Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 5 лют. 2014 р., 09:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 лют. 2014 р., 11:04 ]

Преса

Із січня 1967 року в табір на моє ім'я приходило чимало бандеролей з книжками і газетами. Крім окремо присланих журналів та газет з цікавими матеріалами, було й з десяток підписних газет і журналів, серед них ті, що друкувались у Чехословаччині. З особливою увагою читав я і мої друзі газету "Нове життя" (Орган ЦК культурного зв'язку українських трудящих ЧССР).   

 

З газети ми дізнавались про життя української громади, політичне і культурне життя в ЧССР. Усім кошем читали інтерв'ю Івана Дзюби під промовистим заголовком "На шляху поступу ми лиш каменярі" (№ 2 від 14 січня 1967 р.), в якому авторитетний критик розкрив широку панораму своїх планів, задумів, більшість з яких виходили за рамки літературного життя. Усім нам цікаво було дізнатись про ставлення Дзюби до наклепницької публікації у журналі "Перець". Ми захоплені були його високою моральною поставою, коли на запитання "Чи дали відповідь "Перцю"?", він з почуттям гідності відповів:

"Будь-яка моя відповідь означала б санкціонування, узаконення тих наклепницьких прийомів, які стоять поза всякими моральними та юридичними нормами. Елементарна людська гидливість не дозволяє звертати увагу на таке".

 

Василь Стус

То ж треба було, щоб справжнього Василя Стуса я пізнав не тоді, коли зустрічався з ним під час наради молодих письменників у Будинку творчості й відпочинку письменників на дачі Ковалевського в Одесі, де він брав участь в обговоренні моєї доповіді про психологію творчості, де ми сперечалися, дискутували на літературні теми, а в таборі, читаючи Василеві листи. Вони розкрили мені клекоти його душі, його неспокій – творчий і громадянський, мовну вибагливість, творчі інтереси, безсилля протесту.

 

 

Перший лист від Стуса я отримав наприкінці грудня 1966 року. Читаючи його, зрозумів, що Василь добре пам'ятає нашу одеську зустріч весною 1963 року: обмін інформацією, гострі суперечки – з приводу поезії і не тільки поезії, коли він дещо скептично поставився до моїх розповідей про юристів, які ставили питання про вихід України зі складу СРСР, до перспектив розгортання національно-культурного руху в Україні, поширення самвидаву, моїх настирливих запевнень, що тільки підвищенням національної свідомості народу і вимогами до влади можна врятувати Україну від страшного наступу свідомо здійснюваної русифікації. Одним з моїх аргументів була розповідь про національне піднесення, яке настало у Львові після приїзду Дзюби, Драча й Вінграновського. Про все це я говорив з притаманною мені емоційністю, а Василь слухав, не приховуючи іронічної усмішки:

- Тобі достатньо було б одного приїзду в Донецьк; щоб трохи охолов у своєму оптимізмі, – сказав мені дещо зверхньо.

- Не вимірюй все своєю хохлацькою Донеччиною і не дивися на все очима хохла, – відповів я йому також з іронією, але надто емоційно і тими своїми словами й емоційністю більше розсмішив його, ніж розсердив. Василь примирливо перейшов на іншу тему, запитав, які вірші я мав на увазі, коли говорив про громадянську місію української поезії. У той час я був під враженням ненадрукованих віршів Ліни Костенко, Драча, Вінграновського і Симоненка. Прочитав йому те, що було у моїй пам'яті, а пам'ятав я чимало. Василь слухав уважно, не коментував, не заперечував моїх оцінок. Саме про цю нашу розмову в Одесі згадує він у своєму дещо дивному за змістом і формою листі.

 

Богдане!

Ти колись сварив мене за хохлацтво – бо я таки справді хохол. Сьогодні прийшла в гості до нас Михася (Михайлина Коцюбинська. – Б. Г.) з Романом Корогодським, посиділи, погомоніли, і я згадав ці твої слова, твої вуса і читання добірки Вінграновського, де було щось таке: "Тремти, Туреччино, він вирушив до тебе".

 

І твої оцінки, з якими я не був щоб аж зовсім згоден, і наші сидіння одеські – на дачі Ковалевського, і твої голосові модуляції, що їх я відношу на карб твого львівського виховання – нашіптування з присвистом.

 

Ото "Вітчизну" з Архипенком я тобі вишлю і наперед кажу: мені ти не відповідай (підкр. В. Стуса. – Б. Г.), а коли що хочеш сказати – то пиши комусь, пишучи в Київ. А той мені перекаже. Отож все, що я тобі зміг би послати, пиши. Мені буде приємно якось покутувати свою безневинну перед тобою провину: ти там, я тут (підкр. тут і далі моє. – Б. Г.)

 

Між іншим, місця ваші я трохи знаю: в армії служив на півночі Свердловщини і проїздив Мордву. Тільки не знав, що вона інтелектуально насичується за рахунок всіх братніх республік, творячи якийсь Ферней своєрідний, якого можна доскочити, коли слабуєш недержанням гніву. Правда, ця хороба поширена, і попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом.

 

Розповім про деякі свої новини. Мій інститутський шеф піддав мене анафемі, викинувши з Кірова, 4 за недержання гніву, а точніше – "за нарушения норм поведения и, сотрудников и аспирантов". Прокляв. То я після того перебув будівельником, кочегаром, відкотником у метробуді, архівістом в ЦДІА, зараз – інформатор, правда, тільки технічний. Ганяли з роботи безсовісно. Хотіли спровадити з Києва. Але я вдержався. Поки не друкують – ні статей, ні перекладів, ні віршів, але думаю, що наша рідна Компартія ще колись візьме мене за вуха і покаже, чи далеко Москва.

 

Зробив статтю про В. Симоненка, декілька перекладів з Рільке, Лорки, Гете, Бородуліна, Брехта. Є значні "поползновенія" до прози, але поки – тільки в задумі. Поки – живу, не маючи змоги по-людськи. Але їрунда, казав Сосюра.

 

Збірка полетіла геть з планів. Маю рецензію Нагнибіди – таку, що зберігаю: факт рецидиву культівського комплексу. То, видима річ, виняток і берегти –треба.

 

В перекладах (як і у своїх віршах) прагну до ясності й чіткості. Хамаю збагненне. Акцент змінився – за інтересом – болем... Дилентацію відкинув з людською емоційністю. Люблю дуже Платонова, Гете, пізнаю Пастернака, Рільке – страшний інтерес, вабливий. Гете – здоровенний. Думаю про брак ясності – нам. Хто був? Щоб спокійно-розсудливим, виваженим, більше розсудливим, ніж запіненим крикуном? Здається, нема, як немає здоров'я нашого духу. Оце бачив учора Євгена Поповича – зайшов у "Дружбу" – там нічого нема, то ми побазікали – аж до книгарні "Поезія" і назад, і він сердився, що для мене Антонич – не бог. Я маю чеське видання Антонича і він приємний, може, навіть люблю, але б що. Десь за місяць буде Є. Плужник. Коли з'явиться – буде вам.

 

Недавно зайшов до Галі Севрук – бачив її нові речі. Це вже чисте, як спирт, мистецтво і саме мистецтво і вражає, і терпка кольорова гама з червоною розтеклою людською тінню і цвинтарними кругластими фосфоровенними видіннями деревець-черепів-облич і крутий поворот дороги – смачний вигин, як до провалля.

 

Це смачно, але це – якесь бачення школи.

 

Друге – з синьою Дівою-смертю горілиць з ледь підведеною головою, сповитою полум'ям, що клекоче по ній, як вар – пригребінене вітром – та ж терпка гама жаху.

 

Ще – неозначені білі привиди, ледь вирізьблені з темного смерку, довгі, гострі і незграбні, мало не як вогняні стовпи, зеленаво-темна шпара – від обрисів темнокоричневого Замку; – ледь вловлюваного в смерку – шпара крізь Замок – таке полегшення з кольором, жабуриння і вгорі – накрапана глуха безвідблискна провідна Зірка".

 

  

На цьому реченні лист обривається. Немає підпису, дати, таке враження, що Перша сторінка листа Василя Стуса мала б бути ще одна сторінка, але її нема: чи то Василь відправив незавершеного листа, чи цензура (це більше правдоподібно) конфіскувала одну сторінку – такі випадки траплялися. Лист написаний в якомусь особливому стані. Можливо, вночі під час безсоння, або після того, як попрощався з Михайлиною Коцюбинською і Романом Корогодським, з якими провів вечір, можливо, за чаркою, міцним чаєм або кавою. Перестрибування з однієї теми на іншу, незавершеність думки, неакуратність почерку – все це наводить на думку, що лист був написаний у стані душевного збурення. Душевний щем викликають його слова безневинного докору собі: "ти там, а я тут". Вони наводять на здогад, що Василь у той час уже готував себе приєднатись до табірного коша: "попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом". У тих словах і готовність приєднатися до коша, і натяк, що рух протесту збільшується. Мабуть, Василеві було незручно, що відіслав такого неакуратного листа, бо у наступному, написаному в квітні 1967-го, писав:

 

Богданцю-друже!

Дуже тебе перепрошую за... брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній – і ніякого згущення. Все – епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше...

 

Недавно один мій товариш, який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав – ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення – наші локомотиви "по той бік пристрасти". Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодости. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерти молодости. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь – це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесну інтелігентську реальність і жив – так, як живе всякий (навіть – український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам'ять про предмет і туга предмета, гідний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому час?

 

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар'єру. І – "поверхи бар'єрів". Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п'яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у "Галілеї": чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

 

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій. Ця радість пам'яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі – це наше. Гидке – наше. Тупе – наше. Сліпе – наше. Добре – наше. Незнаня – наше. Осліплення духовних пуп'янків – наше.

 

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх "парубка моторного" й оргію дикуна.

 

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм – радію зі скепсису (підкр. моє. – Б. Г.). Що – тут? Перепрошую – за сказ мій.

 

Новини – такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946-1947 рр. Ріжуть повість Гуцала, багато іншої прози, кажуть – путньої (Гуцала – теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!

