Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXIV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 3 лют. 2014 р., 12:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 лют. 2014 р., 22:53 ]

Розділ III

 

У КОНЦТАБОРІ № 11

 

АКЛІМАТИЗАЦІЯ

 

Як і передбачав, у кінці вересня мене привезли на станцію Потьма і помістили в ізолятор. Там я зустрів кількох політичних в'язнів, серед яких був Левко Лук'яненко. На жаль, я був дуже вимучений, грипозний, а тому не мав можливості ближче запізнатися з добірною компанією. Пригадую, що вночі мені стало погано, я зліз з нар, щоб пошукати води, але впав і знепритомнів. Як потім мені розповіли, хтось насилу поклав мені в рот валідол, від якого я очуняв, але почував слабість. Невдовзі все минулося. Завершенням затяжної "одіссеї" став концтабір № 11, який мав офіційну адресу: Мордовская АССР, ст. Потьма, п-о Явас, п-я 385/11-4. Після кількох днів акліматизації 4 жовтня 1966 року написав листа батькам:

 

Дорогі рідні!

Про мою двомісячну їзду і про мій щасливий приїзд Ви уже в загальному знаєте. Кількома словами доповню. Цілий тиждень працював мало не столяром – збирав верхи до сервантів. Робота ця незалежна ні від кого, але вимагає великої вправності в орудуванні фуганком, долотом і т. д. – тато знає, що це таке, особливо електричне свердло, пила, гиблювання. Щойно почав звикати і автоматизував деякі рухи, а сьогодні перевели мене на іншу роботу – чистити і різати для сервантів завіси. Якщо кожен тиждень перекидатимуть мене з роботи на роботу, то можете уявити собі, скільки у мене буде нових спеціальностей! В цілому почуваю себе непогано, хоча не відіспався ще з дороги, а крім того, днями знову переніс грип з кашлем. Ніяк не можу дати собі ради з тими ангінами і грипами. Але від чого тільки не виліковує курорт, тому є надія, що всі міські хвороби швидко відчепляться від мене.

 

Є у мене кілька просьб. Якщо мама не відмовилась від наміру приїхати до мене (я даю на це згоду тільки у випадку, якщо мама почуває себе абсолютно здоровою), дуже прошу взяти з собою щось від малокрів'я, здається, це гематоген. У мене не проходять з-перед очей різні цяточки і павуки – цілком можливо, що одна з причин цього – малокрів'я і загальне ослаблення організму: я дуже швидко втомлююсь не тільки на роботі, але й від розмови (читання на деякий час припинив). У Житомирі окуліст приписала мені курс лікування очей алое (уколи) і якісь краплі. Начальник санчастини дозволила, щоб алое вислали з дому, бо тут немає (35 шт.), а саме закапування мені не допомагає.

 

Буду просити маму привезти мені меду і щось з овочів і фруктів (яблука, морква). Передачі мені напевно не дозволять, але навіть тих два-три дні, які  дадуть для побачення, багато значитимуть для мене. Та найголовніше, що мучить мене, – невідомість, як там удома, чи всі здорові – за останнє я найбільше переживаю, бо знаю, як Ви усі байдуже до себе ставитесь, тому прошу і молю Вас – пильнуйте себе!

 

Колись я писав Вам із Житомира, що гроші, які Ви мені переслали у Львів без мого відома і згоди, перечислили адвокату. Я написав протест начальнику Львівського КГБ, але жодної відповіді не отримав. Якщо коло Вас водиться яка копійка, то вишліть мені кілька крб., поки щось зароблю.

 

Кожен день бачуся з Михайлом Осадчим, Іваном Гелем, Ярославом Гевричем, Панасом Заливахою та Дмитром Іващенком, до якого недавно приїжджала дружина, а до Геля мають приїхати на днях. Цілую усіх рідних, чекаю на вістку, а ще більше на зустріч.

Ваш Богдан"

 

Аристократ духу

У концтаборі Опанас Заливаха, Іван Гель, Михайло Осадчий стали моїми гідами, розповіли, що і де розташовано, хто в якому бараку живе, з ким варто ближче запізнатись, а кого слід уникати. Вони познайомили мене й із багатолітнім в'язнем Михайлом Сорокою, про якого я чув ще до арешту, а про його дружину – Катерину Зарицьку – читав у польських газетах та журналах. Ми скоро знайшли спільну мову. Пан Михайло, дізнавшись, що я знаю його сина Богдана, хотів про нього дізнатися все – до найменших дрібниць. Мене заарештували як наукового працівника Львівського музею українського мистецтва, а тому майже всі мистці Львова – старшого і молодшого поколінь, а навіть чимало студентів художнього училища й інституту були добре мені знайомі. Кілька разів бував я на помешканні Богдана Сороки, де вперше побачив його малярські роботи (невдовзі Богдан закинув малярство і став працювати як графік). Я розповів Михайлові Сороці про мистецьке життя Львова, про нову мистецьку зміну, коло молодих людей, що, як і Богдан, у 1965-му (рік мого арешту) закінчили Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (Любомир Медвідь, Олег Минько, Зіновій Флінта, Петро Маркович, Ігор Боднар), – всі вони дають підстави вірити, що у мистецьке життя України прийшло талановите поповнення.

 

Михайло Сорока з великою цікавістю вислухав інформацію й ніби між іншим запитав, скільки мені років. Коли я сказав, що своїх "тридцять" зустрічав у тюрмі на Лонцького, із сяючою усмішкою, яка часто супроводжувала його лагідну мову, сказав, що також свої тридцять зустрічав у тюрмі і після паузи додав:

- То вже був другий арешт. А перший – у 37-му, коли мені було 26. Моєму Богдану тепер 25, але маю надію, що його обмине та чаша.

 

Після задуми:

- Україні потрібні мистці. Молоді поети, вірші яких ви читали, зробили роботу, яку набагато важче було б зробити політикам. Щоб нація стала повноцінним організмом, то ще дуже багато всього потрібно.

 

Ми часто прогулювались по великій території концтабору № 11. Ставили один одному запитання, бо були спраглі до інформації. Пан Михайло хотів знати коло моїх мистецтвознавчих інтересів. Я розповів йому, що перед арештом паралельно працював над науковою темою про українське мистецтво 20-30-х років і художньо-документальною книжкою про скульптора Івана Северу, що маю намір у таборі з книжок, газет і журналів визбирувати матеріали про Стамбул, Рим, Прагу та інші міста, в яких жив і працював Севера.

- О, то, може, і я стану вам у пригоді. Про Стамбул і Рим знаю тільки з книжок – тут мало що вам відкрию такого, чого б ви не могли довідатись без мене, а Прагу знаю добре, бачу не раз її перед очима. А вас цікавлять тільки українські художники, що жили в Празі, чи й чеські?

- Одні й другі, бо мушу передати атмосферу, в якій жив і працював мій герой. Про деяких я вже зібрав матеріал, почав писати, але перервав арешт.

- Багатьох українських художників, що вчилися і працювали в Празі, я знав особисто, сам трохи вчився малярства, відвідував малярську студію, і навіть пластики трохи вчився, але, як бачите, нічого з того не вийшло, крім задоволення, яке у той час отримував, коли пробував свої сили в техніці акварелі. Про Прагу і про деяких мистців, яких знав особисто, розповім вам без всякого труду, а про деяких треба згадати, бо минуло багато років.

 

Пан Михайло пригадав, як паралельно зі студіюванням архітектури у Празькій політехніці вивчав мистецтво, пробував свої сили в олійному малярстві й акварелі. У той час він запізнався і зблизився з деякими відомими мені з літератури мистцями – Миколою Бутовичем, Робертом Лісовським, Михайлом Бринським та багатьма іншими – деякі імена я почув уперше. Коли він почав розповідь про мистецьку Прагу, то я боявся, що не запам'ятаю всього докладно, і хотів піти по папір і ручку, щоб дещо записати, але пан Михайло зупинив мене:

- Не треба, я вам то все докладно опишу. Ви розворушили мої молодечі спогади. Тепер мені самому буде цікаво перенестись у той далекий і милий мені світ. Добре, що ми зустрілися. Тут мало хто цікавиться мистецтвом, переважає політика, трохи історія і література. Можете не сумніватись, я почну писати, не відкладаючи надовго. Та й не можна мені надовго відкладати, бо можу не встигнути, – після тих слів якось дивно усміхнувся і додав:

- Іноді мене так заболить серце, що аж смішно. Про Прагу буду витягувати з пам'яті все по крупинці.

- Спішити нема куди, – якось не в лад кинув я фразу і ми розійшлися по бараках.

 

При іншій зустрічі пан Михайло попросив мене прочитати ще щось із ненадрукованих віршів Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча. 

 

 

Був захоплений. Від радості сяяло його обличчя, а на лисій голові появився такий відблиск, ніби вона випромінює світло. Того дня він, ніяковіючи, признався, що також писав вірші, а навіть складав тексти пісень:

- Кілька разів табірні обставини вимагали, щоб була пісня, а написати не було кому, то я й вирішив писати сам. Сам придумував і слова, і мелодію. Потім співали по всіх таборах, але не думаю, що хтось здогадувався, чиї то слова. Найсмішніше, коли мені приносили текст мною написаної пісні.

 

На хвилину він ввійшов у себе і почав з глибокою душевністю наспівувати пісню, слів і мелодії якої я ніколи не чув.

 

Перед перекиненням Михайла Сороки в інший концтабір я просив його продиктувати пісні, які він іноді наспівував. Виявилось, що то не така проста справа – викликати по наказу з пам'яті рядки написаних віршів і пісень. Пригадую лише кілька рядків:

 

Ми ті, що будуєм на багнах дороги,

Ми служим цементом під нові міста.

Кладуть нас під шпали, ганять ворогами,

А замість імен у нас лиш номера.

 

Перед звільненням із концтабору всі папери проходили перевірку, деякі зошити було вилучено, зокрема з українським тюремним фольклором, тоді як російськомовні тюремні пісні чекістів не зацікавили.

 

Коли одного разу я сказав Михайлові Сороці, що захоплений його різнобічним обдаруванням, він із властивою йому делікатністю відповів:

- Не думаю, що до мене природа була надто щедра. А все, що здобув, то завдячуючи постійній праці над собою, яку не покинув і тепер. Я ліпив себе все життя і тепер такий, як себе виліпив, відповідно до моїх уявлень, чого хочу досягти. Маю таку рису, що мені в усьому хочеться випробувати свої сили. З молодих років щастило на добрих вчителів – ото єдине, за що мушу завдячувати долі. Все життя я прагнув якнайбільше знати і якнайбільше навчитися, спробувати себе в різному, іноді діаметрально протилежному, бо переконаний, що кожна людина мусить себе все життя удосконалювати, бо чим людина більше освічена, тим у більшій пригоді може стати громаді й усьому народові. Тут мені добрим вчителем був батько моєї дружини – Мирон Зарицький, якому і син Богдан мусить багато в чому завдячувати, бо дідусь Мирон і його дружина Влодзя замінили йому батьків. Чи ви знали їх?

 

Я розповів, що під час мого навчання у Львівському університеті увагу студентів привертали кілька колоритних постатей, які ще пам'ятали Івана Франка – Михайло Возняк, Денис Лукіянович, Іларіон Свєнціцький, Михайло Рудницький і Мирон Зарицький. Про них ходили легенди. Були серед студентів майстри підробляти їхню міміку, голос. Це особливо вдавалося студенту української філології Володимиру Глухому, пізніше одному з найталановитіших акторів Львівського театру ім. Марії Заньковецької. З названих професорів я не був знайомий тільки з Мироном Зарицьким, оскільки гуманітарні факультети не дуже дружили з представниками точних наук.

