Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXVІ. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 7 лют. 2014 р., 12:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 лют. 2014 р., 10:48 ]

Михайло Осадчий

У числі перших, що висловили своє захоплення святкуванням Дня Тараса Шевченка, був Михайло Осадчий. З подальших його слів я зрозумів, що розмова про Шевченка – це тільки привід, щоб поговорити на інші теми. Михайла муляли характеристики, які він під час слідства дав багатьом своїм знайомим, в тому числі й мені. Побачивши мою стриманість, Михайло промовив:

- Бачу, що не можеш мені простити тих заяв, що я писав під час слідства.

- Якщо не будемо прощати один одному, то що з того вийде? Мені цікаво було б почути, як тепер пояснюєш ту писанину?

- Пояснити можу, а виправдати – не можу. Мені залишилося добути до звільнення менше півроку. Обдумую, як опишу все пережите. А описати треба. Постійно про це думаю. Читаю Кафку – думаю, читаю Камю – думаю, але писати не насмілююсь: можуть відібрати. Писати буду вдома, а тут мало не щодня складаю вірші. Якщо не зможу їх перевезти, то щось залишиться в пам'яті. Чи не хотів би ти їх переглянути перед моїм днем народження? Може, скажеш кілька слів за квартою чаю? Або напиши короткий відгук, прочитаєш, якщо вдасться зібрати наш кіш 22 березня.

 

При тих словах Осадчий вручив мені саморобну записну книжечку, заповнену віршами.

- Не можу наперед нічого обіцяти, бо ще не читав, – сказав я йому. – А як прочитаю, можливі два варіанти: сподобаються твої вірші або – не сподобаються.

- Думаю, що дещо сподобається, а дещо – не сподобається. Мені цікаво буде прочитати твій відгук.

 

Замість короткого відгуку через тиждень я приніс Михайлові невеличку статтю, яку назвав "І я тобі свій дух причалю..." (Нотатки про тюремну лірику Михайла Осадчого), написану в учнівському зошиті. Коли Михайло побачив, що написане займає кілька сторінок, зрадів, наче дитина подарунком. Наступного дня сказав, що не з усім, що написано, погоджується, але вдячний, що має перший критичний відгук на свої табірні вірші.

- Тепер проблема, як зберегти той зошит, щоб не забрали перед звільненням, і як перенести його через прохідну.

- Я радив би тобі переписати цей текст своєю рукою у зошит, в якому будуть цитати з різних книжок, але то вже твої клопоти, Михайле.

 

Час пролетів стрілою і через півтора року я зайшов до Михайла на його львівське помешкання. Згадали концтабір, знайомих. Михайло розповів про переслідування, згадав про мою статтю, яку вдалося перевезти під виглядом конспекту якоїсь статті. Сказав, що після написаного ним автобіографічного нарису "Більмо" кожного дня сподівається обшуку. Тому статтю, деякі інші матеріали, вірші поклав у скляну банку і закопав у ярузі до кращих часів.

 

Погано закупорена скляна банка з віршами Осадчого і моєю статтею пролежала в землі до 1988 року. Від вологи деякі аркуші буквально розсипалися в руках. Дещо вдалося реставрувати. У той час Михайло був головним редактором самвидавного журналу "Кафедра", де і надрукував мою статтю (Кафедра. – № 6. – 1988). У мене нема під рукою того числа журналу, тому передруковую статтю зі свого зошита, який вдалося привезти з концтабору додому.

 

"І я тобі свій дух причалю..."

(Нотатки про тюремну лірику Михайла Осадчого)

Знесилені, але не зламані, сповнені рішучості все "перебути, перенебути", все осмислити – творчі індивідуальності в мордовських концентраційних таборах відчули своє нове народження. В колі неспокійних умів розпочав нову сторінку життя завжди чимось стурбований Михайло Осадчий.

 

Рідко хто (навіть із найкращих літературних талантів сьогочасності) відразу знайшов свою Музу, а якщо й знайшов, то не завжди був їй по-шевченківському непідкупно вірний, не завжди міг сказати їй "ми не лукавили з тобою..." Останні п'ятдесят літературних років в Україні носять на собі тавро зради. Одні зраджували Музі наприкінці творчості, інші – на початку, а дехто впродовж кількох десятиліть невірність прикриває "найкоштовнішими" шатами лицемірства. То чи дивно, що не легкою ціною вирівняв свої стосунки з Музою Михайло Осадчий. Маємо перші прояви довірливих стосунків, що вилились у кілька поетичних циклів.

 

Творче життя Осадчого до ув'язнення не давало (а з багатьох причин і не могло дати) цілісного уявлення про нього як про поета, літературознавця і журналіста. Паралельне життя в різних ідеологічних площинах було для нього (як і для багатьох його ровесників) вимушеною реальністю.

 

Переходи й перебіги з дороги на дорогу, від захоплення до захоплення, від щирості до лукавства – не давали можливості на повну силу проявити справжнє багатство душі, розтлівали енергію. Принижуючі, рафіновано фальшиві, розрахункові стосунки з такими досвідченими повіями "культурного" життя, як радіо, телебачення, газети й журнали, перетворювались у звичку, виробляли комплекс інертності і меншовартості. Легковажний політичний флірт, меланхолійні патріотичні настрої, римована словесна еквілібристика і всякі інші захоплення традиційного і модерного плану не могли замінити справжньої духовності, як не здатні замінити високих запитів інтимності будинки розпусти. Крізь товщу вимушених занять несміливо пробивались пагіння іншого, здорового начала духу, знаходячи притулок в окремих віршах, щоденнику, розмовах з друзями. Але всього цього було надто мало, пагіння духовності плекалось похапцем, з острахом і оглядкою – надто небезпечною видавалась неприкрита відвертість.

 

Цілком можливо, що таким невиразним, нерозкритим, половинчастим, наскрізь дрібно-суперечливим (з нахилом до легкого полагодження душевних конфліктів) і залишилося б творче життя поета – для цього були всі умови і в першу чергу – невибагливість духовних запитів, що знайшло відголос в рядках:

 

Я в квітах тіла чув солодкий щем,

Губив розсудок у земних щедротах.

Я пив росу не з віршів і поем

Я овоч персів цілував досхочу...

 

Проте доля втяла з приземленим поетом злий жарт, замінивши невибагливу життєву оранжерею, задоволеність і ситість на прямокутник із кількома рядами колючого дроту. І сталось диво: поета майже сама, майже непрохано почала відвідувати Муза – не продажна і мінлива, а справжня, із життєвим гартом, яка цуралась його і обминала на волі. Почались між ними стосунки відверті, головне, вірні, що можливим є для декого тільки в умовах "малої зони". І довірив поет Музі свою совість, свою душу, свої сумніви, муки і болі, "дротами підперезані":

 

А я тобі свій дух причалю –

Змією порубаєш сумнів.

Вже скільки сотень літ без суті

Живу за сьомою печаттю,

У тілі, а без крові й плоті,

Голосить рана, як вдова...

 

І якщо не зрадять поета сили, якщо не введе його в оману поетичний Пегас, що обіцяв носити по редакціях і ресторанах, якщо не переміниться вірність Музі зрадою, а щирі стосунки лукавством, Осадчий зможе відкрити (будемо ж із хвилюванням очікувати цього) нові обрії, новий світ відродженої душі.

 

Створені за півтора року поетичні цикли М. Осадчого пронизані в основному тюремними мотивами. Треба сказати, що це традиційна українська тема. З того часу, як почались перші спалахи соціального і національного самоусвідомлення в Україні, як український народ став на незмірно довгий і тернистий шлях боротьби за рівноправність, за самозбереження, за право на власне економічне і культурне життя (головним чином motu proprio, хоча певне значення мав також приклад інших народів) з того часу існує у нашій літературі тюремна тематика. Її основоположник – Шевченко, її продовжувачі – Грабовський, Франко аж до новітніх поетів 30-х років – не тих, що співали оди "вчителю і вождю" Йосифу Сталіну, а тих, що гинули без числа у снігах і на так званих "комсомольських будовах". Осмислюючи своє становище, Осадчий пише:

 

Чи я один? Везли мільйони нас

На Кос-Арал, за соловецькі стіни.

 

І хоч мало залишилося їхніх творів, то все ж маємо уявлення про тих людей, їхні думки і переживання із дивом вцілілих творів. Вважаю, що не варто робити великої різниці між поетами "великої"" і "малої" зони, бо такої різниці між талановитими і чесними мистцями не існує. Декому не потрібно було бути в "малій зоні", щоб відчути і осмислити всеохоплюючу в існуючому суспільстві "бовдурну" висоту стелі. В числі кращих творів, просякнутих недвозначними мотивами, – вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Миколи Холодного. Але не було серед зразків новітньої української поезії творів, народжених атмосферою концентраційного табору, базованих на безпосередніх враженнях індивідуально-пережитого, що для поета часто відіграє першорядну роль. Не було віч-на-віч зіткнення поета зі світом, в якому

 

...гідність опаплюжено провиною,

ввічливість обернено в матюк.

 

Цей світ тепер маємо можливість пізнати із вражень, думок, тексту й підтексту, алегорій і символів поезій Михайла Осадчого.

 

З доробку останнього року постає поет чималої емоційної напруги, поет, в якого багаж побаченого й пережитого постійно викликає все нові й нові асоціативні ключі. Той багаж набутого досвіду став для нього основним поетичним рудником. Його уяву заповнили образи пережитого: стрімких вершин, урвищ, гірських хребтів, долин з трясовинням. Гори накопиченого розмаїтого матеріалу –дорогоцінні алмази й рубіни разом із нечистотами, поет виносить з небуття на поверхню свідомості з потреби самовиразитися, визволитись від невидимих ланцюгів, очиститись від налиплих житейських нечистот. Поет осмислює власний стан і власну сутність:

 

Прикутий за мозок і губи,

В серце вткнулось жало ностальгії,

Пожарище душі ледве тліє –

Я з ганебним мовчанням у шлюбі.

 

Придавлений, змучений дух вимагає протесту:

 

Коли на з'їд вас кидали зимі

Чи ти сказав своє останнє слово?

Коли вас крили чорним матюком

Апостоли підступності й підлоти...

 

У неволі Осадчий наполегливо вивчає творчий набуток близьких йому за настроями, ідеями й формою поетів. Крім виразного відгуку мотивів Шевченка і Франка, чується у його творах тісне пов'язання із ширшими традиціями рідної і світової літератури, як давньої, так і сучасної. Багато допомогли йому в оволодінні деякими технічними прийомами переклади (хай поки що по підрядниках) з іспанської, латиської та інших мов, які відкрили нові обрії ритміки, музичного і смислового звучання слова. Характеризуючи мордовські простори, поет знаходить вдалі і свіжі образи, що передають специфіку краю з численними концтаборами:

 

А снігів, снігів аж зору тьмяно

Скільки тут бинтів на свіжі рани.

 

У написаних Осадчим упродовж півтора року неволі поетичних циклах переважають вірші, пов'язані з переживаннями арешту, перебуванням у камері, першими зіткненнями з чекістами. Окремі вірші вдало характеризують юридичні "норми" радянського способу життя, безглузде знецінення особистості, цілковиту байдужість до її долі. Іноді про все це говориться з побоюванням, під прикриттям історичних паралелей, але в більшості випадків Осадчий називає речі своїми іменами і майже впритул підходить до традицій, вироблених у нашій літературі кращими поетами минулого і сучасного. Деякі поезії асоціюються з тематичними мотивами творчості Василя Симоненка, але забарвлені власними переживаннями при зіткненні з тупістю, жорстокістю і лицемірством існуючого світу. Ці вірші, крім художнього, мають велике пізнавальне значення. Під тим оглядом заслуговує на увагу "Елегія самотності кам'яної":

 

Було? – гугнявий рокіт. Було? – тваринний сказ.

Гупав подвійно чобіт каменем в серце якраз.

Так було? Посипались гори. А за стіною крехкіт.

Так було? Їдрі твою в корінь. – Ні, не було...

Гупав тупо чобіт там за стіною,

Коли провадили допит самотності кам'яної.