 

Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим. Та й із чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан – Крип'якевич? А з бандитів – жоден покищо. Всідаюсь за прозу..."

 

І перший, і другий лист Стуса не викликав сумніву, що Василь зробив існуючій системі виклик: "Іду на ви". Його слова "Стою над краєм – радію зі скепсису" можуть означати тільки одне: стою над краєм між великою і малою зоною. У великій зоні він почував себе зле, а тому й приходило йому на думку: краще вже хай неволя, ніж така воля. То був свідомий вибір.

 

Голос львів'янок

З київськими друзями у мене встановились тісні контакти, а львів'яни, крім рідних, вперто мовчали. І тут раптом несподіванка: два листи від двох львів'янок: Ірини Калинець і Оксани Сенатович. Ті дві жінки цілком протилежних характерів. Ірина – різка, категорична, а Оксана – лірична, ніжна. Такі вони були у моїй свідомості і я зовсім не сподівався, що Ірина Калинець здатна на почуття, які проявила у присланому листі. 

 

  

Богдане любий!

Дні довгі як вічність, коли згадую Тебе і таку незмірно довгу Твою відсутність. І чого ото я так часто з Тобою сварилася, нині ніяк не доберу. Таж, напевне, ні з ким так щиро не розмовлялося про мистецтво, літературу, як з Тобою.

 

Чи виконую я Твоє прохання діставати Тобі цікавішу мистецтвознавчу літературу, що час від часу збагачує полиці наших магазинів? Грішна я дуже, бо й собі майже нічого не дістала. (Та ще в додаток змінила (sіс!) професію. Нині я не методист, а вчитель!) Але не журись. Деякі запевнили мене, що після 3-х років будеш мати доволі безсонних ночей, щоб простудіювати все, що вийшло у нас за ці три роки, не виходячи з власної хати.

 

Богданочку! Дуже мені б хотілося написати Тобі веселого "гумористичного" листа. Та чи мені "іскри Божої" в тім жанрі бракує, чи що, все збиваюсь на тон елегійний. Це, мабуть, тому, що дуже скучила я за тобою.

 

Вітає Тебе мій чоловік. Міцно цілую.

Ірка

7 грудня 1966 р.

Р. S. Пиши мені на адресу: Львів-17

вул. Кутузова, 118/1, кв. 12.

К. I."

 

У кінці грудня 1966 року прийшов лист від Оксани Сенатович дружини Володимира Лучука. То була ще більша несподіванка, ніж лист від Ірини Калинець, бо Оксана, а тим більше її чоловік, належали до людей боязких, обережних. А якщо врахувати, що Володимир (Лучук) був членом КПРС, то лист Оксани сягав рівня громадянського подвигу.

 

 

Це доказ, що чимало людей здатні побороти страх, здійснити несподіваний для них самих вчинок. Оксана була близькою мені людиною. Вона часто ділилася зі мною своїми сумнівами, тривогами, переживаннями до і після одруження. Ще коли вона була студенткою Львівського політехнічного інституту і коли стала дружиною Володимира Лучука (я був на їхньому весіллі), ми багато часу провели у розмовах про поезію, обмінювались книжковими новинками. Оксана не була заангажована членством у компартії, як її чоловік Володимир, Микола Петренко, Микола Ільницький, Роман Іваничук, від яких чекати листа було б великою нерозважливістю, розуміючи, що листування з політв'язнями не пробачила б їм досвідчена у мстивості компартія. Таких жестів "передовий загін пролетаріату" не прощав. Кожен із членів компартії розумів, що достатньо було б написати одного листа у концтабір, щоб бути під загрозою виключення з "лав" КПРС. А це втрата праці, можливості друкувати свої книжки, словом, невідомість, глухий кут, думка про який кожного з них кидала в дрож. Треба віддати належне Оксані, яка змогла перебороти у душі боязкість від можливих наслідків (для себе і для чоловіка), написати листа політв'язневі, кваліфікованому в документах як "особливо небезпечний державний злочинець". Інстинкт самозбереження підказав їй, що не варто повністю відкривати себе, тому замість зворотної адреси поставила свій нерозбірливий підпис. Звичайно, що це наївна конспірація, та все ж таки краще, ніж написати власну адресу, поставити ім'я і тим повністю відкрити себе для КГБ.

 

"Мордовская АССР,

ст. Потьма, п. Явас, 385/11

Гориню Богдану

 

Дорогий Богдане!

Хотіла свого листа приурочити до року нового, але сказали, що листи до Тебе йдуть не так швидко. Ми Тебе не згадуємо часто, Ти весь час з нами. Здається, не варто говорити, що мені не вистачає Тебе. Так говорять про пропавших без вісті, а я чекаю на Тебе, як і всі Твої друзі. Може, вже на другий новий рік Ти будеш з нами, дай Боже. Вчора бачила Олю (Горинь), взяла Твою далеку адресу.

 

Як там Тобі? Оля про все розказувала в таких світлих барвах, що стало якось легше, залишилось тільки чекати. Звичайно, Оля оптиміст, гідний наслідування.

 

Може, Ти зможеш написати мені, хоча б до Олі, хоч пару слів. Навіть надіюся на це. Тисячу привітів Тобі від друзів. Привіт Михайлові (Гориню). Здоровлю і цілую Тебе.

Оксана

23.ХІІ.1966 р."

 

 

Настав новий, 1967-й

Перше привітання з Новим 1967 роком прийшло від Ніни Строкатої з Москви. На поштовій картці зліва зображено Тараса Шевченка у профіль на тлі повсталого народу (гравюра В. Касіяна), а праворуч – ноти і слова "Заповіту" Шевченка. Очевидно, що для новорічного привітання можна було б вибрати й іншу поштову картку, але Ніні, мабуть, хотілося принаймні через зображення Шевченка і через слова "Заповіту" сказати те, що не можна було сказати у привітанні. Обрана картка давала зрозуміти, що душа Ніни переповнена гнівом і що вона буде продовжувати боротьбу. Написані нею слова: "дещо позаду, а дещо, може, й попереду" наводили на роздум про можливе продовження репресій. Можливо, що такі прогнози вона почула у Москві, звідкіля висилала привітання, але адресу на конверті подала свою, одеську.

 

Гадаю, що навіть за таких обставин можна вітати одне одного із Новим Роком. Приємно, бо дешо позаду, а дешо. може, й попереду (підкр. моє.– Б. Г). Отже, із Новим Роком і всього найкращого (що тільки можливо) Вам і товариству.

Ніна

Москва, 29.ХІІ.1966 р."

 

Новорічне привітання з наступаючим 1967 роком прислав Василь Стус.

 

Богдане!

Вітаю тебе з Новим роком. І що я тобі побажаю? Щоб мав добре здоров'я і воляче терпіння, щоб швидше надбігла б весна і щоб новий рік став роком твого визволення. І щоб ти зберігся, нічого не тратячи зі своїх знань і щоб ти нічого не взяв од порожніх гарнітурів, і щоб ти якнайскорше діждав, коли буде лучче. Журналу тобі я ще не вислав: ніяк не можу знайти в себе. Не знаю, чи одержав ти мого листа. Нещодавно був у Львові – вперше і на все пробував дивитись вашими очима, вашою тугою, пам'яттю вашою.

 

Хай тобі усміхнеться доля впродовж 67-го року. Кланяйся від мене і вітай минулорічне поповнення вашого коша.

Твій Василь Стус

26.ХІІ.1966 р."

 

Тим самим числом датований лист Галини Севрук.

 

Богданку – мій сумний друже!

Новий рік вже на сході і я вітаю його як порадника і друга. Може, він принесе спокій і відраду твоїй змученій душі. Вітаю тебе з Новим роком. І нехай він буде тим кораблем, що принесе визволення тобі і твоїм друзям. Твій лист справив на мене сильне враження, і не тільки на мене. Не могла навіть зразу відповісти – треба було зібратися з думками. Маю сказати тобі, що дуже розумію всю ситуацію, як мені здається, але не завжди вмію добре мислити та ще більше викласти свої думки на папері.

 

Минулий рік для всіх був великим і важливим. Власне для мене він пройшов якоюсь болючою кривою і залишив слід, який не вичерпується тільки тим, що я зараз роблю. А роблю я не можна сказати багато і добре – ні, але відповідно своїх не дуже-то і великих здібностей – скільки можу і як можу. Графікою я тільки-но починаю бавитись і то далі журналів мене не "пущають". Твої зауваження дуже вірні. Мало того, я прийшла до висновку, що кожну ілюстрацію треба компонувати в сторінці і з текстом, а не покладатись на можливості редактора. Я не задоволена ілюстраціями до Брехта, а ще більше до Б. Олійника, які ти побачиш у першому січневому номері "Дніпра". Тягне мене і до живопису. За цей рік відносно багато зробила, але похвалитися нема чим. У мене зараз інші критерії і нові захоплення. Тягне до сюрреалізму і психологізму, але нічого путнього не виходить, нема школи, нема культури – останнє особливо боляче відчувається. Та основна моя робота, то це кераміка. Тут можу тобі сказати, не покрививши душею, що дійсно виросла. Роблю набагато складніші й серйозніші речі, як раніше. Якщо "Ярославна", "Святослав", "Криничка" і т. д. були ще дуже графічні, просто малюнок на плиті, то зараз те, що я роблю, більше кераміка.

 

Багато мені в тому допомогли львівські керамісти. Одного з них – Марчука ти побачиш у січневому номері "Ранку". То прекрасний художник, і керамік, і монументаліст, і графік, і живописець. Ти навіть не уявляєш, яка то сильна постать на нашому тьмяному обрії.

 

 

Я працюю зараз в кераміці в основному над козаччиною. Роблю запорожців, їх ватажків та гетьманів, продовжую працювати і над міфологією. Не можу послати тобі зараз фотографій, бо просто їх не маю. Але думаю, що скоро буду мати і зараз же вишлю. Послала тобі з книжками дві фотографії ще торішніх робіт: "Морена" – богиня життя і смерті і "Птах" – старослов'янський. Це на переломі, коли я почала робити рельєф і застосовувати шкло і навіть залізо. Питаєш про Медвідя, так, то є знаменитий художник і поет, і письменник. Одним словом, коли ти повернешся, то буде над чим працювати. Кадри ростуть. На жаль, не знаю Остафійчука, не знаю його графіки і де він друкувався. Караффа широко друкується, але мене чогось зовсім не задовольняє. Сьогодні назад повернулися фарби, що посилала Опанасу (Заливасі). Не певна, що ти отримаєш цей лист, але як же писати? Радо приймаю твої обійми грузчика.