 

Пан Михайло розповів, що саме завдяки Мирону Зарицькому полюбив ще в час навчання у Тернопільській гімназії (1923-1926) точні науки і це мало вирішальне значення, що при вступі у Празьку політехніку вирішив обрати своєю спеціальністю архітектуру, а при вступі у Львівську політехніку – математику.

 

Я зрозумів, що Мирон Зарицький і в пізніші роки був прикладом для Михайла Сороки. Дуже цінив пан Михайло його принциповість, здатність відстояти власну гідність і гідність свого народу. Авторитет Мирона Зарицького був такий великий, що чекісти не насмілились усунути його з університету, не дивлячись на те, що в концтаборі перебували донька і зять. Бували випадки, коли він був твердий і непоступливий, особливо коли це стосувалося його честі й честі його народу. "Мені не місце в компанії, де ображають мій народ", – заявив Мирон Зарицький, змусивши образника просити вибачення.

 

Одного дня хтось із в'язнів переказав мені, що п. Михайло просив зайти до нього в барак. Зустрів, як завжди, з теплою усмішкою. Запитав:

- Чув, що дали вам нову роботу?

- Почали бетонувати великий цех і мене перекинули туди возити тачкою бетонний розчин.

- Як вам та робота дається? – запитав, примруживши з усміхом очі?

- Було б усе добре, якщо б на хіднику не потрапляли камінчики, бо бетон переливається в тачці з боку на бік, наче ртуть, а як під колесо потрапляє камінчик, то тачку годі втримати, перевертається, як не як – біля 300 кілограмів. Після такої праці від напруження, крику і лайки, буває, передчасно хилить на сон.

- Можу вам запропонувати лік, якщо він вам підійде. Нічого особливого – вправи за системою йогів.

- Давно мріяв ними зайнятись, але якось не було нагоди.

- Тепер маєте нагоду, умови і час. Без тих вправ мені було б дуже важко перебути стільки років. Може, й вам сподобаються.

 

І знову хтось перебив нашу розмову. Ми домовилися зустрітись раненько під час зарядки. Коли я прийшов, пан Михайло вже виконував вправи.

- Ви спочатку тільки подивіться, а спробуєте пізніше.

 

Я уважно спостерігав. Нічого складного не було в тих вправах. Як пізніше я прочитав, спочатку пан Михайло виконував дихальні вправи (пранаяма), а після них різні спокійні пози (асани): лотос, пальмова поза, сонячна поза, поза риби, йога мудра, соха, свічка, стійка на голові. Коли закінчив, то запитав, чи не нудні для мене ці вправи. Був дуже здивований, коли сказав йому, що стояти на голові я навчився вже давно, й під час походу в Карпати це викликало чимало жартів з боку Світличного і його сестри Надійки. Я пригадав, що Надійка під час карпатського походу серед багатьох інших зробила фотографію, коли я стою на голові. На мої слова пан Михайло зауважив, що стійка на голові – то ще не все, потрібна система.

- Ходім у барак, я подарую вам свої конспекти.

 

Сорока передав мені два зошити, заповнені різними почерками. Можливо, один із зошитів написаний його рукою, а інший хтось подарував. Я зрозумів, що пан Михайло їх докладно простудіював і тепер вони вже йому не потрібні.

- Можу вас запевнити, якщо будете ретельно виконувати усі вправи, як записано в конспектах, то відчуєте великі зміни в організмі. Дехто нарікає, що не може спати, а я можу наказати собі заснути в будь-яку хвилину.

- Як то так? І що ви для цього робите?

- Просто наказую собі: "Михайле, розслабся і засни". І через одну-дві хвилини я вже сплю.

- Буду й собі експериментувати.

- О, то не так скоро прийде. Все залежить, чи вистачить у вас волі.

 

Після тих порад я почав щоденно робити дихальні вправи й асани. Вже через два-три тижні відчув дивний приплив сили і бадьорості, легкість у тілі. Тепер після роботи й у вихідні дні я активно працював над статями з літератури і мистецтва. Почав писати нарис про Опанаса Заливаху, робив замітки про поезію Івана Драча, Михайла Осадчого, Миколи Воробйова, багато читав, конспектував. Спостерігаючи за моїми успіхами, пан Михайло не приховував радості:

- Здається, що крім вас, важко ще когось зацікавити йогою. А шкода, бо то велика поміч самому собі. Не треба надіятись на когось – в собі треба відшукувати силу.

 

Примружив очі і з усмішкою запитав:

- Що було для вас головне: те, що я розповів вам про хатха-йогу, чи те, що показав вам, як виконувати асани.

- Коли я побачив, з якою легкістю ви виконуєте складні асани, то собі вирішив спробувати.

- Ваші слова для мене дуже важливі, бо прийшов до переконання, що найкраща наука власним прикладом. Слова не мають тої сили, що власний приклад. Існує чимало життєписів видатних особистостей – з їхніми достоїнствами і вадами. В останні роки звертаю увагу на позитиви. Прийшов до висновку, що на негативах важко виховати позитивні риси. То не завжди розуміють педагоги.

 

Поради Михайла Сороки не заспокоюватись на досягнутому, постійно себе вдосконалювати, дбати про рівновагу тіла й душі мали вирішальне значення для подальшого мого життя і діяльності.

 

Одного разу пан Михайло розклав переді мною кілька фотографій своєї дружини Катерини Зарицької і каже:

- Вдивіться уважно в ці фотографії і поскладайте в порядку, де вона молодша, де старша, а потім скажете мені, яка фотографія зроблена в часи, коли їй було дуже важко на душі.

 

Тих фотографій – різного розміру і неоднакової виразності було, мабуть, із десять. Я почав вдивлятися в кожну з них. Були такі, де Катерина Зарицька повніша, й такі, де вона худа, але дуже приваблива якоюсь духовною силою – їх я розмістив у тому ряді, де вона молодша і добре себе почуває. Інші, із сумним виразом обличчя, розмістив у кінці.

 

Пан Михайло всміхався у вус, коли я не знав, яку фотографію де розмістити. Він не ховав задоволення, що придумав мені таку задачу. Коли я сказав, що вже більше нічого не буду переставляти, взяв фотографію, яка мені дуже подобалась, і сказав:

- Оця фотографія зроблена тоді, коли їй на душі було найтяжче.

 

Нашу розмову хтось перебив (до нього постійно приходили в'язні з різних бараків) і я так і не дізнався, що то був за найтяжчий момент у житті його дружини і як пан Михайло зібрав стільки її фотографій.

 

Зустрічались ми мало не кожного дня, але не завжди була нагода поговорити, бо, крім мене, були й інші бажаючі послухати легендарного в'язня. А коли трапилась нагода, я вирішив уточнити деякі відомості, пов'язані із вбивством міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. Про цю гучну справу я мав уявлення в основному із газет 30-х років і польських джерел, де, крім Зарицької, фігурувала ще Віра Свєнціцька, з якою впродовж трьох років працював у Львівському музеї українського мистецтва. Тож була нагода почути розповідь одного з учасників тих подій. Сорока доповнив мої відомості цікавими деталями.

 

ОУН не могла змиритися з похвальбами міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, що в найближчі 10-20 років Галичина буде повністю полонізована, а тому було прийняте рішення вбити нахабу. До реалізації цього задуму була залучена і Катерина Зарицька. Її кінцева роль полягала в тому, щоб разом із Вірою Свєнціцькою (донькою директора Національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького) "крутити ляси" з прикордонниками у Карпатах з тим розрахунком, щоб Григорій Мацейко (виконавець атентату) скористався неувагою прикордонної служби і спокійно перейшов кордон. Дівчата щасливо виконали свою місію, але були під підозрою. Поліція вислідила, що Катерина Зарицька належить до ОУН і заарештувала її. В час судового слідства з'ясувалося, що саме вона допомагала втечі Мацейка. Проходила по судових процесах у Варшаві і Львові, була засуджена на 5 років ув'язнення. Деякий час перебувала у тюрмі в Станіславові (тепер Івано-Франківськ).

 

Коли Михайла Сороку 1937 року (заарештували за співпрацю з ОУН (його фактичне членство в ОУН слідством не було доказане), він також був засуджений на 5 років ув'язнення і деякий час покарання відбував у тій самій Станіславській тюрмі, що й Катерина. На відміну від радянських тюрем, там була церква і в'язні могли у недільний день ходити молитись. Михайлові Сороці вдалося налагодити контакти з Катериною. Це був початок кохання з перспективою на одруження, звісно ж після виходу на волю. Перебіг історичних подій вніс корективи у ці плани.

 

На початку Другої світової війни першою на шляху гітлерівських завоювань впала Польща. Тюрми залишилися без догляду і в'язні повернулися додому. З Гродненської тюрми через Волинь добрався до Львова Михайло Сорока. Тут уже господарювали нові окупанти – більшовики, та це не перешкодило закоханим взяти шлюб у соборі св. Юра. Сталося це 5 листопада 1939 року – через два дні після того, як Катерині Зарицькій сповнилось 25 років, а Михайлові Сороці минуло 28.

 

У час, коли молоде подружжя, роблячи перші кроки спільного життя, будувало плани на майбутнє, поєднуючи нелегальну роботу з навчанням, чекісти вивчали залишені при втечі польською поліцією архівні документи. А коли в достатній мірі ознайомилися з ними, то склали списки на арешти тих, кого переслідувала польська влада. Через чотири місяці молода пара була заарештована. Михайла за співпрацю з ОУН (і на цей раз його членство в ОУН і участь у її керівних органах не були доведені) засудили на 8 років концтаборів і відправили у Воркуту, а Катерину утримували у відомій львівській тюрмі "Бригідки", де вона народила сина Богдана і в час, коли більшовики покидали Львів перед наступом німецьких військ, втекла з "Бригідок" і дальшу діяльність проводила в підпіллі, поки не була 1947 року заарештована у Ходорові й засуджена на 25 років тюрми.

 

Михайло Сорока, прогулюючись по території концтабору, мав звичку присісти на травичку, витягти олівець, саморобний блокнот або вчетверо складений аркуш паперу і щось записувати.

- Це я так, щоб не забути. 

 

 Неважко було здогадатися, що в той час (була це пізня осінь 1966-го) він працював над якоюсь темою. Щойно через 35 років із книжки Лесі Бондарук, що вийшла у Львові, я дізнався, що у той час Михайло Сорока писав працю "Інстинкти, рефлекси, етика". Назва ця умовна, радше для чекістів, які періодично рились у паперах в'язнів і все підозріле забирали. Тепер, коли я докладно ознайомився з тою працею, вважав би, що для неї більше підходила б назва "Етика" або "Наука про виховання". Могли б підійти й інші назви – "Гартування духу", "Поради молоді", а навіть "Заповіт молоді".

 

Зустрічі й розмови з Михайлом Сорокою переконали мене, що це під багатьма оглядами унікальна постать, до того ж – енциклопедично освічена. Без огляду на обставини, в які його кидала доля, він постійно поглиблював набуті в молодості знання. Коли на початку 60-х в Україні почався національно-культурний рух, його найбільше турбувало, якими будуть наступні покоління українців. Ці роздуми наштовхнули п. Михайла на думку написати для молоді книжку. Щоб не відібрали чекісти, придумав цікаву, завуальовану форму: розмови батька із сином. Батько відповідає синові на цілу низку важливих питань, які, як правило, цікавлять молодих людей. Форма запитань і відповідей дала йому можливість розкрити великий пласт знань про людину, її фізіологічну будову, психічні функції. Подано цікаву характеристику важливих інстинктів людини – статевого, живлення, а також характеристику рефлексів. У другій частині праці Сорока відійшов від форми діалогу і виклав погляди на важливі питання філософії, психології, педагогіки, моралі, медицини, фізіології, історії, географії, спорту. В результаті в одній праці – ціла енциклопедія відомостей з різних галузей знань.