 

В основу іншого твору – "Елегії політичної" – ліг факт з життя Василя Симоненка. На одному з вечорів, прочитавши свої вірші, Василь Симоненко на запитання секретаря ЦК комсомолу, яку має на увазі поет Україну, безкомпромісно відповів: "Я знаю одну Україну". Вірш Осадчого став роздумом над цим біографічним епізодом:

 

Очі плигали на груди, на спину,

Очі з'їдали, стріляли, свердлили.

Очі питання грізне пред'явили,

Яку я люблю Україну...

 

Характерна риса української поезії – її громадянськість. Хтось вдало зауважив, що сучасна європейська поезія майже не надається до читання перед широкою аудиторією, тоді як українська поезія нерідко почувала себе скутою в інтимному заперті, рвалася на площі, апелювала до широких мас, ставала їхнім подихом і голосом. Переплавлені в емоційному кратері громадянські мотиви перетворювались у високу художність. Такі приклади дає поезія Шевченка, Франка, Лесі Українки, Грабовського включно з поезією поетів-шістдесятників. Громадянськими мотивами сповнена лірика Михайла Осадчого. У багатьох віршах, написаних у концтаборі, ятрять ще свіжі, незагоєні, не зарубцьовані душевні рани.

 

Водночас необхідно зробити критичне зауваження: у деяких поезіях Осадчого відчувається тенденція уникнути мук слова – шліфування і полірування рядка, строфи. Це загрозливі і мстиві симптоми, якщо їх не позбутися.

 

Та мимо всього критицизму відрадним є, що нелегкі випробування долі не зламали душі поета. За це він отримав першу справжню нагороду – прихильність поетичної Музи. Очевидно, що не все з написаного Осадчим витримає випробування часом, але навіть при найсуворішому підході треба визнати, що зустрічаємо серед його творчого доробку вірші, без яких уявлення про сучасну українську поезію буде не повним. Якщо з часом хтось готуватиме антологію сучасної української поезії, у ній мусили б знайти місце кілька віршів Михайла Осадчого, які відкриють читачеві відроджену і оновлену душу поета, що каралась у визначеному прямокутнику, обмотаному рядами колючого дроту.

Явас, березень 1967 року".

 

Левко Лук'яненко

Концентраційний табір № 11 у Мордовії належав до найбільших за територією та кількістю в'язнів. Коли я туди прибув восени 1966-го, у ньому нараховувалось близько трьох тисяч ув'язнених. Очевидно, що важко було зразу з усіма перезнайомитись, а тому була така практика, що в'язні після праці або у вихідні дні домовлялися між собою про зустрічі, шукали затишного кутка або ходили по периметру табірної території, обмінюючись думками на різні теми. Багато годин провів я у таких розмовах з Михайлом Сорокою, Левком Лук'яненком, Данилом Шумуком, Василем Левковичем та іншими. З багатьма ділився роздумами на різні теми, давав читати тишком написані статті на літературні й мистецькі теми.

 

  

Уперше з Лук'яненком я зустрівся, коли після виснажливого етапу мене привезли в ізолятор на станції Потьма, де у камері серед інших був Левко Григорович, якого привезли з концтабору № 7, що в с. Сосновці. Вимучений пересилками, простуджений, я почував себе погано, мені було не до знайомства. Разом з іншими очікував, коли відправлять на місце призначення. Через кілька днів мене, Лук'яненка і ще кількох в'язнів старшого віку привезли у с. Явас, упритул з яким був розміщений концтабір № 11. Тут я зустрів багатьох своїх друзів і знайомих, яких ще не знав Левко Лук'яненко. Щойно згодом він перезнайомився з багатьма шістдесятниками й був захоплений якісно новим поповненням концтаборів. Про це він так пише у своїх спогадах:

 

"1966 року до мордовських концтаборів привезли нову генерацію українських політв'язнів. Від того року починається нова сторінка в історії політтаборів. Доти всі напрямки політв'язнів орієнтувалися на підпільні методи праці. Генерація 1966 року привезла орієнтацію на легальну працю. Доти зв'язків із закордоном боялися і не мали, нова генерація привезла зв'язки з Демократичним Заходом і цього зовсім не приховувала. До 1966 року тільки окремі в'язні відстоювали й обґрунтовували відкрито свою "антисовітську" платформу, нова генерація відкрито й сміливо доводила свою правоту.

 

Від приїзду до концтаборів нової генерації починається змагання з адміністрацією, якого доти не було: політв'язні збирають факти грубого порушення закону, прав в'язнів і передають їх до світової демократичної громадськості, а адміністрація намагається не допустити виходу такої інформації за межі табору. Дух в'язнів ожив, і навіть старі люди підняли голови. Висока освіченість та інтелігентність нової генерації українських політв'язнів наповнювала гордістю всіх українців, навіть поліцаїв і створювала дуже незатишну атмосферу для малоосвіченої адміністрації. Аби придушити пожвавлення, ЧК влітку 1967 року відправило до тюрми найактивніших із нової генерації Михайла Гориня, Валентина Мороза та Михайла Масютка, а також кількох із раніших політв'язнів (Святослава Караванського, Михайла Луцика та мене)" (Лук’яненко Л. Сповідь у камері смертника. – К.: Нора-Друк, 2005. С. 23-24.).

 

Отже, до літа 1967 року була можливість зустрічатися й розмовляти з Левком Лук'яненком на різні теми. Під час однієї з таких розмов він розповів про організовану ним перед арештом Українську робітничо-селянську спілку, яка не встигла на повну силу розгорнути своєї діяльності через провокатора, що все виказав КГБ. Була майже готова програма діяльності, залишилося доповнити її конкретними цифрами, а тут – арешт. Сталося це у січні 1961 року. Лук'яненка звинувачено за ст. 56 ч. 1 КК УРСР ("зрада батьківщини") і ст. 64 ("організаційна діяльність"). У своїх спогадах він пише:

 

"20 і 21 січня (1961 року) у справі УРСС арештували Івана Кандибу, Степана Віруна, Олександра Любовича, Василя Луцькова і мене, а трохи згодом Івана Кіпіша та Йосипа Боровницького.

 

У травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив мене до страти, Кандибу до 15 років, Віруна до 11 років ув'язнення кожного... Верховний Суд УРСР замінив мені страту на 15 років ув'язнення, а Кіпішу і Боровницькому замість десятьох присудив по сім років ув'язнення" (Там само. – С. 20).

 

Я розповів Левкові, що про їхню справу і суд дещо знав від Івана Красовського, з яким приятелював. Іван понад усе любив рідну Лемківщину, народився 1927 року на Сяніччині, скрупульозно досліджував історію й культуру лемків. У час нашого знайомства він працював на посаді старшого наукового працівника Львівського історичного музею, ми часто бачилися, він виписував для мене з Варшави українську газету "Наше слово". Не розповів мені, яким чином запізнався з Левком Лук'яненком, але довірливо розповів, що його викликали у справі УРСС як свідка. Красовський не знав остаточного вироку суду, тому вважав, що керівників УРСС розстріляли.

 

Ця інформація не давала мені спокою. Коли приїхав читати лекцію про психологію художньої творчості учасникам семінару молодих письменників, що проходив у Будинку творчості в Одесі, поділився нею з окремими учасниками семінару, до яких у мене появилася повна довіра – як до Василя Стуса і Василя Захарченка. Вони з цікавістю вислухали мою розповідь, дивувалися, що таке можливе в наш час.

 

Глибший інтерес до "суду над юристами" проявили Іван Світличний, Євген Сверстюк та Вячеслав Чорновіл. Вони просили дізнатися щось докладніше про цю справу, але Красовський, побачивши мою настирливу зацікавленість, злякався і навідріз відмовився продовжувати розмову на цю тему. Після підпалу Публічної бібліотеки Академії наук УРСР у м. Києві й суду над Погружальським Євген Сверстюк вважав, що таку трагедію не можна обійти мовчки. Проте написана ним стаття "З приводу процесу над Погружальським" поширювалася через самвидав як анонімна, написана не від "Я", а від "Ми". У статті є таке речення: "Але ми не побоялися б поставити свої підписи під написаним, як би нас карали публічним судом і так, як Погружальського". Статтю ґрунтовно редагували Іван Світличний та Вячеслав Чорновіл. Хтось пригадав мою розповідь про суд над юристами і вважав за потрібне зробити на цьому наголос у статті. За короткий час інформація про відкритий суд над Погружальським і таємний суд над юристами облетіла весь світ. У статті написано: "Хіба не вчинили дику розправу кілька років тому над групою київських та львівських юристів, що хотіли на Верховній Раді та в ООН підняти питання про колоніальний гніт в Україні, про ігнорування куцої сталінської Конституції. Таємний суд та розстріл – се відповідь на спробу підняти голос за права уярмленої нації. А щоб про це не дізналися нащадки, всі матеріали суду були знищені..." (Цитую з машинописного тексту, що зберігається у моєму архіві).

 

Не варто дивуватися, що у статтю потрапила неперевірена інформація, бо яким способом можна було її перевірити? Красовському після суду хтось сказав (можливо, знайомий адвокат), що керівника організації – Лук'яненка – присудили до страти, і це відповідало правді, але Красовський не міг знати, що через 72 дні вирок Лук'яненка було замінено на 15 років концтабору.

 

Розповівши Лук'яненкові, що з моєї вини світ вважає його, а заодно і його друзів такими, що вже не живуть, я сказав, що почуваю своїм обов'язком якось виправити поширену мною недостовірну інформацію.

 

Невдовзі така нагода трапилася. Сталося це, коли в 11-й концтабір замість Левка Лук'яненка прислали іншого члена УРСС – Івана Кандибу. Зібрані мною про суд над юристами матеріали вдалося передати на волю. Упорядкована Іваном Світличним із його ж передмовою книжка "Українські юристи під судом КҐБ" вийшла за кордоном, стала справжньою політичною бомбою.

 

Отже, з Левком Лук'яненком у нас було про що поговорити, тим паче, що його цікавив широкий спектр проблем. Запам'яталась йому одна з наших зустрічей, про яку він так згадує у спогаді:

 

"З Богданом Горинем я познайомився влітку 1967 року... Погода була сонячна і тепла. Пан Горинь запросив кілька чоловік на зелений моріжок за бараком і запропонував нам послухати його мистецтвознавчу статтю. Про людське око поклав на траву поблизу поштовий конверт, щоб в разі раптової появи наглядачів можна було вдати буцім-то читає листа з дому.

 

Я вперше слухав систематизований виклад думок з мистецької тематики цього недавнього співробітника Львівського музею українського мистецтва, а позаяк я цікавився однаково гостро і філософією мистецтва, і новим українським політв'язнем, братом мого побратима Михайла, то слухав його уважно і не перебивав передчасними запитаннями його неквапливе читання. Стаття була цікава, світилася свіжим і оригінальним підходом і глибоко проникала в тему. Ми почали дискусію, але за півгодини з'явилися наглядачі, пан Богдан сховав статтю, ми піднялися з моріжка і розійшлися по різних цехах до праці. Невдовзі мене відвезли до Володимирського централу, я розпрощався з Богданом і вже більше не мав нагоди повернутися до розмови про його статтю. Залишалося лише одне – чи не загинула? Чи вдалося зберегти? Чи оприлюднена? Бо було б шкода, коли б не влилася в потік української національної мистецької думки" (Самостійна Україна. – 1994. – № 40(141)).

 

Андрій Синявський

В'язні-українці старшого покоління, що відбували покару за участь в ОУН-УПА, як правило, тримали себе відособлено, не підтримували тісних контактів із в'язнями інших національностей, тоді як наша група шістдесятників легко знайшла з ними спільну мову. Близькими, з повним порозумінням були контакти з латишами Гунаром Астрою і Кнутом Скуєнієксом, братами Кобалія з Грузії, вірменином Володимиром Арутюняном та іншими.