Цілую кріпко.

Галина"

 

Отець Зиновій Карась

Українська громада в концтаборі № 11 відрізнялася від інших національних громад тим, що мала у своєму складі людей найрізноманітніших професій: Михайло Осадчий – журналіст, поет, Опанас Заливаха і Роман (Веніамін) Дужинський – художники, Ярослав Геврич – зубний лікар, Богдан Горинь – мистецтвознавець, літературний критик, Іван Гель – історик, Анатолій Шевчук – письменник, прозаїк, Михайло Озерний – вчитель... Я вже не кажу про військові й робітничі професії, про фахових політиків, підпільників, бійців УПА. Проте однією з найбільше запотребованих у концтаборі виявилась професія священика. Без нього не можна було провести на належному рівні релігійних свят, відправити Службу Божу. На велике щастя для українського коша, такий священик у 1966 році прибув з 1-го концтабору, розташованого у с. Соснівка, де карались віруючі різних конфесій. Тим священиком був Зиновій Семенович Карась.

 

Був це чоловік вище середнього зросту, стрункий, з густою чорною бородою. Його зовнішній вигляд, повільна, розважна хода, стриманість у розмові відповідали його покликанню. Про отця Зиновія в 11-му поширювались різні чутки. Уже пізніше я дізнався, що була це людина складної біографії.

 

Народився Зиновій Карась 1929 року в с. Журів Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. Батько Зиновія в молодості був січовим стрільцем, а після поразки національно-визвольних змагань займався господарюванням. Хлопець виховувався у національно свідомій релігійній родині. Коли на західноукраїнські землі повернулися московські окупанти, 15-річним юнаком добровільно вступив у загін УПА, зі зброєю в руках брав участь в бою з більшовиками. Коли відкрита збройна боротьба набрала інших, підпільних форм, Зиновій як член молодіжної ОУН підтримує тісні контакти з підпіллям. Після закінчення Рогатинського педучилища деякий час учителює, зазнає різних утисків з боку комсомольського і партійного керівництва району. 1954 року разом із дружиною виїжджає до Казахстану, звідкіля поступає на заочне навчання у Ленінградську духовну семінарію. Того самого року висвячується на священика Російської православної церкви, відправляє Службу Божу серед українських громад Казахстану, проводить просвітницьку роботу. Восени 1957-го його заарештовують, звинувачують у "антирадянській націоналістичній агітації та пропаганді" й засуджують на 10 років таборів суворого режиму. Карався у концтаборах Тайшету та Мордовії. Весною 1960-го його запроторили у мордовський концтабір № 5, у кінці цього самого року – в концтабір № 1, де відбували покарання митрополит УГКЦ Йосиф Сліпий, о. Василик, віруючі і священики інших конфесій. Знайомство з митрополитом Йосифом Сліпим стало переломним моментом у житті Зиновія Карася: він поєднав своє подальше життя з УГКЦ.

 

У концтаборі № 11 ми не уявляли собі релігійних свят – Різдва Христового, Великодня, Зелених свят без участі отця Зиновія. Його присутність, знання і дотримання релігійного обряду надавали нашим зібранням урочистості, підносили наш дух над побутовими злигоднями. Не пригадую, щоб отець Зиновій вступав у політичні дискусії. Він радше волів слухати, до нього зверталися за порадою в тій чи тій справі. Його часто можна було побачити самітного, в роздумах над проблемами, якими він не з усіма ділився. Термін його перебування у концтаборі закінчився у вересні 1967-го. Він відбув своє покарання, якщо висловитись мовою в'язнів – "від дзвінка до дзвінка", а український кіш ще довго його згадував, шкодував, що ніхто його не міг замінити.

 

Продовження листовних розмов

Галя Севрук чекала на відповідь, а ліміт позбавляв мене можливості часто писати друзям, бо на листи чекали тато і мама, вони жили тими листами, від яких великою мірою залежало їхнє здоров'я. Не отримавши відповіді, Галя вислала на мій день народження перший том "Істрії українського мистецтва" і написала чергового листа.

 

Любий Богдане!

Чом до мене не говориш? Досі не знаю, чи отримав перший том "Історії укр. мистецтва", бо має швидко виходити другий том, та не знаю, чи посилати тобі, чи ліпше зберегти тут у себе до твоєї волі. Чи маєш ті фото, що висилала, якби ж отримав, то можна ще дещо вислати. Ти напевно знаєш, що вже рік як існує товариство охорони пам'ятників історії і культури (ТОПІК). Воно народилося зразу за своїм московським братом. Немовля ще мале і кволе і вчиться тільки-но дихати. Лапками ще не розмахує – не вміє. Очолює його, тобто головує, Іван Макарович Гончар, в музеї якого ти неодноразово був. Має це товариство одну непогану привілею. Якщо вирішить громада якийсь пам'ятник ставити, то можуть піти з підписним листом по людях.

 

Зробили львів'яни ретроспективну виставку української кераміки, тобто львівської, бо виставили в сучасному відділі тільки Львів, але ж багато цікавої, майже абстрактної, хоча в основному декоративної кераміки. В цілому носить вона утилітарний характер або ж чисто декоративний. Свічники, вази, тарелі – дуже багато свічників. Цікаві речі Бокотея, Флінти, якась своєрідна Курочка. Шкодую, що не записала прізвища, а зараз забула. Багато робіт зроблено зі смаком, та на посуді особливо відчувається одноманітна заяложеність, однокольоровість, тобто за тим всім бачу штамповану продукцію фабрики. Поза тим виставка дуже цікава і смілива, принаймні в Києві таку виставку не можна зробити. А втім, Київ і не має такої кераміки. Моя кераміка вся сюжетна, у Марчука теж. А народні майстри наші теж не минають сюжету і роблять або ж коней, або чортів, чи то баранців, птахів. Тобто образність має бути конкретна. До абстракції ще не доросли.

 

Була нещодавно в Ужгороді й бачила деякі монументальні роботи ужгородських монументалістів (Шепа, Медведко, Балла, Коптов – чеканка, Барниця – дерево). Цікаво, що працювали вони групою, поєднуючи різні техніки виконання: мозаїка, сграфіто, вітраж, карбування та дерево. Дуже гарно вийшов у них винний льох "Променисте" та кафе "Верховина" і "Ужгород". В "Ужгороді" сграфіто поєднали з фрескою – робив Медведко. Образливо, там все простіше, а в нас щось зробити набагато складніше. Фрески, що Марчук і я робили для крамниці "Ярослав", не дали нам робити.

Вітаю тебе. Пиши, як не мені, то кому-небудь до Києва.

Галина"

 

У кінці січня 1967 року прийшов лист від брата Миколи. Його настрій мене стривожив. Микола почав сумніватись, чи добре зробив, що поступив у політехнічний інститут, бо відчув холод до обраної спеціальності. Написав, що у стані якоїсь апатії спалив щоденник, в якому записував свої роздуми про життя, товаришів тощо. Як йому допомогти, що написати при такій суворій цензурі? Кілька разів перечитував його листа.

 

Добрий день, дорогий Богданку!

Сьогодні я здав вже третій екзамен і вирішив написати Тобі зразу листа. Здав екзамен на "чотири". Цього семестру в мене вражаюча стабільність: три екзамени і три "четвірки". Залишилось мені здати ще два екзамени і два курсові проекти, а також потрібно здати залік з військової підготовки. На цій кафедрі задали собі мету зробити з мене доброго офіцера. Ну що ж, нехай роблять. Блажен, хто вірує! Але Бог з ними. 

 

Вдома все гаразд. Мамі вже значно краще. Після свят думає йти на другу операцію. Тато виглядає дуже добре. За його стан здоров'я говорить його вага: скоро досягне напевне кілограмів 90.

 

Що діється в літературному житті, я знаю мало. Сказати по правді, мені зараз дуже важко. Колись я міг слідкувати за основним, за найбільш цікавим досить легко. Я дізнавався в Тебе чи Михася, що і де написано, яка вийшла книжка, що в ній цікавого, котре варто читати, а котре ні. Тяжко, дуже навіть тяжко мені без Вас. Не думай, що я хочу викликати якусь жалість чи співчуття до себе. Ні. Просто я не можу зараз мовчати, а мушу комусь виказати все.

 

Мені страшно лишатись на самоті з собою. Занадто часто я починаю дивитись на себе збоку, оцінювати, порівнювати. На початку семестру я з головою поринув у навчання, мене страшно захопила моя спеціальність. Я шукав книжки, читав, перечитував. А зараз все більш часто появляється думка, чи добре я зробив, що пішов у політехнічний інститут. Ні, не думай, що я запустив навчання, а тепер плачу, бо тяжко здавати екзамени. Просто появився якийсь холодок до навчання. Вчусь по принципу: треба зробити – зроблю...

 

Все частіше появляється думка, що з мене був би напевно добрий вчитель або агроном. Так, так. Зараз в мене якась велика тяга до землі. Я садив би, вирощував, поливав. Можливо, це все під впливом художніх книжок, які я перечитав. Можливо. Але повір, що мені деколи страшно, навіть дуже страшно. Я навіть пробував писати. Записував всі ці думки в зошит. Не знаю, як це назвати. Може, сповіддю молодого дурня? Вже було написано сторінок 150. Писав про все: про себе, про товаришів, про що думав на самоті. А вчора порвав і спалив. Тепер жаль. Все-таки воно було, напевне, цікавим.