 

Поза всяким сумнівом, ця книга – набуток усього його життя. В ній знайшло відображення чимало з того, що він прочитав, законспектував, осмислив і пережив. Це книга-підсумок і книга-заповіт. На таких працях годилося б виховувати молодь, розкривати їй необмежені можливості людської душі й людського розуму, спрямовувати їх свідомість на постійну працю над собою, постійне вдосконалювання себе. У праці – сотні прикладів, посилань, цитувань: від давньоіндійського епосу Махабхарата, філософії санкх'я до грецьких і римських філософів та істориків – Арістотеля, Платона, Плутарха, не минаючи європейських філософів – Декарта, Спінозу, Лейбніца, Канта, Геґеля, Сартра. Велика кількість прикладів із літератури – світової й української – Шекспіра, Бальзака, Сервантеса, Гюго, Сковороди, Метлинського, Гоголя, Шевченка, Лесі Українки, Олеся, Драча.

 

На низку філософських питань Михайло Сорока глянув по-новому. Він прийшов до переконання, що істина лежить між двома крайніми поглядами. Пошуки "золотої середини" підвели його до дефініції складних філософських і психологічних понять, як-от: "Щедрість перебуває між скнарістю і марнотратством", "Гордість перебуває між пихою і покорою" та ін.

 

Михайло Сорока надає особливої ваги особистому прикладу педагога в процесі виховання. Він робить висновок, що злий педагог не виховає в дітей доброго, чутливого серця. Тому важливо, на яких прикладах виховувати молоде покоління: "Що нашому поколінню найбільше припаде до душі зі спадщини минулого, таким воно буде виглядати, бо таки козаки були аристократами духа, якщо нагадаємо первісне значення того слова – "арістас" – найкращий".

 

Після ознайомлення із працею "Інстинкти, рефлекси, етика" є підстава зробити висновок, що українська педагогіка збагатилась ще одним ім'ям – Михайлом Сорокою, на праці якого, поруч з іншими, мали б виховуватись майбутні покоління.

 

Одного разу зайшла розмова про жорстокість диктаторів. Говорили про Сталіна та Гітлера, здатних на неймовірно відразливі, огидні й неймовірно жорстокі вчинки.

- Той нахил до деспотизму тягнеться ще від Риму, а може, й глибше, – сказав я і навів приклад Нерона, який наказав збудувати спеціальний корабель, щоб відправити на ньому в подорож на явну смерть свою матір.

- А де ви то вичитали? – запитав пан Михайло.

У Плутарха або у Светонія, – в нерішучості відповів я, бо не був упевнений, чи то у книжці Светонія "Життя дванадцяти цезарів", чи в "Паралельних життєписах" Плутарха. Побачивши моє замішання, пан Михайло запропонував мені піти в його барак. Він відкрив заповнену книжками тумбочку і почав витягати книжки, серед яких були твори Канта, Геґеля, Сартра і багато інших. Взяв у руки том Плутарха і сказав:

- Хочу вам його подарувати. Якщо щось забудете, то легко зможете пригадати, де це написано – у Плутарха чи у Светонія. Я вже не матиму часу перечитувати. А те, що мені було потрібно, виписав.

 

Витяг з кишені олівець, який постійно носив із собою, і у верхньому лівому куті написав: "На "Незабудь" Богданові. 28.ХІІ.66 р." Я був зворушений, як делікатно пан Михайло дав зрозуміти мені, що будь-які відомості потребують точності. Цей дорогоцінний подарунок я привіз додому і, пам'ятаючи розмову з паном Михайлом, окремий стелаж у своїй бібліотеці відвів для енциклопедій, словників і довідників.

  

  

При наближенні Різдва Христового 1967 року Михайла Сороку перевели у сусідній концтабір № 17-а. Там він 6 січня переніс інфаркт міокарда. Серцевий напад, що відбувся 16 червня 1971 року, став смертельним. Вимучене – спочатку фізичними, а згодом моральними знущаннями – серце Великого Українця зупинилось.

 

Після проголошення України незалежною державою, Всеукраїнське товариство політв'язнів і репресованих порушило питання про перевезення праху М. Сороки в Україну. З чималими труднощами цю ідею вдалося реалізувати: труну з прахом М. Сороки з Мордовії привезли до Львова. 28 вересня 1991 року після панахиди, що відбулася в церкві святого Михаїла, траурна процесія вирушила на Личаківський цвинтар. Для перепоховання було обране одне з найпочесніших місць – праворуч входу до цвинтаря. З родинного склепу була перенесена труна з прахом Катерини Зарицької. Після довгих років розлуки, мук і страждань борці за волю України знайшли вічний спочинок на рідній землі.

 

Вийшло так, що з Михайлом Сорокою я познайомився двічі: спершу, перебуваючи у Мордовії, а вдруге, коли після закінчення строку ув'язнення його син Богдан дав мені на вивчення і зберігання листи батька, написані акуратним дрібним почерком упродовж довгих років неволі. При можливих обшуках їх могли б забрати і не повернути, тим паче, що Богдана час від часу чекісти викликали на співбесіди. Я гарантував йому, що заховаю листи в надійних людей і водночас ознайомлюся з ними, щоб із часом можна було написати про Михайла Сороку монографію. Богдан радо погодився, і листи я забрав до себе. Коли ознайомився з ними, то переконався, що кожний лист – документ історії великої ваги. Тримати цей унікальний матеріал у себе не наважився (час був тривожний і все могло бути), тому дав на зберігання людині, в якої вже була частина мого архіву. У кінці 80-х років Львів став епіцентром боротьби з московським тоталітаризмом, біля будинку, де я мешкав, чергували чекісти, час був напружений і мало відповідний для наукової праці. Коли атмосфера прояснилася, Богдан Сорока нагадав мені про листи батька, сказав, щоб повернути їх. На щастя, вони добре збереглись і я зі спокійною душею передав йому листи. Тепер частина з них опублікована і я радий, що вони не пропали й дочекалися свого часу. Ті листи доповнили мені образ Михайла Сороки як Аристократа Духу. Два знайомства дали мені повне уявлення про величну історичну постать і драматичний перебіг його мученицького життя.

 

Після повернення з концтабору я жив з батьками у Ходорові. Михайло Сорока був докладно обізнаний із нашою родиною (вони однолітки із моєю матір'ю), тож не дивно, що з нагоди релігійних свят, днів іменин і народжень присилав моїм батькам і мені вітальні листівки. В одній із них повідомляв, що свою обіцянку виконав. Легко було здогадатись, що малися на увазі спогади про мистецьку Прагу. Вийшло так, що ознайомився я з його цікавими і цінними спогадами зовсім недавно, завдяки публікації Лесі Бондарук. Вона виконала велику роботу, щоб скласти життєпис Михайла Сороки. Завдання інших істориків і всіх тих, хто знав цю кришталево чисту і чесну людину, зробити все можливе, щоб на прикладі жертовного життя видатного борця за українську ідею виховувались майбутні покоління українців.

 

Висловлюючи захоплення сміливими людьми, Михайло Сорока писав:

"Ці люди можуть стати оздобою будь-якого народу, ними гордяться усі, бо вони ніби переконують кожного, хто стремиться до вищого, чого людина може досягнути, коли дух верховодить".

 

Ці високі слова повністю відповідають характеристиці Михайла Сороки.

 

Анатолій Шевчук

У перших листах до батьків серед переліку імен в'язнів, з ким я щоденно бачився, не було згадки про Анатолія Шевчука. Після тяжкого і виснажливого етапу його привезли у концтабір № 11 щойно на початку грудня 1965 року. Зустріли ми Анатолія з великим піднесенням (адже нашого полку прибуло!), пустивши по колу зібраного з цього приводу українського коша кварту круто завареного чаю.

 

Я не розпитував Анатолія, як проходило слідство, яку він зайняв позицію, як його кантували – ми, не змовляючись, на ці теми наклали табу. Достатньо було розповісти комусь про наші конспіративні стосунки, і нас могли потягнути на додаткове розслідування справи, такі випадки траплялись. Тому про нашу спільну таємницю я вперше коротко розповів лише через тридцять років, коли дамоклів меч уже не висів над нашими головами. У книжці "Опозиційна особистість: друга половина XX ст. Політичний портрет Богдана Гориня" Тарас Батенко так охарактеризував спробу створити поліграфічну базу для самвидаву:

 

"Захопившись цією ідеєю, Б. Горинь поїхав до Житомира і зустрівся з лінотипістом Анатолієм Шевчуком. За тиждень були виготовлені підпільно перші лінотипні пластини з віршами В. Симоненка. Богдан відвіз їх у Київ Іванові Світличному, який поставився досить стримано до наміру започаткувати власну поліграфічну базу. Б. Горинь не відмовився від задуму налагодити поліграфічний випуск літератури і домовився з А. Шевчуком, що той виконає лінотипні пластини з текстом ще кількох самвидавчих матеріалів" (Батенко Т. Опозиційна особистість: друга половина ХХ ст. Політичний портрет Богдана Гориня. – Львів: Кальварія, 1997. – С. 81).

 

 

Анатолій часто отримував листи від брата Валерія, який докладно описував літературне життя столиці. Писані на машинці через один інтервал, ці листи Анатолій давав читати табірним побратимам.

 

То був час, коли я працював над нарисом про життя і творчість Опанаса Заливахи. Знаючи прискіпливість Анатолія до кожного слова, я попросив його зробити мовну редакцію написаного. Анатолій, як і при попередніх наших зустрічах, всміхнувся і сказав, що прочитає уважно. Він виловив усі русизми в тексті, розповів мені про своє враження. Через деякий час я дав йому прочитати інші статті, які також пройшли його мовну редакцію. Якби мені треба було б шукати редактора для книжки чи збірника статей в нормальних умовах, то кращого редактора від Анатолія знайти було б важко. В нього я помітив вроджене чуття рідної мови, слова, стилю. Ще на початку 60-х років газета "Літературна Україна" та журнал "Зміна" подали схвальні відгуки про його новели. На підготовлену до видання першу книжку його творів схвальну рецензію написав Іван Сенченко. Якщо б не арешт, Анатолій мав усі шанси стати блискучим, загальновизнаним новелістом, прозаїком високого рівня, але життя пішло іншим трибом.

 

В останні роки я кілька разів бував у Житомирі, заходив до Анатолія, а коли він приїжджав до Києва, заходив до мене. Все, що розповідав Анатолій про себе і про свого брата Валерія, супроводжувалось дотепами, делікатною іронією, вродженим гумором. Я подарував йому свої книжки, він мені – свої. З великою естетичною насолодою прочитав його книжку "Чорний човен неволі" (Житомир, 1999). У ній з такою переконливістю, психологічними нюансами, до того ж – добірною мовою і вишуканим стилем описано окремі сторінки концтабірного життя, що цю збірку слід зарахувати до найкращих здобутків української прози кінця XX сторіччя. На завершення годилося б бодай пунктиром окреслити його життєвий шлях. 

 

 

Народився Анатолій Олександрович Шевчук 6 лютого 1937 року в Житомирі. Батько його був шевцем, працював на взуттєвій фабриці, так що прізвище Шевчук могло закріпитися з глибокої давнини – не поодинокий випадок, коли за людьми закріплювались прізвища, відповідні до їхніх занять. Після закінчення середньої школи Анатолій поступив у Житомирське технічне училище № 1, де одержав фах будівельного майстра, але ця професія була йому не до душі. Від дитинства часто хворів. Через незадовільний стан здоров'я його комісували з армії. У пошуках праці влаштувався лінотипістом Житомирської обласної друкарні, де набув слави найкращого лінотипіста області. Про подружжя Шевчуків-лінотипістів було поміщено нарис у газеті "Радянська Житомирщина" за кілька днів до арешту Анатолія.