 

  

Найбільше дискусій викликало питання, як ставитись до в'язнів-росіян. Було два погляди. Один – не підтримувати з ними контактів, оскільки вони, незалежно від політичної орієнтації, не визнають права України на самостійне існування в рамках незалежної держави, отже, є нашими політичними супротивниками. Інший погляд полягав у тому, щоб налагоджувати нормальні стосунки з усіма в'язнями, які готові продовжувати боротьбу з існуючою комуністичною владою, шукати у спілкуванні з ними тих моментів, що для нас спільні й не акцентувати на тих моментах, які нас роз'єднують. Словом, узгоджувати дії, щоб спільно повалити ненависний режим. Я притримувався саме такої тактики, а тому з більшістю росіян, незалежно від того, демократи вони, соціалісти чи монархісти, підтримував, якщо б так можна сказати, офіційні стосунки. Це стосувалося представників ленінградської, московської та інших російських груп соціал-демократичного і монархічного спрямування.

 

Приязні стосунки встановилися з москвичами Юлієм Даніелем і Андрієм Синявським, арешт і суд над якими наробили багато галасу у світі. Під час принагідних зустрічей Даніель залюбки читав свої гострі, часто спрямовані проти табірного режиму, вірші. Він відверто й різко говорив про нелюдську владу і скотинячий режим. То були хоч і короткі, але завжди цікаві, з повною відвертістю розмови. Юлія цікавила українська поезія, його переклади з української були на високому рівні.

 

Щодо Андрія Синявського, то заочно я був знайомий з ним ще до зустрічі у концтаборі № 11. 1961 року в львівських книгарнях появилась невелика (80 сторінок з ілюстраціями) книжка "Пікассо" Ігоря Голомштока і Андрія Синявського (М.: Знание, 1960). І хоча, як зазначено у вихідних даних, книжка вийшла тиражем 100 000 примірників, її важко було знайти у книгарнях. На щастя, книжку вдалося придбати Миколі Ільницькому, з яким ми у той час були на одному помешканні. Очевидно, що Микола не з дуже великою охотою віддав мені це видання, але все ж віддав, розуміючи, що мені воно більше потрібне, ніж йому.

 

Коли у концтаборі при зустрічі з Синявським я сказав йому, що маю написану ним у співавторстві з Голомштоком книжку про Пікассо, то з усмішки, що губилась у вусах і бороді, я бачив, що Андрію Донатовичу було приємно почути цю інформацію. Він запитав мене, де я працював до арешту, а коли почув, що у Львівському музеї українського мистецтва, з тою самою ледве помітною усмішкою промовив: "У нас будет о чем поговорить".

 

Та вийшло так, що для докладнішого обміну думок не було нагоди, хоча бачились ми майже кожного дня, вітались, коротко обмінювались інформацією про нові книги, статті в журналах і не більше. І тут несподівана пропозиція: "Давайте зустрінемось, поговоримо". У розмовах ми провели чимало годин. Про теми наших розмов, різні погляди на деякі питання я й хочу розповісти, але спочатку зупинюсь на короткій характеристиці співрозмовника.

 

При зустрічах Андрій Синявський виглядав тихою, скромною, сором'язливою людиною. Невисокого росту, зизоокий, розмовляв без пафосу, тихим, спокійним голосом, але часто з іскорками в очах. Коли він ішов на роботу або втомлений, зсутулившись, повертався з неї, зовнішній вигляд його був непривабливий. Байдужість до одягу, неохайна борода, зіпсуті й жовті (від надмірного вживання чефіру) зуби, косоокість не викликали до нього особливої симпатії. Та достатньо було з ним розговоритись, як зразу ставлення змінювалось. У його словах відчувалась велика внутрішня енергія, гострий розум, нестандартний спосіб думання. На мій погляд, його безпідставно називали ненависником Росії. Він був патріот Росії, але не тої, яку висміював, критикував, а Росії, яку витворив у своїй уяві.

 

Народився Синявський 8 жовтня 1925 року в Москві. Батько його походив з дворян, був лівим есером, мати працювала в бібліотеці й за свою зарплату утримувала сім'ю (про батьків і домашній клімат Синявський розповів у повісті "Спокійної ночі"). Перед війною він був переконаний комуніст-марксист, вірив, що тільки після світової революції настане щасливе життя. Під час війни Андрій Синявський служив радіомеханіком на військовому аеродромі. Демобілізувавшись, поступив на філологічний факультет Московського університету, який закінчив у 1949 році. Після захисту 1952 року кандидатської дисертації працював у відділі радянської літератури Інституту світової літератури ім. Горького, викладав в університеті, у школі-студії МХАТ. Літературознавчі й мистецтвознавчі статті Синявський друкував у періодичній пресі, переважно в журналі "Новый мир".

 

Упродовж десяти років (1955-1965) Синявський активно друкувався за кордоном під псевдонімом Абрам Терц. Радянську дійсність змальовував різко негативно. Восени 1965 року його заарештували разом з Ю. Даніелем і в лютому 1966 року засудили на сім років ув'язнення у таборах суворого режиму. Буквально перед арештом у Великій серії "Библиотека поэта" з його передмовою вийшла книга "Стихотворения и поэмы" (1965) Б. Пастернака (у значній частині тиражу передмову вирізано). Синявський розповідав мені, що її авторизував сам Пастернак, дав високу оцінку, особисто схвалив до друку. Синявський про це говорив з гордістю, показував прислане дружиною у концтабір видання, але дати для ознайомлення у барак – побоявся.

 

У концтаборі Синявський цінував кожну вільну від примусової праці хвилину. Багато читав, проводив довгі розмови з людьми, які його зацікавили, робив заготовки для майбутніх творів – "Прогулки с Пушкиным", "Голос из хора" "В Тени Гоголя", які пізніше було опубліковано за кордоном.

 

Синявський був терпимий до неприйнятних для нього думок співрозмовників, вважав, що кожен має право сповідувати свою віру, свої погляди. Він любив діалог, але не любив, щоб хтось йому нав'язував свою думку, і він нікому не нав'язував свої погляди. Вважав великим злом домішувати в літературу політику. Засоби, призначені для досягнення великої Мети з часом до невпізнання змінюють саму Мету.

 

Перед арештом Синявський від Інституту світової літератури ім. Горького був відряджений до Києва для збору матеріалу для написання окремих розділів історії радянської літератури. Розповідаючи про цю поїздку, він зауважив, що соціалістичний реалізм наклав відбиток на літературу всіх республік, а тому йому було цікаво проаналізувати спільні риси, характерні для соціалістичного реалізму, якому, на його думку, більше відповідає визначення "соціалістичний класицизм".

 

Як письменник Синявський вважав, що реалізм себе вичерпав, а тому у своїй творчості надавав перевагу фантасмагорії, гротеску, іронії, а не фотографічному відтворенню реальних подій, хоча "цитати" з натури дуже його цікавили. Він записував окремі фрази й цілі речення, які чув під час чаювання.

 

У таборі Синявський постійно щось читав. З жадібністю накидався на нові журнали, книжки, вважав читання дотриманням духовної гігієни в концтабірних умовах. Коли появився роман Булгакова "Мастер и Маргарита", Синявського не можна було відірвати від читання. Роман справив на нього колосальне враження, він весь сіяв від радості. Він знайшов у цьому романі підтвердження власного погляду на літературу, на фантастичний реалізм і на фантастичну реальність, яка була перед його очима. Ця концтабірна реальність імпонувала йому своїм сюрреалізмом, напластуванням в рамках замкнутого колючим дротом простору різних протилежностей. Це відповідало його погляду на людину взагалі, яка, на його думку, завжди набагато гірша і набагато краща, ніж ми від неї можемо очікувати. "Поля добра такі ж безкраї, як і пустині зла".

 

Мені були чужі думки Синявського, що мистецтво нікому не служить, що воно існує само для себе, не ставить собі жодної мети.

 

Синявський дуже зрадів, коли дізнався, що доньці Сталіна, з якою він працював в Інституті світової літератури ім. Горького, вдалося емігрувати за кордон.

- Тепер мені не довго залишилось тут бути, – сказав довірливо мені, не ховаючи великої радості. І справді, не добувши шість років (був засуджений на сім), у липні 1971 року Синявський був звільнений з мордовського концтабору і в 1973 році разом з дружиною і восьмилітнім сином з радянським паспортом виїхав до Парижа, Помер він 25 лютого 1997 року в передмісті Парижа Фонтене о'Роз.

 

І ось зустріч біля їдальні:

-Господин Горынь, я внимательно слушал ваш доклад о Шевченко, не все понимал, но мне все равно было интересно. Если вы не возражаете, мы могли бы встретиться завтра после работы и поговорить о Шевченко более подробно.

 

Іскристо всміхнувся і додав:

- И не только о Шевченко.

 

Я дав згоду і наступного дня після праці ми міряли велику табірну територію повільними, розважливими кроками. Коли Синявський хотів зробити якесь зауваження до того, що я говорив, зупинявся, повертав голову так, щоб бодай одне його косе око мене бачило і, звично починав так:

- Господин Горынь, разрешите на этот вопрос посмотреть косым взглядом.

 

А коли його під час розмови щось зацікавлювало, він зупинявся, витягав з кишені учетверо складений аркуш паперу і щось собі занотовував. Я подумав, що й мені треба відновити давній навик записувати цікаві діалоги, але робитиму це, надіючись на свою пам'ять, коли закінчимо розмову. Оскільки розмова велася російською мовою, була можливість під виглядом конспектування Чернишевського, Бєлінського, інших російських класиків, спеціально позичених у концтабірній бібліотеці, робити записи цікавих діалогів, які разом з іншими "конспектами" після звільнення вдалося перевезти у велику зону. Для прикриття записів розмов українською мовою використовувались "конспекти" з журналів "Дніпро", "Вітчизна" з позначенням року, сторінок, але без зазначення номера журналу. Така конспірація себе повністю виправдала. Пронумеровані від першого до двадцятого зошити з "конспектами" я перевіз додому.

 

Повертаючись до Синявського, хочу зазначити, що у нього була практика домовлятися з цікавою для нього людиною про зустріч, щоб, як правило, впродовж тижня, а то й більше переговорити з нею на різні теми. Спектр його зацікавлень був дуже широкий – од відомих політичних особистостей до побутових рецидивістів. Вийшло так, що наші розмови затягнулися на два тижні й ще не були закінчені, а відкладені до наступної нагоди, бо підійшов графік зустрічі ще з якимось в'язнем. Розмовляли ми, звичайно, російською мовою. Щоб не вийшло мовного вінегрету, наведу наші діалоги по-українськи.

 

Почалося з розмови про Шевченка. Синявський запитав, чи, крім, за його визначенням, "публіцистично-патріотичних" творів, є щось у Шевченка таке, що дає підставу піднімати його поезію до світового рівня. На це питання я відповів, що Шевченко не в окремих творах, а як цілість є поетом світового рівня, а тому його місце поруч із Пушкіним, Міцкевичем, Байроном, Петефі.

- Чи не здається вам, що у творах Шевченка фігурує в основному світ видимий, а великі поети часто зверталися до передачі того світу, який межує з містикою? – запитав Синявський.

- Якщо підходити до Шевченка під таким кутом зору, то в нього містики набагато більше, ніж у Пушкіна і навіть Лєрмонтова.

- Я би охоче повірив, якщо б ви підтвердили свою думку прикладами.

- Мені не важко буде вам навести приклади, бо половину, якщо не більше, поетичних творів Шевченка знаю напам'ять. Достатньо взяти містерію "Великий льох". Ось послухайте:

 

Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті

На старій церкві. "Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди,

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох.

Коли б вже швидше розкопали,

Тоді б у рай нас повпускали...

 

Уже те, що Шевченко назвав поему "містерією", іншими словами – таїнством, багато про що свідчить. Крім "Великого льоху", в Шевченка є десятки поезій, сповнених містикою, містичною образністю, але щоб у цьому переконатись, треба було б прочитати всього Шевченка, – додав я, навівши ще деякі цитати з творів Шевченка.

 

Синявський зауважив:

- Не впевнений, що зможу читати українською.

- Так прочитайте у добрих перекладах. У табірній бібліотеці є "Кобзар" Шевченка у перекладі російською мовою.

- Я ніколи в цю бібліотеку не заходив.

- А ви зайдіть, єдине місце, де під виглядом читання і конспектування можна щось безперешкодно писати.