 

Та це все дурниці. Приїду до Тебе – поговоримо докладніше. А приїду я десь 1-2 лютого. Я дістав лікарство "Фібс". Напиши, що Тобі ще привезти. Недавно відбувся з'їзд письменників Білорусі. Дуже цікавий виступ Василя Бикова. Напиши мені, які журнали Тобі висилати. Передплатити я не міг, бо цілком не було грошей – ні вдома, ні в мене, а в Олі я просто не наважився просити. Думаю, що зможу Тобі регулярно висилати їх. Про з'їзд в Білорусі докладно опишу в наступному листі. Вірніше, лише про виступ Бикова.

Бувай здоров. Вітають Тебе друзі, товариші. До швидкого побачення.

Микола

14.1.1967 р."

 

Через тиждень від брата прийшов ще один лист, датований 19 січня 1967 року.

 

Добрий день, Богданку!

Сьогодні я переступив ще одну інженерську сходинку. Здав ще один іспит з проектування електровимірювальних приладів. І знову – чотири. Хоч би тобі одна п'ятірка, так ні – чотири, чотири, чотири і... ще одна незаповнена клітинка в заліковій книжці. Ну що ж, поживемо – побачимо, що буде в ній.

 

Думаю приїхати до Тебе, але боюсь, щоб з цього не вийшов пшик. На військовій кафедрі мені дали зрозуміти, що залік не є така проста штука і що все-таки офіцер з мене вийде добрий.

 

Вдома все гаразд. Думаю, що скоро мама вже зовсім окріпне й буде такою, як Ви її залишили. Сьогодні я вислав Тобі журнали "Дніпро", "Вітчизну" за січень і 12 номер "Жовтня".

 

Богданку! Зараз проводиться підписка на "Історію українського мистецтва" в 6 томах. Кажуть, що дуже гарне видання, і я вирішив підписати його. Недавно зустрів дуже цікаву книжку – листи Ван Гога. Дуже просив, щоб мені її відпродали, але дарма. Нічого з цього не вийшло. Але все-таки маю надію, що колись я її в нього витягну. Висилаю Тобі також і вирізку з "Вільної України" – враження Гжицького і Лубківського про з'їзд письменників. Не знаю чому, але перший раз я вислав Тобі цю вирізку 5 січня і цей лист чомусь повернувся.

 

Богданку! Я дістав лікарство "Фібс". Не знаю, скільки його потрібно. Напиши, і як можна скоріше. Думав у цьому листі написати про з'їзд у Білорусії, але краще я більше докладно розповім про нього, коли приїду до Тебе. Кінчаю цього коротенького листа, бо зараз їду додому. Коли вернусь – напишу більше.

Бувай здоровий. Міцно цілую.

Микола"

 

10 лютого 1967 року концтабірні друзі зібрались у роздягальні, де висіли наші бушлати (це місце нашого сховку чомусь називали "коптьоркою"), щоб привітати мене з днем народження. До українського коша приєдналися представники Литви, Латвії, Грузії, Вірменії. Я отримав у подарунок багато книг різними мовами. Дарчі написи також були різними мовами, як на збірці поезій Баліса Сруоги (1896-1947) – литовського поета, якому належать переклади творів Т. Шевченка і "Слово о полку Ігоревім".

 

Книжкові подарунки вручили мені Іван Гель, Опанас Заливаха, Василь Підгородецький, а також незнайомі мені в'язні.

 

Альбом "Ян Райніс" від імені латвійської громади подарував Кнут Скуєнієкс.

 

 

На моє ім'я прийшло кілька телеграм і поштових карток – вітали рідні й друзі. Приємно було дізнатись, що телеграми і поштові картки прийшли від дорогих моєму серцю людей. Несподіванкою для мене була вітальна картка від нареченої брата Миколи – Дарії Брикайло. Як і більшість моїх друзів, зверталась вона до мене "Богданчику": "Бажаю Вам міцного-преміцного здоров'я і багато-багато бадьорості. Нехай Ваші мрії завжди здійснюються. Дарка Б." Після прочитання цієї вітальної картки у мене не було сумніву, що справи у Миколи наближаються до одруження.

 

Лаконічною була телеграма від Івана Дзюби:

 

"Дорогой Богдан сердечно поздравляю днем рождения желаю здоровья и скорого возвращения Иван Дзюба".

 

Українською мовою з використанням російського алфавіту прислали телеграму Ліна Костенко і Григорій Кочур: "Дорогий Богдане вітаємо вас зичимо вам здоров'я і витривалості і зичимо щоб якнайшвидше побачити вас на рідній землі і будьмо –

Ліна Костенко Григорій Кочур"

 

Коли прочитав дорогі моєму серцю імена, то поринув у спогади. Пригадав, як під час одного з моїх приїздів до Києва у січні 1965 року разом з Іваном Світличним їздили електричкою до Григорія Кочура, щоб зробити магнітофонну копію записів віршів Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Ірини Жиленко і, можливо, ще когось. Магнітофони у той час були рідкістю, а щоб зробити копію запису, потрібний був ще один магнітофон. Тому-то і їздили до Кочура. Поки розмовляли про се та про те, син Кочура Андрій робив магнітофонні копії.

 

А ввечері разом зі Світличним і Аллочкою Горською навідали Ліну Костенко. То була надзвичайно цікава зустріч. Ліна була у піднесенні, багато розповідала. Того самого дня я повертався до Львова. Пригадав дорікання Ліни, що у нас нічого не документується. Пригадав, що під свіжим враженням записав розповідь Ліни. Коли почався неспокійний 1965-й, частину різних матеріалів і записних книжок передав на зберігання друзям і дальшій родині. Довгий час не міг знайти запис тої розмови. І ось, нарешті, після стількох років, цей запис переді мною. Набираю його на комп'ютер з особливим хвилюванням: із записаних рядків перед внутрішнім зором бачу Ліну – піднесену, натхненну.

 

У Ліни Костенко

(Віднайдений запис)

 

 

Після майстерні Люди Семикіної, під вечір разом з Іваном Світличним і Аллою Горською направились до Ліни Костенко. Горська спочатку не хотіла йти з нами, казала – може, незручно, не випадає, але Світличний з лагідною твердістю і властивою йому спокійною настирливістю переконав її, що підемо втрьох.

Після дзвінка двері відчинила дівчинка років 7-8. "Донечка", – подумав я.

- Мама вдома? – запитав Іван.

- Мама працює, – із серйозною міною на обличчі відповіло дівча.

- Можна до неї? – всміхнувшись на надмірно серйозну відповідь дівчинки, запитав Іван.

- Не знаю, піду запитаю, – відповіло з такою самою недитячою достойністю дівча.

 

Стоїмо під дверима, чекаємо. Через якусь хвилину-дві повертається дівчинка і гостинним жестом мовчки вказує рукою на двері кімнати, де працює її мама. 

 

Я подумав, що так церемоніально колись запрошували у покої вельможних людей, але де таких манер могла навчитися ця дівчинка?

 

Ліна сиділа у кабінеті за письмовим столом, перед нею друкарська машинка з закладеним у каретці білим папером.

- От кому я хотіла послати привітання з Новим роком, так це Богдану, але не знала, на яку адресу.

- Богдану так хотіла послати, а мені, то ні? – із жартівливою образою кинув репліку Іван.

 

Після обміну компліментами Ліна почала розпитувати, як там у Львові, чим живе молодь. Коли я сказав, що актив львівського Клубу творчої молоді "Пролісок", з яким найчастіше бачуся, живе поезією Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, що молодь організовує вечори шани пам'яті Василя Симоненка, переписує його вірші на машинці, слухає магнітофонні записи, знає багато віршів напам'ять, обличчя Ліни засвітилось особливим душевним світлом. Згадка про Василя Симоненка збудила в її пам'яті спогад про останню з ним зустріч:

 

- Ми зустрілися в Москві. Василь почував себе дуже незручно з усім тим начальством, якось нітився, власне, як і я. Сиділи ми в кафе, розмовляли про різні речі, згадували дещо з минулих років і, як звичайно, хотілося поговорити про майбутнє. Перед тим Василь попросив, щоб побути трохи з ним. Хлопець хороший, то, думаю, чому б не побути. А коли я почала говорити щось про майбутнє, як цікаво буде, коли зустрінемось через кілька років і згадаємо нашу розмову, наші оцінки і прогнози, Василь раптом схопив руками голову і я бачила, що робиться з ним щось страшне. Василь встав і вибіг. У таких випадках мужчині не можна нічим допомогти, безглуздо було б бігти за ним і допитуватися, в чому річ. Єдине, що можна було зробити – залишити його побути з самим собою. Зайшла я в свій номер і якийсь час не могла нічого зрозуміти, очікувала, що мусить те, що трапилось, якось прояснитися. Справді, через якусь годину від Василя телефонний дзвінок (я була у готелі "Москва", а Василь – в "Україні"). Голос його як після сильного нервового зриву, але вже пробивалось намагання жартувати: "Не подумай тільки, що я істерик. Це зі мною вперше у житті", – сказав і поклав трубку.

 

Ця розмова якось забулась, а тепер я згадала і мені стало зрозуміло, що Василь, мабуть, знав, що йому недовго залишилось жити.

 

Розмова перейшла на спілчанські теми. Ліна розповіла про свої стосунки зі Спілкою письменників, про зустріч із Юрієм Збанацьким:

- Розмова була про Івана Дзюбу. Збанацький нахвалявся, що Дзюбу треба гнати зі Спілки. Мені запам'яталися слова Віктора Некрасова, який сказав, що визнає справжню критику, а не критику на "уничтожение". Зайшла я в Спілку і сказала: "Якщо стоятиме питання про Дзюбу, то я пишу заяву, щоб також і мене виключили зі Спілки, і зразу ж покладу на стіл членський квиток".

 

Почувши мої слова, Збанацький хитрувато глянув на мене і мало не промовив: "Пиши заяву хоч зараз", але передумав, а я додала, що не одна кластиму квиток, що таких буде більше, і що, власне, утвориться нова Спілка – позаспілчанська Спілка. Так ми і розійшлись. Потім я читаю в "Літературній Україні", що "визнали свої помилки Ліна Костенко, Вінграновський і Гуцало".