 

Листовні розмови

На мій лист від 4 жовтня 1966 року батько відповів 20 жовтня.

 

Дорогий сину!

Твій лист, на який так довго чекали, отримали. Довгий час не знали, що з тобою, де тебе завезли. Тепер вже знаємо.

 

Ми всі здорові, Микольцьо дальше вчиться на своїм факультеті, Оля працює в школі, має 1-ий клас. Оксанка далі у нас.

 

Дорогий сину! Сподівайся зустріти гостей десь 5-го або 6-го листопада, приїдуть мама, Оля і Оксанка. Михась перебуває на 1-му таборі. Не знаємо, чи то близько, чи далеко від тебе. У кожному разі відвідають тебе і Михася. Оля має канікули з 5-го по 8-е. Не знаю, як вона впорається за три дні. Коло нас все по-старому, приїде мама, то все тобі розкаже. Може б, ти там з начальниками табору договорився, щоб дали тобі побачення на 6-е або 7-е листопада. Мама могла б приїхати раніше, але не може через Олю, а Оля бере Оксанку, а самій з дитиною їй буде заважко, тому мама мусить чекати на неї.

 

Ліки і деякі продукти мама вже постаралася для тебе. Дорогий сину, ми тебе просимо, щоби ти уважав на своє здоров'я. У нас тепер ще дуже тепло і сухо, не знаємо, як там погода у вас.

 

На тім закінчую короткого листа. Цілуємо щиро, тато, мама, Микольцьо, Оксана

 

Приїде мама, все розкаже".

 

Майже кожного дня у таборі була якась нагода, щоб зійтися кошем і пустити по колу кварту круто завареного чаю. Якщо ця оказія була до обіду або під час обіду, то на сон це не впливало або не дуже впливало. Але якщо святкування якоїсь дати переносили на вечірній час, після праці, то часто сон пропадав зовсім. В одну таку безсонну ніч я записав те, що приходило на думку. Оформив ці записки як лист до рідних.

 

Дорога родино!

У мене вже стало звичкою годину, дві, а то й три, чотири і більше не спати після "отбою", особливо коли з якоїсь нагоди ввечері вип'ю кави або чаю. Були спроби виробити якусь дисципліну засипання, але даремно – організм має свої шаблони, які трудно піддаються коректі. Не сказав би, що цей час проходить даремно, бо це години найінтенсивнішого думання, найшаленішої роботи уяви, коли стрімголов проходить зміщення часових і просторових площин зі світом ідей, почуттів, зустрічей із знайомими, друзями, рідними, нейтральними і найлютішими ворогами. Немов невидима сила крутить перед внутрішнім зором фільми – широкоекранні й короткометражні, кольорові й чорно-білі, панорамні і стереофільми, накладає їх один на один вздовж, впоперек, навкоси – і гуляють до самого ранку перед очима отакі феєрверки, мізансцени, сцени, уривки діалогів, окремі кадри, образи, події, зустрічі, розмови, переживання, радощі й прикрощі, удачі і помилки. Те, що було вчора, зміщується і накладається на те, що було рік, два, десять, а до цього – прочитане, почуте й відчуте, уявне. Це ніби фільми з кількох трансляційних будок на одному-однісінькому екрані свідомості.

 

Недавно читав Белля... "Очі болять так, як боліли б ноги, коли босяком побігати по тротуарі, встеленому гравієм..." Яка дивовижна сила відчуття! Із книжечкою "Мандрівки серця" біжить Роман: хто знає адресу Ліни? Хочу написати поздоровлення!

 

Перед очима майстерня Теодозії Бриж. Ліна: "Як писатимете, то пишіть "Київ-42". Записую адресу на цеглястого кольору учнівській папці. Хтось всміхається, хтось каже, що це даремна справа. Але саме тому в пам'ять подвійно глибоко лягає: "Київ-42". – "А я не написав 42. Дійде?" – "Дійде".

 

На стіні "Дівчина" Висп'янського. Розмова про лист діячів. Ліна: "Мене покликали, щоб підписати те, що було вже написано".

 

Найчистіший плуг тоді, коли оре землю. А якщо візьмуть його в лабораторію та почнуть робити з ним різні експерименти, випробовувати його і соляною, і сірчаною, і азотною чи ще якимись там кислотами, то на ньому можуть виступити плями, до нього може вчепитись іржа, він може стати подібним на старий, непотрібний металобрухт. Що може зробити плуг чистим, наче дзеркало? Оранка. Плуг повинен орати. Стефаник до мови: "Будь чиста, як плуг, що оре". Або як сказав поет: "Та гей, воли, чого ж ви стали? Чи затупилось чересло, чи леміша іржа поїла?"

 

Хтось над вухом:

- Ти знаєш, що був шмон і з твоєї тумбочки позабирали усі твої зошити?

- А для чого їм конспекти з філософії і мистецтва?

- Все одно забрали, навіть листи.

 

Перед очима портретна галерея друзів, тих, що по той бік колючого дроту. Як вони себе почувають, що твориться в їхніх душах, чи вдалося їм уникнути лабораторної обробки різними кислотами?

 

Прекрасні ви такі смутні ви та прекрасні

Актори вічно йдучих драм (Елюар)".

 

Під кінець жовтня 1966 року прийшов лист від Олі – дружини брата Михайла. Вона підтвердила, що готується приїхати з мамою і Оксанкою на 6-8 листопада. Оля як була неорганізована, так і залишилась. Постійно кудись спішить і постійно не встигає. Все робить похапцем, розуміє ті свої вади, але не в силі їх перебороти. Її листи чимось нагадують безладну стрілянину, часто це розмова про все і про ніщо. І все ж серед тих каракуль можна вичитати важливу інформацію.

 

Богдане!

Я знаю, як Ти там чекаєш на листа, а вже від неділі не зберуся написати Тобі. Збиратись – то я збираюся щодня, але так якось маю багато всього до роботи, що попросто не встигаю.

 

Оце приїхала на головну пошту, щоб відіслати начальникам лаг/відділів заяви на побачення. Просимо на 6-8 листопада. Так що, якщо буде все гаразд, то матимеш гарні Жовтневі свята, і ми Тебе трохи підремонтуємо. Не капітально, бо це закороткий час, але досить задовільно.

 

Ну, про Тебе я дещо знаю, дещо уявляю. Хоча з Твого листа я зрозуміла би фігу з маком. Адже попереднього, тобто першого листа ми не одержали. Аж мені лаяти хочеться чортом. Та вчительці не годиться. А я тепера "педагог", мушу бути на висоті вихователя. Адже веду 1-й клас, а це не аби що. Тут же закладається той фундамент, на якому забуяє буйним цвітом або велике "щось", або, в кращому разі, "ніц", а в гіршому – хуліган, бандит і всяка душевна каліч. Та лекції Тобі не буду читати, бо й так маю ще багато дечого до говорення.

 

Про що? От не знаю й з чого починати. З побуту, літератури, мистецтва? Ні. Пшепрашам – з Оксаночки. Вона Тебе, стрию, пам'ятає і знає із знимок. І жаль, що нема в мене з собою (бо я просто з роботи) її останніх знимок. Побачив би, яке то чудо і чи не пожалів би, що досі "нежонатий ходжу". Та не журись. Це діло поправиме. Бач, мені хотілось пожартувати, а якось не виходить. Просто я тепер така серйозна, що Ти й не впізнав би мене. Всі сподівання, що перемінюсь там.

 

 

Не знаю, чи відчитаєш Ти моє "кострубате каліграфічне", бо я пишу таким скорописом, що з трудом і сама відчитую (а пригадую не раз мої конспекти лекцій, хіба що Максимко міг прочитати, навіть я – ні), але хоч матимеш якесь різноманітне заняття. Щоб Тобі дуже не нудило, як довбати чи вертіти там у дереві якісь дірки. Що, не вгадала? А що робиш? Чом не написав? Думаю, що Тобі там цікаво. Я б сама (та й ще дехто) не проти побути в такому вишуканому товаристві. Колись як знайдеш, а взагалі не журись. Бо що то за мужчина, який навіть у тюрмі не сидів. Тепер щойно Ти цікавим стаєш. От Мирославу (Зваричевську) (Якщо в листах згадуються лише імена, прізвища подано автором у дужках) відразу заміж хапнули, а то би була геть в дівках засиділася. Тепер мушу просватати ще того Макса, бо ходить і нудить білим світом, як бузько по Спасі. Гай-гай, а там стільки файних хлопців.

 

Дещо ще з хроніки і ніц більше, бо вже папір кінчиться. У попередню неділю відкрито пам'ятник І. Франку в Дрогобичі – тих же авторів, що й львівського. Кажуть, гарно дивиться. Він без постаменту, а просто з землі у весь ріст – побачиш у газеті як-небудь. Була виставка Обаля у Спілці. Багато зібрав хороших відгуків. Молоді працюють. А прикладники наші вважаються кращими чуть не в Союзі. Навіть Прибалтика щось там визнає це. Досить, бо про що писатиму в наступному листі?

 

Будь нам там здоровий. Вітай хлопців від мене, хто мене знає і пам'ятає і від Михаська. Вчора мала листа. Він токарює (учнем поки що). Романові (Кудлику) дуже потрібно Тебе, так жаліє, що не може тобі сказати, а радше, щоб Ти признав, що Рост (Ростислав Братунь) – свиня. На все добре!

Оля

Львів, 20.Х. 1966 р.

 

Вітання Тобі від Єгорихи Калінкіної (Ірини Калинець)".

 

Днями і ночами я тужив за рідними, чекав на побачення з мамою, Олею, Оксанкою, про приїзд яких дізнався з листів тата й Олі. За день перед їхнім приїздом прийшов ще один лист від Олі.

 

Честь роботящим рукам!

Богдане! Поки ще там що, а я ще напишу Тобі "дві слові" і вишлю нашу знимку. Це Михась собі замовив таку сімейну. Ми збирались, збирались цілий місяць – і ось в результаті така поганенька знимка. Але на пам'ять буде. 

 

  

Ну як воно, Богдане, йде оволодіння новою професією? Думаю – успішно, бо Ти завжди і краще вмів щось практично робити від Михася. Але і він вже чуть-чуть не токар по металу. Я б воліла, щоб він став столяром, але що ж, "нич" не зробиш, коли моя воля тут = "0".

 

Так що на Жовтневі ми гостюємо у Вас. Цікаво, яка там зараз погода, бо той поганець Михась вважає, що писати про погоду могли люди в XIX ст., а сьогодні це пережиток. А Ти також гарний! Написав одного листа та й то такого короткого. Батьки і з того раді, а я би Тобі задала доброго чосу за такого листа. Ти побачив би, які мені листи Михась пише – як газета, два рази такі! Отож. Але про погоду ніхто з Вас не заїкнувся, а я ж Оксаночку повезу, то як його вбрати її. По-зимовому?

 

Не знаю, чи писала Тобі, що вислала заяву на ім'я начальника табору на побачення трьохдобове. Чи вийде що з того? Одержуєш від когось листи?

 

Думаю, що Тобі (як парубкові) більше писатимуть хоча б дівчата. Ти, як я побачила, мав завжди достатньо кореспонденток. Бо Михасеві ніхто не пише.

 

Щось вислати Тобі з книжок? Що в першу чергу? Чи ще погано в Тебе з очима і Ти не збираєшся їх напружувати і втомлювати? Це, на мою думку, пройде. Повинно пройти скоро.

 

Ну ось, ніби все. Пишу Тобі в школі, бо думала відразу по дорозі відішлю, а виявилося, я не захопила знимок, то мушу їхати ще додому за ними. Вже листа відправлю завтра.