- Це ідея і я нею обов'язково скористаюсь. Надіюся, ви не образитесь, якщо поставлю вам наступне запитання. У таборі серед українців є люди різного віку. Ви однаковою мірою контактуєте з людьми вашого покоління і людьми похилого віку, що перебувають в ув'язненні 10-20 років. Що вас із ними об'єднує?

- Спільна боротьба і спільна мета.

- Яким ви бачите кінець своєї боротьби?

- Наша боротьба має завершитись незалежністю України.

- Вибачте, але ви й так незалежні. У вас все є – школи, театри, книги, газети і журнали. Україна просякнута націоналізмом наскрізь. Різниця тільки в тому, що одні сидять у таборі, а інші – в наукових інститутах. Це я особисто відчув. Перед арештом я був у Києві. Наш інститут (Інститут світової літератури ім. Горького. – Б. Г.) працював над історією радянської літератури – не окремої республіки, а над загальною історією радянської літератури, в якій ми ставили своєю метою дослідити, виявити спільні, характерні для радянського періоду риси. Заходжу я у ваш інститут літератури (він входить до складу академічних інститутів) і розповідаю, що мене цікавить. По-перше, на мене глянули наче на марсіанина, а по-друге, почали відповідати на мої питання українською мовою, яку я чув вперше – до цього приїзду в Україні ніколи не був. З того, що я почув і побачив, я зробив висновок, що Україна просякнута націоналістичними настроями.

- Вибачте, але це вам так здалось. Інститут очолює відомий своїм ретроградством Шамота. Він викорінює кожну вільну думку, а ви говорите, що інститут просякнутий націоналізмом. Можливо, що ви натрапили на когось, кому та атмосфера остогидла і він не хотів пересмикуватись перед москвичем, представником Інституту світової літератури, але це скоріше випадок, рідкість, а не повсюдний стан.

- Зрозумійте мене правильно. Те, що я відчув у Києві, я не осуджую, а лише констатую. Бачу, ви мені не повірили. У такому разі наведу вам інший

приклад. Моя дружина – мистецтвознавець, час від часу друкує свої статті у журналі "Декоративное искусство" [...]

- Я багатьох московських мистецтвознавців знаю особисто, вони часто бували у Львові, в музеї українського мистецтва, де я працював. Можливо, що зустрічався з вашою дружиною. Десь за півроку до мого арешту до музею заходила мистецтвознавець з Москви, сказала, що від журналу "Декоративное искусство". Просила познайомити її з колекцією наших ікон. Я водив її по експозиції давнього українського мистецтва, а вона зробила мені зауваження, що це не давньоукраїнське мистецтво, а давньоруське. Можливо, що це була ваша дружина.

- Можливо. Дружина збирала матеріал про давньоруське мистецтво. Добре, що ви про це згадали, бо це має відношення до нашої розмови. Дружина показала мені книжку Логвина, видану, до речі, 1963 року в Москві російською мовою під назвою "Украинское искусство Х-ХVІІІ века". Дозвольте запитати: про яке українське мистецтво може бути мова у X столітті? Як це сприймати інакше, як не націоналізм?

- Цю книгу я знаю, Логвин мені особисто її подарував, ми знайомі з ним з початку 60-х. Я цілком погоджуюся з автором, який аналізує витоки українського мистецтва, починаючи від Київської Русі. Шановний Андрію Донатовичу, ви не будете заперечувати, що Київ розташований на території України, а не Росії. Київ – це наш початок, наші джерела й наші витоки, як для Італії древній Рим. Ось чому, коли українець говорить про Київську Русь, то розуміє, що це початковий, ембріональний період України, а не Росії, яка сформувалась пізніше.

- У нас вийшла цікава розмова, продовжимо її завтра.

На цей раз Синявського зацікавило, наскільки реальним може бути відокремлення України від Росії.

 

 

- Мені видається, що це цілком реально. Все залежить, як широко ідея охопить суспільство.

- Перед вами я розмовляв з деякими прибалтами. Ви їх знаєте, вони були на вашому святкуванні Шевченка. У їхніх словах була впевненість, що вони відокремляться від Росії. "Пускай отделяются – подумал я, – что-то все же останется" (це дослівний його вираз. – Б. Г ). А тепер я від вас почув, що і ви хочете відокремитись від Росії. Я на ваші прагнення дивлюсь, відверто кажучи, з точки зору російських егоїстичних інтересів. Для мене Україна – це південь Росії, "подбрюшшя" Росії, її духовна "хлєбніца", яка дала Росії Гоголя, Булгакова, Багрицького, Олешу і багатьох інших, без яких трудно уявити російську літературу. То як я можу спокійно сприймати, що ця духовна "хлєбніца" може відокремитись від Росії? Прошу не ображатись, я висловлюю тільки своє особисте, егоїстичне ставлення до відокремлення. Для мене республіки Прибалтики – це щось близьке і рідне, своя російська "заграніца". Мені просто важко уявити собі Росію без Риги, Вільнюса, Таллінна. Я висловлюю свої погляди як росіянин і впевнений, що у більшості росіян такі самі погляди на відокремлення. Єдине, що може бути у цій ситуації втішне, так це те, що в історії, крім періодів великих розчленувань, є періоди великих об'єднань. Так що за розчленуванням, на мій погляд, неминуче почнеться протилежний процес.

 

Крім того, ви бачите у відокремленні позитив, але ви не бачите негативу. Наприклад, у Росії існує велика перекладна література. Вся світова класика перекладена на російську мову. Весь той світовий досвід вам дається даром. Ви читаєте російською мовою і збагачуєтеся за рахунок Росії світовою культурою. Виходить, що ми вам більше даємо, ніж беремо від вас, ви збагачуєтесь духовно за наш рахунок, а у випадку відокремлення ви неминуче відчуєте, як вам нас не вистачає, ви станете провінцією, бо для того, щоб досягти такого рівня, якого досягла Росія, потрібні століття. Це було наше спільне досягнення, усі народи щось привносили у велику російську культуру.

 

Порівняно з вами ми перебуваємо в гіршому стані. Ви читаєте все, що надруковано російською мовою, а ми не можемо читати ваших, навіть видатних письменників, якщо вони не перекладені на російську. Спасибі вам, що порекомендували прочитати Шевченка у блискучих російських перекладах. Це було для мене справжнім відкриттям. Тепер я розумію, чому для вас Шевченко щось набагато більше, ніж для нас Пушкін.

- Де зустрінемось наступного разу?

- Біля їдальні.

- Як ви сказали?

- У моїй російській мові багато українізмів. Я мав на увазі "біля столової".

 

Час від часу Синявський просив якесь слово або речення повторити йому українською мовою, а під кінець наших зустрічей, на його прохання, я повільно говорив українською мовою, щоб він міг прислухатись до вимови окремих слів, і тільки окремі слова, змісту яких він не розумів, перекладав російською. Якщо якесь слово привернуло його увагу, він уточнював його значення і занотовував у записнику. Якось признався, що під враженням нашої розмови хотів би написати статтю про Київ, але враження від поїздки в Інститут літератури імені Шевченка якось затерли враження від Києва як міста, а тому хотів би дізнатися, що в Києві є таке, що відрізняє його від інших міст.

 

Я сказав, що обличчя Києва – це його давні архітектурні пам'ятки – Софія Київська, Києво-Печерська лавра, Андріївська церква. Київ важко уявити без центральної вулиці – Хрещатика, а Хрещатик – без каштанів. Коли вони цвітуть, то кожне дерево урочисто вкрите свічками. Враження від цвітіння каштанів весною, від побожного тримання ними свічок – незабутнє.

 

Синявський зупинився, витяг засмальцьований, складений вчетверо аркуш паперу і щось собі занотував. А коли зробив запис, я продовжив розповідати про Київ, його архітектурні й скульптурні пам'ятки, серед яких згадав пам'ятник Богданові Хмельницькому на Софійській площі.

- Пригадую цей пам'ятник. Вам не здається, що для нього обрано не найкраще місце?

- На цьому місці кияни радісно зустрічали Хмельницького після здобуття ним тріумфальної перемоги над польським військом.

- В історичному плані, може, це й виправдано, але в мистецькому, біля Софії, він не зовсім вписується. Йому бути б на Подолі, там він був би у своєму оточенні. Звичайно, це моя особиста думка і ви маєте право з нею не погоджуватися. Коли ви говорите українською, я помітив, що в російській і українській мові багато однакових слів, але й багато відмінних, таких, що вухо росіянина не здатне вловити їхній зміст. Чи могли б ви назвати кілька таких українських слів, які не мають звукового відповідника у російській мові.

- На одне з таких слів ви вже звернули увагу: "їдальня" означає по-російськи "столовая".

- Так, я звернув на це слово увагу, бо у мене виникла асоціація, що їдальня – це місце, де можна "покушать", а "столовая" – місце, де стоять столи, та це не означає, що там можна "поесть".

 

Синявському так сподобалась придумана ним аналогія, що він довго сміявся, погладжуючи свою не дуже акуратно доглянуту бороду. Побачивши, яке велике зацікавлення мій співбесідник виявив до українських слів, ми почали наугад називати різні слова, шукаючи їм то в російській, то в українській мові належних відповідників. Жваві коментарі Синявського з іскорками сміху в очах викликало зіставлення слова "лікарня" і "больница":

- Це дуже цікаво виходить. Ваше слово "лікарня" означає місце, де лікують людей, а наше слово "больница" означає місце, де люди хворіють, хоча це не означає, що там їх лікують.

 

З усіх наших зустрічей ця зустріч була найвеселіша. Синявський, наче дитина, розглядав окремі українські й російські слова з різних боків і бавився ними, милувався ними, відкриваючи в них нову сутність. Це його веселило і приносило йому радість. Задумавшись, сказав:

- Російська мова повинна продовжити традицію Гоголя і збагачувати себе українськими словами.

 

Побачивши моє здивування, додав:

- І не тільки українськими.

 

Під кінець розмови запитав мене:

- Якщо ви не будете заперечувати, я напишу про нашу розмову своїй дружині, вона також любить такі штучки, нехай трохи забавиться, можливо, і опублікує.

 

Я отримував у концтаборі журнал "Декоративное искусство" – хтось із київських друзів мені його передплатив. Через якийсь час гортаю чергове число журналу і натрапляю на статтю "Город с птичьего полета", підписану М. Розановою. Читаю, а там цілі абзаци з нашої розмови, яку ми вели зі Синявським. Я зразу розшукав його і показав статтю. Він дещо перелякано глянув на публікацію:

- Я вас дуже прошу, не говоріть про цю публікацію своїм друзям. І якщо вам не шкода, подаруйте мені цей журнал.

Мені не випадало відмовити.

 

Минуло багато років, я розшукав серед своїх концтабірних "конспектів" запис розмови з Синявським. Мені вона видалась цікавою. У львівській бібліотеці зробив копію статті про Київ за підписом М. Розанової. Цитата з тої статті доповнить наведену вище розмову з Синявським. Між іншим, дружина Синявського, Марія Розанова, яка отримала в листі чоловіка уривки статті про Київ, доповнила її, про що розповіла в одному зі своїх інтерв'ю:

 

"Я жила очень интересно. И желающие могут про это прочесть в письмах Синявского. Потому что при моей склонности к авантюрам, я понимала, что Синявский не может сидеть в лагере без дела, что оторвать его от пера, от бумаги, это значит убить его. И я придумала еще один прекрасный ход, как мне кажется, и очень им горжусь и хвастаюсь, откровенно хвастаюсь. Дело в том, что незадолго до ареста Синявского я начала печататься в замечательном журнале "Декоративное искусство". У меня там до ареста Синявского вышло несколько статей. У меня собственная фамилия. Я человек внештатный. Анкет никаких не заполняю. Какая-то М. Розанова пишет какие-то статьи про искусство. Так как Синявскому мои статьи нравились, журнал ему нравился, то я поняла, что лучший выход – это приобщить Синявского к моим журнальным делам и писать какие-то вещи вместе. Я хорошо представляла себе, какое удовольствие получит Синявский, держа в руках в лагере, в Потьме, черт знает где, журнал "Декоративное искусство", а там есть статья, в которой есть куски, написанные им. То есть если раньше была ситуация – живет в Москве, печатается в Париже, то тут сложилась ситуация, что живет в лагерях, а печатается в Москве. От одного этого можно стать абсолютно счастливым" [...]