 

Було це дуже хитро написано. Вінграновський перед тим справді каявся, але при чому тут я і Гуцало? Не йду, а біжу в редакцію. Думаю, ну, пождіть, я вам скажу все, що про вас думаю. Тут під руку підвернулись Антоненко-Давидович і Шумило. Почали вмовляти мене: "візьми себе в руки" та й "візьми себе в руки". Шумило розповів випадок, як одного разу, коли він не каявся, написали в газеті, що каявся, а коли він обурився, мало не вчинив скандал, то через кілька днів знову написали, що Шумило покаявся вдруге.

 

Добре, думаю собі, візьму себе в руки. Приходжу в редакцію. Першим в очі впав Олесь Лупій. Глянула на нього, а він встає з крісла, бачу – здогадується, чого прийшла. Але я нічого не говорю, питаю, де Гуцало. Хтось відповів, що поїхав картоплю заготовляти. От подлі душі, думаю собі. Мене не було, Гуцало по картоплю поїхав, хто ж тоді каявся?

- То хто ж каявся? – питаю і вся тремчу.

 

В редакції всі заметушились.

- То не ми, – кажуть, – то Збанацький у доповіді так написав, ось погляньте! – показують стенограму.

 

Виходжу. А тут якраз у вузькому коридорі, в якому не розминутись, сам Збанацький. Зупиняю його і зразу:

- Так хто каявся, як ви могли так говорити?

- А я і не говорив так! – каже він, а усмішка широка-широка. – То вони так написали, – вказує на редакцію. – Всміхнувся, глянув, що зі мною не розминутися, повернув у туалет.

 

Отак я каялась, подлі їх душі. А потім зустрічає мене головний редактор "Літературної України" Цмокаленко і з усміхом каже:

- Ну, покаялись, а тепер приносьте вірші.

 

І тут я зрозуміла, що це фіктивне покаяння потрібне було їм для начальства. Ну, що ти на це скажеш, Богдане?

 

Розмову вели ми з Ліною фактично вдвох. І Горська, і Світличний в основному слухали. Що я мав відповісти? Сказав, що у Львові цю публікацію сприйняли як ще один крен у бік Вінграновського, а ще більше здивування викликали підписи під листом з приводу пам'ятника Тарасові Шевченку.

- Е, то зовсім інша справа, – перебила мене Ліна. – Зовсім, зовсім інша від Вінграновського.

 

Ліна почала говорити запально, помітно хвилюючись:

- Я розкажу, як це було. Яка зараз ситуація – знаєте. Коли зняли Віктора Костюченка і перевели у ЦК, то я подумала, що тут якийсь задум. Того Костюченка, що надрукував Драча, Вінграновського, Симоненка та інших, раптом переводять в апарат ЦК. Висновок: дмитерки не мають жодного авторитету і їм потрібно, щоб роботу, яку повинен виконувати Іванов, виконував Костюченко. Якщо викликає у ЦК Іванов, то можна і не прийти, але якщо викликає Костюченко, то як тут не прийдеш? І тут мене викликає Костюченко. Думаю собі по дорозі – якусь підлість задумали. Костюченко подає мені машинопис отого відомого листа. Там уже стоять усі прізвища, які потім появилися в газеті. Я прочитала, лист жалюгідний. Різні вихваляння, що Шевченка у нас і люблять, і на руках носять, а потім нарікання, що хтось там нас опльовує (без адреси, хто саме).

 

Я ж такої думки, щоб пам'ятник той був горсткою нашої землі. Сказати Костюченкові, що лист написаний погано, то це означатиме піддати йому думку, що листа треба доробити. Нехай, думаю, іде в такому вигляді як є, нехай показує світові наше обличчя. Костюченко питає у мене думку, яке враження від листа. Дуже стримано відповідаю, що може бути. Наступне питання: чи не заперечую я, щоб під листом серед інших було і моє прізвище, і, не чекаючи відповіді, пояснює, що тут і прізвище Рильського, і ще багатьох. Я запитую, чи Антоненко-Давидович уже підписав. Костюченко підтакнув, хоч ніяких підписів на тому машинописному тексті ніхто не ставив.

 

Ліна не пояснила, чому не заперечила проти надрукування прізвищ без попереднього погодження. Зате вона довго і запально пояснювала, чому так вийшло, що під листом було її прізвище. У її поясненні була своя логіка. Сказала, що поява її прізвища під листом, як і інших прізвищ, не означає, що вона зробила якусь підлість, що це зовсім інше і дуже далеке від того, що зробив Вінграновський. Хід її думок, хоч і важко передати дослівно, бо були ще бокові відгалуження, виглядав приблизно так:

- Отой лист свідчить, що я, Антоненко-Давидович і ще кілька нас їм потрібні, що дмитерки, збанацькі втратили авторитет, а тому вони змушені звертатись до нас. У листі не було нічого такого, чому б його можна було не підписати...

 

Тут Світличний ствердно хитнув головою, а я заперечив, що лист має не тільки текст, а й підтекст. На моє зауваження Ліна примирливо сказала:

- Я розумію, Богдане, що ти маєш на увазі. Але погодься, що лист дає підставу дуже відверто і дуже спокійно колись розповісти про страшні речі, які творились, як це все робилося. Коли б я не мала до того листа ніякого відношення – у залі, на засіданні Спілки мене б ніхто не хотів слухати. А тепер будуть слухати. І той же Корнійчук не зможе своїм стуканням у дзбанок зупинити мене. Я скажу все, що схочу, і скажу так, що вони змушені будуть погодитись. У мене уже накипіло, назбиралось на душі, і я скажу все.

 

Крім того, треба використовувати погоду і обставляти місця. Якщо б я була зі Світличним в університеті, то почала б також обурюватись, але тут потрібна якась робота і одного обурення, одного невдоволення замало, бо вони так і залишаться тільки обуреннями і тільки невдоволеннями...

 

Ліна говорила пристрасно, наводячи ряд прикладів, легко переходила на іншу, побічну, тему і з такою самою легкістю поверталась до головного. Важко передати її багату на асоціації розповідь, але, між іншим, вона сказала і таке:

- Дуже жаль, що у нас нема ніякого документування. І взагалі у нас нічого не документується, і це матиме на майбутнє свої негативні наслідки. Навіть лист, як він писався, як він був заготовлений і як викликали людей у ЦК, щоб тільки постфактум поставити їх до відома, – це також не задокументований документ. Чи не так?

 

У цих словах я відчув докір і Світличному, і собі, й іншим, що не документуємо важливих подій нинішнього дня, що у майбутньому без таких документів неможливо буде збагнути дух нашого часу. Про себе подумав, що мушу запам'ятати все, що сказала Ліна, бо інакше той докір не дасть мені спокою. Одне з питань, до якого кілька разів поверталась Ліна – підбирання відповідних людей на відповідальні посади:

- Треба постійно думати, як використати різні ситуації, щоб обставити відповідальні місця своїми людьми.

 

Відчувши мій скептичний погляд, Ліна запитала, з чим я не погоджуюсь. Я сказав, що поставити своїх людей на відповідальні посади – то ілюзія. Розповів, з якими складнощами я влаштовувався на звичайну музейну працю, який контроль з боку обкому компартії, де кожну ідеологічну посаду обговорюють, дають або не дають згоду. Особисто я мусив вислухати принизливу нотацію Маланчука, від якого залежало, буду чи не буду працювати в музеї українського мистецтва. А про відповідальну якусь посаду – і мови не може бути, бо, крім компартії, кожну людину перевіряє КГБ.

 

Ліна знову повторила, що заперечення і обурення – це ще не все. В усіх випадках треба думати і шукати вихід. Їй не сподобалось, як я сприйняв її пояснення про підписання листа. Видно, це її боліло, дратувало, найкраще було б не продовжувати на цю тему розмову, але вона якось сама до цього зводилась. Ліна ще раз повторила, що лист не був чимось таким, що повинно викликати обурення. Я перебив її і сказав, що певні речі й певні імена у свідомості людей стають символами, а тому потрібно оберігати чистоту символів.

- У нас, по хохлацькій натурі, усе легко стає символами, – ці слова Ліна промовила з великим роздратуванням.

 

Врятував ситуацію Світличний. Йому вдалося перевести розмову на іншу "колію". Дуже скоро розвіялась та незручна напруженість, що виникла у розмові про лист. Були і жарти, і сміх, торкнулися ще багатьох інших тем. Говорила в основному Ліна. Мова її лилась нетерпеливо-поспішно, з гострими словечками і ще гострішими характеристиками деяких письменників, з відхилами на різні боки. Слухати її було надзвичайно цікаво, час біг непомітно. Мені нелегко було перервати розмову, подякувати за вечір, попрощатись: щоб встигнути на потяг Київ - Львів залишалось обмаль часу. По дорозі я думав, що повинен, говорячи словами Ліни, задокументувати все, що запам'ятав.

 

На щастя, я встиг до поїзда. Вагон був майже пустий. Надокучливої компанії не було, я витяг записну книжку і на свіжу пам'ять зробив цей запис. Перечитуючи його, дуже жалію, що мало зробив таких записів: який би то був документ 60-х років!

 

Мій брат Микола

У концтабірній адміністрації повідомили мене, що у зв'язку з порушенням мною табірного режиму побачення з братом Миколою триватиме всього дві години. Чи не абсурд? Їхати в таку далеч, тратити гроші, нерви, щоб зустрітися всього на дві години! Та виходу не було. Треба було обдумати, що запитати Миколу і що сказати йому. Для мене було дуже важливим, щоб брат відчув себе впевненішим у житті, розширив коло своїх знайомих, побачив, як і чим живуть інші, чогось повчився у них, щось взяв за приклад. Мене стривожив його попередній лист, треба було за всяку ціну розвіяти його песимізм, зацікавити тими людьми, тим світом, в якому я жив, щоб той світ був і для нього близький і дорогий. Тому найбільшим моїм проханням було, щоб, повертаючись із Мордовії, зробив зупинку в Києві, знайшов когось із моїх друзів, розповів про поїздку в концтабір, про те, як живуть і чим цікавляться мордовські в'язні. Мало значення, до кого йому піти, коли приїде у Київ. Якщо зразу з вокзалу поїде на Уманську до Світличного, то це може викликати у кагебістів підозру, що їде, щоб щось йому конфіденційно передати. Порівняно з іншими зовні нейтральною, не заангажованою у політику була Галя Севрук, тому я просив брата, щоб знайшов її помешкання або майстерню, написав йому на клаптику паперу її адресу, розповів, як шукати вулицю, на якій вона мешкає, і на всякий випадок дав також адресу Алли Горської та Михайлини Коцюбинської.