 

Ага! Знаєш, що Мирослава (Зваричевська) вийшла заміж. От нехай Вам, парубкам, тепер буде жаль, що втратили таку дівчину.

 

Вчора були франківські читання у Будинку актора – конкурс. Як Максимчук прочитав "Похорон"! Були якісь читачі з Рівного, Чернівець і наша Сідак. Все то слабина. А Франка і не легко читати.

 

Що ще з мистецького життя? Готуються всі до республіканської виставки з нагоди Жовтня, прикладники – на виставку в Монреалі. Олег (Минько) має чудові роботи! Серія Мадонн (Київська, Львівська і ще якась там). Ти був би захоплений. Соня (Караффа-Корбут) також свої Шевченківські роботи готовила в Монреаль. Про виставку Обаля писала вже Тобі. Що Єгориха Калінкіна (Ірина Калинець) не працює досі – знаєш. Вітає Тебе. Хотіла приписатись, але це мабуть іншим разом.

 

Будь нам здоровий.

Оля

Львів, 25.Х. 1966 р."

 

Піймався горобець на полову

Нарешті мені повідомили, що приїхали рідні й матиму з ними побачення дві доби – 5 і 6 листопада. Серце почало битися, наче у лихоманці, голову стискав несподіваний приплив крові. Що запитати? Що розповісти? А тут різні поради. Деякі табірники, яких я ще не встиг як слід пізнати, почали впрошувати мене, щоб виніс для них кілька рублів на чай. Спільно консультували мене, як я повинен це зробити.

- Не чекай до останнього дня, до закінчення побачення. Скажи, що тобі треба вийти у зону, і тобі дозволять. Ми домовимося з охороною, щоб тебе не шмонали, перенесеш гроші і знову підеш на побачення, а ми тим часом через вільнонайманих купимо кілька пачок чаю. Ти ж зрозумій: два дні вихідних, як нам бути без чаю?

 

До тих умовлянь я поставився з деякою підозрою, але був серед порадників один, якому я довіряв. Працював він у медпункті, сказав, що знає багатьох з охорони, які до нього приходять. Запевнив, що домовиться з тими, що чергуватимуть під час побачення, щоб випустили мене в зону і не шмонали. Як і інші, радив, що найкраще мені вийти в зону першого дня, коли чергуватиме "гарний чоловік, який не підведе", бо саме з ним йому легко буде домовитись і я зможу спокійно перейти через вахту.

 

Звичайно, я навіть подумати не міг, що готується провокація. Така думка в голову не могла прийти, бо ж усі перебували за колючим дротом, всі терпіли злигодні, тож не могли піти на таку підлість. Прохачів можна було зрозуміти, їм хотілося під час вихідних розрадити душу біля кварти чаю, який не дозволялося висилати у посилках. То чому ж не зробити людям щось приємне, якщо є така можливість? І я дав згоду, що вийду в зону і винесу їм кілька рублів – хай святкують!

 

Зустріч з рідними була і хвилюючою, і радісною. Хотілося розпитати про всіх знайомих, вислухати всі новини, почути, кого бачили, що чули, розповісти про табірне життя. Мати розпакувала і виклала на стіл все, що привезла з собою: те, що мало бути нам на два дні й те, що я мав узяти з собою взамін посилки. На колінах не переставала щебетати Оксанка, брат Микола розпитував, які вислати мені книжки, а мати не вгавала припрошувати, щоб щось скуштував із того, що привезла. Від напливу почуттів я не знав, з чого почати і чим закінчити: розповідати про себе і про життя в таборі чи слухати розповідь про новини, про друзів. Не встиг я ще набутись і поговорити з мамою, братом Миколою, Олею і Оксанкою, як біля огорожі з колючого дроту неподалік "запретки", напроти будиночка, де відбувалось наше побачення, зібралося кілька нетерпеливих моїх прохачів і почали викрикувати:

- Богдане, виходь! Все домовлено!

 

На ці голоси звернула увагу мама:

- Чого вони викрикують?

- Просять, щоб я до них вийшов на кілька хвилин.

- Якщо треба, то вийди.

- Я написав на клаптику паперу: "Хочуть, щоб я їм виніс кілька рублів".

- Не випадає їм відмовити, – сказала мама, не дуже розуміючи тонкощі табірних порядків.

 

Мама витягла з гаманця 25 рублів, я поклав їх у черевик і звернувся до охоронця, щоб дозволив мені на півгодини вийти в зону. Охоронець не заперечував.

 

Коли я зайшов у кімнату, де чергувала охорона, то мені (на моє велике здивування!) наказано було роззутися і роздягнутись догола. З веселими іскорками в очах, без поспіху (куди було їм спішити?) наглядачі почали перемацувати кожен рубчик в одязі. Закінчили з одежею, взялися оглядати взуття. Один із них з усмішкою від вуха до вуха витягнув з черевика 25 рублів.

 

Я спостерігав мовчки за їхньою вправною працею і картав себе на чому світ стоїть. Недарма муляло мене біля серця, чи варто було це робити. Але ж серед тих, що радили, був добре знайомий мені чоловік. Тож треба було мені задуматись, що працює він у медпункті, а не з усіма нами у робочій зоні. А я повірив йому...

 

Поки я був у роздумах, з адміністрації прийшов офіцер, склав акт і дав мені для ознайомлення. В акті було зазначено, що за порушення табірного режиму мене позбавлено побачення. Маму також повідомили, що побачення перервано. Мама пробувала протестувати:

- Я, хвора, так далеко їхала, щоб побачити сина, а ви перериваєте побачення?! Нема у вас серця! Дайте йому хоча б можливість забрати все те, що я привезла!

- Не положено!

 

Мама просила, щоб дозволили взяти бодай ліки, які вона везла в таку далеку дорогу, але даремні були її прохання. Я ніколи раніше не чув, щоб вона так ридала.

 

Мене відвели у зону і за порушення табірного режиму посадили в шізо (штрафний ізолятор) на 10 діб. Це була плата за мою довіру до деяких "приятелів". Водночас це був добрий урок на все життя. Тепер я уже був стріляний горобець і на полову мене важко було піймати. Можливо, що випадок, який трапився під час побачення, врятував мене від багатьох бід, які не раз чигали на мене у житті, але я завжди згадував про горобця, що попався на полові, й не давав себе так легко обдурити.

 

Після виходу з шізо я отримав поштову картку від братової дружини Олі. Вона написала кілька слів зразу після прибуття з Мордовії до Львова.

 

Богдане!

Повідомляю, що доїхали не без клопоту, але щасливо. Жах, що робилося в Потьмі і як ми намучились. Чудом сіли у вагон. Але зате сьогодні нам везло. О 6-й прибули, о 7-й були вже на Внуківському, а о 11-й вилетіли до Львова.

 

О 3-й, тобто о 15-й ми вже були вдома і зрозуміли, відчули ще раз, що то є дім. Свій дім, у якому своя правда... Оце посадила маму і Оксаночку у ходорівський поїзд, а сама мрію про ліжко. Тому кінчу. Дуже жалію, що ми не попрощались, але це добра ознака. Ну, будь! Всього найкращого. Вітання знайомим нашим хлопцям. З найщирішими побажаннями –

Ольга                                                                                                                                                 Львів, 10.ХІ.1966 р., 18 год."

 

Невдовзі я отримав листа й від тата, в якому він писав, як вони з мамою тяжко переживали, що не вдалося нічого передати мені з того, що привезла мама. Тато писав:

 

Дорогий сину!

Мама з Оксанкою 10-го ввечері щасливо добралася додому, а Микольцьо і Оля зосталися у Львові. Дуже нам прикро, що нічого не дозволили тобі передати з продуктів. Ми так були раді, що мама поїде і тобі дещо завезе, а тут маєш – навіть ліки завернули. Такий тягар везти і в таку далеку дорогу і ще ти такий хворий, виснажений за тих два місяці. Я так був радий, як мама поїхала. Гадав, хоч трохи підкріпишся. Мама все приготувала, а тут все завернули. От бачиш, який то народ. Як будеш здоровий, то все перебудеш. Будеш надалі мати науку, які є люди на світі.

 

Як мама приїхала і мені все розказала, я не міг то пережити. Та нічого, Бог дасть, що якось то перебудемо, не падай духом, Бог добрий. Оля не хотіла Оксанки брати, то я так закомандував, щоб взяла. Я сказав, що Оксанка мусить поїхати, нехай подивиться на неї тато і стрийко і дитина собі їх пригадає, бо далі забуде. Я сказав, нехай їде ще Микольцьо, поможе дещо нести. Я тобі не можу описати, як Оксанка тішиться, що бачила татка і стрийка. На другий вечір прийшла до нас Ірина (Калинець), приїхала зі Львова, щоб дещо дізнатися. Питається Оксанки, кого ти бачила. А вона відповіла, що бачила татка і стрия, цьомала татка і стрия, стрий казав, що як повернеться, то навчить мене писати і читати, бо дуже хочу вчитися. Оксанку всі дуже люблять, кажуть, що на свої роки вона дуже розвинена.

Вдома все по-старому, я дальше працюю, бо що буду робити, треба працювати доки можу, а як вже не зможу, тоді піду на пенсію. Працюю на циркулярці, ріжу дошки. На тім кінчаю. Кріпися, синочку. Будь сильної надії. Бог допоможе, все перебудеш. Думаю, що літом хтось приїде. Якщо мама мене пустить, то я би хотів сам приїхати, але не знаю, чи мама на то згодиться, щоб я поїхав, а не вона. В кожному разі хтось з нас приїде, а ти довідайся, коли тобі буде можна посилку вислати, і напиши нам.

Цілуємо тебе –                                                                    тато, мама, Оксанка

17.ХІ.1966 р."

 

Листування з київськими друзями

Коли всім, хто цікавився, стала відома моя адреса, у листопаді - грудні 1966 року я отримав кілька листів від київських і львівських друзів. Серед найперших прислала листа Галя Севрук.

 

Мордовская АССР, ст. Потьма, п/я 385/11
Горинь Богдан Миколайович

 

Дорогий Богданку!

Нарешті маю нагоду послати тобі листівочку. Скучила за тобою, за твоїм добрим гумором, за твоїми порадами. Дуже турбує мене твоє здоров'я. На якому режимі тебе там тримають? І чим можна тобі допомогти – напиши обов'язково кому-небудь, щоб ми про те знали. Бігме, наш режим вільніший і можливостей більше, як у тебе.

 

Згадую тебе і Львів, Львів і тебе – спогад поетичний і невіддільний, бо залишився для мене образом осіннього мистецького Львова, Львова витонченого в почуттях, формах, естетичного і надхненного, яким буде він для мене назавжди як спогад, де за якусь мить в світі почуттів я побачила людину.

 

За вікном сніг, як я не люблю зараз цю пору року. Мрію про весну та її цілюще повітря.

 

Цілую тебе, Богданку, щиро і буду писати тобі час від часу, хоча ти і не відповідатимеш мені, бо знаю, що не любиш писати та й обмежений в тому.

 

Галина

 

Щирий привіт всім знайомим. Особливо вітай Михайла та Панаса".

 

У кінці листопада 1966 року прийшов лист від Михайлини Коцюбинської, датований 14 листопада. Як і всі попередні листи, наведу його повністю.

 

Богдане, друже!

Давно ми не бачилися і не говорили з тобою. Коли буваю у Львові, все хочеться мені зайти до тебе в Український музей. Та зустріч доведеться на якийсь час відкласти...