 

Як пізніше з'ясувалося, моє знайомство і розмови з Андрієм Синявським у концтаборі № 11 у Мордовії були лише вступом для розуміння цієї зовні привітної і відкритої, а насправді замкнутої у собі людини, внутрішній світ якої був глибокою таємницею для сучасників. Зовсім інший, ніж у концтаборі, образ Синявского розкрився мені цілком випадково. У 1992-1994 роках мені як голові українських парламентських делегацій часто доводилося їздити до Страсбурга на засідання і семінари парламентської асамблеї ради Европи. Перед Страсбургом і після Страсбурга на один - два дні наша делегація зупинялась у Парижі. Бувало, що журналісти знаходили нашу делегацію, щоб взяти інтерв'ю. Одного разу мене розшукав Олександр Гінзбурґ, якого я знав ще з його приїзду до Львова у 1976 році. Тепер він представляв "Русское слово" – російськомовну газету, що виходила у Парижі. Його цікавила ситуація в Україні, українсько-російські стосунки. А коли журналістський інтерес вичерпався, почали згадувати минуле, зустрічі у Львові, друзів і знайомих. Я запитав його, чи підтримує він контакти з Андрієм Синявським, з яким я провів у Мордовії багато часу в розмовах. Замість відповіді Олександр запитав мене:

- А чи розповідав вам Синявський про свої контакти з КГБ?

- Не розповідав, бо вважаю, що такі контакти були неможливі.

- Мабуть, ви не чули про спогади Сергія Хмельницького.

- Ні, не чув.

- А ви поцікавтесь! То чистої води детектив!

 

Гінзбурґ коротко розповів про одкровення Хмельницького, але для того, щоб поцікавитися спогадами невідомого мені автора, у мене не було ні часу, ні особливого зацікавлення. Лише під час праці над книгою "Не тільки про себе", коли став писати про зустрічі й розмови з Андрієм Синявським, розшукав матеріал, який по-справжньому заінтригував мене.

 

З того, про що я з великим запізненням дізнався, Синявський і його дружина Марія Розанова здатні були на ризиковані кроки. Про їхні авантюрні вчинки стало відомо, коли подружжя емігрувало з Росії і знайшло безпечне місце на околиці Парижа. У 1986 році ізраїльський журнал "22" надрукував спогади Сергія Хмельницького, в яких той розповів про дружбу з однокласником Андреєм Синявським. Працюючи у реставраційній майстерні Третьяковської галереї, Хмельницький 1955 року познайомив Синявського з Марією Розановою – архітектором цієї самої реставраційної майстерні.

 

В опублікованому матеріалі вперше оприлюднена приголомшуюча інформація про те, що Хмельницький і Синявський були завербовані КГБ і зобов'язались робити доноси на французьку славістку Елен Пельтьє-Замойську. Ця публікація, наче грім, сколихнула репутацію Синявського серед російських емігрантських кіл. Про цей епізод у житті письменника-дисидента можна було прочитати в його романі "Спокійної ночі", але роман був підписаний псевдонімом Абрам Терц і мало хто здогадувався, що співпраця героя з КГБ – не вимисел, а правда. 

 

  

Але це тільки один бік інтриги. Елен Пельтьє-Замойська, на яку дав згоду доносити Синявський зі своїм приятелем Сергієм Хмельницьким, внесла ясність у цю детективну історію. На сторінках французької преси – газети "Ле Монд" і журналу "Парі Матч" – вона розповіла, що про згоду доносити на неї в КГБ розповів їй сам Синявський. Разом вони домовились, про що можна доносити, а про що слід мовчати. Було укладено своєрідну угоду, згідно з якою Елен Пельтьє-Замойська погодилась написані Синявським твори передавати за кордон і полагоджувати питання з їх публікацією, словом, бути довіреною особою автора за кордоном. А щоб не було підозріння, що вона виконує таку ризиковану місію, Синявський писав на неї доноси в КГБ, яке було впевнене, що знає про кожний крок загадкової француженки.

 

Про цю подвійну гру – співпрацю з КГБ і, ймовірно, з агенткою французьких спецслужб, яка "занималась и делами "Доктора Живаго", и всякими прочими делами", розповіла в одному зі своїх інтерв'ю дружина Синявского Марія Розанова, яка вважає, що таке подвійне життя її чоловіка стало можливе тому, що Синявський дав письмову згоду доносити на француженку, але під час зустрічі з Елен Пельтьє-Замойською про все їй виклав. За словами Марії Розанової, про що і як доносити змовники обговорили разом. "КГБ и нормальный человек, – твердить Розанова, – это отношения войны. А война всегда предполагает и военные хитрости, и даже переговоры".

 

Роздвоєність, яку обрали Синявський і його дружина Розанова, закінчилась, як і можна було передбачити, справжньою драмою: Синявський став чужий і в Росії, і за кордоном. Одні й інші його вважали агентом. Його відштовхнули від себе і ті, й ті, звинувачуючи в усіх можливих гріхах. Синявський помер у повній ізоляції і самотності. Така була плата за роздвоєність.

 

Ланцюгова реакція

На мої зустрічі з Синявським звернули увагу деякі росіяни, які не мали контактів з українцями. Перший підійшов до мене Устинов і попросив розповісти важливі віхи з історії України, а найголовніше – зробити порівняльний аналіз, чим українці відрізняються від росіян.

 

Цілий вечір я окремими тезами розповідав історію України, починаючи від давньої Русі до Галицько-Волинської держави, зародження і розквіту Запорозької Січі, визвольної війни Хмельницького і його державницького правління, про Мазепу, визвольні змагання 1917-1922 років, про боротьбу УПА. На відміну від Синявського, Устинов слухав мою розповідь, не приховуючи невдоволення. Він майже не ставив запитань, не уточнював якихось моментів, а попросив лаконічніше говорити про той чи той період, ту чи ту історичну постать. Коли я закінчив свій пунктирний нарис. Устинов попросив перейти до наступного питання: чим відрізняються українці від росіян.

 

Я почав з відмінності мов, навів ті характерні слова, на які звернув увагу Синявський. Розповів про наші глибокі релігійні традиції, про святкування Різдва з колядками і вертепами, яких немає в Росії, про святкування Великодніх свят з обов'язковим приготуванням писанок, гаївками біля церкви. Устинов усе слухав мовчки і про щось глибоко думав. А коли я, побачивши, що він не дуже уважно мене слухає, заокруглив розповідь, Устинов, надувши щоки, з виразом зверхності сказав:

- Господин Горынь, в течение часа вы пытались убедить меня, что украинцы и русские – это что-то разное, но для меня немцы и русские – одно и то же. Кажется, мы исчерпали тему, спасибо.

 

Після тих слів Устинов, побачивши моє здивування, попрямував до бараку.

 

Устиновим не закінчилися мої контакти з росіянами. Через кілька днів до мене підійшов Іванов і попросив призначити йому день і годину для зустрічі, щоб можна було поговорити на різні теми. Порівняно з Устиновим, він виявився набагато цікавішим співрозмовником з вищим інтелектуальним рівнем. Іванов почав розмову перший:

- Надеюсь, мы можем откровенно обсудить некоторые вопросы как русский националист с украинским националистом. Я хотел бы знать конечную цель вашей борьбы.

- Конечная цель борьбы – создание украинского независимого государства.

 

(Далі подаватиму наш діалог українською.) Іванов не зразу прореагував на мою відповідь. На хвилину задумався і сказав:

- Ви повинні розуміти, що російські патріоти не можуть погодитися з вашою програмною метою. Ваше відокремлення ослабить Росію. Сильну Росію ми можемо створити тільки разом, не розриваючи велику країну на частини. Зрозуміло, що Україні має бути забезпечено статус автономії, але в складі великої Росії.

 

- Тут наші погляди розходяться, та це не заважає нам обмінятися думками з приводу інших питань. Мені цікаво було б почути, якою ви бачите майбутню Росію?

- Це одне з тих питань, які я хотів з вами обговорити. Нинішня Росія перебуває в стані глибокого занепаду. Відбувається деградація національної свідомості. До цього стану її довели комуністи. Вони зруйнували основу, на якій віками вибудовувалась російська духовність, – християнство. Відновити християнство означало б відновити Росію. Я дотримуюсь погляду, що майбутня Росія має бути відроджена на християнських засадах, повинна бути християнською державою. Я усвідомлюю, що Російська православна церква себе скомпрометувала. Можливо, нам треба звернутися до досвіду католицької церкви.

 

Я розповів, що Українська греко-католицька церква в Галичині відіграла велику роль у піднятті духовності народу. Велика кількість священиків були видатними вченими, письменниками, знали по кілька мов, перекладали з грецької, латини, інших мов. Я наголосив, що у концтаборі є люди різних національностей, які дотримуються різних світоглядних позицій. Якщо ми почнемо шукати одне в одному те, що нас розрізняє, то кожен з нас буде сидіти у своїй шкаралупі й комуністична влада поодинці кожного з нас роздавить. На мою думку, краще було б об'єднувати сили зі спільним злом комуністичним режимом. Його падіння дасть можливість кожному боротися за свою кінцеву мету. Я готовий разом з росіянами, литовцями, естонцями, латишами, грузинами, вірменами, євреями боротись проти комуністичного режиму. Я зустрівся з вами саме для того, щоб сказати вам те, що ви почули. Отже, єдина умова – не вишукувати, що нас розрізнює в поглядах, а об'єднувати сили у боротьбі зі спільним злом.

 

Іванов сказав, що він "приятно удивлен" такими міркуваннями, від українця він вперше чує таку пропозицію і готовий її підтримати, хоча це не повинно перешкодити обміну думками про плани на майбутнє.

- Достатньо порушити питання про плани на майбутнє, як появляться розбіжності. Литовець, грузин, українець по-іншому буде бачити майбутнє своєї країни, ніж росіянин. Тож мусить бути вибір: об'єднувати сили проти режиму або вести безконечні дискусії на тему, що нас роз'єднує.

 

Іванов погодився, але зауважив, що не всі українці притримуються такого погляду, представники старшого покоління взагалі не хочуть дискутувати з росіянами. Я відповів йому, що тема "вєлікой і нєдєлімой" ніколи не буде темою для розмов тих в'язнів, які задля свободи України йшли на смерть. Вони привчені до іншого діалогу – кулеметними чергами, а ми належимо до молодшого покоління й мусимо бути на рівні його вимог.

 

І я, і Іванов були задоволені зустріччю. Ми міцно потиснули один одному руки і розійшлись як приятелі, а не як вороги. Пізніше, коли у мене закінчився строк відбуття покарання і я вийшов на волю, брат написав мені, що перебуває у камері разом з Івановим, який передає мені вітання і просить вислати якусь літературу на тему християнства. З листів брата я зрозумів, що нормального обміну думками у нього з Івановим не вийшло.

 

Про ці листи буде мова далі, а тим часом хотілося б згадати ще одного росіянина, який перед арештом працював над упорядкуванням багатотомного видання творів Достоєвського. Не можу пригадати його прізвища, але в пам'яті залишилося враження від нього як від високоінтелігентної людини. Ми говорили з ним в основному на тему літератури і мистецтва. Коли мені друзі з Києва прислали великого розміру книгу "Искусство Византии", мій знайомий не зводив з цієї монографії очей. Він просив, щоб позичити йому її на якийсь час, а коли той час став занадто довгий, став пропонувати мені різні книги для обміну. Якась із запропонованих книг припала мені до душі і я віддав йому "Искусство Византии".

 

Хтось із тих трьох росіян, про яких була мова, належав до "Союза освобождения народов России", але хто саме – не пригадую. Хтось із них був засуджений за те, що карту СРСР перемалював в один червоний колір, протестуючи проти СРСР як Союзу республік. Отже, боролись вони з комуністичним режимом і ненавиділи вони комуністичний режим за те, що велику Росію поділив на республіки. Дехто з них був чистої води великодержавним російським шовіністом – на відміну від соціал-демократів, які також були представлені в таборі. З одним із них – євреєм Ронкіним у мене були приятельські стосунки. Не знаю, як склалась його доля. Пригадую, що Михайло Сорока радив йому боротись не за права росіян, а за права євреїв у Росії.