 

Йдучи на побачення з братом, я поклав у верхню кишеньку сорочки екслібриси, виконані Опанасом Заливахою, а на палець надягнув виконаний з кольорового шпону перстень, який, за прикладом Опанаса, зробив сам, випробовуючи свої здібності у виконанні мініатюрних подарунків. Коли наглядачі на прохідній витрушували мої кишені, то якось забули, що є ще маленька кишенька у сорочці, й екслібриси я щасливо переніс і передав Миколі. Брат обіцяв виконати усі прохання, які я писав йому на клаптику паперу. Ті клаптики я зразу рвав, щоб вкинути у туалет. Не було сумніву, що кімната для побачення обладнана приладами для підслуховування розмов, тому єдиним способом сказати щось таке, що не повинні були знати гебісти, це писати на папері все те, що хочеш сказати і запитати, пам'ятаючи, що написане треба негайно знищити.

 

Після побачення з Миколою я написав листа додому, а поки мій лист був у дорозі, в кінці лютого прийшов лист від брата, який мене дуже втішив: на зворотній дорозі додому він таки зробив зупинку в Києві, про що писав:

 

Добрий день, дорогий Богданку!

Чекав на Твого листа, але він не приходить. І тому вирішив написати Тобі. Перш за все, хочу запитати Тебе, чи одержав Ти ліки від слідчого Марусенкова. Він взяв їх у мене і пообіцяв передати їх Тобі (39 ампул "Алое" і чотири пачечки "Фібсу").

 

Доїхав я добре. По дорозі заїжджав до Києва. З великими труднощами віднайшов Галю в майстерні, а потім вже з нею відвідав знайомих. Богданку! Я бачив роботи Галі й Марчука. То не можна описати. Чудне царство стародавніх богів, князів, козаків, гуцулів. Сильне враження справили на мене її полотна.

 

Можливо, це тому, що я ніколи не бачив перед тим таких картин, але ще ніколи картини не викликали в мене таких сильних вражень, можливо, навіть страху. Хоча таке вже, здається, було, коли ми з Тобою дивились у музеї українського мистецтва картини канадського художника (не пам'ятаю прізвища) "Жертви Освєнциму".

 

 
Мав можливість побачити деякі речі Опанаса (Заливахи). Чудовий вечір провів у Віктора Зарецького й Алли Горської. Такі вечори залишаються на довгі часи. З Віктором на другий день ходили до Ліни. Вона трохи перехворіла грипом, але вже почуває себе краще. Ціла маса вражень, які не можна передати в листі.

 

Ще одна цікава новина. Вийшла книжка Ігоря Калинця "Вогонь Купали". Така ніжна й лірична, що деякі вірші не хочеться читати вголос, бо, здається, що пощербиш, поламаєш те, що так довго і ніжно викохувалось. У продажу їх поки що нема, але Ігор дав мені одну і вона вже така зачитана, що не хочеться висилати її Тобі. Але, думаю, що скоро її Тобі вишлю.

 

Тепер трошки про себе. Почав новий семестр. Поки що все йде добре. Як буде дальше? Побачимо. Вдома також все добре. Матері вже краще, але думає йти ще на одну операцію. Завтра я висилаю Тобі такі журнали: "Вітчизна" № 2, № 12, "Дніпро" № 2, "Всесвіт" № 2.

 

Богданчику, напиши, які лікарства Тобі потрібні, думаю, що зможу їх вислати. Висилаю також білизну. Коли одержиш – відразу напиши. На цьому кінчаю листа. Вітають Тебе київські і львівські друзі: Ліна, Віктор, Івани, Галя, Алла, Сверстюк, Люда Семикіна та інші.

 

Мало не забув: Ти повинен одержати перший том "Історії українського мистецтва" і "Листи" Вінсента ван Гога. Бувай здоровий. До швидкого побачення.

 

Вітай Михаська, коли побачиш. Я йому швидко напишу. Я не писав йому довго, бо не можу писати два листа цілком однакові. Це не оправдання. Ні. А коли я пишу такі листи, то в мене появляється почуття, ніби я сам себе в чомусь обкрадаю. Та й новим "коллегам" нашої сім'ї нецікаво читати по два зовсім ідентичні листи. Бувай.

Микола

25 лютого 1967 р."

 

У той самий час, як лист брата йшов до мене, мій лист ішов до батьків. У ньому я коротко описав побачення з Миколою і зробив делікатне зауваження, що він через екзамени дещо відстав від літературного життя.

 

Дорогенькі рідні!

Напевно, що Микольцьо докладно розповів Вам про нашу зустріч. Хоч була вона коротка, тривала всього дві години, але зате спокійніша, ніж попередня – поговорили ми собі дуже гарно і тому я дуже вдячний йому за приїзд. Маю велику надію, що ще кращою буде наша спільна зустріч весною чи на початку літа – як там Ви уже собі сплануєте. Дуже втішила мене його розповідь, що мама почуває себе здоровішою, але дуже хочу знати, чи повністю здорова, тому надіюся на лист тата, який вміє дуже гарно про все написати. Микольцеві я вже говорив, що усі листи, які мені пишуть, доходять поки що добре, тому хочу ще раз запевнити свого братчика, що його труд не пропадатиме. Обіцяли мені видати ті ліки, які він привіз, а тому є надія, що питання очей врегулюється раз і назавжди. Михась ретельно ходить на роботу, багато читає, а що є в мене, то є і у нього, живемо дружно, як і повинно бути та як наказувала нам і мама – все я добре запам'ятав.

 

Якщо до Вас навідається Ірина (Калинець), то дуже прошу передати їй подяку за листа, а також вибачення, що не відписав їй. Про оказію з нашими новорічними і святковими листами й поздоровленнями Ви уже знаєте, бо я про це говорив Микольцеві. В останній час друзі і знайомі з Києва написали мені багато листів, вислали кілька бандеролей і я абсолютно безпорадний, як мені їм подякувати. Написати їм усім нема жодної можливості, а якщо напишу бодай трьом - чотирьом, то Ви будете переживати, чому довго нема від мене листа, тому напишу одного листа на всіх, бо треба якийсь вихід знайти.

 

Дуже мені цікаво, чи Микольцеві сподобався перстень і чи ще не поламав його, хоча він не повинен бути слабким. То моя перша спроба, а крім того, я дуже спішив, бо робив його в останній день. Якщо б хотіли мати такі перстені Оля, Дарця чи ще хтось, то нехай Микольцьо в листі зазначить товщину їхніх пальців, а я вже постараюся зробити якнайкраще, бо дуже хотілося б зробити рідним, дорогим і близьким людям хоч маленьку радість, яка є в моїх силах.

 

Мушу сказати Вам одне спостереження. Виявляється, що деякі речі ми тут читаємо скоріше, ніж дехто знає про них у Львові. Наприклад, Микольцьо казав, що ще не вийшла збірочка Ігоря (Калинця), тоді як весь комплект збірочок під назвою "Арфа" я читав уже, але мені не хотілося соромити братчика, який через екзамени та всякі інші турботи не мав можливості стежити за літературним і загальнокультурним життям у такій мірі, як він стежив за ним раніше, а тому дуже прошу Олю, щоб інформувала мого молодшого братчика про новини літературного й мистецького життя і щоб сама писала нам про усі культурні і громадські події. Її поштові листівки приносять нам усім багато радості, але хотілося б про дещо дізнатись трохи докладніше.

 

Ще одне забув запитати: чи Микольцьо вибрав по підписці твори О. Білецького, "Литературную энциклопедию" та інші видання, які я передплатив перед арештом. Коли я переконався, як гарно про все вміє написати тато, то тепер я буду йому задавати багато запитань, на які дуже прошу мені відповідати. Татові листи читають усі близькі мені люди, вони передають йому сердечні привітання і подяку.

Цілую всіх.

Ваш Богдан"

 

Прочитавши мій лист, брат Микола тут же відповів:

 

Добрий день, дорогий Богданку!

Вчора була неділя і я був дома. Мамі знову наростає в носі і Вона через певний час ходить до хірурга вирізувати наріст. Тато почуває себе дуже добре.

 

Мав можливість дома прочитати Твого листа, в якому Ти дуже делікатно натякаєш на мою зайнятість, пояснюючи мою відсталість від літературного життя. Я Тобі дуже вдячний, але сам Ігор (Калинець) читав свою збірку (надруковану) лише 2 тижні тому.

 

Екзамени я здав (воєнку також) і тепер зможу більше ретельно слідкувати за літературним і мистецьким життям. Зараз проводиться широка кампанія, яка захопила широкі письменницькі й мистецькі кола. Один наперед одного намагаються доказати (кандидати на премію Т. Г. Шевченка), що саме він кращий, він мудріший, він поступовіший. У їхні руки віддані преса, радіо, телебачення. "Радянська Україна" і прочая і прочая, навіть "Піонерська правда" громогласно заявляють, вірніше, описують все нові й нові (дуже гарні, патріотичні, високоморальні, а часом навіть і національні) риси творчості своїх кандидатів.

 

Тут і пізнають кандидати своїх "лєпших коллєг" по перу і чарці. Читаєш газети і навіть не здається тобі, скільки геніїв є в Україні. Кожен день лицезрієш їх на екрані телевізора. Вичищені, випрасувані, красномовні. Всі такі різні, якщо не брати до уваги, що в більшості перед очима висить виплекане в мріях золоте телятко.

 

Але незвідані шляхи твої, Господи! Хто знає куди, чого і кого приведе це телятко. Декілька днів тому мав можливість видіти і слухати виступ І. Ле і Р. Братуня. Ле задумав написати семитомну історичну річ, яка буде називатись "Україна". "Наливайко", три томи "Хмельницький" – перші чотири книжки. І тепер, сказав старий, його зацікавила постать Мазепи, бо після його смерті настав період занепаду національної культури. Але найбільш яскраві сторінки історії України – роки революції. І тому на них буде відведено два або навіть три томи цієї великої епопеї.