 

Я працюю все в Інституті, тільки мене перевели з відділу теорії літератури у відділ шевченкознавства, чим я задоволена, бо в тому відділі було мені останнім часом якось дуже незатишно. Працюю зараз над великою роботою про поетику Шевченка. Парадоксальне явище: цілі стоси написано про Шевченка, а коли торкнешся якихось конкретніших проблем, пов'язаних з його творчістю, – виявляється, що зроблено дуже мало. Зараз мені хочеться зіставити в типологічному плані поетику Шевченка з народно-пісенною. Не просто, що він "взяв" конкретно, а які мистецькі тенденції продовжив. І теж стикаєшся майже з повною нерозробленістю теоретичних питань фольклору – і це при такому багатому художньому матеріалі, який накопичила українська фольклористика! 

 

Нещодавно був у Спілці письменників дуже цікавий вечір, присвячений Зерову – перекладачеві. З двогодинною дуже змістовною доповіддю виступив Кочур. Ти ж знаєш, як він говорить! Виявляється, Зеров не припиняв своєї перекладацької роботи до останніх днів життя, уже на засланні закінчив переклад Верґілієвої "Енеїди". Він любив казати, що працює для примітки в курсі історії української літератури, а саме: там, де йдеться про "Енеїду" Котляревського, має бути примітка "Повний переклад "Енеїди" на українську мову здійснив М. Зеров". На жаль, цієї примітки зараз зробити не можна, бо переклад Зерова ще не пощастило знайти.

 

Від мистецького життя я трохи одірвалася останнім часом. Найбільше враження на мене справила виставка Богомазова, що була навесні в Будинку літераторів. Відкрила для себе художника, по-мойому, дуже цікавого і серйозного. Іноді ходжу в фонди Київського музею українського мистецтва і все відкриваю для себе нові Америки! І аж лячно стає од свого невігластва.

 

Ти, мабуть, не знаєш, які несподівані зміни зайшли в моєму житті. Торік влітку померла одна моя далека родичка, залишивши 4-річну сирітку. Склалося так, що я взяла її до себе. І тепер маю маленьку донечку Таню. Вона славна, весела, втішна. Співає, танцює, щебече. Ми з нею дуже любимося, і життя я без неї уже не уявляю. Приїдеш до нас колись, і ми тобі наспіваємо безліч пісень!

 

Я надсилатиму тобі якісь цікаві книжки, Богданчику. Хотілося б знати, може, тебе що спеціально цікавить?

 

Здоровий будь, друже. Часто-часто згадуємо ми земляків, завжди душею з вами!

Бережи здоров'я!

 

Ми з Танею міцно тебе цілуємо.

Твоя Михайлина

 

Р. S. Найніжніший привіт Панасові. Я нещодавно написала йому листа. Цікаво, чи отримав?"

 

Лист Михайлини збудив у мені роздуми про Шевченка. В мене виникло бажання, не відкладаючи на довго, поділитися з Михайлиною думками про моє розуміння сутності Генія Шевченка. Я писав:

 

Дорога Михайлино!

Якщо б докладно описати все, що переживаєш в секунду отримання листа і в хвилини його читання – вийшла б книга; уява й почуття працюють так шалено, як можуть працювати тільки в радісно-тривожних сновидіннях, коли за кілька хвилин проходять перед свідомістю багатосерійні фільми. В якусь мить я пригадав усі наші зустрічі –  від першої, коли читав горезвісну свою "психологію творчості" у Спілці, до зустрічей у Львові, Києві, і одночасно – рій думок навколо порушених в листі питань...

 

Пишеш, що перевели Тебе з відділу теорії... Один чорт, в якому кабінеті сидіти, аби тільки праця йшла нормально. Шевченко тепер силою обставин заставить Тебе думати над такими теоріями, що попередній відділ скривиться не тільки від заздрощів. Нас також тут переводять: Панас (він отримав листа і низенько, покозацькому звичаю, кланяється Тобі) тепер кочегаром на електростанції, я за недовгий час уже на четвертій роботі – спочатку був на столярній (складав серванти), потім чистив завіси, крісла, а тепер вивожу готові серванти з одного цеху в інший – щось ніби вантажник. Словом, так самісінько, з відділу у відділ. Жаль тільки, що у нас трохи менше вільного часу.

 

Дуже гарна у Тебе тема наукової роботи і я радий, що саме Ти над нею працюєш, наперед знаючи, що підхід у Тебе буде принципово інший, свіжіший і глибший, ніж в усіх попередніх писаннях заробітчан і в усьому тому псевдонауковому мотлоху, який рік-річно друкує шевченківський збірник.

 

Вибрана Тобою тема в якійсь мірі близька й дорога мені, бо у своїх літературних потугах часто думав й над поетикою Шевченка, тому важко мені втриматися від спокуси висловити деякі свої міркування з цього приводу, хоч мало маю надії, чи знайдеш в них щось таке, над чим би Ти уже не думала.

 

Чи не порушуєш Ти, хоча б у вступі, окремих питань загальнопсихологічного аспекту? На цікаві роздуми могли б навести Тебе кілька маловідомих праць, які легко відшукаєш у львівській бібліотеці по вул. Стефаника. Маю на увазі невеличке дослідження Яреми "Українська духовність в її історичних виявах" (Сковорода, Шевченко, Гоголь) і деякі роботи Балея, зокрема про психологію творчості Шевченка, яка висвітлюється із фрейдистських позицій (Балей після переїзду у Варшаву став досить відомим польським психологом). Словом, подивись, що написали Ярема і Балей, – там знайдеш цікавий матеріал. Це, так би мовити, до загальнотеоретичних основ шевченкової поетики.

 

Думаю, що у підході до народнопісенної творчості варто було б тупцювати від проблеми психології народів і психології народу українського зокрема. По питанні психології народів я зустрічав колись літературу на польській мові, але зараз не пам'ятаю автора, здається, це був переклад з англійської чи німецької. Варто поглянути "Філософію мистецтва" І. Тена – там також щось є.

 

Якщо задуматись над психологією народу, то напрошуються міркування, чому в одного народу саме такий, а не інший характер народнопісенної творчості. Тут можна б навести цікаві порівняння – в найбільше загальному, синтетичному плані – із російською, польською, білоруською народнопісенною творчістю. Тут же й роздуми над діалектичним зв'язком між історією народу і його піснею. Після статті в "Літературній Україні" можна процитувати чи спертись на дослідження найвидатнішого нашого історика. Наведу для прикладу кілька висловлювань Гоголя, який добре розумів і відчував усю розмаїтість народної поезії і водночас роздумував над характером народу, який цю поезію створив, – маю на увазі його листи до Максимовича і статті "О малороссийских песнях", "Взгляд на составление Малороссии". У Гоголя цікавий, сконденсований погляд на територію України (на щастя, маю під руками виписки):

то была земля страха; и поэтому в ней мог образоваться только народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный...","... как будто бы этим подтвердилось правило, что только народ сильный жизнью и характером ищет мощных местоположений или что только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерный народ","... народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии – европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию – и между тем желание казаться пренебрегающим всякое совершенствование".

 

У психології та історії українського народу криється відповідь на запитання, чому українська пісня така багата – сум, жарт, героїка, веселощі, філософські роздуми при багатющій формі! Всі вони – віддзеркалення історії й характеру народу. ("Вы не можете представить, как мне помогают в истории песни. Даже не исторические, даже похабные". З листа Гоголя до Максимовича.)

 

Є кілька гарних думок про спільність народної пісні з характером народу у ганебній статті-рецензії Бєлінського на "Історію Марковича".

 

Виходячи із психології народу та філософсько-історичних роздумувань можна було б зробити цікаві зіставлення, зокрема у такому плані. Народна пісня є найприроднішим, без штучності і складної впливології, оголеним виявом душі народу у різних його станах, при різних катаклізмах, виявом у різних відтінках і градаціях – від чистої героїки й лірики до сороміцькості (записи Франка, Гнатюка).

 

А якщо Шевченко був природнім й органічним виявом українського духу, а це так, що в нашій літературі доведено, як і треба ще довести, то він мусив, якщо не в усьому, то хоча б у чомусь бути подібним до народної поезії, мати щось спільне з нею, як мали спільне між собою ті, що складали первинну канву народної пісні. Ця спільність не від того, що Шевченко знав й любив пісню, а в глибинних коріннях, які йдуть від спорідненості шевченкового духу із духом народу, із духом тих, хто складав народні пісні. Адже кожна пісня напевне мала – хай у первинному варіанті – свого автора, а питання шліфовки того первинного варіанту це ще проблема. На неї можна глянути й так, як дивився Франко, вважаючи, що народні пісні шліфуються подібно до мідяків, на яких з роками все більше й більше затирається чітке зображення.

 

Мені здається, що подібні теоретичні роздумування, якщо Ти працюєш або думаєш працювати у цьому аспекті, дали б можливість трохи по-іншому глянути, скажімо, на спільність ритмічного орнаменту в Шевченка з народнопісенним чи на цілий ряд інших питань.

 

Прости мені, Михайлино, якщо дуже вимучив Тебе тими дебрами, які нарисувала мені уява, Коли задумався над Твоєю темою. Я просто дуже виснажився від недостачі обміну думок на суто літературні й мистецькі теми, то й мусив зробити когось жертвою слухати їх – а що саме Ти їх порушила, то й терпи.

 

Справа для мене ускладнилась ще й тим, що колись я міг доволі на ці теми наговоритись, а зараз доводиться писати, що є для мене страшенною мукою. Але оскільки Ти згадала про свою тему, то й стала жертвою, довелося читати відповідь.

 

Може, трохи дивно буде для Тебе, але мушу сказати, що до нового свого життя я дуже швидко, як і всі інші, привик, а навіть чимось воно подобається мені. Люди не хникають, багато сміються, мало роблять, хоч все ж таки дещо роблять, залежно, як хто розуміє "примітку" і яку потребу в ній бачить, хоч це поняття не повністю передає внутрішню потребу людей займатись якоюсь творчою працею. До мене недавно приїжджала мама, брат і братова з донечкою – Оксанкою. Радість була безмежна, але зустріч ця була не з нашої вини дуже короткочасна, тому навіть не наговорились як слід. Велике враження на табір справив приїзд Івана (Світличного), за що багато-багато людей висловлює йому щиру подяку, і не тільки ті, що знають його.

 

Недавно Юлій Даніель читав свої нові вірші – більшість із них мені дуже сподобалась – просто, точно й влучно, без помпезності, виправдувань і всяких натяків відтворив він атмосферу нового життя. Михайло Осадчий зробив ряд дуже цікавих перекладів з Райніса. Зараз працює над перекладами його п'єс. Хвилює його, чи не даремну робить справу – перекладає хтось Райніса у Києві чи ні, зокрема його п'єси (невеличке видання Райніса українською мовою (лірика) тут є). Крім того, він дуже хотів би мати Лорку іспанською мовою. Якщо можна десь дістати – вишліть йому. Ряд із його нових віршів нічим не гірші від Юлієвих. А про свої плани поки що мовчу. Мені доля присудила ганятись водночас за сотнями зайців, щоб жодного із них не зловити. Як і на волі, продовжую цікавитись літературою, мистецтвом, естетикою, філософією та всякою іншою чортівщиною – так що завжди голова чимось забита. Якщо є ще у продажі той номер "Вітчизни", де стаття Коротича про Архипенка, – вишли мені. Знаю про нього, але тут ніхто цього журналу не передплачує. Чи можна ще передплатити якісь журнали й газети? Але про це я напишу додому. Найбільше хотів би мати фотографії нових творів художників, усе, що пишеться про них у газетах. На цьому, нарешті, закінчую, обіймаю, усім вітання

Богдан Горинь

24.ХІ.1966 р."

 

На мій лист Михайлина відписала 21 грудня 1966 року.

 

Дорогий Богдане!