 

Я навів кілька цих епізодів тому, що у концтаборі дуже важливо було будувати стосунки не на ворожнечі, а на пошуках об'єднавчої платформи для боротьби з комуністичним режимом. Це дало свої позитивні наслідки – представники різних національностей і різних світоглядних позицій – кожен на свій лад – руйнували підвалини комуністичної імперії.

Листовні розмови з рідними

Важко було повірити, але брат зумів організувати себе і знову написав мені листа з докладним описом ситуації вдома і на літературній ниві. Листа я отримав у кінці березня – через два тижні після його написання.

 

Добрий день, дорогий Богданку!

Цього разу, як і минулого, нашу сім'ю не покидає якась зла доля. То захворіла мама, як через деякий час розбило голову татові. Мамі стало гірше з носом і коли трошки покращало – захворів тато. Вийшла заміж Віра Тарнавська. Тато там десь трошки випив, а через деякий час відчув болі в животі. Пішов на рентген – знайшли якусь язву на кишечнику. Зараз сидить на дієті, а через десять днів повинен знову йти до лікаря.

 

Коло мене все гаразд. Вчора назначили нашій групі стипендію. Так що через деякий час, коли одержу вже стипендію, я зможу висилати Тобі більше літератури.

 

Ти, напевне, вже знаєш, що померла Кульчицька. Ранком 8 березня її поздоровили по радіо з Жіночим днем і нагородженням Шевченківською премією, а в полудень її вже не стало. Я не любив її як художницю. Здається мені, що я не розглядав так спокійно картини ні одного художника, як її. Вони якісь спокійні, як би мертві. І тільки більш-менш мені сподобались роботи етнографічного характеру – костюми, церкви гуцульські. І все-таки, коли почув про її смерть, стало якось не по собі. Але що зробиш. Одні живуть, інші вмирають. Для декого краще було б вмерти швидше, ніж його умертвить природа. Ні, не думай, що то має якийсь зв'язок з тим, що я дальше розкажу Тобі в листі.

 

Перед виборами до Верховної Ради відбулися збори, зустрічі кандидатів з виборцями. На одних із них виступав Д. Павличко. Що ж, приємно бути поетом, коли б не треба було бути ще й громадянином, – сказав колись Т. Г. Шевченко.

 

Виступ Павличка був довгий і дуже цікавий. Він детально розповів слухачам про великий і творчий шлях кандидата. Про його великий вклад у розвиток української літератури. Він знає, як будуть лютувати українські буржуазні відщепенці за кордоном, коли почують про той його виступ. Вони скажуть, що поети лижуть п'яти керівникам. Але нехай скаженіють скільки можуть. Ми віримо нашій партії, уряду і через декілька днів з радістю віддамо свої голоси за нашого дорогого секретаря ЦК КПУ товариша Шелеста.

 

Здається, вже сказав все, що Тебе могло зацікавити. Передавай вітання, коли зможеш, Михасеві. Скажи йому, нехай не ображається, що йому не пишу. Бо справді не можу писати два однакові листи. Я, напевне, сам напишу йому про все це.

 

Вітай Йванка Г. (Геля), Михася Осадчого, Опанаса Заливаху (можливо, то не скромно, бо ні він мене, ні я його не знаємо, але мені дуже сподобались його картини) і всіх, всіх.

Тобі вітання від друзів і від знайомих.

Микола 16.03.67 р.

Р. S. Пиши, чи одержуєш листи від мене і бандеролі, й скільки. Висилаю Тобі сьогодні поезії Чака і "Вітчизну № 3".

 

Перед наближенням великого свята – Воскресіння Христового написав короткого листа рідним – мамі, татові, братові Миколі. Треба було розповісти, що Михайло Осадчий піддався "обробці" і схильний звернутися до відповідних органів з покаянним листом, надіючись, що його передчасно звільнять і забезпечать працею, відповідною до освіти і професії. То була велика небезпека дискредитації українських політв'язнів, тому друзі і близькі Михайла намагались оберегти його від цього нерозважливого кроку. Про це в листі я згадав наче між іншим, щоб у "великій зоні" були готові до можливої несподіванки.

 

Найдорожчі мої мамо, тату, Микольцю!

Вітаю Вас з великим святом – Воскресінням Христовим. Христос воскрес! Хай з цими словами міцніє у Вас віра, що правди і добра не вбити, вони вічні, як вічна віра людей у їхнє існування. Обнімаю і цілую Вас в цей день і надіюся, що час нашої зустрічі не такий вже далекий. Цілуйте від мене Олю і Оксаночку. Я їм відіслав вітання, але не знаю, чи отримали. Надіюся, що у Вас все добре, що мама вже здорова, тато теж. Хай не буде Вам сумно, бо в цей день ми всі будемо з Вами душею разом, за одним святковим столом спільно будемо відповідати на татове традиційне вітання: Христос воскрес! – Воістину воскрес!

 

Коло нас все по-старому, настроюємося на святковий лад. Я здоровий, скоро дев'ятого червня, тож маю надію, що з кимось із Вас зустрінусь. Якраз приїхала до Михайла (Осадчого) дружина (Оксана) і я кількома словами через огорожу перекинувся з нею. Чоловік її вирішив звернутися до влади з проханням, щоб простили йому всі помилки, які він вчинив, і дали можливість повернутися на старе місце праці, отож розпущені чутки про його скоре повернення не такі вже й безпідставні. Інші не мають наміру писати такі звернення, бо не почувають за собою жодної вини. Я написав скаргу на ім'я Президії Верховної Ради УРСР з вимогою скасувати вирок, відповідно з яким було мене безпідставно засуджено, бо жодного злочину я не вчинив, але жодної відповіді поки що не отримав.

 

Отримав я кілька днів тому бандероль від Надійки (Світличної), яка колись була з братом (Іваном Світличним) у нас в Ходорові, мама напевно запам'ятала її, бо Надійка (Світлична) справила на неї дуже гарне враження. Не турбуйтесь про моє здоров'я – все буде добре. Роботи постійної не маю, ганяють з місця на місце, тому не можу навіть підрахувати скільки тих робіт у мене було. Галина Севрук недавно прислала мені фотографії своїх робіт – дуже і дуже цікава у неї кераміка.

 

Морозів у нас нема, тому не мерзну, почуваю себе цілком добре. Всі Ваші поради, прохання і думки постійно у мене на гадці, тому, буває, що цілі дні й ночі проводжу в уяві з Вами. Дуже хвилююсь за Ваше здоров'я, чи перестала нарешті мама відвідувати лікарів. Ще раз щиро здоровлю з Воскресінням Христовим, бажаю щасливих і веселих, все-таки – веселих свят, бо в думках ми завжди-завжди разом і не така вже біда, що трохи пізнаємо світа. Обов'язково напишіть, чи отримали Ви попереднього листа, в якому я пояснив, чому позбавили мене права отримувати посилки і просив Микольця, щоб написав листа Михасеві. Цілую усіх.

Ваш Богдан

23 квітня 1967 р."

 

Щоб заявити про свою позицію щодо безпідставного засудження мене на три роки таборів суворого режиму, я написав скаргу в Президію Верховної Ради УРСР з вимогою скасувати вирок Львівського обласного суду від 18 квітня 1966 року у зв'язку з фальсифікацією справи і застосуванням моральних репресій під час слідства. З травня 1967 року заступник начальника концтабору Йоффе вручив мені для ознайомлений написану на бланку Верховного Суду УРСР відповідь, датовану 29 квітня 1967 року № 18 к 66.

 

"Начальнику п/я 385/11

Мордовская АССР, ст. Потьма, п. о. Явас

 

Прошу объявить Горынь Богдану Николаевичу, что его жалоба, поступившая из Президиума Верховного Совета УССР, на приговор Львовского областного суда от 18.ІV.1966 года, которым он осужден по ст. 62 ч. 1 УК УССР на 3 года лишения свобода, рассмотрена в Верховном Суде УССР и оставлена без удовлетворения – за отсутствием оснований к истребованию дела и проверки его в порядке судебного надзора.

 

Зам. председателя Верховного Суда УССР                                                                                               А. Кузовкин"

 

Яка б не була відповідь, вона все ж краще, ніж невідомість. Тепер все ясно, жодного перегляду судової справи не буде, не варто тратити час на скарги, краще використати його на читання і, по можливості, щось писати.

 

Перебираючи у пам'яті усіх своїх знайомих – київських і львівських, – згадав, що 26 липня в Івана Дзюби день народження. Знайшов поштову картку й відіслав йому привітання. Минув місяць, від Дзюби не було вістки. Коли вступив у свої права серпень, я отримав право скористатися своїм лімітом, щоб написати листа рідним.

 

Дорога Родино!

Напевне, Ви не менше чекаєте листа від мене, як я від Вас. Думаю собі, будуть повертатися від мене мама і братова (Оля Горинь), то напевне побачать щось цікаве у великих містах – Москві або Києві – та й зразу ж напишуть мені, бо ж дуже цікаво дізнатися, що побачили, почули і т. д. А в нас новини на вагу золота, звичайно, справжні, а не вигадані. А не маючи справжніх, щоб якось дурити себе, що в курсі усіх справ, то є майстри, які вигадують, але їм ніхто не вірить, а такі вигадки називають "парашами". Тих "параш" я наслухався уже силу-силенну, але все одно, як зустрінеш когось із знайомих, то питаєш: "Ну які там "параші" ходять?"

 

Отак і живемо – я не сказав би, що дуже добре, але й не дуже погано – саме так, як приписано. Тож не дивуйтеся і не гнівайтеся, що мало пишу, бо що писати? Писати багато – ще гірше, ніж зовсім не писати, самі знаєте. Щоправда, це ще залежить, в кого яке щастя.

 

Не знаю, чи дійшла до Вас вістка, що Оксаниного чоловіка (Михайла Осадчого) забрали у Київ, а тринадцятого липня раптом звільнився Дмитро (Іващенко) і поїхав у свій Луцьк, хоча йому ще треба було досиджувати півтора місяця. На якій підставі його звільнили і чому забрали Михайла (Осадчого) – ніхто добре не знає. Якщо Ви щось чули, то напишіть.

 

Сьогодні Данило Лаврентійович (Шумук) отримав від Олі (Горинь) бандероль – книгу Опільського, за що складає її щиру подяку, а трохи скоріше він любувався "Архітектурними пам'ятниками Закарпаття", "Днем поезії" та набором мистецьких листівок, які йому вислав Вячеслав Чорновіл, – просить вітати його і подякувати за несподівану для нього радість. Як тільки зустріне його Оля (Горинь), то хай передасть також щиру подяку і вітання від мене – книжки, які Славко (Мацелюх) вислав, дуже стали мені в пригоді. Як там справа з весіллям у Миколи? Якщо він має зараз трохи часу, то я дуже прошу його вислати мені вирізки із газет і журналів (різного часу) про молоду поезію – все це знайде у моїх папках.

 

Працюю третій місяць разом з Іваном (Гелем) – прибиваємо пружини для диванів. Норма досить висока, спочатку не виконували, а в останній місяць почали виконувати, але тут нам заявили, що норма збільшена і, звичайно, тепер ми вже її не виконуємо, бо це понад наші калорійні можливості. Недавно всі ми отримали бандеролі від майже незнайомих, то при нагоді хай Микола вітає і їх. Дуже переживав я, щоб той художник-"ламіґлувка" (Дужинський) не лазив куди попало, але що зробиш, видно, ні на мої, ні на думки інших не хотіли зважити, а жаль, бо це чоловік із дурною репутацією і, крім стиду і неприємностей, ледве чи ще здатний на щось путяще навіть у мистецтві.