 

Дальше виступав Р. Братунь. Ні, він не претендує на премію. Він скромний, молодий поет, в грудях якого палає незгасимий вогонь. О, він багато пережив. Він дуже добре відчуває мозолі хлібороба, коли бере в руки білу паляницю. Він може прочитати багато віршів (збірка "Ватра" – груба річ), але так як поезія і кохання нерозривно зв'язані, то він прочитає вірш про кохання. І ще один, і ще один. А щоб колись ви, глядачі, прочитали ще мої вірші, в ще грубшій збірці, то непогано було б саме мені дати премію. Можна було б написати ще про багатьох, але так можна втратити і смак до літератури.

 

Дорогий Богданку! Напиши, які ліки Тобі потрібно, чи покращився зір. Мама з татом висилають Тобі посилку.

 

Богданку! Я починаю розбиратися в Твоїх речах, повернених (слідчим) Боєчком. По попередніх підрахунках багато чого не вистачає. Тому я думаю піти до Боєчка і попросити, щоб він дав мені перелік речей, вилучених в Тебе. Здається, все вже сказав. Бувай здоровий.

 

Протягом минулого тижня я вислав Тобі 7 журналів, дві маленькі книжечки і відкритки "Молоді художники УРСР". Напиши, чи одержав Ти "Листи" Вінсента ван Гога і "Історію українського мистецтва" – 1-й том, який Тобі передплатила Галя Севрук. Думаю, що відтоді, коли я був у Києві, Ти вже повинен був би одержати ці книжки.

Микола

7 березня 1967 р."

 

Свято Тараса Шевченка

Наближався День Шевченка. Від дитинства шевченківські дні були для мене в числі найбільших свят, своєрідним національним Великоднем. Тож чув я неспокій, що ці дні можуть проминути у концтаборі як будень, залишивши гіркоту спомину. Переговорив на цю тему з найближчими – Опанасом Заливахою, Іваном Гелем, Михайлом Осадчим, Яремою Ткачуком, кількома в'язнями старшого покоління – учасниками національно-визвольної боротьби 30-х – 40-х років. Переконав їх, що мусимо щось зробити, за всяку ціну відзначити день народження національного Пророка. Усі погодились, але як це зробити і що можна зробити в умовах, у яких перебуваємо? Прийшли до спільної думки, що зробити можна, було б бажання. Головне – все продумати, до деталей, розподілити обов'язки, хто чим повинен займатись. Найголовніша проблема – місце. Святкувати День Шевченка серед бушлатів у роздягальні – не випадає, не буде урочистої обстановки. Зібратись проти неба – тут же розженуть. Вирішили відсвяткувати в альтанці. Там постійно збираються в'язні старшого покоління, щоб посидіти, відпочити, поговорити про се та про те. Біля альтанки повинен хтось із в'язнів чергувати, щоб вчасно повідомити про можливу небезпеку. У випадку, якщо до альтанки будуть наближатися гебісти, перервати святкування і розійтись у різні боки.

 

Зробили коротку нараду оргкомітету. Розподілили обов'язки. Опанас обіцяв тушшю на білому папері нарисувати портрет Шевченка. Я взявся за підготовку доповіді. До ув'язнення я виголошував кілька доповідей про Шевченка: під час відзначення Шевченківських днів в Інституті декоративного й прикладного мистецтва, на вечорі, організованому Клубом творчої молоді "Пролісок", для працівників музею українського мистецтва, де я працював. Розумів, що на цей раз мій виступ мусить бути короткий, але з відповідними акцентами, продиктованими нашими умовами життя і ситуацією в Україні. Очевидно, що треба мати написану доповідь, бо у випадку, якщо не вдасться провести вечір, то бодай можна буде дати людям ознайомитися з підготовленим текстом виступу. Отже, текст на всяк випадок треба мати, але говорити без паперу. Під час праці й після неї я почав обдумувати текст, який в усній чи письмовій формі мав виголосити на вечорі. Настав момент, коли відчув, що розрізнені думки об'єднуються в цілість. Знайшов зручний куточок і записав усе, що склалось у голові, наче під диктовку.

 

Іван Гель обдумав, як оздобити альтанку. Колишні воїни УПА шанобливо зберігали подаровані – кому матір'ю, кому дружиною, нареченою чи сестрою – вишивані рушники. Радо дали їх для прикраси альтанки. Серед оргкомітету була невелика дискусія, кого запросити на святкування – тільки близьких людей з українського коша, чи, може, і представників інших національних груп. Зійшлися на думці, що варто запросити по одному-два представникові від концтабірних "нацменшин". Тим зайнявся Михайло Осадчий.

 

То була мудра ідея запросити на святкування Шевченка представників концтабірного Інтернаціоналу. Присутні з подивом оглядали святково прикрашену альтанку. У центрі, навпроти входу – виконаний Опанасом Заливахою портрет Шевченка, обрамлений вишитим рушником. Ще два рушники по боках альтанки. Відкрив урочисте дійство Опанас Заливаха. Сказав кілька зворушливих думок про Шевченка, який живе у серці кожного українця, і надав слово мені. Я оглянув присутніх. В очі впало, що було кілька представників від національних громад: від грузинської – брати Кобалія, від латиської – Кнут Скуєнієкс, були представники від Естонії, Литви. Несподіванкою для мене була присутність представника від росіян – Андрія Синявського. Перед тим, як я мав почати виступ, хтось шепнув: "Старайся коротко!" 

 

 

Одна річ – прочитати написане, а зовсім інша – експромт. Я дещо опустив з написаного, а дещо (несподівано для себе) додав. Почав свій виступ цитатою Франка про Шевченка, що починається словами "Він був селянський син і став князем у царстві духа..." – ці слова прийшли мені на думку несподівано, у написаній доповіді їх не було. Далі подаю текст, підготовлений для виступу:

 

"Щоб збагнути на повну силу і належну глибину, ким був і ким залишається для нас Шевченко, мусимо постійно пам'ятати, який був і який є наш народ, мусимо завжди мати перед очима його історію. Тільки тоді осягнемо провідні риси шевченківської творчості з її полярно-протилежними мотивами – високими зльотами національної гордості і тяжкими муками національного сорому і національного самобичування.

 

Джерела цих двох протилежних тенденцій у творчості Шевченка беруть свій початок з глибин історії і психології українського народу. Споконвіків чується у нашому народі два начала: українська історія однаково славна, як і ганебна, така ж героїчна, як і трагічна, вона притягуюча та водночас відштовхуюча. Якщо одне начало є природним виявом вільної стихії народу, його звитяжного лицарського духу, то друге, ганебне начало – це те сім'я, яке вдалося насадити і виростити в українській психіці різним зайдам – поневолювачам і колонізаторам. Ті начала криють в собі взаємопротилежні явища, події, цілі періоди – славні й мерзенні, героїчно-звитяжні й рабські. Ба, навіть в окремих подіях і явищах зустрічаємо взаємопротилежні сторони і взаємопротилежні сили, так що не раз буває трудно їх визначити і дати оцінку. А з усіх тих періодів, подій, явищ на тло свого часу виступають разюче протилежні індивідуальності: з одного боку – національні герої, а з іншого – довгий-предовгий ланцюг імен національних зрадників і перевертнів, запроданців і відречників, перекинчиків, службистів і шкурників, людей з принизливою, рабською (та з різноманітними комплексами національно-суспільної неповноцінності й меншовартості) психологією. Тут і вчені минулих сторіч, і художники, і письменники – аж до довгого списку новочасних холуїв. В усіх цих перевертнів була своя філософія зради, своя логіка, своє виправдання, своя "неминучість" і "конечність" чинити саме так. Від них сягає рясне коріння аж у сьогочасність, що витворила дивовижний фабрикат живої людини з двома душами, які наче перегукуються з тими двома давніми началами нашої історії.

 

І от над багатовікову роздвоєну історію, наперекір філософії давніх і сучасних перевертнів Україна воздвигнула генія (можливо, як єдину спробу самоутвердження, самозбереження, самоочищення), і він один за всі часи звернувся до народу устами Апостола правди і науки. Вдумайтеся в його кличі, в його послання, в його заповіти і ви відчуєте: у цій земній людині заговорила не індивідуальна, не суб'єктивна, а збірна (віками збирана!) сила, національна енергія, заговорило оте здорове, незборене (і незбориме!) начало нашої історії, нашої психології, нашого національного духу.

 

Звернутись до "мертвих, і живих, і ненарожденних" міг тільки Пророк, який на сповіді власної совісті (і це чи не єдиний приклад в нашій історії та й, напевно, у світовій) признається: "ми не лукавили з тобою". Якщо мерзенна низка зрадників і перевертнів була породженням зневіреного духу нашої минувшини ("досягнення" поневолювачів), то Шевченко став виразником і втіленням зовсім іншого, протилежного полюсу: невмирущості і незборимості національного духу, його чистоти, мужності, твердості, шляхетності і геройства. Для декого в ті часи це здавалось алогізмом і анахронізмом. В час, коли на Україну російські шовіністичні кола дивились як на Малоросію ("южные окраины Великороссии"), коли від України відрікались, коли і Гоголь, і Бєлінський – один із сумом, а другий зі злорадною єхидністю – справляли їй панахиди і поминки, іменуючи дату її смерті XVII століттям, наперекір їхньому, здавалося, всеперемагаючому глузду, знайшовся чоловік, який оголосив живучість здорового українського духу і прорік: "Церква-домовина розвалиться, а з-під неї встане Україна".