Спасибі тобі за лист. Такий цікавий, такий змістовний. Людина думаюча завжди, за всіх обставинах залишається людиною і мусить віднайти себе.

 

Ті роботи, про які ти пишеш, мені знайомі. Гоголя відновила в пам'яті. Зараз мені якось не дуже добре працюється. В голові багато сторонніх думок, багато різної інформації, яку я не встигаю переварити. Це все не дає зосередитись на роботі. А з другого боку, як цього позбутися, цих "сторонніх" думок?! Вони стали часткою мене, відкинути їх я не можу. Життя не дає зосередитись на "чистій" науці, та наша наука завжди не існувала без "домішок"...

 

Колись Василь Симоненко в останнє наше з ним побачення за тиждень до смерті говорив, що людина мусить прорвати те коло, яке життя створює навколо неї, – коло звичок, усталених понять, традиційних рішень, – і вирватися кудись далі. І знову створюється нове коло. І його людина мусить прорвати. І доти, доки вона не втратить цієї здатності самооновлення, вона лишається живою і дійовою. Відчуваю, що мені уже час прорвати чергове коло, але щось не маю сил.

 

Зараз проходить у Києві установчий з'їзд Товариства по охороні пам'ятників культури. Була на засіданнях. І справили вони на мене досить-таки неприємне враження. Страшний офіціоз, і за зливою гучних слів відчуваєш холодок байдужості. Серед тих, хто покликаний керувати цією справою, так мало ентузіастів справжніх. Досить сказати, що в колосальній президії, де сиділи люди, що мають дуже приблизне відношення до культури, не знайшлося місця для Логвина, фактичного ініціатора товариства. І ще прикро вражає: весь час іде підміна поняття "пам'ятники культури" поняттям просто "пам'ятники". І весь основний запал спрямований не туди, куди треба.

 

 

18-го грудня з нагоди мого дня народження зібралася у мене тепла компанія. Читали з інтересом твого листа до Галі Севрук: багато в ньому важливого і цікавого. Уявили собі Панасові іменини.

 

Чи одержав ти книжки: Шелінга і Моля? "Вітчизну" тобі вишле Стус. Окремим листом висилаю два вірші Лорки, ще не перекладені в нас. Не певна, чи одержиш ти їх. Якщо одержиш, повідом.

 

Посилаю тобі Таніну мазанину. Оскільки ти кохаєшся в графіці, посилаю саме "графіку", а не "живопис". Всього тобі доброго в Новому році!

Михайлина"

 

У листі Михайлина згадує про мій лист до Галі Севрук, в якому я писав про відзначення дня народження Опанаса Заливахи. Коли я отримав від Галі листа, то дуже зрадів, тому мій лист був листом-відповіддю, з якого зберігся опис святкування дня народження Опанаса Заливахи.

 

Дорога Галино!

Минулий місяць був заповнений Панасовим днем народження. Дуже усім хотілося зробити йому щось пам'ятне. Приховуючи від іменинника, готувались провести цей день трохи інакше, як звикло це робиться в наших умовах. Зробили гарну іменну папку і як на поважних ювілеях, адрес. За задумом, відзначення мало складатися з двох частин – серйозно-офіційної із суворою урочистістю й інтимно-ліричної з жартами, кайфуванням і балачками. Можна похвалитись, що вечір вдався на славу. Колись розкаже Тобі про цей день хтось докладніше, а зараз хоч нарисую загальну схему, бо знаю, що Тебе мусило цікавити, як пройшов цей день.

 

Всі зійшлися в коптьорку і сіли двома рядами попід стіни. Потім покликали Панаса. Від імені ЦЮКу (Центрального ювілейного комітету) вечір відкрив Дмитро (Іващенко). Потім прочитання моєї довжелезної доповіді "Про життя і творчість" (Переданий на волю, цей нарис лише в 1995 році був надрукований як окрема брошура), вручення адресів, подарунків, віршів, поздоровлень, телеграм, які прийшли в цей день і, на щастя, потрапили в наші руки, бо ранком Панас був на роботі, а на закінчення офіційної частини присутнім було роздано для ознайомлення наклеєні на чорному папері екслібриси, листівки, репродукції деяких картин – кожен щось тримав у руках і міг обмінюватись по колу із сусідом. А потім традиційна чарка у вигляді мініатюрного наперстка, і кожен міг сказати тепле слово – були ж не тільки українці, але й євреї, литовці, естонці, латиші. Так був зроблений перехід до другої частини – з гумором, жартами, сміхом. Були й серед побажань-жартів й такі: "Щоб помисли іменинника були завжди біля наших сердець – адміністрація" та ін. Але були й дуже і дуже змістовні побажання, від глибини яких щеміло серце і п'янів розум. А десь під кінець прийшли "дядечки" і почали витрушувати наші кишені, але нічого не знайшли – доповідь "про життя і творчість" почали передавати з рук в руки і вона наче щезла, але потім знайшлася, бо коли трусили кишені в одному кінці, то доповідь вже опинилася в іншому. Потім всі зійшлися ще раз на хвилину, заспівали "многая" і розійшлися. Гарно було, Галю, дуже гарно.

 

Маю до Тебе, Галинко, дуже-дуже велике прохання. Вишли мені хоч дві - три фотографії зі своїх нових творів та напиши докладно, над чим працюєш. Важко мені передати, як я зрадів, коли побачив спочатку в одному, а потім і в другому номері "Дніпра" Твої ілюстрації. Вони справили на мене дуже сильне враження. Жаль, що деякі ілюстрації мають прямокутну форму – як дві останні до Брехта. В книжковій графіці дуже важливим є компоновка сторінки в цілому, відповідно до шрифту й форми віршів, а прямокутники поряд із текстом рідко коли добре в'яжуться. Набагато кращими є вільні форми – як в ілюстрації до "Балади". Я уявляю собі, як виграла б кінцева ілюстрація до Брехта, якщо б вона була без прямокутного оформлення. Пригадую, як колись було кілька рисунків у листах, які Ти написала мені до Львова, – тоді я думав, яке у Тебе велике графічне чуття, хоча Ти дуже скептично ставилась до чорно-білої мови графіки. А тепер, тепер вітаю Тебе з успіхами, з графічними бродіннями душі. Зі справжніми шуканнями, з увагою до світових графіків, а все інше з часом стане на свої місця. Щасти Тобі, Галиночко, на цій дорозі – то велика справа зараз, а ще більша буде через якийсь час.

 

Напиши мені, як матимеш час, чи подобається Тобі графіка Медведя і його оформлення "Жовтня" в цілому. Деякими його ілюстраціями я захоплений – в тому числі й до Верлена (хай він згорить, як в'ївся мені в душу) – зробив Кочур велику справу, і стаття його прекрасна. Видно, епоха пізнього реабілітансу ще не закінчена. Дивно, але факт. Непогано також оформив сторінку із віршами Є. Гуцала І. Марчук. Швидко свої можливості – абсолютно оригінальні – розкриє в графіці Остафійчук. Слава Богу, авось не тільки литовці щось можуть! А можуть вони дуже багато і мають блискучу графіку – зараз над нею працюю паралельно із викінченням статті про Опанаса. З грудня в мене обмаль часу – ходжу тільки в одну, ранішню зміну, а крім сервантів, вантажимо крісла (страшенна морока) і трюмо. Написав я листа Михайлині, але, мабуть, не дійшов, тому, прошу, повідом, коли отримаєш листа, а також запитай, чи отримала Михайлина. Не гнівайся, Галинко, що не відписав зразу – ліміт два листи в місяць, а як він вичерпаний, то хоч лікті гризи – нічого не поможе. Прийми мої найщиріші обійми – міцні-міцні, як у справжнього вантажника.

                                                                                                                                                                                  Цілую

Твій Богдан

Явас, 11.XII. 1966 р."

 

Під кінець листопада 1966 року прийшла поштова картка від Мирослави Зваричевської. Прислала вона її більше задля годиться, ніж з бажанням розповісти про львівське культурне життя. На одне її повідомлення я звернув увагу – Мирославі дали працю у школі. Ця інформація давала матеріал для роздумів. Або КГБ забезпечує працею за фахом усіх, що відбули покарання за "антирадянську агітацію та пропаганду", або тільки вибраних, залежно від їхньої поведінки. Поштівка дає уявлення, як можна пристосуватися до обставин.

 

Богдане!

Якось я не поздоровила тебе з минулою річницею революції, а спеціально готувалася, тому можеш вважати цю поштівку із серії поздоровчих. Кажуть, що ти став великим майстром по виробництву сервантів. З такої нагоди я будую хату, ніяких меблів категорично не купую, аж за твоїми проектами і твоєї роботи. Тільки, правда, зичу тобі швидше замінити цю несподівану професію на coś innego.

 

Я вже два тижні працюю в школі з 3-ім класом. Швидко намуштрую їх на літераторів і влаштовуватиму зустрічі з письменниками Львова. Повертай до цього часу. Цікаво буде їм оглядати такого мистецтвознавця. Будь здоровий. Всім хлопцям поздоровлення. Гевричеві особливе. Він моя заочна симпатія. Гелеві, Михайлові та ін., всім.

Мирослава З."

 

Написавши два листи до Києва, я вичерпав свій ліміт і вже не міг написати додому. Мама і тато почали переживати, чи не трапилось, бува, що зі мною. Про ті переживання тато написав мені у грудні 1966 року. Він сповістив сумну новину: після поїздки у Мордовію мама тяжко захворіла, простудилася, дістала запалення легень.

 

Дорогий сину Богданю!

Що сталося, що сталося, що так довго не пишеш, цілий листопад і грудень не було жодного листа. Не знаємо, як твоє здоров'я, від Михася також не було два місяці листа, не знаємо, чи ви хворі, чи що.

 

Коло нас трохи недобре, мама захворіла. Як повернулася від вас, мала грипу, перестудила, взялося запалення в два боки, приходили лікарі до хати, цьоця Маруся (Стецишин, мамина сестра) приходила давати уколи два тижні, кожний день рано і ввечері. Тепер ще учепилося запалення носових каналів, треба робити операцію, каже лікар, що треба йти в лікарню. Що зробити, все людина мусить пережити. Бог добрий, все буде добре.

 

Як мама захворіла, зараз приїхала Оля (Горинь), була в нас 8 днів, думала, що скоро мама буде здорова. Коли ж мама ще нічого не годна робити, тоді Оля вирішила Оксанку забрати і завезти в Цетулю. Як мама повністю буде здорова, тоді Оксанка знову приїде до нас.

 

Дорогий Богданю! Не гризися, якось пережиєм. Мама виздоровіє і десь в червню чи липню приїде відвідати вас. Прийде Микольцьо десь спочатку лютого до вас, як буде мати канікули, все вам розкаже. Довідайся, коли тобі буде можна посилку вислати.

 

На тім кінчу. Поздоровляємо, бажаємо міцного здоров'я. Цілуємо кріпко.

Мама, батько

1966 р., грудень".

 

Батьків лист схвилював мене. Мамина хвороба була мені гірким докором: то через мене мама захворіла. Якщо б я не піддався на провокацію і мені не перервали побачення, мама була б здорова. Переживання виснажили її сили, а в таких випадках втрачається опірність організму і чіпляються різні хвороби. Людям на волі важко зрозуміти, що з концтабору можна написати лише два листи в місяць. І якщо тих два листи написані друзям у Київ, то доводиться чекати цілий місяць, щоб можна було написати наступного. В'язні у розмові між собою часто ставили риторичне запитання: на відміну від концтабору, лімітів у "великій зоні" (на волі) поки що не запроваджено, то що заважає писати у "малу зону"? Кожний на це питання відповідав по-своєму.