 

На закінчення мушу ще раз попросити пробачення, що так довго не писав – чекав, що хтось напише, як тільки приїдете додому. З часу, як була у мене мама, жодних листів я не отримував ні від тата, ні від Микольця. Пишу це не для докору, а щоб на випадок, якщо хтось писав, знали, що зі Львова чи Ходорова листів я не одержав.

 

Два тижні тому отримали я і Панас (Заливаха) листи від Галі (Севрук) із Києва – вітайте її при нагоді. Що пише Михась? Де зараз Микола, де відпочивала Оля, що чути про тридцятирічних поетів? Вислав я вітання з днем народження Мартиному чоловікові, але не знаю, чи отримав. Де він зараз, які там новини – хай Микола черкне, бо дуже уже хотілося б почути щось із справжніх новин. Чи всі здорові? Як тато, мама, Оля, Оксаночка? Прошу Микольця про все це написати.

Щирі вітання рідним, знайомим, друзям.

Ваш Богдан

1 серпня 1967 р."

 

Згадуючи у листі до рідних "Мартиного чоловіка", я мав на увазі Івана Дзюбу, чоловіка Марти, від якого не було вістки, отримав, чи не отримав він мою поштову картку. Через деякий час я дізнався, що Іван отримав моє привітання з великим запізненням, бо був за межами Києва. Виїжджати кудись із дому на свої дні народження було для нього давньою практикою. Лише під кінець серпня прийшла від нього поштова картка з штампом на конверті "15 серпня 1967" – то була відповідь на моє привітання.

 

Дорогий Богдане!

Даруй, що відповідаю з таким запізненням – мене якраз не було в Києві, щойно повернувся і одержав твого листа. Сердечно вдячний за твоє вітання. Шкода лише, що ти так мало написав і нічого не розповів про свої справи, своє життя і заняття. Чи пишеш зараз щось, що читаєш, чим зацікавився, чого потребуєш (чим би можна допомогти)? Як здоров'я, як зір? У нас усе без перемін, за винятком Славка (Натяк, що заарештовано В. Чорновола.) Чи стежиш за українською літературою, зокрема поезією? Яких видань тобі бракує? Я зараз закінчую книжку про Стефаника, але надій не маю жодних. Ще дещо пишу, але скінчу не скоро. Обіймаю. Вітання всім хлопцям.

Твій І. Д."

 

 

  

Дивний збіг обставин: після поштової картки від Івана Дзюби отримав листа від брата Миколи, також датованого 15 серпня 1967 року. У зв'язку з тим, що я написав два чи три листи до Києва і вичерпав свій ліміт, у листуванні з рідними вийшов деякий розрив, про який і пише брат Микола. Той лист був для мене дуже важливий: брат пише про Роберта Третьякова, який випустив немічну збірку своїх віршів, і про Караффу-Корбут, твори якої на виставці, на жаль, не відрізнялися від інших. Що стосується Третьякова, то після останньої зустрічі з ним у Харкові 1964 року я не сумнівався, що він різними способами утверджуватиме свою прорадянську позицію, відхрещуючись від знайомства зі мною. Щодо Караффи-Корбут, то у мене не було сумніву, що вона просто злякалась – не сама, а зі своєю мамусею, що, напевно, намовила її зробити якесь чергове плюгавство. Про все це брат написав натяками, але їх легко було зрозуміти.

 

Добрий день, дорогий Богданку!

Нарешті ми одержали від Тебе листа. Коло нас все в порядку. Всі живі й здорові. Я маю ще два тижні канікул. Тато бетонує підлогу в стайні, а я помагаю. Від Михася листа ще не було. Він зараз пішов на "повишеніє". Перевели ближче до Москви, в місто Владимир. Що ж, місто цікаве. Багата архітектура (то ще Катерина-матушка "пам'ятки" позалишала). Думаю, що за три роки Михась хоч як не місто, то один будинок вивчить добре.

 

Тиждень тому деякі люди говорили, що Ти вже в Києві і швидко будеш вдома. Я хотів вже їхати до Києва по Тебе. Аж пару днів тому прийшов лист від Тебе з тої самої рідної Мордовії. Ти напевне чекаєш від мене якихось новин з літератури чи мистецтва. Недавно у Львові відбулось відкриття виставки львівських художників, скульпторів, графіків. Я на ній ще не був, але кажуть, що на ній нема нічого надзвичайного, якщо не брати до уваги декілька робіт Патика, Бриж, Крвавича. Нічого нового, вірніше цікавого, не показала Караффа. І нічим вона не відрізнялась від багатьох посередностей.

 

Але я ще раз повторюю, що це усе з чужих вражень. Коли буду я сам, то напишу свої, і взагалі опишу більш детально.

 

Недавно вийшла нова збірка віршів Р. Третьякова. То щось страшне. Слабше від найбільш слабкого. Дикий, холуйський зміст, не говорячи вже про примітивність форми. Постараюсь на днях Тобі її вислати разом з тими вирізками з газет, що Ти просив.

 

Здається, вже все, що я зміг витягнути зі своєї закоснілої голови і що могло бути більш-менш цікавим для Тебе. Про домашні справи Тобі більш докладно напише тато. Ага! Мало не забув. Вітає Тебе Славко Ч. (Чорновіл). Зараз його послали у відрядження. Так що він має можливість добре оглянути Бригідки (Бригідки – колишній монастир св. Бригіди, який в часи Австро-Угорщини був закритий і пристосований для утримування в'язнів).

 

Здається, тепер вже все. Вітай всіх знайомих. Міцного Вам всім здоров'я. До швидкого побачення.

Микола

Ходорів, 15.VІІІ.1967 р."

 

Рятівник листів Софії Караффи-Корбут

Наближався час звільнення Дмитра Іващенка, що був заарештований 1 вересня 1965 року в Луцьку і засуджений на два роки ув'язнення. Іващенко вів у таборі тихе, замкнуте життя. Не мав жодних конфліктів з табірною адміністрацією, не брав участі у гострих політичних дискусіях. Працював на шкідливій роботі у цеху, в якому виробляли фанеру. Я заходив у той цех, але не міг довго там затримуватися: кислотні випари з-під велетенського гарячого преса роз'їдали очі, слизову оболонку носа. У цьому самому цеху також працював Анатолій Шевчук. Дивувався: як вони витримують таку загазованість приміщення? Після праці Анатолій і Дмитро виглядали наче очманілі.

 

Працюючи на пресі, Іващенко мав можливість робити обкладинки для книжок, підшивок журналів, а найголовніше – запресувати матеріал, який треба було передати на волю. З цією метою з фанери робили якийсь сувенір – шкатулку, цигарницю або ще якісь дрібнички, на які спершу кагебісти не звертали увагу, поки не вистежили, яким способом написані в концтаборі заяви, статті, листи потрапляють на волю. З того часу табірні цензори розпанахували ножем усі тверді обкладинки книжок, зошитів, блокнотів, ламали шкатулки з надією знайти захований матеріал. Доводилась придумувати інші варіанти.

 

Саме на цю тему була в мене розмова з Дмитром Іващенком. Просити його, щоб перевіз на волю написані мною статті, не насмілювався. Спробував вговорити його, щоб вивіз із табору листи Софії Караффи-Корбут. Звичайно, була це ризикована справа, бо цензори могли звернути увагу на ці листи і конфіскувати. Проте альтернативи не було: якщо не вдасться перевезти цього разу, тим паче не вдасться перевезти пізніше, коли звільнятимусь. До мене кагебісти мають претензії, час від часу кидають у шізо, а Іващенко на доброму рахунку, можливо, не будуть до нього такими придирливими, як до порушників табірного режиму. Після моїх аргументів Іващенко погодився і я передав йому листи Караффи-Корбут.

 

 

Понад тридцять років я не мав можливості дізнатися від нього, вдалося чи не вдалося йому перевезти листи. Щойно у 2002 році під час телефонної розмови він сказав мені, що листи Караффи-Корбут чекають на мене, можу приїхати і забрати їх. Як це вдалося йому зробити, написав у листі.

 

Доброго дня, наші дорогі пане Богдане і пані Оксано!

Щиро дякую, що обізвалися. І прошу вибачити, що трохи затримався з відповіддю. Мій підступний тромбофлебіт понад два тижні тримав мене прив'язаним до ліжка. Тільки вчора увечері вже міг робити "довжелезні" мандрівки по кімнаті. Тому, шановний Богдане, із запізненням вітаю з Днем народження...

 

Як мені вдалося Караффу-Корбут (частинку її душі) з "санаторійної зони" неушкоджену вивезти? Дуже просто. В її записках-листах не називається ні адресата, ні адресанта. Політики в них теж ні крапельки. Я змішав їх з листами від Віри Лукашівни, вони туди вписувалися. Правда, спочатку все моє листування було вилучене. Але потім я впросив табірних цензорів повернути мені листи від дружини. Довго щось сперечалися, переглядали і нарешті – повернули. Так завдяки Вірі Софія Петрівна теж вибралася з-за колючого Дроту і надовго знайшла притулок в одній із шухляд мого громіздкого письмового столу.

 

У валізі в мене було ще вісім журналів (4 – "Дніпро" і 4 – "Вітчизна" за перші чотири місяці 1967 року), власноручно переплетених у дві об'ємисті книги. Журнали мені залишили, хоч там були і "Спрага" Р. Іваничука, і "Собор" О. Гончара, але обкладинки саморобні, товсті, безсердечно зірвали: "Мы еще посмотрим, что ты туда вмонтировал!" Така доля чекала двох книжок...

 

Який настрій у лучан? Не радісний. Переважно розуміють підступність і хитрість президентської політики (Л. Кучми). Але не бачать можливості протистояти їй. Переді мною зараз ціла копиця газетних матеріалів про фракцію "Батьківщина". Юлії я трохи симпатизую, але обнімка її з Морозом насторожує. Найкращий і найдіяльніший спікер? Таке враження в мене не склалося – скоріше – протилежне. Що думають про це кияни? Чим закінчиться суперечка Олександра Омельченка і Кучми? Чи не готується усунення Омельченка з свого поста? Чому "батьківщинівці" тусують компромати проти Ющенка? Чи вдасться Ющенку встановити контакт зі східними регіонами? Ці та багато інших подібних питань мене хвилюють.

 

Недавно ще раз перечитав працю Т. Батенка "Опозиційна особистість". Приємно вражений Богдановою працездатністю, широким колом інтересів, проникливим розумом. Приємно, що серед нашої молоді є і такі талановиті Батенки. Адже ця книга не тільки про Горинів. Це ціла енциклопедія політичного життя України другої половини XX століття. Є в ній і наша висока духовність, і моральне каліцтво, високі мрії і болючі розчарування. Стоїмо на колінах. Чи піднімемось коли на повний зріст? Надто старанно потрудились наші браття-сусіди північні, щоб вичавити з наших душ все оте святе, благородне, яке так щедро дарували нам славні наші предки.

 

Щиро вітає Вас, Богдане Миколайовичу, з днем народження Віра Лукашівна. У Вашому гороскопі (за системою Піфагора) аж п'ять "2". А це значить надзвичайно сильна біоенергетика. Небо послало Вам задатки екстрасенса, а отже – призначення впливати на людей силою правди і слова, повірте і Ви у свою духовну силу. Дай Вам, Боже, успіхів у Вашій невтомній праці на благо нашого народу!

 

Дякуйте Богу, що послав Вам Ангела-хранителя в особі мудрої, доброї, сильної дружини Оксани. Хай щастить Вам обом у всьому! Будьте здорові і завжди весняно-сонячні!

Віра Лукашівна, Дмитро Полікарпович

17.02.2002 р."

 

Отже, даремні були мої переживання: 1 вересня 1967 року виявилось щасливим числом, а на початку жовтня прийшов лист від братової Олі. На цей раз у ньому було багато цікавого, зокрема з життя письменницької братії.

 

Богдане!

Тому що маю добрий настрій і погану пам'ять, одержиш так скоро незапланованого другого листа. Добрий настрій, бо зловила м поїзд, який уже разів декілька запізнюю. І минулої суботи ловила м його. Також зловила, щоправда, аж у Сихові (звичайно, таксівкою). Але сьогодні маю більше радості з того, бо своїми силами. Звичайно, є ще порох в порохівницях. А ще добрий тому, що завтра день учителя і я вже нині одержала дві відкритки і два букети. Во!