 

Взявши за основу те, що зробив Шевченко для своєї нації, свого народу, важко знайти аналогічну постать у світовій культурі, а всі можливі аналогії видаються непереконливими. Не міг би замінити нам Шевченка жоден із відомих світових геніїв, буде це Данте, Шекспір, Ґете, Байрон чи Міцкевич. Шевченкова сила, Шевченкова незамінимість не лише в тому, що він заговорив так, як заговорили б усі кращі поетичні сили народу ("якщо б могли вони промовити одним голосом, то це був би голос Шевченка"), а й у тому, що він, окрім своїх мистецько-поетичних заслуг, перший творчо виклав у своїх поезіях національно-революційну програму України. А що викладена вона генієм, а не посереднім політиканом, то зберегла свою пророчу силу для всіх часів. Ось тут маємо на це право чи не маємо – напрошується одна єдиноможлива аналогія. Подібно як майже дві тисячі років тому, як духовна зброя і як дороговказ для майбутнього, був створений Новий Заповіт, що став незборимим началом християнського духу, так Шевченко воздвиг для українського народу національне Євангеліє – Кобзар. Аналогія ця в якійсь мірі оправдана. Є загальнодоступні, переконливі факти (як біографічні, так і творчі) про велику роль в духовному житті Шевченка Біблії, зокрема Нового Заповіту, що правив для поета за найвищі критерії загальнолюдських морально-етичних і філософських істин. Не буде перебільшенням сказати, що для Шевченка Біблія була духовним орієнтиром і провідником: ще змалку він чув її силу, а тому не дивно, що багато його загальнофілософських і морально-етичних категорій співпадають із духом євангельських істин. Можна погодитись із дослідниками, які твердять, що "першим духовним джерелом і наймогутнішим для молодого Шевченка був Псалтир", що Шевченко в найсправжнішому значенні вислову учень Біблії – від неї у нього "пафос правди і непохитна вірність її". Уже в тому, що Шевченко вивіряв своє слово на одному з найбільших досягнень і мірил людського духу, криється одна із тайн його покликання. З іншого боку, це стверджує правомірність наведеної аналоги, яка ховає дивовижної сили проміння для все нового освітлення і нової оцінки шевченківського генія.

 

Подібно як у Біблії християни знаходять не одну історію, а черпають в ній морально-етичні сентенції для сьогочасності, й тільки наявність і вічна насущність цих ідей, законів і норм роблять невмирущим велике слово, так український народ бачить в українському Кобзареві незгасну актуальність, а історизм його творчості, історичні сюжети, теми, мотиви і притчі сприймає як форму і спосіб передачі великих позачасових ідей та вічних істин. Цим немов підтверджується думка італійського філософа Б. Кроче, що індивідууму, який усвідомлює своє історичне покликання, історія відкривається "під формою ідей і духу".

 

Поєднавши Велике слово з народною мудрістю і європейською філософією, Шевченко з широкої загальнолюдської морально-етичної панорами добра, справедливості та інших вічних істин глянув наче під колосальним мікроскопом на невеличку частину вселюдства, на свій народ, на свою Україну. Як ніхто інший болісно відчувши трагічність її становища, він віддав для її вижиття усю свою віру, свої заповіти, осяявши нелегкий шлях народу пророцтвом перемоги. Як показав час, Шевченкове пророцтво вийшло далеко за рамки національних кордонів і Шевченків "Кобзар" стає духовною зброєю усіх підневільних націй, набуваючи з кожним роком все більшого визнання серед народів світу. А на тлі всеохоплюючого моря Шевченкової слави ми знову й знову переконуємося, що Шевченко для нас не тільки в минулому, а й у сучасному і майбутньому. Тому вельми актуальними залишаються і нині його заповіти. Подібно як в часи Шевченка, сьогодні разом з іншими підневільними народами повторюємо "кайдани порвіте". І сьогодні, як і колись, по-сучасному звучать слова про усіх ницих духом запроданців і "стукачів": "не вам в мережаній лівреї, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать". Як і в часи Шевченка, для нас продовжує бути ідеалом борець, який "в муці-каторзі не просить" рівно ж як і для народу, і кращих його синів, що вічно в борні, слова – "караюсь, мучусь, але не каюсь".

 

 

Якщо правда, що шевченківський геній увібрав у себе сотні, тисячі доль, енергій, талантів, ідей, всього, що було найкращого в народних піснях і думах, то ще більшою правдою є, що нині цей закон діє зворотно: десятки, сотні й тисячі людей вбирають у себе невичерпне багатство шевченківського вогню, силу і правду його слова. Ці ідеї живуть у творах Франка, Лесі, Грабовського, Грінченка, вони ж і в поезіях Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського. Тому з вірою й гордістю можемо заявити, що шевченківський національно-революційний дух живе, "він ще не вмер", як живе Франків "Вічний революціонер", як не вмер український народ, що продовжує виборювати у нерівній боротьбі право на власне економічне і духовне життя, право на волю і щастя, а тому й сьогодні на повну силу звучить заклик Шевченка: "Борітеся – поборете". Цьому заповітові мусимо бути вірні не лише тим, що будемо його пам'ятати й повторювати, але в першу чергу – ідеями і чином, які з нього випливають. "Лиш боротись – значить жить" – така мусить бути наша першочергова відповідь на шевченківські заповіти".

 

То було чудо: святкування Шевченка відбулося в урочистій обстановці, і концтабірні наглядачі навіть не заглянули до альтанки, щоб подивитись, що там відбувається. Вони привикли, що в'язні проводять свої зібрання у кутках бараків, цехів, але щоб на свіжому повітрі, в альтанці – їм така думка, на щастя, не прийшла в голову.

 

Про те, як достойно в концтабірних умовах українці відзначили День національного Пророка, як оформили альтанку, як підготували виступи, я чув чимало компліментів від присутніх на нашому святі, в тому числі від представників національних громад. Найцікавіше було здивування Опанаса Заливахи, коли я дякував йому за портрет Шевченка: "Виконати портрет Шевченка – то не було для мене складно, але як тобі вдалося за такий короткий час підготувати виступ і вивчити таку довгу цитату Франка про Шевченка?"

 

Я дещо розчарував Опанаса, коли сказав йому, що слова Франка про Шевченка знаю ще зі студентських років, і на всіх вечорах, в яких брав участь, цитував їх, бо в них згусток оцінки Генієм Генія.

- Тепер мені зрозуміло, чому ти з такою легкістю говорив про Шевченка, наче по писаному. Все, що ти говорив, варто було б дати прочитати тим, хто не був на нашому святі.

 

Опанас зрадів, коли почув, що в мене є текст.

- У такому разі варто його передати на волю, нехай знають, що і ми тут щось робимо.

 

Про відзначення свята Шевченка у концтаборі № 11 згадує Ярема Ткачук у своїй книзі пам'яті "Буревії":

 

"Наближались Шевченківські дні 1967 року. Українська молодь в тяжких табірних умовах організувала свято Кобзаря. Все було зроблено таємно від всевидючого ока ЧК. Ми зібрались, щоб відзначити уродини нашого поета-пророка. На вечорі доповідь "Всечасність генія" (такою була первинна назва доповіді. – Б. Г.) виголосив Богдан Горинь (далі Я. Ткачук подає текст доповіді)...

 

Після доповіді всі стоячи виконали "Заповіт" та інші Кобзареві пісні. Нашими гостями були естонці, литовці, латиші, грузини, азербайджанці, вірмени, білоруси і татари. Відзначення роковин Шевченка – це зворушлива і неабияка подія серед в'язнів. Цікаво, що не знайшлося ні одного донощика, бо якби довідались гебісти, то грубо перешкодили б провести свято. Як це було під час проведення Різдва Христового у 1964 році на сьомому лагпункті" (Ткачук Я. Буревії. – Львів: Сполом, 2004. – С. 145-147).

 

Деякий час я перебирав різні варіанти, як передати написані статті на волю. Допоміг випадок: пішла чутка, що незабаром закінчують свій термін ув'язнення кілька гарних людей. Я вибрав серед них одного, скромного і тихого, якому повністю довіряв. Сказав йому, що напишу йому довгого листа, в якому розповім свої думки про Шевченка. Якщо того листа покласти серед інших листів, то він не приверне уваги. А коли приїде до Києва, то зайде на Уманську і вручить листа Світличному, його дружині або сестрі. Десь через місяць отримую листа, в якому Петро (Клепей) пише, що був у Світличного, але довго у нього не затримувався. Коли я після звільнення приїхав до Києва і зайшов на помешкання Світличного, то він підтвердив, що отримав усі матеріали, передані мною у різний час і через різних людей, що виходили на волю.

 

На підтвердження Іван витяг папку, в якій було складено передані з табору мої рукописні статті про Тараса Шевченка, Опанаса Заливаху, Михайла Осадчого, Івана Драча, Миколу Воробйова. Мене здивувало і навіть вразило, що ті статті так і залишились у рукописах, ніхто не передрукував їх на машинці. Важко пояснити причину: можливо, нелегко було розібрати мій почерк, до того ж – багато скорочень, в тому числі прізвищ, які я, щоб не привертати уваги гебістів, що перевірятимуть листи і конспекти, писав малими літерами. Можливо, що передрукувати усі ці матеріали (а їх було чимало) заважали інші, більше важливі справи. Було мені дещо прикро, бо передавав я статті для того, щоб з ними хтось ознайомився, щоб пустив їх у світ, а виявляється, вони лежать у папці. Я сказав Іванові, що забираю весь той матеріал із собою, передрукую на машинці й дам йому в читабельному вигляді.

 

Виконаний Опанасом Заливахою портрет Шевченка як дорогу реліквію я також постановив за всяку ціну перевезти у "велику зону". Але що придумати, щоб його не вилучили під час шмону? Прийшла щаслива думка. Портрет був склеєний з двох частин. Я роз'єднав їх, однією частиною разом з газетами застелив дно валізи, а другою, наче суперобкладинкою, обгорнув великого розміру альбом. Можна було бути впевненим, що роз'єднані частини портрета не привернуть увагу. Так і сталося – портрет Шевченка я привіз додому. Але й у великій зоні його не дуже безпечно було тримати, довелося цю реліквію переховувати аж до проголошення незалежності України. Минув час і я опублікував текст своєї доповіді у самвидавному журналі "Кафедра", а 2003 року – в журналі "Вітчизна" (Вітчизна. – 2003. – № 3-4. – С. 137-140) і у літературно-мистецькому збірнику "Посвята" (Посвята: Літературно-мистецький збірник. – Львів: Світ, 2003. – С. 205-208).