літературні та мистецькі теми, записами цікавих розмов, уривками спогадів тощо, які робив впродовж трьох років під виглядом конспектування книг та журналів. Чи вдасться з тих записів щось перевезти? Від побоювання щеміло серце. Нервову напругу дещо розрядив лист Надійки Світличної.

 

Богданку,

Ти вже з понтом дві свити маєш, та які свити! Як згадаю про них на восьмиметровій висоті, хочеться впасти не від вітру, а від чорних заздрощів. А ми зараз, як бідні піддані, трудимось і мучимось у Бресті, біля кордону з Польщею, ліпимо солдатів та зброю – гранати й автомати. Сябри, що з нами працюють, говорять гарною волинською говіркою. А в місті всі шпарять, звичайно, на общепонятном. Правда, нам здебільшого кажуть: разговаривайте на украинском языке, это же так интересно! Але нам нема коли демонструвати красу рідної мови, бо роботи вистачає на весь світловий день, і навіть більше.

 

Хоч, правду кажучи, ляси точити любимо, тому засинаємо досить пізно. Вчорашній черговий (твій побратим) (йдеться про Данила Шумука, якому я дав адресу Надійки) напоїв нас чефіром, це я вперше в житті познайомилася з ним практично і залишилась задоволеною. В кожнім разі льодова кірка на калюжах розтала і трохи потепліло в ногах.

 

  

Всі ці дурниці я пишу Тобі просто так, як вільна хвилина випаде, що буває досить рідко. Посилати, напевно, не буду, бо це ж не лист, а так – дурниці всякі. Колись, може, їхатимеш до Польщі через Брест, побачиш, який пілон ми зліпили. Це він по-науковому зветься пілон, а між собою ми звемо його стелою. Зроблений він у формі прикордонного стовпа. Три бетонні квадрати (2x3x3), а між ними два трикутники з мозаїчними стінками. Це виглядає приблизно так: (у цьому місці Надійка зробила рисунок пілона. – Б. Г.). Галинка (Севрук) сьогодні мала вже їхати додому, але її співавтор Люся З. (невідомо, про кого мова. – Б. Г.) захворіла, поклали її в лікарню (за таких умов, як ми працювали, простудитися зовсім не складно), і тепер Галинка лишилася, й наш від'їзд відкладається на невизначений час.

 

Часто спостерігаємо, як рухаються війська з-за кордону. Взагалі тут воєнізовані пейзажі – звичайна картина, на яку ніхто з місцевих не звертає уваги".

 

Лист був додатком до поштової картки, в якій Надійка кількома словами сповіщала, що трудиться разом з колективом над виготовленням пілона. Спочатку не мала наміру висилати цього незавершеного листа, а потім передумала – вислала, бо раз написала, то що з тим мала робити?

 

Лист цікавий тим, що дає уявлення, яку художникам доводилося виконувати працю, щоб щось заробити і мати можливість працювати творчо.