 

А ще: бачилися татки Тарасиків і один з них не виявився рилатим зовсім (хоч куцьохвостиком-трусиком порядним).

 

І інше там дещо є, але ж не можу на це потратити цілий аркуш паперу. Бо головного тоді не скажу Тобі. Що було засідання Спілки і не видержала одна душа поета – прорвало його. Про що? Про те ж усе, що нікуди не годиться в нас. А Стецюк згепав був Ростислава (Братуня) – у журналі одна сірятина, мовляв. За рік ні одного везучого прізвища. А він лише відгавкувався: кого ж це я викреслив з журналу – Гориня?! Чи може, мав поміщати там тих, що підписи були під заявою за нього? Тут уже всі накинулися на нього, ба навіть шановна Ірина В. (Вільде). А він: про це ще буде мова на закритому засіданні чи то пак зборах. Ну ось. Стільки про настрій.

 

А про погану пам'ять тепер щойно, бо настрій перш за все – правда? То-то ж бо і є! Забула я чисто, що С. не Соколов (той горезаслужений художник), а Савін. Я просто знала, що то якось так на "С". Але, думаю, Ти догадався, адже Ти їх усіх добре знаєш, а я тільки так, хто запам'ятається чимось – або гарною, або нікудишньою роботою. Того його і не знала, що свого часу він нічим не виділявся, але тепер він уже виділяється своїм сіреньким реалізмом рожевощоким і до нудоти солодким. Та ну його!

 

 

Пару днів тому був застав мене нарешті отой самий, як Ти його назвав? – ломиґлувка, чи що. Він мені видався дуже симпатичним і нервозним. А все інше – со mеnі dо tеgо. А хочеш польською анекдота? То слухай. Нєх мі пан повє, яка єст ружніца мендзи пудрем і жондем? Нє вєм. А та, же пудер єст до тважи, а жонд є до дупи. А тераз нєх мі пан повєдзі (звертається сусід до того, хто питав), яка єст ружніца мендзи панем і трамваєм? Нє вєм. А та, же тен трамвай поєдзє дальше, а пан пуйдзє (показує значок під лацканом) зе мном. Проше пана, але я ніц такеґо нє мувілем. Я мувіл, же жонд єст до дупи, але то американскі. Нєх мі пан нє буйя!!! Як юж жонд єст до дупи, то тилько наш.

 

Але то така собі інтермедія. Щодо виставки. Я Тобі писала чи ні, що до Києва з наших живописців нікого не взяли? Як на Твою думку? Я вважаю, що то похвала їм (художникам). Нє? А ломиґлувка хоче влаштувати персональну виставку портретів. Каже, має їх з 50. Сила. І Ти. Цікава м вельми. Побачу на Жовтневі, як буду їхати оглядати достопримечательности колыбели земли Россєйской – Владимир з його храмами і централами.

 

Ну ось, стільки про мистецьке, і культурне, і заможне. То як там Ви тепер? Вітаю всю чесну братію – Панаса, Івана, Валерія, Олександра, Михайла і всіх тих файних хлопців, що були там з Тобою тоді. Здається, там тепер Ів. Стру- тинський. Йому окреме вітання від мене як учителеві М. (Михайла Гориня) по токарній справі, і Данилові (Шумуку) як сокелейнику, чи то пак – співльокаторові, і Юлію (Даніелю) як дуже мені симпатичній людині. А про те, що всі Ви мені вельми симпатичні, хіба і не треба писати. Як писав Сент-Екз. (Сент-Ек-зюпері), ви мені тепер брати. Пригадуєш? Що братами можна бути по чомусь, чи то пак "во". Брати по тюрмі, таборі. Хе! Можна організувати велетенське братство по Донську. Жаль, Славко (Чорновіл) не ввійшов би в нього. Він вже друга категорія – по бриґідках.

 

А тепер про Оксанятко-доненятко. Така то потіха, що нема слів, щоб передати. Стільки потішних моментів буває, що я, коли приїжджу, то замість вчити її, виховувати – то я так лише любуюся нею, надивляюся і наслухаюся. Була собі пробила ніжку і плакала. Я її поклала до ліжка і за компанію щось собі постогнувала (я була обпеклася). Кажу: "Моя ти бідна калічка". А воно: "Ми обі такі калічки! Так. І нема нас кому пожаліти. Свині татка заблали". – А потім подумала і каже: "Мене ще всі пожаліють, а тебе ніхто". Ач яке!

 

Їдемо тролейбусом. У центрі виходять люди. Оксана: – Всі люди посходили. Москалі вийшли. – Кажу: – Оксаночко, то солдати. – По-твоєму то солдати, а по моєму – с-ні. – Я засміялася. – Не смійся, мамо! – серйозно так, що я перестала сміятися.

 

А ще весною десь йдемо коло дупластої верби. – Мамо, яка велба поделта! – Яка-яка? – питаю. – Поделта, з ділками.

 

Не раз каже, що їй сниться татко. – Як? – питала мама. – Цілком плосто. – Ну а як саме? – Почала розказувати: – Всі полобилися такими маленькими мавочками, а тато втік і сховався. – Хто всі? – питає мама. – Та с-ні!

 

У цю неділю пробудилася і відразу: – Я бачила олела! – Що-що? (Я не зрозуміла-таки). – Олела того, що літає. Я сховалася за гойдалку.

 

Якісь орли їй сняться. Питаю: – Чи такий, як на шафі (той різьблений)? – Ні! Такий, що літає, живий!

 

Каже цьоця Тарнавська до Влодзя (Іванового хлопчика): – Підемо зустрічати маму і татка, нині приїдуть.

 

А Оксанка хвалиться: – І моя мама приїде. І стлийко до мене плиїде!

 

Так вона собі компенсує відсутність татка. Чудо мале!

 

Ну, все. Про батьків не пишу, бо я сама не знаю, як там до пуття, та й тато писав Тобі недавно, а в ту неділю – Микольцьо. Його ж, лобуряку, не бачу місяцями –не має часу за студентськими і кавалерськими справами, бідачисько. Хіба те, що всі відносно здорові. Кажу відносно, бо в тата ота виразка кишечника, яка не так скоро залікується, те ж саме з маминим хронічним гайморитом. Але то такі хвороби, що з ними (якщо не ускладнюються) можна жити. Ну, от і сказано все. Будьмо.

 

Дописую. Надіюся, прочитаєш моє "кострубате каліграфічне". Того, що погано пишу, що у поїзді, хоч і взагалі не вельми гарно пишу. Ага! Зробила я у себе такі карколомні відкриття, що ну і ну. Про те іншим разом. Вітають Тебе коліжанки по фаху: Олена і Катерина. Ага! Ще на обговоренні вітали Віра Свєнціцька і Дзиндра.

Ольга

30.ІХ.1967 р."

 

Підготовка до відзначення "Октября"

Серед політичних в'язнів був невеликий процент тих, що були засуджені за кримінальні злочини – злодійство, розбій, вбивства. Вони зазвичай відбували покарання у "побутових" таборах. Коли хтось із них дізнавався, що існують табори для політичних в'язнів, то вважали, що там умови набагато кращі, тому свідомо вдавались до різних політичних акцій, щоб попасти до політичних. Хоча були й такі, яких чекісти спеціально готували з метою закинути у табори політичних для вивідування інформації. Серед в'язнів, що були кілька разів суджені за кримінальні злочини і свідомо провокували ситуацію, щоб ще раз бути покараними за політичні протести, виділявся Маркелов. Його живіт весь був у шрамах. Коли йому допікало табірне начальство або нестерпною була праця, він знав тільки один вид протесту: на очах присутніх ковтав ложку, виделку або ще якийсь предмет, перерізав собі вени. Його забирали в лікарню Зробили чергову операцію.

 

Наближалася кругла дата – "ювілей Октября". Хтось пустив чутку, що буде амністія. Важко було повірити, але якась крапля надії все ж була. Врешті, чому б владі не скористатися ювілейною датою, оголосити амністію і таким жестом поправити свою репутацію перед світовою громадськістю?

 

Найбільшу надію на амністію мали ті, що були засуджені за побутові злочини – злодійство і розбій, а опісля за статтею "антирадянська пропаганда". Їх звинувачували в тому, що на чолі, на руках або грудях мали татуїровку "Раб СССР" або щось подібне. Вважаючи, що умови у концтаборах для політичних набагато кращі, ніж для "побутовців", вони свідомо писали листівки антирадянського змісту, щоб бути ще раз засудженими і потрапити "до політичних". Опинившись поруч із "особливо небезпечними державними злочинцями", вони усвідомлювали свою помилку, догоджували табірній адміністрації, яка часто використовувала їх як стукачів. Не знаю, був чи не був стукачем Маркелов, але він встиг пройти, як кажуть, Крим, Рим і мідні труби. Від нього я вперше почув, що до "ювілею Октября" обов'язково буде амністія". Він уже був під кайфом і невідомо вкотре наспівував улюблену пісню про амністію, складену невідомо коли і невідомо ким. Я звернув увагу, що в пісні є одне слово, яке дає підставу зробити висновок, що участь у складанні пісні брали українці. Це слово – "риштовка" – скорочене від "риштування", що відповідає російському "леса". Маркелов, співаючи, вкладав у слова і мелодію всю душу. Попросив його, щоб продиктував мені слова пісні. Він повільно, тихо наспівував, а я писав:

 

Прощайте, рестораны, кафе и балаганы,

И я уже как будто не в раю,

На стройке, на насосной, заброшенной и тошной,

Я людям что-то жалобно пою.

 

Газетку получали, всей зоной мы читали:

Насосную построил комсомол,

О нас, о заключенных, судьбою обреченных,

В газетке я заметку не нашел.

 

Звенят кирки, лопаты, В ушах гремит вибратор,

И тачки раскрывают свои рты,

Сидеть еще немало,

А жизнь моя устала,

Лишь только о еде мои мечты.

 

В январские морозы

Мы часто лили слезы

И падали с риштовок мы не раз,

Ломали ноги, руки,

За что такие муки,

За что я потерял свой левый глаз?

 

На башне бьют куранты,

Выводят арестантов,

Устали, еле ноги волокут.

И красные погоны,

С предзонника до зоны,

Торжественно собаками ведут.

 

Слова для этой песни

Придумали все вместе

И пели под гитару мы не раз.

Мы рвемся на свободу

И верим мы народу,

Что будет об амнистии указ.

 

Тогда-то мы заранее

Сойдемся в ресторане,

Для нас придет веселая пора!

Тогда под звуки джаза

В честь нового указа

Мы будем веселиться до утра.

 

Ілюзії про амністію дуже скоро розвіялись. На початку жовтня вздовж зовнішнього периметра концтабору № 11 почалася незвична метушня: вантажні машини скидали великі круги колючого дроту. Інші копали ями для залізобетонних стовпців. Коли стовпці було вкопано у землю, до них прикріплювали колючий дріт. Спочатку навколо табору було два ряди колючого дроту, тепер появився третій. Так у таборі виглядали приготування до "ювілею Октября". Ми з подивом спостерігали, як вправно солдати виконували доручену їм роботу. Не могли збагнути, яка була потреба обтягувати табір ще одним рядом колючого дроту? Деякі з бувалих політв'язнів мали на це запитання відповідь: табірна адміністрація побоюється, що під час ювілейних днів, коли стане відомо, що для політичних нема амністії, у таборі можливі заворушення. Це був точно поставлений діагноз: адміністрація готувалась до можливого бунту. Невдовзі з'ясувалося, що додаткове кільце колючого дроту – це був тільки один із запланованих заходів. Наступними стали додаткові вишки з автоматниками і складення списків тих політв'язнів, які гіпотетично могли бути ініціаторами бунту. А щоб цього не трапилось, по бараках було рознесено повідомлення: на таку-то годину таким-то і таким з речами бути біля табірної брами. Якщо певній кількості людей наказано вийти з речами до брами, – міркували деякі оптимісти, – то це означає, що тим людям буде оголошена амністія. Такі думки були ще одним доказом, що людська наївність не має меж.