 

Турбувало мене, що не пише брат Микола, не даються чути львівські друзі – про все це написав у листі до рідних, будучи впевненим, що батьки дадуть прочитати листа братові Миколі, а також дружині брата Михайла – Олі, може, ще хтось поцікавиться нашим табірним життям-буттям, нашою тугою за рідними і близькими нам людьми. Київ від Львова далекувато, поїздки і зустрічі киян і львів'ян не такі вже й часті, тож вирішив повторити деяку інформацію, викладену в листі до Галі Севрук – на випадок, якщо не дійде один з листів.

 

Дорогі рідні!

Отримав я від тата дуже хвилюючого і дуже теплого, а тому дорогого мені листа. Не треба перейматися, що перервалось побачення, що нічого не зміг я взяти із того, що привезла мама, – як буде чистий, незатьмарений дух, віра і надія, то ще не таке можна пережити. Зрештою, моє життя не дуже відрізняється від армійської служби. Після університету мав звання офіцера, а муштри належної не було, а тут тобі казарма, і все, що треба – думав же хтось над тим, що треба, а чого не треба.

 

Головне, що здоров'я у мене непогане, а з очима як було, так і є – я вже привик до такого стану, цілком можна жити, аби тільки гірше не було, але щось на це не показує. Останній час я вже нормально взявся за читання, правда, втомлююсь частіше, як колись, але це не велика біда. Бувають дні, коли чую таку ясність духа й мислі, що мені аж дивно, що справжня духовна свобода приходить в таких незвичних умовах.

 

Дуже прикро мені, що не отримав я жодного листа від Микольця. Знаю, що колись він писав своїм подругам довжелезні листи, тому в мене була велика надія, що він часто писатиме мені. Адже він у Львові, багато читає, багато бачить і чує, з багатьма зустрічається – все то було б мені дуже цікаво, навіть найдрібніші факти, але він чомусь вважає за краще мовчати. Звичайно, силувати його до цього не треба, бо який то вже силуваний лист. От, видно, під спонукуванням Олі написала листівку Мирослава (Зваричевська) – кілька речень, якийсь недоречний жарт – і все, відмахнулась. А Мирослава то добре мусить знати, яка велика радість отримати кілька слів, кілька новин, кілька живих думок! Деякі люди живуть тут одними листами і якщо б не листи, то ледве чи змогли б вони все пережити, що пережили. Коли я перечитував татового листа на роботі, хтось із незнайомих мене запитав: "Який вже раз перечитуєте листа, бо я читаю кожного дня до того часу, поки не отримаю нового". І так роблять багато – лист у таборі – то найбільша радість, нічим не замінима. Багато людей це розуміє, тому дехто отримує листа кожний або кожен другий день, а то й по декілька листів.

 

Дорогі мої, це я звертаюся не до Вас, не до Тебе, мамо, і не до Тебе, тату. Це кілька слів хотів я сказати своєму братові Миколі, якого дуже люблю і яким горжуся, що гарний він, вихований і розумний, але що не пише мені, то дуже мені прикро. Він же найкраще знає, що мене цікавить, які у мене інтереси, які потрібні мені книжки – чи мало я про це говорив? Але він не вислав мені бандероллю навіть того журналу із статтею про Архипенка, який мене дуже цікавить. Чи так важко піти на пошту і зробити це? Чи звернутися мені до когось чужого, то ж стидно.

 

Але досить про це. Кілька слів скажу Вам, як ми стараємося не відставати від життя і від традицій. Випало так, що було кілька Михайлів, тому відзначали усіх разом. Дуже цікаво і оригінально поздоровляли Дмитра (Іващенка) з Луцька, але найбагатше, найзмістовніше і найпам'ятніше відсвяткували день народження Панаса (Заливахи). Був це справжній урочистий ювілей у мініатюрі, була навіть моя доповідь про життя і творчість, вручення адресів, поздоровлень, подарунків. Були зачитані телеграми з Києва – їх прийшло всіх сімнадцять – від усіх друзів і знайомих. Прислали телеграми Г. Кочур, і Г. Севрук, і І. Дзюба, і Світличні, й Коцюбинська – годі усіх перечислити. Тримаючи наперсток із "аквавітою", естонці, литовці, латиші, а не тільки українці, проголошували дуже теплі і хвилюючі поздоровлення, тости, а потім все це закінчилося вивертанням кишень, що не завадило вкінці заспівати "Многая літа". Панас (Заливаха) був дуже схвильований і щасливий, тому тільки повторяв: "Я не сподівався!"

 

Кілька щасливих днів пережив і я в останній місяць. Написала мені дуже-дуже теплого і щирого листа Галя Севрук, а через тиждень такого ж теплого і рідного листа написала Михайлина Коцюбинська. Вона взяла на виховання дівчинку і тому щаслива, що є у неї донечка Таня. Як бачите, по-різному складається життя дуже розумних і дуже душевних жінок. Я відписав листа Галі і Михайлині, але не знаю, чи отримали вони. Як Оля (Горинь) матиме нагоду, то хай довідається, бо це мені дуже важливо знати. Не гнівайтеся, дорогенькі, що не писав Вам так довго – мій ліміт всього два листи в місяць і мусив я відписати людям, які знайшли час, щоб написати мені. А сьогодні Михайлина Коцюбинська зробила ще одну несподіванку – вислала дві книжки, які мене дуже цікавлять – "Философию искусства" Шелінга і книгу Моля "Теория информации и эстетическое восприятие". Не маю можливості написати їй в найближчий час листа, тому дуже прошу Олю хай при нагоді щиро подякує їй за це. Взагалі з Києва приходить дуже багато листів від знайомих і незнайомих, багато отримав бандеролей Панас (Заливаха), Михайло (Осадчий), Іван (Гель). Вперто мовчать тільки друзі зі Львова. Сердитись на них за це не можна, але важко не зневажати їх за таку овечо-заячу душу. Та Бог з ними – хай поступають, як диктує їм гендлярський розрахунок.

Цілую усіх.

Ваш Богдан

12 грудня 1966 р."

 

Після того, як мій лист пришкандибав через різні перепони до Ходорова, з дому прийшли листи від батька, брата Миколи, вітання від Олі (Горинь). Цікавий був лист батька.

 

Богданю, дорогий,

ти писав за Микольця, що мало пише, він тепер здає заліки і 8 січня здає 1-й екзамен. Лист від тебе я зараз відіслав до Олі до Львова, щоб вона його дала йому як прийде до неї, най си прочитає. Оксанку Оля забрала і завезла до Цетулі, а навесні, як мама буде здорова, казала, що знову привезе. Тепер дещо зі загального життя. Не знаю, чи ти знаєш, що Павличко і Драч поїхали на асамблею в Нью-Йорк і там зробили прес-конференцію, з'їхалося дуже багато вчених, журналістів і письменників, говорили про різні справи, аж дійшло до вашої справи, давали запитання, за що і за котре їх посадили, вони крутили-вертіли, а на кінці Драч сказав, що Богдан – його найлучший товариш і він буде старатися, щоб якнайскоріше був звільнений він і Заливаха. Питаються, а решта? "Будемо старатися, щоб і решта були вільні". Тепер Рим і Мадрид влаштували концерт і трублять на всі застави в честь вашу, їм вільно, і артисти вони добрі, а як вони щось підхоплять, то співають, але то все байка, най собі співають на здоров'я, якщо в них здорові груди і як голос співає їм добре.

 

  

Я тепер живу сам один в хаті, правда, тільки вночі, бо вдень іду на роботу (мама в лікарні). Навіть мені не здається, що минуло 61, тягну з молодими ще більше, як молоді, бо вони маркірують щоби не наробитись, а мені байдуже – втягнувся і тягну, як той віл. Я різав на циркулярці ввечері на другій зміні, попав ґудз на пилу і як мене влупить над саме око, розбило брову, ще трошки був бим без ока, та скоро ся мені загоїло, я навіть не був на лікарнянім.

 

По святах, як Микольцьо здасть екзамени, то при кінци січня на початку лютого сподівайтеся його, приїде сам, ми його пришлем. Може, тобі щось потрібно з теплого, якщо тобі можна носити, то напиши. Закінчуємо 1966 рік, для нас він був виключно тяжкий і дуже лукавий. Вже люди ґвалт кричуть, кажуть, а там що таке, і дітей забрали, а тепер мама захворіла. Я думаю, що прикрість довго не може бути, думаю, що все переживемо. Закінчую. Поздоровляємо, тримайся, не гризися, мама скоро буде здорова, думаю, що другі свята будемо всі разом і заколядуємо Бог предвічний.

Цілуємо.                                                                                                                                                                      Батьки"

 

Через два дні після татового прийшов лист від брата Миколи. Йому було незручно, що довго не писав, признався, що дорікання мої були справедливі й що не дуже добре з його боку, що так довго мовчав.

 

Добрий день, дорогенький Богданку!

Одержали ми Твого довгоочікуваного листа. Справедливі Твої дорікання, але все-таки я вислав Тобі три листи, в яких розповідав про з'їзд письменників України, про збірку поезій Зерова і дещо з мистецького життя. Думаю, що Ти їх ще одержиш, так само як і ми одержали листи від Михася за листопад. Це все виясниться, коли я приїду до Тебе десь 29-31 січня.

 

Цей лист я висилаю з татовим. Один вишлю з Олиним, а один від себе. Це всі в один день! Можливо, якийсь дійде до Тебе. Коло мене все гаразд. Захистив курсовий проект на "відмінно". Зараз готуюсь до екзаменів. Трохи в мене не все гладко на воєнній кафедрі, але це дрібниці. Вдома також все добре. Мама вже вернулася з лікарні і їй трошки краще.

 

Богданку! Напиши мені, що б Ти хотів одержати, коли я приїду. Трошки погано з моєї сторони, що так знехтував своїм обов'язком, але обіцяю Тобі висилати все, що може бути для Тебе цікавим. Кінчаю цього коротенького листа, бо спішусь до поїзду. Чекай мене в кінці січня. Думаю, що буде більше доходити від мене листів, коли я буду більше писати. Тому кожного дня я буду Тобі висилати невеликі поштівочки, а через декілька днів – листи.

 

Також вітаю Тебе і всіх знайомих зі святом, бажаю швидкого повернення назад.

Твій брат Микола"

 

Я мав право на ще одного листа, тому, не відкладаючи, написав додому, щоб знали, що їхні листи отримав.

 

Дорогенькі мої мамо, тату, Миколо, Олю, Оксаночко!

Отримав обидва листи тата, лист Микольця, поздоровлення Олі (Горинь) – щиро дякую. Дуже-дуже переживав, коли дізнався про хворобу матері. Прошу, молю Вас – бережіть, пильнуйте себе! Коло мене все гаразд, здоровий, знову, як і на початку, працюю столяром біля сервантів. Скоро і до норми дотягнусь! Дуже хочу побачити Микольця, власне, тому і пишу, щоб він знав, що чекаю його. Михась просив Олю дістати лікарства для одного хлопця – у нього гострий гангрит – чи щось таке. Висилати ліки не треба – хай будуть в Олі, а від неї забере дружина цього товариша і сама вишле чи привезе, бо інакше – пусте діло. Вибачте, дорогенькі мої, що на цей раз пишу коротенького листа – хочу, щоб Ви знали, що коло мене все гаразд, не турбувались і не переживали. Михасеві також вибачайте, бо в нього ще менший ліміт на листи. Хочу, щоб скоріше отримали Ви мого листа, тому і закінчую. У тата я відкрив великі письменницькі здібності – його лист (більший) так блискуче написаний, що читав його кілька разів і не міг начитатись. Дуже прикро мені було, що не зміг поздоровити маму з днем іменин. Будьте здорові! Мамо, кріпись, пильнуй себе. Бери приклад зі своїх синів.

Щиро Ваш Богдан"